Спокута сатани

VI

Я підійшов, щоб розглядіти скриньку, яку він тримав. У скриньці було просвердлено кілька невеличких дірочок для доступу повітря, а всередині перебувала подібна до жучка комаха з блискучими крильцями, забарвлена в усі кольори веселки.

− Вона жива? − спитав я.

− Жива і наділена достатнім розумом. Я годую її, й вона знає мене; це, можна сказати, найвищий ступінь розвитку більшості людських особин: вони знають, хто їх годує. Бачите, вона зовсім свійська.

Князь розкрив скриньку й простягнув указівний палець. Блискуче тільце жучка затріпотіло всіма відтінками опалу; його променисті крильця розпросталися, й він, злізши на руку свого покровителя, вчепився в неї. Ріманський підніс руку та якийсь час тримав у повітрі, потім злегка потрусив долонею і вигукнув:

− Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!

Комаха високо злетіла й закружляла під стелею, виблискуючи, ніби райдужний коштовний камінь; лопотіння її крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки після кількох граційних рухів урізнобіч вона не повернулась на досі підняту руку господаря.

− Доводять, що в житті − смерть, − сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своїх темних очей на тріпотливих крильцях, − але цей постулат є хибним, так само як і багато інших заяложених людських постулатів. «У смерті − життя» − так маємо ми сказати. Ця істота − рідкісний та вельми цікавий витвір смерті, і я думаю, що вона не єдина у своєму роді. Інші були знайдені за таких самих обставин, а цю відшукав я особисто. Моя оповідь не набридла вам?

− Навпаки! − палко заперечив я, не відводячи очей від веселкової комахи, яка виблискувала у промінні світла, ніби жилки на її крильцях були з фосфору.

Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.

− Отже, це сталося просто. Я був присутній під час розгортання однієї єгипетської жіночої мумії. її талісмани свідчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кілька цікавих коштовностей лежало навколо її шиї, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Під золотою пластинкою її тулуб був обгорнутий безліччю ароматних запинал, і коли їх зсунули, то побачили, що тіло поміж грудьми згнило, а в гнізді, яке утворило ся внаслідок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.

Я не міг подолати легкого нервового дрожу.

− Який жах! − сказав я. − Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!

Він глянув мені у вічі.

− Навіщо? − спитав він. − Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, − чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування − якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх − разом із розумом − із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!

Він спинивсь і раптом додав:

− Відверто кажучи, я з вами погоджуюсь і вважаю цю комаху злою істотою. Справді! Але через це я люблю її не менше. Факт, що я сам створив собі фантастичне уявлення про неї. Я схильний визнавати ідею про переселення душ, та інколи, на догоду власній примсі, я переконую себе в тому, що принцеса єгипетського двору мала порочну, блискучу і кровожерну душу і що… ось це − вона!

Холодний дрож знову перебіг моїм тілом, і, коли я дивився на князя, на його високу фігуру, − він стояв переді мною в холодному освітленні з «порочною, блискучою і кровожерною душею», що вчепилася йому в руку, − мені здалося, наче щось потворне домішалося до його надзвичайної вроди. Мене охопив невимовний жах, який я приписав враженню від неймовірної історії, і, щоб подолати це відчуття, я почав розглядати чарівну комаху. її блискучі бісерні очиці, здалось мені, виблискували ворожістю, і я відступив назад, гніваючись на самого себе за страх перед цією дрібною істотою, який опанував мене.

− Вона дивовижна! − пробурмотів я. − Я не дивуюся, що ви цінуєте її як рідкість. її очі дуже виразні й майже розумні.

− Безперечно, вона мала гарні очі, − сказав Ріманський.

− Вона? Кого ви маєте на думці?

− Принцесу, звичайно, − відповів він, вочевидь, тішачись, − милу померлу даму; це створіння мусить бути наділене деякими з її рис, якщо завважити, що воно живилося тільки її тілом.

І він повернув комаху до її кришталевого житла з найніжнішою турботливістю.

− Гадаю, ви робите з цього висновок, що насправді ніщо не вмирає остаточно? − спитав я.

− Безумовно, − відповів він із переконаністю. − Ніщо не може бути знищене цілком, навіть думка.

Я мовчки стежив за ним, поки він прибирав кришталеву скриньку разом із її небезпечним пожильцем.

− А тепер сніданок, − сказав він весело, беручи мене під руку. − Вигляд ви маєте на двадцять відсотків кращий, ніж уранці, Джеффрі, і я гадаю, що ваші справи вдало владналися. А що ви ще сьогодні робили?

Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амієль, я переповів князеві всі мої ранкові пригоди, особливо зосередившись на зустрічі з редактором, який напередодні відхилив мій рукопис і який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицію.

Ріманський слухав уважно, час від часу посміхаючись.

− Звісно, − сказав він, коли я скінчив, − нічого дивного немає в поведінці цього поважного пана. Він виявив чудову скромність і витримку, не погодившись відразу на вашу пропозицію. Його кумедне лицемірство у проханні дати йому час на роздуми тільки доводить, що людина він тактовна і далекоглядна. Чи уявляли ви собі коли-небудь людське сумління, якого не можна було б купити? Мій приятель Папа продасть вам спеціально зарезервоване місце на небі, якщо ви добре заплатите йому на землі! Нічого не дається задарма на цьому світі, крім повітря й сонячного світла; решта купується − кров'ю, слізьми, подекуди благаннями, але найчастіше грішми.

Мені здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.

Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.

− Тепер поговорімо, − сказав він. − Я гадаю, що на сьогоднішній день я ваш найкращий друг і, звичайно, знаю світ краще, ніж ви. Як ви плануєте влаштувати своє життя? Іншими словами, як ви витрачатимете гроші?

Я розсміявся.

− Ясна річ, я не жертвуватиму внесків на побудову церкви або лікарні; я навіть не організовуватиму вільної бібліотеки, оскільки такі заклади, крім того що являють собою розплідник заразних хвороб, зазвичай потрапляють під патронат комітету місцевих торговців, які насмілюються вважати себе літературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати гроші задля власного задоволення й гадаю, що способів знайду безліч.

Ріманський відмахнув сигарний дим; його темні очі світились особливим сяйвом крізь сивий туман, що носився в повітрі.

− З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотні людей, − зауважив він.

− Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, − відповів я весело. − Ви, мабуть, вбачаєте в цьому егоїзм; я знаю, ви філантроп, а я − ні.

Він надалі допитливо дивився на мене.

− Ви можете допомогти вашим літературним товаришам… Я перервав його рішучим жестом.

− Цього, друже мій, я б ніколи не зробив. Мої літературні товариші штурхали мене за кожної доброї нагоди; вони щоразу ставали мені на заваді, коли я намагався заробити собі на прожиття. Тепер моя черга штурхати їх, і я віддячу їм таким самим милосердям, допомогою і співчуттям, які вони виявляли до мене!

− Помста солодка! − промовив князь сентенційно. − Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.

− Навіщо?

− Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших літературних ворогів і відхилятимете їх; викидатимете їхні листи на смітник; відсилатимете назад їхні поеми, романи та політичні статті з нотаткою на зворотному боці: «Повертаємо з вдячністю», − або, ще краще: «Не годиться»! Анонімною критикою встромлюватимете ножі у ваших суперників! Уявіть собі дикуна з двадцятьма скальпами біля пояса, дикуна, який виє з радощів, − його радість буде безбарвна порівняно з вашою! Я знаю це − я сам був колись редактором!

Я засміявся з його гарячкування.

− Мені здається, ви маєте рацію, − сказав я, − я зумію солідно влаштуватись на месницькій позиції! Однак керувати часописом − це надто обтяжливо для мене.

− Не керуйте ним! Наслідуйте приклад усіх значніших видавців: усуньтеся геть від справ, але отримуйте прибутки! Ви ніколи не побачите в редакції передової щоденної газети справжнього редактора, а розмовлятимете тільки з помічником. Справжній редактор перебуває, залежно від сезону, в Шотландії, в Аскоті[4], або в Єгипті; ми припускаємо, що він відповідає за все, що діється в його часописі, але зазвичай він є останньою особою, яка знає щось про власне видання. Він довіряє своєму «штабові», хоча це опертя подекуди доволі хистке: коли «штаб» у скрутному становищі, його представники здебільшого твердять, що нічого не можуть вирішувати без свого редактора. Тим часом редактор спокійнісінько собі подорожує десь за тисячі миль. Ви можете заводити публіку в оману тим самим шляхом, якщо хочете.

− Я міг би, але я так не хочу, − відповів я. − Якби я мав власну справу, я б не занедбував її. Я люблю все робити ґрунтовно.

− Так само, як я, − промовив швидко Ріманський. − Я сам завжди переймаюся справою і все, до чого беруся, роблю з усією душею!

