Син Cутiнкiв i Cвiтла

Роздiл 36 Бренда

Сьогоднi я провела в дорогу Артура, Брендона й Дану. Спершу хотiла податися разом з ними, та потiм передумала — треба ж комусь керувати Морганом, який мав керувати державою пiд час Артурової вiдсутностi. Так я сказала братам, а вони зробили вигляд, що приймають мої аргументи, хоча було ясно як день, що це тiльки привiд, а не справжня причина, чому я вирiшила залишитися в Авалонi. Навiть найрозумнiшi i найрозсудливiшi люди (до яких належу i я) часом змушенi вдаватися до самообману. Це не визнання власної слабкостi, а радше видатний зразок безмежної хитростi людської — вмiння збрехати самому собi заради свого ж блага.

Власне, ми з Брендоном обманювалися на пару. Йому було легше розставатися з мною, тiшачись надiєю на нашу швидку зустрiч у Сонячному Мiстi, а я, своєю чергою, палко переконувала себе, що будь-коли можу повернутися в Екватор до брата, з яким пов’язана нерозривними узами — чи то за примхою природи, чи то з Божої волi... Ми, чаклуни й вiдьми, обдарованi надзвичайною могутнiстю, що робить нас в очах простих смертних мало не богами, разом з тим просто-таки схибленi на пошуках Бога. Тут я не становлю якогось винятку — а проте мiй iнтерес до Творця всього сущого вельми специфiчний. У мене з ним особливi рахунки, i якщо вiн є, то гiрше для нього. Коли-небудь я розшукаю його, i тодi вiн одержить по заслузi...

Коли ми прощалися, я прочитала в Артурових очах невисловлене запитання: „В чому проблема, сестричко? Якщо ви так тiсно зв’язанi, то хiба важлива для вас вiдстань?..” Загалом, вiн має рацiю, от тiльки бiда в тому, що ми з Брендоном аж надто тiсно зв’язанi. Уявiть собi, що вас розрiзали навпiл i одну вашу частину помiстили за тисячi миль вiд iншої. Це, звичайно, груба i невдала аналогiя, але нiчого влучнiшого я придумати не можу.

На щастя, мислимо ми самостiйно. I я, i Брендон — двi окремi особистостi, унiкальнi, неповторнi. Ми часто сперечаємося, iнодi сваримося, брешемо одне одному, у нас рiзнi смаки, iнтереси, погляди на життя — але нарiзно жити нам не вдається. В усьому винен наш тiсний емоцiйний зв’язок.

Моя перша спроба почати самостiйне життя закiнчилася повним фiаско. Менi дуже болiсно згадувати про це; тодi ми з Брендоном були на гранi божевiлля, i лише випадковiсть, авiакатастрофа, в якiй загинув мiй чоловiк, поклала край нашим стражданням. Моя єдина гiрка любов ранила мене в самiсiньке серце, i вiдтодi воно зашкарубiло, озлобилося. Втiм, Артур вважає мене винятковою душечкою, але вiн помиляється. Насправдi я злюка, а вся моя доброта — вiд Брендона, лише вiд нього.

I от я знову намагаюся здобути самостiйнiсть. Я вирiшила залишитися в Серединних свiтах й допомогти Артуровi будувати новий Дiм. А Брендон повертається в Екватор, щоб зiйти на престол у Царствi Свiтла. Разом з Даною, своєю жiнкою.

Я щиро бажаю їм щастя, але боюся, що одного мого бажання буде замало. Що далi, то милiша Брендоновi Дейдра i то бiльше вiн переконується, що поквапився, одружившись iз Даною. Чимраз частiше його вiдвiдують думки (я їх не чую, але вiдчуваю), що краще б вiн спробував вiдбити в Артура дружину. До речi, сам Артур був би радий цьому. Останнiм часом вiн остаточно збайдужiв до Дейдри i мрiє лише про Дану...

...Брендон вийшов на зв’язок (точнiше, активiзував наш постiйний зв’язок) i дав менi знати, що наближається до бар’єра нескiнченностi. Увага! Приведiть спинки ваших крiсел у вертикальне положення, пристебнiть паси безпеки.

Мене добряче струснуло, але я була напоготовi, i цим усе обмежилося. Невдовзi Брендон знову зв’язався зi мною й повiдомив, що вiн з Артуром i Даною вже в Екваторiальних свiтах. Я побажала всiм трьом успiшного завершення подорожi.

Ще якийсь час я сидiла, дослухаючись до своїх вiдчуттiв. Потiм встала i повiльно пройшлася по кiмнатi. Тепер нас iз братом роздiляла нескiнченнiсть, i я почувалась немов пiсля анестезуючого уколу. Це вже щось новеньке! Якщо в Безчасiв’ї братова присутнiсть була статична, то зараз — якась вiдсторонена. Тиск його емоцiй ослабнув до такої мiри, нiби вiн спав надзвичайно глибоким сном... чи, радше, перебував у летаргiї. Порожнечу, що була утворилася в менi, негайно заповнили мої власнi емоцiї. Я здобула бiльше самостiйностi — i пiзнала гiркоту самотностi.

Першим моїм поривом було покликати брата, вiдновити наш колишнiй тiсний зв’язок, проте я стрималася. Без сумнiву, Брендоновi зараз теж кепсько, але вiн не кликав мене. I правильно робив. Нескiнченнiсть пiддає нас суворому iспиту, i ми маємо пройти через нього. Може, це наш квиток у майбутнє, той самий шанс, якого ми давно чекали... А втiм, не буду зайве обнадiювати себе. Поживемо, побачимо.

Невдовзi менi урвався терпець. Я не звикла до внутрiшньої самотностi, для мене вона була новиною. Менi стало незатишно, я почувала себе покинутою й забутою, мене охопила панiка. Але й тодi я не покликала Брендона — почасти з упертостi, почасти з принципу. Нехай вiн перший вiдгукнеться, викаже слабкiсть, попросить розради; нехай вiн звернеться до мене за пiдтримкою, а не я до нього.

Брендон не звертався. Вiн теж пiшов на принцип; почалася наша улюблена розвага, на зразок перетягування каната — хто кого перетерпить.

А дзуськи, я не здамся! Зазвичай у таких змаганнях я була сильнiша за Брендона i цього разу не поступлюся, хоча вiн зараз у кращому становищi, нiж я. З ним Артур, незабаром вiн матиме пiдтримку вiд мами й дiда Януса, а в мене є лише Пенелопа, яка саме витає в хмарах. Точнiше, пiд склепiнням собору святого Андрiя Авалонського. Пiсля вiдвiдин Палат Смертi вона не на жарт захопилася iдеєю створити шедевр, що прославить її iм’я у вiках. Правда, пише не зловiсних чортiв i стражденних грiшникiв, а натхненнi лики янголiв, святих i угодникiв — хоча, як на мене, невелика рiзниця.

Щоб скрасити свою самотнiсть, я вирiшила навiдатися в собор i побувати на черговому актi вистави, що тiшилася неабиякою популярнiстю серед мешканцiв Авалона. Щодня юрби городян, що зненацька стали вкрай побожними, приходять помолитися, отримати вiдпущення грiхiв i мiж iншим подивитися на сестру короля в забрудненiй робi, з пензлем у руцi i чарiвними мазками фарби на обличчi. Якщо хтось iз нас був по-справжньому щасливий, то це, звичайно, Пенелопа. Вона знайшла свiй Дiм i моментально стала в ньому загальною улюбленицею. Я завжди вважала її дуже милою дiвчинкою, проте не думала, що вона має такий сильний дар причаровувати людей — поза сумнiвом, успадкований вiд Юнони. Цей дар не мiг повною мiрою проявитися в Екваторi, бо для тамтешньої чаклунської спiльноти Пенелопа була, насамперед, дитям грiха. А тут — iнша рiч. Тут вона впливова персона, принцеса з роду Пендрагонiв, правнучка легендарного короля. Якщо попервах Пенелопа й боялася розголосу свого походження, то тепер її страх минув, i останнiм часом вона вже сама хоче позбутися цiєї маленької брехнi, щоб нi вiд кого не криючись називати Артура батьком.

Однак, вийшовши з покоїв, я змiнила своє рiшення й передумала йти до собору. Моє кисле личко могло на решту дня зiпсувати Пенелопi настрiй, вона дуже чутлива до таких речей. Ну, а я, хоч i злюка, зовсiм не егоїстка.

Безцiльно блукаючи по палацу, я зустрiла групу робiтникiв, що зi зляканим виглядом прокладали електричну проводку для освiтлення коридору. Ними керували Алан МакКормак i Ерiк Маелгон, нерозлучна парочка, мої пiдопiчнi, а останнiй також i мiй шанувальник. МакКормак доповiв менi, що годину тому одного зi слуг ушкварило струмом, коли той намагався запалити вiд лампи свiчку (на щастя, не вбило), поскаржився на неуцтво челядi (хоча сам зi скрипом розумiв закон Ома), потiм нi з того нi з сього поцiкавився, чи не бачила я сьогоднi Бронвен. Я сказала, що не бачила, i в думках поспiвчувала йому. Надало ж йому так невдало закохатися.

Пiд час нашої з МакКормаком розмови Маелгон мовчав i лише дурнувато всмiхався, дивлячись на мене собачими очима. Хтось iнший вирiшив би, що вiн клеїть iз себе iдiота, але я знала, що це не так. Йому теж надало, i теж невдало. Бiдолашнi хлопцi! Нерозлучна парочка невдах...

З мною зв’язався Морган Фергюсон i повiдомив, що Артур, Брендон та Дана вже в Екваторi. Я чемно вiдповiла, що знаю. Утiм, вiн знав, що я знаю. Просто йому хотiлося побалакати зi мною, от вiн i скористався з нагоди. Я не мала нiчого проти й пiшла до нього. Морган, хоч i рiдкiсний нахаба, зовсiм непоганий хлопець, дуже цiкавий спiврозмовник.

Я застала Фергюсона в найяснiшому товариствi королiв Готланду та Атлантиди i князя-протектора Галлiсу. Цi троє, щойно зачувши про Формотворчi, не забарилися прибути до Авалона, щоб промiняти абсолютну владу на вiчну молодiсть i могутнiсть. Артур з великою помпою прийняв вiд них присягу вiрностi, засадив своїх нових васалiв за книжки, а себе проголосив iмператором Нового Свiту. А приблизно за мiсяць очiкувалося прибуття кiлькох європейських правителiв з аналогiчними намiрами. Перед спокусою фактичного безсмертя не могло встояти нiяке честолюбство.

При моїй появi Моргановi гостi квапливо вiдкланялися. Чомусь усi вважали, що в нас роман, а ми не поспiшали нiкого переконувати. Особисто менi це було вигiдно — авторитет Фергюсона убезпечував мене вiд залицянь з боку iнших чоловiкiв. Донедавна Морган мав дурну звичку розпускати руки, коли ми залишалися вiч-на-вiч, знай норовив полапати мене, за що я нагороджувала його ляпасами, а вiн одержував насолоду й вiд того, й вiд iншого. Але вiдтодi як вiн викупався в Джерелi, ми стали просто друзями.

Наостанку Гендрiк Готiйський поцiкавився, чи не буде вiн допущений до Причастя за високою майстернiстю. Я вiдповiла, що тести не дали однозначно позитивного результату, тож за кiлька тижнiв їх слiд повторити. Молодий король атлантiв, василевс Костянтин, при цьому скептично посмiхався. Вiн був розумнiший за своїх колег i чудово розумiв, що їм трьом „висока майстернiсть” не загрожує. Як глави в недалекому минулому не дуже дружнiх держав, вони не можуть розраховувати на нашу поблажливiсть. Тут нiчого особистого, це полiтика.

Коли глави нинi дружнiх i добровiльно приєднаних держав пiшли, Морган улаштувався в крiслi навпроти мене, ласо глянув на мої нiжки (незважаючи на невисокий зрiст, ноги в мене дуже красивi, зокрема тому я ношу короткi спiдницi) i, швидше за звичкою, нiж у сподiваннi здолати мiй опiр, сказав:

— Боюся, про лiжко годi й мрiяти.

— Мрiяти можеш, — з усмiшкою вiдповiла я. — Але тiльки мрiяти.

Морган зiтхнув i закотив догори очi. Зараз вiн ображено нявкне, подумала я. Ще з дитинства я взяла собi за звичку ототожнювати знайомих людей iз тваринами. Скажiмо, батько був для мене великим драконом, Артур — трохи меншим драконом, мама — доброю левицею, дiд Янус — старим мудрим левом, а Брендон — сiрим вовченям. Вiд нашої першої зустрiчi я однозначно асоцiювала Моргана з котом, спочатку через його жовто-зелене око, але невдовзi переконалася, що вiн справдi схожий на кота — здоровенного, самовдоволеного i грайливого кота, для якого що не мiсяць, то березень.

— До речi, про високу майстернiсть, — озвався Морган, спрямувавши розмову в конструктивне русло. — Я пiдготував свої пропозицiї щодо кандидатур на наступний мiсяць, але не встиг ознайомити з ними Артура.

— Тепер цим завiдую я. Боюсь, Артур затримається довше, нiж сподiвався.

— А що сталося?

— В останнiй момент виникли ускладнення. Дуже неприємнi. Хiба вiн тобi не казав?

— Жодного слова. Це значить, що я маю утриматися вiд запитань?

— Та нi. Тут немає нiякої таємницi. Мабуть, Артур так квапився, що забув розповiсти. Вчора загинула Амадiсова дружина, Рахiль.

— Пiдозрюється вбивство?

— Не просто пiдозрюється, це очевидний факт. Нещасний випадок виключений. Хтось iз цiлком певним намiром пiдсунув Рахiлi дрiбку якоїсь радiоактивної речовини, перед тим як вона ввiйшла в Тунель.

У Моргана вiдвисла щелепа.

— Її... того... розщепило на атоми?

— Атож, разом з усiм почтом. Загинуло понад двадцять високопоставлених синiв i дочок Iзраїлю.

— Отакої!.. Це може завадити Брендоновi стати королем?

— Нi. Але може спровокувати вiйну мiж Домом Свiтла i Домом Iзраїлевим. Цар Давид прямо звинуватив у доччинiй смертi Амадiса. I не без вагомих пiдстав — бо тiльки Амадiс має доступ до уранових рудникiв у Царствi Свiтла; вiн один мiг органiзувати цей замах.

— Але з якою метою?

— Щоб усунути єдину перешкоду до його примирення з Брендоном. Стан Рахiлi мiг зруйнувати всi домовленостi.

— Її стан?

— Виявляється, вона була вагiтна. Чекала дитину, сина. Тобто — наступника престолу. За цих обставин Рахiль могла зажадати передачi влади своєму синовi i впровадження регентства. У Домi Свiтла знову почався б розбрат.

— Гадаєш, що Амадiс убив свою дружину й дитину?

Я встала, пройшлася кiмнатою й зупинилася бiля письмового столу Моргана.

— Я дуже упереджена проти Амадiса i вважаю його здатним на будь-яку ницiсть. А якщо бути об’єктивним... Навiть в очах найбезстороннiшого суддi Амадiс буде головним пiдозрюваним. Мало того, що вiн єдиний мiг роздобути в Царствi Свiтла необхiдну кiлькiсть урану. Ще бiльш пiдозрiлою видається та обставина, що нi Рахiль, нi її супутники не вiдчули нiякого негаразду — а всi чаклуни й вiдьми, що зросли в Домах Володарiв, перед входом у Тунель перевiряють себе та своїх супутникiв на радiоактивнiсть. Це навiть не звичка, а вироблений змалку рефлекс.

— Тодi уран був захований у свинцевий контейнер, — припустив Морган. — Або на нього були накладенi спецiальнi чари.

— Контейнер вiдпадає, — сказала я. — Тим бiльше свинцевий. Iнша рiч — чари, що тимчасово перетворили б радiоактивнi ядра на стiйкi; а це ще один доказ проти Амадiса. Такi чари в принципi не можуть бути сконструйованi за допомогою Формотворчих, тут потрiбнi фундаментальнiшi прояви сил — Янь, Iнь чи Образ Джерела. Амадiс же, як верховний жрець Мiтри, має опосередкований зв’язок з Порядком i спроможний створити необхiдне закляття. Цар Давид у вiдозвi до народу Iзраїлю особливо наголосив на цьому. Також вiн натякнув, що Амадiс, можливо, дiяв не самочинно, а заручився пiдтримкою Артура та Брендона.

— Отже, буде вiйна?

— Боюся, що так. Цар Давид людина миролюбна, але вибору вiн не має. Цього вимагають звичаї предкiв: кревна помста — справа державної ваги, священний обов’язок.

— Паскудно, — резюмував Морган. — Наш архiєпископ буде засмучений. Вiн так мрiяв вiдвiдати iстинну батькiвщину Спасителя.

— Доведеться зачекати, — сказала я. — Iзраїльтяни i в мирний час не дуже радi прочанам. Усi вони, за винятком невеликої секти месiанських юдеїв, вважають Iсуса самозванцем i зрадником свого народу... Мiж iншим, тобi не здається, що монсеньйор Корун МакКон уже готовий прийняти Причастя „за високою майстернiстю”? Перед своїм вiдбуттям Артур запропонував менi протестувати групу напiвкровок i виявити в архiєпископа „особливi дарування”.

— Чудова iдея, — пiдтримав Морган. — Гадаю, настав час розвiнчати мiф про вроджену неповноцiннiсть напiвкровок. В дитинствi мене й самого дiставали однолiтки з чистокровних родин. А згодом я втер усiм носа.

Я взяла зi стола складений навпiл аркуш.

— Це твої кандидатури на „високу майстернiсть”?

— Так.

Я сiла в крiсло i пробiгла список очима. А коли пiдвела погляд, то побачила на Морганових щоках рум’янець.

— Отже, Монгфiнд? — значуще промовила я.

— Ну... — збентежився вiн. — Думаю, не зайве буде показати, що i в юному вiцi можна досягти майстерностi.

— Хiба? — засумнiвалась я.

Морган ще дужче зашарiвся.

— Правду кажучи, в мене виникли певнi почуття... i менi якось не по собi. Вiдчувати потяг до дiвчинки, що навiть не стала дiвчиною — це схоже на збочення. А так я подбаю, щоб Монгфiнд швидко постаршала.

Я похитала головою:

— Тiльки не кажи, що я не попереджала.

— Я нiкого не звинувачую. Я знав, на що йду, коли обрав її своїм Провiдником. Монгфiнд чарiвне дитя, а коли виросте, стане чарiвною жiнкою... А ще вона така схожа на Дану.

— Видно, твоєму синовi доведеться шукати iншу наречену.

— Камлах тiльки радiтиме.

— А Монгфiнд?

— Зазвичай ученицi закоханi в своїх учителiв, i Монгфiнд не виняток. Зi свого боку я докладу всiх зусиль, щоб її дитяча закоханiсть переросла в дорослу любов.

— Щасти тобi, — сказала я, додавши до списку ще кiлька iмен, зокрема архiєпископа. — А якщо в майбутньому Артур визнає Монгфiнд гiдною стати адептом? З огляду на її здiбностi, це цiлком iмовiрно. Що тодi?

Морган осмiхнувся з нахабним виглядом людини, яка знає те, що iншим невiдомо.

— Це мене не турбує. Я маю рецепт протиотрути.

Я пильно придивилася до нього. Нi, це не блеф. Вiн справдi щось знає.

— Подiлишся з мною, чи це секрет фiрми?

— Нiякого секрету. Це навiть не моє вiдкриття, а Данине. Я лише зробив висновки.

— А саме?

— Ти помiтила, як Дана ставиться до Брендона? Вона любить його — та не як чоловiка, а радше як брата.

— Може, наслiдки контакту кожен сприймає iндивiдуально, — припустила я. — I для Дани пiвтора мiсяця замало.

— Не пiвтора мiсяця, — уточнив Морган. — Понад рiк. Пам’ятаєш, перед своїм весiллям вона зникла на кiлька днiв?

— Провела їх у швидкому потоцi часу?

— У дуже швидкому. Погодься: чотирнадцять мiсяцiв бiльш нiж достатньо. А проте її дружнi почуття до Брендона не обернулися на пристрасть. Втiм, i її ставлення до Артура не змiнилося — але вона й ранiше була нестямно закохана в нього. Просто Дана дуже стримана дiвчина.

— Невже це через те, що... — Я затнулася.

— Авжеж, — незворушно пiдтвердив Морган. — Через те, що сталося мiж ними в Безчасiв’ї.

— А звiдки ти знаєш? Артур розповiв?

— Нi, вiн не зволив. Розповiла Дана.

— Дана?!

Морган зобразив щирий подив:

— А що тут такого? Хiба не можуть чоловiк та жiнка бути просто близькими друзями? Я, звiсно, не заперечую, що мав Дану на оцi, але так склалося, що вона вiддала своє серце iншому. Отож я мусив задовольнитися суто дружнiми стосунками.

— Аж надто дружнiми, — вражено мовила я. — Зазвичай жiнки розповiдають про такi речi лише близьким подругам.

— Виходить, що Дана вважає мене близькою подругою.

Якись час ми мовчали. Обдумавши Моргановi слова, я мусила визнати, що вiн має рацiю. Згодом я й сама дiйшла б такого висновку. Вiн випередив мене тiльки тому, що знав про чотирнадцять мiсяцiв, якi Дана провела у швидкому потоцi.

— Отже, — врештi озвалася я, — Артур i Дана, самi того не пiдозрюючи, перехитрили захисну програму Дi... Джерела. Вони були такi близькi, що потiснили на другий план Брендона й Дейдру. В момент занурення Джерело зафiксувало наявнiсть у Дани контакту з матерiальним свiтом, але при проходженнi Кола Адептiв цей контакт пiдмiнився iншим — з Артуром... — Я спроквола похитала головою. — Сумнiваюся, що Дана довго затримається в Домi Свiтла.

Морган згiдно кивнув:

— Вона повернеться навiть ранiше, нiж ти гадаєш. Чесно кажучи, я був певен, що вона взагалi залишиться. Та, мабуть, останньої митi їй забракло рiшучостi сказати Брендону й Артуру правду.

— Яку правду?

Фергюсон з сумнiвом подивився на мене, нiби зважував, чи гiдна я довiри.

— Ай, гаразд, — зiтхнув вiн. — Однаково це незабаром розкриється. Рiч у тiм, що любовнi iгри в Безчасiв‘ї мали для Дани й Артура ще один наслiдок. Вони зачали в Джерелi дитину.

— Що?! — вражено вигукнула я. — Дана чекає вiд Артура дитину?

— Вже не чекає. Вона народила її у швидкому потоцi часу. Це дiвчинка на iм’я Дейдра. Вроджений адепт Джерела.

Роздiл 37 Артур

Ми вийшли з Тунелю на свiтаннi. Навколо нас простяглася мовчазна червона рiвнина; холодне розрiджене повiтря з незвички п’янило. Особливо Дану.

— Бачиш он ту яскраву зiрочку? — промовив я, вказуючи на схiд. — Це Аврора, ранкова зоря, третя планета Сонячної системи. В iнших свiтах на нiй живуть люди i називають її Землею. А в цьому свiтi населена четверта планета, яку зазвичай звуть Марсом. Та коли ти запитаєш у мiсцевих мешканцiв, що в них пiд ногами, вони скажуть — земля. Тож у Всесвiтi все вiдносне.

Дана кивнула i нишком стисла мою руку. Вона зрозумiла, що я намагаюся пiдбадьорити її, вiдволiкти вiд похмурих думок, що не давали їй спокою на всьому нескiнченному шляху. Я не знав, що її гнiтить, але почував це, i тому зробив промiжну зупинку перед останнiм коротким стрибком до Зали Переходу Марсiанської Цитаделi.

Брендон присiв навпочiпки, зачерпнув жменю пiску i пропустив його крiзь пальцi. Повторивши цю процедуру кiлька разiв, вiн випростався i сказав:

— Дано, давай розставимо всi крапки над „i”. Ти щось недомовляєш. Вiд самого початку ти була не в захватi вiд мого рiшення повернутися в Екватор, але вiдкрито не заперечувала. А зараз маєш такий вигляд, нiби каєшся. Що з тобою?

Дана розгублено глянула на нього, потiм на мене, потiм знову на Брендона... рвучко пригорнулася до мене й гiрко заридала. Я гладив її довге кучеряве волосся i час вiд часу кидав винуватi погляди на брата, що дивився на нас скорiше тоскно, нiж роздратовано.

— Не розумiю, — нарештi озвався вiн, — навiщо ми одружилися? Якщо ми обоє не хотiли цього, то на бiса ми одружилися?

— Людям властиво помилятися, — сказав я, бо треба було щось сказати.

Дана пiдняла голову i нашi погляди зустрiлися. Я зрозумiв, що це неминуче, i поцiлував її.

— Я геть заплуталася, любий, — сказала вона. — Я накоїла безлiч дурниць. Я сама не тямила, що роблю... А все через те, що ти одружився з Дейдрою...

— Я пропонував тобi корону, — нагадав я.

— Жартома.

— Аж нiяк, це було серйозно. Тодi я навiть не розумiв, як це було серйозно.

— Може, помiняємося, га? — уїдливо запитав Брендон. — Ти забирай собi Дану, йди до нашої матiнки, домовляйся з Амадiсом i сiдай на трон Свiтла. А я повернуся в Авалон, де займу твоє мiсце i на престолi, i на подружньому лiжку.

Вивiльнившись iз моїх обiймiв, Дана пiдiйшла до нього i взяла за руку.

— Цинiзм тобi не личить, Брендоне. Ти дуже добрий, гарний, порядний, i я люблю тебе... як друга та брата. Навiть Джерело не змусило мене покохати тебе як чоловiка. Вибач.

Брендон зiтхнув:

— Не варто вибачатися, Дано. Може, це й на краще. Боюсь, я не змiг би вiдповiсти тобi взаємнiстю, i те, що Джерело не вплинуло на твої почуття, для всiх нас велике благо.

Дано повернулася до мене, i я знову обiйняв її.

— Я буду з тобою, Артуре, — палко мовила вона. — Я не вiддам тебе Дейдрi.

Ми знову поцiлувалися на очах у Брендона. Брат не витримав i вiдвернувся.

— То що будемо робити? — глухо запитав вiн. — Як пояснимо рiдним, що по дорозi я втратив жiнку? Вiрнiше, що вона пiшла вiд мене до мого брата.

Так ми i стояли, розгублено дивлячись один на одного. Дана, зарившись лицем на моїх грудях, тихо схлипувала.

— Артуре, я маю сказати тобi щось важливе. Дуже важливе.

— Що?

— Я... У мене... О боги! Невже?..

— Ти вагiтна?

— Н-нi... Правда нi.

— То що ж?

Дана трохи помовчала, потiм вiдповiла:

— Не зараз, пiзнiше. Я ще не готова. Це зачека... — Вона замовкла на пiвсловi, вiдсахнулась вiд мене й викликала Образ Джерела. Ми з Брендоном вчинили так само.

Просторовий континуум поблизу нас викривився, в ньому утворився розрив, з якого вийшла струнка золотоволоса жiнка, Снiгова Королева...

— Бронвен! — вигукнув я. — Що ти тут робиш?

— Йшла за вами, — вiдповiла вона. — Але не з цiкавостi, а через цю дурепу. — Бронвен вказала на Дану. — Вона сама не вiдає, що творить. Я до останнього сподiвалася, що вона передумає, зiзнається вам.

— У чому? — запитав Брендон.

— Бронвен, не треба! — з благанням у голосi озвалася Дана.

Бронвен пiдiйшла до неї й обняла її за плечi.

— Як хочеш, любонько, — лагiдно сказала вона. — Не хочеш казати, не треба. Але ж ти чудово розумiєш, що твоє мiсце не тут, а там. Хiба нi?

Дана мовчки кивнула.

— От i добре, — вела далi Бронвен. — Будь розумною дiвчинкою i плюнь на цi дурнi забобони. Те, що Брендон твiй чоловiк, ще не означає, що ти мусиш ходити за ним слiдом, як собача. — Вона подивилася на нас. — Даруйте, друзi, ми маємо йти.

— Нi, стри... — почав я, але було пiзно. Обидвi дiвчини зникли.

Точнiше, зникла Дана. Бронвен лише перемiстилася на двiйко крокiв убiк. Її волосся стало рудим i кучерявим, а в очах мерехтiли лукавi смарагдовi вогники.

— Я передумала, — життєрадiсно заявила вона. — I залишаюся з вами.

— А де Дана? — запитали ми з Брендоном майже одночасно.

— Вже в Серединних свiтах. Я залишила її в Безчасiв’ї.

— То ти...

— Атож! Я врештi досягла дев’ятого рiвня Кола Адептiв, а за ним менi вiдкрився десятий, таємний — вiн доступний лише Хазяйцi Джерела. Тепер я можу потрапити в Безчасiв’я навiть звiдси, з Екватора.

— Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я. — Але менi хотiлося б знати, що з Даною.

— Вона дурна, от що з нею. Синдром часткової втрати розумових здiбностей на грунтi докорiв сумлiння. Згодом це мине.

— Але...

— Бiльше нi про що не питай, Артуре. Дана сама розповiсть, коли захоче.

— Гаразд, — кивнув я. — До речi, навiщо цей маскарад зi змiною зовнiшностi?

Бронвен кокетливо всмiхнулася:

— Хiба я вам не подобаюсь?

— Навпаки, — чемно вiдповiв Брендон. — Твоя краса стала м’якша й витонченiша.

— Щойно я занурилася в Джерело, — пояснила вона, — i попросила його трохи змiнити мою зовнiшнiсть.

— А з якого дива? — поцiкавився я.

— По-перше, мене вже дратують твої асоцiацiї зi Снiговою Королевою. А по-друге, з рудим волоссям i зеленими очима менi буде легше видавати себе за Дану.

— Хочеш замiнити її?

— Тимчасово, щоб виручити вас. Як менi вiдомо, Дана ще не спiлкувалася нi з ким iз вашої рiднi, а отже, нiхто не бачив її обличчя.

— У нас не заведено представляти дружин i наречених через дзеркало, — вiдповiв я. — Отож нiхто не запiдозрить пiдмiни. А який у цьому сенс?

— Вам треба вигадати час, хiба нi? Зараз вам нi до чого зайвi ускладнення. От коли Брендон стане королем Свiтла, то вiн зможе розiрвати свiй шлюб з Даною, i тодi я повернуся в Авалон.

— Не зовсiм так, — зауважив Брендон. — В цьому разi питання про розiрвання мого шлюбу вирiшуватиме Амадiс... Гм, якщо тiльки вiн не винен в убивствi дружини. Суть нашого з ним компромiсу якраз i полягає в подiлi влади — я стаю суто свiтським главою Дому, а Амадiс зберiгає за собою титул верховного жерця Мiтри i всi свої повноваження як духовного владики.

— От нехай вiн i розiрве наш... тобто твiй з Даною шлюб.

Брат повернувся до мене:

— А це iдея, Артуре. Як ти думаєш?

— Цiлком згоден, — сказав я, дiстаючи з кишенi дзеркальце.

— Хочеш зв’язатися з мамою? — запитав Брендон.

— Це вона викликає мене.

Туман у дзеркальцi розступився, i я побачив чарiвне обличчя найдорожчої жiнки в моєму життi. Вона ласкаво всмiхалася менi.

— Де ти, синку?

— Вже на Марсi. В центрi Великої Пiщаної Рiвнини.

— Отже, ти здогадався?

