Стріла Всесвіту

Водній руці янгол тримав реторту, в другій — жабу. Він ширяв над столом, захаращеним ступами, книжками, безліччю скляного посуду. Я про щось запитував у нього, відчуваючи наближення якогось нового, іншого, стократ повнішого життя… Незвичайний алхімік повагом відповідав, а радше… імітував вимову. Сам же голос лунав одірвано — падав звідкись ізгори. Наразі я й постеріг, що мій співрозмовник почеплений на силі сріблястих ниток, які губились у хмарній високості. Під такою орудою він наточив з реторти повну чашу. “Невже філософський камінь — рідина?”— вразило мене. “У тім-бо й річ! — багатозначно скинула бровами маріонетка. — Ще три краплі жаб’ячої крові — й готово. Бери! Ти добудеш собі золоте щастя!” Я сягнув по жадану спасенну чашу… але раптом здригнувся всесвіт, нитки обірвались, чаша зникла і в очі блиснуло світлом: я прокинувся.

— Га? Хто?.. — скочив я з постелі, хапаючи шпагу… Та для чого ж проти такої рані?.. Й снилося саме… Правду кажуть: як убогому женитись…

Зітхнувши, я присів на ліжко, та вже наступної миті всі дванадцять гармат дали новий залп, од якого на мене трохи не впала стеля, а дорогоцінні сновидіння розвіяло димовим порохом!

Я розчахнув вікно — а бодай вас!.. — махнув хустинкою. Офіцер помітив, щось там прицитьнув на своїх, і ґноти погасли.

З венеціанського люстра, котре ще тремтіло по стрілянині, мене з гидливим сумнівом оглядав шпетний дідок. Чорні губи сіпнулися, й пролунало верескливе:

— Одягатись!..

По вичовганій траві парку я шкандибав до стаєнь. Слухаючи повідомлення одного з негідників, що йшли поруч, іноді спинявся, аби віддихати і пообіцяти комусь смертну кару. Виявляється, один з коней очуняв! Один з їхніх коней. Нарешті!

Аж ось ми його побачили… Перелякано вибачившись і ледве пересуваючи ноги, воно, сердешне, аж пригиналося під дебелим кірасиром, котрому здумалось об’їздити щойно відроджену тварину. Не подбавши підкласти сідло, мордатий реготун призволяв її шпорами й нагаєм. Я кинувся був до нього, цьвохнувши шпагою, однак лише сполохав кількоро гав, а каналії вдалося здиміти на бідолашній шкапині.

Спостерігати прокидання коней не випадало: всіх їх, як з’ясувалося, давно було нишком з’їдено отакими харцизяками. Призначивши генеральну хльору, я змушений був одразу ж її відмінити. Позаяк… позаяк щохвилини до мене підбігали з доповідями, з яких випливало… з яких… Голова замакітрилася, мене вели під руки, небеса тремтіли, а обриси палацу спливали в тумані: це сльози тривожного щастя застеляли перед мене світ.

Тим часом новини продовжували надходити, віщуючи те, в ім’я чого я втратив кращі (а до них додайте й гірші, й жахливіші, й узагалі наймерзенніші) роки мого життя. І в очікуванні чого відмовився від трону на користь молодшого брата, аби зберегти титул принца, потрібний у моїй затії.

— Ваша високість! Фрейліни попрокидалися, штрикають камеристок — ті надто поволі збуджуються, не одіспались, чи що? Накажете допомогти?

— Ваша високість, — кхекали, — швець їхній очапався…

— А як же вона? — перебиваю. — Ознаки якісь є?..

