Сходи, що кричать

25

Не знаю вже, що Локвуд написав тоді інспекторові Барнсу, але цей лист досяг сподіваного ефекту. Шофер таксі увечері передав конверт до Скотленд-Ярду, а опівночі Барнс, узявши з собою двох офіцерів ДЕПРІК і команду агентів, вирушив до Беркширу. Відразу після третьої години вони вже були в Кумб-Кері, а о четвертій — біля садиби. Лише певні труднощі при воротях (Берт Старкінс, прийнявши їх за привидів з капустяної грядки, почав стріляти по них із вікна залізними стружками) призвели до того, що вони опинились у замку аж о п’ятій годині. Та навіть у такому разі вони прибули на дві години раніше, ніж очікував Локвуд, і саме вчасно, щоб не дати втекти Персі Ґрібові.

Проте для мене, правду кажучи, було б краще, якби вони з’явилися ще раніше.

Чи був то дотик привида, чи ні, але остання поява Енні Ворд завдала мені серйозної шкоди. Холод пронизував мої кістки, а праву долоню, в якій я стискала кулон, обпекло морозом. До того ж після всіх цих безсонних нічних годин у замку я ледве трималася на ногах. Тому я ледве пригадую увесь той шарварок, що знявся в садибі після появи ДЕПРІК.

Однак саме з цієї миті все повернуло на краще, Медики з «Фіттес» укололи мені адреналін, перев’язали поранену руку, а люб’язний офіцер ДЕПРІК зробив мені чашечку гарячого чаю. І навіть Барнс — між наказами, які він вигукував туди й сюди, — підійшов до моєї канапи, поплескав мене по плечу й поцікавився, чи добре я почуваюсь. Почувалась я непогано, та не дуже палала бажанням брати участь у всьому цьому переполосі.

Щоправда, події стрімко розвивались і без моєї участі. Насамперед поліція заарештувала Персі Ґріба. Він не бачив, як зустрів свій огидний кінець Ферфекс, однак відчув, що сталося щось моторошне. Саме цей страх і зробив його балакучішим. Щойно отямившись, він заходився розповідати про все, що знав.

Далі команда агентів, озброєних до зубів рапірами, Грецьким Вогнем і соляними бомбами, повільно розійшлася замком, освітлюючи кожну кімнату надпотужними ліхтарями. Я недарма кажу «повільно». Серед команди здебільшого були агенти «Фіттес» і по кілька осіб з «Тенді» та «Ґрімбл». Із кожним своїм кроком вони якнайпильніше придивлялись і дослухались до всього, що траплялося дорогою: над ними тяжіла похмура репутація Кумб-Кері-Голлу. Їхні дорослі керівники тим часом стояли біля дверей. Локвуд із Джорджем посміхалися, спостерігаючи, як вони боязкувато віддають своїм агентам накази й підскакують від кожного звуку чи тіні.

Першу тривалу зупинку вони зробили, зрозуміло, в бібліотеці: саме тут було знайдено тіло Ферфекса. Він лежав ниць на килимку в центрі кімнати, з виряченими очима й простертими, наче в благанні, руками. Йому навіть не спробували вколоти адреналін — було вже запізно. Ферфекс зазнав дотику привида Першого Ступеня, від чого набряк, посинів і закляк назавжди. І кімнату, й уламки кулона переповнювала негативна енергія. Привида Енні Ворд, дух якої возз’єднався зі своїм убивцею, ніде не знайшли — він покинув цей світ.

Потім — за Барнсовим наказом — агенти вирушили до східного крила, щоб розпитати там слуг, а також узялися до субстанцій у західному крилі. Локвуд із Джорджем спостерігали за їхніми діями біля дверей Червоної Кімнати, які виявилися замкнені. Ключ, як і припускав Локвуд, був у Ферфекса в кишені. Відімкнувши нарешті кімнату, команда агентів навшпиньки зайшла всередину: там було порожньо, тихо й холодно.

На превелику Джорджеву втіху, серед агентів «Фіттес», якими командував Барнс, був і наш давній знайомий Квілл Кіпс із помічниками — байдужою білявкою та русявим хлопчиною. Джордж охоче давав поради Барнсові і радо спостерігав, як інспектор віддає після цього Кіпсові накази.

