Сходи, що кричать

9

Дивовижна річ, як швидко вогонь поширюється звичайним будинком у передмісті! Ще до того, як ми з Локвудом вивалились із вікна — радше за все, ще тоді, коли ми боролися з привидом дівчини, — хтось із сусідів здійняв тривогу. Аварійні служби теж не забарились — прибули за кілька хвилин. Та на той момент, коли нічні вартові в своїх формених кольчугах, у супроводі загону Ротвелових агентів увійшли в садок, горішній поверх будинку пані Гоуп уже палав.

Яскраве полум’я вибухало з вікон долішнього поверху, неначе перекинуті водоспади. Черепиця на даху тріскотіла й виблискувала у вогні, її краї мерехтіли серед нічної темряви, мов ряди драконячої луски. Круг димаря обертались численні вогненні язички, розкидаючи іскри на сусідні дерева й будинки. Туман став помаранчевим; агенти, лікарі, пожежники бігли крізь серпанок світла й тіней.

Серед усього цього шарварку ми з Локвудом сиділи, згорбившись, під одним з кущів, що врятували нам життя. Ми відповідали на запитання лікарів, дозволяючи їм виконувати їхні обов’язки. Поруч із нами пожежники розкручували шланги. Керівники вигукували накази похмурим підліткам у куртках, які розсипали по травниках сіль. Усе це видавалося по-справжньому фантастичним — приглушеним і далеким. Навіть у те, Що ми вижили, було важко повірити.

На наше щастя, ніхто з подружжя Гоупів не був хорошим садівником. Вони дозволили кущам розростися, стати великими й розложистими, густими й високими. Саме це й затримало наше падіння, коли ми проломилися крізь горішнє гілля, провалилися крізь долішнє й дивним чином уникли болісного удару об землю. Наш одяг розірвався, шкіра геть подряпалась, та, на щастя, не сталося гіршого — ми не скрутили собі в’язи й не загинули.

Вогонь із димаря вже бив снопом, розкидаючи струмені полум’я на всі боки. Я сиділа, безтямно дивлячись уперед, доки хтось накладав пов’язку мені на руку. Я думала лише про оту дівчину в стіні. Тепер від неї залишшилося ще менше...

Яке безладдя... і все через мене. Нам узагалі не слід було битися з цією дівчиною-привидом. Ми могли піти — ні, ми мусили піти відразу, як тільки дізнались, яка вона небезпечна. Локвуд так і зробив би, та я переконала його залишитись і закінчити роботу. І ось до чого призвело це рішення...

— Люсі! — я почула Локвудів голос. — Прокинься! Тебе хочуть відвезти до лікарні. Тобі потрібна допомога!

— А... а ти? — Один бік мого рота так розпух, що мені важко було говорити.

— Мені тут треба з деким переговорити. Потім я наздожену тебе.

Ліве моє око геть заплющилось, праве бачило дуже розпливчасто. Серед лікарів ніби стояв якийсь чоловік у темному вбранні, та я не була в цьому впевнена. Мені допомогли встати й повели геть.

— Локвуде! Це все я винна...

— Дурниці. Це я за все відповідальний. Не хвилюйся. Побачимось пізніше.

— Локвуде!..

Та він уже зник серед туману й полум’я.

У лікарні мене швидко підлатали. До світанку мої рани промили й зашили. Права рука висіла на перев’язі. Мені було боляче й тужно, хоч я нічого й не зламала — хіба що трохи підвернула ногу. Одне слово, відбулася досить-таки щасливо. Мене хотіли залишити в палаті для обстеження, та з мене вже й так було занадто. Лікарі, звичайно, наполягали, але ж я була агентом — і це надало мені деяку перевагу. Вже вранці мене відпустили.

Я повернулась на Портленд-Роу, коли тільки-но вимкнули захисні ліхтарі — я ще чула від них електричне гудіння. У нас світло було увімкнено лише в конторі — в підвалі; горішні поверхи потопали в темряві й тиші. Я не мала ні сил, ні бажання шукати ключі, тож зморено притулилася до дверей і подзвонила.

На сходах залунали хуткі кроки. Двері рвучко відчнилися. За ними стояв Джордж — розчервонілий, з виряченими очима. Його волосся було розпатлане більше, ніж звичайно, а одяг — той самий, що й учора.

Побачивши моє подряпане й розпухле обличчя, він пропустив крізь зуби скрушне зітхання, але не сказав нічого. Лише мовчки впустив мене й спокійно замкнув за мною двері.

У вестибюлі було темно. Я проминула кришталевий череп, що лежав на столику для ключів, і увімкнула світло. Ліхтар оточив нас блідим ореолом світла — з вишкіреним черепом у центрі. Я байдуже дивилась на всячину, розкладену на книжковій полиці: горщики, маски, порожні гарбузи, які — якщо вірити Локвудові — тубільці носили замість штанів.

Локвуд...

— Де він? — спитала я.

Джордж досі стояв біля дверей. Скельця його окулярів відбивали світло ліхтаря, тож його очей ніяк не могла розгледіти. На шиї в нього пульсувала вена.

— Де він? — повторила я.

Джордж відповів так тихо, що я ледве розчула його:

— У Скотленд-Ярді.

— У поліції? Я думала, що він у лікарні.

— Він був там. Його викликав ДЕПРІК.

— Чому?

— Звідки я знаю? Мабуть, через те, Люсі, що ви спалили чийсь будинок. Хто знає напевно?

— Я мушу піти до нього.

— Нікуди ти не підеш. Я теж хотів. Він наказав чекати на нього тут.

Я позирнула на Джорджа, потім на двері, тоді перевела погляд на свої черевики, досі забруднені кіптем і тиньком.

— Ти говорив з ним?

— Він телефонував мені з лікарні. Інспектор Барнс уже чекав, щоб забрати його.

— То з ним усе гаразд?

— Не знаю. Гадаю, що так, але... — Він несподівано змінив тон. — А що з тобою? З твоєю рукою? Перелом?

— Ні. Невеличке розтягнення. За кілька днів усе буде гаразд... Ти щойно сказав «але». Що саме — «але»?

— Нічого серйозно, крім...

— Крім чого? — Щось у його голосі змусило моє серце шалено затріпотіти. Я притулилася спиною до стіни.

— Привид торкнувся його.

— Джордж!..

— Відійди, будь ласка, від стіни. Не брудни шпалери.

— До біса шпалери, Джордж! Привид не торкався його. Я бачила сама!

— Справді? — Він стояв на місці й говорив монотонним, спокійним голосом. — Він сказав, що це сталось, коли ти розбиралася з Джерелом. Він боровся з дівчиною-Гостем — та жбурнула в нього плазмою і влучила в руку. В машині швидкої допомоги йому вкололи адреналін і зупинили зараження. Він каже, що з ним усе гаразд.

Моє серце тьохнуло. Як це могло статись? У кабінеті все тривало так швидко, а про те, що було в садку, я ледве пам’ятаю.

— І наскільки це погано? — перепитала я.

— Звідки я знаю?— відповів Джордж. — Сама скажи мені — ти ж там була.

— А я звідки знаю? — огризнулася я. — Мене там не було!

Джордж ревнув так, що я аж підскочила:

— А мусила би бути! — Він так ударив у стіну, що декоративний гарбуз упав з полиці й покотився по підлозі. — Так само, як мусила б запобігти цьому клятому доторку! Так, мені здається, що це дуже погано! В нього вже набрякла рука. Він сказав, що його пальці — наче п’ять синіх сардельок, а з ним ще й так брутально поводились у «швидкій»! Чому? Бо він хотів піти шукати тебе. Переконатися, що з тобою все гаразд! Він узагалі не хотів казати, що його торкнувся привид, — тоді він помер би за годину. На щастя, якийсь розумаха таки застромив йому голку в сідницю! Ви тільки погляньте — не хотів казати! Так само, як минулої ночі не хотів мене зачекати! Так само, як не хотів дати ретельно дослідити місце, куди ви захотіли припертися! Ні! Все як завжди — хутчіше, швидше, мерщій! Якби він тільки зачекав!.. — Джордж люто копнув гарбуз, зафутболивши його аж до плінтуса, — Тоді не сталося б нічого з цієї дурної мішанини!

Що ж, погляньмо. За останні дванадцять годин мене мало не вбив підступний привид. Я впала з вікна горішнього поверху на якийсь кущ. Розтягла руку. А лікарі цілу ніч витягали пінцетом тріски й шпичаки з моїх найчутливіших частин тіла. А ще я підпалила затишний будинок у передмісті. До того ж Локвуда торкнувся привид, а тепер йому, напевно, ще й дають припіканки в поліції! І тепер мені вкрай потрібні ванна, їжа, відпочинок — а найголовніше, знову побачити Локвуда.

Натомість я по-дурному лаялася з Джорджем. Гарненький початок дня!

— Замовкни, Джордж, — втомлено сказала я. — Зараз це не до речі.

Він заходився бігати круг мене:

— Зараз? А коли ж буде до речі?! Може, тоді, коли ви загинете разом з Локвудом? Коли я вночі відчиню двері й побачу вас — у повітрі, за лінією з залізних стружок, у сяйві плазми, з хробаками, що повзають у ваших очах?! Чудово! Що ж, чекати залишилось недовго!

Я пирхнула у відповідь:

— І справді чудово. Тільки сподіваюсь, що мій дух виявиться гарнішим.

— Справді?! — люто зарепетував Джордж. — Звідки ти знаєш Люсі, який із тебе вийде Гість? Ти не знаєш про них нічого! Нічого не читаєш із того, що я даю тобі! Не нотуєш нічого з побаченого! У вас із Локвудом тільки й клопоту, що відшукати й мерщій знешкодити Джерело!

Я підступила до нього. Якби моя рука менше боліла, я б зацідила йому просто в пухкі, мов пиріг, груди.

— Бо саме так ми заробляємо гроші Джордж! Це дає нам більше, ніж твоє гортання старих газет!

Його очі аж спалахнули за дурними круглими скельцями окулярів:

— Та невже? Справді?

— Справді! Якби ти менше порпався в них, то побачив би, що за останні місяці ми виконали вдвічі більше замовлень! А вчора?! Ми чекали на тебе цілий день — ти мав піти з нами! Ба ні — ти був надто заклопотаний у бібліотеці. Ми залишили тобі чемну цидулку на «скатертині мислення». Ти хоча б розумієш, що це значить — «повернися до п’ятої»?!

— Ви мали дочекатись мене, — спокійно відповів він.

— А навіщо? Яка різниця?

— Яка різниця?! Ану, ходімо! Зараз я покажу тобі, яка різниця!

Відвернувшись від мене, Джордж попрямував через передпокій на кухню. Незважаючи на мої зойки з приводу стосів немитих тарілок, він штовхнув двері в підвал і затупотів залізними сходами.

— Ходімо! — ще раз гаркнув він. — Якщо не гребуєш!

Від моєї лайки у відповідь могло б прокиснути молоко — краще, ніж коли воно стояло б на кухні три дні поспіль. Зараз я по-справжньому розлютилась. І затупотіла сходами вслід за Джорджем. У конторі, в світлі лампи, на Джорджевому столі громадились пожмакані папірці, брудні чашки, яблучні недогризки, пакунки з-під чипсів і надкусані бутерброди — всі докази його нещодавньої безсонної ночі. Тут-таки стояла й відкрита склянка з привидом; крізь жовтавий дим було ледве видно череп, що з якоїсь причини плавав у склянці догори дном.

Джордж перегорнув кілька газет на столі. Я не збиралася чекати початку його промови, тож заговорила сама:

— Ти хоч знаєш свою найголовнішу ваду? Це заздрість!

Джордж вирячився на мене:

— Кому ж я заздрю?

— Мені!

Він дико зареготав. Череп у склянці підхопив його регіт, вишкірившись на кшталт театральної маски.

— Та невже?! — вигукнув Джордж. — Ну ти й дивачка! Ти щойно спалила будинок нашої клієнтки. Тебе треба відзначити як нашу найкращу асистентку!

— Твоя правда. Адже ваш останній асистент помер!

Він завагався:

— Це тут ні до чого.

— Тож-бо й воно, що «до чого»! Ану, нагадай мені, як загинув Робін!

— Натрапив на Сирі Кістки, злякався й зіскочив з даху.

— Отож! А я вижила, ще й не втекла з місця роботи — звідти, де тій Джордже, майже не з’являєшся! Оце й зачіпає тебе, еге ж? Тобі здається, ніби тебе покинули. По-твоєму, це жорстоко? Тоді не звинувачуй мене в тому, що я втекла або чогось не зробила! Це тобі не порпання в запорошених книжках! Тут потрібні ефективні дії!

— Гаразд. — Він зсунув окуляри на свій товстий ніс. — Гаразд. Може, це й правда. Я поміркую над твоїми словами. А поки я це робитиму, поглянь, будь ласка, на цей запорошений старий звіт, який я відшукав учора — саме тоді, коли ви так ефективно забули взяти з собою залізні ланцюги. Це уривок житлового реєстру, що стосується будинку 62 на Шин-Роуд, де ви саме побували. Повний список його власників за останнє століття. Дивись: наприкінці списку — подружжя Гоуп; про них ти вже знаєш. А от про цю власницю ти не знаєш нічого: панна Аннабел Е. Ворд, що купила цей будинок п’ятдесят років тому. Запам’ятай це ім’я. А тепер — про причину, чому я вчора так довго порпався в Національному архіві, шукаючи імена всіх цих власників по газетах. Навіщо? Бо я не люблю сюрпризів. Але — от уже сміх! — один сюрприз мені все-таки трапився. Мене, бач, зацікавило: чи не привертав до себе хтось із цих власників широкої уваги — з будь-якої причини. І що ж? Один з них привернув-таки цю увагу!

Забрудненими в чорнилі пальцями він дістав ще один аркуш — нечітку ксерокопію маленької газетної статті. Стаття була з «Ричмондського Оглядача»?, випущеного сорок років тому.

ЗНИКЛА ДІВЧИНА!

ПОЛІЦІЯ ПРОСИТЬ допомоги

Поліція, що розслідує зникнення відомої молодої світської особи, панни Аннабел Ворд, вчора звернулася до населення в пошуках свіжої інформації.

Панна Ворд, двадцяти років, мешкала на Шин-Роуд у Ричмонді. Востаннє її бачили проти ночі в суботу, 21 червня, коли вона вечеряла в товаристві друзів у нічному клубі «Галоп», на Челсі-Бридж-Роуд. Відтоді, як вона близько півночі покинула клуб, і аж донині про неї нічого не відомо. Детективи опитали всіх знайомих дівчини, та це нітрохи не прояснило справи. Якщо хтось має про неї будь-які відомості, прохання зателефонувати за номером, вміщеним нижче.

Тривають пошуки зниклої дівчини, актриси-початківця й відомої постаті в світських колах. За останні кілька днів було оглянуто її будинок і прилеглі території. Поліційні водолази обшукали тутешні ставки й річки. Тим часом батько дівчини, пан Джуліан Ворд, запропонував солідну винагороду за будь-які спо

— Що, важко читається? — обізвався Джордж. — Не нарікай на себе: адже тут цілих два абзаци! Дозволь, я коротко поясню тобі. Вони не зазначили її точної адреси, проте цілком очевидно, що ця Аннабел Ворд — та сама особа, що згадується в житловому реєстрі. Дати так само збігаються. Отож вона мешкала на Шин-Роуд, 62 — там ви з Локвудом учора розшукували привида. Простий збіг? Можливо, й так. Але ця знахідка змусила мене сісти й зробити кілька нотаток. Потім я помчав додому, щоб розповісти все вам, але й тут на мене чекав сюрприз — ви вже пішли. Я не хвилювався — адже ви озброєні як слід. І тільки згодом я помітив, що ви забули ланцюги.

Запала тиша. Привид у склянці перетворився на зернисту, променисту масу, що поволі оберталася, наче вода на дні свердловини.

— Ну то й що? — поцікавився Джордж. — Щось із цього стало б вам у пригоді минулої ночі?

Всередині мене ніби відкрився отвір, куди затягло всю лють. Я відчувала лише нескінченну втому.

— У тебе є її фотографія? — запитала я.

Звичайно ж, вона в нього була. Джордж витяг її із своїх паперів.

— Тільки оця.

Знімок був з іншого числа «Ричмондського Оглядача». Дівчину в довгому хутряному пальті зняли при світлі ліхтарів, коли вона виходила надвір. Стрункі ноги, блискучі зуби, висока зачіска, що скидалася на вулик. Напевно, щойно вийшла з якогось світського клубу чи бару, про які так люблять писати газети. Якби вона досі була жива, то, напевно, й зараз — уже в окулярах — прикрашала сторінки тих часописів, які гортав Локвуд. А я б її ненавиділа.

Проте все було не так. У моїй пам’яті спливало інше обличчя — безоке, висохле й заткане павутинням, що визирало з-поміж цеглин. Мене огорнув смуток.

— Так, — промовила я. — Це вона.

— Чудово, — тільки й спромігся відповісти Джордж.

— Тут сказано, що її будинок оглядали, — пробурмотіла я. — Мабуть, не дуже старанно.

Ми стояли біля стола й дивились на фотографію та давно забуту, п’ятдесятилітньої давнини, газету.

— Хай там хто заховав її тіло, він зробив це якнайкраще, — сказав нарешті Джордж. — До речі, не забувай: це сталося ще до значного поширення Проблеми. Ось чому вони не викликали екстрасенсів.

— Але чому привид не з’явився відразу? Чому минуло стільки часу?

— Можливо, в будинку було забагато заліза. Самого вже залізного ліжка в кімнаті вистачило б. А Гоупи могли зробити ремонт, поміняти меблі — й таким чином знову вивільнити Джерело.

— Вони давно переробили цю кімнату, — зауважила я. — Перетворили її на кабінет.

— Будь-що це вже не має значення. — Джордж зняв окуляри й протер їх краєм своєї футболки.

— Пробач, Джордж. Ти казав правду. Нам слід було дочекатися тебе.

— Дурниці. Я просто мав вийти раніше, щоб приєднатися до вас. Але ввечері так важко спіймати таксі...

— Я просто божеволію від того, що він не телефонує. Страшенно хвилююсь. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.

— З ним і справді все буде гаразд. А от я розлютився й копнув цей гарбуз... Як гадаєш, я його понищив?

— О, він нічого й не помітить. Просто поклади його назад на полицю.

— Умгу. — Він знову начепив окуляри й поглянув на мене. — Мені так жаль, що ти розтягла собі руку.

У нас із Джорджем не було звички жаліти одне одного. Проте зараз мене більше здивувало обличчя привида в склянці, яке то зникало, то з’являлося знову з виразом невимовної огиди.

— Цій штукенції не чути нас? — запитала я.

— Через посріблене скло — ні. Ходімо нагору. Я приготую тобі попоїсти.

Я рушила крученими сходами, кинувши наостанок:

— Тільки спочатку вимий усе як слід. Це забере в тебе трохи часу.

Так і сталося. За цей час я встигла прийняти душ, перевдягтись і знову зійти вниз на кухню. Джордж уже чекав на мене з тарілкою яєчні з шинкою. Я ледве встигла прилаштувати свій перев’язаний лікоть на столі і взяти сіль, коли в двері подзвонили.

Ми з Джорджем перезирнулись. І вдвох побігли до дверей.

Там стояв Локвуд.

Його пальто подерлось і обгоріло, комір сорочки розірвався. Обличчя було геть подряпане, щоки позападали, яку хворого, що тільки-но підвівся з ліжка; лише очі блищали, як і раніше. Замість того, щоб набрякнути — чого я так боялась, — він, здавалося, схуднув ще більше. Коли він поволі увійшов у передпокій, я помітила, що його ліва рука перев’язана білою марлею.

— Привіт, Джордже, — промовив він кволим голосом. — Привіт, Люсі... — Він хитнувся, ніби збирався впасти. Ми підскочили до нього, щоб підхопити, й він вдячно усміхнувся.

— Як хороше вдома... — додав він і раптом вигукнув: — Агов! А що це з моїм гарбузом?!

10

Чи в його крові ще залишався холод від дотику привида, чи його виснажили інші травми — разом з довгими допитами в Скотленд-Ярді, — Локвуд залишався млявим увесь день. Він — як і я — проспав цілий ранок, за обідом ледве покопирсав спечений Джорджем пиріг з горохом. Пересувався він повільно, говорив неохоче, що для Локвуд а було аж ніяк не властивим. По обіді він вирушив до вітальні, приклавши до пораненої руки пляшечку з гарячою водою, й сидів там мовчки, туплячись у вікно.

Ми з Джорджем, зберігаючи тишу, увесь час були поряд із ним. Я читала дешевий детективний роман, Джордж продовжував експерименти з привидом у склянці, турбуючи його слабкими електричними розрядами. Чи то на знак протесту, чи з якоїсь іншої причини привид на це ніяк не відповідав.

Близько четвертої години, коли вже почало смеркати, Локвуд несподівано вразив нас обох, попросивши журнал спостережень. Це були перші слова, які він промовив по кількох годинах мовчанки.

— Які на сьогодні замовлення, Джордж? — спитав він, коли йому принесли книгу в чорних палітурках. — Є щось надзвичайне?

Джордж погортав останні сторінки журналу.

