Сходи, що кричать

1

Про свої перші кілька полювань з «Локвудом і К°» я скажу зовсім трохи — почасти, щоб не розкривати особи жертв, почасти — через моторошність самих цих випадків, та головним чином через те, що ми вдавалися до найрізноманітніших методів боротьби з привидами, і добилися успіху, лише перепробувавши усі ці методи. Мушу визнати, що жодна з цих ранніх справ не закінчилася так чудово, як нам хотілося. Так, ми вигнали Страхіття Мортлейку — але тільки до Ричмондського парку, де воно й зараз блукає ночами серед мовчазних дерев. Так, Сірий Спектр з Олдґейту і дух, відомий як Костогрім, були знищені — та не раніше, ніж сталося кілька смертей (як я нині вважаю, конче потрібних). А щодо Повзучої Тіні, яка переслідувала молоду панну Ендрюс, загрожуючи її здоровому глуздові й спідниці, то вона й далі дошкуляє цій бідолашній жінці, тиняючись за нею по всіх усюдах. Отож наша репутація була аж ніяк не бездоганна, коли одного туманного осіннього ранку бадьоро задзвонив телефон і ми — Локвуд і я — подалися за викликом на Шин-Роуд, будинок №62.

Ми стояли на порозі; за нашими спинами глухо гули автомобілі. Локвудова рука в рукавичці смикнула шнурок дзвінка; його відлуння вщухло в глибині будинку. Я розглядала двері — лак на них укрився під сонцем дрібними бульбашками — й потерту поштову скриньку. У дверях було вікно з чотирьох скляних ромбів: крізь його матове скло можна було побачити хіба що темряву. Веранда була в жалюгідному стані, її давно не провітрювали, й гниле букове листя, що купчилось по кутках, аж ніяк не додавало свіжості. Таким самим листям було устелено травник і стежку, що вела до будинку.

— Отже, — нагадала я, — пам’ятай наші нові правила. Нікому не прохоплюйся про те, що тут побачиш. Не міркуй уголос — хто вбив, де й коли. А найголовніше — не виказуй себе потерпілим. Будь ласка. Це ніколи не приносило добра.

— Щось тут забагато всяких «не можна», Люсі, — зауважив Локвуд.

— Ти правильно зрозумів.

— Ти ж знаєш, що в мене чудовий слух. Я ненавмисне копіюю людей.

— Гаразд, тоді копіюй їх тихо й не при них. Не перед ними — особливо, коли це докер-ірландець, футів із шість заввишки, що ледве розуміє людську мову, а ми — за добрих півмилі від цивілізації.

— Еге ж! Він і справді був надто спритний для такого зросту, — погодився Локвуд. — Та врешті гонитва нас тільки підбадьорила б. Ти щось відчуваєш?

— Ще ні, хоч навряд чи це мені вдасться... А ти?

Він облишив смикати дзвінок і трохи поправив комір пальта.

— Як на мене, все це досить-таки дивно. Тут сталася смерть — у садку, впродовж останніх кількох годин. Під отим лавровим кущем біля стежки.

— Ти, мабуть, хочеш сказати мені, що це лише невеличке сяйво?

Я схилила голову набік, наполовину примруживши очі, й прислухалася до тиші в будинку.

— Так, невеличке, завбільшки десь із мишу, — підтвердив Локвуд.— Можливо, польова миша. Потрапила на обід котові.

— Тоді... ця миша, напевно, не стосується нашої справи?

— Напевно, ні.

За матовим склом, усередині будинку, щось заворушилось — ніби пересувалось у чорній глибині вестибюлю.

— Гаразд, годі, — мовила я. — Вона йде сюди. Пам’ятай, що я тобі казала.

Локвуд зігнув коліно й підняв торбину, що лежала біля його ніг. Ми обоє — з шанобливими, приємними усмішками — трохи позадкували.

Проте чекали ми марно. Нічого не сталося. Двері не відчинились.

У будинку нікого не було.

Аж тут, тільки-но Локвуд зібрався заговорити, ми почули кроки позаду на стежці.

— Пробачте. — З туману повільно з’явилася жінка. Та варто було нам озирнутись, як вона прискорила ходу. — Пробачте. Мене затримали. До того ж я не думала, що ви прийдете так швидко.

Жінка піднялася сходами. Середнього віку, низенька, повненька, товстощока. Її пряме світле волосся було акуратно зібране на потилиці простенькою заколкою. На ній були довга чорна спідниця, накрохмалена біла сорочка й широкий вовняний кардиґан із розтягнутими кишенями по боках. В одній руці вона тримала тоненьку теку.

— Пані Гоуп? — перепитала я. — Добрий вечір, мадам. Мене звуть Люсі Карлайл, а це Ентоні Локвуд. Ми з агенції «Локвуд і К°». Прийшли за вашим викликом.

Жінка зупинилась на горішній сходинці і уважно оглянула нас широко розплющеними сірими очима, в яких відбивалися звичайні для такої оказії відчуття. Недовіра, невдоволення, непевність і страх — там було все, типове для нашого фаху, тож на власний рахунок ми нічого цього не брали.

Її погляд метушився між нами, зупиняючись на ошатному вбранні, на акуратних зачісках, на полірованих рапірах, що блищали на наших поясах, на важких торбинах, які ми принесли з собою. Найдовше він затримався на наших обличчях. Вона не намагалась пройти повз нас до дверей будинку. Її вільна рука поринула в кишеню кардиґана, тягнучи матерію вниз.

— Вас тільки двоє? — нарешті запитала вона.

— Так, тільки ми, — відповіла я.

— Ви такі молоді!

Локвуд усміхнувся так лагідно, що його усмішка аж засяяла в сутінках:

— У тім-то й річ, пані Гоуп. Так і повинно бути.

— До речі, я не пані Гоуп. — Не встоявши перед Локвудовою лагідністю, вона й сама мимоволі всміхнулась, проте ця усмішка тут-таки змінилася тривогою. — Я її дочка, Сьюзі Мартін. Боюся, що мама не прийде.

— Але ж ми домовились зустрітися, — наполягала я. — Вона збиралася показати нам будинок.

— Так, я знаю. — Жінка подивилася вниз, на свої чистенькі чорні черевики. — Боюся, що вона не готова прийти сюди. Обставини батькової смерті були досить моторошні, а останніми ночами, так би мовити... прояви почастішали. Минулої ночі було найгірше, тож мама вирішила, що з неї досить. Зараз вона живе зі мною. Ми хочемо продати будинок, але не можемо гарантувати, що він безпечний... — Її очі трохи звузились. — Ось чому ми викликали вас... Пробачте, але ж у вас повинен бути керівник? Я вважаю, що за такі розсліди повинні братися дорослі люди. До речі, скільки вам років?

— Достатньо старі й достатньо молоді, — усміхнувся Локвуд. — Найкращий вік.

— Точніше кажучи, мадам, — додала я, — в законі йдеться, що дорослий потрібен лише тоді, коли оперативники проходять стажування. Більші агенції зазвичай мають керівників, але це їхнє особисте право. Ми достатньо кваліфіковані й самостійні, тому не вважаємо це за необхідне.

— Повірте нашому досвіду, — ласкаво обізвався Локвуд, — дорослі тут тільки зашкодять. Але ми, якщо ви бажаєте, готові в будь-який момент показати вам свою ліцензію.

Жінка пригладила своє гладеньке, світле, ідеально зачесане волосся:

— Ні, ні... не треба. Мама так хотіла, щоб цим займалися ви... отже, так буде краще. — Її голос пролунав байдуже й непевно.

На мить запала мовчанка.

— Дякую, мадам. — Я озирнулася на двері, що завмерли в чеканні. — Залишилося з’ясувати ще одну річ. Чи є в будинку хтось іще? Коли ми подзвонили, нам здалося...

Її очі обурено вирячились, зустрівшись із моїми:

— Ні. Це ніяк неможливо. Ключі є тільки в мене.

— Зрозуміло. Я, мабуть, помилилася.

— Що ж, я вас не затримуватиму, — сказала пані Мартін. — Мама заповнила папери, які ви надіслали їй. — Вона подала нам теку. — Сподіваюсь, це стане вам у пригоді.

— Авжеж. — Локвуд заховав теку під пальто. — Дуже дякую вам. А нам пора до роботи. Перекажіть вашій матусі, що ми зателефонуємо їй уранці.

Жінка віддала йому ключі. Десь віддалік просигналив автомобіль, ніби кажучи: «пора». До комендантської години залишалося ще багато часу, однак вечір невблаганно насувався, й люди поспішали. Їм хотілося швидше потрапити додому. Невдовзі на лондонських вулицях не залишилось нікого й нічого, крім слідів туману та блискіток місячного сяйва, — а може, не було і їх. Нічого такого, що було б видно будь-якій дорослій людині.

Сьюзі Мартін це теж розуміла. Вона випросталась, міцно натягла свій кардиґан.

— Мені, мабуть, пора. Не завадить побажати вам щастя... — Вона озирнулась. — Які ж ви молоді! Який це жах, що світ дійшов до такого...

