Син Cутiнкiв i Cвiтла

Роздiл 1

Десь неподалiк пролунав чистий та мелодiйний, мов срiбнi дзвiночки, смiх. Кевiн зупинив свого коня i прислухався. Вiд озера, до якого вiн прямував, долинав дiвочий спiв, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадiсного смiху. Усiх слiв годi було розiбрати, проте Кевiн одразу впiзнав досить популярну (i не зовсiм пристойну) пiсню про любовнi пригоди молодої дружини пiдстаркуватого вельможi. Також вiн вiдзначив, що незнайомка спiвала валiйською мовою — а тут, на пiвночi Логрiсу, це була неабияка рiдкiсть.

Кевiн зiскочив з коня i прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пiшки, йшов тихо i вкрадливо, з обережнiстю хижака на полюваннi. Проминувши заростi чагарника, вiн опинився на краю невеликої галявини перед спокiйним лiсовим озером — одним iз багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохланi.

Великий кущ дикої смородини надiйно ховав його вiд чарiвної юної дiвчини рокiв вiсiмнадцяти з довгим, до самої талiї, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лiсовi квiти, спiвала пiсню i пiсля кожного куплету заходилася дзвiнким смiхом. Дiвчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цiлком гола, i приголомшений Кевiн нiяк не мiг вiдвести вiд неї погляду. Вiн був чемним i вихованим юнаком, тож чудово розумiв, що йому слiд негайно пiти звiдси, а проте, паленiючи вiд сорому, все ж продовжував пiдглядати, не в змозi навiть рушити з мiсця. Кевiн був не лише чемним i вихованим юнаком, а був просто двадцятирiчним юнаком з абсолютно нормальною для його вiку реакцiєю на гарних та голих дiвчат.

Тим часом дiвчина, доспiвавши до кiнця пiсню, дбайливо поклала зiбраний букет на траву й пiдiйшла до сусiднього вiд Кевiна куща, де висiв пiсля прання її одяг: панчохи, сорочка, спiдницi й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а мiсцями розiрвана. Зблизька вона справляла ще звабливiше враження й була така жадана, що Кевiн не витримав i голосно застогнав.

Дiвчина здригнулася вiд несподiванки i швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потiм спритно кинулась убiк, де в тiнi розлогого дерева щипав траву її стриножений кiнь. Вона вихопила з притороченої до сiдла кобури пiстоль i, звiвши курок, спрямувала його на Кевiна. Все сталося так блискавично, що вiн не встиг навiть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дiвчина готiйською мовою. — I без вибрикiв! Жодних рiзких рухiв, бо iнакше... — Вона не закiнчила, але рiшучий вираз обличчя був красномовнiший за будь-якi погрози.

Кевiновi не лишалося нiчого iншого, як пiдкоритися. Вiн вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав вiн. — Не бiйся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дiвчина. — У мене зброя, i я враз виб’ю тобi мiзки.

Голяка, з пiстолем у руцi, вона мала дуже ефектний вигляд, i Кевiн мимоволi всмiхнувся, дарма що на чолi йому виступив холодний пiт, а по спинi бiгали мурашки.

— Ну-ну, крихiтко, вгамуйся, — примирливо мовив вiн. — Я ж лише пiдглядав. Повiр, я й на думцi не мав нiчого лихого.

Дiвчина змiряла його оцiнюючим поглядом i провела кiнчиком язика по верхнiй губi.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагiднiше.

— Кевiн МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дiвчина мало не впустила пiстоль. Її великi смарагдовi очi здивовано втупились у Кевiна.

— Хто-хто? — перепитала вона, нiби не розчувши.

— Кевiн МакШон.

— Невже новий герцог Лохланський?

Кевiн жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Готланд? — з полегкiстю промовила вона, лишивши без вiдповiдi його запитання. — Я в Логрiсi?

— Атож. Ти на територiї герцогства Лохланського, за десять миль на пiвдень вiд кордону з Готландом. Як тутешнiй правитель, я гарантую тобi безпеку й особисту недоторканнiсть... Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цiлити. А то ще стрiлиш ненароком.

— Ага! — сказала дiвчина й пожбурила пiстоль додолу.

Щось клацнуло. Кевiн напружився, чекаючи пострiлу... але нiчого не сталося.

— Вiн не заряджений, — спокiйно пояснила дiвчина. — Не маю пороху.

Вона повернулася до свого одягу, взяла спiдню сорочку i квапливо надягла через голову. Потiм скоса глянула на Кевiна й нiяково всмiхнулася, а її щоки зашарiли вiд запiзнiлого збентеження.

— Кумедне вийшло наше знайомство. Тобi не здається?

Кевiн дурнувато осмiхнувся:

— Авжеж, крихiтко.

— Я не крихiтка. Мене звуть Дейдра.

— Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе iм’я, дуже красиве... як i ти вся. Знаєш...

— Знаю, менi всi так кажуть. Та все одно приємно чути... До речi, якщо ми обоє не готiйцi, то чому розмовляємо цiєю варварською мовою?

— А тобi яка до вподоби — гельська чи валiйська?

— Валiйська.

— То ти з пiвдня? — запитав Кевiн уже валiйською.

— Так. Певнiше, з центру. Iз самiсiнького центру.

— З Авалона?

— Угадав. Я безсоромне столичне дiвчисько.

— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевiн.

— А хiба нi? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хiба я повелася як сором’язлива дiвчина, коли побачила тебе?

— Ти повелася вiдповiдно до ситуацiї. Якби я мав щодо тебе лихi намiри, а ти кинулася б одягатися, замiсть хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я... ну... цього...

Кевiн замовк, безнадiйно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалi вище задираючи нижнiй край сорочки. Видовище було ще звабливiше, нiж коли вона була зовсiм без одягу, i остаточно онiмiлий Кевiн жадiбно витрiщився на неї, намагаючись не пропустити нi найменшого її поруху.

Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспiхом осмикнула сорочку.

— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взiрець делiкатностi.

— Вибач, — засоромлено промимрив Кевiн, вiдвертаючись.

Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:

— Ти живеш неподалiк?

— За двi милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген. Ласкаво прошу до мене в гостi. — На думку про те, що ця чарiвна дiвчина гостюватиме в нього Кевiновi солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?

— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголоднiла. Сьогоднi взагалi не снiдала.

— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевiн. — Я взяв з собою цiлу сумку з усiлякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обiд.

Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.

— То неси її.

Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.

Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.

„Боже, яка вона красуня! — замилувано думав вiн. — Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...”

Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.

Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.

Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...

— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.

— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.

— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.

— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустрiв тебе — i, може, завдяки тобi прожив ще вiсiм рокiв. Ти замiнив йому сина, отож права на Лохлан належать тобi не лише за законом, а й за...

— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевiн. — Ти сказала „кузен Дункан”? Лорд Шон Мейгi був твоїм дядьком?

— Через свою дружину, тiтку Констанс. Вона була сестрою моєї матерi, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мiй названий двоюрiдний брат.

Кевiн раптом зайшовся кашлем.

— Але ж... лорд Шон був одружений з сестрою королеви!

Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмiшка.

— Саме так. Мiй батько — король Брiан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона слiпуче всмiхнулася. — Це ж бо так очевидно.

— Очевидно? — перепитав збентежений Кевiн.

— А хiба нi? Хiба ти не чув, що королiвська донька — найвродливiша дiвчина в свiтi? Чи можеш ти уявити, що на свiтi iснує дiвчина гарнiша за мене?

Кевiн допитливо подивився їй в очi, але так i не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.

— Е-е... так, звичайно, — промовив вiн, усе ще пiд враженням щойно почутого. Йому навiть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь вiн негайно й беззастережно повiрив їй. — Та розумiєш, я аж нiяк не сподiвався зустрiти в цих краях принцесу з роду Лейнстерiв — одну, без почту, без охорони...

— I без одягу, — смiючись, додала Дейдра. — Сподiваюсь, це залишиться мiж нами?

— Певна рiч!

— А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть”, „мiледi” — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.

— Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.

— Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелгонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.

— То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.

— Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцiльна загадка. Двадцять рокiв тому селяни знайшли мене на узлiссi, загорненого в червону, шиту золотом мантiю. Вiд народження менi було лише двiйко мiсяцiв, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблiв. З iншого ж боку, мешканцiв на островi не дуже багато, майже всi одне одного знають, i невдовзi з’ясувалося, що жодна з мiсцевих жiнок не могла бути моєю матiр’ю. Словом, казна-що. Мене вiднесли до тодiшнього губернатора, лорда Маркуса Фiнiгана, оскiльки ясно було, що я не звичайний найда, вiд якого вiдмовилася рiдня. До того ж бiля мене знайшли чудову шпагу зi срiбним, але мiцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем...

— Оцей? — Дейдра вказала на його середнiй палець лiвої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?

— Прошу.

Кевiн зняв перстень i передав Дейдрi. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потiм повернула зi словами:

— Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золотi, та й камiнь красивий. Це ж сапфiр, так?

— Наче так, — сказав Кевiн, знову надягаючи перстень. — Хоча нiхто напевно сказати не може. На вигляд вiн типовий синiй сапфiр, проте твердiший за алмаз.

— Може, чарiвний?

— Цiлком можливо. Якщо довго дивитися на нього, вiн заворожує, гiпнотизує; складається враження, що всерединi каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарiвна. Звичайне срiбло, з будь-якими домiшками, не може бути таким мiцним i пружним.

Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.

— Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.

— I що б це значило?

— Не знаю. Але мiй названий батько якось висловив цiкаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутнiй чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордовi Шону нiколи не бракувало фантазiї. I якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав i замiсть шкоди зробив менi велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливiсть прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився ранiше... Тiльки от бiда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нiчогiсiнько не пам’ятаю, i уявлення не маю про свої колишнi помилки i про те, як їх уникнути в цьому життi.

— Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смiєшся з дуже серйозних речей.

Кевiн спохмурнiв:

— Часом варто посмiятися з того, що гнiтить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.

Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:

— Мабуть, у тебе було важке дитинство?

— Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.

— Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?

— В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б логiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється логiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до магiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.

— Ти шкодуєш про це?

— Ще б пак! Як тут не шкодувати.

— Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.

— Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...

— Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.

А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Логрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без магiчних здiбностей. Через це Дейдра почувалася бiлою вороною в королiвськiй сiм’ї, де всi були чаклуни й вiдьми, а її батько, король Брiан, володiв загадковою Споконвiчною Силою, яку, за переказами, їхнiй далекий предок, вождь скоттiв Гiломан, отримав пiсля смертi легендарного короля Артура, останнього з династiї Пендрагонiв. Незважаючи на це (а скорiше, завдяки цьому — адже звичайнi люди побоюються чаклунiв), Дейдра зажила великої любовi серед простого народу i була, поза сумнiвами, найпопулярнiшою особою з усiх членiв королiвської родини. Проте Кевiн сильно сумнiвався, що загальна любов i популярнiсть достатньою мiрою компенсували Дейдрi її вроджену неповноцiннiсть...

— От бачиш, як багато в нас спiльного, — нарештi озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не вiдьма... i мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жалiти себе. Удвох якось веселiше. — Дейдра сумно зiтхнула. — Мiй батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дiвчиною нечаклунського роду. Як правило, такi шлюби залишаються бездiтними, але їм пощастило... вони вважали, що пощастило. Та я про це iншої думки. Я б волiла взагалi не народжуватися, анiж бути такою... калiкою.

Кевiн стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’янiла, тiльки от випите вино зовсiм не звеселило її, а навпаки — навiяло смуток.

— Не кажи так, Дейдро!

Вона знизала плечима:

— Я кажу, що думаю. Адже я справдi калiка — на вiдмiну вiд звичайних людей. Вони просто необдарованi, а я напiвкровка... хай йому грець. Хисту до магiї не маю нiякого, але належу до чаклунського свiту, де почуваюся чужою. От мiй брат був повноцiнний чаклун... та це його не врятувало.

Кевiн чув цю iсторiю. Єдиний син короля Брiана, принц Гандар, помер десять рокiв тому вiд затяжної хвороби з явними ознаками навмисного пристрiту. Майже нiхто не сумнiвався, що пристрiтнi чари наслав на юного принца менший брат короля, Урiєн, проте довести його причетнiсть до цього злочину не вдалося. А за кiлька мiсяцiв Урiєн Лейнстер загинув вiд нещасного випадку на полюваннi, i тепер уже в його смертi пiдозрювали короля. Ситуацiя була тим бiльше дражлива, що зараз наступником престолу був старший син Урiєна — Емрiс Лейнстер.

— Мiй батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла замiж i народила йому спадкоємця. Мої дiти матимуть Дар, якщо мiй чоловiк буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тодi стане ще гiрше... а менi й так нестерпно. Я вже стiльки просила татка, щоб вiн дав менi спокiй, щоб усиновив Колiна i зробив його своїм наступником. Та вiн затявся, хоче передати корону онуковi...

Кевiн слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двiчi ухилялася вiд пояснень, як вона опинилась у Лохланi без супроводу, але її останнi слова навели його на певнi здогади. I це йому геть не сподобалося.

— От що, Дейдро, — сказав вiн. — Ти, бува, не втекла вiд батька? Ну, щоб вiн не змусив тебе одружитися?

В її очах промайнув такий щирий i непiдробний подив, що в Кевiна не лишилося сумнiвiв — вiн помилився.

— Ага, он про що ти подумав. I либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спiльником... — Вона силувано всмiхнулася. — Почасти ти вгадав, я справдi втiкачка. Проте втекла не вiд батька, а вiд викрадачiв.

— Що?! — вражено вигукнув Кевiн. — Тебе викрали? Хто?

— Готiйськi шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларiка. Мабуть, вiн збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Логрiс i виторгувати територiальнi поступки. А може, був такий дурний, що сподiвався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи iнакше, вiн спiймав облизня.

— А як тобi вдалося втекти?

Вона недбало знизала плечима:

— Втекла i все тут.

Дейдра встала й невпевненою ходою рушила до озера, щоб вимити пiсля їжi руки. Зробивши кiлька крокiв, вона раптом спiткнулася й напевно упала б, якби Кевiн останньої митi не пiдхопив її.

— Що сталося, Дейдро? — стурбовано запитав вiн, дедалi мiцнiше обiймаючи її. — Тобi зле?

Дейдра пiдняла до нього обличчя, її очi млосно блищали.

— Нi, просто запаморочилося в головi. Я надто багато випила, я п’яна... — Вона поклала йому руки на плечi, усiм тiлом пригорнулася до нього i пристрасно прошепотiла: — Ти такий гарний хлопчик, Кевiне... а я так скучила за любов’ю й нiжнiстю. Ти ж хочеш мене, правда?

— Так! Так! — млiючи, вiдповiв Кевiн i лише потiм зрозумiв, щó вiн сказав. — Але...

— Я теж хочу тебе, любий. Дуже хочу.

Вона нахилила його голову й наблизила свої вуста до його вуст. Кевiн розумiв, що не має права користатися з теперiшнього стану Дейдри, що мусить негайно спинити її. Та це було понад його сили, вiн просто не мiг устояти перед такою спокусою. Вiн вiдповiв на її палкий та жадiбний поцiлунок, i весь навколишнiй свiт потемнiв у його очах, затьмарених пристрастю.

Роздiл 2

Велике плоскодонне судно повiльно пливло вниз за течiєю Боан — головної водної артерiї Логрiсу, що перетинала всю країну з пiвночi на пiвдень. По обидва береги рiки корабель супроводжували два загони озброєних вершникiв. Зустрiчнi рибалки та селяни вiтали процесiю радiсними вигуками — простий народ дуже любив Дейдру.

Кевiн сидiв на лавi бiля правого борту й сумовито дивився вдалечiнь. Вiн теж любив Дейдру, i то значно дужче, нiж хотiв її любити. Сам не розумiв, як мiг ускочити в таку халепу й до нестями закохатися в королiвську доньку. Винуватив у цьому збiг обставин, ту випадкову зустрiч у лiсi, i якраз тодi, коли Дейдрi забагалося випрати свiй одяг, проклинав злощаснi двi пляшки пiдступного гiбернiйського вина... А проте, намагаючись бути чесним перед собою, Кевiн мусив визнати, що обставини тут нi до чого. Вiн у будь-якому разi покохав би Дейдру, де б i коли не зустрiв її. Це було неминуче, як схiд сонця. Це була доля, в iснування якої Кевiн нiколи серйозно не вiрив...

Корабель наближався до Димiлiока, третього за величиною мiста Логрiсу, столицi провiнцiї Новий Корнуол. Там Дейдру чекала врочиста зустрiч, а для Кевiна це насамперед означало, що їхня iдилiя скiнчилася. В Лохланi Дейдра пробула майже тиждень, поки для неї споряджали корабель, потiм була пiвмiсячна подорож униз по рiчцi, i весь цей час вони щоночi кохалися. Та вiдтепер все змiниться. В Димiлiоку до них приєднається принцесин почет, Дейдра опиниться в оточеннi придворних, а вiн вiдiйде на другий план, i нинiшня їхня близькiсть залишиться в минулому.

За своїм статусом Кевiн належав до найвищої логрiйської аристократiї. Закони та звичаї країни не вiдрiзняли прийомних дiтей вiд рiдних, отож вiн, офiцiйно всиновлений бездiтним лордом Шоном Мейгi, успадкував не лише титул i володiння свого названого батька, а й усю його знатнiсть. Та навiть високе становище Кевiна не могло перекреслити того факту, що вiн, народжений невiдь ким, невiдь вiд кого i невiдь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже пiдозрiлим походженням. Це, серед iншого, й вiддаляло його вiд Дейдри. Логрiйцi — i знать, i простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловiком їхньої принцеси, загальної улюбленицi, став якийсь найда, хай навiть вiн тричi герцог.

А втiм, не це було головне. Прiрву мiж Кевiном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганнiй об’єктивностi, непiдвладна людськiй волi. Дейдра не була проста необдарована, вона була напiвкровка, а це значило, що її шлюб з чоловiком, що не має чаклунського Дару, найпевнiше, буде безплiдний. Якщо навiть станеться чудо, i в неї народяться дiти, то всi вони теж будуть напiвкровки i не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до магiї, не може стати королем...

Його похмурi роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкiшну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дiвчини було заплетене в коси i складене на головi у виглядi вiнка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лавi поруч iз Кевiном i взяла його за руку.

— Ну от, знову засумував, — промовила вона докiрливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнiм. У нас все буде гаразд, я обiцяю.

— I скiльком ти вже це обiцяла? — раптом запитав вiн.

Дейдра нiяково вiдвела погляд, щоки її порожевiли. Кевiн одразу пожалкував про свої слова, якi вихопились у нього мимоволi. Звичайно, вiн знав, що був у неї далеко не перший; навiть до їхнього острова доходили чутки про велелюбнiсть i непостiйнiсть королiвської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цiєї теми, хоча сам Кевiн чесно розповiв їй про двох дiвчат, що були в нього ранiше. Але про Дейдриних хлопцiв чути не хотiв — боявся, що їх було аж надто багато.

— Ти ревнуєш? — нарештi озвалася вона.

— Ще б пак, — неохоче зiзнався вiн. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто...

Тут Кевiн затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг бiль i гнiв.

— Нiколи... — напружено промовила вона, — нiколи так не кажи... Не смiй навiть думати про це. Зрозумiв?

— Вибач, — винувато промимрив Кевiн. Така рiзка реакцiя спантеличила його.

Якийсь час вони мовчки дивилися на захiд, де поступово розгорялася вечiрня заграва. А на пiвднi, прямо за курсом корабля, з-за обрiю виростали вежi великого мiста.

— Хочеш знати, як я втекла вiд викрадачiв? — запитала Дейдра.

— I як?

— Менi допомiг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообiцяла, що батько винагородить його за мiй порятунок... ну, i я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потiм я вбила його.

— Чому?

— Менi було гидко, Кевiне. Ти навiть не уявляєш... — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли вiн став вимагати обiцяної винагороди, почав чiплятися до мене, я вихопила його пiстоль i вистрiлила йому в обличчя. А тодi злякалася, скочила на коня й помчала свiт за очi. Забула навiть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко... Отака правда про мою втечу — але її я не розповiм нiкому, навiть батьковi.

— Ти не зробила нiчого ганебного.

— А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?

— Те ж саме.

Дейдра зiтхнула:

— Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.

— Вiн був злочинець.

— Але вiн допомiг менi.

— Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.

— Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.

— Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.

— Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.

Кевiн розгублено похитав головою:

— Дивний у тебе погляд на речi.

— Який вже є... — Дейдра трохи помовчала, а вiдтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднiм, запитала: — Ти чув щось про Брана Ерiксона, барона Говела?

— Нi. Хто вiн такий?

— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

*

Коли пiд радiснi вигуки юрби, гучнi вiтання герольдiв та безладнi завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в димiлiокському порту, на його борт у супроводi святково вдягнених дворян пiднялися двоє молодих вельмож.

Старший, рокiв двадцяти п’яти, був високий (хоч i нижчий за Кевiна) шатен з блякло-синiми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривленi тонкi губи й непропорцiйно малий рот. У манерах вельможi вiдчувалася швидше пиха, нiж правдива владнiсть, а погляд виказував сiру посереднiсть. Тримався вiн надзвичайно погордливо, мало не щосекунди пiдкреслюючи свою зверхнiсть над iншими.

Молодший був Кевiнiв ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендiтної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сiрi очi дивилися на Дейдру з затамованою нiжнiстю.

Обоє церемонно вклонилися Дейдрi.

— Дуже радий бачити вас цiлою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебiльшеним i, як здалося Кевiновi, наскрiзь фальшивим ентузiазмом.

— Хотiла б сподiватися, що радiсть ваш щира, кузене Емрiсе, — сухо вiдповiла вона. Потiм звернула свiй погляд на молодшого i привiтно всмiхнулася йому.

— Я щасливий, що все обiйшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосi.

Дейдра простягла йому руку, яку вiн галантно поцiлував.

— От у твоїй щиростi, Колiне, я нiтрохи не сумнiваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офiцiйнiй обстановцi в жоднiм разi не було проявом фамiльярностi, це лише пiдкреслювало рiзницю в її ставленнi до спiврозмовникiв. Логрiйськi аристократи взагалi рiдко вживали множину, звертаючи до рiвного собi за вiком i станом.

Дейдра вiдступила трохи вбiк i взяла Кевiна за лiкоть.

— Знайомтеся, панове: лорд Кевiн МакШон, герцог Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу i глянула на Кевiна. — Дозвольте вам вiдрекомендувати, мiлорде, моїх двоюрiдних братiв — принца Емрiса Лейнстера, наступника престолу, i Колiна Лейнстера, королiвського магiстра чаклунських мистецтв.

Тонкi Емрiсовi губи розтяглися в холоднiй усмiшцi, вiн недбало кивнув. Колiн навпаки — доброзичливо всмiхнувся йому.

— Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейгi. Маю надiю, що ми станемо добрими друзями.

— Я цього певен, принце, — чемно вiдповiв Кевiн.

— Сподiваюся, сестрице, — з гиденькою посмiшкою озвався Емрiс, — ваша цнота не постраждала в цiй халепi?

Колiн спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очi його потьмянiли вiд гнiву, а профiль загострився. Зненацька Емрiс висолопив язика, наче глузуючи з Колiна... i тут-таки мiцно прикусив його зубами.

З натовпу придворних почулися притлумленi смiшки. Емрiс, геть розгубивши свою пиху, поспiхом сховав у ротi покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарештi Кевiн збагнув, що це Колiн, за допомогою якихось чарiв, покарав Емрiса за його останнi слова.

А Дейдра, нiби нiчого не сталося, незворушно промовила:

— Своїм порятунком я цiлком завдячую лордовi Кевiну МакШону. Це вiн звiльнив мене з полону.

У Кевiна мало не вiдвисла щелепа вiд несподiванки. Проте останньої митi вiн опанував себе, нiчим не виказав свого подиву i лише розгублено потупився, що присутнi розцiнили як вияв скромностi.

— Ага! — сказав Колiн i з повагою подивився на Кевiна. — А я все гадав, як тобi вдалося втекти.

— Втекла я сама, — пояснила Дейдра. — Дiставшись готiйського кордону, мої викрадачi вже почувалися вдома i втратили пильнiсть, а я цим скористалася. Пiд час привалу звiльнилася вiд мотузок, скочила на найближчого коня й гайнула на пiвдень. Та мене б неодмiнно впiймали, якби вчасно не нагодився наш любий герцог... — Вона зробила паузу i всмiхнулася. — Побачивши дiвчину, яку наздоганяло пiвдюжини озброєних чоловiкiв, вiн жодної митi не сумнiвався, на чий бiк йому стати. Одного з моїх переслiдувачiв вiн застрелив, ще двох поранив, а вiд решти ми вiдiрвалися i вже без пригод доїхали до Каер-Сейлгена... I уявляєте, — натхненно продовжувала брехати Дейдра, — коли лорд Кевiн довiдався, хто я така, то попросив нiкому не розповiдати про його участь у моєму звiльненнi. Мовляв, не хоче нi до чого зобов’язувати мого батька. Але я вважаю, що це неправильно. Країна має знати своїх героїв.

Вiдчуваючи на собi захопленi погляди присутнiх, збентежений Кевiн ладен був провалитися крiзь землю... чи то пак — крiзь палубу корабля. А заперечити Дейдринi слова вiн нiяк не мiг, бо ж тепер знав, як все було насправдi, i розумiв, що вона оголосила його своїм рятiвником, аби приховати справжнi обставини своєї втечi.

Тим часом Колiн пiдступив до Кевiна й мiцно потиснув йому руку.

— Пане герцог, менi просто бракує слiв, щоб висловити свою вдячнiсть, — палко промовив вiн. — Якби не ви, ми б напевно втратили Дейдру. Викрадачi влаштували все так, що спершу ми не сумнiвались у причетностi до цього злочину атлантiв, i погоня пiшла хибним слiдом. А коли з’ясувалася правда, було вже запiзно. Тож вiдтепер я ваш боржник. I не лише я — а й уся королiвська родина. Певен, що мiй дядько король погодиться зi мною.

Дейдра дивилась на Кевiна iз задоволеною посмiшкою. Несподiвано вiн здогадався, про що вона зараз думає. I навiть не здогадався, а якимсь незбагненним чином дiзнався про це. Дейдра думала, що тепер Бран Ерiксон не посмiє скривдити його, героя-рятiвника єдиної дочки короля; тепер її батько буде змушений надати йому своє заступництво, вберегти вiд того вар’ята Ерiксона, вiдомого також на прiзвисько Скажений барон.

Але хто вiн такий, цей Бран Ерiксон? Скажений барон Ерiксон...

Роздiл 3

Пiзно ввечерi, коли Кевiн повернувся зi святкового бенкету у вiдведенi для нього розкiшнi покої в палацi губернатора i вже збирався лягти спати, до нього завiтав принц Колiн. У руках вiн тримав пляшку i два кришталевi келихи.

— Я помiтив, що за столом ти майже нiчого не пив, — сказав Колiн, перейшовши на дружнє „ти”. — От i подумав, що ми можемо трохи побалакати за чаркою.

Кевiн охоче погодився. Уперше вiд часу зустрiчi з Дейдрою вiн залишався на нiч у цнотливiй самотностi i мав велику пiдозру, що сьогоднi не засне. А цiкава розмова з молодшим принцом (який, на вiдмiну вiд старшого, подобався йому) була непоганою альтернативою похмурим роздумам наодинцi з собою.

Колiн поставив пляшку й келихи на стiл, потiм повернувся до дверей i швидко провiв пальцями по одвiрку. Прямокутник дверей тьмяно засвiтився, мов намазаний фосфором, а за секунду згас.

— Взагалi, слуги бояться пiдслуховувати мої розмови, — пояснив вiн. — Але зайва обережнiсть не зашкодить.

Вони влаштувалися за столом. Колiн наповнив обидва келихи й пiдняв свiй.

— За нас. Щоб усе було гаразд.

— Щоб усе було гаразд, — повторив Кевiн.

— Тiльки обережно, — останньої митi попередив Колiн. — Не поперхнися. Це справжнє вiскi з Iрландiї, не мiсцевi помиї.

Вони випили. Колiн дiстав з бiчної кишенi невелику скриньку, поклав її на стiл i вiдкинув кришку.

— Пригощайся.

Кевiн похитав головою:

— Дякую, не палю. Але тютюновий дим менi не заважає.

— От i добре. — Колiн вичаклував вогонь i розкурив сигару. — Я чув твою загадкову iсторiю, Кевiне МакШон, i тепер переконався, що чутки не перебiльшують. Твоя шпага справила на мене величезне враження. Вона аж пломенiє чарами. Можна подивитись на неї зблизька?

— Певна рiч, — вiдповiв Кевiн.

Вiн устав зi стiльця, пiдiйшов до скринi, де тримав свої найцiннiшi речi й дiстав звiдти шпагу в шитих срiблом пiхвах. Вiдтак повернувся до столу й передав її Колiну.

Колiн видобув шпагу з пiхв i став уважно розглядати її клинок. Червоний камiнь, що висiв у його на грудях, запалахкотiв слабким мерехтливим свiтлом. Кевiн здогадався, що для вивчення шпаги Колiн вдається до магiї.