— Є. Але не дуже надзвичайне, — відповів він. — На неофіційному паркувальному майданчику надвечір бачили «страшну чорну постать». Це може бути все, що завгодно, — від Темного Духа до Сірого Мороку. Годилося б навідатись туди вже цього вечора, та доведеться зачекати... Ще є «лиховісний стукіт», який чули в будинку в Несдені. Може, Товчикамінь чи навіть слабкий полтерґейст... напевно сказати не можна. Ще в глибині парку Фінчлі бачили «темну тінь» — можливо, Причаєний чи справді Тінь... Ой, а ще терміновий виклик від пані Ейлін Смізерс із Чорлі. Щоночі, коли вона залишається сама, їй чути...

— Зачекай, — перебив його Локвуд. — Ейлін Смізерс? Ми, здається, вже працювали з нею раніше?

— Так. Тоді вона скаржилась на «страшне примарне виття», що лунало в її вітальні й кухні. Ми думали, що то Дух-Крикун, а насправді то виявився рудий сусідський кіт на прізвисько Джміль, який застряг у щілині в стіні.

Локвуд скривився:

— О Боже милий, пам’ятаю... А цього разу?

— «Страшні ридання, схожі на дитячі». Лунають із горища. Починаються опівночі, коли...

— Знову цей клятий кіт! — Локвуд відсунув ліву руку від пляшки з водою і обережно зігнув пальці. Шкіра мала синюватий відтінок. — Урешті, це не найцікавіша програма в історії психологічних розслідів — усі ці Причаєні, Тіні, руді коти... Де справжні привиди — на кшталт Страхіття Мортлейку чи Привида Делвіча?

— Якщо «справжні» для тебе — це сильні й небезпечні, — відповіла я, — то минулої ночі нам трапився чудовий зразок. Шкода тільки, що ми не чекали на нього.

— Це мені раз по раз повторювали в Скотленд-Ярді, — буркнув Локвуд. — Ні, я маю на увазі справи, які приносять добрі гроші. Жодне з наших замовлень цього не обіцяє. — Він поринув глибше в крісло.

Локвуда ніколи не цікавили гроші, тож почути таке від нього було принаймні дивно. Запала ніякова мовчанка.

— До речі, Джордж відшукав дещо про нашу примару-дівчину, — несподівано встряла я. — Розкажи, Джордж!

Я певна, що Джордж цілий день ледве стримувався, щоб не розповісти про свою знахідку. Він витяг з кишені папірця з газетною статтею, розгорнув його й прочитав уголос. Локвуд, якого зазвичай цікавили особи Гостей — навіть тих, які завдавали йому поранень, — цього разу слухав байдуже.

— Аннабел Ворд? — перепитав він нарешті. — Це її ім’я? Цікаво, як же вона померла...

— І хто її вбив, — додала я.

Локвуд стенув плечима:

— П’ятдесят років — надто довгий час. Ми ніколи про це не дізнаємось. Мене більше хвилює теперішнє. Її привид завдав нам добрячого клопоту. Поліція не дуже зраділа цій пожежі.

— Що ж вони робили там цілу ніч? — поцікавився Джордж.

— Не дуже багато. Записали мої свідчення. Я переповів нашу пригоду до дрібниць — небезпечний Гість, загроза нашому життю, конче потрібні термінові дії... одне слово, все очевидне. Проте це не переконало їх. — Він помовчав, знов утупившись у вікно.

— І що ж тепер? — запитала я.

Він хитнув головою:

— Побачимо, що буде тепер.

Побачили ми це швидше, ніж сподівалися. Менш ніж через двадцять хвилин хтось несамовито застукотів у двері. Джордж пішов відчиняти й повернувся з візитною карткою з блакитними бережками в руці й похмурою гримасою на обличчі.

— Пан Монтеґю Барнс із ДЕПРІК, — смутно повідомив він.— Ти вдома?

Локвуд застогнав:

— Краще б мені тут не бути. Але він знає, що сьогодні мені не до прогулянок. Гаразд, клич його сюди.

Департамент Психологічних Розслідувань і Контролю, або скорочено — ДЕПРІК, був однією з наймогутніших організацій у країні. Він мав свої відділення в уряді і в поліції — й складався насамперед із колишніх оперативників, що були застарі для того, щоб працювати керівниками. Головна їхня робота полягала в спостереженні за агенціями і в нагляді за додержанням правил.

Інспектор Барнс був просто-таки схиблений на цих правилах. Він славився своєю настирливістю й неприязню до всякого, хто не дотримується хоч найменшої літери настанов ДЕПРІК. Локвудові й Джорджу він траплявся на дорозі кілька разів — ще до того, як я вступила до їхньої компанії. Для мене ж ця зустріч була перша — тож я зацікавлено придивилася до інспектора, тільки-но він ступив до вітальні.

То був маленький чоловічок у темному пом’ятому костюмі. Його бурі черевики були геть стерті, а штани — трохи задовгі. На піджак був накинутий бурий плащ-дощовик, який сягав колін, а на голові красувався замшевий капелюх такого самого кольору. Волосся його було рідке й тонке — лише під носом росли пишні вуса, жорсткі й наїжачені, як нова щітка. Не можна було відразу сказати, скільки йому років: радше за все, минуло вже п’ятдесят, хоча, на мій погляд, він був значно старший — за один крок від того, щоб самому стати Гостем. На його обличчі застиг меланхолійний вираз — такий, ніби всю радість йому видалили скальпелем під наркозом, — а шкіра під очима звисала брижами. Однак ці очі були пильні й проникливі.

Локвуд манірно підвівся, щиро привітав інспектора й запропонував йому сісти. Джордж заховав склянку з привидом у сервант і накрив її носовичком. Я пішла на кухню готувати чай.

Коли я повернулася, Барнс уже сидів на канапі, не скинувши плаща й капелюха, поклавши руки на широко розставлені коліна. Це свідчило водночас і про перевагу, і про ніяковість. Він уважно розглядав колекцію артефактів на стіні.

— Здебільшого люди, — промовив він у ніс, — вішають на стіни пейзажі або мисливські трофеї. Ці всі речі — не дуже гігієнічні. Що це, наприклад, отам — побите міллю?

— Тибетський спіритичний тотем, — відповів Локвуд. — Йому щонайменше сто років. Як мені відомо, тибетські лами якось скеровували привидів усередину порожньої металевої кулі, що висить між прапорцями. Мені приємно, пане Барнсе, що ви звернули увагу саме на нього — це гордість моєї колекції...

Інспектор пирхнув у вуса:

— Щось він більше скидається на закордонну сувенірну цяцьку... — Він зненацька подивився просто нам в очі. — Гаразд. Я радий, що ви обоє в хорошій формі. Хоча, правду кажучи, це дивно. Коли я побачив вас минулої ночі в садку, то подумав, що вас залишать у лікарні хоча б на тиждень.

Щось у його тоні було досить-таки неоднозначним. Я подумала: може, інспектор і справді сподівався такого наслідку.

Локвуд із жалем зітхнув:

— Пробачте, що я не зміг залишитись і допомогти вам. Хотів, та лікарі були дуже наполегливі.

— О, ви нічим не могли допомогти мені, — відповів Барнс.— Ви зробили все, що змогли. Пожежники й агенти героїчними зусиллями зупинили вогонь. Основну частину будинку вони врятували, але горішній поверх геть вигорів — завдяки вам.

Локвуд стримано кивнув:

— Я вже розповів усе вашим колегам із Скотленд-Ярду.

— Так, я знаю. Але я мав розмову з пані Гоуп, чий будинок ви знищили.

— Невже? І як вона ся має?

— Вона збожеволіла з горя, пане Локвуде. Я не добився від неї жодного слова до ладу. Крім того, що вони з донькою дуже розгнівані і вимагають відшкодування. О, це мій чай? Чудово. — Він узяв чашку.

Локвудове обличчя, й без того бліде, зблідло ще дужче.

— Я розумію, що вони засмучені, — зауважив він. — Але поговорімо, як фахівці. Такі випадки часом трапляються в нашій роботі. Ми з Люсі зіткнулися з небезпечним Другим Типом, який убивав раніше й загрожував нашому життю. Так, на жаль, не обійшлося без збитків, але ж я вірю, що ДЕПРІК зможе підтримати нас певною сумою...

— ДЕПРІК не дасть вам жодного пенса, — відповів Барнс, сьорбаючи свій чай. — Через те я до вас і завітав. Я вже порадився з начальством, і ми дійшли висновку, що ви зневажили кілька основних правил безпечного ведення розслідування на Шин-Роуд. Найголовніше, що ви вирушили на зустріч із Гостем без залізних ланцюгів: пожежа була безпосереднім наслідком цієї помилки. — Інспектор витер вуса пальцем. — Таким чином, відшкодування цілком покладено на вас.

— Але ж це смішно, — заперечив Локвуд. — Ми, звичайно, можемо...

— Не кажіть «ми»! — Барнс несподівано розсердився й підхопився, вимахуючи в повітрі порожньою чашкою. — Якби ви з панною Карлайл чинили розумно — якби залишили будинок після першої сутички з Гостем, повернулися з кращим спорядженням або... — він поглянув на нас, — із кращими агентами, будинок залишився б цілий! Це все ваша провина, і я боюся, що нічим не зможу допомогти вам. Тому переходьмо до діла, — він дістав з кишені плаща конверт. — Це я одержав від адвокатів родини Гоуп. Вони вимагають негайно відшкодувати збитки, завдані пожежею. Сума — шістдесят тисяч фунтів. У вас є чотири тижні, щоб сплатити цю суму, інакше вони звернуться до суду! — Він стиснув губи. — Сподіваюсь, пане Локвуде, що ви й справді такі хороші фахівці, якими здаєтеся, бо якщо ви не виконаєте цих вимог, ДЕПРІК пустить вашу агенцію «Локвуд і К°» за вітром!

Ніхто з нас не поворухнувся. Нас із Локвудом ніби зачарував привид. Тільки Джордж повільно зняв окуляри й протер їх своїм джемпером.

Повідомивши нам цю фатальну новину, інспектор Барнс хворобливо заметушився. Він без упину походжав кімнатою, розглядав артефакти, сьорбав з нової чашки чай.

— Покладіть лист на цей сервант, будь ласка, — промовив Локвуд. — Я перегляну його трохи пізніше.

— Прошу не гніватись, пане Локвуде, — відповів Бернс. — Таке завжди буває, коли агенції бракує належного керівництва. Бракує керівників! Агенції, де працюють дорослі, гарантують, що все буде виконано з максимальною увагою до безпеки й мінімальними збитками. А ви, — він з огидою махнув рукою, — лише троє дітлахів, що граються в дорослі ігри! Це видно тут з усього — навіть із цього сміття по стінах! — Він придивився до невеличкої етикетки. — «Індонезійська пастка на привидів»? Нісенітниця! Віддайте це в музей!

— Ця колекція належала моїй матері, — тихо сказав Локвуд.

Інспектор не почув його. Він кинув конверт на сервант — і тут помітив річ, накриту носовичком. Інспектор спохмурнів, відгорнув носовичок і побачив склянку, наповнену жовтим димом. Спохмурнівши ще більше, він нахилився до склянки, приглядаючись до її вмісту.

— А це що таке? Що за гидота? Ще одна цяцька, яку давно вже пора було спалити?! — Він зневажливо постукав пальцем по склу.

— Не робіть цього, — застеріг Локвуд.

— Чому?

Жовта плазма взялася хвилями, просто навпроти Нарисового обличчя з’явилася пика привида з виряченими очима й широко роззявленим ротом, повним гострих, мов альпійські вершини, зубів. А з язиком примари взагалі робилося щось неймовірне.

Важко описати враження, яке це видиво справило на Барнса. Можливо, він, як колишній агент, справді щось відчув. Ревнувши, як мавпа, він злякано позадкував. Рука з чашкою здригнулась, і міцний гарячий чай вилився просто в обличчя й на сорочку. Чашка брязнула об підлогу.

— Джордж, — лагідно промовив Локвуд. — Я ж казав тобі тримати цю склянку в підвалі.

— Пробач. Я просто забув.

Засапаний Барнс, моргаючи, витирав обличчя:

— Ви необачні бовдури! Що це за дідько?!

— Достеменно не знаю, — відповів Джордж. — Радше за все, якийсь Дух. Пробачте, пане Барнсе, просто вам не слід було наближатись до нього. Цей привид тоді починає прибирати всілякі мерзенні подоби.

Інспектор узяв з таці серветку й заходився вимочувати нею сорочку. А потім сердито поглянув на нас усіх:

— Саме це я й мав на увазі! Такі склянки не можна зберігати в приватних будинках. Їх слід замикати в безпечних місцях, під контролем відповідальних інституцій, — або навіть відразу знищувати. А що, як цей привид вирветься на волю? Чи дитина прийде сюди і знайде цю склянку? Я ледве побачив те, що там усередині, — й воно налякало мене мало не до смерті! А ви зберігаєте її в звичайному серванті! — Він скрушно хитнув головою. — Як я щойно казав, ви просто граєте в ігри! Що ж, я зробив усе, навіщо приходив. Прочитайте ці документи, пане Локвуде, й подумайте як слід, що робитимете далі! Пам’ятайте — у вас є чотири тижні. Чотири тижні й шістдесят тисяч фунтів. Ні, не турбуйтесь, я вийду сам! Насмілюсь припустити, що у вашому передпокої мене не зжере якийсь упир.

Поправивши на голові капелюха, він пішов з кімнати. Ми зачекали, доки ляснуть парадні двері.

— У будь-якому сенсі дуже втомлива зустріч, — пробурмотів Локвуд. — Хоч наприкінці стало трохи веселіше.

— Трохи?! — захихотів Джордж. — Це було надзвичайно! Ти бачив його обличчя?

Я посміхнулась:

— Ніколи не бачила, щоб хтось задкував так швидко.

— Він аж закам’янів зі страху!

— Це було дивовижно!

— Справді смішно!

— Авжеж!

Аж ось наш сміх ущух, і запала довга мовчанка. Ми безглуздо зирили в порожнечу.

— Ми зможемо сплатити збитки Гоупам? — запитала я.

Локвуд глибоко зітхнув, скривившись від болю, і роздратовано потер собі ребра.

— Якщо сказати коротко — ні. У мене цей будинок, але в банку — нічого. Нічого, чим можна було б розрахуватися з пані Гоуп. Єдиний шлях — продати все. Тоді агенції настане кінець, і Барнс це чудово знає... — Він несподівано поринув у крісло, і в нього всередині немовби клацнув вимикач — на обличчі, вкритому синцями, заграла усмішка. — Але ж це не означає, що треба вчинити саме так! У нас є чотири тижні! Досить часу, щоб заробити добрі гроші! Все, що нам треба,— справжнє замовлення, яке уславить нас і допоможе розкрутитись! — Він показав на журнал, що лежав на столі. — Жодних дурнуватих Тіней чи Причаєних! Нам потрібно те, що зробить нам ім’я! Так... так мий зробимо... завтра... Ні, Джордже, дякую — я не хочу чаю. Я трохи втомився. З вашої ласки, піду й відпочину.

Зі словами «на добраніч» він подався до себе. Ми з Джорджем мовчки залишились удвох.

— Я нічого йому не казав, але ми вже втратили одне замовлення, — зізнався нарешті Джордж. — Вони сьогодні зателефонували й відмовились. Почули, бач, про пожежу.

— Ота дама з котом?

— На жаль, ні. Цікавіший випадок.

— Ми ж не зможемо заробити стільки грошей за чотири тижні! — зауважила я.

— Не зможемо, — погодився Джордж, умостившись із підібганими ногами на канапі.

— Це нечесно! — наполягала я. — Ми ризикували власним життям!

— Атож.

— Ми зіткнулися з небезпечним привидом. Ми зробили Лондон безпечнішим!

— Еге ж.

— Нас мали за це похвалити!

Джордж позіхнув:

— Гарна думка, тільки вона тут не спрацює. Їсти хочеш?

— Ні, я надто втомлена. Краще піду й теж засну.

Я спостерігала, як Джордж підбирає розкидані ложки й чашки — зокрема й чашку, впущену інспектором. Її він витяг з-під канапи.

— Принаймні справу Аннабел Ворд закінчено, — додала я. — Хоч якась невеличка втіха.

— Так, — мугикнув він. — Це ти зробила як слід.

11

Я прокинулася серед ночі. Все моє тіло боліло. До того ж і лежала я у вкрай незручній позі — на спині, трохи повернувшись до вікна. Одна рука, зігнута, спочивала на подушці; друга витяглась на ковдрі. Очі мої розплющились, мозок насторожився. З першого погляду здавалося, що я просто не можу заснути, та насправді все було не так — мене оточувала важка, оксамитова тиша мертвих нічних годин.

Мої порізи щеміли, синці ломило, хоч цілий день після падіння я почувалася більш-менш непогано. Слід було би встати, взяти таблетку аспірину, та ліки — на кухні, далеко внизу, й доведеться докласти серйозних зусиль, щоб дістатись туди. Мені не хотілось ворушитися. До того ж у повітрі було холодно, і я воліла залишатися в теплому ліжку.

Я спокійно лежала й дивилась на вигини стелі. Невдовзі за вікном з’явилося бліде сяйво — спочатку слабке, воно швидко яскравішало. Захисний ліхтар: це його промені потрапили в кімнату, примудрившись освітити ще й вулицю аж до рогу. Кожні три з половиною хвилини він спалахував і суворо сяяв рівно тридцять секунд, а тоді згасав. Офіційно це мало зберігати дороги в безпеці, відганяючи Гостей. Насправді ж численні привиди вешталися, де їм заманеться, й ліхтарі лише переконували людей, що влада намагається робити хоч що-небудь.

І це, як на мене, спрацьовувало. Створювало якусь подобу затишку. Та коли ліхтар згасав, ніч ставала ще чорніша.

Коли світло спалахувало, я могла розгледіти окремі деталі своєї кімнати: балки на стелі, залізні ґрати на вікні, благеньку шафу, де висіли самі мої вішаки — більше туди просто нічого не влізло б. Саме тому я зазвичай звалювала свій одяг купою на стільці біля дверей. Краєм ока мені було видно її: ця купа зростала щодня й щогодини. Завтра треба буде перебрати її.

Завтра... Локвудове обличчя було таке сміливе, впевнене — попри все, що сталось. Але ж таких «завтра» нам залишилось небагато. Чотири тижні... Чотири тижні, щоб роздобути неймовірну суму грошей. А це ж я наполягла, щоб ми залишились у будинку після першого нападу дівчини-привида. Це я знову вирішила зіткнутись із тією дівчиною, хоч легше було просто зібрати речі й податися звідти геть.

Це моя провина. Я прийняла хибне рішення — як на Вайсбернському млині. Тоді я зневажила своє чуття. Цього разу — послухалась, та воно помилилось. Обидва випадки призвели до катастрофи: кінцевий результат виявився той самий. Я все зіпсувала — тому катастрофа й сталася.

Захисний ліхтар на вулиці знову згас; кімната занурилась у темряву. Я досі не ворушилася, сподіваючись, що мені вдасться заснути. Марні надії! Мені було надто боляче, надто соромно, надто не хотілося спати — а ще й ця холоднеча... Я навіть подумала, чи не взяти ще одну ковдру з сушилки в долішній душовій.

Дуже холодно...

Моє серце трохи тремтіло, поки я лежала в ліжку.

Звідки такий холод?

Він нітрохи не скидався на той, що зазвичай панував у середині листопада. Це був холод, через який залишається пара в повітрі від подиху. Холод, який укриває зсередини шибки кришталевим павутинням. То був холод, добре знайомий мені, від якого німіли легені...

Я широко розплющила очі.

Темрява. Навіть без захисного ліхтаря за вікном було помітно ясніше, ніж у моїй кімнаті. Я прислухалась — і почула тільки, як стугонить кров у моїх вухах. Серце билося так гучно, що могло вискочити з грудей по-справжньому. Всі мої м’язи напружились; я відчувала кожен дюйм своєї нічної сорочки, що торкався шкіри, м’яке тепло ковдри, дотик пластиря до своїх ран. Права рука, що лежала на подушці, мимоволі здригнулася; долоня спітніла.

Я нічого не бачила, не чула, але знала: я в кімнаті не сама.

Якась дрібна частина мого розуму волала, щоб я скинула важку ковдру й підхопилася. Не розумію, чому я зробила те, що зробила: тут було краще вчинити що завгодно, ніж просто безпорадно лежати, затиснувши свій страх між зубами.

Просто встати. Відчинити двері. Зійти вниз... Зробити хоч що-небудь!

Проте я нерухомо лежала.

Холодний струмінь пам’яті підказував мені, що йти до дверей — не найкращий задум. Бо я побачила... Що ж я побачила?

Я чекала. Чекала світла.

Часом три хвилини тягнуться надзвичайно довго.

Нарешті захисний ліхтар на розі спалахнув, усередині великих скляних лінз блиснув магній, осяявши вулицю рівним білим світлом. На щастя, воно проникло й до мого вікна на горищі.

Мій погляд зупинився на дверях.

Так. Саме там. Стілець із купою одягу. Купа зараз скидалась на чорну розмиту пляму — тільки була вища ніж звичайно, набагато вища, ніж мусила бути. Якби я звалила жужмом усе своє вбрання — від спідниць і джемперів до шкарпеток, — це нізащо не скидалося б на той високий, тонкий силует, що бовванів у пітьмі біля дверей.

Видиво стояло нерухомо. Десь із півхвилини я дивилась на нього, заклякнувши в ліжку. Привид скував мене так тонко й міцно, що я взагалі не могла пручатися.

Надворі тим часом згас ліхтар.