Ознак немає. Ми огинаємо південне крило палацу. Кощаві, мертві яблуні стоять довгим рядом, під ними — клітки з обшарпанцями, які люто повчеплювалися брудними руками в грати. Либонь, уже щось почули, здогадалися… І враз помічаю, що кричу цим чоловікам, дідам, молодикам, кричу, знавіснілий од близької перемоги, від усієї цієї суєти, від нетерплячки, що лихоманить мене, мов отого шевця, котрого нікому відшмагати… Кричу-репетую:

— Принци! Я вас люблю! Радійте! Настала година пробудження! Сьогодні прокинеться та, до якої йшов кожен з вас! Перед вами принц, який зараз увійде до її опочивальні й, за пророцтвом, визволить! Поцілунком! Зі столітнього сну!.. Радуйтесь, нині ви побуваєте на нашім весіллі!.. Вас пронесуть у клітках навколо столу!..

Я сміюсь, мені хочеться вискубти собі волосся, я хапаю під ногами сміття й грудки й кидаю в оцю смердючу колекцію, зібрану тут протягом десятиріч… Вони сахаються, місять одне одного. Згинь!.. Гаддя принців…

Ми рушаємо далі.

Не відсахнувсь, ба навіть не ворухнувся, лише цей юнак… Його перестріли вчора, саме коли виходив із зачарованого лісу, що оточує палац. Хлопець був першим, перед ким ліс… розступився…

Перш ніж увійти до її покою, наказую звільнити з-під варти звіздарів, програмістів, електронщиків та алхіміків.

Їм пощастило. Коли б не почалося пробудження, то, напевно, вже сьогодні б я наказав піддати шарлатанів тортурам. Подумати лишень — їли, пили, грабували як хотіли мою вбогу скарбницю: золото, бач, для якихось кон-ден-са-то-рів потрібне було! Рубіни з усього видлубували: ла-зер, мовляв, ла-зер…

Проте не було на це іншої ради, як тільки одна — терпіти; бо натомість я ризикував не дожити до пробудження. Принцеса проспала всього лише сорок років, коли ми продерлись сюди крізь клятий непрохідний ліс — рубаєш його, а він тобі знову постає. З кожної тріски — нове дерево. Ще тридцять років пішло на безплідні намагання збудити дівчину, яка любо собі спочивала. Мої гармати зробили вже стільки залпів, що пороху стачило б для перемоги в Тридцятилітній війні з укладанням Вест-фальського миру… А наслідки? Жодних, опріч того, що всім позакладало — бува, доводиться по п’ять разів кричати лейб-наркологам: “Промивайте!”, коли ті приходять питатись: “Мо’ накажете промити її високості шлунок?”. Як її, до речі, не доконали цими ідіотськими процедурами? Та ж не давала їй чаклунка жодного снодійного. Й веретено, що ним принцеса вкололась, судячи з аналізів крові, отруєне не було! Поволі спливав час, гармати прямою наводкою гилили в Морфея, шибки, навхрест переклеєні атласними стрічками, все ж іноді висаджувалися, від чого одні солдати впадали в веселощі, а інших катувало бажання дезертирувати, спершу помародерствувавши: палац (до сьогодні) був засипаний придворними, пажами, дворецькими, покоївками, кухарями, козачками та ін., приспаними разом з принцесою. Якась фея, що влаштувала це, вельми пишалась своєю помисливістю: прокинувшись за сто років, принцеса, мовляв, не злякається самотності — відразу буде кому її обмислити всім необхідним і розважити. Фея не передбачила тільки одного… Моєї появи. Моїх послуг. Мого кохання до зачарованої красуні й постанови в будь-який спосіб розбудити її достроково. Заради чого (попри всю сумнівність обіцянок програмістів та інших чорнокнижників пришвидшити перебіг часу в палаці) довелося дозволити цей науковий пограбунок казни, котрий іменувався “створенням Генератора” й супроводжувався несамовитими чварами, що звалися “диспутами” або “семінарами”…

Скільки не ходитимеш до голови по розум, а таки не втямиш, як ця компанія, що зашпорталася в інтригах, спромоглася не лише побудувати свій Генератор, але й справді примусити його протягом однієї доби “прогнати в палаці майже одинадцять тисяч календарних днів, що приблизно дорівнює тридцяти рокам”…

Переді мною відчиняють верескливо-рипучі двері — принцеса лежить на ложі, повитому гірляндами штучних квітів. Позавчора, коли Генератор зробив своє діло, ці вінки запахли могилою. Взагалі, багато чого в цьому страшному домі зіпсувалося, зотліло, повалялося або ж, навпаки, скам’яніло. Й лише вона зосталася такою ж гожою та рум’яною, мов тая троянда на моєму гербі! Одначе минуло належних сто років, її челядь проснулася… Час би вже і їй… Як-бо це, чекайте, як співав мій покійний блазень? Щось там про квітку, якій, мовляв, неподоба-річ лишатися на клейнодах… Тільки один з нас, цей старий дурень, зостався позавчора в палаці. А я ж забороняв, наказував одступити разом з усіма — чимдалі, до самого лісу, що зеленим муром облямовує палац і парк зі ставком. Жертва поетичної цікавості, він заявив: “Мені, ваша низькість, кортить відчути блискавичне наближення прийдешнього, водночас споглядати минуле в будь-якім вікні…”

Коли після скинення Генератора ми ввійшли до палацу, під одним вікном лежали побілілі кості. Я підняв череп — бідний, бідний мій Клоде, тепер я вже ніколи не почую твоїх дотепних глузувань та шпигачок! Утім, було в цьому щось театральне — в якійсь сучасній п’єсі про одного принца, пригадується, є схожа сцена…

Зате трунок став значно благороднішим! Я заборонив видавати його “для вчених потреб”. Що вже алхіміки, ці жреці “потаємного мистецтва”, заприсягались “зготувати нектар, од пахощів якого скочить навіть мумія”, але принцесу ніщо не проймало. Мабуть, на часі вже здихатися всіх оцих розумників. Законопатити старі човни — цього від них не діждешся. Вчора, лелечко, прокатали двох фей по ставкові!.. Обоє нагло скопали: промочили ж бо ноженята. На щастя, повз одну з небіжчиць випадково проносили кубок з отим “нектаром”… А другу воскресив я. Така цілюща, животворна властивість поцілунку принца.

Даруйте мені доторк до чарівниці, ваша високість! То не було навіть тінню зради. Я ваш… І ви… ви зараз же… маєте стати моєю. Бо ж чия ви, коли не моя!

І ось я нахиляюсь до її личка й легенько цілую в щоку, цілую з трепетом, дарма що робив так уже мільйони разів. Авжеж, я квапив пробудження, гармати гримотіли, покоління за поколіннями півнів кукурікали на її балконі, а під ним виписані мною з Гипшанії кабальєро відчайдушно виспівували своїх серенад. У погожі днини я тисячу разів пускав сонячні зайчики на стулені повіки принцеси. Ескулапи скликали незчисленні консиліуми, після яких, не втрачаючи професійної гоноровитості, розводили руками — воно б, мовляв, добре провести розтинання, тоді можна було б з усією певністю сказати, як слід було (!) застосовувати ліки абощо… За ці крамольні висновки медиків не обезголовлювано лише з тієї причини, що дуже були потрібні шпиталі, завжди заповнені настільки, що ніде, здається, веретено встромити. Річ у тому, що в коридорі, біля самих дверей опочивальні її високості, був натягнутий міцний шнурок — аби кожний, хто йде, гепався. З гуркотом.

Та ба! Всіма цими хитромудрощами годі було перервати задавнений сон…

Зате наразі, коли в цих стінах проминули належних сто років, коли вже збудились усі, зачаровані разом з принцесою, включаючи дворових псів, — отепер… Тепер вона солодко позіхне — потягу-у-усеньки… й нарешті розплющиться! Я кладу руки на боки, крадькома втягую черево — орел та й годі! Можна розплющувати очі!.. Ще мить… Ну ж бо!

Ані найменшого руху.

— Отже, ви навсправжки принц? — запитав я без зайвих передмов, щойно його привели.

— Так.

— Не брешете? Зараз ми перевіримо, — я подаю знак цирульнику, й поки він порається з рукавом юнака, перед котрим розступався ліс, підходжу до вікна… Що бачив Клод, яке “минуле”? Та й що, зрештою, є минуле? Безрадне порпання з долею, яку годі ошукати? Принцеса… вона все ще спить… Лишалась остання надія…

— Ваша високість, блакитна! — фанатично сяє цирульник. — Накажете зупинити?..

— І негайно! — я дивлюся в очі юного принца поглядом вірного друга. — Кров ще стане вам у пригоді, чи не так, сір? І благаю, не гнівайтесь більше на мене: відтепер ви вільні. Вас притьмом проведуть до принцеси. Не баріться ж! Поспішайте розбудити ту, гарніш якої нема під небесами!..

Я бачу, що цей хлопчина вже ладен кинутися в розчинені двері, але все-таки не поспішає. В ньому точиться якась шляхетна боротьба:

— Добродію! Я… мені не зовсім утямки…

— Не марнуймо час на порозуміння! Те, що не вдалося мені, вдасться вам. Схоже, що ви — саме той, кому роковано збудити її… Тож ідіть! Зараз буде готова весільна учта. Я наказав поставити стіл просто неба перед головним входом до палацу. Там ми вас і зустрінемо…

Вибір припав на якусь Куамеллу, пралю р гурту одворожених. Пообіцявши десять золотих, я приставив її до дверей принцесиної опочивальні. Такого слуху, як у цієї жіночки, піхто з моїх підданих не мав.

Отож на столі вже стояли всілякі потрави, ба навіть квіти (де їх, цікаво, тут знайшли?), неподалік розташовано музику, а кілька найспритніших вартовиків чатували двері — молодому принцові не доведеться довго втомлювати своїм товариством принцесу…

Та ось сторожа нашелешилася — це вислизнула з дверей Куамелла.

— Прокинулась, ваша високість! — підтримуючи спідницю, вона біжить і кудкудакає, мов та квочка, що знесла яйце. — Прокинулася! Від першого ж цілунку! Вже виходжають з опочивальні! Щоб щось теє-то, дак нічого такого не було!.. Ваша високість, а як оті десять мої…

Геть дурепу! Затуливши їй рота, офіцер виносить пронозу, яка тяжко собою запишалася, повзявши думку, що є незамінною, — а тому обурено хвицається.

Скажено калатає серце! Вона спускається з ним по сходах… Я бачу її!.. Сліпота принцеси-на сліпить мене! Чудовна! Чудовна!

Але що це?.. Вона зупиняється зі своїм кавалером, а мої піддані геть усі розбігаються. “Найспритніші” летять, мов щури, до лісу. Я розгублено озираюсь… жахливий ґвалт… До слуху мого долинає якесь холодне посвистування, врешті я здогадуюсь, що воно за знак “зв… зв… зв… зв…”), і непомалу зляканий задкую і собі до лісу. Хтось пустив Генератор.

Принцеса та принц щезають у глиб дому. Це відбувається блискавично. І сперш я нічого не можу второпати: щойно стояли біля порога, й ось — порожньо…

Поки вчених допитують, ходжу-побиваюсь. Ой лишенько, що ж то буде!.. Моя бідна голубонько — вона перетвориться на стару бабу (таж і оте стерво — гнеться, мов дуга)… Нам уже відомо, що гаспидська машина працює на всю потужність: вісімдесят років “проганяються” протягом півгодини. Може статися вибух…

Жахний здогад раптом окамінює мене: треба ж було бігти не від палацу, а… в палац! Там-бо (допіру, щойно!) минуло… скільки? Шістдесят років? Ото?.. Блазень мій помилився — прийдешнє не наближається як стій. У палаці час, прискорений для нас, спливав звично! Вони встигли прожити ціле життя. Ніщо не заважало… Вона кохалася з ним на вигоді. Любила його… А в вікнах — застиглий світ, осяяний сонцем, що спинилося й під яким, наче мураха в бурштині, — я, старий безумець, заснулий принц у заснулім царстві…

Нестерпно! Розірвати, розірвати густу смолу! О яке сирітство… Я кидаюсь бігти, спотикаюся… Упавши на близькі сходинки, плазую по них і знову біжу, не відчуваючи болю, не зважаючи на застережливі вигуки, на камердинерське виття.

“Зв… зв… зв… зв…” — усе голосніше звучить наді мною монотонний вирок, я оглядаюся в дверях — чудасія! Сплять навстоячки, все зупинилося, пружина світобудови заіржавіла, роти відкрито в безголосому крику. Який напружений сон!

У палаці все повито важким запилюженим павутинням. Поточені шашелем меблі химерно повалялися на гнилі килими, з-під ніг тікають пацюки, звідусіль чути їхній мерзенний шабаш, а по темних закутках ховаються примари… Волосся стає мені дуба, я крадуся по смердючих коридорах, бубоню спасенні молитви й нарешті опиняюсь у власних (чи радше, опанованих мною) апартаментах. У спочивальні Знеможено падаю в крісло…

Дивно: коли не брати до уваги пил і не зважати на провислу стелю, тут майже все так само, як було нині вранці…

Нині вранці, сто років тому.

І ще я помічаю одну нову річ. Невелику мармурову скриньку. Її кришка піддається не відразу, трохи не переламується лезо кинджала, та ось у моїх руках напівзотлілий аркуш:

“Ваша високість, — читаю і тремчу, приглушений тим, що говориться в листі, — … всі мої спроби вийти за межі палацу чи якось зупинити Генератор були марними. Цей павук (Ви здогадуєтесь, про кого йдеться) намертво злютував мене своїм незримим павутинням: здається, він завше заздалегідь відав про кожну авантюру, котру я тільки могла придумати. Нехай пробачиться мені така згадка про небіжчика! Невзабарі — я це знаю — і по мене прийде смерть. Проте не шкода: по пробудженні моє життя перетворилося в самі тортури й муку… Я взнала про Вас усе; Ви — тільки подумати! — витратили всього себе, всю свою душу, скарби й час, аби зруйнувати чари, що скували мене сном, і вибороти мою ласку й любов! Коли несподівано з’являється такий собі дженджик, якому, бач, “роковано” збудити мене й закохати в себе… Знайте ж, ані жодної хвилі я не кохала його. Всі ці жахливі, безталанні роки лиш Ви один були моїм Принцом, моїм істинним мужем.

Нещодавно я закрила очі тому, хто збудив мене… Одначе свободонькою користатися не стану й палац не покину, хоч би як мріяла бодай крадькома торкнутися Вас. Любіть (нехай по думки) Вашу юну принцесу. Старій сові досить і того, що бачить Вас, який полинув до входу в палац (о як, мабуть, швидко Ви біжите! І як прекрасен цей застиглий мент Вашої любові… І як добре, що Ви не встигнете…). Там у вас завше день. Для мене скоро настане така ж довгая ніч…

Прощайте! Може, ми стрінемось де-небудь там, де немає ні ночі, ні дня, де взагалі немає часу…”

Кволими й неслухняними, покритими засохлою кров’ю руками я згортаю лист і ховаю його на грудях, потім довго блукаю палацом, де вже ніщо не тривожить мене. На другому поверсі, в невеликій вітальні, у якій одчайдушно свище Генератор, я з нудьгою стежу за польотом ядра, випущеного однією з моїх гармат.

Поволі обертаючись, воно повзе прямо сюди. “Наказ, поданий в минуле”, — думаю я, хоч і не давав наказу стріляти в Генератор, бо лиш тепер, увійшовши до цієї кімнати, зрозумів, що вб’ю трикляту машину. Повітряні волокна сповивають темну кулю, тягнуться за нею мантією, брижаться, розпадаються… Ядро дуже повільно й дуже точно наближається до вікна…

Прекрасний постріл. Усіх нагородити!