Син Cутiнкiв i Cвiтла

Роздiл 14

Першою ознакою встановлення контакту були б дрiбнi брижi на поверхнi дзеркала, а потiм воно помутнiло б i перестало вiдображати предмети. Я вжив умовний спосiб, бо насправдi нiчого не сталося, i дзеркало залишалося найзвичайнiсiньким дзеркалом.

Можливих пояснень цьому було багато. Дiана могла перебувати у свiтi з надто швидким (чи навпаки — надто повiльним) плином часу, вона могла мiцно спати, могла просто заблокувати свiй Сапфiр або взагалi його перекодувати. Зрештою, було не виключено, що мiж Екваторiальними й Серединними свiтами не можна встановити зв’язок... Але я вже був сповнений лихих передчуттiв.

Пiсля деяких вагань я знову зосередився на Сапфiрi й надiслав виклик до iншого адресата. Цього разу не зустрiв жодного опору, i майже миттєво дзеркальна поверхня покрилася дрiбними брижами. А ще за секунду вона стала схожа на матове скло. З завмиранням серця я зрозумiв, що моє останнє припущення не справдилося — зв’язок мiж Екватором i Серединними свiтами можливий.

ДIАНО, ДЕ ТИ? ЩО З ТОБОЮ?..

— Хто? — почувся сонний, трохи незадоволений i такий рiдний голос.

При дзеркальному зв’язку джерелом звуку було саме дзеркало, що змiнювало не тiльки свої оптичнi, а й акустичнi властивостi. На вiдмiну вiд прямого телепатичного контакту, дзеркальний зв’язок був набагато зручнiший, стiйкiший i мав бiльшу проникаючу здатнiсть мiж свiтами. Крiм того, вiн дозволяв утримувати певну дистанцiю мiж спiврозмовниками й запобiгав неконтрольованому обмiну емоцiями та думками. От i зараз я вiдчув незадоволення лише в голосi — за повної вiдсутностi характерного для прямого контакту емоцiйного тиску.

Я вiдповiв:

— Мамо, це я.

— Артуре? — пролунав з туману чи то скрик, чи то зойк. — О, Зевсе! Артуре, синочку!..

Почулося метушливе шарудiння, вiдтак туман розступився, i я побачив мою маму — таку ж юну й чарiвну, як i ранiше, у наспiх надягненому халатi, зi скуйовдженим волоссям i заспаним обличчям. Обриси кiмнати за її спиною розпливалися, i я не мiг розгледiти, чи є там хтось iще.

— Артуре, ти живий! — радiсно мовила Юнона, протягаючи до мене руки. Її пальцi наштовхнулися на скло по той бiк дзеркала. — Хлопчику мiй... яке щастя! А я думала... — Її голос зiрвався на схлип, а в очах заблищали сльози. — Думала, що втратила тебе... назавжди...

— Мене довго не було?

— Майже двадцять сiм рокiв... Основного потоку...

Це цiлком збiгалося з моїми пiдрахунками. У свiтi, де я жив, час iшов дещо повiльнiше, нiж абсолютний, що визначався Основним потоком Формотворчих; тому для мене минуло лише двадцять рокiв. Щоправда, до маминих слiв я не був певен, що Основний потiк по рiзнi боки нескiнченностi має однаковий плин часу. А виходить, це незмiнна константа.

— Де ти, синку? — запитала Юнона, чимраз частiше схлипуючи. — Як ти? Чому так довго мовчав? Чому не вiдзивався?

— Бо не мiг, мамо. Не пам’ятав, хто я такий. Менi геть вiдбило пам’ять. Лише зараз я згадав себе.

Юнона врештi не витримала й тихо заплакала. Я лагiдно дивився на неї i водночас напружено гадав, сама вона в кiмнатi, чи нi. Але не з батьком, це точно. Вiн би вже приєднався до нашої розмови.

— Я нiколи... нiколи не вiрила, що ти загинув, — знову заговорила мама, витираючи сльози. — Iншi казали, що надiї немає... бо всi, хто пiшов у нескiнченнiсть... всi до єдиного зникли... Та я все одно сподiвалася...

— I багато їх було?

— Чотириста... Здається, чотириста тринадцять...

— Ого! — сказав я i сумно подумав про те, скiльки серед цих безвинно загублених душ було моїх знайомих. — Не думаю, що хтось iще повернеться. Мiж Екватором i Серединними свiтами лежить не просто нескiнченнiсть, їх роздiляє справжнє пекло. А менi просто пощастило. Це був один шанс з мiльярда.

Юнона стривожилася:

— Але... Як же ти повернешся?

Я загадково всмiхнувся:

— За мене не турбуйся. Все буде гаразд.

У маминих очах спалахнули вогники:

— То ти знайшов Джерело?!

Я пiднiс пальця до вуст:

— Про це згодом. При особистiй зустрiчi.

— Авжеж, — сказала Юнона i кинула швидкий погляд кудись убiк. — А знаєш, ми вже були вирiшили, що нiяких Серединних свiтiв i витокiв Формотворчих не iснує, що Ворог вигадав усе це єдино для того, щоб погубити найдiяльнiшу частину нашої молодi. Твiй батько наполягав на поновленнi Рагнароку, бо вважав, що цим самим Хаос порушив Угоду. Проте глави бiльшостi Домiв не погодилися з його аргументами.

— А власне, — запитав я iз вдаваним спокоєм, — де зараз батько?

Юнона зiтхнула:

— Вiн вмер, Артуре. Одинадцять рокiв тому.

Кiлька секунд я витратив на те, щоб уявити свiт без мого батька. Короля Утера називали останнiм лицарем Порядку, вiн був знаковою постаттю для всiх противникiв Хаосу; його поважали, ним захоплювалися, йому поклонялися — i водночас побоювалися його. Я дуже шанував батька, але вiн був надто iдеальний, надто недосяжний i незбагненний, щоб я мiг почувати до нього синiвську любов. Я завжди пишався тим, що вiн мiй батько, але згадував про нього здебiльшого тодi, коли назвав своє повне iм’я...

Зненацька я вiдчув бiль. Проте не за батьком — звiстка про його смерть лише навiяла смуток. А заболiло менi вiд iншого. Нараз я зрозумiв, що мама сказала не все, що найгiрше ще попереду...

— Дiана... — простогнав я, зацiпнувши вiд страшного здогаду.

— Так, синку, — промовила Юнона, дивлячись на мене iз сумом i спiвчуттям. — Дiана пiшла слiдом за тобою. I теж зникла...

Наступної митi я перервав зв’язок i наглухо заблокувався вiд будь-яких спроб контакту зi мною. Це було вкрай неввiчливо i навiть безсердечно стосовно мами, яка двадцять сiм рокiв чекала на моє повернення. Але я не мiг учинити iнакше. Я не знав, хто був у кiмнатi разом з Юноною, та й знати не хотiв. Однаково це був стороннiй — а я не збирався в його присутностi вiддаватися горю...

Я встав зi стiльця, вiдiйшов вiд дзеркала i бухнувся на лiжко. Мене душили ридання, але я нiяк не мiг заплакати. Мiй бiль був такий гострий i пекучий, що висушив мої сльози. Я лежав горiлиць, почуваючи цiлковиту спустошенiсть, i намагався уявити свiт без Дiани. Це було важко. Це було неможливо. Якщо без батька свiт просто збiднiв, то без Дiани вiн став тоскним i безрадiсним. У цьому свiтi я не бачив мiсця для себе... Моє горе було таким глибоким i всеосяжним, що я навiть забув про Дейдру.

Минуло багато часу, перш нiж я змiг заплакати. Сльози принесли менi полегкiсть. Нарештi я згадав Дейдру i зрозумiв, що свiт ще не зовсiм втрачений. А потiм до мене прийшов сон. Мої страждання скiнчилися, i я поринув у рятiвне забуття.

Роздiл 15

О сьомiй ранку мене розбудив Колiн. Взагалi було дивно, що вiн витратив на мої пошуки так багато часу. Мiг би й ранiше здогадатися, що я ховаюсь у своєму лохланському замку Каер-Сейлгенi.

Коли я прокинувся, Колiн стояв бiля мого лiжка i дивився на мене згори вниз. Погляд його сiрих очей промiнився гнiвом i досадою.

— Я мiг би вбити тебе ввi снi, — заявив вiн.

Почуваючи байдужiсть до всього на свiтi, я сiв, протер заспанi очi й запитав:

— То чого ж не вбив?

— Ти вчинив пiдло, пiдступно! — сказав Колiн. — Ти використав нашу дружбу, втерся до мене в довiру й обдурив мене.

— Ти теж гарний, — мляво вiдповiв я. — Навiщо розкрив менi таємницю обряду?

— Бо довiряв тобi! Як брату довiряв, а ти... ти обiкрав мене. Взяв те, що не належить тобi по праву. Це моя Сила, вона дiсталася менi у спадок!

Я встав з лiжка, потягся й похитав головою:

— Помиляєшся, Колiне. Ти зависокої думки про себе. Джерело не належить тобi, воно не належить навiть цьому свiтовi. Це є надбання всього неосяжного Всесвiту.

— Нехай так. Але ти пройшов у мої Ворота, за допомогою моєї... — Тут вiн запнувся й почервонiв.

— Дана, — зрозумiв я. — Ти злий через неї. Дуже перепрошую, Колiне. Слово честi, я не хотiв. Навiть не думав про це.

— А про що ти думав? Про мою корону?

Лише якимсь незбагненним дивом я не почервонiв.

— Це тобi Хазяйка сказала?

— До чого тут вона?

Отже, Бронвен не розповiла йому, хто я насправдi. Хоч це добре...

— Хазяйка припускала таку можливiсть, — пояснив я. I цiлком щиро запевнив: — Але ж ми друзi, Колiне. Нащо менi ворогувати з тобою? Якщо я захочу влади, то зможу захопити її в будь-якiй країнi на свiй вибiр. I не лише в цьому свiтi.

— В iнших свiтах немає чаклунiв, — все одно не заспокоювався Колiн. — В кожнiм разi, я їх не знайшов. А правити лише звичайними людьми не так цiкаво.

— У нашому свiтi Логрiс не єдина чаклунська держава, — зауважив я.

— Але наймогутнiша.

I ще це земля моїх предкiв, подумав я. Та навiть не це головне. Я знайшов стiйку й численну чаклунську громаду, цiлком спроможну утворити новий Дiм — єдиний i неповторний Дiм Володарiв Серединних свiтiв. А за всю iсторiю не було ще жодного випадку, коли б засновник Дому поступався владою iншому. Тож, за великим рахунком, не має значення, з якої конкретно країни я розпочну створювати свiй Дiм — рано чи пiзно мої й Колiновi iнтереси перетнуться.

— Крiм того, — вiв далi Колiн, — у Логрiсi ти майже свiй. Незабаром ти одружишся з Дейдрою, донькою короля Брiана... Якщо не передумаєш, — несподiвано додав вiн. — Якщо не захочеш вiдiбрати в мене Дану.

— Ради Бога, не кажи дурниць. Я не маю нiчого до Дани, я...

I тут це сталося! За висловом Бронвен, мене нарештi пройняло. Нi, пристрастi ще не було. Але був раптовий спалах нiжностi, що вразив мене мов грiм з ясного неба.

Колiн миттю все зрозумiв. Приречено зiтхнувши, вiн сiв на стiлець i похнюпився. Якийсь час я мовчки дивився на нього й думав про те, що вiн чудовий друг i гарна людина, але надто вже прямолiнiйний, довiрливий i неврiвноважений, щоб бути королем, тим бiльше — главою Дому.

— Так само було й зi мною, — нарештi промовив вiн. — Ранiше Дана менi просто подобалася. А пiсля коронування... А хай тобi чорт, Кевiне! Ти маєш пiти з цього свiту. Знайди собi мiсце деiнде. Зрештою, звiдкись ти з’явився — то й шукай свою батькiвщину. А мiй свiт не чiпай.

— Гаразд, — сказав я. — Не чiпатиму.

Колiн пiдозрiло глипнув на мене, здивований моєю несподiваною поступливiстю.

— Ти серйозно?

— Атож. — Я говорив щиро й водночас блефував. — Я назавжди залишу цей свiт. I заберу Дейдру — якщо вона погодиться.

Колiн встав i сердито тупнув ногою:

— Чорт! Цього я й боявся.

— Не хочеш вiдпускати її? — невинно спитав я.

— Звичайно, не хочу.

— Проте доведеться. Дейдра кохає мене й пiде зi мною.

— Безумовно, пiде, — похмуро погодився Колiн. — А що буде далi? Дейдра не для тебе, Кевiне. Вона проста смертна, а ти — адепт Джерела... Ти вже знаєш, що тобi дарована вiчна молодiсть?

— Знаю.

— Отож-бо. Рокiв за двадцять Дейдра здаватиметься тобi надто старою, i ти кинеш її... а якщо не кинеш, то триматимеш бiля себе лише з жалю. Це буде для неї принизливо.

— До тебе те саме питання, — парирував я. — Дана теж постарiє.

— Не постарiє. Коли ми одружимося, я приведу її до Джерела.

— А я приведу Дейдру. Тiльки трохи пiзнiше.

Вiд переляку Колiн аж очi вирячив:

— Ти з глузду з’їхав! Джерело вб’є її. У неї неповноцiнний Дар.

— Хтозна, хтозна... Та хоч там як, не сподiвайся, що я пiду без Дейдри. Це навiть не пiдлягає обговоренню.

— Ти мене шантажуєш?

— Нi, просто ставлю до вiдома.

Колiн нервово пройшовся по кiмнатi, вiдтак зупинився передi мною i проказав:

— От що! Боюсь, я ще пошкодую, що не вбив тебе, коли ти спав.

*

Повернувшись до свого помешкання в королiвському палацi, я викликав камердинера i наказав приготувати гарячу ванну. Поки слуги виконували моє розпорядження, я поснiдав, а за чашкою гарячої кави подумав про сигарету — вперше за останнi двадцять рокiв. Я знав, що рано чи пiзно знову почну курити, але вирiшив не форсувати подiї i продовжив обмiрковувати свої плани.

Вiд негайної помсти Емрiсовi я вiдмовився зразу. Iдея подарувати його на обiд дикунам-людожерам була дуже заманлива, проте я розумiв, що Бронвен не гаяла часу i надiйно сховала вiд мене свого старшого брата. Згодом я таки вiдшукаю i його, i Ерiксона, а тодi вже придумаю їм покарання... Хоча, власне кажучи, я можу нiчого не робити, а просто дочекатися, поки вони помруть власною смертю, подбавши єдино лише про те, щоб вони не здобули вiчну молодiсть. Мiй зведений брат Амадiс якось казав, що безсмертнi чаклуни мають велике задоволення вiд того, як старiють i вмирають їхнi смертнi вороги. Сам я тодi ще був надто молодий, щоб практикувати таку вишукану форму помсти, а от тепер... Над цим варто подумати.

А цiкаво, раптом подумав я, що поробляє Амадiс? Яке це — бути королем Свiтла, сидiти на батьковiм тронi, владарювати над усiма Свiтанковими свiтами, словом, бути богом?.. Я дуже сумнiвався, що Амадiсовi легко нести цей тягар божественностi. Сумнiвався не лише iз заздростi — на те були й об’єктивнi причини.

Прийнявши гарячу ванну й поголившись, я видобув зi скринi речi, що в них був одягнений, коли перетворився на дитину, i розклав їх на лiжку. Це вбрання я зберiгав як дорогоцiнну релiквiю, регулярно провiтрював його та просушував, тож i через двадцять рокiв воно залишилося придатне для носiння. Вiдносно придатне. I частково.

Бiлизну я забракував вiдразу i взяв iз шафи комплект нової, ще не ношеної. Зате штани й черевики були в повному порядку, а сорочка, хоч i трохи вицвiла, теж мала пристойний вигляд — особливо менi подобались її гудзики з симпатичними дракончиками. З мантiєю було гiрше: її золоте шиття потьмянiло, а соковитий червоний колiр змiнився на рожевий. Та загалом вона збереглася непогано, i менi було шкода вiдмовлятися вiд неї, поки я не перемiню її на нову. Тому я, за допомогою нехитрих чарiв, повернув мантiї її первiсний червоний колiр, а золотому шиттю — колишнiй яскравий блиск. Мої родичi зi Свiтла визнали б це за кричущий прояв несмаку, але наразi я цим не переймався, оскiльки не мав намiру красуватись у своїй зачарованiй мантiї в Сонячному Мiстi. Головне, що моє вбрання цiлком годилося для Сутiнкiв, де етикет був не такий суворий.

Одягнувшись, я прискiпливо оглянув себе в дзеркалi й дiйшов висновку, що помiтних оку вад моя одiж не має. А причепивши до пояса Ескалiбур, я остаточно завершив своє перетворення з Кевiна МакШона, логрiйського феодала, в Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла.

Коли я вже збирався перемiститись до Дейдриної спальнi, у дверi постукали. Я на мить загострив своє сприйняття, щоб дiзнатися, хто до мене завiтав, потiм голосно мовив:

— Заходь, Моргане. Вiдчинено.

Фергюсон був одягнений так само, як i напередоднi ввечерi, але вигляд мав свiжий i бадьорий. На безсоння вiн нiколи не страждав, i навiть подiї минулої ночi не завадили йому добре виспатися. Прикривши за собою дверi, вiн змiряв мене оцiнюючим поглядом i запитав:

— Як там Хазяйка? Вже розiбрався з нею?

У Моргана була своєрiдна манера починати розмову. Вiн завжди казав щось доречне — але таке, що для спiврозмовникiв було несподiваним. От i зараз я зовсiм не чекав, що вiн передовсiм запитає про Хазяйку. Навiть Колiн пiсля всього, що сталося, геть забув про звинувачення короля Гендрiка.

— Розбиратися було нiчого, — вiдповiв я. — Ця Хазяйка не причетна до жодних злочинiв. Вона новенька.

— Так, так, так! А що ж сталося зi старенькою?

— Страчена за кровожерливiсть.

— Ясненько. — Морган знову оглянув мене вiд голови до нiг. — До речi, хто ти такий?

Мiж нами зависла прикра пауза. Цього питання я також не чекав. Фергюсон виявився бiльш проникливим, анiж Колiн. Нарештi я сказав:

— Краще не питай. Iнакше збрешу.

— Гаразд, — зiтхнув Морган. — Не питатиму. Але... як тепер тебе називати?

— Як i ранiше — Кевiном. З цим iм’ям я прожив двадцять рокiв i звик до нього.

— I все-таки, — наполягав вiн. — Як тебе звали до цього?

— Артур, — трохи повагавшись, вiдповiв я. — Це все, бiльше нiчого не питай. I прошу, називай мене Кевiном.

— Добре, Кевiне, — сказав Морган i посмiхнувся. — Якби я був марновiрним, то вирiшив би, що ти сам король Артур, який проснувся вiд тисячолiтнього сну.

— Але ти так не думаєш?

— Звiсно, нi. Крiм усього iншого, король Артур мав синi очi i свiтле волосся, а в перевтiлення я вiрю ще менше, нiж у тисячолiтнiй сон. Межа моєї вiри в надприродне — перетворення дорослого на дитину. — Вiн секунду помовчав. — Маю сказати, в тебе убивче iм’я. Воно дуже грiзно звучить для Лейнстерiв... До речi, я щойно бачив Колiна. Вiн не хоче про тебе говорити. Ви сильно погавкалися?

— Пристойно. Вiн злий на мене здебiльшого через Дану.

— Це не дивно. Коли ти прошмигнув до Джерела, Дана аж надто палко вступилася за тебе. Колiну це, м’яко кажучи, не сподобалося... Ти щось почуваєш до Дани?

Я потупився:

— Ну... лише нiжнiсть... i все.

Морган скрушно похитав головою:

— Авжеж, яка дрiбниця! Лише нiжнiсть — i тiльки... От що я тобi скажу, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина, i тобi буде важко подолати свою... гм, нiжнiсть до неї. Як жiнка, вона, мабуть, ще привабливiша за Дейдру. Така моя особиста думка, i ти можеш не погоджуватися з нею, але май на увазi, що ти й ранiше подобався Данi. Дуже подобався, хоча вона старанно приховувала це. I як знати...

— Годi, Моргане, — твердо сказав я, побачивши, що вiн усiвся на свого коника i тепер ладен аж до обiду просторiкувати про жiнок. — Дана справдi гарненька дiвчина, та мене вона не цiкавить. Менi потрiбна лише Дейдра.

I Дiана, додав я про себе. Вона не може бути мертва, я не хочу й не можу в це вiрити... Вона жива й чекає на мене. I я прийду до неї, я неодмiнно знайду її...

— А як щодо приворотних чарiв? — перервав мої роздуми Морган. — Бронвен справдi наклала їх?

— Так, — вiдповiв я, i це була майже правда. А далi вже збрехав: — Я їх зняв, але мана ще залишилася. Та з нею я дам собi раду.

Я чекав, що Фергюсон поцiкавиться природою цих чарiв, однак вiн запитав про iнше:

— А Ерiксонове закляття безплiдностi? Воно теж iснує?

— Ще не знаю. Та в будь-якому разi це не трагедiя. Навiть якщо чари призвели до серйозних функцiональних порушень, Дейдру можна вилiкувати — але не зараз, трохи згодом, пiсля пробудження її Дару.

Вiн очманiло втупився в мене:

— Що ти верзеш, Кевiне?!

— Iстинно верзу, Моргане. Хiба Дейдра не вiдьма?

— Загалом так, але...

— Жодних „але”. У неї такий же повноцiнний Дар, як i в тебе, просто ще несформований. Дар, що передається вiд батька до дочки або вiд матерi до сина, визрiває довше i стає готовий до пробудження лише пiсля двадцяти п’яти — тридцяти рокiв. Вiр менi, я знаю, що кажу.

Проте одними лише запевненнями Морганiв скептицизм розвiяти було непросто.

— Припустiмо, це правда, — сказав вiн. — Але в такому вiцi пробуджувати Дар — майже вiрна смерть.

— Якщо дотримуватися вашої методи, ризик справдi великий, — погодився я. — Будити в такий спосiб Дар, це однаково що будити заснулу людини, торохнувши її дрючком по головi.

— А ти знаєш iншу методу?

Замiсть вiдповiдi я проказав коротке вступне закляття обряду Причастя. Моргана огорнув примарний золотавий серпанок, що за кiлька секунд, через вiдсутнiсть стабiлiзуючих чарiв, розтанув у повiтрi.

Фергюсон стояв, роззявивши рота i майже не дихаючи. В його рiзнобарвних очах застигли захват i страх.

— Кевiне! — промовив вiн схвильовано. — Менi здалося, що на мить я доторкнувся до вищих сил.

— Так воно й було.

— А можна ще?

Я досадливо зiтхнув. З мого боку це був дуже необачний вчинок, але я просто не змiг утриматися вiд спокуси. Надто вже хотiв похизуватися своєю майстернiстю перед Морганом, якого ще вчора вважав могутнiм чаклуном, захоплювався ним i заздрив йому. А вiн був не дурний i одразу здогадався, що наслiдком такого впливу на Дар є здобуття величезної могутностi.

А втiм, раз я вирiшив заснувати новий Дiм, то вже найближчим часом потребуватиму вiрних соратникiв, людей, на яких мiг би цiлком покластися. I Морган Фергюсон, попри всi свої вади, був перший у списку претендентiв на роль моєї правої руки.

— Зачекай трохи, Моргане, — м’яко сказав я. — Уся процедура вимагає багато часу. Обiцяю, що пiсля повернення проведу тебе через цей обряд.

Фергюсон був розчарований, проте мусив скоритися.

— Кудись збираєшся?

— Так.

— Питати куди не варто?

— На твоєму мiсцi я б утримався.

— Гаразд... А коли повернешся?

— Точно не знаю, залежить вiд обставин.