Я прикусила губу, зосередилась, облишила думати про те, яка я безпорадна. Моє тіло нарешті заворушилось — я скинула з себе ковдру, перевернулася на бік і скотилася на підлогу.

І знову заклякла.

Мої м’язи пронизав біль. Рани щеміли від будь-якої спроби поворухнутись. Тепер ліжко було між мною й дверима — й тим видивом, що височіло біля них. Це було вже непогано. Більше, однак, нічого не змінилося.

Я припала до килима, вмостивши голову на руках. Крижане повітря хльоскало мене по ногах і руках. Над килимом снувався легенький світлий серпанок — примарний туман, що часом з’являється разом з привидом.

Я заплющила очі, спробувала заспокоїтись і пильно прислухалась.

Це просто, коли ти повністю одягнена, споряджена — і в тебе на поясі є рапіра. А от коли ти лежиш на підлозі в рожевій із жовтим нічній сорочці, це вже не так легко. Увійти до будинку з привидом — звична справа для агента на роботі, та коли в твоїй-таки спальні, за один-два метри від тебе, стовбичить щось мертве — це річ достеменно інша.

Проте нічого надприродного я не почула — хіба що власний подих і биття власного серця.

Як це, в біса, взагалі могло статися?! На вікнах — залізо. Як привид міг забратись так високо?

«Заспокойся! — подумки наказала я собі. — Поміркуй! Чи є тут у кімнаті зброя? Будь-що, чим можна скористатись?»

Ні. Мій робочий пояс залишився в кухні на столі — двома поверхами нижче. Двома поверхами! Далеко, мов до Китаю! А щодо рапіри, то вона залишилася на Шин-Роуд — обгоріла й розтоплена в полум’ї пожежі. Усі наші запаси зброї — в підвалі, аж трьома поверхами нижче! Простіше кажучи, я була цілком беззахисна. В будинку, звичайно, чимало всіляких артефактів проти привидів, але всі вони висять по той бік дверей.

Що ж робити? Повітря сколихнулося. Поза шкірою мені побіг мороз.

Лежачи на животі, я не могла високо підняти голову, не допомагаючи собі руками. Тому мені було видно лише найближчу ніжку мого ліжка — сіру й кутасту, блідо-зелений серпанок примарного туману й стіну. Моя спина була неприкрита. Привид міг будь-якої миті опинитись поруч, а я цього навіть не помітила б.

Темно довкола чи ні, але я конче мусила озирнутись. Я напружилась і приготувалась підніматись.

Ліхтар на вулиці знову спалахнув. Я витягла руки, запрокинула голову й визирнула через край матраца...

Моє серце зупинилося зі страху. Біля дверей нікого не було. Привид повільно й тихо пересувався — зараз він уже навис над ліжком. Він зігнувся над постіллю, ніби щось вивчаючи; примарні руки потяглися до матраца, їхні довгі чорні пальці сліпо нишпорили по теплій ковдрі, під якою я нещодавно лежала.

Ще трохи — й ці пальці намацають мене. Я тихенько опустилась на килим.

Ліжко, на якому я спала, мало не найкращий вигляд. Колись тут, напевно, спав Локвуд — багато років тому, ще малою дитиною. Усі частини ліжка покривились, матрац скидався на безладну мішанину пружин та горбів. Та дещо в цьому ліжку було справді чудове — в ньому бракувало шухлядок, як у сучасних ліжках. Місця під ним цілком вистачало для пожмаканих носовичків, книжок, пилу й навіть скриньки з речами, яку я привезла з собою.

Тож зрозуміло, що місця там вистачило й для мене — дівчини, що нечутно прокрадалась підлогою. Я вже не знаю — чи прокрадалась я, чи перекочувалась, і що саме при цьому перекинула чи поламала... Але точно вдарилася головою, й до того ж подерла пов’язку на руці, бо потім її знайшли біля ліжка закривавленою. Через секунду чи дві мене обдало холодом — я зрозуміла, що привид шукає мене з іншого боку.

Згори на мене ляпнулось щось велике і м’яке. На мить я злякалась — та майже відразу зрозуміла, що це моя власна ковдра, яка впала з ліжка. Я стягла її з себе, пацаючи ногами. Вгорі, над ліжком, знову засяяло потойбічне світло. Темна оболонка зникла: бліда, тонка постать підповзала до мене, простягши руки.

Я підскочила до дверей, щосили рвонула їх — і відчайдушно кинулася сходами вниз.

Я вже була на другому поверсі, коли нитки холодного повітря зімкнулись на моїй шиї.

— Локвуде! — скрикнула я. — Джордж!

Локвудова кімната була ліворуч. Із-під її дверей струменіла смужка світла. Я вхопилася за клямку — і озирнулася. Бліде сяйво поволі сповзало сходами до мене. Клямка крутнулась туди-сюди — але марно: кімнату було замкнено. Я з відчаю замолотила кулаками в двері. А зі сходів до мене вже тяглися примарні пальці...

Двері відчинились. Жовте електричне світло майже засліпило мене.

Локвуд стояв на порозі, в смугастій піжамі й довгому темному халаті.

— Люсі?..

Я майнула повз нього до кімнати:

— Привид! У моїй спальні! Іде сюди!

Локвудове волосся було трохи скуйовджене, обличчя — в синцях, утомлене, та в цілому він видавався таким, як завжди. Він ні про що не питав мене — лише позадкував, не зводячи погляду з відчинених дверей. Поруч із ним стояв комод. Локвуд відкрив горішню шухляду здоровою рукою і заходився впевнено шукати щось усередині. Я відчула приплив полегшення. Дякувати Богові! Там, напевно, в нього бомба чи каністра з сіллю, а може, й залізні стружки... Яка, власне, різниця? Щось там мусить бути!

Нарешті він дістав з шухляди якусь мішанину з дерева, ниток і шматочків металу — в формі фігурок звірят і пташок. Узявшись за дерев’яну палицю, до якої це все було підвішено, він почав розплутувати нитки.

Я спантеличено вирячилась на нього:

— І це все, що в тебе є?

— Мої рапіри внизу.

— А це, в біса, що за бридня?

— Іграшка-мобіль. Я бавився нею, коли був малим. Тримай отут, і ці звірятка крутитимуться під музику. Особливо цей усміхнений жираф — мій улюбленець...

— Гарна, звичайно, штучка, але...

— Ці фігурки залізні Люсі! То що там у тебе сталося? Ти обідрала коліна!

— Привид. Спочатку — темна аура, але світло знадвору її розвіяло. Потім — примарне заціпеніння, туман і холод. А тепер він женеться за мною сходами.

Локвуд тим часом порався з іграшкою. Коли він нарешті розплутав нитки й витяг руку, залізні фігурки вільно загойдались.

— Вимкни, будь ласка, лампу над ліжком, — попросив він.

Я так і зробила. Ми опинились у темряві. Жодного сяйва чи вогнів у коридорі.

— Він був тут, повір мені, — прошепотіла я.

— Гаразд, погляньмо за дверима. Якщо ти зараз біля ліжка, візьми з собою черевик.

Ми підкралися до дверей, тримаючи перед собою іграшку, і обережно визирнули. Жодного знаку привида не було ані в коридорі, ані на сходах.

— Черевик у тебе?

— Так.

— Ану, жбурни його в Джорджеві двері.

Я розмахнулася черевиком — і щосили жбурнула його через коридор. Він глухо гупнув у двері. Ми чекали, вглядаючись у темряву.

— Привид гнався за мною сходами вниз, — пробурмотіла я.

— Так, я пам’ятаю. Ти казала... Швидше, Джордж!

— Ти думаєш, це його розбудить?

— Ну, сонько він добрячий. Але спробувати варто... А ось і він!

На порозі нарешті з’явився Джордж, моргаючи, наче засліплений кажан. На ньому була широчезна блакитна піжама — завелика для нього, мабуть, розмірів на три і оздоблена кривими дитячими малюнками космічних кораблів та літаків.

— Джордж! — мовив Локвуд. — Люсі каже, що бачила тут, у будинку, Гостя.

— Так, бачила, — рішуче підтвердила я.

— У тебе є тут напохваті залізо? — провадив Локвуд. — Треба все перевірити.

Джордж потер очі й пошукав біля пояса, тим самим намагаючись підтягти свої здоровенні штани, що от-от мали сповзти небезпечно низько.

— Не знаю. Можливо. Зачекайте.

Він обернувся й зник у кімнаті. Після недовгої тиші звідти долинуло порпання. Через кілька секунд Джордж повернувся з поясом, накинутим через плече, як у ковбоя. Там було все: і магнієвий порошок, і соляні бомби, й каністри з залізними стружками, й навіть посріблена склянка, що висіла на мотузці. До того ж він ніс у руках моток ланцюгів, рапіру з оздобленим руків’ям, а з-за пояса піжами недбало стирчав ліхтарик. На ногах у Джорджа були величезні черевики. Ми з Локвудом вирячились на нього.

— Що? — перепитав Джордж. — Так, я зберігаю трохи знаряддя у себе в спальні. Якщо хочеш, бери соляну бомбу, Локвуде.

Локвуд брязнув своєю іграшкою:

— Ні, мені вистачить і цього.

— Як собі знаєш... То де він з’явився, той привид?

Кількома словами я пояснила їм усе. Локвуд віддав наказ, і ми вирушили сходами нагору.

На мій подив, дорога була вільна. Через кожні кілька сходинок ми зупинялись і слухали — та все марно. Зник моторошний холод, розвіявся примарний туман, мовчало моє внутрішнє чуття. Джордж із Локвудом усе старанно оглянули — попри те, що Джорджеві штани от-от мали впасти під тягарем знаряддя.

Нарешті ми зайшли до моєї спальні. Джордж увімкнув ліхтарик і обвів ним кімнату. Усюди було темно й тихо. Зібгана ковдра була там, де я її залишила, — біля мого розореного ліжка. Одяг зі стільця я скинула, коли прокрадалася до дверей; тепер він жужмом лежав на підлозі.

— Нічого немає, — мовив Джордж. — Ти справді бачила щось, Люсі?

— Звичайно, бачила, — зіпнула я, хутко підійшла до вікна й поглянула вниз на вулицю. — Хоч тепер, правду кажучи, не відчуваю нічого.

Локвуд став навколішки й зазирнув під ліжко.

— Як я зрозумів з твоєї розповіді, привид був слабкий — пересувався повільно, ледве відчував і себе, й те, що довкола. Інакше він неодмінно спіймав би тебе. Можливо, йому бракувало енергії, й він мусив повернутись до Джерела.

— І де ж нам шукати це Джерело? — запитав Джордж. — Яким таємничим чином воно могло з’явитись у кімнаті Люсі? Будинок чудово захищений. Сюди ніщо не могло проникнути... — Він зазирнув до моєї шафи, тримаючи напоготові рапіру. — Тут немає нічого, крім гарненьких блузок і спідничок... О-о-о, Люсі! Я ніколи не бачив, щоб ти надягала таке!

Я ляснула дверцятами шафи, мало не прищемивши його товсту руку:

— Я ж кажу тобі, Джордже, що бачила привида! Що я, по-твоєму, недобачаю?

— Ні. Ти, мабуть, просто помилилась.

— Ну, тоді...

— Це все дурниці, — перервав нас Локвуд. — Хіба що Люсі принесла сюди якийсь артефакт із підвалу. Люсі, ти часом не зробила це? Чи не взяла, скажімо, піратську руку, щоб розгледіти її зблизька, а потім забула повернути її на місце?

Я ледве стрималась від розлюченого крику:

— Що за нісенітниця! Звичайно ж, ні! Я навіть і не мрію про такі речі... такі небезпечні речі... ой...

— Нічого. Джордж теж раз по раз забуває склянку з привидом... — Локвуд поглянув мені в обличчя. — Що з тобою, Люсі?

— Ой... ой... нічого.

— Що з тобою? В тебе є щось небезпечне?

Я подивилася на нього.

— Так... — пошепки промовила я. — Думаю, що є.

Джордж із Локвудом разом обернулися до мене, ставши спинами до шафи й купи шмаття на підлозі. Тільки-но вони заговорили, як біля стіни спалахнуло сяйво. Просто з підлоги за ними виросла постать. Я бачила довгі, худі руки й ноги, сукню з жовтогарячими квітами, біляві локони, що майоріли, мов клуби туману, спотворене шаленою люттю обличчя... Я скрикнула. Хлопці обернулися перш, ніж пальці з гострими нігтями вп’ялися в їхні шиї. Джордж махнув рапірою, встромивши її в край моєї шафи. Локвуд якось химерно крутнув своєю іграшкою. Сила заліза вдарила привид: дівчина зникла. Хвиля холодного повітря прокотилась кімнатою, щільно притиснувши нічну сорочку мені до ніг.

Моя кімната на горищі занурилася в темряву.

Хтось із хлопців кахикнув. То був Джордж, що силкувався висмикнути на волю свою рапіру.

— Люсі... — Локвудів голос лунав небезпечно тихо. — Це було схоже...

— Так. Саме так... Пробачте...

Джордж нарешті витяг клинок. Тоді незграбно ступив убік і поставив рапіру вістрям біля своїх черевиків. Я побачила, як він спохмурнів, нахилився й підібрав щось біля стільця, з купи розкиданого одягу.

— Ой! — зненацька промовив він. — Яке холодне!

Локвуд узяв ліхтарик і освітив річ, що звисала з Джорджевих пальців. Трохи пом’ятий кулон крутився на тоненькому золотому ланцюжку.

Локвуд із Джорджем утупились у нього, а потім — у мене. Джордж узяв з пояса посріблену склянку, заховав туди кольє — й клацнув кришечкою.

Локвуд підняв ліхтарик — його промінь ніби мовчки звинувачував мене.

— Так, — промовила я. — Це кольє тієї дівчини... Е-е... ви ж знаєте, що я збиралася розповісти вам про нього...

Стоячи в пом’ятій нічній сорочці, в пов’язках, із розпатланим волоссям, я всміхнулася до них так лагідно, як тільки змогла.

12

Світанок наступного дня був теплий і ясний. Проміння листопадового сонця проникало через кухонне вікно — й весело осявало звичний тамтешній безлад. Яскравіли фарбами пакунки з кукурудзяними пластівцями, виблискували склянки й тарілки, кожна крихта й кожна крапля джему вигравали красою у вранішньому світлі. Повітря повнилося густими пахощами міцного чаю, грінок і яєчні з шинкою.

Проте мене це все анітрохи не тішило.

— Навіщо, Люсі?— допитувався Локвуд. — Я просто не розумію тебе! Як агент, ти мусиш повідомляти про всі знайдені артефакти! Особливо, якщо вони тісно пов’язані з Гостем. Їх треба зберігати належним чином!

— Так, я знаю.

— Їх треба ховати до посудини з заліза або посрібленого скла. Тільки тоді їх можна буде дослідити чи знищити!

— Знаю.

— Але ж ти сховала це собі в кишеню й нічого не сказала ні мені, ні Джорджеві!

— Я вже попросила пробачення! Раніше я ніколи так не робила.

— То навіщо ж ти зробила це тепер?

Я глибоко зітхнула, низько схилила голову і кілька хвилин похмуро мовчала, малюючи на «скатертині мислення». Я малювала дівчину — худорляву дівчину в старомодній літній сукні, з довгими пасмами волосся довкола голови й величезними порожніми очима. Я так міцно тиснула на олівець, що він, мабуть, діставав крізь скатертину аж до стола.

— Не знаю, — нарешті пробурмотіла я. — Все сталося так швидко. Може, тут винна пожежа, а може, я хотіла зберегти хоч якусь пам’ятку по тій дівчині... — Я накреслила велику чорну квітку в центрі сукні. — Слово честі, я ледве пам’ятаю, як узяла це кольє. А потім... я просто забула про нього.

— Краще не казати про це Барнсові, — зауважив Джордж. — Він сказиться, коли довідається, що ти з неуважності носила Лондоном небезпечного Гостя — без усяких запобіжних заходів. Це дало б йому ще одну причину закрити нашу агенцію.

Краєм ока я бачила, як він змащує грінку лимонним сирком. О, цього ранку Джордж був у найкращому гуморі — наче ситий тхір! Я певна, що його тішило моє хитке становище.

— Ти забула? — перепитав Локвуд. — Он як! Оце і є твої слова вибачення?

Я аж спалахнула люттю. Підняла голову, відкинула назад волосся.

— Так! — рішуче відповіла я. — Якщо хочеш знати — чому, то поясню. По-перше, я була трохи заклопотана веселенькою ніччю в лікарні, а потім — хвилюванням за тебе. Та найголовніше — і ти, напевно, думав про це! — я не мала жодної причини вважати це кольє небезпечним. Чому? Бо ми знищили Джерело.

— Ні! — Локвуд тицьнув пальцем здорової руки в скатертину. — Ми думали, що знищили його, та насправді — ні! Ми не знищили Джерело, Люсі, бо воно — тут!

Він показав на невеличку посріблену склянку, що спокійно стояла на столі між маслянкою й чайником. Склянка виблискувала на сонечку; всередині її було видно золоте кольє.

— Як воно може бути Джерелом?! — вигукнула я. — Це ж були її кістки!

Локвуд скрушно хитнув головою:

— Це нам лише здавалося. Привид зник тієї миті, коли ти накрила її кістяк срібною сіткою. Кольє, вочевидь, теж опинилося під нею; цього було достатньо, щоб запечатати Джерело. Але ти поцупила кольє раніше, ніж це сталося...

— Нічого я не поцупила! — сердито позирнула я на нього.

— ...і поклала його прямісінько в кишеню своєї куртки, де вже було повно залізних стружок, пакуночків солі та іншого дріб’язку; його вистачило, щоб стримати Гостя на найближчу ніч. Наступного ранку ти кинула свою куртку на стілець, і кольє випало. Воно лежало серед купи одягу до вечора — отоді привид і зміг повернутися.

— Єдина загадка — чому Гість не був такий дужий і швидкий, як попередньої ночі, — додав Джордж. — Судячи з твоїх слів, він був досить-таки млявий, коли ти вибігла з кімнати.

— Радше за все, трохи солі й заліза висипалося з кишені разом з кольє, — відповів Локвуд. — Це залишало привида слабким і надовго затримало відновлення його сили. Ось чому він не зміг наздогнати тебе на сходах і швидко з’явитись, коли ми піднялися до твоєї кімнати.

— На щастя для нас, — підхопив Джордж, кусаючи грінку.

— Так, так, — замахала я руками. — Однак я хотіла сказати вам інше. Як я розумію, Джерело нерозривне з Гостем, авжеж? Воно — найдорожча для нього річ. Якщо так, то це напевно мав бути кістяк дівчини. — Я взяла склянку й покрутила її в пальцях; кольє всередині загойдалось туди-сюди. — Але натомість виявилось, що це кольє значущіше для Аннабел Ворд, ніж її власні кістки... Трохи дивно, правда?

— Не менш дивно, ніж ота наша історія з мотоциклом, — нагадав Джордж.

— Я згодна, але...

— Сподіваюсь, ти не збираєшся змінити тему, Люсі? — холодно поцікавився Локвуд. — Адже річ не в цьому.

— Знаю.

— Я ще не закінчив. У мене просто слів нема, щоб сказати тобі есе! — Він помовчав, подивився на мене, тоді на вікно — і нарешті гнівно вигукнув: — Я вже й забув, що саме хотів сказати! Річ в одному: більше так не роби! Ти мене розчарувала! Ще з самого початку я говорив тобі: мені байдуже, що ти там ховаєш із свого минулого. Це правда. Але ховатися зараз — це вже інше! Ми — єдина команда й повинні працювати заодно!

Я кивнула і втупилась у скатертину. Моє обличчя водночас і палало, й крижаніло.

— До речі, забудь про це кольє! — провадив Локвуд. — Я сьогодні ж відвезу його до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвеллі, де його спалять. Бувай, Джерело! Бувай, Аннабел Ворд! Забирайся й котися, вся ця історіє! — Він похмуро зазирнув у свою чашку. — Ну от, мій чай уже прохолов.

Звичайно ж, нічні події не принесли нам радощів, та Локвудів настрій і без того був препоганий. Рука, якої торкнувся привид, досі турбувала його. Барнсові слова лежали тягарем на його думках. Та найгірше, що чутки про нашу невдачу на Шин-Роуд стрімко ширилися містом. Уже вранці пожежу згадали в «Таймсі» — на сторінках про пригоди, під заголовком: «НЕЗАЛЕЖНІ АГЕНЦІЇ: ЧИ ПОТРІБЕН ЇМ БІЛЬШИЙ КОНТРОЛЬ?» Стаття описувала розслідування, що проводилося агенцією «Локвуд і К°» (незалежною й керованою підлітками), а також небезпечну катастрофу, до якої воно призвело. Ясно малося на увазі, що Локвуд утратив контроль над ситуацією. Наприкінці статті прес-секретар агенції «Фіттес» радила «дорослим керівникам» брати участь в усіх психологічних розслідуваннях.

Реакція на цю статтю була швидка і рішуча. П’ять хвилин на дев’яту нам зателефонували й скасували один з викликів. О дев’ятій — ще один виклик. Ми чекали на наступні дзвінки.

Мрія заробити шістдесят тисяч фунтів за місяць ставала нездійсненною.

Наш сніданок минув у понурій мовчанці. Локвуд сидів за столом навпроти мене, дивився в свою чашку з прохололим чаєм і розминав пальці пораненої руки. Ворушились вони вже краще, та на шкірі залишилася синява. Джордж метушився, збираючи посуд і складаючи його до мийки.

