Спокута сатани

VII

Три чи чотири тижні пронеслися вихром, і я заледве впізнавав себе в тій бездільній, безтурботній, екстравагантній світській людині, на яку я несподівано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамітнення, минуле поверталось до мене: ніби в калейдоскопі, проносилися непривабливі картини мого колишнього життя, і я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканні, − нещасним; однак серед усього мого тодішнього нещастя я мав розраду: думки мої творили з нужденності красу, а з самоти − любов. Ця здатність творити тепер спала в мені: працював я дуже мало, а думав іще менше. Однак я вірив, що ця інтелектуальна апатія була лише перехідною фазою − розумовими канікулами, бажаним відпочинком від інтелектуальної праці, на який я мав право після всіх страждань, після злиднів і відчаю. Моя книжка друкувалась, і, можливо, найбільшою втіхою для мене була коректура перших аркушів, що поступово надходили до мене на перегляд.

Утім, навіть ця авторська втіха мала свій недолік: я відчував якесь дивне особисте невдоволення. Звісно, я читав власний твір із насолодою: адже в самовпевненості я не поступався своїм літературним товаришам, гадаючи, що все зроблене мною − добре; але мій поблажливий літературний егоїзм був змішаний із прикрим здивуванням та недовірою: моя книжка, написана з ентузіазмом, зображувала почуття, яких я не пізнав, та обстоювала теорії, у які я не вірив. Як це сталося? − запитував я самого себе. Навіщо ж я прагнув, щоб публіка дала мені фальшиву оцінку?

Ця думка заводила мене у глухий кут. Як я міг написати твір, який не мав нічого спільного зі мною − зі мною, яким я тепер знав себе?

Моє перо − свідомо чи несвідомо для мене самого − написало те, що мій розум цілковито відкидав: узяти хоча б віру в Бога, віру в наперед заданий поступ людини… Я не визнавав ані першої, ані другої з цих доктрин. Я був злидарем, який помирав з голоду, який не мав друга в цілому світі; я був у полоні безумних снів; коли я згадував усе це, мені здавалося, що моє так зване «натхнення» було наслідком граничного виснаження мозку. Але, тим не менш, у повчальності моєї книжки було щось витончене, й одного дня, переглядаючи останні коректурні аркуші, я спіймав себе на думці, що мій твір шляхетніший, ніж його автор. Ця раптова думка завдала мені болю. Я облишив папери та зупинився біля вікна. Падав сильний дощ, і вулиці були чорні від бруду; промоклі перехожі мали жалюгідний вигляд. Ціла перспектива здавалася печальною, й усвідомлення власного багатства не долало смутку, котрий непомітно вкрався в мою душу. Я був сам, бо мав тепер власні величезні апартаменти в готелі неподалік від тих, які займав князь Ріманський. Я також мав слугу, порядного чоловіка, який подобався мені − скоріш за те, що поділяв мою інстинктивну відразу до княжого лакея Амієля. Крім того, я мав власних коней і карету, кучера та грума. Ми, князь і я, були найближчими друзями, однак кожен із нас, уникаючи того панібратства, яке викликає зневагу, мусив підтримувати свій окремий «імідж». Того особливого дня я перебував у гіршому настрої, ніж у дні мого бідування, хоча з раціонального погляду я не мав причин для смутку. Я був володарем величезних статків, я відзначався чудовим здоров'ям, я мав усе, що хотів, та усвідомлював: якби я хотів іще більшого, я міг би легко вдовольнити кожну свою забаганку. Преса під керівництвом Лючіо працювала так результативно, що в кожній лондонській газеті я бачив своє ім'я − ім'я «відомого мільйонера». На користь публіки, на жаль, необізнаної в цих справах, я можу розкрити щиру правду: за чотириста фунтів стерлінгів добре знана «агенція» гарантує розміщення статті − байдуже якої, аби не пасквільної, − не менш як у чотирьохстах газетах[7]. Отже, мистецтво рекламування легко пояснюється, і можна зрозуміти, чому імена деяких авторів повсякчас фігурують у пресі, тоді як інші імена, можливо, більш гідні того, залишаються невідомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення − гроші вирішують усе.