— Тодi нам треба мати зв’язок, — зауважив Морган. — Ходiмо до мене, я дам тобi чистий Вогнезор, i ми...

— Нi, не вийде, — похитав я головою. — Вашi чаклунськi каменi заслабкi для зв’язку мiж свiтами.

— А якi сильнi?

— Такi, як цей, — я вказав на мiй перстень з синiм каменем. — Це Небесний Сапфiр, сутiнковий артефакт, вважається найкращим з усiх iндивiдуальних талiсманiв. Бiльшiсть наших чаклунiв користуються саме Сапфiрами.

— Дуже мило, — iронiчно i трохи в’їдливо проказав Морган. — А в якiй крамницi можна купити цей сутiнковий артефакт?

— В Олiмпi ними торгують на кожнiм розi, — у тон йому вiдповiв я. — Обов’язково там буду й виберу для тебе найкращий. А поки...

Я замовк i задумався. Власне, я мiг накласти на Морганiв Вогнезор пiдсилювальне закляття, пiдключити його до Формотворчих, а потiм „познайомити” його з моїм Сапфiром. Але такi чари могли вступити в конфлiкт з магiчною структурою самого каменя, i вiн перестав би коритися Фергюсону. Тому я вiдмовився вiд цiєї iдеї й дiстав з верхньої шухляди комода маленьке прямокутне дзеркальце з вiдбитим кутом.

— Не посоромишся тримати його при собi? — запитав у Моргана.

— Ну... задля справи пiду на таку жертву, — вiдповiв вiн. — I що далi?

— Зараз побачиш. — Я викликав Образ Джерела, наклав на дзеркальце вiдповiдне закляття й закрiпив його допомiжними чарами.

Морган захоплено спостерiгав за моїми дiями.

— Круто! — сказав вiн, очi його пломенiли. — Навчиш мене?

— Згодом, — пообiцяв я й вiддав йому дзеркальце. — Тепер ти знайдеш мене де завгодно.

— До нього треба пiдстроювати мiй камiнь?

— Нi, дзеркальце саме стало чаклунським iнструментом. Воно настроєне на мiй Образ i не вимагає жодних магiчних манiпуляцiй. Через нього зi мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тодi ти...

— Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою мiною пiдхопив Морган. — I жодних магiчних манiпуляцiй. Може, ще додаси чарiв, щоб воно само вистрибувало з моєї кишенi? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дiстати.

Вiн був засмучений, як дитина. Щоб утiшити його, я коротко пояснив йому принципи функцiонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зi своїми колегами-магiстрами, поки я буду вiдсутнiй.

Потiм ми попрощалися. Морган побажав менi удачi та якнайшвидшого повернення, i я перемiстився до Дейдри.

Вона ще спала, неспокiйно соваючись у лiжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице прояснiло, а на вустах з’явилася безтурботна усмiшка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.

Вiдтак я взявся до справи i без проблем вiдшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобiв, до яких вдавався Ерiксон, щоб закрiпити своє закляття, це були протизаплiднi чари, дуже схожi на тi, що їх використовують вiдьми з Домiв, аби запобiгти небажанiй вагiтностi. Цi чари мали суто психологiчний характер i не шкодили органiзмовi, але в Дейдриному випадку вони грунтовно „зав’язли”, поникнувши глибоко в пiдсвiдомiсть, до рiвня iнстинктiв i безумовних реакцiй. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачi. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво i сила — двi великi рiзницi; у такiй тонкiй i делiкатнiй сферi, як людський органiзм, головне майстернiсть, а не могутнiсть...

Подумки я згадав добрим словом мою тiтку Помону iз Сутiнкiв, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, i досить швидко нейтралiзував дiю чарiв з усiма їхнiми наслiдками. Тепер Дейдра була цiлком здорова й могла народити менi хоч сотню синiв та дочок.

Вона продовжувала спати, лагiдно всмiхаючись увi снi. В її присутностi мiй бiль за Дiаною втамувався; поруч iз Дейдрою я вiдчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона i тiльки вона здатна вилiкувати мене вiд туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокiй i щастя...

Я дивився на Дейдру i нiяк не мiг змусити себе пiти. Я терпiти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не вiдчувши на своїх вустах смак її поцiлунку, не зiгрiвшись теплотою її тiла... Я квапливо роздягся i шаснув пiд ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра iнстинктивно пригорнулася до мене й вiдповiла нiжнiстю на мою пристрасть.

Потiм ми лежали обiйнявшись. Час вiд часу я цiлував її й сумно думав про неминучу розлуку.

— Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?

— А що?

— Я такий, як ранiше, Дейдро. Я завжди був i буду таким.

Її очi широко розплющилися:

— Ти... ти все згадав?

— Так, згадав. I нiтрохи вiд цього не змiнився.

Дейдра мiцнiше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссi.

— Розкажи про себе, — попросила вона.

Я розповiв їй про Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Свiтобудови. Розповiв про Доми Володарiв — чаклунськi наддержави. Розповiв про своє рiдне Царство Свiтла i про Сонячне Мiсто; про Свiтанковi свiти, якими править наш Дiм, про свiти молодi, бурхливi, сповненi життя та наснаги. Розповiв про Країну Вiчних Сутiнкiв, яку любив дужче за батькiвський Дiм, про свiт, де постiйно панує осiнь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрiєм, одягаючи в багрянець хмари в деннiй частинi неба; про мовчазнi помаранчевi гаї, де я любив гуляти на самотi; про величне i прекрасне мiсто Олiмп на вершинi однойменної гори; про дiдiв Досвiтнiй Замок у Нiчнiй Межi Сутiнкiв, про самого дiда Януса, який давно втратив лiк прожитим вiкам та пережитим жiнкам i рахував своїх нащадкiв тисячами душ...

— А тобi скiльки рокiв? — запитала Дейдра.

— Формально, шiстдесят, — вiдповiв я. — Незабаром виповниться шiстдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарi звикли рахувати свiй вiк за часом Основного потоку, проте в рiзних свiтах i плин часу рiзний. Тут, у цьому свiтi, я прожив майже двадцять один рiк, а за стандартним часом — двадцять сiм. Зате в Царствi Свiтла i в Країнi Сутiнкiв час iде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних рокiв, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шiсть. А взагалi, точний вiк не має для нас особливого значення.

— Та вже ж, — гiрко зiтхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шiсть рокiв у той чи iнший бiк — яка рiзниця для безсмертного чаклуна. Ти вiчно будеш молодий, а я... У твої роки я перетворюся на стару бабу.

Я розсмiявся i мiцно поцiлував її.

— Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарiвною. Клянуся Мiтрою й Зевсом-Юпiтером!

Роздiл 16

Я знову йшов по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з осiннiм кольором листя. У деннiй частинi неба палала вiчна вечiрня заграва; мiж сизо-багряними хмарами пробивалося свiтло великого червоного сонця. Вiтер, що дув з денного боку, принiс iз собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч вiд напрямку в день клубочилися важкi свинцевi хмари-громовицi; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рiдкiсне явище в спокiйних, урiвноважених Сутiнкових свiтах. Я дуже любив грози в Сутiнках, проте зараз нiтрохи не тiшився в передчуттi шаленства стихiй...

Я сам не знав, навiщо прийшов у цей дикий, ненаселений свiт, де ми з Дiаною ховалися вiд стороннiх очей, щоб сповна насолодитися нашим гiрким щастям, де був притулок нашого кохання... Вiдтодi минуло багато рокiв, але менi здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти рокiв, що провiв у безпам’ятствi. Вiрнiше, так сприймала його та частина мого „я”, що була Артуром...

Що я сподiвався побачити тут пiсля тривалої вiдсутностi? Зарослу густою травою галявину без будь-яких слiдiв нашого перебування? Розкиданi навколо бруднi клаптi бiлого й синього шовку, розiдранi подушки та ковдри, побитi мiллю килими, попсованi сонцем i дощами книжки?.. Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собi пiд ноги, i вiддавався спогадам.

Коли дерева розступилися, я боязко пiдвiв погляд i нараз завмер, не ймучи вiри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Дiанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власнi думки, то давно б помiтив його черепичний дах, що здiймався над кронами дерев.

Моя секундна розгубленiсть змiнилася обуренням. Яке блюзнiрство! Хто насмiлився споганити своєю присутнiстю це святе мiсце? Чий збочений розум наважився образити свiтлу Дiанину пам’ять?

Скипаючи з лютi, я голосно вилаявся i бiгцем кинувся до будинку з твердим намiром покарати святотатця. Золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами i вiдстовбурченими вухами, тi самi, яких любила Дiана, злякано сичали на мене з густої трави.

Коли я пробiгав мiж двома клумбами, де росли улюбленi Дiанинi сутiнковi троянди, дверi будинку вiдчинилися, i на ганок вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. Вона дивилася на мене, привiтно всмiхаючись.

— ДIАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДIАНО!

Ошалiлий вiд радостi, я злетiв на ганок, щоб обняти її, пригорнути до себе... i лише останньої митi зрозумiв, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрi вiд талiї дiвчини, яку здаля я прийняв за Дiану.

Зблизька вона бiльше була схожа на Юнону — якщо взагалi можна говорити про рiзний ступiнь схожостi з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитовi карi очi та чорнi брови моєї матерi; зате фiгура, овал лиця, усмiшка... Її усмiшка! Вона не була така слiпуча, як у Юнони, але вражала мене в самiсiньке серце, змушуючи його болiсно нити. Бо це була Дiанина усмiшка...

— Привiт, Артуре, — сказала менi знайома незнайомка. — Я Пенелопа.

Поступово на змiну розчаруванню прийшла цiкавiсть. Дiвчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. I хоча судити про справжнiй вiк вiдьом з їхньої зовнiшностi справа невдячна, я був на сто вiдсоткiв упевнений, що їй нiтрохи не бiльше двадцяти п’яти рокiв.

— Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племiнниця?

— На зразок того, — вiдповiла Пенелопа. Тiльки зараз я помiтив, що вона дуже хвилюється. — До всього iншого, я твоя двоюрiдна сестра.

— До всього iншого? — розгублено перепитав я.

— Моя мама — твоя тiтка Дiана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне... — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далi я сам здогадався.

Я таки здогадався — i завмер мов громом прибитий. Зненацька менi вiдiбрало мову, я не мiг вичавити з себе анi слова i лише витрiщався на Пенелопу очманiлим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, i так. Та хотiв би я подивитися на вас в моїй ситуацiї.

За хвилю Пенелопа знову заговорила:

— Якось неправильно вийшло, так? Вiдколи стало вiдомо, що ти живий, я дуже чекала тебе... i дуже боялася, що ти прийдеш i ще не знатимеш про мене.

— Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше i, сподiваюся, востаннє в життi почавши заїкатися.

— Твоя й Дiанина. Я народилася рiвно через дев’ять мiсяцiв пiсля твого зникнення. — А пiсля деяких вагань вона додала: — Думаю, мама вiд самого початку боялася, що ти не повернешся, i... ну, ти розумiєш.

— Боже! — сказав я.

Пенелопа взяла мою руку й зазирнула менi в очi — точно так, як це робила Дiана.

— У тебе шок, Артуре. Ходiмо в дiм.

Я мовчки кивнув i пройшов з нею досередини. У просторому холi працював кондицiонер, було сухо i прохолодно. Оскiльки на цей час сонце вже цiлком сховалося за хмарами, Пенелопа ввiмкнула свiтло. Очевидно, бiльшiсть побутових приладiв у будинку працювали вiд електричного струму, а його генератор, пiдключений до Формотворчих, найпевнiше, стояв у пiдвалi. Це було цiлком у стилi Сутiнкових, що сповiдували розумне поєднання чарiв та досягнень технологiчної цивiлiзацiї в гармонiйнiй єдностi з природою. Така позицiя подобалася менi бiльше, нiж практика Царства Свiтла, де чари вживали на кожнiм кроцi, i водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королiвського департаменту побутової магiї.

— Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крiсло.

Я заперечно похитав головою:

— Нi.

— Щось випити?

— Нi, дякую.

— Тодi, може, сигарету?

Кiлька секунд я вагався, потiм ствердно кивнув:

— Так, мабуть.

Пенелопа поставила на тумбочку поруч iз моїм крiслом попiльницю, дiстала почату пачку сигарет i розкурила двi, одну з яких передала менi.

— Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.

Пенелопа здивовано глянула на мене:

— Ти не палиш?

— Ось уже двадцять рокiв. Коли я регресував, то забув про цю звичку.

Пенелопа мовчки зробила кiлька затяжок i роздавила сигарету в попiльницi. За статистикою, дев’яносто з кожної сотнi дорослих чаклунiв та вiдьом були запеклi курцi, а решта десять вiдсоткiв палили час вiд часу. На вiдмiну вiд простих смертних, нiкотин не шкодив нашому здоров’ю — вiрнiше, нам не складало труднощiв усунути всi негативнi наслiдки вiд курiння. Взагалi, ми не боялися тiлесних хвороб; iнша рiч — хвороби душi та розуму. Їх нiякими чарами не вилiкуєш.

— Юнона казала, що в тебе була втрата пам’ятi, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазi?

Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленiсть. Повернувшись в Екватор, я твердо вирiшив зважувати кожне своє слово про Серединнi свiти. Я гарненько продумав, що казатиму Юнонi, що — дiдовi Янусу, що — братовi Амадiсу, що — кузену Дiонiсу й тiтцi Помонi, а що — рештi родичiв та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподiваною для мене обставиною — власним батькiвством. До цього менi ще належало звикнути, я ще мав розiбратися в своїх почуттях, i менi дуже не хотiлося у своїй першiй розмовi з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти...

В пошуках iншої, невиннiшої теми я уважно оглянув хол i побачив на стiнi праворуч вiд мене два портрети — мiй та Дiанин. Мiй портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля дi Анджело, генiального художника зi свiту PHTA-2084, бiльше вiдомого як Земля Гая Аврелiя. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портретi я був зображений на повен зрiст, у легких бойових латах i в малиновому плащi. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повiв вiйсько графа Тулузького проти орди лютих псiв у людськiй подобi, лицарiв-хрестоносцiв мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим магiстром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, лангедокська армiя пiд моїм проводом розтрощила полчища хрестоносцiв, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довiдавшись про це, шаленiв; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крiзь землю. Саме тодi я нарештi усвiдомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, i заприсягся собi, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, нiж пiднiму руку на рiдного брата. Наступного разу, на щастя, не було...

— Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.

Вона простежила за моїм поглядом i всмiхнулася:

— Недавно була на Землi Аврелiя, назвалася при дворi графа Тулузького твоєю дочкою...

— Мене ще пам’ятають? — здивувався я.

— Атож. Там ти легендарна особистiсть. Про тебе складають героїчнi балади, розповiдають неймовiрнi iсторiї про твої подвиги, а багато байстрюкiв претендують на те, щоб називатися твоїми дiтьми. Мене не вважали самозванкою, бо мiж нами є незаперечна схожiсть. Граф прийняв мене дуже гостинно, а я... — Пенелопа нiяково клiпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекцiї твiй портрет.

— Отже, Александровi не вдалося скорити Лангедок?

— Нi. Свiтової гегемонiї вiн не досяг i досi обмежується нiмецькими землями. Коли ти зник безвiсти, кузен Дiонiс узяв Землю Аврелiя пiд своє заступництво. Пiдозрюю, що спочатку вiн зробив це в пам’ять про тебе, а потiм, мабуть, полюбив твiй свiт i тепер проводить там добру половину свого часу.

— Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Гая Аврелiя була одним з моїх найулюбленiших свiтiв; до Александрової появи середньовiччя там проходило в досить культурнiй та цивiлiзованiй формi, i я був би засмучений, якби мiй брат усе споганив, установивши свiй теократичний режим. — Я радий, що мiй свiт сподобався Дiонiсовi. А втiм, у нас завжди були схожi смаки...

Я розкурив наступну сигарету i продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Гая Аврелiя, але слухав її вiдповiдi неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплiнь. В менi прокидалася особлива нiжнiсть, анiтрохи не схожа на ту, що я почував до жiнок, у яких свого часу був закоханий, але й вiдмiнна вiд моєї нiжностi до матерi та сестер.

Пенелопа, моя дочка... У мене є дочка.... Я батько...

Чимраз бiльше я переконувався, що вона саме така, якою б хотiв бачити свою доньку. Красива, розумна, чарiвна, товариська — i дуже схожа на Дiану. I на мене, i на Юнону. Я мiг би пишатися такою дочкою, i я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати... Але, але... Як багато я втратив!

Я не хвилювався, чекаючи її появи на свiт. Не гойдав її на руках, не цiлував перед сном, не розповiдав їй на нiч казки. Не виховував її, не пiклувався про неї, не переживав, коли вона стала пiдлiтком, не радiв її успiхам, не переймався невдачами. Я навiть не пiдозрював про її iснування, поки не зустрiвся з нею — вже дорослою, самостiйною дiвчиною...

— Скiльки тобi рокiв? — запитав я.

— Стандартних — двадцять шiсть. Але за власним часом менi лише двадцять два, бо здебiльшого я живу тут. Пiсля мого народження мама за всiєю формою зареєструвала цей свiт як своє особисте володiння. ORTY-7428, якщо тебе цiкавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Дiаниними Сутiнками.

— Ти Сутiнкова?

— Формально так. Дiд Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рiдко буваю в Країнi Сутiнкiв i в iнших офiцiйних володiннях сiм’ї. У мене не склалися стосунки з рiднею — нi по маминiй лiнiї, нi по твоїй. — Пенелопа гiрко зiтхнула. — В очах бiльшостi родичiв, особливо зi Свiтла, я — дитя грiха. В Сонячному Мiстi я взагалi нiколи не була.

— Зрозумiло, — сказав я. Проте нiякої провини за собою не почував. Якби не наше з Дiаною кохання, не було б i Пенелопи — а я вже не уявляв собi свiт без неї, моєї доньки... — Ти добре пам’ятаєш Дiану?

Пенелопа сумно похитала головою:

— Зовсiм не пам’ятаю її. Вона пiшла слiдом за тобою, коли менi було пiвтора року. Тiтка Мiнерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене... але це не так.

Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг менi в горлi. А Пенелопа тим часом продовжувала:

— Я розумiю її. Вона просто не могла без тебе жити. От i вирiшила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.

По моїй щоцi скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Дiана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сидiли в цiй кiмнатi, чекали на сутiнкову грозу й радiли возз’єднанню сiм’ї...

Пенелопа пiдiйшла до мене, опустилася перед моїм крiслом навпочiпки й нiжно взяла мене за руки.

— Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як i ти, вцiлiла? А зараз живе в одному з тих Серединних свiтiв, нiчого не пам’ятаючи про своє минуле.

Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Дiанине.

— Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадiйний. Краще не думай про нього. Не тiш себе марними сподiванням.

— Але ж ти сподiваєшся, я бачу.

— Так, сподiваюся. Всупереч логiцi та здоровому глузду, я не можу повiрити в Дiанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надiї нема... але серце з цим не погоджується.

Пенелопа спiвчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонинi... Чи, може, на мої... А втiм, це одне й те ж саме.

Тим часом окремi завивання вiтру надворi переросли в безупинне виття. Дерева шумiли листям, їхнi гiлки трiщали, стовбури надсадно скрипiли. За вiкном панувала кромiшня пiтьма, як безмiсячної, беззоряної ночi. Нiч у Деннiй Межi сутiнкового свiту — провiсниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихiї, що вона ще жива, що вона тiльки дрiмає...

Пенелопа рвучко випросталася.

— Мої пухнастики! Геть забула про них...

Вона кинулася до вхiдних дверей i розчахнула їх. До холу ввiрвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повiтря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звiря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками i прошмигнуло пiд канапу. Потiм стали забiгати iншi звiрята — однi залишалися в холi, ховаючись пiд меблями, декотрi тiкали в сумiжнi кiмнати, а близько десятка пострибали сходами на другий поверх.

Нарештi Пенелопа захряснула дверi.

— Пухнастики страшенно бояться грози, — пояснила вона, витираючи сухим рушником обличчя та руки.

— Дiана називала їх просто звiрятами, — зауважив я.

— Знаю. — Пенелопа вiдклала рушник, сiла в крiсло i погладила одне зi звiрят, що вiдразу вмостилося в неї на колiнах. — Пухнастиками їх прозвала тiтка Юнона.

— Ти часто бачишся з нею?

— Досить часто. Твоя мати одна з тих, хто не цурається мене. Востаннє вона була тут наприкiнцi вчорашньої сiєсти. Тодi й розповiла, що ти живий. Була дуже щаслива... i трохи засмучена через вашу невдалу розмову i через те, що ти не вiдповiдаєш на її виклики.

— Я заблокував свiй Сапфiр, — пояснив я. — Спочатку хотiв побути на самотi, а потiм — щоб нiхто не заважав менi в дорозi. Але з Юноною справдi вийшло негарно. Проте я не мiг iнакше — з нею хтось був... — Моє невисловлене запитання повисло в повiтрi.

— Тiтка Юнона тепер королева Марса, — сказала Пенелопа. — Три роки тому вона вийшла за короля Валерiя Ареса, який заради неї розлучився з колишньою дружиною.

Я важко зiтхнув. Це було менi неприємно, викликало в мене рiшучий протест. Як i кожен син, я сприймав матiр як свою власнiсть i ревнував її навiть до батька та братiв — а що вже казати про стороннього, чужого менi чоловiка...

— Твiй брат Брендон теж був не в захватi вiд Юнониного замiжжя, — промовила Пенелопа зi спiвчутливою i дещо лукавою усмiшкою. — Дивний ви народ, чоловiки.

Раптом я згадав про Дейдру. Як поставиться до неї Пенелопа? I як Дейдра сприйме звiстку про те, що в мене є дочка... Але нi! Я не мiг думати про це. Дiана i Дейдра iснували нiби в рiзних реальностях — а зараз я був у Дiанинiй реальностi.

— Ти приятелюєш з близнюками? — запитав я.

— Атож. Брендон i Бренда мої кращi друзi. Я часто гостюю в них, а вони — у мене.

— Як це? — здивувався я. — Ти ж казала, що нiколи не була в Сонячному Мiстi.

— Близнюки вже давно там не живуть. В Царствi Свiтла їм було незатишно.

— Чому?

— Через усiлякi плiтки щодо їхнiх стосункiв.

Серце моє впало. Брендон i Бренда були такими милими дiтлахами... i дуже любили одне одного. Аж надто любили...

— О Мiтро! Невже?..

Пенелопа похитала головою:

— Нi, все це дурницi. Просто Брендон з Брендою дуже близькi, дня не можуть прожити нарiзно, от злi язики й почали плескати про них нiсенiтницi. А Амадiс цьому лише сприяв. Вони з Брендоном... ну, м’яко кажучи, не найкращi друзi.

— А що мiж ними сталося?

— Це довга iсторiя, — ухильно вiдповiла Пенелопа. — I дуже заплутана... в усякому разi для мене. Лiпше розпитай про це в когось iншого, хто добре знається на справах у Домi Свiтла.

— Гаразд, — сказав я. — До речi, Амадiса вже змусили одружитися? Чи вiн досi тримається?

Мiй найстарший брат Амадiс був запеклий холостяк. Вiн мiняв коханок разом з постiльною бiлизною i вперто вiдмовлявся одружуватись, попри всi наполягання батька, який хотiв, щоб наступник престолу був сiмейною людиною. Проте Амадiс тепер король — а становище, як то кажуть, зобов’язує.

— Таки змусили, — вiдповiла Пенелопа. — З огляду на певнi обставини Амадiс не мiг проiгнорувати волю бiльшостi родичiв, якi вимагали, щоб у Свiтла була королева.

— I хто ж нова королева Свiтла?

— Рахiль з Iзраїлю, менша дочка царя Давида Шостого.