Я знову й знову крутила в руці посріблену склянку.

Локвудів гнів був справедливий — і це засмучувало мене ще дужче. Дивна річ: хоч я знала, що вчинила неправильно — і взявши кольє, і забувши про нього розповісти, — та нітрохи за цим не шкодувала. Тієї ночі на Шин-Роуд я чула голос убитої дівчини. Я бачила її й такою, якою вона була раніше, з висохлим зморщеним тілом, на яке вона перетворилася. Попри страх і лють, які я тоді відчувала, попри всі жахи, скоєні її мстивим привидом, я не могла забути її.

Тіло дівчини обернулось на попіл, і лише це кольє пам’ятало Аннабел Ворд, її життя й смерть, її невідому історію.

А тепер ми збираємося спалити і його.

Мені це чомусь не видавалося правильним.

Я піднесла склянку ближче до очей.

— Локвуде, можна дістати кольє? — спитала я.

Він зітхнув:

— Будь ласка. Зараз день — це буде безпечно.

Так воно й було. Привид Аннабел Ворд не міг покинути кольє вдень. Але воно було якнайтісніше пов’язане з нею — чи, може, вона сама перебувала в ньому, а може, просто користувалася ним як дверима з потойбічного світу. Хай там як, та я аж тремтіла з хвилювання, коли відкручувала зі склянки залізну кришечку.

На столі, залитому сонячним сяйвом, кольє видавалося не лиховіснішим за ложечки й ножі, що лежали довкола. Такий собі гарненький кулончик на тонкому золотому ланцюжку. Трохи здригнувшись, коли холодний метал торкнувся моєї долоні, я заходилась уважно розглядати річ — уперше.

Ланцюжок було сплетено з кручених золотих ланочок — чистих і блискучих, крім хіба двох чорних цяточок усередині. Кулон — овальний, завбільшки з горіх. Завдяки величезним Джорджевим черевикам він трохи розплющився. Раніше цей кулон мусив бути дуже гарний: його прикрашали акуратно вплетені в золото перламутрові пелюстки, що переливалися біло-рожевим кольором. Частина пелюсток, щоправда, повідпадала, й на кулоні — як і на ланцюжку — подекуди чорніли зловісні плями. Найгірше (знову-таки, завдяки Джорджеві), що через весь кулон проходила глибока тріщина.

Проте найцікавішим виявився символ у формі сердечка, що займав нижню половину кулона. Його вкривав тоненький візерунок у вигляді павутиння.

— Ой! — скрикнула я. — Тут якийсь напис!

Повернувши кулон до світла, я провела пальцем по літерах.

Тільки-но я зробила це, як почула тихі голоси — розмову чоловіка й жінки. Потім жінка засміялась — високо й пронизливо.

Я моргнула — голоси вщухли. Я втупилась у прикрасу, яку затиснула в руці. Моя цікавість передалася іншим. Локвуд підвівсь і обійшов круг стола. Джордж облишив посуд і з рушником у руках став наді мною, зазираючи мені через плече.

Чотири слова... Ми мовчки зирили на них:

Я й гадки не мала, що вони могли означати.

— Tormentum... — промовив нарешті Джордж. — Звучить приємно.

— Це латина,— обізвався Локвуд. — У нас є де-небудь латинський словник?

— Це від чоловіка, що подарував їй кольє, — припустила я. — Від її коханого... — В моїй голові знову залунали два голоси.

— Звідки ти знаєш, що від коханого?— втрутився Джордж. — Може, від подруги чи матусі...

— Ні, — заперечила я. — Поглянь на символ. Лише коханий міг подарувати річ із написом, який слід носити біля серця.

— Ніби ти багато про це знаєш, — пирхнув Джордж.

— А ти?

— Дайте нарешті поглянути! — перервав Локвуд. Він виліз на стілець поряд зі мною, забрав у мене кольє, підніс його до очей і насупився.

— Латинський вислів, дарунок від коханого, давно померла дівчина... — Джордж перекинув рушник через плече й подався до мийки. — Щось забагато таємниць...

— Та невже? — мовив Локвуд. — А може, й справді?

Ми поглянули на нього. Його очі спалахнули, спина випросталася. Смуток, що огортав його цілий ранок, несподівано розвіявся, наче хмара під вітром.

— Джордже, — провадив він, — пам’ятаєш оту відому справу в агенції «Тенді»? Рік чи два тому? Оту історію з двома кістяками в кайданах?

— Історію з «Плачем Дерева»? Звичайно. Їх ще нагородили за це.

— Еге ж! А який був розголос у пресі! А все тому, що вони встановили, ким були Гості. Правда? Вони виявили на одному кістяку діамантову шпильку для краватки, розшукали відомості про ювеліра, що її виготовив, і тоді виявилось...

— ... що вона належала молодому лорду Ардлі! — підхопила я. — Тому, що пропав безвісти в дев’ятнадцятому столітті! Всі думали, що він утік за кордон. А його закопав у власному садку молодший брат, щоб успадкувати садибу!

Запала мовчанка. Я поглянула на хлопців:

— Чого ви дивуєтесь? Я теж читаю «Правду про привидів»!

— От і чудово, — відповів Локвуд. — Річ ось у чім. Ця чудова історія, це розв’язання давньої загадки дуже прислужилося «Тенді». Раніше вони були звичайнісінькою агенцією, а тепер — у першій четвірці в Лондоні! Отож мені й цікаво... — Він замовк, не зводячи очей з кольє в своїй руні.

— Гадаєш, Аннабел Ворд зробить те саме для нас? — запитав Джордж. — Локвуде, ти уявляєш, скільки Гостей у Лондоні? А в країні? Сила-силенна! Людям начхати на їхні історії. Вони просто хочуть позбавитись від них!

— Так, але в гарних історій і газетні заголовки гарні! — заперечив Локвуд. — А нам трапилася саме така історія. Лише подумай! Світську особу жорстоко вбито, а її тіло сховано кілька десятиліть тому... Двоє нещасних закоханих... І ось невеличка, але успішна агенція з’ясовує правду про це вбивство! — Він усміхнувся нам. — Якщо ми правильно все розіграємо, це матиме неабиякий розголос! Ми спіймаємо журавля в небі!.. Тільки для цього треба попрацювати. Джордж, принеси, будь ласка, латинський словник — він, мабуть, десь у коридорі, на другому поверсі... Дякую! А ти, Люсі... — провадив він, коли Джордж вийшов, — лише ти зараз зможеш допомогти нам.

Я вирячилась на нього. За кілька хвилин він перетворився з похмурої, пригніченої особи на жвавого веселуна. Забувши про свої рани, Локвуд дивився на мене своїми блискучими темними очима. Цієї миті ніщо в цілому світі не захоплювало його так, як я.

— Розкажи-но мені... — почав він. — Я зазвичай про це не питаю, але розкажи мені, що ти відчувала ці останні два дні... особливо зараз, після того, як узяла кольє. Ти ж, сподіваюся, щось відчула?

Я поволі кивнула:

— Якщо ти маєш на увазі психічний залишок, то я справді дещо почула. Голоси, сміх... Небагато, проте я й не дуже старалася.

— А якщо ти постараєшся? — всміхнувся Локвуд.

— Ти хочеш, щоб я розчула в ньому все, що тільки зможу?

— Саме так! Чудова ідея! Ти можеш дізнатися щось важливе... скажімо, знайти якусь потрібну нам підказку!

Збентежена його пильним поглядом, я позирнула вбік:

— Ну... не знаю. Спробую, звичайно.

— Якщо хтось і зможе це зробити, то лише ти, Люсі. Твій слух — найкращий. Спробуй.

Ще кілька хвилин тому він збирався спалити це кольє. А тепер воно стало ключем до вирішення всіх наших проблем. Кілька хвилин тому він картав мене, а тепер беріг зіницю ока. Отакий він був завжди, Локвуд: часом від змін у його настрої перехоплювало подих, але його енергії й завзяттю неможливо було противитись. Я почула, як Джордж вовтузиться на другому поверсі, шукаючи словник, і водночас відчула несподіваний азарт — ми могли розкрити загадку дівчини-привида, діставали надію хоч якимось чином урятувати агенцію.

До того ж мене вельми вразили й потішили Локвудові захоплені слова.

Я скрушно зітхнула:

— Гаразд, спробую. Тільки обіцяти нічого не можу. Ти ж знаєш: із Втіленням часто передаються звуки, почуття, але не конкретні факти. Тож якщо...

— Чудово! До роботи! — Він підштовхнув кольє до мене. — Чим тобі допомогти? Може, вип’ємо по чашечці чаю?

— Ні. Просто помовч і дай мені зосередитись.

Спочатку я не почула нічого. Та, врешті, мені й так було зрозуміло, що справа ця не проста. Мені вже вистачало доказів гніву й ненависті дівчини-привида. Еге ж, її долі не позаздриш... Я дивилась на кулон, на вигини ланцюжка і намагалася позбавитись від будь-яких думок. Слід було затамувати всі почуття, налаштувавшись тільки на одне — те, що ховалося в кольє.

Аж нарешті я натрапила на нього. Холод металу пронизав мене.

Я чекала на відлуння спогадів.

І воно долинуло дуже скоро — так само, як і минулого разу. Спочатку я почула розмову чоловіка з жінкою: залунав гучний жіночих сміх, потім до нього приєднався чоловічий. Я відчувала шалені радощі жінки, її пристрасть і насолоду. Усю мою свідомість поглинув згусток неймовірного щастя... Аж тут сміх змінився — в ньому з’явилося щось істеричне. Чоловічий голос став твердіший, звуки переплутались. Мене пронизав крижаний, гострий жах... А далі радощі повернулись — і все було чудово, чудово, чудово!.. Раптом злагода й щастя знову згорнулись — голоси стали гучніші, лютіші, мене огорнули ревнощі й лють. Ці почуття то дужчали, то слабшали — ніби я крутилася на каруселі в Гоксемі, куди мене якось водила мати. Тоді я теж відчувала то веселощі, то страх — і не могла відділити одного від другого... Зненацька запала тиша. Суворий голос щось сказав мені, й мене пройняла нестримна злість, перемішана з відчайдушним болісним криком, — криком, який виявився моїм власним.

Я розплющила очі. Локвуд підтримував мене на стільці. Двері прочинились — і до кімнати вбіг Джордж.

— Що тут, у біса, таке?! — вигукнув він. — Вас не можна залишити вдвох навіть на хвилину!

— Люсі, — промовив блідий як крейда, Локвуд. — Пробач. Мені не слід було просити тебе про таке... Що сталося? З тобою все гаразд?

— Не знаю... — Я відштовхнула його руку й кинула кольє на кухонний стіл. Воно зблиснуло в сонячному світлі. — Мені не варто було слухати це відлуння. Воно надто потужне. Цілком пов’язане з її духом та спогадами. На якусь мить я стала нею — це було дуже неприємно. Її гнів просто неймовірний.

Я трохи посиділа в сонячній кухні, щоб оговтатись від уривків чужих почуттів, як від моторошного сну. Хлопці стояли й чекали.

— Дещо я все-таки можу сказати, — промовила я нарешті. — Не знаю, Локвуде, чи стане це нам у пригоді, однак я впевнена принаймні в одному: цим віє від усіх почуттів привида.

Глибоко зітхнувши, я поглянула на приятелів.

— Чим? — запитав Локвуд.

— Чоловік, що подарував їй кольє, — це її вбивця.

13

Ще до обіду ми здійснили невеличку прогулянку до станції метро «Бейкер-стрит». Було приємно опинитись надворі такої чудової сонячної днини. Настрій у всіх нас помітно покращав. Ми надягли своє буденне вбрання: Локвуд був у довгому брунатному шкіряному пальті, що так пасувало до його стрункої постави. Джордж нап’яв бридку товсту куртку з еластичним поясом, що тільки робив виднішим його черево. Я ж залишилась вірна своїм звичайним смакам: пальто, джемпер з високим коміром, коротка темна спідниця й леґінси. Рапіри ми про всяк випадок узяли з собою (я озброїлась однією з запасних). Це — окрім саден та синців на наших обличчях — красномовно натякало на наш фах, тож люди сахалися нас, тільки-но ми з’являлись.

Потяг на Ювілейній лінії метро, вщент заповнений пасажирами, просяк важким захисним запахом лаванди. Її букетики видніли в чоловіків на лацканах піджаків, а в жінок — на капелюшках. Світло мерехтіло на срібних брошках та шпильках для краваток. Усі п’ять хвилин до Ґрин-Парку ми їхали мовчки. Ніхто не проронив ані слова. Коли ми нарешті висіли з вагону на платформу, натовп провів нас настороженими поглядами.

У вагоні Джордж заклопотано гортав латинський словник. Коли ми зайшли на ескалатор, він витяг олівця з рота і зробив останню нотатку на клаптику паперу.

— Готово, — сказав він. — Я зробив усе, що міг. Що там було написано — Tormentum тент, laetitia meet? Отже, «tormentum» означає «мука» або «тортура», a «laetitia» — «радість» або «блаженство». «Meus, теа, теит» — це «мій, моя, моє». Отже, напис на кулоні я переклав так: «Моя мука — моя радість». — Він з ляскотом закрив словник. — Якесь нездорове любовне послання, еге ж?

— Це те саме, що я відчула, — коротко підтвердила я. — Їхні стосунки справді були нездорові Вони кидалися в крайнощі. Між ними панувало то безмежне щастя, то ревнощі й ненависть. І саме ці почуття врешті перемогли.

— Більше не думай про це, Люсі, — порадив Локвуд. — Ти виконала свою роботу. Тепер ми з Джорджем візьмемося до своєї. Як ти гадаєш, Джордже, чи довго ми просидимо в архіві?

— Недовго. Треба перегорнути місцеві газети — від тієї дати, на якій я зупинився минулого разу. Якщо нам трапляться ще якісь відомості про Аннабел Ворд — скажімо, поліція когось заарештувала, — ми відразу все з’ясуємо. До того ж можна переглянути й жовту пресу — адже дівчина була відомою світською особою.

Ми вийшли з метро на Пікаділлі. Сонячні промені проникали між високими будівлями, й ми опинялись то в сизому затінку, то знову на сонці. Довкола вже починалися надвечірні приготування. Біля дороги особливі розпилювачі розкидали зі своїх кошиків сіль, наче сніг. Під великими готелями одні служники наповнювали жаровні гілочками сухої лаванди, інші чистили над дверима захисні ліхтарі.

Ідучи, я розминала свої забиті суглоби: було приємно відчувати, як до тебе повертаються сили. Локвуд трохи накульгував, але це радше пасувало йому. Він зняв пов’язку з руки, якої торкнувся привид, щоб погріти шкіру на сонці.

— Якщо ми розплутаємо цей давній злочин, — казав він, — якщо викриємо вбивцю й помстимося за дівчину, з цього вийде чудова стаття в газеті. І вже точно забудеться те, що ми спалили будинок тієї жінки...

— І агенцію «Локвуд і К°» буде врятовано, — підхопила я.

— Сподіваюся... — Локвуд обминув чолов’ягу, що пропонував туристичні мапи з «безпечними» зонами міста, а також настирливого продавця заліза. — Проте нам потрібні хороші замовлення. І до того ж негайно.

— Як ти гадаєш, ДЕПРІК теж над цим працюватиме? — зауважив Джордж. — Це не входить до його пріоритетів, але там розслідують давні злочини, якщо вони пов’язані з теперішніми.

— Що ж, тоді нам варто поспішити, — відповів Локвуд. — Можна перейти отут.

Ми перебігли вулицю й переступили через відкритий рівчак, повний води. Вода лякала привидів, тому вузенькі рівчаки перетинали численні відомі вулиці Західного Лондона — особливо ті, де було багато крамниць: це дозволяло людям вільно гуляти й робити покупки вечорами. Спочатку уряд хотів прокласти такі рівчаки всім містом, проте виявилось, що це коштуватиме надто дорого. Тож передмістя врешті було віддано тільки під захист ліхтарів.

Проминувши високу кам’яну арку, ми врешті вийшли на широку, криву Риджент-стрит. Недалеко на тротуарі височів стенд. Над червоним наметом майоріли прапорці з золотими гербовими левами й фігурними літерами «Р».

— О, дивіться! — обізвався Джордж. — Гарячі каштани! Хочете?

Кілька хлопців і дівчат у темно-червоних куртках тинялися довкола стенду, безкоштовно роздаючи перехожим гілочки лаванди, соляні бомби й солодощі. Каштани смажились і тріскотіли на відкритих жаровнях; рябий хлопчина набирав їх великим совком і розсипав по паперових пакуночках. Волосся в агентів було охайно зачесане, рапіри — начищені, обличчя — вимучено-усміхнені. Вони репрезентували «Ротвел» — другу за віком найстарішу агенцію психологічних розслідувань у Лондоні, що завдяки постійній увазі преси здобула недосяжну популярність. За стендом було видно будівлю їхньої головної контори — величезну споруду з мармуру й скла. На прозорих розсувних дверях було зображено левів з роззявленими пащами й рапірами в лапах. Цю контору я добре знала — нещодавно саме тут я не пройшла свою чергову співбесіду.

Усміхнений хлопчина років десяти простяг мені пакуночок із каштанами.

— Дарунок від «Ротвела», — пояснив він. — Безпечної вам ночі!

— У нас не буває безпечних ночей, — буркнув у відповідь Локвуд. — Ходімо, Джордж.

— Я хочу їсти!

— Мені тебе жаль. Але ти не підеш вулицею з цим пакунком у руках. Це просто злочин — рекламувати власних конкурентів!

Проминувши хлопця, він рушив далі. Джордж повагався, тоді все-таки взяв пакунок і сховав у кишеню.

— Отак, — сказав він. — Далі від чужих очей. Відмовлятись від їжі на дурняк — не менший злочин.

Проштовхавшись крізь натовп, через кілька хвилин ми опинились на тихій площі позаду Риджент-стрит. Перед нами була не дуже гарна, але височенна цегляна споруда. На її дверях я побачила залізну табличку:

Джорджеві окуляри зблиснули. То була його територія: його обличчя — геть усе в плямах від каштанів — широко всміхнулось.

— Ми на місці. Тільки розмовляйте тихо — так годиться в бібліотеках.

Він провів нас через залізний бордюр і турнікет.

Я ще ніколи не бачила стільки книжок. У мене вдома читали нечасто, а ученицею Джейкобса я стала раніше, ніж пішла до школи. Зрозуміло, що заради навчання я мусила братися до книжок — без письмового іспиту не можна одержати жодного сертифікату, — тож у дванадцять років я зубрила напам’ять «Посібник Фіттес для мисливців за привидами». А потім? Правду кажучи, мені вистачало клопоту на роботі, щоб проводити дозвілля за читанням. Джейкобс, щоправда, часом посилав мене до місцевої бібліотеки, щоб пошукати там історичні подробиці про місця, де трапляються привиди (наприклад, про околиці Пагорба Шибениць, за півмилі від нашого містечка, — там зазвичай була сила-силенна Гостей). Однак Національний Архів Газетних Публікацій виявився найбільшим з усіх бачених мною сховищ друкованого паперу.

Архів мав шість величезних поверхів, розташованих довкола центрального приміщення. Ми стояли внизу, серед пальм та інших кімнатних рослин, а вгору тяглися рівні, геть заповнені книжковими полицями й читальними столами. З головної бані звисала велетенська залізна скульптура — почасти як оздоба, почасти для захисту. На кожному рівні за столами сиділи люди, що схилились над пожовклими газетами й часописами. Дехто з них вивчав Проблему, сподіваючись знайти засіб від тієї чуми, що вразила нас. Інші були агентами: я помітила блакитні куртки «Темворта», бузкові тони «Ґримбла» й похмурий темно-сірий колір «Фіттес». Не вперше мені спало на думку: чому в «Локвуда» досі немає своєї власної уніформи?

Локвуд, як і я, здавався дещо розгубленим, зате Джордж почувався тут своєю людиною. Минуло лише кілька хвилин, а він уже провів нас до ліфта, яким ми піднялися на п’ятий поверх, знайшов для нас вільний стіл, тоді зник на мить — і повернувся з товстелезною сірою текою.

— Тут усі ричмондські новини сорокадев’ятирічної давнини, — оголосив він. — Аннабел Ворд зникла наприкінці червня. Стаття, яку я знайшов, вийшла друком десь за тиждень після того. Локвуде, продивися, будь ласка, липневі газети. Вони, сподіваюсь, найбільше стануть нам у пригоді... Ти, Люсі, переглянь осінні відомості. А я тим часом погортаю деякі випуски «Світського Лондона».

Ми з Локвудом скинули пальта й покірно заглибились у захопливі — з першого погляду — сторінки «Ричмондського Оглядача». Уже найближчим часом я знайшла там стільки оголошень про місцеві свята, змагання й загублених котів, що в це просто важко було повірити. Щодо Проблеми — майже ні слова: зрозуміло було, що тоді її ще тільки-тільки починали обговорювати. Щоправда, мені трапилося кілька статей про встановлення перших захисних ліхтарів (які сьогодні геть заповнили країну) та про зриття бульдозером кількох кладовищ, які потім було засипано сіллю (від цього врешті довелося відмовитись — простіше й дешевше виявилось обгороджувати кладовища залізними ґратами). Про пошуки зниклої дівчини я не відшукала нічогісінько.

Локвудові й Джорджеві, що марно перегортав сторінки світських часописів з чорно-білими фотографіями, щастило аж ніяк не більше. Локвуд хвилювався дедалі дужче й тривожно позирав на годинник.

На сторінку переді мною впала тінь. Піднявши голову, я побачила трійцю, що стояла біля нашого стола. Двоє — підлітки, хлопець і дівчина, а третій — юнак. Усі вбрані в м’які сірі куртки й чорні лискучі штани — уніформу найстарішої в Лондоні агенції мисливців за привидами, славетної «Фіттес». Їхні рапіри в італійському стилі видавалися дорожчими й вишуканішими за наші. В руках молоді люди тримали сірі портфелі з емблемою «Фіттес» — срібним однорогом, що красувався також і на їхніх куртках.

Локвуд із Джорджем відразу підхопилися. Юнак усміхнувся до них.

— Привіт, Тоні! — сказав він. — Ти диви! Ніколи раніше не бачив тебе тут!

«Тоні»! За останні півроку лише я наважилася кілька разів назвати його «Ентоні». На якусь найкоротшу мить мені здалося, що вони добрі друзі. Та вже найближчої хвилини я переконалася, що це не так.

Локвуд усміхнувся у відповідь — проте якимось незвичним чином. Його усмішка нагадала мені вишкірену вовчу пашу. Очі недобре зблиснули.

— О, Квілле Кіпсе, — промовив він. — Як ся маєш?

— Заклопотаний. Дуже заклопотаний. А ти як ся маєш, Тоні? Пробач, але вигляд у тебе поганенький.

— Дурниці. Кілька синців. Нема часу розповідати.

— Еге ж, уявляю, як тобі бракує часу, — зауважив юнак. — До речі, інші про тебе вже все розповіли...

Він був худорлявий, із тонкими, майже пташиними рисами обличчя. Важив він, напевно навіть менше за мене. Його вузьке обличчя вкривало ластовиння, ніс був маленький, кирпатий, а каштанове волосся — коротко підстрижене. На його грудях виблискували чотири чи п’ять медалей, а на руків’ї рапіри — зелений коштовний камінь. Навряд чи зараз він користувався нею. Років він мав десь із двадцять, отож літа його активної роботи вже минули, а Талант здебільшого вичерпався — як у мого колишнього керівника Джейкобса чи інших нікому не потрібних керівників агенцій. Тепер він був просто начальником дітлахів, що стояли біля нього.

Локвуда, однак, ці кпини не дуже зачепили.

— То ти все знаєш, — мовив він. — Що ж тебе привело сюди?

— Скупчення привидів у дорожньому тунелі біля Мурґейта. Намагаємось з’ясувати, хто вони такі. — Він поглянув на наші папери. — Як я бачу, ви теж щось шукаєте?

— Так.

— «Ричмондський Оглядач»... О, зрозуміло! Той самий сумний випадок на Шин-Роуд? На щастя, ми в «Фіттес» шукаємо потрібні відомості до того, як вирушити на побачення з Гостем. Ми ж не такі дурні, як тобі відомо.

Хлопчина догідливо зареготав. Він був високий, довготелесий, із широким чолом і кучмою волосся мишачого кольору. Його товаришка промовчала — навряд чи вона взагалі мала хоч якесь почуття гумору. Зі своїм гострим маленьким підборіддям і русявим підстриженим волоссям з гривкою, що затуляла один бік чола, це дівча вельми скидалося на пластмасовий манекен.

— Хто це? — вирячилось воно на мене.

— Наша нова асистентка, — відповів Локвуд.

Я подала дівчаті руку:

— Люсі Карлайл. А тебе як...

Дівча з хихотінням відвернулось, ніби побачило щось цікавіше за мене.

— Будьте обережніші з Тоні, любонько, — звернувся до мене Квілл Кіпс. — Його останнього асистента спіткав недобрий кінець.

— Не турбуйтесь, у мене все гаразд, — лагідно всміхнулась я.

— Це тимчасово... Хіба ви не знаєте? З усіма, хто працює з Тоні, завжди кояться погані речі. Так триває з самісінького його дитинства...

Він намагався поводитися спокійно, та роздратовані нотки в голосі виказували його. Спочатку я не зрозуміла, до чого тут ці нотки. А ось Локвуд чудово зрозумів — від його безжурного настрою не залишилося й сліду. Він уже хотів щось відповісти, аж тут утрутився Джордж.

— Я теж дещо чув про тебе, Квілле, — сказав він. — Якось ти послав підлітка — самого — до катакомб у Саутворку, а сам тим часом чекав біля входу на «підкріплення». І що сталося з тим хлопчиною, Квілле? Чи його досі не знайшли?

Кіпс насупився:

— Хто про це розповів тобі? Усе було зовсім не так...

— А отой клієнт, якого торкнувся привид? Через те, що твої агенти залишили в його смітнику кістку?

Юнак почервонів:

— Звичайна помилка! Вони кинули її не туди, куди треба...

— До того ж, як мені відомо, в тебе найвищий рівень смертності з усіх керівників «Фіттес».

— Ну...

— Не найкращий послужний список, еге ж?

Запала мовчанка.

— До речі, в тебе штани розстебнулися, — додав Джордж.

Кіпс поглянув униз і переконався в невтішній правді. Його обличчя зачервонілося. Він хутко застебнув штани, вхопився за руків’я рапіри й ступив уперед. Джордж не поворухнувся, лише кивнув у бік таблички «ДОДЕРЖУЙТЕСЬ ТИШІ», що висіла на стіні.

Квілл Кіпс глибоко зітхнув, пригладив волосся і всміхнувся.

— Шкода, що я не можу заткнути твою свинячу пельку просто зараз, Кабінсе, — мовив він. — Настане час, і я це зроблю.

— Гаразд,— відповів Джордж. — А тим часом, може, повправляєшся на супротивниках свого зросту? Скажімо, на мишах чи кротах?

Кіпс щось мугикнув крізь зуби. Він кинувся вперед, у руці блиснула рапіра...

Щось майнуло перед моїми очима. Клинок брязнув об клинок. Локвуд ворухнувся ледь помітно, та його рапіра простяглась у напрямку Кіпсової й міцно притиснула його зброю до підлоги.

— Якщо вже хапаєшся за рапіру, Квілле, — зауважив Локвуд, — то спочатку навчися користуватися нею.

Кіпс не відповів. На його шиї пульсувала вена. Було видно, як під м’яким сірим рукавом його куртки напружилася рука: він намагався визволити свою рапіру, проте Локвуд без особливих зусиль не давав йому цього зробити. І клинки, і їхні власники не ворушились. Ми з Джорджем і двоє агентів «Фіттес» аж заклякли й зачаровано дивилися на них. Довкола лунало тільки тихе бурмотіння читачів.

— Ти так довго не втримаєш мене, — промовив нарешті Кіпс.

— І справді, — погодився Локвуд. Він крутнув рукою, вивернув зап’ясток — рапіра Квілла Кіпса вискочила з його пальців і встромилась у стелю.

— Чудово, — зауважила я.

Локвуд з усмішкою почепив свою рапіру на пояс і сів за стіл, залишивши Кіпса розлючено дихати в ніс. За мить юнак підстрибнув, сподіваючись ухопитися за руків’я рапіри, та помилився на кілька дюймів — і підстрибнув ще раз.

— Ще трошки вище, Квілле, — підбадьорливо мовив Локвуд. — У тебе майже вийшло.

Нарешті Кіпс упіймав руків’я — і сперся об стіл, щоб витягти клинок. Його агенти мовчали. Хлопчина посміхався, обличчя дівчати немовби скам’яніло.

— Ти заплатиш за це, Локвуде, — просичав Кіпс, витягаючи рапіру. — Присягаюсь, ти ще пошкодуєш за цим. Усі знають, що ДЕПРІК скоро закриє твій заклад, але цього мені замало. Я знайду спосіб змусити тебе страждати по-справжньому. І тебе, й твоїх придуркуватих друзів. Білле, Кейт, ходімо!

Він обернувся — і разом зі своїми лакизами подався геть. Немов погано тренований танцювальний ансамбль, вони водночас рушили до ліфта.

— Уже тоді, коли я з ним працював, він викидав отакі коники, — зауважив Джордж. — Йому б підлатати нерви... Як ти вважаєш, Локвуде?

Проте Локвуд знову закопався в папери, стиснувши губи в сувору лінію.

— До роботи, — пробурмотів він. — У нас замало часу.

Менше ніж за хвилину після вимушеної перерви Локвудові пощастило. Він переможно присвиснув, розгорнувши перед собою газету. Ось вона, Аннабел Ворд! Інша фотографія, але те саме знайоме біляве волосся й блискучі зуби. Цього разу на ній було щось на кшталт бальної сукні; її портрет прикрашав першу сторінку «Ричмондського Оглядача» сорокадев’ятирічної давнини.

ЕННІ ВОРД:

ПІДОЗРЮЮТЬ КОЛИШНЬОГО КОХАНЦЯ

У справі Аннабел (Енні) Ворд, тутешньої жительки, що зникла майже два тижні тому, з’явився новий поворот. Минулого вечора поліція заарештувала одного з її колишніх коханців.

Пан Г’юго Блейк, 22 роки, відомий азартний гравець і світська особа, нині перебуває під вартою в управлінні поліції на Бау-стрит. Офіційного звинувачення йому ще не висунуто.

Поліція повідомляє, що пан Блейк вечеряв разом з панною Ворд у нічному клубі «Галоп» у суботу 21 червня — тієї ночі, коли вона зникла. На повторному допиті він засвідчив, що залишив клуб відразу після панни Ворд, і зізнався, що відвіз її додому. Згідно з поліційними джерелами, ця пара була разом кілька місяців, проте закохані поволі охололи одне до одного. Стосунки Блейка з панною Ворд породили чимало чуток у світських колах. Під його впливом вона відмовилась від перспективної акторської кар’єри, хоча ще нещодавно шукала для себе нові ролі в к

— Г’юґо Блейк, — тихо промовила я. — Її колишній коханець. Б’юся об заклад, що це він подарував їй кольє.

Джордж кивнув:

— І саме він відвіз її додому тієї ночі... Здається, ми знаємо, хто скоїв цей злочин.

— Не поспішай, — зауважив Локвуд. — Його заарештували, але чи висунули йому звинувачення? Усе, що ми знаємо, — це те, що його могли ув’язнити, хоча тіла не знайшли.

Відповідь на це запитання знайшлася швидко. Невеличка стаття, надрукована через кілька днів, зазначала, що Г’юґо Блейка звільнили з-під варти за браком доказів. Прес-служба Скотленд-Ярду заявила, що справа Аннабел Ворд «глуха, як цегляний мур».

— Еге ж, як цегляний мур, — повторила я. — От уже бовдури! Тіло й справді було замуровано!

— Поліції забракло доказів, щоб притягти Блейка, — мовив Локвуд, вивчаючи статтю. — Він був єдиним підозрюваним у цій справі. Стверджував, що провів її додому, але всередину не заходив. Ніхто не зміг нічого довести, бо не знайшли ні тіла дівчини, ні будь-чого іншого, що могло б підтвердити Блейкову провину... Тому вони й відпустили його. От і чудово. Здається, Блейк — це і є той, хто нам потрібен...

Джордж трохи посунувся на стільці:

— Скільки років було тоді Блейкові?

— Двадцять два, — нагадала я. — А бідолашній Енні Ворд — лише двадцять.

— Відтоді минуло сорок дев’ять років. Тепер йому сімдесят один рік — якщо він, звичайно, ще живий.

— Б’юся об заклад, що живий, — суворо сказала я. — І живе цілком безкарно.

— Поки що, — посміхнувся Локвуд. — Це саме те, що нам треба: правильно все розіграти. Плану нас такий: ми виходимо на зв’язок із ДЕПРІК. Якщо Блейк живий, його заарештують. А ми тим часом вирушаємо по редакціях і розповідаємо газетярам усе. Убивцю спіймано через п’ятдесят років! Це матиме добрячий розголос!

— Усе це непогано, — промовив із сумнівом Джордж. — Тільки я не певен, чи варто поки що це розголошувати. Треба пошукати глибше, перевірити минуле Аннабел Ворд... — Він ляснув по стосові примірників «Світського Лондона» на столі. — Про неї повинні згадувати десь іще. Якщо нам пощастить, то ми знайдемо соковиті факти щодо Блейка, які зможуть...

— Це вже твій клопіт. — Локвуд з рипінням відсунув стілець і підхопився. — Скажеш мені, якщо знайдеш щось цікаве. А мені тим часом треба переговорити з деякими людьми. Цього ранку ми втратили трьох клієнтів. Це забагато для нашої агенції — нам не можна вештатися без діла...

— Гаразд, — Джордж замислено поправив окуляри. — Тільки не поспішай.

Локвуд щиро всміхнувся нам обом:

— Звичайно. Ви ж мене знаєте.

14

ВИКРИТТЯ

ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ!

ТІЛО ВБИТОЇ ЗНАЙДЕНО!

ТРІУМФ АГЕНЦІЇ «ЛОКВУД І К°»!

Тіло зниклої Аннабел (Енні) Ворд, чия неймовірна справа вже майже півстоліття вважалася «глухою», було нарешті виявлено в будинку на південному заході Лондона. Оперативні співробітники агенції «Локвуд і К°» майже цілу ніч бились із мстивим привидом жертви, перш ніж знайшли і знешкодили її рештки.

«Ми мало не загинули, розповів молодий керівник агенції Ентоні Локвуд. — Проте нам хотілось не лише знищити привид. Нам хотілось дізнатися, хто ця невідома дівчина».

Команді оперативників після довгих заплутаних пошуків пощастило встановити особу панни Ворд. ДЕПРІК надав згоду розпочати розслідування її вбивства.

«Для нас не має значення давність чи важкість справи, — сказав пан Локвуд. — Ми чудово впоралися зі своєю роботою — завдяки високому фаховому рівню й увазі до подробиць. Звичайно, ми рятуємо людей від Гостей, але також цікавимось людськими історіями, що спричиняють їхню появу. Бідолашна Енні Ворд давно мертва, а її вбивця так і не дістав покарання. Люсі Карлейл — одна з наших кращих співробітниць — встановила психологічний зв’язок із Гостем — і, незважаючи на пекельну лють привида, одержала речові докази, які скоро виведуть нас на особу злочинця. На жаль, це все, що я можу поки що розповісти, однак невдовзі, сподіваються, з’являться новини, які відновлять усі подробиці тієї давньої трагедії».

— Чудова стаття, — уже вдвадцяте, мабуть, за день повторив Локвуд. — Краще й не напишеш.

— Тільки моє прізвище надрукували з помилкою, — зауважила я.

— А про мене взагалі не згадали, — підхопив Джордж.

— Я маю на увазі загальний зміст. — Локвуд усміхнено оглянув нас. — Шоста сторінка «Таймса» — ми ніколи ще не мали такої реклами. Це новий поворот у справах нашої агенції. Нарешті ми його дочекались!

Він здригнувся від холоду й переступив з однієї смердючої купи гною в іншу.

Була майже восьма година вечора — наступного дня після нашої подорожі до Архіву. Ми стояли в темному садку, серед кущів аґрусу, й чекали на привида. Не найприємніша робота з усіх, відомих людині.

— Температура? — запитав Локвуд.

— Досі падає, — відповів Джордж, поглянувши на термометр, екран якого слабко світився серед переплетеного аґрусового галуззя. Вогні у вікнах горішнього поверху будинку ховалися за сірими шторами. Десь удалині загавкав собака. Футів за двадцять від нас чорне гілля верби звисало донизу, наче замерзлі струмені дощу.

— Сморід ніби посилився, — зазначила я. Мої руки й ноги обважніли, а думки переповнились чужими для мене почуттями марноти й відчаю. В роті з’явився присмак гнилизни. Щоб освіжитись, я кинула до рота ще один м’ятний льодяник.

— От і гаразд, — відповів Локвуд. — Виходить, уже скоро.

— Добре, що ти розповів у ДЕПРІК про Енні Ворд, — несподівано мовив Джордж. — Але я досі вважаю, що вплутувати сюди пресу було зарано. Поліційне розслідування щойно розпочалося — хтозна, до чого воно призведе.

— Чому ж? Барнс не дуже зрадів, що ми обійшли його з установленням особи дівчини. А от Г’юґо Блейк вельми зацікавив його. Він уже з’ясував, що цей Блейк — ніби успішний підприємець, що встиг, однак, кілька разів побувати у в’язниці за шахрайство і один раз — за розбійний напад. Не дуже приємний чолов’яга. До того ж ми мали рацію: він живий і здоровий, і мешкає тут-таки в Лондоні.

— Вони затримали його? — спитала я.

— Збиралися до нього сьогодні. Можливо, вже й заарештували.

— Примарний туман... — зауважив Джордж.

І справді, сизий серпанок здіймався від землі й мерехтів у повітрі. Його тоненькі, наче макарони, нитки розповзались між вербою й огорожею.

— Ти щось чуєш, Люсі? — спитав Локвуд.

— Те саме. Шелест листя. І рипіння — увесь час рип, рип, рип.

— Гадаєш, мотузок?

— Можливо.

— Джордж, а ти щось бачиш?

— Поки що ні. А ти? Може, Смертні Вогні над землею?

— Ніби є, але нерухомі. Серед гілля верби.

— Люсі, дай мені льодяника, — попросив Джордж. — Я забув свої.

— Тримай.

Я простягла йому пакуночок. Розмова вщухла. Ми спостерігали за вербою.

Попри всі великі Локвудові надії на цю статтю, ми ще не відчували жодної вигоди від несподіваної слави, й завдання цього вечора нічим не відрізнялось від останніх завдань у нашому журналі. Нас викликало молоде подружжя, що відчувало страх і тривогу в садку біля їхнього будинку. А нещодавно вночі їхні діти (чотирьох і шести років) розповіли, що бачили з вікна — серед гілля верби — чорну тінь. Батьки тоді стояли поруч із дітьми, однак нічого не помітили.

Ми з Локвудом уже оглянули цей садок сьогодні зранку. Верба була старезна, з довгим товстим гіллям. Ми знайшли там Смертний Вогонь, слабкий сморід і повзучий страх. Тим часом Джордж, який провів цілий день в Архіві, простудіював історію будинку. Він, зокрема, виявив один прикметний випадок. 1926 року тогочасний господар, пан Генрі Кіченер, повісився десь у садибі, однак точного місця його самогубства так і не було встановлено.

Отже, ми мали всі причини підозрювати дерево.

— Я досі не розумію, чому ти розповів про мене, а не про кольє, — сказала я. — Вийшло так, ніби Енні Ворд розповіла особисто мені про свого вбивцю — хоча насправді я дізналась від неї самі дурниці. Привиди взагалі не кажуть нічого певного. Спілкування з ними — це лише поодинокі уривки.

— Знаю, — всміхнувся Локвуд. — Але це не зашкодило твоїй зірковій репутації. Нам потрібні термінові замовлення від нових клієнтів. А про кольє я не згадав навмисне, — по-перше, щоб припасти його для майбутніх статей, а по-друге — через те, що Барнс теж нічого про нього не знає.

— Ти нічого не розповів Барнсові?! — приголомшено запитав Джордж. — Навіть про напис?

— Поки що ні. Він досі сердитий на нас, а те, що Люсі взяла з собою небезпечний артефакт — злочин. Гадаю, що це безпечніше буде приховати. Чого нам, власне, тривожитись? Насправді кольє нічого не додасть до цієї історії. Блейкова провина очевидна й без нього... До речі, Джордже, ти знайшов що-небудь новеньке про справу Ворд?

— Умгу. Кілька фотографій. Дуже цікаві. Покажу, коли повернемось додому.

Час збігав. Холод дужчав. Верба навіювала сумні думки про самогубство, порожнеча і відчай повзли між клумбами, чагарниками і розкиданими по садку дитячими іграшками. Гілля верби поволі загойдалось, хоч надворі не було ані найменшого вітерця.

— Цікаво, чому він так учинив, — пробурмотів Локвуд.

— Хто? — перепитав Джордж. — Г’юґо Блейк?

— Ні, я міркую про цю справу. Чому цей чоловік повісився?

— Він утратив близьку людину, — втрутилась я.

— Справді? Чому ти так гадаєш, Люсі? Хіба це було в Архіві, Джордж?

В моїй голові було геть порожньо. Я лише прислухалася до рипіння дерева.

— Не знаю... Може, я й помиляюся.

— Стривайте! — Локвудів голос зненацька посуворішав. — Я бачу тінь... так! Ви теж її бачите?

— Ні. Де вона?

— Тут! Невже не бачите? Стоїть під деревом і дивиться вгору.

Я відчула, що поряд хтось є: від верби насунулась невидима хвиля, кров застугоніла у вухах. Однак мій Зір був помітно гірший за Локвудів, тож дерево досі залишалося для мене плутаниною тіней.

— У нього в руці мотузок, — бурмотів Локвуд. — Він мусить раз по раз стояти тут і вішатись...

Часом допомагає, коли відвертаєш увагу на щось інше. Я подивилась на огорожу садка, потім — знову на дерево: мій погляд зупинився на блідому, тонкому, нерухомому силуеті, який укрили темною сіткою тіні гілок.

— Бачу, — прошепотіла я. Привид справді зирив угору, запрокинувши голову так, ніби в нього зламана шия.

— Не дивися йому в обличчя, — порадив Джордж.

— Гаразд, я підійду ближче, — сказав нарешті Локвуд. — Зберігаємо спокій... Хай йому чорт! Щось спіймало мене!