Він посміхнувся, як мені здалось, іронічно.

− То як же ви почнете використовувати вашу спадщину?

− Передусім я видам свою книжку − ту саму книжку, якої ніхто не схотів прийняти. Я примушу цілий Лондон говорити про неї!

− Можливо, − сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крізь хмару диму. − Лондон любить балачки. Особливо про негарні й сумнівні предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумішшю Золя, Ґюїсманса [5] й Бодлера або якби її героїнею була «скромна» дівчина, яка вважає чесне заміжжя за «приниження», то ви б могли бути певні, що матимете успіх у ці дні новітніх Содому й Гоморри.

Він раптом зірвався з місця, кинув цигарку й став переді мною.

− Чому вогненний дощ не падає з неба на цю прокляту краї ну? Вона дозріла для кари − сповнена потворних істот, не гідних навіть мук пекла, на які, як сказано, приречені брехуни й лицеміри! Темпест, якщо є людська істота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часів, − людини, яка ховає свої мерзенні пороки під маскою великодушності й доброчесності! Такий суб'єкт навіть схилятиметься перед утратою дівочої цноти − адже він знає, що тільки моральним і фізичним падінням жінки може задовольнити свою тваринну хіть! Аніж бути таким лицемірним підлотником, я волів би відверто визнати себе негідником!

− Це тому, що самі ви маєте шляхетну натуру, − сказав я. − Ви − виняток із правила.

− Виняток? Я? − і він гірко всміхнувся. − Так, маєте рацію: між людьми я виняток, але я підлотник у порівнянні з чесними тваринами! Лев не прибирає голуб'ячої подоби − він гучно заявляє про свою хижість. Змія, хоч і потайливо рухається, виявляє свої наміри сичанням. Виття голодного вовка чути здалеку − воно страхає сквапливого мандрівця посеред сніжної пустелі. Однак людина наділена більшою хижістю, ніж лев, більшою віроломністю, ніж змія, більшою пожадливістю, ніж вовк: вона тисне руку свого ближнього, вдаючи приязнь, а сама поза очі змішує його з багном. Усміх людини оманливий; серце її фальшиве та егоїстичне. Кидаючи свій нікчемний глум на загадку світу, вона ремствує на Бога. О Небо! − тут він перервав себе пристрасним жестом. − Що зробить Вічність із таким невдячним сліпим хробаком, як людина?

Його голос лунав з особливою силою, його очі горіли вогненним запалом. Я, приголомшений, з погаслою сигарою в руці витріщився на нього в німому подиві. Що за натхненне обличчя! Що за гордовита постава! Який величний, майже богоподібний вигляд мав він у цю мить! А між тим щось страшне було в його позі, сповненій виклику і протесту.

Князь упіймав мій зачудований погляд, і пристрасть на його обличчі зблякла; він засміявся та знизав плечима.

− Я думаю, що народжений бути актором, − сказав він недбало. − Часом мене опановує любов до декламації. Тоді я промовляю, як промовляють перші міністри або добродії парламентарі, − пристосовуючись до віянь часу, але не надаючи значення жодному сказаному слову!

− Я не приймаю такого пояснення, − злегка всміхнувся я, − ви мусите надавати значення тому, що говорите; хоча мені здається, ви скоріш натура, що діє імпульсивно.

− Справді, ви так гадаєте? − вигукнув він. − Як це розумно з вашого боку, любий Джеффрі, як розумно! Однак ви помиляєтесь! Нема істоти менш імпульсивної та більш обтяженої наміром, ніж я. Вірте мені чи не вірте, як хочете. Віра − таке почуття, яке не можна примусово викликати. Якби я сказав вам, що я небезпечний приятель, що я люблю зло дужче, ніж добро, що я ненадійний провідник, − що б ви подумали?

− Я б подумав, що ви маєте химерну схильність знецінювати свої властивості, − сказав я, знов запалюючи сигару й трохи забавляючись його пристрасністю. − Однак я любив би вас так само, як люблю тепер, і навіть дужче, якби це було можливо.

Він нарешті сів і впився в мене своїми темними загадковими очима.

− Темпесте, ви наслідуєте приклад гарненьких жінок: вони завжди люблять неприторенних негідників.

− Але ж ви не негідник, − заперечив я, спокійно курячи.

− Ні, я не негідник. Але в мені багато диявольського.