За кiлька хвилин вiн пiдвiв на Кевiна захоплений погляд i заздрiсно мовив:

— Це просто надзвичайно! Клинок скрiплений дуже хитрими чарами. Я так i не зрозумiв їх до кiнця... — Тут Колiн нiяково всмiхнувся й додав: — А якщо чесно, я їх зовсiм не зрозумiв... Слухай, МакШоне, ти не дозволиш менi взяти шпагу до ранку. Я спробую розiбратися в її чарах. Не заперечуєш?

— Звiсно, нi, принце.

— Називай мене на iм’я, — запропонував Колiн. — Ти Дейдрин друг, а її друзi — мої друзi.

— Гаразд, Колiне. Можеш взяти шпагу. Тiльки не зруйнуй чари.

— Я буду обережний, — пообiцяв вiн. — До того ж цi чари скрiпленi намертво. Навiть за великого бажання я не зможу їм зашкодити.

Колiн повернув шпагу до пiхв i вiдклав її вбiк.

— I ще одне. Можна глянути на твiй перстень?

На вiдмiну вiд клинка, з перснем Колiн возився недовго i незабаром повернув його Кевiновi.

— Глухий номер, — досадливо буркнув вiн. — Тут такий мiцний захист, що я не знаю, як до нього пiдступитися. Та одне ясно: i перстень, i шпага — надзвичайно потужнi магiчнi iнструменти. А ще й твоє загадкове походження... Я просто не йму вiри, що ти не чаклун. У тебе має бути Дар. Геть усе свiдчить про це.

Кевiнове серце закалатало.

— Наш мiсцевий вiдун не знайшов у мене Дару, — з боязкою надiєю проказав вiн.

— Етар Альварсон? — Колiн скептично пхикнув. — Та що може тямити вiдун у справжнiй магiї! У порiвняннi з ним навiть мiй брат Емрiс може видатися могутнiм чаклуном. До речi, ти знаєш, хто такi вiдуни?

— I хто ж?

— Тi самi чаклуни, але з непробудженим Даром. Вони лише догоджають силам, а не керують ними, вони марiонетки в руках стихiй.

— Проте, вони на щось годнi, — сумно заперечив Кевiн; iскра надiї, що була зажеврiла в його серцi, згасла.— Якби я мав непробуджений Дар, то змiг би виробляти вiдунськi штучки.

— Не конче. Зрiдка буває так, що Дар, поки вiн не пробуджений, нiяк не виказує себе. Наприклад, моя кузина Монгфiнд...

— А як виявити такий Дар? — схвильовано перебив його Кевiн.

Колiн, здавалося, чекав на це.

— Без проблем, — вiдповiв вiн i зняв з шиї золотий ланцюжок, на якому висiв його чаклунський камiнь. — Це Вогнезор, магiчний артефакт. Вiн дозволяє концентрувати i спрямовувати чари. В нашому випадку, допоможе з’ясувати, чи є в тебе Дар.

Кевiн узяв до рук Вогнезор i запитливо глянув на Колiна, чекаючи подальших розпоряджень.

— Тепер стисни його в долонi i не випускай, хоч як би яскраво вiн не свiтився.

Колiн заплющив очi, його обличчя набуло зосередженого виразу. Кiлька секунд нiчого не вiдбувалося, аж це Кевiн помiтив, що крiзь його стиснутi пальцi пробивається червоне свiтло. Поступово воно стало таким яскравим, що Кевiновi здалося, нiби тримає в руцi полум’я, яке от-от припече йому долоню. Якби не Колiнове попередження, вiн напевно випустив би камiнь...

А наступною митi пошкодував, що не зробив цього.

Раптом свiтiння згасло, i тут Кевiна пронизав такий гострий бiль, що вiн не закричав лише з тiєї причини, що йому перехопило подих. Камiнь випав з його розчепiреної долонi на стiл.

Коли в очах Кевiновi прояснiло, вiн побачив перед собою усмiхнене обличчя Колiна. Принц надягав на шию ланцюжок з Вогнезором.

— Аби полегшити твої страждання, — задоволено промовив той,— скажу одразу, що цей бiль свiдчить про наявнiсть у тебе повноцiнного Дару. Iнакше ти нiчого б не вiдчув.

— Правда? — простогнав Кевiн, витираючи сльози. Зараз вiн був не в тому станi, щоб радiти цiй звiстцi.

— Щира правда, — пiдтвердив Колiн, наливаючи до його келиха вiскi. — Ось, випий.

Кевiн узяв тремтливою рукою келих i зробив добрячий ковток. Вiскi обпекло йому горло, а по тiлу розлилося приємне тепло. Знесилено вiдкинувшись на спинку стiльця, вiн прикрив очi i мляво спитав:

— А менш болючого способу виявлення Дару ти не знаєш?

— Авжеж знаю. Та я хотiв вiд самого початку показати тобi, що таке справжнi чари i якi вони небезпечнi — не лише для iнших людей, а й для тебе. Мушу попередити, що пробудження Дару в твоєму вiцi — дуже ризикована справа.

— Чому?

— Бо, на жаль, ти спiзнився. Оптимальний вiк для пробудження — шiсть-сiм рокiв; а що старша дитина, то вища ймовiрнiсть рiзних небажаних наслiдкiв. У вже дорослих людей спроба пробудження взагалi призводить до калiцтва i навiть до смертi... Але ти ще не цiлком дорослий, ти — на самiй межi. Ще кiлька рокiв — i було б узагалi безнадiйно. Хоча й так ризик завеликий. Бiльшiсть чаклунiв та вiдьом, чий Дар не був пробуджений вчасно, вiдмовляються ризикувати i на все життя лишаються вiдунами.

— Ну, менi кар’єра вiдуна не свiтить, — сказав Кевiн, потроху опанувавши себе. I сам здивувався тому спокоєвi, з яким сприйняв звiстку про свiй Дар. Десь у глибинi душi вiн завжди був певен, що є чаклуном, а твердження Альварсона про вiдсутнiсть у нього хисту до магiї вважав якимсь прикрим непорозумiнням. — Я ж не маю вiдунських здiбностей... Та навiть якби мав, не вдовольнився б цим. Навiщо догоджати силам, якщо я зможу керувати ними.

— А не боїшся за своє життя?

— Звичайно, боюся. Але можна боятися i попри це ризикувати. Я завжди хотiв бути чаклуном. I тепер, коли моя мрiя здiйснилася, хiба можу вiдступити перед небезпекою.

Колiн пильно подивився на нього:

— А ти хоробрий, Кевiне МакШон. Ти не прикидається, тобi справдi начхати на небезпеку. I це дуже добре. Впевненiсть — уже половина успiху. Я попрошу дядька Брiана, щоб вiн особисто взявся за пробудження твого Дару. Сподiваюся, зi своєю Силою вiн допоможе запобiгти серйозних ускладнень.

— Я багато чув про Споконвiчну Силу, — сказав Кевiн. — Та все з давнiх легенд. А в чому конкретно вона полягає?

Колiн знизав плечима:

— Менi здається, що радше в потенцiйних можливостях її власника, нiж у реальнiй могутностi. Але про це я можу лише гадати. Дядько Брiан нiколи не говорив iз мною про свою Силу, вона є табу в нашiй родинi.

— Даруй, я не знав.

— Пусте. Нiхто нiяких заборон не встановлював. Просто ми самi уникаємо таких розмов. Може, це почуття провини, а може, звичайнiсiнький сором. Адже нiхто з Лейнстерiв не змiг по-справжньому опанувати Силу — так, як володiв нею король Артур.

— Якщо вiрити легендам, — зауважив Кевiн, — вiдьма Вiв’єна через те й убила короля Артура, що вiн став занадто могутнiм.

— I посприяв їй у цьому наш предок, король Гiломан, — похмуро додав Колiн. — Саме це я мав на увазi, кажучи про почуття провини. Мiж iншим, Дейдра вважає, що таким чином нащадки Гiломана Лейнстера спокутують його грiхи — маючи Силу, якою, по сутi, не володiють. — Вiн зiтхнув. — Бiдолашне дiвча, вона з власного досвiду знає, як це нестерпно. Насправдi ж вона вiдьма, от тiльки не може скористатися своїм Даром.

— А чого так?

— Хтозна. Просто так виходить, що вiд шлюбу чаклуна з необдарованою жiнкою всi хлопчики народжуються з нормальним Даром, а дiвчата — напiвкровками. Вiдповiдно, у необдарованого та вiдьми — напiвкровки сини. У них якийсь неповноцiнний Дар, його не вдається пробудити.

— Та все-таки вiн є?

— Атож, є. Але пуття з цього мало, в усякому разi, для Дейдри. Звичайно, вона вiдрiзняється вiд звичайних людей. Дейдра дуже чутлива, часом здатна вловлювати чужi емоцiї, приймати думки вiд iнших чаклунiв та вiдьом i передавати їм свої... Та для неї, сердешної, це слабка втiха.

Колiн говорив про Дейдру з такою неприхованою нiжнiстю, що в Кевiна не лишилося сумнiву: вiн теж закоханий у неї. Мабуть, цi думки були виразно написанi на його обличчi, бо Колiн сумно всмiхнувся i сказав:

— Не переживай, МакШоне, ми з тобою не суперники. Я не маю жодних iлюзiй щодо Дейдриних почуттiв до мене i цiлком задовольняюся тим, що обожнюю її на вiдстанi. Її приваблюють винятково красунчики, як от ти. — Вiн нервово затягся i, закинувши голову, випустив хмару диму в стелю. — Торiк король хотiв силомiць видати її за мене, проте я вiдмовився.

— Он як, — сказав Кевiн. — Але чому?

Колiн здивовано глянув на нього:

— Хiба не зрозумiло? Якби я пристав на дядькову пропозицiю, то втратив би Дейдрину дружбу й повагу. Присилувана дружина замiсть щирої подруги — нерiвноцiнний обмiн. — Колiн трохи помовчав, потiм сказав: — Тож тобi нiчого мене боятися. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Скаженого барона.

— Брана Ерiксона?

— Ага. Отже, ти знаєш про нього?

— Лише iм’я. Дейдра попередила, що вiн дуже небезпечний. А конкретно нiчого не сказала.

— Це й зрозумiло. Її жахає сама згадка про Ерiксона. I тим бiльше їй було б важко розповiдати про нього тобi. А рiч у тому, що Скажений барон узяв за правило вбивати тих, хто подобається Дейдрi.

Вiд несподiванки Кевiн закашлявся i необачним рухом перекинув свiй келих, розливши на столi вiскi.

— Жартуєш?!

— На жаль, нi. До твого вiдома, всiх сiмох хлопцiв, що були в Дейдри впродовж останнього року, Ерiксон убив на дуелi.

— О боже! — промимрив приголомшений Кевiн. — Ось чому вона так розiзлилася, коли я... — Тут вiн осiкся. — Але навiщо?

— Йому клепки бракує, от i весь його мотив. Узагалi ж Ерiксон мужоложець i зазвичай цурається жiнок — та, видно, перед Дейдрою нiхто не може встояти. Торiк вiн спробував залицятися до неї, вона дала йому одкоша, i вiдтодi вiн мстить їй — на свiй божевiльний манер.

— А як ти думаєш, — обережно запитав Кевiн, вiдчуваючи зрадливий холод у грудях, — мене вiн теж спробує вбити?

Колiн проникливо подивився йому в очi:

— То ти вже шкодуєш, що зв’язався з Дейдрою?

Кевiн потупився. Невже це правда? Невже, якби вiн знав про це ранiше, то вiдмовився б вiд свого кохання, вiд Дейдриних обiймiв та поцiлункiв, вiд її нiжностi й теплоти, вiд тiєї болiсної насолоди, вiд тiєї радiсної муки, що вiдчував з нею?..

— Нi! — з величезним полегшенням мовив Кевiн. — Я нi про що не шкодую. Якби я мiг прожити цi три тижнi знову, я прожив би їх так само.

У Колiновiм поглядi з’явилася повага.

— Я вже казав, що ти хоробра людина, i знову кажу це. — Вiн долив у келихи решту вiскi з пляшки. — Ти менi подобаєшся. Вип’ємо за тебе й Дейдру.

Вони випили.

— А що ж король? — запитав Кевiн. — Невже вiн терпить це неподобство?

— Ще й як терпить. Такий стан речей його цiлком влаштовує. Скажений барон вiдлякує вiд Дейдри чоловiкiв, i королю це на руку. Тому вiн i заплющує очi на витiвки Ерiксона. Тiльки не подумай, що дядько Брiан жорстокий i несправедливий. Просто Дейдринi гульки вже дiстали його до живого... як, власне, й мене. Розумiєш, до шiстнадцяти рокiв вона була досить стримана, навiть iнфантильна дiвчина, бiльше книжками розумними цiкавилася — але пiсля материної смертi її наче пiдмiнили. Так загуляла, що й чортам, мабуть, гидко стало. I король нiчого вдiяти не мiг. Що б вiн не робив, усе було марно. Лише Ерiксон зi своєю божевiльною манiєю спромiгся вгамувати Дейдру. Завдяки йому вона взялася за розум i останнiм часом поводиться як личить принцесi.

— То ти схвалюєш його?! — вражено вигукнув Кевiн.

— Аж нiяк. Я вважаю, що за Ерiксоном вже давно шибениця плаче. Дядько Брiан такої самої думки. Вiн не покриває барона, просто ставиться до справи суто формально. Всi дуелi були чеснi — це засвiдчили й секунданти, й офiцiйнi спостерiгачi; отож iз юридичного погляду Ерiксон не вчинив злочину. Але з тобою цей номер не вигорить. Як не як, а король твiй боржник. Та й я вдячний тобi за Дейдрин порятунок — а моя вдячнiсть дечого варта. Ми не дозволимо бароновi вбити тебе.

Кевiн зашарiвся:

— Ну, власне... Власне, я й сам не дозволю йому вбити мене. Хай Ерiксон вправний дуелянт, але я теж гарно фехтую. Особливо своєю шпагою.

Колiн знову взяв до рук шпагу й на кiлька сантиметрiв видобув її з пiхв.

— Авжеж, — погодився вiн. — З таким клинком грiх не перемогти. Навiть самого Скаженого барона.

Роздiл 4

...Кромiшню пiтьму в глибинах свiдомостi розiрвав спалах свiтла. Колiна закрутило у вирi чужих емоцiй. Його воля зустрiлася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!..

„ХТО ТИ? — пролунали грiзнi думки. — ЩО ТОБI ТРЕБА?”

„Все гаразд, Кевiне, не панiкуй. Це я, Колiн”.

„Який ще Колiн? Серед моїх знайомих немає жодного Колiна... I я не бачу тебе”.

„Ти пiд гiпнозом. Ми розмовляємо подумки”.

„Зрозумiло... А чому ти назвав мене Кевiном?”

„Хiба це не твоє iм’я?”

„Не думаю. Здається, мене звуть Артур... Точно! Я Артур Пендрагон. Син короля Утера”.

„Милостивий боже! Ти — король Артур?!”

„Не король. I навiть не наступник трону. У мене є старшi брати... Ага, розумiю. Ти вирiшив, що я iнший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзiй, у Амброзiя — син Утер, i от цей Утер — мiй батько. Я син Утера, короля Свiтла, i Юнони, принцеси з Дому Сутiнкiв. А ти хто такий?”

„Колiн Лейнстер з Авалона, син принца Урiєна, небiж короля Брiана Другого”.

„Ти сказав: Авалон?”

„Так. Авалон, столиця Логрiсу”.

„Але ж це батькiвщина мого предка!.. Якщо це Iстинний Авалон”.

„Вiн iстинний, не сумнiвайся”.

„Хтозна. Для нас Iстинний Авалон — це батькiвщина справжнього короля Артура.”

„А хiба були несправжнi королi Артури?” — здивувався Колiн.

„Скiльки завгодно. Так званi резонанснi двiйники... А коли у вас царював Артур?”

„Дев’ять сторiч тому”.

„Вiн був простим смертним?”

„Маєш на увазi, необдарованим? — уточнив Колiн. — Нi, вiн був могутнiм чаклуном”.

„Дуже могутнiм?”

„Надзвичайно могутнiм. Вiн був останнiй, хто по-справжньому володiв Споконвiчною Силою.”

„Споконвiчною Силою, кажеш? Цiкаво... Схоже, я знайшов той свiт, який шукали задовго до мене... Але як я потрапив сюди? Не можу згадати... Стоп! Щось таке згадую... Я регресував до немовляти. Це мiй останнiй спогад, а потiм — порожнеча”.

„I як це сталося?”

„Я перетнув нескiнченнiсть, i це призвело до регресу... по-моєму... так менi здається... I ще мене мало не спалили Формотворчi”.

„Що це таке?”

„Фундаментальнi сили природи. Можливо не такi фундаментальнi, як Споконвiчна Сила, про яку ти казав, але... Ой, чорт! Формотворчi тут такi потужнi, такi насиченi енергiєю!.. Як ти тримаєш з ними контакт?”

„На жаль, я не маю з ними контакту. Я манiпулюю лише другорядними силами”.

„Я теж не можу приборкати їх. Поки не можу... Поки...”

„Отже, — промовив Колiн. — Ти перетнув нескiнченнiсть у пошуках своєї прабатькiвщини?”

„Нi, навряд. Я шукав щось iнше... Не можу згадати, що саме... Але це якось пов’язане з Ворогом”.

„З ким?”

„Зi Стражем Хаосу. Ще його називають Нечистим i Князем Темряви”.

„Вiн диявол?”

„Як на мене, це питання термiнологiї, а не сутi. У бiльшостi релiгiй диявол є уособленням руйнiвного начала, на противагу творчому — Боговi. Iснують вчення, що визначають Хаос споконвiчно руйнiвною стихiєю, а Порядок — творчою; з їхнього погляду Хаос — абсолютне зло, а його Страж — диявол. Звiдси його iмена, що стали загальноприйнятi з часiв останнього Рагнароку. Також є культ Хаосу, нинi заборонений, згiдно з яким Страж — верховний ангел Господнiй. Я не прихильник нi Порядку, нi Хаосу; я дотримуюсь концепцiї Свiтової Рiвноваги, що визнає обидвi свiтовi стихiї рiвноправними... О Мiтро! Я згадав! Тепер я знаю... А втiм, це неiстотно. Хто я у вашому свiтi?”

„Ти Кевiн МакШон, прийомний син лорда Шона Мейгi. Вiд свого названого батька ти успадкував герцогство Лохлан на пiвночi Логрiсу. Ти нiчого не пам’ятаєш про своє колишнє життя”.

„Так i має бути. Моя травмована регресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?”

„Ти... той, iнший ти, якого звуть Кевiн МакШон, дозволив прозондувати свою свiдомiсть, щоб визначити, чи здатний ти опанувати свiй Дар”.

„Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендрагон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego”, ти мусиш забути про нашу розмову”.

„Я обiцяю мовчати...” — почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.

„Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстер. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно”.

„Я розумiю, — вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. — Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само”.

„Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi”.

„Спи спокiйно, Артуре...”

*

...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.

— Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.

— Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.

Колiн утомлено похитав головою:

— Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.

— Отже, нiяких проблем?

— Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Фергюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.

— Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...

— Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.

— Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.

Колiн пiдiбгав губи.

— Нi, Дейдро, — твердо промовив вiн, — цих собак ти на мене не навiшаєш. Насправдi це ти могла врятувати невиннi життя, якби вчасно зупинилася. Визнай свою провину, ти ж завжди була справедлива — i до себе, i до iнших людей. У тебе безлiч вад: ти примхлива донезмоги, витребенькувата, легковажна й розманiжена. Але справедливiсть — твоя безперечна чеснота. То будь справедливою й зараз.

Дейдра нiяково потупилася:

— Я нiколи не вiдмовлялась вiд своєї вiдповiдальностi. Я нiколи не прощу собi цього... Але ж i у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливiсть, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Ерiксона, аби вплинути на мене. Та й досi використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.

Колiн зiтхнув:

— Це вже в минулому, кузино. За свого Кевiна не хвилюйся, ми не дозволимо бароновi скривдити його. I не лише тому, що вiн урятував тебе. Я бачу, що вiн не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? I тобi начхати, що вiн виявився чаклуном.

— Так, начхати, — вiдповiла Дейдра, пiдвiвши на Колiна рiшучий погляд. — Бо я справдi кохаю його. I не хочу втратити.

Колiн знову зiтхнув:

— Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Ерiксона на чаклунський поєдинок... — Вiн пiдвiвся й позiхнув. — Тепер, з твого дозволу, пiду до себе i трохи вiдпочину. Твiй Кевiн навдивовижу мiцний горiшок. Дуже важко було ритися в його головi.

Бiля самих дверей Дейдра зупинила його:

— То ти точно нiчого не довiдався про Кевiнове походження?

— Анiчогiсiнько, — байдуже вiдповiв Колiн i вийшов з каюти.

Щойно вiн зачинив за собою дверi, як Кевiн поворухнувся, розплющив очi й сонно подивився на Дейдру.

— Вже все? Скiнчилося? — Вiн пiдвiв голову й роззирнувся. — А де Колiн?

— Пiшов вiдпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Нiщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.

— От i добре.

Кевiн сiв поруч з Дейдрою й обiйняв її за плечi.

— Любий, — нерiшуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.

— Яку?

— Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим i гарним хлопцем, як зараз.

— Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обiцяю твердо. — Вiн пильнiше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?

Вона схилила голову до його плеча.

— Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.

— Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?

— Такими речами я не жартую.

— А твiй батько...

— Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейгi, ти герцог Лохланський.

— Насамперед, я чужинець, найда.

— Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?

— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур”. — Звичайно, чув.

— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?

Кевiн знизав плечима:

— Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...

— Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.

Iз глибин пам’ятi... Прелюдiя на початку шляху, або Двадцять рокiв тому

Бiля цих дверей я з усмiшкою зупинився. Усмiхнувся я мимоволi, пiд впливом позитивних емоцiй двох дуже симпатичних менi дiтлахiв, але зупинився зовсiм не для того, щоб насолоджуватися цим приємним вiдчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.

Позитивнi емоцiї вирували по той бiк щiльно зачинених дверей, i те, що я сприймав їх, свiдчило про неполадки в системi захисту королiвського палацу. Притягши до себе Формотворчi, я загострив своє зорове сприйняття (iнакше кажучи, викликав чаклунський зiр) i швидко обстежив дверi. Причиною витоку емоцiй була звичайнiсiнька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрi служби безпеки її навiть не помiтили. Це траплялося вже не вперше, i в думках я знову дорiкнув батьковi за консерватизм, з яким той вiдкинув мою пропозицiю встановити комп’ютер для ефективнiшого контролю захисних чарiв. Мiй батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.

Пробоїна була зовсiм свiжа. Її краї ще випромiнювали залишкову енергiю вiд недавнього ментального удару, що влучив у дверi рикошетом. Характернi ознаки ушкодження тканини чарiв дозволили менi встановити ступiнь провини кожного з двох малих шибеникiв — первiсний удар належав Брендоновi, а зрикошетив вiн вiд Бренди.

Я мiг би залатати пробоїну за лiченi секунди, проте не став цього робити. Нехай дiтки самi попрацюють, усуваючи наслiдки власної недбалостi. Вийде в них чи нi, але надалi вони будуть обачнiшi.

Я тихо вiдчинив дверi i прослизнув до невеличкої затишної кiмнати. Посеред неї на вкритiй м’яким килимом пiдлозi сидiли, взявшись за руки, Брендон та Бренда, мої меншi брат i сестра, десятилiтнi близнюки. Їхнi очi були заплющенi, на устах грали лагiднi усмiшки, а милi дитячi личка промiнилися умиротворенням. З цiєю майже iдилiчною картиною рiзко контрастувала запекла боротьба, що точилася мiж ними на вищих рiвнях сприйняття. Кожен загадав на початку гри якесь слово i тепер прагнув вивiдати його в супротивника, зберiгши в таємницi своє. Це була дуель на думках, двобiй розумiв у вируючому круговоротi емоцiй...

Я все-таки пiддався спокусi i якийсь час зачаровано стежив за тим, з якою майстернiстю i навiть вишуканiстю Брендон та Бренда схрещували блоки й контрблоки, виробляли найскладнiшi фiнти, балансуючи на гранi фолу, заплутували одне одного в лабiринтах логiчних парадоксiв i блискуче долали їх. У виконаннi близнюкiв ця популярна серед чаклунської дiтвори гра нагадувала шахову партiю з елементами дзюдо, тенiсу, фехтування i танцiв на льоду. У свої десять рокiв Брендон i Бренда досить вправно манiпулювали чарами, причому в їхнiх дiях спостерiгалося рiдкiсне поєднання артистичностi та голого прагматизму; естетична привабливiсть їхнiх прийомiв анiтрохи не шкодила їх ефективностi.

Зненацька Бренда зробила рiзкий випад, немов збиралася розпочати лобову атаку, проте останньої митi, як я й припускав, спробувала пройти з „чорного ходу”, скориставшись ослабленням братових блокiв на периферiї. Одначе Брендон був готовий до цього i, коли сестра трохи вiдкрилася, завдав їй кiлькох блискавичних ударiв, що на секунду паралiзували її волю. Вочевидь, вiн розраховував, що йому вистачить часу, аби дiстатися до загаданого слова, але тут його спiткала невдача. Перш нiж вiн устиг щось знайти, Бренда оговталась i вiдкинула його назад.

Я ж, на вiдмiну вiд Брендона, дещо побачив — але зовсiм не те, на що чекав. Нiчого схожого на класичне „Брендон дурник” там не було.

— Брендо! — докiрливо мовив я. — Це вже шахрайство!

Сестринi блоки миттю розтанули. Бренда розплющила очi й розгублено глипнула на мене. Її гарнесеньке личко почервонiло вiд сорому.

— Ах ти ж негiдниця! — вигукнув уражений Брендон. — Ти нiчого не загадувала!

Вiн повалив її на пiдлогу, i вони почали вiдчайдушно борюкатися. Я вийшов з кiмнати, сам виправив ушкодження й рушив далi коридором, навiть не здобувшись на те, щоб поганити близнюкiв за їхню недбалiсть. Я завжди був надто поблажливий до них, бо вони подобалися менi дужче, нiж решта моїх братiв та сестер разом узятi (а серед них був Александр, якого я взагалi ненавидiв). З усiєї моєї рiднi в Домi Свiтла я по-справжньому любив лише Брендона, Бренду i, звичайно, маму...

*

Моя мама Юнона, королева Свiтла, вже чекала мене в Яшмовiй вiтальнi. Вона була одягнена в церемонiальну шиту золотом тунiку червоного кольору, а на її густому каштановому волоссi була укрiплена корона у виглядi золотого обруча з алмазною дiадемою. Бувши донькою Сутiнкiв, Юнона геть-чисто iгнорувала неписане правило нашого Дому, яке зобов’язувало дорослу замiжню жiнку мати вигляд зрiлої матрони, i радше скидалася на зовсiм юну дiвчину, не старшу за шiстнадцять рокiв. Дивлячись на неї, важко було повiрити, що за минулi вiсiмдесят стандартних рокiв вона народила моєму батьковi дев’ять дочок i трьох синiв.

Ввiйшовши до вiтальнi, я за звичкою на мить завмер, милуючись нею, вiдтак узяв її руку й нiжно торкнувся до неї губами.

— Даруй, що змусив тебе чекати, мамо.

Юнона всмiхнулася менi своєю неперевершеною слiпучою усмiшкою — як могла всмiхатися лише вона.

— Ти не спiзнився, Артуре. Це я прийшла ранiше. — Мама змiряла мене оцiнюючим поглядом (на менi була зелена сорочка, коричневi штани та бiлi кросiвки) i додала: — Забула попередити, щоб ти вдягнувся офiцiйнiше.

— На когось чекаємо? — запитав я. — Чи десь iдемо?

— Маю справи в Хаосi. Ворог попросив про зустрiч. Я погодилася за умови, що ти супроводжуватимеш мене.

По моїй спинi пробiг неприємний холодок. Син Свiтла, вихований у традицiях мiтраїзму, я в глибинi душi схилявся перед Порядком, а Хаос сприймав як щось сатанинське. Хоча свiдомо розумiв, що це не так, оскiльки вважав себе прихильником концепцiї Свiтової Рiвноваги, що розглядала Порядок i Хаос як двi основоположнi й рiвноправнi стихiї. Проте дитячi забобони мiцно засiли в моїй головi i знай давалися взнаки.

— Що йому треба? — запитав я.

— Вiн цього не повiдомив. Але в своєму запрошеннi зазначив, що справа нагальна.

— Мабуть, це пов’язане з вiдновленням Дому Ареса, — припустив я, згадавши про майбутнє коронування нового короля Марса.

— Навряд, — сказала Юнона. — Принц Валерiй приймає всi пункти Угоди, i у Ворога не може бути жодних претензiй.

Дiм Ареса, Заступника Марсiанських свiтiв, був зруйнований пiд час останнього Рагнароку — великої битви свiтових стихiй, що завершилася майже вiсiмдесят рокiв тому за вiдлiком Основного потоку. У тiй битвi Доми, що стали на бiк Порядку та Рiвноваги, здобули перемогу; Доми, що пiдтримували Хаос, були знищенi, їхнi iмена проклятi, а пам’ять про них приречена на забуття. Дiм Ареса не належав до останнiх, його члени, дiти Марса, воювали проти Хаосу, тож нiщо не заважало його вiдродженню.