Вiд несподiванки я аж похлинувся сигаретним димом. Дiти Iзраїлю завжди трималися окремiшно, вважаючи свiй Дiм єдино iстинним Домом, а себе — обраним народом, i ось уже невiдь скiльки тисячолiть укладали шлюби лише мiж собою. Я не мiг пригадати жодного випадку, коли б член Дому Iзраїлевого, що порушив цю традицiю, не пiддався остракiзму з боку своїх спiввiтчизникiв. А просити руки iзраїльської принцеси, якщо ти не єврей, вважалося найвiрнiшим способом завдати образи всьому Домовi.

— Отакої! — сказав я, прокашлявшись. — Що ж це коїться на бiлому свiтi?.. Як Амадiсовi вдалося?

Пенелопа знизала плечима:

— Є рiзнi версiї. Зокрема кажуть, що Амадiс переконав царя Давида в згубностi подальшої екзогамiї. Вiн начебто зiбрав статистичнi даннi й аргументоване довiв, що Дому Iзраїлевому загрожує неминуче виродження, якщо не вжити екстрених заходiв. Так воно було чи якось iнакше, але цар справдi скасував заборону на змiшанi шлюби. Амадiс одружився з Рахiллю, а твоя сестра Каролiна вийшла за Арама бен Єзекiю, правнука Давида.

Я втупився в Пенелопу ошелешеним поглядом. Ця новина чомусь вразила мене ще дужче, нiж попередня.

— Каролiна?! У Домi Iзраїлевiм?!

— Дивно, хiба нi?

— Ще б пак! — Я нiколи не любив свою зведену сестру Каролiну, вона була надто холодна й зарозумiла, але зараз щиро спiвчував їй. Мабуть, важко жити в Домi, де ксенофобiя вiддавна є частиною сiмейної iдеологiї... — Оце так Амадiс утнув! Дiти Свiтла, певно, подурiли вiд щастя, коли почули iм’я своєї нової королеви.

— Та вже ж. Iснує припущення, що Амадiс саме тому й одружився з Рахiллю, аби насолити родичам. Зважаючи на iсторичне протисто... — Пенелопа замовкла на пiвсловi, бо саме цiєї митi хтось вiдкрив Тунель на другому поверсi. В будинку була встановлена сигналiзацiя, i дочка отримала повiдомлення через свiй Сапфiр. А просто вiдчув вiдповiднi магiчнi манiпуляцiї — опрiч iншого, Джерело загострило моє чаклунське сприйняття.

— Про вовка помовка, — сказала Пенелопа. — До нас завiтали Брендон з Брендою. Я запросила їх, коли почала збиратися гроза. Вони люблять сутiнковi грози.

Тим часом громовi розкоти лунали вже над нашими головами. Небо от-от мало прорвати.

— Пеннi! — почувся з другого поверху дзвiнкий дiвочий голос. — Де ти?

Луною вiдгукнувся iнший голос, дуже схожий на перший, але на октаву нижчий:

— Пеннi, це ми.

Пенелопа пiдвелася з крiсла i крикнула:

— Я тут, у холi.

Я теж устав, i ми разом пройшли в центр кiмнати, щоб бачити всi сходи. За кiлька секунд на верхнiй площадцi з’явилися двi ладно скроєнi фiгури, закутанi в бiлi пляжнi халати — хлопець та дiвчина, обоє iз лляним волоссям i волошковими очима, невисокi, стрункi, разюче схожi мiж собою, хiба що дiвчина була нижча на зрiст i тендiтнiша.

Кiлька миттєвостей вони стояли нерухомо, здивовано глипаючи на мене. А я приязно всмiхався їм.

— От ми й зустрiлися, — сказав нарештi. — Ви так виросли, просто не впiзнати.

Першої оговталася Бренда. Вона прожогом збiгла вниз i кинулася менi на шию.

— Артуре! Братику!

Слiдом за нею в хол спустився Брендон. Вiн мiцно потис менi руку.

— Радий, що ти повернувся, брате. — В його голосi вчувалося непiдробне хвилювання. — Нам тебе дуже бракувало.

Така палка зустрiч неабияк розчулила мене. Я завжди любив близнюкiв, i вони мене теж. Але вiдтодi, як ми бачилися востаннє, минуло багато часу, їм iшов одинадцятий, коли я зник, i вони, мабуть, зберегли про мене лише неяснi спогади. А проте щиро радiли моєму поверненню; для них я залишався улюбленим старшим братом.

Їм було вже пiд сорок, але Бренда, за маминим прикладом, обрала собi подобу вiчно юної дiвчини. Брендон мав старший i поважнiший вигляд.

— Де ти пропадав, Артуре? — запитав вiн.

— Атож, — сказала Бренда. — Що з тобою сталося? Мама каже, що в тебе була амнезiя. Це так?

Я знову розгубився. Попередньо прикидаючи, кому що розповiдати, я не взяв до уваги близнюкiв. За звичкою думав про них, як про дiтей, що задовольняться казочкою про далекi свiти, тридев’ятi Доми, про битви зi злими чудовиськами i не менш злими чаклунами. Тепер менi належало вирiшити, до якої категорiї вiднести мою дочку, Брендона та Бренду — максимальної довiри (дiд Янус), вище середньої (кузен Дiонiс), помiрно середньої (мама й тiтка Помона), нижче середньої (брат Амадiс та глави дружнiх Домiв) чи мiнiмальної (iншi родичi та знайомi, що з ними я пiдтримував нормальнi вiдносини). Над цим я мав ще гарненько подумати, а поки вирiшив обмежитися найзагальнiшими фразами.

— Це дуже довга iсторiя... — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркотi грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим бiльше, таких серйозних.

— Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спiзнилися.

— А що вас затримало? — поцiкавилась Пенелопа.

— Один з Брендонових пацiєнтiв, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронiчний iпохондрик. Нiяк не могли вiд нього вiдкараскатися.

Халат зiсковзнув iз сестриних плечей i впав на пiдлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворiшої економiї тканини.

Брендон неквапом зняв iз себе халат i акуратно повiсив його на спинку найближчого стiльця.

— Пеннi, Артуре, — сказала Бренда. — Не барiться. От-от почнеться злива.

Пенелопа вибiгла в сусiдню кiмнату. А я скинув мантiю, зняв пояс зi шпагою, роззувся i став розстiбати гудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.

— Дуже любиш грози в Сутiнках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радiсть.

— Обожнюю! — пристрасно вiдповiв я. — Менi так бракувало їх останнi двадцять рокiв. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих грiхiв.

— Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжнiй Сутiнковий.

— А я i є Сутiнковий. Наполовину — як i ти, до речi.

Брендон усмiхнувся й похитав головою:

— Таки не даремно тебе називають сином Свiтла, закоханим у Сутiнки.

До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнiшому, нiж Брендин), i ми вчотирьох вибiгли з будинку.

Надворi було жарко й задушливо. Могутнi пориви вiтру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкi краплi гарячого дощу приємно обпалювали мою шкiру. По всьому небу витанцьовували блискавки пiд безперервне крещендо громових перекотiв. Це було моторошно i прекрасно. Якщо я й вiрив в апокалiпсис, то саме таким менi уявлявся початок кiнця свiту.

— Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини i здiйнявши руки до неба. — Зараз прорве!

Пенелопа пiдiйшла до мене впритул i, перекрикуючи грiм, запитала:

— Артуре, що робитимеш далi? Шукатимеш маму?

— Так, — вiдповiв я. — Найперше навiдаюсь у Хаос i побалакаю з Нечистим. Можливо, вiн знає, де Дiана i всi iншi.

— Його вже питали. Вiн вiдмовляється про це говорити.

— Нiчого. Я його змушу.

— Тодi я з тобою.

— Нi! Це небезпечно!

— Тим бiльше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матерi, я так чекала на вас, так сподiвалася, що хоч один з вас повернеться, i тепер... — Грiм загримiв ще гучнiше, i менi аж заклало вуха. Проте я й далi чув доччинi слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, i я не дозволю тобi знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!..”

Цiєї митi небо нарештi прорвало, i вперiщила гаряча злива. Це була найкраща сутiнкова гроза за моєї пам’ятi.

Роздiл 17

Ввi снi мене осяяло. Я прокинувся й сiв у лiжку, протираючи очi. Врештi я збагнув, чому прийшов сюди. Мiй пiдсвiдомий порив навiдатися в Дiанинi Сутiнки, окрiм суто сентиментальних мотивiв, мав цiлком рацiональне пояснення.

До кiнця сiєсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зi своєї спальнi i в протилежному кiнцi коридору знайшов просторий кабiнет, де стояли двi великi шафи з книжками, кiлька крiсел i стiльцiв, а також письмовий стiл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Дiанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мiй шлях в нескiнченнiсть. I свiй, напевно, теж.

Я влаштувався в зручному крiслi за столом, вiдкрив ноутбук i ввiмкнув живлення. Вiн запрацював i став завантажуватися. Я одразу спохмурнiв — судячи зi службових повiдомлень, на комп’ютерi була встановлена нова операцiйна система. А це обiцяло купу проблем.

За кiлька секунд заграла життєрадiсна мелодiя, i на екранi, замiсть стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:

„Привiт, Пеннi! Я до твоїх послуг. Ти не забула наш пароль?”

Оскiльки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зi сотнi людей на моєму мiсцi, — просто натиснув клавiшу вводу.

На весь екран спалахнув напис „ОВВА!” — i ноутбук вимкнувся. Я знову ввiмкнув його i спробував перервати завантаження в процесi конфiгурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавiш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ...

У припадку натхнення я вiдстукотiв:

„БРЕНДОН ДУРНИК”

— Брендон дурник! — пролунав iз динамiка задерикуватий Брендин голосок; тепер я знав, хто встановив нову систему.

Заставка зникла й натомiсть завантажилась сервiсна оболонка. Я викликав файловий менеджер i з полегкiстю переконався, що Бренда не затерла колишнi програми та данi, а просто вiдвела для них окремий том. Я спробував запустити Дiанин математичний пакет, але отримав системне повiдомлення: „Помилка сторiнки пам’ятi”. Наступнi спроби завершувалися тим самим, а десь пiсля десятого разу система взагалi зупинила роботу, екран став синiм, i на ньому з’явився текст:

„Пеннi, сонечко! Машина конкретно заглючила. Бiльше не роби того, що тiльки-но зробила”.

Я скрушно зiтхнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Як тепер бути?..

— Щось негаразд, Артуре? — почувся за спиною тихий голос.

Я рвучко повернувся в крiслi й побачив Бренду, одягнену в квiтчасту сорочку та коротку картату спiдницю. Її лляне волосся були стягнуте на потилицi у хвостик.

— Даруй, що ввiйшла без дозволу, — вибачилась вона. — Я думала, тут Пенелопа. Тобi допомогти?

— Можеш спробувати, — вiдповiв я. — Зрештою, це ж твої заморочки. — I я розповiв, у чому проблема.

— Ну, це не бiда, — сказала Бренда, влаштувавшись у крiслi, що я звiльнив для неї, i перезапустивши комп’ютер. — Зараз ми просто вiдновимо попереднiй бутовий запис i завантажимо стару систему.

Я пiдсунув до стола стiлець i сiв на нього.

— А навiщо ти взагалi її помiняла?

— Через Пенелопу. Малою вона полюбляла бавитися з Дiаниним ноутбуком i нiякого iншого не хотiла — а iгри на ньому йшли некоректно, часто зависали.

— Дiана дуже особливо працювала з комп’ютером, — пояснив я. — Її розум безпосередньо взаємодiяв з процесором, тому операцiйна система, якою вона користувалася, мала свою специфiку.

— Отож-бо, — кивнула Бренда i ввела пароль „Брендон дурник”. — Зрештою я вирiшила встановити нормальну операцiйку. Але не завдала собi клопоту пристосувати до неї Дiанинi програми. Бо завжди можна зробити ось так.

З цими словами вона ввела якусь команду, пiдтвердила її виконання, i комп’ютер знову рестартував. Цього разу вже завантажилась Дiанина система, пiсля чого Бренда сама запустила потрiбну програму.

— Якось я переглядала цi розрахунки, — зауважила вона, гортаючи екраннi сторiнки з надзвичайно складними багатоступеневими рiвняннями. — I навiть намагалась проаналiзувати їх. Але граничнi умови тут заданi емпiрично. Вони правильнi?

Отут я влип! Я взагалi утнув дурницю, що погодився прийняти вiд Бренди допомогу, якщо ще не вирiшив, якою мiрою довiряти їй. Але, з iншого боку, що менi залишалося робити, коли вона ввiйшла? Прогнати її? Вимкнути ноутбук i самому пiти?

— Виведи вихiднi посилки, — сказав я.

Бренда так i зробила.

Звiсно ж, граничнi умови були заданi неправильно — це було ясно навiть менi, дилетанту. Адже Дiана не знала того, що знаю тепер я...

Я задумався. Менi дуже не хотiлося розкривати Брендi всi свої карти — так само, як не хотiлося демонструвати їй свою недовiру. Проте я сам поставив себе в таку ситуацiю, коли доводилося вибирати одне з двох — або те, або iнше.

Сестра сама розвiяла мої сумнiви. Вона повернулася до мене i сказала:

— Я можу пiти, Артуре. Чесне слово, не ображуся.

Звичайно, вона могла схитрувати, але я вирiшив повiрити в її щирiсть. А вiрнiше, я був убитий наповал янгольським поглядом її невинних волошкових очей. На моє глибоке переконання, людина з таким поглядом була фiзично неспроможна замишляти якусь каверзу. Можливо, ви назвете мене наївним, довiрливим i вкрай сентиментальним — гаразд, хай буде так, менi подобаються цi риси мого характеру. До того ж я кепсько розумiвся на математицi й потребував допомоги фахiвця — а Бренда, схоже, була тим самим фахiвцем. Серце пiдказувало менi, що я можу на неї покластися, що також я можу покластися на Брендона й Пенелопу, i я був схильний прислухатися до голосу свого серця. Якщо вам завгодно, можете назвати це iнтуїцiєю — вона в мене чудова.

Я повернув крiсло iз сестрою до стола й почав диктувати їй граничнi умови на нескiнченностi в термiнах магiчного сприйняття. Вона швиденько перекладала їх на мову математики i вносила вiдповiднi корективи в Дiанинi рiвняння, та ще й встигала вставляти коментарi: „Жахливо!”, „Просто неймовiрно!”, „Це ж який збочений розум мiг придумати таку моторошну асимптотику!”. Останнє її зауваження, як менi здається, було адресоване творцевi всього сущого.

Коли я закiнчив, Бренда виконала ще низку манiпуляцiй на комп’ютерi, потiм сказала:

— Тепер треба все перерахувати. Я пiдключилася до одного великого обчислювального центру на Землi Хiросiми. Це дозволить нам заощадити час i досягти високої точностi наближення.

— А що за Земля Хiросiми? — поцiкавився я.

— Свiт, де ми з Брендоном живемо. BAET-6073 за каталогом. Названий на честь японського мiста Хiросiма. Ранiше це була Земля Переможеного Наполеона 21, а до цього — Земля Юлiя Цезаря 317. Громiздкi були назви, от i вигадали коротке.

— Атож, — сказав я. — Колись був на цiй Землi Переможеного Наполеона 21... Але стривай! Чому така назва? Якщо не помиляюся, там хоч i була Друга свiтова вiйна, але Хiросiму нiхто не розбомбив.

Сестра ствердно кивнула:

— Через те її й назвали Землею Хiросiми

З позначенням свiтiв завжди були проблеми, i ще нiхто не знайшов їх кращого вирiшення, нiж важкi для сприйняття, але точнi каталожнi найменування. Запозичувати тубiльнi назви не випадало, бо майже всi населенi планети мiсцевi мешканцi називали Землею — за словом, що позначає грунт пiд ногами. Тому таким свiтам давали комбiнованi назви, здебiльшого, за iменами видатних iсторичних постатей або визначних подiй. Свiт, де я прожив останнi двадцять рокiв, теж називався Земля. Я вирiшив, що вiднинi вiн буде Землею Артура — на честь мого прадiда, певна рiч.

Бренда знову подивилася на екран.

— Рiвняння вiдкомпiльованi без помилок. Тепер залишається чекати.

— Довго?

— Залежить вiд швидкостi сходження рядiв. Щонайменше годин п’ятнадцять. I це за умови, якщо границя послiдовностi не лежить в областi сильних нерегулярностей.

— Будемо сподiватися, що не лежить, — сказав я. — Дуже хотiлося б у це вiрити.

— Вiра, надiя, любов... — Бренда спiвчутливо подивилася на мене й зiтхнула. — Артуре, я голодна. Ходiмо перекусимо.

Ми спустилися на перший поверх i пройшли в кухню, де Бренда швиденько скип’ятила воду в чайнику, приготувала цiлий глечик гарячої кави i зробила десяток бутербродiв з м’ясом, сиром та зеленню. Ми сiли за стiл i взялися до їжi.

Я швидко ум’яв два бутерброди, потiм вiдкинувся на спинку стiльця й дiстав сигарету. Бренда їла з чудовим апетитом, а я мовчки курив, пив каву й милувався нею. Поза сумнiвом, вона була найчарiвнiшою з моїх сестер, рiдних i зведених, навiть маленький зрiст нiтрохи не шкодив їй, а лише вигiдно пiдкреслював її красу — тендiтну й витончену. Бренда не вiдзначалася якоюсь особливою жiночнiстю, але в неї було те, що подобалося менi бiльше, нiж жiночнiсть, — сила духу й жага до життя.

Пiсля четвертого бутерброда Бренда приборкала свiй гастрономiчний запал i замислено промовила:

— Отже, витоки Формотворчих таки iснують. I Серединнi свiти теж.

Це було не питання, а констатацiя факту. Проте я вiдповiв:

— Доказ їхнього iснування мiститься в тих даних, що ти ввела замiсть вихiдних посилок Дiани.

— Я вже зрозумiла, — кивнула сестра. — I мушу сказати, що ти вчинив дуже необачно. Дав менi iнформацiю, я запам’ятала її i тепер зможу потай вiд тебе розрахувати найбезпечнiший шлях.

— За моїми оцiнками, — зауважив я, — максимальна ймовiрнiсть уцiлiти на найбезпечнiшому шляху, розрахованому зi знанням усiх граничних умов, не перевищує однiєї тисячної.

— Одна тисячна вже щось. Це не одна мiльярдна. При такiй iмовiрностi виживання ризик стає виправданим. Нагорода за нього — могутнiсть. I могутнiсть, мабуть, надзвичайна, якщо ти спокiйно змiг повернутися, знехтувавши всiма небезпеками. — Певно, я мав дуже розгублений вираз обличчя, бо Бренда лукаво всмiхнулася. — Все нормально, Артуре. Тобi пощастило зi мною. Ти не пошкодуєш, що довiрився менi.

Сестра взяла з тарiлки п’ятий бутерброд, iз сумнiвом подивилася на нього, потiм важко зiтхнула i з видимим жалем поклала назад на тарiлку.

— Знаєш, — сказала вона. — Коли я починаю їсти, те нiяк не можу зупинитися.

Я знизав плечима:

— Їж собi на здоров’я.

— Бiда в тому, що маю схильнiсть до повноти.

— Важко повiрити, — зауважив я. — З такою фiгурою.

— А проте це так. Щойно перестаю стежити за собою, вiдразу гладшаю. Але волiю берегти фiгуру за допомогою дiєти та здорового способу життя. Зайвий раз накладати на себе чари — шкодити нервам.

— Це правильно, — схвалив я. — А комп’ютери — це твоє хобi чи фах?

— Фах. Я кiбернетик.

— Тобто не просто iнженер-програмiст, а науковець?

— Маю ступiнь доктора наук. Але й не цураюся прикладних задач. Менi належить одна з провiдних на Землi Хiросiми фiрм з розробки iгрових програм.

— Брендон теж цим займається?

— Нi, вiн психолог. I дуже непоганий, мiж iншим.

— Ви живете разом?

— Так, — вiдповiла Бренда i квапливо додала: — Як брат i сестра.

— Не сумнiваюся, — запевнив я. — Пенелопа казала про тi дурнi плiтки щодо вас. Ви залишили Царство Свiтла через них? Чи через те, що у Брендона не склалися стосунки з Амадiсом?

Бренда спохмурнiла i взяла сигарету. Я хотiв був зауважити, що це суперечить її тезi про здоровий спосiб життя, але передумав. Закуривши, вона спитала:

— А що тобi розповiла Пенелопа?

— Майже нiчого. Знаю лише, що про вас почали поширювати чутки, Амадiс сприяв цьому, i зрештою ви пiшли з Дому.

— Так воно й було, — пiдтвердила Бренда. — Але почалося все набагато ранiше, мабуть, ще до нашого народження. Ти знаєш, що батько був не в захватi вiд Амадiса?

— Знаю, — кивнув я. — Вiн вважав, що Амадiс надто довго був наступником престолу, щоб стати гарним королем. Одного разу в припадку вiдвертостi батько поскаржився менi, що сам зiпсував Амадiса, вселивши йому сильний комплекс неповноцiнностi, придушивши iнiцiативу та самостiйнiсть. Мовляв, Амадiс так звик бути на побiгеньках i грати другi ролi, що з нього навряд вийде повноцiнний монарх. — Я допитливо подивився на Бренду. — То батько мав рацiю?

— На всi сто, — безапеляцiйно заявила вона. — Батьковi побоювання справдилися, причому в найгiршому варiантi. Амадiс дуже поганий король.

Я розвiв руки й одночасно знизав плечима в жестi слiпої покiрностi долi.

— На жаль, нiчого не вдiєш. Наступним за Амадiсом iшов Александр — а вiн був би ще гiршим королем.

— Александра давно скинули з рахункiв, — заперечила Бренда. — Вiн i сам не хоче мати нiчого спiльного з нашим Домом. Наступним був ти — але ти аж надто захопився Сутiнками i став справжнiм Сутiнковим, що зовсiм не подобалося дiтям Свiтла. Ти вiдверто сповiдував Свiтову Рiвновагу... а не тайкома, як ми з Брендоном. Словом, ти не виправдав батькових надiй, вiн викреслив тебе зi списку претендентiв на трон i вирiшив зробити своїм спадкоємцем Брендона. Це рiшення вiн прийняв ще до того, як ти пiшов у нескiнченнiсть.

— Справдi? Дивно. А я нiчого не знав.

— У той час про це знала лише мама. — Бренда зробила виразну паузу. — Вона вперто наполягала на твоїй кандидатурi, i через її безкомпромiсну позицiю батько довго не зважувався оголосити Брендона наступником престолу.

— Навiть пiсля мого зникнення?

— Навiть пiсля цього. Мама любила тебе дужче, нiж усiх нас разом узятих, вона чути не хотiла про твою можливу смерть... I таки серце її не пiдвело. — Сестра тихо зiтхнула. — Хоча тебе врештi-решт офiцiйно визнали загиблим. Шiстнадцять рокiв тому в Пантеонi був установлений порожнiй саркофаг iз твоїм iм’ям, вiдбулася жалобна церемонiя, а батько виголосив промову, у якiй прямо заявив, що бачив тебе своїм спадкоємцем.

— Хитрий хiд! — вихопилось у мене. — Таким чином вiн дав усiм зрозумiти, що Амадiс давно поза грою.

— Атож. Пiсля твого символiчного похорону тiльки про це й говорили. I коли батько, витримавши двотижневу паузу, видав указ про призначення Брендона наступником престолу... гм, з формулюванням: „у зв’язку з констатацiєю факту загибелi сина нашого Артура”, — це вже нi для кого не було несподiванкою.

— А чому ж тодi Брендон не став королем?

Брендинi очi потьмянiли.

— Бо Амадiс виявився ще бiльшим негiдником, нiж можна було подумати, — гнiвно вiдповiла вона. — Батько розраховував рокiв за тридцять звести Брендона на престол, передати йому всю повноту влади, а самому пiти на спочинок i спокiйно вмерти. По завершеннi Рагнарока вiн почував утому вiд життя й розумiв, що довго не протримається.