− Тим краще! − і я лінькувато розлігся на стільці. − Маю надію, в мені теж сидить диявол.

− Ви вірите в нього? − спитав Ріманський, усміхаючись.

− У диявола? Звісно ж, ні!

− А між тим він − вельми цікава легендарна постать, − вів далі князь, запаливши й собі сигару та повільно випускаючи кружальця диму, − і навколо цієї постаті обертаються сюжети багатьох гарних історій. Уявіть його падіння з небес! «Люцифер, Син Ранка» − що за ім'я, що за велич! Припускають, що істота, народжена Ранком, утворилася з прозорого чистого сяйва; уся теплота здійнялася з мільйонів сфер, щоб забарвити його світле обличчя, й увесь блиск вогненних планет палав у його очах. Прекрасний і величний, стояв він, цей верховний Архангел, з правої руки Божества, і перед його невтомним поглядом носилися чудові витвори Божої думки та мрії. Раптом він побачив удалині, між зародковими матеріями, новий маленький світ і в ньому − істоту, що формувала ся повільно, істоту слабку, але могутню, істоту вищу, але легковаж ну, − дивний парадокс! − призначену пройти всі фази життя, доки, набувши душі Творця, вона не торкнеться свідомого Безсмертя − Вічного Тріумфу. Тоді Люцифер, сповнений гніву, обернувся до Володаря Сфер і кинув безумний виклик, гучно заволавши: «Невже Ти хочеш із цієї нікчемної слабкої істоти зробити Янгола, подібного до мене? Я протестую і засуджую Тебе! Якщо Ти зробиш людину за нашою подобою, то я маю за краще знищити її цілком, аніж ділити з нею розкіш Твоєї Мудрості та славу Твоєї Любові!» І Голос страшний і прекрасний відповів йому: «Люцифере, Сину Ранка, тобі добре відомо, що жодне пустопорожнє й безглузде слово не може бути вимовлене переді Мною, оскільки Свобода Волі є дар Безсмертних; відтак, що ти говориш, те і зробиш! Іди, Гордий Душе, Я позбавляю тебе твого високого чину! Ти впадеш, і янголи твої впадуть разом із тобою! І не повернешся, доки людина сама не викупить тебе! Кожна людська душа, яка піддасться твоїй спокусі, буде новою перепоною між тобою й Небом − кожна душа, яка відкине й переможе тебе, піднесе тебе ближче до нього! Коли світ зречеться тебе, Я тобі пробачу й знову пригорну тебе; але не раніше».

− Я ніколи не чув цієї легенди в такому викладі, − сказав я. − Ідея про те, що людина викупить диявола, зовсім нова для мене.

− Правда? − князь пильно подивився на мене. − Це один з найпоетичніших варіантів історії. Бідний Люцифер! Без сумніву, його покарання вічне, і відстань між ним та Небом мусить збільшуватися щодня, оскільки людина ніколи не допоможе йому виправити помилку. Людина радніша зректися Бога, але диявола − ніколи. Судіть самі, якою мірою цей «Люцифер, Син Ранка», Сатана, чи як він там зветься, мусить ненавидіти людство!

Я всміхнувся.

− Гаразд, але йому залишено засіб, − зауважив я, − адже він може нікого не спокушати.

− Ви забуваєте: згідно з легендою, він зв'язаний своїм словом. Він заприсягся перед Богом, що цілком знищить людину; тому, якщо може, він мусить дотримати своєї обітниці. Янголи, вочевидь, не можуть порушувати своїх присяг. А люди присягаються ім'ям Господнім щоденно, не маючи ані найменшого наміру дотримувати обіцянок.

− Але все це нісенітниця! − сказав я з відтінком нетерпіння в голосі. − Усі ці старі легенди віджили своє. Ви переповідаєте історію дуже переконливо, так, ніби самі вірите в неї; це тому, що ви обдаровані красномовністю. За наших часів ніхто не вірить ні в диявола, ні в янголів. Я, приміром, навіть не вірю в існування душі.

− Я знаю, що ви не вірите, − промовив він м'яко, − і ваш скептицизм вельми зручний, оскільки звільняє вас від будь-якої особистої відповідальності. Я заздрю вам, позаяк сам, на жаль, змушений вірити в душу.

− Змушені? − перепитав я. − Це абсурд: нікого не можна змусити пристати на ту чи іншу теорію.

Він позирнув на мене з блукливою усмішкою, яка скоріш потьмарила, ніж осяяла його обличчя.