— То, може, це пастка? — висловив я ще одне припущення.

Юнона похитала головою:

— Виключено. Зараз не в iнтересах Хаосу порушувати Угоду. Гадаю, через те Ворог обрав саме мене — аби показати, що в його запрошеннi немає нiякого пiдступу.

Трохи подумавши, я згiдно кивнув. У цьому був певний сенс. Останнiм часом у батьковiй головi бродили дуже небезпечнi iдеї про те, що з цiлковитою перемогою Порядку настане ера загального благоденства та процвiтання, i лише тверда позицiя прибiчникiв Рiвноваги на чолi з маминим Домом Сутiнкiв утримувала його вiд поновлення вiйни з Хаосом. Та якщо Ворог улаштує Юнонi якусь пастку, мiй дiд, король Янус, володар Сутiнкових свiтiв, не стане заважати батьковi, ба навiть буде змушений виступити разом з ним, щоб помститися за дочку.

— А що думає про це батько? — поцiкавився я.

— Те, що й завжди. На його переконання, зi Стражем Хаосу можна розмовляти лише з позицiї сили. Але вiн поважає моє рiшення. Глави iнших Домiв теж погодилися визнати мене своїм повноважним представником. — Юнона запитливо глянула на мене. — То ти зi мною?

— Певна рiч, мамо. Зараз лише перевдягнуся.

З цими словами я притяг до себе Формотворчi i пропустив їх через синiй камiнь, Небесний Сапфiр, вправлений у перстень на середньому пальцi моєї лiвої руки. Сапфiр був магiчним артефактом i мав багато рiзних функцiй, зокрема пом’якшував контакт iз Формотворчими, що дозволяло тонше манiпулювати ними. А це було зовсiм не зайве в королiвському палацi, де аж кишiло чарами та рiзноманiтним захистом вiд них.

Я проклав до своїх покоїв мiкро-тунель i переправив звiдти розшиту золотом мантiю пiд колiр маминої тунiки, темно-синiй берет зi строкатим пером, чорнi замшевi черевики, а також мою шпагу Ескалiбур. Колись вона була мечем, що звався Калiбурн i належав моєму прадiдовi по батькiвськiй лiнiї та моєму тезцi, королю Артуру. Його син, мiй дiд Амброзiй, перекував Калiбурн з меча на шпагу i трохи змiнив її iм’я. А мiй батько, король Утер, виготовив для себе значно досконалiший клинок, загартований у Горнилi Порядку, i вiддав Ескалiбур своєму старшому синовi Амадiсу, наступниковi престолу. Проте мiй зведений брат Амадiс, єдиний син Утера вiд першого шлюбу, не полюбляв зброї й нiколи не носив її, отож, коли я пiдрiс, вiн радо поступився менi шпагою нашого легендарного предка.

— Ось так, — самовдоволено мовив я, присiвши на стiльця й заходившись узувати черевики замiсть кросiвок.

— Дивовижно! — сказала Юнона; у її голосi вчувалася цiлком природна для матерi гордiсть за сина. — Ти навiть не потривожив сигналiзацiю. Таки не даремно про тебе кажуть, що ти молодий та раннiй.

Я густо зашарiвся:

— Ти безбожно лестиш менi, мамо. Я змiг перехитрити сигналiзацiю лише тому, що разом з батьком та Амадiсом встановлював захист i знаю всi його слабкi мiсця. Якось я намагався створити мiкро-тунель у Досвiтньому Замку, але зазнав фiаско. Та ще й зчинився страшенний гвалт.

— Дiд дуже розсердився?

— Нi, лише трохи поганив мене задля проформи. Ти ж знаєш, вiн не може сердитись на мене. — Я причепив до пояса шпагу й надягнув мантiю та берет. — Ну от, я вже готовий.

Юнона нахилила мою голову й поцiлувала мене в чоло.

— Для матерi всi дiти дорогi, — промовила вона. — Та для мене ти завжди був дорожчий за iнших... Хоча дарма я це сказала.

— Я й так це знаю, мамо, — вiдповiв я.

(далi буде)

Роздiл 5

Король Брiан умирав. Зрадницька рука завдала йому смертельного удару саме тодi, коли вiн чекав на прибуття в палац своєї дочки, що поверталася додому пiсля тривалої вiдсутностi. Убивця належав до охоронцiв короля, яких добирали особливо ретельно i в чиїй вiдданостi нiхто не сумнiвався. Перш нiж учинити царевбивство, зрадник випив отруту й незабаром умер, тому замовники цього злочину залишилися невiдомi.

Протягом кiлькох нестерпно довгих годин лiкарi вiдчайдушно боролися за життя короля й безнадiйно програвали в сутичцi зi смертю. Вони вже не сподiвалися врятувати його, але намагалися бодай ненадовго повернути до тями, щоб вiн мiг оголосити свої передсмертнi розпорядження, яких очiкували вельможi, прелати та вищi державнi сановники, що зiбралися в просторому передпокої поряд iз королiвською опочивальнею.

Кевiн стояв у кутку кiмнати, намагаючись не привертати до себе уваги, i час вiд часу нервово покусував губи. Вiн гостро вiдчував свою недоречнiсть на цьому скорботному зiбраннi людей, що добре знали вмирущого; але пiти звiдси не мiг. Двiрський етикет зобов’язував його, як можновладного князя, до останньої митi залишатися тут i бути серед перших, хто має почути сумну звiстку про смерть короля. I тодi верховна влада в країнi перейде до рук невисокого сухорлявого юнака, якому нещодавно виповнилося двадцять рокiв...

Наче вiдгукнувшись на Кевiновi думки, неподалiк знову заплакала вродлива сорокарiчна жiнка — сестра короля Брiана, ледi Алiса Лейнстер. Спочатку вона разом з Дейдрою перебувала в спальнi бiля непритомного брата, та потiм у неї почалася iстерика, i лiкарi попросили її вийти. Алiсина донька, шiстнадцятирiчна Дана, намагалася втiшити матiр, а заразом i себе.

Куди спокiйнiшої i врiвноваженiшою здавалася Бронвен, Колiнова менша сестра, дiвчина рокiв п’ятнадцяти, iз щуплявою нескладною фiгурою i таким самим негарним, як у брата, обличчям, рясно всипаним ластовинням. У Кевiна склалося враження, що Бронвен неадекватно сприймає ситуацiю, ставиться до цього радше як до гри i з якоюсь нездоровою цiкавiстю спостерiгає за поведiнкою присутнiх.

З усiх дорослих членiв королiвської родини Лейнстерiв був вiдсутнiй лише принц Емрiс — донедавна наступник престолу. Уже пiсля замаху стало вiдомо, що минулого тижня король змiнив свiй заповiт на Колiнову користь, i це перетворювало Емрiса з головного претендента на трон у пiдозрюваного номер один. Отож у його вiдсутностi не було нiчого дивного.

А бiля самих дверей у королiвську опочивальню стояв новий наступник престолу, Колiн Лейнстер, разом iз трьома найкращими друзями — Ерiком Маелгоном та Аланом МакКормаком, що були його однолiтки, i Морганом Фергюсоном, рокiв на десять старшим. З двома першими Кевiн познайомився ще в Димiлiоку (вони були в Колiновiм почтi), i вiд самого початку стосунки мiж ними, м’яко кажучи, не склалися. МакКормака та Маелгона дратувало, що в Колiна з’явився новий друг. А Кевiна, у свою чергу, бiсили їхнi настирливi спроби привернути до себе Дейдрину увагу. I хоча сама Дейдра вiдверто демонструвала свою байдужiсть до них, Кевiн однак ревнував.

До Моргана Фергюсона, головного королiвського магiстра чаклунських мистецтв, Дейдра ставилася з великою повагою, хоча й не приховувала, що трохи побоюється його. Кевiн мусив визнати, що зi своїм велетенським зростом i кремезною статурою Фергюсон таки справдi має дуже грiзний вигляд. Це враження посилювали ще й рiзнокольоровi очi — одне каре, iнше жовто-зелене, як у кота. Коли пильний, прискiпливий погляд цих очей зупинявся на ньому, Кевiновi ставало трохи незатишно. Та загалом вiн почував до Моргана глибоку симпатiю, оскiльки той був небожем покiйного Маркуса Фiнiгана, у чиєму домi Кевiн прожив майже тринадцять рокiв. Лорд Фiнiган був необдарований, а син його рiдної сестри, фактично напiвкровка, вважався наймогутнiшим пiсля короля чаклуном Логрiсу — i в цьому Кевiн вбачав iронiю долi...

Нарештi дверi опочивальнi розчинилися, i на порозi з’явився королiвський камергер. Усi розмови в передпокої миттю стихли, чулося лише схлипування ледi Алiси Лейнстер.

— Панi та панове, — рiвним голосом промовив камердинер. — Його величнiсть хоче вас бачити.

Колiн першим ввiйшов до спальнi. Слiдом за ним потяглися й iншi.

Посеред кiмнати на широкому ложi, обтягнутому червоним шовком, нерухомо лежав високий чоловiк рокiв п’ятдесяти з густою рудою бородою i свiтлим волоссям. Його зморшкувате обличчя було неприродно блiде, вуста мали неприємний синюшний вiдтiнок, i лише в очах ще жеврiв слабкий вогник життя. Кевiн уперше й востаннє бачив короля Брiана — батька його коханої дiвчини, чоловiка, що за логрiйськими звичаями був для нього майже як дядько...

У головах лiжка навколiшки стояла Дейдра. Губи її тремтiли, на довгих вiях блищали сльози, але вона стримувала ридання.

Головний придворний медик з регалiями магiстра чаклунських мистецтв схилився до Колiна i щось тихо сказав йому. Той мовчки кивнув, пiдiйшов до ложа й опустився навколiшки поруч iз Дейдрою.

— Ви кликали мене, государю?

— Так, Колiне, — кволо, але розбiрливо, мовив король. — Скоро я помру. На жаль моєї Сили бракує, щоб зцiлитися. Тож вiдтепер корона належить тобi... Ти вже знаєш, що я змiнив заповiт?

— Знаю, дядьку.

— Менi невiдомо, чи причетний твiй брат Емрiс до цього злочину, але в будь-якому разi вiн надто дурний, марнославний та дрiб’язковий, щоб стати гарним королем. До того ж вiн слабкий чаклун, i я сумнiваюся, що вiн змiг би опанувати Споконвiчну Силу.

— Боюся, що так, государю, — сказав Колiн.

— Проте, — вiв далi король, трохи пiдвищивши голос, — Емрiс ще залишається старшим пiсля мене в сiм’ї. Щоб позбавити його пiдстав оскаржувати моє рiшення, спираючи на своє право першостi, я привселюдно оголошую про всиновлення принца Колiна Лейнстера, молодшого сина мого покiйного брата Урiєна. I пiсля моєї смертi принц цей, мiй названий син i наступник престолу, стане королем Логрiсу у повнiй вiдповiдностi до законiв та звичаїв наших предкiв. Така моя королiвська воля.

Усi присутнi схилили голови на знак поваги до останньої волi вмирущого короля.

— Я виправдаю вашу довiру, батьку, — сказав Колiн.

— Я цього певен, сину мiй. I дуже прошу тебе: не зволiкай, зараз не час для церемонiй. Моя смерть стане для готiйського короля сигналом до початку вiйни. Можливо, не залишаться осторонь i галлiйськi князi. На щастя, наша перевага на морi безперечна, отже, з Атлантидою клопоту не буде... Слухай уважно, Колiне. Завтра мене поховають, а вже за два днi ти маєш коронуватися й опанувати Силу... архiєпископ знає, що треба робити, й допоможе тобi... I негайно збирай вiйська — вiйна з Готландом неминуча, а з Галлiсом дуже ймовiрна.

— Добре, батьку. Я вчиню, як ви кажете.

— I ще... щодо Сили... Коли ти пройдеш у Ворота, Хазяйка дозволить тобi лише зачерпнути з Джерела трохи Води Життя. Задовольнися цим... Не намагайся порушити її заборону й зануритися в Джерело, подолай цю спокусу. Не конфлiктуй з Хазяйкою, вона... дуже сувора... Зачекай до кращих часiв, коли запанує мир i вороги будуть упокоренi, а в тебе з’явиться син-спадкоємець... вiн виросте, стане дорослим, набереться досвiду... лише тодi ти зможеш ризикнути собою, не поставивши пiд загрозу безпеку держави... Це не порада, це наказ, моя тобi остання воля. Заради твого ж добра, заради добра всiєї країни...

— Я розумiю.

По тому король знову знепритомнiв i вже не повертався до тями. А за чверть години лiкар констатував смерть. Лише тодi Дейдра тихо заплакала. Її тiтка Алiса голосно заридала.

Монсеньйор Корун МакКон, архiєпископ Авалонський, прочитав заупокiйну молитву, яку пiдхопила й решта присутнiх. Коли молебень скiнчився, вiн зняв iз шиї вмерлого короля золотий ланцюжок з червоним чаклунським каменем i повернувся до Колiна.

— Вiзьмiть цей Знак Сили, государю, — сказав духовний владика Логрiсу новому владицi свiтському. — Тепер вiн ваш. Ви маєте настроїтися на нього так само, як на свiй Вогнезор.

Колiн мовчки нахилив голову, дозволяючи архiєпископовi надягти йому на шию ланцюг. Вiдтак поглядом попрощався з присутнiми i в супроводi трьох своїх друзiв рушив до виходу. Минаючи Кевiна, вiн торкнувся його плеча.

— Ти теж, МакШоне.

У коридорi їм стрiвся невисокий темноволосий товстун рокiв тридцяти з добродушним круглим обличчям, жвавими чорними очима i нiжним дiвочим рум’янцем на пухлих щоках. Вiн низько схилився перед Колiном:

— Ваша величносте, я сумую разом з вами.

Колiн пройшов повз товстуна, навiть не глянувши на нього. А Кевiн пошепки запитав у Фергюсона:

— Хто цей нахаба?

— Бран Ерiксон, барон Говел, — вiдповiв Морган. — Чув про такого?

Кевiн мало не спiткнувся вiд несподiванки. Вiн не йняв вiри своїм очам. Невже цей рожевощокий товстун, ця жалюгiдна пародiя на чоловiка, i є той грiзний чаклун, божевiльний манiяк-убивця?..

— Скажений барон? — для певностi уточнив Кевiн.

— Атож. Надзвичайно небезпечна людина... — Морган скоса зиркнув на нього своїм котячим оком i додав: — Особливо для тебе, Кевiне МакШон.

Проминувши анфiладу кiмнат, вони опинились у просторому кабiнетi, двi глухi стiни якого були пiд саму стелю заставленi полицями з книжками. Посеред кiмнати стояв величезний дубовий стiл з численними шухлядами, а за широким шкiряним крiслом висiв мiж двома вiкнами портрет Дейдри в повен зрiст. Вона була одягнена в чарiвну сукню кольору морської хвилi, тримала в руках букет волошок i лагiдно всмiхалася.

Слуга запалив свiчки в канделябрах i завмер, чекаючи подальших розпоряджень. Колiн кивком вiдпустив його, влаштувався в крiслi пiд Дейдриним портретом i мовчки закурив сигару.

Фергюсон перевiрив, чи щiльно зачиненi дверi, й наклав чари проти пiдслуховування. Тим часом Алан Маккормак i Ерiк Маелгон окупували два зручнi крiсла обабiч стола, а Кевiновi з Морганом довелося сiсти на стiльцi.

— Дядько Брiан казав про Ворота та Джерело, — заговорив Колiн безбарвним голосом. — А потiм архiєпископ назвав дядькiв Вогнезор Знаком Сили. Це менi дещо нагадало. — Вiн подивився на МакКормака. — Алане, пошукай „Трактат про Чотири Стихiї”. Якщо не помиляюся, вiн має буди серед творiв моїх найяснiших предкiв.

МакКормак досить швидко вiдшукав на полицях грубенький том у шкiрянiй оправi з побляклим золотим тисненням i передав його Колiновi.

— Прошу, государю.

Колiн поморщився.

— Припини! Наступний з вас, хто назве мене тут государем, вилетить у вiкно. Це стосується й тебе, Кевiне МакШон. Я хочу, аби залишалися люди, мої друзi, що у приватнiй обстановцi звертатимуться до мене по iменi й на ти.

— Це зовсiм не по-королiвському, — зауважив Морган, як здалося Кевiновi, з iронiєю.

— Ну й начхати. Я нiколи не хотiв бути королем.

— Проте став. I тепер, ваша величносте, звольте...

— Та годi вже! — раптом гаркнув на нього Колiн. — Бодай сьогоднi ти можеш не єхидствувати? Менi й без твоїх коментарiв паскудно.

Фергюсон нишком осмiхнувся, дiстав iз нагрудної кишенi огризок сигари й розкурив його. Схоже, вiн був задоволений, що змiг викликати у друга сплеск емоцiй. А Кевiн про себе вiдзначив, що Колiн, накричавши на Моргана, трохи пожвавiшав — у кожнiм разi, вже не мав такого пригнiченого вигляду, як спочатку. Вiн розкрив книжку десь посерединi й почав гортати пожовклi сторiнки.

— Це єдиний екземпляр трактату короля Вортимера Першого, прадiда дiда мого дiда. Ранiше я вважав його суцiльною маячнею i був певен, що саме з цiєї причини рукопис не вiддали до друку, коли при дворi з’явилася книжкова майстерня. Та зараз розумiю, що помилявся — принаймнi у тiй частинi, де йдеться про так зване Джерело Всiх Стихiй. От послухайте: „Ворота до Джерела вiдчиняють Чотири Стихiї — Вогонь, Повiтря, Земля i Вода. Так є, бо так має бути.

Посвячений, що входить у Ворота, несе Знак Сили — Символ Вогню, оскiльки Вогонь є наймогутнiшою зi Стихiй.

Провiдник, що вiдчиняє Ворота праворуч, несе Знак Мудростi — Символ Повiтря, оскiльки Мудрiсть породжена розумом — швидким, рухливим i всюдисущим, як Повiтря.

Провiдник, що вiдчиняє Ворота лiворуч, несе Знак Життя — Символ Землi, оскiльки Земля є матiр i годувальниця всього живих.

Повiтря є також дружба, тому Провiдник праворуч має бути щирим i вiдданим другом Посвяченого.

Земля є також родючiсть, тому Провiдник лiворуч має бути жiнкою, а щоб уникнути небажаних зв’язкiв — дружиною або матiр’ю Посвяченого.

Лише любов i вiрнiсть Провiдника лiворуч, лише чистота й безкорисливiсть Провiдника праворуч вiдкриють Посвяченому шлях до Джерела Всiх Стихiй. Земля дає їжу Вогню, Повiтря пiдтримує його горiння, а без Землi та Повiтря Вогонь — нiщо.

Ключем до Ворiт є Знак Влади — Символ Води, оскiльки Вода панує над iншими стихiями. Вона здатна знищити Вогонь, її потоки розмивають Землю, а хвилi на її поверхнi гасять вiтер, що є рухом Повiтря.

Знак Влади замикає Чотирикутник Стихiй. Провiдники за допомогою Ключа до Ворiт вiдкривають Посвяченому шлях до Джерела.

Посвячений, стережись! Увiйти тобi допомогли Дружба та Любов, вони ж допоможуть тобi вийти, але з Джерелом ти сам на сам”.

Закiнчивши читати, Колiн вiдклав книжку вбiк i запитливо глянув на Моргана:

— Тобi було вiсiм рокiв, коли дядько Брiан коронувався, тож маєш пам’ятати, як це вiдбувалося. Це тобi нiчого не нагадує?

Морган повiльно кивнув:

— По-моєму, ми думаємо про одне й те саме. Я завжди пiдозрював, що коронування супроводжує значно складнiший обряд посвяти, анiж просто передача Сили пiд час помазання. Той фокус iз сяйвом над головою короля був досить ефектний, та особисто на мене не справив великого враження.

— Це не конче був фокус, — зауважив Колiн. — Можливо, то був зовнiшнiй прояв вiд встановлення контакту мiж Знаками.

— Стривайте! — озвався розгублений Алан МакКормак. — Про що ви балакаєте? Я, звичайно, не можу пам’ятати коронування, бо тодi ще не народився, але знаю про сяйво пiд час помазання, i...

— А ти бачив картину в Троннiй залi, присвячену цiй подiї? — запитав Колiн. — Пам’ятаєш, що там зображено?

Ерiк Маелгон, що досi спокiйно сидiв у крiслi й зi знудженим виглядом слухав їхню розмову, нiби це його зовсiм не стосувалося, раптом сказав:

— Каменi!

— Атож, — кивнув Колiн. — Каменi. На тiй картинi король стоїть перед вiвтарем, а архiєпископ покладає на його голову корону. Лiворуч вiд короля — його дружина, праворуч — брат королеви, герцог Ласiйський. На грудях у всiх трьох висять каменi: червоний у короля, фiолетовий у королеви i синiй у герцога. Права рука королеви та лiва рука герцога торкаються кiнчиками пальцiв великого алмаза, що вiнчає корону.

— Знак Влади, — радше не припустив, а констатував Морган Фергюсон.

— Напевно, — погодився Колiн, зважуючи на долонi камiнь, що його ранiше носив покiйний король. — А це, як i сказав архiєпископ, Знак Сили. Що ж до каменiв у королеви та її брата, то вони мають бути Знаком Життя i Знаком Мудростi. Гадаю, їх тримають у скарбницi разом з короною та iншими королiвськими регалiями.

МакКормак замислено зсунув брови.

— Звучить переконливо. Але є одна заковика — нi королева, нi герцог Ласiйський не були чаклунами.

— Тодi це означає, що Провiдники беруть лише пасивну участь в обрядi. Вимоги до них iншi, i їх чiтко сформулював король Вортимер — дружба та любов.

— Гм-м, — промугикав Морган. — Цiкава, мiж iншим, картина вимальовується. Якщо тлумачити цей уривок буквально, то в момент покладення корони ти маєш пройти в якiсь Ворота й опинитись у якомусь iншому мiсцi, бiля якогось Джерела.

— А ще там має бути якась Хазяйка, — додав Колiн. — Навряд чи це алегорiя. I про неї, i про Джерело дядько казав так, нiби вони справдi десь iснують, i я маю потрапити туди... Але як це може бути? Люди напевно помiтили б, якби їхнi королi кудись зникали пiд час коронування.

— Могли й не помiчати, — флегматично промовив Маелгон. — Можливо, обряд передбачає насилання особливих чарiв на всiх присутнiх у соборi. Таких особливих, що їх не здатний виявити жоден звичайний чаклун. Це ж бо Споконвiчна Сила.

— Цiкава теорiя, — сказав Фергюсон. — Що думаєш, Колiне?

— Навiть не знаю. Сподiваюсь, архiєпископ розповiсть бiльше.

Морган пiдiйшов до столу, взяв книгу i став навмання гортати її сторiнки.

— Може, тут є ще щось корисне.

Колiн хитнув головою:

— Навряд. За винятком цього уривка, там бiльше немає згадок нi про Джерело, нi про Знаки, нi про Ворота. Власне, тому я й запам’ятав його, що вiн виразно виокремлювався з решти тексту. Тепер я не сумнiваюся, що король Вортимер написав увесь трактат заради цiєї єдиної сторiнки. Це зашифроване послання нащадкам — на той випадок, якщо вони втратять секрет оволодiння Силою.

— Гаразд, — сказав Морган, поклавши книжку на стiл. — Вважатимемо, що ми правильно зрозумiли це послання. Тодi ти маєш вирiшити, хто з нас пiд час коронування стоятиме по праву руку вiд тебе. Iншими словами, хто буде твоїм Провiдником праворуч.

— Так, звiсно, — пiдтримав його Алан МакКормак, а Ерiк Маелгон мовчки кивнув.

Колiн силувано всмiхнувся, наче наперед перепрошуючи за своє рiшення.

— Моргане, Ерiку, Алане, — промовив вiн. — Я не можу вiддати перевагу будь-кому з вас, показавши тим самим, що його дружбу цiную вище за дружбу iнших. От чому я запросив Кевiна МакШона. Вiн буде моїм Провiдником.

Алан МакКормак, подивився на Кевiна з вiдвертою неприязню. Ерiк Маелгон лише байдуже знизав плечима. А Морган Фергюсон схвально хрокнув i, на противагу МакКормаковi, нагородив Кевiна доброзичливим поглядом.

— Що ж, розумне рiшення. А хто буде Провiдником лiворуч? Дана?

Колiн приречено зiтхнув:

— Звичайно, Дана, хто ж iще. Адже вiдсьогоднi Дейдра моя сестра.

Кевiновi стало шкода молодого короля. Вiн зрозумiв, що, всупереч усiм своїм запевненням, Колiн до останнього не полишав надiї домогтися вiд Дейдри взаємностi...

Роздiл 6

Повернувшись до палацу пiсля батькового похорону, Дейдра прогнала зi своїх покоїв усiх фрейлiн та служниць, самотужки роздяглася i швиденько забралась у лiжко. Вона не спала понад пiвтори доби i на зворотному шляху з абатства святого Мартiна, де знайшов свiй останнiй спочинок король Брiан, мало не падала вiд утоми. Проте зараз, коли все вже скiнчилося, Дейдра була така напружена, що нiяк не могла заспокоїтися й заснути. Натягши до пiдборiддя ковдру, вона безцiльна блукала поглядом по спальнi i все думала, думала...

Батько вмер, його поховали, i жалоба за ним триватиме лише два днi. А вже пiслязавтра, згiдно з його останньою волею, настане свято — коронування нового короля Логрiсу, Колiна IX. Король помер — хай живе король!

Новий король... Дейдра сприйняла це розумом, але серцем вiрити вiдмовлялася. Вона не могла уявити королiвство без батька — i тим бiльше не уявляла на його мiсцi Колiна. Проте вiн став королем, люди вже бачили в ньому свого володаря, а король Брiан вiдiйшов у минуле, перетворився на частину iсторiї. Велич мирська швидкоплинна...

Втiм, Дейдра не почувала нi заздростi, нi досади вiд того, що Колiн успадкував престол, потiснивши її на другий план. Власна неповноцiннiсть не дозволяла їй серйозно думати про владу. Дейдру зовсiм не обходило, хто тепер стане королевою (вона здогадувалася, хто) i посяде її нинiшнє мiсце першої ледi двору та всього королiвства. По батьковiй смертi їй було нестерпно й надалi грати роль хазяйки в країнi, де править iнший король.

Сумнi роздуми Дейдри перервала поява Колiнової сестри, Бронвен. Оскiльки дверi спальнi були не замкненi, вона ввiйшла, навiть не спитавши дозволу. Бронвен нiколи не вiдзначалася зайвою делiкатнiстю.

— Вирiшила подивитися, чи вже спиш, — пояснила вона. — Може, допомогти?

— Дякую, не треба, — сказала Дейдра. — Обiйдуся без чарiв.

— Тодi я трохи побуду з тобою. Добре?

Бронвен не стала чекати на вiдповiдь, скинула черевички й забралась на лiжко. Вона була вдягнена в чорну жалобну сукню, проте вигляд її не виказував особливого смутку. Та Дейдру це нiскiлечки не образило. Бронвен була надто легковажна, щоб довго журитися, i звинувачувати її в цьому було так само безглуздо, як дорiкати гiрськiй рiчцi за швидку течiю.

Бронвен зручно вмостилася на подушках, обхопила колiна руками i, схиливши набiк голову, скоса глянула на Дейдру своїми ясно-синiми очима.

— Ти не ображаєшся, що Колiн призначив коронування на пiслязавтра?

— Така була батькова воля, — мляво вiдповiла Дейдра. — Колiн мусить оволодiти Силою, щоб уже нiхто не мiг заперечити його право на престол. Це остаточно нейтралiзує Емрiса.

— Думаєш, вiн причетний до вбивства твого батька?

— Не знаю. Можливо.

— А от Колiн, схоже, певний цього. Вiн запропонував Емрiсовi посаду губернатора однiєї з наших морських колонiй на його вибiр — проте не ближче, нiж за двi тисячi миль вiд материка.

— I що вiдповiв Емрiс?

— Негайно погодився. По-моєму, вiн дуже наляканий.

— Що ж, тим краще, — сказала Дейдра. — Там вiн нiкому не мулятиме очi. Це краще, нiж стратити його... навiть якщо вiн злочинець. Досить убивств, їх i так забагато. Мiй брат, ваш батько, мiй батько — час уже зупинитися.

Бронвен пильно подивилася на неї:

— Знаєш, мене вражає твоя великодушнiсть, сестрице.

Дейдра важко зiтхнула:

— А мене вона просто вбиває. Якби ж то я вмiла по-справжньому ненавидiти... Але годi про це. Менi й без того гiрко.

— Гаразд, — погодилася Бронвен. — Мiж iншим, ти чула останню новину? Колiн зробив Данi пропозицiю.

— Отакої! — Ось тепер Дейдра справдi образилася. — Не дуже вдалий час вiн вибрав для сватання. Мiг би й зачекати.