— За потаємним коридором ви знайдете славнозвісні сходи, — казав Джордж. — Гадаю, що ми очистили їх від тіней, які кричать, хоч Кіпсові не завадило б піти й перевірити. А внизу — той самий колодязь, куди було скинуто ченців. Може, його команда загляне й туди? Ні? Щось їм бракує завзяття — мабуть, надто страшно... Тоді тут є ще Сірий Серпанок у туалеті — з ним, сподіваюсь, вони впораються.

Насправді жодної небезпеки в замку вже не було. Перші сонячні промені зазирнули у вікна Довгої Галереї — і розлили своє тепле золоте сяйво по підлозі.

Інспектор Барнс, за своїм звичаєм, сердився на нас — навіть тоді, коли вітав нас із вдало закінченою роботою. Його вуса їжачились, коли він стояв у бібліотеці й докоряв Локвудові за те, що той так довго не відкривав секрет кулона.

— Правду кажучи, я мушу покарати вас за приховування інформації! — бурчав він. — І за викрадення доказів з місця злочину — теж! А ще ви необачно піддали себе й цих двох дурнів смертельній небезпеці — приплентались сюди, сподіваючись на милість убивці!

— Імовірного вбивці, — виправив його Локвуд. — На той час я ще повністю не розшифрував напис на кулоні.

Барнс вирячив очі. Його вуса витягтись у довгу смугу:

— Імовірного вбивці? Незбагненно! Сподіваюсь, ви поділилися цим припущенням з паном Кабінсом чи панною Карлайл?

Про це я й сама, правду кажучи, хотіла поговорити з Локвудом.

Він глибоко зітхнув, зрозумівши, що рано чи пізно все доведеться пояснити — і Барнсові, і нам з Джорджем.

— Я не мав вибору, — почав він. — Я мусив прийняти Ферфексову пропозицію. Це був єдиний спосіб заробити грошей, щоб сплатити наші борги. І я цілком покладався на здібності своєї команди — навіть за такої небезпеки. Люсі й Джордж — найкращі оперативники в Лондоні, як ви самі це бачите з наслідків нашої роботи. Ми знешкодили головне Джерело в замку, вижили в сутичці з рішучим і безжалісним ворогом. І при цьому обійшлися без дорослих керівників, пане Барнсе. — На Локвудовому обличчі заграла його найсліпучіша усмішка.

— Годі шкіритися! — скривився Барнс. — Уже ранок, а я ще не снідав... О, Кіпсе!

Квілл Кіпс аж зігнувся під тягарем трьох величезних пластикових ящиків. У двох лежали Ферфексові театральні записники, що мали слугувати доказами, а в третьому — акуратно складена кольчуга й два химерні залізні шоломи.

— А де друга кольчуга? — запитав Барнс.

— Досі на трупі, — відповів Кіпс.

— Її треба негайно зняти, доки він не набряк ще дужче. Чуєш?

— І не воловодься! — підхопив Джордж. — Тупу-тупу ніжками!

— Я дещо пригадав, — провадив Барнс, коли насуплений Кіпс пішов. — Ці шоломи... вони належали Ферфексові?

— Так, пане Барнсе, — простодушно відповів Локвуд. — Мені самому дивно, звідки він узяв їх.

— Що ж, дивуйтеся собі далі, бо я їх вилучаю. Тепер це справа ДЕПРІК. — Інспектор повагався й пригладив вуса. — Ферфекс... казав що-небудь про це чудернацьке місце? Про те, чим він сам тут займався? — несподівано запитав він.

Локвуд хитнув головою:

— Він був надто заклопотаний тим, щоб убити нас, пане Барнсе.

— І ніхто не може дорікати йому за це. — Барнс знову скривився. — До речі, на одному з шоломів бракує захисних окулярів. Ви не знаєте, де вони?

— Ні, сер. Може, їх там і не було.

— Може, й не було...

Нагородивши нас останнім недовірливим поглядом, Барнс пішов улаштовувати наш від’їзд із замку. Ми сиділи на місцях, немовби прикипівши до бібліотечних стільців. Ніхто з нас не говорив ні слова. Нам принесли ще чаю. А за вікном денне світло вже заливало поля.