— Це всi розумiли, — зауважив я.

— Зокрема й Амадiс, а також його мерзеннi приятелi та коханки. Вони негайно розгорнули брудну й ганебну кампанiю з дискредитацiї Брендона. Йому приписували всi смертнi грiхи, як-от що вiн спить зi мною. Це була їхня козирна карта. — Бренда обурено пирхнула. — I знайшлося чимало дурнiв, якi в це повiрили.

— А батько?

— Вiн добре знав нас обох i розумiв, що це брехня. Зате iншi родичi... Ох, цi вже родичi!

— Сiмейна рада вiдмовилася затвердити його новий заповiт?

— Категорично. Цi телепнi вдавали з себе великих моралiстiв. Згодом вони гiрко пошкодували про свою впертiсть — але було вже запiзно.

— А батько не пробував натиснути на них?

— Вiн тиснув, скiльки мав сил... а сил у нього залишалося мало. Може, тебе це здивує, але ти дуже багато для нього значив, по-своєму, вiн навiть любив тебе, хоча кажуть, що йому було чуже таке почуття, як батькiвська любов. Пiсля твого зникнення батько впав у глибоку депресiю, все частiше став замикатися в собi, цiлiсiнькi ночi дивився телевiзор... Уявляєш!

Я аж здригнувся. У моїй пам’ятi ще були свiжi дитячi казки-страшилки про людей, що днями просиджували перед телевiзорами, поступово деградували й перетворювалися на рослини. Звичайно, немає нiчого поганого в тому, щоб подивитися гарний фiльм або дiзнатися свiжi новини зi свiту, що тебе цiкавить; у принципi, це так само невинно, як i будь-якi iншi форми вiдпочинку. Але, якщо копнути глибше, то переважна бiльшiсть телепередач покликанi скрасити сiрi, одноманiтнi буднi простих людей, дати вихiд їхньому прагненню до чогось надзвичайного. А ми, безсмертнi чаклуни та вiдьми, не потребували такого сурогату повнокровного життя. Ми могли побачити навiч що завгодно — вiд Кубку Свiту до збройних конфлiктiв — i навiть стати учасниками цих подiй. Коли ж чаклун починає дивитися телевiзор — дивитися по-справжньому, захоплено, самозабутньо, — то це вiрна ознака того, що вiн утратив смак до життя й готується вмерти...

— Отож, — продовжувала Бренда, — Амадiс бачив, як марнiє батько, i взявся добивати його без жалю та милосердя. Прибiчники нашого зведеного брата стали обмовляти маму, звинувачуючи її в подружнiй зрадi. Не забували й про малу Пенелопу — всiм було вiдомо, що батьковi завдає болю найменша згадка про твiй грiх з Дiаною. Якось Амадiс навiть збирався привести двою доньку в Сонячне Мiсто — буцiм для того, щоб представити королiвську онуку до двору. На щастя, ми з Брендоном вчасно довiдалися про його плани й попередили дiда Януса. Вiн особисто зустрiв Амадiса в Дiаниних Сутiнках i наказав йому близько не пiдходити до Пенелопи. Амадiс дуже злякався.

Я поклав лiктi на стiл i обхопив голову руками.

— Господи Iсусе! Як це мерзенно!

Бренда здивовано глянула на мене:

— Ти став християнином? Як брат Александр?

Я невизначено похитав головою:

— Сам не знаю, хто я тепер. Але якщо й християнин, то вже точно не такий, як Александр... А ти маєш упередження проти християн?

— Аж нiяк. Власне кажучи, пiсля Мiтри менi найближчий Iсус. Я живу в християнському свiтi, а мiй чоловiк був католик.

— То ти одружена?

— Була, — спохмурнiвши, вiдповiла Бренда. — Мiй чоловiк загинув у авiакатастрофi. Вiн був простий смертний.

— Спiвчуваю.

Наступнi кiлька хвилин ми мовчали. Бренда зосереджено курила вже другу сигарету поспiль, а я сумно думав про змiни, що сталися за моєї вiдсутностi. I змiни цi були не в кращий бiк. Не можна сказати, що я дружив з Амадiсом, але вiн менi завжди подобався. Коли я був малий, вiн захищав мене вiд Александра; а коли я трохи пiдрiс, став одним з моїх учителiв, навчав мене етицi й основам теологiї. Загалом, Амадiс (якщо не зважати на його надмiрну пристрасть до жiнок) був дуже моральною людиною, i менi прикро було чути, що жага влади так зiпсувала його...

— Отже, пiсля батькової смертi Амадiс прогнав вас iз Дому? — запитав я.

— Ми самi пiшли. Спершу я, потiм Брендон. Йому боляче було дивитися, як дружки та коханки попихають Амадiсом, держава розвалюється, а Дiм занепадає просто на очах. Крiм того, iснувала реальна загроза, що Брендона могли заарештувати i звинуватити в державнiй зрадi. Амадiс дуже боїться його — адже батько, попри рiшення Сiмейної ради, так i не скасував свого заповiту, тож Брендоновi права на престол залишаються досить вагомi. А багато наших родичiв, що шiстнадцять рокiв тому голосували за неухильне дотримання права старшинства, згодом змiнили свою думку i тепер хотiли б бачити королем Брендона.

— А сам Брендон?

— Йому дуже важко. З одного боку, вiн не прагне влади, а з iншого — не може залишатись осторонь того, що коїться з Царством Свiтла. Тому мимоволi змушений бути лiдером опозицiї. — Бренда мугикнула. — Проте останнiм часом намагається вийти з гри. Каже, що пiсля Амадiсового одруження ситуацiя в Домi змiнилася на краще.

— А це не так?

— Нi, звичайно. Брендон лукавить. Насправдi вiн просто втомився вiд протистояння з Амадiсом i вiд постiйних маминих iнтриг.

— Вона теж бере в цьому участь?

— Ще б пак. Мама вiдiграє провiдну роль, можна сказати, очолює генеральний штаб. А ще вiдповiдає за зовнiшнi зв’язки, вербує для Брендона союзникiв. Зрозумiло, що його пiдтримує Дiм Ареса... втiм, треба зазначити, що ця пiдтримка iснувала й до того, як мама стала королевою Марса — її шлюб з королем Валерiєм був укладений якраз на грунтi союзницьких стосункiв. Майже так само безумовно на Брендоновiм боцi стоять усi три християнськi Доми включно з Домом Теллуса, а також Дiм Мухамеда — всiм їм дуже не до вподоби, що в Царствi Свiтла хазяйнує дочка Iзраїлю. Загалом десять Домiв iз дев’ятнадцяти нинi сущих, зокрема й любi твоєму серцю Сутiнки, ладнi сприяти Брендоновi в його боротьбi за престол.

— То йому вже не шкодять плiтки про вашi стосунки?

— Вони втратили колишню актуальнiсть. З часом люди до всього звикають. На жаль, батьковi забракло витримки почекати рокiв десять-п’ятнадцять, поки все само собою владнається. — Бренда трохи помовчала. — А може, я спрощую ситуацiю. Зараз багато людей не вiрять у цi плiтки, бо хочуть бачити Брендона королем. Та якби батько був живий, Амадiсу не випало б нагоди продемонструвати свою цiлковиту неспроможнiсть як монарха, а Рахiль з Iзраїлю не стала б королевою Свiтла. Тодi хтозна, як усе повернулося б.

— До речi, а як сталося, що Амадiс одружився з Рахiллю. Пенелопа каже, що iснує кiлька версiй.

— I мабуть, вона виклала тобi ту, за якою Амадiс переконав царя Давида вiддати за нього дочку.

— А хiба не так?

— Так думає Брендон... вiрнiше, хоче так думати. А насправдi все було навпаки. Цар Давид сам дiйшов висновку, що без припливу свiжої кровi його Дiм, що зазнав великих втрат у Рагнароку, рано чи пiзно зачахне, i вже примирився з необхiднiстю порушити чистоту своєї раси. Але вiн не був би справжнiм сином Iзраїлю, якби не спробував отримати з цього зиск...

Бренда замовкла, оскiльки почулися голоси в холi. А за кiлька секунд до кухнi ввiйшли мiй брат i моя дочка, свiжi та вiдпочилi пiсля сiєсти. Пенелопа всмiхнулася моїй сестрi, а мене поцiлувала в щоку.

— Привiт, — сказала вона. — Як спав?

— Дякую, — вiдповiв я, млiючи вiд її поцiлунку. — Дуже добре.

Завваживши на столi бутерброди, Пенелопа взяла один з них i весело оголосила:

— Зараз ми трохи перекусимо, а за двiйко годин улаштуємо справжнiй бенкет з нагоди повернення блудного батька i брата.

— До речi, про повернення, — сказав Брендон, запаливши сигарету. — Артуре, тобi не здається, що вже час розповiсти нам, де ти був i що з тобою сталося?

— Якраз це я й збирався зробити, — вiдповiв я.

Пенелопа пiдсунула стiлець, сiла поруч зi мною й пiдперла голову рукою. Її великi карi очi дивилися на мене з цiкавiстю та нетерпiнням, i раптом я зрозумiв, що не зможу сказати їй про Дейдру. Принаймнi зараз — коли нашi стосунки лише почали складатися. А потiм... тодi й побачимо.

Роздiл 18

Пiсля моєї розповiдi, яка тривала довше, нiж я сподiвався, Бренда з Пенелопою заходилися готувати всiлякi вишуканi страви для святкової вечерi. Ми з Брендоном намагалися їм допомогти, але тiльки заважали, i зрештою дiвчата прогнали нас з кухнi, щоб ми не плуталися пiд ногами. Тодi брат запропонував менi пiти прогулятися, i я погодився.

Ми вийшли з будинку й подалися до лiсу. Небо над нами було чисте, безхмарне; верхнiй край червоного сонця нависав над побитими зливою жовто-червоними кронами дерев. Тут i там виднiлися зiгнутi та зламанi стовбури, прибитi до землi кущi, трава була мокра й пом’ята, навколо було багато калюж з теплою та каламутною водою.

Вiтер дув з ночi, було свiжо i прохолодно. Ми з Брендоном йшли неквапом, курили й розмовляли. Попервах ми згадували про днi минулi, але згодом, якось непомiтно, звернулися до справ теперiшнiх.

— Якщо чесно, то це вже дiстало мене, — сказав Брендон, коли мова зайшла про його боротьбу за престол. — На щастя, вiд сьогоднi я поза грою.

— Знайшов якийсь вихiд? — поцiкавився я.

— Вихiд сам знайшовся. З твоєю появою.

Я запитливо глянув на нього:

— Ти серйозно?

— Певна рiч! Ти старший за мене, маєш Силу нашого прадiда, тобi й карти в руки.

— Ну, нi! — рiшуче мовив я. — В такi iгри я не граю.

— А тебе нiхто не питатиме. З поверненням ти автоматично стаєш лiдером опозицiї, тобто займаєш моє мiсце. Адже батько призначив мене своїм спадкоємцем через те, що тебе визнали загиблим.

— То був лише формальний привiд.

— Тепер це не має значення. Батько привселюдно заявив, що бачив тебе наступним королем Свiтла, i люди запам’ятали його слова. За роки вiдсутностi ти став справжньою легендою, Артуре. Твої колишнi грiхи прощенi й забутi, нiхто вже не поставить тобi на карб нi зв’язок з Дiаною, нi надмiрну любов до Сутiнкiв, нi захоплення iдеями Свiтової Рiвноваги. Для бiльшостi наших спiввiтчизникiв ти краща кандидатура на престол, нiж я. На твiй бiк стануть навiть тi, хто зараз ще вагається.

Я похитав головою:

— Нi, брате, нiчого не вийде. Я не збираюся змагатися за батькову корону. Зваж, що я не лише знайшов витоки Формотворчих, не лише здобув Силу Джерела — а й натрапив на свiт зi стiйкою й численною чаклунською спiльнотою. Розумiєш, що це означає?

Брендон раптом зупинився i спрямував на мене захоплений погляд:

— Хай йому чорт! Заснування нового Дому!

— Атож. I невже ти мiг подумати, що я промiняю цю почесну мiсiю на сумнiвну честь скинути з батькiвського престолу нашого старшого брата?

Брендон зiтхнув:

— Твоя правда, Артуре. Я б нiзащо не промiняв... Але тобi не конче ворогувати з Амадiсом. Ти можеш визнати його законним королем Свiтла, i це покладе край мiжусобицi в нашому Домi. Твоя пiдтримка нинiшньої влади виб’є грунт з-пiд нiг опозицiї. Зараз ситуацiя змiнилася.

— I як саме?

— Безумовно, на краще. Королева Рахiль дiє дуже рiшуче. Вона розiгнала зграю Амадiсових дружкiв та коханок, що правили за його спиною, i почала наводити лад у Царствi Свiтла. Я певен, що незабаром обстановка в Домi нормалiзується.

— Чому ж тодi сам не помиришся з Амадiсом?

— Бо не можу. Я його ненавиджу. Це вже нашi особистi рахунки.

— Справдi? — скептично запитав я. — Важко в це вiриться. Якщо твої претензiї на престол пiдтримує дiд Янус, завше такий обережний i помiркований, то в Царствi Свiтла коїться справжнiй розгардiяш. I твої запевнення, що...

Я раптом замовк, вiдчувши легенький тиск на мозок. Зi мною хтось намагався зв’язатися — але не через Сапфiр, який я перекодував, щоб мене не смикали раз по раз родичi та знайомi. Виклик iшов через мiй Образ Джерела, линув iз нескiнченностi вiд спецiально настроєного на нього дзеркальця.

— Моргане, ти? — запитав я i звичним жестом дав братовi зрозумiти, що зараз на зв’язку.

„Нi, це я, лорде Кевiне — пролунало в моїй головi. — Дана...”

Немов тупа голка простромила моє серце, i воно болiсно занило. Що це зi мною? Прокляття!

„Хвилечку, принцесо,” — так само подумки вiдповiв я й повернувся до Брендона: — Маєш дзеркальце?

Той мовчки розвiв руками.

Тодi я пiдiйшов до найближчої калюжi й наклав на неї вiдповiднi чари. Синє небо, жовто-червоне листя сусiднiх дерев i моє обличчя на якусь секунду стали чiткi, як у справжньому дзеркалi. Вiдтак поверхня взялася брижами, потiм стала матовою, а ще за кiлька миттєвостей туман розступився, i я побачив Данине лице, оточене водоспадом вогненно-рудих завиткiв.

Навiть безстороннiй спостерiгач смiливо назвав би Дану красунею — а я, на свою бiду, не був безстороннiм. Я мало не задихнувся вiд насолоди бачити її, дивитися в хвилюючу глибину її смарагдових очей, тремтливо доторкатися своїми думками її думок... Кепсько я настроїв дзеркальце — воно встановлювало надто тiсний контакт, пропускало емоцiї. З Образом Джерела слiд поводитися обережнiше, вiн надто потужний.

— Мiлорде, — промовила Дана збентежено, — я бачу вас... нiби з-пiд землi.

— Перепрошую, принцесо, але довелося скористатися калюжею. Iнших дзеркальних поверхонь поблизу немає.

Дана кивнула i перевела погляд трохи вбiк. У її очах застигло нiме запитання.

Я повернув голову й побачив поруч Брендона. За всiма правилами вiн мав вiдiйти, щоб не заважати менi. Проте не зробив цього — а я, звiсно, не став його проганяти.

— Це мiй брат Брендон, принцесо, — пояснив я, i Брендон чемно вклонився.

Всупереч моїм очiкуванням, Дану зовсiм не вразило, що я маю брата.

— Дуже мило, мiлорде, — сказала вона.

— Радий знайомству, принцесо, — навзаєм вiдповiв Брендон. — Я вам не заважаю?

— В жодному разi, — запевнила його Дана i знову подивилась на мене. — Лорд Фергюсон люб’язно дозволив менi скористатися його дзеркальцем. Я хотiла спитати вас про Колiна.

— А що з ним?

— Це я й хочу з’ясувати. Сьогоднi зранку я бачилася з ним. I вiн дуже змiнився.

— Авжеж змiнився. Вiйна сильно змiнює людей.

Дана заперечно похитала головою:

— Колiн змiнився вiд часу нашої останньої зустрiчi, вчора ввечерi. За одну нiч його наче пiдмiнили. Вiн видався менi зовсiм iншою людиною.

— А саме?

— Це важко описати словами. Зовнi вiн лишився такий, який був, але... в мене склалося враження, що вiн став старший. I коли ми розмовляли про вас... про те, як ви пройшли до Джерела, у Колiна був такий вигляд, нiби це сталося дуже давно, кiлька рокiв тому.

— Мабуть, для нього так i є, — сказав я. — Гадаю, вiн просто втомився вiд вiйни та державних турбот i вирiшив вiдпочити в мiсцi, де час iде дуже швидко.

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж”?

— Лорд Фергюсон висловив таке ж припущення. Вiн вважає, що немає пiдстав для хвилювання. Однак я вирiшила впевнитись у цьому.

„I заразом побачити мене”, — майнув у моїй головi здогад. Мабуть, її також пройняло. Та чи розумiє вона це?.. Клятi каменi!

Я запевнив Дану, що не варто хвилюватися за Колiна (якщо вона взагалi хвилювалася), попросив переказати Моргановi, що в мене все гаразд, i змусив себе попрощатися з нею. Коли Данине обличчя зникло, а калюжа знову перетворилася на звичайну калюжу з каламутною водою, Брендон запитав:

— Твоя подружка?

— Нi, — стримано вiдповiв я. — Ми просто добрi знайомi.

Тут мене викликала Пенелопа — в межах одного свiту, на невеликих вiдстанях, ми могли обмiнюватися думками й без допомоги чаклунських артефактiв. Дочка повiдомила, що хвилин за десять вечеря буде готова. Вочевидь, Брендон отримав таку ж звiстку вiд сестри, бо сказав:

— Ходiмо, Артуре. Нас уже чекають.

Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм брат запитав:

— Чому ти досi не зв’язався з мамою?

— Ну... мав iншi клопоти.

— Мiг би викроїти кiлька хвилин. Останнi два днi вона мiсця собi не знаходить, тiльки про тебе й думає. — Брендон заздрiсно покосився на мене. — Ти завжди був її улюбленцем, навiть коли зник... Може, ти ображаєшся, що вона знову вийшла замiж?

— Аж нiяк, — вiдповiв я нещиро. — I я зовсiм не уникаю її, просто вiдкладаю нашу зустрiч. Збираюсь у Хаос, i не хочу, щоб вона пiшла за мною.

— Ага! Сподiваєшся дiзнатись у Ворога, де може бути Дiана?

— Зокрема це.

— Тодi я з тобою. А Бренда нас страхуватиме.

З Силою Джерела я не потребував нiчиєї допомоги, та все ж поцiкавився:

— Яким чином?

— Стоятиме в iншому кiнцi Тунелю i в разi небезпеки негайно висмикне нас до себе.

— Навiть iз Хаосу?

— Навiть звiдти. У нас з Брендою особливий зв’язок.

— Але в Палатах Смертi час тече дуже повiльно, — зауважив я. — Одна хвилина за двадцять двi з хвостиком години Основного потоку. Коли ж Бренда спатиме?

— Коли завгодно. Ми не втрачаємо контакту навiть увi снi.

— Отакої! — здивувався я. Було загальновiдомо, що мiж братами й сестрами близнюками з чаклунських родин iснує тiсний ментальний контакт. Проте я не думав, що Брендон та Бренда зв’язанi аж так тiсно. — I якого роду ваш зв’язок?

— Зазвичай периферiйний, на рiвнi найпростiших емоцiй. Тож рiзниця в часi нам не заважатиме. Навiть якщо Бренда спатиме, вона негайно прокинеться на мiй виклик. Єдина незручнiсть для неї полягатиме в тому, що їй доведеться стримувати свої емоцiї й обережно поводитися з чарами, щоб не висмикнути мене передчасно. Кiлька разiв таке траплялося.

— Дуже цiкаво, — сказав я.

Брендон скрушно зiтнув:

— Де ж пак цiкаво! Часом це нестерпно. Коли Бренда страждає, менi теж боляче. А вона страждає постiйно. Бiдолашна сестричка, пiсля чоловiкової смертi живе як черниця.

— Справдi? — Я аж знiяковiв вiд його вiдвертостi.

— Так i є. Бiльшiсть жiнок тiльки вдають iз себе святенниць, а от iз Брендою все навпаки. Часом вона поводиться занадто розкуто i фривольно — та це лише гра. Хочеш вiр, хочеш не вiр, але її чоловiк був у неї єдиним... — Брендон замовк i розгублено клiпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустрiч я геть розчулився.

— Я теж радий тебе бачити, — сказав я.

Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стiл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталевi келихи для вина. Їх було п’ять.

— На когось чекаємо? — запитав я сестру.

Вона всмiхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.

— Вже не чекаємо.

Я повернувся — i нараз остовпiв. Менi перехопило подих вiд безмежного щастя.

У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жiнка в довгiй темно-синiй сукнi з червоною напiвпрозорою накидкою на плечах. Вiдблиски свiтла грали на її хвилястому каштановому волоссi, а карi очi лагiдно дивилися на мене з-пiд довгих чорних вiй. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богинi було зовсiм юне, фiгура — гнучка, дiвоча, проте в усiй її подобi вiдчувалися зрiлiсть i досвiд ста тридцяти прожитих рокiв. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила i нiжна. Моя мама, Юнона...

Вона погрозила менi пальцем — я так i не зрозумiв, серйозно чи жартома.

— Артуре, негiднику, ти ховався вiд мене! — Потiм швидко пiдiйшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мiй. Менi так бракувало тебе...

Роздiл 19

Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх вiдчуттiв. Похмiльного синдрому не було — мабуть, я зняв його ввi снi, коли дуже розболiлася голова. Взагалi я мало п’ю, бо не люблю i не вмiю пити, а вже як напиваюся — то тiльки тримайтеся.

Напередоднi ми гарно вiдсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чiп i насамкiнець нi з того нi з сього заспiвав Гiмн Свiтла. Добряче п’янi близнюки пiдхопили мою пiсню, два нашi з Брендоном тенора i Брендине контральто звучали в лад, пiднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тiєю терплячою поблажливiстю, з якою досвiдчений лiкар-психiатр дивиться на свого пацiєнта пiд час приступу. Потiм я хотiв заспiвати Гiмн Сутiнкiв, проте мама вирiшила, що я вже досить повеселився, i вiдвела мене в мою кiмнату.

Юнона сама роздягла мене й поклала, як малу дитину, в лiжечко. Потiм довго сидiла поруч зi мною, а я, сп’яну забувши про свої тверезi розрахунки, розповiв їй геть усе — i як дiстався до Серединних свiтiв, i як перетворився на дитину, як потiм жив двадцять рокiв, не пам’ятаючи свого минулого, як потрапив у Безчасiв’я i згадав себе, як занурився в Джерело i здобув Силу...

Нi, я не шкодував про свою вiдвертiсть. Зрештою, я однаково не змiг би приховати вiд матерi навiть найменшi дрiбницi. Але менi було дуже соромно, що напився як свиня. Що подумала про мене Пенелопа?..

Годинник показував пiв на дев’яту ранку — звичайно, за умовним часом, бо в Сутiнках не було природної змiни дня та ночi. Я вибрався з лiжка i почалапав до ванної. Стоячи пiд холодним душем, думав про майбутню подорож у Хаос i намагався згадати, чи казав про це Юнонi. Здається, не казав. Це добре. Залишалося сподiватись, що нi моя дочка, нi брат з сестрою цього не вибовкали...

Пенелопу я знайшов у холi. Побачивши мене, вона вiдклала убiк книгу, яку читала до моєї появи, пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.

— Привiт, Артуре. Ти як?

— Привiт, Пеннi. Нормально. А як близнюки?

— Ще сплять. Думаю, скоро прокинуться.

— А Юнона?

