Стріла Всесвіту

Сонце зайшло. На заході небосхил затягла похмура фіолетова запона хмар. Дув пронизливий вітер. Різко похолодало.

Обезлюднів міст цієї передвечірньої години, але Івоніну це тільки піднесло настрій: він любив іти з роботи й на роботу один, самотність допомагала йому настроюватись як на робочий ритм, так і на відпочинок. До того ж на нього чекала зустріч з Інгою, і Івонін ішов, усміхаючись.

День скінчився вдало: начальник не турбував, давши, нарешті, можливість Івоніну самостійно розв’язати проблему компонування апаратної стойки; головний спеціаліст відділу зробив кілька глибокодумних зауважень і теж умив руки; отож Івонін спокійно знайшов рішення; тепер залишалось довести його правильність підрахунками. А за це Івонін не хвилювався: теоретично він був підкутий непогано, як трохи іронічно сказав на оперативці начальник, натякаючи на те, що Івоніну, як молодому спеціалістові, бракувало практичного досвіду.

Зовсім стемніло. Синьо-фіолетова стіна притиснула місто приреченістю негоди. Вітер подужчав, хоча дощу не було, на мосту через Дніпро він шаленів, не боячись заблукати на проспектах і вулицях, глухих закутках і двориках міста.

Івонін наставив комір плаща і наддав ходи. Провівши поглядом переповнений тролейбус, упіймав співчутливий погляд якоїсь літньої жінки й усміхнувся в душі: настрій, незважаючи на негоду, не псувався. Для поетичної душі Івоніна, як і для природи, не існувало поганої погоди.

На середині двокілометрового моста він несподівано відчув — не почув і побачив, ліхтар-бо у цьому місці щойно погас, — відчув, що хтось ховається в ніші моста, на майданчику, що прогнувся над опорою. Чому саме це спало на думку — ховається? Бо без потреби ніхто біля поручнів моста не сидітиме, виходить, ховається або… або впав?

— Хто тут? — неголосно спитав Івонін, зупиняючись. Страху він не відчував: перший розряд з боксу гарантував особисту безпеку. Проте невиразна тривога все ж примусила його пильно вдивлятися в морок.

— Хто тут? — повторив він голосніше. І раптом йому здалося, що він… падає у бездонний колодязь, хисткі стіни якого складені із страху, болю, туги й самотності. Дивним чином він побачив, як величезний зсув зруйнував кілька будинків на околиці якогось поселення, і в серце ніби загнали розпечену скалку: побачив, як цунамі підхопило кораблі, що стояли в бухті, понесло їх на берег і розбило об скелі — обруч пекучого болю стиснув голову; побачив, як падає з кручі в невідому річку вантажна машина; потім промайнуло видіння лижника, що нісся в прірву; селище занурювалось під воду; снігова хуртовина, що ламала будинки якоїсь експедиції; ракета, що падала із стапелів на полігоні; поліцаї, які розганяли демонстрацію, і тисячі інших подій, кожна з яких торкалася того чи іншого нерва й перетворювала тіло на суцільний розпухлий до неймовірних розмірів ниючий клубок нервів…

І раптом усе зникло. Івонін відчув, що стоїть па мосту і вітер шалено кидає в лице пригоршні зливи, яка невідомо коли почалася.

Самотній автобус хлюпнув на парапет розсіяне світло вікон, і Івонін побачив у закутку ніші скоцюрблену постать. Хвилину він приходив до тями, ні про що не думаючи, навіть не намагаючись дізнатися, хто ж ховається в ніші. Удар реакції від дивного ланцюга галюцинацій був досить сильний, лиш колона вантажних машин, що проїжджала повз нього, привела його до пам’яті. Як навмисне ртутний ліхтар над ним спалахнув цієї миті, нагадавши астрономічний термін — “пульсар”, і Івонін спромігся нарешті розгледіти, хто перед ним. То був худий, незграбний чоловік, на обличчі якого гарячково виблискували очі й дивно яскраві, ніби покусані, губи. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку, сильно потерту на згинах, сірі безформні штани, що натяглися на гострих колінах, і важкі армійські черевики з проіржавілими наскрізь пряжками. Шия була обкутана ліловим шарфом, одначе незнайомець тремтів так, що це було помітно навіть за десять кроків.

Івонін зустрів його погляд і аж сахнувся — скільки в цьому погляді було нестямного болю, туги й відчуження…

— Серце?! — підскочив до незнайомця Івонін…

— Сорок тисяч… — прошепотів той. — Вісім балів… за три хвилини…

Івонін безпорадно озирнувся. На мосту — нікого, дощ перетворив його на хисткий хребет якогось доісторичного чудовиська.

“Мабуть! — подумав він. — Марить… І як на те — жодної машини. А може, все це мені ввижається. Мені, а не йому?”

— Зараз, — продовжував шепотіти власник шкіряної куртки. — Зараз мине… не хвилюйтесь… — Хвороблива посмішка спотворила його вуста, в очах нарешті зажевріла думка, вони прояснилися, вираз болю поволі зникав. — Не треба машини, — вів далі вже чіткіше. — Жоден лікар не здатен мені допомогти, повірте, Ігорю.

— Звідки ви… мене знаєте! — похмуро запитав Івонін. Незнайомець зробив невизначений жест. Посмішка на його вустах згасла. Він ухопився за поручні, повільно випростався і став на голову вищим за Івоніна. Із змішаним почуттям жалю й здивування той відвів очі від недоладного одягу незнайомця, потім знову поглянув йому в обличчя. Страшно було бачити, як корозія тремтіння роз’їдає його тіло.

— Одягніть мій плащ, — наважився Івонін. — І ходімо звідси, я вас проведу. Де ви живете?

— Не треба, — незнайомець відвів руку Івоніна і скривився. Очі його на хвильку знову стали скляними, і Івонін відчув миттєву роздратованість. “Псих якийсь! — подумав він, надягаючи промоклий плащ і витираючи обличчя долонею. — Або наркоман… А причепився із своєю благодійністю…”

— Так допомогти вам? — уже майже грубо спитав він, хоча тут-таки пом’якшив тон. — Далеко йти?

Незнайомця почало корчити, судома до невпізнання спотворила йому обличчя, воно стало страшним, як у епілептика.

— О чорт! — Івонін обхопив зсудомлене тіло і, не знаючи, що робити далі, безпорадно оглянувся. По мосту промчала “Волга”, але їх це помітила. Івонін відчув себе таким дурнем, що першою його думкою було плюнути й піти геть. Але в цей час незнайомець знову забурмотів:

— Ще хвиля… І ще сім тисяч. Іранське нагір’я… три міста повністю… Не тримайте мене… не тримайте, мені легше…

Івонін відпустив дивного хворого, і той знову понад силу випростався. Обличчя в нього було сіре, мов бетон.

— Ідіть, — видихнув він. — Я знаю, ви поспішаєте, Ігорю. Ідіть, я зараз оговтаюся.

Вираз обличчя в Івоніна, мабуть, був досить красномовний, бо незнайомець знов усміхнувся, хоча було помітно, що йому все ще боляче, що він дослухається до себе й чогось чекає, на щось сподівається.

— Звіть мене Михайлом, — сказав незнайомець. — Я не псих і не наркоман, і хвороба моя не входить до арсеналу виліковних. Жодна лікарня світу не здатна вилікувати того, на кому позначаються будь-які явища природи, чия нервова система здатна відчувати зародження циклону в Тихому океані і лісову пожежу в африканській савані, спалах на сонці і падіння вулканічної бомби… на жаль, не тільки вулканічної…

Страдницька гримаса перекосила губи Михайла, він з помітним зусиллям подолав новий напад.

Що він відчув тепер? Яку подію?

— Зсув, — зараз же відповів чоловік. — Зсув у Джайлауській ущелині. Ви не вірите, я бачу, нічого, я не ображаюсь. У сучасну епоху мені ніхто не вірить. А я реагую на все, що відбувається в світі, просто великі явища природи, які супроводяться великою кількістю жертв, заступають основне тло подій. Іноді буває так боляче, що непритомнію.

— Але це ж… це жахливо! — вигукнув Івонін. — Неймовірно і жахливо, якщо це тільки правда!

— Правда. — Посмішка у Михайла нарешті стала зовсім людською — гіркою і задумливою. — Я ношу це в собі майже все життя.

— І ніхто не знає?

— Зараз ніхто, точніше — ви. Раніше знали Кампанелла, Гострід, Абу-ль-Вефа, Соломон… Нас було троє, але мої товариші не витримали катувань життя… І тепер я сам уже близько ста років…

Івонін недовірливо подивився в очі Михайлові, в яких іскрилась усмішка. Той іноді під час розмови поринав кудись у лабіринти своїх почуттів, у свою надто вразливу душу, яку пронизували невидимі силові лінії вируючого навколо життя. І кожен струс завдавав йому нового болю?.. Як же він витримує?!

— Не знаю, — тихо й сумно озвався Михайло, хоча Івонін не спитав уголос. — Для мене це століття найтяжче, бо під час воєн я помираю тисячу разів… І лишаюся жити. Не знаю навіщо, але природа заклала в мене безсмертя. Може, тому наділила смертю інших людей?.. Ви знову не вірите мені. А я пам’ятаю спалені Карфаген і Геркуланум, загибель Помпеї, Содом і Гоморру і битви другої світової війни. Хатинь і Саласпілс, Хіросіму і Нагасакі… Я пам’ятаю спалах наднової зірки 1056 року і пожежу в Москві 1812-го, загибель Атлантиди і землетрус у Чілі 1290-го… Дуже рідко зустрічаються люди, котрі вислуховують мене до кінця, а ще рідше — ті, що вірять. Та я звик до цього. Просто стає легше, коли є з ким поділитися. Тоді я відпочиваю.

— А ви намагалися якось боротися з цим? — спитав Івонін, непомітно захоплюючись.

— Намагався. Двічі. В шістнадцятому столітті я заради цього став алхіміком, у дев’ятнадцятому — хіміком…

— А до лікарів не звертались?

— Я вже казав — лікарі не зарадять, хоча я, звичайно, звертався до них по допомогу. Ніхто не вірить, проте одразу ж класифікують мене як божевільного. Штамп мислення. Тільки великі уми вірили мені, але й вони допомогти не зуміли… Саваріна гадав, що зарадити мені зможе лише мій двійник за психопатурою, той, хто вміє співпереживати, прийняти на себе тягар болю… Я зустрічав людей, з якими мені ставало легше, так, як оце з вами, але щоб зовсім позбутися екстрасенсорості…

— Стривайте, — зупинив його Івонін, у якого голова пішла обертом. — А ви не намагалися переконати компетентні органи в… ну, щоб у райони стихійного лиха вчасно приспіла допомога? Скажімо, десь сталася катастрофа, і ви одразу ж повідомляєте про неї, щоб рятувальні групи…

— Робив і ці дурниці, але… — Михайло приречено махнув рукою, як птах з підбитим крилом. — Давно… Тепер я вгамувався. До того ж усім не допоможеш…

— Хтозна… — почав Івонін. Щось у ньому ніби згасло. Інтерес до розмови. “Що це я? — подумав він, вслухаючись у гортанний голос нового знайомого. — Повірив? Звичайно, в ньому є щось, що заслуговує на довір’я… І водночас відштовхує. Поблажливі інтонації?! Зверхність в очах? А може, так воно й є — зверхність мудрості? Скільки ж йому років, якщо він пам’ятає загибель Атлантиди?! Одначе це він перегнув, не може такого бути! Все ж він, очевидно, шарлатан, захопився, сподіваючись на мою неосвіченість… аби щось попросити…”

— От і ви, як усі, — з гіркою посмішкою обірвав себе Михайло. — Шарлатан… Олівер Лодж назвав мене камертоном подій. І років мені рівно двадцять три тисячі сто сім.

“Пророк! — гмикнув про себе Івонін. — Михайло-пророк… Камертон подій… І я розумник — вуха розпустив, лопух! Цікаво, звідки він утік?”

Івонін остаточно повірив у свою гіпотезу про втікача з лікарні, хоча його неприємно вразило вміння дивака відгадувати думки. Він з показним жалем подивився на годинник, зітхнув:

— Пробачте, мені вже час іти. Цікаво було познайомитись. Так я нічим не можу вам допомогти?

— Ви вже допомогли, — пробурмотів Михайло, обличчя якого почало сіпатись. — Дякую…

І все стихло, лишилося тільки шелестіння осіннього дощу, що вдягнув асфальт тротуару в блискучу від світла ліхтарів плівку. Івонін якусь хвилину Дотоптався на місці, навіщось глянув за поручень, під міст, лайнувся в душі й побрів на світлу заграву ліхтарів уздовж набережної, яка обіцяла йому тепло й відпочинок. Його раптом почало тіпати, як і дивного співрозмовника на мосту; і, ніби відлуння жахливого колодязя, в голові засіла скалка болю. “Захворів! — з подивом подумав він. — Застудився й захворів, от і все. Звідси й сьогоднішня моя “зустріч”… Маячня якась! Мама казала, що я завжди був надто вразливим, ось і нафантазував…”

Ніч минула погано. Біль не відпускав, пульсуючий, колючий біль… Івонін знову й знову згадував незнайомця на мосту, знову й знову аналізував його слова, поведінку, і раптом страшний здогад обпік йому мозок — він не просто застудився, він заразився від Михайла.

“Підходяща психопатура! — гірко подумав він. — Невже все це не марення?! Не сон? Що ж робити? Якщо в “камертонного” вірусу великий інкубаційний період, то, може, я встигну порадитись з… з ним?

Напад болю, що зародився десь біля серця, звалив його на підлогу, і він чітко побачив стіну урагану, що підняла в повітря дерев’яні будинки якогось селища…

“Так! — сказав сам собі Івонін, лежачи на підлозі. — Людина слабка… Людина слабка, коли в неї немає друзів, і вона залишається сама… Але в мене є друзі! Інга… Вони повірять… Щоправда, треба буде з ними розмовляти на відстані, щоб і вони не заразились… І ми поборемося… Насамперед треба буде навчитися визначати географічні координати стихійних лих, а з цим я впораюсь легко, з географії у мене колись були п’ятірки… Михайлові було складніше, він не мав нікого, хто б співчував йому”.

Новий напад болю запаморочив свідомість, але Івонін уперто хапався за стіл і йшов до дверей.

Десь далеко в океані впав пасажирський літак…

— Нічого… — вимовив він, кусаючи губи. — Ми ще поборемось… Я теж — стихія!