Через кілька тижнів до Кумб-Кері-Голлу прибули фахівці з зачистки. Вони виявили, що активність надприродних сил у замку помітно зменшилась. Передусім — відповідно до нашого звіту — вони взялися за колодязь. Там, на самісінькому дні, вони знайшли старі кістки сімох дорослих чоловіків, перемішані з частками срібла та заліза. Кістки підняли нагору й знищили: після того, як Локвуд і передбачав, усе пішло якнайкраще. Кілька менших Джерел було виявлено під плитами підлоги у вестибюлі і в стародавніх скринях в одній із спалень. Проте після того, як було знищено кістки ченців, більшість дрібних Перших Типів зникли самі собою.

Локвуд хотів, щоб ми теж узяли участь в остаточній зачистці замку, однак проти цього заперечили нові власники Голлу — Ферфексові небіж і небога, що успадкували його фірму. Замок їм не сподобався, й вони незабаром продали його. Через рік після того там відкрили приватну школу.

Ні дружини, ні дітей Ферфекс не мав. Напевно, Аннабел Ворд справді була його єдиним коханням.

Щодо решток кулона, то Барнсові помічники знову сховали їх до посрібленої склянки. Що сталося з духом дівчини-привида — чи залишився він у цих рештках, чи зник назавжди (на що я, правду кажучи, сподіваюся), — я достеменно сказати не можу, бо більше ніколи його не бачила.

Тіло загиблого хлопчини — агента «Фіттес» — забрали з потаємної кімнати його сучасні колеги. Дещо пізніше Локвуд одержав лист від Пенелопи Фіттес — голови агенції й прямої спадкоємиці легендарної Маріси Фіттес. Пані Пенелопа вітала нас з успіхом і дякувала за те, що ми знайшли тіло друга її дитинства. Його звали Сем Мак-Карті, й на момент загибелі він мав дванадцять років.

26

Жах Кумб-Кері!

КРИВАВІ СТРАХІТТЯ «ЧЕРВОНОЇ КІМНАТИ»!

ТАЄМНИЦЮ СХОДІВ, ЩО КРИЧАТЬ, РОЗКРИТО! Ексклюзивне інтерв’ю з Ентоні Дж. Локвудом.

Уже кілька днів поширюються різні чутки про останні події в Кумб-Кері-Голлі та раптову смерть власника цієї садиби, відомого підприємця пана Джона Вільяма Ферфекса. В цьому номері «Таймса» ми раді запропонувати вам справжню дивовижну історію тієї ночі, яку нам розповів один з головних учасників тих подій — Ентоні Локвуд, вельмишановний голова агенції «Локвуд і К°».

В ексклюзивній бесіді з нашим репортером пан Локвуд змалював моторошне скупчення привидів Другого Типу, яке його команда відкрила в замку, а також згадав про секретний прохід, що привів їх до сумнозвісного «колодязя смерті» в самісінькому серці будівлі.

Він також пояснив обставини трагічної загибелі пана Ферфекса, який помер від серцевого нападу, що став наслідком дотику привида. «Він увійшов до західного крила замку, нехтуючи нашими порадами, — зауважив пан Локвуд. — Він був сміливою людиною й хотів на власні очі побачити Гостей, хоч це й небезпечно для недосвідченої особи».

Пан Локвуд також поділився з нами новими відкриттями в справі вбивства Аннабел Ворд. «Знайдено нові докази, — запевнив він, — які доводять, що підозрюваний у цьому злочині пан Г’юго Блейк не має жодного стосунку до вбивства. Особа справжнього вбивці залишається загадкою, й нам щиро жаль, що передчасні звинувачення завдали шкоди репутації чесної людини. Ми завжди раді прислужитися справі закону».

Повна версія інтерв’ю Е. Дж. Локвуда: читайте на с. 4-5. Джон Ферфекс — некролог і спогади: читайте на с. 56. Найуспішніші сучасні психологічні розсліди: читайте на с. 83.

Через тиждень після нашого повернення до Лондона, коли ми відпочили як слід і цілком оговтались від пережитого в замку, в будинку 35 на Портленд-Роу відбулася вечірка. Вечірка була не дуже людна — в ній брали участь лише ми втрьох, — але це не збентежило агенцію «Локвуд і К°». Джордж замовив у крамниці на розі пончики найрізноманітніших сортів. Я накупила паперових гірлянд і розвісила їх у кухні. А Локвуд повернувся з походу до Найтсбриджа з двома торбинами, повними всіляких смаколиків: ковбасних рулетиків і желе, пиріжків і тістечок, пляшок кока-коли й імбирного пива[2]. Смаколики просто загромадили нашу кухню. Здавалося, що ми потрапили до казкового світу.