— А про що я мав здогадатися?

— Якимсь чином стало вiдомо, коли й де вас чекати. Зараз у Залi Переходу зiбрався цiлий натовп — вам готують урочисту зустрiч.

Ми обмiнялися розумiючими усмiшками. Юнона знала про свiй недолiк i всiма силами боролася з ним. Та попри всi намагання, їй не завжди вдавалося стримати свого занадто балакучого язика.

— Амадiс теж там? — запитав я.

— Авжеж. Вирядився в найрозкiшнiшу зi своїх попiвських ряс, тримає в руках корону Свiтла на оксамитовiй подушечцi.

— А бодай йому холера! Вiн геть здурiв!

— Вiн у панiцi. Аж тiпається зi страху. I прагне перекласти всю вiдповiдальнiсть на вашi плечi.

— Так просто вiн не вiдбудеться, — сказав Брендон, пiдiйшовши до мене i зазирнувши в дзеркальце. — Привiт, мамо.

— Здрастуй, хлопчику... Ти дуже блiдий. Що сталося?

— Нiчого особливого. Просто проблеми з Брендою... через наш зв’язок... Але це потерпить. Ти зараз у Залi Переходу?

— У вiдлюдному куточку. Вигадала хвильку, щоб попередити вас.

— Правильно зробила. Ми там не з’явимося. Будемо чекати тебе в Дiаниних Сутiнках. Зможеш непомiтно втекти?

— Спробую.

Коли ми закiнчили розмову, я сунув дзеркальце в кишеню i запитав у брата:

— Щодо Бренди ти правду сказав, чи то була просто вiдмовка?

— Нiяка не вiдмовка. У нас справдi проблеми. Пiсля проходження нескiнченностi я почуваю її на кiлька порядкiв слабше, нiж звичайно.

— Але ж ви цього хотiли. Вас обтяжував тiсний зв’язок.

— Обтяжував, — погодився Брендон i тут-таки мерзлякувато пересмикнув плечима. — Але зараз менi так самотньо...

*

Я думав, що застану будинок Пенелопи занедбаним, але був приємно здивований. У холi було прибрано, повiтря пахло не пилом i затхлiстю, а свiжим квiтковим ароматом, фiранки на вiкнах сяяли бiлизною. Матерiалiзувавшись бiля камiна, ми трохи налякали вгодованих i доглянутих золотошерстих звiрят, що грали на вкритiй килимом пiдлозi, не виказуючи анi найменших ознак здичавiння.

— Так, так, так! — почувся з кухнi знайомий голос. — Завiтали гостi. I навiть не постукали.

Останнi слова Дiонiс проказав уже в холi, йдучи до нас з великою тацею в руках, на якiй стояло п’ять кришталевих келихiв, двi пляшки вина i кiлька тарiлок iз закусками. Зi спритнiстю справдешнього офiцiанта вiн на ходу поставив тацю на стiл, мiцно обiйняв мене, потiм Брендона, а Бронвен церемонно вклонився.

— Ледi Дана, якщо не помиляюся? Моє шануваннячко.

— Помиляєшся, — сказав я. — Бронвен, дозволь вiдрекомендувати тобi нашого кузена Дiонiса, принца iз Сутiнкiв. Дiонiсе, познайомся з принцесою Бронвен Лейнстер, небогою покiйного короля Брiана.

— Он як! — Дiонiс був здивований, проте не забув про ввiчливiсть i галантно поцiлував руку Бронвен. — Отже, ви Хазяйка Джерела? Для мене це велика честь.

— Багато чула про вас, мiлорде Дiонiс, — люб’язно вiдповiла Бронвен. — Ви близький друг Артура, i я сподiваюся, що ми з вами потоваришуємо.

— Не маю жодного сумнiву, панi. — Вiдтак Дiонiс запитливо глянув на Брендона: — А де ж твоя чарiвна дружина, кузене? Де майбутня королева Свiтла?

Брендон сумовито промовчав.

— Це довга iсторiя, — вiдповiв я. — I дуже заплутана. Скажу лише, що Дана мусила залишитися в Серединних свiтах. Тут її замiнить Бронвен.

— Замiнить? Як це розумiти?

— Всi мають думати, що я Дана, — пояснила Бронвен. — Аж доки Брендон стане королем.

— Деталi потiм, — додав я.

Дiонiс мугикнув:

— Дивнi речi кояться на свiтi... Але якщо ви хочете розiграти цей спектакль, не кажiть нiчого вашiй матерi.

— Певна рiч.

— Ну то що. Сiдайте, вип’ємо по келишку за нашу зустрiч. Юнону чекати не будемо — хто не встиг, той спiзнився. До того ж вона, мабуть, затримається.

Дiонiс запобiгливо пiдсунув крiсло до Бронвен. Вона усмiшкою подякувала йому й сiла. Потiм вiн наповнив келихи вином, i ми випили.

— Мама попросила тебе зустрiти нас? — поцiкавився Брендон.

— Не зовсiм так. Вона просто попередила, що ви прямуєте сюди.

— Ти тут живеш? — запитав я.

— Атож. З дозволу Пенелопи, звiсно. Це чарiвне мiстечко. На нього претендувала Мiнерва, але я випередив її й улаштував тут своє лiгвище. Амадiс про це знає i швидко вирахує, де вас шукати.

— Нас це не турбує, — сказав Брендон. — Ми втекли не вiд самого Амадiса, а вiд тiєї офiцiйної зустрiчi, що вiн нам приготував. От негiдник — хотiв зобразити все так, буцiмто ми з Артуром беззастережно пiдтримуємо його. Але я не прийму з його рук корону, поки не переконаюся в його невинностi.

— А як з’ясується, що вiн винний? — запитала Бронвен.

— Тодi на нього чекає суд, — вiдповiв я. — Проте не думаю, що Амадiс причетний до вбивства Рахiлi. Тут учувається Александрова рука.

Брендон пирхнув:

— I як вiн мiг це влаштувати, коли не має навiть доступу в Царство Свiтла?

— Дуже просто: вступив у змову з Порядком.

— Дурницi! Вiн переконаний християнин.

— Насамперед, вiн агресивний фанатик. Можливо, через Гаральдову смерть вiн остаточно схибився й уявив себе ангелом-месником.

Мiй брат iз сумнiвом похитав головою:

— Не раджу дiлитися цими пiдозрами з мамою.

— Не буду, — сказав я. — До речi, Дiонiсе, як справи на Землi Обiтованiй?

— Паскудно, — похмуро вiдповiв той. — Весь Iзраїль вирує, готується до священної вiйни. Цар Давид втрачає контроль над пiдданими. Та й ваш Дiм гарний. Я не заперечую — Рахiль була кепською королевою Свiтла. Та це ще не привiд улаштовувати в зв’язку з її смертю народнi гуляння.

— Цi гуляння були масовi?

— Досить масовi i досить екзальтованi, щоб образити почуття дiтей Iзраїлю. Боюсь, вiйни вам не уникнути за жодних обставин.

Я важко зiтхнув, дiстав з кишенi сигарету й закурив.

— А даму не почастуєш? — запитала Бронвен.

Перш нiж я встиг зреагувати, Брендон i Дiонiс уже простягнули їй свої пачки. Бронвен узяла сигарету в Дiонiса, а прикурила вiд Брендонової запальнички.

— Хiба цар Давид не розумiє, що його Дiм приречений на поразку? — промовила вона. — З такими вождями, як Артур i Брендон, Свiтло практично невразливе.

— Це розумiють майже всi, i в першу чергу — сам Давид. Але я вже казав, що вiн втрачає контроль над пiдданими, серед яких телепнiв не менше, нiж серед дiтей Свiтла. До того ж не можна скидати з рахункiв тi iдiотськi гуляння. Хто б не вбив Рахiль, Дiм Свiтла завдав Iзраїлевi смертельну образу, змити яку може лише кров.

Тут я дещо згадав.

— Вони тримають Каролiну заручницею?

— На щастя, нi, — вiдповiв Дiонiс. — Вона швидко зорiєнтувалася i втекла на Марс. У кмiтливостi Каролiнi не вiдмовиш.

— Хоч це добре, — з полегкiстю зiтхнув Брендон. — Якби їй щось заподiяли, ми мусили б оголосити зустрiчну вендету. А так сестра лише втратила чоловiка.

— Не втратила. Арам бен Єзекiя залишив Землю Обiтовану разом з Каролiною. Схоже на те, що їхнiй шлюб був не лише полiтичним актом.

Цiєї митi я вiдчув присутнiсть тунельних чарiв. Бронвен негайно загасила сигарету в попiльничцi. Ми з Брендоном квапливо встали. Дiонiс пiдвiвся слiдом за нами, отримавши попередження встановленої в будинку сигналiзацiї.

— Мабуть, мама, — сказав Брендон.

Юнона мала свiй стиль. Вона вважала поганим тоном з’являтися на очах у стороннiх i завжди виходила з Тунелю десь у вiдлюдному куточку. Плавною ходою вона спустилася сходами в хол — вiчно юна i прекрасна, зодягнена в червону з золотом тунiку, а на її густому каштановому волоссi був укрiплений легкий вiнець королеви-матерi. Вона змiряла нас своїм ясним поглядом, усмiхнулася своєю слiпучою усмiшкою i лагiдно промовила до Бронвен:

— То ти i є Дана? Я уявляла тебе трохи iншою.

— Часом зовнiшнiсть оманлива, ваша величносте, — скромно вiдповiла Бронвен.

Юнона обняла її.

— Що ти, донечко! Називай мене мамою. Ти ж моя невiстка.

— Добре... мамо.

У великих, тепер уже зелених очах Бронвен заблищали сльози. Сама того не пiдозрюючи, Юнона зачепила найпотаємнiшi струни її душi. Як i багато дiтей, що рано втратили батькiв, Бронвен жадала материнської ласки й турботи, мрiяла коли-небудь зустрiти жiнку, що замiнить їй матiр. А моя мама — живе втiлення iдеалу нiжної й люблячої матерi. Це мама моєї мрiї, що стала реальнiстю з моменту мого народження...

Дивлячись на щасливi обличчя Юнони та Бронвен, я подумав, що матiнка дуже засмутиться, коли наш обман розкриється.

Роздiл 38 Бренда

Коли я ввiйшла до кiмнати, Дейдра навiть не глянула в мiй бiк. Вона сидiла перед монiтором i захоплено спостерiгала за тим, як комп’ютер грає сам iз собою в шахи. Найпевнiше, вона просто не помiтила моєї присутностi.

Я пiдiйшла до неї зi спини й подивилася на екран. Спочатку менi здалося, що „гравцi” задiянi на рiзних рiвнях майстерностi — а це наперед визначало результат партiї. Бiлi витримували тривалi паузи перед кожним ходом, чорнi реагували майже миттєво... а проте програвали. Вони спробували звести партiю внiчию за допомогою вiчного шаха, але бiлi розгадали їхнiй план i вiдмовилися вiд запропонованої жертви. Тодi в центрi екрана з’явилося вiконце з повiдомленням:

„Поразка чорних. Партiя завершена. Зберегти протокол?”

Як не дивно, комп’ютер сам вiдповiв „Так” i записав протокол партiї на диск.

Дейдра повернулася до мене:

— Ось так! Нарештi виграла. Привiт, Брендо. Вибач, що зразу не привiталася.

— Ти хочеш сказати, — недовiрливо мовила я, — що грала з комп’ютером у шахи?

— I виграла! Вперше на такому високому рiвнi.

— А як ти робила ходи?

— Так само, як iншi. Подумки брала фiгуру й переставляла її. За допомогою телепатичної мишi. Пенелопа казала, що до пробудження Дару я не зможу нею користатися — але, як бачиш, змогла.

— Нi, стривай! — сказала я i вивела на екран звiт про поточну конфiгурацiї системи. — Не все так просто. Зараз драйвер мишi не завантажений. Хiба не бачиш, що на екранi нема її курсору?

— А навiщо вiн менi? Я й без нього обходжуся.

— Ну гаразд. Давай розберемося. — Я запустила програму гри в шахи. — У тебе бiлi, в комп’ютера чорнi. Грай i не звертай на мене уваги.

Дейдра зробила перший хiд, комп’ютер блискавично вiдповiв. Почав розiгруватися стандартний дебют.

Протягом цiлої хвилини я контролювала стан мишi. Вона була „мертва” — Дейдринi думки нiскiлечки не впливали на неї.

Потiм, припустивши, що в процесi гри Дейдра мимоволi натискає своїми думками вiдповiднi клавiшi, я перевiрила клавiатуру. Цiлковита мовчанка...

— Ну що, переконалася? — запитала Дейдра.

— Будь ласка, продовжуй.

Дейдра мугикнула й пожертвувала якiстю в обмiн на вигiдне положення свого ферзя. Вона ввiйшла в азарт.

А я викликала Образ Джерела й обережно спробувала визначити, яким чином її розум впливає на операцiйну систему. Виявилося, що через ядро, оминаючи зовнiшнi канали вводу-виводу та драйвери пристроїв. Вона безпосередньо керувала роботою процесора!

Вражена своїм вiдкриттям, я бебехнулася в найближче крiсло. Дейдра вiдвела погляд вiд екрана й занепокоєно глянула на мене:

— Що з тобою, Брендо? Тобi зле?

— Нi. Просто... розгублена.

— Невже через те, що я роблю?

— Через те, як ти це робиш, — уточнила я. — Ти навiть не уявляєш, що це означає.

— Щось погане? — стривожилася Дейдра. — Тiльки не кажи, що в менi сидить диявол.

— Я цього не кажу. Генiй може служити як на благо, так i на зло; все залежить вiд його носiя. А в тобi добре начало сильнiше.

У мiру того, як Дейдра усвiдомлювала значення моїх слiв, її щоки то червонiли, то блiдли вiд задоволення, здивування, переляку...

— Хочеш сказати, що я вже зараз здатна на те, що багатьом недоступне?

— Що недоступне рештi, — пiдкреслила я.

— I тобi?

— I менi.

Дейдра наказала комп’ютеровi перервати гру, встала з крiсла i пройшлася по кiмнатi. Її очi збуджено блищали, а обличчя виражало цiлу гаму суперечливих почуттiв. У цi секунди вона була така прекрасна, що мене кинуло в жар... Але це — вiд Брендона. Немилосердний Господь, що в безмежнiй жорстокостi своїй створив мене жiнкою, не завдав собi клопоту зробити мене лесбiйкою.

— Це ж так просто, — нарештi озвалася Дейдра. — Так природно.

— У тiм-то й рiч, що природно — для тебе. Ти спiлкуєшся з комп’ютером на рiвнi елементарних операцiй, тобi не треба складати програми, потiм компiлювати їх, переводити в машинний код...

— I що це означає?

— Багато чого. Зокрема, коли ти опануєш сили, то зможеш керувати ними безпосередньо, без заклять, так швидко й ефективно, що iншим i не снилося. Мене вiд самого початку вражали твої успiхи в математицi, та я навiть подумати не могла, що ти на таке спроможна. Менi вiдома лише одна людина, що мала схожi здiбностi.

— Хто це?

— Її звали Дiана. Але вона давно вмерла.

— Пенелопина мати?

Я здивовано втупилася в неї:

— То ти знаєш?!

Дейдра вмостилася в сусiдньому крiслi й вiдповiла:

— Що Пенелопа Артурова донька, я знаю давно. I вона знає, що я знаю. А минулого тижня менi вже набридла ця гра, i я прямо запитала, як звали її матiр. Вона й вiдповiла. Взагалi, я не зрозумiю, навiщо ви це приховали.

— Є причини. Пенелопа не казала тобi, ким доводилася Артуровi Дiана?

— Невже сестрою?

— Не так круто. Тiткою по матерi. Хоча й була на п’ять рокiв менша за Артура.

— Розумiю, — замислено мовила Дейдра. — Пенелопа боїться, що на неї скоса дивитимуться... Але ж вона в цьому не винна. Як, власне, й Артур. Не даремно кажуть, що любов слiпа i серцю не накажеш. Людина любить того, кого любить, а не того, кого хоче любити.

— Ти не засуджуєш Артура? — запитала я.

Дейдра зрозумiла, що я маю на увазi, i на її обличчя набiгла тiнь.

— Не засуджую... Але менi гiрко й боляче. Я так мрiяла про справжнє, велике кохання... Менi здавалося, що я знайшла його, що буду щаслива... — Її вуста зблiдли i затремтiли. — Та тут втрутилася Дана i разом з Джерелом зруйнувала всi мої мрiї, всi надiї...

Я пересiла зi свого крiсла до Дейдри й мiцно обняла її.

— Ти щось почуваєш до Брендона?

— Так, бажання, пристрасть... Але ми не були близькi.

— Я знаю.

Якийсь час ми мовчали. Пригорнувшись до мене, Дейдра ледве стримувала сльози. Нарештi вона запитала:

— Як там вони?

— Поки розбираються в ситуацiї. Брендон ще не прийняв Амадiсового зречення. — Я зробила виразну паузу й подивилася їй в очi. — Дейдро, як ти ставишся до того, щоб помiняти свiй вiнець Авалона на корону Свiтла?

— Пропонуєш розлучитися з Артуром i вийти за Брендона?

— Так.

— I Артур згоден?

— Так.

Дейдра iстерично хихикнула:

— Далебi, до чого ми докотилися! Брати мiняються жiнками... Розкiшний буде скандал!

— Та вже ж буде, — пiдтвердила я. — Пiсля свого коронування Брендон розлучиться з Даною. Вони обоє визнали, що їхнє одруження було помилкою.

— Отже, Дана повернеться назад?

— Так.

— От цiкаве питання, — промовила Дейдра, намагаючись зобразити цинiзм, однак у її голосi бринiла гiркота. — Там, в Екваторi, з ким вона спить — з Брендоном чи з Артуром? Чи з обома по черзi?

— Нi з ким, — вiдповiла я. — Зараз Дана не з ними. Вона повернулася назад.

— Правда? Менi нiхто не сказав.

— Бо нiхто не знає. Дана не в Авалонi.

— А де?

Я забарилася з вiдповiддю. Власне, тому я й прийшла до Дейдри, щоб сказати їй усю правду, але тiльки тепер повною мiрою усвiдомила, який це буде для неї удар. Та iншого виходу я не бачила. Дейдра повинна знати про свою тезку, вона повинна прийняти рiшення. Корона Свiтла чекає на неї, а Брендон дуже її потребує.

— Дейдро, — м’яко заговорила я. — Мушу сказати тобi одну рiч. Це буде неприємно для тебе, але ти маєш знати.

Вона пiдвелася з крiсла, вiдiйшла до вiкна i, дивлячись на вiчнозелений двiрський парк, з якимсь неприродним спокоєм запитала:

— Дана чекає вiд Артура дитину?

— Ну... ти майже вгадала, — вiдповiла я.

Вона повернула до мене своє обличчя, на якому був написаний подив.

— Як це „майже”? Хiба можна майже чекати дитину?.. Чи вона не знає, вiд кого вагiтна?

Я глибоко вдихнула, потiм видихнула.

— У Дани вже є дитина. Дiвчинка. Вона народила її у свiтi, де час тече дуже швидко.

Дейдра судомно зчепила пальцi рук i, закусивши губу, з болем i мукою подивилася на мене. По її щоцi скотилася велика сльоза, а з грудей вирвалося кiлька здавлених схлипiв. Потiм вона, не мовивши анi слова, прожогом кинулася до дверей, що вели в спальню.

Я важко зiтхнула, але за Дейдрою не пiшла. Зараз бiдоласi треба побути самiй, оплакати втрачене кохання, зруйнованi iлюзiї, загублене щастя. Вона має пройти босонiж по скалках розбитих надiй, щоб вибратися з глухого кута, куди завело її життя, i ступити на новий шлях. Вiн теж не буде встелений трояндами — але Брендон подбає про цiлющi трави для її зранених нiг i про нiжнiсть для її стражденного серця...

У дверi постукали, i я дозволила ввiйти. З’явилися Морган i Пенелопа.

— Вона вже знає? — запитав Фергюсон.

— Так.

— I як вiдреагувала?

— Плаче в спальнi.

Вiн знизав плечима:

— Iншого я не чекав.

— Даремно ти, — з докором озвалася Пенелопа. — Навiщо травмувати її?

— Рано чи пiзно довелося б. I краще зробити це зараз.

— Захопилась iдеєю влаштувати особисте життя Брендона?

— Не заперечую, маю це на метi. Та насамперед я дбаю про те, щоб твоя менша сестричка зростала в повноцiннiй сiм’ї, з татом i мамою, якi любили б її й один одного.

— Але...

— Ти просто ревнуєш, Пеннi. Ти вже притерпiлася до Дейдри i тепер не хочеш, щоб її мiсце посiла iнша жiнка. Проте з цим доведеться змиритися.

Пенелопа зiтхнула:

— Твоя правда, Брендо. Я таки ревную... трохи. — Вона помовчала, вiдтак додала: — Мабуть, ми можемо йти. Не думаю, що Дейдра захоче приєднатися до нас.

— А я думаю, що захоче, — заперечила я.

— Я певен цього, — пiдтримав мене Морган.

Наче в пiдтвердження наших слiв (а може, вона чула нас), зi спальнi вийшла Дейдра. Її блiде обличчя й запаленi очi свiдчили, що вона плакала.

— Я хочу бачити її. Дочку Артура й Дани.

— Ми з Пенелопою теж хочемо, — вiдповiла я. — Морган уже домовився з Даною i зараз проведе нас до неї.

— Я з вами, — рiшуче заявила Дейдра. — Ходiмо.

Мої особистi апартаменти прилягали до Дейдриних покоїв. Ми проминули кiлька кiмнат i ввiйшли до мого робочого кабiнету, в одну iз стiн якого були вбудованi потайнi дверi, замаскованi пiд шафу. Коли минулого мiсяця ми з Артуром установлювали чари, що блокували доступ до Тунелю в межах усього Авалона, то завбачливо створили зо два десятки так званих „нiш”, де ми, адепти Джерела, могли скористатися своєю здатнiстю до миттєвих перемiщень (цього не потребувала лише Бронвен — у ранзi Хазяйки вона могла потрапити в Безчасiв’я попри всi блокувальнi чари). А для звичайних запричащених чаклунiв Тунель у „нiшi” був так само недоступний, як i в будь-якому iншому мiсцi Авалона.

Ми ввiйшли в невелике тьмяно освiтлене примiщення без вiкон. Кiмната, однак, справляла приємне враження: стiни були обвiшанi гобеленами, пiдлога вистелена килимом, свiтильник знаходився в люстрi з алмазними пiдвiсками, бiля протилежної вiд входу стiни стояла м’яка зручна канапа, а поруч — столик iз дзеркалом. На вiдмiну вiд моєї, „нiша” в Артуровiм кабiнетi була схожа на туалетну кiмнату: яскраво освiтлена, її пiдлога, стiни та стеля викладенi бiлим кахелем, бракувало тiльки унiтаза. А я завжди, скрiзь i в усьому прагну краси й затишку — це мiй почерк, мiй стиль життя.

Я зачинила за собою дверi i звернулася до Моргана:

— Ну що, поїхали?

— Поїхали, — сказав вiн i викликав Образ Джерела.

Фiолетовий серпанок огортав нас трохи довше, нiж годилося. Морган перемiщав разом iз собою ще трьох людей i з недосвiдченостi взяв вiд Джерела замало енергiї, тому мусив добирати її на ходу. Та це не бiда. У таких випадках краще недобрати, нiж перебрати.

...Ми опинилися в убогiй кiмнатцi з брусованою стелею i брудними облупленими стiнами, мiсцями покритими цвiллю вiд постiйної вологи. Першим звуком, що я почула, було жалiбне скрипiння погано пiдiгнаних дощок пiд нашими ногами.

— О боже! — сказала Дейдра, роззирнувшись навколо. — I десь тут живе Дана з дитям?

— Нi, мiледi, — вiдповiв Морган. — Дана живе як королева, у невеликому замку за лiсом, надiйно захищеному вiд будь-яких вторгнень. А цей третьосортний трактир служить перевалочною базою. У дворi нас чекає самохiдний екiпаж.

— Маєш на увазi автомобiль? — уточнила Пенелопа.

— Ага. Нiяк не звикну до цiєї назви.

— Нiчого, — сказала я. — У тебе ще все попереду.

Ми вийшли в брудний коридор i по прогнилих сходах, якi, здавалося, от-от трiснуть пiд нашими ногами, спустилися на перший поверх, де за грубо збитими столами сидiло близько дюжини бородатих суб’єктiв iз кружками пiнистого пива в руках. Над вогнищем на вертелi смажилося порося. У примiщеннi смердiло димом, пiдгорiлим м’ясом, прокислим пивом i сечею. Я поморщилася. На Землi Хiросiми такий заклад давно б зачинили за злiсну антисанiтарiю й порушення елементарних вимог технiки безпеки.

— Жахiття! — гидливо прокоментувала Пенелопа.

З нашою появою всi розмови припинилися. Найменш бородатий i найчистiший з присутнiх суб’єктiв, вочевидь, господар трактиру, поштиво вклонився. Решта, схрестивши пiд столами пальцi, з похмурою цiкавiстю зиркали на нас. Особливо на мене — оскiльки я була вдягнена в куцу спiдничку з бiчними розрiзами, що доходили майже до талiї. Порiвняно з моїм зухвалим вбранням, Дейдра у своїй довгiй сукнi i Пенелопа у блузцi та штанях здавалися одягненими за всiма законами шарiату.

Мабуть, я покривила б душею, якби сказала, що менi було нiяково. Увага чоловiкiв, навiть таких брудних, неголених i грубих мужлаїв, загалом приємна менi... доки вони не починають розпускати руки — i тодi їм стає кепсько, а часом дуже боляче. Менi подобається грати роль дiвчини з обкладинки — дивися, скiльки влiзе, а руками не чiпай. Це максимум, що я можу собi дозволити, i мiнiмум, що дозволяє менi не забувати, що я жiнка.

Коли ми вийшли в двiр, Пенелопа сказала:

— Дуже пiдозрiлий заклад.

— Офiцiйне кубло лiсових розбiйникiв, — пояснив Морган. — Так би мовити, малина в законi. Це прикордонна територiя мiж двома країнами, що нiяк не з’ясують, кому вона належить. Майже всi мiсцевi мешканцi промишляють контрабандою, браконьєрством i розбоєм на великiй дорозi; цiєї професiї вони навчаються змалку.

— Гм-м, — промимрила я. — Тут явно не курорт. Данин вибiр не можна назвати вдалим.

— Не квапся з висновками. Тут дiє закон джунглiв, а в джунглях правий той, хто сильнiший. Тут люди знають своє мiсце, їм навiть на думку на спаде суперечити нам, а тим бiльше — щось замишляти проти нас. Ми для них вищi iстоти, всемогутнi i всесильнi, майже як боги. Для прикладу, ми можемо повернутися до трактиру i сказати тим головорiзам, що хочемо вiдшмагати їх. Гадаєте, вони стануть протестувати? Аби не так! Одразу пiдставлять спини, та ще й порадять, де можна знайти гарнi рiзки.

— Жартуєш!

— Аж нiяк. Навiть не перебiльшую.

— Отакої! Хто ж це їх видресирував? Невже Дана?

— Нi, Бронвен.

Дейдра слабко всмiхнулася, а потiм, не витримавши, пирснула смiхом:

— Ну, це в її стилi!

Розганяючи по дорозi курей, Морган пiдiйшов до старого перекошеного сараю й розчинив стулки ворiт.

— От бачите, навiть замок чiпляти не треба.

У сараї стояв новенький армiйський джип з вiдкритим верхом. Iдеальна машина для їзди по бездорiжжю.

— Принаймнi, — зауважила я, — Бронвен могла б подбати про пристойнiший гараж.

— Руки не дiйшли, — вiдповiв Морган. — Блокувальнi чари довкола маєтку були встановленi лише недавно, пiсля появи Дани з донькою. До речi, Брендо, ти впораєшся з цим дивом технiки?

— Нема проблем! А ти ще не навчився водити машину?

— Навчитися навчився, але не ризикую возити iнших. Коли я за кермом, вона брикається, як необ’їжджений кiнь.

— Нiчого, — сказала я, сiдаючи на мiсце водiя. — З часом ти її приборкаєш.

Морган сiв поруч зi мною, а Пенелопа i Дейдра влаштувалися на заднiм сидiннi. З першого повороту ключа я завела мотор i плавно виїхала у двiр. Кури i в Африцi кури — в усiх свiтах вони з тiєю ж дурною упертiстю норовлять перебiгти тобi дорогу пiд самими колесами. Цей свiт не був винятком.

— Ти ба! — вразився Морган. — Жодної не задавила! Менi б так.

— Навчишся, — втiшила я його. — Куди їхати?

— Як виїдеш, звертай лiворуч.

Ворота постоялого двору вже були розчиненi навстiж. Слуги перелякано ховалися в таких мiсцях, де навiть при всьому бажаннi їх не можна було збити. Мабуть, вони дуже здивувалися, коли машина з розмiреним гарчанням виїхала з двору i без усяких пригод акуратно звернула на грунтову дорогу.

— Тепер прямо, — сказав Морган. — До самого замку.

— Далеко?

— Не бiльше п’яти миль.

Я мугикнула:

— Треба було спорудити парочку „нiш” i не виникало б проблем з пересуванням.

— Я не сумнiваюся, що „нiшi” є, — вiдповiв Морган. — Але Бронвен не квапиться їх показувати. Не довiряє менi.

— Зрозумiло...

Я переключила швидкiсть i пiддала газу. Ми помчалися з вiтерцем, пiдстрибуючи на вирвах. Дейдра раз у раз повискувала — але не вiд страху, а вiд захвату. Позираючи в дзеркальце заднього огляду, я бачила, як її обличчя поступово набувало здорового вiдтiнку. Я знала, що робила. Кiлька разiв ми з Дейдрою разом вiдвiдували технологiчно розвиненi свiти, i понад усе iнше їй там сподобалося кататися на машинах. Вона так пристрастилася до швидкої їзди, що всерйоз почала подумувати про будiвництво першої в Логрiсi швидкiсної автостради з Авалона в Порт-Нiор. Просто так, для власного задоволення... Мiж iншим, у Царствi Свiтла є чудова автострада, що оперiзує всю планету уздовж сорокової паралелi. Вона призначена винятково для розваги таких от зiрвиголiв, що полюбляють ганяти машини зi швидкiстю чотириста кiлометрiв на годину.

Приблизно за милю я вiдчула першi ознаки блокувальних чарiв i трохи скинула швидкiсть.

— Дивнi чари, — сказала я Моргановi. — Iнтенсивнiсть Формотворчих понизилася.

— I буде знижуватися далi. Це iдея Бронвен — зробити щось на зразок силової колиски. Рiч у тiм, що дiвчинка у фазi активностi намагається викликати деяка подобу зародкового Образу, але не цiлком контролює його. I хоча нiякої шкоди вона собi не завдає, Бронвен переконала Дану, що варто пiдстрахуватися.

— А дарма. Дитина може засунути собi пальця до рота й похлинутися, та це ще не привiд зв’язувати їй руки. За нею треба просто доглядати. Дейдра —вроджений адепт, i для неї контакт iз Джерелом такий самий природний, як зiр, слух, нюх...

— Дiвчинку звуть Дейдра? — запитала з заднього сидiння iнша Дейдра, старша.

— Так, мiледi, — вiдповiв Морган. — Її назвали на вашу честь.