Брязнуло залізо — ми з Джорджем витягли рапіри. Я освітила ліхтариком Локвуда, який заклякло стояв поруч.

— Нічого, — я ще раз обвела його променем ліхтарика. — Просто край твого пальта зачепився за аґрусовий кущ.

— О, тоді все гаразд. Дякую.

Джордж пирхнув:

— Твоє пальто надто довге! Коли-небудь воно вб’є тебе!

Локвуд швидко відчепив пальто від куща. Постать під вербою тим часом не ворушилась.

— Прикрийте мене, — попросив Локвуд, витяг рапіру й поволі рушив до дерева. Примарний туман клубочився біля його ніг, розвіюючись за кожним кроком. Ми з Джорджем кралися позаду, тримаючи напоготові соляні бомби.

— Я вже близько, — прошепотів Локвуд. — Але привид не реагує. Це просто Тінь.

Тепер я чітко бачила цю тінь: невиразний обрис чоловіка в сорочці з короткими рукавами й штанях до колін... Бліде обличчя обернене вгору. Я намагалась не дивитись привидові в обличчя, та встигла почути відлуння давнього горя: втрачена любов і відчай міцно вп’ялись у серце... Долинув тяжкий стогін...

Привид зрушив з місця. Я побачила, як у повітрі майнув мотузок. Зашморг злетів до гілля...

У дерево ніби вдарила невеличка ракета. Тінь потрапила під соляний душ, захиталась і зникла. Сіль спалахнула зеленими вогниками й посипалась на землю, наче смарагдовий сніг.

— Навіщо ти це зробив? — обернулась я до Джорджа.

— Тільки без нервів! Він ворушився, а Локвуд був поряд. Тут нема чого ризикувати...

— Він не збирався нападати, — боронилась я. — Він надто перейнявся спогадами про свою дружину...

— Про дружину? Звідки ти це знаєш? Ти щось почула від нього? — допитувався Джордж.

— Ні...

— То звідки?..

— Це не має значення. — Локвуд розсунув гілля верби. Біля його черевиків мерехтіли й згасали зелені іскри. — Він зник. Треба розсипати тут залізо, й ходімо погріємось.

Деякі справи — такі, як ця,— вирішуються просто й швидко. Проте й тут не обійшлося без проблем. Наступного ранку ми виявили зашморг, міцно прикручений до горішньої гілки — прямісінько над місцем появи привида. Мотузок аж зрісся з деревом, тож витягти його ніяк не вдалося: все, що тільки можна, довелося спиляти, обсипати сіллю й спалити. А через три дні господарі зрубали й саму вербу.

Удома, на Портленд-Роу, на нас чекав сюрприз — припаркований біля будинку поліційний автомобіль з увімкненими вогниками й заведеним мотором. Тільки-но ми з’явились, як до нас вийшов сержант ДЕПРІК — здоровий голомозий чолов’яга, кремезний і короткошиїй, у звичайній синій уніформі.

Він непривітно поглянув на нас:

— «Локвуд і К°»? Нарешті, хай вам біс! На вас чекають у Скотленд-Ярді.

Локвуд спохмурнів:

— Зараз? Такої пізньої пори? Ми щойно повернулися із завдання!

— Не має значення. Вас викликає Барнс. Ви мусили бути в нього ще дві години тому.

— А до ранку він не може зачекати?

Рука полісмена — рожева й товста, мов кавалок шинки, — значуще ковзнула по залізному кийку на поясі:

— Ні.

Локвудові очі зблиснули:

— Що ж, красномовне запрошення... Гаразд, сержанте. Ходімо.

Штаб-квартира Скотленд-Ярду, до якого належали й звичайні лондонські поліційні сили, й відділення ДЕПРІК, що стежили за міськими вулицями в похмурі нічні години, — містилася в центрі столиці, на Вікторія-стрит, у клиновидній будівлі зі сталі й скла. Поряд видніли контори «Гільдії Копачів Могил», «Спілки Поховальних Бюро», а також компаній «Залізо Ферфекса», «Корпорація Солеварів» і, звичайно ж, відомої корпорації «Світанок», що постачала обладнання для більшості агенцій з полювання за привидами по всій країні. З іншого боку від Скотленд-Ярду височіли храми провідних світових релігій. Кожна з цих могутніх організацій виступала як осередок війни з Проблемою.

За Скотленд-Ярдом у металевих бочечках курилась лаванда, вздовж тротуарів тяглися рівчаки зі свіжою водою. Двоє підлітків з червоними носами стояли біля дверей — вони відбували нічну варту, охороняючи контору від надприродних загроз. Побачивши нас, вони виструнчились і заховали за спину кийки, поки ми з сержантом пройшли повз них і піднялися сходами до відділення ДЕПРІК.

Як і завжди поночі, контора аж кипіла клопотами. На стіні висіла велетенська мапа Лондона, поцяткована десятками крихітних вогників — зелених та жовтих, що позначали місця нічних пригод. Довкола метушились чоловіки й жінки в уніформі— бігали з паперами, гучно відповідали по телефону, роздавали накази керівникам з «Фіттес» та «Ротвела», які зазвичай допомагали ДЕПРІК у роботі. Повз нас промчав молодий агент із оберемком рапіру руках; поряд двоє полісменів тихенько сьорбали каву — їхні бронежилети курились від ударів ектоплазми.

Сержант залишив нас у приймальні. Тут було трохи спокійніше. В повітрі лунало тільки гудіння вентиляторів над нашими головами, вітерець від яких побрязкував біля стелі залізними підвісками.

— Цікаво, чого від нас хоче Барнс? — запитала я. — Дізнатися щось іще про пожежу?

Локвуд стенув плечима:

— А я сподіваюсь, що в нього є новини про Блейка. Може, вони вже заарештували його, і він зізнався...

— До речі... — Джордж пошукав у своїй торбині. — Поки ми чекаємо на нього, перегляньмо ці нотатки з Архіву. Я знайшов нові відомості про Енні Ворд. Здається, що п’ятдесят років тому вона встигла перебрати цілу компанію «золотих» молодиків, серед яких були й завсідники наймодніших лондонських барів. За рік до її смерті «Світський Лондон» надрукував її фотографію з одним таким молодиком. Ось вона. Впізнаєте? І, сподіваюсь, не тільки Енні?

Джордж подав мені кілька чорно-білих фотографій — здебільшого з балів та вечірок, але також і з казино. На кожній фотографії купчились молоді дженджуристі красені. Крім кольору вбрання (чи радше відсутності кольору) вони мало чим відрізнялись від тих, що заповнювали сторінки сучасних часописів, які читав Локвуд; ба навіть більше — вони були так само нудні. Аж тут на третій або четвертій сторінці я знайшла дещо цікаве. На одній із цих сторінок було надруковано дві фотографії. З однієї на камеру всміхався сипматичний юнак у чорному циліндрі, піджаку і з краваткою-метеликом. Сорочка на ньому була з мереживом, що майже повністю ховалося за ціпочком у руці, обтягнутій білою рукавичкою. Темне довге волосся спадало пишними локонами; гарне обличчя аж пашіло здоров’ям. Усміхався він гордовито й загадково, ніби казав; «Я знаю, як я подобаюсь тобі і як би ти раділа нагоді бути зі мною».

Під фотографією був підпис: «Пан Г’юґо Блейк: Нинішній герой нашого міста».

— То ось він який, — прошепотів Локвуд.

Я дивилась на це виглянцюване, самовдоволене лице, та перед очима поставало інше — вкрите пилом і павутинням.

— А тут теж він, — провадив Джордж.

Поряд була інша фотографія — цього разу цілої групи людей. Молодики й дівчата стояли біля фонтану. Напевно, то був утомливий літній світський прийом — чоловіки красувались у білих сорочках і краватках, жінки — в бальних сукнях із голими плечима, коштовними оздобами, блискітками й ще бозна-чим — я не дуже знаюсь на святковому вбранні. Чорно-білий знімок не передавав фарб, проте я була певна, що ці сукні мали якнайкращі кольори. Дівчата стояли попереду, молодики юрмились за ними. Усі всміхались на камеру так, ніби вони — господарі цього світу; можливо, одначе, що так воно й було. Посередині стояла Енні Ворд — прекрасна, осяяна світлом. Жінки довкола ніби перебували в її затінку — судячи з їхніх ніякових усмішок, вони чудово це розуміли.

— Ось Блейк, — Джордж показав пальцем на високу усміхнену постать у задньому ряду. — Прямісінько за її плечем. Навіть тут не залишає її.

— Погляньте... — Я показала на крихітний овал, що ледь помітною цяткою виднів на шиї дівчини. Мені аж стиснуло горло. — На ній кольє!..

— О, ви всі вже тут? — Інспектор Барнс стояв на порозі й дивився на нас. Він здавався натомленим: навіть його вуса немічно обвисли. В одній руці він тримав теку з паперами, а в другій — пластмасову чашечку з кавою. — Яка радість! Ви часом не збираєтесь знову вилити мою чашку на мене?

— Ми прийшли на ваш виклик, пане Барнсе, — байдуже відповів Локвуд. — Чим можемо стати вам у пригоді?

— Можете, але не всі.. Дещо потребує пильнішої уваги. — Барнс поглянув на Джорджа. — Ви вже позбулися тієї склянки з привидом, Кабінсе?

— Звичайно, пане Барнсе, — мовив Джордж.

— Гм-м... Якщо так, то ні ви, ні пан Локвуд мені не потрібні. А з панною Карлайл я хотів би поговорити. — Барнсові очі втупились у мене. — Ходімо зі мною, панночко. А ви почекайте тут.

Біль тривоги пронизав мої груди. Я стривожено поглянула на Локвуда, що насуплено ступив уперед.

— Пробачте, інспекторе, — сказав він. — Панна Карлайл — мій співробітник. Я наполягаю на своїй присутності...

— Якщо ви хочете й далі заважати розслідуванню, — буркнув інспектор, — побалакаємо пізніше. А поки що — на цей тиждень мені вас вистачило. Зрозуміло? Що ви ще хочете сказати?

Локвуд замовк. Я всміхнулася до нього:

— Нічого. Все буде гаразд.

— Авжеж, гаразд. — Барнс відчинив двері й провів мене всередину. — Не сумуйте. Це ненадовго.

Він провів мене через увесь поверх до темних сталевих дверей біля дальньої стіни. Потім набрав номер на кодовому замку: двері від’їхали — й за ними виявився довгий тихий коридор, освітлений неоновими лампами.

— Ваш приятель Локвуд сказав мені, що ви встановили зв’язок із привидом Енні Ворд, — промовив Барнс, ведучи мене коридором. — Це правда?

— Так, сер. Я чула її голос.

— Він також сказав, що ви дістали важливі свідчення про її смерть — про те, що її вбив колишній коханець.

— Так, сер.

Власне, це теж була правда. Я дістала ці свідчення, доторкнувшись до кольє. Від дівчини-привида я їх не чула.

Барнс поглянув на мене скоса:

— Коли вона говорила з вами, вона назвала ім’я вбивці?

— Ні, сер. Це були... тільки уривки спогадів. Так, як це часто трапляється в Гостей.

Інспектор пирхнув:

— Подейкують, що Маріса Фіттес колись проводила цілі розмови з привидами Третього Типу й дізнавалася чимало цікавого. Однак це рідкісний Талант, та й привиди ці — теж рідкість. Сучасні агенти здебільшого — дрібнота... Нарешті! Ось ми й на місці — в Зоні Особливої Охорони.

Ми зійшли бетонними сходами на нижчий поверх. Тамтешні двері були з важкого заліза, позначені попереджувальними знаками: жовтими трикутниками з чорними облямівками, з яких шкірилися черепи — один або навіть два. Повіяло холодом: ми, напевно, були глибоко під землею.

— А тепер слухайте, — почав Барнс. — Дякую вам за ваші відкриття. Вони по-новому висвітлили для нас справу Аннабел Ворд. — Він ще раз позирнув на мене скоса. — Не думайте, що нам не вдалося б установити її особу. Ви зробили це швидше, бо вам не довелося розбирати той смітник, який ви — троє дітлахів-бешкетників — залишили після себе на Шин-Роуд. Це вам вдається найкраще... Будь-що, однак, я певен, що справжній винуватець тут — Г’юґо Блейк. Сьогодні я заарештував його.

Мені аж тьохнуло серце:

— Чудово!

— Проте, — Барнс зупинився біля простих залізних дверей, — Блейк, як і п’ятдесят років тому, все заперечує. Каже, що лише підвозив дівчину додому, а всередину не заходив.

— Він бреше, — мовила я.

— Я теж певен, що він бреше, але мені потрібно більше доказів. Тому я й запросив вас сюди. Проходьте, будь ласка.

Перш ніж я встигла відповісти, він завів мене до темної комірчини, де були тільки два металеві стільці зі шкіряними сидіннями й невеличкий столик. Стільці стояли біля протилежної стіни, а на столику я побачила прикріплену лампу й чорний телефонний апарат.

— Сідайте, панно Карлайл. — Барнс підняв слухавку й заговорив у неї. — Все гаразд? Він тут? От і добре.

Я вирячилась на нього:

— Про що ви хочете зі мною говорити? Поясніть мені, будь ласка, що тут відбувається!

— Психічні контакти, як із тією мертвою дівчиною, — речі дуже суб’єктивні, — зауважив Барнс. — Для них важко підбирати слова. Ви пам’ятаєте одне й забуваєте інше. В голові геть усе переплутується. Цілком можливо, що привид уже розповів вам набагато більше про свою смерть, ніж ви переказали нам. Скажімо, показав обличчя вбивці...

Я хитнула головою, зрозумівши, до чого ведеться:

— Ви про Блейка? Ні. Я щойно бачила його фотографію. Мені вона незнайома...

— Тоді він міг мати інший вигляд, — наполягав Барнс. — Ну, починаймо?

Мене огорнула тривога:

— Пане Барнсе, я не хочу цього робити. Я розповіла вам усе.

— Просто подивіться. Це однобічне скло. Він вас не побачить і не дізнається, що ви тут.

— Будь ласка, пане Барнсе...

Інспектор, не звертаючи на мене уваги, увімкнув лампу на столі. Жалюзі всередині розсунулись, наче завіса в театрі, відкривши світлу кімнату. Там на металевому стільці обличчям до нас сидів чоловік. Хоч нас розділяло однобічне скло, між нами було не більше, ніж два-три метри.

То був підстаркуватий добродій в ошатному чорному костюмі в тоненьку рожеву смужку, з рожевою краваткою й таким самим носовичком, що визирав з кишені. Чорні черевики блищали глянцем. Г’юґо Блейк залишався таким самим дженджиком, як на чорно-білому знімку з часопису півстолітньої давнини. Його сиве волосся, зачесане назад, досі спадало до плечей м’якими пишними локонами.

Усе було те саме, крім обличчя.

З пещеного й самовдоволеного воно перетворилось на спустошене й зморене. Сіра зморшкувата шкіра так щільно обтягала череп, що, здавалось, от-от лусне. Від носа щоками й підборіддям розповзлися тоненькі сині судини. Вузькі губи стяглися тонкою лінією. А очі...

Очі були найстрашніші. Запалі, порожні, досі блискучі, але крижані, вони водночас полум’яніли злобою й розумом, аж пронизуючи чорну поверхню стіни. Лють цього чоловіка була помітна відразу. Він зчепив пальці на колінах, мов пазурі. Він щось говорив, однак я не чула жодного слова.

— Блейк багатий, — усміхнувся Барнс, — і користується цим, як йому заманеться. Йому не дуже весело тут сидіти. Проте це не ваші проблеми. Дивіться пильніше, панно Карлайл. Очистіть розум, пригадайте, що показала вам убита дівчина. Нічого не спливає в пам’яті?

Я глибоко зітхнула, намагаючись відкинути тривогу. Врешті-решт, усе гаразд. Він мене не бачить. Зроблю, що хоче Барнс, і все скінчиться.

Я зупинила погляд на Блейковому обличчі...

Тієї ж миті очі старого вирячились просто на мене — ніби він дивився крізь бар’єр і знає, що я там.

Блейк вишкірився на мене всіма своїми зубами.

Я засовалась на стільці.

— Ні! — вигукнула я. — Годі! Я нічого не відчуваю. Нічого не пригадую. Будь ласка! Будь ласка, зупиніть це! Досить!

Барнс повагався, але все-таки натиснув на кнопку. Жалюзі знову зімкнулись, заховавши й світлу кімнату, й вишкіреного чоловіка.

15

— Люсі! — окликнув мене Локвуд. — Зачекай! Нам треба поговорити!

— Ні. Не хочу.

— Не біжи так швидко! Я розумію, що ти сердишся, але й ти зрозумій — я ж не знав, що Барнс попросить тебе це зробити!

— Справді? А трохи подумати не пробував? Через твою дурнувату статтю цілий світ тепер знає про мій духовний зв’язок з Аннабел Ворд! Я — ні сіло ні впало — опинилась у центрі розслідування!

— Люсі, будь ласка... — Локвуд ухопив мене за рукав і зупинив просто посеред дороги. Ми саме були в Мейфері, на півдорозі додому. Тихі будинки ховалися за високими мурами й щільним туманом. Повертало на північ. Жодного привида довкола не було.

— Не чіпай мене! — я висмикнула руку. — Це через твою статтю я сьогодні опинилася віч-на-віч з убивцею! І мені цього вистачило — донесхочу! Ти ж не бачив його очей, Локвуде. А я бачила й відчувала, як він дивиться на мене!

— Він не міг тебе бачити, — пробурмотів Джордж, що саме відвернувся від нас і, тримаючи напоготові рапіру, оглядав туман.

Дорогою ми помітили одного-єдиного Гостя — самотню постать у Ґрин-Парку, що поволі пливла алеєю, — та все одно насторожились, Ніхто не знає, що чекає на тебе в Лондоні за найближчим рогом.

— Він не міг тебе бачити, — повторив Джордж. — Ти ж була за склом. Звичайно, він знав, що хтось там є, й просто вирішив познущатися. Це все, на що він був спроможний.

— Неправда! — хутко заперечила я. — Блейк знав, що це саме я. Він теж, як і всі, читав цю статтю! Він знає все про агенцію «Локвуд і К°», про те, як Люсі «Карлейл» дістала проти нього серйозні докази! Він так само легко дізнається й про те, де ми живемо. Якщо його випустять на волю, ніщо не завадить йому прийти до нас!

Локвуд хитнув головою:

— Люсі, Блейк нізащо не прийде до нас.

— А якщо й прийде, — підхопив Джордж, — то ду-у-уже повільно, з ціпочком. Йому ж сімдесят один рік!

— Я мав на увазі те, що його не випустять, — провадив Локвуд. — Його звинуватять і спокійно замкнуть у в’язниці... До речі, що ти там казала про очі? У Джорджа теж незвичайні очі, але ж ми його не сахаємось!

— Дякую й на цьому, — буркнув Джордж. — Я завжди вважав, що очі — моя прикметна риса.

— Твоя правда, Джордж, але в тім-то й твоя біда... Послухай, Люсі. Я розумію, чому ти сердишся, й сам серджуся не менше. Барнс не мав права примушувати тебе діяти проти волі. Це звичайна поведінка ДЕПРІК — вони вважають, що самі порядкують тут... Проте вони принаймні не порядкують нами, — Локвуд підняв руки над дорогою, де клубочився туманний вихор. — Погляньте навкруги! Щойно минула північ. Ми самі в порожньому місті. Всі інші сплять, позамикавши двері й обвішавши вікна амулетами. Усім страшно — крім тебе, мене й Джорджа. Ми самі обираємо, куди нам іти, — без наказів Барнса, ДЕПРІК чи будь-кого. Ми цілком вільні!

Я щільніше загорнулась у пальто. Локвуд, як і завжди, казав чистісіньку правду. Будь-що це добре — стояти серед ночі з рапірою на поясі, в компанії приятелів. Смуток, навіяний нашим коротким візитом до Скотленд-Ярду, поволі згасав. Мені трохи покращало на душі.

— Власне, ти кажеш правду...— промовила я. — Ти й справді вважаєш, що Блейка залишать під вартою?

— Безперечно, залишать.

— До речі, Люсі, — втрутився Джордж, — зараз ми тебе підбадьоримо. Коли ми чекали на тебе, то бачили Квілла Кіпса. Він — у групі «Фіттес», що цієї ночі працює з ДЕПРІК. Зазвичай це доручають по черзі їм і «Ротвелові»... Отже, цього вечора Кіпсові пощастило патрулювати каналізацію. Його команді довелося тісно поспілкуватися з чимось вельми смердючим — я не маю на увазі Гостя... Якби ти його бачила! Як він просяк!

Я мимоволі зареготала:

— В Кіпса принаймні є робота. А наш журнал досі порожній.

— Краще бути бідним, ніж смердючим, — зауважив Джордж.

Локвуд стиснув мені руку:

— Ходімо. Про завтрашній день не турбуйся. Щось-таки зміниться на краще. Рушаймо краще додому — я мрію про бутерброд з арахісовим маслом!

Я кивнула:

— А я — про какао з печивом!

Туман тим часом густішав. Він обвивав залізне поруччя, клубочився довкола захисних ліхтарів, змазуючи й закручуючи їхні промені. Наші черевики гучно цокали об бруківку, химерно відлунюючи з того боку дороги; здавалося, ніби поруч якась інша трійця невидимо пробиралася крізь темряву.