— За Кумб-Кері-Голл! — виголосив Локвуд, піднімаючи склянку з кока-колою. — За успіх, який він приніс нам! До речі, сьогодні в нас нове замовлення.

— Добре, — відповів Джордж. — Сподіваюсь, це не та сама леді з котом?

— Ні. Це жіночий коледж у Челсі. У ванній їхнього жіночого гуртожитку бачили безногого чоловіка із закривавленими культями.

— Звучить заманливо, — мовила я, беручи ковбасний рулетик.

— Мені теж так здається, — підтакнув Локвуд, запихаючись величезним шматком пирога. — Останнє інтерв’ю в «Таймсі» додало нам роботи. І принаймні повернуло добру репутацію.

Джордж кивнув:

— Це тому, що ми не спалили Кумб-Кері-Голл дощенту. Хоча, правду кажучи, вбили клієнта. Це навіть краще за пожежу.

Локвуд знову наповнив наші склянки. Ми заходились їсти мовчки.

— Тільки шкода, — нарешті озвалась я, — що Барнс змусив тебе збрехати про Ферфекса. Старий заслужив, щоб люди дізнались про нього правду.

— Мені це теж не до вподоби, — погодився Локвуд. — Та що вдієш — зачеплено інтереси однієї з найвпливовіших родин і однієї з найважливіших компаній Англії. Якщо стане відомо, що голова цієї компанії був убивцею й негідником, то від її авторитету нічогісінько не залишиться. А з цим — особливо тепер, коли Проблема завдає дедалі більшого клопоту, — ДЕПРІК аж ніяк не погодиться.

Я поклала вбік виделку:

— Виходить, усе було даремно? Ніякої справедливості? І ніхто ніколи не дізнається правду ні про Ферфекса, ні про Енні Ворд...

— Завдяки тобі, Люсі, — перервав мене Локвуд, — привид Енні Ворд домігся свого. Справедливість перемогла — якнайбільшою мірою. Енні Ворд нарешті поквиталася з убивцею, Ферфекса покарано...Так, Барнс переконав нас приховати правду, зате дозволив розповісти репортерам «Таймса» всі інші подробиці пригоди. Тепер ми уславились на цілу країну!

І всі від цього тільки виграли!

— Крім Ферфекса, — додав Джордж.

— Еге ж, звичайно. Крім Ферфекса.

— Цікаво, що іще приховує ДЕПРІК, — зауважила я. — Ви помітили, як швидко вони прибули, як блискавично забрали всі речі — начебто докази? Здається, їх більше цікавили Ферфексові кольчуга й шолом, ніж його злочини. Шолом узагалі був якийсь химерний... Хотілося б роздивитись на нього ближче.

Локвуд сумно всміхнувся:

— Не пощастило. Зараз він лежить десь у підземеллях Скотленд-Ярду. Більше ти ніколи не побачиш цього мотлоху.

— Добре, що я поцупив оті окуляри, — обізвався Джордж і зняв зі спинки стільця окуляри з товстими лінзами. — Вони й справді химерні. Навіщо вони потрібні? В них усе розпливається перед очима... А тут якась незрозуміла марка. Що ти скажеш про це, Люсі?

Він передав окуляри мені. Вони були важчі, ніж мені здавалося, й холодні. Придивившись пильніше, я побачила невеличку емблему на внутрішньому боці лівої лінзи.

— Схоже ніби на арфу, — сказала я. — Таку, як у стародавніх греків. Ось викривлений корпус, а ось три струни...

— Будь-що це не Ферфексова марка, — перервав мене Джордж і поклав окуляри на стіл, між порціями желе. — Треба буде зробити з ними кілька експериментів.

— Скільки хочеш, Джордж, — відповів Локвуд, і ми знову підняли наші склянки.

— У нас майже закінчилось імбирне пиво! — несподівано сказав Джордж. — І пончиків теж залишилось мало. Цю місію дозвольте виконати мені! — Він підхопився, відчинив двері в підвал і подався туди.