− Слушно! Цілком слушно! Немає примусової сили в цілому Всесвіті. Людина − найвище й незалежне створіння, вона володіє всім, що бачить навколо себе, й не визнає над собою іншої влади, окрім влади власного бажання. Слушно! Я й забув. Однак облишмо, прошу вас, теологію та психологію й говорімо про єдиний предмет, справді вартий обговорення − про гроші. Бачу, що ви вже визначилися з планами: ви хочете надрукувати книжку, яка зчинить галас і зробить вас відомим. Це доволі скромно! Чи не маєте ви ширших задумів? Існує кілька способів, щоб змусити говорити про себе. Я можу вам їх перелічити. Я засміявся:

− Коли ваша ласка!

− Добре. По-перше, раджу вам умістити про себе статейку в газетах. Преса має знати, що ви надзвичайно багата людина. Існують агенти, які займаються написанням таких статей; гадаю, вам це коштуватиме десять або двадцять гіней.

Я широко розкрив очі.

− Хіба це так робиться?

− А як же інакше це може робитися, друже мій? − спитав він дещо нетерпляче. − Невже ви думаєте, що щось у світі робиться без грошей? Якщо ви хочете звернути на себе увагу публіки, то невже гадаєте, що злиденні журналісти, які працюють понад сили, не візьмуть бодай чогось за послуги? Я знаю одного «літературного агента», вельми поважного добродія, який за сто гіней змусить пресу так працювати, що за кілька тижнів публіці здаватиметься: Джеффрі Темпест, мільйонер, − єдина особа, яка заслуговує на загальну увагу, і потиснути їй руку − честь, порівнювана хіба що з візитом до королівської фамілії.

− Залучіть його! − сказав я весело. − Заплатіть йому двісті гіней. Тоді весь світ почує про мене.

− Коли про вас як слід прокричать у газетах, наступним кроком буде вступ у так зване «статечне товариство». Це робиться обережно й поступово. Ви маєте бути відрекомендовані в першому сезоні, а потім я влаштую вам запрошення до домів кількох вельможних дам, де ви обідатимете з принцом Вельським. Якщо ви спроможетесь відзначитись, приміром зробите якусь послугу його королівській високості, − тим краще для вас: він популярна коронована особа в Європі. Далі вам потрібно буде купити замок та оприлюднити цей факт, а потім уже можете спокійно спочивати на лаврах. Товариство прийме вас!

Я щиро розсміявся: його міркування тішили мене.

− Я не пропоную вам, − вів далі Ріманський, − завдавати собі зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'єри джентльмена це не є конче потрібним. Однак я вам настійно рекомендую виграти дербі.

− Ще б пак! Думка чудова, тільки ось утілити її, на жаль, не так уже й легко.

− Якщо ви хочете виграти дербі, ви його виграєте. Я гарантую і коня, і жокея!

Щось у його рішучому тоні вразило мене, і я нахилився вперед.

− Хіба ви чародій? − жартома спитав я.

− Випробуйте мене! Дістати вам коня?

− Якщо ще не пізно і ви цього хочете, − сказав я, − то я даю вам повну свободу дій, однак мушу відверто зізнатись, що мало цікавлюся верхогонами.

− Тож мусите дещо змінити ваші смаки, − наполягав він, − якщо хочете припасти до вподоби англійській аристократії, оскільки вона мало цікавиться будь-чим іншим, окрім верхогонів. Ви не знайдете жодної вельможної дами, яка б не була в цьому обізнана, навіть якщо її обізнаність, скажімо, у правописі далека від досконалості. Ви можете справити найбільший літературний фурор сезону − у «вищому світі» це вважатиметься за ніщо; якщо ж ви виграєте дербі − о, тоді ви справді зробитесь особою славнозвісною. Властиво кажучи, я маю багато справ з іподромом, я присвятив себе цьому. Я відвідую кожні великі верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й ніколи не програю! А тепер я далі накреслюю план наших дій у суспільстві. Вигравши дербі, ви візьме те участь у перегонах яхт у Коусі та дозволите принцові Вельському трішки випередити вас. Потім ви справите великий обід, приготований майстерним шеф-кухарем, і потішите його королівську високість піснею «Британія панує», а також тонким компліментом у пишномовному спічі; ймовірно, що результатом усього цього буде одне чи два королівські запрошення. Наразі відмінно. У сезон літньої спеки ви вирушите до Гамбурга пити води − однаково, потрібно вам це чи ні. А восени ви справите полювання в купленому маєтку та запросите королівську особу приєднатись до вас, щоб убивати бідолашних маленьких куріпок. Тоді ви станете справді визнаною в суспільстві особою і зможете одружитися з будь-якою прекрасною леді!