— Хто це вирiшив — Дана чи Артур?

— Дана. Артур ще не знає, що в нього є дочка... — Зненацька Морган щосили гупнув кулаком по переднiй панелi. — Дочка, хай менi чорт! Дочка! Це ж було ясно як божий день!

Я вдарила по гальмах.

— Що з тобою, Моргане?

— Ха! Що зi мною! — вигукнув Фергюсон з розгубленим виглядом людини, якiй раптом спало на думку, що вона, можливо, переоцiнила свої розумовi здiбностi. Потiм повернувся до Пенелопи й запитав: — Як тобi мої вуха? Не здається, що вони схожi на вiслючi? А менi здається! Нещодавно цi вуха прогавили одну цiкаву фразу. Бренда назвала Артурову дочку твоєю меншою сестричкою! З цього випливає, що або Дана твоя мати, або Артур твiй батько. Особисто я ставлю на Артура.

Пенелопа зiтхнула:

— Ти виграв, Моргане.

— Ще б пак! Я ж роблю ставки напевне... — Морган запитливо глянув на Дейдру: — Вас це не здивувало, мiледi?

— Я знала давно, — вiдповiла вона. — I Пенелопа знала, що я знаю. Просто ранiше ми вдавали, що нiчого не знаємо.

— Гарненькi справи! — сказав Морган, вiдкинувшись на спинку свого сидiння. — А чому ви з цим крилися?

— Спитай Артура, — сказала я, натиснувши на газ i вiдпускаючи педаль зчеплення. — Коли вiн повернеться.

Машина рушила, плавно набираючи швидкiсть.

Якийсь час ми їхали мовчки. Нарештi Морган замислено промовив:

— От що, Брендо. Я знаю тебе лише три мiсяцi, але впевнений, що ти не з тих, хто спершу щось каже, а потiм думає. Тодi ти не проговорилася, ти навмисне назвала при менi малу Дейдру сестрою Пенелопи. Адже так?

— Так, — вiдповiла я. — I не гани себе за нетямущiсть. Передовсiм, тямущiсть — це вмiння все помiчати й робити правильнi висновки, а загальмованiсть трапляється й вiд великого розуму. Коли думаєш про багато речей одночасно, то iнодi не встигаєш стежити за всiма своїми думками. На моєму професiйному жаргонi це називається переповненням стека.

Роздiл 39 Артур

У певному сенсi злi язики мали рацiю, стверджуючи, що Амадiсовi бiльше личить ряса священика, нiж королiвська мантiя. Вiн був дебелим чоловiком, але не огрядним, з натхненним обличчям, нiби не вiд свiту цього, i з проникливим поглядом ясно-сiрих очей, що, залежно вiд обставин, могли промiнитися самою добротою, лагiднiстю й милосердям, або вивергати блискавицi гнiву Божого. Вiн мав добре поставлений голос професiйного проповiдника, досконало володiв ораторською майстернiстю i мiг вiщати з амвона з ранку до ночi, а паства слухала його, роззявивши роти й розвiсивши вуха.

У мого зведеного брата були двi головнi пристрастi в життi — Мiтра та жiнки, добре що культ Свiтла не зобов’язував священнослужителiв до цнотливостi. Амадiс дуже полюбляв роз’їжджати по Свiтанкових свiтах, що входили в офiцiйнi володiння Дому, i не тiльки тому, що майже в кожнiм з них мав власний гарем. Вiн надзвичайно серйозно ставився до своїх пастирських обов’язкiв i, на загальне переконання, був найкращим iз жерцiв Мiтри за всю iсторiю Царства Свiтла. Рокiв шiстдесят тому наш батько Утер, оцiнивши Амадiсовi успiхи на релiгiйнiй нивi й остаточно переконавшись у його неспроможностi як правителя, задумав був заснувати для нього окрему посаду верховного жерця Мiтри. Проте дiти Свiтла, що звикли бачити в особi короля харизматичного лiдера, протестували проти нововведення i, зрештою, батьковi довелося залишити все як було. Але наразi, коли авторитет королiвської влади упав до нуля, така реформа була не лише можлива, а й необхiдна. Шкода, що Амадiс зрозумiв це так пiзно...

Ми сидiли в широких зручних крiслах перед низеньким столиком, рясно заставленим стравами й напоями. Я вже попоїв i тепер неквапливо пив каву й курив сигарету. Амадiс потягував маленькими ковтками вино — каву вiн не любив, а палив дуже рiдко i не за столом.

— Пам’ятаєш, — озвався я, порушивши тривалу мовчанку, — як ти вперше врятував мене вiд смертi? Тодi Александр розбив електричну розетку i запропонував менi взяти оголенi дроти, сказав, що вони приємно лоскочуть. На моє щастя, ти якраз увiйшов до кiмнати й зупинив мене. А потiм добряче „полоскотав” Александра.

— Ранiше ти цього не пам’ятав, — зауважив Амадiс.

— Буває, що вилiкувавшись вiд амнезiї, люди згадують i те, про що досi не пам’ятали. Так сталося й зi мною.

— Але це був не перший випадок. Ще ранiше Александр дав тобi цукерку зi стрихнiном. Ми з Юноною ледве встигли вiдкачати тебе. Пiсля цих двох замахiв я зажадав вiд батька заборонити Александровi наближатися до тебе, а для бiльшої певностi виготовив тобi спецiальний медальйон, що сповiщав мене та Юнону, коли неподалiк з’являвся Александр.

— Медальйон я добре пам’ятаю, — сказав я. — Вiн неодноразово рятував мене вiд побоїв у тi часи, коли я сам ще не мiг постояти за себе. Веселi були деньки.

Я замовк, щоб припалити чергову сигарету.

— Артуре, — промовив Амадiс. — Скажи, тiльки чесно. Невже ти вважаєш мене здатним холоднокровно вбити жiнку? Тим бiльше мою дружину з моєю дитиною.

Я витримав значну паузу i лише потiм вiдповiв:

— За колишнього Амадiса я мiг би поручитися. Але час сильно змiнює людей, i за минулi двадцять сiм рокiв ти мiг стати зовсiм iншою людиною. Чого тiльки вартi твої намагання очорнити Брендона — а ранiше ж ти понад усе цiнував сiмейну солiдарнiсть, завжди виступав у ролi миротворця, тебе дуже засмучувала наша ворожнеча з Александром, ти повсякчас твердив, що брати мають жити у мирi та злагодi... I взагалi, якого бiса ти поперся в полiтику? Тебе нiколи не приваблювала свiтська влада, ти навiть зброю не любиш носити.

Амадiс важко зiтхнув i поставив свiй келих на стiл.

— В усьому виннi мої комплекси i прагнення позбутися їх. Я хотiв довести собi й iншим, що можу впоратися з владою... але довiв зворотне. Та й батько був гарний. Вiн так принизив мене, що я просто не мiг стерпiти. Менi здавалося, що всi тикають менi в спину пальцями, нишком кепкують з мене...

— I вирiшив провчити їх?

— Насамперед батька. Хай простить мене Мiтра, наш батько був воiстину великою людиною, але вiн був i винятково безсердечною людиною. Чому просто не поговорив зi мною i не дав менi зрозумiти, що не хоче бачити мене своїм наступником? Я б сам вiдрiкся вiд титулу кронпринца, без найменшого примусу з його боку.

— Ти мiг би зробити це й за власною iнiцiативою.

— Мiг, але не зробив. Я боявся батькових докорiв, не хотiв зайвий раз почути, що не виправдав його сподiвань. Я ж навiть не пiдозрював про його справжнi намiри... I потiм, мене обурив цинiзм, з яким вiн використав твоє iм’я, щоб усунути мене зi Брендонового шляху. Це було пiдло й аморально.

— I ти вiдплатив тiєю ж монетою, — прокоментував я. — Пiдлiстю на пiдлiсть, аморальнiстю на аморальнiсть. Вiд образи i приниження ти розколов родину на два ворожi табори. Твоїми намаганнями Брендон i Бренда ледь не перетворилися на вигнанцiв через тi безглуздi плiтки про них...

Аж тут Амадiс коротко реготнув:

— Ну, нi, цього ти менi не пришиєш. Нiякої потреби очорнювати близнюкiв не було. Вони самi з п’ятнадцяти рокiв всiма силами дискредитували себе. Я не знаю, спали вони одне з одним чи тiльки пробували, але так гостро реагували на найневиннiшi жарти з приводу їх тiсної дружби, з таким обуренням вiдкидали будь-якi натяки на їхню близькiсть, так палко переконували всiх i кожного, що мiж ними нiчого немає й бути не може... А втiм, я не виправдуюся. За час твоєї вiдсутностi я наламав стiльки дров, що зараз от-от спалахне пожежа. I кров, що проллється, буде на моїй совiстi. А дурненька Рахiль зараз звiтує перед своїм Адонаєм за впертiсть, яка зрештою довела її до смертi. Якби вона була менш амбiцiйною, менш честолюбною й марнославною... Так що й казати! Однаково минулого не повернеш.

— Коли ти почав думати про те, щоб поступитися Брендону короною?

— Фактично з першого дня царювання.

— А проте й далi сидiв на тронi. Чому?

— Якщо вiдверто, те попервах менi бракувало мужностi визнати свою поразку. Часом дуже важко вiдрiзнити гордiсть вiд гординi, особливо коли твої опоненти налаштованi вкрай агресивно й непримиренно. А потiм з’явилася Рахiль, справи в Домi пiшли на лад... гм, бiльш-менш. У всякому разi, Брендоновi прихильники перестали торочити, що Дiм занепадає просто на очах, i пророкувати моє швидке падiння. Я знайшов твердий грунт пiд ногами i вже мiг розмовляти з опозицiєю на рiвних, пропонувати компромiс, а не здаватися на милiсть переможцiв. Але... — вiн замовк у задумi.

— Але вперлася Рахiль, — пiдхопив я.

— Саме так, — кивнув Амадiс. — Влада запаморочила їй голову, вона не хотiла бути дружиною просто верховного жерця, їй потрiбна була лише корона.

— А ти не мiг нi в чому перечити їй. Дивний ти, брате. Жiнки наввипередки чiпляються тобi на шию, але щойно вони стають твоїми, то здобувають над тобою цiлковиту владу. Ти ладен потурати будь-яким їхнiм примхам. — Я помовчав, вагаючись, потiм запитав: — А як узагалi вийшло з вашим шлюбом?

— Мабуть, тобi розповiли баєчку про те, буцiмто цар Давид пiдсунув менi свою дочку в ролi троянського коня?

— Серед iнших чув i таку версiю.

— Усе це сон рябої кобили. Як, власне, й те, що я одружився з Рахiллю, щоб досадити родичам. Нiякого злого намiру нi з чийого боку не було. Просто одного чудового дня нашi шляхи-дороги перетнулися i... — Амадiс не закiнчив i всмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, глибокий змiст якої, мабуть, здатнi збагнути лише найзатятiшi ловеласи. — Ти знаєш, Артуре, я люблю всiх гарненьких жiнок, але в Рахiлi було щось особливе; мене вабило до неї з нездоланною силою... Слово честi, менi її дуже бракує.

I тут я зрозумiв, що вже винiс свiй вердикт. Передi мною був колишнiй Амадiс, якого я добре знав i який, попри всi свої недолiки, менi подобався. Я хотiв вiрити в його невиннiсть i вiдчув величезне полегшення, переконавшись, що справдi вiрю йому...

— Яблунi вже зацвiли? — поцiкавився я.

Амадiс уважно подивився на мене. У його очах застигло нiме запитання.

— Так, — сказав вiн. — Саме цвiтуть.

Я встав.

— Якщо не заперечуєш, давай прогуляємося в саду. Я так скучив за квiтучими золотими яблунями.

Це була моя вiдповiдь. Амадiс дуже любив свiй яблуневий сад, де акуратними рядами мiж вузенькими алейками росли карликовi дерева, що двiчi на рiк приносили невеликi соковитi плоди з золотавою шкiркою, а в перiод цвiтiння духмянiли п’янким ароматом. Одного разу, ще бувши пiдлiтками, ми з Александром улаштували там дуель до першої кровi (мiж iншим зауважу, що я перемiг); Амадiс, довiдавшись про це, аж нестямився з лютi. Вiн назвав свiй сад острiвцем миру та злагоди в бурхливому океанi пристрастей i суворо заборонив нам приходити туди, як вiн висловився, „з каменем за пазухою i зi злом на душi”. Я запам’ятав його слова.

Ми разом вийшли з кабiнету i попрямували уздовж людного коридору, дорóгою привертаючи до себе загальну увагу. На мене поглядали з цiкавiстю, а на Амадiса — з невизначенiстю... Так, так, я не обмовився — саме з невизначенiстю. Всi розумiли, що подальша Амадiсова доля залежить вiд мене, i тепер, дивлячись на нас, напружено гадали, що я врештi вирiшив, i, вiдповiдно, як їм ставитися до людини, що лише недавно була їхнiм королем. Хто вiн — мiй бранець чи член майбутнього дуумвiрату, духовний лiдер Дому Свiтла? А втiм, той факт, що ми йшли плiч-о-плiч i мирно розмовляли, давав надiю, що єднiсть у сiм’ї буде вiдновлена.

Наприкiнцi коридору Амадiс сповiльнив ходу. Його увагу привернув худорлявий юнак середнього зросту, з карими очима й темно-каштановим волоссям. Вiн самотньо стояв бiля стiни й дивився на Амадiса не так, як iншi. У його поглядi не було невизначеностi, а було добре знайоме менi передчуття далекої дороги.

— Здрастуй, Джоно, — сердечно мовив Амадiс, зупинившись перед юнаком. — Ти хотiв поговорити з мною?

— Хотiв засвiдчити вам свою повагу, мiлорде, — вiдповiв вiн чи то з англiйським, чи то з єврейським акцентом. — I попрощатися. Сьогоднi я залишаю ваш Дiм.

— Повертаєшся в Iзраїль?

— Нi, мiлорде. Там я вже був.

— Тебе не прийняли?

— Можна сказати, що так. Його величнiсть Давид поставився до мене приязно, зате iншi дали зрозумiти, що моя присутнiсть на Землi Обiтованiй небажана.

— I що думаєш робити?

Юнак, якого звали Джона, безпомiчно знизав плечима:

— Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батькiвщину матерi, поживу там трохи, потiм... А далi видно буде. Зрештою, Всесвiт великий, десь таки знайдеться в ньому мiсце для мене.

— Щасти тобi... — Амадiс повернувся до мене: — Артуре, дозволь вiдрекомендувати тобi Йону бен Iсаю, сина Iсаї бен Гура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахiлi й загинула разом з нею.

Той стримано вклонився:

— Моє шанування, мiлорде. Я багато чув про вас i хочу сподiватися, що ви зможете запобiгти вiйнi мiж нашими Домами.

— Я теж хочу сподiватися, — вiдповiв я, втiм, без особливої надiї. — Отже, вашим батьком був Iсая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.

— Вiн теж не знав. Це виявилося вже пiсля його смертi.

— Часом так буває, — сказав я з розумiнням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Iсая.

Вiн сумовито зiтхнув:

— Називайте мене Джона, мiлорде. Так вимовляли моє iм’я, коли я був дитиною й пiдлiтком... До того ж тепер я просто Джона. Джона i все... З вашого дозволу, мiлорди, я маю йти.

Амадiс ще раз побажав Джонi удачi, i ми розiйшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:

— Мабуть, у хлопця великi неприємностi.

— Авжеж, — кивнув мiй брат. — Вiн став майже вигнанцем.

— А чому?

— З власної дуростi... чи то порядностi. Джона був одним з тих наближених Рахiлi, що разом з нею дали присягу на вiрнiсть Дому Свiтла; i вiн виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу вiн був Рахiлiним радником... — Амадiс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвiр. Перш нiж вiдчинити їх, брат зиркнув на мене й iронiчно всмiхнувся. — Тобто, я хотiв сказати, що Джона був одним з моїх державних радникiв. Але недовго. Незабаром вiн позбувся посади, бо дозволяв собi критикувати полiтику Рахiлi.

— З яких позицiй?

— З позицiй наших опозицiй. Вiн переконував Рахiль, що у своїх рiшеннях вона має виходити насамперед з iнтересiв Свiтла, а не пiклуватися про вигоду для Iзраїлю. До речi, якщо ти думаєш, що моя безталанна жiночка дiяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що вiн сам здатний подбати про благо свого народу, а її полiтика завдає шкоди обом Домам, проте Рахiль... А втiм, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.

Ми проминули павiльйон, де за моєї пам’ятi Амадiс мав звичай снiдати в товариствi гарненьких жiнок, i опинилися на однiй з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покритi бiлим цвiтом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снiгову Королеву, що принесла замiсть зимової заметiлi чарiвний квiтковий снiгопад i пахощi вiчної весни... Мої думки мимоволi звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Снiговою Королевою. Усi цi днi вона натхненно грала роль Дани, i не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебiльшого через Юнону, яка просто душi в нiй не чула. Часом менi навiть хотiлося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму... i щоб Дана здобула свободу.

— Якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, — знову заговорив Амадiс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять рокiв утратити пам’ять, прожити заново життя, а потiм згадати своє колишнє? Що ти вiдчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?

— Двоїстiсть, — вiдповiв я. — У прямому розумiннi цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельнi вiдрiзки, що сходяться в точцi, яку я називаю знаходженням себе. I зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине цiле. Iнодi менi здається, що один день я був Кевiном, а наступного все забував i ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевiном, — i так тривало багато рокiв. Розумом я, звичайно, усвiдомлюю справжню хронологiю подiй, але на рiвнi емоцiй та асоцiацiй моє сприйняття двох минулих життiв дещо iнше — не таке логiчне, зате цiлiснiше.

— А в той момент знаходження себе, я думаю, ти пережив щось схоже на приступ шизофренiї?

— Не „щось схоже”, а справжнiсiнький приступ шизофренiї. Причому дуже гострий. З погляду Артура це було так: я перетнув нескiнченнiсть, пройшов крiзь пекло, але вийшов з нього живим, збирався розслабитися й вiдпочити — аж раптом виявив у собi ще одну особистiсть, що також є мною, але має свої власнi спогади i змалку живе власним життям.

— Ви боролись один з одним?.. Тобто, ти боровся сам iз собою?

— I так, i нi. У першi хвилини кожна з моїх особистостей намагалася поглинути iншу, але вони були такi сумiснi, що майже одразу почалося їхнє злиття.

— I все-таки в тобi домiнує твоя колишня особистiсть, — зауважив Амадiс. — Ти той самий Артур, якого я знав багато рокiв тому.

Я всмiхнувся:

— А от мiй новий друг, Морган Фергюсон, каже, що я той самий Кевiн МакШон, що став трохи дорослiшим, набрався досвiду й обзавiвся родичами.

— А ти сам? Ким ти бiльше почуваєшся?

— Я зовсiм не почуваю рiзницi i часом навiть плутаюся в спогадах. Як я вже казав, у моєму власному сприйняттi обидва мої життя не роздiленi часовим iнтервалом, вони мовби накладаються один на одного. Iнодi здається, що лише пiвроку тому Дiана провела мене в дорогу... — Я замовк, подумки скорчившись вiд немилосердного болю. Нестепно знати, що твоя кохана мертва, але ще нестерпнiше знати, на що вона перетворилася пiсля смертi. Часом я дивуюся: чому я ще в здоровому розумi, як я не з’їхав з глузду пiсля тiєї зустрiчi в надрах Джерела, щó допомогло менi втриматися перед спокусою забути про бiль у звабливих обiймах божевiлля? Обов’язок, дружба, любов?.. Мабуть, любов. Але не до Дейдри.

— Менi дуже шкода, що вона загинула, — сказав Амадiс. — Я завжди симпатизував Дiанi i... Вибач, Артуре. Я не повинен був використовувати Пенелопу в боротьбi проти батька. Це було пiдло. З мене вийшов нiкудишнiй брат.

— Помиляєшся, — сухо вiдповiв я. — Як брат ти ще не безнадiйний... До речi, про братiв. Ти нiчого не чув про Александра?

— Нiчогiсiнько. У Царствi Свiтла вiн не з’являвся вже Мiтра знає скiльки часу. Я навiть не пригадаю, коли бачив його востаннє.

— Цiлком можливо, що вiн недавно був тут iнкогнiто.

Не сповiльнивши ходи, Амадiс повернув голову й пильно подивився на мене:

— Пiдозрюєш Александра?

— Я не виключаю його причетностi до вбивства Рахiлi. Це в його стилi — насолити менi, тобi, а заодно всiй нашiй родинi i Царству Свiтла загалом. До того ж вiн ненавидить iзраїльтян, бо вони вiдкинули Iсуса.

— I як, по-твоєму, вiн це влаштував? Гаразд, припустiмо, що Александр справдi вiдвiдав Царствi Свiтла i зумiв роздобути необхiдну кiлькiсть урану. А що далi? Як вiн ухистився пiдсунути бомбу Рахiлi?

— Не конче Рахiлi, — зауважив я. — Уран мiг бути в котрогось iз її супутникiв.

— Нехай i так. Але як Александр довiдався, хто супроводжуватиме Рахiль? I взагалi, звiдки вiн знав, що вона збирається вiдвiдати батька? Це було iмпульсивне рiшення, викликане нашою сваркою. А вже за пiвгодини по тому Рахiль увiйшла в Тунель, де й загинула. Александр не мiг нiчого вдiяти.

— Авжеж не мiг, — погодився я. I тут-таки уточнив: — Без спiльникiв. А якщо вiн змовився з одним iз Гаральдових друзiв, що займають високе положення при дворi? Гадаю, такi є.

— Таких достобiса, — пiдтвердив Амадiс. — Гаральд був дуже популярний серед радикалiв. Але навiть наявнiсть в Александра спiльникiв ще не пояснює, як вiн улаштував цей теракт. Нi Рахiль, нi її супутники, нi охорона Зали Переходу не виявили радiоактивного випромiнювання. Крiм того, пiд час твоєї вiдсутностi в Залi були встановленi надчуттєвi детектори, що передавали iнформацiю на комп’ютерний термiнал контрольного центру служби безпеки. Я перевiрив усi записи — аж до моменту вибуху не було зафiксовано нi найменшого вiдхилення вiд природного фону. Чортiвня якась.

— Отже, ти не знаєш, як можна замаскувати радiоактивнi матерiали?

— Чому ж, знаю. Можна помiстити уран у свинцевий контейнер, а можна створити спецiальнi чари, що поглинають жорстке випромiнювання. Проте в контейнер був би завеликим, щоб просто покласти його в кишеню. А чари привернули б до себе увагу ще певнiше, нiж радiацiя.

— А ще можна, — вагомо додав я, — тимчасово посилити взаємодiю нуклонiв у ядрах урану i таким чином перетворити їх на стiйкi.

Амадiсiв погляд виказував такий непiдробний подив, що сумнiвiв у його щиростi не залишалося. Вiн був просто шокований.

— О МIТРО! ТИ МОЖЕШ ЦЕ ЗРОБИТИ?!

— Можу. Щоправда, Тунель обдурити не вийде. Вiн миттєво розщепить усi зачаклованi ядра. А через вивiльнення енергiї чарiв вибух вийде ще потужнiший.

— Джерело дозволяє тобi манiпулювати такими фундаментальними силами?

— Так само, як i Порядок. Ось чому в Брендона з Брендою є всi пiдстави пiдозрювати тебе. Як верховний жрець Мiтри, ти...

Амадiс голосно чмихнув, скорчивши зневажливу гримасу.

— Ви, вiровiдступники, такi ж невiгласи, як радикали. I ви, i вони ототожнюєте Порядок з Мiтрою, а це не так. Порядок — улюблене творiння Мiтри, вiн лише божественна манiфестацiя, але не Бог, i далеко не досконалий, а часом навiть небезпечний. Якщо ти забув Книгу, нагадаю тобi кiлька рядкiв з неї: „Хай нiхто, крiм пророкiв Моїх, не посмiє ступити на шлях Порядку, позаяк шлях цей повен спокус i приведе не вiдзначених благодаттю Моєю до грiха й божевiлля”. На вiдмiну вiд Гаральда, я не вважаю себе богообраним. Я лише скромний священик, а не пророк, i не претендую на близькiсть iз Вседержителем.

— А от Гаральд претендував, — зауважив я.

— I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?

Я зiтхнув:

— Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.

Амадiс замислено кивнув:

— Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi щось досконале, цiлком позбавлене вад? Гадаю, й Джерело має свiй темний бiк?

— Атож, має, — пiдтвердив я. — Та ми намагаємось оминати його.

Роздiл 40 Бренда

Замок, як його називав Морган, виявився величезним особняком у псевдовiкторiанському стилi. Вiн був досить охайний, доглянутий, але через свої розмiри здавався незатишним. Особняк височiв над озером посеред просторої садиби, обгородженої кам’яним муром щонайменше трьох метрiв заввишки. Добру половину садиби займав парк, що починався за озером. Ближче до головних ворiт розташувалися господарськi будiвлi, зокрема стайнi й гараж. Далi виднiлися тенiснi корти й поле для гольфу.

Завидiвши нашу машину, якiсь люди бiля ворiт явно запанiкували й дременули геть. Очевидячки, Морган пiд час своїх попереднiх вiдвiдин таки нагнав на них страху. Щоб не зраджувати нiчиїх сподiвань, я на повнiй швидкостi в’їхала в розчиненi ворота, промчала повз стайнi й гараж, лише перед самим особняком трохи зменшила швидкiсть, хвацько розвернулася, огинаючи квiткову клумбу, i з пронизливим вищанням гальм зупинила машину бiля пiднiжжя мармурових сходiв.

Щойно я заглушила двигун, як масивнi дубовi дверi особняка вiдчинилися, i на широкий ганок вийшла Дана — дещо збентежена, але квiтуча й життєрадiсна. Її обличчя промiнилося спокiйною впевненiстю в собi; де й подiлася колишня, тепер зрозумiла менi стурбованiсть останнiх тижнiв, що їх вона провела у шлюбi з Брендоном. Дана мала вигляд людини, що вже зробила остаточний вибiр i не збиралася вiдмовлятись вiд нього. Я розумiла, що це за вибiр, i менi стало шкода Дейдру.

Грацiозною ходою Дана спустилася сходами. З розпущеним кучерявим волоссям, у легкiй короткiй сукнi, вiльнiй у талiї, вона була надзвичайно приваблива, а вiтер, що раз у раз грайливо пiдхоплював край її вбрання, посилював ефект до такої мiри, що Морган, вiдчинивши дверцята машини, так i завмер, не в змозi вiдвести вiд неї погляду. Лагiдна Данина краса, пiдкреслена її тендiтною жiночнiстю, на багатьох чоловiкiв справляла значно сильнiше враження, нiж бездоганно правильнi риси обличчя й довершена фiгура Дейдри. Чоловiча частина моєї сутностi цiлком подiляла Морганiв захват, i я могла зрозумiти, чому Артур (навiть якщо не зважати на вплив Джерела) зрештою вiддав перевагу Данi. Для нього Дейдра виявилася надто iдеальною, надто досконалою, щоб вiн продовжував любити її як жiнку. Та й Брендон, за великим рахунком, скорiше боготворить її, нiж любить. Iнша рiч Дана. У неї не такий золотий характер, як у Дейдри, вона не така досконала, вона не iдеал... але живе втiлення iдеалу — коханої, дружини, матерi.

Я, Пенелопа i Дейдра вийшли з машини їй назустрiч. Трохи забарившись, Фергюсон подався за нами. Дана усмiхнулася нам по черзi: Моргановi — приязно, менi й Пенелопi — сором’язливо, а Дейдрi — винувато.

— Привiт. Я давно вас чекаю.

— Ми радi бачити тебе, золотко, — сказала я пiдбадьорливо. — Як твоя донечка?

— Недавно заснула. — Данин погляд засяяв. — Хочете подивитися на неї?

— Звичайно, сестричко, — м’яко вiдповiла Дейдра, пiдiйшовши до неї. — Ми всi хочемо бачити твою доньку... твою й Артурову.

В її останнiх словах виразно забринiла гiркота, але в голосi не вчувалося навiть тiнi ворожостi. Що мене найдужче вражало в Дейдрi, це цiлковита нездатнiсть тримати зло на людей. Часом вона бувала дратiвливою, сердилася, вередувала, сварилася, влаштовувала скандали — але ненавидiти по-справжньому не вмiла. Навiть до Емрiса Лейнстера та Брана Ерiксона, що влаштували вбивство її батька, а останнiй ще й завинив у смертi кiлькох її колишнiх хлопцiв, Дейдра ставилася щонайбiльше з антипатiєю й неприязню. Такi почуття як ненависть i ворожiсть iснували для неї лише в абстракцiї. З Дейдри вийшов би iдеальний суддя для юридичної системи, заснованої на принципi презумпцiї невинностi. Вона судила б людей, виходячи з того, що всi вони гарнi, i винним виносила б вироки без гнiву й упередження... Я всiєю душею спiвчувала Дейдрi. Важко бути милосердною, важко любити весь цей свiт, у якому так багато зла й несправедливостi. Iстота, що претендує на звання Всевишнього, жорстоко насмiялася над нею, позбавивши її здатностi ненавидiти...

Дитяча спальня знаходилася на другому поверсi й була захищена звукоiзоляцiйними чарами. Вони не були фiксованi, а дозволяли змiнювати свою пропускну здатнiсть аж до повної „прозоростi”. I це правильно — дитина, коли не спить, має пiзнавати свiт у всьому рiзноманiттi його проявiв, зокрема й звукових. Але наразi дiвчинка спала, тож iзоляцiя була задiяна на максимальному рiвнi.

Бiля дверей Дана зупинилася i попередила:

— Тiльки прошу обережнiше. Не розбудiть її.

Морган осмiхнувся й подумки сказав менi:

„Передовсiм це стосується мене. Щоразу, коли великий i незграбний дядечко Фергюсон наближається до малої Дейдри, Данi аж у п’ятах холоне.”

Ми вервечкою ввiйшли до затишної затемнененої кiмнати, посеред якої стояло маленьке дитяче лiжечко з дерев’яними гратками з бокiв. Поруч iз лiжком сидiла якась жiнка рокiв тридцяти, очевидячки, няня. При нашiй появi, вна встала, вклонилася нам i тихесенько вийшла.

Дана i Дейдра пiдступили до лiжечка з правого боку, ми з Пенелопою — з лiвого, а Морган тримався позаду нас.

— Боже, яка гарненька! — замилувано прошепотiла Пенелопа, дивлячись на свою меншу сестричку сяючими вiд захвату очима. — Вона просто янголятко.

Як на мене, дiвчинка була звичайнiсiнька — крихiтна людинка п’яти мiсяцiв вiд народження. У такому вiцi всi дiти схожi на янголят... Тiльки не подумайте, що я така черства й цинiчна. По-своєму я дуже сентиментальна — але це не заважає менi тверезо оцiнювати ситуацiю. Одного погляду на Пенелопу було досить, аби зрозумiти, що мала Дейдра миттю скорила її серце, i тепер воно цiлком на боцi Дани.

Зрозумiла це й доросла Дейдра. Я майже фiзично вiдчула її бiль. Що це — вплив Джерела, чи в нас просто спорiдненi душi?

— А якi в неї очi? — запитала Дейдра, через силу стримуючи сльози.

— Карi, — вiдповiла Дана. — Як... як у батька.

Дейдра обняла Дану й поцiлувала її в щоку.

