Спокута сатани

II

Не без зусилля впорядкувавши бодай якось свої думки, я уважно перечитав кожне слово документа, і моє здивування зросло. Чи я божеволію, чи в мене починається лихоманка? Чи може ця вражаюча, ця приголомшлива звістка виявитися правдою? Бо якщо це дійсно правда… Боже мій! Від цієї думки мені паморочилося в голові, і лише справжня сила волі тримала мене у притомності, настільки сильно я був схвильований цією захопливою несподіванкою.

Якби це була правда, тоді цілий світ був би мій! Я був би королем, замість того щоб жебракувати; я був би всім, чим би тільки схотів бути! Лист, цей чудовий лист, був позначений ім'ям відомої фірми лондонських присяжних повірників і сповіщав у розмірених і точних висловах, що далекого родича мого батька, родича, про якого я невиразно чув лише час від часу в дитинстві, спіткала нагла смерть у Південній Америці і я залишився єдиним його спадкоємцем.

«Рухоме й нерухоме майно становить більш ніж п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Ви зробите нам ласку, якщо знайдете час і відвідаєте нас цього тижня, щоб ми з вами разом уладнали необхідні формальності. Більша частина капіталу зберігається в Англійському банку, і значна сума перебуває під гарантією французького уряду. Решту подробиць ми б воліли повідомити вам особисто, а не письмово. Сподіваємося, що ви відвідаєте нас невідкладно, і залишаємося вашими, пане, покірними слугами…»

П'ять мільйонів! Я, найманий письменник, що помирає з голоду, людина без зв'язків і без надій, завсідник негідних газетних кубел, я − власник «більш ніж п'яти мільйонів фунтів стерлінгів»! Я намагався повірити у неймовірне − і не міг. Мені здавалося, що це дика ілюзія, плід потьмареного з голоду розуму. Я огледів кімнату: вбогі меблі, холодний камін, брудна лампа, низьке висувне ліжко − все свідчило про нужденність та злидні; приголомшливий контраст між убогістю, яка оточувала мене, і щойно дістаною новиною ошелешив мене, як найдивовижніша неоковирність, яку я будь-коли чув чи уявляв, − і я зайшовся в реготі.

− Чи траплялася коли-небудь подібна примха навіженої фортуни? − крикнув я голосно. − Хто б міг уявити! Боже мій! Я, я − з-поміж усіх людей на світі обраний для цього щастя! Присягаюся Небом, якщо це правда, то не мине й кількох місяців, як суспільство під моєю рукою закрутиться, наче дзиґа!

І я знов розгонисто зареготав; я сміявся так само, як раніше лаявся, − просто щоб виладнати свої почуття. Раптом хтось засміявся у відповідь − цей сміх скидався на сміх щезника. Я зупинився, чогось настрахавшись, і прислухався. Дощ лив, і вітер лютував, ніби сердита сварлива жінка; скрипаль у сусідній кімнаті виводив чарівні пасажі на своєму інструменті; жодних інших звуків було не чути. Між тим я міг би заприсягтися, що тільки-но чув сміх позаду себе.

− Це, либонь, моя уява. Без сумніву, в мене розладнані нерви! − пробурмотів я, додаючи вогню лампі, щоби краще освітлити кімнату. − Старий добрий Босслзе! − вів далі я, згадавши про чек на п'ятдесят фунтів, який видався мені за манну небесну кілька хвилин тому. − Який сюрприз маю для тебе! Ти отримаєш назад свою позику так само швидко, як надіслав її, та ще й з п'ятдесятьма фунтами на додачу − це буде відсоток за твою щиросердність. Що ж стосується нового мецената, якого ти виряджаєш, аби допомогти мені у скруті, − він напевне виявиться чудовим старим джентльменом, але цього разу він не потрапить до своєї стихії. Я більше не потребую допомоги, ані поради, ані заступництва! Я можу купити все це! Ім'я, пошана і влада − все купується; любов, дружба, становище − все продається за нашої дивовижно комерційної доби; річ тільки в ціні! Власною душею присягаюсь, багатому філантропові нелегко буде змагатися зі мною в могутності! Ручуся, навряд чи він має більше від п'яти мільйонів! А тепер вечеряти: я житиму в кредит, доки не отримаю якої-небудь суми готівкою, і немає причини, яка б завадила мені зараз покинути цю жебрацьку хижку й вирушити до одного з найкращих готелів.

