Спокута сатани

IX

Мій видавець, містер Моджесон, промовив: − Я, містере Темпест, думав про одну жінку.

− Справді? − перепитав я байдужно.

− Так, про жінку, яка, попри те що її ображають і чинять їй перешкоди, швидко стає помітною. Ви, без сумніву, почуєте про неї в товаристві та в літературних колах.

І він кинув на мене побіжний напівзапитливий погляд.

− Однак вона не багата, тільки знаменита. Принаймні, на сьогодні ми не маємо до неї жодного відношення, а тому повернімося до наших справ. Єдиний сумнівний пункт у плані успіху вашої книжки − критика. Крізь руки тільки шістьох головних критиків проходять усі англійські книжки та часописи, а також лондонські газети; ось їхні імена, − і він простягнув мені папірець, списаний олівцем, − а також їхні адреси, наскільки я можу ручитися за їх достовірність, та адреси газет, до яких вони найчастіше дописують. Очолює список Девід Меквін, найгрізніший з усіх. Він пише всюди та про всіх; будучи шотландцем, він скрізь пхає свого носа. Якщо ви залучите до ваших справ Меквіна, то вам немає потреби клопотатися щодо решти: саме він зазвичай задає тон, крім того, він є близьким другом редактора «Дев'ятнадцятого століття», а це означає, що ви впевнено можете шукати в цьому журналі своє ім'я, тоді як без Меквіна це було б неможливо. Жоден критик не може працювати в «Дев'ятнадцятому столітті», якщо він не належить до кола близьких друзів редактора[9]. Ви мусите поладнати з Меквіном: інакше він може завалити вас − лише для того, щоб показати власну силу.

− Це нічого не значить, − сказав я, − легке критикування книжки завжди сприяє її популярності.

− У певних випадках це справді так. − Моджесон у зніяковінні куйовдив свою рідку борідку. − Однак у більшості випадків − ні. Якщо твір рішучий, сміливий, оригінальний, то ворожа критика дійсно буде безсилою. Однак твір, подібний до вашого, потребує заохочення, словом, реклами…

− Бачу, ви не вважаєте, що моя книжка є достатньо оригінальною?!

Я відчував видиме роздратування.

− Любий пане! Ви, далебі… далебі… ну що я маю сказати? − він усміхнувся, ніби перепрошуючи. − Ви, далебі, дещо загостро реагуєте. Я вважаю, що ваша книжка демонструє дивовижну освіченість та витонченість думки; якщо мені вона видається недосконалою, то, можливо, це тому, що я сам не розумію тонкощів. На мою думку, єдине, чого їй бракує, це чіпкість − даруйте, не можу дібрати іншого слова! Я маю на увазі щось таке, що захоплює увагу читача та втримує її. Але, врешті-решт, це спільний недолік сучасних літературних творів: адже де нині ті автори, здатні відчувати так, аби змусити відчувати й читача.

Зо хвилину я мовчав: згадав про таке саме зауваження, почуте від Лючіо.

− Гаразд! − нарешті сказав я. − Якщо в мене не було відчуття, коли я писав книжку, то тепер уже його в мене немає й поготів. Але повірте, я відчував кожен її рядок! Напружено й болісно!

− Нехай так! − промовив він лагідно. − Імовірно, ви думали, що відчуваєте: це друга, вельми цікава фаза літературного темпераменту. Бачите, щоб переконати інших, треба спершу самому бути переконаним. Зазвичай, результатом цього буває особлива сила потягу, що виникає між автором і публікою. Можливо, я навів неслушні доводи; можливо, що під час сквапливого читання я дістав хибне враження про ваші ідеї. Так чи інак, книжка мусить мати успіх. Єдине, про що я прошу вас, − спробуйте особисто поладнати з Меквіном.

Я обіцяв зробити все можливе, і на цьому ми розійшлись. Я усвідомив, що Моджесон − людина тонша, ніж я собі уявляв, і його зауваження збудили в мені думки, не надто приємні для авторського самолюбства. Якщо моїй книжці справді, як сказав Моджесон, бракує «чіпкості», то вона не пустить коріння в людських розумах, − вона матиме лише ефемерний сезонний успіх, як один із тих «модних» літературних продуктів, що до них я відчував неподоланну відразу, і справжня слава буде для мене недосяжною − мені залишиться хіба що погана імітація слави, імітація, куплена за гроші.

Того дня я перебував у кепському настрої, й Лючіо помітив це. Він швиденько розпитав мене про зміст розмови з Моджесоном та розсміявся, коли почув пропозицію «поладнати» зі страшним Меквіном. Позирнувши на п'ять імен решти головних критиків, Лючіо знизав плечима.