— На Марсi. Якiсь невiдкладнi справи. Обiцяла повернутися до сiєсти.

— А ще ранiше заявляться родичi, — сказав я. — Мама не вмiє тримати язика за зубами.

— Таки не вмiє, — погодилася Пенелопа. — Але цього разу, гадаю, притримає — щоб не дiлитися тобою з iншими. Хоча тебе й так незабаром вирахують. З мною вже зв’язувався дiд Янус.

— Ну i?

— Боюсь, я збрехала не дуже переконливо. Його майже неможливо обдурити, вiн бачить людей наскрiзь.

Я мiг лише поспiвчувати Пенелопi. Зi свого досвiду я знав, яка це невдячна справа — кривити душею перед Янусом.

— До речi, як там комп’ютер? Ще рахує?

На доччине обличчя набiгла тiнь.

— Так. Я кепсько розумiюся на математицi, але скидається на те, що послiдовнiсть ввiйшла в зону сильних нерегулярностей.

Я скрушно зiтхнув. Цього я найбiльше боявся...

*

Потiм ми сидiли на кухнi. Пенелопа пригощала мене снiданком i розповiдала менi про своє життя без батька й матерi, про тих небагатьох родичiв зi Свiтла та Сутiнкiв, що з ними зналася. Згодом до нас приєднались близнюки й одразу палко засперечалися, хто з них супроводжуватиме мене в Хаос; довелося кидати жереб, i Бренда програла. А всi мої спроби умовити дочку залишитися тут були безрезультатнi, тож зрештою я поступився. Вiдтак Брендон та Пенелопа пiшли перевдягатися, а ми з Брендою ще раз навiдалися до комп’ютера. Нiчого втiшного вiн нам не повiдомив.

Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кiмнати i прихопив Ескалiбур. Лише в останнiй момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце i зв’язався з Морганом. Перемовився з ним кiлькома словами, попередив, що в найближчi днi буду недосяжний для зв’язку i попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишенi, про всяк випадок. Хоча й сумнiвався, що Морган зможе викликати мене в Хаосi — надто велика рiзниця в часi.

Брендон i Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-бiлiй тунiцi принцеси Сутiнкiв, брат — у шитiй золотом мантiї принца Свiтла. На його поясi висiла Грейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилi Порядку клинком. А в руках вiн тримав ще одну мантiю — новеньку, для мене. Я надягнув її замiсть своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки i запитав:

— Ну як, готовi?

Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у крiслi, сказала:

— Нi пуху вам нi пера!

— До бiса! — хором вiдповiли ми.

Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхнiх витокiв. Передi мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила...

Шлях iз Сутiнкової Зони в Хаос... Стрiчка дороги, початок i кiнець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебiуса...

Можна йти цiєю дорогою i так дiстатися кiнцевого пункту. Однак можна не рухатися з мiсця, а просто проколоти в нiй дiрку i вийти зi зворотного боку — результат буде аналогiчний...

Простiр i час згорнулися в лист Мебiуса...

Укол...

Прокол!

На коротку мить фiолетовий серпанок огорнув свiт навколо нас. Потiм серпанок зник, але свiт уже став iншим. Нелiнiйним, неевклiдовим.

Одне слово — Хаос...

Ми опинилися в Палатах Смертi. Над нами нависала склепiнчаста стеля, що плавно переходила в стiни. Розпис на них, як i минулого разу, змусив мене зацiпенiти. Менi знову стало моторошно — i водночас я вiдчув майже фiзичний бiль вiд такої досконалої краси.

З доччиних грудей вирвався захоплений вигук. А проте, вона розглядала фрески зовсiм iнакше, нiж ми з Брендоном. Пенелопа нiби прицiнювалась до них, вивчала кожну лiнiю, вiдстежувала найдрiбнiшi деталi... Тут я згадав кiлька десяткiв картин, що висiли по всьому будинку i явно були написанi однiєю рукою; згадав сходи, що вели з другого поверху на горище, найпевнiше, у студiю, i нарештi збагнув, що моя дочка — художник...

А Брендон, опам’ятавшись вiд першого шоку, вiдiрвав погляд вiд фресок i подивився на мене. Очi його сяяли — але це вже не було пов’язане з розписом Палат Смертi.

— Артуре, наше перемiщення... Воно вiдбулося миттєво!

Я ствердно кивнув:

— Це одна з тих приємних дрiбниць, що я навчився вiд Джерела. Миттєве перемiщення через будь-яку скiнченну кiлькiсть свiтiв. А от нескiнченнiсть, як i ранiше, доводиться долати по Тунелю.

— Ой! — раптом вигукнула Пенелопа, вказуючи на фреску перед собою. — Гляньте!

Один з намальованих на стiнi чортiв зненацька ожив i заворушився. Вiн пильно подивився на нас, рушив уперед i зiйшов iз фрески, перетворившись на смаглявого чорноволосого чоловiка, одягненого в усе чорне, з чорними i блискучими, як вуглини, очима.

— Вiтаю тебе, Артуре, принце Свiтла! — бундючно проказав вiн. — Ти хотiв бачити мене?

— Так, — вiдповiв я. — Тепер ми можемо продовжити нашу перервану розмову. Цього разу я маю уявлення про її предмет.

Нечистий повагом кивнув:

— Атож, знаю. Ти виправдав усi мої сподiвання. Ти був одним з небагатьох людей, що могли з моєю допомогою подолати бар’єр нескiнченностi. I ти — єдиний з них, хто гiдний бути Хазяїном Джерела.

Сказати, що я був приголомшений словами Ворога, це не сказати нiчого. Брендон несподiвано закашлявся. Пенелопа тихо зойкнула.

— Що це значить, Князю Темряви? — хрипко запитав я. — Ти хочеш сказати, що допомiг менi?

— Саме так. Пiд час попередньої зустрiчi я наклав на тебе охоронне закляття. Нi ти, нi твоя мати Юнона цього не помiтили, бо дуже квапилися. Моє закляття вберегло тебе вiд неминучої смертi по той бiк нескiнченностi i привело у свiт твого прадiда, короля Артура.

Здається, я хрокнув. Точно не пам’ятаю. Менi так i свербiли руки прикликати до себе всю мiць Джерела i знищити негiдника, що насмiлився грати з мною в такi iгри. Але мене стримувала думка про те, що Ворог має Iнь, Силу Хаосу, i чим би не закiнчився цей поєдинок фундаментальних стихiй, першими його жертвами стануть мiй брат i моя дочка.

— То я слухаю тебе, принце Свiтла, — з похмурою усмiшкою промовив Ворог. — Став свої запитання.

Мене випередив Брендон:

— Навiщо ти допомiг Артуровi?

— Це очевидно. Я хотiв, щоб вiн дiстався Джерела й опанував Силу третього, крiм Хаосу й Порядку, полюса iснування.

— А тобi який з цього зиск? Чого ти домагався?

— Стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi, — вiдповiв Ворог. — Нещодавно Хаос порушив статус-кво, що iснував упродовж багатьох тисячолiть, i спробував захопити владу в Екваторi; ця подiя вам вiдома як Рагнарок. Тодi Хаос зазнав поразки, i виник сильний крен убiк Порядку. Такий стан речей загрожує стабiльному iснуванню Всесвiту. Гадаю, принц Артур i його дочка, Пенелопа iз Сутiнкiв, згоднi зi мною. Про твої переконання, Брендоне зi Свiтла, менi достеменно невiдомо. Але ти прийшов до мене зi зброєю, освяченою Порядком.

Брат поклав руку на ефес своєї Грейндал.

— Я прихильник Свiтової Рiвноваги.

— Що ж, це модна нинi доктрина. Тодi ти маєш зрозумiти мої намiри. Наразi iнтереси Хаосу та Свiтової Рiвноваги збiгаються — ми всi прагнемо стабiльностi. Тому я запросив до себе королеву Юнону i її сина, принца Артура...

— Стривай-но! Ти запросив лише Юнону.

— Так. Але я знав, що вона приведе з собою Артура. Можеш вважати мене ясновидцем, або просто гарним психологом, проте я не сумнiвався, що Юнону супроводжуватиме її син Артур.

— Ти надто зухвалий, Князю Темряви! — гнiвно озвався я. — Твоє нахабство поступається лише твоїй пiдлостi. Як ти смiв керувати мною?!

— Ти помиляєшся, принце, — незворушно вiдповiв Ворог. — Єдиним моїм втручанням у твою долю було те, що я повiдомив про iснування Джерела i наклав на тебе охоронне закляття. Я не намагався керувати тобою, це неможливо. Як i всi сильнi особистостi, ти некерований, хоча деякi твої вчинки цiлком передбачуванi. Зокрема я знав, що почуття вiдповiдальностi перед майбутнiм змусить тебе до пошукiв Джерела.

— I що ж тепер? — мимоволi вихопилося в мене.

— Тепер ми з тобою рiвнi, Артуре. Я — Страж Хаосу, ти — Хазяїн Джерела. Навряд чи ти потребуєш моїх пiдказок. Але якщо хочеш знати думку свого старшого колеги за посадою у Всесвiтi, то ось тобi моя порада: сiдай на трон Свiтла i прав мiж Порядком та Хаосом на свiй розсуд. Нехай твоє довге царювання ознаменується перемогою Свiтової Рiвноваги, прихильником якої ти є.

Я мугикнув i похитав головою:

— Щось ти хитруєш, лукавий. Не вiрю, що Хаос вiдмовився вiд своїх претензiй на свiтову гегемонiю.

— А я цього не казав. Проте можлива експансiя Хаосу — справа далекого майбутнього. Наразi загроза Всесвiтовi виходить вiд протилежного полюса —Порядку. Нинi вiн дуже сильний; за певної комбiнацiї факторiв вiн здатний поглинути навiть Хаос, i тодi у Всесвiтi, за винятком свiтiв, що безпосередньо прилягають до Джерела, запанує повна статика. Хоча ми маємо рiзнi стратегiчнi цiлi, на даному етапi в нас спiльна задача — перешкодити такому розвитку подiй. А далi видно буде.

Менi аж запаморочилось у головi. Нi, подумки заволав я, нi! Це понад мої сили! Я лише людина i не можу вiдповiдати за долю Всесвiту...

Вочевидь, Ворог здогадався про мої почуття.

— Я теж людина, — з сумною усмiшкою мовив вiн, вiдступивши на один крок. — Через те Всесвiт недосконалий i сповнений протирiч, що ним правлять такi недосконалi й суперечливi iстоти, як люди.

Вiн зробив ще один крок до стiни.

— Зачекай, Князю Темряви! — вигукнула Пенелопа; її голос тремтiв вiд хвилювання.

Ворог зупинився бiля самої стiни.

— Я слухаю тебе, дочко грiха.

— Моя мати, Дiана... Що ти знаєш про неї?

Вiн примружився й пильно подивився на Пенелопу. Можливо, це була лише гра свiтла та тiнi, але менi здалося, що на його обличчi промайнуло спiвчуття.

— Я вже вiдповiв на це запитання. — Швидкий погляд на мене: — Хiба нi?

— Так, — сказав я зi скрушним зiтханням.

— Тодi прощавай, сину Сутiнкiв i Свiтла. Щасти тобi.

Ще мить — i вiн злився зi стiною, перетворившись на одного з чортiв на фресках. Хвостатий i рогатий сатаноїд, написаний рукою невiдомого генiя, дивився в порожнечу повз нас...

— От бачиш, — зауважив Брендон. — Навiть Ворог каже, що ти маєш стати королем.

Я повернувся до брата i змiряв його важким поглядом:

— Вiдколи це принци Свiтла стали прислухатися до думки Князя Темряви?

Брендон збентежено опустив очi.

— Ми гаємо час, — пiсля короткої паузи мовив вiн. — Повертай нас назад, Артуре.

Я похитав головою, почуваючи себе геть розбитим i спустошеним. I не лише тому, що дiзнався, який тягар лежить на моїх плечах. Головне — Дiана... До останньої митi я сподiвався на чудо, вiрив у щасливий випадок... але чудес не буває. Я сам урятувався не чудом, як думав ранiш, а за тверезим розрахунком Ворога, що допомiг менi, виходячи зi своїх власних мiркувань. Вiн зробив ставку на мене, а на всiх iнших, хто пiшов слiдом за мною, йому було начхати. Для нього вони були пiшаками в цiй вселенськiй грi, i вiн без вагань офiрував ними, щоб звести партiю внiчию з вiддаленою перспективою перемогти в матчi-реваншi. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходили крихiтнi, безпомiчнi пiшаки з обличчями знайомих i незнайомих менi людей, що прямували на заклання в нескiнченнiсть, i в одного з них було Дiанине лице...

Брендон продовжував запитливо дивитися на мене. А я розумiв, що зараз менi вкрай небажано вдаватися до глибинних сил. Власна пiдсвiдомiсть могла зiграти зi мною злий жарт — а я не хотiв ризикувати життям дочки та брата.

— Тримаєш контакт iз Брендою? — спитав я у Брендона.

— Звичайно.

— Тодi покажiть, на що ви здатнi. Цiкаво побачити, як це у вас вийде.

Брендон усе зрозумiв.

— Гаразд, — сказав вiн i взяв нас з Пенелопою за руки. — Увага!..

Нас огорнула фiолетова iмла. Зникла сила тяжiння, i ми опинилися в невагомостi, поза всiма вимiрами, поза часом i простором...

I тут нас понесло! Картини рiзних свiтiв змiнювали одна одну, перш нiж око встигало фiксувати їх. Ми стрiмголов мчали вздовж Меридiана, найкоротшою дорогою з Хаосу до Дiаниних Сутiнкiв, а в кiнцi Тунелю стояла Бренда, що тягла нас до себе.

Наприкiнцi цiєї карколомної подорожi наш рух трохи сповiльнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лiсом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.

Вiдпустивши мене, Брендон утримався на ногах i пасивно допомiг устояти Пенелопi, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально пiдхопив її на руки.

— Як це мило, братику, — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я, звiсно, перепрошую за таку скажену швидкiсть. Але врахуйте рiзницю в часi.

— Все було чудово, сестричко, — вiдповiв я, всадив її на канапу i сам умостився поруч. — Нас довго не було?

— П’ятнадцять днiв.

— От чортiв Хаос!.. А де мама?

— В Домi Ареса. Щогодини зв’язується зi мною. Питає, чи ви вже повернулися.

— Дуже зла на нас?

— Ще б пак... — Бренда зробила паузу й сумно глянула на мене. — Комп’ютер завершив розрахунки, Артуре.

Я промовчав. Пенелопа теж.

— I який результат? — запитав Брендон.

— Обраний Дiаною шлях привiв її в серцевину Основного потоку Формотворчих. — Сестра зiтхнула. — Вiд коментарiв я утримаюсь.

У холi запала могильна тиша. Пенелопа бездумно дивилась у вiкно, в її очах стояли сльози. Навiть вона, що змалку призвичаїлась до думки про материну загибель, була приголомшена цiєю звiсткою.

Нарештi я встав з канапи. Дочка зробила була крок до мене, але зупинилася. Вона все збагнула. I коли я рушив до дверей, не стала йти за мною.

Я гостро потребував часу й самотностi. Я мусив змиритися з тим, що жiнку, яку любив понад усе на свiтi, спiткала така жахлива смерть...

Роздiл 20

Я лежав у густiй помаранчевiй травi й дивився в безхмарне небо Дiаниних Сутiнкiв. Мої очi були сухi. Я вже виплакав усi сльози, вiдпущенi менi для однiєї людини, i в майбутньому, згадуючи Дiану, сумуватиму за нею мовчки.

Спи спокiйно, кохана. Моє серце сповнене туги, менi боляче й тоскно без тебе, але я мушу жити далi. Це не значить, що я хочу забути тебе. Я пронесу твiй свiтлий образ через роки i столiття, якi ще проживу на цiм свiтi, бо таке кохання, як наше, непiдвладне часовi. Днi, що я провiв з тобою, були найсвiтлiшими днями мого життя, а ночi — найнiжнiшими ночами. Ми були щасливi разом, ти народила менi чарiвну дочку, а потiм пiшла слiдом за мною, i похмура нескiнченнiсть поглинула тебе. Колись, якщо доживу до того часу, коли сам захочу вмерти, я пiду за тобою, i тодi ми з’єднаємось у Вiчностi... Та це станеться нескоро. А поки я зберу великий букет твоїх улюблених сутiнкових троянд i надiшлю їх тобi в невiдомiсть. Нехай розлетяться вони навсiбiч, пiдхопленi вiтрами розбурханих стихiй, нехай несуться на крилах випадку, i, може, знайомий з дитинства запах долине до тебе, де б ти не була, вручивши тобi звiстку вiд мене. Прийми мою нiжнiсть i бiль, Дiано...

Минуло вже багацько часу, проте нiхто не турбував мене. I Брендон, i Бренда поважали моє горе, а Пенелопа сама горювала. I хоча вона оплакувала не живу жiнку iз плотi та кровi, а радше iдеал нiжної й люблячої метерi, її бiль був такий самий реальний, як мiй. Ми були рiвнi в нашiй спiльнiй бiдi — я втратив останню, примарну надiю, а моя дочка позбулася всiх своїх iлюзiй...

Я подумав про Дейдру, i мiй бiль притупився. Тепер я знаходив виправдання своєму новому коханню. Я палко переконував себе, що якби Дiана була жива, я б не змiг зрадити її. Хай навiть я забув, хто я такий, почуття мої не вмерли, дрiмали десь у глибинi мого єства, i тiльки пiдсвiдома впевненiсть у тому, що серце моє вiльне, а совiсть чиста, дозволила закохатися в Дейдру... Не думаю, що я вiрив сам собi, але на душi менi стало легше.

Я дiстав iз кишенi дзеркальце i через Образ Джерела надiслав виклик. За вдалим збiгом обставин, iнше дзеркальце, спецiально зачароване мною, якраз було в Дейдри, i вона вiдповiла менi. В Авалонi була пiзня нiч, Фергюсон спав (чи, може, швендяв по дiвках), а Дейдра, виявляється, чергувала. Вiд мене не було звiсток уже два тижнi, замiсть обiцяних Моргановi кiлькох днiв, i вона дуже хвилювалася.

Я заспокоїв Дейдру i твердо пообiцяв, що за тиждень, щонайбiльше за десять днiв, повернуся. Потiм ми довго розмовляли про рiзнi дрiбницi, нiяк не могли зупинитися, i лише через пiвгодини я врештi змусив себе перервати контакт.

Сховавши дзеркальце в кишеню, я знову розтягся на травi. Пiсля розмови з Дейдрою свiт став свiтлiшим i радiснiшим. Я незчувся, як став мрiяти про той день, коли повернуся в Авалон, у королiвський палац, i зможу поцiлувати її по-справжньому, а не лише подумки. В її обiймах я знайду бажану розраду, вона вилiкує мене вiд туги за втратою. Прости, Дiано. Прощавай...

Отже, я вирiшив остаточно. Я повертаюся на Землю Артура, у свiт, названий мною на честь мого легендарного предка i тезки. Тепер це мiй свiт, там мiй майбутнiй Дiм, i саме там моє мiсце — бiля витокiв Формотворчих, на третьому полюсi iснування. Я не збирався претендувати на корону Свiтла й панування в Екваторi — i не лише з мiркувань морального порядку, не лише через небажання скидати з трону Амадiса. Сама iдея концентрацiї такої величезної влади в одних руках видавалася менi неправильною, викликала в мене протест. Щось у картинi свiту, намальованiй Стражем Хаосу, було не так. На моє переконання, людський розум надто слабкий i недосконалий, щоб правити Всесвiтом... але, з iншого боку, кому ж iще пiдтримувати в ньому лад, як не людям?

У свiтах з високорозвиненою технологiчною цивiлiзацiєю побутує думка, вiдображена, зокрема, у фантастичнiй лiтературi, що Всесвiтом керують невидимi надрозумнi iстоти, такi собi iнтелектуальнi супермени, чия розумова сила незбагненна для звичайних людей. На жаль (а радше на щастя), це не вiдповiдає дiйсностi. Надрозумнi iстоти зрiдка таки трапляються в неосяжних просторах Всесвiту, але всi вони без винятку замкнутi на собi, страждають вiд рiзноманiтних депресивних манiй i численних параноїдальних комплексiв. Цiлковитi психопати й шизофренiки, надрозуми вороже налаштованi до зовнiшнього свiту, проте переважна їх бiльшiсть за натурою своєю фiлософи, що все свiдоме життя вiддаються самоспогляданню, прагнучи вiдшукати сенс буття в глибинах власного „я”. Однак зустрiчаються серед них i дуже агресивнi особини, якi вiд пасивного споглядання переходять до активних дiй i встигають накоїти багато лиха, перш нiж вдається їх знищити. Як свiдчить практика, iнтелект, що перевершує людський на порядок i бiльше, вкрай нестiйкий i стовiдсотково схильний до психозiв, тому вся населена частина Всесвiту перебуває пiд владою чаклунiв — нехай могутнiх, нехай непiдвладних старостi, та все ж людей, — а Бог, якщо вiн є, вочевидь, волiє не втручатися в справи мирськi.

Одночасно сильнi й слабкi, могутнi та безпомiчнi, мудрi й невiгласи, надiленi безлiччю вад i чеснот, люди виявилися єдиними iстотами, здатними пiдстрибнути вище власної голови i стати хазяями Всесвiту... ну, якщо не хазяями, то управителями вже точно. Обряд Причастя (чи то вiдкритий кимсь ще в незапам’ятнi часи, чи то дарований Всевишнiм — тут думки розходилися) дав обраним доступ до Формотворчих Сил, а разом з цим запричащенi чаклуни отримали владу над свiтами i всiм сущим у них. Я завжди вважав, що ми, Володарi Екватора, занадто могутнi як на людей, i за iронiєю долi саме на мою голову звалилася сила ще фундаментальнiша, ще глибиннiша — Сила, що породжує самi Формотворчi.

За старих часiв люди (за винятком мого прадiда Артура та його двоюрiдного брата Мерлiна) були позбавленi доступу до Джерела. Лише королi Логрiсу з династiї Лейнстерiв отримували вiд нього мiзернi крихти могутностi — але так не могло тривати довiку, i з моїм приходом все змiнилося. А втiм, вiддам собi належне: я з’явився вчасно, щоб утрутитися в боротьбу за володiння Силою. Колишня Хазяйка втратила контроль над Джерелом i загинула, а її мiсце зайняла Бронвен — дуже легковажна й безвiдповiдальна молода особа. В нашiй розмовi Ворог назвав мене Хазяїном Джерела, проте це було не так. Персоною номер один бiля Джерела все-таки залишалася Бронвен, вона мала з ним тiснiший зв’язок, хоч об’єктивно я був сильнiший за неї. Я мiг посiсти це мiсце лише знищивши її — але поки не мав таких планiв. Звичайно, якщо розум Бронвен не витримає випробування Силою, менi доведеться вбити її, i я зроблю це... зi сльозами на очах. Нiде правди дiти, вона менi подобалася, моя Снiгова Королева...

Нi! Це неправильно, несправедливо, так не має бути! Така могутнiсть не для людей. Чому ти, Боже — Мiтро, Зевсе, Єгово, Брамо, Одiне, Перуне, Чи-Як-Там-Тебе-Звуть, — чому ти, якщо iснуєш, сам не хочеш керувати свiтом? Твої дiти надто слабкi й порочнi, щоб зайняти твоє мiсце.

Джерело не зробило мене мудрiшим, добрiшим, людянiшим. Воно дало менi лише голу силу, я став надзвичайно могутнiм, але за людськими мiрками нiтрохи не змiнився — нi в кращий (на жаль!), нi в гiрший (на щастя!) бiк. Щосекунди я почував цей величезний дисбаланс мiж моєю людською сутнiстю i нелюдськими можливостями, вiн зi страшною силою давив на мою психiку, загрожував зруйнувати її будь-якої митi. Проте я сподiвався, що витримаю. Я вiдчайдушно намагався не збожеволiти, i поки менi це вдавалося. Але як поведуться iншi? Колiн, Бронвен, тi, хто прийде слiдом за ними i слiдом за мною? Щодо iнших я не був певний, я звик покладатися лише на себе.

Пандорина скринька вiдкрита, джин випущений з пляшки, i я не бачив способу загнати його назад. Що б я не робив, всупереч усiм моїм намаганням, коло адептiв Сили розширюватиметься. Цей процес став незворотний ще вiдтодi, як Бронвен здолала колишню Хазяйку i пропустила Колiна до Джерела. Тепер на черзi Дана — i, може, Морган. А таємниця, вiдома кiльком людям, перестає бути таємницею. Незабаром усi чаклуни й вiдьми Логрiсу (а також iнших країн Землi Артура) знатимуть про Джерело, тож для його захисту вiд численних посягань я потребуватиму соратникiв — цебто нових адептiв.

На що перетворять свiт люди з такою могутнiстю? Як їх зупинити, коли вони переступлять незриму, невiдчутну грань мiж розумом та безумством? Чи зможу я сам утриматися, балансуючи на краю безоднi?.. У марних пошуках вiдповiдей на цi запитання я нарештi заснув.

Слава богу, спав я без сновидiнь. Лише насамкiнець менi наснилося, що лежу в густiй зеленiй травi, поклавши голову на Дейдринi колiна, а вона нiжно гладить мою чуприну, — та це вже був не сон, а радше вiдгомiн реальностi.

Прокинувшись, я виявив, що трава навкруги помаранчева, а моя голова лежить на Юнониних колiнах — що теж було приємно. На хвилю я знову вiдчув себе маленьким хлопчиком, маминим синочком... Великий Зевсе! Як менi бракувало моєї матусi, коли я жив на Землi Артура!

— Знову ховався вiд мене, — докiрливо мовила Юнона, i я був вдячний їй, що вона не заговорила про Дiану. — Чому не сказав, що збираєшся в Хаос?

— Щоб ти не хвилювалася.

— Я б менше хвилювалася, якби була з тобою.

— Саме цього я й не хотiв. Я взагалi волiв би побалакати з Ворогом вiч-на-вiч.

— А проте взяв iз собою Брендона й Пенелопу.

— На жаль, довелося.

Мама трохи помовчала, потiм багатозначно сказала:

— Ворог порадив тобi зайняти батькiв трон.

— Так, — неохоче пiдтвердив я.

— Гадаю, — вела далi Юнона, — вiн має рацiю.

— А як же Брендон? — запитав я. — Ти вже розлюбила його?

Вона насупила брови i з мукою подивилася на мене:

— Не кажи так, синку, це нечесно. Ви обоє менi дорогi, але зараз iдеться не про почуття, а про державнi справи. З вас двох ти старший i сильнiший, тому саме ти маєш зайняти престол. Брендон це розумiє.

— Ще б пак! Вiн багато чого розумiє. Вiн дуже тямущий. До того ж вiн слухняний син.

Маминi щоки зашарiли:

— На що ти натякаєш?

Я пiдняв голову з її колiн i сiв поруч з нею.

— Мамо, — м’яко промовив я. — Не дури себе. Зараз ти керуєшся саме емоцiями. Нi для кого не секрет, що ти завжди хотiла бачити мене батьковим наступником. I тепер намагаєшся переконати i мене, i саму себе, що Брендон має поступитися менi лiдерством в iнтересах справи. А насправдi це лише зашкодить єдностi опозицiї, внесе розкол у її лави, збентежить i обурить багатьох Брендонових прихильникiв.

— Але ти...

— У будь-якому разi, на мою участь у вашiй грi не розраховуй. Я не ворогуватиму з Амадiсом.

— Через дурну дитячу сентиментальнiсть?

— Зокрема через це. У нас завжди були гарнi стосунки. Амадiс навiть подарував менi Ескалiбур...

— Не подарував, а позбувся. Вiн просто боявся брати її до рук. Цей безхребетний тюхтiй навiть не наважився вимагати у Брендона повернення батькової Грейндал.

Я байдуже знижав плечима:

— Ну то й що. Зрештою, кожен має свої вади. Вiдколи Амадiс став королем, минуло небагато часу. Я вважаю, що йому треба дати шанс.

— Шанс! — пирхнула Юнона. — Вiн уже розтринькав усi свої шанси! Рахiль цiлком вiдсторонила його вiд справ i тепер править його iм’ям, а милий твоєму серцю Амадiс лише виконує обов’язки верховного жерця Мiтри, керує обрядами, влаштовує пишнi церемонiї i все таке iнше, на що вiн майстер. А вся свiтська влада в Домi зосереджена в руках Рахiлi.

— Брендон каже, що з неї вийшла непогана королева, — зауважив я.

— Вiн хоче так думати, щоб умити руки й вiдiйти вiд справ. Я, втiм, не заперечую: Рахiль справдi розумна, вольова й енергiйна жiнка. Вона вже довела, що має хист до державницьких справ. Iнша рiч, у чиїх iнтересах...

— Стоп! — сказав я, збагнувши, до чого гне Юнона. — Навiть не думай читати менi лекцiю про змову пiдступних сiонiстiв. Я вже давно не вiрю в такi дурницi.

— Це не дурницi, Артуре. Ти знаєш, я далека вiд антисемiтизму, але те, що витворяє Рахiль, — справжнiсiньке неподобство. Коли я була королевою Свiтла, то завжди ставила iнтереси Дому твого батька понад усе. А Рахiль нiколи не забуває, що вона — дочка Iзраїлю, i в усiх своїх дiях керується саме цiєю обставиною.

— Її можна зрозумiти, — сказав я. — Як i кожна iзраїльтянка, вона вважає свiй Дiм богообраним.

— Атож. Вона щира в своїх переконаннях — та хiба це має значення. Головне, що вона править Домом Свiтла, твоїм рiдним Домом, Артуре, як колонiєю Дома Iзраїлевого.

Я зiтхнув:

— Будь ласка, не тисни на мене, мамо. Не грай на моєму патрiотизмi, а тим бiльше — на неiснуючому антисемiтизмi.

Вона подивилася на мене довгим поглядом i мовила з гiркотою:

— Боюся, ти справдi поганий син Свiтла.

— Це ще одна причина, щоб я не претендував на батькiв трон. Корона Свiтла не для мене.

— ДУЖЕ ПОХВАЛЬНО! — зненацька пролунав за нашими спинами трубний голос. Тiєї ж таки митi мої почуття забили тривогу, попереджаючи про вiдкриття Тунелю. Видно, я ще погано контролював свiй Образ Джерела i в запалi полемiки з Юноною мимоволi послабив контакт до мiнiмального рiвня, тому запiзно виявив манiпуляцiї з силами. А трубний голос вiв далi: — ПРОТЕ Є ВIРНIШИЙ СПОСIБ ГАРАНТУВАТИ, ЩО ТИ НЕ ЗМIНИШ СВОГО РIШЕННЯ. ЦЕ СМЕРТЬ. МЕРЦI НЕ СИДЯТЬ НА ТРОНI.

Роздiл 21

Щойно зачувши трубний голос, ми з Юноною миттю скочили на ноги i рвучко розвернулися. На той момент я вже тримав Ескалiбур у руцi.

Крокiв за п’ять вiд нас стояв широкоплечий здоровань, понад два метри заввишки, зодягнений в усе бiле, з бiлим, мов снiг, волоссям i блакитними, без зiниць, очима. За його плечима трiпотiли снiжно-бiлi, схожi на лебединi, крила. В обох руках вiн тримав важезнi мечi; ще двоє висiли в нього на поясi в пiхвах.

Над головою iстоти зависло в повiтрi золоте осяйне кiльце на зразок нiмба. Я напружив свiй чаклунський зiр i з величезною прикрiстю переконався, що цей нiмб не дешевий трюк, а Знак Янь, Символ Порядку. Юнона, мабуть, упiзнала його, бо вражено охнула.

— Хто ти? — запитав я у здорованя.

— Агнець Божий, — вiдповiв вiн менi своїм трубний голосом.

Я нервово посмiхнувся, хоча менi було не до смiху.

— Он як! Невже наближається кiнець свiту?

— Для тебе — так, зраднику. Я надiсланий, щоб я скинув тебе в Хаос, де якраз твоє мiсце.

У вiдповiдь на таку недвозначну заяву я викликав Образ Джерела, що завис передi мною, випромiнюючи блiдо-голубе сяйво, видиме лише на вищих рiвнях сприйняття.

— I хто тебе надiслав? — запитав я у здорованя, що назвався Агнцем Божим.

— Краще не питай, — гордовито мовило чудовисько. — Почувши вiдповiдь, ти вжахнешся.

Я полегшено зiтхнув. Ще з дитячих урокiв я знав, що iстоти з Порядку не можуть брехати. Коли їм треба щось приховати, вони починають викручуватися, уникати прямих вiдповiдей i говорити всiлякими натяками. Якби Агнець виконував волю Порядку, вiн так би й сказав. Хоча тепер я був адептом Джерела, представником третього полюса iснування, мiтраїзм пустив надто глибокi коренi в моїй свiдомостi, i за старою звичкою мене лякала думка, що я мiг чимось прогнiвити Порядок.

„Артуре! Юноно! — надiйшли до нас схвильованi думки Пенелопи. — Що там коїться?”

„З’явилась iстота з Порядку, — вiдповiв я. — Має дуже грiзний вигляд i називає себе Агнцем Божим”.

„Цього ще бракувало! — озвався Брендон, що разом iз сестрою приєднався до нашої розмови. — Що йому треба?”

„Прийшов по мою душу, — повiдомив я. — Ой! Почалося...”

Знак Янь метнувся до мене, але я легко блокував його випад за допомогою Образа. Агнець, замiсть вiдступити i приготуватися до нової атаки, став тиснути на мене, вливаючи у свiй Знак щораз новi порцiї енергiї з Порядку. У вiдповiдь менi доводилося iнтенсивно черпати Силу з Джерела.

Намiчався поєдинок свiтових стихiй. Енергiя накопичувалася з запаморочливою швидкiстю. Такими темпами вже за кiлька хвилин вона досягне критичної межi...

„Тримайся, Артуре! — гукнула Пенелопа. — Ми зараз будемо”.

„Нi! Забирайтеся звiдси! ВСI — ЧЕТВЕРО — МЕРЩIЙ — У ТУНЕЛЬ!”

„Але чому?”

„Зараз тут буде справжнє пекло! Тiкайте, поки не пiзно!”

„А як же ти?”

„Я дам собi раду. Для мене це... ТА ЗАБИРАЙТЕСЯ Ж, ХАЙ ВАМ ГРЕЦЬ!”

„Мiй дiм! — у розпачi подумала Пенелопа. — Мої картини!”

— Я не залишу тебе, Артуре, — рiшуче заявила Юнона, жбурнувши в Агнця якесь смертоносне закляття. Той легко вiдбив його, не перестаючи тиснути на мене Знаком Янь.

Мiй Образ Джерела вже випромiнював слiпуче сяйво, видиме на всiх рiвнях сприйняття, включаючи i звичайний зiр.

— Ти так прагнеш смертi? — роздратовано мовив я. — I хочеш, щоб я загинув, рятуючи тебе?

Юнона не встигла вiдповiсти, бо в нашу розмову втрутилась Бренда:

„Артуре, ми не зможемо пiти. Доступ до Тунелю заблокований”.

„Атож”, — пiдтвердив Брендон.

Я вилаявся i швидко просканував чаклунським зором околицi. Очевидно, в момент атаки Агнець пустив у хiд потужнi блокувальнi чари, що тимчасово перекрили доступ до Тунелю в радiусi щонайменше п’ятдесяти миль. Навiть олiмпiйський чемпiон з левiтацiї не встиг би подолати таку вiдстань за вiдпущенi нам лiченi хвилини.

Вдавшись до Сили Джерела, я мiг би зруйнувати цi чари, або просто перенести нас за тридев’ять свiтiв звiдси. Проте мiй Образ був цiлком зосереджений на стримуваннi колосального заряду енергiї Порядку, i звiльнити його бодай на мить означало катастрофу.

На якусь секунду мене охопив вiдчай.

„От холера! Що робити?.. Швидше до мене, я спробую захистити вас. Iншого виходу немає... А втiм...”

Вихiд усе-таки був, i досить непоганий. Влаштувавши нам пастку, Агнець сам мiг потрапити в западню, один проти п’ятьох. На жаль, потрiбне менi закляття було надто довге, складне i заплутане, щоб я встиг проказати його (хай навiть подумки), перш нiж навколишнiй свiт поглине вогненний вихор. Пiсля повернення пам’ятi я так i не спромiгся викроїти час, щоб запастися джентльменським набором бойових заклять, цiлком поклавшись на здобуту в Джерелi Силу...

„У когось iз вас, — звернувся я до рiдних, — є наготовi iзоляцiйне закляття?”

„У мене було, але старе, — вiдповiв Брендон. — Воно не спрацювало”.

„Моє теж, — вiдгукнулася Бренда. — Зависока iнтенсивнiсть сил”.

„У мене є, — сказала Юнона. — Позавчорашнє”.

„Почепи його на Образ Джерела, — звелiв я. — Це додасть йому потужностi”.

Мати притягла додатковi Формотворчi i для бiльшої певностi проказала вголос ключовi слова, що приводили в дiю вже готове, але неактивне закляття. Чари впали на Образ i, наснаженi його енергiєю, розiрвали пута Порядку. Рiка Сили, що текла через мене, раптом зупинилась i повернула в протилежний бiк — у нескiнченнiсть, до Джерела. Мене наче простромила блискавка, я закляк, мов паралiзований. А наступної митi мiй Образ i Знак Янь Агнця розтанули в повiтрi. Юнонине закляття спрацювало — на певний час Агнець утратив свiй зв’язок з Порядком. Також це означало, що я не мiг викликати Образ Джерела, а мої рiднi позбулися контакту iз Формотворчими. Пiсля смертельних заклять, iзоляцiйнi чари були, мабуть, найефективнiшими. Для їх зняття потребувалася велика кiлькiсть енергiї — а вони якраз i перекривали доступ до зовнiшнiх осередкiв сили. Агнець мiг скористатися лише власними магiчними ресурсами — як i ми. Але нас було п’ятеро проти одного.

— Ну що? — сказав я, з полегкiстю вiдчуваючи, як нелюдська напруга останнiх хвилин залишає мене. — Почнемо перемовини?

Чудовисько, що звалося Агнцем Божим, аж нiяк не по-ангельському загарчало i кинулося до мене, розмахуючи величезними мечами.

Не скажу, що менi було легко вiдбивати атаки супротивника вищого й дужчого за мене, що однаково добре фехтував обома руками. Його очi без зiниць тупо дивилися в порожнечу повз мене. Вiн не був зрячим у людському розумiннi цього слова; зате своїм чаклунським зором мiг бачити у всiх напрямках, що створювало для мене додатковi незручностi. Добре що Юнона безупинно бомбардувала Агнця закляттями — вони були слабенькi без пiдживлення вiд Формотворчих i не завдавали йому нiякої шкоди, але частково вiдволiкали його увагу.

„Артуре! — долинули до мене доччинi думки. — Вiдiйди!”

Краєм ока я побачив Брендона, Бренду й Пенелопу, що бiгли до нас зi шпагами наголо. Моя дочка, крiм того, тримала арбалет. Я зробив оманливий випад, змусивши Агнця вiдступити, сам бухнувся додолу, швидко вiдкотився убiк i знову схопився на ноги. Пенелопа впустила шпагу на траву, припала на одне колiно, прицiлилась i двiчi вистрiлила. Перша стрiла летiла Агнцевi прямо в обличчя, але вiн блискавичним помахом меча вiдбив її; друга все-таки влучила йому в груди. З гучним реготом чудовисько висмикнуло стрiлу, жбурнуло собi пiд ноги й демонстративно розтоптало.

— Так у нього не шкiра, а панцир! — вражено вигукнула Пенелопа, вiдкинула арбалет i схопила з трави шпагу. — Брендоне, Брендо! Ми з Артуром атакуємо спереду, а ви зайдiть ззаду.

Агнець знову зареготав. Бiлоснiжнi крила за його спиною перетворилися на руки й вихопили з пiхв на поясi ще два мечi. Вiн зайняв кругову оборону, фехтуючи з кожним iз нас окремим мечем. Це була справжня машина для вбивств — нещадна i невтомна. Чудовисько цiлком могло протриматися, аж доки розсiються iзоляцiйнi чари.

Юнона це теж розумiла. Не припиняючи бомбардувати Агнця закляттями, вона подумки запитала:

„Артуре, маєш якийсь план?”

(Чи маю я план?.. Я завжди маю план!)

„Так”, — коротко вiдповiв я.

„То берись до роботи. А я тебе замiню”.

„Гаразд. Тримай!”

Я вiдскочив убiк i кинув свою шпагу Юнонi. Вона пiймала її за рукiв’я i вiдразу вступила в бiй замiсть мене.

А я вiдiйшов до найближчого дерева, притулився до його широкого стовбура i став складати закляття, щоб полонити Агнця — менi дуже хотiлося знати, хто його пiдiслав до мене. Результатом десятихвилинної роботи були не простi паралiзацiйнi чари, а мiцнi магiчнi кайдани, що мали не лише знерухомити супротивника, а й намертво вiдгородити його вiд будь-яких ресурсiв чаклунської сили — як внутрiшнiх, так i зовнiшнiх. Потiм я привiв закляття до канонiчної форми i, зосередившись, повiльно та чiтко проказав його вголос. На передостаннiм словi я замовк. Примарна тканина чарiв ожила i слабко затрiпотiла, готова накрити Агнця тiєї самої митi, коли я вимовлю завершальне слово. Щоб закляття подiяло, воно потребувало чималого енергетичного пiдживлення, iнакше чудовисько парирує його без особливих зусиль.

Я став чекати повернення Образа. Заповiтне слово вертiлося на кiнчику мого язика, вiдповiдний iмператив чергував на поверхнi свiдомостi. Зазвичай, коли готують закляття про запас, з них вилучають кiлька ключових слiв-команд, що забезпечує їх тривале зберiгання. Але зараз це було не важливо, оскiльки iзоляцiйнi чари мали розсiятися з хвилини на хвилину.

Мої рiднi поступово долали Агнця, проте й самi мали зморений вигляд. А я взагалi був на межi повного виснаження — адже крiзь мене пройшла така кiлькiсть енергiї з Джерела, що могла стерти в порох цiлу планету. Я втомлено опустився на траву й гукнув:

— Бережiть сили, не намагайтеся дiстати його. Просто держiть у постiйнiй напрузi.

Брендон знову пробив захист Агнця i вже втретє ранив його в плече.

— Все гаразд, — вiдповiв мiй брат. — Ми доб’ємо його. Головне, щоб маминi чари протрималися.

Але чари розсiялися ранiше. Коли з’явилися першi ознаки їх ослаблення, я подумки закликав рiдних посилити натиск на Агнця. Пiд шквалом їхнiх несамовитих атак той утратив дорогоцiнну секунду й забарився з викликом Знака Янь. Передi мною вже завис Образ Джерела у всiй своїй грiзнiй красi. Я вiдчув, як у мене вливається Сила, i проказав лише одне слово:

— Завмри!

Чудовисько завмерло. Знак Янь, що почав був з’являтися над його головою, зник. Шпага Брендона вiдiтнула йому руку в кистi. Клинок Пенелопи встромився в знiвечений бiк, а Бренда розрубала його плече. I тiльки Юнона вчасно зупинилася й опустила мою Ескалiбур. Знерухомлений Агнець гепнувся додолу.

— Чорт! — вигукнув я. — Ви вбили його?

— Навряд, — вiдповiла Пенелопа, витираючи полою халата вкрите рясним потом лице. — Боюся, вiн дуже живучий.

— Я теж так думаю, — озвався Брендон, розстiбаючи сорочку. — Ух! Гарненько ми розважилися...

Юнона сторожко пiдiйшла до Агнця, приставивши вiстря шпаги до його горла.

— А менi здається, що вiн здох, — промовила вона i копнула в бiк чудовиська носком свого черевика. — Так i є.

— Але ж рани... — почала була Бренда.

Я швидко просканував Агнця i негайно прогнав Образ, бо сама його присутнiсть завдавала менi болю.

— Рани тут нi до чого. На ньому було вiдкладене закляття смертi — очевидно, на той випадок, якщо ми спробуємо полонити його.

— А який у цьому сенс? — здивувалася Пенелопа. — Якби Порядок хотiв приховати, що полює на тебе, вiн пiдiслав би якусь нейтральну iстоту, а не своє створiння. Адже й без допиту ясно, чия це робота.

— Аж нiяк не ясно, — заперечив Брендон. — Порядок мiг надати свого Карателя в чиєсь розпорядження.

— То це Караючий Ангел? — запитав я, глянувши на забите чудовисько. Менi стало моторошно.

— Атож. Караючий Ангел Порядку. Хiба ти не знав?

— Якось не випадало познайомитися. Не мав такої честi... — Я знесилено розпростався на травi. — Власне кажучи, не має принципового значення, чиї накази виконував Агнець — самого Порядку чи когось iншого. Надавши цьому „комусь” свого Карателя, Порядок, безумовно, знав про його цiлi. А отже, не заперечував.

Юнона сiла поруч зi мною, поклавши бiля своїх нiг Ескалiбур.

— Це зрозумiло, — сказала вона. — Навряд чи Порядковi до вподоби, що на корону Свiтла претендує адепт iншої сили.

— Мамо! Я вже казав тобi...

— Не поспiшай з вiдповiддю, Артуре. Гарненько подумай, перш нiж вiдмовлятися. Я певна, що цей Агнець був лише першою ластiвкою, провiсником масованого наступу Порядку на Екватор. Зараз твоя задача — згуртувати Доми перед новою загрозою. На тронi Свiтла, iз Силою, що представляє Свiтову Рiвновагу, ти зможеш об’єднати навколо себе всю чаклунську спiльноту.

Я промовчав. У маминих словах був свiй резон, а я не мав нi сил, нi бажання сперечатися з нею.

Тим часом Брендон, Бренда й Пенелопа вiдтягли вбите чудовисько вбiк, пiдiйшли до нас i розсiлися обабiч мене на травi. Чим не тема для картини: дружна сiм’я влаштувала привал пiсля вдалого полювання...

— Каратель щось казав тобi? — запитав брат. — Чи накинувся без пояснень?

— Таки дещо пояснив, — вiдповiв я. — Мабуть, при своїй появi почув, як я сказав мамi, що не претендую на батькiв трон, i... — Я слово в слово переповiв вступну промову Агнця i наш короткий обмiн реплiками.

Брендон так i присвиснув. А Бренда задумливо похитала головою:

— Надто конкретно це звучить, вам не здається? Схоже, Агнець принагiдно повторив думку, висловлену кимсь iншим.

— Тим, хто послав його, — пiдхопила Пенелопа.

— I хто бачить в Артуровi небезпечного претендента на престол, — додала Юнона.

— Це Амадiс або Рахiль, — сказала Бренда.

— Чи Александр, — припустив я тiльки тому, що менi не хотiлося, аби до замаху був причетний Амадiс. — У Рахiлi й Амадiса надто явнi мотиви, i пiдозра одразу впала б на них. А от Александр...

— Дурницi! — рiзко промовила Юнона, якiй дуже не сподобалося моє припущення. — Александр не має жодних мотивiв.

— Має, — заперечив я. — Вiн завжди ненавидiв мене. I жадав моєї смертi.

— Але ж не материної, — зауважила Пенелопа.

— Вiн мiг не знати, що вона тут.

— Дурницi! — повторила Юнона. — Iстота з Порядку прийшла не для зведення особистих рахункiв, а щоб перепинити тобi шлях до престолу.

— А ти впевнена, що Александр не зазiхає на престол?

— Дурницi! — наполягала мама. — Нiхто не визнає його претензiй, i вiн це розумiє. Вiн зрiкся Мiтри i прийняв християнство.

— Вiн завжди може покаятися... Мiж iншим, я теж християнин. Двадцять рокiв тому мене охрестили, i, до твого вiдома, зречення не входить у мої плани. Я почуваю сентиментальну прихильнiсть до релiгiї, яку сповiдував останнi два десятилiття, хоча нiколи не був особливо побожним.

— Але ти не зрiкався Мiтри...

— Стривайте! — озвалася Бренда. — Артур має рацiю... в певному сенсi. Мама так захопилася, захищаючи Александра, що геть забула про Гаральда.

Пенелопа i Брендон перезирнулися i дружно кивнули. А Юнона пiдiбгала губи.

— Хто такий Гаральд? — запитав я.

— Александрiв син, — пояснила Бренда. — Напiвкровка. Народився ще до твого зникнення, але довгий час нiхто не знав про його iснування.

— Отакої! — сказав я. — Оце сюрприз! Чому ви досi мовчали?

Бренда знизала плечима:

— Якось не випадало. Та й не думали, що тебе дуже потiшить звiстка про нового родича по цiй лiнiї.

— Ще б пак! — зiтхнув я.

Брендон видобув з кишенi штанiв пом’яту пачку сигарет, сам закурив i мене пригостив. Якийсь час я мовчки палив, звикаючи до думки, що у грi, яку ми звемо життям, з’явилася нова фiгура — син мого старшого брата Александра.

— Гарненькi справи! — нарештi промовив я. — I так негаразд у королiвствi Данському, а тут ще й Гаральд, як кролик iз капелюха... Сподiваюся, вiн хоч байстрюк?

— На жаль, нi, — похитала головою Бренда. — Александр був одружений з його матiр’ю. I за всiєю формою зареєстрував свiй шлюб у Домi Теллуса. Тож за Угодою про взаємне визнання культiв, Гаральд — Александрiв законний син i повноправний принц Свiтла.

— Що далi, то гiрше, — констатував я. — Гаральд живе разом з Александром?

— Вже нi. П’ять рокiв тому вiн залишив Землю Аврелiя, мабуть, щось не подiлив з батьком. А може, йому просто набридло жити в свiтi простих смертних, захотiлося прилучитись до чаклунської цивiлiзацiї. Отож Гаральд прибув у Сонячне Мiсто, до рiднi.

— I як до нього поставилися?

— Вельми прихильно. Амадiс осипав його милостями, особисто провiв обряд посвяти Мiтрi...

— Ого!.. — я аж закашлявся вiд несподiванки. — Александрiв син прийняв мiтраїзм?

— Причому з повним зреченням вiд християнства. Кажуть, Гаральд дуже захопився своєю новою релiгiєю, навiть став одним з лiдерiв радикальних мiтраїстiв.

— Цiєї секти недоумкуватих фанатикiв?

— Тепер це не секта, а масова i впливова органiзацiя, — зауважив Брендон. — Полiтична партiя iз сильним релiгiйним нахилом. На словах радикали декларують лояльнiсть до iснуючого режиму, але нишком протидiють йому. Королева Рахiль не наважується оголосити їх усiх поза законом i розправляється з ними поодинцi. Торiк проти Гаральда висунули звинувачення в державнiй зрадi, але заарештувати не встигли — вiн вчасно накивав п’ятами.

— Однак не примкнув до опозицiї?

— Нi, взагалi десь зник. Вiдтодi про нього нiчого не чутно. Думають, що вiн повернувся до батька.

— Коли я востаннє розмовляла з Александром, — озвалась нарештi Юнона, — вiн це заперечував. I був дуже стурбований через Гаральдове зникнення.

— Або стурбований тим, — припустила Бренда, — що Гаральд замислив.

Нараз мої почуття забили тривогу, сигналiзуючи про те, що встановленi Агнцем блокувальнi чари раптово зникли i десь поблизу вiдкрився Тунель. Перемагаючи втому, я рвучко схопився на ноги й викликав Образ Джерела. У головi менi замакiтрилося, перед очима все поплило, а до моїх вух, наче крiзь щiльний шар вати, долинув мамин голос:

— Все гаразд, Артуре, це нашi. Про всяк випадок я викликала родичiв iз Країни Сутiнкiв.

— Слава богам... — промимрив я, бебехнувся на траву i врештi дозволив собi знепритомнiти.

Роздiл 22

Вiн мав густе темне волосся, кошлатi брови i чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумiннi, певна рiч.

У його карих очах свiтилася мудрiсть тисячолiть. Його погляд заворожував, гiпнотизував, здавалося, проникав у найглибшi закутки мого єства, розгадував найпотаємнiшi думки. Вiн був майже ясновидець, бо був мудрий i за своє довге життя навчився розумiти людей краще, нiж вони — самi себе. Я вважав його добрим, i так воно було насправдi, бо вiн не змiг би так довго прожити на свiтi, якби не любив життя i людей, приймаючи їх такими, якi вони є.

Мiй дiд Янус, король Сутiнкiв, вiдвiдав мене в моїй спальнi, що в Досвiтньому Замку, коли я, прокинувшись пiсля двадцятигодинного сну, сидiв у лiжку i снiдав. Товариство менi складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тiтка Помона, найкраща в Сутiнках цiлителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.

З дiдовою появою всi троє дружно скочили на ноги. З увiчливостi я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене i влаштувався у м’якому плюшевому крiслi бiля лiжка. Неквапно розкурив свою незмiнну люльку з червоного дерева i лише потiм запитав:

— Як самопочуття, Артуре?

— Дякую, дiду, нормально, — бадьоро вiдповiв я. — Майже очухався.

— Але нерви ще слабенькi, — зауважила Помона, глянувши на мене своїми жвавими чорними очима. — Я iнтенсивно накачую його вiтамiнами, тож за два-три днi вiн буде свiженький, як огiрочок. А поки не дуже дiймай його, тату, гаразд?

Янус усмiхнувся собi в бороду:

— Добре, доню, не дiйматиму. Лише трохи побалакаю.

Коли Бренда, Помона й Пенелопа вийшли, дiд спрямував погляд у вiдкрите вiкно, за яким виднiлося iмлисте небо Нiчної Межi Сутiнкiв, i повiльно промовив:

— Я радий, що ти повернувся, Артуре. Вже й не сподiвався побачити тебе живим.

I тут я зрозумiв, що пiдсвiдомо боявся зустрiчi з дiдом, оскiльки знав, що вiдповiм на будь-яке його запитання — без найменшого тиску з його боку, просто за звичкою слiпо довiряти його судженням, в усьому покладатися на його досвiд, знання та мудрiсть. Янус украй рiдко виказував владнiсть, йому майже нiколи не доводилося пiдвищувати голос, зазвичай вiн висловлював свою волю у формi побажань — i всi беззастережно корилися йому. Так повелося ще з прадавнiх часiв; це здавалося таким природним, що нiхто навiть не замислювався, на чому ж грунтується його безмежна влада над людьми. У Країнi Вiчних Сутiнкiв не було офiцiйного спадкоємця престолу. Колись, дуже давно, цей титул iснував, але поступово втратив будь-яку вагу, став вважатися архаїзмом, а потiм i зовсiм вийшов з ужитку. Янус пережив скiлькох своїх спадкоємцiв, що зрештою всi увiрували, що його правлiння триватиме вiчно.

Я не став чекати, поки дiд попросить мене, i сам почав розповiдати йому про все, що сталося зi мною вiд часу мого зникнення. Моя iсторiя не вiдзначалася стрункiстю композицiї, мiсцями я квапився, перестрибуючи з одного на iнше, мiсцями вдавався в зайвi подробицi, але дiд не перебивав мене. Прожитi тисячолiття навчили його терпляче слухати людей, навiть якщо вони верзли вiдверту нiсенiтницю i вдавалися в довжелезнi сентенцiї. Коли я робив паузу, щоб перевести подих, Янус не вставляв нiяких зауважень, а мовчки чекав продовження, пихкав люлькою i все так само дивився у вiкно, лише зрiдка звертаючи на мене свiй гострий, проникливий погляд.

Вiн дав менi виговоритися до кiнця, а пiсля хвилинного мовчання сказав:

— Я вважаю правильним твоє рiшення не претендувати на корону Свiтла. Але не тому, що маєш велику могутнiсть; зрештою, формальний титул не додасть тобi бiльшої сили. Зараз твоє мiсце бiля Джерела. На тебе чекають важливiшi справи, нiж оспорювання батькiвського престолу. Тобi належить створити Дiм, що стоятиме на вартi стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi.

— Я радий, що ви подiляєте мою думку, — сказав я, вiдчувши надзвичайну полегкiсть. Дiдова пiдтримка розвiяла мої останнi сумнiви щодо доцiльностi заснування Дому в Серединних свiтах.

— Гм, — за кiлька секунд озвався Янус. — Шкода, що зараз ти не можеш викликати свiй Образ. Хотiлося б подивитися на нього... Нi, нi, не намагайся, побережи нерви. Ще встигнеш — а я терплячий i вмiю чекати. Просто менi цiкаво, аналiтична це сила, як у Порядку та Хаосу, чи синтетична, як у Формотворчих.

— I те й iнше, — вiдповiв я. — Сила Джерела... ну, нiби полiморфна. Конкретна форма її прояву залежить вiд обставин. У зв’язку з цим я маю певнi труднощi при спiлкуваннi з Образом.

— Структурна несумiснiсть?

— Ще й яка! Навiть найпростiше закляття не вдається втиснути в рамки однiєї мови; щораз виникає потреба у використаннi чужорiдних граматичних форм — а за вiдсутностi системи це знижує ефективнiсть чарiв. Найближчим часом я спробую розробити схему „мирного” спiвiснування рiзних мов у межах однiєї конструкцiї, складу словник асоцiацiй... Загалом, щось придумаю.

— А як щодо математики?

— Я вже думав про це. Гадаю, апарат теорiї груп пасуватиме iдеально. А ще об’єктнi мови програмування. Проте я схильний розглядати спiлкування iз силами як мистецтво, а не як науку. Волiю керувати Образом за допомогою слiв, а не плести довкола нього мереживо абстрактних символiв... — Раптом я замовк. Мої слова про слова (даруйте за каламбур) дещо нагадали менi. Пiсля деяких вагань я заговорив: — I ще одне, дiду. Я думаю, що Джерело первiснiше за решту стихiй. Якщо справедлива гiпотеза Великого Вибуху, у вогнi якого народився Всесвiт, то Джерело було суб’єктом його творення. Саме воно промовило Перше Слово, що роздiлило споконвiчний Абсолют на Порядок i Хаос.

— Перше Слово? — перепитав Янус, звiвши брови. Його очi на мить зблиснули.

— Так, — сказав я i мерзлякувато повiв плечима. — По-моєму, Джерело розумне. Я це запiдозрив ще пiд час купання в ньому, а вчора, коли стримував натиск Агнця i черпав енергiю iз самих глибин Джерела... схоже, тодi я на мить доторкнувся до його думок.

— Порядок з Хаосом теж умiють думати, — зауважив Янус.

— Але не так, як Джерело. Вони мають щось на зразок колективної свiдомостi i здатнi мислити лише загальними категорiями. Але для них „я” — порожнiй звук, вони позбавленi особистостi.

— А Джерело її має?

— Здається, так. Я не встиг уловити, про що воно думало; але то були думки повноцiнної особистостi.

Дiд подивився менi просто в очi. Я витримав лише кiлька секунд, потiм потупився.

— Ти боїшся, що знайшов Бога?

— Так, — зiзнався я, — боюся. Якщо взяти за визначення, що Бог є вищий розум, який стоїть на початку всього сущого, то Джерело при такому тлумаченнi є Богом. Це викликає в мене змiшанi почуття.

— Я розумiю тебе, — кивнув Янус. — Але думаю, що ти поспiшаєш з висновками.

— Хотiлося б сподiватися. Навряд чи менi буде до снаги роль особливо наближеного до Престолу Господнього. Для мене це завелика вiдповiдальнiсть.

— I тому ти збираєшся перекласти її частину на тендiтнi Пенелопинi плечi?

Я нiтрохи не здивувався дiдовiй проникливостi. Лише спитав:

— Як ви здогадалися?

— Це було просто. З твоєї розповiдi я зрозумiв, що є (чи ти думаєш, що є) якийсь глибинний сенс у тому, що охоронцем Сили Джерела має бути жiнка. Цiлком природно, що ти вибрав Пенелопу. Взагалi, батьки схильнi бачити у своїх дiтях тiльки гарне.

Я проковтнув цей натяк i не подавився. Будь-хто iнший на дiдовiм мiсцi отримав би вiд мене рiзку пораду не пхати свого носа до чужого проса — та тiльки не Янус. Я беззастережно визнавав за ним право робити критичнi зауваження навiть на адресу моєї дочки.

— Ви не вважаєте її гiдною? — обережно запитав я.

— Чом же. У тебе чудова дочка, Артуре, можеш пишатися нею. Проте вона має один серйозний недолiк, властивий, до речi, й тобi. Як i всi творчi натури, Пенелопа неврiвноважена й надто емоцiйна. Це, на мiй погляд, завадить їй стати гарною Хазяйкою Джерела. На твоєму мiсцi я вiддав би перевагу Брендi. Вона надзвичайно розумна, серйозна й розважлива дiвчина з сильно розвиненим почуттям вiдповiдальностi за свої вчинки, а здоровий глузд у нiй переважає над емоцiями. Щоправда, часом вона забагато говорить, але завжди робить свою справу. Думаю, Бренда буде тобi гарною помiчницею.

— Менi вона теж подобається, — сказав я. — Ви пропонуєте взяти її з собою?

— Рекомендую.

— А як тодi бути з Брендоном? Вони ж не можуть одне без одного.

— Вiзьми i його. В нашiй останнiй розмовi Брендон ясно дав менi зрозумiти, що хотiв би податися з тобою в Серединнi свiти.

— Вiн усувається вiд боротьби за престол?

— Не назавжди, лише на пару рокiв. Йому хочеться вiдпочити вiд усiх цих iнтриг та змов, трохи пожити у своє задоволення. Я вважаю, що це не суперечить iнтересам вашої родини. Перш нiж розпалювати громадянську вiйну в Домi Свiтла, слiд дати Амадiсовi й Рахiлi останнiй шанс. Якщо вони не виправляться, то самi погублять себе. I тодi Брендон стане королем, уникнувши кровопролиття... Гм. Але в одному твоя мати таки має рацiю. Адепт Рiвноваги на тронi Свiтла — дуже сильний розклад. Та, зрештою, це вирiшувати тобi. Я не збираюся давити на тебе авторитетом, просто хочу, щоб ти знав мою думку. Я певен, що Брендон i Бренда будуть гiднi твоєї довiри.

Я задумався. Посвятити близнюкiв Джерелу? А чом би й нi. Раз Янус вважає їх гiдними довiри...

— Брендоновою вiдсутнiстю може скористатися iнший претендент на престол, — зауважив я. — Той, хто пiдiслав Караючого Ангела. Кого, найпевнiше, пiдтримує Порядок.

Дiд кивнув:

— Не хочу бути категоричним, але менi здається, що це Гаральд.

— Що ви знаєте про нього?

— Не бiльше, нiж iншi. З ним особисто я не зустрiчався. Кажуть, що Гаральд прийняв мiтраїзм дуже близько до серця, i це мене турбує. Культ Мiтри безпосередньо пов’язаний з Порядком, i Гаральд у своїй заповзятостi неофiта мiг зайти надто далеко. Значно далi, нiж ваш предок.

Я одразу здогадався, про кого йдеться.

— Але ж король Артур був адептом Джерела.

— Так, — погодився дiд. — Тепер ми знаємо, що був. Проте вiн мав i Силу Порядку, це менi точно вiдомо. Мабуть, з якихось мiркувань вiн промiняв Джерело на Янь. Цiлком можливо, що задля власного порятунку — адже його переслiдувала Вiв’єна, що була, як з’ясувалося, не звичайною вiдьмою, а Хазяйкою Джерела. I я припускаю, що саме завдяки Силi Джерела король Артур змiг опанувати Силу Порядку, не втративши нi своєї людськостi, нi здорового глузду.

Янусова гiпотеза видалась менi досить переконливою. Але не актуальною — зараз ситуацiя була зовсiм iнша.

— Хоч там як, — сказав я, — а Гаральд не був адептом Джерела. Якщо вiн злигався з Порядком, то вже напевно позбувся геть усiх клепок у головi. Його треба розшукати.

— Нашi вже займаються цим. Так само, як i решта Домiв. Нiхто не в захватi вiд того, що десь по свiтах розгулює божевiльний адепт Порядку.

— А в Александра питали?

— Я розмовляв з ним кiлька годин тому. Вiн божиться, що нiчого не знає про плани свого сина i не бачив його з минулого року.

— Та про всяк випадок Александра слiд заарештувати.

Янус примружився й пильно глянув на мене. Я наготувався вислухати вiд дiда черговий докiр iз приводу нашої давньої ворожнечi з Александром, але натомiсть вiн сказав:

— Мiж iншим, Амадiс неодноразово намагався зв’язатися з тобою. Ти думаєш побалакати з ним?

Я похитав головою:

— Це виключено. У нас з Амадiсом були гарнi стосунки, i я не хочу їх псувати.

— Розумiю, — сказав Янус. — Але врештi-решт тобi доведеться визначитися.

— Але згодом, — вiдповiв я.

*

Наступнi чотири днi я провiв у Досвiтньому Замку пiд пильним наглядом тiтки Помони, що дбала про вiдновлення моєї нервової системи. Спiлкувався здебiльшого з Брендою й Пенелопою, а також з найближчими Сутiнковими родичами. Брендон вiдбув на Землю Хiросiми, щоб залагодити там свої справи, пов’язанi з припиненням лiкарської практики; вiн був дуже вiдповiдальною людиною й не мiг кинути своїх пацiєнтiв напризволяще. Юнона поставилася до його рiшення податися зi мною до Серединних свiтiв украй осудливо i назвала нас обох дезертирами. Вона закликáла до нашого патрiотизму, до честолюбства, до iнших властивих кожнiй людинi чеснот i вад, але ми залишалися непохитними. Образившись на нас, мама повернулася на Марс, у свiй новий Дiм. Проте ми не сумнiвалися, що на урочистий бенкет у Палацi-На-Вершинi-Олiмпу, скликаний понтифiком мiста на мою честь, вона з’явиться обов’язково i на той час уже перестане сердитись на нас.

Пенелопа, нiби на пiдтвердження дiдових слiв про нерiвнiсть її характеру, впала в меланхолiю. Зазвичай вона влаштовувалася в кутку кiмнати, сидiла тихо, як мишка, годинами не промовляла нi слова i лише стежила за мною. Найдивнiше, що я не почував анi найменшої нiяковостi пiд її пильним, вивчаючим поглядом. Вона дивилася на мене так тепло i приязно, що менi було навiть приємно.

Через такий доччин стан я спiлкувався переважно з Брендою. Ми базiкали про все на свiтi, переглядали найкращi фiльми, створенi людством за час моєї вiдсутностi, слухали музику, грали в шахи, а час вiд часу, коли Пенелопа трохи жвавiшала або до мене навiдувався Помонин син Дiонiс, мiй старий друг i кузен, утрьох перекидалися в карти. Згодом Бренда принесла свiй ноутбук i, керуючись моїми вказiвками, стала конструювати для мене надскладнi й надпотужнi закляття. Треба вiддати їй належне — вона виявилася чудовою помiчницею, працювала швидко, схоплювала все на льоту.

Наприкiнцi четвертого дня я вже цiлком одужав, змiг викликати Образ Джерела на повну силу i надиктував з комп’ютерних роздрукiвок новенькi закляття. Тепер я був готовий до зустрiчi навiть з легiоном Агнцiв — а також iз тими, хто за ними стояв. Особливо хвацьким було одне закляття на дев’яти мовах, що його я намовляв упродовж пiвгодини. Це був мiй маленький сюрприз для Александра та Гаральда, з якими я мав намiр побачитися до свого вiдбуття в Серединнi свiти.

— Гарно ми попрацювали, — задоволено мовив я, потягнувшись у крiслi. — Брендо, сонечко, без тебе я б не впорався. Що й казати: вiдьма з комп’ютером — грiзна сила.

— Авжеж, — погодилася Бренда i стрiлила поглядом у Пенелопу. — От якби ще до нас приєдналася вiдьма з пензлем i додала трiшечки гармонiї до сухої математичної лiнгвiстики... Але марно сподiватися — ця вiдьма дуже заглиблена в себе.

У вiдповiдь на Брендине зауваження Пенелопа встала з крiсла, пiдiйшла до мене i легенько цмокнула в губи.

— Добранiч, Артуре, — сказала вона, потiм поцiлувала Бренду. — Добранiч, кузино.

— Ти вже йдеш? — запитав я.

Пенелопа кивнула i сонно всмiхнулася. Утiм, сонною вона виглядала вiд самого ранку.

— Я втомилася й хочу спати. Та й пiзно вже.

— Приємних тобi снiв, серденько, — сказав я й поцiлував її руку.

Коли Пенелопа вийшла, Бренда прокоментувала:

— У неї зараз криза жанру. Хоче написати твiй портрет з натури, але нiяк не наважиться почати.

— Мабуть, я розчарував її, — припустив я.

— Не кажи дурниць! Вона в захватi вiд тебе. Але ти зовсiм не такий, яким вона тебе уявляла. Зараз Пенелопа болiсно звикає до того, що ти нiякий не iдеал, а жива людина.

Я важко зiтхнув:

— Їй доведеться звикати не лише до цього... — А кiлька секунд помовчавши, продовжив: — Коли я розповiдав вам свою iсторiю, то не сказав про дiвчину, що незабаром стане моєю жiнкою.

— Ага... — сестра лукаво всмiхнулася. — Це та, з якою ти розмовляв ще першого дня? Брендон каже, що вона справжня красуня. За його словами, ви дивились одне на одного закоханими очима, хоч i розмовляли дуже офiцiйно.

— Вiн помилився, — сказав я, вiдчуваючи, як паленiють мої щоки. — То була Дана, наречена короля Колiна. А мою звуть Дейдра, вона Данина двоюрiдна сестра, дочка покiйного короля Брiана... — Я розповiв про неї все, що вважав за потрiбне, а вiдтак обережно запитав: — Як ти думаєш, Пенелопа болiсно вiдреагує на цю звiстку?

— Гадаю, буде прикро вражена. Адже в її уявленнi ви з Дiаною були єдиним цiлим. Проте вона вже готова до цього... в усякому разi, готується. Зокрема цим i викликана її теперiшня меланхолiя.

— Он як! — образився я. — Брендон уже подiлився з нею своїми безглуздими здогадами щодо Дани?

Бренда уважно подивилася на мене, i в її очах я прочитав запитання: а чи такi вже вони безглуздi?

— Нi, це я. Позавчора, нiби мiж iншим, висловила припущення, що раз ти прожив двадцять рокiв, нiчого не пам’ятаючи про себе, то цiлком можеш бути зарученим, а то й одруженим.

— I що Пенелопа?

— Була шокована. Досi їй навiть на думку це не спадало. Як я вже казала, вона лише починає сприймати тебе як живу людину.

— Тодi прошу... — Я зам’явся. — Ну, натякни їй про Дейдру. Тонко, ненав’язливо, щоб не приголомшити її одразу.

Бренда мугикнула:

— Непросте завдання. Але спробую. Пенелопа все рiвно довiдається про це — то краще вже вiд мене. Я буду дуже делiкатна.

— Дякую, сестричко.

Я дiстав з кишенi сигарету i закурив. Бренда зiбрала розкиданi на столi аркушi з текстом заклять i стала їх переглядати. В її очах засяяли жадiбнi вогники.

— Чари просто клас, — сказала сестра i зiтхнула. — Шкода, що не можу скористатися ними.

— Поки не можеш, — уточнив я.

— То ти вже вирiшив? — запитала Бренда.

Я ствердно кивнув:

— Я вiдведу вас до Джерела. Всiх трьох.

— Але ти ще погано знаєш нас.

— Зате ви менi дуже подобаєтеся. А я звик довiряти своїм почуттям.

Бренда вмостилась у мене на колiнах i обхопила мою шию рукою.

— Ми всi тебе любимо, Артуре, — серйозно сказала вона. — I виправдаємо твою довiру.

Роздiл 23

Ми їхали по вузькiй звивистiй вуличцi, що вела в центр мiста, пiдкови наших коней мiрно цокали об брукiвку. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися озброєнi чоловiки, пiшi й кiннi, у бiлих плащах з чорним хрестом лицарiв ордену Святого Духа. Декотрi з них зупинялися й дивились нам услiд — але не на мене, а на мого супутника, молоденького пажа зi свiтлим лляним волоссям, лагiдними волошковими очима, тендiтною фiгуркою i гарненьким дiвочим личком.

Зрештою Бренда не витримала i тихенько пирхнула:

— От лихо, Артуре! З нашого маскараду нiчого не вийшло. Всi впiзнають у менi жiнку.

Я похитав головою:

— Помиляєшся, сестричко. Вони думають, що ти хлопчик. Гарний, привабливий хлопчик. Хрестоносцi складають обiтницю цнотливостi, тому серед них багато гомикiв i педофiлiв.

Бренда гидливо скривилася:

— Яке неподобство!

Їй довелося вдягнути чоловiче вбрання, бо жiнок (окрiм прислуги) на територiю орденських замкiв не пускали. Взагалi я збирався вiдвiдати брата Александра сам-один, але сестра вчепилася в мене мертвою хваткою, тож менi довелося взяти її з собою. Я розумiв, що в разi моєї вiдмови, вона спробує самостiйно пiдстрахувати мене i цим зруйнує всi мої плани.

Нарештi ми пiд’їхали до масивної оббитої залiзом брами у високому фортечному мурi, що вiдгороджував вiд решти мiста головне командорство ордену Святого Духа i резиденцiю його гросмейстера. Як i тридцять рокiв тому, замок був захищений потужними i стiйкими блокувальними чарами, що надiйно перекривали доступ до Тунелю. Саме тому ми прибули звичайним шляхом, а не з’явились просто в Александрових апартаментах. Звiсно, я мiг за iграшки обiйти це блокування, скориставшись Силою Джерела, проте мiй задум передбачав, що брат матиме кiлька хвилин на роздуми — i припуститься помилки, на яку я дуже розраховував.

Брама була розчинена, грати пiднятi, але дорогу нам перепинили двоє вартових з алебардами.

— Хто? — вимогливо запитав старший з них, з густою кошлатою бородою.

— Шарль де Лум’єр, лицар з Нормандiї, зi зброєносцем, — вiдповiв я. — Прибув до його свiтлостi великого магiстра з посланням вiд його високостi герцога Нормандського.

Вартовi порадилися мiж собою i з iншими своїми колегами, що чергували бiля брами, потiм молодший попрямував досередини фортецi i зник за рогом караульної. Бородань попросив нас зачекати, пояснивши, що про наше прибуття зараз повiдомлять начальству.

Хвилин за десять молодший вартовий повернувся. Разом з ним поважно йшов високий синьоокий блондин рокiв сорока, типовий арiєць, одягнений у шикарний камзол з темно-коричневої тафти з безлiччю срiбних позументiв. Владний вигляд i шанобливе ставлення до нього з боку вартових свiдчили про його високе положення в iєрархiї ордену.

Коли вiн наблизився до нас, ми з Брендою спiшилися. Вiн стримано поклонився, ми вiдповiли йому тим самим.

— Командор Гартман фон Ауе, — вiдрекомендувався вiн, — ад’ютант його свiтлостi великого магiстра. З ким маю честь, панове?

— Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно вiдповiв я. — А це мiй зброєносець i кузен Бран де Шато-Тьєрi.

Командор несхвально глянув на Бренду — її дiвоча зовнiшнiсть справила на нього не найкраще враження — i кивнув:

— Менi доповiли, що ви маєте послання вiд герцога Нормандського.

— Вiрнiше, доручення, — уточнив я. — Конфiденцiйне доручення. У мене є рекомендацiйний лист, адресований особисто його свiтлостi великому магiстру, i я звертаюся з клопотанням про термiнову авдiєнцiю.

Я дiстав з-за вилоги камзола пакет, скрiплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усерединi пакета лежала записка — мiй привiт Александровi.

Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навiювання, спрямувавши його думки в потрiбне русло.

— Ходiть за мною, панове. Я доповiм про вас його свiтлостi.

Ми пройшли пiд аркою ворiт i перетнули широкий плац, по периметру якого марширували пiшi хрестоносцi, спiваючи якусь войовничу пiсню. Бiля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхiв, потiм повернувся до мене i сказав:

— У вас славне iм’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять рокiв тому командував армiєю Лангедоку у вiйнi з нашим орденом?

— Так, я його син.

Командор з повагою подивився на мене:

— Сподiваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?

— Вiн вмер, — замогильним голосом повiдомив я.

Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осiнила себе знаменням Свiтла, але вчасно схаменулася.

— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, i в нашому орденi його шанують, хоча вiн був нашим ворогом.

Я промовчав, зберiгаючи на своєму обличчi скорботну мiну. Мене дуже здивувало, що Александр не пiддав моє iм’я анафемi. А втiм, може, вiн i хотiв це зробити, але не змiг, оскiльки бiльшiсть його пiдлеглих шанували вiйськовi традицiї своєї епохи. В Середньовiччi вiйна є невiд’ємною частиною повсякденного побуту, i за цих умов повага до гiдного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхiднiсть, вiддушина для гуманiзму у свiтi, де панують жорстокiсть i насильство...

*

За три десятилiття, що минули вiд часу нашої останньої зустрiчi, Александр сильно змiнився. Тепер вiн мав подобу шiстдесятирiчного, за мiрками простих смертних, чоловiка. Шкiра на його гладко виголеному обличчi стемнiла, помiтно загрубла, на чолi та перенiссi утворилося безлiч зморщок, а в густому каштановому волоссi виднiлися сивi пасма. Проте лице його зберiгало колишнiй вольовий вираз, сiро-сталевi очi дивилися на свiт владно й рiшуче, ще яскравiше, нiж ранiше, палав у них вогонь фанатизму.

Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освiжаючи свою пам’ять i поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнiшнiсть, яку зазвичай приймають лише найстаршi з чаклунiв, дуже пасує Александровi.

— Якщо ти хотiв приголомшити мене своїм вiзитом, — повiльно проказав вiн, — то тобi це вдалося. Я здивований, брате. — Вiн вимовив ключовi слова, що привели в дiю чари проти пiдслуховування, i знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою iдеєю.

— Згоден, — кивнув я. — Нам можна присiсти?

— Певна рiч. Прошу, сiдайте, де вам завгодно.

Ми з Брендою влаштувалися в зручних крiслах бiля вiкна. Александр також сiв i перевiв свiй жорсткий погляд на сестру:

— Отже, ти i є Бренда? Востаннє я бачив тебе ще малою.

— Шкода, я не пам’ятаю цього, — чемно вiдповiла Бренда.

— Ти була милою дитиною i стала гарною дiвчиною, — вiв далi Александр. — Чоловiки на тебе, мабуть, заглядаються.

— Ще б пак! — пирхнула Бренда. — Твої лицарi аж баньки вилуплювали.

— Це й зрозумiло. Ти дуже приваблива жiнка.

— Але вони вважали мене за хлопця! Яка гидота!

Александр знизав плечима:

— Пороки людськi незчисленнi. Навiть найкращi з нас грiшать — якщо не дiлом, то думками й словами.

— Як ти, наприклад, — єхидно вставив я; понад усе мене дратував у Александровi його цинiзм. — Ти згрiшив, вiдрiкшись вiд сiм’ї, i твоя провина не лишилася без кари. Гаральд, твiй син, викоханий i вихований тобою, вiдрiкся вiд iстинного Бога.

Александр закусив губу i злостиво глянув на мене:

— А щоб тебе покорчило, Артуре! Умiєш ти дiстати людину!.. Навiщо ти прийшов? Що тобi треба?

— Своє я вже отримав, — вiдповiв я з кривою усмiшкою i задiяв перше з мого джентльменського набору заклять.

Мiй старший брат був миттю знерухомлений i позбавлений доступу як до Формотворчих, так i до своїх внутрiшнiх магiчних ресурсiв.

— Можеш говорити, — дозволив я. — Але кликати на допомогу не раджу. Однаково тебе нiхто не почує. Ти сам подбав про це.

— Негiдник! — гнiвно мовив Александр, не в змозi поворухнутися. Очi його палали безсилою люттю. — Ти пiдлий i безчесний! Ти став ще пiдступнiший, нiж був ранiше. Я прийняв тебе як родича, а ти...

— I свого виродка ти викликав з тiєї ж причини? — в’їдливо запитав я. — Мабуть, для того, щоб улаштувати зворушливу зустрiч дядька з небожем?

— Вiн викликав Гаральда? — здивувалася Бренда.

— А що ж ти думала? З того моменту як Александровi доповiли про нас, я був напоготовi i пильно стежив за Формотворчими. Вiн зв’язувався з кимсь через Сапфiр.

— З Гаральдом?

— Певен, що з ним. Мовляв, привалила удача, синку, здобич сама полiзла в пастку. Чекаю на групу пiдтримки з Порядку.

— Iдiот! — прогарчав зi свого крiсла Александр. — Думаєш, я заодно з Гаральдом? Та я так само засуджую його змову з Порядком.

— А навiщо покликав його?

— Я не кликав його! Лише попередив про твiй вiзит. Щоб вiн випадково не сунувся сюди.

— Виходить, ти збрехав мамi й дiдовi, — сказала Бренда. — Ти спiлкуєшся з Гаральдом!

— Вiн мiй син, — вiдрубав Александр. — А ти, Артуре, дурень! Як ти мiг повiрити, що я замiшаний у Гаральдовi iгри.

Я сардонiчно розсмiявся:

— Це ти дурень, брате! Ти завжди був тугодумом. Я знав: якщо дати тобi мало часу, ти запанiкуєш i утнеш дурницю. Я не сумнiвався, що тобi вiдомо, де Гаральд, принаймнi, вiдомо, як з ним зв’язатися, i єдине, чого я хотiв вiд тебе, ти вже зробив. Ти повiдомив йому, що я тут, i тепер вiн точно з’явиться, бо полює на мене.

Александр застогнав, дико витрiщивши очi. Лише зараз вiн збагнув, якої помилки припустився, але нiчого виправити вже не мiг.

А Бренда глянула на мене з тривогою й захопленням:

— Чому ти зразу не сказав про свої плани? Ми б улаштували Гаральдовi чудову пастку.

— Пастка i так гарна, — вiдповiв я. — А якби про це знало багато людей, могла б довiдатись i мама. А вона б точно попередила Александра.

— Мерзотник! — простогнав мiй старший брат. — Який же ти мерзотник, Артуре!

— Це твiй син мерзотник. Вiн перший зажадав моєї смертi. Я навiть не пiдозрював про його iснування, а вiн нацькував на мене чудовисько з Порядку. I завваж: зi мною була Юнона, але Гаральда це не зупинило. Заради своїх амбiцiй вiн ладен був пожертвувати нашою матiр’ю.

— Вiн не знав, що вона там!

— Правда? — скептично запитав я. — Ну, припустiмо, що й справдi не знав. А якби знав, це вплинуло б на його плани? Скажи чесно. Не менi — собi скажи.

Александр важко зiтхнув:

— Гаральд геть втратив розум, коли злигався з Порядком... I винен у цьому Амадiс!

— Га? — здивувався я.

— Так, так! Це наш зведений брат зiпсував мого сина. Коли Гаральд уперше з’явився в Сонячному Мiстi, якраз було свято зимового сонцестояння. Вiн вiдвiдав урочисту службу в Головному Храмi, i тi дешевi трюки в Амадiсовiм виконаннi, всiлякi „чудеса” й „одкровення”, справили на нього несподiвано сильне враження. Я не заперечую, що Амадiс майстер запудрювати мiзки простим смертним, вiн дуже ефектний у ролi жерця Мiтри i має унiкальний дар переконання... Та хiба мiг я подумати, хiба могло менi привидiтися навiть у кошмарному снi, що вiн здатен запаморочити голову моєму синовi!

— Ах, друже Горацiо! — сказав я.

Александр запитливо пiдвiв брови:

— Про що ти?

— Та, власне, нi про що. Просто я забув, що начитанiсть нiколи не належала до твоїх чеснот. У довiльному викладi це звучить так: на свiтi є багато незбагненних речей, якi не снилися навiть наймудрiшим. А ти аж нiяк не мудрий... Ну, гараз. Що було з Гаральдом далi?

— А що далi? Вiн мав з Амадiсом тривалi бесiди, уважно слухав його проповiдi, студiював вашу бiсiвську Книгу Пророкiв... Словом, коли ми знову зустрiлися, Гаральд був уже iншою людиною. Заявив менi, що знайшов iстинного Бога, i цей Бог — Порядок... Прокляття! — Александрова щока нервово затiпалася. — Я виховав Гаральда ревним християнином, вiн нiколи не сумнiвався у своїй вiрi — i ось тобi! Мало того, вiн не просто вiдрiкся вiд Христа i прийняв Мiтру, вiн пiшов на прямий контакт iз Порядком i зараз не усвiдомлює своїх учинкiв.

— Направду кажуть, — ущипливо промовила Бренда, — примусь дурня Богу молитися, вiн i лоба розiб’є.

Александр люто зиркнув на неї, однак промовчав. А я встав з крiсла, неквапно розкурив сигарету i пройшовся по кiмнатi.

— Отже, — сказав я, — ти стверджуєш, що твiй син не контролює себе?

— Атож. Ним керує Порядок. Його треба рятувати, а не карати... — Братова щока ще дужче затiпалася. — Артуре, я нiколи тебе нi про що не просив. Але зараз... — Його владне, вольове обличчя спотворила гримаса пекучого болю. Йому було нестерпно важко вимовляти цi слова, звертаючись до мене, i все-таки заради сина вiн переступив через свою гордiсть. — Не убивай Гаральда, прошу тебе. Зжалься над ним, дай йому шанс виправитися. Нехай нас посадять в одну камеру, я зможу вiдрадити його... переконати в згубностi зв’язку з Порядком.

Я зупинився за крок вiд Александра i струсив попiл на пiдлогу мiж нами.

— Я матиму на увазi твоє прохання, брате. Але нiчого не обiцяю. Все залежатиме вiд обставин. Я не хочу проливати кров родича, хай навiть це кров вiд кровi твоєї. Проте...

Я замовк, вiдчувши, що поблизу хтось оперує силами Порядку, намагаючись подолати блокувальнi чари. Цей „хтось” дiяв iз граничною обережнiстю, але я був насторожi i не дозволив йому заскочити мене зненацька.

Викликавши Образ Джерела, я завбачливо вiдступив до стiни. Бренда мерщiй схопилася з крiсла i приєдналась до мене, стискаючи тонкий, щiльний жмут Формотворчих.

А за секунду посеред кiмнати матерiалiзувалися три фiгури. Двi з них були точними копiями Агнця, що вiдвiдав мене в Дiаниних Сутiнках. Мiж ними, гиденько посмiхаючись, стояв високий темноволосий хлопець. Його вилицювате обличчя було молодшою i ще злiшою версiєю Александрового лиця.

— Привiт, тату! — сказав вiн, швидко глянувши на свого батька. — Бачу, тебе пов’язали. Не бiда, зараз ми допоможемо тобi — от тiльки розберемося з цим прислужником диявола.

Гаральд, син Александра, гостро зиркнув на мене i клацнув пальцями. За цим знаком один з Агнцiв бебехнув потужними iзоляцiйними чарами. Я зустрiв їх контрзакляттям — тим самим, що намовляв пiвгодини.

На перший погляд, моє закляття не подiяло. I на другий — також. Мiй Образ i Знаки Янь Агнцiв зникли, а Бренда втратила зв’язок з Формотворчими.

— От ти i зловився, дядьку Артуре, пекельний вилупку! — з похмурою урочистiстю мовив Гаральд, дивлячись на мене не просто з ненавистю, а з несамовитою ненавистю релiгiйного фанатика. — Тепер не втечеш. Ти, мабуть, думав, що раз убив одного Агнця, то й по всьому? А дзуськи! Бог любить трiйцю.

— Ти ж вiдрiкся вiд Трiйцi, — нагадав я йому. — I прийняв Мiтру.

— Пусте, — вiдмахнувся Гаральд. — Коли я ближче познайомився з Господом, то зрозумiв, що мiтраїзм — така ж облуда, як i християнство. Бог єдиний, i вiн Порядок, а решта — вiд лукавого. Батько довго годував мене байками про цього єврея-вiдступника, Iсуса з Назарета, потiм Амадiс труїв менi всяку туфту про Мiтру, та нарештi я прозрiв i збагнув, що iстина в самому Порядку. У ньому i лише в ньому. А ти служиш Сатанi, Артуре. Тому ти мусиш умерти.

— Гаральде, безумцю! — вигукнув Александр. — Що ти робиш? Опам’ятайся! Порядок не Бог, це лише частина Всесвiту, створеного Всевишнiм, що стоїть над усiм сущим. Як i Хаос, Порядок...

— Мовчи, батьку! — суворо перебив його Гаральд. — Не блюзнiрствуй! Порядок сама досконалiсть, i не смiй рiвняти його з нечистим, потворним Хаосом. Сподiваюся, колись ти послухаєшся мене, пiдеш iз мною й подивишся на iстинний лик Господа — грiзний i прекрасний. Тодi ти прозрiєш i покаєшся. Господь милостивий, вiн простить тебе.

Менi стало по-справжньому моторошно. Агресивний фанатизм Гаральда перевершив мої найпохмурiшi сподiвання. Вiн нагадував менi мого батька Утера в найгiршi днi його життя, коли той, перебуваючи в станi жорстокої депресiї, починав мрiяти про повсюдне торжество iдеалiв Порядку. Але якщо Утер мав строгi моральнi настанови мiтраїзму, що не дозволяли йому всерйоз думати про втiлення своїх мрiй у реальнiсть, то примiтивна первiсна релiгiя Гаральда, була позбавлена будь-яких етичних норм. Навiть мiй кузен Дiонiс, вiдомий у Сутiнках песимiст, i той не припускав, що Гаральд так глибоко загруз у Порядку.

— Годi, — сказав я. — Тут не теологiчний семiнар. Менi набридла твоя маячня.

Гаральд вишкiрився в паскуднiй посмiшцi:

— Авжеж! Тобi, вiдзначеному дияволом, неприємно чути про Господа. Ну що ж, скоро ти взагалi нiчого не почуєш, крiм могильної тишi.

— Обережно, — попередив його Александр. — Артур приготував якусь каверзу. Вiн знав, що ти з’явишся. Вiн навмисно влаштував так, щоб ти з’явився.

— Он як! — сказав Гаральд, з цiкавiстю глянувши на мене. — Тодi вiн дурний. Цього разу хитрун перехитрив себе. Вiн жадав зустрiчi з мною — i вiн побачив мене. Тепер його чекає побачення зi смертю. Нарештi вiн постане перед судом Всевишнього i буде скинутий у Хаос.

— Зупинися, Гаральде, — ще раз спробував напоумити сина Александр. — Артур грає з тобою...

— Вже не грає, вже догрався. Вiн позбавлений своєї диявольської сили i тепер цiлком у моїх руках, що є руками Господнiми, його караючою десницею.

Александр приречено зiтхнув, збагнувши марнiсть своїх зусиль.

— Артуре, — озвалася Бренда, дивлячись на Гаральда з жалiстю й вiдразою. — Це параноя. Його мiсце в психлiкарнi, серед божевiльних.

— Боюся, вiн невилiковний, — зауважив я.

— Боюся, що так, — погодилася сестра. — Що робити?

— Можете молитися своєму нечистому заступнику, — глузливо порадив Гаральд. — Але вiн вас не врятує. Супроти двох Агнцiв Божих диявол безсилий.

За його наказом чудовиська вихопили з пiхв величезнi мечi i завмерли, в очiкування подальших розпоряджень. Бренда пiдступила до мене впритул, мiцно стисла мою руку i подумки сказала, що Брендон будь-якої митi може забрати нас звiдси, подолавши блокування Тунелю.

„Гаразд, — вiдповiв я. — Будьте напоготовi, але без моєї команди нiчого не починайте”.

Втiм, до Брендонової допомоги я вдаватися не збирався, позаяк подiї розгорталися в цiлковитiй вiдповiдностi до мого сценарiю. Те моє закляття, що позiрно було зруйноване iзоляцiйними чарами, насправдi спрацювало. Я складав його дуже довго, але воно було варте цього. Я не хотiв вступати в силову боротьбу з Агнцями з їхнiми Знаками Янь, тому вирiшив схитрувати. Моє надскладне закляття пробило в iзоляцiї крихiтну, зовсiм непомiтну дiрочку, i, на вiдмiну вiд решти присутнiх, я мав зв’язок iз зовнiшнiми силами...

— Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалiбур досi висить на поясi. — Це похвально. Вам зарахується покiрнiсть волi Господнiй.

Я вирiшив дати йому останнiй шанс:

— А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.

Гаральд мигцем глянув на Бренду i похитав головою:

— Вона вже зробила свiй вибiр. Ставши на твiй бiк, вона образила Господа, i лише смерть очистить її вiд грiха.

— А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотiв убити, бо вони були зi мною?

Гаральд лише похмуро посмiхнувся.

У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогiн вiдчаю.

Я мiг би сказати братовi: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потiм буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина...”

Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумiв, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совiсть, проте на iншiй шальцi терезiв були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, i тих, кого зовсiм не знав. Усiх їх, незалежно вiд моїх симпатiй, єднало одне — вони були людьми i мали право на життя... Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибiр — i зробив його.

— На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твiй син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Менi його нiтрохи не шкода.

Щойно з’явився Образ, iзоляцiйнi чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пiзно тягтися за своїми Янь. Я влiпив по них потужним i дуже ефективним закляттям, що приготував спецiально для цього випадку.

Навiть не пискнувши, чудовиська розтанули в повiтрi. Разом з ними зник i Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Вiн навiть не втиг зрозумiти, що зазнав поразки.

Я вчинив убивство — i не в приступi гнiву, не в запалi боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всi „за” та „проти”. Я анiтрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний i жалюгiдний, щоб я мiг побажати йому довгих рокiв життя. Вiн був безнадiйний, i те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.

— Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!.. Артуре, що з моїм сином?

— Його бiльше немає, — втомлено вiдповiв я. — Я розщепив його на атоми i розвiяв їх по безкрайнiх просторах Всесвiту. Вiн анi секунди не страждав.

— Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мiй син... Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!

Я розумiв, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв iз брата закляття нерухомостi i приготувався вiдбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезiше оцiнити ситуацiю.

Однак Александр продовжував сидiти в крiслi, не виказуючи жодних ознак агресивностi. Вiн лише зручнiше вiдкинувся на спинку й заплющив очi. По його щоках котилися сльози.

— Брате, — врештi мовив вiн. — Ти розумiєш, що вiдтепер мiж нами не може бути миру?

Я гiрко всмiхнувся i вiдповiв:

— Ми й ранiше не були сердешними друзями.

До мене пiдiйшла Бренда i поклала руку на моє плече.

— Нам час повертатися, Артуре.

— Так, — сказав я. — Тут нашi справи залагодженi. Тепер нас чекає шлях у нескiнченнiсть, до Джерела.