Ми з Локвудом зосталися сам на сам. Дивились одне на одного — й трохи збентежено всміхались, як за давніх днів.

— Послухай-но, Люсі, — мовив Локвуд. — Я хочу дещо спитати в тебе.

— Будь ласка, питай.

— Коли ми прийшли до бібліотеки — і Ґріб хотів застрелити тебе... Ти тоді навмисне витягла кольє й звільнила привида?

— Звичайно.

— Твоя рішучість урятувала нам життя. Чудова робота! Але цікаво... — Якусь хвилину він мовчки дивився на стіл, заставлений бутербродами. — Звідки ти знала, що привид заодно не нападе на нас?

— Я цього не знала... Ферфекс усе одно збирався нас убити, тож я вирішила ризикнути.

— Виходить, нам тоді ще раз пощастило... — Він завагався. — До речі, дівчина-привид розмовляла з тобою?

— Ні.

— Вона не просила тебе дістати кулон із склянки?

— Ні.

— А тоді, на Шин-Роуд, вона не просила тебе забрати кулон з її тіла?

— Ні! — відповіла я йому з фірмовою посмішкою від Люсі Карлайл. — Локвуде... ти що, натякаєш, ніби цей привид контролював мене?

— Аж ніяк. Просто часом я не дуже розумію тебе... Там, у бібліотеці, коли ти дістала кольє, на твоєму обличчі не було й тіні страху!

Я зітхнула. Це теж непокоїло мене.

— Послухай-но, — сказала я. — Неважко було здогадатися, що привид передусім націлиться на Ферфекса. Гадаю, що всі ми могли це передбачити. Але твоя правда: я була певна, що нас він не займатиме. Так, привид не розмовляв зі мною. Я просто відчувала його наміри. Це ще один бік мого Таланту. Я не тільки переживаю минулі почуття привидів; часом я відчуваю їхній теперішній настрій...

Локвуд насупився:

— Кілька разів я вже помічав це за тобою. Хоча б з отим привидом у садку, під вербою. Ти казала, що він тужить за близькою людиною... Може, ти його чула?

— Ні, він нічого не казав. Я просто відчувала це, хоч могла й помилитись. Часом важко буває визначити, коли вірити цим відчуттям, а коли — ні. — Я взяла зі стола трюфельну цукерку, покрутила її в пальцях і поклала назад. Мені зненацька сяйнула думка. — Річ у тім, Локвуде, що я не завжди чиню правильно. У мене трапляються серйозні помилки. Я ніколи не розповідала тобі про свою останню справу — перед тим, як я приїхала до Лондона. Я тоді відчула, що привид сильніший, ніж здається, але не довірилася своєму чуттю, а мій керівник не схотів мене й слухати... То був Перевертень, і він пошив нас усіх у дурні. Однак я майже здогадалась про це. Якби я послухалася свого чуття, то встигла б усіх порятувати... — Я втупилась у скатертину. — Проте я цього не зробила, й через це загинули люди.

— Здається, тут більше винен твій керівник, ніж ти, — заперечив Локвуд. — Послухай мене, Люсі: ти довірилася своєму чуттю в Кумб-Кері, й це допомогло нам вижити. — Він усміхнувся мені. — Я довіряю й твоєму Таланту, й твоїм рішенням. Я пишаюся, що ти в моїй команді! Не переймайся минулим. Залишмо минуле привидам. Ми всі раніше коїли щось таке, за чим шкодували. Тому нам слід прямувати вперед! Правда, Джордж?!

Джордж відчинив двері носаком черевика. В руках він ніс ящики з імбирним пивом.

— Усі задоволені? — спитав він. — А чому це ви не їсте? Стільки їжі пропадає марно!.. Хай йому дідько — я забув пончики!

Я вмить підхопилася:

— Не турбуйся. Я сама принесу їх.

У підвалі було прохолодно — тому ми й зберігали там харчі. Після теплої кухні мене аж пронизало холодом. Я ступала залізними сходами, дослухаючись до голосів хлопців, що лунали згори. Розмова з Локвудом утішила мене, та я була рада уникнути її продовження. Мені не хотілося розповідати ні про своє минуле, ні про зв’язок із привидом. Ні, я йому не збрехала... Я справді не виконувала жодних наказів дівчини-привида — принаймні свідомо. А несвідомо? Правду кажучи, це було важко пояснити... Цей вечір не підходив для таких міркувань. Ми відпочивали й веселилися.

Пончики лежали в найхолоднішому місці нашої секретної комори. Я взяла тацю з полиці — для цього мені навіть не знадобилося світло. Аж тут я перечепилась об велику коробку з чипсами «Смак креветки», яку Джордж поклав прямісінько посередині кімнати. Втративши рівновагу, я налетіла на полицю, копнувши ногою спочатку щось тверде, а потім — щось м’яке.

Пончик! Звичайно ж, я наступила на пончик! Я обтрусила зі спідниці цукрову пудру й заходилася шукати на підлозі тацю.

— Люсі...

Я заклякла. Двері поволі зачинились. У кімнаті було темно — тільки мерехтіли якісь жовті вогники.

— Люсі...

Тихий голос шепотів мені просто у вухо. Зблизька — з відстані витягнутої руки... А в мене — ні рапіри, ні робочого пояса! Нічим захиститись...

Я наосліп простягла руку до дверей, шукаючи клямки.

— Я спостерігав за тобою...

Я намацала клямку й потягла за неї. Жовті вогники в темряві засяяли яскравіше. Навпроти мене, над полицею з пончиками, стояла склянка, накрита носовичком.

— Так... — шепотів голос. — Це я... Поглянь на мене...

Я стягла носовичок і позадкувала. Сьогодні плазма в склянці була світло-зелена. Моторошне обличчя набуло сформованого людського вигляду, майже затуливши собою череп на дні склянки. Ніс привида був довгий, в очних ямках горіли ті самі жовті вогники, рот вишкірився в недобрій посмішці.

— Я завжди кликав тебе... — провадив привид.

Я вирячилась на нього.

— Отак, моя маленька... Обніми мене. Нам є про що поговорити...

— І не сподівайся,— відрубала я, уважно оглянувши склянку. Я зачепила її, коли падала, проте скло було ціле. Що ж тоді змінилося?

— Не роби цього... — обличчя привида скривилося з болю. — Ти не така, якусь Ти знаєш це...

Я нахилилася, щоб роздивитися пластмасову кришку на склянці. Так і є — вона зсунулась, і зі склянки тягся жовтавий промінь світла.

— Ти не така черства, як Локвуд. І не така огидна, як Кабінс, — говорив привид. — О, якої ганьби він часом завдає мені! Одного разу — ти не повіриш! — він занурив мене у ванну і...

Я взяла склянку в руки. Рот привида скривився ще дужче:

— Ні, зачекай! Не роби цього! Я багато що можу розповісти тобі. Багато важливого. Ось, наприклад... Смерть іде! — Рот широко вишкірився. — Що ти на це скажеш?

— Бувай, — відповіла я, поклавши долоню на кришку.

— Ні, не до тебе! — кричав привид. — Смерть іде до всіх вас... Чому? Бо все колись закінчується. Смерть переходить у життя, а життя — в смерть... І не намагайся її зупинити, Люсі! Ти не здатна повернути назад плин часу...

Може, це була й помилка, але я рішуче крутнула кришку.

Голос ущух. Я дивилась на обличчя в склянці: рот ворушився далі, обличчя здригалось, наче в лихоманці. Плазма шалено вирувала й бралася бульбашками.

Ні! Сьогодні в нас святковий вечір! І жодному дурному привидові в склянці його не зіпсувати!

Я поставила склянку на полицю, накрила її носовичком, відчинила двері і вийшла з комори. Перетнувши підвал, я помалу вирушила нагору крученими сходами.

З півдороги я почула, як Локвуд регоче на повен голос, а Джордж щось говорить — мабуть, розповідає якийсь анекдот:

—... а тоді я дивлюсь — аж він голий! Тільки уяви — провести цілу вічність без штанів!

Локвуд знову засміявся. Засміявся по-справжньому. І навіть задер голову — я в цьому була впевнена.

Мені раптом так захотілося бути разом зі своїми приятелями й теж сміятися з Джорджевих жартів! Я прискорила ходу. Несучи тацю з трохи приплюснутими пончиками, я поспішала з підвальної темряви до теплої, світлої кімнати.