Захисний ліхтар на Портленд-Роу було зламано. Всередині цоколя мерехтіли блакитні іскри, яскраве біле світло змінилося непевним червоним. Вікна в сусідніх будинках були темні, штори на них — опущені. Туман снувався довкола нас, коли ми підійшли до своїх дверей.

Локвуд ступав першим. Він простяг руку, щоб відчинити хвіртку, і раптом закляк. Ми з Джорджем налетіли на нього ззаду.

— Джордж, — тихо промовив Локвуд. — Ти останнім брав кольє Енні Ворд. Куди ти його подів?

— Поклав на полицю, до інших трофеїв. А що трапилось?

— А склянку з ним ти запечатав? Не забув?

— Звичайно, ні. А що...

— Я щойно бачив світло в вікні нашого кабінету.

Він показав уперед, через поруччя. Двір, куди виходили підвальні двері, був темний; його навскіс розтинав непевний помаранчевий промінь від ліхтаря, що стояв біля будинку № 37. Збоку від цього променя було видно наше вікно: вдень крізь нього можна було побачити краєчок мого стільця і вазу з квітами, що стояла посередині мого письмового стола. Та зараз там було темно — ніби на стіні хтось намалював чорний прямокутник.

— Я нічого не бачу, — прошепотів Джордж.

— Це тривало лише секунду, — пояснив Локвуд. — Можливо, слід від якогось потойбічного світла... Ні, ось воно знову!

Цього разу ми всі помітили слабке, непевне мерехтіння, що вигравало всередині на склі. Нам аж скувало руки й ноги. Ми не ворушились.

— Ліхтарик, — поволі промовив Джордж.

— Хтось удерся до нашого будинку, — кивнула я. Мені поза шкірою пробіг мороз.

— Хтось такий, що не боїться гуляти вночі, — підтвердив Локвуд. — Це означає, що він озброєний. Якнайменше — рапірою або Грецьким Вогнем. Гаразд, поміркуймо. Як він потрапив усередину?

Я придивилася до стежки:

— Парадні двері ніби цілі.

— Може, перевірити задні? — запропонував Джордж. — Він міг удертися через садок.

— Тільки якщо ти в них не застрягнеш... Ні, нам треба діяти разом. Заходьмо через парадні двері, як завжди, тільки тихо. Вперед!

Локвуд мовчки попрямував стежкою. На ґанку він зупинився й показав на невеличку тріску, відламану від одвірка. Тоді штовхнув двері — ті поволі відчинились.

— Замок зламано, — прошепотів Джордж.

— Якщо він увійшов таким чином, то ми захопимо його зненацька, — відповів Локвуд. Поманивши нас ближче, він прошепотів нам просто у вуха: — Перевіримо долішній поверх, а тоді вирушимо крученими сходами в підвал. І щоб я не чув ані звуку.

— А горішні поверхи?

— Не варто ризикувати. Підлога рипить. Він, напевно, нишпорить у кабінеті. Рапіри напоготові? Зараз ми його знайдемо, оточимо і роззброїмо.

— А якщо він пручатиметься? — запитала я.

— Застосуємо силу, — коротко блиснув зубами Локвуд.

У передпокої було темно. З глибини дому не лунало жодного звуку. Зачинивши за собою двері, ми трохи зачекали, поки наші очі звикнуть до темряви. Кришталевий череп-ліхтар посміхався нам зі столика; вішак із одягом здавався невиразною чорною громадою біля стіни. Локвуд показав рапірою на протилежні полиці. З першого погляду там усе було, як і завжди, та невдовзі я помітила, що деякі маски й гарбузи стоять трохи не так — ніби хтось поспіхом перебирав їх. Далеко попереду непевний білий промінець ковзнув по скатертині мислення. Я знову прислухалась — не чути нічого. У мене автоматично напружилися всі відчуття — і зовнішні, і внутрішні, — так, ніби ми знову були на завданні, за роботою.

Але ж це було наше житло, наш будинок, до якого вдерся непроханий гість!

Локвуд крутнув клинком ліворуч, тоді праворуч. Джордж вирушив до вітальні, а я тінню майнула до бібліотеки. Там було порожньо — жодного знаку чиєїсь присутності. Проте й цю кімнату наш гість не обминув своєю увагою: під полицями на підлозі купами лежали книжки й папери.

Коли я повернулася до передпокою, Локвуд чекав біля сходів. Джорджеві новини були ті самі, що в мене:

— Усе перевернуто догори дном. Тут щось шукали.

Локвуд кивнув, і ми нишком рушили до кухні.

Чи нишпорив, чи ні наш злочинець по шафах, тут панував звичайний безлад. На столі громадились тарілки з рештками нашого обіду — ми не прибрали їх, вирушаючи на завдання. Поряд з ними я помітила горщик із залізними стружками, що стояв біля коробки кукурудзяних пластівців, і невеличку купку соляних бомб, приготовлених Джорджем. Зараз усе це було нам ні до чого — ми шукали живу людину.

Локвуд підійшов до дверцят, що вели в підвал. Їх було трішки-трішки прочинено. Кінчиком клинка він тихо відчинив їх. Над крученими сходами панували тиша й пітьма. Знизу віяло теплим повітрям, повним запаху паперу, чорнил та магнію. Світло було вимкнено — ми вирішили не вмикати його. Я почула, як хтось нишком вовтузиться в підвалі — ніби пацюки, що шукають у темряві схованки.

Ми перезирнулись і міцніше стиснули руків’я своїх рапір. Локвуд ступив на першу сходинку — і нечутно подався вниз. Ми з Джорджем рушили за ним, намагаючись не дуже тупотіти по залізних сходинках. За кілька секунд ми вже були в підвалі.

Кімната з голими цегляними стінами була порожня. Тут стояли тільки шафи й торбини з залізними стружками. У пітьмі вони скидались на чорні брили. Праворуч із-за арки блимнуло зеленкувате світло; звідти ж лунав і той самий пацючий шурхіт. Тоненький промінець ліхтарика майнув в інший бік — і зник.

Без жодного звуку — наче ми самі були привидами — ми зазирнули за арку. Там коїлось казна-що: теки розкидані, шафи відчинені, на підлозі — ціле море паперів. Склянка з привидом на Джорджевому столі стояла відкрита. Обриси черепа плавали в яскраво-зеленій плазмі. Безплотне обличчя крутилось на одному місці.

Кімната для фехтування була порожня, двері до комори були замкнені. Залишилася тільки остання кімната — з трофеями. Ми підібралися ближче — там хтось нетерпляче порпався на полицях: шурхіт лунав гучніше, ніж досі.

Пройшовши останню арку, ми зазирнули туди.

В кімнаті з трофеями було не так темно. Світло ліхтарика танцювало на полицях біля дверей. Деякі з Локвудових трофеїв — скажімо, кістки чи закривавлена колода карт — були цілком безпечні: їх навіть можна було дати погратися малюкові — жодної надприродної сили вони не мали. Проте були й інші — потужні Джерела, що набували особливої сили саме вночі. Непевний промінець ковзав поверхнями склянок — блакитними, жовтими, ліловими, зеленими, вишневими. Він хутко перестрибував від однієї склянки до наступної — й біля жодної з них не затримувався.

Хтось пильно вивчав їхній вміст.

Біля полиць ми побачили незнайомця — убраного в чорне, широкоплечого й вищого за Локвуда на півголови. На ньому був довгий плащ із каптуром, що ховав обличчя. На поясі висіла блискуча рапіра. Він стояв до нас спиною і оглядав маленьку скляночку, яку тримав у руці, обтягнутій чорною рукавичкою. Світло проникало крізь грані скляночки й відбивалося промінням на стелі.

Не знайшовши там того, що треба, він нетерпляче жбурнув склянку на підлогу.

— Може, вип’єте чаю, поки обшукуєте наш будинок? — чемно запропонував Локвуд.

Незнайомець різко обернувся. Локвуд направив свій ліхтарик просто на нього.

Я аж завмерла. Каптур висів на голові незнайомця, як дзьоб. Обличчя ховалося за білою полотняною маскою. Очі потонули в чорних дірках. Інша дірка, нерівна, позначала рот. Більше нічого не було видно.

Світло ліхтарика засліпило грабіжника. Він підняв руку, затуляючи очі.

— От і гаразд. Руки вгору, — наказав Локвуд.

Рука опустилася й потяглася до рапіри на поясі.

— Троє проти одного, — нагадав Локвуд.

Рипнуло залізо. Грабіжник витяг рапіру.

— Що ж, хай буде так. — Локвуд підняв свій клинок і тихо ступив уперед.

Наш план «С» передбачав оточення супротивника зусібіч. Ми звичайно робили так із потужними Другими Типами, проте цей план незгірше діяв і проти будь-якого іншого ворога. Я зайшла зліва, Джордж — справа, Локвуд був посередині. Наші рапіри були напоготові. Ми рушили вперед, замикаючи грабіжника в колі.

Принаймні нам так здавалося. Незнайомця в білій масці це нітрохи не схвилювало. Він підняв ліву руку, вхопив з полиці склянку, що світилася блакитним світлом, і щосили жбурнув її Джорджеві під ноги. Склянка розбилась, і звідти випала кістка, що була колись чиїмось пальцем. Світло перетворилось на маленьку хмаринку. З підлоги почала підніматися бліда, перекошена примарна постать, убрана в лахміття. Повернувши голову й піднявши руки, вона рушила до Джорджа.

Що було далі, я не бачила, бо другу склянку грабіжник пожбурив у Локвуда, а третю — в мене. Локвудова склянка покотилась підлогою ціла. Моя розлетілась на друзки — з неї вилетіли жмуток жіночого волосся, шість струменів жовтої плазми й моторошний вереск. Струмені плазми закрутились на підлозі, ринули вгору — і, мов розлючені кобри, рушили в мій бік. Кількома ударами рапіри я розрубала їх на тоненькі стрічки. Частина їх розвіялась; інші сплелися знову й кинулись в атаку.

Брязнули клинки — Локвуд підскочив до грабіжника. Їхні рапіри схрестились. Джордж тим часом відбивав замашні удари привида. Ось він позадкував, і в повітря знялася хвиля залізних стружок.

Мій Гість виявився кволий і вразливий. Покінчити з ним було легко. Я намацала на своєму поясі торбинку зі стружками — і рвучко розсипала залізо. Вибухнув сніп іскор. Потік плазми меншав і слабшав, аж поки перетворився на калюжку окропу.

Позаду мене досі бряжчала зброя: Локвуд із грабіжником пересунулися в середину кімнати, обмінюючись влучними ударами. Чоловік у масці був спритний, його атаки — точні й потужні, та Локвуд легко відбивав їх. Він кружляв, наче в танці; його порухи були блискавичні й витончені, до того ж він міцно тримався на ногах. Рука з рапірою плавно оберталася, клинок пурхав у повітрі, наче бабка.

Джорджеві тим часом уже набрид його герць. Трохи відступивши, він зірвав з пояса соляну бомбу й пожбурив у привида: той спалахнув і розлетівся на мерехтливі сині цяточки. Вибух на мить відвернув увагу Локвуда: грабіжник у масці негайно ткнув рапірою йому в обличчя. Якби Локвуд не відвернувся, він дістав би серйозну рану: клинок свиснув біля самісінької його щоки. Розлючений Локвуд ринув уперед, наставивши свою рапіру на ворога: той скрикнув і вхопився за стан. Відчайдушними ударами йому вдалося відштовхнути Локвуда назад і промайнути повз нього навтікача. Джордж спробував перейняти грабіжника, та незнайомець зацідив йому по щоці кулаком у рукавичці — і наш приятель зі стогоном повалився на стіну.

Переслідуваний Локвудом грабіжник помчав до кручених сходів. Я перескочила через наполовину згаслі стрічки жовтої плазми і приєдналася до гонитви, сліпо машучи в повітрі рапірою. Незнайомець помчав зовсім в іншому напрямку від сходів — і пробіг крізь арку до сусідньої кімнати. На якусь мить його силует з’явився на тлі вікна, крізь яке проникало непевне світло. Я зрозуміла, що він збирається робити.

— Мерщій! — вигукнула я. — Зараз він...

Локвуд теж побачив небезпеку. Біжучи, він зняв з пояса каністру з Вогнем.

Грабіжник рвучко підскочив до мого стола, стрибнув на нього й затулив обличчя руками. Тоді згорбився й кинувся у вікно, знявши цілий вихор скляних друзок.

Локвуд вилаявся —і жбурнув навздогін грабіжникові Вогонь. Каністра потрапила прямісінько в розбите вікно — і вилетіла в двір. Ми почули, як вона вдарилась об камінь. Сріблясто-білий вибух спалахнув серед нічної темряви: його світло проникло крізь уламки шибки в кімнату. Вогненна хвиля прогуркотіла столом, зачепивши склянку з привидом: той скривився й вибалушив очі. Скляні друзки на підлозі заблищали, мов колота крига.

Локвуд з рапірою в руці вискочив на стіл, та я кинулася до нього, щоб зупинити. Було вже запізно. Надворі, біля підвалу, дрібні білі іскри мерехтіли на розбитих горщиках для квітів і вигравали, наче гірлянди на різдвяній ялинці. Дим курився вулицею: у припаркованих поряд автомобілів увімкнулася сигналізація. Та все це було марно — грабіжник утік. Парадні двері тихенько гойдались на завісах.

Локвуд зіскочив назад на підлогу. Ззаду до нас шкутильгав Джордж, тримаючись за щелепу: з його нижньої губи цебеніла кров. Я з бадьорою усмішкою поглянула на нього; Локвуд поплескав його по плечу.

— Це було просто чудово, — буркнув Джордж. — Скільки в нас гостей останнім часом!

Тільки зараз мені нарешті полегшало. Мої ноги підкосились, і я сперлась об письмовий стіл. Відтоді, як розпочався цей бій, я вперше відчула біль і напруження, що давно покинули нас після тієї невдачі на Шин-Роуд. Те саме, напевно, відчував і Локвуд. Лише за другим чи третім разом йому вдалося почепити рапіру до пояса.

— Джордж, — покликав він. — Кольє Аннабел Ворд... Ти казав, що поклав його до трофеїв. Перевір, будь ласка, чи там воно?

Джордж витер криваву губу рукавом:

— Не треба. Я вже подумав про це. І перевірив. Кольє пропало.

— Ти певен, що сховав його саме там?

— Ще зранку. Зараз його там немає.

Запанувала мовчанка.

— Гадаєте, що він приходив по це кольє? — спитала я.

Локвуд зітхнув:

— Можливо. І воно тепер у нього.

— Ні, не в нього. — Я відтягла комір і показала сріблясту скляночку з кольє всередині, що міцно висіла на шнурку в мене на шиї.

16

Скажу відразу, що я не маю звички ховати в себе Джерела. І не ношу в своїх шкарпетках ніяких небезпечних артефактів — хай там що собі гадає Джордж. Це кольє — справжній виняток для мене.

Я бачила його ще вдень, коли ми готувалися до завдання, пов’язаного з вербою. Джордж поставив склянку з ним на полицю, до інших цікавинок. Воно просто лежало там, сумно поблискуючи крізь посріблене скло. Та замість того, щоб там і залишити його — як зробила б на моєму місці будь-яка інша особа, — я взяла цю склянку, повісила її собі на шию й вирушила на роботу.

Пояснити, чому я це зробила, було нелегко — надто в тому стані, що охопив нас після цього нічного бою. Лише вранці, після запізнілого сніданку, я спробувала розтлумачити причину такого рішення.

— Я просто хотіла, щоб це кольє було в мене під рукою, — сказала я. — Щоб воно не було заховане серед інших трофеїв. Це, мабуть, через Аннабел Ворд — через наш із нею психічний зв’язок. Я відчувала те саме, що й вона. Думала те саме, що й вона. На мить я стала нею. Отож...

— Тому твій Талант і небезпечний, — обірвав мене Локвуд. Цілий ранок він був напрочуд серйозний — і розглядав мене пильними примруженими очима. — Ти надто чутлива. Ти надто зблизилася з Джерелом.

— Ні, не перебільшуй, — заперечила я. — Я нітрохи не зблизилася з Енні Ворд. Я думаю, що й за життя вона не була хорошою людиною, а що вже казати про її жорстокий і небезпечний привид... Просто через свій дотик я зрозуміла деякі її думки. Її біль. І я хочу, щоб вона дістала справедливу відплату. Я не хочу, щоб про неї забули! Локвуде, ти ж сам бачив її кістки в димарі! Ти знаєш, що зробив Блейк. І тому мені здалося... неправильним, що її кольє припадатиме порохом серед інших трофеїв. Коли вбивцю покарають і правосуддя нарешті здійсниться, я не думаю, що нам треба буде... позбутися його. — Я сумно всміхнулась. — Тільки не кажіть мені... що це божевілля. Гаразд?

— Умгу, — промовив Джордж.

— Будь обережніша, Люсі, — холодно сказав Локвуд. — Привиди — не дитячі цяцьки. Ти знову приховала таємницю, яка піддала нас усіх небезпеці. Я не хочу, щоб у моїй команді був той, кому не можна вірити. Ти зрозуміла?

— Так, я все зрозуміла. — І відвернулася.

— Однак, — провадив він уже лагідніше, — зараз це чудово спрацювало на нашу користь. Якби ти не забрала це кольє, його напевно вкрали б.

Поки Локвуд говорив, кулон у його руці виблискував золотом на сонці. Ми стояли в підвалі, навпроти відчинених дверей, що вели в садок. Прохолодний вітерець знищував рештки мертвотного смороду, що залишився після звільнених уночі Гостей. Підлогу було засипано друзками скла й заляпано плазмою.

Джордж тим часом упорядковував трофеї на полицях. Він засукав рукави і вбрав дівочий фартух із мереживом.

— Більше не пропало нічого, — нарешті сказав він. — Навряд чи це звичайний злодюжка з чорного ринку. Тут його привабило б чимало цікавого. Скажімо, ця піратська рука чи оця застібка...

Локвуд хитнув головою:

— Ні. Я певен, що він шукав кольє. На це надто багато що натякає. Комусь воно терміново потрібне...

— І ми знаємо, кому саме, — додала я. — Г’юґо Блейкові!

— Одна тільки проблема, — зупинив мене Джордж. — Він досі під арештом.

— Так, він під вартою, — погодився Локвуд, — та, власне, яка різниця? Блейк — чоловік багатий. Він легко міг найняти грабіжника. Хоч я, мушу визнати, досі не розумію, навіщо воно йому. Адже цей латинський напис не доводить його провини! — Він замислився. — Якщо...

— Якщо, — підхопила я, — це кольє не містить іншої таємниці, що могла б виказати Блейка.

— Авжеж. Ану, погляньмо на нього при денному світлі.

Ми вийшли в садок. Локвуд підняв кольє так, щоб усі могли його бачити. Воно мало такий самий вигляд, як раніше: овальний золотий кулон з перламутровими пелюстками, тріснутий і сплющений з одного боку.

Я придивилася до кулона. Тріщина...

— Які ж ми бовдури! — зойкнула я. — Ось вона, підказка!

Локвуд, поглянув на мене:

— Ти гадаєш...

— Я гадаю, що цей кулон відкривається! Нам треба відкрити його!

Я взяла в нього кулон і натиснула великими пальцями на тріщину. Кулон був добре пом’ятий, проте в моїх руках він одразу тихо клацнув — і розділився на дві половинки, що лягли на мою долоню, зчеплені крихітними петельками.

Не знаю, чого саме я сподівалась, та щось там неодмінно мало бути. Що саме — пасмо волосся? Чи фотографія? В таких кулонах люди зазвичай зберігають усілякі дрібнички.

Ми всі як один вирячились на половинки кулона.

Там не було ні волосся, ні фотографії, ні щільно складеної записки. Проте це не означало, що кулон був порожній. Дещо в ньому все ж таки було.

То виявився ще один напис, майстерно вирізьблений на одній із золотих половинок:

— Ось воно, — мовив Локвуд. — Те, що він хотів приховати.

— «А. В.» — це, вочевидь, Аннабел Ворд, — зауважила я.

— А «Г.», напевно, Гюґо, — прошепотів Джордж. — Г’юґо Блейк...

Локвуд насупився:

— Добре, якщо так. Але насправді тут щось більше. Що це, скажімо, за цифри? Може, якийсь код?

— Віднесімо краще це до ДЕПРІК, — несподівано сказала я. — Нам більше не можна це приховувати. Це серйозний доказ, про який повинна знати поліція. До того ж Блейк знає, що кулон тут...

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Хоч мені й не дуже приємно мати справу з Барнсом. Я волію, щоб ми виступали в цій справі самостійно. Однак... — У конторі раптово пролунав телефонний дзвінок. — Однак тепер у нас немає вибору. Візьми, будь ласка, слухавку, Джордж!

Джордж вийшов на кілька хвилин. Коли він повернувся, Локвуд уже сховав кулон у склянку, а я почала підмітати підлогу.

— Тільки не кажи мені, що це знову Барнс! — вигукнув Локвуд.

— Ні, — трохи почервонів Джордж. — Це новий клієнт.

— Знову якась літня леді з привидом кота на дереві?

— Ні. Люсі, облиш цей підвал і вирушай прибирати горішні кімнати... Це пан Джон Ферфекс, голова компанії «Залізо Ферфекса». Скоро він буде тут.