— Ти перемогла, сестричко. Тепер вiн твiй, цiлком твiй. I вiн має знати все.

— Менi дуже шкода... — збентежено мовила Дана. — Шкода, що так вийшло...

— Я не серджуся на тебе. Просто... просто бiльше не можу...

Крутнувшись на пiдборах, Дейдра вибiгла з кiмнати, але дверима не ляснула i не потривожила сон дiвчинки. Дана зробила була крок, щоб пiти за нею, але я поглядом зупинила її й похитала головою:

— Нi, краще я.

Дана зiтхнула:

— Тодi я перевiрю, чи приготували вже обiд.

— А я залишуся тут, — сказала Пенелопа. — Побуду з сестричкою. Можна?

Вона глянула на нас iз щасливою усмiшкою. У куточках її очей блищали сльози.

— Добре, — погодилася Дана. — Залишайся.

Коли ми втрьох вийшли зi спальнi i Дана пiшла на кухню, Морган здивовано запитав мене:

— Що це з Пенелопою?

— А хiба не зрозумiло? Вона така щаслива, що мало не реве. Пенелопа росла круглою сиротою, без батька-матерi, не мала справжньої сiм’ї, у неї були тiльки родичi, на зразок нас iз Брендоном. А тепер вона має батька, меншу сестричку, одне слово, сiм’ю, свою власну сiм’ю.

— Ясно, — сказав Морган. — А що сталося з її матiр’ю?

— Вона загинула, — стримано вiдповiла я.

Дейдру ми знайшли на тому ж поверсi в бiблiотецi. Вона сидiла в крiслi й гортала якусь книгу — товсту, як енциклопедичний словник, з численними кольоровими iлюстрацiями.

— От що, Моргане, — шепнула я йому. — У нас намiчається серйозна жiноча розмова, тож...

— Натяк зрозумiв, — вiдповiв Фергюсон. — Пiду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.

Я пройшла в бiблiотеку i влаштувалася в крiслi поруч iз Дейдрою. Помiтивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стiл. Як виявилося, це була iлюстрована „Енциклопедiя сiмейного життя”.

— Бачиш, — гiрко мовила Дейдра. — Взяла перше, що пiдвернулося пiд руку, i... А втiм, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.

— Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?

— Якщо чесно, то так. Проте бiльше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагiтнiла... Нi, це негiдно. Цим би я тiльки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.

— Вiн дуже страждає, повiр.

— Я знаю, я вiдчуваю це. Пiсля коронування вiн сильно змiнився. Не скажу, що однозначно погано, але вiн став iншим.

Я промовчала. Лише я знала, щó насправдi змiнило Артура — його подорож у надра Джерела, у самiсiньке його пекло, i зустрiч там iз привидом Дiани. З її мертвою душею, iз суттю. Правду кажучи, я боялася, що це зламає його — та, на щастя, мої побоювання не справдилися. Артур виявився сильнiшим, нiж я думала. Так, вiн втратив частку своєї життєрадiсностi, став бiльш замкнутий i похмурий — сподiваюся, тимчасово. З iншого ж боку, пережите змусило його внутрiшньо зiбратися, мобiлiзувати всi свої ресурси, внаслiдок чого вiн здобув цiлiснiсть натури, остаточно подолав рештки своєї роздвоєностi, породженої двоїстим сприйняттям минулого, — легкої форми шизи, як вiн сам це називав.

— Дейдро, — почала я нерiшуче. — Я вже пропонувала тобi...

— Корону Свiтла?

— Так.

— Краще не треба. Все одно я не погоджуся, бо не кохаю Брендона. Мене лише вабить до нього — але це минуще, ти ж сама казала. За двiйко мiсяцiв цi чари розвiються, я вiдчуватиму до Брендона лише симпатiю... а цього замало для подружнього життя. Я не хочу зробити його нещасним. I самiй стати ще нещаснiшою.

Я зiтхнула. Мiй розум погоджувався з Дейдриними словами. Однак серцю не накажеш — а зараз моє серце говорило вiд iменi Брендона.

— Але ж вiн тобi подобається, так?

— Подобається. I тепер... коли знаю про дитину Артура й Дани, я могла б переспати з ним. Та хiба це зарадить нашим проблемам?

— Цiлком може зарадити. Вам треба лише разом зануритися в Джерело, i тодi... словом, якщо ти маєш схильнiсть покохати Брендона, то покохаєш його.

Дейдра сумно хитнула головою:

— Разом зануритися, кажеш? Здається, я розумiю, що ти маєш на увазi. Не просто зануритись удвох — а разом! Це схоже на ритуальне злягання.

— Не в бiльшiй мiрi, нiж перша шлюбна нiч. У певному розумiннi, це теж ритуальне злягання, але нiхто не бачить у цьому нiчого негожого. Що заважає тобi й Брендоновi провести вашу першу шлюбну нiч у Безчасiв’ї?

Дейдра ненадовго задумалася.

— Мабуть, нiчого... за винятком мого небажання. Може, згодом, коли я розлюблю Артура, чи, принаймнi, змирюся з його втратою... А крiм того, менi ще кiлька рокiв чекати пробудження мого Дару, тож питання про... про шлюбну нiч у Безчасiв’ї поки не актуальне.

— Цi кiлька рокiв можуть пролетiти за лiченi днi, — зауважила я. — У швидкому потоцi часу.

— Для вас — так, але не для мене. Я багато б вiддала, щоб чимшвидше визрiв мiй Дар, але час не обдуриш. I якщо я мушу прожити ще кiлька рокiв у чеканнi, то волiю прожити їх на батькiвщинi.

— Що ж, — сказала я скрушно, — воля твоя. Що ти збираєшся робити?

— Жити, — просто вiдповiла Дейдра. — Окрiм кохання, на свiтi є ще багато цiкавих речей. Наприклад, математика... — Вона кволо всмiхнулася. — Знаєш, до шiстнадцяти рокiв я взагалi не цiкавилася хлопцями, а цiлiсiнькi днi вивчала трактати з алгебри, геометрiї й астрономiї. Ми з Колiном були обоє рябоє, тiльки йому бiльше подобалася алхiмiя. Якби ти з’явилася ранiше зi своїми книжками з вищої математики, я б, мабуть, не кинулася в тi дурнi гульки. А згодом, може, й не покохала б Артура... i, може, це було б на краще... — Дейдра замовкла i спрямувала свiй погляд на книжковi полицi, заставленi здебiльшого художньою лiтературою.

— I як тепер з Артуром? — запитала я.

— Нiяк. Я вже казала, що не намагатимусь утримати його. Мабуть, сама звернуся до архiєпископа з клопотанням про розлучення.

— Звинуватиш його в подружнiй зрадi?

— Нi. Просто зажадаю анулювати наш шлюб на тiй пiдставi, що де-факто вiн ще не вiдбувся.

Я недовiрливо глипнула на неї:

— Невеже?!

— Авжеж. Вiд дня вiнчання ми жодного разу не спали разом. Щовечора Артур знаходив який-небудь привiд, щоб не лягати зi мною в лiжко. Отакий вiн переконаний однолюб. — Дейдра помовчала, явно вагаючись, а потiм додала: — Боюся, Дана не була така принципова у своїх стосунках з Брендоном.

Я похитала головою:

— Нi, не була...

За нами хтось делiкатно прокашлявся, привертаючи нашу увагу.

Я озирнулася й побачила в дверях бiблiотеки незнайомого чоловiка, одягненого в елегантний сiрий костюм iз краваткою на золотiй шпильцi. Вiн був середнього зросту, худорлявий, русявий. Його негарне, але привабливе веснянкувате обличчя менi когось нагадувало... Так, звiсно ж, Бронвен — у її подобi незрiлої дiвчинки-пiдлiтка.

Поруч зi мною зойкнула Дейдра:

— Колiне! Ти?..

Гiсть усмiхнувся — i усмiшка зробила його лице майже красивим.

— Менi можна ввiйти?

— Так... звичайно... — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крiсла. — Проходь. Я... я така рада тебе бачити, Колiне.

— Взаємно, сестричко.

Енергiйної, трохи незграбною ходою вiн наблизився до нас, поцiлував Дейдру в щоку, а мене привiтав чемним кивком.

— Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.

— Вгадали, — вiдповiла я. — А ви, мабуть, Колiн, брат Бронвен.

— I колишнiй король Логрiсу. — Колiн знову всмiхнувся. — До ваших послуг, принцесо.

Менi вiн одразу сподобався. З Артурових розповiдей я уявляла його iншим — нервовим, неврiвноваженим, закомплексованим. А передi мною стояв респектабельний чоловiк, упевнений у собi i, як менi здалося, цiлком задоволений життям. Вiн назвав себе колишнiм королем Логрiсу не з гiркотою, а з добродушною iронiєю — так, нiби згадував про свої несерйознi дитячi витiвки.

Тим часом Дейдра вiдступила вiд Колiна на два кроки i змiряла його жадiбним поглядом.

— Ти так змiнився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.

— А я ще дужче. Багато рокiв не бачити тебе було для мене важким випробуванням.

— Багато рокiв? — перепитала Дейдра.

— Менi вже за сорок, — вiдповiв Колiн. — Двадцять рокiв без тебе.

— Двадцять рокiв! Цiлих двадцять рокiв... I що ж ти робив увесь цей час?

— Багато чого. Мандрував, бачив рiзнi свiти, набирався розуму, позбувався дурощiв, припускався помилок i на них учився. Словом, не нудьгував.

— Пiдтримував зв’язок iз Бронвен?

— Постiйно. Час вiд часу ми навiть подорожували разом.

— Я не сумнiвалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нiчого не вiдомо.

— Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колiн. — Це я попросив її мовчати. Бо досi не був готовий вiдкритися вам.

— А тепер вiдкрився, — пролунав Морганiв голос. — Коли зрозумiв, що я от-от викрию тебе. Але ти спiзнився, друже, сюрпризу не вийшло.

З цими словами Фергюсон пройшов до кiмнати й мiцно потиснув Колiновi руку.

— Ну, нарештi! Блудний син повертається додому.

— Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колiн.

— Та майже вiд самого початку.

— Але як? Слуги вибовкали?

— Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш” i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.

— Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.

— А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морган. — Ховався вiд дядечка Фергюсона.

— Дядечко Фергюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.

— Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.

— Не заперечую.

— А ще, — вiв далi Морган, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.

— Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.

— Ти про Дану? — запитала Дейдра.

Вiн зiтхнув:

— Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.

— А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морган.

— Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорi, iсторiя лише експериментує, робить попереднi прикидки, апробує рiзнi варiанти свого розвитку i вiдкидає явно тупиковi напрямки.

— Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.

— Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.

— Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.

— I все-таки, Колiне, — озвався Морган. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?

Колiн збентежено потупився:

— Та рiзними дурницями... А якщо називати речi своїми iменами, то плагiатом. За час моїх мандрiвок я багато дiзнався, закiнчив три унiверситети, всерйоз захопився квантовою фiзикою... А нещодавно в одному зi свiтiв опублiкував серiю статей з теорiї поля, що спричинили справжню революцiю в тамтешнiй науцi. Мене вважають генiєм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелiвської премiї — i напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нiчого мого... майже нiчого... хiба що деякi уточнення й узагальнення...

Я не змогла стримати усмiшки, згадавши причмелений вираз Брендонового обличчя, коли йому вручали золоту статуетку Фрейда „за видатнi досягнення в галузi психологiї та психоаналiзу”. Багато чаклунiв та вiдьом, що живуть у свiтах простих смертних, час вiд часу грiшать плагiатом. Примiром, тiтка Помона, чий коник медицина, невiдь скiльки разiв „винаходила” пенiцилiн, не чекаючи появи мiсцевого Флеминга, i без зайвої скромностi приймала всi почестi вiд вдячного людства. В мене також рильце в пуху — працюючи на Землi Хiросiми, я частенько використовувала розробки програмiстiв з iнших свiтiв i мусила видавати їх за свої власнi.

Я збиралася сказати це Колiновi, але не встигла, бо до бiблiотеки якраз увiйшла Пенелопа з сестричкою на руках. Дiвчинка поводилася сумирно, не вередувала, а її карi оченята дивилися на нас зi спокiйною допитливiстю.

— Мала прокинулася, — повiдомила Пенелопа очевидний факт, — i не хоче залишатися в лiжечку... — Тут вона помiтила Колiна i здивовано пiдняла брови. — Перепрошую?

Вiн пiдiйшов до неї i вклонився:

— Колiн Лейнстер до ваших послуг, принцесо. — I, вiдповiдаючи на її нiме запитання, додав: — Атож, той самий екс-король Логрiсу. Останнiй з династiї узурпаторiв.

Тим часом дiвчинка простягла до нього свої рученята i щось пролопотiла.

— Дейдра проситься до дядечка? — запитав Колiн ласкаво, але без того дурного сюсюкання, з яким дорослi частенько звертаються до дiтей.

Нiби зрозумiвши його, дiвчинка знову повернула голiвку до Пенелопи i погладила долонькою по її щоцi.

— Дейдра не хоче до дядечка, — з усмiшкою прокоментував Колiн. — Вона вже подружилася з тiткою.

— Не з тiткою, а з сестрою, — уточнила Пенелопа. — Хiба Бронвен не розповiла вам, що насправдi я Артурова дочка?

Вражений Колiн заперечно похитав головю:

— Нi. Я не знав, що Артур має таку чарiвну доньку.

— Їх уже двi, — промовила Пенелопа, нiжно пригортаючи до себе малу Дейдру. — Не казатиму нiчого про себе, але меншенька справдi чарiвна. Вона просто чудо!

(Прощавайте фрески в соборi Андрiя Авалонського, подумала я.)

На пiдтвердження Пенелопиних слiв, дiвчинка вирiшила продемонструвати, яке вона чудо. Над її голiвкою виникло примарне сяйво, що за формою скидалося на гiбрид Артурового й Даниного Образiв Джерела.

— Ну, от! — стривожено мовив Морган. — Починається.

— Що починається? — здивувалася я й викликала свiй Образ. — Чому вас це так непокоїть?

Силова „колиска”, що її з дурного розуму начарувала Бронвен, не лише послабляла контакт iз Джерелом, а й робила його в’язкiшим, жорсткiшим.

— Нi, друзi, — сказала я, звертаючись до Моргана й Колiна. — Так не годиться. Цi запобiжнi заходи — чистiсiнький iдiотизм.

Ще по дорозi до садиби я проаналiзувала цi чари i склала закляття для їх поступового анулювання. А зараз задiяла ключовi алгоритми, i в мiру того, як зникала „колиска”, зародковий Образ Дейдри-меншої ставав дедалi чiткiший i виразнiший, а її миле дитяче личко аж засяяло вiд задоволення.

Я обережно спрямувала свiй Образ до Дейдриного, i вони легесенько торкнулися одне одного. Зненацька в менi прокинувся материнський iнстинкт, i всю мене переповнило нiжнiстю до цiєї тендiтної iстоти, що лишень почала пiзнавати свiт. Дiвчинка радiсно засмiялася й простягла до мене рученята. Цього разу сумнiвiв не було — вона просилася до тiтоньки Бренди.

Я явно сподобалась їй.

Роздiл 41 Артур

За свiдченням очевидцiв, коронування Брендона було набагато пишнiше й помпезнiше, нiж така сама подiя одинадцятирiчної давнини. Це, власне, й зрозумiло: якщо Амадiсове сходження на престол знаменувало розкол у родинi, то теперiшнi урочистостi символiзували її єднання. Звичайно, недавнi трагiчнi подiї та конфлiкт з Iзраїлем завадили присутностi на коронуваннi представникiв усiх чаклунських Домiв. Зате тi Доми, що вирiшили пiдтримати Царство Свiтла, вшанували свята численними делегацiями на чолi з першими особами держав. Так, серед iнших почесних гостей, на церемонiї були король Марса Валерiй I, iмператор Римський Юлiан VII (свiтський правитель Дому Теллуса), вселенський архiєпископ Петро IV (духовний владика того ж Дому), старший син Одiна Гунвальд X (насправдi його батьком був Гунвальд IX, а „старший син Одiна” був офiцiйний титул королiв Асгарда), найсвятiший далай-лама з Iстинного Тибету та верховний iмам Аравiйської Землi.

До маминого незадоволення, Янус вiдмовився бути присутнiм на урочистостях. I хоча в цi святковi днi Сонячне Мiсто аж кишiло Сутiнковими (як-нiяк, нашi найближчi родичi), на офiцiйному рiвнi Сутiнки проiгнорували коронування. Це сталося з моєї подачi, оскiльки я вмовив дiда виступити посередником у переговорах з царем Давидом, що мали вiдбутися в Досвiтньому Замку пiсля Брендонового сходження на престол. А як гарант безпеки обох сторiн, Янус не мав морального права виказувати свою упередженiсть — хай навiть вона була очевидна. Цар Давид погодився на цю зустрiч, покладаючись не на сумнiвний нейтралiтет Сутiнкiв, а на бездоганну репутацiю Януса як людини слова.

Сам я до останнього моменту не мiг вирiшити, в якому амплуа менi брати участь у святкуваннях — як брата чи як глави дружнього Дому. Та врештi, переконавшись, що ложа для почесних гостей i без мене має вельми представницький вигляд, я вiддав перевагу ролi члена королiвської родини i скромно загубився в юрбi численних родичiв. Крiм усього iншого, це дозволяло менi без зайвих церемонiй вiднаджувати настирливих репортерiв з технологiчно розвинених свiтiв, що перебували пiд офiцiйним патронажем Дому Свiтла, i не вiдповiдати на їхнi провокативнi запитання стосовно майбутньої вiйни.

Рiвно опiвднi, коли сонце стояло в зенiтi, до храму прибула святкова процесiя на чолi з Брендоном i Бронвен. Їх зустрiчав наш зведений брат Амадiс, величний у своїх шатах верховного жерця Мiтри. Вiн проказав дуже пристрасну промову, вiтаючи нового короля, потiм вiдправив урочисте богослужiння, кульмiнацiєю якого стало ритуальне умертвiння бика. Безвинно забиту тварину негайно винесли з храму, аби встигнути приготувати з неї священну печеню для майбутнього бенкету з нагоди коронування. До речi, через такi жертвоприношення в деяких Домах нас вважали язичниками. Хоча насправдi це не так — мiтраїзм був релiгiєю монотеїстичною, високоорганiзованою, з чiтко окресленими етичними нормами та стрункою теологiєю.

Я не стану розповiдати про коронування Брендона, за яким безпосередньо спостерiгало понад двадцять тисяч чаклунiв та вiдьом, що їх умiстив Головний храм Мiтри в Сонячному Мiстi. Всiм iншим, хто не змiг туди потрапити, довелося задовольнятися дзеркалами; а мiльярди простих смертних з офiцiйних володiнь Дому Свiтла споглядали цю епохальну подiю, жадiбно припавши до екранiв своїх телевiзорiв. Але менi, чесно кажучи, було байдуже. За минулi пiвроку я вже переситився урочистими заходами — поховання короля Брiана, коронування Колiна, моє коронування, моє вiнчання з Дейдрою, вiнчання Брендона з Даною... Це останнє — найбiльша дурниця, яку могли утнути двоє таких розумних людей. Та й те, що затiяли тепер Брендон i Бронвен, не здається менi гарною iдеєю. Хоча, з iншого боку, їхнє рiшення має трохи полегшити менi життя...

Напередоднi ввечерi Бронвен приголомшила мене звiсткою, що коронується разом iз Брендоном.

— Але, золотко, — заперечив я, — навiщо смiшити людей? Адже пiсля Брендонового коронування Амадiс розiрве його шлюб з Даною, i всiм стане ясно, що це назрiвало давно. Невже кiлька днiв, що їх ти проведеш у ранзi королеви, вартi того, щоб виставляти себе на посмiховисько?

— Я не виставлятиму себе на посмiховисько, — заперечила Бронвен. — I королевою буду не кiлька днiв, а принаймнi кiлька рокiв.

Аж тут до мене дiйшло. Неяснi пiдозри останнiх днiв нарештi сформувалися в запiзнiлий здогад. У глибинi душi я передчував це з тiєї самої митi, як Бронвен мало не розплакалася, коли Юнона назвала її дочкою...

— Ви хочете одружитися?

— Так. За законами Царства Свiтла, коронування означатиме також i наше вiнчання. При цьому автоматично буде розiрваний попереднiй Брендонiв шлюб.

— Це була твоя iнiцiатива?

— Нi, Брендонова. Вiн попросив мене залишитися з ним, поки наша незрiвнянна кралечка Дейдра зволить зайняти моє мiсце, — Бронвен сумно всмiхнулася. — Бренда вже сваталась до неї вiд братового iменi, але Дейдра до пробудження свого Дару й чути не хоче про нове замiжжя. Тому Брендон запропонував менi бути його... нi, не супутницею, а радше тимчасовою попутницею.

— I ти погодилась?

— Уяви собi, погодилась. Менi сподобалася його чеснiсть. I взагалi, Брендон подобається менi бiльше за всiх iнших — пiсля тебе, звичайно. Вiн дуже милий i нiжний зi мною.

— То ви вже...

Вона зiтхнула:

— Я не дотримала свого слова, Артуре. Все берегла свою невиннiсть для тебе, але... так вийшло. Першої ж ночi. Брендон почувався дуже самотньо й незатишно через ослаблення контакту з Брендою, вiн був як кинута дитина — i менi стало шкода його. З цього все почалося... Ти засуджуєш мене?

Я похитав головою:

— Чого б це я засуджував тебе. Просто... хочу сподiватися, що згодом ти не пожалкуєш.

— Розiйтися ми завжди зможемо. Це не проблема.

— Що ж, щасти вам обом, — сказав я й погладив її вогненно-руде волосся. — Знаєш, я починаю нудьгувати за моєю Снiговою Королевою.

— Її вже немає, — вiдповiла Бронвен. — Вона вмерла вiд свого безнадiйного кохання...

...I коли Амадiс поклав корону на чоло Брендона i надяг вiнець на голову Бронвен, це сталося. Снiгова Королева остаточно пiшла в небуття, i замiсть неї народилася королева Свiтла. А Дана, яку я кохав, здобула свободу...

Церемонiя тривала. Вона мала закiнчитися лише з заходом сонця, та я чекати не став. Без поспiху, щоб не привертати до себе уваги, я вiддрейфував до бiчної стiни храму, а потiм непомiтно вислизнув через маленькi дверi в один зi службових коридорiв й дiстався до лiфта. Дiонiс, з яким я координував свою втечу, дав менi знати, що вже спускається в пiдземелля на iншому лiфтi.

Зала Переходу в цей урочистий день охоронялася з особливою пильнiстю. Вартовi дуже вiдповiдально ставилися до своїх обов’язкiв, проте в їхнiй поведiнцi вiдчувалося незадоволення. Зараз вони б охочiше сидiли в якiйсь корчмi, кухлями гилили пиво за здоров’я короля та королеви i спостерiгали за церемонiєю через великi дзеркала, розставленi по всьому Сонячному Мiсту.

— От чорт! — сказав я Дiонiсу, що зустрiчав мене бiля лiфта. — Як це нiхто не допетрав поставити тут бодай одне дзеркало?

— Наскiльки менi вiдомо, — вiдповiв Дiонiс, — начальник служби безпеки дав прямо протилежну вказiвку. Мовляв, це вiдволiкатиме увагу охорони. Вiн дуже боїться терактiв.

— А сам, бач, поперся до храму, — зауважив я. — I стирчить у перших рядах.

Задля проформи (i дотримуючись усталених правил) ми ввiйшли пiд одну з арок, я викликав Образ Джерела i миттєво перемiстив нас обох у вiтальню на другому поверсi доччиного будинку. З метою конспiрацiї я переправляв „пiдсадних качок” з рiзних мiсць, а для останньої партiї обрав Дiанинi Сутiнки.

Я зв’язався з Брендою (як виявилося — розбудив її), i вона пообiцяла, що хвилин за десять буде готова. Потiм ми спустилися в хол, де нас чекало ще семеро завербованих Дiонiсом „качок”. Вiрнiше, присутнiх було вiсiм — але восьмий явно не належав до групи високих бiлявих арiйцiв з iстинно нордичними рисами обличчя.

З нашою появою вони дружно пiдхопилися з крiсел i мало не вишикувалися в шеренгу. Вони були неабияк схвильованi в передчуттi крутого повороту їхньої долi. Нас, чаклунiв та вiдьом, не так уже й багато на неосяжних просторах Всесвiту; навiть якби ми, знехтувавши расовими, етнiчними й релiгiйними розходженнями, замешкали всi разом в одному з населених свiтiв, то склали б далеко не найбiльшу з мiсцевих нацiй. Тому для чаклуна немає нiчого страшнiшого (крiм смертi, а може, i включно зi смертю), нiж позбутися Дому, опинитися поза спiльнотою подiбних собi, стати парiєю. У бiльшостi Домiв смертна кара не практикується, а як найвищу мiру покарання застосовують вигнання — i решта Домiв, за взаємною домовленiстю, не повиннi приймати до своїх лав засуджених. Отож формально я порушував загальноприйнятi правила, набираючи „пiдсадних качок” з-помiж вигнанцiв. Проте iншого виходу не мав — менi вкрай були потрiбнi помiчники для заснування нового Дому.

Я окремо привiтався з кожним завербованим. Загалом, букет був типовий — двi парочки кровозмiсникiв, братiв та сестер, одна лесбiйка i двоє вiровiдступникiв, що прийняли християнство, — Дiм Одiна нiколи не вiдзначався релiгiйною терпимiстю та толерантним ставленням до сексуальних меншин. Я орiєнтував Дiонiса саме на таких контингент вигнанцiв — чиї проступки розцiнювалися як тяжкi злочини здебiльшого через умовностi, прийнятi в тих чи iнших Домах. Так, наприклад, у Сутiнках релiгiйнi переконання та сексуальна орiєнтацiя вважалися особистою справою кожної людини. З iншого боку, за iнцест карали скрiзь, хоч i по-рiзному, але я й сам цим грiшив i, може, тому ставився до кровозмiсникiв поблажливо.

А втiм, особливо перебирати менi не випадало. Мене не влаштовували вигнанцi, що справдi вчинили злочин — патологiчнi вбивцi, гвалтiвники, рiзнi збоченцi, заколотники, анархiсти й iнша така ж братiя. А вербувати повноправних членiв Домiв я не хотiв — з тих причин, про якi казав Моргановi та Дейдрi. Що ж до вигнанцiв, то їхнє становище давало надiйнi важелi впливу на них, i я мiг розраховувати, що вони стануть допомагати менi не за майбутнi високi посади та титули, а єдино лише за можливiсть знову стати членами чаклунської спiльноти. За час свого перебування в Екваторi я вже переправив на Землю Артура сто шiстнадцять осiб; а з урахуванням цих сiмох буде сто двадцять три. Залишалося ще восьмеро — проте вони не належали до вигнанцiв, це були мої давнi друзi та родичi, яким я цiлком довiряв. Їм я вiдводив дещо iншу роль, нiж рештi. На вiдмiну вiд „пiдсадних качок”, вони мали стати моїми офiцiйними помiчниками. Наближення до престолу кiлькох чужинцiв не викличе особливого незадоволення серед моїх пiдданих, навпаки навiть — вони зрадiють появi нових людей, що допомагатимуть їм опановувати Формотворчi.

— Отже, — сказав я, звертаючись до сiмох дiтей Одiна. — Зараз я переправлю вас у Серединнi свiти, де моя сестра Бренда прийме вас i в загальних рисах ознайомить iз Землею Артура. Потiм ви самi станете вивчати її, ввiйдете в роль тамтешнiх мешканцiв, вихiдцiв зi Скандинавiї, кожен з вас придумає собi правдоподiбну легенду, а за мiсяць-пiвтора прибуде до Логрiсу, буцiмто почувши про те, що я роздаю вiчну молодiсть та могутнiсть. Зустрiвши там знайомих, в жодному разi не показуйте, що знаєте їх. Крiм того, тримайтеся окремо й один вiд одного, щоб нiхто нiчого не запiдозрив, коли я вирiшу, що всi ви будете допущенi до Причастя „за високою майстернiстю”. А потiм можете знайомитися, ставати друзями, одружуватися... але не до цього. — Я зробив паузу i значуще подивився на двi сiмейнi парочки. Те, що я казав, було лише квiнтесенцiєю докладних iнструкцiй, що їх вони вже отримали вiд Дiонiса. Та зайве повторення нiколи не шкодить. — Власне, умови вам вiдомi, ви погодилися з ними й заприсяглися дотримуватися всiх пунктiв нашої угоди. Це дозволить вам стати повноправними членами Дому, нiчим не гiршими, але й не кращими за iнших. Будь-якi вашi претензiї на привiлейоване становище будуть розглядатися мною як серйозна провина, що дає менi право вiдмовитися вiд послуг порушника. Питання є?

Якийсь час усi семеро перезиралися в нерiшучостi. Очевидно, хотiли запитати про Джерело — просто так, з чистої цiкавостi. На мою вимогу, Дiонiс при доборi кандидатур дотримувався ще й таких критерiїв, як низький рiвень честолюбства, пiдвищена обережнiсть, навiть боязкiсть, i не надто майстерне володiння силами. Це, звiсно, послаблювало мою команду, але водночас убезпечувало вiд проявiв зайвих владних амбiцiй з боку „пiдсадних качок”. Насамперед, я потребував учителiв — розумних, освiчених, старанних, та загалом пересiчних людей, що навчать мiсцевих чаклунiв i вiдьом керувати Формотворчими, а потiм вiдiйдуть у тiнь, задовольнившись статусом рядових членiв нового Дому.

Зрештою менi поставили кiлька несуттєвих запитань, я вiдповiв на них, потiм наказав усiм сiмом стати посеред холу якнайближче один до одного i викликав на зв’язок сестру. Бренда вiдповiла, що вже готова до прийому.

Iдея прямого сполучення мiж Серединними й Екваторiальними свiтами виникла в мене та Бренди одночасно. Поштовхом до цього стала здатнiсть Бронвен проникати в Безчасiв’я як з того, так i з iншого боку нескiнченностi. Анi менi, анi Брендi це не вдавалося, зате ми швидко навчилися переправляти один одному неживi предмети. Потiм настала черга живих iстот, i незабаром десять сiмей пухнастикiв, на превелику радiсть Пенелопи, замешкали у двiрському парку Авалона. А за кiлька днiв ми ризикнули одним добровольцем з-помiж „пiдсадних качок”. Операцiя пройшла гладко, i того ж дня я переправив на Землю Артура ще дюжину найманцiв. Таким чином, вiдпала необхiднiсть вести за собою по Тунелю в нескiнченнiсть понад сотню людей. Та й менi самому бiльше не треба було перетинати це пекло — досить присутностi адепта по iнший бiк нескiнченностi, щоб з його допомогою зробити миттєвий стрибок. До речi, я пропонував Брендi вiдвiдати братове коронування, а потiм повернутися назад, „схопившись” за Моргана, але вона навiдрiз вiдмовилася. Найпевнiше, через Брендона. Я пiдозрював, що за весь цей час вони жодного разу не зв’язувалися — обоє, що називається, пiшли на принцип. Бiдолашнi мої близнюки...

Я збiльшив iнтенсивнiсть Образа й загорнув сiмох дiтей Одiна в силовий кокон. Вони ще не встигли усвiдомити, що вiдбувається, як я дав потужний iмпульс у нескiнченнiсть i миттєво переправив їх до Бренди. Хол будинку спорожнiв, ми залишилися втрьох — я, Дiонiс i темноволосий хлопець на iм’я Джона, той самий, з яким я познайомився, коли вiн залишав Дiм Свiтла.

