Син Cутiнкiв i Cвiтла

Роздiл 24

Друга моя подорож до Серединних свiтiв не була така небезпечна, як перша. Нi менi, нi моїм супутникам — братовi, сестрi й дочцi — не загрожувала анi загибель, анi втрата пам’ятi, анi перетворення на дитину. Проте нескiнченнiсть залишалася нескiнченнiстю, i до неї належало ставитися з великою обережнiстю. Навiть менi — адептовi Джерела. Навiть я не мiг подолати її миттєво — доводилося йти Тунелем. Iти через пекло, щоб потiм знов повернутися в людськi свiти — але вже по iнший бiк нескiнченностi...

Ми поступово розганялися. Картини свiтiв навколо нас миготiли ще швидше, анiж тодi, коли Бренда витягала нас iз Хаосу. Я впевнено прокладав Тунель у потрiбному напрямку i без поспiху нарощував швидкiсть, щоб дати рiдним можливiсть потроху призвичаїтися до такого карколомного польоту.

Найдужче хвилювалася Пенелопа. Вона мiцно тримала мене за руку, i я вiдчував її нервове тремтiння. Брендон мав незворушний вигляд, але я розумiв, що вiн лише вдає спокiй, а насправдi гранично напружений. А от Бренда переживала найменше — схоже, її невгамовна цiкавiсть i жага до пригод перемогли природний для всiх людей страх перед зустрiччю з невiдомим.

Наближаючись до бар’єру нескiнченностi, я наказав усiм трьом вiд’єднатися вiд Формотворчих. Нас огорнула фiолетова iмла, на зразок тiєї, що виникала при входi в Тунель, але наразi це було явище не статичне, а динамiчне. За секунду ми пролiтали через мiльярди свiтiв, i щосекунди їх ставало дедалi бiльше. Надходив критичний момент, коли за скiнченний промiжок часу нам належало проминути нескiнченну їх кiлькiсть...

— Готуйтеся! — гукнув я, i ми ступили в нескiнченнiсть.

Ми провалилися в безодню й досягли її дна. Те, що чекало нас там... Навiть надра наднової зiрки видалися б теплою купiллю в порiвняннi з тим несамовитим шаленством стихiй, що коїлося навколо нас. У математицi є такий символ: „∞” — вiсiмка, покладена на бiк, абстракцiя, що позначає нескiнченну величину. Тут ця абстракцiя ставала реальнiстю, тут геть усе вимiрювалося в символах нескiнченностi. Тут була точка дотику Порядку й Хаосу, тут Янь та Iнь накладалися один на одного, вступаючи в безпосереднiй контакт. Градiєнт ентропiї тут був нескiнченний, потужнiсть Формотворчих також нескiнченна. В один момент Порядок виривав iз безоднi Хаосу еони i створював свiти, а вже наступної митi Хаос знову поглинав їх. Ми бачили, як народжувались i вмирали галактики в мiкроподобах Великого Вибуху. Це був перманентний Рагнарок, у якому не було мiсця нi простим смертним, нi безсмертним чаклунам. Тут була люта боротьба двох стихiй на межi, де закiнчується їхня влада.

Мiй Образ Джерела оберiгав нас вiд неминучої загибелi в цих катаклiзмах. Вiн допомiг нам безперешкодно подолати бар’єр, i за хвилину ми знову мчали звичайним Тунелем повз звичайнi свiти — тепер уже Серединнi, прилеглi до Джерела.

Мої супутники вражено мовчали, приголомшенi всiм побаченим i пережитим. Я спецiально продовжив наш рух за iнерцiєю, щоб дати їм час опам’ятатися.

— Брате, — нарештi вичавив iз себе Брендон; голос його лунав незвично хрипко. — Ти могутнiй! Без тебе ми не мали б жодних шансiв...

— Я знала, що так буде, — сказала Бренда. — Бо була знайома з граничними умовами. А проте... Якщо Бог є, то хай вiн буде проклятий, що створив таке пекло.

— Бiдолашна мама, — тихо мовила Пенелопа.

Вiдчайдушним зусиллям волi я примусив себе не думати про Дiану i про те, що спiткало її в нескiнченностi. Оскiльки ми вже були в Серединних свiтах, я скористався Образом Джерела i перемiстив нас iз Тунелю прямiсiнько на Землю Артура — у свiт, де прожив останнi двадцять рокiв i який вирiшив назвати на честь свого прадiда. За мiсцевим часом моя вiдсутнiсть тривала трохи довше мiсяця.

Ми опинились на узлiссi, в безлюднiй мiсцинi, але неподалiк вiд дороги, що вела до замку Каер-Сейлген. Ще напередоднi я вирiшив, що найкраще з’явитися в Лохланi, на моїх власних землях, де я був повновладним господарем.

Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. День був по-осiнньому прохолодний, дув сильний пiвнiчний вiтер. Бренда негайно поставила обидвi свої валiзи на землю, видобула з однiєї тепле манто й накинула собi на плечi.

— I що далi, Артуре? — запитала Пенелопа, мерзлякувато пощулившись. Брендон люб’язно запропонував їй свою куртку; вона подякувала i вдягла її.

— За пiвтори милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген, — сказав я. — Але ми не можемо отак зразу перемiститися туди. Хоча це чаклунський свiт, тут поки невiдоме явище тунельного переходу, i якщо ми з’явимося в замку нiзвiдки, нас, чого доброго, вважатимуть демонами. Тому нам доведеться сiсти на старих добрих конячок i в’їхати в Каер-Сейлген належним чином. Правда, сама моя поява разом з вами в цих краях викличе багацько питань, але я тут хазяїн, i нiхто не стане вимагати вiд мене пояснень.

— Авжеж, — погодився Брендон. — Феодалiзм має свої переваги — якщо, звiсно, ти сам феодал... Мiж iншим, Артуре. Формотворчi тут справдi „кусаються”. I дуже боляче.

— А я вже встановила контакт, — похвасталася Бренда. — Через Сапфiр. Виявляється, це раз плюнути.

Поки Брендон i Пенелопа зосереджено проробляли „це раз плюнути”, сестра поцiкавилася:

— А де вiзьмемо коней? Поцупимо в тутешнiх циганiв?

— Та нi, обiйдемося без конокрадства. Вчора я зв’язувався з Морганом Фергюсоном i попросив його подбати про транспорт. — Я дiстав з кишенi дзеркальце й зосередився. — Зараз побалакаю з ним.

Поверхня дзеркальця вкрилася дрiбними брижами, потiм воно стало матовим i проказало Моргановим голосом:

— Кевiн? Ну, нарештi!

Туман розсiявся, i я побачив Фергюсона. За його плечима була висока спинка шкiряного крiсла, а в верхньому правому кутку дзеркальця виднiвся край якогось портрета.

— Як справи? — запитав Морган. — Вже повернувся?

— Так. Зараз я в Лохланi.

— Чому так далеко?

— Бо так треба. Я вже казав, що зi мною будуть родичi, брат i двi сестри. — (Ще коли ми готувалися в дорогу, я вирiшив видавати Пенелопу за свою сестру. Було б дуже важко пояснити людям, звiдки в мене з’явилася доросла дочка; а крiм того, я ще не був готовий розповiсти Дейдрi про Дiану...) — Поки вони втрьох поживуть у моїх володiннях, а тим часом ми вирiшимо, як їх представити в Авалонi.

— Тут нiчого вирiшувати, — знизав плечима Морган. — Представимо як є — брат i сестри. Люди вже знають, що ти знайшов рiдню.

— Он як! — здивовано мовив я i наблизив дзеркальце до своїх очей, збiльшуючи кут огляду. Здогад, що промайнув у моїй головi, виявився вiрним: Морган сидiв у Колiновiм крiслi, а над ним висiв портрет Дейдри з букетом волошок у руках. — Друже! Що ти робиш у королiвському кабiнетi?

Морган силувано посмiхнувся:

— Зараз це кабiнет регента королiвства. I я перебуваю в ньому за своєю новою посадою.

Я аж вирячився:

— Що?! Невже Колiн..?

— Нi, не вмер. Просто зрiкся престолу i зник у невiдомому напрямку.

Роззявивши рота, я кiлька секунд перетравлював цю звiстку. А коли трохи оговтався, менi раптом спало на думку, що тепер мiж мною та престолом бiльше не стоїть мiй друг Колiн, а нового короля, хто б ним не став, я зможу потiснити без зайвих докорiв сумлiння. Зрештою, я майбутнiй чоловiк Дейдри, єдиної доньки короля Брiана; до того ж, мiй прадiд був законним правителем Логрiсу...

— Коли це сталося? — запитав я.

— Позавчора.

— А чому вчора нiчого не сказав?

— Бо був не дуже вдалий момент — ти викликав мене в розпал дебатiв на Державнiй радi. Ми якраз затверджували Колiнове зречення i розглядали кандидатуру його наступника. Рiч у тiм, що за законом це має бути Емрiс Лейнстер, проте сам Колiн назвав iншу особу — Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла, нащадка легендарного короля Артура.

Вiд несподiванки я закашлявся i замалим не впустив своє дзеркальце.

— Моргане, це серйозно?

— Ще б пак серйозно! Учора пiзно вночi Державна рада проголосила тебе королем Артуром Другим, а мене призначила регентом на час твоєї вiдсутностi.

— Отакої... — розгублено промимрив я.

— Нам треба поговорити, — вiв далi Морган. — I в зручнiшiй обстановцi. Без дзеркал, по-людськи, вiч-на-вiч. Давай до мене.

— Не зараз, — сказав я, — згодом. Спершу маю влаштувати рiдних. Ти подбав про коней?

— Звичайно. Вони на моїй стайнi, в чотирьох найдальших стiйлах. Два гарячi жеребцi та двi сумирнi кобили, вiдповiдно з чоловiчими й дамськими сiдлами.

— Ух ти! Навiть це врахував.

Морган осмiхнувся:

— Радий служити вашiй величностi i всiй вашiй царственiй рiднi.

— Гаразд, — зiтхнув я. — Чекай на мене години за три.

Я перервав контакт, сховав дзеркальце в кишеню i подивився на рiдних, що стояли неподалiк i чули всю нашу розмову. Всi троє задоволено всмiхалися. На вiдмiну вiд мене, їх нiтрохи не здивували останнi подiї. Навпаки, їм здавалося цiлком природним i само собою зрозумiлим, що я маю посiсти трон в Авалонi.

— Мої вiтання, братику, — перша озвалася Бренда. — Найгiрше тепер позаду. Я ж бачила, як гнiтила тебе думка, що доведеться скидати з престолу свого друга. А iнакше не випадало — раз ти задумав створити Дiм, то рано чи пiзно мусив потiснити Колiна.

— До того ж, — зауважила Пенелопа, — iдеться про корону нашого предка. А хто з принцiв Свiтла не мрiяв знайти Iстинний Авалон i запанувати в ньому? Ти знайшов його, i Колiн, довiдавшись про твоє походження, збагнув, що довго на престолi не втримається. Тому й вирiшив пiти сам.

— З його боку це був розумний вчинок, — пiдвiв пiдсумок Брендон. — Отже, Артуре, залагоджуй свої справи з короною, а ми не станемо заважати. Поживемо скiльки треба в Каер-Сейлгенi, будемо дослiджувати Серединнi свiтiв, словом, не нудьгуватимемо. Правда, дiвчата?

Бренда й Пенелопа ствердно кивнули.

— От i домовилися, — сказав я, викликавши Образ Джерела. — Зараз приведу коней, i рушимо в замок.

Роздiл 25

Я стояв бiля пiднiжжя пагорба, вкритого лiловою травою, а надi мною мiнилося зелене небо Безчасiв’я. По пологому схиловi до мене наближалася вродлива золотоволоса жiнка, моя Снiгова Королева, Хазяйка Джерела, Бронвен...

Подбавши про брата з сестрами, котрi зараз вiдпочивали в затишних спальнях Каер-Сейлгена, я передовсiм прийшов сюди, щоб побалакати з Бронвен. Мої вiдвiдини Безчасiв’я, скiльки б я тут не пробув, у матерiальному свiтi займуть лише одну мить, але за цю мить я розраховував отримати всю належну iнформацiю, щоб розмовляти з Морганом на рiвних i не дозволити йому лукавити зi мною. Крiм того, я почувався втомленим пiсля подолання бар’єра нескiнченностi i сподiвався вволю вiдiспатися в Безчасiв’ї — якщо, звiсно, Бронвен не вестиме себе агресивно. А вона мала всi пiдстави сердитись — адже через мене її брат зрiкся престолу.

Втiм, жодних ознак агресивностi Бронвен не виказувала. Вона пiдiйшла до мене майже впритул i взяла за руку. Її гарнi синi очi промiнилися сумом i нiжнiстю.

Як i ранiше, менi защемiло серце, але пристрастi вже не було. З полегкiстю я констатував, що криза минула.

— Що ж, — промовила Бронвен з нотками приреченостi в голосi. — Вiд iменi Джерела вiтаю тебе, Артуре Пендрагон, новий король Логрiсу.

— Здрастуй, Бронвен, — сказав я, а вiдтак прямо запитав: — Що з Колiном?

— Вiн пiшов. Не знаю куди. Але сказав, що бiльше не повернеться.

— Чому?

— З багатьох причин. I насамперед тому, що довiдався, хто ти насправдi.

— Вiд тебе?

— Не зовсiм. Я лише пiдтвердила йому те, що вiн почув вiд iнших.

— Невже вiд Дейдри?

— Можна сказати й так. Коли ти подався в Екваторiальнi свiти до своєї рiднi...

— Га! — перебив я її. — Звiдки ти знаєш про Екваторiальнi свiти?

— Я пiдслухала твою розмову з Дейдрою, — просто вiдповiла вона. — Розумiю, це негарно, але iнакше не могла. Я мусила знати про тебе якнайбiльше.

— Гаразд, дiзналася. А далi?

— Вже на третiй день по Авалону, а потiм i по всiй країнi, вперто поповзли чутки, що ти прямий нащадок легендарного короля Артура i тебе теж звуть Артур. Мовляв, твiй прадiд багато сторiч спав сном, схожим на смерть, у таємничiй печерi, де його сховав Мерлiн. Нарештi вiн зцiлився ввi снi, прокинувся й пiшов у чужi краї. Там одружився, завiв дiтей, заснував Царство Свiтла. Згодом ваш рiд став такий могутнiй, що вирiшив знову запанувати в Логрiсi. З цiєю метою тебе ще немовлям вiддали пiд опiку лорда Маркуса Фiнiгана, щоб ти рiс i виховувався як справжнiй логрiйський аристократ...

— О Зевсе! I люди повiрили в цю маячню?

— Уяви собi, багато хто повiрив. Зважаючи на твоє загадкове походження, iсторiя досить правдоподiбна. А тут ще й з’явився лист, сфабрикований Фергюсоном...

— Що за лист?

— Буцiмто написаний лордом Фiнiганом незадовго до смертi й адресований його небожевi Моргану. З цього листа випливало, що Маркус Фiнiган вiд самого початку знав, хто ти насправдi, i фактично був агентом твоєї сiм’ї. А перед своєю смертю вiн доручив Фергюсону в належний час подбати про тебе.

— Здурiти можна! — геть розгубився я.

— Мiж iншим, це був спритний хiд. Усiм вiдомо, що Морган кращий друг Колiна, i коли вiн, для вигляду поманiрившись, врештi визнав факт iснування листа, а потiм i пред’явив його, нiхто не наважився звинуватити його в пiдробцi. Навiть я — хоча достеменно знала, що вiн бреше. — Бронвен пересмикнула плечима. — Власне, яка була рiзниця, сфальшований лист чи нi. Головне — що ти справжнiй. Отож позавчора, коли вiйсько повернулося з походу, Колiн привселюдно оголосив, що нiбито звернувся до своєї Сили, i вона пiдтвердила твоє походження вiд короля Артура. Потiм вiн зрiкся престолу на твою користь.

— Цебто вирiшив здатися без бою?

— А з ким йому було боротися? З Морганом i Дейдрою, що змовилися звести тебе на престол? З тобою? Я вiдразу попередила Колiна, що ти дуже досвiдчений чаклун, i в нього немає шансiв здолати тебе в чесному поєдинку. А дiяти за прикладом нашого предка Гiломана й повторити його „подвиг” вiн не захотiв.

— А ти?

Бронвен подивилася на мене довгим поглядом, потiм простягла руку i провела долонею по моїй щоцi.

— Ах, любий, — жагуче мовила вона. — Хiба я здатна на це? Та я радше помру, нiж заподiю тобi кривди. Вiдтепер i довiку я буду твоїм вiрним янголом-охоронцем.

Вiд її нiжного дотику, вiд її пристрасних слiв, вiд її ласкавого погляду мене охопило збудження. Та це було, як висловлювався Морган, лише банальне бажання стрибнути в гречку. Я вже понад мiсяць не був з Дейдрою...

— Чари розвiялися, Бронвен, — сказав я. — Це вже в минулому.

Вона квапливо забрала руку i аж знiтилася.

— Так, я вiдчуваю. Моя казка скiнчилася... дурна казка для дурного дiвчиська. Я просто насолоджувалася тим, що тебе вабить до мене, i прогавила слушний час, коли могла скористатися з цього. А тепер пiзно...

— Ти ще зустрiнеш своє кохання. Своє справжнє кохання.

— А ти i є моє справжнє... моє єдине. Я хочу тебе, лише тебе, нiхто iнший менi не потрiбен.

— Це дитячий романтизм, — спробував напоумити я її.

— Аж нiяк! — заперечила Бронвен. — Я вже доросла. За моїми пiдрахунками, менi незабаром виповниться двадцять чотири.

— Правда? — здивувався я. — Ти ухистилася прожити вiсiм рокiв за п’ять мiсяцiв?

— Атож. Ночами я вiдвiдую свiти, де час тече дуже швидко. На один мiй день в Авалонi в середньому припадає двадцять днiв у подорожах. Я багато мандрувала, чимало бачила, вивчила рiзнi мови, прочитала безлiч книжок, спiлкувалася з розумними й цiкавими людьми, а багато чоловiкiв пропонували менi руку та серце — адже скрiзь, крiм Логрiсу, я буваю у своїй новiй подобi. — Бронвен всмiхнулася, а на її вiях заблищали сльози. — Але я вiдкидала всi пропозицiї — i одружитися, i просто переспати, — бо є на свiтi той єдиний, для кого я бережу свою невиннiсть.

— Бро...

— Помовч, будь ласка. Ти не розумiєш мене... поки не розумiєш. Та це нiчого, я зачекаю. Колись ти вiдповiси на моє кохання — якщо не з любовi, то з розумiння i спiвчуття.

— Жалiсть принизлива, Бронвен, — м’яко промовив я.

— Я кажу не про жалiсть, а про розумiння. Про те саме розумiння, що невдовзi прийде до тебе. Тодi ти зрозумiєш мої почуття i поспiвчуваєш менi. Не пожалiєш — а саме поспiвчуваєш.

З цими словами вона розвернулася й пiшла вгору по схилу пагорба.

— Бронвен! — гукнув я.

Вона зупинилась i озирнулася:

— Що?

— Як там Емрiс i Ерiксон?

Кiлька секунд Бронвен мовчала, потiм вiдповiла:

— Емрiс мiй брат, i я дбаю про нього. А для Ерiксона вже почалося пекло за життя. Я саме збираюся подивитись на його страждання. Хочеш зi мною?

Я заперечно похитав головою.

— А дарма, — сказала Бронвен. — Я оселила його у свiтi, де кожен наступний день схожий на попереднiй, де небо весь час похмуре, а сонце нiколи не визирає з-за хмар. Ерiксон не вiдчуває нi голоду, нi спраги — їжi й питва в нього вдосталь. Але немає людей, з якими мiг би спiлкуватися, i немає хлопчикiв для його мерзенних забав. До нього приходжу лише я — приблизно раз на рiк за його власним часом. У тому свiтi час минає набагато швидше, нiж у нас, Ерiксон поступово старiє, а я щораз з’являюся перед ним така ж молода.

Бронвен пiшла далi до вершини пагорба.

„Оце так, — подумав я, дивлячись їй услiд. — Винахiдливе дiвча! У своєму вiцi додумалася до такої витонченої помсти...”

Я розлiгся на травi i блаженно розслабився, але сон нiяк не йшов до мене. Я думав про обiцянку Бронвен, що дуже скоро зрозумiю її, i це не давало менi спокою. Адже вона слiв на вiтер не кидає...

Я думав про Колiна, що поступився менi короною й пiшов у невiдомiсть, можливо, тримаючи на мене зло...

Я думав про Моргана i Дейдру, чиїми стараннями став королем...

Я думав про Дану, яка, напевно, була ображена на мене. Бо це з моєї вини вона не стане королевою...

Я думав про мою мiсiю засновника нового Дому, i думав про те, як його назвати — Домом Джерела, Домом Авалона, або ж, без зайвої скромностi, Домом Артура. Перебираючи рiзнi варiанти назви, я врештi заснув...

Роздiл 26

Мене розбудив виклик через Сапфiр.

„Хто?” — запитав я в напiвснi.

„Бренда. Ти в нормi, Артуре?”

„Так, майже виспався”.

„Ага, зрозумiло. Ти так мiцно спав, що менi ледве вдалося докликатись до тебе”.

„Я в Безчасiв’ї, — лiниво вiдповiв я. — Тому ти не могла...”

Аж тут до мене дiйшло розумiння ситуацiї, я остаточно прокинувся й розплющив очi. Я не побачив над собою мiнливого неба Безчасiв’я; натомiсть розгледiв у присмерках балдахiн, а роззирнувшись, переконався, що лежу на застеленому лiжку в Дейдринiй спальнi. Крiзь фiранки на вiкнах пробивалося мiсячне свiтло...

— От холера! — вилаявся я вголос.

„Що сталося?” — стурбовано запитала Бренда.

„Власне, дрiбницi. Тiльки й того, що змусив Моргана чекати... До речi, котра година?”

„Пiв на одинадцяту”.

„Чарiвно! Як там Пенелопа i Брендон?”

„Ще сплять. Мабуть, не прокинуться до ранку. Стрибок через нескiнченнiсть дуже вразив їх”.

„А тебе?”

„Також. Але я врiвноважена дiвчинка, мене непросто вибити з колiї. Я вже вiдпочила, почуваюся свiженькою, оце зараз повечеряю i гайну знайомитися з тутешнiми населеними свiтами”.

„Не зникай надовго, — попередив я. — Бо хвилюватимуся”.

„Все гаразд, Артуре, вранцi повернуся.”

Ми попрощалися i перервали зв’язок. Я встав з лiжка, викликав Образ Джерела i запалив у канделябрах свiчки. Потiм дiстав сигарету, закурив i став думати.