Проблема, що охопила Британські острови, відбилась якнайгіршим чином на економіці. Мерці, що повертаються й переслідують живих, нічні візити привидів — усе це не могло залишатися без наслідків. І моральність у суспільстві, й продуктивність роботи серйозно підупали. Ніхто не хотів залишатись на роботі ввечері. Взимку підприємства зачинялись відразу по обіді. Проте деякі фірми — ті, що виробляли найнеобхідніше, — процвітали. Однією з таких компаній і було «Залізо Ферфекса».

Ця компанія — провідний виробник залізних товарів ще до кризи — негайно заходилася постачати стружки та ланцюги агенціям «Фіттес» і «Ротвел». Із часом, коли ситуація загострилась і уряд почав масово встановлювати захисні ліхтарі, саме «Залізо Ферфекса» почало виробляти для них металеві деталі. Це забезпечило компанії розвиток. Проте цього було замало. Потворні залізні гноми, яких люди понаставляли в садках; залізні прикраси «Протекто»; пластмасові браслети з залізними «смайликами» на рученятах у немовлят, які їм надягають перед випискою з родильного будинку, — все це була продукція «Ферфекса».

Власник компанії, Джон Вільям Ферфекс, урешті став одним з найбагатших підприємців у країні — разом зі «срібними баронами», спадкоємцями Маріси Фіттес і Тома Ротвела та акціонерами лавандових плантацій у Лінкольнширі. Мешкав він десь у Лондоні, й за першим-ліпшим порухом його пальця міністри чинного уряду поспішали зі своїх контор до його будинку.

І цей чоловік зараз мав завітати до нас.

Зрозуміло, що вітальню ми прибрали вдвічі швидше, ніж звичайно.

Через кілька хвилин надворі замуркотів автомобільний двигун. Я визирнула у вікно: розкішний «ролс-ройс», що заповнив собою цілу дорогу, зупинився біля нашого ґанку. На вікнах автомобіля були поліровані срібні ґрати, вздовж бортів тяглися так само срібні нитки, а на капоті в промінні зимового сонця виблискувала срібна фігурка.

Шофер у сірій уніформі піднявся з переднього сидіння, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Я відскочила назад до кімнати. Локвуд тим часом завзято підбивав подушки, а Джордж змітав з канапи крихти від пирога.

— Він уже тут, — прошепотіла я.

— Гаразд, — зітхнув Локвуд. — Нам треба справити на нього гарне враження.

Ми зустріли пана Джона Ферфекса стоячи. То був довготелесий, худорлявий чоловік, що височів і наді мною, й над Локвудом, а Джордж узагалі губився в його тіні. На свої сімдесят чи вісімдесят років він мав чудовий зріст — такі велетні трапляються хіба що серед докерів у Саутгемптоні. Натомість його руки й ноги були тонкі, неначе висохлі. Довгий шовковий піджак вільно висів на його кощавих руках; ноги — навіть попри те, що він спирався на ціпок, — помітно тремтіли. Мене вразила ця дивовижна суміш сили й кволості. Навіть серед натовпу з сотні людей його неможливо було не помітити.

— Доброго ранку, сер, — привітався Локвуд. — Це Люсі Карлайл, моя помічниця.

— Радий познайомитись, — пробасив Ферфекс, простягаючи руку.

До мене схилилася величезна квадратна голова з плямистою лисиною; я виразно побачила гачкуватий ніс, блискучі чорні очі й важкі насуплені брови. Коли він усміхнувся (то була поблажлива усмішка, таке собі підтвердження мого існування), в його роті засяяли срібні щелепи. Це було обличчя людини, що звикла владарювати й наказувати.

— Ми також раді зустрічі з вами, — прожебоніла я.

Ми посідали. Наш гість поринув у крісло. Його ціпок був з червоного дерева, з залізною бамбулькою у вигляді голови собаки — здається, мастифа чи бульдога. Пан Ферфекс притулив ціпок до свого коліна й поклав руки на поруччя крісла.

— Ваш візит, сер, — велика честь для нас, — мовив Локвуд. — Дозвольте запропонувати вам чаю.

Пан Ферфекс хитнув головою й задоволено мугикнув:

— Якщо ваша ласка, то «Десертного» від «Братів Піткін». Тільки попросіть служника, щоб приніс цукру.

— Служника? Так, так... Джордже, принесіть нам усім, будь ласка, чаю!

Джордж, який так і не скинув свого фартуха, спокійненько вирушив на кухню.

— Тепер — до діла, пане Локвуде, — розпочав Джон Ферфекс. — Я — людина заклопотана, тож вам, напевно, цікаво, чому я зателефонував до вас у п’ятницю вранці й відразу ж завітав. Переходьмо до суті нашої справи. У мене труднощі з привидами. Якщо ви допоможете мені, я щедро віддячу вам.

Локвуд серйозно кивнув:

— Звичайно, сер. З охотою.

Наш відвідувач оглянув кімнату:

— У вас гарний будинок. І чудова колекція пасток для привидів з Нової Гвінеї... Вам, як я бачу, ведеться добре?

— Непогано, сер.

— Ви брешете, як політик, пане Локвуде, — провадив старий. — Гладенько й невимушено. Моя мати, — земля їй пухом, щоб вона ніколи не повернулася серед ночі, — вчила мене розмовляти з усіма щиро й чесно. Я все життя дотримуюсь її поради. Отже, — він ляснув себе широченною долонею по коліну, — краще буде розкрити карти відразу! Ведеться вам препогано. Я читав газети! Я знаю все про ваші фінансові труднощі... зокрема через отой будинок, який ви спалили. — Він сухо захихотів. — Ви повинні сплатити за нього кругленьку суму.

М’язи на Локвудових щоках напружились, та більше він нічим не виказав свого гніву.

— То правда, сер. Зараз ми саме збираємо ці кошти. У нас є чимало серйозних замовлень, за які непогано платять.

Ферфекс зневажливо махнув рукою:

— Знову брехня, пане Локвуде! Я маю зв’язки в ДЕПРІК, і дещо дізнався про ваші «серйозні замовлення», — Сірі Серпанки, Холодні Діви, Тумани-Реготуни... Найслабші й найбуденніші Перші Типи, які лише можна уявити! Цікаво, скільки ви платите за роботу панні Карлайл?

Цікаво, що він подумав, ніби мені платять. Я не отримувала ні шеляга вже цілий місяць.

Локвудові очі зблиснули:

— Так і є, сер. Тоді дозвольте спитати, чому ви приїхали саме до нас? У Лондоні є чимало інших агенцій.

— Справді. — Ферфекс підняв кошлаті брови й оглянув нас своїми чорними очима. — Сталося те, що привернуло мою увагу саме до вас. Мене вразило, що ви знайшли не тільки труп тієї дівчини... — Він завагався. — Як її звали?

— Енні Ворд, сер.

— Не тільки знайшли труп Енні Ворд, а й дізналися, хто вона така. Мені до вподоби ваш розмах, ваша увага до дрібниць, ваша молодість і незалежність мислення! — Старий нахилився вперед, підпершись ціпком. У його обличчі з’явилося щось нове: не лагідність, а радше якесь люте завзяття. — Я теж був невдахою, пане Локвуде. Я тяжко пробивав собі дорогу за молодих літ. Я боровся проти великих компаній, знав лихі часи... і я чудово розумію, як вам тепер ведеться! До того ж я не збираюсь платити «Фіттес» чи «Ротвелу» — вони й без мене добре заробляють. Ні, я пропоную вам справу, про яку ви раніше не могли і мріяти — якщо, звичайно, вам стане сили розгадати таку небезпечну загадку... О, ваш служник уже повернувся!

І справді, з кухні повернувся Джордж, несучи тацю з чайним сервізом, якого я ніколи раніше не бачила. Чашечки з білосніжної порцеляни, розписаної рожевими квіточками, були такі маленькі й крихкі, що здавалось, ніби їх можна розтрощити першим-ліпшим дотиком вуст. Цей чудовий ефект трохи псувала купка пончиків з джемом, що громадилася поряд на тарілці.

— Дякую, Джордж, — сказав Локвуд. — Постав це сюди.

Джордж поставив тацю на стіл, налив усім чаю й запропонував пончиків. Усі відмовились; тоді він витяг із самого низу купки найбільший пончик, поклав його на тарілочку — і, задоволено зітхнувши, сів біля мене.

— От і гаразд, — сказав він. — Я нічого не пропустив?

Старий вибалушив очі:

— Пане Локвуде, у нас важлива розмова! Нехай ваш служник зачекає за дверима...

— Це не служник, сер. Це Джордж Кабінс. Він теж мій помічник.

Пан Ферфекс поглянув на Джорджа, що тим часом злизував з пальців джем.

— Зрозуміло... Тоді повертаймося до справи. — Він пошукав у кишені піджака й витяг звідти пожмакану фотографію. — Погляньте, будь ласка, сюди.

На фотографії був будинок. Навіть не просто будинок, а сільська садиба на великій земельній ділянці. Знімок було зроблено з далекої відстані, завдяки чому до нього потрапив старанно підстрижений травник. Скраю було видно верби й клумби з квітами, попереду — озеро, яке, однак, дещо губилося на тлі високої, темної кількаповерхової будівлі. Було добре помітно колони, величезні парадні сходи, численні вузенькі, розкидані по всьому фасаду вікна... Та зрозуміти, скільки цьому будинкові років, було важко. Судячи з фотографії, він міг виявитись як старим, так і новим. Сонце сідало позаду будівлі, й довгі тіні від багатьох старомодних димарів тяглися через травник, мов чиїсь жадібні пальці.

— Кумб-Кері-Голл, — по складах промовив Ферфекс. — У Беркширі, на захід від Лондона. Чули про цю садибу?

Ми похитали головами. Ніхто з нас не чув про таке місце.

— Ні? Шкода. Тут, можливо, більше привидів, ніж у будь-якій англійській садибі. Я дивуюся, скільки там було смертей! Як я знаю напевно, чотири попередні господарі загинули там через привидів. А що вже казати про численних слуг, гостей та інший люд — усі померли чи зі страху, чи від доторку привида, чи за інших фатальних обставин в околицях будинку!.. — Він сухо реготнув. — Одне слово, кількість вражає. Це місце покинули тридцять років тому після чергового страшного скандалу. А тепер ця садиба потрапила в мою власність — і відкрилася знову...

— Ви живете там, сер? — запитала я.

Голова старого схилилась, темні очі глянули на мене:

— Це не єдина моя садиба. Я навідуюсь туди вряди-годи. Це справжній стародавній замок. Спочатку то був монастир, заснований кількома ченцями, що відкололись від тамтешнього абатства. Західне крило садиби споруджено саме тоді... Далі його раз по раз захоплювали місцеві лорди — вони перебудовували й перелаштовували замок на свій смак, аж поки — у вісімнадцятому столітті — він став таким, яким ви його бачите. В ньому перемішані найрізноманітніші архітектурні стилі, є коридори, що нікуди не ведуть, химерні переходи між поверхами... Проте він завжди мав препогану славу. Історії про Гостей побутували там уже багато століть. До того ж і полювання на привидів там розпочалися ще задовго до появи Проблеми. А це означає...

— Звідти хтось визирає, — несподівано промовив Джордж. Поки старий розповідав, він пильно оглядав фотографію крізь круглі скельця своїх окулярів. Тепер він підняв її й товстим пальцем показував на головну стіну замку. Ми з Локвудом присунулися ближче. Вище від центрального портика, трохи зліва від нього, темніла трикутна пляма вузького вікна, в якій видніла ледь помітна, майже невидима сіра цятка.

— Ви теж це помітили? — запитав Ферфекс. — Ніби схоже на силует людини, правда? Всередині хтось є! Та найцікавіше те, що цю фотографію зроблено за два місяці до того, як замок дістався мені. Він стояв тоді порожній і замкнений! Там ніхто не жив!

Старий відсьорбнув чаю; його чорні очі сяяли. Я знову звернула увагу, що його тішить ця розмова — особливо пляма у вікні.

— Якої пори зроблено знімок? — запитала я.

— У сутінках. Сонце, як бачите, саме заходить.

Почувши це, Локвуд аж розцвів захопленою усмішкою. Він згорбився, сперся ліктями об коліна, стулив долоні — одне слово, напружив усі свої м’язи.

— Ви щось згадували про привидів, сер, — нагадав він. — Яким саме чином вони з’являлись?

Пан Ферфекс поставив свою чашку на стіл і, зітхнувши, знову поринув у крісло. Одну широку руку він поклав на залізну бамбульку ціпка, а другою палко вимахував під час своєї розповіді.

— Я вже старий. Я не можу бачити привидів, а найголовніше — взагалі не відчуваю їх. Проте лиховісна аура цього будинку не обійшла навіть мене. Я відчуваю її з тієї самої миті, коли переступаю поріг, — так, ніби вона в мене на язиці... Пане Локвуде, там тяжка атмосфера, що просто розчавлює душу. А щодо іншого... — Він сперся на ціпок і трохи посунувся, ніби йому боліло все тіло. — Я чув багато історій. Тамтешній сторож, старий Берт Старкінс, знає їх усі. Та дві історії — найвідоміші в околиці. Вони стосуються Червоної Кімнати й Сходів, що Кричать.

Запала мовчанка, яку переривало лише гучне бурчання в Джорджевому череві. Від цього бурчання, здавалось мені, зараз трісне тиньк на стелі.

— Пробачте, — лагідно сказав він. — Я просто зголоднів. Візьму собі ще пончик, якщо ваша ласка. Може, хтось іще хоче?

На Джорджа ніхто не звернув уваги, тож він сам-один потягся до тарілки.

— Червоної Кімнати? — перепитала я.

— Сходів, що Кричать? — посунувся вперед Локвуд. — Пане Ферфексе! Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

— Я радий, що ця справа так зацікавила вас, — відповів старий. — Бачу, що моя висока думка про вас підтвердилася. Гаразд... Червона Кімната — це спальня на другому поверсі західного крила замку. Тобто вона раніше слугувала спальнею — принаймні одного разу. Зараз там порожньо. Це одне з тих місць, де надприродні сили такі міцні, що загрожують катастрофою кожному, хто зайде туди. Ніхто не може провести там ніч і залишитися живим — хоча, можливо, це просто побрехеньки...

— А ви бували там, сер? — запитав Локвуд.

— Заглядав туди. Звичайно ж, удень.

— І що ви відчували?

— Зло, пане Локвуде. Щільну завісу зла. — Голова старого подалася назад, гачкуватий ніс опустився нижче. — У мене є вагома причина вірити в силу цієї кімнати. А тепер — про Сходи, що кричать. Як на мене, це ще більш таємнича історія. Сходи ведуть із Довгої Галереї на перший поверх. Вони кам’яні й дуже давні. Щодо мене самого, то я нічого поганого там не відчував і не знаю нікого, хто вважав би інакше. Однак подейкують, що колись там трапилося дещо страшне — і душі загиблих виявились ув’язнені в цих сходах. Певного часу — чи тоді, коли сила Гостей сягає найвищої точки, чи тоді, коли вони чують нову жертву, — там чути їхнє моторошне виття. Воно лунає з самих кам’яних сходин.

Локвуд спокійно запитав:

— То сходи й справді кричать?

— Так кажуть. Я сам ніколи цього не чув.

— А щодо Червоної Кімнати... — Джордж доїв свій пончик, востаннє ковтнув і помовчав. — Ви казали, що вона — на другому поверсі. На фотографії видно її вікно?

— Так... Вона мусить бути десь тут. Тільки, будь ласка, не вимащуйте знімок цукром. Іншого в мене немає.

— Пробачте.

— Дивовижна річ, — обізвався Локвуд. — По-вашому виходить, що в будинку — більше ніж один Гість. Виходить, що й Джерел теж кілька. Іншими словами, група привидів... Як ви вважаєте, чи це можливо?

— Авжеж, — відповів Ферфекс. — Я сам це відчуваю.

— Так, але з чого ж усе почалося? Мала статись якась ключова подія, трагедія, що започаткувала це все... Питання в тому, хто з Гостей був першим? — Локвуд замислено стулив кінчики пальців. — Зараз будинок порожній?

— Західне крило — звичайно. Там надто небезпечно. Сторож Старкінс уже багато років доглядає замок. Він живе у вартівні поруч.

— А де ви зупиняєтесь, коли відвідуєте садибу, сер?

— У мене є сучасні апартаменти в східному крилі. Воно має окремий вхід і відділене від головної частини будинку залізними дверима на кожному поверсі. Я сам ставив ці двері — найкращі, які лише зміг придбати. Жодного разу мого сну там ніхто не порушив. — Старий суворо поглянув на нас. — Я не боягуз, та нізащо не погодився б провести ніч на самоті в західному крилі. Проте, — він ласкаво погладив залізну собачу голову, — я прошу зробити це вас.

Моє серце тьохнуло. Я засовалась на стільці. Проте всі інші сиділи нерухомо. Локвудові очі сяяли. Джордж, як і завжди, байдуже зняв окуляри й протер їх рукавом свого джемпера. Ми чекали, що буде далі.

— Ви не будете першими, хто намагався це зробити, — провадив Ферфекс. — Ці самі питання, пане Локвуде, турбували й попереднього власника садиби. Тридцять років тому він звернувся до «Фіттес» і найняв там невеличку команду агентів — хлопця, дівчину та їхнього дорослого керівника. Вони погодились провести ніч у замку, зосередивши увагу на Червоній Кімнаті. Вони діяли за звичайною схемою. Залишили парадні двері відчиненими, забезпечивши шлях до відступу. Встановили в Червоній Кімнаті телефон, щоб у разі потреби мати зв’язок із Бертом Старкінсом. Вони були досвідчені працівники. Господар залишив їх там у сутінках. Кілька годин потому, коли він уже спав, Старкінс побачив у вікнах світло ліхтариків. Десь опівночі його телефон задзвонив. Він підняв слухавку — то був керівник, який сказав, що в них коїться щось химерне, й слід перевірити, чи добре працює зв’язок. Усе інше було гаразд. Говорив він цілком спокійно. Після розмови Старкінс пішов спати. Решту ночі телефон мовчав. Уранці власник із Старкінсом зустрілися біля парадних сходів — агентів «Фіттес» ще не було. Пів на восьму вони увійшли до замку. Покликали агентів — їм ніхто не відповів, і все довкола було тихо. Тоді вони відчинили Червону Кімнату й побачили тіло керівника, що лежав біля телефону ниць. Він був мертвий — його, вочевидь, торкнувся привид. Дівчина скорчилася біля вікна в іншому кінці кімнати. Саме скорчилася — її скрутило так міцно, що вони не могли зазирнути їй в обличчя чи намацати пульс. У цьому, щоправда, вже не було потреби — вона теж умерла і встигла заклякнути... А щодо юнака, то я, на жаль, не можу тут сказати нічого.

— Тобто вони так і не дізнались, як він помер? — перепитав Джордж.

— Вони просто не знайшли його.

— Пробачте, сер, — утрутився Локвуд. — Коли керівник телефонував опівночі, він не казав, що саме там відбувалося?

— Ні, не казав. — Пан Ферфекс дістав з кишені годинника й хутко позирнув на нього. — Наш час минає. Через п’ятнадцять хвилин я мушу бути в Пімліко!.. Отже, як я вже сказав, ваша агенція мене привабила. Мене здивували й заінтригували ваші можливості. Ось моя пропозиція: я цілком сплачую ваші борги у справі Шин-Роуд. Усі наслідки пожежі буде ліквідовано, й ДЕПРІК нічого не дізнається про цю угоду. Але, щоб одержати шістдесят тисяч фунтів, вам доведеться провести розслідування в мене. Тільки-но ви покинете замок, я перекажу на ваш рахунок повну суму. До того ж, якщо вам пощастить розкрити всі таємниці й відшукати Джерело, я сплачу вам це додатково. Скільки коштує у вас звичайний виклик?

Локвуд відповів.

— Я заплачу вам удвічі більше. Будьте певні, Кумб-Кері-Голл — завдання нелегке. — Пан Ферфекс ухопився за бамбульку ціпка, збираючись підвестися з крісла. — Ще одна річ: якщо я роблю замовлення, то вимагаю негайного виконання. Ви повинні бути в садибі через два дні.

— Два дні? — перепитав Джордж. — Але ж нам потрібен час, щоб...

— Я все сказав, — обірвав його Ферфекс. — Мої пропозиції не підлягають обговоренню. Ви зараз не в тому становищі, щоб висувати свої умови... До речі, ще одне. Ніякого вогню чи вибухів у замку! Нічого, що може пошкодити старовинну будівлю й меблі! Ні, це не означає, що я не маю до вас довіри, — він вишкірив свої срібні зуби. — Просто не хочу, щоб моє майно згоріло.

Він поволі встав, рипнувши кріслом. На своїх кволих, тонких ногах він скидався на якусь велетенську комаху.

— Гаразд. Я, звичайно, не чекаю від вас термінового рішення. Повідомте мене надвечір. Ось картка з телефоном мого секретаря.

Я ніяково сіла на канапу. Добре, що він не чекав термінового рішення. Агенти «Фіттес» — найкращі, ми чудово це знали. І троє з них загинули в Кумб-Кері-Голлі! Вирушити туди без належної підготовки — чистісіньке божевілля. Червона Кімната? Сходи, що кричать? Так, Ферфексові гроші врятують нашу агенцію, але що з того, якщо ми попрощаємось із життям? Безперечно, все це слід було дуже ретельно обговорити.

— Щиро дякую, сер, — мовив Локвуд. — Але я можу відповісти вам одразу. Ми беремося до цієї справи. — Він підвівся й потис клієнтові руку. — Нам треба бути в замку якнайскоріше. Як щодо цієї неділі?