Перейнятий радісним збудженням, я вже хотів був піти, аж раптом новий сильний порив вітру заревів у кімнаті, здійнявши цілий стовп сажі, яка чорною купою впала на мій знехтуваний рукопис, полишений на підлозі, − у відчаї я сам його туди жбурнув. Я швидко підняв його і очистив від бруду, розмірковуючи, яка доля чекає на нього тепер − тепер, коли я сам міг його видати, не тільки видати, а й розрекламувати, зробити предметом загальної уваги. Я всміхався, думаючи, як помщуся тим, хто зі зневагою та презирством поставився до мене й моєї праці, − як вони схилятимуть коліна переді мною! Як вилятимуть хвостами біля моїх ніг, наче побиті дворняжки! Найупертіший, найнепохитніший карк зігнеться переді мною! У цьому я був упевнений. Так, не завжди гроші перемагають усе: вони не дають успіху, коли їх не супроводить розум. Але гроші та розум укупі можуть рухати світом.

Сповнений честолюбних думок, я подекуди вловлював дикі звуки скрипки, на якій грали поряд: вони то ридали, ніби плач скорботи, то раптом дзвеніли, немов безтурботний жіночий сміх, − і враз я згадав, що не розкривав іще третього листа, адресованого мені, листа з золоченою короною, який лежав досі на столі, обділений моєю увагою.

Я неохоче взяв листа. Мої пальці повільно виймали його з грубого конверта. Розгорнувши аркуш паперу, також із короною, я прочитав рядки, написані напродив чітким, дрібним і гарним письмом:

Згадана картка випала на стіл, коли я закінчував читати листа; на ній стояла маленька, тонко вигравіювана корона і слова:

А внизу олівцем було нашкрябано адресу: Ґранд-готель.

Я перечитав короткого листа ще раз; його зміст був доволі простий, а стиль ясний і ґречний. Не було нічого особливого, геть нічого; однак лист видався мені багатозначним. Я не міг збагнути чому.

Дивне зачарування привертало очі до характерного сміливого письма і змушувало думати, що я полюблю людину, яка так написала. Як стугонів, завивав вітер! І як стогнала обіч ця скрипка, наче дух якогось забутого музиканта, який молився, не знаходячи спокою! У моїй голові паморочилося, серце скиглило. Стукіт дощових краплин лунав, ніби скрадливі кроки шпигуна, який стежив за моїми рухами.

Я почувався роздратованим і знервованим: передчуття якогось лиха затьмарило світле усвідомлення несподіваного щастя. Мене опанував сором − сором, що цей чужоземний князь, якщо він справді князь, із його колосальним багатством відвідає мене, тепер мільйонера, в цій жебрацькій оселі. Ще не торкнувшись своїх багатств, я вже пройнявся вульгарністю, вже хотів удавати, буцімто ніколи не був по-справжньому злиденним, а лишень перебував у тимчасовій скруті!

Якби я мав шість пенсів, − а я їх не мав, − я б надіслав телеграму, щоб відкласти той візит.

− У будь-якому разі, − сказав я вголос, звертаючись до порожньої кімнати і відлуння бурі, − я не хочу зустрічатися з ним сьогодні. Я піду з дому й не лишу записки, і якщо він прийде, то подумає, що я ще не отримав його листа. Я можу домовитись із ним про зустріч, коли матиму кращу квартиру і костюм, більш пристойний для мого теперішнього становища. А наразі нема нічого легшого, як сховатися від цього так званого благодійника.

Поки я говорив, лампа, поблимавши, з лиховісним тріскотом погасла, і я опинився в цілковитій темряві.

Вилаявшись спересердя, я взявся навпомацки шукати сірників, а не знайшовши їх − капелюха й пальта. Я ще був зайнятий безрезультатними й докучливими пошуками, коли до мене долинув дрібний стукіт кінських копит, що раптово спинився внизу, надворі. Оточений непроглядним мороком, я стояв і вслухався. Там, унизу, зчинилося легке сум'яття; я чув знервовану через надлишок чемності інтонацію моєї квартирної хазяйки, змішану з гучними нотами сильного чоловічого голосу, і звук твердих кроків сходами до моєї кімнати.

− Тут сам чорт утрутився! − проказав я крізь зуби. − Оце моє примхливе щастя! Сюди йде той самий чоловік, якого я хотів уникнути.