Що ж трапилося, хай йому грець? Я заснув у Безчасiв’ї й розраховував гарненько виспатися, не втративши анi секунди в матерiальному свiтi. Але прокинувся в Дейдринiй спальнi лише наприкiнцi доби, причому спав так мiцно, що не реагував на виклики Моргана — а вiн, певна рiч, неодноразово намагався зв’язатися з мною.

Схоже, це штучки Бронвен. Мабуть, вона повернулася, побачила, що я сплю, розсердилась i сказала: „Ти нехтуєш мене, бо любиш Дейдру? То забирайся спати до неї!” — I я забрався...

Дверi тихо заскрипiли, розчинилися, i в кiмнату ввiйшла чарiвна рудоволоса дiвчина в розкiшнiй вечiрнiй сукнi з синього оксамиту. Я не гаяв нi секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обiйми i припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте нiжно й палко вiдповiла на мiй поцiлунок.

А за мить я вiдсахнувся й нiяково проказав:

— Перепрошую, Дано... Я думав, це Дейдра.

Я збрехав, i Дана зрозумiла це. Я вiдразу впiзнав її, щойно вона ввiйшла, але вже не мiг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!..

Цiлу вiчнiсть ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дiйсностi мене повернув горiлий запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жеврiти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мiкро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила дверi.

— Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча ранiш для наших стосункiв була характерна зайва офiцiйнiсть.

— Шукаєш Дейдру? Її тут немає.

— Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь iноземних послiв, що прибули засвiдчити повагу майбутнiй королевi Логрiсу. — Дана сумно всмiхнулася. — Ще три мiсяцi тому я влаштовувала такий самий бенкет.

— Менi шкода, що так сталося, — винувато сказав я.

Дана хитнула головою:

— Я не ображаюся, Кевiне... чи Артуре? Як тепер тебе називати?

— Як хочеш. Менi байдуже.

— I все-таки ти Артур. Король Артур... — Дана пройшла вглиб кiмнати й сiла в крiсло бiля вiкна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.

— Розумiю. Коли я народився i батько вирiшив назвати мене Артуром, родичi були проти. Для них це iм’я асоцiювалося лише з однiєю людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.

— А в нашому родi цього iменi боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристрiту. Коли хтось iз валiйських лордiв називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королiвськiй владi.

Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальнi, а я замилувано дивився на неї. Мiй потяг до Дани не мав нiчого спiльного з тою похiтливою жагою до Бронвен, що мучила мене все лiто. Зараз у менi домiнувала нiжнiсть. Я хотiв бути поруч з нею, чути її мелодiйне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набiк голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокiрнi кучерi...

— Якось негарно вийшло, — нарештi сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Iнакше попередила б мене.

— Ви ночуєте разом? — здогадався я.

— Вже два тижнi. Злi язики почали плiткувати, що Дейдра знову взялася за старе i за твоєї вiдсутностi плутається з Фергюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.

— А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.

— Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — I плiтки негайно припинилися. Всiм вiдомо, що я б не стала покривати її походеньки.

— Ясно, — сказав я i присiв на край лiжка. — Але iншого не розумiю. Чому ви з Дейдрою, даруй на словi, як кiшка з собакою?

— Швидше як двi гримучi змiї, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружнi стосунки, та нiяк не вдається. Щовечора миримося, обiцяємо бiльше не сваритися, клянемось у вiчнiй дружбi — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привiд для чергової сварки.

Нi, подумав я, розумом жiнок нiколи не збагнути, i судити їх за чоловiчими мiрками так само безглуздо, як вимiрювати довжину кiлограмами. При всьому своєму рацiоналiзмi, розсудливостi та практичностi, вони геть-чисто вiдкидають звичайну логiку, протиставляючи їй щось зовсiм несосвiтенне i недосяжне для чоловiчому розумовi — так звану логiку жiночу.

— Я б хотiв, щоб ви подружилися, — ввiчливо сказав я. — У вас так багато спiльного.

— Та вже ж, — з гiркотою погодилась Дана. — У нас багато спiльного. Аж занадто. Спершу був Колiн, що душi не чув у Дейдрi, а я бiгала за ним як дурненька. Згодом з’явився ти...

Моє серце знову занило. Колись, iще пiдлiтком, я мрiяв стати серцеїдом, марив про те, як жiнки навперебiй чiплятимуться менi на шию. Згодом я добряче погуляв, щоправда, недовго, бо одного чудового дня несподiвано виявив, що Дiана, моя маленька тiтонька, стала дорослою жiнкою, i я закохався в неї без пам’ятi. А потiм... Потiм усе пiшло шкереберть. Я втратив пам’ять i втратив Дiану, а мої дитячi мрiї, мов гротеск, втiлилися в образi трьох дiвчат, ладних через мене видряпати одна однiй очi.

— Не надавай цьому значення, Дано, — м’яко мовив я. — Це лише чари, якийсь супутнiй ефект вiд взаємодiї Знакiв.

— Я розумiю, — сказала вона, розгублено дивлячись повз мене. — Але... Знаєш, я справдi любила Колiна. Нехай i по-дитячому, це неiстотно. Головне, що любила його. А коли з’явився ти... Менi ти одразу сподобався — та не бiльше того. Ти подобався менi так само, як подобався Морган Фергюсон i деякi iншi знайомi. Це ще нiчого не означає, це просто симпатiя. А от коли ти ввiйшов у Ворота, зi мною щось сталося, у менi щось зламалося. I рiч не в тому, що зараз мене вабить до тебе; зрештою, це минеться, щойно чари розвiються. Але водночас це вбило моє кохання до Колiна... Тiльки не подумай, що я звинувачую тебе. Навпаки, я маю ще подякувати, що ти пiддав мої почуття випробуванню, якого вони в результатi не витримали. Зазвичай iспит для кохання починається в шлюбi, коли вже пiзно щось мiняти, i слава богу, що я уникла такої долi. Тепер я вiльна i не шкодую про втрачену корону, яку майже тримала в руках.

— Зовсiм не шкодуєш?

— Нiтрохи... А втiм, нi, брешу. Менi таки прикро.

— А якщо я запропоную тобi корону? — раптом вихопилося в мене.

Це було так несподiвано для нас обох, що ми кiлька секунд приголомшено дивились одне на одного. Першою опам’яталася Дана:

— Це дурницi, Артуре. Ти ж не серйозно запропонував?

— Нi, не серйозно, — вiдповiв я, все ще не в змозi повiрити, що я так сказав.

А наступна думка, що майнула в моїй головi, була вже просто непристойна. Звiсно, я не мав намiру висловлювати її вголос, але тут перехитрив самого себе, дозволивши Данi почути те, про що лише подумав.

Вона подивилася на мене з таким нещасним виглядом, нiби я запропонував їй коробку шоколадних цукерок, вiд яких вона мусить вiдмовитися, бо береже свою фiгуру.

— Я б погодилася, — повiльно мовила Дана, — коли б не Дейдра. Якби ти був вiльний, я б прийняла твою пропозицiю у сподiваннi, що нашi любовнi стосунки згодом переростуть у справжнє кохання. Але в тебе є Дейдра, а я надто високо цiную себе, щоб стати твоєю жiнкою номер два, хай навiть ти — правнук великого Артура.

Я збентежено опустив очi:

— Вибач, Дано. Це все через каменi. Часом я стаю геть дурний.

— Я теж, — чесно визнала Дана. А трохи помовчавши, додала: — У нас вийшла дуже вiдверта розмова.

— Так, — кивнув я. — А ранiше ти уникала мене.

— Бо ти тримався зi мною надто сухо.

Ми обмiнялися усмiшками.

— Я рада, що ти повернувся, Артуре, — сказала Дана.

*

Коли Дана пiшла, я дiстав дзеркальце й зосередився, викликаючи Моргана. За кiлька секунд у моїй головi почувся його голос:

„Припини пищати!”

„Га?”

„Чорт! Твоє дзеркальце пищить у моїй кишенi”.

„Ага!” — сказав я i послабив концентрацiю.

„Тепер нормально, — сказав Морган. — От невдача, друже! Зараз я розкланююся з послом Пiднебесної”.

„Тодi я...”

„У кабiнетi Колiна. За чверть години”.

„Домовилися”. — Я перервав контакт, сховав дзеркальце й викликав Образ Джерела. Наступної секунди я вже стояв посеред просторого кабiнету, де було багато книжок i стародавнiх фолiантiв на полицях, а також великий дубовий стiл i портрет Дейдри на стiнi мiж двома вiкнами.

Я сiв у крiсло пiд портретом, закурив i став чекати Моргана. Аж раптом дещо згадав i голосно промовив:

— Бронвен, якщо збираєшся слухати нашу розмову, то раджу зайнятися iншими справами. — Потiм проказав ключовi слова надiйного закляття проти пiдслуховування; цi чари жодним чином не можна було обiйти — а лише зруйнувати.

Морган прийшов, коли я курив уже третю сигарету. Вiн зачинив дверi, усмiхнувся i сказав — але не те, чого я чекав:

— Теж палиш?

Я зiтхнув:

— Ну от, знову не вгадав. Думав, що спершу ти зробиш зауваження з приводу захисних чарiв.

— Я їх помiтив. Гарнi чари, дуже хитрi.

Ми потисли один одному руки. Потiм Морган пригостився сигаретою з моєї пачки i всiвся в крiсло праворуч стола.

— Дейдра скоро прийде, — повiдомив вiн. — Бенкет уже закiнчується. А поки я в загальних рисах змалюю тобi ситуацiю.

— В загальних рисах менi вiдомо, — вiдповiв я. — I про казочку, яку ви з Дейдрою вигадали, i про сфабрикований лист Маркуса Фiнегана. Бронвен розповiла.

— Зрозумiло, — кивнув Морган. — Тому ти й не прийшов до мене за поясненнями, а подався до Дейдри вiдсипатися.

— То ви знали, де я? А Дана сказала... — я затнувся й почервонiв

Морган пiдозрiло втупився в мене:

— Ти бачився з Даною?

— Ну... власне, так. Вона прийшла в спальню, бо Дейдра не попередила, що...

— Де ж пак! — перебив мене Фергюсон. — Дейдра при менi сказала їй, що ти вже повернувся

— Мабуть, Дана не зрозумiла.

Морган пирхнув i закотив очi.

— Але ж ти йолоп, Кевiне, хоч i король! — промовив вiн iз сердечнiстю, що нiяк не в’язалася зi змiстом його слiв. — От давай я вгадаю: Дана прийшла сама, без покоївки, хiба нi?

— Так. — До мене вже починало доходити. — Її нiхто не супроводжував.

— От бачиш! Вона все чудово зрозумiла i здогадалася, де ти. Тому й пiшла завчасно з бенкету — щоб побачитися з тобою. Сподiваюсь, мiж вами нiчого не було?

— Нiчого такого, — вiдповiв я збентежено. — Ми просто розмовляли.

— Але не думаю, що про погоду.

— Не про погоду. — Я трохи повагався, а потiм переказав Моргановi нашу розмову, не згадавши хiба про надто палку зустрiч.

Коли я замовк, вiн важко зiтхнув:

— Ускочив ти в халепу, Кевiне. В одному Дана була з тобою щира: ти опинився в лiгвищi двох гримучих змiй. Гарненьких, руденьких, зеленооких — i дуже кусючих. Коли на тебе претендують двi такi дiвчини, а ти й сам не знаєш, котрiй з них вiддати перевагу, то кепськi твої справи.

— Перестань, Моргане, — поморщився я. — Не драматизуй ситуацiю. Мої з Даною проблеми — через каменi. Ми обоє це усвiдомлюємо.

Фергюсон так подивився на мене, нiби чекав, що я ось-ось маю перекинутися на вiслюка.

— Цiкаво, — спроквола мовив вiн. — У вашiй сiм’ї всi такi iнфантильнi телепнi, чи це через твоє подвiйне дитинство? Невже ти ранiше нiчого не помiчав? Ти впав Данi в око задовго до тiєї пригоди з каменями — тому вона й уникала тебе, щоб не видати своїх почуттiв. Її проблеми з Колiном виникли не пiсля того, як ти пройшов у Ворота, а набагато ранiше. Фактично вiд першої твоєї появи в Авалонi.

— Але ж Дана казала...

— Мало що вона казала! Нiколи не вiр жiнкам, надто якщо вони самi називають себе гримучими змiями.

Я пильно придивився до Моргана:

— Друже! Але ж ти злий, як чорт.

Фергюсон пiдiбгав губи i довго мовчав.

— Твоя правда, — врештi зiзнався вiн. — Я справдi злий на тебе, хоча й розумiю, що ти нi в чому не винен. Менi завжди подобалася Дана, i я дуже шкодую, що вона не народилася рокiв на п’ять або десять ранiше... Знаєш, — повiдомив вiн довiрчим тоном, — в душi я давно хотiв, щоб Дана розлюбила Колiна. Думаю, з нас вийде чудова пара, навiть попри нашу рiзницю у вiцi.

— Хочеш розлучитися з дружиною?

— Рано чи пiзно це станеться, — скрушно вiдповiв Морган. — Зрештою, я сподiваюся прожити довго, дуже довго... — При цьому вiн значуще глянув на мене. — I не хочу провести своє довге життя в тому пеклi, на яке прирекли мене в юностi батьки.

— Розумiю... Отже, ти маєш Дану на прикметi?

— Маю, i врахуй це. Якщо надумаєш звабити її... — Тут вiн розгублено замовк. Я з подивом завважив на його обличчi безпорадний вираз. — Ти мене дуже засмутиш, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина i заслуговує кращої долi, нiж бути чиєюсь коханкою. Навiть коханкою короля.

Саме цiєї митi почувся приглушений захисними чарами стукiт у дверi. Менi навiть не довелося загострювати свої вiдчуття, аби зрозумiти, що це була Дейдра.

— Можеш поцiлувати її, — сказав Морган. — Я не сором’язливий.

Роздiл 27

Коли Дейдра ввiйшла, я дослухався Морганової поради, i наша перша зустрiч пiсля тривалої розлуки ознаменувалася нiжним поцiлунком. Фергюсон дивився на нас iз доброзичливою усмiшкою. Вiн щиро бажав нам щастя — i не без користi для себе.

Потiм я всадовив Дейдру в крiсло, сам сiв поруч неї на стiлець i сказав:

— Отже, тепер комiтет з реставрацiї Пендрагонiв у повному зборi.

— Не в повному, — зауважив Морган. — Бракує архiєпископа. В розробцi наших планiв вiн участi не брав, але активно пiдтримував нас.

— З якого дива? — запитав я. — Церква ж намагається стояти осторонь полiтики.

— Наразi вона порушила свiй принцип нейтралiтету. Монсеньйор Корун МакКон мiтить на патрiаршу тiару — а ти, як живе пiдтвердження його тези про множиннiсть свiтiв, значно пiдвищуєш його шанси стати наступником нинiшнього вселенського патрiарха.

— Гаразд, приймається. Далi, Дейдринi мотиви, — я лагiдно всмiхнувся їй, — менi цiлком зрозумiлi. А ти що скажеш у своє виправдання, Моргане?

— Ти мiй друг.

— Колiн також твiй друг.

— Тим бiльше. Вiн нiколи не прагнув корони, влада обтяжувала його. Я аж нiяк не стверджую, що Колiн виявився нездарним королем, просто це — не його стихiя. Вiн учений, а не правитель; йому милiше корпiти над книжками i проводити алхiмiчнi дослiди, нiж керувати державою.

— Виходить, — скептично промовив я, — ти дiяв безкорисливо.

— Я цього не казав. У мене є свiй великий шкурний iнтерес. Ледi Дейдра розповiла менi про чаклунськi Доми Володарiв Екватора, i я одразу збагнув, що ти захочеш створити такий самий Дiм у нашому свiтi. Аби не конфлiктувати з Колiном, ти мiг розпочати його будiвництво з якоїсь iншої країни — а це мене нiскiлечки не влаштовувало. Як логрiєць, я хочу, щоб основою нового Дому став Логрiс, а його столицею — Авалон. Зрештою, це твоя прабатькiвщина.

— Ясно... А проте ви дуже ризикували, форсуючи подiї. Якби Колiн став опиратися, у країнi спалахнула б громадянська вiйна.

— Це було виключено, — похитав головою Морган. — Тебе пiдтримала церква в особi архiєпископа. Потiм простий народ — здебiльшого валiйцi. Коли стало вiдомо, що ти правнук легендарного Артура, цебто їхнiй одноплемiнник...

— Це не зовсiм так, — перебив я. — Моя мати iз Дому Сутiнкiв, а отже, за тутешнiми мiрками, я наполовину атлант.

— То вже дрiбницi, — озвалася Дейдра. — Я нiтрохи не схожа на валiйку, проте народ вважає мене своєю, бо моя мама була з давнього валiйського роду.

— Валiйцi складають лише двi третини населення Логрiсу, — зауважив я. — А як же iншi, наприклад, скотти?

— У переважнiй бiльшостi вони також шанують пам’ять твого прадiда, — вiдповiв Морган. — I до речi, я чистокровний скотт.

— Насамперед, ти аристократ i чаклун. А це окрема каста.

— У тiм-то й рiч. Навiть якщо представники iнших народностей Логрiсу будуть незадоволенi поверненням на престол короля з Пендрагонiв, то в громадянську вiйну це не виллється, бо в них не знайдеться впливових вождiв. Жоден чаклун не виступить проти тебе.

— Ти впевнений?

— Ще б пак! Уся наша чаклунська знать куплена з бебехами.

„О боги!” — вжахнувся я, а Морган тим часом вiв далi:

— З достовiрних джерел стало вiдомо, що ти знаєш секрет обряду Причастя, що дає чаклунам та вiдьмам небачену могутнiсть i вiчну молодiсть.

— О боги! — сказав я вже вголос. — Саме цього я й боявся.

Дейдра запитливо глянула менi в очi:

— Що сталося, Кевiне? Невже ти хотiв це приховати?

Я промовчав, охоплений злiстю й вiдчаєм. Тепер я зрозумiв, чому Колiн так швиденько зрiкся престолу i чкурнув свiт поза очi.

— Але ж це аморально, — знову заговорила Дейдра. — Не можна позбавляти людей можливостi прожити довше, нiж вони живуть зараз. Хай навiть це стосується не всiх, а лише небагатьох, кому пощастило народитися з Даром. Ти ж сам казав, що члени Домiв вишукують у рiзних свiтах непробуджених чаклунiв та вiдьом, щоб провести їх через обряд Причастя. Я не розумiю...

— ОТОЖ-БО Й ВОНО, ЩО НЕ РОЗУМIЄШ! — люто вигукнув я, схопився зi свого мiсця i став мiряти кроками кiмнату. — ВИ ОБОЄ НЕ РОЗУМIЄТЕ! ВАМ ПРОСТО НЕВТЯМКИ, ЯКУ ДУРНИЦЮ ВИ УТНУЛИ!

Морган i Дейдра розгублено дивилися на мене, приголомшенi таким спалахом гнiву. Я пiдiйшов до крiсла пiд портретом i бухнувся в нього. Зо хвилю ми мовчали, нарештi Морган обережно запитав:

— То що ж за дурницю ми утнули?

Я мало знову не скипiв, та все ж стримався i почав пояснювати:

— Це правда, ми шукаємо у свiтах непробуджених чаклунiв та вiдьом, щоб залучити їх до своєї спiльноти. Нас дуже мало, i ми цiнуємо кожен новий Дар...

— То чому ж ти... — почав був Морган.

— Помовч! — загарчав я на нього. — I слухай уважно. Отож, нiкому достеменно не вiдомо, як виник подiл людства на чаклунiв i необдарованих. Iснують гiпотези випадкової мутацiї, закономiрного еволюцiйного стрибка або божественного втручання. Та хоч там як, а факт залишається фактом: у свiтах простих смертних час вiд часу з’являються люди з чаклунським хистом. Як правило, їхнiй Дар помирає разом з ними, оскiльки шлюби мiж чаклунами й необдарованими здебiльшого безплiднi. Але в украй рiдкiсних, майже неймовiрних випадках поодинокий Дар не гине, а виживає й розмножується. В результатi виникає цивiлiзацiя, де поряд iз простими смертними живуть непробудженi чаклуни й вiдьми. Вони мають такi-сякi магiчнi здiбностi, усвiдомлюють свою вiдмiннiсть вiд решти людей i надають перевагу екзогамiї, бо вже помiтили, що в змiшаних сiм’ях майже нiколи не буває дiтей. За переказами, у прадавнi часи чаклуни в одному з таких свiтiв отримали владу над Формотворчими i заснували перший Дiм Володарiв. Нiхто не знає, що то був за Дiм. I вiн, i Доми, що постали слiдом за ним, зникли невiдь скiльки тисячолiть тому, пiд час одного з багатьох Рагнарокiв, i пам’ять про них не збереглася — за винятком хiба туманних i суперечливих легенд... Та годi про минуле, повернiмося до сучасностi. Свiти з невеликими чаклунськими громадами, вiд кiлькох сотень до кiлькох тисяч душ, виявляють у середньому раз на тридцять — сорок рокiв. I тодi Дiм, якому належить ця знахiдка, отримує приток свiжої кровi. А буває, хоч i вкрай рiдко, знаходять свiти, де мешкають десятки та сотнi тисяч чаклунiв, що утворили стiйку спiльноту. За останнi чотири тисячi рокiв були виявленi всього три такi численнi громади, i двi з них були розграбованi — цебто їх членiв переманили до себе iншi Доми. I лише в одному випадку вдалося запобiгти розграбуванню i створити новий Дiм. Це зробив мiй прадiд Артур, що заснував Царство Свiтла. Так само — i тут, Моргане, ти правильно здогадався, — я задумав створити Дiм на батькiвщинi мого предка, в цьому свiтi. Проте ви з Дейдрою гранично ускладнили моє завдання, пообiцявши всiм тутешнiм чаклунам та вiдьмам безсмертя.

— А хiба так не буде?

— Звичайно, буде. Але не зразу. — Я сердито подивився на Моргана. — Ще чверть години тому ти назвав мене iнфантильним телепнем. А хто ж тодi ти? Адже тобi вiдомо, скiльки клопоту завдає навiть ваше часткове пробудження Дару. А що вже казати про справжнє пробудження — яке дає владу над фундаментальними силами природи! Невже ти гадав, що я зберу всiх чаклунiв у одному великому соборi й роздам їм Причастя, як священик роздає парафiянам хлiб з вином?

— Ми не обiцяли, що це станеться за один день, — зауважив Фергюсон. — Ми...

— Це розтягнеться на роки! — жорстко вiдрубав я. — Наразi я маю лише трьох помiчникiв — сестер та брата. Припустiмо, ми проведемо через Причастя найдосвiдченiших i наймайстернiших чаклунiв та вiдьом — тебе i твоїх магiстрiв. Я впевнений, що з вами не доведеться панькатися, ви й самi зможете дати собi раду з Формотворчими. Але ж iнших треба навчати, за ними треба наглядати, щоб вони не накоїли лиха. I таких — дев’яносто дев’ять вiдсоткiв. Де я вiзьму вчителiв для них? Саме тому я хотiв тримати це в таємницi — рiк чи пiвтора, доки зберу надiйну команду, ядро нового Дому. Лише тодi, маючи пiдтримку сотнi чаклунiв, що цiлком опанували Формотворчi, можна розпочати масове запричащення рядових членiв чаклунської громади.