− Моджесон має рацію, − сказав він. − Меквін вельми близько спілкується з цими добродіями. Вони відвідують ті самі клуби, обідають у тих самих дешевих ресторанах та залицяються до тих самих фарбованих балетниць. Усі разом вони становлять маленьку братську спілку і роблять один одному послуги. О так! Якби я був на вашому місці, я б поладнав із Меквіном.

− Але як? − спитав я; хоч я і знав ім'я Меквіна, оскільки зустрічав його підпис під літературними статтями у майже всіх газетах, та ніколи не бачив його особисто. − Адже не можу я просити про ласку критика преси!

− Звісно, що ні! − Лючіо знову розсміявся. − Якби ви зробили таку дурницю, то зіпсували б усю справу! Найулюбленіша роз вага критиків − це попихання літераторів, які принизились до того, щоб прохати ласки − та ще в кого? У нижчих розумово людей! Ні-ні, мій друже, − ми поладнаємо з Меквіном інакше. Я з ним знайомий.

− Яка чудова звістка! − вигукнув я. − Слово честі, Лючіо, мені здається, що ви знайомі з усім світом!

− Я знайомий із більшістю людей, вартих знайомства, − відповів спокійно Лючіо, − хоча містера Меквіна я зовсім не зараховую до цієї категорії. Мені довелось познайомитися з ним за особливих обставин. Це було у Швейцарії, на небезпечному бескиді, званому Mauvais Pas[10]. Кілька тижнів я провів неподалік, залагоджуючи певні справи, та, будучи безстрашним і твердим на ногу, часто пропонував свої послуги проводиря. Тож одного дня примхлива доля дала мені задоволення проводити боязливого та жовчного Меквіна над безоднями Крижаного моря, і я розмовляв із ним вишуканою французькою мовою, про яку він, попри свою славнозвісну вченість, мав вельми слабке уявлення. Я знав, хто він є, і, знаючи його підступність, давно розглядав його як одного з легальних убивць честолюбних геніїв. Привівши його на Мauvais Pas, я завважив, що йому запаморочилося в голові; тримаючи міцно його руку, я сказав йому: «Містере Меквін, ви написали обурливу, найгострішого осуду варту статтю про твір поета N.. − і я назвав прізвище, − статтю, яка являє собою суцільну брехню від першого до останнього рядка, статтю, яка своєю жорстокою в'їдливістю отруїла життя людині, що подавала великі надії, та пригнітила шляхетний дух! Тепер мусите обіцяти мені, що коли повернетесь до Англії − якщо повернетесь! − то напишете й надрукуєте в передовому часописі повне спростування вашої статті, почесний відгук на твір ображеного поета − він на це цілком заслуговує! Інакше ви полетите вниз! Мені варто лише випустити вашу руку!» Джеффрі, якби ви тільки бачили Меквіна тієї миті! Він стогнав, він звивався, він чіплявся! Ніколи ще оракул преси не перебував у такому неоракульському становищі. «Ґвалт! Ґвалт!» − намагався він кричати, але голос покинув його. Над ним височіли засніжені вершини, подібні до вершин тієї слави, якої він не міг досягти, і тому заздрив іншим; під ним зяяла прозора безодня, де крижані хвилі переливались опалово-блакитними та зеленими барвами; а десь удалині дзеленчали коров'ячі дзвіночки, наповнюючи звуками спокійне повітря, нагадуючи про зелені пасовиська та щасливі оселі… «Ґвалт!» − прохрипів він. − «Ні, − сказав я, − це я б мав кричати на пробі: рука моя цієї миті тримає вбивцю. Ваша система вбивств гірша від системи нічного розбишаки: той убиває тіло, а ви вчиняєте замах на душу. Замах вам не вдається, але вже сама спроба є підлою. Ані крики, ані боротьба не допоможуть вам: ми сам на сам, навколо нас − лише вічна природа; віддайте запізнілу справедливість людині, на яку ви звели наклеп, або, як я вже говорив, полетите вниз!» Можна було б довго оповідати про це; але, щоб скоротити мою оповідь, я скажу, що врешті-решт він поступився й заприсягся виконати мою вимогу. Тоді, обійнявши його, ніби любого приятеля, я без пригод звів його з Мauvais Pas, і коли ми опинилися біля підніжжя гори, він − чи то зі страху, чи то з запаморочення − впав на землю, гірко плачучи. Чи повірите − раніше, ніж дісталися до Шамуні, ми зробились найближчими на світі друзями! Він зізнавався мені у своїх підлих учинках і дякував за можливість полегшити своє сумління; ми обмінялись візитними картками, і наостанок той самий Меквін, нічний кошмар літераторів, розчулившись після віскі та грогу (адже він шотландець!), заприсягся, що я − найвидатніша людина у світі і що, якби коли-небудь випала нагода зробити мені послугу, він її зробить. «Чи ви самі не поет?» − бурмотів він, падаючи в ліжко. Я сказав, що ні. «Дуже шкода! − заявив він, і сльози після надміру випитого забриніли на його очах. − Якби ви були поетом, я багато зробив би для вас, я б став рекламувати вас задарма!» Я залишив його хропти, і відтоді більше ми з ним не бачились. Однак гадаю, що коли я прийду до нього, він упізнає мене. Заприсягаюся на всіх богів, якби він тільки знав, хто тримав його поміж життям та смертю на Мauvais Pas!

− Але ж він знає! − не зрозумів я. − Ви ж обмінялися картками!

− Так, але це було вже потім! − Лючіо засміявся. − Можу вас запевнити, друже мій, що ми поладнаємо з Меквіном!

Історія, яку я щойно вислухав, надзвичайно зацікавила мене, тим паче що князь був наділений чудовим даром промовця і взагалі великим драматичним талантом: за допомогою жестів він яскраво відтворював перед моїми очима всю сцену, немов картину; я мимоволі висловив захоплення:

− Без сумніву ви були б неперевершеним актором, Лючіо!

− Звідки ви знаєте, що я не актор? − спитав він; погляд його палав. За мить він швидко додав: − Не варто підмальовувати обличчя й кривлятися на театральному коні, неначе найманий блазень, щоб увійти в історію як відомий актор! Найкращий актор − той, хто найкраще грає комедію в житті, як я намагаюся це робити. Найкраще ходить, найкраще говорить, найкраще всміхається, найкраще плаче, найкраще стогне, найкраще сміється та найкраще помирає! Усе це сута комедія, позаяк у кожній людині живе німий, страшний, безсмертний дух, який є реальним, який не може вдавати, який існує і який виявляє нескінченний, хоча й безмовний протест проти брехні тіла!

Я ніяк не відреагував на цей вибух − я вже помалу звикав до його мінливих настроїв та дивної манери викладати свої думки. Така його поведінка лише підігрівала таємничий потяг, який я до нього відчував; його характер був для мене вічною загадкою, повною витончених принад. Час від часу я усвідомлював з невиразним відчуттям самоприниження, що був цілком під його владою, що моє життя цілковито перебувало під його контролем і впливом, і намагався переконати самого себе, що це добре − адже він має набагато більше досвіду та краще знає людей, ніж я.

Цього вечора ми знов обідали разом (так було досить часто) і розмова оберталась виключно навколо фінансових та інших ділових питань. Послухавши поради Лючіо, я здійснив кілька значних грошових операцій, що й дало нам широку тему для обговорення.

Стояв ясний морозяний вечір, приємний для гуляння, і близько одинадцятої години ми вийшли надвір; метою нашої прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мій товариш хотів відрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькій задній вуличці, неподалік від Пел Мел; ззовні будинок мав досить скромний вигляд, але всередині відзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнів розкішної англо-японської вітальні нас зустріла жінка з підмальованими очима й фарбованим волоссям. її вигляд і манери свідчили, що вона належить до найпоширенішого типу дам напівсвіту − словом, «жінка з минулим», одне з тих «чистих створінь», яких нині модно зображувати як мучениць людських пороків! Лючіо щось до неї промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд і посміхнулась, потім подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий після ледь помітного знаку своєї пані, яка вклонилася мені, коли я проходив, провів нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якішої повсті, і я завважив, що в цьому закладі всіх зусиль було докладено для уникнення шуму: навіть двері, оббиті грубою баєю, рухались на беззвучних завісах. На горішньому майданчику слуга обережно постукав у бічні двері; ключ повернувся в замку, й ми увійшли до довгастої кімнати, яскраво освітленої електричними лампами, заповненої людьми, які грали в «червоне та чорне» і в бакара. Коли ми ввійшли, деякі з людей поглянули на Лючіо та всміхнено схитнули головою, інші з цікавістю витріщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не поміченою.

Лючіо сів, аби відстежувати гру; я зробив те саме й відразу відчув, що проймаюся тим надмірним збудженням, яке панувало в кімнаті, − збудженням, подібним до безмовної напруги повітря перед бурею.

Я впізнав обличчя багатьох добре знаних громадських діячів − людей, відомих у політиці, про яких ніхто б не подумав, що вони своєї присутністю та авторитетом можуть підтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровністю, як і мій товариш. Я був ладен грати і програвати, але не був готовий до дивної сцени, яка розігралась незабаром та в якій мені під тиском обставин довелося взяти участь.