− Дякую! Вельми вдячний! − І я знову дав волю щирому сміхові. − Справді, Лючіо, ваша програма неперевершена! У ній ні чого не пропущено!

− Це ортодоксальне коло суспільного успіху, − сказав Лючіо напрочуд серйозно. − Розумом та оригінальністю його не домогтися: тільки гроші вершать усе.

− Ви забуваєте про мою книжку, − зауважив я. − У ній, я знаю, є і розум, і оригінальність. Я певен, що вона піднесе мене на значну висоту.

− Маю сумнів, маю великий сумнів, − відказав він. − її, звісно, схвалять, як твір багатія, що займається літературою заради примхи. Але, як я говорив вам раніше, геній рідко коли розвивається в умовах достатку. Аристократи ніколи не в змозі видобути його зі своїх затуманених голів, і література належить Ґраб-стрит[6]. Видатних поетів, видатних філософів «вищий світ» завжди невиразно іменує «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такі ці каві», − говорять поблажливо бовдури блакитної крові, ніби перепрошуючи за своє знайомство з деякими членами літературного класу. Уявіть собі, як манірна леді часів королеви Єлизавети запитує подругу: «Чи дозволиш, люба, відрекомендувати тобі одного пана, Вільяма Шекспіра? Він пише драми і щось робить у театрі „Ґлобус“, я побоююсь, він трохи грає; він дуже злиденний, бідолаха, але люди цього сорту такі забавні!» Ви, мій любий Темпест, не Шекспір, але ваші мільйони дадуть вам більше шансів, ніж він будь-коли мав у своєму житті; вам не треба буде домагатися заступництва, запобігати перед «мілордами» та «міледі» − ці пишні особи тільки зрадіють з нагоди позичати у вас гроші, якщо ви їх даватимете.

− Не даватиму.

− Не даватимете?

Його проникливі очі блиснули схваленням, і він сказав:

− Я дуже втішений, що ви вирішили не витрачати ваших грошей на те, щоб «творити добро», як говорять святенники. Ви розумні! Витрачайте їх на себе: це також у той чи інший спосіб піде на користь іншим. А ось я завжди беру участь у доброчинності: заношу своє ім'я до підписних листів, ніколи не відмовляю в допомозі духівництву…

− Мене це дивує, − завважив я, − адже ви якось мені сказали, що ви не християнин.

− Так, це видається дивним, чи не так? − сказав він особливим тоном, який виправдовував приховане глузування. − Але, можливо, ви не бачите цього у правдивому світлі. Багато хто робить усе можливе, аби зруйнувати релігію − святенництвом, лицемірством, розпустою та різноманітними облудами, − і коли вони прагнуть моєї допомоги в такій шляхетній справі, я залюбки надаю її.

Я засміявся.

− Вочевидь, ви жартуєте, − сказав я, жбурляючи недопалок у вогонь, − я вже помітив, що ви любите висміювати власні добрі справи… Що це таке?

Увійшов Амієль, несучи мені телеграму на срібній таці. Я розкрив конверт: телеграма була від мого приятеля редактора, і зміст її був такий: «Приймаю книжку з приємністю. Надішліть рукопис негайно».

Тріумфуючи, я показав телеграму Ріманському Той посміхнувся.

− Ясна річ! А чого ж іще можна було сподіватись? Однак той чоловік мусив написати інакше, оскільки я не можу припустити, що він би прийняв вашу книжку з приємністю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю гроші за видання книжки з приємністю» − так було б правдивіше. Гаразд, то що ви маєте намір робити?

− А ось ми зараз побачимо, − відповів я, почуваючись задоволеним: нарешті настав час помститися деяким моїм ворогам. − Книжка має бути в друку якнайшвидше, і я з великою приємністю особисто займатимусь усіма деталями. Що ж стосується решти моїх планів…

− Залиште їх мені, − сказав Ріманський і владно поклав бездоганної форми руку мені на плече, − залиште їх мені! І будьте певні, що незабаром здійметесь угору, ніби ведмідь, якому вдалося видертись на верхівку змащеної жиром щогли й дістати перепічку, − видовище на заздрість людям та на подив янголам.