— На жаль, не мiг. Виявляється, пiд час коронування лiворуч короля має стояти його матiр, дружина або наречена. Така вимога ритуалу.

— Зрозумiло... I що ж Дана?

Бронвен пирхнула:

— А що Дана! Вона рада-радiсiнька. Думає, що Колiн нарештi покохав її. Але це не так. Вiн досi за тобою сохне.

— Вiдучора все змiнилося. Тепер я його сестра.

— От-от. Тому вiн i вирiшив одружитися з Даною.

— Правильно. Давно б так, — сказала Дейдра. — Дана сильна й вольова дiвчина, до того ж гарненька. Вона швидко прибере Колiна до рук i виб’є дур з його голови.

По тому запала мовчанка. Дейдра вже почала засинати, аж раптом Бронвен спитала:

— Як у тебе з тим красунчиком МакШоном? Вiн ще не набрид тобi?

Дейдра невдоволено розплющила очi.

— Нi, не набрид. А тобi що до того?

Щоки Бронвен спалахнули рум’янцем.

— Та так... просто цiкаво.

— Просто цiкаво? — Дейдра лiниво похитала головою. — Не вiрю. Здається, ти маєш його на оцi. Але це погана iдея. Ти ще мала, тобi рано заглядатися на хлопцiв.

Бронвен поморщила свiй маленький, всипаний ластовинням носик.

— Ще чого! Я лише на рiк менша за Дану — а вона незабаром вийде за Колiна. Може, i я хочу замiж?

Дейдра перевернулась на правий бiк, поклала пiд голову руку i знову заплющила очi.

— Хочеш, виходь. Але не за Кевiна. Його не чiпай, вiн мiй. Второпала?

— То в тебе з ним серйозно?

— Авжеж, — сонно промурмотiла Дейдра. — На все життя. Чим вiн поганий як мiй майбутнiй чоловiк?

— Нiчим. Вiн дуже гарний, — вiдповiла Бронвен. А помiтивши, що кузина вже заснула, тихо додала: — Навiть надто гарний для тебе. Вiн заслуговує на кращу долю, нiж бути твоїм чоловiком. I вiн обов’язково стане моїм.

З цими словами вона зiсковзнула з лiжка, взула черевички i вийшла зi спальнi. Невдовзi до палацу мав прибути монсеньйор Корун МакКон, i Бронвен дуже цiкавило, про що вiн розмовлятиме з Колiном, Даною й Кевiном. Захист вiд пiдслуховування її не турбував — ще два роки тому вона вiднайшла спосiб, як обiйти цi чари, i вiдтодi була в курсi всiх подiй при дворi. У її маленькiй, але дуже розумнiй i хитрiй голiвцi зберiгалося безлiч таємниць, навiть таємниця смертi короля Брiана, яку вона нiкому не збиралася розкривати. Бо мала на те вагомi пiдстави.

Роздiл 7

Вислухавши Колiна, архiєпископ повiльно похитав головою:

— На жаль, государю, я мало що можу додати до ваших слiв. Покiйний король утаємничив мене в усi тонкощi обряду, але з фактичною стороною цього дивовижного явища я нiтрохи не знайомий. Ваш дядько побiжно згадував про Ворота, Джерело та Хазяйку, i з його слiв у мене склалося враження, що йдеться про цiлком реальне мiсце, куди ви маєте потрапити в момент коронування. Але як саме це станеться i яким чином нiхто не помiтить вашої вiдсутностi — цього не знаю.

— А що вам вiдомо про Хазяйку? — запитав Колiн.

Архiєпископ уже вкотре поправив червону оксамитну шапочку на своїй головi. Вiн нервував, розумiючи, яка величезна вiдповiдальнiсть лежить на його плечах. Зазвичай король Логрiсу, передчуваючи смерть, запрошував до себе наступника престолу й розповiдав йому, що слiд робити. Архiєпископовi ж залишалося провести сам обряд з точним затриманням усiх приписiв ритуалу. Проте зараз, коли король Брiан умер, не встигнувши нiчого пояснити Колiновi, дуже багато залежало вiд монсеньйора Коруна МакКона — архiєпископа Авалонського, верховного кардинала Захiдної Курiї, намiсника патрiарха Єрусалимського в Новому Свiтi.

— Менi вiдомо лише, — заговорив вiн, — що Хазяйка є охоронницею Джерела, яке мiстить у собi Споконвiчну Силу. Вона зустрiне вас, коли ви ввiйдете в Ворота, проведе до Джерела i дозволить випити з нього води. Таким чином ви отримаєте Силу.

— А якщо я занурюся в Джерело?

— Цього в жодному разi не можна робити, государю. Адже король Брiан попереджав вас перед смертю. Та й менi вiн казав, що Хазяйка Джерела забороняє тiснiше прилучатися до Сили.

— Проте, — зауважив Колiн, — саме так, мабуть, i був прилучений до Сили король Артур.

— I, може, через те вiн загинув, — стурбовано озвалася Дана, гарненька дiвчина з кучерявим вогненно-рудим волоссям. Її смарагдовi очi, такi схожi на Дейдринi, подивилися на Кевiна в пошуках пiдтримки. — Може, Вiв’єна була не проста вiдьма, а якраз Хазяйка Джерела; i вона вбила Артура, бо вiн порушив заборону.

— Цiлком можливо, — погодився Колiн. — I я не кажу, що вже пiслязавтра спробую зануритись у Джерело. Обряд можна повторити i згодом. Та це не значить, що я чекатиму настання кращих часiв, як радив дядько Брiан, бо їх можна чекати до самої смертi. Я дуже пiдозрюю, що всi мої предки тiльки те й робили, що чекали: закiнчення вiйни, потiм — наступної, потiм — ще однiєї, потiм — миру та злагоди у країнi, потiм — народження сина, потiм — коли вiн виросте... Так вони старiли й помирали, не дочекавшись цих найкращих часiв.

— Але ж... — почала була Дана, але Колiн урвав її:

— Все, годi. Поговоримо про це iншим разом. Я вже сказав, що не збираюся ризикувати пiд час коронування. А далi видно буде. — Вiн повернувся до архiєпископа. — Ознайомте нас з обрядом, святий отче. Як я розумiю, це вже ваша парафiя.

— Так, — кивнув архiєпископ i знову поправив свою шапочку. — Насамперед, государю, раджу вам зняти ваш Вогнезор. Його сусiдство зi Знаком Сили небажане.

— Я вже це вiдчув, — сказав Колiн, знiмаючи з шиї ланцюжок зi своїм чаклунським каменем. — Вони заважають одне одному. А Знак Сили має всi властивостi Вогнезора, тож я нiчого не втрачу.

— Тодi краще знищити старий камiнь, — порадила Дана. — Вiн настроєний на тебе, i ним можна скористатися, щоб заподiяти тобi шкоду. Ну, ти й сам розумiєш.

— Розумiю. — Колiн з ваганням подивився на Вогнезор у своїй руцi. — Але я звик до нього за чотирнадцять рокiв... Це нiби позбутися частки себе. Невеличкої частки, та все ж... — Вiн поклав камiнь до верхньої шухляди стола i замкнув її на ключ. — Отже, повернiмося до коронування. Прошу, святий отче, продовжуйте.

*

По закiнченнi розмови Кевiн i монсеньйор Корун МакКон разом залишили кабiнет Колiна. Їх супроводжував слуга iз запаленим лiхтарем, а в коридорi до них приєдналися два охоронцi з почту архiєпископа.

Якийсь час їм було по дорозi; вони йшли мовчки. Наблизившись до розвилки коридорiв, де їхнi шляхи розходилися, Кевiн уже збирався попрощатися з архiєпископом, аж раптом той зупинився i сказав:

— У вас дивне походження, сину мiй.

— Так, святий отче, — без особливого ентузiазму погодився Кевiн. — Я найда.

— Ви не звичайний найда, — зауважив прелат. — Обставини вашої появи у нашому свiтi гiднi найпильнiшої уваги.

— У нашому свiтi? — здивовано перепитав Кевiн.

— Атож, сину мiй, — незворушно кивнув монсеньйор Корун МакКонн. — Я певен, що крiм цього свiту iснує безлiч iнших свiтiв, схожих на наш i дуже вiдмiнних. На моє переконання, стверджувати, що Господь у всiй мудростi своїй безмежнiй створив лише один свiт з неймовiрної кiлькостi можливих варiантiв, значить принижувати Його велич.

— I ви гадаєте, що я з якогось iншого свiту?

— Я переконаний у цьому. Побачивши вас, я зразу це вiдчув.

— То ви чаклун? — обережно запитав Кевiн.

На лице архiєпископа набiгла швидка тiнь.

— Я напiвкровка, — стримано вiдповiв вiн. — Моя мати була вiдьма, а батько — необдарований. Ви тут людина нова i ще почуєте цю iсторiю... вiд плiткарiв.

— Перепрошую, святий отче, — пробурмотiв збентежений Кевiн.

— Вам нiчого вибачатися, сину мiй. Ваша цiкавiсть до мене така сама природна, як i моя — до вас. Менi грiх скаржитися на долю, я в жоднiм разi не вважаю себе обдiленим. Господь Бог у великiй добротi своїй дарував менi здатнiсть бачити й вiдчувати те, що недосяжне для iнших, навiть для наймогутнiших чаклунiв.

— I це ваше чуття каже вам, що я з iншого свiту? — запитав Кевiн.

— З цiлковитою певнiстю. Вчорашнiй день був великим днем для мене... — Архiєпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король... Однак саме вчора я вперше побачив вас i остаточно переконався, що iншi свiти iснують насправдi, а не лише в моїй уявi.

Кевiн промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множиннiсть свiтiв було щось щемливо-знайоме, мов тихi звуки колискової, що її в дитинствi спiвала йому мати — гарна темноволоса жiнка з ясними карими очима. Її звали...

Що за дурницi! Як вiн може пам’ятати свою матiр?! Вiн бо ж був немовлям, коли... Зненацька Кевiнове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася вiд гострого, пронизливого болю. Вiн мало не закричав...

Бiль зник так само несподiвано, як i прийшов. Кевiн сторожко поглянув на архiєпископа. Той дивився на нього пильно i проникливо.

— Вам ще належить збагнути себе, сину мiй, — лагiдно мовив вiн. — Колись це неодмiнно станеться.

Архiєпископ благословив його на прощання й пiшов далi. Кевiн продовжував стояти на перехрестi коридорiв, заглиблений у свої думки. Тiєї митi, коли вiн вiдчув бiль, на нього зiйшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночi. На якусь частку секунди Кевiн побачив те, що ховалося вiд нього в непрогляднiй пiтьмi, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’ятi. Натомiсть лишилося бентежне вiдчуття чогось надзвичайно знайомого, що вiн насправдi нiколи не забував, просто зараз не мiг пригадати...

Врештi Кевiн повернув у бiчний коридор, що вiв до захiдного крила палацу, i сходами пiднявся на другий поверх, де були розташованi особистi апартаменти найзнатнiших вельмож королiвства, зокрема i його. Ввiйшовши до свого помешкання, вiн проминув темний передпокiй i опинився у вiтальнi, яку заливало примарне свiтло повного мiсяця. Дверi до невеликої лоджiї були розчиненi, i крiзь тонку фiранку проглядалася кремезна постать.

Кевiн поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловiк, що спокiйно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навiть трохи вищий, i значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої мiдi срiблилося в мiсячнiм сяйвi.

— А, це ти, Моргане! — полегшено мовив Кевiн, упiзнавши незваного гостя. — Як ти ввiйшов?

Морган Фергюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмiшка. Очевидно, Кевiнова поява не стала для нього несподiванкою.

— Я ж чаклун, i звичайнi замки для мене дрiбницi. Звiсно, я перепрошую, що ввiйшов без дозволу, просто не хотiв чекати в коридорi.

— Все гаразд, — сказав Кевiн. — Просто я думав, що це чужий.

Морган Фергюсон жартiвливо вклонився йому:

— Радий, що ти не вважаєш мене чужим. Ми Колiновi друзi й маємо жити у злагодi. Мiж iншим, я нiтрохи не ображаюся, що Колiн обрав тебе Провiдником.

— Я знаю.

— Це було правильне рiшення, — вiв далi Морган. — Обравши мене, вiн завдав би смертельної образи Маелгоновi й МакКормаку. А якби зупинив свiй вибiр на котромусь iз них, iнший би скаженiв вiд заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.

— Ерiк Маелгон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.

— Це тобi так здається. Вiн флегмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.

— Дякую, Моргане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.

Фергюсон стиха мугикнув.

— Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi”?

— Так. А що?

— У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.

Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морган стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.

— У своїх стосунках з жiнками Колiн взагалi великий дивак, — продовжив вiн за хвилю. — Взяти хоча б Дану. Надзвичайно чарiвна дiвчина. Дуже гарненька, така юна й невинна. — Морган мимоволi облизнув губи. — Вона давно закохана в Колiна, а вiн вперто не вiрить у це, вважає її почуття дитячою примхою. Через Дейдру вiн узяв собi в голову, що не може сподобатися жоднiй жiнцi... От телепень!

Кевiн тихо розсмiявся:

— Так ти кажеш про свого короля?

— Передовсiм, Колiн мiй друг. I наша дружба дає менi право критикувати його. Вiн дурний, що комплексує через свою зовнiшнiсть. Дейдра вiдмовлялася стати його дружиною не тому, що вiн негарний. Просто вона завжди цуралася нашого брата чаклуна й вiддавала перевагу необдарованим... доки не з’явився ти. Вона не змiнила свого ставлення до тебе, навiть коли Колiн виявив твiй Дар. Дехто, примiром МакКормак, пояснює це вдячнiстю за порятунок, але я так не вважаю. Дейдра не з тих дiвчат, що...

— Моргане, прошу, — урвав його вкрай знiяковiлий Кевiн, — не будьмо про це.

— Гаразд, — сказав Фергюсон i негайно змiнив тему розмови. Як i Колiна, його дуже зацiкавила Кевiнова шпага. I так само, як Колiн, Морган зазнав з нею невдачi. Чари, що скрiплювали клинок, збили з пантелику навiть наймайстернiшого чаклуна Логрiсу.

Скрушно зiтхнувши, Морган повернув Кевiну шпагу, а на перстень i дивитися не став — очевидячки, щоб не завдавати собi нових прикрощiв. Потiм вони ще з пiвгодини розмовляли на рiзнi нейтральнi теми. Виявивши у свого спiврозмовника схильнiсть до плiток, Кевiн запитав про архiєпископа i почув у вiдповiдь сумну iсторiю кохання молодої вiдьми-аристократки до збiднiлого провiнцiйного дворянина. Нарештi Морган сказав:

— Ну, що ж, менi час iти. Iнакше дружина подумає, що я швендяюся по дiвках.

— А вона має пiдстави так думати? — поцiкавився Кевiн.

Морган розв’язно осмiхнувся:

— Атож, має. Та я не люблю, коли мене звинувачують у грiхах, яких не чинив. На добранiч, Кевiне МакШон. Приємно було побалакати з тобою.

— Стривай, Моргане, — зупинив його Кевiн пiсля деяких вагань. — Що ти можеш сказати про Бронвен?

— А в чiм рiч?

— Ну... Сьогоднi в абатствi вона весь час зиркала на мене. У неї був якийсь дивний вигляд... наче я щось їй зробив, чимось її скривдив. А я ж навiть не розмовляв з нею.

Морган нараз спохмурнiв:

— Остерiгайся її, Кевiне. З Бронвен краще не заводитися. Якщо вона незлюбить тебе — кепськi твої справи. Всi вважають її ще дитиною, легковажним i безтурботним дiвчиськом, та насправдi за цiєю маскою ховається дуже розумна, хитра й пiдступна вiдьма. Я навчав її чарам i знаю, на що вона здатна. До того ж у неї паскудний характер. — Фергюсон похитав головою. — Менi шкода того небораку, який вiзьме її за дружину. Лiпше одразу вбити його, щоб довго не страждав.

Роздiл 8

— Колiне, — промовив архiєпископ. — Чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?

— Так.

Одягнений у бiло-золотi королiвськi шати, Колiн стояв навколiшки перед вiвтарем кафедрального собору святого Андрiя Авалонського. Архiєпископ тримав його праву руку на Бiблiї.

— Чи зобов’язуєшся любити й шанувати Святу Церкву Христову, берегти її вiд язичникiв, реформаторiв i блюзнiрiв та нести свiтло її iстинної вiри по всьому свiтовi?

— Так.

— Чи зобов’язуєшся правити своєю державою за законом i справедливiстю, захищати правду та добро i, скiльки стане тобi сил, викорiнювати зло?

— Так.

— Чи зобов’язуєшся вживати свою Силу, даровану тобi Господом, лише в боговгодних цiлях, вести непримиренну боротьбу з дияволом та його слугами, чорними магами?

— Так.

Колiн скрiпив текст королiвської клятви своїм пiдписом, i архiєпископ поклав пергамент на вiвтар. Церемонiя коронування наближалася до кульмiнацiї.

Монсеньйор Корун МакКон за допомогою довгої тонкої трубки з чистого золота набрав зi священної ампули трохи єлею i капнув його в золоту чашу. Присутнi в соборi затамували подих. Архiєпископ умочив пальця в єлей.

— Цим миром вiд iменi Всевишнього помазую тебе на царство. Нехай буде з тобою Сила i благословення Господнє у всiх твоїх праведних справах. Амiнь!

З цими словами вiн накреслив на Колiновiм чолi хрест. У юрбi пронiсся полегшений подих. Багатьом здалося, що на якусь мить над головою короля спалахнуло сяйво, а дехто мiг навiть заприсягтися, що бачив над вiвтарем святого Андрiя, що здавна вважався заступником Логрiсу. I лише кiлька людей знали, що нiякої передачi Сили ще не вiдбулося.

Церковний хор заспiвав чергову молитву. Двоє молодших єпископiв закрiпили на Колiнових плечах пурпурну королiвську мантiю, потiм символiчно торкнулися його черевикiв золотими шпорами й одразу забрали їх. Архiєпископ благословив меч i з напутнiми словами простягнув його молодому королю.

Колiн прийняв меч, поцiлував голiвку ефеса i передав його лордовi Дункану Енгусу, чоловiковi своєї тiтки Алiси, головному маршаловi логрiйської армiї. Схиливши колiна, Дункан Енгус поклав меч на вiвтар, вiддаючи вiйськову могутнiсть держави в руки Божi, пiсля чого встав i вiдiйшов убiк.

Нарештi Кевiн i Дана пiднялися до вiвтаря. На грудях у обох висiли чаклунськi каменi — Знак Життя в Дани i Знак Мудростi в Кевiна. Вони опустилися навколiшки обiруч короля. Тим часом архiєпископ дiстав усипану коштовними каменями золоту корону з великим алмазом чистої води.

— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!

Вiн поклав на Колiнову голову корону. Знак Сили на грудях короля замерехтiв м’яким червоним свiтлом. Усерединi двох iнших каменiв, Знака Мудростi i Знака Життя, також спалахнули вогники. Лiва рука Кевiна i права рука Дани потяглися до алмаза на коронi й одночасно торкнулися його кiнчиками пальцiв. Кевiн вiдчув, як крiзь нього прокотилася хвиля холоду, на якусь мить його замлоїло...

Ворота вiдчинилися, пропустивши до Джерела чергового неофiта. Колiн зник iз собору — але жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк...

*

...Колiн стояв навколiшки бiля пiднiжжя високого пагорба, порослого густою лiловою травою. Подекуди виднiлися квiти — бiлi, червонi, жовтогарячi, фiолетовi, жовто-золотi, срiбнi, небеснi... тобто зеленi — бо небо тут переливалося всiма вiдтiнками зеленого кольору, аж до бiрюзового. Сонця видно не було; свiтло випромiнювало саме небо — яскраве, осяйне, мiнливе...

По пологому схилу пагорба до Колiна неквапно спускалася струнка золотоволоса жiнка у слiпучому бiлому вбраннi. Її хода була велична, пружна i грацiозна. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн розгледiв риси її обличчя — чiткi, строгi, бездоганно правильнi. В її суворiй красi вчувався крижаний подих снiгових вершин.

Жiнка зупинилася за три кроки вiд нього.

— Вiтаю тебе, Колiне Лейнстер з Авалона!

Її вуста ворушились у цiлковитiй вiдповiдностi з мовленими словами, але її голос дзвенiв i вiдлунювався просто в Колiновiй головi.

З деяким запiзненням Колiн додумався встати з колiн. Тiльки тодi вiн помiтив, що вдягнений не у важкi королiвськi шати, а в простору зелену тунiку з легкої, майже невагомої тканини.

А ще за секунду Колiн збагнув, що ця тунiка — лише iлюзiя, створена його власною уявою, щоб вiн не почувався нiяково без одягу. Насправдi ж вiн був цiлком голий!

— Мiй одяг...

— Вiн лишився в соборi, — вiдповiла жiнка в бiлому. — Так i має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скiльки б ти не пробув тут, твiй одяг не зрушить з мiсця, i ти повернешся в нього.

— Як це?

— Дуже просто. Ти вийдеш iз Ворiт тiєї самої митi, коли й увiйшов. Час тут дуже в’язкий.

— Де „тут”?

— У Безчасiв’ї.

— А що це?

— Перехрестя свiтiв. Мiсце, де знаходиться Джерело Всiх Стихiй, альфа та омега всього сущого.

— А ти хто така, чарiвна ледi? — запитав Колiн, наперед знаючи вiдповiдь.

— Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходiмо зi мною, Колiне Лейнстер. Часу в нас удосталь...

*

...I жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк тiєї ж таки митi Колiн повернувся в собор. Кевiн i Дана встали з колiн i допомогли пiдвестися Колiновi — тепер уже коронованому королю Логрiсу. Вони разом повернулися до пастви.

— Люди! — урочисто проголосив архiєпископ. — Ось ваш король, законний правитель Логрiсу!

— Хай живе король! — вигукнули присутнi.

Церковний хор заспiвав „Многа лiта”. Колiн, у супроводi свого почту та групи прелатiв, рушив до виходу iз собору. За ними почала формуватися процесiя.

— А знаєте, — тихо промовив Колiн до Кевiна й Дани, що йшли обабiч нього, — дядько Брiан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсiм не сувора. Навпаки, дуже мила особа. I красива, i добра... — Тут вiн скоса зиркнув на Дану, i на його вустах заграла нiжна усмiшка. — Але ти поза конкуренцiєю, Дано. Ти найгарнiша в усьому свiтi... в усiх свiтах.

Дана зашарiлася й нишком глянула на Колiна, а вiдтак знову звернула свiй ясний погляд на юрбу простолюду, що вiтав разом з королем i свою майбутньою королеву.

А Кевiн чомусь подумав про Бронвен. I ця думка викликала в нього незрозумiле хвилювання...

Iз глибин пам’ятi... (продовження)

Ми з Юноною спустилися в лiфтi у глибоке пiдземелля палацу й опинились у просторому примiщеннi, видовбаному в скелi. Це була Зала Переходу, спецiально призначена для сполучення з iншими свiтами. Тут припиняли свою дiю захиснi чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королiвському палацi й усьому Сонячному Мiстi — столицi Царства Свiтла.

Уздовж стiн Зали були встановленi арки, позначенi як вхiднi та вихiднi. Вони не мали жодних чарiв i призначалися лише для зручностi, щоб запобiгти можливим зiткненням при входi та виходi з Тунелю. Пiд нерiвною кам'яною стелею висiли невеликi бiлi кулi, що освiтлювали примiщення. Раз по раз перед нами спалахували застережнi написи: „Перевiрте, чи маєте при собi вибуховi речовини або радiоактивнi матерiали”, „Увага! Навiть залишкова радiоактивнiсть може призвести до катастрофiчних наслiдкiв”, „Будьте пильнi! Ще раз перевiрте...” — i так далi. Цi попередження були аж нiяк не зайвi. Потрапивши до Тунелю, ядра всiх нестiйких елементiв миттєво розпадалися, а вибухiвки, хоч i були в принципi транспортабельнi, детонували вiд найменшого струсу. Якщо вам набридло життя i ви хочете швидко й безболiсно накласти на себе руки, то ввiйдiть у Тунель з дрiбкою очищеного урану. Стовiдсотковий результат гарантований.

Привiтавшись iз охоронцями Зали, ми рушили до найближчої вхiдної арки. Аж це пiд сусiдньою вихiдною замерехтiла напiвпрозора людська постать, що за мить набула живої плотi. Пiд аркою з’явилася та, кого я найменше хотiв зараз бачити (пiсля брата Александра, певна рiч): моя тiтка Мiнерва, мамина зведена сестра. Ця гидка стара мегера псувала менi життя в дiдовiм Досвiтньому Замку i в пiднебесному Олiмпi, де я проводив значно бiльше часу, нiж у Сонячному Мiстi. Принагiдно зазначу, що моя завелика любов до маминої Країни Вiчних Сутiнкiв розцiнювалося багатьма моїми родичами з батькового боку як прояв потенцiйної нелояльностi до Царства Свiтла. Втiм, зараз стосунки мiж двома однаково рiдними менi Домами були союзницькi i навiть дружнi, про що свiдчила й поява тут Мiнерви без повiдомлення про вiзит.

Матерiалiзувавшись, тiтонька зробила крок у нашому напрямку, приязно всмiхнулася моїй матерi, а мене нагородила однiєю з найбридкiших своїх посмiшок.

— Юноно, Артуре! Ви вже йдете?

— Так, сестро, — вiдповiла мати. — Маємо зустрiтися зi Стражем Хаосу.

— Атож, чула про це. — Знову бридка посмiшка, адресована менi. — Сподiваюся, Нечистий не забере до себе Артура. В усякому разi, не так швидко.

Я зрозумiв натяк i кинув на Мiнерву стривожений погляд. А яснi маминi очi потьмянiли. Коли йшлося про її дiтей, Юнона не сприймала гумору — тим бiльше такого чорного, як у тiтки Мiнерви.

— Припини, сестро! Твої жарти огиднi й зовсiм не дотепнi, а ти поводишся як зiпсута дитина. Боюся, час не має влади над твоєю паскудною вдачею.

— Даруй, — сказала Мiнерва. — Я нiкого не хотiла образити. Це все мiй задовгий язик.

— Можу вкоротити, — озвався я, сформувавши перед собою образ розпечених клiщiв.

Тiтонька вiдсахнулася, коли клiщi потяглися до неї, й захихотiла — так само бридко, як перед тим посмiхалася. А я пошкодував, що не можу насправдi вкоротити їй язика. Хоч там як, а вона моя рiдня. Проте рано чи пiзно хтось таки прикандичить Мiнерву — i я перший проголосую за його виправдання.

— Ну, годi вже, — сказала Юнона, беручи мене за лiкоть. — Перепрошую, сестро, але ми не маємо часу на балачки. Заходь iншим разом.

— I краще тодi, — додав я, — коли мене тут не буде.

Мiнерва ображено набурмосилась i подалася до лiфтiв. Пiшла, мабуть, до iншої моєї тiтки, Iгрейни, зведеної сестри мого батька, яка посiдала почесне третє мiсце у списку моїх нанеулюбленiших родичiв. Вони з Мiнервою були одна одної вартi, а коли збиралися удвох, то перетворювалися на справжнiсiньке стихiйне лихо — десь так одинадцять з половиною балiв за шкалою Рiхтера. До повних дванадцяти вони не добирали лише через брак у обох розуму.

Юнона провела сестру довгим поглядом, потiм повернулася до мене:

— Не ображайся на неї. Важко їй бути старою дiвою.

— Ще б пак! — пирхнув я. — Спробуй знайти їй чоловiка, що терпiв би її гадючий характер.

За словами родичiв, упродовж останнiх двохсот рокiв Мiнерва вже з десяток разiв повiдомляла про свої заручини, але до весiлля так i не доходило. Всi її нареченi вчасно прозрiвали й тiкали вiд неї свiт за очi. I, по-моєму, правильно робили. Я не побажав би такої долi навiть найлютiшому вороговi...

Ми ввiйшли пiд арку, i Юнона вiдкрила Тунель. Нас огорнув густий фiолетовий туман, пiдлога пiд нами зникла. Коли настала невагомiсть, мене трохи замлоїло (от чорт, забув пообiдати!), проте я не був новачком i швидко подолав нудоту. Потiм вiдчув поштовх у спину, i нас понесло уздовж Меридiана до нижнього полюса iснування — до Хаосу.

Навколо з калейдоскопiчною швидкiстю мiнилися картини рiзних свiтiв. Слiпучо-бiле сонце Царства Свiтла набуло золотавого вiдтiнку, квiтучi сади, величнi вежi та куполи Сонячного Мiста, промайнувши на мить, зникли, поступившись диким тропiчним джунглям... Сонце порожевiло, а над заростями нiби прокотився вогненний смерч, знищивши все на своєму шляху, i залишилася тiльки випалена й потрiскана земля... Рожевий вiдтiнок свiтила змiнився червоним, землю вкрила кiлометрова товща води... Сонце ще дужче почервонiло й загрозливо збiльшилося в розмiрах, а океан вiдступив, оголюючи пiщану рiвнину...