„Нормально, Артуре, — повiдомила сестра. — Вони в мене. Цiлi й неушкодженi. I, звичайно, трохи наляканi”.

„Отже, прощаймося?”

„Нi, стривай. Я про Брендона та Бронвен...”

„Щойно вони одружилися. Бронвен тепер королева”.

„Я все думала про це, i... Словом, ти не в курсi, мiж ними вже щось було?”

„Як так? — здивувався я. — Ти ж маєш знати...”

„То було?”

„Так”.

„ГОСПОДИ БОЖЕ МIЙ!” — Думки Бренди, завжди такої стриманої i врiвноваженої дiвчинки, раптом стали плутаними, неконтрольованими. Таку сумiш радiсного переляку, надiї й полегшення, мабуть, вiдчуває засуджена до страти людина, коли її зачитують акт про помилування... А наступної митi, так i не попрощавшись, сестра перервала зв’язок.

Кiлька секунд я стояв посеред холу, оговтуючись вiд емоцiйного шоку, який мимоволi завдала менi Бренда. На щастя, шок був легкий i нiяких неприємних вiдчуттiв не викликав.

— Все гаразд? — запитав Дiонiс.

— Авжеж, — вiдповiв я, сiвши у крiсло. — Одну справу зробили.

— Тодi я пiду. Кiнцiвка церемонiї обiцяє бути вражаючою. — Вiн кинув швидкий погляд на Джону, що скромно стояв попiд стiною, й додав: — Мою думку ти знаєш. Отож сам вирiшуй, на свiй страх i ризик.

З цими словами Дiонiс вiдкрив вхiд у Тунель i щез. Як то кажуть, умив руки.

Я жестом запропонував Джонi сiдати i якийсь час мовчки дивився на нього. Нарештi заговорив:

— Амадiс переказав менi твоє прохання. I рекомендував узяти тебе в мою команду. Вiн дуже високої думки про тебе.

— Так, — сказав Джона. Це було не питання, не твердження, а просто констатацiя факту.

— Взагалi я схильний довiряти Амадiсовим судженням про людей — за винятком тих випадкiв, коли йдеться про гарненьких жiнок. Тому поставився до його рекомендацiї серйозно.

— Так, — знову сказав Джона.

— Бачу, ти небагатослiвний.

— Навпаки, — заперечив вiн. — Боюсь, я надто говiркий. Менi треба було взагалi мовчати, поки ви нi про що не питали.

— Гм... добре. Дiонiс розповiв, що ти попередив його про спроби Рахiлi пiдiслати в мою команду шпигунiв. Чому ти це зробив?

Джона з гiркотою посмiхнувся:

— Мої спiввiтчизники сказали б, що з пристрастi до зрадництва.

— Мене не цiкавить, що сказали б твої спiввiтчизники. Я хочу знати про твої справжнi мотиви.

— Якщо серйозно, — вiдповiв вiн, — то я вважаю, що нiхто не має права втручатися в будiвництво нового Дому. На моє переконання, це аморально й неетично. Крiм того, я не сумнiвався, що шпигуни будуть викритi й без мене. Але тодi ви могли б розцiнити приватну iнiцiативу Рахiлi як цiлеспрямовану полiтику всього Iзраїлю.

— Зрозумiло, — сказав я. — Мiж iншим, Дiонiс вважає тебе досить порядним, але занадто честолюбним.

— Може, й так, — не став заперечувати Джона.

— Вiн думає, — вiв далi я, — що ти не задовольнишся роллю рядового члена Дому i претендуватимеш на бiльше.

— Це правда. Кожен прагне посiсти те мiсце, яке вiн заслуговує.

— Ти дуже вiдвертий, — зауважив я.

— Краще бути вiдвертим, нiж лукавим.

— Раз так, то скажи вiдверто, чим ще, крiм порядностi, ти керувався, виступаючи проти полiтики Рахiлi? Адже це коштувало тобi мiсця королiвського радника.

— Зате я здобув прихильнiсть Амадiса, а багато дiтей Свiтла поступово перестали бачити в менi чужинця. Що ж до полiтичного курсу Рахiлi, то вiн вiд початку був приречений. Я передбачав той день, коли Амадiс помириться з Брендоном, i тодi моя лояльнiсть буде... вiрнiше, була б зарахована. Але загибель Рахiлi перекреслила мої плани. Я не мiг залишатися в Домi, який воюватиме з моїм народом.

— А чому ти взагалi прийняв пiдданство Дому Свiтла?

— По-перше, так учинила Рахiль. А по-друге, i це, мабуть, головне, в Iзраїлi менi однак нiчого не свiтило. Формально я належу до королiвської родини, та разом з тим я байстрюк i напiвкровка. Дитинство та юнiсть я провiв у свiтi простих смертних, навiть не пiдозрюючи про своє походження. Ви, певно, звернули увагу на мiй акцент.

— Англiйський, — сказав я. — Нi, американський.

— Я був громадянином США на Землi Без Арафата, — пiдтвердив мiй здогад Джона. — I я покривлю душею, коли скажу, що дуже прив’язано до Землi Обiтованої.

— Ти не змiг прижитися в Домi Iзраїлевiм?

— На жаль, нi. Був би я просто байстрюком i напiвкровкою, нiяких проблем з моєю асимiляцiєю не виникло б. Але, собi на бiду, я син Iсаї бен Гура i вже одним цим фактом нажив собi багато ворогiв серед найближчих родичiв. Якби я знав, що все так станеться, то приховав би своє походження.

Я зiтхнув:

— Якби ми вмiли передбачати майбутнє, то були б не людьми, а богами... — Я замовк i глянув на годинник. Церемонiя в Головному храмi Мiтри наближалося до завершення, а її кiнцiвка й справдi обiцяла бути ефектною. Звiсно, всi тi „чудеса”, що їх творив Амадiс, були звичайнiсiнькими чарами, але мене завжди вражали його майстернiсть, вишуканiсть i артистизм у чаклунському мистецтвi. — Добре, менi час iти. А ти маєш день на збори. Якщо не передумаєш, чекай мене завтра у Країнi Сутiнкiв. Ми вiдбуваємо вiдразу пiсля зустрiчi з царем Давидом.

— Ви вестимете перемовини? — поцiкавився Джона.

— Їх вестиме Брендон, король Свiтла. А моя участь обмежиться роллю спостерiгача. — Я встав з крiсла. — Отож не спiзнюйся.

— Не спiзнюся, — пообiцяв Джона. — I не передумаю. Я зараз же подамся в Сутiнки i проведу свiй останнiй день в Екваторi, насолоджуючись красою Олiмпу.

А я повернувся в Сонячне Мiсто, де став свiдком „чудес” в Амадiсовiм виконаннi, пiсля чого розпочався святковий бенкет з нагоди коронування. Безтурботно поглинаючи священну печеню з жертовного бика, я навiть не пiдозрював, що саме в цей час Джона готує менi велику свиню. При оцiнцi людей я занадто покладався на свою iнтуїцiю, за що мене частенько критикував Дiонiс, пророкуючи, що колись я про це пошкодую. На жаль, так i сталося. У найневдалiший момент iнтуїцiя мене зрадила.

Роздiл 42 Бренда

З усiма попереднiми групами „пiдсадних качок” я проводила по кiлька годин — докладно iнструктувала їх, знайомила з мiсцевою географiєю та iсторiєю, вiдповiдала на всi запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, пiсля чого я передала новачкiв пiд опiку двох iнших найманцiв, що вже понад тиждень самостiйно вивчали цей свiт, а сама мерщiй повернулася в Авалон.

Опинившись у своїй „нiшi”, я виявила, що мене морозить, а ноги пiдкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нiкотин подiяв на мої нерви заспокiйливо, i поступово сумбур, що панував у моїй головi, поступився мiсцем хоч i плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарештi я змогла не лише думати, а й розмiрковувати, аналiзувати, робити висновки.

Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нiчого. Пiд час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, менi навiть на думку не спало розпитати подробицi. А згодом, мене почало трясти вiд страху, що будь-якої митi вiддалена братова присутнiсть стане вiдчутнiшою, потiм мене закрутить у вирi його емоцiй, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тiло — продовженням мого...

Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марнi. Брендон уже був близький iз Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, нiби вiн мiцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свiчку, не пестила його руками тiло жiнки, не цiлувала його вустами її вуста... То, може, це взаємно? Так мусить бути! Iнакше це буде кричущим порушенням усiх законiв буття та моралi. Поза сумнiвом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може вiн бути такою паскудною гнидою.

Я заплющила очi й почала уявляти себе в чоловiчих обiймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всi бар’єри мiж мною та Брендоном. Але нiчого не виходило — клята пiдсвiдомiсть затято опиралася цьому, охороняючи мiй та братiв спокiй. Зрештою, в моїй уявi, мов кролик iз капелюха, виник мiй покiйний чоловiк... I на мене нахлинули гiркi, болiснi спогади про тi кiлька мiсяцiв, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межi божевiлля. Я кинула свою дурну витiвку й розревiлася, як мале дитя.

Сльози принесли менi полегкiсть. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпiння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначенiсть i завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподiвання — лише чергова iлюзiя, то нехай вона чимшвидше розвiється.

Я глянула на годинник. В Авалонi була четверта ранку, у Сонячному Мiстi — восьма вечора, церемонiя в храмi вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолi святкового столу i їсть печеню з жертовного бика. Ну й дiдько з ним, хай похлинеться!

Я встала з дивана, пiдiйшла до дзеркала й наклала на нього вiдповiднi чари. Воно миттєво помутнiло, а за кiлька секунд почувся незадоволений голос:

— Хто там?

— Це я, Бренда.

— Ах, Брендо... Привiт, сонечко. — Хоча туман у дзеркалi не розступався, я виразно уявила сонний Морганiв осмiх. — Чому так рано встала?

— Треба поговорити. Ти зайнятий?

— Загалом, так. Сплю... цебто спав.

— Маю на увазi iнше, — уточнила я.

— А-а!.. Нi, на жаль, я вiльний. Просто моє дзеркальце десь запропастилося, а вставати лiньки.

— Може, таки встанеш?

Морган зiтхнув:

— Гаразд, умовила...

— I зустрiнемося в твоєму кабiнетi. Бувай.

Я перервала зв’язок й одразу перемiстилася в Морганову „нiшу”, обставлену не так затишно як моя, але й не без претензiй на вишуканiсть. Щоправда, загальне враження псувало кiлька кольорових плакатiв на стiнi з зображенням голих дiвиць — хоча, з iншого боку, ця деталь красномовно свiдчила про характер хазяїна „нiшi”.

Я зручно вмостилася в крiслi i стала чекати. Заодно розглядала плакати, гадаючи, що привабило Моргана саме в цих дiвицях. Завдяки Брендону я мала чималий досвiд оцiнки жiнок з чоловiчої точки зору.

Хвилини за три дверi „нiшi” вiдчинилася i на порозi з’явився Морган, одягнений у червоний халат поверх пiжами, умитий, причесаний i нiтрохи не сонний. Якби я не знала про його звичку голитися перед сном, то, напевно, подумала б, що вiн збiгав у Безчасiв’я i там ретельно зiшкрябав свою щетину.

— Ще раз привiт, — приязно мовив Морган. — Проходь. Мiж iншим, дверi були незамкненi.

Я ввiйшла в кабiнет i розгублено зупинилася посеред кiмнати. Навiть не знала, з чого почати. Морган пильно придивився до мене i сказав:

— Маєш такий вигляд, наче думаєш про те саме, що й я.

— Залежить про що ти думаєш.

Вiн розв’язно посмiхнувся:

— А про що може думати чоловiк у присутностi такої чарiвної жiнки?

Це була наша традицiйна розминка, але цього разу я не збиралася обертати все на жарт. Мене знову затрусило вiд страху, проте я швидко опанувала себе i грайливо вiдповiла:

— Виходить, нашi думки крутяться в одному напрямку.

Морган ошалiло втупився в мене. Якби я нi з того, нi з сього вперiщила йому дрючком по головi, вiн здивувався б менше.

— Ти серйозно, сонечко?

— Т-т... — Раптом менi перехопило подих, i я заклякла з роззявленим ротом. Та врештi злiсть на себе, на свiй страх, на свою безпораднiсть, повернула менi самовладання. — Так, серйозно! Хай тобi чорт, Моргане, поцiлуй мене! Чи ти чекаєш, поки я передумаю?

Морган пiдступив до мене, обiйняв i поцiлував у губи. Правду кажучи, я чекала, що вiн накинеться на мене, мов хижий звiр, але насправдi все було iнакше. Його мiцнi обiйми не завдавали менi болю, його поцiлунок був нiжний i лагiдний, а коли вiн дав волю рукам, то не для того, щоб жадiбно лапати моє тiло, а щоб гладити мене.

— Ти як статуя, Брендо, — сказав Морган, ще раз поцiлувавши мої занiмiлi губи. — Тебе наче паралiзувало.

— То допоможи менi, — майже заблагала я. — Допоможи позбутися страху.

I вiн допомiг. Не розповiдатиму, як це було. По-перше, це наша з Морганом особиста справа; а по-друге, я кепсько пам’ятаю, що ми тодi робили. В будь-якому разi — мовчу.

Потiм ми лежали в лiжку й курили, недбало струшуючи попiл просто на пiдлогу. В камiнi весело трiскотiли охопленi вогнем дрова. Зима в Авалонi зазвичай м’яка, найчастiше безснiжна, але ночами буває холодно. I хоча в житлових примiщеннях палацу вже були встановленi електричнi обiгрiвачi, Морган за старою звичкою вiддавав перевагу камiну — щоправда, вдосконаленому, з автоматичною подачею дров.

— Брендо, — нарештi озвався вiн. — Ти чортеня.

— Справдi? — лiниво мовила я.

— Справдi. Ти — щось особливе. Менi ще нi з ким не було так добре, як з тобою.

— Менi теж, — сказала я чисту правду.

— Нi, я серйозно, — наполягав Морган, вирiшивши, що я iронiзую. — Хоча спочатку ти була холодна, мов крижина, але потiм як розтанула... то вже розтанула! — Вiн трохи повагався, а вiдтак додав: — Знаєш, я грiшним дiлом вважав, що тебе цiкавлять винятково дiвчата.

— Так воно й було, — чесно зiзналася я. — У певному сенсi.

— Як це?

— Не має значення. Що було, те сплило. Нарештi я стала жiнкою.

— Ти й ранiше була жiнкою.

— Лише зовнi. А внутрiшньо... — Тiнi минулого зринули з моєї пiдсвiдомостi, i мене знову пойняв страх.

Морган негайно вiдчув це i пригорнув мене до себе. Дивно, але в його обiймах я вiдчула себе в цiлковитiй безпецi.

— Тебе колись згвалтували? — спiвчутливо запитав вiн.

— Гiрше, — вiдповiла я, здригнувшись. — Набагато гiрше... Тiльки нiчого не питай.

— Не питатиму... А в тебе давно не було чоловiкiв?

— Майже тринадцять рокiв за моїм особистим часом.

Морган аж присвиснув:

— Матiнко божа! Я б давно повiсився.

— Iнодi виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилiкувалася.

Ми замовкли, насолоджуючись присутнiстю один одного. Я почувала себе найщасливiшою жiнкою в свiтi, але десь у глибинi моєї iстоти зрiв страх, що це лише iлюзiя, гарний сон, який не може тривати вiчно. Колись я прокинуся — i повернеться колишнiй кошмар...

Звичайно, то були дурницi. Я усвiдомлювала, що не сплю i не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.

„Привiт, сестричко, — вiн одразу впiзнав мої позивнi. — Як нашi „качки”?”

„Вже розлетiлися, — вiдповiла я. — Диверсанти готовi до пiдривної дiяльностi. А як там у вас?”

„Свято триває. Бенкет якраз у розпалi”.

„Бика зжерли?”

„Давно. А обгризенi кiстки миттю розтягли на сувенiри”.

„А як Брендон?”

„Вiн просто чудовий. Тримається так, наче все життя сидiв на тронi Свiтла. Гм... Не знаю, що на нього найшло, але час вiд часу вiн кидає на Бронвен такi ласi погляди, немов хоче її з’їсти”.

„Навiть так! — Я насилу притлумила iстеричний смiх. Моє збудження таки передалося братовi — але в якiй формi! О, нескiнченносте, ти прекрасна! Я славлю тебе... — До речi, Артуре. Вгадай, де я зараз?”

„Де ж iще? Певно ж у лiжку з Морганом”.

„Чорт! Як ти здогадався?” — вразилася я.

Пiсля спалаху щирого подиву на iншому кiнцi лiнiї запанувала мовчанка. Лише за кiлька секунд Артур вiдновив нормальну iнтенсивнiсть зв’язку i недовiрливо запитав:

„Сестричко, ти не жартуєш?”

„Але ж ти сам...”

„Провалитись менi в царство Аїда! Це ж був просто п’яний дотеп... Як ти почуваєшся?”

„Як наречена в першу шлюбну нiч. Єдине мене хвилювало, чи не позначилося це на Брендонi”.

„Не бiйся, не позначилося... Але ж, Брендо! Морган гарний хлопець, проте дуже небезпечний тип. Якщо вiн...”

„Годi, Артуре, — перебила я його. — Я вже доросла дiвчина i сама дам собi раду. Продовжуй веселитися, а завтра, коли протверезiєш...”

„Завтра я повертаюся, i якщо...”

„Тим бiльше, — сказала я, вже шкодуючи, що завела цю розмову; схоже, Артур здорово набрався. — Завтра й побалакаємо. Бувай, братику”. — I я перервала зв’язок.

Хвилин за п’ять Морган сказав:

— Щойно зi мною розмовляв Артур. Був дуже милий i делiкатний. Пообiцяв вiдiрвати менi голову, якщо я скривджу тебе.

— Вiн п’яний.

— Я це вiдчув. Але in vino veritas — вiн майже прямим текстом заявив, що я останнiй з-помiж його знайомих, з ким вiн волiв би бачити тебе. До речi, а чому ти вибрала мене?

— Сама не знаю. Мабуть, тому що iнший на твоєму мiсцi дiяв би не так рiшуче. А менi прелюдiї були нi до чого.

Морган зiтхнув:

— Дякую за вiдвертiсть.

— I ще, — квапливо додала я, — ми з тобою добрi друзi.

— Тiльки не кажи, що це в нас уперше i востаннє.

— Цього я не кажу. Зараз я тебе дуже потребую.

— А потiм?

— Тодi й видно буде. Може, народжу дитину. — На думку про те, що тепер можу стати матiр’ю, я мало не заревiла. — Обов’язково народжу.

— Вiд мене? — запитав Морган.

— Може, й вiд тебе. Як вийде.

— А навiщо покладатися на випадок. Я тут на дозвiллi склав кiлька заклять...

— Я знаю їх кiлька десяткiв, але не збираюся вдаватись до них. Нехай усе станеться саме собою. Нехай буде сюрпризом. Приємним... — З цими словами я солодко позiхнула. — Давай спати, Моргане. Я втомилася.

Уже засинаючи, я почула, як вiн ласкаво називає мене кiшечкою, ще встигла подумати, що ми з ним два чоботи пара — кiт i кiшка, а потiм сон остаточно здолав мене. Уперше за багато рокiв я спала в обiймах чоловiка, i вперше за все життя — без кошмарiв, спокiйно i безтурботно...

*

Коли я прокинулася, Моргана поруч не було, а на подушцi лежала записка, у якiй вiн повiдомляв, що подався зустрiчати високих гостей — сьогоднi в Порт-Нiор мало прибути судно з iрландськими чаклунами та вiдьмами. Це була перша така численна й поважна група гостей зi Старого Свiту. Король Iрландiї, зачувши про Причастя, не став гаяти часу на дипломатичнi перемовини, а разом з родичами та придворними стрибнув на корабель i вiдплив до Логрiсу. Така гiдна подиву оперативнiсть могла б ускладнити нам життя — але, на щастя, Артур дiйшов висновку, що його подальше перебування в Екваторi не конче необхiдне, i вирiшив повернутися одразу пiсля Брендонового коронування.

У своїй записцi Морган просив мене замiнити його на засiданнi кабiнету мiнiстрiв, а наприкiнцi додав зворушливий постскриптум: „Брендо, ти чудо. Цiлую твої солодкi губки”.

Я навiть схлипнула вiд розчулення, а пiсля недовгих роздумiв зв’язалася з Пенелопою.

„Привiт, Брендо”, — озвалася вона.

„Привiт. Де ти зараз?”

„В Авалонi. Щойно прокинулася. А ти?”

„Так само. Що збираєшся робити?”

„Поснiдаю, а потiм кину монету. Якщо випаде профiль Артура, пiду няньчитися з Дейдрою, а якщо дракон — займуся фресками в соборi”.

„Пеннi, дорогенька, — попросила я, — зроби менi послугу. Проведи сьогоднiшню нараду мiнiстрiв”.

„Я не...”

„Ну, будь ласочка, дуже тебе прошу. Морган зустрiчає iрландцiв у Нiорi, а я... Я просто не можу!”

„Зле почуваєшся?”

„Навпаки, дуже добре. Тому хочу провести цей день з малою Дейдрою...”

„А менi пропонуєш весь день слухати занудливi доповiдi”, — ображено сказала Пенелопа.

„Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду”.

Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.

Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу” i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш” там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.

Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.

— Хто? — запитав вiн з туману.

— Бренда.

— Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?

— Щойно звiдти. Як тебе знайти?

— Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.

— Добре. Зараз буду.

Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.

Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.

— Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.

Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.

Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:

— Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.

— Вона мати. Цим усе сказано.

— Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.

— Ще кохаєш Дану? — запитала я.

— Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.

— Ти знаєш, що вона вiдмовилася стати королевою Свiтла?

Колiн ствердно кивнув:

— А також знаю, що Брендон, їй на зло, узяв шлюб iз Бронвен. Двi години тому я зустрiчався з сестрою в Безчасiв’ї. Вона здалася менi дуже щасливою... не знаю, чи довго це триватиме. Боюся, що нi.

Ми знову замовчали, думаючи кожен про своє.

— Може, покладеш Дейдру в колиску? — запропонував Колiн.

— Нi, ще трохи потримаю її. Менi це так приємно.

— Ти дуже любиш її, — промовив вiн ствердно.

— Ще б пак. Це ж Артурова донька.

— Вiн досi не знає про неї?

— Скоро дiзнається. Якщо не станеться нiчого несподiваного, то годин за десять вiн уже буде в Авалонi. Збираєшся зустрiтися з ним?

— Обов’язково. Настав час залагодити нашi розбiжностi. Я не хочу через дрiб’язковi образи назавжди позбутися батькiвщини.

— Тебе не бентежить роль вiдставного монарха?

— Анiтрошки. Я добровiльно зрiкся престолу i вважаю це своїм найрозумнiшим учинком. Те, що зараз робить Артур, менi було б не до снаги. Влада не моє покликання.

— А однак ми приреченi на владу, — сказала я. — Єдино лише тим, що маємо могутнiсть, яка дозволяє нам впливати на долю цiлих свiтiв. Адже не даремно в багатьох мовах, наприклад, в англiйськiй, могутнiсть i влада — power — омонiми. I не даремно запричащенi чаклуни й вiдьми називають себе Володарями. А ми, адепти Джерела, — Володарi, пiднесенi до ступеня нескiнченностi.

— Проте я волiю бути науковцем.

— Я теж науковець. Зараз я дослiджую Джерело, i що бiльше дiзнаюся про нього, то бiльше здобуваю могутностi, а отже, i влади. Що ж до тебе, то ти своїми вiдкриттями...

— Чужими вiдкриттями, — уточнив Колiн.

— Це не має значення. Так чи iнакше, ти суттєво вплинув на розвиток тамтешньої науки. А оскiльки наука — нарiжний камiнь будь-якої технологiчної цивiлiзацiї, то тим самим ти змiнив природний хiд iсторiї. Хiба це не влада? До речi, як справи з премiєю?

Колiн почервонiв:

— Боюся, її таки дадуть, попри всi мої намагання цього уникнути.

Я встала з лави, дбайливо поклала Дейдру в колиску, потiм повернулася на своє мiсце i сказала:

— А ти не бiйся. Хоч там як, а ти принiс користь науцi того свiту. А ще ти сам казав, що зробив деякi уточнення й узагальнення.

— Ну так, зробив. Знання теорiї поля дозволили менi краще зрозумiти Джерело, а це своєю чергою навело мене на певнi iдеї. Я дещо змiнив вихiднi постулати, усунув протирiччя... Та все це лише крапля в морi.

— Це лише початок, — заперечила я. — Ти ж не мiг запропонувати свої вдосконалення до теорiї, якої ще не iснувало.

— Я мiг би зробити це в тому свiтi, де вона iснує.

— А чому не зробив?

— Саме тому, що починав з вiдвертого плагiату.

— Всi починають з плагiату, не переймайся цим. Продовжуй дослiдження, розвивай свою теорiю, пiдбирайся до Джерела з iншої боку. Я вивчатиму його логiчну структуру, а ти — фiзичну.

— Бракує третьої компоненти, — зауважив Колiн. — Можливо, найголовнiшої — метафiзики.

Ми не змовляючись подивилися на колиску, в якiй безтурботно спала, ще не усвiдомлюючи своєї винятковостi, мала Дейдра — дитя Дани, Артура i Джерела...

Роздiл 43 Артур

За попередньою домовленiстю, делегацiя Свiтла мала перша залишити Сутiнки. Ми спустилися в Залу Переходу i в гнiтючiй мовчанцi пiдiйшли до арок. Настрiй був паскудний.

Як я й боявся, перемовини Брендона з царем Давидом закiнчилися безрезультатно. Наявна була добра воля обох сторiн, бажання запобiгти згубнiй вiйнi, але всi доводи здорового глузду розбилися об емоцiї. Загибель Рахiлi вимагала помсти — а оскiльки конкретних винних так i не знайшли, то вiдповiдальнiсть лягала на все Царство Свiтла. Крiм того, масовi гуляння на вулицях Сонячного Мiста, а також провокативнi заяви деяких високопоставлених осiб iз союзних нам Домiв загострили пристрастi в Iзраїлi до межi. З iншого ж боку, була вiдозва царя Давида до своїх пiдданих, складена явно зопалу i вкрай образлива для дiтей Свiтла. Як король, Брендон не мiг залишити її без уваги i мусив дати належну вiдповiдь. Отож главам двох Домiв не лишалося нiчого iншого, як оголосити один одному вiйну, обговорити умови її ведення (це було єдиним позитивним моментом) i пiдписати пакт про початок бойових дiй.

— Ну що ж, брате, — сказав Брендон, зупинившись бiля арки. — Нашi шляхи розходяться.

Я кивнув:

— Так.

Ми трохи помовчали, потiм Брендон з зiтханням вимовив:

— Чорт! Ненавиджу сцени прощання. Так тоскно, хоч вовком вий... Гаразд. Переказуй вiтання Брендi.

— Обов’язково. Скажу, що ти сумуєш за нею.

— Вона й так знає.

Брендон обiйняв мене, потиснув руку Дiонiсу i швидко пройшов пiд арку. Не обертаючись, викликав Образ Джерела, а за мить його фiгура розтанула в повiтрi. Iншi члени делегацiї, вiддавши менi честь, разом ввiйшли в Тунель.

Нас залишилося троє — я, Дiонiс i Джона. Сiм моїх друзiв та родичiв — четверо Сутiнкових i троє дiтей Свiтла — вже перебували в Авалонi. Я переправив їх до Бренди ще зранку, щоб вони встигли трохи освоїтися, перш нiж я офiцiйно представлю їх при дворi.

Що ж до Джони, то питання про його статус залишалося вiдкритим. Я не мав часу помiркувати над цим, але схилявся до думки, що там, де приймуть вiсьмох учителiв (включно з Дiонiсом), знайдеться мiсце i для дев’ятого. Тим бiльше що дев’ять — магiчне число.

Ще в лiфтi я зв’язався з Брендою i попросив її приготуватися. Тепер вона сама вийшла на зв’язок i повiдомила, що готова до прийому.

— Рушаймо, — сказав я Дiонiсу та Джонi, i ми вступили пiд арку.

За моєю командою Образ Джерела загорнув нас трьох у силовий кокон. Контакт мiж мною та Брендою набув у моєму сприйняттi вигляду нитки, протягненої через нескiнченнiсть. Для проби я спочатку смикнув цю нитку, перевiривши її на мiцнiсть, потiм схопився за неї i звелiв сестрi тягти...

Простiр навколо нас спалахнув усiма кольорами веселки, пiдлога пiд ногами зникла... а за якусь частку секунди з’явилася знову. Коли в моїх очах перестало рябити, я впiзнав невибагливу обстановку моєї нiшi й побачив Бренду з Пенелопою, що стояли попiд стiною, дивилися на нас i всмiхалися.

— Привiт, — весело сказала Бренда. — Нарештi наша команда в повному складi.

А Пенелопа пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.

— Рада, що ти повернувся, тату.

— Я теж радий тебе бачити, донечко, — вiдповiв я.

— I я радий, що ти тут, Пенелопо, — раптом озвався Джона. — Бо iнакше довелося б посилати за тобою.

Безцеремоннiсть, з якою вiн втрутився в нашу розмову, його дивнi слова i не менш дивний тон геть спантеличили мене. А в грудях я вiдчув неприємний лоскiт, що зазвичай називався поганим передчуттям.

— Що це значить? — здивовано запитав я, повернувшись до Джони. — Ти знайомий з Пенелопою?

Вiн зухвало посмiхнувся. Де й подiвся ввiчливий, коректний, хоч i зайве самовпевнений юнак. Тепер передi мною стояв нахабний тип, що дивився на мене з вiдвертою ворожiстю, ба навiть ненавистю, i водночас його очi сяяли якимсь сатанинським трiумфом. Цей погляд нагадав менi погляд Гаральда, тiльки в ньому було бiльше розуму. Набагато бiльше. Занадто багато розуму...

— Атож, я знайомий з нею, — вiдповiв Джона. — Познайомився з чистої цiкавостi. Кортiло побачити, що являє собою дочка такого негiдника, як Артур Пендрагон.

— От холера! — пробурмотiв за моєю спиною Дiонiс. — Боюся, кузене, ти пригрiв на грудях змiю.

Джона знову посмiхнувся:

— Помиляєшся, не змiю. Адже змiй — символ Хаосу, а це... — над його головою виник золотий нiмб, — це символ Порядку.

— ЯНЬ! — приголомшено вигукнула Бренда. — ВIН АДЕПТ ПОРЯДКУ!

Майже рефлекторно ми викликали свої Образи, вони метнулися до Джони... i раптом завмерли, немов зiв’яли.

— Ну! — сказав Джона. — Чого баритеся? Вперед!

Але Образ не реагував на мої команди, вiн вiдмовлявся вступати в сутичку з Янь. Так само поводився i Брендин Образ.

— Що за чортiвня?! — вилаявся я.

— Це не чортiвня, а iнстинкт самозбереження, — зволив пояснити Джона. — Вiн властивий Джерелу. Воно вже вирахувало, хто я такий i що в собi несу.

— I що ти несеш?

— Поневолення. Порядок довго збирав сили, щоб пiдкорити Джерело, i нарештi йому це вдалося.

— Ще подивимося, чи вдалося, — сказав я й торохнув iзоляцiйними чарами.

Мiй та Брендин Образи зникли, Пенелопа й Дiонiс утратили доступ до Формотворчих... Але Знак Янь залишився!

Джона голосно розсмiявся:

— Нерозумно, Артуре! Я не зв’язаний з Порядком, iнакше ти вiдразу засiк би мене. Я сам несу в собi Порядок, вiрнiше, його мiць, покликану поневолити Джерело. Ця мiць ще дрiмає, я тримаю її пiд контролем, а мiй Янь — лише її напiвсонний прояв. Якщо ж вона буде пробуджена, то Джерелу гаплик. Воно зрозумiло це i тому вiдмовилося вбити мене.

Мене пойняли апатiя та байдужнiсть, породженi розпачем. Я опустився на єдиний у моїй „нiшi” стiлець, закрив обличчя руками i приречено став чекати кiнця свiту.

— Отже, — промовила Бренда, не втрачаючи самовладання, — Порядок сильнiший за Джерело?

— Не сильнiший, а дурнiший, — уточнив Джона. — Йому чуже саме поняття самозбереження, його головний iмператив — експансiя. Вiн прагне захопити Всесвiт, його мета — свiтове панування, а потiм будь що буде.

— Потiм буде Нiщо, — похмуро озвався Дiонiс. — Потiм запанує Абсолют, бо неможливе iснування Всесвiту за вiдсутностi протиборчих сил. Усе повернеться до вихiдної точки, до початку всiх початкiв. Всесвiт знову вiдродиться у вогнi Великого Вибуху — але вже без нас. Ти розумiєш це, безумцю?

— Чудово розумiю. У структуру свiтобудови закладенi двi основнi тенденцiї — стабiльнiсть, пiдтримувана Джерелом, i циклiчнiсть, рушiями якої є Порядок та Хаос. Їхнiй споконвiчний антагонiзм, їхня безнастанна боротьба мiж собою — лише прояв цiєї тенденцiї. Але в остаточному пiдсумку вони мають одну мету — знищення iснуючого Всесвiту й повернення до Абсолюту.

— Ти мiркуєш надто тверезо для смертника-камiкадзе, — зауважила Бренда. — В розумi тобi не вiдмовиш... Але невже ти розумний аж до божевiлля, невже думаєш, що новий Всесвiт буде кращий за наший?

— Нi, не думаю, — вiдповiв Джона. — Вiн буде не кращий i не гiрший, вiн буде iнший — i без мене. А я не хочу цього.

Я забрав руки вiд обличчя. У моєму серцi зажеврiв боязкий вогник надiї.

— То навiщо ж ти принiс iз собою цю мерзенну мiць?

— Щоб промiняти її на Силу Джерела. Я надурив Порядок так само, як надурив тебе, Артуре. Порядок мусив дати менi волю i зняти з мене свою печатку, щоб я мiг непомiченим проникнути в Серединнi свiти. Це була його помилка. Я не дурень i не фанатик, як Гаральд, i не збираюся жертвувати собою заради чужих менi iдеалiв. Я маю свої власнi плани.

— Якi ж?

— Я прийду до Джерела i дозволю йому знищити в менi мiць Порядку. Вiн зможе зробити це лише по моїй волi i за мого сприяння, оскiльки я, саме я контролюю цю мiць. Вiн звiльнить мене вiд пут Порядку, а натомiсть дасть менi свою Силу. Потiм я повернуся в Екватор i очолю боротьбу Iзраїлю проти Свiтла. Дивися на мене, Артуре, уважно дивися. Перед тобою майбутнiй цар Йона Третiй.

— Хочеш скинути Давида з престолу? — запитав Дiонiс.

Джона вiдповiв не одразу. Кiлька секунд вiн зосереджено мовчав, наче про щось думав, потiм iз самовдоволеним посмiхом вiдповiв:

— У цьому вже немає потреби: щойно трон Мойсеїв став вакантний. Хвилину тому в пiдземеллi Досвiтнього Замку прогримiв дуже характерний вибух. Бiдолашний довiрливий Давид обiйняв мене на прощання i навiть не помiтив, як я сунув йому в кишеню маленьку металеву кульку. Знадобилась якась дрiбка плутонiю, щоб звiльнити престол. Я без проблем синтезував його в Сутiнках, поки ви безтурботно веселилися в Сонячному Мiстi.

— О боги! — промовила Пенелопа, блiднучи вiд жаху.

Бренда й Дiонiс дивилися на Джону з таким очманiлим виглядом, наче уздрiли Сатану.

А я мляво думав про те, що станеться, коли блискавично кинусь на Джону i скручу йому в’язи. Зваживши всi „за” та „проти”, я дiйшов невтiшного висновку, що при будь-якому результатi добром це не скiнчиться.

Я зiбрав усi свої внутрiшнi ресурси i спробував зв’язатися з дiдом. Це було важко, надзвичайно важко, але менi вдалося.

„Артуре?” — почувся в моїй головi тихий Янусiв голос.

„Так, дiду. Ти чуєш мене?”

„Дуже погано”.

„Це iзоляцiйнi чари. У нас великi неприємностi”.

„У нас теж”.

„Цар Давид?”

„Так. Схоже, вiн загинув. Вибухом зруйнована вся Зала Переходу. Зараз ми почнемо рятувальнi роботи...”

„Давидовi вже не допомогти. У нього був плутонiй”.

„Знаєш, хто це зробив?”

Я коротко розповiв йому про все, що сталося.

„Кепськi справи, — сказав Янус. — Цей хлопець або божевiльний, або честолюбець, яких iще свiт не бачив”.

„Що робити, дiду?” — в розпачi запитав я, вiдчуваючи, як вичерпуються мої магiчнi сили.

„Не знаю, Артуре. Я рiдко кажу цi слова, але зараз я справдi не знаю. Боюся, в Iзраїлi не повiрять, що влаштував Джона”.

„Дiду! Я втрачаю контакт... Негайно зв’яжися з Брендоном. Хай вони з Бро... з Даною поквапляться в Безчасiв’я”.

„А вони зможуть потрапити туди з Екватора?”

„Так, зможуть... Марщiй, дiду!”

„Добре, Ар...” — цiєї митi зв’язок обiрвався.

Джона дивився на мене й паскудно осмiхався.

— Викликав пiдмогу, га? Але все даремно. Поки я не скупався в Джерелi, ви не посмiтите завдати менi шкоди. Навпаки — мусите всiляко сприяти менi, подбати про те, щоб я був допущений до посвяти i в жодному разi не загинув у момент занурення в Джерело — бо тодi загине весь свiт. — Нiмб над головою Джони зник. — Думаю, ви вже все зрозумiли, i я бiльше не маю потреби погрожувати вам Знаком Янь. До того ж це ризиковано: чого доброго, ще втрачу контроль над мерзенною мiццю, як назвав її Артур.

— Що тобi треба? — запитала Бренда.

— А хiба важко здогадатися? Менi потрiбнi камiнцi, що допоможуть пройти до Джерела, а також Пенелопа — щоб тримала зi мною контакт

Пенелопа злякано зойкнула й вiдступила до стiни.

— Нi! — вигукнув я. — Тiльки не вона!

— Нi! — твердо мовив Джона. — Тiльки вона. Її ти точно не посмiтиш убити, щоб розправитися зi мною.

— Щоб тебе покорчило! — сказала Бренда. — Ти забагато знаєш про Джерело.

— Ясна рiч. Я мав розкiшну можливiсть ретельно вивчити Артурiв Образ, коли вiн був у тiсному контактi зi Знаком Янь Агнця.

— То це ти пiдiслав його?!

Джона ствердно кивнув:

— Ми з Гаральдом дiяли заодно, хоча з рiзними цiлями. Вiн прагнув заволодiти короною Свiтла, а я збирався використати його, щоб знищити ваш Дiм. Але з твоєю появою, Артуре, мої плани зазнали змiн. Я вирiшив стати царем Iзраїлю, насолити своїм так званим родичам. А дурник Гаральд став плутатися в мене пiд ногами i я вiддав його тобi на поталу. Нiчого сказати, хвацько ти закатрупив його.

— Який же ти негiдник, Джоно! — тремтячим вiд гнiву голосом мовила Пенелопа. — Ти холоднокровно прирiк на смерть багатьох людей. Навiть власну дружину ти принiс у жертву своїм честолюбним планам. Який же ти паскудний негiдник!

Джона подивився на неї довгим поглядом:

— Я весь у нашого татуся, сестричко. Такий самий негiдник, як вiн. Паскудний негiдник... Що вдiєш — гнила, зiпсута кров.

Роздiл 44 Бренда

Артур вiдкрив рота, але нiчого не сказав, лише хрокнув. У його очах застиг жах. А Джона, не звертаючи на нього уваги, продовжував дивитися на ошелешену Пенелопу.

— Тепер повтори свої слова. Ще раз скажи, що я негiдник, i додай: син негiдника. Пiдлого, безчесного негiдника, що звабив мою матiр, наобiцяв їй золотi гори, а потiм просто зник без слiду, не залишив навiть прощальної записки.

— Ребека... — скорiше не проказав, а простогнав Артур.

Джона повернувся до нього:

— Згадав, га? Нарештi, згадав! А ранiш не мiг? Дванадцять рокiв моя мати чекала вiд тебе звiстки, дванадцять рокiв жила лише думками про тебе, дбайливо зберiгала в альбомi твої фотографiї, годинами розглядала їх... а вночi плакала. Я й зараз чую її плач — гiркий, невтiшний. В одну з таких ночей вона не витримала i випила смертельну дозу снодiйного. А за кiлька днiв прийшли судовi виконавцi, конфiскували наш будинок i все майно за несплату боргiв, а мене, одинадцятирiчного хлопчиська запроторили в сиротинець. Пiзнiше менi повернули деякi речi, що не мали комерцiйної цiнностi, зокрема цей клятий альбом i маминi щоденники. Я читав їх i переповнювався ненавистю до тебе. Я дивився на твої фотографiї i мрiяв про той день, коли розшукаю тебе й уб’ю без жалю та милосердя, як скаженого пса...

— То вбий же мене! — викрикнув Артур, пiдхопившись зi стiльця. Руки його тремтiли, обличчя було блiде, без кровинки. — Убий, угамуй свою спрагу кровi, помстися за матiр!

— Я помщуся, — зловiсно пообiцяв Джона. — Але не смерть буде твоєю спокутою, а життя, яке я перетворю на пекло. Я спровокував вiйну Свiтла з Iзраїлем, а тепер, пiсля Давидової загибелi, це буде вже не ритуальна вендета, а криваве побоїще без правил та обмежень, що забере життя багатьох твоїх родичiв. Їхня смерть буде на твоїй совiстi, Артуре!

— О Зевсе-Юпiтере! — пристрасно прошепотiв Дiонiс, що стояв поруч зi мною. — З яким би задоволенням я придушив цього виродка! Навiть цiною власного життя.

— Але не цiною iснування Всесвiту, — пошепки вiдповiла я.

Пенелопа пiдiйшла до Артура, взяла його за руку й зазирнула йому в очi.

— Тату, скажи, що це непорозумiння. Поясни, як було насправдi.

Артур приречено похитав головою:

— Тут немає нiякого непорозумiння. Я кинув Ребеку, бо розлюбив її. Але не знав що вона...

БАБАХ!!!

Iзоляцiйнi чари раптово зруйнувалися i тiєї ж митi в кiмнатi з’явилося ще двоє людей — Дана й Амадiс. Останнiй мало не збив мене з нiг, але вiн же й допомiг менi встояти, притримавши мене за талiю.

— Вибач, сестро.

— Нiчого, — вiдповiла я. — Як ти сюди потрапив?

— Дана... тобто, Бронвен узяла мене в Безчасiв’я, а iнша Дана, справжня, переправила до вас. — Вiн труснув головою. — Все це так несподiвано...

— А далi буде ще веселiше, — глумливо вiдгукнувся Джона.

Амадiс розгублено втупився в нього:

— Я просто не можу повiрити, що ти це зробив, Джоно. Як ти мiг?!

— Нехай вiн пояснить, як я мiг, — i Джона вказав на Артура.

Тим часом Дана пiдступила до Артура i мовчки обняла його. А за якусь мить вони змiнили положення i тепер стояли поряд, взявшись за руки. Я здогадалася, що вони були в Безчасiв’ї — i, певно, провели там чималенько часу.

Артур уже не був такий пригнiчений. Його обличчя мало спокiйний, зосереджений вираз.

— Амадiсе, — рiвним голосом промовив вiн. — Насправдi Джона мiй син. Я пiдло повiвся з його матiр’ю, кинув її вагiтну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер вiн мстить за це.

Амадiс сплеснув руками:

— Великий Мiтро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Iсаї бен Гура.

— Оце i є справжнiй жарт, — вiдповiв Джона. — Те, що я син Iсаї бен Гура. У вашiй чудовiй сiмейцi знайшовся один жартiвник, що зробив мене сином Iсаї. Одного разу, коли я був на стрiльбищi й вiдводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збiльшену до натуральних розмiрiв фотографiю Артура, до мене пiдiйшов незнайомець i сказав: „Щось подiбне я давно хотiв зробити з оригiналом, але вiн, негiдник, сам вiдкинув копита, без моєї допомоги”.

Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:

— Це був Александр?

— Авжеж вiн. Пiсля твого зникнення Александр нишпорив по всiх свiтах, де ти бував, i шукав твоїх друзiв, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Нi, сiмейка у вас ще та!

Дiонiс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межi зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому мiцно схопила Дiонiса за руку i перемiстилася з ним у Безчасiв’я.

*

Над нами мiнилося зелене небо, пiд нашими ногами шарудiла лiлова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жiнка i двоє чоловiкiв. До мого полегшення, Брендона серед них не було.

— Екзотична мiсцина, — промовив Дiонiс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрацiя первiсних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз менi трохи не по собi... Навiть не трохи.

— Чудово розумiю тебе, — сказала я. — Коли Артур уперше привiв мене сюди, я теж почувалася незатишно.

Дiонiсiв погляд зупинився на моїх руках. Вiрнiше, не тому, що я в них тримала.

— А що це в тебе?

— Мiй комп’ютер. Я спецiально зачарувала його, щоб вiн супроводжував мене, коли я йду в Безчасiв’я.

— Круто! — похвалив мене Дiонiс. — Ти завжди була винахiдлива дiвчинка.

Тим часом троє пiдiйшли до нас.

— Здрастуйте, — привiтала нас Бронвен, утiм, без особливої радостi. — Нiчого сказати, гарний подарунок я отримала на весiлля!.. Дiонiсе, дозволь вiдрекомндувати тобi Моргана Фергюсона i мого брата Колiна, Артурових друзiв. Сподiваюсь, вони стануть i твоїми друзями.

— Я теж сподiваюсь, — вiдповiв кузен i чемно кивнув Моргановi та Колiновi. — Дiонiс iз Сутiнкiв до ваших послуг, панове. Хоча, боюся, в цiй справi вiд мене буде мало користi.

— Подивимося, — сказала я. — У тебе за плечима пiвтори сотнi рокiв. Як знати, може нам згодиться твiй досвiд.

— Буду радий надати посильну допомогу. I непосильну теж. Але завважу, що в планi життєвого досвiду менi далеко до Амадiса. Чи не тому, Бронвен, ти взяла його з собою?

— Почасти тому. А ще вiн пiдвернувся менi пiд гарячу руку.

— А де Брендон?

— Залишився в Екваторi. Я не мала часу шукати його.

Морган обiйняв мене й поцiлував. Не тому, що хотiв похвастатися перед iншими своєю перемогою; просто зрозумiв, що я потребую його пiдтримки. Вiн так i залишився стояти поруч зi мною, поклавши руку менi на талiю.

В очах Бронвен спалахнули лукавi вогники:

— Отже, це не плiтки? У вас справдi роман?

Я трохи збентежилася, але загалом її слова були менi приємнi.

— Зараз є важливiшi справи, — стримано вiдповiла я. — Саме iснування Всесвiту пiд загрозою.

— Як я розумiю, — сказала Бронвен, — небезпека не смертельна. Цей Джона, хоч i страшенний негiдник, далеко не дурень i не збирається знищувати Джерело.

— Вже знаєте, хто вiн?

— Артур розповiв. — Бронвен зiтхнула. — Ну й синочка нагуляв, хай йому грець!

— Як поводиться Джерело? — запитала я.

— Чекає. Воно не в змозi нiчого вдiяти.

Я похитала головою:

— Неймовiрно!..

— А проте так. Якби це був якийсь зомбi, Джерело нейтралiзувало б його без проблем. Але перед людиною, що має свободу волi, воно виявилося безсилим. — Бронвен кiлька секунд помовчала. — Досi я тайкома вiрила, що Джерело є Богом. На жаль, це не так.

— Бог, якщо вiн є, не може бути частиною свiтобудови, — озвався Колiн. — Вiн має стояти над усiм сущим. I в будь-якому разi, безглуздо сподiватись на гiпотетичного Творця. Навiть якщо вiн iснує, допомоги вiд нього ми не дочекаємося. За великим рахунком, йому начхати, завершиться всесвiтнiй цикл зараз або за мiльярд рокiв. Що для нього цей мiльярд — лише мить вiчностi.

— Отож, — пiдбила пiдсумок Бронвен, — на допомогу Всевишнього розраховувати не варто. Мусимо самi впоратися з Джоною, а не чекати, що його вразять блискавицi небеснi.

— Маєте якийсь план? — запитав Дiонiс.

— План дуже простий, i його простота — наслiдок нашого безсилля. Ми не можемо нiчого вдiяти, поки Джона не здобуде Силу. Спробуємо порiшити його, коли вiн вийде iз Джерела.

Я похитала головою. План був занадто простий, навiть примiтивний — i цiлком передбачуваний. Якщо Джона не телепень (а вiн таки не телепень), то просто збере всiх адептiв у Безчасiв’ї й накаже перемiститися вперед за часом матерiального свiту бодай на одну наносекунду. Цього буде досить, щоб утекти вiд нас.

— А втiм, — вела далi Бронвен. — Мене турбує не так сам Джона, як той факт, що однiй людинi вдалося поставити Всесвiт на грань загибелi. На наше щастя, вiн виявився не фанатиком, а лише озлобленим месником. Та де гарантiя, що слiдом за ним не прийде справжнiй фанатик — iз тих, хто вважає Всесвiт порочним i гiдним знищення?

Я згадала Гаральда i здригнулася з жаху. Це вже точно. Вiн без вагань спрямував би всю мiць Порядку на Джерело, уявивши себе ангелом-провiсником Страшного Суду...

— Тут щось не так, — сказала я. — Джерело не може бути таким вразливим, таким беззахисним.

— Не має бути, — поправила мене Бронвен. — Джерело треба охороняти вiд зазiхань з боку людей. А людський розум такий хитрий i винахiдливий, що його пiдступам спроможний протидiяти тiльки iнший людський розум. На вартi Джерела має стояти Хазяйка.

— Тобто ти?

Вона похитала головою:

— Нi, не я. Невже ви й досi не збагнули, що я лише тiшу своє самолюбство, зображаючи Хазяйку Джерела? Так, це правда, я гострiше за всiх вас вiдчуваю Джерело, я, можна сказати, його перша наближена, але я несправжня Хазяйка. Я хiба тимчасово виконую її обов’язки — i, як бачите, не вельми успiшно.

— А хто ж тодi справжня Хазяйка Джерела? — запитав Дiонiс.

— Мiсце поки вакантне. Думаю, його займе Дейдра.

— Артурова жiнка?

— Нi, донька.

Дiонiса непросто було спантеличити, але Бронвен це вдалося. Йому аж щелепа вiдвисла вiд подиву.

— Дейдра? — перепитав вiн. — Артур має ще одну доньку?

— Вiд Дани, — пояснила я. — Дiвчинка була зачата у Джерелi й народилася вже адептом.

— Отакої!.. Ось чим ви тут займаєтеся... А скiльки їй?

— Лише пiвроку.

— Цього замало. Їй би трохи пiдрости.

— Ми вже думали про це, — вiдповiв Колiн. — У Безчасiв’ї мала Дейдра почувається як удома, але це невдале мiсце для її розвитку як людини. Вона має зростати серед людей, спiлкуватися з однолiтками, отримати нормальне виховання. Зрештою, вона звичайна дитина... хоч i надзвичайна. А дитинство в цiлковитiй iзоляцiї вiд людського суспiльства негативно вплине на формування її особистостi. Iнша рiч, свiти зi швидким плином часу. Якби ми мали бодай день...

— Його ми не маємо, — сказала я. — В нас лiченi хвилини.

— Атож. На жаль. Спробуй вiдшукати стабiльний, населений, культурний i цивiлiзований свiт з таким швидким плином часу.

— А от i спробую. — Я всiлася на траву, поклала на колiна ноутбук i пiдняла кришку. — Програма пошуку є, треба лише задати параметри.

— Брендо, — вражено мовив Дiонiс. — Ти не жартуєш? Iдеться ж бо про сотнi тисяч одиниць Основного потоку.

— Оптимальне значення — мiльйон.

— Тим бiльше. При такому прискореннi часу...

— Для адептiв це дрiбницi. А Дейдра — адепт вiд народження. Хвилюватися нiчого. — Я активiзувала зв’язок комп’ютера з Джерелом i запустила пошукову програму. Вона стала сканувати область швидкого плину часу в дiапазонi вiд 500.000 до 10.000.000 одиниць Основного потоку. — От i все. Тепер залишається тiльки чекати.

— А довго? — поцiкавився Дiонiс.

Я знизала плечима:

— Як пощастить. Та зрештою час у Безчасiв’ї — це велика умовнiсть. — Потiм звернулася до Моргана й Колiна: — Де Дана залишила дочку?

— У дитячiй, — вiдповiв Колiн. — Там поруч „нiша”, i я...

— А я не потребую нiяких „нiш”, — утрутилася Бронвен. — Коли вiднайдеш потрiбний свiт, я принесу Дейдру за кiлька секунд. А ви тим часом заберете Артура з Даною.

— Я, мабуть, складу їм товариство, — сказав Колiн. — Допоможу дбати про дiвчинку.

Далi ми мовчки чекали результатiв пошуку. Морган довго вагався, та врештi присiв поруч зi мною i знов обiйняв мене.

— Я б теж допомiг Артуровi й Данi, — тихо сказав вiн. — Але довелося б на кiлька рокiв розлучитися з тобою. Менi нестерпна сама думка про це.

*

Щойно ми з Дiонiсом повернулися в „нiшу”, я подумки вiддала команду:

„АРТУРЕ, ДАНО! МЕРЩIЙ ДО ДЖЕРЕЛА!”

Вони негайно щезли. А вже наступної митi на їхньому мiсцi з’явився Морган. Вiн трiумфально всмiхався.

— Що це ви стрибаєте туди-сюди?! — роздратовано гарикнув Джона. — I де подiвся цей негiдник?

— Питаєш про Артура? — уточнила я.

— А про кого ж iще!

— Вiн незабаром повернеться. Щонайбiльше за п’ять хвилин. Подався за каменями. Тобi ж вони потрiбнi, хiба нi?

— Потрiбнi, — пiдтвердив Джона. — Але я вчуваю тут якийсь пiдступ. Ви готуєте менi пастку.

— А яка тобi рiзниця? Ти ж упевнений у своїй невразливостi.

— Проте не впевнений у вашiй розважливостi. З дурного розуму ви можете погубити i мене, i себе, i весь Всесвiт.

— Запевняю тебе, небоже, до цього не дiйде. Ми не дурнiшi за тебе... До речi, щодо небожа. Менi кортить почути до кiнця твою iсторiю. Як ти ухистився стати сином Iсаї бен Гура?

Джона пiдозрiло подивився на мене:

— Щось ти хитриш, тiтонько.

— Чому так вирiшив?

— Бо вiдчуваю фальш у твоїх словах.

— Тобi так здається.

— Аж нiяк. А ще я вiдчуваю, що ти тягнеш час. Тому ось моя умова. Якщо за п’ять хвилин Артур не повернеться, я вколошкаю Амадiса. Потiм убиватиму вас по черзi з iнтервалом у хвилину — всiх, окрiм Пенелопи, що потрiбна менi для iнших цiлей. Так i передай Артуровi.

Пенелопа затулила обличчя руками й тихо заплакала. Амадiс дивився на Джону з якимсь забобонним жахом.

— Добре, передам, — сказала я, а натомiсть подумки запитала в Моргана: „Як справи?”

„Нормально. Артур i Дана iнтенсивно вирощують Дейдру”.

„Маєш з ними зв’язок?”

„Лише одностороннiй. Коли стане геть кепсько, дам їм умовний сигнал до повернення. А на крайнiй випадок маю при собi камiнцi”.

„Гаразд”. — I я знову звернулася до Джони: — Артур попереджений. А тепер прошу, продовжуй свою цiкаву розповiдь. На чому ти зупинився?

Якийсь час Джона мовчав, покусуючи губи.

— Нi, ви точно щось замишляєте. Але що? — Вiн зiтхнув. — Ай, дiдько з вами. Продовжу. Коли Александр довiдався, що я син Артура, вiн, мабуть, хотiв порiшити мене. Але потiм побачив, як я ненавиджу батька, i змiнив своє рiшення. На думку йому спала веселiша iдея — пiдсунути сина свого ненависного брата iзраїльтянам як члена їхньої королiвської родини.

— I як вiн це влаштував? — запитала я, вирiшивши втручатися в розповiдь Джони при першiй же лiпшiй нагодi, щоб виграти час. — Як йому вдалося видати тебе за сина Iсаї?

— Завдяки збiгу обставин. Рiч у тiм, що Iсая справдi мав сина, народженого вiд простої смертної на Землi Аврелiя.

— Вiн знав про нього?

— Певно, що нi. Iнакше привiв би його у свiй Дiм. Зважаючи на все, дитина народилася вже пiсля його смертi.

— А що з ними сталося? Маю на увазi справжнього сина Iсаї та його матiр.

— Вони загинули. Їх убили Александровi хрестоносцi пiсля взяття тамтешнього Єрусалима.

— А як Александр дiзнався, що вбита дитина була сином Iсаї?

— За коштовностями, якими Iсая щедро обдаровував свою коханку. Вони були зробленi на його особисте замовлення в Домi Iзраїлевiм, за допомогою магiчних технологiй i мали клеймо королiвської ювелiрної майстернi.

— Отже, Александр використав цi речi, щоб ти вдав iз себе сина Iсаї?

— Саме так. Вiн радiв, як диявол, коли переконався, що я пiдходжу за групою кровi. Зрозумiло, аналiз ДНК видав би мене з головою, проте ми вирiшили ризикнути, поклавшись на неприязне ставлення в Домах до будь-яких генетичних дослiджень. Александр оселив мене на Землi Без Арафата, яку частенько вiдвiдували дiти Iзраїлю, забезпечив легендою i навчив деяким нехитрим фокусам. Вiдповiдно до нашого плану я трохи виждав, пристосувався до нових умов, потiм улаштувався працювати в цирку iлюзiонiстом. Ясна рiч, на мене врештi звернули увагу i виявили, що я маю непробуджений Дар.

— I тодi ти розповiв вигадану iсторiю про своїх батькiв?

— Нiякої iсторiї. Александровi розуму не бракує. Вiн казав: що бiльше буде брехнi, то швидше я заплутаюся в подробицях i викличу пiдозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає нi батька, нi матерi. Мовляв, мене виховала одна добра жiнка, а пiсля її смертi я мандрував по свiту, перебивався випадковими заробiтками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовностi, можливо родиннi... Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав iз себе сина Iсаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посмiхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обiймами i навiть заявив, що я дуже нагадую йому Iсаю. До чого люди слiпi!

— Помиляєшся, — промовив Амадiс, чиє обличчя стало неприродно блiдим. — Ти дiйсно схожий на Iсаю — тiєю ж мiрою, якою схожий на всiх нас.

Джона запитливо глипнув на нього:

— Про що ти?

Амадiс зiтхнув:

— Тебе нiколи не цiкавило, чому я так вирiзняв тебе з-помiж iнших наближених Рахiлi? Я ж бо вважав тебе своїм онуком... а насправдi ти виявився моїм небожем.

Слiдом за цiєю приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала вiд обличчя руки й розгублено заклiпала вологими вiд слiз очима. Морган здивовано зиркав то на Амадiса, то на Джону. Дiонiс чомусь штовхнув мене лiктем у бiк.

„Брате, — озвалась я подумки. — Це правда?”

— Чиста правда, — вiдповiв Амадiс; в його голосi бринiли бiль i гнiв. — Iсая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скаженi пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пiзно довiдався про це.

Цiєї митi я зрозумiла, що Александровi пiдписаний смертний вирок. Амадiс, попри весь свiй пацифiзм i небажання мати справу зi зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра i не покарає його за внукову смерть.

Джона спробував глузливо розсмiятися, але смiх застряг йому горлi, i вiн закашлявся. Ще десяток секунд — ще два мiсяцi для стрiмкого зростання малої Дейдри...

— Ну й сiмейка! — повернувши собi мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмiсникiв, розпусникiв i перелюбникiв. Виявляється, при всьому своєму антисемiтизмi сини Свiтла дуже ласi на дочок Iзраїлю. Смiх i грiх!

— Твiй цинiзм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще бiльшим негiдником, нiж є насправдi. Ти гвалтуєш свою сутнiсть, але це не може тривати вiчно. Колись ти втомишся вiд свого лицемiрства, утратиш контроль над справдешнiми почуттями, i тодi вiзьме гору те добре, що в тобi ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матiр, за її покалiчене життя — але на вiвтар своєї вiдплати ти пролив рiки кровi, з месника перетворився на ката...”

— Замовчи! — загарчав Джона, i його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!

З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далi звертатися до того мiфiчного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негiднику. Проте хвилини, рiвнi рокам, нарештi минули, i наше чекання скiнчилося.

На вiльному мiсцi мiж мною та Морганом з’явився Артур — майже такий, як ранiше, хiба що в iншому одязi, з iншою зачiскою i засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дiвчинка рокiв одинадцяти, одягнена в синi штанцi та квiтчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим вiдтiнком волосся i жвавi карi очi, а її миле личко дуже нагадувало Данине.

Артур змiряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальнiстю ситуацiї.

„Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!”

Що я могла вiдповiсти? Адже для мене вiн був вiдсутнiй лише кiлька хвилин.

— Що тут коїться? — нарештi опам’ятався Джона. — Хто це дiвчисько?

Артур спокiйно i впевнено подивився на нього.

— Це твоя сестра Дейдра, — вiдповiв вiн. — Маленька Хазяйка великого Джерела.

У вiдповiдь на цю заяву Пенелопа вражено зойкнула.

А Дейдра вiдпустила Артурову руку й пiдiйшла до Джони.

— Привiт, — сказала вона. — Тебе захопила зла сила, брате. Але я допоможу тобi.

Над головою дiвчинки спалахнуло блакитне сяйво. Джона вiдсахнувся й викликав свiй Янь. Вiн ударив iзоляцiйними чарами — проте Дейдра легко нейтралiзувала їх.

— Будьте ви всi проклятi! — розлючено вигукнув Джона. — Ви надурили мене! То згиньте ж разом зi мною i Всесвiтом!

Наступнi кiлька секунд були не найкращi в моєму життi — але й не останнi. Обiцяний Джоною кiнець свiту не наставав, а його Янь, замiсть поглинути все довколишнє, поступово вiдступав пiд натиском Дейдриного Образа, втрачав свої обриси, тьмянiв, згасав...

— Тато казав менi, що ти лиха людина, — мовила Дейдра без ненавистi, без ворожостi, просто констатуючи факт. — Але просив не забувати, що ти мiй брат. Я пам’ятаю це, Джоно.

Я спостерiгала за їхнiм двобоєм зi страхом i захватом. Дейдра орудувала своїм Образом так майстерно, що я ледве встигала стежити за її манiпуляцiями i не завжди розумiла, що вона робить. Але результат був цiлком однозначний: Джерело невблаганно поглинало руйнiвну мiць Порядку, i з кожною секундою загроза передчасного Судного Дня ставала дедалi примарнiшою.

Нарештi Знак Янь розтанув у повiтрi, i Джона знеможено притулився до стiни.

— Ти здолала мене, незвана сестро, — приречено проказав вiн.

— Я здолала не тебе, а злу силу в тобi, — вiдповiла Дейдра й повернулася до Артура: — Я зробила це, тату!

Артур пiдiйшов до неї, обiйняв i погладив по голiвцi.

— Я знав, що ти зможеш, маленька. Я завжди це знав. — Вiн спрямував погляд на Пенелопу, i в його очах заблищали сльози. — Господи, донечко! Аби ж ти знала, як менi бракувало тебе всi цi роки.

Дейдра була кмiтлива дiвчинка й одразу збагнула, що останнi слова були адресованi не їй. Вона вивiльнилася з батькових обiймiв i пiдступила до Пенелопи.

— То ти моя старша сестра? Ти дуже схожа на тата.

Пенелопа опустилася перед нею навпочiпки.

— Ти так виросла, Дейдро. Востаннє я бачила тебе ще маленькою дiвчинкою... для мене це було якусь годину тому. Я доглядала тебе, гойдала на руках.

— Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Дiану.

— Кого?

— Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевiновi дев’ять рокiв, Шоновi — сiм, Артуровi — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.

— Звичайно, рiдна. Звичайно.

Артур з нiжнiстю дивився на своїх дочок i всмiхався. Здавалося, вiн геть забув про Джону.

Я пiдiйшла до нього й запитала:

— Де Дана?

— Разом з дiтьми в особняку Бронвен. Там i Колiн.

— Скiльки рокiв пройшло?

— Майже десять. А для Дейдри — бiльше десяти, бо останнiм часом вона довгенько бувала бiля Джерела.

— Зрозумiло... А як вам жилося? Що ви робили?

— Здебiльшого дiтей, — напiвжартiвливо, напiвсерйозно вiдповiв Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цiлком присвятили себе один одному i нашим дiтям. Незважаючи на весь драматизм ситуацiї, це були кращi роки мого життя. Тiльки одне мучило мене... — Погляд Артура став жорстким i водночас сумним. Вiн повернувся до Джони. — Тiльки одне не давало менi спокою всi цi роки — думки про мого сина, старшого з моїх синiв. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав i про твою нещасну матiр, хоча менi було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понiвечив їй життя. Та це ще не все. З усiєю вiдвертiстю я визнаю, що кинув би її навiть у тому разi, якби знав про її вагiтнiсть. Тодi я завдав би їй ще бiльшого болю, вiднявши в неї тебе. Так, я повiвся пiдло й негiдно — але не з лихими намiрами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть i презирство, ти мав повне право мстити менi. Однак нiщо не може виправдати твоїх учинкiв, iм’я яким — злочин.

— То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навiщо читати мораль засудженому на смерть?

Артур похитав головою:

— Я не твiй суддя, Джоно, я твiй батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, i ще невiдь скiльки кровi проллється з твоєї вини... але ти мiй син. Я поверну тебе в Екватор i вiдпущу на свободу — а далi живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совiсть, то гiрше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навiть тiєї жалюгiдної розради, що нiбито помстився за матiр. Твої руки по лiктi у кровi її одноплемiнникiв, а Iзраїль врештi програє вiйну Домовi Свiтла. Ти доклав усiх зусиль, щоб погубити Дiм Iзраїлiв, — тепер живи й дивися, як це станеться.

— Вiн цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледiвшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не бiльше години.

— Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.

— Я не винувата, — вiдповiла вона. — Я все зробила правильно. Просто всерединi Джони — там, де ховалася мiць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всi сили, i вiн умре.

Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакцiя на цi слова була парадоксальна. Вiн не впав у iстерику, не став метатися, як зацькований звiр, а просто сповз на пiдлогу й заплющив очi, немов чекаючи на обiцяну смерть. Його обличчя виражало дику сумiш страху й полегшення.

— Це вже почало дiяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.

Артур розгублено подивився на Джону, потiм знову на Дейдру. В його очах була мука.

— А ти... ти можеш його зцiлити?

— Нi, — похитала вона головою. — Це може тiльки Джерело.

— Цебто...

— Так, тату. Вiн має зануритись у Джерело.

Настала нiма сцена. Джона сидiв на пiдлозi з заплющеними очима, байдуже очiкуючи остаточного вироку. Артур замислено дивився на нього. Пенелопа дивилася на Дейдру. Дiонiс i Амадiс обмiнювалися швидкими поглядами i, напевно, такими ж швидкими думками — мабуть, сперечалися, чи варто їм утручатися.

— Ар... — почав був Морган, але я подумки зупинила його:

„Мовчи, дурню! Ти нiяк не вплинеш на Артурове рiшення, тiльки собi нашкодиш”.

„Але...”

„Якщо вiн не пустить Джону до Джерела, то вiдповiдальнiсть за його смерть покладе на тебе. Вiн нiколи не подарує тобi твоєї поради. Краще мовчи й чекай”.

Морган зiтхнув:

„Аргумент переконливий. Мовчу”.

За кiлька хвилин Артур перевiв погляд на Дейдру. Було ясно, що вiн прийняв рiшення, i ясно — яке.

— Доню, ти Хазяйка Джерела. Я прошу тебе.

— Не треба просити, тату. Джона — мiй брат. Вiн став лихий вiд злої сили. Вона забрала в нього душу, а зараз забирає життя.

— Це я винен, — похмуро мовив Артур. — За юнацьку легковажнiсть доводиться платити високу цiну. Був час розкидати каменi, тепер настав час збирати їх... — Вiн зробив коротку паузу. — Так, каменi... Моргане, вони ще в тебе?

— У мене, — вiдповiв Морган.

— А хiба вони ще потрiбнi? — запитала я.

— На жаль, потрiбнi, — сказала Дейдра з таким пригнiченим виглядом, нiби зiзнавалася, що не виконала домашнiх завдань. — Я не змогла зняти захист. Це поганий, неправильний захист, але вiн дуже сильний. Я досi не можу з ним упоратися. Менi треба ще багато вчитися.

— Ми не маємо на це часу, — озвалася Пенелопа. — Давай каменi, Моргане.

Артур уп’явся в неї зляканим поглядом:

— Пеннi, донечко! Тiльки не ти.

— А хто ж?

— Ну... когось знайдемо...

— I звалимо на його... тобто її плечi таку вiдповiдальнiсть? — Вона рiшуче похитала головою. — Нi, це наша сiмейна справа. Не годиться втручати iнших людей.

— Але наслiдки...

— Як я розумiю, — зауважила Пенелопа, — вони загрожують не менi, а Джонi. Хай це буде його хрест, частина розплати за його злочини.

— I треба поквапитися, — додала Дейдра. — Пустка вбиває його.

Джона слабо поворухнувся й розплющив очi.

— Мене вбиває... — прохрипiв вiн. — Вбиває ваше милосердя...

Роздiл 45 Артур

Страшенно не люблю, коли мене будять рано вранцi, але саме так зазвичай i буває. Влада — не мед, а бути главою Дому — справжнiсiнька каторга; державнi турботи не дають спокою нi вдень, нi вночi. На щастя, за десять рокiв нашого з Даною медового мiсяця я набрався досить сил, щоб терпляче нести важкий тягар вiдповiдальностi, але всi цi ранковi (а тим бiльше нiчнi) виклики дуже дратували мене. Мiй Дiм був ще надто молодий, мої урядовцi за старою звичкою дорожили кожною хвилиною свого життя i вперто не бажали зрозумiти, що час не вовк i в лiс не втече.

Втiм, цього разу мене потурбував не один з мiнiстрiв чи радникiв, а моя дочка Дейдра.

„Так, донечко”, — спросоння вiдгукнувся я.

„Вибач, тату, що...”

„Дрiбницi, — вiдповiв я, позiхаючи. — Маєш щось важливе?”

„Дуже важливе. — Почувалося, що вона схвильована. — Щойно я дiзналася про одну рiч. Нам треба поговорити. Зустрiнемося в Безчасiв’ї, добре?”

Я зiтхнув:

„Гаразд. За чверть години. Тебе влаштовує?”

„Цiлком, — вiдповiла вона. — Чекатиму”.

Поруч зi мною заворушилася Дана. Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене.

— Доброго ранку, любий. Знову розбудили?

— Так. Дейдра. — Коли я називав просто iм’я i не робив уточнень, це означало, що йдеться про нашу дочку. — Призначила менi зустрiч у Безчасiв’ї. Хоче повiдомити про своє чергове вiдкриття.

— I пiдняла тебе на свiтаннi. Тобi не здається, що вона надто квапиться жити?

— Здається. Та згодом це в неї мине.

— Коли стане дорослою, — зауважила Дана. — А я так хочу, щоб вона ще якийсь час була дитиною.

— Всi батьки цього хочуть. Не переймайся, сонечко. Для нас Дейдра все одно залишатиметься маленькою дiвчинкою. Як i всi iншi — хто вже є i хто ще буде.

Дана мiцно пригорнулася до мене. Я обiйняв її й зарився лицем у густому волоссi.

— Я така щаслива, Артуре, — сказала вона. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.

— Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.

А проте, навiть у цих казкових снах не все було рожевим i пухнастим. Наша з Даною iдилiя лише пiдкреслювала особисту трагедiю Дейдри — не моєї дочки, а Дейдри-старшої, яку я колись кохав. За моїм особистим часом це було аж десять рокiв тому, моя любов до неї вже давно минула, залишилися тiльки сум, жаль та каяття... I ще був Джона — найстарший мiй син, божевiльний месник, що прагнув покарати мене за зруйноване життя своєї бiдолашної матерi. Кожен його злочин був також i на моїй совiстi. Менi ще надзвичайно пощастило, що вiн не використав Силу Джерела, яку я дав йому з власної волi, для подальших убивств...

Джона з’явився в Iзраїлi якраз у розпал боротьби за владу. Оскiльки офiцiйний спадкоємець престолу, Арам бен Єзекiя, скомпрометував себе шлюбом iз Каролiною, принцесою ворожого Дому, до того ж уперто вiдмовлявся розлучатися з нею, за царську корону змагалися одразу п’ятеро претендентiв, кожен з яких щиро вважав свої претензiї найобгрунтованiшими. Однак Джона не скористався ситуацiєю i не став царем Йоною III. Його вчинок Дiонiс охарактеризував як „здурiти можна!”, а Морган захоплено сказав: „Ти просто генiй, Артуре!”. Словом, Джона в усьому зiзнався (приховав лише те, що є моїм сином) i вiддав себе до рук правосуддя. Дiти Iзраїлю були в цiлковитому шоку. Нелюдськi злочини, в яких вони звинувачували Дiм Свiтла, насправдi скоїв їх одноплемiнник, прийдешня вiйна втратила свiй ореол праведностi i стала взагалi безглуздою, а до всього iншого, їхнiй Дiм iз безневинної жертви чужого пiдступництва перетворився на призвiдника конфлiкту.

Тут варто вiддати належне Брендоновi. Вiн продемонстрував неабиякий дипломатичний хист i домiгся укладення миру на умовах, вигiдних для Свiтла, але й не принизливих для Iзраїлю. I коли в Сонячному Мiстi святкували безкровну перемогу, Iстинний Єрусалим вiтав свого нового царя Арама разом з царицею Каролiною.

А Джону судили. Його прирекли до страти, але з огляду на добровiльне зiзнання цю мiру покарання замiнили на довiчне вигнання без права оскарження вироку. Розгнiваний натовп збирався порiшити його просто в залi суду, але Джона рознiс ущент чари, що блокували доступ до Тунелю, i втiк. Вiдтодi про нього нiчого не вiдомо. Найдужче мене хвилювало, що станеться, коли вiн повною мiрою вiдчує наслiдки свого контакту з Пенелопою. Картини, що поставали в моїй уявi, були такi страшнi, що я гнав геть думки про це, хоча й чудово розумiв, що ще нiкому не вдавалося вирiшити проблему, iгноруючи її...

Я неохоче вибрався з лiжка i став одягатися.

— Пора вже до Дейдри, — сказав я жiнцi. — Пiдеш iз мною?

— Нi, краще посплю. До того ж... — Дана позiхнула, як кошеня, i перевернулася на бiк. — Ця маленька шовiнiстка не запрошувала мене.

Прямуючи до „нiшi”, я думав про те, що Дейдрi варто було народитися хлопчиком. Жiнок вона подiляла на двi нерiвнi групи: до першої вiдносила себе та Бренду, а до другої — всiх iнших, якi, на її думку, здатнi лише народжувати й виховувати дiтей i яким протипоказанi надмiрнi розумовi зусилля. Я щиро сподiвався, що така категоричнiсть — лише наслiдок пiдлiткового максималiзму.

*

...Ну от, я вже в Безчасiв’ї. Дейдра чекала мене — i не просто чекала, як колись Бронвен на вершинi пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли i де я з’явлюся. Слiдом за нею йшли Колiн i Бренда. Команда дослiдникiв Джерела була в повному зборi.

Дивлячись на доньку, я гадав, скiльки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрiчi. Попри нашi з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по рiзних свiтах i старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж нiяк не менше чотирнадцяти рокiв.

Пiдiйшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцiлувала мене в губи. Вiднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцiлункiв у щiчку.

— Привiт, тату. Давненько не бачила тебе.

— Привiт, сонечко, — сказав я i кивком привiтав Колiна та Бренду. — Як життя?

— Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманостi. Але потiм передумала й вирiшила зачекати.

— Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобi нiде поспiшати. — Я докiрливо похитав головою. — I в кого ти тiльки вдалася така шалапутка!

— Мабуть, у мою тiтку й тезку, — серйозно вiдповiла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсмiялася, але швидко урвала свiй смiх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.

Бiля нас виник круглий стiл, заставлений рiзноманiтними стравами й напоями, а також чотири м’якi стiльцi. Ми влаштувалися за столом i якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Колiна був стривожений, що не вiщувало нiчого доброго. Проте це не вплинуло на мiй апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, вiдтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.

— Розповiдай, Дейдро, — нарештi озвалася Бренда. — Чого чекаєш?

— Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.

— Ти й ранiше це вмiла, — зауважив я.

— Але не так. Досi я мала доступ лише до тiєї iнформацiї, яка присутня в явному виглядi. А тепер можу спiлкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямi вiдповiдi. Правда, воно вiдповiдає лише „так” чи „нi” — або вiдмовляється вiдповiдати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, i воно вiдповiло ствердно...

— Хвилиночку, — втрутилася Бренда. — Одне уточнення. По сутi, Дейдринi питання є твердженнями, i якщо вони сформульованi коректно, Джерело або приймає їх, або вiдкидає. У даному разi, Дейдра висловила припущення: „Я — Хазяйка Джерела”, розумiючи пiд Хазяйкою людину, що тiснiше, нiж iншi, пов’язана iз Джерелом. I воно з цим погодилося.

— Ну, це не новина.

— Новини ще будуть, — сказала Дейдра. — Сюрпризи почалися, коли я запитала в Джерела, чи є я справжньою Хазяйкою.

— I що воно вiдповiло?

— З першого разу нiчого, бо я не зовсiм чiтко уявляла, що означає „справжня Хазяйка”. Тiтка Бренда допомогла менi з формулюванням: справжня Хазяйка — це людина, що має максимально можливий зв’язок iз Джерелом. Тепер питання було поставлене коректно, i Джерело вiдповiло, що я не є його справжньою Хазяйкою.

Я розгублено похитав головою:

— Дейдро, донечко... Брендо, сестричко... Ви нiчого не наплутали?

— Нi, тату, це так. Мiсце Хазяйки, справжньої Хазяйки, залишається вакантним. Я лише тимчасово заступаю цю посаду — як колись тiтка Бронвен.

Я уважно подивився на доньку:

— Здається, ти не дуже засмучена.

— За себе нiтрохи, — чесно визнала вона. — Бути Хазяйкою, хоч i почесно, зовсiм нелегко. Це величезна вiдповiдальнiсть, а я... — Дейдра всмiхнулася, — шалапутка й вертихвiстка.

— Ти просто ще юна...

— Ай, годi! Вiк не має значення. Я прямо запитала в Джерела, чи можу стати справжньою Хазяйкою. Вiдповiдь була заперечна.

Я зiтхнув:

— Гарненькi справи! А я ж так сподiвався, що проблема вже вирiшена — та ба... Джерело не повiдомило, хто може стати його справжньою Хазяйкою?

— Персоналiї воно не назвало. Зате висунуло кiлька конкретних вимог. По-перше, Хазяйка Джерела має бути жiнкою. По-друге, нiхто з нинiшнiх адептiв-жiнок не може стати справжньою Хазяйкою — нi я, нi Бренда, нi мама, нi Бронвен. I, по-третє, справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна.

Поки Дейдра промовляла це, наголошуючи на кожнiм словi, Колiн i Бренда значуще дивилися на мене.

Я мiркував повiльно, але у правильному напрямку.

— Дейдра-старша?

— Цiлком можливо, — кивнула Дейдра-менша. — Але Джерело не дало однозначної вiдповiдi. Йому бракує iнформацiї про тiтку Дейдру. Воно цiлком знає лише своїх адептiв.

— А як ти взагалi додумалася до такого формулювання?

— Це не я, а тiтка Бренда. Вона порадила менi запитати в Джерела, чи обов’язково справжня Хазяйка має бути напiвкровкою. Воно вiдповiло, що так.

Я подивився на Бренду. Сестра кивнула. I цiєї ж митi ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту — разом зi столом i тим, що на столi. А по дорозi до нас приєднався ще один стiлець.

— Що сталося? — запитав я.

— Чекаємо гостю, — пояснила Бренда. — Зараз тут буде Бронвен. Якщо не помиляюся, вона має важливу для нас iнформацiю.

— Послухай, сестричко. Ти мене геть заплутала. Я не можу вхопитися за нитку твоїх мiркувань.

— Ти боїшся, Артуре. А втiм, тебе можна зрозумiти. Ти не хочеш думати про подiї, пов’язанi з викраденням Дейдри й убивством короля Брiана, бо в них замiшана Дiана...

— Брендо! — застережно вигукнув я. — Ти ж обiцяла...

Колiн, що досi не втручався в нашу розмову, повiльно промовив:

— Пiзно, Артуре. Бренда вже все розповiла.

— Не турбуйся, тату, ми мовчатимемо, — запевнила мене Дейдра. — Пенелопа про це не довiдається.

— Але навiщо? — докiрливо запитав я у Бренди. — Навiщо ти видала нашу таємницю?

— Бо це перестало бути нашою особистою таємницею, — вiдповiла сестра. — На вiдмiну вiд тебе, я багато думала про твоє вiдкриття, намагалася зрозумiти, нащо Дiанi знадобилася Дейдра. Версiя про жертвоприношення не влаштовувала мене вiд самого початку. I що далi, то бiльше я переконувалася, що цю баєчку Дiана склала для Емрiса й Аларiка Готiйського, щоб змусити їх виконати її волю.

— По-твоєму, Дiана призначила Дейдру своєю наступницею?

— Скидається на те. Не стану стверджувати напевно, але це багато пояснює. Першi неусвiдомленi пiдозри виникли в мене, коли я виявила, що Дейдра може безпосередньо керувати роботою процесора. Потiм була реплiка Дiонiса в той пам’ятний день, що розтягся для тебе на десять рокiв.

— Яка реплiка?

— Коли Бронвен припустила, що новою Хазяйкою має стати Дейдра, Дiонiс, який не знав, що в тебе є дочка з таким iм’ям, запитав: „Артурова жiнка?”. От вiдтодi моя пiдсвiдомiсть запрацювала на повну силу. Але на свiдомому рiвнi здогад сформувався лише пiсля того, як Дейдра-менша з’ясувала, що вона несправжня Хазяйка Джерела.

— I ти поставила своє запитання, уже маючи на увазi Дейдру-старшу?

— Атож. I тепер я хочу розпитати Бронвен.

— Думаєш, вона знає бiльше, нiж каже? — озвався Колiн.

— Думаю, вона знає бiльше, нiж думає, що знає.

Дейдра-менша пирснула смiхом:

— От що, тiтонько. Часом твої намагання якнайточнiше висловити свою думку призводять до того, що тебе майже неможливо зрозумiти... До речi, про тiтку Бронвен. Зараз вона явиться. — Дочка повернула голову саме в належний час i в належному напрямку, щоб зустрiти Бронвен теплою усмiшкою. — Привiт. Ми тебе заждалися.

Рудоволоса й зеленоока Бронвен, у минулому моя Снiгова Королева, а нинi королева Свiтла, весело вимовила:

— Бачу, у вас тут маленький пiкнiчок. Дуже мило! Можна приєднатися до вашої чудової компанiї? — Оскiльки ми не заперечували, вона сiла на вiльний стiлець мiж Колiном та Брендою й дiстала сигарету. — Отже, що святкуємо?

— Точно не знаємо, — сказав я. — Можливо, чергову змiну влади.

— Отакої! Мiй братик хоче скинути тебе з престолу?

Колiн нервово посмiхнувся:

— Боронь боже! Краще вдавлюся.

Бронвен миттю стала серйозною:

— Стривай-но! Цi похмурi жарти менi знайомi. Що сталося? Брендо, про що ти хотiла побалакати?

— Про викрадення Дейдри i вбивство короля Брiана, — вiдповiла сестра. — Органiзатори цих злочинiв ще живi?

— Емрiс живий-здоровий. Але не чекайте, що я влаштую вам зустрiч... навiть для тебе, Колiне.

— А що з Браном Ерiксоном?

Бронвен недбало знизала плечима:

— Далебi, не знаю. Якось забула про нього. Залишила його в помiрно-швидкому потоцi часу, i якщо вiн досi живий, то йому вже за дев’яносто.

— Навряд вiн живий, — сказав Колiн.

— А власне? — поцiкавилася Бронвен. — На бiса вiн вам?

— Хотiли поставити кiлька питань стосовно Дейдри. Навiщо вiн переслiдував її, навiщо влаштував викрадення...

— Ха! У вiдповiдь ви почули б казки братiв Грiмм. Уявляєте, цей негiдник намагався виправдати свої злочини „жорстокою необхiднiстю”. Хотiв переконати мене, що єдиною його метою було зробити Дейдру Хазяйкою Джерела. — Бронвен збиралася розсмiятися, але нашi погляди змусили її похлинутися власним смiхом. — ТО ЦЕ СЕРЙОЗНО?!!

Роздiл 46 Бренда

Небо було суцiльно затягнуте хмарами, iшов дрiбний дощ, грунт пiд нашими ногами був кам’янистий i слизький вiд постiйної вологи. За словами Бронвен, дощ тут не припинявся нi на хвилину, а сонце нiколи не визирало з-за хмар. Краєвид був такий тоскно-одноманiтний, що я мимоволi пощулилася. Хоча повiтря було тепле й навiть задушливе, менi стало аж зимно. Так само почувалися й мої супутники — Дейдра, Колiн та Артур.

— Паскудство, — висловив своє враження брат. — Гiршого мiсця для життя не вигадаєш.

— Тут неможливо жити, — зауважив Колiн. — Тут можна хiба животiти.

— Гляньте! — вказала Дейдра на хатину перед нами. — У вiкнi свiтло. Я вiдчуваю живу людину.

Обережно, намагаючись не послизнутися, рушили до хатини. Бiля дверей зупинились, i я постукала. Усерединi почуло гарчання, потiм пролунав скрипучий голос:

— Заходь, мучителько. Ти домоглася свого. Я радий твоїй появi.

Ми ввiйшли в невелике примiщення з прогнилою дощатою пiдлогою, покритими цвiллю стiнами й мокрою стелею, з якої в кiлькох мiсцях падали краплi води. Посеред кiмнати за грубо збитим столом сидiв сивий згорблений дiдуган у брудних лахах. Вiн нiтрохи не був схожий на рожевощокого товстуна з дiвочою зовнiшнiстю, що про нього менi розповiдав Артур.

На столi горiла свiчка, вiдкидаючи тьмяне свiтло на розкриту книгу. У кутку кiмнати на пiдстилцi розташовувався величезний сiрий вовчисько, чиє гарчання ми чули у вiдповiдь на стукiт у дверi. Пiднявшись на переднi лапи, вiн сторожко дивився на нас i загрозливо ошкiрювався.

З нашою появою Бран Ерiксон короткозоро примружився. На його старечому обличчi вiдбився подив — але нi слiду переляку.

— Ба! — сказав вiн. — До мене завiтав його величнiсть власною персоною. I вас, Кевiне МакШон, я пам’ятаю. А ця юна ледi нагадує менi принцесу Дану.

— Я її дочка, — вiдповiла Дейдра.

— Он як! — Ерiксон знову перевiв погляд на Артура й Колiна. — А ви нiскiлечки не змiнилися. Вочевидь, ви здобули те, що було менi обiцяне — вiчну молодiсть.

— От про це ми й хочемо поговорити, — озвалася я. — Про те, що було вам обiцяне. Про ваш зв’язок з колишньою Хазяйкою Джерела.

Ерiксон змiряв мене допитливим поглядом:

— Перепрошую, панi. Боюсь, я не знаю вас. Або не пам’ятаю.

— Ранiше ми не були знайомi. Мене звуть Бренда.

— Дуже мило. Ми з вами майже тезки... Гм. Ви вже звиняйте, що не встаю. Вiзьмiть до уваги мiй похилий вiк.

— Скiльки вам рокiв, бароне? — запитав Колiн.

— Не маю уявлення, ваша величносте. Я давно втратив вiдчуття часу. А зарубок на деревi, за прикладом героя цього роману, я не робив. — Вiн указав на книгу, що лежала перед ним. — „Робiнзон Крузо” в грецькому перекладi. Єдине моє чтиво. Ваша сестра, государю, дуже винахiдлива у своїй жорстокостi. До речi, у вас не знайдеться закурити? На вiдмiну вiд консервованої їжi, всi мої запаси тютюну давно зiпсувалися вiд вологи.

Колiн дiстав з кишенi пачку сигарет, пiдiйшов до стола й поклав її перед бароном. Тiєї ж митi вовк пiдхопився на ноги i грiзно загарчав.

— Спокiйно, Емрiсе, — сказав йому Бран Ерiксон. — Лежати.

Вовк перестав шкiритися i спокiйно розлiгся на пiдстилцi.

— Емрiс? — перепитав Колiн.

Ерiксон кволо всмiхнувся:

— Я приручив його ще вовченям i назвав на згадку про вашого брата. Вiн такий самий дурний i слухняний. — Барон розкурив сигарету i з насолодою затягся. — Дрiбниця, але приємно... То ви прийшли поквитатися зi мною, чи спочатку вислухаєте мої пояснення?

— Пояснення були б не зайвi.

— Тодi сiдайте. — Ерiксон показав на перекошену лаву бiля стiни. — Даруйте, що не маю нiчого кращого.

— Дякую, я постою, — вiдповiла Дейдра, висловивши нашу спiльну думку.

— Що ж, воля ваша. Ви молодi, ноги у вас мiцнi... Якщо не помиляюся, вас цiкавить, навiщо я вступив у змову з королем Аларiком i органiзував викрадення ледi Дейдри?

— Зокрема й це.

Ерiксон жадiбно докурив сигарету i взяв наступну.

— Все почалося з того, — заговорив вiн, — що колишня Хазяйка Джерела вирiшила передати свої повноваження ледi Дейдрi. Вона звернулася до короля Брiана з проханням привести його дочку до Джерела, але вiн навiдсiч вiдмовився.

— Чому? — запитав Артур.

— Бо не довiряв їй. У них були дуже напруженi стосунки. Король Брiан кiлька разiв намагався зануритися в Джерело, але Хазяйка не дозволяла йому, поки вiн не приведе ледi Дейдру. А король, своєю чергою, наполягав на тому, щоб спочатку викупатися в Джерелi i лише потiм привести в Безчасiв’я дочку.

— Отже, вони зациклилися?

— Саме так. Врештi-решт король вирiшив, що Хазяйцi потрiбна не Дейдра, а тiльки її тiло — аби вселитися в нього. Вiдтодi вiн перестав приходити в Безчасiв’я й посилив охорону каменiв.

— А хiба Хазяйка не могла сама взяти до себе Дейдру? — запитав Колiн.

— На жаль, не могла. Вона мала один серйозний недолiк — була позбавлена тiла, i за межами Безчасiв’я її влада кiнчалася. Вона могла лише спостерiгати матерiальний свiт i спiлкуватися з деякими його представниками, зокрема, зi мною.

— А з Дейдрою?

— На жаль, нi. Для спiлкування з нею належало пробудити її Дар. А цього в жодному разi не можна було робити. Щоб стати справжньою, iстинною Хазяйкою, ледi Дейдра мусила зануритися в Джерело з непробудженим Даром, причому без зв’язку з матерiальним свiтом — як фiзичним, так i метафiзичним.

— Що-що?

Ерiксон видав короткий скрипливий смiшок.

— Так висловилася Хазяйка. Потiм вона пояснила менi, що пiд метафiзичним зв’язком мається на увазi контакт iз Провiдником, а пiд фiзичним — наявнiсть дiтей.

— Ага! — сказав Артур. — От навiщо знадобилися чари безплiдностi.

— Якраз для цього. Це було перше, що я зробив, ставши помiчником Хазяйки.

— I вбили сiмох нi в чому не винних людей, — гнiвно мовив Колiн.

— Я був змушений, государю, — спокiйно вiдповiв Ерiксон. — На вiйнi часто гинуть невиннi люди. Чари безплiдностi мали закрiпитися — а в цей самий час ваша кузина, даруйте на словi, загуляла як кiшка.

Колiн заскреготав зубами, але промовчав.

— А що було далi? — запитала я.

— Далi ми чекали слушного моменту. Король Аларiк мав повний комплект Знакiв, але навiть не пiдозрював про їх призначення. Для нього це були просто фамiльнi коштовностi з деякими магiчними властивостями. За порадою Хазяйки, я розкрив Аларiку їхнiй секрет, а вiн, зрозумiло, негайно кинувся в Безчасiв’я. Хазяйка зустрiла його i не пустила до Джерела, вимагаючи ледi Дейдру в обмiн на Силу. Отак i було влаштоване те викрадення.

— А коли ваш задум не вдався, ви наважилися на крайнiй крок, — пiдсумував Колiн. — Убити короля Брiана й посадити на трон дурного та слухняного Емрiса, який залюбки вiддав би Дейдру Джерелу.

— Ми не мали iншого виходу, ваша величносте. Король Брiан одразу запiдозрив Хазяйку в причетностi до викрадення ледi Дейдри. Вiн навiть заявився в Безчасiв’я, щоб зажадати пояснень. Тодi ж Хазяйка спробувала вбити його, але вiн був напоготовi i встиг утекти. Вiдтак його насторожене ставлення до неї переросло у непримиренну ворожiсть, а це загрожувало... — Ерiксон зробив паузу й виразно глянув на Артура, — вам, Кевiне МакШон.