— А якщо, — несмiливо запропонував Морган, — взяти цих найдосвiдченiших i наймайстернiших, дати їм Причастя й вiдправити в iнший свiт, де час iде дуже швидко — скажiмо рiк за кiлька днiв, щоб там вони опанували Формотворчi. Таким чином, за якийсь тиждень ти вже матимеш те саме ядро нового Дому.

Я похитав головою:

— Нiчого не вийде. У свiтах з надто швидким плином часу Формотворчi дуже нестабiльнi, новачку їх не приборкати. Навiть такий талановитий чаклун, як ти, зможе впоратися з ними не ранiше нiж пiсля рiчної практики в нормальних умовах.

— Але ж Колiн...

— Вiн адепт Джерела, — вiдповiв я. — А це iнша рiч. Його Образ стабiльний у будь-якому потоцi часу. А Формотворчi — нi. Ось у чому бiда, Моргане. Коли стане вiдомо про моє повернення, всi тутешнi чаклуни кинуться до мене, вимагаючи Причастя — зараз i негайно. А якщо я оголошу про вiдстрочку щонайменше на рiк, мене звинуватять в шахрайствi. Або навiть гiрше — запiдозрять у тому, що я збираюсь подарувати вiчну молодiсть i могутнiсть лише обраним. У будь-якому разi спалахне бунт, i менi доведеться придушувати його. Моє царювання почнеться з кровопролиття.

Фергюсон опустив очi.

— Кевiне, — промовив вiн голосом, сповненим розгубленостi й каяття. — Накажи вiдрубати мою дурну довбешку.

— Це не допоможе, — вiдповiв я. — Тiльки й того, що однiєю дурною довбешкою стане менше.

Дейдра жалiсливо глянула на мене:

— Що ж нам робити?

Трохи подумавши, я сказав:

— Є один варiант: вiдправити всiх нетерплячих на навчання в дружнi Доми. Там охоче приймуть учнiв, причому в необмеженiй кiлькостi, бо сподiватимуться переманити їх до себе. I багатьох таки переманять, особливо молодь, яку зачарує велич та пишнота тисячолiтнiх Домiв. Юнаки там швидко одружаться, дiвчата повиходять замiж, i ми втратимо цiле поколiння.

— Кепський варiант, — пiдсумував Морган, аж раптом очi його зблиснули: — Стривай-но! А якщо зробити навпаки — не вiдправляти учнiв, а запросити вчителiв?

Я кивнув:

— Саме про це я й думаю. Але тут є певна небезпека. Мiй прадiд Артур так i вчинив — навербував близько двох сотень помiчникiв з iнших Домiв, щоб вони допомагали йому в розбудовi Царства Свiтла. Саме цi люди склали кiстяк новоствореного Дому, захопили в ньому майже всi провiднi посади, стали найвищими достойниками держави. Така ситуацiя збереглася й дотепер — на добрих вiсiмдесят вiдсоткiв верхiвка Дому Свiтла складається з нащадкiв Артурових соратникiв, фактично, чужинцiв. Це завжди було причиною внутрiшньополiтичної напруги, часом призводило до серйозних конфлiктiв. I мiй прадiд, i дiд, i батько намагалися зарадити цiй проблемi, виправити становище, але було вже запiзно — суспiльство довгожителiв дуже iнертне й консервативне за своєю природою, воно опирається будь-яким змiнам. Я не хочу повторити помилки свого предка й тезки; ключову роль в нашому майбутньому Домi мають вiдiгравати тутешнi чаклуни й вiдьми.

— Це правильно, — погодився Морган. — Отже, прийшлi вчителi вiдпадають?

— Подивимося, — сказав я. Менi якраз спала на думку одна iдея, проте я вирiшив не квапитися й гарненько обмiркувати її. — А поки я придумав, як вигадати час. Рiк не рiк, але кiлька мiсяцiв точно.

— I як?

— Скажу, що опанування Формотворчих потребує ретельної пiдготовки, i роздам усiм претендентам книжки, якi вони мають вивчити. Нашi чаклуни — люди здебiльшого освiченi, дуже цiнують знання i сприймуть це як належне. А до Причастя допускатиму лише пiсля суворих iспитiв — i насамперед тих людей, що менi потрiбнi.

— Ха! — просяяв Морган. — Хитро задумано! Так ми вигадаємо навiть бiльше нiж рiк.

— Сумнiваюся. Мине кiлька мiсяцiв, i першi запричащенi збагнуть, що наукова пiдготовка хоч i корисна, але не конче необхiдна.

— Не бiда. Це будуть вiрнi люди, вони мовчатимуть.

— Можливо, — погодився я, втiм, без особливої впевненостi.

А Дейдра з полегкiстю зiтхнула:

— Я знала, Артуре, що ти знайдеш вихiд.

Я запитливо глипнув неї:

— Ти назвала мене Артуром? То хто ж я для тебе?

— Важко сказати. Я плутаюся вiдтодi, як довiдалася про твоє минуле. Подумки я вже давно називаю тебе Артуром.

Ми обмiнялися усмiшками.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Кризу ми трохи вiдстрочили. Тепер треба вирiшити, як i коли менi постати перед пiдданими.

— Про це ми вже думали, — вiдповiла Дейдра. — Нашiй чаклунськiй знатi вiдомо, що вiдстань для тебе не проблема. Але щоб не шокувати простий народ раптовою появою, тобi краще прибути в Авалон як звичайнiй людинi.

— Атож, — кивнув Морган. — Давай зобразимо все так, нiби ти повертаєшся з далекого Царства Свiтла. Почнеш з якоїсь окраїни, де ще не знають, що ти король.

— Наприклад, з Лохлану, — запропонував я. — У Каер-Сейлгенi нiхто не називає мене „ваша величнiсть”.

— Отже, вирiшено, — сказав Фергюсон. — Попливеш по рiчцi в Авалон. Гарна iдея.

Я зустрiвся з замрiяним поглядом Дейдри.

— Пам’ятаєш?.. — тихо мовила вона.

— Так, люба, — вiдповiв я. — Чудово пам’ятаю. Це була незабутня подорож. — I вже подумки додав: „Наш медовий мiсяць”.

Дейдра почула мене.

Роздiл 28

— Це до болю нагадує менi верхiв’я Мiссiсiпi, — замислено проказав Брендон, що сидiв поруч iз мною на лавi бiля борта корабля. — Штат Мiнесота, Земля Хiросiми.

Був ранок другого дня нашої подорожi по рiчцi Боан. Погода була паскудна, небо запнули хмари, вiяв холодний вiтер з пiвночi, але дощу, на щастя, не було.

Я вiдвiв погляд вiд блокнота, куди записував однi iмена, а iншi викреслював, i подивився на брата.

— Це i є Мiссiсiпi. Тiльки в цьому свiтi такого слова нiхто не чув, бо тут нiколи не було iндiанцiв.

— Правда? — мляво сказав Брендон. — Я не знав.

— Рiч у тiм, — став пояснювати я, — що тут аналог Берингової протоки дуже широкий, i азiатськi племена не змогли подолати її. Тож Логрiс до появи європейцiв залишався незаселеним.

Брендон мугикнув:

— Ти не зрозумiв мене, Артуре. Я вiд самого початку взяв собi в голову, що Логрiс — це Британiя, а Лохлан знаходиться десь у Шотландiї. — Вiн зняв з голови картатий берет з бомбоном i скептично подивився на нього. — Спрацював старий стереотип: Артур, король бриттiв.

— А де твої вуха були... — почав я, але потiм згадав, що в той час, коли я розповiдав Брендi й Пенелопi про географiю Землi Артура, Брендоновi вуха були на Землi Хiросiми, де вiн обдзвонював знайомих психологiв, щоб передоручити їм своїх пацiєнтiв. — Хiба ти не знаєш, що бiльшiсть дослiдникiв легенд раннього артурiвського циклу давно дiйшли висновку, що Логрiс — це аналог пiвнiчноамериканського континенту?

— Нiколи цим не цiкавився, — вiдповiв брат. — Можливо, через те, що це був Брендин коник. Ми намагаємося бути рiзними. — Вiн зробив паузу i з гiркотою додав: — Але нiчогiсiнько в нас не виходить.

Як я вже встиг переконатися, тiсний емоцiйний зв’язок мiж Брендоном i Брендою обтяжував їх обох — та разом з тим вони були б дуже нещаснi, якби цi узи раптово розiрвалися. Цiлком можливо, що тодi б вони просто збожеволiли вiд внутрiшньої самотностi — тiєї самотностi, що є нормальним станом для всiх людей, крiм таких унiкумiв, як близнюки. Я одночасно жалiв їх i заздрив їм.

— Отже, — по нетривалiй мовчанцi озвався Брендон. — Логрiс, це аналог Америки?

— Пiвнiчної, — уточнив я. — А тутешня Пiвденна Америка називається Атлантидою i населена переважно вихiдцями з Грецiї та Iталiї. Обидва континенти були вiдкритi майже одночасно, дванадцять сторiч тому: Логрiс — мореплавцями з Уельсу, Атлантида — вiзантiйцями. Першими колонiзаторами Логрiсу були валiйцi, згодом до цього процесу долучилися iншi британськi племена, а також кельти з Галлiї, скандинави та германцi всiх мастей. В часи короля Артура в Логрiсi iснувало понад десяток держав, а двi найбiльшi з них — власне Логрiс, населений переважно бриттами, i германо-скандинавський Готланд — вели непримиренну боротьбу за сфери впливу. Ворогували мiж собою й самi кельти. Заслуга нашого прадiда полягала в тому, що вiн об’єднав усiх вихiдцiв з Британiї в єдину державу, i це дозволило Логрiсовi стримати експансiю германцiв i скандинавiв на пiвдень.

— А потiм свої ж кельти скинули його з престолу, — меланхолiйно зауважив Брендон. — I мало не вколошкали.

— I слава богам, — сказав я. — I що скинули, i що не вколошкали. Завдяки цьому вiн потрапив до Екватора й заснував Дiм Свiтла. Зрештою, тiльки через пiдступництво Гiломана Лейнстера ми з тобою з’явилися на свiт. А що ж до Логрiсу, то вiн все одно залишився могутньою державою, хiба що верховну владу в ньому захопили скотти.

Брендон знову глянув на свiй берет i глибокодумно вирiк:

— Добре, що спiдницi вийшли з моди.

— У Лохланi й у сусiднiх графствах кiлти ще носять.

— Тут розмовляють гельською мовою, i це виглядає природно. Зате в Авалонi вся знать говорить валiйською, а хизується в шотландських костюмах. Кумедно.

— Не набагато кумеднiше, нiж шотландцi, що розмовляють англiйською, — заперечив я. — Куди бiльше мене вражає одержимiсть нашого прадiда, що нав’язав Царству Свiтла свою рiдну мову. Знаєш, ранiш менi це здавалося природним, але тепер моє друге „я” на iм’я Кевiн МакШон диву дається. Адже скотти теж хотiли змусити весь Логрiс розмовляти гельською, але їх було замало, i в результатi вони самi перейшли на валiйську. А тут один чаклун, хай i надзвичайно могутнiй, щойно зiйшовши на престол, заявляє своїм новим пiдданим, що вони мають користатися його мовою. Як не смiшно, це йому вдалося.

— От i добре, що вдалося, — сказав Брендон. — Iнакше нам довелося б писати справа налiво якiсь карлючки.

Я розсмiявся:

— Але ти сноб, братику!

Вiн вимушено всмiхнувся менi у вiдповiдь:

— Аж нiяк. Просто зараз у мене кепський настрiй.

— Чому?

— Бо втомився байдикувати.

— То займися чимсь корисним.

Брендон зiтхнув:

— Менi лiньки. Не хочу нiчого робити, хочу просто вiдпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять рокiв у постiйнiй напрузi. Наша мама... Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так пiклувалася про моє благо, що не давала менi анi хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумiєш як саме. Тепер я дозволив собi розслабитися. Я нiчого не роблю, нi про що не думаю.

— Зовсiм нi про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навiть про одну чарiвну дiвчину з Авалона?

Наступнi кiлька секунд я спостерiгав, як братовi щоки спочатку рожевiють, а потiм стають яскраво-червоними.

— А що... як ти здогадався?

— З Брендиної поведiнки. Останнiми днями вона знай розпитувала мене про Дану. I, певно ж, на твоє прохання.

— А от i нi. Я її не просив. Просто вона вiдчула... е-е, мiй iнтерес.

— Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?

— Сам не збагну, — сумовито вiдповiв Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навiть не погляду, а... з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невмiло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду вiдчув її присутнiсть. Не просто почув адресованi тобi думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її iстоти.

— Ого! — приголомшено мовив я. — I ти... тобi нiчого...

— Анiтрохи. Навпаки, менi стало дуже приємно й затишно. Я нiби впав у легкий наркотичний транс. А потiм побачив її, почув її голос... i втюкався по самi вуха.

— Гм-м, — тiльки й проказав я. Iз моєї пам’ятi зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарiчної давнини. Я багато б вiддав за те, щоб забути цей сумний епiзод часiв моєї юностi — але, на жаль, з пiснi слiв не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зi мною будуть i цi спомини — гiркi й болiснi...

Її звали Ребека, або просто Бекi. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рiдному Домi, з певних iсторичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекi, навiть збирався привести її в Сонячне Мiсто й назвати своєю дружиною.

Та перш нiж вчинити так, я вирiшив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий i нерозважливий; я знехтував порадами старших, якi постiйно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки iнших людей, а надто ж — у самiсiньку їхню душу, де криється найпотаємнiше i найiнтимнiше. Я хотiв знати, що насправдi думає про мене Бекi, як насправдi до мене ставиться.

I я дiзнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на свiтi, щиро й самовiддано. Та це вже не мало анiякiсiнького значення — бо тiєї ж таки митi моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекi в душу. Хотiв перевiрити її почуття, а натомiсть перевiрив свої. I вони не витримали такого випробування...

Я труснув головою, проганяючи непроханi спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.

— Що, не вiриш? Атож, розумiю, в це важко повiрити. Всерединi кожної людини стiльки бруду, що лише вона сама може терпiти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, вiдчути — у кращому разi огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Тi самi винятки, що пiдтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, i замiсть усього найгiршого, що в нiй є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекраснiше. Можливо, менi допомiг досвiд спiлкування з Брендою. Ми навчилися терпiти бруд одне одного, як свiй власний; у певному сенсi вiн у нас спiльний. I стосунки мiж нами схожi на ставлення iнших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису i безмежна самозакоханiсть.

— Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.

— Ще б пак, — кивнув Брендон. Потiм пiдозрiло зиркнув на мене i додав: — Але якщо ти натякаєш...

— Боронь боже, — поморщився я. — Нi на що не натякаю... I знаєш, брате, менi здається, що ви з Брендою почасти самi винуватi, що вас пiдозрюють в iнцестi. Вашi безнастаннi запевнення, що мiж вами нiчого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажiмо, вiрю вам, бо хочу вiрити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислiв’я, що диму без вогню не буває.

Брендон був явно збентежений моєю вiдповiддю. Вiн нiяково вiдвiв погляд, дiстав з кишенi сигарету i закурив.

— Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. I до речi, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твiй голос невловимо змiнюється. Стає теплiшим i нiжнiшим. З чого б це?

Цiною неймовiрних зусиль менi вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.

— Ти що, ревнуєш?

— Так, ревную, — чесно зiзнався Брендон. — Ти, мабуть, вирiшиш, що це несерйозно, бо я й справдi бачив Дану лише кiлька хвилин i перемовився з нею заледве парою слiв, але... — Вiн зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота тунiка й вiнець королеви Свiтла.

Чомусь я нiтрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках примiряв до неї корону Авалона... Я зiтхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потiм сказав:

— Твої ревнощi не за адресою, брате. Не стану критися: мiж мною й Даною таки є... ну, певна симпатiя. Але ми лише друзi — i по всьому. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Моргана Фергюсона. Заради Дани вiн навiть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобi не ловити гав, iнакше спiймаєш облизня.

Поки вiн обдумував щойно почуте, я видобув з кишенi невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й вiдiйти убiк, але я жестом звелiв йому залишатися на мiсцi.

Брижi... Туман... Контакт.

Я побачив Данине лице в обрамленнi вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушцi. Вона сонно всмiхалась i часто клiпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутностi Брендона.

— Привiт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.

— Привiт, Артуре, — вiдповiла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але нiяк не можу встати.

— Чому? Занедужала?

— Та нi. Просто нудьгую. Пiсля твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.

— Це ж чудово!

Дана зiтхнула:

— Можливо. Але я так звикла до наших сварок, що тепер почуваюся нi в сих нi в тих.

(Як вам це? Нi, жiнки — це щось незбагненне...)

— Мiж iншим, — сказав я. — Ти пам’ятаєш мого брата Брендона?

— Такий невисокий, бiлявий, вродливий? Дейдра казала, що з тобою прибув твiй менший брат. Це вiн?

— Так. I зараз теж нудьгує. Може, понудьгуєте разом? — З цими словами я сунув у руки розгубленому Брендоновi дзеркальце. — Удвох воно й веселiше.

Не даючи їм часу опам’ятатися, я встав з лави й подався до кормової частини корабля, де розташовувалися нашi каюти. На пiвдорозi до мене долинув братiв голос:

— Доброго ранку, мiледi... Е-е, а можна я називатиму вас на iм’я?

Що вiдповiла Дана, я вже не розчув. Та навряд чи вона стала заперечувати.

*

У просторiй каютi, яку займали нашi дiвчата, я застав лише Бренду. Одягнена в рожеву пiжаму, сестра сидiла на широкому лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги, й возилася зi своїм ноутбуком.

— Привiт, Артуре, — сказала вона, не перестаючи натискати клавiшi. — Як спалося?

— Нормально, — вiдповiв я. — Тiльки трохи змерз уночi... — Тут я замовк, бо в каютi було жарко. Пiд iлюмiнатором стояв електричний камiн, пiдключений до невеликого генератора, що черпав енергiю вiд Формотворчих. — От чорт! Як це ми з Брендоном не додумалися?..

Бренда вiдклала вбiк комп’ютер, випростала ноги й розсмiялася:

— Чоловiки! При всiй вашiй винахiдливостi, ви страшенно непрактичний народ. I ледачий до того ж. Замiсть роздобути нагрiвач i деталi для генератора, ви через свою лiнь мерзли всю нiч.

Вiдчувши, що починаю впрiвати, я зняв камзол, берет i розстебнув два верхнi гудзики сорочки.

— Це я винен. Брендон надто захоплений думками про Дану, щоб звертати увагу на такi дрiбницi, як холод.

— Ага, — сказала Бренда. — Ти вже розкусив його! I що думаєш?

— У Брендона гарний смак. Дана чарiвна дiвчина. — Я пiдiйшов до стола й переглянув зробленi Пенелопою ескiзи герба нашого майбутнього Дому. Здебiльшого це були дракончики в рiзноманiтних позах, але серед них я побачив дещо новеньке. — Чудовий задум! Червоний дракон з бiлим єдинорогом. Те, що треба.

— Це моя iдея, — сказала Бренда. — Менi спало на думку, що раз ти одружуєшся з Дейдрою, то було б логiчно об’єднати вашi фамiльнi герби в один. Таким чином, i дракони будуть ситi, i єдинороги цiлi.

— Не думаю, що це сподобалося Пенелопi, — зауважив я.

Бренда ствердно кивнула:

— Спочатку вона обурилась, але потiм визнала, що я маю рацiю. Дуже неохоче — та все ж визнала.

Я зiтхнув, сiв на м’який стiлець i став розглядати ескiз. Поле герба було роздiлене навпiл подвiйною косою рискою; у лiвiй верхнiй частинi був зображений дракон, що встав дибки, а в правiй нижнiй — тендiтний довгогривий єдинорiг з гордо вiдкинутою головою. Обидвi мiфологiчнi тварини виглядали як живi; дракон промiнився силою й мужнiстю, єдинорiг був утiленням грацiї й жiночностi. Те, що Бренда сприймала як механiчне поєднання двох картинок, для Пенелопи було сповнене сексуальної символiки. Не дивно, що Брендина iдея викликала в неї протест — адже вона одразу побачила в образi дракона та єдинорога мене з Дейдрою...

— До речi, — запитав я. — Де Пенелопа?

— На камбузi. Сказала, що корабельний кок кепсько готує, i вирiшила сьогоднi пригостити нас розкiшним обiдом.

Я всмiхнувся:

— Тепер зрозумiло, чому на палубi так мало людей. Мабуть, весь екiпаж зараз спостерiгає за тим, як принцеса з роду Пендрагонiв куховарить.

— Це точно. — Бренда встала з лiжка, вступила босими ногами в капцi й пiдiйшла до мене. — Артуре, ти не подумай, що я тисну на тебе. Просто хочу знати, коли збираєшся представити нас Джерелу.

— Коли завгодно, — вiдповiв я. — Чекаю на iнiцiативу з вашого боку, бо теж не хочу на вас тиснути. Бачу, що не всi готовi до цього.

— Твоя правда, — кивнула сестра. — Брендон зараз явно не у формi. У нього саме настала релаксацiя пiсля звiльнення вiд маминих iнтриг. Та й думки про Дану забирають багацько часу.

— А Пенелопа?

Бренда трохи забарилася з вiдповiддю.

— Сподiваюсь, ти мене правильно зрозумiєш, Артуре. Твоя дочка гарна дiвчинка — але ще молоденька, майже дитина. Пенелопа звикла до спокiйного, розмiреного життя, вона створила свiй затишний свiт, де немає мiсця проблемам глобального масштабу. Їй чужi владнi амбiцiї, її честолюбство цiлком задовольняється рамками образотворчого мистецтва, i вона не впевнена, чи потрiбна їй взагалi така могутнiсть. Її лякає перспектива звалити на себе вiдповiдальнiсть за долю Всесвiту.

— Менi вона не казала про свої сумнiви.

— I не скаже, бо боїться розчарувати тебе. Але я б не радила вести її до Джерела. Принаймнi найближчими роками. Нехай ще пiдросте.

— Мабуть, твоя правда, — погодився я. — Ну а ти, сестричко? Готова до зустрiчi з Джерелом?

— Жодних проблем. Коли завгодно. Хоч зараз.

— Воля твоя, — сказав я, пiдвiвшись зi стiльця. — Зараз так зараз.

— Що я маю робити? — запитала сестра.

— Анiчогiсiнько. — Я пiдступив до неї впритул, обiйняв за плечi i викликав Образ Джерела. — Це дуже просто.

Роздiл 29

На вiдмiну вiд перемiщень у просторi, подорож до Безчасiв’я не супроводжується втратою ваги й фiолетовою iмлою; це явище iншого порядку. Ми вiдчули короткочасне запаморочення i тут-таки опинилися в iншiм мiсцi, бiля пiднiжжя знайомого менi пагорба.

Бренда вiдсторонилася вiд мене i з iнтересом роззирнулася довкруги.

— То це i є центр Всесвiту?

— Мабуть, так. — вiдповiв я. — До речi, що ти бачиш?

— Лiлову траву, зелене небо, пагорб, квiти... А чому ти питаєш?

— Менi здається, що все це iлюзiя.

Бренда нахилилася до землi, зiрвала найближчу срiблясту квiтку й понюхала її.

— Якщо це iлюзiя, те дуже правдоподiбна... Ой!..

Квiтка станула в її руках i тiєї ж митi з’явилася там, де щойно була зiрвана.

— Це я й мав на увазi, — сказав я. — I трава, i квiти тут несправжнi, бо вони не ростуть. Тут усе незмiнне, бо тут немає часу. Кожна мить тут триває вiчнiсть.

— А нашi тiла? — запитала Бренда. — Вони теж iлюзiя?

— Складне питання. Зараз ми одночасно знаходимося в двох рiзних мiсцях — на кораблi, що пливе по рiчцi, i тут, у Безчасiв’ї. Для матерiального свiту наша роздвоєнiсть триватиме нескiнченно малий промiжок часу, але тут це можуть бути днi, роки, сторiччя.

— А проте мiй одяг цiлком реальний. — Бренда розстебнула гудзики пiжами й погладила свої невеликi пружнi груди. — Нi, моє тiло не iлюзiя. Це безсумнiвно.

Я збентежено вiдвiв погляд i побачив на вершинi пагорба струнку жiночу постать у бiлих шатах. Бренда теж її помiтила, бо тихо охнула i квапливо запнула пiжаму.

— Це Хазяйка? — запитала вона.

— Так, — сказав я. — Ходiмо.

Побравшись за руки, ми почали пiднiматися вгору по пологому схилу пагорба. Бронвен у своїй подобi Снiгової Королеви чекала нас, не роблячи анi кроку назустрiч. Її обличчя було холодне й незворушне, а очi нагадували два замерзлих озера. Видно було, що вона дуже сердита.

— Ти прийшов не сам, Артуре, — крижаним тоном промовила Бронвен, коли ми пiдiйшли. — I не запитав мого дозволу.

— А з якого дива я маю питати твого дозволу?

— Бо я Хазяйка Джерела!

Я мугикнув:

— Твiй статус Хазяйки доволi сумнiвний. В усякому разi, Хаос визнає мене Хазяїном Джерела.

— У Джерела має бути Хазяйка, а не Хазяїн! — вiдрубала Бронвен. — Такий закон. Крiм того, я гострiше, нiж ти, вiдчуваю Джерело. Воно повiдомляє мене, коли хтось приходить у Безчасiв’я, i допомагає випередити вiдвiдувача. А ти так не можеш.

— Яка важниця! — недбало сказав я. — Зате я дужчий.

Бронвен пiдiбгала губи. Цю карту їй крити було нiчим. Вiдтак вона змiряла Бренду прискiпливим поглядом i запитала:

—Ти котра з Артурових сестер — Бренда чи Пенелопа?

Я не змiг стримати задоволеного усмiху — виходить, за цi три днi їй жодного разу не вдалося перехитрити мiй захист вiд пiдглядання й пiдслуховування.

— Мене звуть Бренда, — вiдповiла сестра. — Рада з тобою познайомитися, Бронвен. Артур багато розповiдав про тебе.

Бронвен скрушно зiтхнула. Правильнi риси її вродливого обличчя пом’якшилися.

— Навiщо ти видав мiй секрет, Артуре?

— Мої рiднi мають знати, хто ти насправдi. Я не хочу, щоб ти водила їх за носа.

— I ти збираєшся привести всiх трьох до Джерела?

— Можливо.

Бронвен мої плани явно не сподобалися, але вона не стала заперечувати, лише запитала:

— Ти поцупив Знаки з королiвської скарбницi?

— А для чого вони? Я й без їхньої допомоги привiв Бренду в Безчасiв’я.

Бронвен знову подивилася на мою сестру й осудливо похитала головою:

— Твiй брат бовдур, принцесо Свiтла. Претендує на роль Хазяїна, а не знає найелементарнiших властивостей Джерела. Якби не я, вiн занапастив би тебе.

— Що це значить? — запитав я.

— Що ти дурень! — рiзко вiдповiла Бронвен. — Ти мало не вбив свою сестру. Варто їй зараз торкнутися до Джерела, i вона загине.

— Але чому? — озвалася Бренда.

— Бо ти не маєш зв’язку з матерiальним свiтом. Ритуал з каменями служить не лише для вiдкриття Ворiт. Вiн одночасно встановлює тiсний емоцiйний контакт Посвяченого з одним iз Провiдникiв. — Бронвен повернулася до мене. — Що ти вiдчув у момент коронування Колiна?

— Стало зимно, — вiдповiв я. — I трохи замлоїло.

— Отож-бо. Це я ввiйшла в Безчасiв’я, розiбралася з колишньою Хазяйкою, а потiм занурилась у Джерело. Тепер я розумiю, як менi пощастило, що моїм Провiдником був саме ти зi своєю прихованою могутнiстю. Якби не твоя пiдтримка, я б не здолала це стерво.

— А проте, — зауважив я, — нiякого контакту я не вiдчував. Нi тодi, нi згодом — коли сам пройшов до Джерела.

— Певна рiч, — кивнула Бронвен. — Ти не мiг його вiдчути, оскiльки в першому випадку вiн тривав лише мить, а в другому — був позбавлений динамiки. Але контакт iснував, i його наслiдки добряче далися взнаки. — Тут вона багатозначно усмiхнулася.

— Про що ви? — поцiкавилась Бренда.

Я важко зiтхнув:

— Згодом розповiм, сестричка. Через цi клятi контакти я маю певнi прикрощi особистого плану.

— А навiщо взагалi потрiбен контакт?

— Щоб вижити в Джерелi, — пояснила Бронвен. — У процесi долучення до Сили ти мусиш тримати емоцiйний зв’язок з матерiальним свiтом, iнакше Джерело спалить тебе.

— Тодi жодних проблем, — сказала сестра. — Я зв’язана з матерiальним свiтом. Через Брендона.

— Навiть зараз? — здивувався я.

— Навiть зараз, — пiдтвердила Бренда. — Я вiдчуваю його присутнiсть статично. На зразок стоп-кадру.

— Що це значить? — здивовано запитала Бронвен.

— Ми з Брендоном близнюки, — вiдповiла сестра. — Вiд самого народження маємо тiсний емоцiйний контакт. Тож я й без каменiв мiцно зв’язана з матерiальним свiтом.

— Але ж так не можна! — запротестувала Бронвен. — Якщо зараз ти зануришся в Джерело, то потiм зажадаєш рiдного брата як чоловiка.

— Дурницi! — пирхнула Бренда. — Як можна зажадати самого себе? I взагалi, тут нiчого не вдiєш. Ми однаково не можемо перервати наш зв’язок. — Вона зробила паузу i тоскно додала: — Анi на мить...

Бронвен спiвчутливо зазирнула їй в очi:

— Ви постiйно чуєте думки один одного?

Вiд цього припущення Бренда пощулилася.

— На щастя, нi. Зазвичай ми контактуємо на рiвнi емоцiй. Але й це, повiр, нестерпно.

— Охоче вiрю, — кивнула Бронвен. Вона ненадовго задумалася, потiм сказала: — Ну, що ж, Брендо. Раз ти Артурова сестра, я не чинитиму тобi перешкод. Ходiмо до Джерела.

З цими словами вона повернулася до нас спиною i покрокувала вниз по протилежному схилу пагорба. Ми з Брендою пiшли слiдом.

„Артуре, — подумки озвалася сестра. — Що ви там говорили про наслiдки контакту?”

„Ну... словом, виникає взаємний фiзичний потяг. Слава богу, ритуал улаштований так, що виключає можливiсть гомосексуальних зв’язкiв”.

„Тебе вабить до Бронвен?”

„Вже нi. Чари розвiялися”.

Я вiдчув, як Бренда вагається.

„Даруй за нескромнiсть... Мiж вами щось було?”

„Нiчого. Але Бронвен у цьому не завинила. Менi вдалося вгамувати свої гормони”.

„А як з Даною?”

Моє обличчя обдало жаром.

„Я не...” — Моя незакiнчена думка супроводжувалася обертонами вищого порядку, у яких були присутнi жага й сором, нiжнiсть i каяття...

„Це твоя плата за Силу, — спiвчутливо сказала Бренда. — Добре, що менi не доведеться платити таку цiну”.

„Певна цього?”

„На всi сто. Я не сприймаю Брендона як чоловiка, а вiн не сприймає мене як жiнку. Ми вiдчуваємо одне одного як продовження власного єства. I, вiдповiдно, я екстраполюю свою жiночу сутнiсть на нього, а вiн свою чоловiчу — на мене”.

„Тобто, для тебе вiн радше сестра, анiж брат?”

„До якоїсь мiри... але не цiлком. Все-таки Брендон чоловiк, а я жiнка. Ця наша роздвоєнiсть, це шизоїдне сприйняття одне одного часом доводить нас до сказу. Iнодi таке буває...” — Вона замовкла.

„То що ж буває?” — нетерпляче запитав я.

„Ах, Артуре! Невже не розумiєш? — У сестриних думках забринiли гiркота й безпораднiсть. — Уяви лишень, як почувається Брендон, коли в мене мiсячне...” — Вiдтак вона перервала зв’язок.

Тим часом ми спустилися з пагорба i ввiйшли в мовчазний гай, де росли величезнi дерева, схожi на вiковi дуби, хiба що їхнi широкi стовбури були зеленого кольору, а листя — фiолетове.

— Тут так тихо, — мало не пошепки мовила Бренда. — Нi шелестiння листя, нi спiву птахiв...

— Птахiв тут немає, — не обертаючись, вiдповiла Бронвен. — I взагалi нiякої фауни. А iснування флори в Безчасiв’ї пiдтримує Джерело. Воно дало рослинам безсмертя у вiчностi, позбавивши їх можливостi розмножуватися.

— Виходить, це штучний свiт, — сказала Бренда.

— Це не свiт, а Безчасiв’я, — уточнила Бронвен. — Форма iснування Джерела. А всi цi декорацiї — трава, дерева, земля, небо, — призначенi для нас, людей, щоб ми не втратили почуття реальностi в мiсцi, де єдина реальнiсть — Джерело.

Дерева перед нами розступилися, i ми вийшли на широку прогалину, у центрi якої знаходилося водоймище iдеально круглої форми, метрiв шiстдесяти в дiаметрi, оточене мармуровим парапетом заввишки менi по пояс.

— Це Джерело? — запитала Бренда; в її голосi вчувалося легке тремтiння.

— Так, — кивнула Бронвен. — I, природно, з декорацiями.

Я обiйняв сестру за плечi, щоб побадьорити її, i ми разом наблизилися до Джерела. Бренда обережно торкнулася долонею до гладкого мармуру, а переконавшись, що вiн не б’є струмом i не обпiкає, сперлася обома руками на парапет i спрямувала зачарований погляд на Джерело.

По поверхнi водоймища пробiгали концентричнi хвилi. У центрi вода пухирилася, викидаючи вгору снопи яскравих синiх жарин. Вони злiтали приблизно на метр i згасали в повiтрi.

— Хвилювання посилюватиметься, — прокоментувала Бронвен. — Джерело вiдчуває присутнiсть неофiта i готується прийняти його... або знищити. Брендо, зазирни вглиб. Тiльки не вдавайся до сил. Просто подивися звичайним зором.

Трохи повагавшись, Бренда встала навшпиньки й перехилилася через парапет. Я притримав її за талiю.

Кiлька довгих секунд сестра дивилася вниз, мов заворожена, потiм рвучко вiдсахнулася, мало не збивши мене з нiг. Обличчя її було блiде, без кровинки, а очi гарячково блищали.

— Там безодня, — проказала вона. — Я бачила блакитне сяйво, що виходить з безоднi...

— Ти мусиш там побувати, — сказала Бронвен. — Якщо, звичайно, ще хочеш здобути Силу.

— Так, хочу, — впевнено мовила Бренда. — Що я маю робити?

— Зануритися в Джерело.

— I все?

Бронвен лагiдно усмiхнулася їй:

— Це лише початок, любонько. Далi за тебе вiзьметься Джерело. Спочатку ти пройдеш Шлях Посвяти, де прилучишся до Сили. Потiм — Коло Адептiв, де навчишся нею користатися. Це Коло має дев’ять рiвнiв; до якого дiйдеш — залежить вiд тебе. Першого разу я досягла лише третього, згодом дiсталася восьмого, а от дев’ятий менi поки недосяжний. — Тут вона заздрiсно зиркнула на мене. — Зате Артур одразу взяв усi дев’ять рiвнiв.

— I не треба нiякої пiдготовки? — запитала Бренда. — Жодних попереднiх дiй?

Бронвен похитала головою:

— Не буде нi тамтамiв, нi ритуальних танцiв навколо Джерела, нi молитов про дарування Сили. — Вона знову всмiхнулася. — Хiба що варто влаштувати невеличкий стриптиз, якщо не хочеш втратити свою симпатичну пiжаму. Джерело сприйме твiй одяг, як чужорiдний предмет, i знищить його. Нехай Артур вiдвернеться, а ти...

— Ай, пусте! — вiдмахнулася Бренда. — Вiн мiй брат, i менi нiчого соромитися.

Незважаючи на заперечення сестри, я б таки вiдвернувся. Але вчасно збагнув, що наразi Бренда почувається дуже незатишно через послаблення контакту з Брендоном i через те гостро потребує моєї пiдтримки в цей вiдповiдальний момент, коли їй належить переступити межу, за якою починається невiдомiсть.

Нервовими рухами Бренда скинула пiжаму i розпустила своє волосся. Потiм зняла з пальця каблучку з Сапфiром, пiдступила до мене й поклала її разом зi шпилькою в кишеню моєї сорочки.

Я поцiлував її в лоба.

— Щасти тобi, сестричко.

— Дякую, Артуре.

Бренда скочила на парапет, завмерла на мить, послала менi прощальну усмiшку i рiшуче ступила в безодню. Щойно вода зiмкнулася над нею, вся поверхня Джерела спалахнула яскравим синiм полум’ям.

— Ходiмо звiдси, — запропонувала Бронвен. — Зараз тут буде гаряче.

Я пiдiбрав iз трави сестрину пiжаму, i ми поспiхом вiдступили.

Джерело починало шаленiти. Язики синього полум’я пiднiмалися чимраз вище, снопи яскравих жарин розлiталися навсiбiч. I хоча вони не завдавали нам жодної шкоди, лише трохи лоскотали, потрапляючи на вiдкритi дiлянки шкiри, ми вiдiйшли аж до дерев на краю прогалини.

Я дивився на розбурхане Джерело й нервово кусав губи. Як там Бренда? Що з нею? Чи все гаразд?..

— Не турбуйся, — сказала Бронвен, завваживши моє хвилювання. — Джерело прийняло твою сестру. Зараз вона проходить Шлях Посвяти.

— I довго це триватиме?

— Кiлька годин. Залежить вiд того, скiльки рiвнiв Кола Адептiв пiдкоряться Брендi i як швидко вона їх пройде. Але тобi не обов’язково чекати. Хоч зараз повертайся в матерiальний свiт — там застанеш сестру, що вже здобула Силу.

— А ти залишаєшся?

— Так. Я маю зустрiти Бренду, коли вона вийде з Джерела. Це мiй обов’язок як Хазяйки.

— Гм-м. Я б теж зачекав її. Але за годину чи двi захочу їсти...

— Їжа не проблема. На той час Бренда вже перейде в Коло Адептiв, Джерело вгамується, i ми зможемо отримати вiд нього будь-який харч. Та й не лише харч, а що завгодно. Зрештою, Джерело є суттю всiх речей на свiтi. — Кiлька секунд Бронвен помовчала. — Але тобi краще пiти. Менi нестерпно бути поруч з тобою й вiдчувати твою байдужiсть до мене.

Я зiтхнув:

— Розумiю.

— Дiдька лисого розумiєш! — раптом скипiла вона. — Ти ще нiчого не збагнув... ще час не настав... Iди геть, Артуре! Будь ласка...

Що менi залишалося робити? Звiсно, я пiшов.

Роздiл 30

Повернувшись у каюту корабля, я став свiдком разючого парадоксу Безчасiв’я. У момент своєї появи мигцем побачив бiля столу три людськi постатi — високого хлопця в зеленiй сорочцi, що обiймав за плечi невисоку дiвчину з лляним волоссям, стягнутими на потилицi у хвостик. Поруч з ними стояла та ж сама дiвчина, але її волосся були розпущене i навiть трохи розпатлане.

Наступної митi тi двоє, що стояли обiйнявшись, зникли, а дiвчина з розпатланим волоссям кинулася до мене й почепилася менi на шию.

— Артуре, братику! Це було чудово! Я пройшла всi дев’ять рiвнiв — як i ти!

— Радий за тебе, сестричко. — Я всадовив Бренду на лiжко i сам сiв поруч. Вона вся тремтiла вiд радiсного збудження. — Вгамуйся, сонечко, розслабся. Як почуваєшся?

— Просто казково! Я нiби знову народилася. Iнакше дивлюся на свiт, бачу новi обрiї... — Її голос зiрвався. — I менi страшно, Артуре. Трiшечки — але страшно. Що робити з такою могутнiстю?

— Спочатку усвiдом її, — порадив я. — Звикни до неї, навчися сприймати Силу як частку себе. А застосування завжди знайдеться... До речi, як зреагувала Бронвен на твiй дев’ятий рiвень?

— Привiтала. Здається, цiлком щиро. Хоча, звiсно, заздрила.

— Думаю, тут справа в нашому досвiдi спiлкування з Формотворчими. А Бронвен ще дуже молода i... — Нараз я замовк, бо з Брендою коїлося щось дивне: її очi заплющилися, на вустах заграла бездумна усмiшка, а з грудей вирвався протяжний стогiн. — Що з тобою? Тобi погано?

— Менi добре, — млосно прошепотiла сестра. — Брендон... — Раптом вона розплющила очi i вражено вигукнула: — Де?!!

— Що „де”? — запитав я, геть збитий з пантелику.

„Брендон на зв’язку, — вiдповiла вона подумки. — Приєднуйся”.

Я негайно приєднався i тут-таки почув брата:

„Привiт, Артуре. — Вiн був схвильований i дуже збентежений. — У мене великi неприємностi...”

„А де ти?”

„У лiжку з Даною”.

„Жартуєш!!!”

„Якi там жарти! Зараз я в спальнi, у лiжку, поруч зi мною Дана, i я певен, що не марю. Я, звичайно, не проти, але...”

„Як це сталося?”

„Не маю уявлення. Розмовляв по твоєму дзеркальцю з Даною, аж раптом мене замлоїло, пробрав мороз, замакiтрилось у головi. Здається, на секунду знепритомнiв, а прочумався вже тут. У лiжку. Голий”.

„Голий?!” — вигукнули ми з Брендою.

„Ну, не зовсiм. Зi мною цей дурний берет з бомбоном”.

Я розсмiявся — i подумки, i вголос.

„Ти вже щось розумiєш?” — запитала Бренда.

„Поки нiчого. Та все одно смiшно”.

„Тобi це здається смiшним, — сумовито вiдгукнувся Брендон. — А як менi? Адже Дана думає, що я... оце...”

„Скандалить?”

„Ще нi. Схоже, я її добряче налякав”.

„Тодi не гай часу, — грайливо порадив я, щиро сподiваючись, що вiн не послухається мене. — Скористайся з нагоди. Тобi ж вiдомо, що роблять чоловiк та жiнка на самотi. Тим бiльше в спальнi, та ще й у лiжку”.

Брендон не вiдповiв. Я вже був подумав, що вiн, ображений у своїх кращих почуттях, перервав зi мною зв’язок, аж тут брат обiзвався:

„От чорт! Новi неприємностi!”

„Що там iще?” — тривожно запитав я.

„До спальнi ввiйшла дiвчина. Вродлива, руда, зеленоока, схожа на Дану, тiльки вища i з веснянками. Мабуть, це твоя Дейдра”. — I вiн передав нам „картинку”. Образотворчi здiбностi Брендона залишали бажати кращого, проте сумнiвiв не було, що це справдi Дейдра.

„Що вона робить?”

„Поки нiчого. Застигла на порозi i дивиться на нас великими очима. Та, боюсь, зараз почне скандалити... Ой, почала!.. Ну годi вже, я вшиваюся!”

„Навiть не думай! — зупинив я його, скочивши на ноги й викликавши Образ Джерела. — Буде ще гiрше. Зачекай мене”.

Бренда теж встала й мiцно схопила мене за руку.

— Я з тобою.

— Гаразд. Поїхали!

Ми матерiалiзувалися в дальньому кутку спальнi, щоб ненароком не зачепити нiкого з присутнiх. Дана сидiла на краю лiжка i квапливо запинала халат. Брендон лежав, натягнувши до пiдборiддя ковдру, його обличчя паленiло вiд сорому, вiн часто клiпав очима, а на подушцi бiля нього валявся зiм’ятий картатий берет. Перед лiжком, профiлем до нас, стояла Дейдра i, взявшись у боки, гнiвно дивилася на Дану.

— ...таке! — роздратовано говорила вона. — Приводиш у мою спальню хлопцiв, щоб розпусничати з ними, а в разi чого — скинути все на мене. I це ти називаєш дружбою? Теж менi подруга!

— Артуре, Брендо... — полегшено зiтхнув Брендон, побачивши нас.

Простеживши за його поглядом, Дейдра повернулася до нас. Її обличчя миттю втратило суворий вираз, голос став м’якшим:

— Привiт, Артуре. Ти вчасно нагодився. Уявляєш, ця скромниця... — Аж тут вона завважила Бренду i розгублено замовкла. Потiм подивилася на Брендона i знову на Бренду. Нарештi все збагнула: — То це твiй брат?!

— Так, люба, — вiдповiв я, безтурботно всмiхаючись. — I це зовсiм не те, що ти подумала. Просто ми з сестрою влаштували один магiчний експеримент, а Брендон став його невинною жертвою.

— Он як? — в Дейдринiм голосi чулася недовiра.

— Серйозно, — сказав я, намагаючись бути якомога переконливiшим. — Брендон якраз знайомився з Даною через дзеркальце, аж тут нашi з Брендою чари вийшли з-пiд контролю й закинули його сюди. — Я знизав плечима. — Твоє лiжко немов зачакловане. Три днi тому я казна-як опинився в ньому. А ось тепер — Брендон.

— Атож! — уїдливо озвалася Дана. — Це ж Дейдрине лiжко. Воно притягує чоловiкiв, як магнiтом.

Дейдра, звiсно, не мала намiру залишатися в боргу, але тут рiшуче втрутилась Бренда i швиденько загасила конфлiкт. Вже за якусь хвилину Дейдра й Дана геть забули про сварку i разом з Брендою весело хихотiли над недавньою пригодою. Брат нарештi вибрався з лiжка i, щiльно закутавшись у ковдру, вiдступив до мене.

Тим часом розмова вiд конфузу з Брендоном непомiтно перейшла на Брендину пiжаму. Сестра демонструвала свою одiж з такою грацiєю й невимушенiстю, наче була професiйною моделлю, а Дейдра з Даною охали вiд захвату.

Ми з братом почувалися зайвими на цьому святi життя. До того ж Брендон потребував зручнiшого i пристойнiшого одягу, нiж ковдра й картатий берет. Ми вибачилися перед дiвчатами за вимушену вiдлучку i, на превелике братове полегшення, повернулися на корабель, у каюту Бренди та Пенелопи, де було тепло й затишно.

Брат негайно гепнувся в крiсло, простягнув босi ноги до камiна i полегшено зiтхнув:

— Оце так халепа! Просто не збагну, як могло так статися.

— Може, ти несвiдомо стрибнув у Тунель? — припустив я. — Дуже захотiв бути поруч з Даною... ну й стрибнув.

Брендон знову почервонiв.

— Хтозна, — промимрив вiн, потупивши очi. — Що хотiв, це точно. Але щоб до такої мiри втратити над собою контроль... Неймовiрно! Добре, що ти не розгубився й вигадав казочку про магiчний експеримент.

— Це була не зовсiм казочка, — зауважив я. — В певному сенсi ми справдi влаштували експеримент. Я водив Бренду до Джерела.

Брендон ошелешено втупився в мене:

— Вона стала адептом?!

— Так. Тiльки не ображайся, що ми не порадилися з тобою. Ти б лише знизав плечима i побажав нам удачi.

— Я нiтрохи не ображаюся, — похитав головою Брендон. — Просто це пояснює, чому мене пожбурило до Дани. Коли ми з Брендою знаходимося в рiзних потоках часу, з нами кояться всiлякi чудасiї. Через той самий зв’язок. Зазвичай ми тримаємо слабкий контакт, але варто одному з нас дати волю своїм емоцiям, зв’язок мiж нами посилюється, i що вища емоцiйна напруга, то вiн стає тiснiший... — Брендон на секунду замовк, вiдтак пригнiчено мовив: — I це найпаскуднiше, що може бути. Коли я опинився в лiжку з Даною, до того ж голий... мене, зрозумiло, охопило збудження. А досягши критичної межi, воно передалося Брендi.

— Але це сталося вже пiсля Джерела, — зауважив я. — А як пояснити твоє перемiщення?

— До цього я й веду. При значнiй рiзницi плину часу тiсний контакт мiж нами призводить до емоцiйного шоку в того з нас, хто перебуває в повiльнiшому потоцi. Пам’ятаєш, коли ми були в Хаосi...

— Пам’ятаю, — нетерпляче перебив я. — Бренда казала, що тодi намагалася не нервувати i не напружуватися, щоб не „вжалити” тебе.

— Отож-бо. Iнакше мiй шок луною вiдгукнувся б у нiй, i вона мимоволi висмикнула б мене з Палат.

— Ага! — збагнув я. — Занурившись у Джерело, Бренда „вжалила” тебе своїми емоцiями, але оскiльки коефiцiєнт кратностi часу був нескiнченно великий, ти нiяк не мiг потрапити в Безчасiв’я, тим бiльше що Ворота були зачиненi.

Брендон кивнув:

— Саме так. За звичайних обставин я б вiдбувся лише шоком, тому Бренда й не переживала за мене. Але якраз у цей момент я розмовляв з Даною через дзеркальце, що його ти зачарував за допомогою Джерела. Таким чином, хоч сама Бренда не вiдреагувала на мiй шок, зате вiдреагувало Джерело i жбурнуло мене уздовж лiнiї зв’язку.

Наступнi хвилин десять ми детально аналiзували цей iнцидент з погляду взаємодiї сил, аж поки нашу розмову перервала Пенелопа. Вона вихром ввiрвалася в каюту i, весело привiтавшись iз нами, стала порпатися в речах.

— Обiд готовий? — поцiкавився я.

— Та ще ж рано! Години за двi буде справжнiй бенкет. Я пояснила коковi та його помiчнику, що i як треба робити, тепер вони й самi впораються. Виявляється, вони не телепнi, а просто неуки.

— Десь поспiшаєш? — запитав Брендон.

— Ага, — вiдповiла моя дочка, запихаючи до величенької валiзи сукнi, спiдницi, блузки, халати й iншу одiж. — Щойно розмовляла з Брендою. Вона хоче познайомити мене зi своїми новими подругами, Даною й Дейдрою. — Тут Пенелопа кинула на мене ревнивий погляд. — А заразом вирiшила влаштувати демонстрацiю мод у вузькому колi.

— Це в її стилi, — усмiхнувся брат. — Чуло моє серце вже тодi, коли вона вертiлася перед ними у своїй пiжамi...

Раптом Пенелопа дзвiнко розсмiялася, дивлячись на закутаного в ковдру Брендона.

— Ти й про це знаєш? — запитав вiн.

— Авжеж знаю. Бренда сказала, що ти вистрибнув на Дану iз дзеркальця, забувши про одяг.

— Неправда, — буркiтливо заперечив Брендон. — Берет я прихопив.

Пенелопа знову зайшлася смiхом. Вона була пiдозрiло весела й життєрадiсна навiть для свого активно-метушливого стану. Щось сталося, зрозумiв я i вирiшив прозондувати грунт:

— Бренда розповiла тобi про Джерело?

— Так, коротенько.

— I що думаєш?

У мене склалося враження, що Пенелопа ладна заплескати в долонi. Проте вона скорчила серйозну мiну i постаралася зобразити досаду.

— Менi дуже прикро, Артуре. Я б хотiла стати твоєю помiчницею, але... не готова до цього... до наслiдкiв здобуття Сили.

— Розумiю.

— А я не розумiю, — озвався Брендон. — Може, поясните менi?

— Артур пояснить, — сказала Пенелопа. — Я сама майже нiчого не знаю. Лише факт, що без цього не обiйтися.

Я ствердно кивнув:

— На жаль, так. Ранiше я не знав, що це обов’язково, а тепер ситуацiя змiнилася. Тобi справдi рано йти до Джерела. Ти ще не зустрiла свого Одисея.

Пенелопа збентежилася, квапливо попрощалась i разом з напханою валiзою зникла в Тунелi.

— З Одисеєм ти її класно пiдковирнув, — зауважив Брендон, щойно примарний силует Пенелопи розчинився в повiтрi. — Але який стосунок це має до Джерела?

— Найбезпосереднiший. — I я розповiв братовi про необхiднiсть контакту з матерiальним свiтом та про його еротичнi наслiдки.

— Он воно як! — сказав Брендон. — Тепер ясно, чому Пенелопа так зрадiла. Знайшлася поважна причина вiдкласти знайомство з Джерелом. I то на невизначений час — бо всiх потенцiйних Одисеїв вона вiдшиває з порога. В нiй жiнка ще не прокинулася — i, як менi здається, ще не скоро прокинеться.

„Дай боже”, — подумав я, хоч i розумiв, що це вкрай егоїстично з мого боку. Але ж Пенелопа лише нещодавно ввiйшла в моє життя, i я не хотiв так швидко дiлитися нею з iншим чоловiком...

— Типовий прояв батькiвського егоїзму, — прокоментував Брендон, здогадавшись, якi думки снують у моїй головi. — Ми, чоловiки, в цьому планi трохи схибленi. Сини ревнують матерiв, брати — сестер, батьки — дочок.

— Ти теж ревнуєш Бренду? — запитав я.

На його обличчi з’явився стражденний вираз.

— Свого часу ревнував. Коли вона була одружена. А до того i пiсля того не було пiдстав.

— А Бренда ревнива?

— Нiскiлечки. Вона дуже приязно ставиться до жiнок, що менi подобаються. От зараз вона просто в захватi вiд Дани... — Зненацька Брендон замовк i уп’явся в мене пiдозрiливим поглядом: — Стривай-но, Артуре! Пам’ятаю, ти розповiдав, що твоїми Провiдниками до Джерела були Морган Фергюсон i Дана. А отже...

Я зiтхнув:

— Так. У мене з Даною проблеми через цi клятi чари. Але згодом все владнається. Я вже маю досвiд з Бронвен.

— Гм-м... Дана теж небайдужа до тебе, — сказав Брендон, марно намагаючись приховати ревнивi нотки. — Це видно неозброєним оком... — Вiн ненадовго задумався. — А якщо Дана буде моїм Провiдником? Може, це зруйнує попереднi чари?

Я б покривив душею, якби сказав, що братова iдея менi сподобалася. Але не мiг не визнати, що в його словах є певний сенс. Адже мiй потяг до Бронвен почав сходити нанiвець саме пiсля того, як я пройшов до Джерела...

— Не стану заперечувати, — врештi вiдповiв я. — Певна рiч, за умови, що погодиться Дана. Якщо ти справдi маєш серйознi намiри, сватайся до неї, отримуй її згоду, а пiсля мого коронування я все влаштую.

— А чому тiльки пiсля коронування?

— Бо лише тодi корона зi Знаком Влади стане моєю власнiстю. Звiсно, її будь-коли можна поцупити iз скарбницi, але я не хочу цього робити. Це було б недоброю прикметою на початку мого правлiння. Отож вибирай: або днями я веду тебе до Джерела, i твоєю сполучною ланкою з матерiальним свiтом буде Бренда, або наберися терпiння й зачекай ще пiвтора мiсяця.

Брендон рiшуче кивнув:

— Краще зачекаю. Сила не вовк, у лiс не втече, а от Дана... її треба звiльнити вiд цих чарiв.

— Вiрнiше, — уточнив я, — витiснити їх новими.

— Хай так! — брат з викликом глянув на мене. — Але я хочу одружитися з нею.

„Я теж хочу...” — майнула в моїй головi непрохана думка.

*

Невдовзi Брендон пiшов до нашої каюти, щоб одягтися, а я нарештi взявся за те, що мав зробити ще три днi тому, але нiяк не наважувався. Пiсля зречення Колiн вiддав до королiвської скарбницi свiй Знак Сили, що належав до авалонського комплекту чотирьох каменiв, а з собою забрав трофейнi — тi, що отримав вiд Гендрiка Готiйського. Таким чином, вiн мав при собi той самий Знак, за допомогою якого я вперше потрапив до Джерела. В принципi, це дозволяло менi зв’язатися з Колiном, де б вiн зараз не перебував.

Я розслабився i направив пучок своєї свiдомостi всередину Сапфiра. У його лабiринтах я вiдшукав кiнець червоної нитки — слiд вiд взаємодiї з Колiновим Знаком Сили. Я став легенько тягти її до себе, аж поки вiдчув опiр. Тодi надiслав уздовж нитки виклик:

„Колiне!”

Вiдповiдi не було, проте я вiдчув чиюсь присутнiсть на протилежному кiнцi. Я сильнiше потягнув нитку, i ця присутнiсть стала ще вiдчутнiшою.

„Колiне, вiдгукнися!”

У вiдповiдь нитка завiбрувала, i менi почувся скрегiт зубовний. Зi мною вiдверто не хотiли спiлкуватися, але я був настирливий i не вiдступав. Нитка мiж нами натяглася, як струна.

„Колiне! — знову покликав я. — Це Кевiн. Обiзвись, прошу. Скажи щось”.

Нарештi присутнiсть стала явною, встановився повноцiнний контакт, i на мене наринув потiк гнiвних думок:

„Будь ти проклятий, Артуре Пендрагон! Навiщо кличеш мене? Що тобi ще треба?! Ти й так позбавив мене всього, що я мав”.

„Колiне, я не хотiв...”

„Ах, ти не хотiв! I обманювати мене не хотiв, i вiдбирати корону. Навiть Дану ти в мене забрав! Я пропонував їй пiти зi мною, пропонував Силу Джерела... I що ж — вона вiдмовилася! Через тебе!”

„Вибач, Колiне”, — винувато мовив я.

„Хай Бог тобi вибачає”, — з гiркотою вiдповiв вiн i перервав зв’язок.

Роздiл 31

Занурений у пiтьму королiвський палац спав у передчуттi завтрашнiх свят. Спало також i мiсто, щоб уранцi прокинутися пiд дзвони всiх авалонських церков i каплиць, що сповiщатимуть одразу про двi урочистi подiї. Спочатку в соборi святого Патрiка вiдбудеться давно очiкувана подiя — вiнчання ледi Дейдри Лейнстер з Артуром Пендрагоном, що мало символiзувати примирення двох династiй i двох основних етнiчних груп королiвства. Потiм святкова процесiя рушить до собору святого Андрiя Авалонського на коронування нового короля Логрiсу, майбутнього володаря Землi Артура i всiх Серединних свiтiв.

Я сидiв у темнiй вiтальнi королiвських покоїв, палив сигарету за сигаретою й вiддавався гiрким роздумам. Завтра Дейдра стане моєю законною дружиною, i почасти тому я не мiг заснути. Нi, я зовсiм не розлюбив Дейдру. Моє кохання до неї анiтрохи не зменшилося, та разом з тим, не щоднини, а щогодини, зростало й мiцнiшало почуття до Дани. Це почуття, навiть за всього бажання, я не мiг назвати просто потягом, хiттю, жагою. Це була любов — така сама, як до Дейдри... i водночас не така. Зi мною сталося щось неймовiрне, чого ранiше я й уявити не мiг: нiжнiсть i пристрасть у менi остаточно посварилися, оскiльки першiй милiша була Дана, а друга вiддавала перевагу Дейдрi. Можливо, я трохи незграбно висловлююся, описуючи свiй стан, але iнших слiв не доберу. Та й чи мають слова якесь значення...

Останнiм часом моя нiжнiсть дедалi впевненiше трiумфує над пристрастю, чому значною мiрою посприяла чергова Дейдрина забаганка — вона раптом вирiшила, що ми не повиннi спати разом до весiлля. Звичайно, я розумiв, що це було продиктоване запiзнiлим бажанням дотриматися загальноприйнятих правил, i цiлком погодився з нею — але всерединi мене щось обiрвалося. Мiж нами виникло вiдчуження, i моя незадоволена пристрасть звернулася нiжнiстю до Дани. Щовечора, лягаючи спати на самотi, я заплющував очi й уявляв у своїх обiймах Дейдру; та щойно моя свiдомiсть поринала в дрiмоту, обличчя моєї коханої змiнювалося, геть-чисто зникали чарiвнi веснянки, бездоганно правильнi риси пом’якшувалися, золотаво-руде волосся набувало вогненного вiдтiнку i звивалося в кучерi, а смарагдово-зеленi очi дивилися на мене вже не так млосно, як лагiдно... Я засинав, у думках обiймаючи Дану! I якщо ви назвете це сексуальною шизофренiєю, мабуть, я не заперечуватиму.

Проте немає такого лиха, щоб на добре не вийшло. Прагнучи вiдволiктися вiд особистих проблем, я за час подорожi з Лохлану в Авалон розробив детальний план заснування Дому. Перший його фаза, операцiя за кодовою назвою „Блеф”, почалася одразу пiсля мого урочистого в’їзду до столицi королiвства. Того ж вечора на розширеному засiданнi Ради магiстрiв чаклунських мистецтв я повiдомив, що для успiшного проходження обряду Причастя необхiдна або висока майстернiсть у керуваннi силами, або володiння певним обсягом знань з царини математики, фiзики, астрономiї, хiмiї та бiологiї. Як я й розраховував, мiсцевi чаклуни проковтнули наживку i ладнi були негайно вгризтися зубами в гранiт науки задля здобуття вiчної молодостi та могутностi.

Розповсюдження навчальних посiбникiв я поклав на Фергюсона, i той оголосив, що видача книжок розпочнеться наступного дня пiсля мого коронування. Пiдручники ми пiдiбрали в одному з технологiчно розвинених свiтiв, де була у вжитку валiйська мова, адаптували їх текст та термiнологiю до мiсцевих умов, доповнили чудовими iлюстрацiями Пенелопи й надрукували на високоякiсному паперi з використанням найкращого полiграфiчного обладнання — це мало справити на наших чаклунiв та вiдьом неабияке враження. Програму навчання я склав з такого розрахунку, щоб вiдстрочити бодай на рiк настання кризи, яку спровокували своїми необережними обiцянками Дейдра та Морган. (А старими i важкохворими чаклунами ми зайнялися негайно: для їх омолодження не конче необхiдне було Причастя — головне, що вони мали Дар, який дозволяв провести процедуру вiдновлення органiзму. Зараз це було основним заняттям близнюкiв i Пенелопи.)

Що ж до застереження про високу майстернiсть, то цю iдею менi пiдказала Бренда, i я визнав її слушною. Пiд цим приводом я мiг не криючись роздавати Причастя тим, кому бiльш-менш довiряв i чиєї пiдтримки потребував. Брендон розробив серiю заплутаних тестiв буцiмто для визначення рiвня майстерностi; насправдi ж це було чистiсiньке ошуканство, покликане лише створити враження об’єктивностi й неупередженостi при доборi потрiбних менi людей.

Звичайно, цей обман не мiг тривати довго. Щонайбiльше за пiвроку першi з тих, хто отримає Причастя „за високою майстернiстю”, переконаються, що для оволодiння Формотворчими не конче необхiднi знання точних i природничих наук. Я не сумнiвався, що до пори до часу вони триматимуть свої здогади при собi, та рано чи пiзно витiк iнформацiї станеться — через родичiв, друзiв, наближених. Але тодi вже ввiйде у вирiшальну фазу операцiя з „пiдсадними качками”, яким я призначав чiльну роль у всьому моєму планi. Цi люди, найманцi з Еватора, мали влитися в лави запричащених „за високою майстернiстю” i разом з ними скласти ядро моєї команди, мiцний фундамент майбутнього Дому Джерела...

Я глянув на свiй наручний електронний годинник, подарований менi Брендою, — шедевр наукової думки в поєднаннi з останнiми досягненнями магiї. Складовою частиною їхнього механiзму був крихiтний Сапфiр, що контактував з Формотворчими, i це дозволяло їм точно вiдраховувати час Основного потоку, а отже, подавати iнформацiю про перебiг часу в рiзних свiтах. Цей годинник ще жодного разу не помилявся — нi в Тунелi, нi при миттєвому перемiщеннi, вiн функцiонував навiть у Безчасiв’ї. Моя сестра зi скромностi не називала себе генiєм, але я дедалi бiльше переконувався, що вона таки генiй. Нещодавно Брендi навiть вдалося „подружити” свiй комп’ютер з Джерелом. У деталях цiєї „дружби” я розiбратися не змiг, але цiлком усвiдомлював, що сестра отримала в своє розпорядження потужний магiчний iнструмент iз неймовiрно високим творчим i руйнiвним потенцiалом. Та найдивнiше, що я нiтрохи не боявся Бренди, хоча й пiдозрював, що вона стала набагато могутнiша мене. Я знав, що можу в усьому покластися на неї, можу довiряти їй, як нiкому iншому...

Годинник показував, що на Землi Артура, на довготi Авалона, йшла третя попiвночi. Я переключив циферблат на Країну Вiчних Сутiнкiв — там починалася сiєста. Далi, на Землi Гая Аврелiя, в Європi був пiзнiй вечiр. Що ж, i там, i там час зручний. Якщо вже менi не спиться, можна побалакати з моїм уповноваженим в Екваторi й довiдатися, як просуваються справи з вербуванням „пiдсадних качок”.

Я пiдiйшов до великого дзеркала, що висiло на стiнi, й надiслав виклик. Приблизно за пiвхвилини на зв’язок зi мною вийшов мiй кузен Дiонiс — тридцять сьомий принц Сутiнкiв, що носив це iм’я. Чорноволосий i чорноокий, з вiчно серйозним обличчям i меланхолiйним поглядом, вiн не мав нiчого спiльного зi своїм легендарним i легковажним тезкою Дiонiсом Першим, якого в багатьох свiтах вважали за бога. Сучасний Дiонiс на божественнiсть не претендував, а свого часу навiть вiдмовився стати понтифiком Олiмпа — правителем найбiльшого, найблискучiшого мiста в Країнi Сутiнкiв, розташованого високо в горах, на самому краю Денної Межi. Вiдтодi, як вiсiм тисяч рокiв тому Янус залишив Олiмп i оселився в Досвiтньому Замку, мiстом вiд його iменi правлять понтифiки, що змiнюються через кожнi сто рокiв. Власне кажучи, понтифiк є другою особою в Домi пiсля Януса, i охочих зайняти цю почесну посаду серед принцiв Сутiнкiв нiколи не бракувало. Проте Дiонiс ввiчливо вiдхилив дiдову пропозицiю стати його заступником, бо вважав владу невдячною справою, а владоможцiв — рабами свого обов’язку.

У приватному життi Дiонiс був м’який i душевний, як його мати Помона, але, на вiдмiну вiд неї, був по натурi своїй запеклим скептиком i песимiстом. У певному сенсi вiн був надзвичайно щасливою людиною, оскiльки, припускаючи найгiрше, вiдчував задоволення щоразу, коли його похмурi прогнози бодай частково не справджувалися. Дiонiсiв крайнiй песимiзм найчастiше нагадував безмежний оптимiзм. Сам вiн рiдко всмiхався, зате в його товариствi завжди було весело — компенсуючи свою меланхолiйнiсть, Дiонiс змушував спiврозмовникiв усмiхатися i за себе, i за нього.

З’явившись у моєму дзеркалi, кузен пiдняв руку у вiтальному жестi. Вiн був одягнений у коричневий камзол, чорнi штани й високi чоботи з закотом. За ним на столi я побачив шкiряну портупею, шпагу, плащ i капелюх.

— Ти на Землi Аврелiя? — запитав я, вiдповiвши на його привiтання.

— Нi, але щойно звiдти.

— I як там справи?

— Так собi. До речi, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.

— Чудово. — Я дiстав iз кишенi блокнот, у якому вiв облiк „пiдсадних качок”. — Хто це?

— Твiй покiрний слуга.

Я машинально розгорнув блокнот на лiтерi „т”, але одразу захлопнув його й уп’явся в Дiонiса здивованим поглядом:

— Ти?!

— А чого б i нi?

— Але ж ти сам вiдмовився.

— Бо не хотiв залишати Землю Аврелiя на поталу Александровi. Та вiдучора обставини змiнилися.

— Як саме?

— Для Землi Аврелiя на краще, а от для нас, поза сумнiвом, на гiрше. Александр кинув цей свiт i свiй орден, досить переконливо iнсценувавши власну смерть.

— О! — вражено сказав я. — А навiщо?

Дiонiс знизав плечима:

— Як на мене, його вчинок цiлком логiчний. Ти знаєш, що зробив Мухамед, коли гора не пiшла до нього? Вiн сам пiшов до неї!

— Гадаєш, Александр замислив вендету?

— А ти сумнiвався? Я ж казав тобi, що вiн жадає твоєї кровi. I якщо вирiшив кинути своє потворне дiтище, цей мерзенний орден, то тiльки заради помсти. Я вже встиг перемовитися з дiдом, i вiн згодний зi мною — Александр став на стежку вiйни.

Я осмiхнувся:

— I як вiн добереться до мене? Пiде в нескiнченнiсть? Ласкаво просимо до пекла.

Дiонiс похитав головою:

— Александр не дурний i не пiде на вiрну смерть. Позаяк ти сам для нього недоступний, вiн спробує дiстати тебе опосередковано. Певна рiч, Юнону не чiпатиме — вона ж i його мати. На щастя, Пенелопа поза його досяжнiстю, як i Брендон з Брендою. Iншi твої сестри невдалi об’єкти для помсти, бо ти не був особливо прихильний до них. Сутiнки Александровi не до шмиги, отож залишається твiй Дiм — от по ньому, я думаю, вiн i вдарить.

— Як?

— Можливостей багато. Зараз Царство Свiтла на межi громадянської вiйни, досить однiєї жарини, щоб спалахнуло полум’я мiжусобицi. А якщо у твоєму Домi проллється кров, ти не залишишся осторонь, спробуєш припинити бiйню, адже так?

— Так.

— Ось тобi й вiдповiдь.

— Кепськi справи, — сказав я.

— Гiрше нiкуди, — погодився Дiонiс. — Тому тобi потрiбен надiйний тил бiля Джерела, щоб ти не боявся за долю свого новонародженого Дому. Сподiваюся, в такiй ситуацiї я буду не зайвий.

— Дякую, кузене. Ти один з небагатьох, кому я повнiстю довiряю. Радий буду бачити тебе поруч зi мною.

— Отже, домовилися. Забереш мене разом з „качками”.

— А що буде з Землею Аврелiя?

— Про неї не турбуйся. Александр створив могутнiй орден, це так; але вiн припуститися помилки, створивши його цiлком пiд себе. За будь-якого iншого гросмейстера орден Святого Духа приречений. А я, поки буду в Екваторi, посприяю його якнайшвидшому знищенню.

Я з розумiнням кивнув. На Землi Аврелiя Дiонiс був вiйськовим радником неаполiтанського короля, фактичного правителя всiєї Iталiї, що мрiяв здолати орден мого брата i поширити свою владу на нiмецькi землi.

— Раз Александр зник, — зауважив я, — то тепер матимеш бiльше часу на вербування „качок”. Як швидко впораєшся?

— Гадаю, за пiвтора мiсяця. А потiм нарештi приєднаюся до вашої милої компанiї. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речi, як твоя донька?

Вiн запитав про це нiби мiж iншим, здавалося — просто з ввiчливостi. Але вiднедавна менi закралася пiдозра, що Дiонiс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не мiг зрозумiти, на яких пiдставах виник цей здогад. Так твердила моя iнтуїцiя — а до її голосу я звик дослухатися.

— Вона щаслива, — вiдповiв я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадiснiшою й розкутiшою, нiж була ранiше, рiдше впадає в меланхолiю.

— Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?

— Також на життя не нарiкають. За вiдсутностi наклепникiв їм дихається вiльнiше. Ось уже другий тиждень я не чув вiд них запевнень, що мiж ними нiчого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалi дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловiкiв. Зовнi здається, що вона доволi розкута дiвчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межi фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправдi Бренда боїться їх. Причому боїться панiчно. Не знаю, в чiм тут рiч. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.

Дiонiс ненадовго задумався, наче вагаючись, потiм заговорив:

— По-моєму, все почалося з її замiжжя. Дивний був цей шлюб, i аж нiяк не тому, що вона взяла собi за чоловiка простого смертного. У той перiод я кiлька разiв зустрiчався з нею, i Бренда мала дуже кепський вигляд — тiнi пiд очима, спустошений погляд, млявiсть, апатiя. Та й Брендон був не в кращiй формi, багато пив i вживав транквiлiзатори.

Я розгублено похитав головою:

— Не знав про це.

— Навряд чи їм приємно згадувати цi часи. Можливо, Брендин чоловiк був сексуальним збоченцем, але вона так палко любила його, що не могла кинути. Ну, а Брендон знав про це i страждав.

— Це не схоже на Бренду, — сказав я.

— Та вже ж. Вона завжди була розсудливою дiвчиною, дуже вольовою й рiшучою. Хоча, з iншого боку, жiнки парадоксальнi iстоти, а Бренда в цьому планi... — Дiонiс осiкся. — Схоже, я починаю плiткувати. Лiпше розпитай близнюкiв. Хай самi розкажуть, що вважатимуть за потрiбне.

— Гаразд, — вiдповiв я.

Вiдтак ми повернулися до теми „пiдсадних качок”, Дiонiс вiдзвiтував про нещодавно завербованих i запропонував кiлька нових кандидатур, якi пiсля короткого обговорення я схвалив. Нарештi ми попрощалися, кузен побажав менi вдалого коронування i зник у туманi.

Коли туман у дзеркалi розвiявся, я з подивом побачив не власне вiдображення, а Брендона, вдягненого в халат кармiнового кольору. Я кiлька разiв клiпнув очима, вирiшивши, що вiд утоми в мене пiшли глюки. Але нi — брат був цiлком реальний. Вiн мав скуйовджене волосся й сердитий вираз обличчя.

— Привiт, Артуре, — сказав вiн. — От дивина! Я ж викликав тебе через Сапфiр.

— Мабуть, моє дзеркало перехопило виклик, — припустив я. — Щойно я розмовляв з Дiонiсом.

— А я — з Морганом. Тому тебе й турбую. Вiн або схибився, або щось задумав.

— А саме?

— Просив поступитись йому мiсцем Провiдника на коронуваннi.

— Ага... I як вiн це аргументував?

— Не дуже переконливо. Нiс якусь ахiнею про престиж, про положення при дворi. Мовляв, менi це нi до чого, однаково я твiй брат, а вiн вiдставний регент i втрачає авторитет.

— Дурницi! — пирхнув я. — Вiн знає, що завтра я призначу його першим мiнiстром.

— Отож-бо. Я йому це сказав, але вiн i далi просив, мало не благав. Зрештою, я послав його до дiдька. Мабуть, точно здурiв.

— Нi, — похитав я головою. — Години двi тому Морган пiшов вiд мене цiлком нормальний. Ми з ним розмовляли про те про се, i тепер я пригадую, що вiн ненав’язливо, нiби мiж iншим, розпитував про функцiонування каменiв. Боюся, вiн щось замишляє.

— Пробратися до Джерела?

— Скидається на те. Особливо його цiкавив характер зв’язку Знака Мудростi зi Знаком Сили в момент активування контурiв. Якщо цей зв’язок гранично посилити, образно кажучи, „зачепитися” Знаком Мудростi за Знак Сили, то... Нi, зараз я нiчого не шурупаю. Менi треба виспатися.

— Ти ще не спав?

— Нi.

— Це погано. За кiлька годин твоє весiлля й коронування, а очиська в тебе ще тi.

— Не бiда, вiдпочину в Безчасiв’ї. А щодо Моргана... Гм, коли прокинеться Бренда...

— Я не сплю, Артуре, — нiби з-за Брендонової спини почувся голос сестри. — Розмовляючи з Морганом, брат так злився, що розбудив мене.

— Де ти?

— Не хвилюйся, в себе. — Зображення в дзеркалi попливло, i замiсть Брендона з’явилася Бренда в короткiй нiчнiй сорочцi. Вона вiдступила вбiк i вказала на розiбрану постiль. — Як бачиш.

— Даруй, — нiяково промимрив я. — Просто менi дивно було чути вас двох через одне дзеркало.

— Це все наш зв’язок, — озвався з-за кадру Брендон. — Ну, гаразд. Я пiшов спати, а ви самi вирiшуйте, що робити з Морганом. Добранiч.

— Добранiч, — сказали ми з Брендою.

Пiсля короткої паузи сестра повiдомила:

— Брендон вiдключився.

— До речi, — запитав я, — чому вiн такий злий?

Бренда всмiхнулася:

— Йому снилася Дана, а Морган недоречно втрутився.

— Ага... То ви бачите однаковi сни?

— Iнодi. Коли сниться щось приємне... або паскудне.

Я набрався смiливостi й запитав:

— А твоє замiжжя яким було сном — приємним чи кошмарним? Чому Брендон пиячив i накачувався транквiлiзаторами?

Бренда закусила губу. На її обличчi з’явився стражденний вираз — i я миттю згадав, що такий самий вираз бачив у Брендона, коли вiн мимохiдь згадав про сестриного чоловiка.

— Не зараз, Артуре. Поговоримо iншим разом.

— Але поговоримо, — наполягав я.

— Обов’язково, — пообiцяла вона. — Але згодом.

— Домовилися. Що ти думаєш про Моргана?

— Я згодна з тобою: вiн замислив пробратися до Джерела. Пiд час коронування пильнуватиму його. В разi чого — зупиню.

— От i добре. А ще треба подумати, де б надiйно сховати каменi. Морган тiльки перша ластiвка, а в мiру становлення Дому число охочих опанувати Силу зростатиме в геометричнiй прогресiї.

Бренда в задумi наморщила чоло.

— Я вже аналiзувала ситуацiю, Артуре. Висновок невтiшний: для охорони Джерела треба мати принаймнi одного адепта на кожну тисячу звичайних чаклунiв. Боюся, ми вiдкриваємо скриньку Пандори.

— Вона уже вiдкрита. I не нами, а Колiном з Бронвен. Назад шляху немає, починається нова ера.

— Або настає кiнець усьому, — похмуро зауважила Бренда. — Може, так i загинули прадавнi чаклунськi цивiлiзацiї — здобувши Силу Джерела.

— Можливо, — не став заперечувати я. — Та це ще не привiд для вiдчаю. Будемо сподiватися, що ми розумнiшi за наших попередникiв. — Я знову позiхнув. — Добранiч, сестричко. Я вже засинаю.

— Гарних снiв, брате, — сказала Бренда i перервала зв’язок.

Я негайно викликав Образ Джерела i дав йому вiдповiдну команду. Опинившись пiд мiнливим небом Безчасiв’я, я бебехнувся долiлиць у лiлову траву i вiдразу ж поринув у таке жадане забуття. Остання моя думка була про Дейдру — я не хотiв знову прокинутися в її лiжку.

Роздiл 32

На щастя, я прокинувся в Безчасiв’ї. Почував себе свiжим i вiдпочилим. Як i тодi, коли заснув, я лежав долiлиць, i якась нахабна травинка лоскотала менi носа. Я перекинувся на бiк i побачив, що поруч сидить Бронвен, моя Снiгова Королева. Її синi очi дивилися на мене лагiдно й турботливо.

— Привiт, Артуре.

— Привiт, — вiдповiв я. — Що ти тут робиш?

— Оберiгала твiй сон.

— Вiд кого?

— Вiд тебе самого. Ти мiг несвiдомо повернутись у матерiальний свiт — як це трапилося минулого мiсяця. Правда, я сумнiваюся, що цього разу ти перемiстився б у Дейдрине лiжко. Швидше — в Данине.

Нарештi я пiдвiвся й сiв.

— Прошу тебе, Бронвен, не сип менi сiль на рану. Хiба я винуватий, що так вийшло? Я не хотiв закохуватися в Дану.

— Проте закохався, — сказала вона. — I з цим уже нiчого не вдiєш. Єдине, що я можу порадити тобi, це не повторювати моєї помилки. Скористайся тим, що Дану ще вабить до тебе. Не гайся, iнакше спiзнишся. А так у тебе хоч залишаться спогади про кiлька ночей кохання.

Я нiтрохи не обурився на пропозицiю Бронвен. Навпаки, вiдчув сором — бо й сам часто думав про це.

— Так не можна, — сказав я, всiма силами намагаючись приховати жаль у голосi. — Це був би ганебний вчинок. Зрадити Дейдру, обдурити братову довiру, а ще... — Я затнувся.

— А ще ти боїшся доччиного осуду. Навiть бiльше, нiж ревнощiв Дейдри i гнiву Брендона.

Я оторопiло глянув на Бронвен:

— Що ти сказала?

— Що чув. Пенелопа твоя дочка. Шила в мiшку не сховаєш.

— Чорт! Як ти дiзналася?

Бронвен тихо розсмiялася:

— Про це знаю не лише я, а й Дейдра з Даною. Ми швидко вас розкусили — вашi взаємини аж нiяк не схожi на сестринсько-братерськi. А що найдужче хвилювало Дейдру (та й Дану, як на те пiшло), це твої теперiшнi стосунки з Пенелопиною матiр’ю. Сама Пенелопа, коли ми питали її про матiр, розповiдала, звiсно, про Юнону. Проте iнодi, втративши пильнiсть, говорила про неї в минулому часi й робилася сумна. Отож ми дiйшли висновку, що Пенелопина мати давно вмерла.

Переконавшись, що заперечувати марно, я кивнув:

— Так. Дiана загинула ще чверть столiття тому за часом Основного потоку.

— Дiана, — повторила Бронвен. — Гарне iм’я... Це те ж саме що й Артемiда?

— Нi. Ще п’ять тисячолiть тому, коли в Сутiнках остаточно зникла двомовнiсть, грецькi й латинськi iмена стали цiлком незалежнi. Так, наприклад, є Юнона i є Гера. Перша — моя мати, друга — двоюрiдна племiнниця. Теперiшнiй Дiонiс — мiй кузен, а Бахус — дядько. З Артемiдою я маю заплутанi родиннi стосунки, бо по батькiвськi лiнiї вона праправнучка Януса, а по материнськiй — онука моєї зведеної сестри Етни. А Дiана... — я мало не бовкнув, що вона була Юнониною сестрою, але вчасно схаменувся i швидко знайшов вихiд: — ...нова Дiана, якiй дiсталося iм’я Пенелопиної матерi, взагалi доводиться менi родичкою лише в сьомому колiнi.

— Дiсталося iм’я? — здивовано перепитала Бронвен. — Як це?

— З давнiх-давен заведено, — пояснив я, — що iмена принцам та принцесам Сутiнкiв дає особисто Янус. При цьому вiн чiтко дотримується правила не називати дитину iм’ям живого родича. Тому, на вiдмiну вiд iнших Домiв, де королiвськi сiм’ї так i кишать тезками, у Сутiнках нiколи не було одночасно двох принцес Дiан або, скажiмо, двох принцiв Фебiв. Хоча за довгу iсторiю Дому всi iмена повторювалися неодноразово. За винятком, звичайно, самого Януса, та ще Зевса-Юпiтера.

— Громовержця?

— Так його називали. Зевс умiв насилати сутiнковi грози.

— Подумаєш! — пирхнула Бронвен. — Я можу наслати таку грозу...

— I зможеш керувати нею? Зможеш запобiгти всiм небажаним наслiдкам свого втручання в атмосфернi процеси?

— Ну... Боюся, що нi.

— Отож-бо. Важливо не тiльки зробити те, що хочеш зробити; ще важливiше зробити тiльки те, що хочеш зробити. А Зевс досконало володiв мистецтвом керування погодою. Йому єдиному Янус дозволяв викликати грози в Країнi Сутiнкiв. Днi, коли вiн це робив, називали Днями Гнiву.

— Звучить загрозливо.

— Аж нiяк. Апокалiптичний змiст цьому вислову надали християни. А в уявленнi Сутiнкових це лише символ спокути грiхiв i самоочищення. Гнiв, спрямований насамперед усередину себе, проти власних вад i порокiв. Грози в Сутiнках — це щось бiльше, нiж просто природний феномен. До них ставляться з захватом i благоговiнням, їх вважають божественним одкровенням.

— Виходить, Зевс був богом?

— Вiн був правнуком Януса i першим понтифiком Олiмпа. Це я знаю точно. А ще кажуть, що вiн став богом. Навiть Богом — з великої лiтери.

— Як Iсус?

— Це було задовго до Iсуса, i Зевса нiхто не розпинав на хрестi. Просто одного чудового дня вiн зник, i вiдтодi його нiхто не бачив. Скептики стверджують, що йому до чортикiв набридла влада, вiн подався мандрувати по свiтах i в цiй подорожi помер. Iншi щиро вiрять, що Зевс здобув божественнiсть.

— Дивина та й годi, — замислено промовила Бронвен. — Що могутнiшi люди, то впертiше вони шукають Бога. Наче сподiваються, що вiн захистить їх вiд самих себе.

— Може, так i є, — сказав я й видобув з кишенi пачку сигарет. — Напевно, так i є.

Я взяв сигарету i збирався повернути пачку до кишенi, аж тут Бронвен простягла руку.

— Пригостиш?

— Хiба ти палиш?

— Вiднедавна, — вiдповiла вона, взявши сигарету. — Це твоя Бренда мене пристрастила. Постiйно тиняється бiля Джерела, мудрує щось зi своїм комп’ютером — ну а я ж Хазяйка, мушу за нею приглядати. Тож заразом i дечому навчилася в неї — i писати програми, i палити.

Я глибоко вдихнув тютюновий дим, затримав подих, потiм видихнув. Як завжди, вiд першої затяжки пiсля сну менi приємно запаморочилося в головi.

— Слухай, Бронвен, — нерiшуче заговорив я. — Тiльки... е-е... щоб це лишилося мiж нами...

Вона глянула на мене з розумiнням i спiвчуттям:

— Ти про Дану?

— Так. З Даною в мене iнакше, нiж було з тобою... — Я знову завагався, однак продовжив: — Боюсь, мої почуття до неї не пов’язанi з Джерелом.

Бронвен заперечно похитала головою:

— Тут ти помиляєшся.

— Нi, я певен. Може, на початку воно й вiдiграло свою роль... Таки точно вiдiграло — зробило перший поштовх... розкрило менi очi... i я...

— I ти врештi прозрiв, — допомогла менi Бронвен. — Зрозумiв, що насправдi кохаєш не Дейдру, а Дану.

— На жаль, так... I менi дуже боляче. Я вiдчуваю, що зможу вирвати Дейдру зi свого серця, але Дану...

— Вирвати Дану не зможеш, — пiдтвердила вона. — Нiколи. Нiзащо. Вона стала твоєю невiд’ємною часткою. Джерело закарбувало в тобi її емоцiйний образ, i якщо ти спробуєш стерти його, то цим себе вб’єш.

— Знову Джерело?! — вигукнув я.

— Авжеж воно рiдненьке, — з сумною усмiшкою промовила Бронвен. — В одному ти маєш рацiю: те, що почував до мене i що почуваєш зараз до Дани — рiзнi речi. Та це ще не означає, що Джерело непричетне до твоєї нiжної пристрастi. Просто наслiдки контакту для Провiдника i Посвяченого рiзнi. В першому випадку це такий собi залишковий ефект вiд тiсного емоцiйного зв’язку, щось на зразок приворотних чарiв — вони досить сильнi, але недовговiчнi. А от для Посвяченого все набагато серйознiше. Занурившись у Джерело, вiн закарбовує в собi сутнiсть Провiдника. Назавжди, до самої смертi. Ти був моїм Провiдником, i тепер ти — частина мене самої. Ось чому я кохаю тебе й кохатиму завжди. Ось чому я забула про гордiсть i вперто нав’язуюсь тобi — вся моя гордiсть втонула в Джерелi. Ось чому Колiн пiсля свого коронування так рiзко змiнив ставлення до Дани. Ось чому й ти втюкався в неї по самiсiнькi вуха.

Я понуро допалив сигарету i взяв наступну. Якщо Бронвен не брехала, то мої справи були ще гiршi, нiж я думав. В такому разi єдине, чим можна було зарадити своєму скрутному становищу, це найближчими днями пропустити Дану до Джерела, ставши її Провiдником. А от Дейдра... проблеми з нею залишаться. Та й з Брендоном вийде негарно — я вiдберу в нього наречену... А втiм, це не бiда — нехай шукає кохання у Дейдри. Нехай вона стане його Провiдником. А згодом, коли її Дар визрiє, й сама пiде до Джерела за Брендонової пiдтримки. Отож залишалася дрiбничка — скасувати завтрашнє весiлля, не зчинивши скандалу...

Нiби почувши мої думки, Бронвен сказала:

— А знаєш, Артуре, що найпаскуднiше в цiй ситуацiї?

— I що ж?

— Ще влiтку я хотiла запропонувати тобi Силу. I, ясна рiч, при цьому бути твоїм Провiдником. — Вона зiтхнула. — Але виявилося, що Джерело не визнає свого адепта за представника матерiального свiту.

Я очманiло втупився в неї. Всi мої плани летiли шкереберть.

— З якого це дива?

— Не знаю. А проте факт: Провiдником має бути або звичайний чаклун, або простий смертний. I в жодному разi не iнший Посвячений.

— А ти не дуриш мене? — зi слабкою надiєю запитав я.

— Чого б це я мала тебе дурити? — знизала Бронвен плечима. — Якщо не вiриш, запитай у Бренди.

— Вона знає про це?

— Так, знає. Схоже, їй вiдомо про звички Джерела набагато бiльше, нiж нам з тобою.

— А чому не сказала менi?

— Бо сама в розгубленостi. Намагається знайти розв’язання цiєї проблеми — i нiяк не знаходить. А поки вважає за доцiльне, щоб пiд час завтрашньої церемонiї ти занурився в Джерело, тримаючи контакт з Дейдрою.

— Це допоможе?

— I так, i нi. Вiд цього твоє ставлення до Дани жодним чином не змiниться — зате змiцняться почуття до Дейдри. Бренда переконана, що так буде краще.

— А ти що думаєш?

— Не знаю. Це тобi вирiшувати. З одного боку, це справдi владнає твої проблеми з Дейдрою, але з iншого — ти на все життя будеш зв’язаний з двома жiнками, розриватимешся мiж ними... хтозна, що для тебе краще. — Бронвен серйозно подивилася на мене. — Пам’ятаєш, Артуре, я обiцяла, що колись ти зрозумiєш мене? Так от — цей час настав.

Я лише похмуро кивнув у вiдповiдь.

Роздiл 33

Наше вiнчання було влаштоване з неабияким розмахом, як i годиться для церемонiї одруження короля з королiвською дочкою. Собор святого Патрiка був заповнений найвищим логрiйським дворянством та духовенством, мiськими старiйшинами та послами iноземних держав. До вiвтаря мене пiдвiв Брендон, а Дейдру менi вручив Дункан Енгус, чоловiк її тiтки Алiси. Моя наречена була чарiвна, як ангел, i лише цiлковитий iдiот на моєму мiсцi мiг би думати в цей момент про iншу жiнку...

Я був тим самим цiлковитим iдiотом. Вiдповiдаючи на питання єпископа: „Чи згоден ти, Артуре Пендрагон, взяти шлюб з Дейдрою Лейнстер?”, я мало не вiдповiв: „Нi!”; а потiм, промовляючи слова: „Беру тебе, Дейдро, за законну дружину...”, я запнувся на її iменi, бо з моїх вуст ладне було зiрватися iнше iм’я. Ви знаєте, яке. Без Дани менi свiт не милий...

Пiд час вiнчання я скоса стежив за нею i безнадiйно мрiяв про неможливе. Я чекав на чудо, проте знав, що його не станеться, що не вдарить грiм з ясного неба i не помiняються мiсцями Дейдра i Дана...

Словом, не дуже веселе видалось моє весiлля, хоча навряд чи цю думку роздiляв простiй люд, що захоплено вiтав нас на дорóгою вiд собору святого Патрiка до собору святого Андрiя, де, слiдом за вiнчанням з Дейдрою, я мав повiнчатися з усiєю своєю країною.

Поруч зi мною були Брендон i Дейдра — вже не як мiй брат i моя наречена, а як мої Провiдники. Вони ритуально доторкнуться до великого алмаза на коронi, коли архiєпископ покладе її на мою голову. Без Дани тягар влади буде нестерпний...

Я ввiйду у Ворота, проте не стану купатися в Джерелi. Не хочу ще бiльше погiршувати ситуацiю i, на додачу до Дани, на все життя зв’язувати себе з Дейдрою. Чи означає це, що я вже розлюбив жiнку, яка щойно стала моєю дружиною? Ще нi — але процес, як то кажуть, пiшов...

Спочатку я хотiв узагалi скасувати сьогоднiшнє входження у Ворота й обмежитися єдино лише сяйвом над вiвтарем у момент помазання — не варто позбавляти людей видовища; але потiм передумав. Я пройду в Безчасiв’я i зустрiнуся там з Бронвен. Ми посидимо поруч на лiловiй травi, побалакаємо про життя, а потiм... Можливо, я й подарую моїй Снiговiй Королевi те, чого вона давно домагається. I хоча в Безчасiв’ї не буває ночей, нiч кохання може бути де завгодно — навiть пiд мiнливим вiчнозеленим небом. Бронвен правду казала: можна любити зi спiвчуття, з жалю, з розумiння, з солiдарностi. Саме так я починав любити її. Може, колись i Дана зрозумiє мене...

Я вже склав традицiйну присягу, вислухав молитву на свою честь (хор спiвав дуже врочисто й пiднесено), потiм мене помазали на царство, а присутнi в соборi побачили сяйво над вiвтарем. На плечi менi накинули червону мантiю, я прийняв з рук архiєпископа меч, щоб вiддати його Дункановi Енгусу, пiсля чого монсеньйор Корун МакКонн узяв до рук золоту королiвську корону. Боги! Навiщо менi корона без Дани?..

— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!

Ну от, я вже став коронованим королем. Архiєпископ дбайливо поклав вiнець на моє чоло, а Брендон i Дейдра доторкнулися кiнчиками пальцiв до алмаза, Знака Влади, Ключа до Ворiт. Я активував контури, Ворота вiдчинилися, i...

I тут сталося несподiване. Щось штовхнуло мене в спину, вiд несподiванки я заточитися i гепнувся долiлиць... на щастя, не на пiдлогу перед вiвтарем, а на м’який трав’яний килим Безчасiв’я.

У моїй головi блискавкою промайнула думка, що Бренда не встежила за Морганом, i той пiшов за мною. Я рвучко скочив на ноги i роззирнувся.

Нiкого...

Я розслабився й опустив руку, якою марно намагався вихопити з пiхв шпагу. А шпаги я не мав — як i одягу. Я точно дотримався всiх приписiв ритуалу, яким передбачалося, що король має ввiйти у Ворота голим, залишивши одiж з короною перед вiвтарем. На менi не було навiть iлюзорної тунiки, про яку розповiдав Колiн; вочевидь, моя тренована пiдсвiдомiсть вiдкинула цей самообман. На вiдмiну вiд Колiна, я чув казку про голого короля, що вважав себе одягненим.

Голий король бiля пiднiжжя пагорба чекав на свою Снiгову Королеву...

Нi, раптом подумав я, так не годиться. Викликав свiй Образ i подумки потягнувся до Джерела. Воно вiдгукнулося на моє бажання i переправило менi вбрання — бiлизну, штани, сорочку та кросiвки.

Я поспiхом одягнувся, щоб устигнути до приходу Бронвен. Однак поспiшав дарма — вона не з’являлася. Я зачекав хвилину, потiм ще п’ять, потiм пiднявся на пагорб.

Бронвен нiде не було.

То, може, вона бiля Джерела?

Я загострив своє сприйняття й обережно просканував околицi.

Безрезультатно. Крiм мене, в цiй митi Безчасiв’я нiкого не було. Виходить, я випередив Бронвен. А той поштовх у спину, мабуть, був наслiдком її вiдчайдушної спроби встигнути за мною. Отакої — Хазяйка дала маху...

Я знову викликав Образ i перевiрив стан Ворiт. Вони були вiдчиненi — та не лише мною. Упродовж наступних п’яти сотих секунди очiкувалося ще три входження. Аж три!

За мною, певна рiч, iшла Бронвен. Далi, мабуть, Морган. А хто ж третiй?

Щось негаразд у королiвствi Данському...

Ох, i задам я Моргановi! Дзуськи тепер вiн отримає портфель першого мiнiстра.

Я зосередився й зафiксував момент наступного входження. При цьому вiдчув легке збудження. Атож, це жiнка. Бронвен...

Щоб перевiрити свiй здогад, я зосередився на другому входженнi. Збудження минуло, змiнившись теплим дружнiм почуттям. Таки Морган. Теж менi друг! Спитав би прямо — я б вiдповiв, щоб вiн готувався й шукав для себе Провiдника.

Цiкаво, хто його Провiдник? Невже Дейдра?

Третьою знову була жiнка. Напевно, Бренда — кинулася за Морганом, але не встигла.

Я повернувся до першого входження i дав Образовi команду перенести мене вперед за часом матерiального свiту. Це була дорога з одностороннiм рухом. Усе, що залишалося за мною, ставало минулим, тож я мусив бути вкрай обережним, щоб не прогавити потрiбну мить. Я її не прогавив.

Як i ранiше, я стояв на пагорбi, а навколо нiкого було. Поки не було — та ненадовго. Перенiсшись з однiєю митi в iншу, я опинився на самому початку даного сегмента Безчасiв’я — а при входженнi з матерiального свiту виникала невелика затримка.

Моє чекання тривало навiть менше, нiж я думав. Не минуло й хвилини, як бiля пiднiжжя пагорба з’явилася рудоволоса дiвчина в розкiшнiй сукнi з золотої парчi. Я вiдразу впiзнав її, хоча побачив лише зi спини. Я здивовано вигукнув її iм’я, але дiвчина не вiдреагувала на мiй крик. Секунди двi чи три вона стояла, похитуючись, потiм, як пiдкошена, впала на траву й залишилася лежати нерухома.

Я прожогом пiдбiг до Дани й опустився перед нею навпочiпки. К счастью, вона була жива, лише непритомна. В арсеналi чаклунської медицини було чимало способiв миттєво повернути людину до тями, але я вiддавав перевагу старим перевiреним рецептам. Тому проказав нескладне закляття, вiд якого в Даниних нiздрях утворилася мiкроскопiчна кiлькiсть молекул амiаку; це було аналогiчно тому, якби я дав їй понюхати вату, змочену в нашатирному спиртi.

Дана чхнула й розплющила очi. Кiлька секунд вона нестямно дивилася на мене, нарештi її погляд став осмислений, а щоки порожевiли. Вона слабко всмiхнулась менi. Я мало не всмiхнувся їй у вiдповiдь, але вольовим зусиллям змусив себе прибрати суворого вигляду й запитав:

— Що ти тут робиш?

Дана винувато заклiпала.

— Я... хотiла до Джерела...

— Та невже? — уїдливо мовив я. — Нiколи б не здогадався!

Дана схопилася за моє плече i спробувала пiдвестися. Я допомiг їй сiсти, пiсля чого дуже неохоче забрав свою руку з її талiї.

— Як почуваєшся?

— Так собi, — вiдповiла вона. — Голова паморочиться.

— Ще б пак! Ти добряче врiзалась у мене.

— Вибач. Я хотiла проскочити перед тобою.

— Ясно... А як тобi вдалося пройти?

— Я настроїлася на Знак Сили, — пояснила Дана. — Ще пiд час Колiнового коронування. Хотiла потрапити разом з ним до Джерела i допомогти йому. Але тодi не змогла. А ось тепер скористалася з нагоди... — Вона зiтхнула. — Ти маєш зрозумiти, Артуре. Коли Колiн зрiкся престолу, вiн пропонував менi пiти з ним, обiцяв дати Силу...

— Розумiю, — сказав я. — I дарма ти влаштувала цю партизанщину. Я й так збирався привести тебе до Джерела.

Дана здивовано глянула на мене:

— Хiба я знала! Я думала, що ти допустиш лише рiдних.

Я похитав головою:

— Цього було б мало. Менi потрiбнi i ти, i Морган... До речi, вiн теж з тобою?

— Так, вiн знає про мої плани. Я попросила його про допомогу, щоб вiн вiдвернув вiд мене увагу Бренди.

— Отже, нiчний наїзд на Брендона був частиною вашого задуму?

— Нi, Морган сам виявив iнiцiативу. Не знаю, чого вiн хотiв.

— Як чого? Стати твоїм Провiдником. З усiма вiдповiдними наслiдками.

— I що б це дало? Знак Життя однаково мала б Дейдра, а вона... — Дана замовкла, а в її очах сяйнуло розумiння. — О боже! Як я ранiше не збагнула...

— А от Морган збагнув, — сказав я. — Вiрнiше, запiдозрив, що в разi, коли до Джерела проходить жiнка, активнiшим стає зв’язок з Провiдником-чоловiком. А вчора вночi, у розмовi зi мною, отримав пiдтвердження свого здогаду.

— I тут-таки звернувся до Брендона, — кивнула Дана. — Умовляв його, благав, варнякав про престиж, про авторитет...

— Стривай-но! — сказав я, мов громом уражений раптовою пiдозрою. — Звiдки ти знаєш?

Дана почервонiла i збентежено потупилася.

— Я... ми з Брендоном... ну...

Я гiрко розсмiявся, згадавши Брендинi слова: „Йому снилася Дана”. Атож, снилася! Наяву...

Я рiзко обiрвав свiй смiх, звiвся на ноги й сухо промовив:

— Ходiмо до Джерела. — I, не чекаючи на вiдповiдь, став пiднiматися схилом пагорба.

— Артуре, — несмiливо озвалася Дана.

— Га? — Я зупинився, але не озирнувся.

— Я... Нi, нiчого.

— То ходiмо.

Весь шлях ми подолали мовчки. Дана йшла за мною, не намагаючись наздогнати мене, а я, своєю чергою, не сповiльнював ходу, щоб зачекати її. Я не хотiв, щоб вона бачила моє обличчя — дзеркало моєї душi, що в тi гiркi хвилини було аж надто красномовним. Мене поймали злiсть, досада, роздратування i багато iнших почуттiв з негативного спектра людських емоцiй. Я почував себе цiлковитим йолопом. Менi було боляче й соромно на думку про те, що коли я засинав, уявляючи в своїх обiймах Дану, сама вона засинала в обiймах мого брата...

„Йому снилася Дана”.

Ха! Ха-ха-ха!

Нiтрохи не смiшно...

Лише на прогалинi, бiля оточеного мармуровим парапетом водоймища, я трохи заспокоївся, опанував себе й повернувся до Дани.

— Це Джерело, — сказав я буденним тоном. — Точнiше, його фiзичний прояв. Пiдiйди ближче, не бiйся.

Дана пiдступила до парапету впритул i спрямувала погляд на фонтан синiх жарин у його центрi.

— Вiн хвилюється через мою присутнiсть?

— Атож. Звiдки ти знаєш?

— Вiд Бренди. Вона досить точно описала менi i Безчасiв’я, i саме Джерело.

— Гм... А Бренда розповiдала про роль контакту з матерiальним свiтом?

— Я знаю, що вiн необхiдний для успiшної посвяти. I ще вiн породжує потяг — це я знала й ранiше. Але досi думала, що матиму контакт з Дейдрою. А вона жiнка, тож це змiцнило б нашу дружбу i поклало край сваркам.

Менi залишалося тiльки подивуватися її наївностi.

— Дружба буває рiзна, Дано.

— Про що ти?

— Власне, нi про що. Зараз це не актуально, бо ти маєш контакт з Брендоном.

Вона знизала плечима:

— Тим краще. Ми ж однаково...

Я не хотiв чути продовження, тому швидко урвав її:

— Не все так просто. Наслiдки контакту для адепта Джерела зовсiм iншi, нiж для його Провiдника. Передовсiм скажи: що для тебе важливiше — кохати чи бути коханою?

Дана подивилась на мене з жалем i спiвчуттям. Мабуть, вирiшила, що звiстка про її стосунки з Брендоном кепсько вплинула на мiй психiчний стан. Цiлком можливо, що вона була недалека вiд iстини.

— I те, й iнше, Артуре, — м’яко вiдповiла Дана. — Я хочу взаємностi.

— Природне бажання, — погодився я. — Але припустiмо, що взаємнiсть неможлива. Уяви на секунду таку ситуацiю. Що б ти тодi вибрала?

Данин погляд перемiнився, у ньому з’явилася тривога.

— Ти серйозно?

— Дуже серйозно. Розумiєш, Джерело не шанує взаємнiсть. Чому, не знаю. Може, в цьому є якийсь глибокий змiст, якого я не збагну, а може, Джерело просто знущається з нас, вимагає жертвоприношення... — Так, слово за словом, я розповiв Данi про вельми неприємнi наслiдки купання в Джерелi. Вона раз по раз перебивала мене, уточнювала, перепитувала, поки я не виклав їй усе-всеньке, що сам знав, i лише якимсь дивом не пробовкався, що Хазяйка — Бронвен.

Розмовляючи, ми вiдiйшли вiд Джерела на пристойну вiдстань. Коли я вичерпався, а в Дани вже не було запитань, вона присiла на траву й задумалася. Я продовжував стояти, палив чергову (п’яту чи шосту) сигарету й вiдверто милувався нею. Тепер менi нiчого було критися: вона знала, що я кохаю її, i знала, що моє кохання безнадiйне. Вона могла лише поспiвчувати менi... i собi також.

— Це принизливо, — нарештi сказала Дана. — Виходить, що так можна примусити покохати будь-кого.

— Аж нiяк, — заперечив я. — Нiхто нiкого не примушує. Ти можеш ввiйти в Джерело, а можеш i не входити в нього. I ти сама обираєш свого Провiдника. До того ж контакт за своєю природою вимагає спорiдненостi душ. Ти не змогла б пройти у Ворота, якби Брендон був неприємний тобi.

— Все одно це неправильно. Якщо зараз я занурюсь у Джерело, Брендоновi доведеться шукати собi iншого Провiдника. Я кохатиму його, а вiн — iншу. Я не хочу цього. Я хочу, щоб мiй чоловiк кохав мене.

— Вiн уже просив тебе стати його дружиною?

Дана ствердно кивнула:

— Так. Я погодилася.

— Та вже ж! — мимоволi вихопилося в мене. — Ти багато на що погодилася... — Я знiяковiв i опустив очi. — Вибач...

Дана встала i пiдступила до мене.

— Артуре, я повинна пояснити тобi...

— Ти нiчого не повинна. Я не маю права втручатись у твоє особисте життя.

— Нi, таки маєш. Бо сам визнав, що кохаєш мене. А я... кохаю тебе.

Я пiдвiв погляд i вдивився у звабливу глибину її чарiвних смарагдових очей.

— Але ж ранiше ти казала, що я просто подобаюся тобi.

— Я збрехала. Ти змусив мене збрехати. Не можна вимагати вiд жiнки зiзнання в коханнi, якщо вона не впевнена в твоїх почуттях.

— Тодi я теж не був упевнений, — вiдповiв я i пригорнув її до себе.

Якийсь час ми стояли обiйнявшись i мовчали. Думали про майбутнє, що не обiцяло нам обом нiчого доброго.

— Артуре, — озвалася Дана. — Хочеш знати, чому я...

— Нi, — квапливо сказав я. — Не хочу.

— Тобi боляче про це чути?

— Так.

— Менi теж болiло. Вiд того, що ти з Дейдрою... Всi цi пiвроку, вiдколи зустрiла тебе, я просто скаженiла з ревнощiв. I що далi, то дужче... А потiм з’явився Брендон. Я думала, що зможу покохати його... тобi на зло. Я дуже хотiла — i не змогла...

— Ще не вечiр, — сказав я.

— Ти про Джерело? — запитала Дана, мiцнiше пригорнувшись до мене.

— Так. Це твiй шанс забути мене.

Вона пiдняла голову, i нашi погляди зустрiлися. В її очах я прочитав бажання, що цiлком збiгалося з моїм. Ми поцiлувалися — без пристрастi, а нiжно й сумно, як цiлуються перед вiчною розлукою.

— Ти вже вирiшила? — приречено запитав я.

Замiсть вiдповiдi Дана вивiльнилася з моїх обiймiв i бiгцем кинулася до Джерела. Незважаючи на важке святкове вбрання, вона бiгла досить прудко, i менi вдалося наздогнати її лише в кiлькох метрах вiд парапету. Я схопив Дану за руку, вона спробувала вирватися, i в результатi ми обоє опинилися на травi. Перекинувши її навзнак, я став покривати її лице палкими поцiлунками.

— Пусти мене, — заблагала Дана. — Пусти до Джерела. Я покохаю Брендона.

— Нi, — вiдповiв я, розстебнувши лiф її сукнi. — Не зараз. Згодом ти скупаєшся в Джерелi й покохаєш Брендона. Але зараз твоя любов належить менi.

Дана схлипнула, потiм подивилася менi в очi i ствердно кивнула:

— Я так довго чекала цього...

Ми кохалися, забувши про все на свiтi. Ми не звертали уваги на Джерело, що вирувало поруч, дедалi дужче збуджуючись разом з нами. Коли на нас вогненним дощем стали сипатися жарини, обпалюючи нашу шкiру, ми вже дiйшли такого стану, що просто не могли зупинитися. Шаленство Джерела лише розпалювало нашу пристрасть; ми сприймали це як феєрiю, влаштовану на честь нашого кохання. А в момент кульмiнацiї нашого фiзичного й емоцiйного єднання, що зазвичай зветься оргазмом, Джерело вибухнуло в завершальному акордi грандiозної симфонiї первозданних сил i поглинуло нас обох...

Роздiл 34

Я виринув на поверхню, пирхаючи й вiддихуючись. Джерело було спокiйне, i крiзь товщу води я бачив пiд собою блакитну безодню, яку щойно покинув.

Отже, попри свiй намiр, я все-таки скупався в Джерелi, тримаючи контакт з Дейдрою. Iншого виходу не мав — коли Джерело поглинуло мене, я мусив пройти Коло Адептiв. А Дану течiя вiднесла на Шлях Посвяти. Вона здобула Силу — i водночас закарбувала в собi сутнiсть Брендона. Так само як я — Дейдрину...

А проте я не шкодував, що так сталося. Ми з Даною пiзнали надзвичайнi вiдчуття. Це було кохання, пiднесене до степеня нескiнченностi. Це була справжня фантастика! Заради таких захопливих миттєвостей варто страждати все своє життя...

Я пiдплив до парапету й вибрався на нього. Щойно залишивши Джерело, я миттю став сухий — вода в ньому була перенасичена енергiєю, i мiй органiзм автоматично позбувався її надлишкiв, вiдновлюючи природний баланс речовин.

Я пройшовся по периметру водоймища, i зiскочив бiля голої дiвчини, що спокiйно спала пiд парапетом у м’якiй травi. Її чарiвне личко промiнилось умиротворенням, а на вустах грала щаслива усмiшка.

Я теж усмiхнувся — щасливо i трохи сумно. Присiв поруч з Даною i кiлька хвилин лагiдно дивився на неї, не наважуючись розбудити. З власного досвiду я знав, що наслiдки закарбування позначаться не одразу, та все одно боявся побачити в її очах вiдчуженiсть i каяття.

Врештi я обережно викликав Образ Джерела i замовив для себе й Дани одiж. Менi годилося абищо, бо в будь-якому разi я мав повернутися прямiсiнько в свої королiвськi шати. А от з Даниним вбранням довелося попрацювати, щоб воно було схоже на те, яке згорiло у Джерелi.

Впоравшись iз цiєю справою i вдягнувшись, я про всяк випадок перевiрив стан Ворiт — i тут мене чекав неприємний сюрприз. Джерело перенесло нас трохи вперед за часом матерiального свiту — приблизно на двi сотi секунди. Тепер я бачив лише одне входження, останнє. Це була жiнка — Бронвен чи Бренда. А Моргана я прогавив...

Дана поворушилась, розплющила очi й сонно подивилася на мене.

— Артуре, любий...

Я прилiг поруч, обiйняв її й нiжно поцiлував.

— Як ти?

— Нормально. Правда, трохи хвилювалася, коли вибралася з Джерела i не побачила тебе. Чому ти так затримався?

— Бо мав пройти всi дев’ять рiвнiв Кола Адептiв, — пояснив я. — А ти до якого дiйшла?

— Лише до третього.

— Для початку гарний результат. I взагалi, все було чудово. — Я знову поцiлував її. — Ти не шкодуєш, сонечко?

Данинi очi засяяли.

— Нiскiлечки! Я така щаслива!.. Давай ще раз.

Я зiтхнув:

— Скоро ти вiдчуєш...

Вона рвучко затулила менi рота долонею.

— Мовчи! Анi слова про Брендона. Зараз я кохаю тебе i хочу лише тебе. Може, завтра почну мучитися, як ти... та це буде завтра. — Дана зарилася обличчям на моїх грудях. — Ну, будь ласочка, Артуре, давай ще, дуже тебе прошу.

Для мене це була неабияка спокуса. Знову кохатися з Даною пiд шаленство стихiй, злетiти на самiсiньку вершину свiту, а потiм упасти в найглибшу безодню буття, згорiти в Джерелi дотла i вiдродитись у ньому, як Фенiкс iз попелу... Я вже збирався сказати „так”, аж раптом до нас долинув сплеск води, а вiдтак — полегшене пирхання.

— Ну от, — сказала Дана. — Джерело вже хвилюється. Теж хоче.

— Це не Джерело. Це щось iз Джерела. Вiрнiше, хтось.

Звiвшись на ноги, я побачив у центрi водойми знайому голiвку з потемнiлим вiд вологи бiлявим волоссям. Я не покликав її на iм’я, бо поруч була Дана, а просто махнув рукою й гукнув:

— Агов!

Бронвен помiтила мене.

— Привiт, Артуре! Я зараз. — I попливла в моєму напрямку.

— Хто це? — запитала Дана.

— Хазяйка Джерела.

— Хазяйка! — злякано охнула вона i схопила сукню.

— Та не бiйся, — сказав я. — Це дуже мила особа. Якщо не дражнити, не кусатиметься. Я зву її Снiговою Королевою.

— Дивне iм'я, — зауважила Дана. Вона квапливо надягла сукню на голе тiло й додала: — Мiж iншим, це не мої речi. Хоча сукня дуже схожа.

— Твоє вбрання згорiло в Джерелi, — пояснив я. — Довелося замовити нове.

— Дякую, Артуре, — сказала вона, натягаючи панчохи. — Тiльки ти дещо забув. Я не бачу черевичкiв.

— От чорт! — вилаявся я i, викликавши Образ, з театральним пафосом проголосив: — Черевички для Попелюшки!

В однiй моїй руцi з’явилася пара жiночих черевичкiв, а в iншiй — бiлоснiжний мереживний халат.

— А халат навiщо? — запитала Дана.

— Для Снiгової Королеви, — вiдповiв я. — Ти ж не думаєш, що вона вкрита шерстю.

Бронвен вийшла з Джерела, мов Афродiта з морської пiни. Я зустрiв її, цнотливо прикривши свiй погляд розхристаним халатом. Проте я трохи прорахувався з вибором тканини, крiзь яку легко проглядалися обриси її стрункої фiгури.

— Ти такий делiкатний, Артуре! — сказала Бронвен, дозволивши менi надягти на неї халат. — От якби ще ти був милий зi мною, як iз цiєю панночкою...

— То менi знайомити вас? — запитав я, супроводивши свої слова багатозначним поглядом.

— А навiщо? Я й так знаю, що це принцеса Дана, наречена принца Брендона зi Свiтла i таємна коханка його рiдного брата Артура.

Данинi щоки спалахнули рум’янцем, а в її очах промайнули блискавки.

— Ти забагато на себе береш, панi Снiгова Королево, — сердито мовила вона. — Хоч ти Хазяйка Джерела, тобi нiхто не давав права втручатися в моє особисте життя.

— Господь з тобою, любонько, — лагiдно вiдповiла Бронвен. — Хiба я втручаюся? Лише констатую факт, що твоє особисте життя справило справжнiй фурор у Безчасiв’ї.

Дана збентежено потупилася.

А я, перевiривши стан Ворiт, звернувся до Бронвен:

— Отже, остання — Бренда. А знаєш, я був подумав, що то ти.

— Ще чого! Я ввiйшла перед тобою, просто одразу подалася зустрiчати непроханих гостей. Першою на черзi була Дана.

— Але ж її зустрiв я.

— Тому я й не афiшувала своєї присутностi. Вирiшила дочекатися, поки ви владнаєте свої проблеми...

— Знову пiдглядала! — обурився я.

— На жаль, нi. Навпаки — вiдiйшла аж на периферiю Безчасiв’я, щоб вам не заважати. А коли збагнула, що вашi любовнi iгри загрожують невеличким апокалiпсисом, було вже запiзно. Мене також затягло в Джерело.

— То ти не знала, що цим закiнчиться?

— А звiдки могла знати? Я жодного разу не вiддавалася розпустi бiля Джерела.

Тим часом Дана дивилася на Бронвен широко розплющеними очима, в її поглядi застигло нiме запитання. Врештi вона зачудовано проказала:

— Нi, це неймовiрно! Але... ти — Бронвен! В усьому, крiм зовнiшностi, ти — Бронвен.

Бронвен весело розсмiялася:

— Звичайно, це я. От що значить жiноче чуття! Ти враз мене розкусила.

Дана вражено похитала головою:

— Ти — Бронвен! Ти — Хазяйка! Ти — красуня!

— Так, тепер я красуня. Джерело дало менi цю подобу. Хiба в нього не гарний смак?

— Воно має чудовий смак, — щиро погодилася Дана.

Я прокашлявся, привертаючи до себе увагу, i запитав:

— Бронвен, ти не знаєш, що з Морганом?

— А до чого тут Морган? — здивувалася вона.

— Хiба не вiн iшов пiсля Дани?

— Нi, це був твiй брат.

— Брендон?! — вигукнули ми.

— Атож. Дана зачепила його й потягла за собою. Бренда негайно кинулася за ним, але не встигла. А я, через вашi розваги, теж проскочила повз нього. Проте не турбуйтеся — вiн i сам упорався. Скупався в Джерелi й здобув Силу.

— Але як? — розгубився я. — Бренда ж адепт.

— Брендон тримав контакт не лише з сестрою. — Бронвен похмуро всмiхнулася. — Його Провiдником була Дейдра.

Роздiл 35

За кiлька мiлiсекунд по тому, в iншому сегментi Безчасiв’я, ми з Брендою стояли поруч бiля мармурового парапету й дивилися на спокiйну гладiнь Джерела.

— Менi соромно, сестричко, — сказав я. — Менi боляче... Але я нi про що не шкодую. От що найпаскуднiше. Я не почуваю нi краплини каяття. Я звабив наречену рiдного брата, зрадив Дейдру в день нашого весiлля... I якби час повернувся назад, зробив би це знову.

Бренда поклала руку менi на плече. Її волошковi очi дивилися на мене зi спiвчуттям.

— Не карайся, Артуре. Так склалося, i тут ти нiчого не вдiєш. Я певна, що Брендон усе зрозумiє — якщо не зразу, то згодом, коли настане його черга.

Я щосили ляснув кулаком по парапету.

— Ну, навiщо Джерелу цi сексуальнi iгри? Навiщо воно знущається з нас?

— Заради нас же самих, — вiдповiла Бренда. — Щоб ми залишалися людьми.

Я запитливо глянув на неї:

— Про що ти кажеш?

— Джерело не просто грає з нами, не просто знущається. Цим воно впроваджує для адептiв певнi правила i примушує дотримуватись їх. Якби ми, здобуваючи владу над первинними силами свiтобудови, не вiддавали нiчого навзамiн, то рано чи пiзно втратили б усякий зв’язок з людьми. В мiру опанування своєї могутностi, ми поступово позбувалися б людяностi, свiдомо вiдмовляючись вiд того, що, на нашу думку, заважає нам стати сильнiшими. Почалося б це з незначних дрiбниць, а закiнчилося б перетворенням на небезпечних чудовиськ.

— I ти думаєш, що моє... почуття до Дани завадить менi перетворитися на чудовисько?

— Я на це сподiваюся, — сказала Бренда. — Сподiваюся, що за будь-яких обставин ти не захочеш вихолощувати свою людянiсть, щоб не стати чужим для Дани... а також для Дейдри. Саме завдяки жорстокостi Джерела i ти, i я, i Бронвен з Колiном, а тепер i Брендон з Даною, — усi ми мiцно зв’язанi з рештою людей.

— Це встановлений факт? — запитав я. — Чи лише твої припущення?

— Гаразд, розгляньмо факти, — запропонувала сестра. — Перший з них: для здобуття Сили необхiдний контакт з iншою людиною, бажано протилежної статi. Другий факт: Джерело вiдмовляється визнавати контакт зi своїм адептом. Iз цих двох фактiв випливає третiй факт: хоч до яких хитрощiв не вдавайся, але кожен адепт, прямо чи опосередковано, буде зв’язаний зi звичайною людиною — або простим смертним, або чаклуном, що не володiє Силою.

Я знизав плечима:

— Ну то й що? Це аж нiяк не означає, що такi зв’язки призначеннi для стримування адептiв. Ти, сестричко, видаєш трактування факту за сам факт. До того ж твоя теорiя дуже хистка. Припустiмо, що Провiдник адепта помирає — адже всi люди смертнi, навiть чаклуни. Тодi цей адепт автоматично втратить зв’язок з рештою людства, i вже нiщо не завадить йому перетворитися на небезпечне чудовисько.

— Влучне зауваження, — погодилася Бренда. — I я вже маю на нього вiдповiдь. Пiсля нашої нiчної розмови я нiяк не могла заснути, все думала про скриньку Пандори, про те, що станеться, коли хтось iз нас збожеволiє i зважиться вбити свого Провiдника. Зрештою я взяла ноутбук, подалася в Безчасiв’я i провела серiю рiзних тестiв. Менi вдалося встановити ще один важливий факт: коли адепт викликає Образ, Джерело перевiряє наявнiсть у нього Провiдника. Якщо такий є — один або кiлька, — то все гаразд. Але якщо Джерело не знайде в адепта жодного живого Провiдника, то негайно вб’є його.

Я приголомшено втупився в сестру:

— Ти серйозно?

— Цiлком. Я перевiрила з десяток разiв. Все точно, нiякої помилки.

Не думаю, що комусь приємно було б дiзнатися, що його життя прямо залежить вiд iнших, хай навiть близьких i рiдних йому людей. Менi стало лячно на думку про те, що якби з Даною сталося нещастя, я б загинув пiсля першого ж виклику Образа... А наступної митi мене вразила iнша думка: i це було б правильно — бо без Дани моє життя втратило б сенс...

— Так, безумовно, — сказав я. — Джерело контролює нас. Але це кепський, неправильний контроль.

— А ти запропонуєш щось краще?

— Ну... Стежити за станом психiки адептiв, аналiзував їхнi вчинки та намiри...

— I вiдокремлювати зерна вiд полови, — саркастично додала Бренда. — Берегти овець i знищував козлищ. Це ж чистiсiнький антропоморфiзм, Артуре! Навiть якщо Джерело розумне, то навряд чи воно розумне по-людському i навряд чи здатне судити про людей за людськими мiрками. Звiдки нам знати, чтo в його розумiннi є зерна, а що — полова, хто для нього вiвця, а хто — козлище? Якi воно має критерiї добра та зла, i чи iснують цi критерiї взагалi? Якщо Джерело розумне, то воно чинить мудро, не намагаючись судити нас. Воно лише встановлює правила гри, що їх ми мусимо неухильно дотримуватися, i квiнтесенцiю цих правил можна висловити одним чiтким iмперативом: залишатися людьми... Втiм, зараз мене бiльше турбує не фiлософiя Джерела, а непевнiсть нашого становища. Пiсля дурної Даниної витiвки ми всi опинилися в залежностi вiд однiєї людини —Дейдри. Це дуже небезпечна ситуацiя, її треба виправляти.

— Як?

— Елементарно. Кожен з нас має завести собi окремого Провiдника.

Я здригнувся:

— Брендо! Що ти кажеш?! Ти уявляєш, до чого це призведе?

— Я все розумiю, Артуре, — кивнула сестра. — Але зрозумiй i ти, що альтернативи немає.

Я важко опустився на траву i притулився спиною до парапету.

— Помиляєшся. Альтернатива є — жити в постiйному страху перед раптовою смертю.

— Це божевiльна альтернатива, — вiдповiла Бренда, сiвши поруч зi мною. — Це найкоротший шлях до параної.

— А те, що ти пропонуєш, загрожує шизофренiєю. Ще не знаю, скiльки треба Провiдникiв, щоб почуватися в безпецi; але точно знаю, скiльки треба жiнок, щоб я з’їхав з глузду. Цiлком вистачить двох — Дани та Дейдри. А що вже казати про третю.

Бренда похитала головою:

— Ти надто емоцiйно все сприймаєш, братику. Менi б твої клопоти.

Я зазирнув їй в очi й побачив там бiль i тугу.

— Маєш проблеми з чоловiками?

Вона вiдвела погляд:

— Так.

— Це через твiй невдалий шлюб?

— Нi, через Брендона. Якщо я знову закохаюся, вiн точно збожеволiє.

— Але чому?

Бренда гiрко зiтхнула:

— Мiг би й сам здогадатися. Iншi — нi, а ти мiг би. Ми нiкому не розповiдали, який тiсний наш зв’язок — лише мамi й тобi.

Я застогнав, подумки вилаявши себе за недогадливiсть, i рвучко обiйняв Бренду.

— Бiдолашна сестричка...

Вона поклала голову менi на плече й тихо заговорила:

— Наш зв’язок, це наше прокляття, Артуре. Поки були малi, ми бачили в ньому лише позитив, нiколи не знали самотностi, завжди вiдчували пiдтримку одне одного. А згодом... згодом ми зрозумiли, що право на самотнiсть — великий дар, яким ми обдiленi. Зазвичай ми можемо послабляти контакт до мiнiмуму, але за умови, що стримуємо свої емоцiї. Та коли... коли хтось iз нас...

— Розумiю, — сказав я. — Пам’ятаю, що з тобою коїлося, коли Брендон опинився в лiжку з Даною.

— Отож-бо! Я почувала те саме, що й вiн.

— Але ти казала, що тобi добре.

— Так, i в цьому наша вiдмiннiсть. Я нормально сприймаю Брендоновi стосунки з жiнками, а вiн... вiн агресивний i нетерпимий. Досить менi вiдчути потяг до якогось чоловiка, вiн казиться, його мало не нудить. Брендон стовiдсотковий гомофоб, йому огидна сама думка про близькiсть iз чоловiком. Вiн намагався з цим боротися, навiть вивчився на психолога... та все марно. А коли я по-справжньому закохалася... Це було вперше i востаннє... Тодi я геть утратила розум! Вирiшила порвати з Брендоном, залишила Царство Свiтла, вийшла замiж, але... але... — Її аж затiпало.

Я мiцно пригорнув Бренду до себе й лагiдно сказав:

— Далi не треба, сонечко. Я знаю, що з вами було. Менi розповiдали.

Кiлька хвилин ми сидiли мовчки. Сестра потроху заспокоювалася. А мої думки знову звернулися до Джерела.

— Брендо, — нарештi озвався я. — Тут щось не так.

Вона вивiльнилася з моїх обiймiв.

— А саме?

— Я про нав’язанi нам правила гри. Вони якiсь штучнi, надуманi, надто вже людськi. Не вiрю, що вони такi ж споконвiчнi, як саме Джерело. Треба з’ясувати, хто їх запровадив i навiщо. Пам’ятаєш, я розповiдав тобi, що коли боровся з Агнцем, на мить вiдчув присутнiсть особистостi в надрах Джерела?

— Так, пам’ятаю. — Бренда не на жарт стривожилася. — Невже ти хочеш...

— Хочу, — твердо сказав я. — I зроблю. Менi начхати, хто мешкає в Джерелi — хай навiть Господь Бог. Я однаково зажадаю вiд нього пояснень.

— Це дуже небезпечно, Артуре, — спробувала вiдмовити мене сестра. — Смертельно небезпечно. Тодi ти мало не загинув.

— Але ж не загинув.

— Вдруге може не пощастити.

— А проте я ризикну. Вiдiйди вiд Джерела, сестричко. А краще, повертайся в матерiальний свiт.

Переконавшись, що моє рiшення остаточне, Бренда зiтхнула й заперечно похитала головою:

— Нiкуди я не пiду, Артуре. Я залишуся тут i страхуватиму тебе.

Трохи подумавши, я кивнув:

— Гаразд.

— I ще одне, — додала сестра. — Не забувай, що вiд тебе залежить життя Бронвен; не забувай, що маєш доньку; не забувай про нас iз Брендоном, про Дейдру й Дану. Ми всi любимо тебе i не хочемо втратити.

— Я знаю, — вiдповiв я й поцiлував Бренду в губи. — Я пам’ятатиму про це.

Я лiг на траву i спрямував погляд у мiнливе небо Безчасiв’я. Надi мною завис Образ Джерела, i через нього я почав черпати енергiю.

Рiки, моря, океани Сили вливалися в мене, а я поглинав їх, мов губка, i вiдчував, як вiбрують мої нерви вiд нелюдської напруги. Я вже накопичив колосальний заряд енергiї — i продовжував, продовжував черпати її з Джерела...

— АРТУРЕ! — злякано гукнула Бренда. — ЗУПИНИСЯ! ГОДI!

Я й сам розумiв, що це вже занадто, але мета була така близька. Я майже досяг її... I таки досяг!

Моє тiло лежало на травi пiд небом Безчасiв’я, а розум блукав у похмурих надрах Джерела — набагато глибше, нiж дев’ятий рiвень Кола Адептiв. Мене оточувала слiпуча пiтьма.

„Що ти шукаєш, живий? — зненацька пролунав у моїй головi безбарвний, позбавлений емоцiй голос. — Чому ти тут, коли ще твiй час не настав?”

„Хто ти?” — запитав я.

„Суть”, — почув у вiдповiдь.

„Хто-хто?”

„Я суть, матриця особистостi, якщо завгодно, душа вмерлого адепта. Колись i ти мешкатимеш тут, а як негайно не заберешся — то дуже й дуже скоро”.

Я мiг би злукавити i сказати, що цiкавiсть подолала в менi страх. Але буду вiдвертий: я не вiдступив лише тому, що мене паралiзувало вiд жаху. Я був готовий до зустрiчi з ким завгодно — тiльки не з мертвою душею.

„Ти ще тут?” — за секунду озвалася суть.

„Я не пiду, поки не отримаю вiдповiдi на свої запитання”, — набравшись хоробростi, заявив я.

„Що хочеш знати?”

Я почав був говорити, але суть перебила мене:

„Ти звернувся не за адресою. Якщо наважишся, зачекай. Я викличу потрiбну тобi суть”.

Я наважився й зачекав, попри наполегливi заклики Бренди повертатися. Минуло не бiльше десяти секунд, проте для мене вони розтяглися в сторiччя, а прес вагою в трильйони гiгатонн все дужче тиснув на мене. I нарештi почувся такий самий безбарвний голос:

„Я слухаю тебе, Артуре Пендрагон. Про що ти хочеш запитати?”

„Насамперед, хто ти?”

„Насамперед, я суть”.

„А ким ти була за життя?”

„Хазяйкою Джерела — аж поки Бронвен Лейнстер убила мене”.

Зiзнатися, я чекав такої вiдповiдi.

„Ти Вiв’єна?”

„Нi, мене звали iнакше. Колись я була Дiаною iз Сутiнкiв”.

Наступної митi я ледве не випустив з пiд контролю всю енергiю, що накопичилась у менi. На щастя, Бренда була напоготовi й пiдстрахувала мене.

„Дiана... Ти — Дiана?!”

„Я була Дiаною. Дуже давно. Вiдтодi минула цiла вiчнiсть, навiть бiльше нiж вiчнiсть. Але я пам’ятаю тебе”.

„Дiано, рiдна...”

„Я вже не Дiана. Твоєї Дiани не стало, коли вона потрапила в серцевину Основного потоку Формотворчих i втратила своє тiло. Вона мала пiти в небуття, але Джерело прийняло її i зробило своєю Хазяйкою. Так з’явилася я — остання зi справжнiх Хазяйок Джерела”.

„А як же Бронвен?” — це запитав не я; через мене запитала Бренда. Сам я майже нiчого не тямив; я був розгублений, розбитий, приголомшений. Я так прагнув знайти Дiану — i знайшов її... Але яку!

„Бронвен несправжня Хазяйка, — сказала суть, колишня Хазяйка й колишня Дiана. — Я й сама була не зовсiм справжньою Хазяйкою, а Бронвен — взагалi лише найбiльш наближений до Джерела адепт. Тепер Джерело не потребує Хазяйки як такої, тепер воно само контролює своїх адептiв. Моя програма працює бездоганно”.

„То це ти ввела новi правила?”

„Почасти так. Глибоке почуття Посвяченого до свого Провiдника виникало й ранiше, це був просто супутнiй ефект занурення в Джерело. Я скористалася з цього, щоб створити програму контролю за адептами. А потiм дозволила Бронвен убити мене. Це все, Артуре. Ти вже дiзнався, що хотiв, тепер iди. Твоя присутнiсть будить у менi Дiану, i якщо це станеться, вона забере тебе до себе. А тобi ще рано помирати”.

„Дiано... тобто суть. Ти причетна до викрадення Дейдри i вбивства її батька?”

„Шляхи Джерела незбагненнi, — туманно вiдповiла суть. — Але не вини в цьому Дiану. Її карма чиста”.

„Але...”

„Наша розмова закiнчена, я йду. Прощавай, Артуре”.

„Дiано! — гукнув я. — Дiано, стривай!”

Вiдповiдi не було. У надрах Джерела панувала могильна тиша.

— АРТУРЕ, — покликала мене Бренда. — НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ! ОБРАЗ НАКРИВАЄ ТЕБЕ. Я НЕ МОЖУ НIЧОГО ВДIЯТИ.

— Зараз, — вiдповiв я i востаннє звернувся до надр Джерела, де мешкали сутi померлих адептiв: „Якщо хтось чує мене, хай передасть тiй, котра була Дiаною, що вона подарувала менi чарiвну дочку. I нехай вона знає, що я нiколи її не забуду”.

На щастя, менi вистачило сил i витримки не зiрватися в останнiй момент. Я повернув Джерелу всю енергiю, яку взяв у нього, i лише потiм дозволив собi знепритомнiти...

*

Я отямився пiд тим самим мiнливим небом Безчасiв’я, змучений i розбитий. Поруч сидiла Бренда й сумно дивилася на мене.

— Сестричко, — з боязкою надiєю промовив я. — Менi це наснилося?

Вона спроквола похитала головою:

— Нi, Артуре. Це було насправдi.

Я поклав голову їй на колiна й заплакав.

— Боже, що я накоїв! Навiщо я це взнав?! Як я зможу жити з таким тягарем на душi?!

— Ти зможеш, — сказала Бренда. — Ти мусиш. Заради доньки, заради всiх нас. Ти дуже потрiбен нам, ми всi тебе любимо.

— Я теж вас люблю, — вiдповiв я, витираючи сльози об сестрину спiдницю. — Але якщо Пенелопа дiзнається...

— Вона не дiзнається, Артуре. Нiхто нiчого не дiзнається. Це буде нашим секретом, нашою страшною таємницею.

— Страшною таємницею, — повторив я. — Так, страшною... жахливою...

Я спробував пiдвестися, i це менi вдалося — щоправда, ноги тримали мене не дуже впевнено. Спершись на Брендине плече, я пiдiйшов до парапету i подивився на спокiйну гладiнь Джерела. Десь там, у глибокiй безоднi...

— Брендо, ти знаєш, що я хочу зробити?

— Здогадуюся.

За мить у її руках з’явився великий букет сутiнкових троянд з блакитними пелюстками. Я мовчки взяв у неї квiти, нiжно торкнувся вустами до найбiльшого i найгарнiшого бутона, а потiм кинув увесь букет до Джерела.

Тобi мiй прощальний дарунок, Дiано...