Ми вже полишили Екваторiальний Пояс, єдине мiсце у Всесвiтi, де iснують усi умови для виникнення та розвитку нормального повноцiнного життя. Близькiсть до Свiтових Полюсiв, Порядку та Хаосу, породжує дисбаланс буття, який убиває все живе, за винятком нас, Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, здатних керувати глибинними силами природи.

Тим часом сонце продовжувало збiльшуватися, набуваючи лиховiсного кривавого вiдтiнку, i незабаром захопило добру чверть блiдо-сiрого неба. Навколо нас простиралася безкрайня жовтогаряча пустеля, кволий вiтерець з усiх своїх крихiтних сил здiймав у розрiджене повiтря невеликi хмаринки пiску. Подекуди виднiлися гладкi, вiдшлiфованi мiльярдами рокiв скелястi виступи. Це був ненаселений i нiчийний свiт iз групи Полярних свiтiв Хаосу; свiт, близький до тiєї незримої межi, за якою починалася теплова смерть Всесвiту...

— Тримайся! — гукнула Юнона, i нас знову огорнула фiолетова iмла.

Мене смикнуло, труснуло, потiм закрутило з запаморочливою швидкiстю, до горла знову пiдкотилася нудота, а на довершення до всього щось штурхонуло мене в сонячне сплетiння, i я мало не скрутився в баранячий рiг... Нехай мама не ображається, але її манера подорожувати Тунелем залишає бажати кращого. Я ще нiколи не перетинав Грань Хаосу, однак був певен, що змiг би уникнути такого соматичного струсу.

Ми пронеслися крiзь вогненний вир i пiрнули у простiр, що заперечував усi евклiдовi уявлення про перспективу. Свiт нелiнiйних i непостiйних у часi законiв, свiт парадоксiв, абсурду та божевiлля, свiт параноїдальної геометрiї та шизофренiчної логiки...

Мiй шлунок знову збунтувався, коли на величезнiй швидкостi ми перетнули область, де геодезичнi розходилися вiялом, спотворюючи не лише перспективу, а й нашi тiла. Зненацька перед нами вигулькнула кам’яна брила. Проте Юнона не зменшила швидкостi i спрямувала нас простiсiнько в темну й зловiсну на вигляд печеру.

З Тунелю ми вийшли навдивовижу м’яко, що пiсля всiх маминих вибрикiв приємно здивувало мене. Ми опинились у просторому примiщеннi, де геометрiя була бiльш-менш нормальною, в усякому разi, стабiльною. Усi стiни та склепiнчаста стеля були вкритi фресками, вiд одного погляду на якi мене аж зацiпило. Я нiколи не був палким шанувальником живопису, проте ця велична й моторошна панорама пекельного буття справила на мене приголомшливе враження. Зображенi на фресках сцени були яскравими, переконливими й динамiчними; ретельно виписанi деталi, аж до найнезначнiших, ледь помiтних поглядовi, створювали вiдчуття зненацька застиглої реальностi, ладної будь-якої митi знову ожити й зiйти зi стiн. Навiть такому дилетантовi, як я, було зрозумiло, що фрески вийшли з-пiд пензля найвидатнiшого майстра всiх часiв та народiв. Якби я був видавцем, то продав би дияволовi душу за можливiсть використати фрагменти цього розпису як iлюстрацiї до безсмертного твору Данте Алiг’єрi.

— Палати Смертi, — сказала Юнона.

Я лише мовчки кивнув, бо й сам про це здогадався. Я ще нiколи не був у Палатах Смертi, але багато про них чув вiд старших родичiв. Iншого такого мiсця, мабуть, немає у всьому Всесвiтi. За переказами, тут душi померлих грiшникiв постають перед Нечистим, прямуючи в Хаос, хоча я в це не вiрив. Я подiляв думку тих, хто вважав, що Палати Смертi були спорудженi Ворогом уже пiсля його поразки в останньому Рагнароку, щоб справити належне враження на переможцiв. Саме тут, пiд пильними поглядами чортiв, що мордували на фресках грiшникiв, була пiдписана Угода про падiння Домiв Темряви, за якою Хаос визнавав перемогу сил Порядку та Рiвноваги й вiдмовлявся вiд претензiй на владу в Екваторiальних свiтах.

Пiдлога в центрi примiщення раптом розверзлася, звiдти вирвалися язики червоного полум’я, i в клубах чорного диму виник витесаний iз гранiту трон, на якому сидiв могутнiй велетень з довгим золотавим волоссям, дуже схожий на грiзного та войовничого бога зi скандинавських мiфiв.

Полум’я зникло, дiра в пiдлозi затяглася, дим розсiявся, але трон продовжував висiти в повiтрi.

— Вiтаю тебе, Юноно, королево Свiтла! — загримiв пiд склепiнням Палат голос „скандинавського божества”. — Радий, що ти вiдгукнулася моє запрошення.

Це був Страж Хаосу власною персоною. Ще його називали Ворогом, Нечистим та Князем Темряви. Чесно кажучи, я сподiвався побачити хвостатого й рогатого сатаноїда — саме в такому виглядi вiн з’явився вiсiм десятилiть тому на пiдписання Угоди, що вiнчала завершення Рагнароку. Мiй зведений брат Амадiс розповiдав, що тодi молодi чаклуни та вiдьми, якi супроводжували старших Володарiв, гарно порозважалися, переловивши чортенят з почту Нечистого i зв’язавши їх хвостами. Шкода, що в той час мене ще не було на свiтi.

У вiдповiдь на привiтання Юнона змiряла Ворога крижаним поглядом:

— Облиш цi дешевi фокуси, лукавий. I не смiй сидiти в моїй присутностi.

Золотоволосий велетень зграбно зiскочив на пiдлогу. Спорожнiлий трон штопором угвинтився в стелю i зник.

— Ти нечемна й зарозумiла, королево, — зауважив Ворог. — А втiм, чого ще чекати вiд нащадкiв Дому ренегатiв. Твоя пиха породжена почуттям провини — адже за старих часiв дiти Сутiнкiв були лояльнi до Хаосу.

— Так само як i до Порядку, — сказала Юнона. — Ми не пiдтримуємо жодну зi стихiй у її експансивних прагненнях. Сутiнковi вiдстоюють принцип Рiвноваги мiж Порядком та Хаосом. Для нас однаково неприйнятнi їхнi претензiї на панування в Екваторi.

Ворог похитав головою:

— У своїй зухвалостi ви, люди, повстаєте проти непорушних законiв буття. Можна зрозумiти тих, хто чiпляється за минуле, шануючи Порядок. Гiднi поваги провидцi прийдешнього, що поклоняються Хаосу — своєму майбутньому владаревi. Але жалюгiднi й смiшнi прихильники мiфiчної Рiвноваги, що уявили себе земними богами.

— Цi жалюгiднi й смiшнi люди, — уїдливо вставив я, — нещодавно накрутили тобi хвоста, Князю Темряви. Мабуть, з цiєї причини ти не причепив його сьогоднi.

Ворог подивився на мене з таким виглядом, нiби щойно помiтив мою присутнiсть.

— Ця подiя, що здається тобi такою важливою, принце Свiтла, закоханий у Сутiнки, насправдi лише незначний епiзод у протистояннi сил Порядку та Хаосу. Можливо, ти чув такий вислiв, як пiррова перемога...

— Досить! — сказала Юнона, роздратовано тупнувши ногою. — Годi воду в ступi товкти! Ми прийшли не для того, щоб слухати твої сентенцiї, лукавий. Ти просив мене про зустрiч — тож будь ласкавий повiдомити про предмет нашої бесiди.

— Не гарячкуй, королево, — промовив Ворог примирливим тоном. — Може, вам краще присiсти? — Поруч iз нами з’явилися два м’якi крiсла. — Чи не бажаєте перекусити? — Мiж крiслами виник невисокий круглий стiл, рясно вставлений наїдками та напоями. — Прошу вас, дорогi гостi!

— Нi! — вiдрiзала моя мати. — У нас обмаль часу. Кожна хвилина у твоїх володiннях дорiвнює майже добi Основного потоку, i ми не маємо намiру затримуватися тут довше, нiж треба.

— Воля ваша, — знизав плечима Ворог; стiл i крiсла провалилися крiзь пiдлогу. — Дозволь поцiкавитися, королево, — нарештi перейшов вiн до справи, — якi в чаклунської спiльноти плани щодо Серединних свiтiв?

Юнона запитливо глипнула на Ворога:

— Що ти називаєш Серединними свiтами?

— Свiти, що лежать по iнший бiк нескiнченностi. Свiти бiля витокiв Формотворчих.

Одним з недолiкiв моєї мами, поряд iз невгамовною балакучiстю, було цiлковите невмiння приховувати свої почуття. От i зараз на її обличчi був написаний вiдвертий подив.

— Про що ти кажеш, Князю Темряви? Адже загальновiдомо, що потоки Формотворчих Сил Свiтобудови не мають анi початку, анi кiнця. Вони iндукованi полем градiєнта ентропiї мiж Порядком та Хаосом i охоплюють Всесвiт паралельно Екваторовi, перетинаючи нескiнченне число свiтiв, а значить...

— Це ще нiчого не значить, — заперечив Ворог. — Сума нескiнченної кiлькостi доданкiв не завжди дорiвнює нескiнченностi; так i нескiнченна низка свiтiв не конче безмежна. За вiдповiдної комбiнацiї факторiв вона має точку сходження.

— Тобто, — озвався я, — ти стверджуєш, що iснують послiдовностi свiтiв, що сходяться по той бiк нескiнченностi?

— Атож. Такi послiдовностi йдуть уздовж Формотворчих, у напрямку до їхнiх витокiв, до Джерела.

— А що таке Джерело?

— Зосередження сил, що утворюють структуру Всесвiту. Третiй полюс iснування, що балансує мiж Порядком та Хаосом. Якщо на хвилю звернутися до невдалої, але розповсюдженої аналогiї, що порiвнює Всесвiт зi сферою нескiнченного дiаметра, то вiдома вам її частина розташована на поверхнi: Екваторiальний Пояс, Субтропiки, Помiрнi й Полярнi Зони, а також Полюси — Порядок i Хаос. А всерединi Всесвiту, в самому його центрi, знаходиться Джерело, звiдки беруть початок усi Формотворчi.

— А Серединнi свiти? — запитала Юнона.

— Вони зосередженi в областi домiнантного впливу Джерела, куди доступ iстотам з Порядку та Хаосу закритий.

— А нам, людям?

— Шлях до Джерела важкий i сповнений небезпеки, — промовив Ворог. — Та я бачу, що ви не маєте анi найменшого уявлення про Серединнi свiти. В такому разi наша подальша розмова втрачає сенс. Королево, принце, даруйте, що марно потурбував вас.

З цими словами вiн здiйняв руки до стелi i, охоплений полум’ям, що вирвалося з пiдлоги, завертiвся, як дзига, й перекинувся на вогненний вихор.

Я вихопив iз пiхв Ескалiбур i весь зосередився, готовий до вiдбиття можливої атаки. Як i кожен чаклун, що в дитинствi пройшов через обряд Причастя до сил, я нiколи не втрачав контакту з Формотворчими, постiйно пiдтримував з ними пасивний зв’язок, щоб у разi потреби миттєво активувати його. Звiдси, з Палат Смертi, я змiг дотягтися лише до двадцяти трьох Формотворчих проти звичайних шiстдесяти — сiмдесяти. Але й цього було досить, щоб мене переповнила сила, а срiбний клинок моєї шпаги засяяв, перетворившись iз звичайної холодної зброї на грiзний магiчний iнструмент. Краєм ока я помiтив, що Юнона розвела руки в першому жестi потужного захисного закляття.

Проте вдаватися до чарiв нам не довелося. Вогненний вихор за кiлька секунд розсипався водоспадом червоних та жовтих жарин, якi розсипалися на пiдлозi i згасли. Я трохи послабив контакт iз Формотворчими i вклав шпагу до пiхв.

Моя мати все ще стояла з розведеними руками й замислено дивилась у простiр перед собою. Нарештi вона опустила руки й повернулася до мене:

— Схоже, вiн сказав нам усе, що хотiв сказати.

Я згiдно кивнув:

— Я теж так думаю. Нам уже час повертатися... I з твого дозволу, мамо, тепер вестиму я.

— Гаразд, — сказала вона i взяла мене за руку.

(далi буде)

Роздiл 9

— Гарна звiстка з пiвночi, — сказав Морган, розплющивши очi.

Кевiн вiдкинув суху стеблинку, яку задумливо жував, i повернувся до Моргана, що лежав на травi.

— Щойно зв’язувався з Колiном?

— Так. Певнiше, це вiн зв’язався з мною.

— I якi новини?

— Я вже сказав, що гарнi. Вiйна скiнчилася, ми перемогли. Сьогоднi на свiтанку готiйцi спробували перейти в контрнаступ, але їхня атака захлинулася, авангард був знищений, король Аларiк загинув у бою, а решта вiйська потрапила в оточення. Онук Аларiка, Гендрiк, новий король Готланду, оголосив про беззастережну капiтуляцiю. Увечерi має вiдбутися зустрiч Колiна з Гендрiком, пiд час якої буде пiдписана мирна угода.

— От i чудово, — сказав Кевiн. — Напевно, зараз галлiйськi князi радiсiнькi, що не вплуталися в цю вiйну на боцi Готланду.

— Ще б пак, — усмiхнувся Морган, дивлячись у безхмарне небо ранньої осенi, яка на широтi Авалона була ще по-лiтньому спекотна. — Колiн каже, що на радощах Галлiс захопив кiлька пiвденно-схiдних графств Готланду. Учора ввечерi до нього прибув галлiйський посланець iз пропозицiєю поступитися Логрiсовi третиною цих земель в обмiн на наше визнання їх анексiї.

— I що ж Колiн?

— Вiдмовився. Нам невигiдне надмiрне ослаблення Готланду за рахунок посилення Галлiсу.

— Зрозумiло, — сказав Кевiн. — Треба повiдомити в палац.

— Це зайве, — лiниво вiдповiв Морган. — Дана брала участь у нашiй розмовi.

Весела дитяча балаканина, що лунала неподалiк, раптово перейшла в запеклу суперечку. Кевiн повернув голову й побачив нижче за течiєю струмка семирiчного хлопчика, що люто кричав щось своїй ровесницi — цибатiй дiвчинцi в ошатному зеленому платтячку, з пишною копицею бiлявого волосся. Дiвчинка стояла перед ним, взявшись у боки, й коротко огризалася; у її голосi виразно чулися глузливi нотки.

Морган теж глянув у їхнiй бiк i невдоволено пробурчав:

— Знову погиркалися, малi паскудники! Ну, просто як кiшка з собакою, жодного дня без сварок. — Вiн сiв i голосно покликав їх: — Монгфiнд! Камлах!

Дiвчинка, яку звали Монгфiнд, i хлопчик на iм’я Камлах миттю замовкли. Морган поманив їх рукою, пiдкрiпивши своє запрошення словами:

— Ходiть-но сюди!

Монгфiнд i Камлах, опустивши голови, скорилися наказовi. За ними подалися й iншi дiти — п’ятеро хлопчикiв i три дiвчинки. Всi вони були нащадки знатних чаклунських родин i навчалися в Моргана чарам. Практичнi заняття з магiї, особливо з дiтлахами, Фергюсон волiв проводити на природi, що було корисно як для здоров’я його учнiв, так i для здоров’я городян та мешканцiв королiвського палацу. Тому в погожi днi, яких цього року було вдосталь, вiн разом з ватагою хлопчакiв та дiвчат вибирався за мiсто, де малолiтнi чаклуни й вiдьми могли вдаватися до чарiв з мiнiмальним ризиком для людей, будiвель i свiйських тварин. Останнi три мiсяцi в таких походах Моргана регулярно супроводжував Кевiн, що теж був його учнем i займався за iндивiдуальною програмою пiдготовки до пробудження Дару.

Монгфiнд i Камлах пiдiйшли до свого вчителя i зупинилися перед ним, винувато ховаючи очi. Камлах був старшим сином Моргана, а Монгфiнд — меншою сестрою Дани, дочкою лорда Дункана Енгуса та ледi Алiси Лейнстер. Кевiн пiдозрював, що Монгфiнд i Камлах постiйно гризуться мiж собою саме з тiєї причини, що батьки планують у майбутньому одружити їх, i дiти вже почуваються мало не чоловiком та жiнкою.

— Ну? — запитав Морган, суворо дивлячись на сина. — Що сталося цього разу?

Камлах переступив з ноги на ногу.

— Вона весь час чiпляється до мене, — пожалiвся вiн, стрiливши сердитим поглядом у Монгфiнд. — Я хотiв створити з води маленький шматочок криги, а вона заважала менi. Вона все робить менi на зло, вона...

— Брiхло нещасне! — обурено пискнула Монгфiнд. Морган застережливо пiдняв руку, i дiвчинка, вже спокiйнiше, стала пояснювати: — Це неправда, мiлорде. Я не заважала Камлаховi, а хотiла допомогти йому. Я намагалася пояснити, що закляття нiколи не спрацює, коли вимовляти його як молитву, а вiн, упертюх такий, не слухав мене i знай торочив його, торочив, разiв десять повторив, а потiм накинувся на мене, бо в нього нiчого не виходило, та й вийти не могло, от вiн i знайшов винувату — мене, а я ж хотiла допомогти йому, але вiн...

— Досить, — зупинив її трiскотню Морган. Потiм звернувся до iнших дiтей: — Це правда?

Дiти наввипередки загалдикали, пiдтверджуючи версiю Монгфiнд.

— Добре, — сказав Морган, але дiти вже завелися, отож йому довелося прикрикнути: — Все! Годi. — Галас нарештi стих, i Морган менторським тоном заговорив: — Мої юнi панночки та панове, хай вас не вводить в оману сам термiн „закляття”, який, строго кажучи, є лише даниною традицiї. Закляття вищої магiї — це комплекснi iмперативи, сукупнiсть iнструкцiй, за якими мають дiяти сили. Ви мусите чiтко вiдрiзняти їх вiд вiдунських заклять виклику, звертання до сил. Справжнiй чаклун не заклинає сили, а керує ними; пiдкоряє їх своїй волi, а не пiдкоряється їм. I Монгфiнд цiлком слушно зауважила, що коли торочити слова закляття як молитву, воно не спрацює. Я знаю, ранiше ви частенько насмiхалися з неї, бо вона — єдина з вас, хто не має вiдунського хисту. Ви ще до пробудження Дару могли виробляти всiлякi дрiбнi фокуси з арсеналу сiльських вiдунiв. А Монгфiнд — нi, бо коритися силам не в її природi, вона вiд народження налаштована лише керувати ними. I коли вам ще доведеться навчатися приборкуванню сил, то в Монгфiнд це у кровi. За все на цiм свiтi рано чи пiзно доводиться платити, i зараз ви розплачуєтеся за свої вiдунськi здiбностi. — Морган пiдняв пальця. — Є мудре прислiв’я: добре смiється той, хто смiється останнiй. Можеш посмiятися, Монгфiнд, тепер твоя черга.

Розчервонiла вiд задоволення Монгфiнд змiряла пихатим поглядом своїх товаришiв, та навiть якщо й збиралася посмiятись, то однак не встигла б. Наступної митi почувся лункий звук, схожий на гуркiт грому. Дiти пiдскочили вiд несподiванки i дружно повернули голови на схiд, де вдалинi виднiлися вежi, куполи та гострi шпилi Авалона. Над мiстом повiльно здiймалась угору невелика бiла хмарина. Аж ось знову гримнуло, i над фортечним муром заклубочилася ще одна така ж хмарина.

— Що це? — здивовано запитала Монгфiнд.

— Твоя сестра Дана, — вiдповiв їй Морган, — наказала дати салют iз сорока гармат на честь перемоги наших вiйськ над готiйцями.

— То ми вже перемогли?! — радiсно вигукнув один iз хлопчикiв.

— Так, — кивнув Морган. — I з цiєї нагоди я припиняю сьогоднiшнi заняття. Можете повертатися до мiста.

Дiтей не довелося пiдганяти. Вони квапливо попрощалися з Морганом та Кевiном i з войовничими криками побiгли до маленького гайка, де в тiнi дерев паслися їхнi понi пiд наглядом прислуги. Морган глянув їм услiд i знову розлiгся на травi.

Тим часом окремi пострiли злилися в безупинну канонаду. Кевiн усмiхнувся:

— Дана вже хазяйнує в палацi як справжня королева.

— Раз вiйна скiнчилася, то скоро вона нею стане, — сказав Морган i солодко позiхнув. — А Колiн жде не дiждеться, щоб затягти її в лiжко. Це вiдчувається навiть у розмовах з ним. Якби це було можливо, то я б подумав, що Дана обпоїла його до одуру приворотним зiллям.

Кевiн мерзлякувато повiв плечима.

— Моргане, — скоромовкою випалив вiн, — а приворотнi чари легко зняти?

— Коли як. Залежить вiд самих чарiв i вiдьми, що їх накладає. Та для тебе це не актуально. За свою цноту не бiйся — на чаклунiв, навiть ще непробуджених, вони не дiють.

— Точно не дiють?

Фергюсон повернув голову й запитливо подивився на нього:

— Гадаєш, хтось тебе приворожив?

— Боюся, що так... Але не питай хто.

— Не питатиму.

Якийсь час обоє мовчали. Нарештi Кевiн, трохи осмiлiвши, запитав:

— Моргане, що менi робити?

— Думаю, нiчого. Я певен, що ти помиляєшся. По-моєму, це нiякi не чари, а банальне бажання стрибнути в гречку... Гм-м. Даруй, що втручаюсь у твоє особисте життя, та як я розумiю, зараз ви з Дейдрою рiдко... е-е, буваєте разом. Вона хоче зберегти бодай видимiсть пристойностi до вашого весiлля, i її можна зрозумiти. I також можна зрозумiти тебе — що ти мимоволi заглядаєшся на iнших дiвчат. Це цiлком природно.

— Аж нiяк! — палко запротестував Кевiн. — У цьому немає нiчого природного. Повiр менi, ця приворот, я знаю.

— То переспи з тiєю дiвицею, що буцiм приворожила тебе, — байдуже сказав Морган. — Як правило, приворотнi чари розвiюються пiсля першої ж ночi.

Кевiн був шокований:

— Ну, дякую за пораду! Чув би тебе Колiн...

— Ага! — усмiхнувся Фергюсон. — Це Дана? Тодi викинь з голови дурнi думки й заспокойся. Дана дуже гарненька дiвчина, i не дивно, що тебе вабить до неї — без усяких приворотних чарiв. Я теж її хочу, але не роблю з цього трагедiї.

Кевiн потупився:

— Це не Дана... це Бронвен.

Морган рвучко пiдвiвся i спрямував на нього ошелешений погляд.

— Бронвен?! Це дитя? Ти що, збоченець?

— Нiякий я не збоченець, — ображено i знiяковiло заперечив Кевiн. — I Бронвен уже не дитя. Вона ще юна — так, безперечно. У неї нема тiєї ранньої жiночностi, що властива Данi, з цим я теж згоден. Проте Бронвен уже зараз дуже приваблива i навiть... — Вiн осiкся, бо Морганiв погляд iз просто ошелешеного зробився очманiлим. — От бачиш, Моргане! Бачиш, що зi мною дiється! Коли я думаю про Бронвен, стаю геть дурний... Хiба це нормально?

— Нi, не нормально, — погодився Фергюсон. Вiд його поблажливостi не лишилося й слiду; тепер вiн сприймав ситуацiю серйозно. — Це вкрай пiдозрiло.

— Авжеж. Бронвен точно наслала чари, не сумнiвайся. Вона поводиться зi мною... ну, провокативно. Ставиться до мене, як до своєї власностi, наче цiлком упевнена, що я нiде вiд неї не подiнуся.

— А Дейдра? — запитав Морган. — Вона знає про твою... фатальну пристрасть?

— Нi. Я не наважуюсь їй зiзнатися. Боюся скандалу. Дейдра вже й так пiдозрює Бронвен у спробах увести мене i дуже зла на неї. Останнiм часом вони часто сваряться, хоча й намагаються не показувати цього на людях.

Морган кивнув:

— Я таки помiтив мiж ними напруженiсть, але не думав, що це через тебе. Бронвен узагалi стала дивною, ще дивнiшою, нiж ранiше. Мабуть, подорослiшала... на свiй власний манер. — Вiн ненадовго задумався. — I якщо в принципi iснує можливiсть приворожити чаклуна, то Бронвен, найпевнiше, це вмiє.

— I що ж робити?

— Ну, перший варiант — переспати з нею... Хоча Колiн точно вiдiрве менi голову за таку пораду. I тобi також — що ти послухався мене. А втiм, можна ризикнути.

Кевiн рiшуче похитав головою:

— Нi, це виключено.

— Ти так любиш Дейдру чи боїшся гнiву Колiна?

— I те, i iнше, — чесно зiзнався Кевiн. — Та головне все-таки Дейдра. Якщо я зраджу її, то вже не зможу любити так, як люблю зараз.

Морган важко зiтхнув i кинув на нього заздрiсний погляд.

— Щаслива ти людина, Кевiне. Щиро сподiваюся, що твiй шлюб буде вдалий... не те, що в мене, лайно собаче... — Вiн знову зiтхнув. — Гаразд, я спробую з’ясувати, що з тобою коїться. Та наперед нiчого не обiцяю. Чари, що впливають на психiку, значно легше накласти, нiж зняти. До того ж Бронвен, попри свiй юний вiк, дуже вправна вiдьма.

— То коли ми почнемо? — нетерпляче запитав Кевiн.

— Не квапся. Це слiд робити на свiжу голову, з ранку. Давай завтра... Хоча нi, завтра в мене заняття з десятирiчними.

— Хiба ти їх не скасуєш?

— Хотiв би, та не можу. Я задав наготувати по п’ять неактивних заклять, а дiтлахи ще недосвiдченi, i до четверга їхнi чари напевно втратять силу. Та й завтра у всiх нас буде важка голова пiсля пиятики. Пiслязавтра тебе влаштує?

— Цiлком.

— От i домовилися. — Морган схвально хрокнув i звiвся на ноги. — А тепер трохи розiмнемося, — сказав вiн, надягши нагрудник та маску для фехтування. — Вставай, лежню! В позицiю!

Кевiн також надягнув захисне причандалля i взяв свою шпагу, що лежала поруч на травi. Щойно вiн випростався, як Фергюсон без попередження провiв стрiмку атаку. Кевiн недбало вiдкинув його клинок убiк, зробив прямий випад i легенько торкнувся вiстрям шпаги його грудей.

— Нерозумно, Моргане! Навiть не сподiвайся заскочити мене зненацька... Ось, маєш!

Цiлий каскад обманних рухiв призвiв до того, що Морган удруге вiдкрився i знову отримав укол у груди.

— Холера! — спересердя вилаявся вiн. — Ти сущий диявол!.. Ану повтори цi штучки, тiльки повiльнiше. Деякi я бачу вперше.

У такому ж дусi проходили всi їхнi вправи з фехтування. Загалом, Морган був гарним бiйцем, проте його пересiчна майстернiсть не витримувала жодного порiвняння з тим фiлiгранним володiнням клинком, яке демонстрував Кевiн, королiвський магiстр бойових мистецтв — це почесне звання вiн одержав пiвтора мiсяця тому, що для нього самого стало цiлковитою несподiванкою. Кевiн знав, що вiдмiнно фехтує, на своєму островi вiн був найкращим фехтувальником — але й подумати не мiг, що йому не знайдеться рiвних навiть у Авалонi.

Пiсля чергової i, як завжди, успiшної Кевiнової атаки Морган знову зайшовся незлобивою лайкою.

— Це все твiй клинок, — додав вiн насамкiнець. — Без нього ти геть безпорадний.

Кевiн розсмiявся й запропонував помiнятися шпагами. Морган охоче погодився, бо саме це й мав на метi, приписуючи всi його успiхи винятково клинку. Проте пiсля обмiну загальний малюнок двобою не зазнав нiяких змiн — будь-якою iншою шпагою Кевiн володiв так само майстерно.

Зрештою йому набридла ця гра, i вiн з третьої спроби вибив з Морганових рук шпагу.

— Все. На сьогоднi досить.

— А хай тобi чорт! — лайнувся Фергюсон i пожбурив свою маску додолу. — Ти не лишив менi жодного шансу. Мiг би бодай раз пiддатися.

— Тодi б ти образився, — слушно зауважив Кевiн.

— Це точно, — погодився Морган. — Знаєш, твої колеги-магiстри з тебе просто диву даються. Вони кажуть, що для такої вправностi замало навiть найвидатнiшого таланту. За їхнiми словами, у твоїй манерi фехтування вiдчувається неабиякий досвiд — i це лише в двадцять рокiв.

— Еге ж... — насупився Кевiн. — I тут-таки заводять мову про моє загадкове походження. Починають вигадувати черговi дурницi — наче мало того, що вже є. — Вiн скрушно зiтхнув. — От що я тобi скажу, Моргане: якби покiйний король був живий, менi б нiзащо не дозволили одружитися з Дейдрою. До наших заручин поставилися бiльш-менш стримано лише тому, що король тепер Колiн, i престол успадкують його з Даною дiти. I все одно багацько людей обуренi тим, що Дейдриним чоловiком стане...