— На добраніч, пані Мартін, — мовив Локвуд.

Жінка без жодної відповіді збігла східцями вниз. За кілька секунд вона зникла серед туману й лаврових кущів, у напрямку дороги.

— Яка вона нещасна, — зауважила я. — Гадаєш, уранці ми зможемо відзвітувати про виконану роботу?

— Краще вирішити все цієї ночі, — відповів Локвуд. — Ти готова?

Я поплескала руків’я рапіри:

— Готова.

Він усміхнувся мені, ступив до дверей і з усмішкою фокусника крутнув ключем у замку.

Тільки-но ми увійшли, як зрозуміли: в будинку Гість, тож діяти треба швидко. Це — одне з перших наших правил. Ніколи не вагатись, не затримуватись на порозі. Чому? Бо через кілька секунд уже може бути запізно. Ви стоїте на дверях: за спиною — вільний простір, а попереду — пітьма, й ви будете останнім бовдуром, якщо не захочете обернутись і дременути навтікача. Від того, як швидко ви це зрозумієте, сила волі почне залишати вас, серце зі страху тьохне, й тоді бенц — ви вже злякалися, навіть не розпочавши роботи. Ми з Локвудом добре знали це, тому не стали ходити манівцями. Хутенько майнули всередину, поставили торбини на підлогу й тихо зачинили за собою двері. А тоді принишкли, дивлячись і слухаючи, що діється довкола.

Вестибюль будинку подружжя Гоуп був довгий і досить-таки вузький, хоч завдяки високій стелі здавався просторішим. Підлогу було вистелено чорно-білими мармуровими плитами, а стіни обклеєно блідими шпалерами. Усередині вестибюлю круті сходи вели на другий поверх і щезали в темряві. В порожніх проходах, що зяяли обабіч, причаїлася пітьма.

Усе це, звичайно, можна було легко виправити, увімкнувши світло. Та й вимикач був поряд, тут-таки на стіні. Та ми не пробували ним користуватись. Друге наше правило — світло заважає нам. Воно приглушує відчуття, робить нас слабкими й нерозумними. Краще дивитись і слухати в пітьмі. Так легше відчувати страх.

Саме цей страх ми й відчували, мовчки стоячи в темряві. Я слухала.. Локвуд дивився. В будинку було холодно. Задушливе повітря ховало в собі кислуватий запах, який буває лише у вкрай незатишних місцях.

Нахилившись ближче до Локвуда, я прошепотіла:

— Опалення немає.

— Гм-м...

— Щось іще є, як ти гадаєш?

— Гм-м...

Мої очі врешті звикли до темряви й почали розбирати більше деталей. Під завитком перил був маленький полірований столик, на якому стояла порцелянова чаша для пахощів. На стінах висіли якісь малюнки: придивившись, я розібрала, що це вицвілі плакати давніх музичних ансамблів, фотографії крутих пагорбів і лагідних морів. Усе напрочуд безневинне. Місце аж ніяк не огидне — навпаки, в денному сонячному світлі тут мусить бути цілком затишно. Та зараз усе було по-іншому: тінь віконної рами в дверях, прибравши форму якоїсь перекошеної труни, тяглася перед нами підлогою. Наші тіні опинилися в її рамці. До того ж ми пам’ятали, як помер пан Гоуп, і це справляло на нас іще тяжче враження.

Я глибоко дихала, щоб заспокоїтись, і відганяла моторошні думки. Тоді знову заплющила очі, ніби дражнячи темряву, — й слухала. Слухала...

Вестибюль, кімнати й сходи завжди є судинами й дихальними шляхами будь-якого дому. Кожну будівлю пронизують канали. Можна почути відлуння речей, прислухавшись до кімнат. Часом ти можеш розрізнити серед нього інші шуми — голоси, яких тут не повинно бути. Відлуння минулого, відлуння прихованого...

Це був саме такий випадок.

Я розплющила очі, взяла свою торбину й поволі рушила до сходів. Локвуд уже стояв біля полірованого столика під завитком перил. Його обличчя тьмяно сяяло в світлі, що проникало через матове скло в дверях.

— Ти щось чуєш? — запитав він.

— Умгу.

— Що?

— Тихий стукіт. З’являється й зникає. Дуже-дуже слабкий. Не можу сказати, звідки він лунає. Але він ще посилиться — згодом, коли стане темніше. А що в тебе?

Він показав на нижні сходини:

— Ти, звичайно, пам’ятаєш, як помер пан Гоуп?

— Упав зі сходів і зламав карк.

— Саме так. Ось тут — потужне залишкове сяйво смерті. Зберігається три місяці після його загибелі. Таке яскраве — хоч сонячні окуляри надягай. Пані Гоуп розповіла про це Джорджеві по телефону. Її чоловік спіткнувсь і впав, тяжко вдарившись об підлогу. — Локвуд поглянув на темні сходи. — Довге падіння... Поганий спосіб спускатися.

Я нахилилась над підлогою, силкуючись щось розгледіти в сутінках.

— Так, тут видно, як потріскалися плити. Він мав упасти з величезної ви...

Зі сходів долинули два гучні удари. Повз моє обличчя люто війнуло вітром. Перш ніж я зреагувала, щось велике, м’яке й страшенно важке впало точнісінько там, де я стояла. Від цього мені аж звело зуби.

Я відскочила, вхопила рапіру з пояса. Я стояла навпроти стіни, шалено озираючись на всі боки, піднявши свою зброю. Серце калатало в моїх грудях.

Нічого. На сходах — нікого. Ніякого понівеченого тіла, що немічно розляглося на підлозі.

Локвуд недбало притулився до перил. Було надто темно, щоб сказати напевно, але я ладна була заприсягтися, що він і бровою не повів. Він не чув падіння.

— З тобою все гаразд, Люсі?

Я важко відсапувала.

— Ні. Я щойно чула відлуння смертельного падіння пана Гоупа. Дуже гучно й чітко, ніби він упав мені просто на голову. Не смійся. Тут немає нічого кумедного.

— Пробач. Отже, щось уже з’явилося — такої ранньої пори. Далі, напевно, буде ще цікавіше. Котра, до речі, година?

Мати з собою годинника з люмінесцентним циферблатом — третє моє правило. Було б ще краще, якби він витримував різкі перепади температури або потужні удари ектоплазмою.

— Ще немає п’ятої, — відповіла я.

— Чудово. — Локвудові зуби не світились так, як мій годинник, але коли він усміхнувся, то цілком міг би замінити ліхтарик. — Саме встигнемо випити по чашечці чаю. А потім шукатимемо привида.

2

Коли ви полюєте на підступних духів, прості речі можуть стати більш значущими. Рапіра в темряві виблискує сріблом, залізні стружки розсипані на підлозі, запечатані каністри з найкращим Грецьким Вогнем напоготові — усе як слід... Але чайні пакуночки, свіжі та ароматні, зроблені (як ми полюбляємо) в «Братів Піткін» на Бонд-стрит, — це, можливо, найпростіша і найкраща з усіх наших невеличких утіх.

Можливо, ці втіхи не можуть урятувати вам життя, як вістря меча або залізне коло, і не мають захисної сили від раптового удару вогнем. Проте вони насправді життєдайні — бо допомагають вам зберігати здоровий глузд.

Час, проведений у будинку з привидами, які чатують на тебе в темряві, ніколи не буває приємним. Ніч тисне на вас зусібіч, а мовчанка аж б’є по вухах; у такі моменти, якщо забудешся, ти починаєш бачити й чути те, що існує лише в твоїй уяві. Одне слово, тобі треба трохи розважитись, і кожен з агенції «Локвуд і К°» має для цього власний спосіб. Я, скажімо, малюю олівцем, Джордж переглядає комікси, а Локвуд читає дешеві журнали. Але всім нам не обійтися без чаю з печивом — і ця ніч у будинку Гоупів не стала тут винятком.

Ми знайшли кухню в дальшому кінці вестибюлю, відразу за сходами. То була досить простора, ошатна кімнатка, чиста й сучасна — в ній було помітно тепліше, ніж у вестибюлі. Я не помітила там жодних надприродних слідів або чогось подібного. Все було спокійно. Тихий стукіт, який я чула, сюди не долинав — так само, як і не повторювався отой огидний удар на сходах.

Я поставила чайник на вогонь, а Локвуд тим часом запалив олійну лампу й помістив її на столі. В її світлі ми змогли зняти рапіри та робочі пояси й покласти їх перед собою. До кожного пояса було пристебнуто сім торбинок; незважаючи на тишу, ми заходилися ретельно перевіряти їхній вміст, аж поки чайник засвистів і запихкотів. Звичайно, ми перевірили все знаряддя ще в конторі, проте охоче зробили це ще раз. Ми добре пам’ятали, як минулого тижня дівчина з агенції «Ротвел» загинула через те, що забула поповнити запас магнію для Грецького Вогню.

За вікном давно смеркло. Легенькі хмарини пливли темно-синім небом, щільний туман поглинув увесь садок. За темними огорожами світилися вікна сусідніх будинків. Вони були такі близькі й водночас такі далекі, ніби кораблі в океані.

Ми надягли пояси й перевірили Клейку Стрічку на наших рапірах. Я налила нам чаю й поставила чашки на стіл. Локвуд витяг печиво. Ми сіли поряд. У мерехтінні олійної лампи тіні танцювали по кутках кухні.

Локвуд нарешті опустив високий комір пальта, що ховав його шию.

— Погляньмо, що пані Гоуп розповіла про себе, — сказав він і простяг худу довгу руку до теки, яка лежала на столі. Світло лампи загадково виблискувало крізь копицю його волосся.

Поки Локвуд читав, я перевірила термометр, причеплений до мого пояса. П’ятнадцять градусів. Не дуже тепло, проте чого ще сподіватися такої пори від будинку, який не опалюється. З іншої торбинки на поясі я дістала записник і накреслила план кімнати, записавши також почуте у вестибюлі.

Локвуд поклав теку вбік:

— Гаразд. Це стане нам у пригоді.

— Справді?

— Ні, я жартую. Чи, може, кепкую? Ніяк не запам’ятаю різниці.

— Жартують звичайно розумні люди. Тому ти радше кепкуєш... І що ж вона розповіла?

— Нічогісінько, що могло б зарадити нам. Те, що вона написала це все латинкою, — єдине, з чого можна радіти. Ось тобі найголовніше. Гоупи мешкали тут два роки — приїхали звідкілясь із графства Кент. Далі — купа дурниць про те, які вони були там щасливі. Ніякої тобі комендантської години, ніяких примарних вогнів. Як це було чудово — ходити гуляти пізно ввечері й зустрічати тільки сусідів. Це неможливо. Я не вірю жодному її слову. Джордж казав, що саме в Кенті стільки привидів, скільки немає ніде за межами Лондона.

Я відсьорбнула чаю:

— То всі її проблеми почалися тут?

— Так вона й каже. Вони переїхали сюди. Спочатку все було гаразд — жодного клопоту з цим будинком. Жодного будь-якого прояву. Чоловік змінив роботу — почав працювати вдома. Десь із півроку тому. Нічого цікавого не траплялося, аж поки він упав зі сходів і помер.

— Зачекай-но, — перервала я. — Як він упав?

— Мабуть, спіткнувся.

— Я маю на увазі, він був сам?

— Якщо вірити пані Гоуп, то так. Вона була в ліжку. Це сталося вночі. Вона пише, що її чоловік був трохи неуважний — кілька тижнів перед смертю. Погано спав. Вона вважає, що він пішов напитись води.

— Та-а-ак... — підозріливо промовила я.

Локвуд позирнув на мене:

— Гадаєш, вона зіштовхнула його?

— Не обов’язково. Але нам треба припустити, навіщо його дух повернувся, авжеж? Чоловіки зазвичай не переслідують дружин без причини. Шкода, що вона не виявила бажання поговорити з нами. Мені хотілося б дізнатись про неї більше.

— Не можна робити висновки тільки з побаченого, — заперечив Локвуд, стенувши своїми вузькими плечима. — Я розповідав тобі про ті часи, коли познайомився з відомим Гаррі Криспом? Симпатичний такий чолов’яга, приємний голос, щирі очі... Одне слово, чудовий і чесний товариш. Часто просив мене позичити йому десятку. А потім виявилось, що він — серійний убивця, який нічого так не любив, як...

Я підняла руку:

— Ти вже розповідав це. Мільйон разів.

— Ну, гаразд... Пан Гоуп, скажімо, міг повернутись як господар будинку. Або через помсту. А може, в нього залишились незакінчені справи — не розповів про щось дружині чи заховав від неї гроші під ліжком...

— Може, й так. А всі ці прояви почалися невдовзі після його смерті?

— Через тиждень або два. Здебільшого до цього вона не бувала вдома. Коли ж вона повернулась, то почала відчувати присутність чогось чужого... — Локвуд поплескав по теці. — Будь-що вона цього не описала. Натомість зазначила, що зробила докладний звіт нашому «адміністраторові» по телефону.

Я посміхнулась:

— «Адміністраторові»? Джорджеві це не сподобається. До речі, я взяла його нотатки з собою, якщо хочеш послухати.

— Давай. — Локвуд умостився зручніше. — Що вона ще бачила?

Джорджеві нотатки лежали в кишені моєї куртки. Я витягла папірці, розгорнула їх і розгладила на коліні. Хутенько пробігла очима й кахикнула.

— Ти готовий?

— Так.

— «Рухома фігура». — Я церемонно згорнула папірець і знову поклала його в кишеню.

Локвуд обурено заморгав:

— «Рухома фігура»?! І все? Жодних подробиць? Ну-бо: велика, маленька, темна чи світла — яка вона?

— Будь ласка, цитую: «Рухома фігура з’явилася в кабінеті й гналася за мною сходами». Саме так, як вона сказала Джорджеві.

Локвуд занурив коржик у чай:

— Найдокладніший опис, який мені траплявся в житті. Може, спробуєш намалювати фоторобот?

— Ні. Вона ж доросла — чого ти від неї сподіваєшся? Це ніколи не призводило ні до чого хорошого. Відчуття для неї важливіші. Вона сказала, що відчувала, як хтось стежить за нею, знає, що вона тут, але не може знайти її. І думка, що це шукає її, була нестерпна.

— Гаразд, — зауважив Локвуд, — це вже трішки краще. Вона була ціллю. Це наводить на думку про Другий Тип — незакінчену справу чи щось подібне. Хай там що задумав небіжчик пан Гоуп, він не сам працює в цьому будинку цієї ночі. Тут — принаймні — ще й ми. Ну, що скажеш? Огляньмо місце?

Я одним ковтком спорожнила чашку й тихенько поставила її на стіл.

— Як на мене, це чудова ідея.

Майже годину ми мандрували першим поверхом, у кожній кімнаті вмикаючи на короткий час ліхтарики, бо пересуватись у пітьмі було нівроку важко. Олійну лампу ми залишили на кухні — разом зі свічками, сірниками й запасним ліхтарем. Чудове правило — зберігати добре освітлене місце на випадок відступу, якщо він знадобиться. Особливо корисно мати кілька різних джерел світла, бо Гість може мати змогу знищити їх.

Усе було чисто і в коморі, і в їдальні в задній частині будинку. Похмура, якась заціпеніла атмосфера, ніби життя зупинилося тут. Акуратні стоси газет лежали довкола на обідньому столі; в коморі на лотку проросли зморщені цибулини. Локвуд не знайшов жодних видимих слідів привида, а я не почула жодного шуму. Тихий стукіт, який лунав, коли ми тільки-но увійшли, ніби зовсім ущух.

Та варто нам було повернутись до вестибюлю, як Локвуд трохи затремтів, а мені поза шкірою пробіг мороз. Повітря помітно охололо. Я поглянула на термометр: лише дев’ять градусів.

У передній частині будинку були дві квадратні кімнати — обабіч вестибюлю. В одній стояли телевізор, канапа, два м’які крісла; тут було тепліше, так само, як на кухні. Ми дивились і слухали всюди — й нічого не знаходили. У протилежній кімнаті, перед великим щільно завішеним вікном, стояли звичайнісінькі стільці й шафки, а також три здоровенні папороті в теракотових горщиках.

Тут знову стало прохолодніше: мій термометр показав дванадцять градусів. Нижче, ніж у кухні. Це могло нічого не означати, а могло — навпаки — означати дуже багато. Я заплющила очі, зосередилася й приготувалася слухати.

— Люсі, поглянь! — прошепотів Локвуд. — Там пан Гоуп!

У мене тьохнуло серце. Я обернулась, витягаючи рапіру... і побачила, що Локвуд нахилився над краєчком стола — розглядав якусь фотографію. Він тримав над нею свій ліхтарик: зображення висіло в маленькому колі золотистого світла.

— З пані Гоуп тут усе гаразд, — промовив він.

— Бовдуре! — просичала я крізь зуби. — Я ж могла проштрикнути тебе!

— Не будь такою сварливою, — реготнув він. — Краще поглянь. Що ти скажеш?

На фотографії сиве подружжя стояло в садку. Жінка, пані Гоуп, була старшою, щасливішою версією своєї дочки, з якою ми познайомились надворі: повнощока, ошатно вбрана, усміхнена. Її голова була на рівні грудей чоловіка, що стояв поруч. Він був високий, лисуватий, із сутулими плечима й досить міцними м’язами. Він теж широко всміхався й тримав пані Гоуп за руку.

— Здаються досить веселими, авжеж? — зауважив Локвуд.

Я з сумнівом кивнула.

— Але ж мусить бути причина для Другого Типу. Джордж каже, що Другий Тип завжди означає: хтось комусь щось зробив.

— Так, але в Джорджа огидна, вкрай одноманітна уява. До речі, це нагадало мені, що нам треба знайти телефон і зв’язатися з ним. Я залишив на столі повідомлення, але ж він усе одно хвилюватиметься за нас, як і завжди.

Він не помітив жодних Смертних Вогнів у цій кімнаті, а я не змогла нічого почути. Це означало, що на першому поверсі нашу роботу скінчено, і натякало на те, що ми вже підозрювали. На те, що нам слід шукати нагорі.

Більш ніж упевнена в цьому, я ступила на нижню сходинку — і стукіт долинув знову. Спочатку він був тихий — такий, як раніше: ледве чутне «тук-тук-тук», ніби хтось стукає нігтем по тиньку чи забиває цвяшок у дерево. Та з кожною сходинкою відлуння дужчало, настирливо віддаючись у моєму внутрішньому вусі. Я сказала про це Локвудові, який ступав за мною, наче розпливчаста тінь.

— Холоднішає, — зауважив він.

То була правда. З кожним нашим кроком температура падала — від дев’яти градусів до семи, тоді до шести — на середині сходів. Я застебнула неслухняними пальцями куртку, сама тим часом дивлячись угору, в пітьму. Сходи були вузькі, тож вище від мене тут узагалі не було світла. Горішні кімнати будинку цілком поринули в морок. Мені шалено кортіло увімкнути ліхтарик, проте я затамувала це бажання — адже світло мене лише засліпить. Тримаючи руку на рапірі, я поволі піднімалася далі. Стукіт дедалі гучнішав, холодне повітря щипало шкіру.

Я піднімалася. Стукіт гучнішав. Зараз він скидався на несамовите дряпання. Температура впевнено падала: від шести градусів — до п’яти й нарешті до чотирьох.

Довкола розпливалася пітьма. Ліворуч білі перила вигинались на висоті моєї голови, нагадуючи ряд велетенських зубів.

Я підійшла до останньої сходинки, ступила на неї...

І стукіт відразу вщух.

Я знову поглянула на термометр: чотири градуси. На одинадцять градусів нижче, ніж у кухні. Моє дихання розходилось у повітрі легкою парою.

Ми були дуже близько.

Локвуд пройшов повз мене й на мить увімкнув ліхтарик, щоб озирнутись. Обклеєні шпалерами стіни, зачинені двері, мертва тиша. Вишивка у важких рямцях: вицвілі криві дитячі літери — «Дім, мій милий дім». Виконана багато років тому, коли будинки справді були милі й безпечні, й ніхто не вішав над ліжками дітей залізяки. До того, як з’явилася Проблема.

Коридор мав форму літери «Г» — з маленьким квадратним майданчиком, на якому ми стояли, й довгим відгалуженням, що вело вдалину, паралельно до сходів. Підлогу на другому поверсі було застелено полірованим паркетом. П’ятеро дверей розміщувались так: перші — праворуч від нас, другі — перед нами й ще троє — через проміжки вздовж відгалуження. Усі двері були замкнені. Ми з Локвудом стояли мовчки, довіряючи тільки власним очам і вухам.

— Нічого, — нарешті сказала я. — Тільки-но ми прийшли сюди, як стукіт ущух.

Локвуд відповів не одразу.

— Смертних Вогнів немає, — промовив він.

З його втомленого голосу я зрозуміла, що він теж відчуває тягар — той самий, дивний, від якого м’язи наливаються чавуном. Це трапляється, коли Гість поблизу.

— Що ж, леді — попереду, Люсі. Вибирай двері, — тихенько зітхнув Локвуд.

— Ні. Я вже вибирала двері тоді, в дитячому притулку. Ти пам’ятаєш, до чого це призвело.

— Але ж усе вдалося, хіба не так?

— Лише тому, що я вчасно відвернулась. Ну, гаразд, починаймо з отих. Тільки ти підеш перший.

Я вибрала найближчі двері — ті, що праворуч. Вони вели до нещодавно відремонтованої ванної кімнати. Сучасна плитка мерехтіла, жадібно ловлячи світло ліхтарика. Тут були велика біла ванна, умивальник і унітаз. У повітрі навіть пахтіло жасминовим милом. Ніхто з нас не знайшов тут нічого прикметного. Температура була така сама, як і в коридорі.

Локвуд відчинив наступні двері. За ними ховався просторий кабінет — у ньому панувало такий безлад, якого не знайти, мабуть, у цілому Лондоні. Світло ліхтарика натрапило на важкий дерев’яний письмовий стіл перед завішеним вікном. Стіл був майже похований під стосами паперів — вони, до речі, недоладно громадились по всій кімнаті. Ряд темних полиць, що займав три чверті дальньої стіни, зберігав хаотичні купи книжок. Решту простору займали шафи, а біля стола стояло старе, оббите шкірою крісло. Чути було слабенький запах, притаманний чоловікам: суміш лосьйону після гоління, віскі й тютюнового диму.

Ми страшенно змерзли. Термометр на моєму поясі показував два градуси.

Я тихенько прокралася повз паперові стоси й розсунула штори, піднявши в повітря щільну хмару пороху, що змусив мене закашляти. Кволе біле світло від сусідніх будинків перетинало садок — і тепер наповнювало кімнату.

Локвуд зацікавлено розглядав старий вичовганий килим на підлозі, штовхаючи його туди-сюди носаком черевика.

— Геть продавлений, — зауважив він. — Мабуть, слугував тут ліжком, аж поки пан Гоуп узяв на себе... — Не закінчивши думки, він стенув плечима й оглянув кабінет. — Може, він повернувся, щоб перебрати свої папери.

— Ось, — сказала я. — Тут Джерело. Відчуваєш, як холодно? А тягар? Ти ледве ворушиш язиком.

Локвуд кивнув:

— До того ж це місце, де пані Гоуп бачила ту саму «рухому фігуру».

Десь на першому поверсі гучно ляснули двері. Ми аж підстрибнули.

— Гадаю, ти маєш рацію, — сказав Локвуд. — Джерело саме тут Треба зробити тут коло.

— Стружками чи ланцюгами?

— Е-е, стружками. Стружками краще.

— Ти певен? Ще й на дев’яту не повернуло, а привид уже виявляє таку силу.

— Не таку... До того ж, хай там чого хоче пан Гоуп, я не можу повірити, що він повернувся з лихими намірами. Стружок більше ніж вистачить. А ще... — він завагався.

Я поглянула на нього:

— Що?

— Я забув ланцюги. Ні, не дивися так на мене! Що ти виробляєш своїми очима?

— Та забув ланцюги?! Локвуде!..

— Джордж узяв їх, щоб змастити, а я не перевірив, чи поклав він їх назад. Звичайно, це все Джордж винен... Та годі вже — дурниця. Вони ж нам не потрібні для такої роботи, авжеж? Краще порозкладай стружки, поки я огляну інші кімнати. Зустрінемося тут.

Я сказала б дещо більше, та мені бракувало часу. Я глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтись.

— Нічого, бувало й гірше, — нарешті сказала я. — Минулого разу ти теж отак тинявся — й замкнувся в туалеті.

— Це привид замкнув мене — я ж казав тобі!

— Еге ж, казав, хоч у тебе немає й крихти доказу...

Та він уже пішов.

Своє завдання я виконала швидко. Порозсувала кілька стосів запорошеного жовтого паперу по кутках, вивільнивши місце в центрі підлоги. Потім відтягла килим убік і розсипала залізні стружки колом — невеличким, щоб вистачило стружок. Це був найголовніший наш прихисток, куди ми могли б відступити в разі потреби, проте нам могли знадобитися ще декілька кіл — залежно від того, що ми тут знайдемо.

Я вийшла в коридор:

— Піду вниз, принесу ще заліза.

Локвудів голос озвався відлунням з найближчої спальні:

— Гаразд. І постав на вогонь чайник.

Я вирушила до сходів, поглянувши на відчинені двері до ванної. Коли я торкнулася перил, шкіру обдало холодом. Я завагалася, стоячи нагорі й старанно прислухаючись, а потім подалася вниз, освітлюючи ліхтариком вестибюль. Через кілька сходинок я почула за спиною гарячкові кроки, проте, обернувшись, нікого не побачила. Вхопившись за руків’я рапіри, я рушила далі, пройшла через вестибюль до теплої кухні; крізь тріщину між підлогою й дверима просочувалося світло. Увійшовши туди, я негайно заплющила очі: навіть таке слабке сяйво здалося мені сліпучим. Хутенько з’ївши коржик, я сполоснула чашки й знову поставила чайник на вогонь. З двома торбинами в руках відчинити двері було важко — довелося штовхнути їх ногою. Після світлої кухні вестибюль видавався ще темнішим. Не чути було жодного звуку. Локвуда я теж не чула — він, радше за все, перевіряв дальні кімнати. Завдяки важким торбинам я піднімалася сходами повільно й незграбно: спочатку було прохолодно, тоді холодно, ще холодніше...

Діставшись до коридору, я поставила торбини на підлогу й зітхнула з полегшенням. І вже підняла була голову, щоб покликати Локвуда, — аж тут побачила, що попереду стоїть дівчина.

3

Я заклякла. Серце затьохкало; я не могла ворухнути жодним м’язом. Почасти, звичайно, це був просто шок, хоч насправді все було помітно гірше. Холод придавив мені груди, мов кам’яний надгробок; руки й ноги ніби загрузли в болоті. Мозок неначе взявся кригою: і розум, і тіло не слухались мене — я відчувала, що мені бракує сил. Мене опанувало почуття, близьке до відчаю, і я ніяк не могла подолати його. Довкола не змінилося нічого, крім мене самої. Мовчання, спокій, нерухомість — це все, чого я зараз прагнула, на що я заслуговувала...

Інакше кажучи, це були кайдани привида, що цілком відповідає Другому Типу — коли привид намагається спрямувати свою силу на тебе.

Звичайна людина може так і стояти, не в змозі противитись волі Гостя. Але ж я — агент. Я стикалася з цим раніше. Я зібрала всю свою лють, із болем вдихнула крижане повітря — і крутнула головою, щоб очистити розум. Я змусила себе жити. І мої руки поволі потяглися до зброї на поясі.

Дівчина стояла посередині кабінету, якраз навпроти мене. Я бачила її крізь відчинені двері. Вона здавалася досить худорлявою. Придивившись, я помітила, що вона стоїть боса на скрученому килимі — чи радше в килимі бо її кісточки ховалися всередині матерії, — так, ніби вона зайшла у воду. Її одяг був старомодний: літня сукня до колін, розписана великими жовтогарячими квітами. Сукня, руки, ноги, довге біляве волосся випромінювали бліде потойбічне світло — так, ніби воно линуло здалека. Що ж до її обличчя...

Замість обличчя в неї була щільна темна пляма, якої не сягав жоден промінь світла.

Важко пояснити, як саме, проте я зрозуміла, що їй близько вісімнадцяти років. Старша за мене, проте не набагато. Я здивовано стояла, тихенько намацуючи руками пояс і зупинивши погляд на безликій дівчині.

Аж тут мені спало на думку, що в цьому будинку я не сама.

— Локвуде! — покликала я. — Агов, Локвуде!

Я намагалася, щоб голос лунав твердо. Найменших проявів страху слід уникати, адже Гості складаються саме з таких почуттів, як страх, гнів і таке інше. Вони просто ними живляться — сильні почуття роблять їх швидшими та жорстокішими.

Відповіді не було. Я кахикнула й спробувала ще раз.

— Агов, Лок-ву-де! — проспівала я, ніби кликала малу дитину чи улюблене звірятко. Я зробила це якнайкраще, та жодної відповіді все одно не було.

Я обернулася й покликала трохи гучніше:

— Локвуде, будь ласка, ходи сюди...

Його приглушений голос долинув з глибини коридору:

— Зачекай, Люсі. Я тут дещо знайшов...

— Чудово! І я теж...

Коли я знову поглянула на дівчину, вона була вже ближче — майже біля дверей. Обличчя досі ховалося в темряві, та світлий серпанок, що огортав її, став помітно світліший. Я добре бачила її кощаві зап’ястки, її зігнуті, мов рибальські гачки, пальці. Голі ноги були тоненькі, мов лозинки.

— Чого ти хочеш? — запитала я.

Її слова м’яко, мов павучі лапки, торкнулися мого вуха:

— Я змерзла.

Уривок. Рідко щастить почути щось більше. Її кволий голос на такій відстані перетворювався на шепіт. Проте дівчина наближалася — дистанція між нами скоротилася ще більше, коли я нарешті почула Локвудову відповідь.

— Лок-ву-де! — провуркотіла я знову. — Терміново!

Тільки уявіть: у його голосі я почула роздратування.

— Зачекай, Люсі! Тут є дещо цікаве. Я знайшов мертвий вогонь — справжній, справжній! У цій спальні теж сталося щось мерзенне. Вогонь такий слабкий, що я мало не проминув його — отже, це трапилося давно... Мабуть, якась серйозна травма. Це означає — це лише моє припущення, я просто перебираю думки, — що в цьому будинку могли статися дві насильницькі смерті... Що ти на це скажеш?

Я понуро реготнула.

— Я чую твоє припущення. Навіть можу допомогти тобі з ним. Якщо ти нарешті підійдеш до мене, — виспівувала я далі.

— Річ у тім, — вів далі Локвуд, — що я не бачу, як ця перша смерть могла вплинути на долю Гоупів. Вони жили тут лише два роки, авжеж? Виходить, прояви, які ми відчуваємо, не можуть бути...

— ... викликані її чоловіком? — вигукнула я. — Звичайно, не можуть!

Запала коротка мовчанка. Нарешті він звернув на мене увагу.

— Що?

— Я кажу тобі — це не чоловік, Локвуде! Ходи негайно сюди!

Як ви помітили, я облишила свої спроби поводитись невимушено — через те, що дівчина-привид уже пропливала крізь двері. Нігті на її тонких блідих ногах були довгі й криві.

Обома руками я потяглася до пояса. Однією вхопилася за руків’я рапіри, другою — за каністру з Грецьким Вогнем. Насправді не варто користуватися спалахами магнію в домашніх умовах, та зараз вибору в мене не було. Мої холодні, але чомусь спітнілі пальці ковзнули по металу.

Зліва щось ворухнулось. Краєм ока я помітила, як біля сходів з’явився Локвуд. Він теж закляк. «О-о...» — тільки й промовив він.

Я похмуро кивнула:

— Отож. Наступного разу, коли я кликатиму тебе на допомогу, зроби ласку приплентатися сюди вдвічі швидше.

— Пробач. Як на мене, ти й сама тут добре даєш собі раду... Вона щось казала?

— Так.

— І що ж вона сказала?

— Сказала, що змерзла.

— Скажи у відповідь, що ми можемо допомогти їй. Тільки не хапайся за зброю — це все тільки зіпсує.

Дівчина підпливла ще ближче. Я, звичайно, почала витягати рапіру.

— Скажи, що ми можемо допомогти їй, — повторив Локвуд. — Можемо знайти все, що вона загубила.

Я так і зробила — якнайупевненішим голосом. Це ні до чого не призвело. Привид не зменшився, не випарувався, не зник — не зробив нічого, що передбачає «Посібник Фіттес» у разі, коли ти переконаєш привида в своїй допомозі.

— Я змерзла, — знову прошепотів голос. А потім додав гучніше: — Загубилась і змерзла.

— Що це було? — спитав Локвуд. Він добре бачив дівчину, але не міг її почути.

— Ті самі слова. До речі, Локвуде, її голос не схожий на дівочий. Він глухий і низький, лине наче з могили.

— Шкода, еге ж?

— Отож. Доведеться скористатися цим. — Я витягла рапіру. Локвуд зробив те саме. Ми мовчки стояли навпроти привида. Ніколи не слід нападати першим — краще зачекати, приховуючи свої наміри. Подивитись, куди привид вирушить і що він робитиме. Стандартна поведінка під час нашої роботи. Зараз дівчина підібралася так близько, що я могла виразно розгледіти її довге біляве волосся, яке огинало шию й спадало вниз; бачила родимки й бородавки на шкірі. Мене завжди дивувало, що риси мертвої людини можуть бути такі точні. Джордж називав це «волею до існування» — відмовою прощатися з колишнім земним життям. Зрозуміло, що не всі привиди обирають такий шлях. Це залежить від самої людини, від того, як саме вона зустріла свій кінець.

Ми чекали.

— Ти бачиш її обличчя? — спитала я. Локвудів погляд завжди був пильніший за мій.

— Ні. Воно під вуаллю. А от тіло... дуже яскраве. Думаю, що...

Він замовк. Я підняла руку. Від голосу, який пролунав цього разу, затремтіло повітря.

— Я змерзла, — прошепотіла дівчина. — Змерзла й загубилася. Змерзла й загубилася... й померла!

Світло, що оточувало дівчину, враз спалахнуло і розвіялось. З-під темної вуалі на мить виступило обличчя. Я скрикнула. Світло згасло. Чорна тінь посунула на мене, простягти кощаві руки. Крижане повітря вдарило мені в лице, штовхаючи до сходів. Я стулила вуста й позадкувала до краю верхньої сходинки. Упустивши рапіру, я відчайдушно намацала рукою ріг стіни. Під шаленими поривами вітру я вже висіла над порожнечею; кінчики моїх пальців ковзали по гладеньких холодних шпалерах. Привид підійшов майже впритул. Ще трохи — і я впаду.

Аж тут між нами опинився Локвуд. Його рапіра накреслила в повітрі химерний візерунок. Привид позадкував, затуливши руками обличчя. Локвуд далі замахав рапірою, утворивши довкола себе справжню стіну з блискучого заліза. Привид відсахнувся й поплив назад до кабінету. Локвуд помчав за ним.

Сходи спорожніли. Вітер ущух. Чіпляючись за стіну, я сіла на верхню сходинку й уткнулася головою в коліна. Волосся затуляло мені очі, одна нога звісилась зі сходів.

Поволі, похмуро я потяглася за рапірою. Тупий біль пронизав мені плече, тільки-но я ворухнула рукою.

Локвуд повернувся. Він нахилився до мене, його спокійні очі далі вивчали пітьму коридору.

— Вона зачепила тебе?

— Ні. Куди вона втекла?

— Я покажу тобі. — Він допоміг мені встати. — Люсі, ти певна, що з тобою все гаразд?

— Цілком. — Я відгорнула назад волосся й хутко причепила рапіру назад до пояса. Плече ще трохи боліло, та все інше було як слід. — Що ж, погляньмо, що тут є, — провадила я, рушаючи до кабінету.

— Зачекай. — Локвуд зупинив мене, схопивши за руку. — Тобі треба перепочити.

— Я вже перепочила.

— Ти сердишся. Так не можна. Привид напав тільки на тебе. Мене це теж здивувало.

— Ти не впустив рапіру. — Я відштовхнула Локвудову руку. — Ми просто марнуємо час. Коли вона повернеться...

— Вона не звернула уваги на мене. Вона намагалася штовхнути тебе зі сходів. Тепер, здається, ми знаємо, хто допоміг упасти панові Гоупу. Тому насамперед заспокойся, Люсі. Твоя злість її живить, надає їй сили.

— Знаю, — не дуже ласкаво буркнула я. — Тоді заплющила очі, глибоко вдихнула, зосередилась — так, як радить «Посібник Фіттес», щоб опанувати себе й стримати свої емоції. За кілька секунд це мені вдалося. Я скинула свою лють із себе, як змія — стару шкіру.

Тоді я знову прислухалась. Із дому не линуло жодного звуку. Проте ця тиша була важка й гнітюча, мов снігопад. Я відчувала, що за мною спостерігають.

Коли я розплющила очі, Локвуд терпляче ждав мене серед темряви коридору, застромивши руки в кишені пальта. Його рапіра знову була на поясі.

— Ну, як? — запитав він.

— Мені вже краще.

— Злість минула?

— Без жодного сліду.

— Чудово. Та якщо ти не певна, ми підемо звідси просто зараз.

— Нам не можна звідси йти, — спокійно заперечила я. — І я скажу тобі, чому. Дочка пані Гоуп більше не пустить нас до цього будинку. Вона гадає, що ми надто молоді. Якщо ми не впораємось до ранку, вона відмовиться від наших послуг — і звернеться до «Фіттес» чи «Ротвела». Нам потрібні гроші, Локвуде. Ми повинні все скінчити зараз.

Локвуд не поворухнувся.

— Найчастіше, — відповів він, — я погоджуюся з тобою. Та сьогодні ситуація змінилася. Це не просто бідолашний старий, що турбує свою вдову. Це небезпечний привид-убивця. І тобі відомо, які вони — ці привиди. Тому, якщо ти не опанувала себе, Люсі...

Хоч яка спокійна та впевнена я була, мене ці слова трохи роздратували.

— Он як, — протягла я. — То, виходить, усі проблеми тут через мене?

— Про що це ти? — насупився Локвуд.

— Хоча б про залізні ланцюги.

Він вибалушив очі:

— Облиш! Навряд чи...

— Залізні ланцюги — стандартне знаряддя будь-якого агента, Локвуде. Вони — головний елемент захисту від потужного Другого Типу. А ти забув узяти їх із собою!

— Лише тому, що Джорджеві заманулося змастити їх! До речі, за твоєю пропозицією.

— То тепер це, виходить, моя провина?! — вигукнула я. — Справжній агент радше забуде власні штани, ніж ланцюги! А ти якось примудрився це зробити. Ось чому тобі так кортить швидше все закінчити. Взагалі, дивна річ, що ми взяли з собою хоч щось. Адже Джордж радив нам не ходити сюди. Він хотів спочатку більше дізнатися про будинок. Аж ні — ти завжди командуєш ним!

— Атож! Так я й роблю, бо я тут головний. Це моє завдання...

— ...приймати помилкові рішення? Так-так, твоя правда!

Ми стояли, згорнувши руки й спопеляючи одне одного очима крізь пітьму — в коридорі другого поверху, в будинку з привидом. Аж тут немовби зійшло сонце: Локвуд лагідно всміхнувся.

— То що там з твоєю злістю, Люсі?

Я пирхнула:

— Так, я сердита. Тільки цього разу — через тебе. Це інша річ!

— Як на мене — навряд, але щодо грошей ти маєш рацію. — Він ляснув у долоні: звук вийшов глухий, бо його руки були в рукавичках. — Ти виграла. Джордж цього не схвалив би, але ми все-таки спробуємо. Поки що я відігнав її, а це надасть нам змогу перепочити. Якщо не гаятимемось, то владнаємо все за півгодини.

Я нахилилась і підняла торбини:

— Краще покажи мені, куди вона сховалась.

Це місце виявилось біля дальшої стіни кабінету — порожнина між двома полицями, захаращеними книжками. Завдяки рівному світлу наших ліхтариків ми помітили, що шпалери там не просто старі, а радше стародавні — вони вицвіли, посіріли з часом і трохи відходили від поверхні стіни. Пишні розпливчасті троянди тяглися від підлоги до стелі косими лініями.

Посередині порожнини висіла кольорова геологічна мапа Британських островів. Майже до колін височіли стоси геологічних часописів, на яких лежали ще й кілька геологічних молотків. Моя професійна спостережливість підказала мені, що пан Гоуп, напевно, був за фахом геолог.

Перевіривши зусібіч книжкові полиці, я помітила, що стіна в цьому місці трохи виступає.

— Старий димар, — зауважила я. — То вона сховалася тут?

— Вона поволі розвіювалась, аж поки дісталася до стіни... Гадаю, що так. Джерело в стіні — це вже цікаво!

Я кивнула. Так, справді цікаво. Природна порожнина, достатня для того, щоб будь-кому сховатися в ній.

Ми заходилися розгрібати часописи — їх доводилося брати оберемками й переносити в інший бік кабінету. Нам був потрібен простір. Локвуд хотів зберегти коло, яке я зробила, щоб мати змогу без перешкод дістатися до нього від стіни, де ми працювали. Тому ми звалили більшість часописів просто біля дверей, а деякі навіть у коридорі. Тягаючи папери, я раз по раз зупинялась і дослуховувалась, проте в будинку було тихо, як у вусі.

Коли ми вивільнили достатньо місця, я дістала з торбини ще один пластмасовий горщик — і висипала з нього стружки вздовж дуги. Вийшло нерівне півколо, що витягалось від небезпечної частини стіни. Обидва кінці півкола я з’єднала прямою лінією — вздовж плінтусу, десь за ярд від нього: якщо посиплеться тиньк, залізна дуга вціліє. Коли я закінчила, всередині лінії залишалося багато місця й для нас обох, і для наших торбин. Тут було цілком безпечно — та ще безпечніше було б із залізними ланцюгами.

Я також перевірила своє давніше коло посередині кімнати. Кілька стружок прилипли до нашого взуття, поки ми ходили туди-сюди; довелося змахнути їх і повернути назад.

Локвуд зняв зі стіни малу й поклав її на стіл. Потім пішов на кухню й повернувся з двома ліхтарями. Час спостережень у темряві минув: настала пора діяти, а це потребувало світла. Він поставив ліхтарі на підлогу, всередині нашого півкола, увімкнув — на малу потужність — і спрямував промені на порожню стіну. Світло осяяло її, мов невеличку сцену.

Усе це забрало десь із чверть години. Нарешті ми встали пліч-о-пліч у залізному півколі: кишенькові ножики й ломики напоготові, очі прикуті до стіни.

— Хочеш, я розповім тобі своє припущення? — запитав Локвуд.

— Що ж, полякай мене.

— Її вбили в цьому будинку кількадесят років тому. Вона повернулася й довгий час поводилася спокійно. Аж ось пан Гоуп влаштував у цій кімнаті свій кабінет, і це потурбувало її. Можливо, тут є щось дороге для неї — те, чим вона опікується, що її утримує. Скажімо, одяг чи річ. Чи подарунок, який вона комусь обіцяла. Чи...

— Чи щось іще, — обірвала я його.

— Атож.

Отак ми стояли й дивилися на стіну.

4

Відтоді, як Маріса Фіттес і Том Ротвел проводили свої славетні розсліди — тобто з перших років виникнення Проблеми, — пошук Джерела духа, що повернувся, став основою роботи будь-якого агента. Звичайно ж, усе інше ми теж робили як слід: допомагали створити захист для мешканців будинку й надавали поради господарям. Ми ставили соляні пастки в садках, стелили залізні смуги на порогах, підвішували залізо над колисками, роздавали всім лавандові палички, ліхтарі та інші повсякденні захисні засоби. Проте суть нашої ролі, нашої діяльності завжди була однакова: виявити особливе місце чи річ, пов’язані з певним неспокійним духом.

Ніхто не знає, які вони — ці Джерела. Дехто стверджує, що Гості містяться в них, інші — що це лише сліди на межі світів, де відбулося насильство чи вибух почуттів. Агенти не мають часу на такі міркування. Ми надто заклопотані спробами уникнути дотику привидів, щоб сушити собі голови філософією.

За словами Локвуда, Джерелом могло бути що завгодно. Скажімо, точне місце злочину або річ, яка безпосередньо стосується раптової смерті: цілком можливо, що це щось дороге для Гостя — за його життя. Проте найчастіше (73 відсотки випадків, згідно з дослідженнями Інституту Ротвела й за «Посібником Фіттес») це «особисті органічні рештки». Розумієте, що це значить? Не зрозумієте, поки не побачите самі.

Саме цим ми, власне, тепер і займалися.

Хвилин з п’ять ми дивилися на порожню середину стіни. Шпалерам було кількадесят років, про що свідчили сліди засохлого клею. Ми легко зрізали їх своїми ножами. Деякі клапті шпалер розлізалися просто в наших руках, інші падали до ніг, як велетенські бганки шкіри. Тиньк, що відкрився нам, був блідо-рожевий, укритий плямами й помаранчево-бурими залишками шпаклівки. Це трохи скидалося на шинку, підсмажену в сухариках.

Локвуд узяв один ліхтар і підніс його до нерівної поверхні. Він крутив ліхтарем туди й сюди, стежачи, як на стіні ворушаться тіні.

— Отут був отвір, — сказав він. — Досить великий. Хтось замурував його. Бачиш, Люсі, тут тиньк іншого кольору?

— Бачу. Гадаєш, ми зможемо знову відкрити його?

— Навряд чи це важко. — Він зважив у повітрі ломик. — Усе гаразд?

Я озирнулася. Крім малого кола навколо ліхтаря, вся кімната потопала в пітьмі. Ми були єдиним острівцем світла в морі темряви. Я нічого не чула, однак тиша аж давила на мої вуха: я відчувала, як вона поволі росте.

— Зараз усе тихо, — відповіла я. — Проте це ненадовго.

— Тоді — швидше.

Тиньк затріщав під його ломиком. Потік крихт водоспадом полинув на підлогу.

Через двадцять хвилин увесь наш одяг був у білих плямах від тиньку, носаки черевиків аж грузли в купі уламків під стіною. Проламаний нами отвір був завбільшки з половину мого зросту й завширшки з дорослого чоловіка. За ним видніло грубе, темне дерево, всіяне старими цвяхами.

— Ніби дошка, — з напускною безжурністю зауважив Локвуд. На його чолі виблискував піт. — Передня частина коробки, шафи чи ще чогось подібного. Здається, Люсі, що нею затулили всю порожнину всередині стіни.

— Так, — погодилась я. — Тільки не забудь про стружки.

Локвуд ступив надто далеко й збив з місця кілька залізних стружок. Про таке ніколи не можна забувати. Додержуйся правил — і будеш у безпеці. З ланцюгами було б простіше, а стружки — річ зрадлива, їхню лінію легко пошкодити. Я присіла навпочіпки й дрібними, методичними порухами щітки все виправила. Локвуд тим часом глибоко вдихнув — і заходився молотити ломиком по дошці.

Відновивши лінію, я зішкребла й кинула геть кілька жмень тиньку, що міг потрапити на наш бар’єр. Зробивши це, я залишилася сидіти навпочіпки, міцно впершись пальцями в дерев’яну підлогу. Так я просиділа з хвилину — чи навіть більше.

Коли я нарешті підвелася, Локвуд уже надломив одну з дощок, однак пробити її не зміг. Я ляснула його по плечу.

— Ну, що? — він знов ударив по стіні.

— Вона повернулась, — відповіла я.

Звук був ледве чутний — він зливався з шумом, який ми влаштували тут. Проте я відчула легеньку вібрацію біля підлоги — тому й просиділа стільки навпочіпки. Та варто мені було заговорити, як звук посилився: три хуткі поштовхи, моторошний глухий удар — і знову тиша, аж доки все почалося знову. То був нескінченний цикл, що повторювався раз по раз. Відгомін пам’яті про падіння пана Гоупа зі сходів.

Я розповіла Локвудові про почуте.

Він рвучко кивнув:

— Гаразд. Це, врешті, нічого не змінює. Будь уважна. Головне — не розгубитися. Саме цього вона від тебе й хоче. Вона вже знає твою слабку сторону.

Я вражено заморгала:

— Слабку сторону? Про що це ти?

— Люсі, зараз нема часу на розмови. Я мав на увазі твою вразливість.

— Вразливість? Ну, це вже трохи краще...

Локвуд відсапнув:

— Усе, про що я сказав, це... такий прояв твого Таланту — бути вразливішою за мене. Іронія полягає в тому, що надмірна вразливість робить тебе легшою мішенню для надприродних сил, а це певним чином може створити проблеми. Зрозуміла?

Я вирячилась на нього:

— Щось мені на хвилину здалося, ніби ти набрався цього в Джорджа...

— Люсі, Джордж тут ні до чого.

Ми відвернулись одне від одного: Локвуд — до стіни, я — до середини кімнати.

Я взялася за рапіру й заходилася чекати. Кабінет був темний і тихий. Тук тук тук... — віддавалося відлуння в моїх вухах.

Стіна затріщала — це свідчило, що Локвудів ломик уклинився між дошками. Він штовхав його щосили. Деревина рипіла, цвяхи зсувалися з місць.

Один наш ліхтар поволі згасав. Його світло мерехтіло, коливалося, ставало блідішим і слабшим, аж поки зовсім зникло. Аж тут відразу спалахнув другий ліхтар. Світлова рівновага в кімнаті змінилась: наші тіні химерно танцювали на підлозі.

В кабінет увірвався порив холодного вітру. Я почула, як на столі зашелестіли папери.

— Ти не думаєш, ніби вона хоче, щоб ми це зробили? — засапано промовив Локвуд. — Може, вона хоче, щоб її знайшли...

Десь у коридорі грюкнули двері.

— Навряд, — відповіла я.

Двері загрюкали в усьому будинку. Одні за одними — сім разів поспіль.

— Набридло! — буркнув Локвуд. — Ти це вже робила. Спробуй щось новеньке!

Зненацька запала мовчанка.

— Скільки разів тобі казати, — пробурмотіла я, — щоб ти з них не кепкував? Це ніколи не закінчувалося добром.

— Що ж робити, як вона сама себе повторює... Все, майже готово!

Я нахилилась і пошукала в торбині. У нас було чимало засобів для нейтралізації знайденого Джерела. І всі — з металів, яких Гості навіть не могли торкнутися: з заліза й срібла. До того ж — найрізноманітніші, всілях форм і розмірів: коробки, рури, цвяхи, сітки, підвіски, смуги, ланцюги. «Ротвел» і «Фіттес» мали власне патентоване обладнання. Що ж до Локвуда, то він зазвичай користувався найпростішим і найскромнішим знаряддям. Головне тут — правильно визначити силу й масштаб Гостя, що дозволить обрати необхідні інструменти хоча б для обмеження його пересувань.

Я дістала сітку з ланцюжків — тоненьку, але міцну, сплетену з щільних срібних ланочок. Сітку було акуратно згорнуто: якби її розгорнути, то можна було б накрити досить великий об’єкт, однак зараз вона вільно вмішувалась на моїй долоні. Я випросталась і подивилась, як просуваються справи зі стіною.

Локвудові пощастило вирвати одну дошку. За нею була тоненька смужка темряви. Він зібрався на силі, вхопився за іншу дошку — й позадкував, кривлячись від напруги. Його черевик був небезпечно близько від наших залізних стружок.

— Вона йде, — прошепотів він.

— Гаразд. — Я знову поглянула в глибину кімнати.

Мертва дівчина вже стояла переді мною. Між нами була лише смуга стружок.

Дівчину було видно так ясно, що вона могла б видатися живою людиною, яка дихає й тішиться сонячним днем. От тільки її обличчя випромінювало кволе, холодне світло. Я бачила її такою, якою вона була, напевно, багато років тому — до того, як померла. Правду кажучи, ця дівчина була гарніша за мене — повнощоке личко, маленький носик, пишні вуста й великі жалібні очі. Вона, здавалось, належала до тих дівчат, які ніколи мені не подобались: лагідна й дурненька, слабка, коли треба захистити себе, й певна, що її чари завжди допоможуть досягти бажаного. Ми стояли одна проти одної — її довге біляве волосся проти мого темного, запорошеного тиньком; її голі ніжки й легенька літня сукенка проти мого червоного носа, спідниці, леґінсів та осінньої куртки. Якби між нами не було лінії зі стружок, ми могли б зіткнутись лобами. Хтозна — може, саме цього вона й хотіла. Можливо, саме цей бар’єр гнівив її найбільше. Обличчя її було порожнє, байдуже, та сила її люті розбивалась об мене, наче хвиля.

Я поволі розгорнула срібну сітку — ніби в насмішкуватому привітанні. У відповідь із темряви полинув струмінь гіркого повітря — просто мені в обличчя, ляскаючи моїм волоссям по моїх власних щоках. Це завдало шкоди стружкам — значна їхня частина розвіялась.

— Закінчуй мерщій, — мовила я Локвудові.

Той важко пихкотів, ламаючи деревину вздовж тріщини в дошках.

Аж тут увесь кабінет сповнився шурхотом: часописи розкривались і перегортались, книжки пересувались, запорошені папері злітали зі своїх стосів, наче зграї птахів. Моя куртка аж прилипла до мене. Вітер вив по кутках кімнати. Але примарне волосся й сукня дівчини залишались нерухомими.

Вона стояла й дивилась на мене — так, ніби це я, а не вона сама виникла з пам’яті й повітря.

Залізні стружки біля моїх черевиків почали пересуватись і перекочуватись.

— Мерщій! — вигукнула я.

— Готово! Іди сюди!

Я обернулась так швидко, як тільки насмілилась: зараз головне було, не перетинаючи лінії зі стружок, віддати йому сітку. Тільки-но я зробила це, як Локвуд востаннє вдарив ломиком — і дошка піддалася. Вона тріснула по всій своїй ширині, біля низу нашого отвору, розірвавшись у двох місцях: цвяхи й дерев’яні шпори відскочили. Ломик ковзнув по заглибині — і несподівано провалився всередину. Локвуд утратив рівновагу, почав валитись набік — і міг опинитися поза нашим колом, якби я не кинулася до нього.

Якусь мить ми стояли, зчепившись і балансуючи на краю стружок.

— Дякую, Люсі, — мовив з усмішкою Локвуд. — Це вже був би кінець.

Я з полегшенням кивнула.

Зламані дошки провалилися всередину, відкривши те, що було в стіні.

Ми знали, що там буде. Знали достеменно, та все одно розгубилися. Це змусило нас обох відсахнутись — не найкращий варіант, коли ти стоїш на самому краєчку, мало не втративши рівновагу. Те, що я менше за все хотіла б побачити, я все-таки побачила — за мить до того, як ми вдвох упали на підлогу: руки стиснуті, ноги переплутались, Локвуд виявився вгорі, а я під ним — і, звичайно ж, за межами залізного півкола.

Проте я побачила все. Все — для того, щоб це видиво закарбувалось у моєму мозку.

У неї було те саме біляве волосся — тільки так укрите кіптем і порохом, так щільно переплутане з павутинням, що важко було розгледіти, де що починається й закінчується. В цілому ж упізнати її було важче: кістки, вишкірені зуби, висохла шкіра — темна й зморщена, як обгоріле дерево. Вона тихенько спочивала в своєму цегляному ліжку — років, мабуть, із п’ятдесят. Клапті гарної літньої сукні вільно висіли на випнутих кістках. Жовтогарячі квіти виблискували з-під серпанку павутиння.

Я впала, вдарившись потилицею об підлогу так, що в очах замерехтіли іскри. Відразу ж на мене звалився всією своєю вагою Локвуд. Усе повітря, що було в моїх легенях, вирвалося в мене з рота.

Аж ось іскри згасли. Думки очистились. Очі розплющились. Я лежала на спині, досі міцно стискаючи в руці срібну сітку. Це добре.

А от рапіру я знову впустила.

Локвуд нарешті скотився з мене. Я теж перевернулася, стала навколішки й поволі випросталась, шукаючи свою зброю.

Що ж я побачила? Звичайно, безладну купу залізних стружок: своїм падінням ми зруйнували лінію. Локвуд теж стояв навколішки, розстібаючи пальто, й марно намагався витягти свою рапіру на повну довжину. А над ним у повітрі мовчки висіла дівчина-привид.

— Локвуде!

Він труснув головою. Застібка його пальта сягала колін, що заважало дістати зброю. Йому бракувало часу.

Привид, оточений потойбічним світлом, знизився. Довгі бліді руки потяглися до обличчя Локвуда.

Я зірвала з ременя каністру й безтямно жбурнула нею в привида. Каністра пролетіла крізь примарну постать і врізалася в стіну. Скляна кришечка розбилась, язички магнієвого полум’я вмить оточили дівчину, що перетворилась на стовп туману. Локвуд відскочив убік; залізні стружки заплутались у його волоссі.

Грецький Вогонь, безперечно, — штучка хороша. Суміш заліза, магнію й солі — відразу три способи подолати вашого Гостя. Розпечене залізо й сіль розітнуть сутність привида, доки запалений магній завдаватиме йому дикого болю. Однак (тут і є хитрість) Грецький Вогонь розгоряється надто швидко — й підпалює не лише Гостя, а й усе довкола. Тому «Посібник Фіттес» радить не користуватися ним у приміщеннях — залежно від контролю над ситуацію.

Наша ж ситуація являла собою кабінет, захаращений паперами, й дуже мстивого духа. Ви могли б назвати таку ситуацією хоч трохи «контрольованою»?

Аж ніяк.

Почулося болісне й люте виття. Вітер у кімнаті, який уже вщух, несподівано повіяв з новою силою. Підпалені папери знялися в повітря й полетіли просто мені в обличчя. Я відбивалась від них, стежачи за їхнім вихором, керованим чиєюсь невидимою волею. Папери ширяли кімнатою, сідаючи на книжки й полиці, на стіл і штори, на клапті шпалер, на висохлі теки й листи, на запорошені сидіння стільців...

Наче зорі в сутінках, спалахували сотні вогників — один за одним, які вмить більшали й заповнювали все довкола.

Локвуд підхопився; його одяг і волосся пахли димом. Відкинувши нарешті пальто, він ухопив рапіру — блиснуло срібло. Його очі втупились у темний куток кімнати. Там, серед вихору паперів, привид повертав собі давнішу подобу.

— Люсі! — Локвуд намагався перекричати виття вітру. — План «Е»! Тримаймося плану «Е»!

План «Е»? Який ще, в біса, план «Е»? У Локвуда було безліч цих планів. Який саме він має на увазі, здогадатися було важко — щомиті спалахували нові стоси часописів, вогонь дедалі дужчав, а вихід у коридор перегородила щільна димова завіса.

— Локвуде! — скрикнула я. — Двері!..

— Нема часу! Я відверну її увагу. А ти берися до Джерела!

То ось який він, план «Е»! Заманити Гостя якнайдалі від місця, де відбуваються вирішальні події! Локвуд уже зухвало і впевнено пробирався крізь димову завісу до примари, що завмерла в чеканні. Іскри кружляли в нього над головою, та він не помічав їх, ідучи вперед з рапірою напоготові. Він здавався беззахисним — і дівчина зненацька кинулась на нього. Локвуд відсахнувся, встигши в останню мить відбити рапірою простягнуту до нього примарну руку. Довге бліде волосся дівчини перемішалося з димом, що обступав їх зусібіч. Локвуд відвертався, нападав, розтинав туманний серпанок. Його зброя від швидких порухів перетворилась на розпливчасту пляму. Під її захистом він перебував у безпеці і відводив привида якнайдалі від димаря й зруйнованої стіни.

Інакше кажучи, в мене з’явився шанс. Я рушила вперед, змагаючись із шаленим вітром. У повітрі було чути майже людський крик. Іскри летіли мені в обличчя, розгоряючись яскравіше, коли я проходила мимо. Гнів вітру дужчав. Та я поволі, хоч і з зупинками, просувалася своєю дорогою.

Книжкові полиці біля димаря охопило полум’я. Вогненні струмені бігли підлогою, наче ртуть. Поверхнею тиньку пливли червоногарячі блискітки. Проте отвір у стіні досі повнився темрявою: я ледве могла розгледіти те, що було всередині. За вуаллю з павутиння я бачила моторошну усмішку без вуст.

Таке видовище ніколи не буває приємним. Воно відвертає увагу від роботи. Я труснула срібною сіткою, яку досі тримала в руці.

Ближче, ближче... крок, ще крок... Тепер уже зовсім близько. Я могла б подивитись їй просто в очі, якби схотіла, та чомусь старанно відводила погляд. Я помітила навіть маленьких павучків, що сиділи в павутинні — як це було, вочевидь, завжди. Несподівано на кощавій шиї блиснуло щось яскраве.

Тоненький золотий ланцюжок.

Я підійшла до отвору, тримаючи напоготові сітку, й зупинилася серед ревища вітру й вогню. Якусь мить я повагалася, розгледівши в темряві золоте кольє. На ньому була якась підвіска — я змогла помітити її лише за блискіткою в страшній западині між сукнею та кістками грудної клітки. Колись давно руки живої дівчини застебнули на шиї це кольє — їй здавалося, що з ним вона матиме привабливіший вигляд. Минули десятиліття, а кольє досі було при ній — і по-давньому виблискувало, хоч мертва плоть під ним почорніла й висохла.

Жаль стиснув мені серце.

— Хто зробив це з тобою? — запитала я.

— Люсі! — Локвудів крик заглушив виття вітру.

Я обернулася — саме для того, щоб побачити як дівчина-привид кидається на мене крізь вогняну стіну. Скам’яніле обличчя, порожні очі, руки — витягнуті саме так, щоб лагідно пригорнути мене...

Насправді, звичайно, все було не так. