Стріла Всесвіту

“Де я?” — почув сам себе Моув і розплющив очі. Тієї ж миті на нього ринула неосяжна голуба лавина, і повіки враз стулилися. “Раз, два, три…” — пошепки лічив спресовані жахом останні удари серця, аж поки внутрішній голос не підказав: “Та це ж небо!”

Перше, що він побачив у незнайомому світі, — це обважнілі хмарини, які сприйняв був за падаючі валуни. Тепер вони легко пливли хтозна-куди. Що зосередженіше милувався завислою над ним рікою вічності, то істотніше проймався гіпнотичним навіюванням спокою, злагоди та умиротворення. “О голубо небо! У нас на Альфі Центавра воно якесь безколірне — майже всі промені спектра поглинає щільна атмосфера. Ось чому альфацентаврійці закохані в тебе. Легенди про голубе небо нам завезли нібито перші космічні поселенці, і з тих пір нікому немає спокою. Блакитними мазками вінчають свої малюнки діти, дорослим бачаться голубі сни… Оце ти і є справжнє?! Стривай-но, може, я марю?”

Моув спробував підвестися, але його відкинули назад цупкі лямки. Краєм ока він угледів, що прикутий до чудернацьких аеродинамічних носилок, зусібіч його обступає уквітчане різнотрав’я, а ген-ген звисають на золотистому павутинні пагорбки-піраміди, острівки лісу, розлогі лани… Усе то, видиме й невидиме, розколисував духмяний вітерець, лагідні нальоти його обвівали гаряче чоло, куйовдили волосся. А десь високо у піднебессі бентежно дзюркотів струмок-голосок… “Що за дивосвіт? Не наслухатися! ”

Відчуваючи в серці пісню, а в жилах — вогонь, він намагався звільнитися від нестерпних лямок. З превеликими зусиллями розняв нагрудні, ті, стягували ноги, розстебнулися швидше.

“Ох, і майну ж зараз світ за очі…” — вирвалося знічев’я. Але Моув застиг у сидячій позі: його зупинив якийсь зловісний гуркіт, що тряско накочувався повітрям. Невдовзі він затято періщив безневинну тишу ударами, що наростали й наростали. Здавалося, ось-ось гримне вибух. Ледь утримуючись за трясучі носилки, Моув мужньо чекав кінця: “Раз, два, три…”

Грізний привид нещастя, на диво, поминув його. Стоголосим вихором пронісся він зовсім близько, залишивши по собі деркий і задушливий запах гару. Коли ж Моув насмілився глянути в бік, звідки линула громовиця, то побачив полум’яний хвіст — він сфокусовувався у цяточку, поки не згас. В обрисах стрілоподібної машини, що так миттєво зникла, він встиг розпізнати колісного “метеора”.

“Це ж бо на такому я відправився з Центрального мегаполісу”, — перший проблиск свідомості наче ошпарив його, і він поволі почав підводитися. Звестися на ноги — означало збагнути себе і все, що сталося з ним. Та, ступивши у важких механізованих черевиках на землю, він мало не отетерів від напівлюдського, металевого голосу:

— Шановний добродію, наказую не рухатися. Вас катапультовано з рейсу за станом здоров’я. Незабаром прибуде “швидка повітряна допомога”.

— Хто ви? — пригнічено спитав Моув, опускаючись у своє дивне лігво.

— Я — електронний санітар. Власне, на моїх руках ви зараз.

— Даруйте, але піді мною звичайні носилки.

— То вам так здається. Залишилася лише форма і тільки, — мовив таємничий голос. — Будь ласка, приляжте. Подивіться вихідні біодані вашого організму, можливо, дещо зрозумієте…

Як тільки Моув слухняно ліг, перед ним з’явився чорний екран, схожий, на відкриту книгу. Світлове перо заходилося виписувати індекси температури, кров’яного тиску, дози радіації, потенціалу серця, коду ген… Далі висвічувалися показники, в яких він мало тямив. Тому миттю ковзнув очима до підсумкового — діагнозу хвороби. Навпроти ж цієї графи самотнів великий знак запитання. Діагноз був чомусь нез’ясованим. Тут же, на екрані, він побачив і своє серце, що конвульсивно збивалося з ритму, ніби йому загрожувала клінічна смерть.

— Що за чортовиння! — вирвалося несамохіть у Моува. І все ж недовіряти електронному санітарові у нього не було підстав: рік, день і навіть час народження той видав з точністю до десятої долі секунди. Зрештою, й сам почувався кепсько.

— На жаль, наша класична медицина, — озвався, мовби зненацька, ввімкнутий гучномовець, електронний санітар, — тут безпорадна. Ваша хвороба — це справжня сенсація! Аналізи — позитивні, а життєвий імпульс нікудишній. Неймовірно! Навряд чи зцілить вас й вища медична служба, яку викликали терміново.

— Дякую за відвертість, — ледве видавив з себе Моув, геть збитий з пантелику цим “медичним оглядом”.

Пронизливе аж до кісток несамовите ревіння двигунів, змішане з гуркотом коліс, зустрів цього разу стримано, без емоцій. Вже знав, що то за “диво”. Ось різко скубнуло за волосся, вилягла ниць трава і знялася непроглядна курява, а у вухах ще довго скреготіло й двигтіло після того, як промчався рейсовий “метеор”. Його свавільне нашестя ніби роздмухало вже пригасле бажання вирватися із загадкової пастки. Та лише один-єдиний погляд рвонувся відчайдушно у рятівну височінь. А тіло? Воно було якесь немічне, безкриле. Щоб не піддатися напливу жахливих, руйнівних думок, він зважився на останнє — психологічний шок. Досяг його одразу, як тільки уявив до разючих подробиць, що невгамовна зловісна траса, поблизу якої утримувалися носилки, проходить не осторонь, а… крізь нього. Тут його начебто кинуло в пекучий жар, а потім туго запеленало космічним холодом… Свідоме загострення ситуації подіяло благодійно: він позбувся приступу безсилля, а відтак — почав самозаглиблюватися. Десь з підвалин його пам’яті спливали події давноминулі і ще зовсім свіжі. Однак він добирав хронологічно лише ті, що мали безпосереднє відношення до його перебування на планеті Гіпеос. Йому доконче нетерпеливилося з’ясувати, що ж сталося з ним насправді.

…Зореліт “Фотон”, на якому прибув Моув, прийняли на космодромі Центрального мегаполісу. Адаптовувався лежачи. У такий спосіб, як пояснили гіпеносці, він мав призвичаїтися до майже абсолютної нерухомості. Дивно, однак цього вимагав новий статут міжзоряного відділу. Про ці зміни, ясна річ, Моув не міг знати, оскільки він знаходився вже на міжпланетній траєкторії.

Умова гіпеносців була категоричною: або звикати до їхнього стилю життя, тобто цілком довіритися самохідній техніці, здатній замінити не лише руки і ноги, а подекуди й функцію мозку, або ж повертатися назад, на Альфу Центавра. Примусова біологічна пасивність, безперечно, принижуватиме конституцію його організму, та Моув вирішив будь-що залишитися. Ще в дитинстві він повірив у романтичний міф про прапрапрадідів з Голубої планети і поклявся собі відшукати їх батьківщину. Досліджував не одну галактику, працював оператором в найбільш відомих архівних центрах Космосу і нарешті, на схилі літ, таки натрапив на сліди. Принаймні він був переконаний на всі сто відсотків, що його давні предки походять з квадрата Є-25 планети Гіпес. То чи мав він право спасувати? Його місія була святою.

Прикутий до ліжкоподібної капсули лямками, харчопроводами та провідниками різноманітних датчиків, він самотньо нудився у барокамері, яку без угаву лихоманив монотонний гул. То пробивався крізь залізобетонні стіни вируючий транспортом мегаполіс. Спершу захопився химерною ліпкою стелі, вивчаючи її, як карту зоряного неба. Та вже на п’ятий день це так обридло, що варто було зиркнути на будь-яку облюбовану деталь — і його розтинав відчай. Додавала пекучих турбот й спина, затяжне лежання ніби натирало її жаркими вуглинками. Щоб запобігти запаленню легенів, йому автоматично вводили антибіотики. Не раз картав себе за поспішну згоду па такі тортури, але вже було пізно щось змінити. Все частіше викликав на допомогу обезболюючий, глибокий сон, блукаючи по чарівних лабіринтах якого, зберігав останню вірність собі. А обов’язкові інформаційні відеопередачі, що висвічувалися усіма сферами барокамери, тільки прискорювали його перехід у інший вимір буття. Про життєвий уклад гіпеносців Моув довідався загалом ще на Альфі Центавра і, щоб приспати всевидюще око електроніки, яке, був певен, наглядає за ним, артистично вдавав, що жадібно сприймає все те.

Тягучі й нудні дні адаптації минали в пекельних муках бездіяльності.

Здається, на тридцять сьомий день його нарешті посадили в самохідне крісло, яке мало не сприйняв за ритуальне, і доставили до відаючого справами інопланетян Гарца. Його кабінет, захаращений пультами, екранами, різними пристроями, що безперестанку миготіли, клацали, просто гули, справив гнітюче враження. Щось рабське відчув Моув в утаємниченій, покірливій службі кабінетної техніки.

— Ми раді вітати альфацентаврійця Моува з винятковим успіхом, — улесливо звернувся Гарц, не підводячись з-за електронного столу, обладнаного автоматичним секретарем, інтимним годинником-нагадувачем, глобальним відеопристроєм, запальничкою та іншим дріб’язком. — Будемо відвертими, не кожному інопланетянину дано витримати умови нашої адаптації.

— Приємно чути, — ввічливо відказав Моув, здивовано роздивляючись аж надто рум’яні щоки співрозмовника.

— Ви маєте намір відвідати квадрат Є-25? Сподіваємося, вам вистачить три доби, — мовив Гарц. — Будь ласка, огляньте його, так би мовити, з пташиного польоту. — Тут він показав знаком на екран-нішу, і та враз спалахнула барвистими кольорами. — Це наша новинка для запланетних гостей. Прошу…

У дещо затхлий кабінет начебто війнуло пахощами степу, тінистим байраком, озоном річечки, що люстерком блиснула з-поміж крутих берегів… Моув вмить припав очима до голографічних краєвидів: казкова земля, на побачення з якою витратив майже все своє коротке життя і незліченну кількість світлових років, красувалася перед ним на відстані… руки.

— Стривай! — підсилений акустикою голос синхронно вимкнув екран. — Вибачте, ще надивитеся. До речі, Є-25 входить до зони заповідника. Не знаю, що там може зацікавити. Минувшина й годі. Чи не краще вам побувати в краях, де сталися епохальні зміни?

— Я дуже вам вдячний — з ними мене вже ознайомили відеопередачі в барокамері. Цього досить. Справді, техніка у вас всемогутня, всевміюча, всезнаюча, всюдисуща. Але мене, зізнаюсь щиро, непокоїть перш за все людське. Чого це гіпеносці прагнуть ніби перевтілитися у машини, зрадити себе, як живих істот? І даруйте, що за покоління виняньчилось у вас — пройтися пішки бодай милю воно вважає ганьбою?! Дарма, гіпеносці найкращої думки про себе. Зрештою, ми пишаємося тим, що ноги нам замінюють надійні колеса. Це ж суперпрогрес!!!

— З точки зору технізації — можливо. Якщо ж зважити на біомеханіку людини, то це не інакше, як передчасне руйнування самої себе. Невже правічний інстинкт ходьби не бунтує ваші тіла? — Моув так захопився, що спробував було встати, але утримали пекучі лямки крісла.

— Зачекайте, ви таки справді звалилися з неба. Тільки не ображайтеся. Ми віками прагнемо, — з усвідомленням своєї влади Гарц підвищив тон, — околесувати все: шляхи, вілли, спортивні ігри, роботу, відпочинок, кожного зокрема. Сила колеса — це спокій і стрімкий устрій життя. Навіть страшно уявити, що було б з нами, якби не колесо. Воно стало символом нашої віри. Ми народжуємося, живемо і помираємо на колесі. Незабаром святкуватимемо двохсотріччя з дня загального переходу гіпеносців до життя на колесах. А ви, дорогий гостю, піддаєте паші завоювання сумніву. Неетично, ще й як неетично. — І, примирливо усміхаючись, додав: — Тож не забувайте, що знаходитеся на планеті коліс. Хотілося б, щоб ви прихильніше ставилися до наших звичаїв.

Побоюючись, аби конфіденційна розмова не скінчилася не на його користь, Моув подав знак згоди.

— До квадрата Є-25 вас доставить метеор, потім пересядете на спрути-всюдиходи.

— А чи не можна, як виняток, десь і пройтися?

— Пішки? Ви що — збожеволіли?! — взяв найвищі ноти Гарц. — У наш час пішки — ну й дивак! По-перше, давним-давно немає ні пішоходів, ні стежин — усе позаростало за давністю літ. А по-друге, у нас не передбачено відповідних послуг, вони усунуті, як анахронізм. — Своє неприховане торжество Гарц завершив уїдливо: — Шановний Моуве, ви запізнилися принаймні на кілька століть.

Остання надія Моува впала, у цю мить він відчув себе у стані раптово збитого з ніг.

— І взагалі навіщо було вирушати у такі світи? — продовжував переможно Гарц. — Невже й досі не покінчили з романтикою? А жаль. Ви ж могли замовити спеціальну міжпланетну відеопередачу…

— Моя жагуча мета — відчути все безпосередньо. Очима, руками, ногами… У вас же майже все штучне…

— Облишмо ці сентименти. Наші всюдиходи-оператори видадуть інформацію, яку тільки забажаєте. Можна подумати, на Альфі Центавра й досі ходять пішки. Діти й ті не повірять…

— І їздять, і ходять. Але наш транспорт не абсолютизується, не сковує людське єство. Адже з’ясовано, обертання, як вид руху, не притаманне, чуже біологічній структурі, і в живій природі ви не знайдете аналога колесу. Наші вчені досить вдало поєднали біоритми людини з перевагами техніки. Вершиною досконалості ми вважаєм біомобіль “Пульс”.

Та Гарц загадково мовчав. Відкинувшись на спинку крісла, він крадькома милувався своїми черевиками — разючим блиском, вишуканим носком, а найбільше — унікальним п’ятковід-штовхувачем для сприяння кровообігу та електронним крокоміром. Обидві новинки вмонтовано за порадою лікарів і були зумовлені, як зазначалося в інструкції, “святою необхідністю”. Цими суперчеревиками, виготовленими на спеціальне замовлення, Гарц сподівався поправити своє самопочуття. Але його мучило одне — де ж ходити в них? Рекомендована оздоровча доза ходьби на добу знаходилася в межах 2000–2500 кроків. Лічильник його черевиків показував лише 120. Тут було над чим помізкувати: уже шостий день в обнові, а й досі не може визначити ті благодатні дистанції. Па роботу та додому доставляє службовий підземохід — зручно, швидко, без затримок. Відмовишся — користуйся загальними магістралями, що геть переповнені натовпом колесоходів. А це стільки нервових зіткнень! Зачароване коло…

На цьому його інтимні думки розрядилися: Гарц перехопив в собі телепатичний погляд Моува і пошкодував, що так необачно задумався при ньому.

— Що ж, похвально. Розумію, — повернувся до розмови Гарц. — На жаль, нічим не можу допомогти, — і, передаючи маніпулятором перепускні візитки, дав зрозуміти, що розмова між ними завершена.

До станції міжквадратного сполучення Моув прибув під землею у спеціальній реактивній капсулі. Супроводжували його два мовчазні молодики у взутті на коліщатій підошві. Воші допомогли йому заїхати у надшвидкісний “метеор”, пересісти в спальне крісло і, побажавши щасливої дороги, непомітно зникли. Нарешті він полегшено зітхнув і почав оглядати салон. На всіх місцях вже розкошували пасажири, дещо стомлені, але задоволені тим, що все-таки втислися. Крізь ілюмінатор він перехопив не один заздрісний погляд тих, хто вичікував на платформі наступного рейсу. Огрядна жінка, яка сиділа в одному ряду з ним, звернулася до сусідки:

— Ну й вигадають же: більше їздитимеш — довше житимеш. Ви вірите в це?

— Мусиш. А що ми варті без машин? Моєму внучаті уже десять, а воно й досі ще не пробувало ходити. Батьки й не переживають, наче так має бути. Навіщо йому перенапружуватися, коли можна під’їхати будь-куди.

— Авжеж. То раніше ходили задля здоров’я, а тепер поколює серденько — ось вам супермолекула, роздвоюється голова — пустять межи очі промінчик і… до завтра…

— Повірите? Їзда діє на мене, як снотворне. Буває, мучить безсоння, то я уявляю, що лечу кудись, і таки настає благодать…

— І довго ти маринувався у центрі? — почувся вже з-за спини чоловічий баритон.

— Мабуть, півтори години голосував. А ти?

— Не менше. І такий одержав стрес, хоч падай…

Цей уривок діалогу Моув “прокоментував” нескладними підрахунками і з’ясував: якби обидва співрозмовники дали волю ногам, то прибули б на станцію “метеорів” значно раніше і без потрясінь. Коли ж оглянувся, щоб поділитися своїм відкриттям, ті, а це були, на диво, парубійки, вже байдуже куняли. Готувалися до сну й інші. Невдовзі уже нікого, окрім Моува, не стривожили ні клешні автоматичних лямок, що делікатно притиснули до спинок, ні в’їдливо-тріскуче звернення репродукторів:

— Шановні пасажири, увага! Рушаємо!

І рушили — рвучко, гучно, стрімко. Безцеремонне прискорення владно вдавлювало в крісло, поки не звело подих. Потім, на щастя, відпустило, і Моув наче позбувся вагомості. Йому почувалося легко-легко. Ритмічне погойдування салону та профільтрований гул турбін заколисували…

Тут наростаюча вібрація посилок вернула його в інший світ. Навалювалася вже знайома рев-симфонія двигунів і коліс. Затуливши долонями вуха, він завмер з широко розкритим ротом, аби звукова хвиля не пошкодила внутрішні органи — прийом, яким лікарі радять рятуватися від вибухів. “Раз, два, три…” Ще мить, і пронизливий гуркіт поглинула далечінь. Затим він поправив розкуйовджене волосся, стріпнув з куртки пил і почав пригадувати, що ж було далі.

…Він теж заснув. Щоправда, тривалий час боровся з сонливістю. Та де там. Усі прийоми психологічної саморегуляції, якими володів досконало, виявилися даремними. Ніби то був не його, а якийсь чужий сон.

І вже він на сонячному, мальовничому просторі. На душі — як у звіра, випущеного із зоопарку в рідні джунглі. Босоніж гасає по сріблястій росі, вдихає на повні груди запашні луки, підстрибує на радощах мало не до хмар, клубком качається по шовковій, м’якій траві…

— Дядечку, що з вами? — пташино долинув дзвінкий голосок. Перекотившись ще раз через голову. Моув здивовано підвівся. На нього зирила остовпіла зграйка хлопчаків.

— Оце так зустріч! А ходіть-но ближче, — лагідно поманив їх до себе рукою. Підходили вони несміливо. Кожний штовхав наперед себе хто що: обід колісниці, велосипедне колесо, автомобільний диск та інші вигадливі коліщата. Найменший, ще зовсім малюк, ковзав звичайну бляшанку, прибиту до палиці. Усі, а їх було п’ятеро, вишикувалися стінкою на безпечній відстані і чемно привіталися.

— Звідкіля ж ви будете, козаки? Чи не з загубленого світу, бува? — грайливо поспитав Моув.

— Таке скажете, ми з двадцятого століття, — озвався чубатий, в якому Моув запримітив ватажка.

— А ви?

— З Альфи Центавра. Може, чули про таку зірку?

— О-го! Ну, звичайно, чули.

— Невже ви іно… іно…

— Іно-пла-не-тя-нин? — виручив товариша жвавий ватажок.

— Можливо, й так. Далекі прадіди мої — то ваші земляки. В епоху великої космічної міграції вони переселилися на Альфу Центавра, а батьківщина їх — теперішній квадрат Є-25.

— Квадрат Є-25? Так це ж зовсім близько! Ондечки за Кудлатим пагорбком, — показали майже гуртом аж за горизонт.

— Скільки ж туди миль?

— Якщо йтимете в темпі, до заходу сонця встигнете. А милями ми не міряємо..

— Хочете швидше? Я вас підвезу, — цілком серйозно запропонував малюк, хвацько ковзнувши бляшанкою по траві. Старші зайшлися реготом. Не втримався від сміху й Моув. Приємно було дізнатися від цих малих дикунів, що вони живуть не милями, а польовими стежками, гаями, пагорбками, річками… Непокоїли лише їхні символічні колеса. То була не просто забава, думалося Моуву, а підсвідоме захоплення величчю колеса, що так владно підкорило дорослих і стало основою основ цивілізації. Видозмінюються двигуни, конструкції машин, виявляються нові види енергії, а воно — колесо — ніби вічне. Чи ж настане коли-небудь ера заперечення колеса?

Моув отямився, коли ватажок кинувся рахувати ступнями власну тінь. “І час, як і простір, вони теж міряють ногами”,— завважив він подумки.

— Вибачте, нам вже пора додому, — якось винувато проказав ватажок.

На прощання Моув подякував хлопцям, і ті, пропустивши наперед карапуза з бляшанкою, рушили навпростець до узлісся. Надибавши там свою колискову стежину дитинства, вони любо-весело пустилися наввипередки за колесами, підштовхуючи їх дротяними “рогачиками”.

— Пі-бі-і-і, пі-бі-і-і, пі-бі-і-і… — тільки й чулося по тому. Ці нехитрі сигнали, що нагадували звуки клаксонів, мали значення лише для них самих.

Довго дивився Моув услід босоногій ватазі XX століття. Його до нестями зворушив їхній співучий крикливий біг. І коли хлопчаки ніби покликали його за собою, він побіг не вагаючись, просто так. Біг, біг, біг… аж поки не прокинувся змокрілим. Ось тоді у салоні й збунтувалося його тіло.

Тепер уже Моув знав, що робити. Будь-яка затримка могла стати фатальною! З хвилини на хвилину має прибути аеродопомога… Підтягнувши ноги, він розкнопкував черевики і кинув їх геть. Не було в них потреби, як і в сигналізаторах, що мали сповіщати про небезпечні грунти. Він повністю довіряв цій землі. Перший крок ступив рвійно. Ще один! Ще…

— Шановний добродію, раджу повернутися назад. Незабаром… — намагався утримати його електронний санітар. Та Моув зневажливо махнув в його бік рукою. Запрограмований голос, а ще надхльосткий рев траси тільки; додали рішучості.

Йти було важко. Ноги — ніби їх підмінили дерев’яними ходулями. На кожному кроці ввижалося, що падає у прірву. На десятому таки не встояв і впав у траву. Розпачу не було: він вперше побачив зблизька тендітні створіння. Безжурно і граціозно кружляли вони у танку з вітерцем, наче їх і не “прасували” аеродинамічні відтоки траси. “Чи надто вистачить їм біологічної стійкості?”, — подумалося Моуву. Простягнув руку, щоб погладити — і відсахнувся: на одній з трави розгойдувалася смоляна цятка, химерно проводячи вусиками-локаторами… Що б то значило? Підсунувся на ліктях ближче — і йому відкрився на п’ятачку Світ, який могла б згубити звичайна людська ступня. Ось зигзагами блискавки шугонув поміж не одної сотні стеблин блискітний жучок. “Оце система!” Злагоджено перебираючи ніжками-волосинками, викарабкувалася аж на самісінький вершок травини оксамитова кузька. Чого вона прагнула? Потім опускалася, переповзала на другу, не менш високу, і знову дерлася догори. Своє вочевидь нелегке сходження вона здійснювала на третій, четвертій, п’ятій травині… Наступні він не рахував.

Тут йому спав на думку одвічний, ніким не писаний закон для ніг: у людини, котра тривалий час не ходила, втрачається чуття ходи, тоді її ступня перекочується навпаки — з носка на п’ятку. Того заточується…

— П’ятка — носок, п’ятка — носок… — бадьоро наказував сам собі Моув, ступаючи вже по-новому. І хода ставала дедалі впевненішою. Придивляючись до плавного перекочення своїх ступнів, він несподівано для себе відкрив ще й таємницю колеса. Принаймні він був певен — ідею йому подали самі ж ноги. Так-так. Остаточно переконався, коли подумки поєднав в одній площині кілька пар ніг, що бігли по колу. То була, звичайно, найпростіша модель, І все ж у вертких колесах, які так обожнювали гіпеносці, йому бачилося тепер не що інше, як впресовані людські ноги.

Його ж ноги завзято переплигували через кущі, рівчаки та струмки. А бувало, що перечіплювалися за якісь невидимі капкани, і тоді летів у траву сторчака. Ні з чим незрівнянний політ!

Повернувши собі втрачену жадобу ходьби, ноги несли його, мов крила птаха, пагорбками, байраками, вибалками… Радощам не було меж. Згодом де й поділася “нез’ясована хвороба”, не чутно було й дратівливої траси, на якій вона спіткала його.

Він ішов не оглядаючись.

Повітряна медична допомога приземлилася на прозорому птахоподібному апараті. Фахівці, котрі з’їхалися на індивідуальних всюдиходах, були вкрай здивовані: хворого й слід прохолонув.

— Ну й сюрприз! Не інакше як сеанс з парапсихології, — напівжартома кинув веселоокий практикант, як тільки усі зібралися біля електронного санітара.

— За моєї практики таке трапляється вперше, — скрушно хитнув головою сивобородий колега.

— Що ж, послухаємо жучка. — Вправним помахом руки старший групи вийняв з-під носилок чорну коробочку і натиснув кнопку “відтворення”. Ледь чутно щебетнула пташка, забриніли трави, нараз вибухнув гуркіт коліс, а потім знесилений шепіт: “де я?”…

Прокрутивши записане до кінця, представники вищої медичної служби констатували: невдаха-пасажир рушив до кварталу Є-25 своїм ходом. Його вчинок було кваліфіковано, як свідоме самовбивство, про що негайно доповіли у міжпланетний департамент.

Звідки вони могли знати, що то була фатальна помилка.