— Тьху! — сплюнув Морган. — Чужинець, найда... Ти гарний хлопець, Кевiне, але коли впадаєш у меланхолiю, стаєш просто нестерпний. Не бери дурного в голову, твоє походження тут нi до чого. Все це звичайнiсiнькi iнтриги заздрiсникiв. Якби Дейдра вибрала когось iншого, у нього з’явилося б не менше недоброзичливцiв. От побачиш, згодом усе владнається, i люди змиряться з фактом вашого шлюбу.

— Навiть Скажений барон?

Морган спохмурнiв. Наприкiнцi минулого мiсяця Бран Ерiксон повернувся до Авалона, отримавши на вiйнi поранення. З Кевiном вiн був надзвичайно чемний i запопадливий, що не могло не насторожувати людей, якi знали його пiдступну вдачу.

— Не до вподоби менi його поведiнка, — спроквола промовив Фергюсон. — Хтозна, що вiн замишляє. Якби ж ти дозволив менi викликати його на чаклунську дуель...

— Нi, — рiшуче вiдповiв Кевiн.

Вiн уже знав, що Колiн збирався вбити Брана Ерiксона в магiчному поєдинку. Але цьому завадили подальшi подiї: вiн став королем — а королi, як вiдомо, не б’ються на дуелi. Тодi Колiн змусив Ерiксона пiти на вiйну, у сподiваннi, що там його спiткає смерть. Проте не склалося, i Скажений барон повернувся додому, вiдбувшись лише легким пораненням. Тут уже Морган (вочевидь, не без Колiнової настанови) зголосився порiшити Ерiксона, коли той залiкує рану. Однак iз цим категорично не погодився Кевiн, який вважав барона своїм особистим клопотом i навiть почував себе ображеним через те, що друзi так опiкали його.

— Мабуть, Ерiксон чекає на пробудження мого Дару, — припустив Кевiн, — щоб викликати мене на чаклунський двобiй. Бо розумiє, що в звичайнiй дуелi зi мною не має жодних шансiв.

— Атож, — кивнув Морган. — У поєдинку на клинках ти зарiжеш його, як свиню. Що й раджу тобi зробити, коли вже вiдмовляєшся вiд моєї допомоги.

Кевiн невизначено хитнув головою:

— Бiда в тому, що вiн не дає нi найменших пiдстав. Боюсь, менi таки доведеться першим розпочати сварку. Обiзвати його негiдником, педерастом абощо.

— Тiльки не педерастом, — попередив Морган. — Ерiксон не вважатиме це за образу. — Вiн надягнув капелюха й пiдiбрав iз землi обидвi маски. — Ну, гаразд, поїхали до мiста. Сьогоднi свято, i дiвки будуть нарозхват. Отож треба поквапитися, щоб не лишитися з носом.

Роздiл 10

У мiстi панувала надзвичайна метушня. Скрiзь майорiли прапори, вiкна й фасади будинкiв прикрашали гiрлянди квiтiв. Усi мешканцi Авалона, знать i простi городяни, дорослi та дiти, були святково вдягненi, у радiсному настрої. Кожна корчма, кожна пивниця i навiть дешева забiгайлiвка тимчасово стали зосередженням життя прилеглих до них кварталiв. Власники питних закладiв миттю пiдвищили цiни на свою продукцiю i сподiвалися до кiнця цього дня зiбрати щонайменше тижневий виторг.

Словом, був звичайний святковий день з тих приємних днiв, що приходять нежданою радiстю — загалом очiкуванi, але в даний момент несподiванi. Певна рiч, справжнi свята були ще попереду — коли в Авалон прибуде король на чолi переможної армiї, iз сотнями захоплених у ворога прапорiв та iнших трофеїв, зi скринями, повними золота, срiбла та коштовних каменiв, отриманих за контрибуцiю, з наспiх пошитими штандартами нових графств, приєднаних до королiвства в результатi анексiї... Ну, а поки народ вiдзначав саму звiстку про перемогу, заздалегiдь смакуючи майбутнi, ще пишнiшi урочистостi.

Прибувши до палацу, Морган подався за своїми справами, а Кевiн став шукати Дейдру, яка, за свiдченнями придворних та челядi, разом з Даною керувала пiдготовкою до святкового бенкету. Кiлька разiв вiн розминався з нею, та нарештi напав на її свiжий слiд i вже йшов був до неї, аж раптом спiткав на пiвдорозi Бронвен. Вiднедавна Колiнова сестра взяла собi за звичку траплятися йому на очi в найнедоречнiшi моменти i в найнесподiванiших мiсцях. Iнодi Кевiновi здавалося, що Бронвен безперестану шпигує за ним. А що вона переслiдувала його, не пiдлягало жодному сумнiву.

Коридор був безлюдний, але за рогом чулися кроки. Бронвен мовчки схопила Кевiна за руку i потягла його до кiмнати, звiдки щойно вийшла. Це було крихiтне помешкання якогось iз нижчих придворних чинiв, i Кевiн взагалi не розумiв, що вона тут робила. Також вiн не мiг уторопати, чому дозволив їй затягти себе до цiєї комiрчини.

Бронвен зачинила дверi й повернулася до Кевiна.

— Де ти запропастився? — Це було не питання, а радше констатацiя самого факту його тривалої вiдсутностi в палацi.

— А тобi що до того? — огризнувся Кевiн. — Я не мушу звiтувати перед тобою.

— Знову ховався вiд мене? — кокетливо запитала вона.

Кевiновi защемiло серце. Вiн не вважав Бронвен гарною чи, принаймнi, симпатичною — та водночас вiдчував до неї якийсь незрозумiлий, iррацiональний потяг. I нiчого вдiяти з цим не мiг...

— Що тобi треба? — простогнав Кевiн. — Дай менi врештi спокiй!

Бронвен примружилася й допитливо подивилась на нього:

— Та невже? Ти справдi хочеш, щоб я дала тобi спокiй? Гм, дуже сумнiваюся. Твiй погляд каже про iнше.

З останнiх сил Кевiн постарався зосередитися на її ластовиннi, що зазвичай справляло бажаний ефект. На вiдмiну вiд Дейдри, чиї веснянки лише приємно пом’якшувала надто жорстку, слiпучу красу, Бронвен була просто коноплястою, що не додавало привабливостi її й без того негарному обличчю.

А проте Бронвен йому подобалася. Попри негарне лице з ластовинням, маленький нiс, тонкi губи, дрiбнi зуби та щупляву, ще зовсiм дитячу фiгуру...

— Нiчого, — видихнув вiн. — Скоро Морган звiльнить мене вiд твоїх чарiв. Дуже скоро...

Бронвен присiла на край вузького лiжка й сумно всмiхнулася:

— Не сподiвайся, любий. Навiть Моргановi це не до шмиги.

Цими словами вона фактично визнала свою вину, проте Кевiн нiтрохи не обурився. Вiн i так майже не сумнiвався, що Бронвен наслала на нього приворот, а її зiзнання навiть принесло йому певне полегшення. Найбiльше Кевiн боявся тiєї малоймовiрної можливостi, що його вабить до неї без усiляких чарiв.

— Морган упорається, — сказав вiн iз впевненiстю, якої насправдi не почував. — Але я пропоную тобi шанс виправитися. Якщо ти сама знiмеш з мене цi чари, я вважатиму все це лише прикрим непорозумiнням i не триматиму на тебе зла. А якщо ти вiдмовишся, то... — Кевiн завагався.

— I що ж тодi? — глузливо осмiхнулася Бронвен. — Може, поскаржишся Дейдрi? I чим вона зарадить твоїй бiдi? Тим, що спробує видряпати менi очi?

Кевiн присунув до себе хисткий ослiнчик i сiв.

— Мiж iншим, це iдея, — спокiйно промовив вiн. — Сам я нiчого зробити тобi не можу — ти ж бо дiвчина. То нехай з тобою розбирається Дейдра. А я тим часом владнаю iншу нашу проблему — закатруплю Ерiксона.

— От як? — насторожилася Бронвен. — Хочеш викликати його на дуель?

— Таки доведеться. З метою самозахисту.

— Хiба вiн загрожує тобi?

— А хiба нi? Адже вiн убиває всiх... — Кевiн замовк i почервонiв. — Ти й сама знаєш.

— Атож, знаю. Та тебе це не стосується. I взагалi, це вже в минулому. Ерiксон бiльше не цiкавиться особистим життям Дейдри.

— З чого ти взяла?

— Бо знаю.

— Це вiн тобi так сказав? I ти повiрила йому? Цьому божевiльному манiяку?

Бронвен хитнула головою:

— Так зване божевiлля Брана Ерiксона — один iз найбезглуздiших мiфiв королiвського двору. Скажений барон зовсiм не скажений, його вчинки були продиктованi не божевiллям, як усi думають, а тверезим розрахунком. Ерiксон лише вдавав, що закохався в Дейдру, так само як i вдавав, що через це з’їхав з глузду. Власне, йому було начхати на неї, бо вiн переконаний мужоложець, жiнки його зовсiм не цiкавлять, йому подобаються лише хлопчики... Фе, яке паскудство! — Бронвен обурено пирхнула, а Кевiна пересмикнуло вiд огиди. — Отож барон убивав не з помсти i не з ревнощiв. Були iншi причини.

— Якi?

Бронвен встала й пiдiйшла до невеличкого вiкна. Поклавши лiву руку на пiдвiконня, вона пильно вдивилася в Кевiна. Губи її мiцно стислися, а мiж бровами з’явилося кiлька зморщок, що аж нiяк не робили її гарнiшою.

— Ти справдi хочеш це знати?

— Так, хочу.

— А не пошкодуєш? Часом незнання — благо.

У грудях Кевiновi замлоїло вiд лихих передчуттiв.

— Тiльки не для мене. Я маю знати все, що стосується Дейдри.

— Гаразд. Але ти мусиш пообiцяти менi, що мовчатимеш про все почуте. Що б ти не дiзнався, нiкому цього не розкажеш.

Вимога Бронвен здалася Кевiновi бiльш нiж дивною, а її похмурий тон тривожив i насторожував. Помiтивши його вагання, вона попередила:

— Це неодмiнна умова. Без її виконання можеш не розраховувати на мою вiдвертiсть.

Кевiн зiтхнув i необачно вирiшив, що краще знати на таких умовах, нiж не знати взагалi.

— Добре. Я даю тобi слово.

Бронвен неквапом пройшлась по кiмнатi й зупинилася за Кевiновою спиною.

— Навiть не знаю, з чого почати, — рiвним, безбарвним голосом заговорила вона. — Це дуже болюча для мене тема.

— Чому?

— З багатьох причин. Зокрема тому, що Ерiксон убивав Дейдриних хлопцiв задля мого брата Емрiса.

— Задля Емрiса? — перепитав Кевiн розгублено. Вiн хотiв був повернутися, щоб зазирнути Бронвен в очi, але потiм чомусь передумав. — До чого тут вiн?

— Влада, престол — от до чого. Емрiс дурний, як iндик, вiн не брав до уваги Колiна i вважав, що мiж ним та короною стоїть лише Дейдра, вiрнiше, її майбутнi дiти. Влаштувати на неї замах вiн боявся, пам’ятаючи про долю нашого батька, тому змовився з Ерiксоном, щоб... Цебто iдея, як я розумiю, спочатку належала Ерiксоновi, бо сам Емрiс до такого не додумався б... Коротше кажучи, вони наслали на Дейдру чари безплiдностi.

— Що?! — вигукнув Кевiн i спробував встати, проте не змiг навiть ворухнутися — його наче паралiзувало.

— Вибач, — озвалася за його спиною Бронвен. — Я мусила це зробити, щоб ти не утнув якусь дурницю.

— Вiдпусти мене! Я вб’ю їх!

— Не кричи, — голос Бронвен став твердим. — Iнакше я позбавлю тебе мови. Заспокойся й вислухай мене. Емрiс i Ерiксон наслали на Дейдру чари безплiдностi, але вони вимагали часу, щоб закрiпитися, — вiд шести до дванадцяти мiсяцiв. Крiм того, для успiшної дiї закляття належало вiдгородити її вiд чоловiкiв, що Ерiксон i зробив.

— Але ж я... — почав був Кевiн, хапаючись за соломину.

— Ти з’явився надто пiзно, — з гiркою усмiшкою вiдповiла Бронвен. — Визволив Дейдру з рук викрадачiв, але зруйнувати чари вже не мiг. А що ж до iнших, що були до тебе... то вони були недовго. Для закрiплення чарiв Дейдра мусила вiдчувати постiйний голод — звiсно, йдеться не про бажання поїсти. Саме для того Ерiксон улаштував свiй терор. I чари зрештою закрiпилися.

Кевiн голосно завив. Бронвен обiйшла його i, зупинившись перед ним, сказала:

— Я зовсiм не жартувала, коли обiцяла позбавити тебе мови. Присягаюсь, я так i вчиню, якщо ти зараз же не вгамуєшся. Будь гарним хлопчиком, Кевiне, не змушуй мене пошкодувати, що я довiрилася тобi.

— Це все брехня! — сказав Кевiн, з запiзненням згадавши, що людям властиво заперечувати навiть очевиднi факти, якщо вони суперечать їхнiм бажанням. — Брехня!

— На жаль, нi, — похитала головою Бронвен. — Це правда, гiрка правда — але таке життя. Емрiс i Ерiксон домоглися свого. Дейдра вже не зможе мати дiтей. Нiколи.

— I ти знала про це?! Знала й мовчала?!

— Не кричи. За кого ти мене маєш? Невже думаєш, що я б дозволила їм зробити це? На жаль, я дiзналась про все надто пiзно, вже пiсля смертi дядька Брiана. Менi Емрiс розповiв. Я пригрозила викрити його причетнiсть до дядькового вбивства, i вiн з переляку зiзнався в усiх своїх злочинах.

— Виходить, вiн винний i в смертi короля?

— Так. Коли стався замах, я вiдразу запiдозрила Емрiса й пiдслухала його розмову з Ерiксоном. Вони, дурнi, вважали, що їхнiй захист не можна подолати, а я...

— Що ти почула?

— Емрiс скаржився Ерiксону, що справа не вигорiла. Мовляв, король при смертi, його вбивця вмер вiд отрути, але з’ясувалося, що дядько Брiан змiнив заповiт на Колiнову користь...

— Тобто, — знову перебив її Кевiн, — ти дiзналася досить, щоб обох стратили. Чого ж тодi мовчала?

Бронвен важко зiтхнула й вiдповiла:

— Дядька Брiана це однаково не воскресить, а Емрiс — мiй брат...

— Вiн злочинець! — гнiвно вигукнув Кевiн.

— Атож, вiн злочинець i заслуговує смертi. Але вiн мiй брат, i я люблю його... Не так, як Колiна, iнакше, та все ж люблю. У тебе немає нi братiв, нi сестер, Кевiне МакШон. Тобi важко зрозумiти мої почуття.

У Кевiновiй головi промайнула дика думка, що вiн, мабуть, змiг би власноруч убити Александра (i якось мало не вбив!), але холоднокровно вiдправити рiдного брата на шибеницю йому б точно забракло духу. Вiдчайдушнi спроби згадати, хто такий Александр, викликали в Кевiна сильний головний бiль, а за секунду вiн геть забув, про що думав. Миттєве осяяння минуло, i лишилась тiльки згадка про гострий безпричинний бiль...

— Помиляєшся, Бронвен, — сказав Кевiн. — Я розумiю твої почуття i поважаю їх. Ти не можеш повiдомити про злочин свого брата, гаразд, тодi це зроблю я.

— А пам’ятаєш, що дав слово мовчати?

— Так, але...

— Ти дав менi слово, — наполегливо повторила Бронвен.

— Але ж я не думав, що це так серйозно.

— Треба було гарненько подумати, перш нiж приставати на мої умови. А тепер уже пiзно. Ти дав слово i мусиш дотримати його... якщо ти чесна людина.

— А щоб тебе покорчило! — прогарчав Кевiн, оскаженiлий вiд безсилої лютi. — З яким би задоволенням я придушив тебе!..

— От тому ти й сидиш знерухомлений, щоб зопалу нiчого не накоїв. Хiба я винна в Дейдринiй безплiдностi? Я лише повiдомила погану звiстку.

— А ще ти покриваєш злочинцiв — свого брата й Ерiксона, — з хижим блиском в очах проказав Кевiн. — Я не потуратиму тобi в цьому. Я дав слово мовчати i стримаю його. Але залишаю за собою право поквитатися з мерзотниками. Я вб’ю їх! Обох!

— Емрiса не чiпай, — попередила Бронвен. — А втiм, вiн уже далеко, ти все одно не дiстанеш його. Що ж до Ерiксона, то я й сама не збираюся прощати йому смерть дядька i знущання над Дейдрою.

— А чому ж ти...

— Я терпляча, мiй любий, i часу в мене вдосталь. Помста — це страва, що найкраще смакує холодною. Її слiд готувати ретельно, без поспiху, отримуючи насолоду вiд кожної, навiть найменшої дрiбнички. — В очах Бронвен затанцювали диявольськi вогники. — Я готую для Ерiксона такi тортури, що пiсля смертi пекло йому раєм здаватиметься. Пропоную тобi взяти в цьому участь. Ти маєш багату уяву, тож, сподiваюся, зробиш свiй внесок у нашу загальну справу, вигадаєш ще кiлька особливо витончених катувань. А потiм, коли все пiдготуємо, разом потiшимося видовищем передсмертних страждань Ерiксона.

Кевiн зненацька гикнув. Холодна, розважлива жорстокiсть Бронвен викликала в нього нудоту. Зараз вона нiтрошки не приваблювала його.

— А поки, — вела далi Бронвен, — побудь тут з пiвгодини, обмiркуй мою пропозицiю, вгамуйся, охолонь. Згодом я зайду довiдатися про твоє рiшення... Кричати марно, — додала вона, коли Кевiн вiдкрив рота, але спромiгся видобути з себе лише тихе й нерозбiрливе белькотiння. — Ця кiмната надiйно захищена, i в коридорi нiчого чутно не буде.

З цими словами вона вийшла, щiльно зачинивши за собою дверi. Кевiн обурено прогарчав їй услiд. Вiн подумки проклинав Бронвен, шаленiючи вiд свого безсилля. Такого приниження вiн не почував ще нiколи i мало не ридав вiд гнiву та досади...

На Кевiнове щастя, його страждання тривали недовго. За кiлька хвилин пролунав обережний стукiт у дверi. Кевiн зiбрав усi свої сили i якнайгучнiше застогнав у надiї, що його почують. Так воно й сталося. Дверi прочинилися, i в кiмнату зазирнула кучерява Данина голiвка.

— Лорде МакШон! — заскочено мовила вона. — Що з вами?

Кевiн знову застогнав, вiдчайдушно клiпаючи очима. Збагнувши, що вiн не може розмовляти, Дана швиденько пiдiйшла до нього.

— О боже! На вас накладенi чари! Заждiть, зараз я вам допоможу.

Вона поклала руки йому на плечi. Кевiна засiпало.

— Звичайнi чари безмовностi й нерухомостi, — прокоментувала Дана. — Але як майстерно накладенi! Хто ж це вас так закляв? Я йшла коридором, аж раптом вiдчула якийсь негаразд. Кiмната була захищена потужним вiдворотним закляттям, i я мало не пiшла далi, лише останньої митi похопилася... Ну, от i все, ви вiльнi.

— Бронвен... — хрипко проказав Кевiн. — Бронвен...

— То це вона? — здивувалася Дана. — Але чому?

Кевiн пiдхопився зi стiльця, замалим не збивши її з нiг.

— Ерiксон!.. Де Ерiксон?

— Не знаю, — вiдповiла спантеличена Дана. — Та що врештi сталося? Нащо вам Ерiксон?

— Вiн негiдник! Смерть йому! — прогарчав Кевiн i прожогом вибiг iз кiмнати, забувши навiть подякувати Данi за допомогу.

Роздiл 11

Бран Ерiксон мов крiзь землю провалився. Востаннє його бачили разом iз Бронвен, а потiм обоє десь щезли. Кевiн гасав по палацу як очманiлий, зазирав в усi закутки i двiчi спускався в пiдземелля. Та поступово його гнiв ущух, певнiше, охолов, i вiн дiйшов висновку, що не слiд так гарячкувати, адже Бронвен, де б вона не сховала барона, явно не має намiру прощати його. Невдовзi Кевiн навiть вiдчув задоволення вiд думки про те, що Ерiксона чекає неминуча смерть — але станеться це не зараз i не одразу, а дуже повiльно й болiсно.

Саме в такому станi Кевiна знайшла Дейдра, стривожена його раптовою агресивнiстю, чутки про яку вже облетiли весь палац. Дивлячись на неї з любов’ю й мукою, з жалiстю й обожнюванням, Кевiн подумав, що немає таких тортур, що їх не заслужили Бран Ерiксон та Емрiс Лейнстер, i швидка смерть була б для них замалою карою за їхнi грiхи. Вiн заприсягся собi, що, попри заступництво Бронвен, її брат Емрiс не уникне розплати...

— Кевiне, — сказала Дейдра, взявши його за руку. — Що з тобою? Я чула вiд Дани, що Бронвен...

— Дана неправильно зрозумiла, — квапливо перебив її Кевiн. — То був Ерiксон.

— Ерiксон? — Дейдринi очi потьмянiли. — То це вiн наклав на тебе закляття? Негiдник!.. А до чого тут Бронвен?

— Вiн чiплявся до неї, а я вступився, — бовкнув Кевiн перше, що спало йому на думку.

— Отакої! — здивувалася Дейдра. — А я думала, що його цiкавлять лише хлопчики...— Тут вона по-справжньому розлютилася й тупнула нiжкою. — Клятий виродок! Вiн уже геть здурiв! Треба заарештувати його.

— Вiн десь зник, — сказав Кевiн. — I Бронвен також.

Дейдра недбало знизала плечима:

— От за неї я не турбуюся. Вона зумiє захистити себе. Дарма ти вплутався в цю справу. Бронвен не потребує нiчийого заступництва, це вiд неї треба всiх захищати. Цiлком можливо, що вона сама спровокувала Ерiксона — аби потiм ти вступився за неї. Останнiм часом вона так i пасе тебе очима. Я б не радила заохочувати її.

— Я й не думав заохочувати її. Мене вона не цiкавить. Менi потрiбна тiльки ти, одна лише ти, i не важливо, що... — Кевiн розгублено замовк. Вiн мав на увазi одне, Дейдра подумала про iнше, i обоє спохмурнiли.

Кевiновi стало гiрко й тоскно. Дейдра, закусивши губу, з нiмим докором дивилася на нього; в її очах застиг бiль усiх дев’ятнадцяти прожитих рокiв... Вони вiдчули полегшення, коли з’явився Морган Фергюсон i звiльнив їх вiд необхiдностi самим шукати вихiд з цiєї прикрої ситуацiї.

— Моє шанування, принцесо, — чемно вклонився вiн Дейдрi. — Я не завадив вашiй розмовi?

— Аж нiяк, мiлорде, — стримано вiдповiла вона. — Я саме збиралася йти. Охоче поговорила б з вами, та в мене багато справ. — Дейдра силувано всмiхнулася Кевiновi й рушила коридором у напрямку Бенкетної зали.

Кевiн провiв її ладну фiгурку сумним поглядом, вiдтак повернувся до Моргана.

— Треба поговорити, — вiдповiв той на його нiме запитання. — Справа нагальна. Ходiмо до тебе.

— Гаразд.

Вони перейшли в захiдне крило палацу i стали пiднiматися сходами. Морган сказав:

— Вибач, що завадив вам з Дейдрою, але...

— Ти тут нi до чого, Моргане. Я сам усе зiпсував. Бовкнув одну дурницю, а вона сприйняла це на рахунок свого неповноцiнного Дару.

— Дуже образилася?

— Ще б пак, — зiтхнув Кевiн.

Вони ввiйшли до його помешкання. Морган захистив вiтальню чарами вiд прослуховування, влаштувався в зручному крiслi бiля вiкна i розкурив сигару.

— Зi мною знову зв’язувався Колiн. Наказав арештувати Брана Ерiксона за звинуваченням у державнiй зрадi.

— Ага... — тiльки й промовив Кевiн, присiвши на м’який стiлець.

— Як ти розумiєш, — продовжував Морган, — я не мiг не зацiкавитися твоїми активними пошуками того ж таки Ерiксона. Звичайно, вас не можна назвати щирими друзями, проте твоя несподiвана агресивнiсть трохи здивувала мене. Особливо коли врахувати, що барон десь запропастився разом iз Бронвен, яка, в свою чергу, перетворила тебе на мумiю.

Кевiн не став повторювати баєчку про те, що закляття наклав Ерiксон, а не Бронвен. На вiдмiну вiд Дейдри, яка швидше захотiла повiрити йому, нiж справдi повiрила, Фергюсон на це не купився б. Тому вiн просто запитав:

— А як пояснив свiй наказ Колiн?

— Нiяк. Доручив менi заарештувати барона й одразу вiдключився. У мене склалося враження, що одночасно вiн з кимсь розмовляв. А тепер розповiдай, що за гедзь тебе вкусив. Чому ти шукав Ерiксона?

— Бо дещо довiдався про його витiвки, — неохоче вiдповiв Кевiн.

— Вiд Бронвен?

— Так... Тiльки не питай, що саме. Я дав їй слово мовчати.

— Добре, не питатиму.

Морган вiдкинувся на спинку крiсла, закусив сигару в правому кутку рота й уп’явся в Кевiна прискiпливим поглядом. За хвилю Кевiн збентежено вiдвiв очi.

— Зрозумiй... я дав слово.

— Атож, розумiю. I разом з тим бачу, що тобi дуже хочеться порушити його. В цьому немає нiчого ганебного, Кевiне. Бувають ситуацiї, коли слiпе й безумовне дотримання слова перетворюється з чесноти на дурiсть. Знаючи Бронвен, я маю велику пiдозру, що ти потрапив саме в таке iдiотське становище. Б’юсь об заклад, вона взяла з тебе обiцянку мовчати, не пояснивши, навiть не давши наздогад, про якi серйознi речi збирається розповiсти.

— Ну... — зам’явся Кевiн. — Власне, вона попереджала, що я пошкодую...

— I цим ще дужче заiнтригувала тебе, — пiдхопив Морган. — А потiм розповiла про таке, що зробило тебе мало не спiвучасником злочину.

— Нi, не спiвучасником. Радше, приховувачем.

— Отож-бо й воно. Якщо називати речi своїми iменами, то Бронвен видурила в тебе обiцянку. А це звiльняє вiд будь-яких зобов’язань. Чесне слово не можна отримати нечесним шляхом.

Зрештою Моргановi вдалося переконати Кевiна, i вiн переповiв усе, що почув вiд Бронвен, нiчого не приховуючи. Вислухавши його, Фергюсон ненадовго задумався, потiм сказав — але зовсiм не те, що очiкував почути вiд нього Кевiн:

— Ти здогадуєшся, навiщо вона це розповiла?

— I навiщо?

— Щоб ти ще бiльше став жалiти Дейдру. А жалiсть часом убиває любов. Бронвен дуже жорстоке дiвчисько.

Кевiн подивився на нього з благанням:

— Моргане, скажи, що це неправда. Скажи, що це неможливо. Скажи, що цього бути не може, що все це — дурницi.

Фергюсон зiтхнув:

— Сказати я можу. Та хiба ти повiриш менi?

— Отже, чари безплiдностi iснують?

— Цiлком можливо. Теоретично я допускаю iснування таких чарiв, щоправда, дуже туманно уявляю механiзм їхньої дiї. — Вiн скрушно похитав головою. — Далебi, чортiвня якась! Спочатку Бронвен з її приворотними чарами, тепер от — Бран Ерiксон iз закляттям безплiдностi...

— Ти зможеш його зняти? — з боязкою надiєю запитав Кевiн.

— Тут краще звернутися до фахiвця з чаклунської медицини. А можливо, доведеться зачекати повернення Колiна з його Силою. Та найперше слiд упiймати Ерiксона й витрясти з нього саме закляття. З чарами завжди легше боротися, коли знаєш їх першооснову. — Морган хмикнув. — Цiкаво, а що б ти робив, якби й далi тримав своє слово?

— Авжеж, — кивнув Кевiн. — Тiльки б мучив себе й жалiв Дейдру... А так у мене хоч з’явилася надiя.

Фергюсон пильно подивився на нього.

— А ти не думав, що Бронвен могла навiяти тобi цю безнадiю? Не грубо, а дуже тонко, ненав’язливо. Особисто менi видається пiдозрiлим, що ти так швидко й без вагань повiрив її словам. А ще я певен, що якби Дана не визволила тебе, якби ти пробув пiд владою чарiв Бронвен стiльки часу, скiльки вона розраховувала тебе протримати, то неухильно дотримувався б своєї обiтницi мовчання.

Кевiн заскреготав зубами:

— Кляте мале стерво! Шкода, що вона Колiнова сестра, iнакше б я... До речi, ти повiдомиш про все Колiна?