Ненастанні згадування мого імені з описом моєї зовнішності та мого «дивовижного літературного обдарування», вкупі з запобігливими та досить прозорими натяками на мільйони, які й робили мене такою привабливою особою (статтю написав сам Лючіо, він і переслав її до однієї з вищеназваних «агенцій», додавши кругленьку суму), − все це, кажу я, справило мені деякі клопоти: я отримував, по-перше, цілу купу запрошень на громадські та мистецькі посади, по-друге, безперервний потік листів із проханнями. Я мусив завести секретаря, який займав кімнату неподалік від моїх апартаментів та цілими днями був дослівно завалений роботою. Зайве говорити, що на всі прохання про грошову допомогу я відмовляв: адже мені в моїй скруті не допоміг ніхто, крім старого приятеля Босслза; ніхто, крім нього, не сказав мені навіть доброго слова. І я вирішив тепер бути таким самим жорстоким і нещадним, якими тоді були до мене мої товариші. Зловтішаючись, я прочитав листи кількох літераторів: кожен із них просив, щоб я найняв його «як секретаря чи компаньйона» або позичив йому трохи грошей, аби він міг «перебутись у скруті». Одним із цих прохачів був журналіст добре відомої газети, який колись обіцяв знайти мені роботу, але замість того, як я потім довідався, наполегливо вмовляв редактора, щоб той не наймав мене. Він не уявляв собі, що Темпест-мільйонер і Темпест − найманий письменник можуть бути тією самою особою: так мало ймовірності, що багатство випаде на долю вбогого літератора! Я відписав йому особисто, повідомивши те, що, як я вважав, він повинен був знати, та додав саркастичну подяку за його дружню допомогу у дні моєї найтяжчої скрути, − так я насолоджувався помстою. Я ніколи більше про нього не чув, та я певен, що мій лист не лише приголомшив його, але й дав йому поживу для роздумів.

Утім, попри всі переваги мого теперішнього становища, я не міг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втішатися всіма насолодами та розвагами, можливими в цьому світі. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крізь вікно на безупинний дощ, я відчував гіркоту, якої не підсолоджувала думка про повну чашу статків. Багато що, від чого я сподівався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що відразу впадали у вічі, − оголошення рекламували мою книжку; коли я був бідний, я змальовував собі картину бурхливих веселощів, які охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навіть це мене майже не цікавило − мені набридло бачити власне ім'я в газетах. І якщо досі я зі зрозумілою цікавістю очікував видання мого твору, то сьогодні й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: зміст книжки цілковито суперечив моїм нинішнім переконанням. Вулиці стали темними через туман і дощ, і, відчувши невдоволення через погоду та самого себе, я відвернувся від вікна і всівся у фотель біля каміна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горіли, я намагався знайти спосіб вивільнити свій дух із пітьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.

Хтось постукав у двері, і після мого дещо роздратованого «Заходьте!» увійшов Ріманський.

− Що означає ця темрява, Темпесте? − вигукнув він весело. − Чом ви не запалите світла?

− Вогню досить, − відказав я сердито, − принаймні, досить, щоб думати.

− То ви думали? − спитав він, сміючись. − Не робіть цього. Це кепська звичка. У наші часи ніхто не думає. Людські голови не можуть витримувати думок: вони заслабі для того. Тільки почнеш думати − і руйнуються підвалини суспільства! Крім того, думати − справа нудна.

− Погоджуюсь, − сказав я похмуро. − Лючіо, зі мною щось негаразд!

Його очі засяяли.

− Негаразд? Що ж може бути негаразд із вами, Темпесте? Хіба ви не один із найбагатших людей?

Я лишив поза увагою цю насмішку.

− Послухайте, друже, − промовив я палко, − ви знаєте, що останні два тижні я був зайнятий коректурою моєї книжки.

Він усміхнувся й хитнув головою.

− Я майже скінчив роботу, − вів я далі, − і дійшов висновку, що твір жодною мірою не відбиває моїх почуттів, і я не можу збаг нути, яким чином я написав його.

− Можливо, вам здається, що він пустий? − співчутливо спитав Лючіо.

− Ні, − заперечив я з відтінком обурення в голосі, − я не вважаю, що він пустий.

− Може, нудний?

− Ні, не нудний.

− Мелодраматичний?

− Ні, не мелодраматичний.

− Добре, друже, якщо він не пустий, не нудний та не мелодраматичний, який же він? − весело вигукнув князь. − Хоч якимось же він мусить бути!

− Так… і ось що: він вищий за мене! − Я говорив із певною гіркотою. − Набагато вищий! Я б не міг написати його тепер, і дивуюся, як міг написати його тоді! Лючіо, я говорю по-дурному, але, далебі, мені здається, що мої думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тієї висоти!

− Мені прикро це чути! − Його очі блиснули. − 3 ваших слів я роблю висновок, що ви були винні в літературній високомовності. Кепсько, вельми кепсько! Нічого не може бути гірше. Високомовно писати − найтяжчий гріх, якого критики ніколи не дарують. Мене досада бере за вас! Ніколи б не подумав, що ваші справи настільки безнадійні.

Я розсміявся попри свій похмурий настрій.

− Ви невиправні, Лючіо, − сказав я, − однак ваш добрий гумор справляє підбадьорливий вплив. Ось що я хотів пояснити вам: думки, висловлені в моїй книжці, вважатимуться моїми, та насправді це зовсім не мої думки. Мабуть, я значно змінився відтоді, як писав це.

− Змінилися? Ще б пак! − Лючіо розреготався. − Володіння п'ятьма мільйонами змушує людину значно змінитися − чи то на краще, чи то на гірше! Однак ви, вочевидь, переймаєтесь дурницями. Упродовж багатьох віків лише поодинокі автори пишуть від серця; та якщо вони справді відчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати більш ніж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспіра. Не карайтеся − ви ж не один із цих трьох! Ви належите до своєї доби, Темпесте, − до декадентської, ефемерної доби, й багато з того, що пов'язане з цією добою, також декадентське та ефемерне. Ера, в якій панує лише любов до грошей, має всередині гнилий стрижень і приречена на неминучу загибель. Уся історія говорить нам про це, однак ніхто не бере до уваги її уроків. Завважте ознаки часу. Мистецтво підпорядковане жадобі збагачення; політика та релігія − так само; ви не можете уникнути загальної недуги. Єдине, що вам лишається, − це видобути з тієї недуги щонайбільший зиск; вилікувати ж її не може ніхто, а тим паче ви, кому випало на долю так багато.

Він змовк; я мовчки стежив, як палає вогонь і спадає червоний попіл.

− Те, що я скажу зараз, − вів далі він майже меланхолійно, − здаватиметься сміховинно застарілим, однак у цьому по лягає прозаїчна істина: щоб писати з почуттям, ви самі мусите зазнати цього почуття. Дуже ймовірно, що, коли ви писали, ваша чутливість нагадувала чутливість їжака. Кожна з ваших гострих голок здіймалася, реагуючи на різноманітні подразнення − приємні чи болісні, справжні чи уявні. Одні заздрять такій властивості, інші воліли б її позбутися. Тепер, коли ви не муси те тривожитися, щоб захистити себе, ваші голки заспокоїлися в приємній бездіяльності, й ви перестали відчувати. Ось і все. Зміна, на яку ви скаржитесь, пояснюється так: вам нема що від чувати, й тому ви не можете зрозуміти, як це було, коли ви від чували.

Його спокійний переконливий тон збудив у мені досаду.

− Невже ви вважаєте мене бездушним створінням? − вигукнув я. − Ви помиляєтесь щодо мене, Лючіо: я відчуваю, і відчуваю серцем…

− Що ви відчуваєте? − спитав він, пронизуючи мене поглядом. − У цій столиці є сотні нещасних чоловіків та жінок, які помирають з голоду, які задумують самогубство, бо не мають надії на щось краще − ані в цьому, ані в майбутньому світі! їм нема від кого сподіватися співчуття… Чи відчуваєте ви за них? Чи тривожить вас їхнє лихо? Ви знаєте, що ні − ви ніколи про них не думаєте… Нащо? Одна з головних переваг багатства − воно дає нам змогу усувати чужі нещастя з нашого поля зору.

Я нічого не сказав; уперше його правдиві слова розлютили мене − саме тому, що вони були правдиві.

− Ет, Лючіо! Якби я тільки знав тоді те, що знаю тепер!

− Учора, − вів далі він так само спокійно, − якраз проти цього готелю переїхали дитину. Це була тільки бідна дитина − за вважте, що «тільки». її мати з лементом прибігла з убогої вулиці та замість дитячого тільця побачила закривавлену безформну масу. Вона несамовито відбивалась обома руками від людей, які намагалися відвести її, і з зойком, схожим на рев пораненого дикого звіра, впала мертва долілиць у багнюку. Це була тільки бідна жінка − знову «тільки». У газетах про це розмістили лише три рядки під заголовком «Нещасний випадок». Тутешній швейцар споглядав цю сцену спокійно, наче фат, який переглядає драматичну виставу, зберігаючи гордовиту незворушність, − але заледве спливло десять хвилин після того, як труп жінки прибрали, він, пихате, бундючне створіння, зігнувся… у запобігливій поспішності відчинити двері вашого екіпажа, мій любий Темпест, коли ви спинилися біля під'їзду! Це маленьке спостереження з нинішнього життя, а між тим духівництво присягається, що всі ми рівні перед Богом! Я не прагну моралізувати, я лише хотів розповісти вам про «нещасний випадок» − і я певен, що вам анітрохи не жаль ні загиблої дитини, ні матері, яка нагло померла через розрив серця! Не говоріть мені, що вам їх жаль, − я знаю, що це не так!

− Як можна жаліти людей, яких не знаєш?.. − почав був я.

− Цілком слушно! Як це можна? Як можна співчувати, коли самому так добре, так весело живеться, що немає жодних почуттів, окрім утіхи з матеріального добробуту? Отже, мій любий Джеффрі, ви повинні бути задоволеним із вашого твору: він відбиває ваше минуле, коли ви були вразливі, коли ви вміли відчувати. Тепер ви вкриті грубим золотим панцером, що захищає вас від впливів, які могли б змусити вас боліти серцем і здригатись, можливо, кричати з обурення і в нападі несамовитих мук простягати руки й хапати, геть несвідомо, крилату істоту, що іменується славою!

− Вам слід бути оратором, − сказав я, підвівшись і починаючи роздратовано крокувати сюди-туди кімнатою, − але для мене ваші слова невтішні, і я не думаю, що вони правдиві. Слави можна досягти досить легко.

− Даруйте мою впертість, − сказав Лючіо з перепрошувальним жестом, − легко досягти популярності, дуже легко. Кілька критиків, пообідавши з вами та впившись вином, дадуть вам популярність. Але слава являє собою голос усієї цивілізованої публіки світу.

− Публіка! − повторив я зневажливо. − Публіка цікавиться лише дурницями.

− У такому разі дивно, що ви звертаєтесь до неї, − сказав він із посмішкою. − Якщо ви так зневажаєте публіку, навіщо ж тоді ділитися з нею своїми думками? Вона не заслуговує на таку рідкісну ласку! Годі, Темпесте, не бурчіть, подібно до авторів-невдах, які лають публіку, щоб захистити себе. Якщо ви − разом із дрібними ділками від літератури, які утворюють товариство взаємного за хвату, − волієте зневажати її, то я скажу вам, що робити: надрукуйте рівно двадцять примірників вашої книжки та порекомендуйте їх критикам, і коли вони розхвалять вас (що вони й зроблять, я про це подбаю), нехай ваш видавець оприлюднить таку інформацію: «Перше та друге великі видання нового роману Джеффрі Темпеста розкуплені, сто тисяч примірників продано протягом одного тижня!» Якщо це не вплине на публіку, я буду дуже здивований.

Я запнувся; настрій мій поступово поліпшувався.

− Такий план дій обирає багато хто з сучасних письменників, − сказав я, − але я так не хочу: я хочу досягти слави законним шляхом, якщо можу.

− Не можете, − заявив Лючіо. − Це немислимо! Ви надто багаті, що само в собі є незаконним у літературі, якій властива нужденність. Боротьба не може бути рівною за таких обставин. Факт, що ви мільйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часів світ не може встояти проти грошей. Якби, приміром, я зробив ся автором, то ймовірно, що з моїм багатством та впливовістю міг би спалити лаври всіх своїх суперників. Припустімо, що безнадійно хворий письменник з'являється з твором у той самий час, що й ви: навряд чи він матиме шанси проти вас. Він не в змозі так щедро себе рекламувати, як ви; він не в змозі частувати обідами критиків, як ви. І якщо він наділений більшим обдаруванням, ніж ви, а успіх матимете ви, то успіх цей не буде законним. Але це, врешті-решт, не так важливо: мистецькі твори завжди справджують себе.

Я не став відповідати, а підійшов до столу, згорнув виправлені аркуші, написав адресу друкарні, потім подзвонив і віддав своєму лакеєві Моррісу пакунок із наказом віднести його негайно. Тоді я повернувся до Лючіо, який досі сидів біля каміна; поза його свідчила про меланхолію, і він затулив очі долонею, на яку полум'я кидало червоні відблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке відчув до нього, бо він сказав мені правду, і ледь торкнувся його плеча.

− Тепер ваша черга сумувати, Лючіо! − сказав я. − Боюся, що моя похмурість виявилась заразливою.

Він прибрав руку від обличчя, і я побачив його очі − великі та променисті, немов очі вродливої жінки.

− Я розмірковував, − зітхнув він, − про ті слова, які сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цікаво, що в мистецтві так завжди буває: ані шарлатанство, ні облуда не зживаються з богами Парнасу. А в житті зовсім інакше. Я, наприклад, ніколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне мені, як ненависне воно всім.

− Може, ви закохані? − спитав я з усмішкою. Він зірвався з місця.

− Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджує в мені обурення! Закоханий! Жодна жінка не може зачарувати мене − мене, з моїм переконанням, що вона не більш як тендітна біло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не її власним! Що ж стосується жінок із хлоп'ячими манерами, чи то «нових типів нової ери», то їх я й по готів не визнаю за жінок: це аномальні зародки якоїсь третьої статі, яка не буде ані чоловічою, ані жіночою. Любий мій Темпесте, я не навиджу жінок. Ви б теж ненавиділи, якби знали їх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я є, і не дозволяють мені стати інакшим.

− У такому разі їх можна привітати, − зауважив я, − ви на даєте їм ваги!

− Так, − відповів він стиха.

Легкий усміх осяяв його обличчя, і очі його горіли, немов діаманти; цей дивний блиск я помічав не раз.

− Але повірте мені, що я ніколи не змагатимусь із вами заради такого мізерного дару, як жіноче кохання, Джеффрі: воно не варте того, щоб за нього битися. До речі, про жінок: я згадав, що обіцяв графові Ельтону привезти вас цього вечора до їхньої ложі в «Геймаркеті». Він − убогий пер, страждає на подагру, від нього тхне портвейном; але його дочка леді Сибілла − одна з найперших красунь Англії. її було відрекомендовано придворному товариству минулого сезону, й вона справила фурор. Хочете поїхати?

− Я цілком у вашому розпорядженні, − сказав я, дуже втішений з нагоди у товаристві Лючіо уникнути нудьги усамітнення. Хоча його розмови подекуди й дратували мене своєю сатирою, тим не менш слова його незмінно знаджували мій розум і залишались у пам'яті. − О котрій годині ми маємо зустрітись?

− Ідіть тепер одягатись і приходьте на обід, а потім разом поїдемо до театру. П'єса буде на звичайну тему, яка останнім часом є популярною на театральному коні: уславлення «пропащої жінки», виставлення її як взірця чистоти і добра перед здивованими очима простаків. Словом, п'єса не варта уваги, натомість леді Сибілла, можливо, варта.

Він стояв проти мене й усміхався. Вогонь у каміні згас, і ми опинились у темряві; я натиснув на кнопку, й кімната освітлилась електрикою. Надзвичайна врода князя знову вразила мене: вона була якась особлива, майже неземна.

− Чи не вважаєте ви, що на вас забагато дивляться, Лючіо? − спитав я раптово.

Він розсміявся.

− Жодною мірою! Нащо людям дивитись на мене? Кожен із них настільки зайнятий своїми справами й так багато думає про власну особу, що навряд чи забуде про своє «я», навіть якби сам диявол стояв за його спиною. Жінки подекуди на мене дивляться з афектованою манірністю та з котячим кривлянням, що зазвичай роблять представниці прекрасної статі, коли бачать гарного на вроду чоловіка.

− Я не можу їх за це засуджувати! − вигукнув я, не відводячи очей від його величної постаті та вродливого обличчя: я був у за хваті, який зазвичай відчувають, оглядаючи прекрасну картину або статую. − А скажіть-но мені, як дивиться на вас леді Сибілла, з якою ми сьогодні маємо зустрітись?

− Леді Сибілла ніколи мене не бачила, − відказав він, − і я бачив її лише здалеку. Вочевидь, граф Ельтон і запросив нас сьогодні до ложі, аби познайомити з нею.

− Ага! Шлюб на думці!

− Так, гадаю, що леді Сибіллу призначено до продажу, − від повів він із холодною байдужністю, і його гарні риси утворили в цю мить непроникну маску презирства. − Досі пропоновані ціни не були достатньо високі. Але я не маю наміру купувати. Я вже сказав вам, Темпесте, я ненавиджу жінок.

− Серйозно?

− Щонайсерйозніше. Жінки завжди шкодили мені: вони зава жали мені в моєму поступі. Та найдужче я зневажаю їх ось за що: вони наділені величезною силою робити добро, але марнують цю силу, й вона не знаходить собі застосування. Вони наперед віддають перевагу всьому відразливому, вульгарному, що є в житті, і це обурює мене. Вони набагато менш чутливі, ніж мужчини, а безсердечність їхня не має меж. Вони − матері людського роду, і помилки роду головним чином належать їм. Це друга причина моєї ненависті.

− Невже ви вимагаєте досконалості від людського роду? − спитав я здивовано. − Адже це неймовірно!

Якийсь момент він здавався зануреним у думки.

− Усе у світі є довершеним, − промовив він, − усе, крім цього дивовижного витвору природи − людини. Чи ви ніколи не замислювались, чому людина є єдиною помилкою, єдиним недосконалим плодом незрівнянної творчості?

− Ні, ніколи. Я сприймаю речі такими, якими їх бачу.

− Я теж! − І він попрямував до дверей. − І як я бачу їх, так і вони бачать мене! Au revoir. Пам'ятайте, обід за годину!

Двері розчинилися й зачинилися; він пішов. Я лишився сам, думаючи, що за дивна це людина − що за дивовижна суміш філософії, світського поводження, чутливості та іронії, які, здавалось, перепліталися, ніби жилки листка; що за мінливий темперамент був у цієї яскравої й таємничої особи, яка випадково стала моїм найближчим другом! Близько місяця ми з ним − так чи інак − були разом, але я так і не наблизився до таємниці його справжнього єства. Однак я був ним захоплений − більшою мірою, ніж раніше; я усвідомлював, що без його товариства життя було б позбавлене половини своїх принад. Хоча безліч так званих друзів, приваблених, ніби метелики, світлом блискучих мільйонів, оточували мене тепер − та серед них не було жодного, який би так володів моїм настроєм і якому б я так симпатизував, як цьому чоловікові, цьому владному, напівжорстокому, напівлагідному товаришеві моїх днів, котрий подекуди дивився на життя як на безглуздий жарт, а на мене − як на дійову особу вульгарного видовища.