— Менi?! — здивувався брат. — Чому?

— Гадаю, вам краще знати. Хазяйка була позбавлена тiла, але перед королем Брiаном з’являлася в людськiй подобi, точно копiюючи свою колишню зовнiшнiсть. I вона боялася, що ваше життя опиниться в серйознiй небезпецi з того самого моменту, як король побачить вас. А ви були потрiбнi Джерелу живим — потрiбнi так само, як i ледi Дейдра. Пiд час нашої прощальної розмови Хазяйка доручила менi оберiгати вас, доки ви пробудитесь, а потiм розповiсти вам усе, що я тiльки-но розповiв... Гм-м. Адже ви пробудилися, чи не так?

— Так, — коротко вiдповiв Артур.

— Щоб я здох! — сказав приголомшений Колiн. — Це справдi схоже на казки братiв Грiмм... Але боюся, що це правда.

— Це правда, — озвалася Дейдра. — Я запитала в Джерела, i воно вiдповiло „так” на твердження, що справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна, якщо вона ввiйде в Джерело з непробудженим Даром, без Провiдникiв i не маючи дiтей. Це необхiдна умова — та аж нiяк не достатня.

— Ну що ж, — сказав Артур. — З цим ми розiбралися... Дейдро, подбай про барона. Вiн потребує термiнової допомоги.

— Звичайно, — кивнула вона. — У такому станi Причастя вiн не витримає. Спочатку треба повернути йому молодiсть i здоров’я.

— От i вiзьмися за це.

— Добре. — Дейдра пiдiйшла до Ерiксона. — Пане бароне, зараз ви пiдете з мною. Я вилiкую вас вiд хвороби, що зветься старiстю.

Бран Ерiксон не виказав жодних ознак подиву, лише запитав:

— А можна взяти Емрiса? Я до нього прив’язався, та й вiн не винесе розлуки з мною.

— Чого б i нi. Берiть.

Коли Дейдра, барон та вовк Емрiс залишили хатину i весь цей понурий свiт, Колiн у задумi мовив:

— Хотiлося б знати, Артуре, ти зробив це з милосердя чи вдячностi?

— Не те i не iнше. Це справедливiсть.

— Гарна справедливiсть! Ерiксон винний у смертi багатьох людей, а ти замiсть покарання повертаєш йому молодiсть i даруєш Причастя.

Артур подивився на Колiна з таким виразом, нiби той був малою дитиною.

— Насамперед, Ерiксон уже покараний сповна. Кошмари про старiсть переслiдуватимуть його не один десяток рокiв, а може, i все його довге життя. Та й потiм... Тобi доводилось убивати людей?

— Так, на вiйнi. Але то були вороги.

— То були люди, здебiльшого нi в чому не виннi. Вони вiрно служили своєму королю та своїй країнi i не заслуговували на смерть. Була вiйна — i цим усе сказано. Ерiксон теж воював — на сторонi Джерела; а його методи, згоден, не найкращi — тема окремої розмови. Вiн i твiй брат Емрiс робили те саме, але їхнi мотиви були рiзнi. Тому Емрiс злочинець i зрадник, а Ерiксон — солдат. Вiдчуваєш рiзницю?

Колiн трохи помовчав, потiм сказав:

— Чимраз бiльше я переконуюся, що вчинив дуже мудро, вiдмовившись вiд корони. Важко бути королем, але ще важче бути справедливим королем. Якщо я зустрiну Емрiса, то не стану вирiшувати болiсну дилему, як ти у випадку з Джоною. Я просто обiйдуся з ним як з братом, i не мучитимуся сумнiвами — справедливо це чи нi.

— А я не шкодую, що залишив Джонi життя.

— Тобi просто пощастило, Артуре. Ти везуча людина... А втiм, невдачливi королi — рiдкiсне явище. Вони недовго засиджуються на тронi. — Колiн осмiхнувся. — Як, наприклад, я...

*

Коли ми повернулися в Безчасiв’я, Бронвен у гордiй самотностi сидiла за столом i ласувала шоколадним тортом. Вкотре зрадiвши, що вже не переймаюся такими дурницями, як дiєта, я негайно приєдналася до неї, щоб вона, бува, не зжерла всю цю смакоту сама.

Артур та Колiн всiлися на свої стiльцi й закурили, не виявивши анi найменшого iнтересу до торта.

— Де Дейдра? — запитав мiй брат.

— Незабаром повернеться, — вiдповiла Бронвен. — Гайда їй назустрiч. — I ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту. — Бiдолашний Ерiксон! Його мало грець не побив, коли вiн побачив мене.

— Але все обiйшлося?

— Вiн уже в нормi. Курс омолодження був успiшний. Проте йому ще довго доведеться прочищати свої мiзки вiд старечого маразму. Дейдра вiдвела його в мiй маєток, там вiн буде як сир у маслi. — Бронвен на секунду замовкла й похитала головою. — Це просто неймовiрно, Артуре! Ерiксон — великий негiдник, це правда. Але правда й те, що вiн урятував тобi життя. Дядько Брiан майже напевно порiшив би тебе, раз мав такий зуб на колишню Хазяйку. Передi мною ж вона постала в образi фурiї — тому я нiчого не запiдозрила... Дiана була така схожа на тебе?

— Десь як Пенелопа, — неохоче вiдповiв Артур.

— Значить, дуже. Ймовiрнiсть того, що дядько визнав би вашу схожiсть за випадкову, була нульова... Брендо, любонько! Не квапся як на пожежу. Нiхто не з’їсть твiй торт, не бiйся. А буде мало, створю ще один... — Бронвен знову повернулася до Артура. — Вибач, що я називала Дiану стервом. Тодi я не знала, хто вона така.

Артур промовчав. Вiн вдав, що не розчув її слiв.

— От цiкаво, — озвався Колiн. — Якщо дядько Брiан вважав Хазяйку ворогом нашої родини, чому не попередив мене? Чому не сказав, що вона зазiхає на Дейдру?

— Вiн попередив, що Хазяйка небезпечна, — заперечила Бронвен. — А бiльше сказати не мiг, оскiльки боявся за твоє життя. Вiн знав тебе i розумiв, що тодi ти спробуєш помститися. Це ж очевидно.

— Авжеж очевидно, — пролунав голос Дейдри-меншої.

Вона виникла на своєму стiльцi поруч з Артуром, а в руцi тримала надкушене тiстечко i поводилася так, наче зовсiм не вiдходила вiд столу. Нiхто з нас не помiтив, коли саме вона з’явилася.

— Тiтонько, — цiлком буденним тоном звернулася Дейдра до мене. — У тебе все личко замазюкане. Їж акуратнiше, не квапся. До речi, не хочеш закусити солоним огiрочком?

— Нi, — вiдповiла я, взявши серветку. — Не хочу. По-моєму, це збочення — шоколадний торт з огiрком.

— Воля твоя. — Вона поглянула на Артура: — З Браном Ерiксоном ми розiбралися. Що далi?

— А далi поговоримо Дейдрою... Не з тобою, а...

— Розумiю, що не зi мною. Часом аж зло бере, що мене так назвали. Iм’я дуже гарне, ще б пак; але мене бiсить, коли починають з’ясовувати, про яку Дейдру йдеться. Я вимагаю, щоб ти заборонив називати дiтей iменами живих родичiв.

— В будь-якому разi, моя заборона не матиме зворотної сили.

— Зате дозволить уникнути подальшої плутанини. Якщо в нашiй сiм’ї з’явиться ще й третiй Артур...

— Гаразд, донечко, я врахую твоє побажання. Але наразi маємо серйознiший клопiт. Я вважаю, що треба розповiсти про все Дейдрi-старшiй, i якщо вона погодиться, привести її в Безчасiв’я.

— Без Провiдникiв? — запитав Колiн.

— За твердженням Джерела, це неодмiнна умова.

— Але це дуже небезпечно.

— Я розумiю. Тому ми маємо розповiсти їй абсолютно все. Нехай вона сама вирiшує...

— Артуре! Ти ж чудово знаєш, що вона погодиться. У Дейдри вроджена пристрасть до самопожертви. Якби Ерiксон не був такий дурний, то просто б звернувся до неї й переказав їй Дiанину пропозицiю. Тодi б Дейдра давно стала Хазяйкою Джерела... або його черговою жертвою. — Колiн повернувся до Дейдри-меншої: — Сонечко, придумай що-небудь. Повинна ж iснувати причина, чому Дiана з-помiж багатьох жiнок-напiвкровок обрала саме Дейдру.

— Я не знаю, дядьку. Дiана хоч i не була цiлком справжньою Хазяйкою, але мала значно тiснiший зв’язок iз Джерелом, анiж я. Думаю, вона просто побачила в тiтцi Дейдрi свою наступницю.

— А як щодо її походження? — запитав Артур. — Те, що вона дочка чаклуна, що був, хай i частково, прилучений до Сили?

— Ми про це питали. Як i про математичнi здiбностi. Джерелу однаково.

— Гаразд. Тодi поставте таке питання. Джерело має знати Дейдру-старшу як Провiдника Брендона...

— Тату! — обурилася менша Дейдра. — Чи ти маєш мене за дурну? Я намагалася пояснити це Джерелу, але воно не зрозумiло.

— Певнiше, — уточнила я, — на пiдставi наявної iнформацiї Джерело не може визначити, чи годиться Дейдра на роль Хазяйки.

— Стривайте, дiвчата. Не про це йдеться. Запитайте просто, без викрутасiв: чи уб’є Джерело Дейдру, якщо вона зануриться в нього без Провiдника.

Дейдра-менша заплющила очi, а за кiлька секунд широко розплющила їх.

— Вiдповiдь — нi! Джерело не вб’є тiтку Дейдру. Воно дочасно пробудить її Дар i дасть їй Силу... Але ж дивина! Якщо Джерело не може визначити, чи здатна тiтка стати його Хазяйкою, чому робить для неї виняток?

— Виняток робить не саме Джерело, — зауважив Артур, — а встановлений Дiаною захист. Я добре знаю... знав її. Вона мала звичку прораховувати все до кiнця з огляду на всi можливi варiанти. Тому природно було припустити, що, встановивши програму захисту Джерела, вона передбачила виняток — для Дейдри... А тепер, доню, запитай, що станеться з самою програмою, коли Дейдра зануриться в Джерело.

Секундне мовчання. I вiдповiдь:

— Все правильно, тату. Програма перестане функцiонувати.

Який час ми мовчали, вiдчуваючи невимовну полегкiсть. Незабаром цей кошмар вiдiйде в минуле, i нашi життя вже не залежатимуть вiд наших Провiдникiв. Хоч я й не уявляла себе без Брендона, але думка про додатковий зв’язок з ним не була для мене втiшною. Ще менше тiшився Брендон вiд усвiдомлення того факту, що в разi своєї смертi вiн потягне за собою в могилу й мене...

— Отже, — озвалася я, — Дiана була на всi сто впевнена, що Дейдра стане Хазяйкою... Але чому вона про це не сказала? Тодi — в надрах Джерела.

Артур спохмурнiв.

— То була не Дiана, а її суть, — сухо вiдповiв вiн i встав. — Ходiмо, Бронвен. Гадаю, саме ми маємо поговорити з Дейдрою.

— Твоя правда, — погодилася вона.

Обоє залишили Безчасiв’я так поглиненi думками про майбутню розмову, що навiть забули попрощатися з нами.

— Бiдолашна тiтка, — прокоментувала Дейдра, коли ми залишилися втрьох. — Вони замучать її поясненнями. Я б на їхньому мiсцi просто сказала, що так треба, i квит.

Колiн пильно подивився на неї:

— Знаєш, Дейдро, нiяк не збагну — чи ти дуже чуйна дiвчинка, чи геть безсердечна.

— Мабуть, i те й iнше, — серйозно вiдповiла вона. — Як каже тато, у мене перехiдний вiк... Важко бути пiдлiтком. — Дейдра зiскочила зi стiльця. — Пiду ще трохи виросту.

— Куди?

— В один свiт, що його я вiдкрила цiєї ночi за часом Авалона. Маю там цiкавих друзiв. Ми наряджаємося в шкiрянi костюми з заклепками та ланцюгами, фарбуємо волосся, ганяємо на мотоциклах по мiсту. Словом, не нудьгуємо.

— Яке жахiття! — сказала я.

— Не бачу нiчого страшного, — заперечила Дейдра. — Всi мої друзi з пристойних родин, а в одного хлопця батько мiнiстр... До речi, про сина мiнiстра. Не називай його Артуром.

Моє серце важко загупало в грудях.

— Кого?

Дейдра була щиро здивована:

— То ти ще не знаєш? Ну, тiтонько, ти даєш! А я думала, що просто тримаєш це в секретi. — Вона нахабно осмiхнулася. — Виявляється, ти з тих дуреп, що помiчають свою вагiтнiсть лише тодi, коли починає рости живiт. — З цими словами Дейдра щезла.

Я сидiла мов громом прибита, i не зразу вiдчула, як Колiн узяв мене за руку.

— Брендо, ти справдi чекаєш дитину?

— Так, — через силу вiдповiла я. — Хлопчика... Я таки дурепа!

— Не переймайся, — заспокоїв мене Колiн. — Всяке може трапитись. Головне, що в тебе буде дитина... Чи ти не рада?

— Дуже рада. Я так хотiла дитину... сина...

— Твоя мрiя здiйснилася. Морган буде щасливий.

— Цього я й боюся.

— Але чому?

Я зiтхнула:

— Хiба не зрозумiло? Дитина зв’яже нас, а я цього не хочу. I Морган — також.

— Дивно. Я вважав вас закоханою парою.

— Ми не закохана пара, — похитала я головою, — а лише пара коханцiв. Це рiзнi речi.

Колiн закурив. Я машинально взяла сигарету, але вiн негайно забрав її й повернув до портсигара. Я помiтила, що в нього тремтять пальцi.

— Отже, — сказав Колiн, — ти не хочеш, щоб Морган вважав дитину своєю?

Я кивнула:

— Це було б краще для нас обох. Якби менi вдалося обдурити його... Хоча в будь-якому разi вiн щось запiдозрить — але не стане дошукуватися правди. Вiн жде не дiждеться коли виросте Монгфiнд.

— Тобто, якщо ти вчасно знайдеш дитинi батька, Морган постарається переконати себе, що вiн тут нi до чого?

— Певно, так i буде.

Колiн глибоко затягся, повiльно видихнув дим i раптом запитав:

— А я годжуся на роль батька?

Я була заскочена зненацька цiєю пропозицiєю.

— Ну... знаєш... це дуже шляхетно...

Його гострий погляд змусив мене замовкнути.

— До дiдька шляхетнiсть! — вiн був майже злий. — Брендо, одне з двох — або ти слiпа, або я майстер з прикидання. Невже я так умiло приховував свої почуття?

(REM Взагалi я люблю сюрпризи... Але ж не в такiй кiлькостi!)

Роздiл 47 Артур

Як вiдомо, королям не годиться чекати. Можливо, саме тому, а може, через те, що несвiдомо намагався вiдтягти неминуче, я прибув до замку Каер-Сейлген останнiм. Iншi вже зiбралися в затишнiй вiтальнi хазяйських покоїв — Морган, Колiн, Бронвен, Дана, обидвi Дейдри i Бренда. Брендон знав про все, але вирiшив залишитися в Сонячному Мiстi. В розмовi зi мною вiн вiдверто зiзнався, що ще не готовий до зустрiчi з сестрою, боїться вiдновлення їхнього тiсного емоцiйного контакту. Бренда була цiлком згодна з братом.

Пенелопi й Дiонiсу ми вирiшили поки нiчого не казати, бо iнакше довелося б розповiсти їм про Дiану. А згодом я вже поставлю їх перед доконаним фактом, що Джерело здобуло нову Хазяйку. Чи просто ще одного адепта — в тому разi, якщо Дiана помилилася.

Коли я ввiйшов до вiтальнi, моя донька Дейдра i Бронвен якраз жваво сперечалися, а решта присутнiх мовчки слухали їх.

— Подумаєш! Я теж була Хазяйкою...

— За браком кращої кандидатури. Як то кажуть, на безриб’ї й рак риба. Я стала Хазяйкою пiсля тебе i...

— От i будеш пiсля мене.

— Агов, дiвчата, — сказав я. — Що ви не подiлили?

— Путiвку в Безчасiв’я, — замiсть них вiдповiла Дейдра-старша. Вона сидiла на канапi поруч з Даною, одягнена у квiтчастий халат, i мала набагато спокiйнiший вигляд, нiж iншi, хоча саме її чекала зустрiч з невiдомим. Я вразився такому самовладанню.

— Бренда вважає, — додала Дана, — що нам не варто проводжати Дейдру всiєю юрбою.

Я схвально кивнув, бо й сам так думав. Крiм усього iншого, Дейдра почуватиметься нiяково, роздягаючись догола в присутностi сiмох людей, троє з яких — чоловiки.

— Думаю, двох досить, — сказала Бренда. — Ти, Артуре, як глава Дому, i одна з наших Хазяєчок. Але хто саме — вони не можуть домовитися.

— Це маю бути я, — озвалася донька. — Хоч я несправжня Хазяйка, та однак Хазяйка. Моя присутнiсть при передачi влади обов’язкова.

— Так вимагає Джерело? — запитав я.

Дейдра-менша розгубилася:

— Ну... власне...

— Воно нiчого не вимагає, — зловтiшно прокоментувала Бронвен. — Йому це по барабану. А позаяк я старша за вiком...

— У-тю-тю! Бабуся Бронвен! Тримаєте, зараз я впаду...

— Годi, — сказав я. I запитливо глянув на старшу Дейдру: — Кого вибереш?

— Бренду, — без роздумiв вiдповiла та.

По тому, як нишком усмiхнулася сестра, я зрозумiв, що вона сподiвалася на таку вiдповiдь. Бренда навмисно спровокувала сварку Бронвен з моєю донькою, щоб Дейдра не обрала жодну з них.

— Iнцидент вичерпаний, — твердо мовив я, припиняючи будь-якi протести з боку незадоволених. — До Джерела йдемо ми з Брендою.

Дана рвучко обняла Дейдру-старшу за плечi i сказала:

— Нас не можна назвати сердечними подругами, але... Я завжди любила тебе.

Дейдра поцiлувала її в щоку.

— Я теж люблю тебе, — вiдповiла вона i встала з канапи. — Давайте не влаштовувати сцен. Зрештою, ми не на похоронах. Я лише занурюся в Джерело. I все.

Колiн нервово всмiхнувся:

— Щасти тобi, сестричко.

— Нi пуху, нi пера, — додав Морган.

— До бiса!

Бронвен мовчки поцiлувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:

— За мить побачимося, тiтонько. Передавай Джерелу вiтання вiд його колишньої Хазяйки.

— Неодмiнно передам, — пообiцяла Дейдра. I до мене: — Я готова, Артуре.

— Тодi рушаймо.

Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.

Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.

— В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?

— Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.

— I тобi не страшно?

— Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.

— Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.

Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.

— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...

Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.

Я подумки сказав Брендi:

„Дiана не помилилася”.

„Так, — погодилася сестра. — В цьому немає сумнiвiв”.

— Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нiчого не можу вдiяти. Намагайтеся думати не так голосно.

По моїй спинi пробiгли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку i менi стало боляче... Якщо вже зараз Дейдра чує чужi думки, то що буде далi? Щойно зустрiвши людину, вона зненавидить її...

— Ти ж знаєш, Артуре, я не вмiю ненавидiти, — спокiйно вiдповiла Дейдра. — Може, тому Дiана обрала мене.

Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усi боки мiрiади синiх жарин, його зазвичай спокiйнi води неслися по колу, а в центрi утворилася глибокий вир, що втягував у себе повiтря, породжуючи вiтер у Безчасiв’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрiмкiшою, а вир глибшав i ширшав...

Дейдра захоплено завмерла.

— Як це прекрасно!

— I трохи моторошно, правда? — додав я.

— Аж нiяк, — вiдповiла Дейдра i смiливо попрямувала до Джерела.

Ми з Брендою пiшли за нею. Вiтер зi свiжого бризу перетворювався в ураган, синi жарини злiтали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навiть крiзь одяг обпалюючи шкiру. А втiм, це було приємно.

Дейдра зупинилася бiля мармурового парапету й повернулася до нас.

— Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки менi на плечi i зазирнула в мої очi. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.

Що я мiг вiдповiсти?

— Менi дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.

— Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так i мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене нiщо не тримає — нi любов чоловiка, нi прив’язанiсть до дiтей.

— Ах, Дейдро...

Вона вiдсторонилася вiд мене й обняла Бренду.

— Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рiдна сестра. Я люблю тебе.

— Я теж, — вiдповiла Бренда i схлипнула.

Вони поцiлувалися. Потiм Дейдра недбало скинула капцi i без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, пiд яким бiльше нiчого не було, i простягла його Брендi, але вiтер вирвав з її рук одяг, пiдхопив i жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синiм полум’ям i зник.

Дейдра стояла перед нами цiлком гола, а її золотаво-руде волосся розвiвалося на вiтрi. Дивлячись на неї, я просто не мiг не згадати нашу першу зустрiч на галявинi бiля лiсового озера... Моє серце защемiло.

— Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливi, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справдi щасливi.

— Так, Артуре. Ми були щасливi, — вiдповiла Дейдра i ступила в безодню.

Джерело миттю заспокоїлося. Вiтер негайно ущух, i тиша задзвенiла в наших вухах.

— От i все... — тiльки й встигла сказати Бренда, перш нiж Джерело вибухнуло.

*

Я отямився на канапi у вiтальнi замку Каер-Сейлген. Поруч зi мною сидiла Бренда й енергiйно протирала очi — мабуть, щойно прочумалася. Колiн, Морган, Дана, моя донька i Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусiдньої канапи i про щось перешiптувалися. На тiй канапi... Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкiшне волосся було розкидане по подушцi, обрамляючи неприродно блiде, безживне обличчя...

Мов пiдкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.

— Дейдра!.. Як вона?

Колiн похмуро глянув на мене:

— Кепськi справи.

— Вона жива? — запитала Бренда.

— Не зовсiм, — вiдповiла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всi життєво важливi органи функцiонують нормально, хоч i сповiльнено.

— Кома?

— Певно, так. I то дуже глибока. Нам нiяк не вдається привести її до тями. Що сталося?

— Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потiм... Потiм наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.

— А ти, Брендо? — запитав Колiн.

— Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно...

— Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не вiдповiдає менi. Не пускає в Безчасiв’я. Не дозволяє керувати Образом... Я геть безпомiчна, тату!

— Вже нi, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.

Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальнiстю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи нi найменших ознак активностi... а проте вона говорила!

Врештi я зорiєнтувався, повернув голову... i знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кiмнати, одягнена в усе бiле, як наречена. На її коралових устах грала усмiшка — не сумна i не весела, а просто усмiшка, тепла i приязна.

Я знову перевiв погляд на канапу — там лежала Дейдра. I водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, i всмiхалася.

— У мене галюцинацiї? — не дуже впевнено промовив Морган.

— Не думаю, — вiдповiв я, втiм, також без особливої впевненостi.

— Нiяких галюцинацiй, — сказала Дейдра в бiлому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.

— А це... — Бренда затнулася i просто вказала на iншу Дейдру, що лежала на диванi.

— Це моє колишнє тiло. Довелося розстатися з ним у Джерелi.

— О Мiтро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтiлесною?! Як Дiана...

— Нi.

Дейдра пiдiйшла до мене i простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цiлком людською. Я мiг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безлiч разiв цiлував її, я пам’ятав кожну її лiнiю, i цю мушку на зап’ястку, i цей аромат її шкiри...

— Джерело достоту скопiювало моє колишнє тiло, — пояснила Дейдра. — Зовнi я мов двi краплi води схожа... на себе. Але тепер я плоть вiд плотi Джерела — як i належить справжнiй Хазяйцi.

— Але ти... е-е... твоє нове тiло... воно людське?

— Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жiнкою. Єдине, чого я не можу, це мати дiтей.

— О! — мовила Дана, спiвчутливо дивлячись на неї. — Менi так шкода, сестричко.

Дейдра пiдбадьорливо всмiхнулася їй:

— Не жалiй мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цiєї причини Дiана не змогла отримати плоть вiд Джерела, не змогла присвятити йому себе цiлком.

— Через Пенелопу? — запитала Бронвен.

Дейдра ствердно кивнула:

— По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й егоїстичне, воно не бажає бути одним з дiтей, воно хоче бути єдиним.

— Нарештi воно домоглося свого, — сказав Колiн. — Його можна привiтати. Воно має чудову матiр.

Вони обмiнялися розумiючими поглядами.

— Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, нiж я заслуговувала.

— Але ж ти жорстока, тiтонько, — озвалася моя донька. — Навiщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тiло в Джерелi.

Дейдра зiтхнула, пiдiйшла до канапи i присiла... бiля себе.

— Це було понад мої сили, — сказала вона. — Менi стiльки казали, що я сама досконалiсть, усi так захоплювалися моєю красою... Знаєте, у глибинi душi я й досi переконана, що на свiтi немає гарнiшої за мене. Дурницi, звичайно... — Дейдра пiднялася, взяла з найближчого крiсла плед i накрила ним своє колишнє тiло по груди. Потiм повернулася до нас. — Менi треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасiв’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гiдний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.

— А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морган.

— Контакт бажаний, вiн полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутностi, але без колишнiх обмежень. Ви можете бути Провiдником Монгфiнд.

— Дякую, мiледi. — Морган аж розплився в задоволенiй усмiшцi. А я подумав: бiдолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.

— Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш...

— Знаю.

— Та чому Дiана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?

Дейдра кiлька секунд пильно дивилася на мене, перш нiж вiдповiсти.

— Розумiєш, Артуре, кожнiй формi сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистостi Дiани, з її суттю, а сутi здатнi провидiти майбутнє — вiрнiше, його можливi варiанти. Схоже, жоден з варiантiв майбутнього не влаштовував суть Дiани.

— Я не зовсiм розумiю тебе.

— Незабаром зрозумiєш. Дуже скоро... До зустрiчi.

Сказавши це, Дейдра пiшла в Безчасiв’я.

А iнша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.

— Тату, що робити з тiткою... з її колишнiм тiлом?

Я зiтхнув:

— Спитай щось простiше...

— Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тiльки глянь.

— Що там? — Я швидко пiдiйшов до канапи. — Що дiється?

— Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастiшав, став сильнiший... Вона оживає!

На досi блiдих щоках почав проступати рум’янець. Укритi пледом груди розмiрено здiймалися в такт диханню.

— Вона передумала, — прокоментував Колiн. — Повертається.

Дейдринi повiки затремтiли й повiльно пiднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелi, потiм її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу... Але це не був Дейдрин погляд! У глибинi її смарагдових очей менi привидiлись iншi очi — ясно-синi, такi знайомi й рiднi...

МIТРО! ЗЕВСЕ! IСУСЕ!..

— Артуре, любий... Я знайшла тебе...

Менi вiдчайдушно захотiлося вщипнути себе за руку. I я вщипнув. I вiдчув бiль. Але це ще не значило, що я при здоровому глуздi. Бiль залишається болем навiть для божевiльних.

— Дiано... ти?..

— Хто ж iще... Хiба не впiзнав?

Я закашлявся:

— Що ти, рiдна... Звiсно, впiзнав.

Дiана (о боги, моя Дiана!) спробувала встати, але тiло погано слухалося її.

— Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим вiд хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобi треба вiдпочити.

Дiана уважно придивилася до неї.

— Ти на когось схожа. Ти... мала Бренда?

Сестра нервово всмiхнулася:

— Як бачиш, уже не мала. Вiдтодi минуло багато рокiв.

— Скiльки?

— Двадцять сiм Основного потоку.

— Двадцять сiм рокiв, — повторила Дiана. — Так довго... У нас є дочка, Артуре...

— Знаю, рiдна.

— Як вона?

— Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.

— Вона... не ображається, що я кинула її?

— Нiтрохи. Пенелопа все розумiє.

Дiана втомлено заплющила очi.

— Що тут коїться? — почувся здивований шепiт Моргана.

— Чергове чудо перевтiлення, — так само пошепки вiдповiв Колiн. — Та ще й крутiше за попереднє.

— Я бачила дивний сон, — озвалася Дiана, не розплющуючи очей. — Дивний i страшний. Про те, що втратила тiло... його спалили Формотворчi.

— А потiм?

— Не пам’ятаю... Все як у туманi... Це був жахливий кошмар!..

— Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволi вихопилося в мене.

— Так... це дуже добре. У моєму снi дiвчина... її звали Дейдра... вона сказала... коли я пам’ятатиму про вiчнiсть, яку провела в царствi тiней, то збожеволiю... — Дiана розплющила очi й усмiхнулася. — А насамкiнець Дейдра подарувала менi своє тiло. Смiшно, правда?

Я спробував розсмiятися, але не змiг, лише дико вишкiрився. В Дiанинiм поглядi промайнула тривога.

— То це... був не сон? Я...

— Заспокойся, рiдна. Все вже позаду. Тобi нiчого хвилюватися. Найголовнiше, що ти жива, а решта — дрiбницi.

Дiана пiдняла свою руку (Дейдрину руку!) i глянула на неї.

— Це не моя рука. Я почуваю її як свою власну, але... це не моя рука!

— Люба...

— То Дейдра менi не наснилася? Я справдi втратила тiло?

Я зiтхнув i коротко вiдповiв:

— Так.

Якийсь час вона мовчала, уважно розглядаючи свої (тепер уже свої) руки. Потiм сказала:

— Допоможи встати, Артуре.

— Але...

— Я хочу переконатися, що здатна ходити. Я мушу знати, що тiло слухається мене. Iнакше точно збожеволiю.

Проти цього я не мав що заперечити. З моєю допомогою Дiана встала i, загорнувшись у плед, обережно зробила кiлька крокiв. Колiн, Морган i дiвчата дивилися на неї як на повсталу з могили... а власне, так воно й було.

— Здається, все гаразд, — полегшено констатувала вона.

— Так, — пiдтвердив я.

— Здається, в мене гарнi ноги.

— Вони чудовi.

— Схоже, я висока i струнка...

— Так.

Дiана змiряла неуважним поглядом присутнiх i пiдiйшла до стiни, де висiло дзеркало. Побачивши в ньому своє вiдображення, вона захоплено зойкнула, i менi навiть довелося притримати її, щоб не впала.

— Тобi подобається? — запитав я.

— Ще б пак! Ранiш я була просто гарненькою, а тепер... тепер я неперевершена красуня! Ти кохатимеш мене i в цьому тiлi, Артуре? Так?

— Як бо iнакше, — вiдповiв я, мiцно обiйнявши її.

— Нарештi ми разом, любий. Бiльше ми нiколи не розстанемося.

— Бiльше нiколи.

Я зустрiвся поглядом з Даною... Господи, що ж тепер?!! „Я така щаслива, Артуре, — зовсiм недавно сказала Дана. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.”

„Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.”

Ми прокинулися...

Що ти накоїла, Дейдро? Що ж ти накоїла?!

Ти не вмiєш ненавидiти, але вмiєш мстити. Твоя помста така витончена, що я нiчим не можу дорiкнути тобi. Я щиро вдячний за твоє жорстоке милосердя, за те, що ти зруйнувала моє сiмейне щастя, повернувши менi колишню любов, за те, що моя старша дочка знайшла матiр, а я знову знайшов бiль...

Дякую за все, Хазяйко Джерела.

1994 — 2004 рр.