— Повiдомлю, але не про все. Жодного слова про Емрiса. Я не буду тiєю людиною, вiд якої Колiн дiзнається, що його рiдний брат — убивця. Та й тобi раджу мовчати. От коли зловлять Ерiксона, i на допитi вiн викаже Емрiса, тодi iнша рiч. А якщо нi, то нехай це залишається в таємницi.

— Емрiс заслуговує смертi!

— Безумовно, — не став заперечувати Морган. — Проте я не збираюсь робити Колiновi ведмежу послугу, змушуючи його до страти рiдного брата. Зрештою, Емрiс уже не становить нiякої загрози. Хай собi скнiє у вигнаннi, хай мучиться докорами сумлiння i страшиться пекла.

Кевiн рiшуче похитав головою:

— Цього я так не залишу. Колiновi теж нiчого не скажу, але не вiдмовлюся при нагодi поквитатися з Емрiсом.

— Це твоє право, — байдуже сказав Фергюсон. — А зараз не заважай. Спробую зв’язатися з Колiном.

Вiн розслабився в крiслi й заплющив очi. Камiнь на його грудях iнтенсивно замерехтiв, встановлюючи контакт на вiдстанi в тисячу миль з Колiновим Знаком Сили. Здатнiсть обмiнюватися думками Кевiн вважав одним з найдивовижнiших чаклунських прийомiв. Мiж ним та Дейдрою зрiдка виникав такий зв’язок, зазвичай вiн тривав лише лiченi секунди, але цi миттєвостi були такi прекраснi й захопливi, що попервах Кевiн не мiг зрозумiти, чому чаклуни та вiдьми вiддають перевагу звичайному спiлкуванню. Згодом вiн дiзнався, що проблема не лише в тих зусиллях, якi треба докладати для утримання телепатичного контакту. Чаклуни, спiлкуючись подумки, мають повсякчас бути напоготовi, щоб не вихлюпнути на спiврозмовника всi свої емоцiї, почуття й переживання, перед якими не встоїть навiть найвiрнiша дружба, навiть найнiжнiша любов. Морган якось сказав, що для того, аби всiма фiбрами душi зненавидiти людину, досить зазирнути в її справдешнi думки. Кевiн не погоджувався з таким категоричним твердженням; йому хотiлося вiрити, що якби вiн знав про всi Дейдринi таємницi, то кохав би її як i перше.

За кiлька хвилин Морганiв камiнь згас. Вiн розплющив очi й позiхнув. Погляд його був похмурий i незадоволений.

— От чорт! Дiвки на сьогоднi вiдмiняються. О першiй попiвночi маємо бути в Колiновiм кабiнетi — я, ти i Дана. Вiн хоче поговорити з нами.

Кевiн здивовано пiдвiв брови:

— I зi мною? Але ж я ще не пробуджений чаклун.

— Не бiда. Ми з Даною допоможемо тобi.

Кажучи це, Морган навiть не пiдозрював, якими пророчими виявляться його слова...

Iз глибин пам’ятi... (закiнчення)

Коли ми залишили володiння Хаосу, я взяв курс на один зi свiтiв-двiйникiв Країни Вiчних Сутiнкiв. Невдовзi Юнона помiтила вiдхилення вiд маршруту й зауважила:

— Здається, ми прямуємо до Сутiнкової Зони. Хочеш порадитися з дiдом?

— Нi, спершу з Дiаною. Щойно зв’язувався з нею.

— Зрозумiло, — сказала вона i трохи докiрливо додала: — Ти навiть не запитав моєї згоди.

— Я не сумнiвався, що ти погодишся. Нам не слiд розголошувати цю iнформацiю, аж поки ми самi не збагнемо, що вона означає. А Дiана допоможе розiбратися в її топологiчних аспектах.

Мама кивнула, визнавши мою слушнiсть. Її менша сестра Дiана, попри свою молодiсть, була справжнiм математичним генiєм. Якщо хтось i мiг зрозумiти дивнi твердження Ворога про Серединнi свiти та витоки Формотворчих, то це саме вона.

— Твоя правда, — сказала Юнона. — Зараз у моїй головi цiлковитий сумбур. Я маю зiбратися з думками, перш нiж звiтувати перед главами Домiв про нашу зустрiч з Нечистим.

— Тодi заблокуй свiй Сапфiр, — порадив я. — Щоб нiхто не заважав збиратися з думками.

Вона зняла з пальця золоту каблучку з Небесним Сапфiром, який, крiм усього iншого, був телепатичним приймачем-передавачем, i поклала до кишенi своєї тунiки.

Майже всю дорогу ми мовчали, i лише наприкiнцi мама замислено мовила:

— Боюсь, Артуре, я прищепила тобi надто сильну любов до мого Дому. Сутiнки тобi дорожчi за Свiтло, а з Сутiнковими родичами ти знаєшся бiльше, нiж з дiтьми Свiтла. От, скажiмо, до жодної зi своїх рiдних сестер ти не прив’язаний так, як до Дiани.

Я вiдчув, що червонiю.

— А що в цьому поганого?

— Загалом нiчого. Але для тебе, як принца Свiтла, це неправильнi прiоритети.

— Якi вже є, — сказав я. Ми якраз дiсталися мети нашої подорожi й вийшли з Тунелю на узлiссi, неподалiк спокiйного струмка. — А от i Дiанин свiт, її власнi Сутiнки.

Великий диск червоного сонця нерухомо висiв над самим небокраєм, не зрушивши нi на йоту впродовж останнiх мiльйонiв рокiв. Це був надзвичайно старий свiт, де припливнi сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осi, i тепер вона дивилася на свiтило лише одним своїм боком. Тут не було змiни дня та ночi, не було пiр року, а була денна пiвкуля, випалена безжальним сонцем, i була нiчна — скута вiчною мерзлотою, а мiж ними тяглася смуга вiчних сутiнкiв, де вiчно панувала осiнь.

Ми йшли по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з жовтим, червоним i жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на iнфрачервоне промiння, чим i пояснювався такий незвичайне колiр рослинностi. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нiчного боку дув сильний вiтер — з настанням рiвноваги атмосфернi процеси в Сутiнках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих свiтах. Юнона змерзла у легкiй тунiцi, i я накинув на її плечi свою мантiю.

— Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?

— Та просто захотiв трохи прогулятися з тобою, — вiдповiв я. — Останнiм часом ти мало придiляєш менi уваги.

Мама тихо зiтхнула:

— Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дiтям, то була б найщасливiшою жiнкою в свiтi. Але не можу — бо я королева...

Нарештi ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з бiлого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в травi маленькi золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами й вiдстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострi мордочки. Та оскiльки ми не виказували жодних ознак ворожостi, за хвилю звiрята перестали на нас зважати й поновили свої iгри.

Завiса на входi в шатро вiдхилилася, i назустрiч нам вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. У неї було густе русяве волосся й великi синi очi, що промiнилися веселою й безтурботною юнiстю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, i саме через те я завжди вирiзняв її з-помiж усiх моїх сестер та кузин. Я нiколи не називав Дiану тiткою, бо вона була на п’ять рокiв менша за мене, а за своєю поведiнкою, звичками та манерами взагалi залишалася пiдлiтком — мабуть, така вже доля бiльшостi вундеркiндiв.

— Артуре! Сестро! — радiсно вигукнула Дiана. Її лице осяяла усмiшка — не така слiпуча, як мамина, але також чарiвна.

Вона обняла Юнону, поцiлувала її в щоку, а потiм взяла мене за руку й зазирнула менi в очi.

— Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустрiч з Ворогом?

— Бо й сам не знав, — вiдповiв я. — Все сталося раптово.

— Мiг би зв’язатися зi мною по дорозi.

— Вибач.

— Ти безсердечний егоїст, Артуре!

— Каюсь. I обiцяю виправитися.

Дiана розсмiялася:

— О нi, тiльки не це!

— Чому?

— Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матерi, що слухала нас iз доброзичливою усмiшкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу. Твоє щастя, що з вами нiчого не сталося.

— А що могло статися? Анiчогiсiнько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це i є твiй притулок?

— Так. Тобi тут подобається?

— Звiсно, подобається. Бо цей свiт як двi краплi води схожий на Країну Сутiнкiв. Хiба що вiн ненаселений.

— Тому я його й обрала.

Мама хитнула головою:

— Надто вже ти полюбляєш самотнiсть, сестричко.

— Аж нiяк, — заперечила Дiана. — Просто не люблю зайвої метушнi, коли працюю, i ти це знаєш.

— Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зi звiрят, що першим осмiлiло, пiдiйшло до неї i стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речi, такi тваринки в наших Сутiнках не живуть. Вони тутешнi?

— Нi. Я привела їхнiх дiдусiв i бабусь з iншого свiту.

— I як їх називаєш?

— Просто звiрятами. Поки не придумала щось оригiнальне... Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголоднiли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.

Примiщення усерединi шатра було роздiлене шовковими завiсами на три кiмнати. Пiдлога в першiй вiд входу i найбiльшiй була вкрита вовняним килимом; посерединi була розстелена бiлоснiжна скатертина з обiдом на три персони.

Ми влаштувалися на м’яких пухових подушках i взялися до їжi, балакаючи про рiзнi дрiбницi. Розмова про нашу зустрiч з Ворогом за мовчазною згодою була вiдкладена на десерт. Поки Юнона й Дiана обмiнювалися останнiми плiтками, я набирався смiливостi, щоб повiдомити мамi новину, якiй вона зовсiм не зрадiє. Я мав зробити це давно, та нiяк не мiг зважитися i все чекав на слушну нагоду. Правда, зараз був не найвдалiший момент — але я вже не хотiв зволiкати.

Коли в розмовi виникла пауза, я простягнув руку i змахнув з Дiаниного пiдборiддя крихту вiд хлiба. Причiм навмисно зробив це не по-братерському, а з тiєю лагiдною турботливiстю, що надає глибокого iнтимного змiсту навiть найбезневиннiшим доторкам.

— Ви такi любчики, — сказала мама з ласкавою усмiшкою, але в її очах уже промайнула тривога. — Якби ви не були близькими родичами, з вас вийшла б гарна пара.

Дiанинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем. Я теж мимоволi зашарiвся. Наше збентеження було дуже красномовне.

Вражена раптовим здогадом, Юнона впустила на скатертину виделку i втупилась у мене ошелешеним поглядом.

— Що я бачу! — нарештi мовила вона, її голос звучав незвично глухо i хрипко. — Нi, я не можу повiрити... Скажiть, що я помиляюся. Ну!

— Ти не помиляєшся, мамо, — сказав я.

Юнона нервово прокашлялася i звернула погляд на свою меншу сестру:

— Дiано, дитинко, ти з глузду з’їхала! Вiн бо твiй племiнник, хiба не розумiєш?

Дiана не вiдповiла. Вона сидiла, опустивши очi, i вдавала, що нiчого не чує.

— Ну то й що? — сказав я, порушивши гнiтючу мовчанку. — Я не бачу в цьому нiчого страшного.

— Зате я бачу, хай вам чорт! — гнiвно вигукнула мама. — Ти мiй син, а Дiана моя сестра.

— Але ж не моя.

Юнона зiтхнула.

— Хоч це добре, — уїдливо сказала вона. — Ну, дякую, потiшили ви мене!

— Вибач, сестро, — винувато промимрила Дiана, не пiдводячи очей. — Я знаю, це неправильно, але...

— Але що?

— Ми кохаємо одне одного, — сказав я. — I хочемо одружитися.

Мама сплеснула руками.

— Уявiть лишень, вони хочуть одружитися! Так ви просто здурiли! Нiхто не визнає ваш шлюб.

— Янус визнає. Вiн буде дуже сердитий на нас, але... за давнiми законами Сутiнкiв, близькi родичi можуть одружитися з дозволу глави Дому. А дiд дозволить, вiн завжди був добрий до нас.

— Он як! — Мама рвучко пiдвелася. — То покваптеся до нього, поки я вас не випередила.

— Ми ще не обговорили... — нерiшуче почав я.

— Дурницi! Ти привiв мене сюди лише для того, щоб повiдомити про ваш грiховний зв’язок.

— Ти помиляєшся, мамо.

— Не бреши, Артуре!

— Це правда, Юноно, — озвалася Дiана, боязко глянувши на неї. — Коли Артур зв’язався зi мною, то сказав, що хоче порадитися...

— От нехай i радиться. А я лiпше пiду... iнакше за себе не ручаюся.

Мама видобула з кишенi каблучку й надягла на палець. Сапфiр зблиснув вiд надто рiзкого контакту з Формотворчими, а наступної митi вона щезла в Тунелi.

А я присунувся до Дiани й обiйняв її за плечi.

— Ось ми й перейшли Рубiкон. Це треба було зробити. Так набагато краще, анiж чекати, коли про нас розпатякає Мiнерва.

— Вона б нiзащо...

— Авжеж, авжеж. — Це був один з тих рiдких випадкiв, коли ми розходилися в оцiнцi людей: Дiана вважала Мiнерву гарною й порядною, а я терпiти її не мiг. — Але тепер це не має значення.

Дiана мерзлякувато пощулилася:

— Артуре, я боюся повертатись додому. Батько буде такий злий... та це ще дрiбницi. От твiй взагалi скаженiтиме.

Як завжди, на згадку про мого батька, короля Утера, менi стало незатишно. Я мiцнiше пригорнув до себе Дiану й потерся щокою об її шовковисте волосся.

— Нiчого, люба, — спробував я заспокоїти її та себе. — Рано чи пiзно все владнається.

— От тiльки коли? Святенники з наших Домiв на чолi з Утером тепер не дадуть нам спокою.

— Можемо перечекати бурю тут, — запропонував я. — Про твiй притулок знають лише Помона з Дiонiсом, на яких можна покластися...

— А вiдтепер i Юнона, на яку не можна покластися через її задовгий язик.

— Але вона любить нас i не розкаже, де ми ховаємось. А ще я сподiваюся, що за нинiшнiх обставин звiстка про нас не приверне особливої уваги. Всiх наших родичiв бiльше зацiкавить iнформацiя Ворога про витоки Формотворчих i Серединнi свiти.

Дiана вивiльнилася з моїх обiймiв i заiнтриговано глянула на мене:

— Кажеш, витоки Формотворчих? Хiба вони є?

— Ворог стверджує, що є. За його словами, вони лежать у самiсiнькому центрi Всесвiту, де сходяться нескiнченнi послiдовностi свiтiв. Це мiсце вiн називає Джерелом. — I я майже дослiвно переказав їй всю нашу розмову зi Стражем Хаосу.

— Цiкаво, дуже цiкаво... — замислено промовила Дiана, коли я скiнчив. У її очах засвiтилися добре знайомi менi пожадливi вогники. — Знаєш, теоретично це цiлком можливо. У деяких новiтнiх моделях, що описують потоки Формотворчих, невизначенiсть граничних умов на нескiнченностi усувається за рахунок уведення точкової, витокової сингулярностi. Але ще нiкому не спадало на думку iнтерпретувати цей суто математичний прийом буквально — в тому сенсi, що десь за межами нескiнченностi лежать витоки Формотворчих. — Вона трохи помовчала. — До речi, я дещо згадала. Однин епiзод з давнiх батькових щоденникiв часiв короля Артура. Там вiн писав, що якось за келихом вина твiй прадiд заявив, буцiм прийшов до нас iз нескiнченностi.

— Отакої! — здивувався я. — Янус нiколи про це не казав.

— Мабуть, вiн взагалi забув про той випадок, адже вiдтодi минуло понад тисячу рокiв. Як я розумiю, батько не поставився до цих слiв серйозно. Та i я, коли читала щоденники, сприйняла їх просто як недбалу вiдмовку. Тому й тобi нiчого не сказала.

— А, виходить, дарма...

Як i всi iншi, я знав про походження мого легендарного предка водночас i багато, i мало. Багато було суперечливих чуток, припущень та домислiв, i надто мало — достовiрних фактiв. Засновник Дому Свiтла Артур Пендрагон, на чию честь мене назвали, був справжньою загадкою для сучасникiв — з’явився невiдомо звiдки, володiв незбагненною могутнiстю i навiдсiч вiдмовлявся розповiдати про своє минуле. Його походження й дотепер оповите цiлковитою таємницею.

У багатьох свiтах, здебiльшого у Свiтанкових i Теллурiйських, iснують легенди, мiфи та перекази про короля Артура, що оповiдають про його життя та славнi дiяння i пропонують рiзноманiтнi версiї його походження; при цьому часто згадується мiсто Авалон, що начебто знаходиться в країнi за назвою Логрiс. У цi легенди не можна вiрити беззастережно, так само як i цiлком вiдкидати їх — бо в кожнiй з них, поряд iз вимислом, є й крупиця правди. Усi вони виникли аж нiяк не на порожнiм мiсцi, їх породила сама особистiсть мого прадiда, чий вплив на долi свiту можна порiвняти iз впливом таких знакових постатей, як Мойсей, Будда, Одiн, Iсус, Мухамед. Його дiяльнiсть спричинила сильний резонансний ефект у значнiй частинi населених свiтiв, де серед простих смертних почали з’являтися свої королi Артури. Причому характерно, що коли у Свiтанкових свiтах переважають легенди з пiзнього артурiвського циклу, в основi яких лежать подiї, пов’язанi з утворенням Дому Свiтла i його становленням як наймогутнiшого з усiх Домiв Порядку, то в Теллурiйських свiтах побутують бiльш раннi iсторiї, що вiдбивають ту частину Артурового життя, про яку ми достеменно нiчого не знаємо. На цiй пiдставi iсторики роблять висновок, що мiй прадiд, найпевнiше, був родом з якогось вiддаленого свiту групи Теллуса. Та невже аж iз такого вiддаленого — з нескiнченностi?..

— Якщо це правда, — спроквола мовив я, — то навряд чи король Артур був адептом Порядку, як стверджує Книга Пророкiв Мiтри.

— Мiж iншим, — зауважила Дiана, — немає жодного переконливого свiдчення, що твiй прадiд володiв Знаком Янь. Я взагалi вважаю, що людина неспроможна опанувати сили Порядку або Хаосу, не утративши своєї людяностi. А король Артур, без сумнiву, був людяною людиною.

— Отже, вiн мав силу iншого роду. Силу, породжену Джерелом.

— Силу Рiвноваги, — додала Дiана, — Можливо, ще небезпечнiшу за Порядок i Хаос разом узятi. Не даремно ж твiй прадiд приховав її походження.

— А Ворог розкрив нам таємницю, — пiдхопив я. — I не думаю, що зробив це з щирими намiрами. Мабуть, вiн розраховує, що Джерело, втрутившись у протистояння мiж Порядком та Хаосом, схилить шальки терезiв на користь останнього. Але цього не можна допустити. Сила Рiвноваги має й надалi служити Рiвновазi.

Дiана стривожилася:

— Артуре, невже ти...

— Так, — рiшуче вiдповiв я. — Можна не сумнiватися, що найближчим часом з’явиться чимало охочих знайти шлях до Джерела й оволодiти його Силою. I я зовсiм не впевнений, що вони застосують її належним чином. Тому я маю випередити iнших i взяти ситуацiю пiд свiй контроль.

Дiана приречено зiтхнула й погладила мене по щоцi.

— Ти авантюрист, Артуре, — сказала вона. — Ти такий нерозсудливий... Та саме за це я тебе й люблю.

Ось так починалася ця iсторiя...

Роздiл 12

До вечора Дейдрин настрiй, зiпсований необережними словами Кевiна, нiтрохи не покращився. Вона ледве дочекалася завершення урочистої частини бенкету, пiсля чого попрощалася з присутнiми й пiшла до себе. Десь за чверть години по тому Кевiн потайки, як робив це впродовж останнiх трьох мiсяцiв, прокрався в її покої. Вiн застав Дейдру в лiжку. Вона ще не спала й гортала грубезну книжку — то був Птолемеїв „Альмагест”.

— Iди геть, — сказала Дейдра з болем та мукою в голосi. — Я не хочу тебе бачити.

Кевiн присiв на край лiжка, забрав у неї книжку й поклав на столик.

— Вибач, рiдна. Вибач, що скривдив тебе.

Дейдра вiдвернулася.

— Ти тут нi до чого, Кевiне. Просто я... я тобi не пара.

— Не кажи дурниць!

— Це не дурницi, це правда. Ми довго обманювали себе й один одного, але не можна все життя втiкати вiд реальностi — вона однаково дихатиме нам у спину. Моя неповноцiннiсть колись стане помiж нами, i ти проклянеш той день, коли зв’язався з мною.

Кевiн зiтхнув:

— Зараз ти не в настрої, Дейдро. Поговорiмо про це завтра.

— Завтра я скажу тобi те ж саме, Кевiне МакШон... вiрнiше, Артур Пендрагон. Принц iз Дому Свiтла.

Кевiна раптом охопив жар. Його серце важко загупало в грудях, а в скронях запульсував тупий бiль.

— Що ти сказала? — через силу прохрипiв вiн.

— Я назвала твоє справжнє iм’я. Твiй названий батько, лорд Шон, мав рацiю. Перш нiж стати дитиною, ти був дорослим чоловiком — принцом Артуром, сином Утера Пендрагона.

— Що за маячня! — заперечив Кевiн, однак дедалi сильнiший бiль у скронях пiдказував йому, що це не така вже й маячня. Дейдринi слова розбудили в його пам’ятi якiсь туманнi образи, такi розпливчатi й нечiткi, що вiн не мiг збагнути їхнє значення. А проте, в них було щось до болю знайоме, близьке та рiдне, воно ятрило душу, бентежило розум... — Що за маячня! — вперто повторив вiн. — Утер Пендрагон був батьком короля Артура.

— То був iнший Утер, твiй предок по батькiвськiй лiнiї. А твою матiр звуть як язичницьку богиню — Юнона. Принцеса з Дому Сутiнкiв.

ЮНОНА! МАМА!..

Кевiнова голова розболiлася не на жарт. Вiн стиснув долонями скронi i протяжно застогнав:

— Великий Мiтро!

— Оце саме, — вiдгукнулася Дейдра.

— Що? — запитав Кевiн. — Що „оце саме”?

— Ти сказав: „Великий Мiтро”.

— Га? — здивувався Кевiн i тут-таки згадав, що справдi це говорив. — Атож, я так i сказав. Не розумiю, з якого дива...

— Зате я розумiю. Король Утер — наш Утер — поклонявся боговi Мiтрi, Князевi Свiтла. Його син, король Артур, хоч i був хрещений, небезпiдставно пiдозрювався в таємнiй прихильностi до культу Мiтри. От i ти, їхнiй нащадок...

Цiєї митi Кевiнова голова немов розкололася вiд нового приступу болю. Крик застряг у нього в горлi, в очах потьмарилося, i вiн втратив свiдомiсть...

Кевiн опритомнiв уже в лiжку. Бiль минув i нагадував про себе лише повною спустошенiстю думок та почуттiв i кволiстю у всьому тiлi.

Чиясь рука дбайливо витерла з його чола пiт. Кевiн повернув голову i побачив поруч Дейдру. Її великi смарагдовi очi дивилися на нього винувато й занепокоєно.

— Даруй, коханий, — сказала вона. — Я така дурна, я все вибовкала. А ти ж попереджав, що не повинен нiчого знати, поки сам не згадаєш.

— Попереджав? Коли?

— Пам’ятаєш, Колiн перевiряв, чи здатний ти опанувати свiй Дар? От тодi вiн i розбудив твою колишню пам’ять. Ти трохи розповiв про себе, розпитав про своє нинiшнє життя, а потiм змусив його все забути.

— Що я ще розповiв? — запитав Кевiн, щомитi чекаючи на черговий спалах болю.

На щастя (чи, може, на жаль), цього не сталося.

— Не дуже багато, — вiдповiла Дейдра. — Ти повiдомив, що тебе звати Артур, ти принц iз Дому Свiтла, твiй батько — Утер Пендрагон, мати — Юнона, принцеса з Дому Сутiнкiв, а король Артур з Авалона був твоїм прадiдом — батьком твого дiда Амброзiя, чиїм сином був твiй батько Утер.

Тепер Дейдринi слова, хоч i знаходили вiдгук у його серцi, вже не викликали нестерпного болю в головi. Кевiн почувався так, нiби йому розповiдали про подiї його раннього дитинства, яких вiн зовсiм не пам’ятав.

— А далi?

— Далi ти сказав, що перетворився на немовля, бо перетнув нескiнченне число свiтiв. I тодi тебе мало не спалили Формотворчi — як я зрозумiла, це сили, що ними володiють вашi чаклуни. Ще ти говорив про Ворога, Нечистого, також ти називав його Стражем Хаосу i Князем Темряви, але зазначив, що не вважаєш його дияволом. Ти згадував про Рагнарок... У пiвнiчних мiфах це битва велетнiв з богами, проте я не думаю, що ти мав її на увазi. А насамкiнець ти змусив Колiна забути про вашу розмову.

— А тебе не змусив?

— Нi. Здається, ти не помiтив моєї присутностi. Я ж просто сидiла поруч i чула вашi думки. Ви думали дуже голосно. Це вперше я могла так довго приймати стороннi думки. Хоча кiлька разiв ненадовго втрачала контакт.

— Гм-м... Якою мовою я розмовляв?

— Нашою, валiйською, але часом збивався на грецьку... i на латину... на якусь дивну сумiш латини з грецькою.

— Це мова Країни Вiчних Сутiнкiв, — раптом сказав Кевiн. — Синтез класичної латини i давньогрецької. Ранiше серед Сутiнкових була двомовнiсть, але згодом... — Вiн осiкся й розгублено промовив: — Ради бога, що це коїться! Я... У мене...

— До тебе повертається пам’ять, — сказала Дейдра. — Може, зарано... Це я в усьому винна, любий. Ти ж попереджав... а я, дурна, не стрималася.

— Нiчого, — вiдповiв Кевiн. — Нiчого, кохана. Все буде гаразд. Просто менi треба не думати про це... намагатись не думати.

— А я тобi допоможу.

Дейдра пригорнулась до Кевiна й нiжно поцiлувала його. Далi вiн уже нi про що не думав.

Роздiл 13

За п’ять хвилин до першої Кевiн вийшов з Дейдриних покоїв i попрямував коридором до королiвських апартаментiв. О цiй пiзнiй порi двiр продовжував бенкетувати. З глибини палацу долинав фальшивий бренькiт арф, що акомпанували безладному хору п’яних голосiв; ще звiдкись чулася тужлива лiтанiя волинок. Дорóгою Кевiн зустрiв кiлькох захмелiлих вельмож i вiд кожного мусив вислухати привiтання з перемогою. Цi зустрiчi допомагали йому вiдволiктися вiд думок про своє минуле — думок, що вже не завдавали болю, а лише викликали легке запаморочення в головi. Щомитi Кевiн згадував якусь дрiбничку з попереднього життя, з кожною миттю вiн ставав трохи iншим — i водночас залишався тим самим Кевiном МакШоном, яким був останнi два десятилiття...

Бiля входу до Колiнових покоїв черговий офiцер доповiв йому, що Морган i Дана вже чекають на нього в королiвському кабiнетi. Кевiн проминув анфiладу кiмнат i ввiйшов у кабiнет. Морган з Даною сидiли обабiч великого дубового столу, але в перший момент вiн навiть не помiтив їх. Його погляд тут-таки прикипiв до третього з присутнiх у кiмнатi — це був Колiн власною персоною, що спокiйно сидiв у шкiряному крiслi пiд Дейдриним портретом.

— Проходь, — сказав вiн. — Не бiйся, я не привид. Я справжнiй — можеш торкнутися.

Спантеличений Кевiн зачинив за собою дверi й сторожко пiдступив до стола, все ще не вiрячи своїм очам.

— Колiне!.. Ти?.. Тут?.. Але як?..

— Спершу сядь, зараз я все поясню. — Колiн зачекав, поки Кевiн влаштується в крiслi, потiм продовжив: — Перед твоєю появою я саме казав Данi й Моргану, що вже настав час розповiсти вам про мої новi можливостi, зокрема про миттєве перемiщення на будь-якi вiдстанi.

У Кевiновiй головi завертiлося слово „Тунель”, що мало писатися з великої лiтери.

— Ти... давно це вмiєш? — запитав вiн.

— З моменту коронування. Тодi Хазяйка дозволила менi зануритись у Джерело, i я здобув справжню Силу — ту Силу, що її мав колись король Артур.

— Ти дуже поганий хлопчик, Колiне, — сварливо промовив Морган. — Чому вiдразу не сказав про це дядечковi Фергюсону?

— Не тому, що не довiряв тобi... i всiм вам. Просто я потребував часу, щоб призвичаїтися до Сили, опанувати новi можливостi, навчитися контролювати свiй Образ Джерела.

— А що це таке? — спитала Дана.

— Щось на зразок Джерела в менi, його частка, яку я отримав, коли вперше занурився в нього. Образ дозволяє менi керувати Силою, вiн посередник мiж мною та Джерелом.

— А Образ має вiзуальну форму? — поцiкавився Морган. — Чи це просто така його назва?

— Як правило, вiн невидимий — нi для звичайного зору, нi для магiчного. Але при дуже тiсному контактi з Джерелом його можна побачити. Ось, погляньте.

Морган i Дана вражено зойкнули, дивлячись поверх Колiнової голови. Сам Кевiн нiчого не побачив, але при цьому вiдчув надзвичайне хвилювання. Iнша частина його „я”, що ховалась у ньому, на якусь мить прокинулася. Оцiнивши ситуацiю, вона знову заснула — певнiше, задрiмала в очiкуваннi слушного моменту. Несвiдомо Кевiн уже був готовий до найрiшучiших дiй...

— Гаразд, друзi, — сказав Колiн. — Поки досить. Вернiмося до наших справ. Отже, ви не знайшли Ерiксона?

— Нi, — похитав головою Морган. — Його наче корова язиком злизала. I Бронвен десь запропастилася.

Колiн кивнув:

— Я весь вечiр пробував зв’язатися з нею. I з Ерiксоном також. Вони не вiдповiдають — чи то не можуть, чи то не хочуть. Пiдозрюю, що Ерiксон не може, а Бронвен не хоче. Мабуть, вона зрозумiла, що пiсля розмови з королем Гендрiком я накажу заарештувати барона, тому вирiшила сховати його для власної помсти.

— Вона сховала його вiд мене, — зауважив Кевiн.

— I вiд тебе, — не став заперечувати Колiн. — Але причиною всьому була моя зустрiч з Гендрiком. Тому Бронвен i розповiла тобi про Ерiксона — бо вже знала, що його от-от викриють.

— Барон був готiйським шпигуном? — запитав Морган.

— Не зовсiм так. Просто вiн зробив одну послугу покiйному королю Аларiку — допомiг його шпигунам викрасти Дейдру.

— От холера! — вигукнув Кевiн. — I тут без нього не обiйшлося!

— Гендрiк цiлком вiдмежувався вiд учинкiв свого дiда, — продовжував Колiн. — Вiн сказав, що король Аларiк геть з’їхав з глузду через оцi штуки.

Колiн дiстав iз бiчної кишенi камзола чотири каменi й поклав їх перед собою на стiл. Три з них — червоний, синiй i фiолетовий — були в оправi, на золотих ланцюжках. Четвертий був великий неоправлений алмаз.

Кевiн, Дана i Морган подалися вперед.

— Невже? — здивовано промовив Фергюсон. — Вони дуже схожi на Знаки Стихiй. Це не пiдробка?

— Нi, справжнi Знаки. Ще один комплект. Король Гендрiк вiддав менi цi камiнцi з великою полегкiстю. Вiн дуже хотiв спекатися їх.

Морган примружив своє котяче око й уважно оглянув каменi.

— I що це значить? Аларiк теж мав Силу Джерела?

— На щастя, нi. Цьому завадив наш друг МакШон, коли врятував Дейдру вiд викрадачiв.

По його тону Кевiн здогадався, що Колiн чув i iншу версiю тих подiй. Знiяковiвши, вiн вiдвiв погляд i квапливо запитав:

— А до чого тут Дейдра?

— За словами Гендрiка, — пояснив Колiн, — його дiд кiлька разiв проходив через Ворота, але Хазяйка вiдмовлялася пустити його далi. Вона вимагала людської жертви. Їй потрiбна була дочка Джерела — народжена вiд чоловiка, що на час її зачаття володiв Силою. Тобто Дейдра — i бiльше нiхто.

— О боже! — сказала Дана.

Кевiн скреготнув зубами:

— А ти казав, що Хазяйка добра.

— Атож, я так казав, — зiтхнув Колiн. — I до сьогоднi так думав. Гендрiкова розповiдь мене просто приголомшила. Я часто вiдвiдував Джерело — для цього менi вже не потрiбнi каменi, я й сам можу вiдчиняти Ворота. Ми з Хазяйкою багато спiлкувалися, мiж нами навiть виникло щось схоже на дружбу... i ось тобi! Тепер не знаю, що робити.

— Зате я знаю, — рiшуче промовив Кевiн. — Її треба знищити.

Колiн повiльно похитав головою:

— Не все так просто, друже. Хазяйка дуже могутня, крiм того, я сумнiваюся, що вона взагалi смертна людина. Час бiля Джерела надзвичайно в’язкий, власне, там взагалi немає часу — тому те мiсце зветься Безчасiв’ям. Жоден смертний не зможе там жити, вiн просто збожеволiє вiд того, що кожна мить нормального свiту триває в Безчасiв’ї цiлу вiчнiсть. А Хазяйка там живе — уявляєте! Тим-то я стримав свiй перший порив негайно кинутись до неї й зажадати пояснень. Я таки пiду до Джерела — але з вашою допомогою i з допомогою Знакiв. — Кажучи це, Колiн подивився на Кевiна й Дану. — Ви, мої Провiдники, маєте тримати Ворота вiдчиненими, щоб я будь-якої мить мiг повернутися, якщо розмова з Хазяйкою складеться не на мою користь.

Дана хотiла була заперечити, проте, зустрiвшись iз рiшучим поглядом Колiна, лише мовчки кивнула. А Кевiн цiлком несподiвано для себе сказав:

— Хай замiсть мене буде Морган.

Колiн запитливо подивився на нього:

— Ти серйозно?

— Так. Морган краще впорається з обов’язками Провiдника. Вiн урiвноваженiший за мене i має бiльшу силу волi — а за теперiшнiх обставин це дуже важливо. До того ж вiн справдi мудрий — кому, як не йому, пасує Знак Мудростi.

Колiн перевiв погляд на Фергюсона, що сидiв, скромно потупивши очi, але явно улещений. Весь його вигляд свiдчив про те, що вiн згодний з Кевiном.

— Гаразд, — сказав Колiн. — Хай буде так. Дано, Моргане, вiзьмiть Знаки.

Тим часом частина Кевiнової свiдомостi зажила власним життям. Вiн зосередився на своєму перснi з синiм каменем i, сам не розумiючи, що робить, протягнув вiд нього невидиму магiчну нитку до Знака Сили, що лежав на столi. Коли мiж двома каменями встановився мiцний зв’язок, Кевiн сторожко зиркнув на Колiна — той, на щастя, нiчого не помiтив.

А Морган i Дана вже надягли свої каменi — Знак Мудростi i Знак Життя. Дана спитала:

— Коли почнемо?

— Прямо зараз, — вiдповiв Колiн. — Не бачу причин зволiкати.

— А хiба тобi не треба настроїтися на цей Знак?

— Я вже настроївся. Ще до вашого приходу.

Кевiн зрозумiв, що не можна гаяти нi секунди. Дослухаючись до вказiвок свого другого „я”, вiн став швидко настроюватися на Знак Сили. Водночас невидима нитка роздвоїлася, її кiнцi потяглися до Знакiв Мудростi та Життя, пронизали їх, мов намистини, а вiдтак зiйшлися на алмазi — Знаку Влади. Контури були наведенi, залишалося активувати їх i повернути Ключ...

Аж тут Колiн вiдчув, що коїться щось неладне.

— Кевiне! — стривожено вигукнув вiн. — У тебе пробуджується Дар. Будь обереж... БОЖЕ! ЩО ТИ РОБИШ?! Все! Час починати...

— АЛМАЗ! — заволав Кевiн голосом на смерть переляканої людини. — АЛМАЗ!

Морган i Дана, що здивовано поглядали то на нього, то на Колiна, мимоволi подивилися на Знак Влади. А Кевiн негайно задiяв зв’язок мiж усiма чотирма каменями.

Ритуал оволодiння Силою передбачав, що Провiдники торкатимуться пальцями Знака Влади, замикаючи Чотирикутник Стихiй. У даному разi цей припис не був дотриманий, проте й самих поглядiв Моргана з Даною вистачило, щоб Ворота вiдчинилися. Кевiн прослизнув у них — i цiєї ж митi став Артуром. Шлях завдовжки у двадцять рокiв нарештi привiв його до Джерела, до витокiв Формотворчих...

Кiнець шляху... ...i початок нового

Я лежав у густiй високiй травi незвичайного лiлового кольору пiд мiнливим зеленим небом Безчасiв’я. Я потроху оговтувався вiд шоку. Частина мого „я”, що була Кевiном МакШоном, поступово звикала до Артура Пендрагона, а iнша частина, що вiдгукувалася на це iм’я, перетравлювала спогади останнiх двадцяти рокiв, що минули без її участi.

На щастя, нiякого роздвоєння я не вiдчував i залишався однiєю цiлiсною особистiстю. Я був тим самим Кевiном — хiба що згадав своє попереднє життя. Я був тим самим Артуром, принцом Свiтла, закоханим у Сутiнки, — хiба що став на два десятилiття старшим...

Та чи справдi став? Формально так. Проте я не був певен, чи коректно в моєму випадку механiчно додавати двадцять Кевiнових рокiв до тридцяти чотирьох Артурових. Може, слiд взяти середнє арифметичне?.. А втiм, яка рiзниця! Для нас, Володарiв Екватора, роки не значать так багато, як для простих смертних. Пройшовши в дитинствi через обряд Причастя, ми постiйно перебуваємо в контактi з Формотворчими Силами, чия антиентропiйна сутнiсть дозволяє подолати природний процес старiння. Теоретично, запричащенi чаклуни й вiдьми можуть жити вiчно, але на практицi всi колись помирають: хто насильницькою смертю, хто вiд нещасних випадкiв, хто вiд екзотичних i дуже швидкоплинних хвороб, а хто просто через те, що втомився вiд свого довгого життя...

Я спробував поновити втрачений зв’язок з Формотворчими — i не змiг. Нi, не тому, що не знайшов їх. Тут, бiля своїх витокiв, вони були скрiзь, але надто вже потужнi, такi потужнi, що я мало не обпiкся при спробi встановити контакт. Тепер я зрозумiв, що сталося зi мною двадцять рокiв тому: я подолав бар’єр нескiнченностi й опинився в областi сильних антиентропiйних потокiв, мої життєвi процеси потекли в зворотному напрямку, i я регресував до немовляти... Та це ще не все! Я пройшов через таке пекло, що просто диву давався, як змiг лишитися живим. У своїх розрахунках Дiана не передбачила того, що спiткало мене в нескiнченностi...

Дiана!.. Моє серце защемiло. Як так скучив за нею, моєю любою дiвчинкою...

О, Зевсе-Юпiтере! А як же Дейдра?..

Великий Мiтро, що я накоїв?! Я закохався в Дейдру, не розлюбивши Дiану...

Зусиллям волi я змусив себе не думати про це. Наразi маю iншi, важливiшi проблеми.

Отже, я досяг мети. Я потрапив до витокiв Формотворчих Сил, якi тут, у свiтах, названих Ворогом Серединними, на кiлька порядкiв потужнiшi, нiж там, де я народився. Але тутешнi чаклуни не знали про Причастя i не мали доступу до глибинних антиентропiйним процесiв у надрах Формотворчих. З цiєї причини тривалiсть їхнього життя така ж сама, як у звичайних людей. Навiть королi Логрiсу з роду Лейнстерiв, що були посвяченими Джерела, жили, хворiли i вмирали як простi смертнi... А от Колiн, схоже, перевершив своїх предкiв, досяг того, про що вони лише мрiяли. Його Образ Джерела мене приголомшив. Це був символ найвищого прилучення до первiсних сил, на зразок Знака Янь в iстот Порядку i Знака Iнь у створiнь Хаосу. Тепер ясно, чим оперував мiй прадiд. Книга Пророкiв Мiтри брехала — то був не Янь, а Образ Джерела...

Еврика! Намагаючись приборкати Формотворчi, я зовсiм забув про свiй Небесний Сапфiр. А перстень у мене залишився, як i все iнше. Порушивши приписи ритуалу, я ввiйшов у Ворота одягнений — що й на краще. За допомогою каменя менi вдалося встановити контакт вiдразу з трьома Формотворчими, потiм я додав ще двi й ще одну — i на цьому вирiшив зупинитися. Я вiдчував слабке поколювання в пальцi, що на нього був надягнений перстень iз Сапфiром. Мiй камiнь функцiонував як понижуючий силовий трансформатор, пiдключений до високовольтної мережi. Менi навiть здавалося, що я чую характерне гудiння низької частоти.

Я продовжував лежати, насолоджуючись п’янким вiдчуттям сили, аж раптом серед мертвої тишi, що оточувала мене, долинуло тихе шурхотiння. Я весь зiбрався й ривком скочив на ноги.

По пологому схилу пагорба неквапно спускалася золотоволоса жiнка, вбрана у слiпучо-бiлi шати. Вона була прекрасна, велична й неприступна, як Снiгова Королева. Крижаний погляд її свiтло-синiх очей нiби пронизував мене наскрiзь. Я був упевнений, що ранiш не зустрiчав цю жiнку (якщо вона жiнка, якщо взагалi людина), але її очi, цей погляд... Невже спадкова пам’ять? Чи просто „déja vu”?

Снiгова Королева пiдiйшла до мене, i прямiсiнько в моїй головi лунко задзвенiли слова:

— Не впевнена, що варто тебе вiтати, Кевiне МакШон. Ти обманом пройшов у Ворота, ошукавши свого друга Колiна. Це негiдний учинок.

— Хто ти? — вимогливо запитав я, хоча й знав, що почую у вiдповiдь.

— Хазяйка Джерела, — пiдтвердила мiй здогад Снiгова Королева.

— Вiв’єна?

— Нi. Вона була одна з моїх попередниць. А чому ти питаєш?

— Бо Вiв’єна дещо завинила моїй родинi. Та, зрештою, це неiстотно. За давнi грiхи, чи лише за теперiшнi — однаково ти помреш.

Хазяйчинi очi гнiвно зблиснули:

— Ти погрожуєш менi, смертний?!

— Не погрожую. Просто обiцяю.

Скорившись моєму наказовi, Ескалiбур вислизнула з пiхв i зависла передi мною в повiтрi. Звичним, вiдпрацьованим до автоматизму рухом мої пальцi обхопили знайому рукоять, срiбний клинок шпаги спалахнув i слiпуче засяяв, а Небесний Сапфiр вже цiлком вiдчутно загудiв, пiдключаючись до нових Формотворчих.

На ранiш незворушному обличчi Хазяйки вiдбився непiдробний подив:

— Ти дуже майстерно манiпулюєш силами! Хто ти такий?

— Останнi двадцять рокiв мене звали Кевiном. Останнi вiсiм я мав прiзвище МакШон. Якщо ти не Вiв’єна, задовольняйся цим.

— А якщо я Вiв’єна?

Я пiдозрiливо глянув на неї. Вiдчуття „déja vu” дедалi посилювалося. Було в нiй щось знайоме, когось вона менi нагадувала...

— То хто ж ти насправдi?

— Я перша запитала тебе, Кевiне МакШон. Ти мiй гiсть i мусиш представитися.

Я глузливо посмiхнувся:

— О нi, я не гiсть твiй. Я твоя смерть.

— Але чому ти хочеш мене вбити? — запитала вона. — Щоб пройти до Джерела?

— Можливо.

— То проходь. Я не стану тобi на завадi. Лише назви своє справжнє iм’я.

Я здивувався. Невже вона злякалася?.. Нi, не схоже. Мабуть, просто впевнена у своїй невразливостi. I зараз грається зi мною, мов кiшка з мишею. Та ми ще побачимо, хто з нас миша...

— Гаразд, — сказав я. — Мене звуть Артур, я син Утера, короля Свiтла, повелителя Свiтанкової Зони Екватора. Моє родове iм’я Пендрагон.

Хазяйка уп’ялася в мене ошелешеним поглядом:

— Той самий Артур...

— Нi, не той самий, — усмiхнувся я, насолоджуючись її розгубленнiстю. — Я просто Артур, син Сутiнкiв i Свiтла. А той самий Артур був дiдом мого батька. Свого часу вiн правив у Авалонi, аж поки вiдьма Вiв’єна надумала погубити його.

— Але ж не погубила, — зауважила Хазяйка.

Я вирiшив, що грiх не скористатися з нагоди, i запитав:

— Що ти знаєш про останнi днi царювання Артура в Авалонi? З того, про що мовчать легенди.

— Дуже мало, — сказала вона. — Менi вiдомо лише, що Мерлiн принiс смертельно пораненого короля в Безчасiв’я i занурив його в Джерело. Води Джерела вiднесли Артура в нескiнченнiсть, а Мерлiн повернувся до людей i оголосив, що...

— У нескiнченнiсть?! — рiзко перебив я. — Звiдки ти знаєш?

— Це є в пам’ятi Джерела. А я — його Хазяйка.

Клинок моєї шпаги засяяв ще яскравiше, вiстря описало коло на рiвнi її грудей.

— Ну-ну! Може, ти справдi Вiв’єна?

— Я не Вiв’єна, — почувся знайомий голос. — Мене звуть iнакше.

Її слова вже не вiдлунювали в моїй головi. Вражений, я дивився, як золоте волосся Снiгової Королеви потемнiшало, обличчя стало круглим, втратило колишню чiткiсть i правильнiсть рис, його всипало рясне ластовиння, фiгура зi стрункої перетворилась на щупляву...

— Бронвен! — вигукнув я.

Вона задирливо i водночас погордливо всмiхнулася:

— Ти ще хочеш моєї смертi, Кевiне-Артуре?

— Юпiтере-Громовержцю, побий мене блискавкою! — вилаявся я рiдною мовою моєї матерi. — То ти Хазяйка Джерела?

— Так. Вiднедавна. Вiд часу коронування Колiна.

— А що сталося з колишньою Хазяйкою?

— Я вбила її. — Яснi очi Бронвен потьмянiли вiд гнiву. — Утопила це стерво в Джерелi. Її спалила Споконвiчна Сила.

— Неймовiрно! — сказав я, поклавши до пiхв Ескалiбур. — I як тобi вдалося?

— Та за iграшки! Колишня Хазяйка була геть слабка, майже безпомiчна. — Бронвен презирливо пирхнула. — Очевидячки, дуже потребувала людської жертви.

— Ти й це знаєш?

— Я все знаю. Колишня Хазяйка стояла i за замахом на Дейдру, i за смертю дядька Брiана. Коли викрадення не вдалося, вона вирiшила зробити королем Емрiса, щоб той сам принiс їй жертву. Ерiксон отримав вiд неї формулу зомбувального закляття...

— Ого! — сказав я. — Вбивця короля був зомбi?

— Атож. Цей бiдолаха нiчим не завинив перед Короною. Як, власне, i його родичi — їм не перепало жодного шеляга вiд ворогiв держави.

Я подивився на Бронвен з повагою:

— Тепер я знаю, хто допомiг їм утекти з в’язницi.

Вона ствердно кивнула:

— Зараз вони в безпецi i на життя не скаржаться, хiба що iнодi сумують за батькiвщиною. Я не могла допустити, щоб безневиннi люди згнили в темницi за чужi грiхи.

— А як щодо винних?

— Хазяйка мертва, Ерiксон кари не уникне, а Емрiс мiй брат.

Я не став сперечатися з Бронвен. На вiдмiну вiд Кевiна, Артур добре знав, що таке тиранiя родинних уз. Навiть до брата Александра я мав певнi сентиментальнi почуття, хоча й ненавидiв його всiма фiбрами душi.

— Добре. Облишмо Емрiса... на якийсь час. Зараз у мене важливiшi справи. Передовсiм я хочу побачити Джерело. Його Образ, що носить у собi Колiн, дуже заiнтригував мене.

Бронвен раптом стривожилася:

— Якщо ти справдi принц Артур з роду Пендрагонiв... Ти ж не збираєшся претендувати на престол мого брата?

Я загадково всмiхнувся i промовчав. Правду кажучи, я ще не мав часу, щоб обдумати подальшi плани. До того як Бронвен запитала мене, я не розглядав таку можливiсть. Але згодом неодмiнно розгляну — iдея варта уваги. Я нiколи не вiдзначався владними амбiцiями, проте перспектива правити в легендарному Авалонi могла спокусити будь-кого з принцiв Свiтла — навiть закоханого в Сутiнки.

Так i не дочекавшись вiдповiдi, Бронвен приречено сказала:

— Отже, вiдтепер ти зазiхатимеш i на Колiнову корону, i на його наречену.

— Про що ти кажеш?

— Коли ти ввiйшов у Ворота, Дана несла Знак Життя. А король Вортимер не даремно попереджав про виникнення небажаних зв’язкiв.

— Ага...

— Тебе ще не пройняло, але скоро пройме. Якщо Посвячений — чоловiк, то мiж ним i Провiдником лiворуч виникає взаємний потяг. А коли в Ворота входить жiнка, то домiнує зв’язок з iншим Провiдником — тим, що несе Знак Мудростi. Саме тому тебе вабить до мене всупереч усiм твоїм твердженням, що ти любиш Дейдру.

— Ага, — повторив я. — Он воно що... Ти ввiйшла в Ворота разом з Колiном?

— Одне уточнення: перед ним. Я знала все про обряд посвячення, бо пiдслухала вашу розмову з архiєпископом. Я взагалi люблю пiдглядати й пiдслуховувати; я стежила i за вашою сьогоднiшньою зустрiччю з Колiном, але не встигла зупинити тебе — ти заскочив зненацька навiть мене... Отож уночi, напередоднi коронування, я потай пробралася в Колiнiв кабiнет i взяла з шухляди Вогнезор, який вiн не наважився знищити, хоча Дана й попереджала його. А з допомогою каменя, що був настроєний на Колiна, я отримала доступ до його Знака Сили i пiд час церемонiї тримала постiйний контакт з вашою трiйцею. А ви нiчого не вiдчули.

— Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я, бо вона хотiла це почути. — А що було далi?

— Коли ви з Даною вiдчинили Ворота, я прослизнула поперед Колiна й опинилась у Безчасiв’ї. Мене зустрiла Хазяйка, ми сильно погиркалися, бо я вже знала вiд Емрiса про її злочини. Наша сутичка тривала недовго; я досить легко перемогла її й утопила в Джерелi. Потiм сама занурилася в нього, пройшла Шлях Посвяти та Коло Адептiв, пiсля чого перенеслася в наступну мить i зустрiла Колiна вже в ролi нової Хазяйки.

— Що значить „перенеслася в наступну мить”? — запитав я, згадавши Колiновi слова про дивне поводження часу в цьому мiсцi.

Бронвен мерзлякувато повела плечима:

— Тут час не йде, Кевiне-Артуре, вiн тут зупинився. Ти можеш роками, столiттями бродити в Безчасiв’ї — а в матерiальному свiтi не мине навiть мiзерної частки секунди. Кожнiй митi нормального часу вiдповiдає нескiнченний вiдрiзок тутешнього псевдочасу — для зручностi я називаю їх сегментами. Колишня Хазяйка могла жити в Безчасiв’ї постiйно, бо була безплотна, i менi страшно подумати, до яких похмурих глибин пекла торкалась її свiдомiсть... Знаєш, часом менi здається, що вона з радiстю прийняла смерть.

— Думаєш, вона хотiла вмерти?

— Думаю, так. Вона була бранкою Безчасiв’я i не могла нi на мить повернутись у матерiальний свiт. А тут... — Бронвен знову пощулилася.— Тут можна вiдпочити, набратися сил, але жити — нi, це жахливо!

— А Колiн думає, що ти тут живеш, — зауважив я.

— Це я йому так сказала, щоб вiн дужче боявся мене. Насправдi ж я просто вiдчуваю, коли вiн приходить до Джерела, i встигаю випередити його.

— Вiн навiть не пiдозрює, що ти — це ти?

Бронвен усмiхнулася:

— Далебi, до чого чоловiки слiпi! Це ж треба: не впiзнати рiдну сестру, нехай i в iншiй подобi. — З цими словами вона знову перетворилася на Снiгову Королеву.

— Надзвичайна метаморфоза, — сказав я. — Вражає.

Втiм, змiнювати зовнiшнiсть дозволяли й Формотворчi. Проте не довiльно, а лише лише в межах, зумовлених генотипом — тобто зробитися старшим чи молодшим, пiдправити риси обличчя, вiдкоригувати фiгуру абощо. Крiм того, такi трансформацiї не можна було провести за лiченi секунди — вони вимагали вiд кiлькох годин до кiлькох днiв, залежно вiд масштабiв перетворення. А от Бронвен демонструвала справдешнi чудесв перевтiлення...

— Сила Джерела дозволяє тобi виробляти такi штучки?

— Атож. Можна перекинутися на кого завгодно. Проте ненадовго — пiдтримання невластивої подоби вимагає постiйних зусиль. Тому менi нелегко повсякчас носити личину колишньої веснянкуватої Бронвен.

— Як це? — не зрозумiв я.

— Джерело зробило менi подарунок — дещо змiнило в моїх... як їх там?.. ага, генах. Тепер справжня я — отака, яку ти зараз бачиш. Мабуть, Джерелу не чуже марнославство, i воно захотiло мати вродливу Хазяйку.

— Ого! — вражено i трохи налякано промовив я. Поєднання чарiв i генної iнженерiї як правило призводило до непередбачених наслiдкiв, i вiдомi в багатьох свiтах вовкулаки були ще не найгiршим результатом таких експериментiв. В усiх без винятку Домах втручання в природну генетичну структуру було категорично заборонене i каралось дуже суворо. Залишалося сподiватись, що Джерело не зробило Бронвен ведмежої послуги. Зрештою, воно ж таки вселенська стихiя...

— Ти згоден, що я надзвичайна красуня? — допитувалась Бронвен. — Я подобаюсь тобi?

— Так, подобаєшся, — визнав я. — Ти справдi надзвичайна красуня.

— I ти хочеш мене?

— Анiтрохи! — рiзко i нещиро вiдповiв я.

Бронвен зайшлася дзвiнким смiхом:

— Ах, Кевiне, сердешний! Оце так ускочив у халепу! Дейдра — я — а тепер i Дана.

I ще Дiана, тоскно подумав я. Анi Бронвен, що викликала в мене хiть, анi Дана, до якої я поки що не почував нiчого, крiм симпатiї, не могли зрiвнятися з Дейдрою. Але Дiана...

— Тут буває ще хтось, крiм тебе та Колiна? — поцiкавився я, щоб змiнити тему розмови.

— До вчора нiкого не було, — вiдповiла вона. — А якраз минулої ночi, напередоднi своєї смертi, сюди сунувся Аларiк Готiйський. Хотiв нишком прокрастися до Джерела — а уздрiвши мене, зразу втiк. Шкода, що я його не впiймала!

— А мене ти пропустиш до Джерела?

Бронвен з нiжнiстю подивилася на мене i трохи сумно всмiхнулася:

— Я вже казала, що не стану тобi на завадi. Ти менi дуже подобаєшся... дарма хто ти — Кевiн чи Артур. Я люблю тебе. Якщо ти не можеш вiдмовитися вiд Дейдри, одружуйся з нею, я не проти, але стань моїм таємним чоловiком. Ми проведемо наш медовий мiсяць у Безчасiв’ї.

Я опустив очi i промовчав. Мене дуже вабило до Бронвен, особливо в її новiй подобi Снiгової Королеви. Але я не хотiв зраджувати Дейдру...

Проте я вже зрадив Дiану, зрадив наше кохання! I не сумнiвався, що зраджу й Дейдру — коли зустрiнуся з Дiаною...

— Що ж, добре, — сказала Бронвен, порушуючи мовчанку. — Ходiмо до Джерела.

Вона повернулася й пiшла до вершини пагорба. Вона була зовсiм не схожа на ту Бронвен, дiвчину-пiдлiтка з щуплявою фiгурою, яку я знав у Авалонi. Тут, у Безчасiв’ї, вона була дорослою жiнкою, Хазяйкою Джерела.

Кiлька секунд я не рушав з мiсця, дивлячись їй услiд. Я пройшов довгий шлях, щоб досягти своєї мети. Я перетнув нескiнченнiсть, утратив пам’ять i став дитиною. Менi довелося знову ставати дорослим, починати все з чистого аркуша. Я ще раз був дитиною, пiдлiтком, юнаком, вдруге жадiбно пiзнавав свiт, менi пощастило знову пiзнати муку i радiсть першого кохання... А потiм я вiднайшов себе, вiднайшов пам’ять про колишнє життя — i отримав купу проблем на свою голову.

Перша i головна з них, це, певна рiч, Джерело. Його сила — не для людей. Всi ми, навiть найкращi з нас, надто дрiб’язковi, неврiвноваженi, марнославнi, схильнi до крайнощiв, фанатизму та авантюр, щоб мати таку надзвичайну могутнiсть. Нiкого (i мене також) не можна й близько пiдпускати до Джерела — та це лише в iдеалi. А в реальностi доступ до нього iснує, i я був би дурнем, якби не скористався цим.

Далi, Авалон. Перспектива царювати в ньому й заснувати свiй власний Дiм ставала дедалi заманливою. Цим я утер би носа обом старшим братам — i Александровi, якого ненавидiв, i Амадiсовi, з яким я мав приязнi стосунки i якому мимоволi заздрив, оскiльки вiн був наступником престолу в Царствi Свiтла.

Проте на моєму шляху до цiєї мети стояв Колiн, що був моїм другом.

А ще були Дiана та Дейдра, яких я кохав. Обох i одночасно...

Бронвен зупинилася й гукнула мене. Я важко зiтхнув i слiдом за нею, Снiговою Королевою, Хазяйкою Джерела, почав пiднiматися по схилу пагорба.

Навколо панувало Безчасiв’я.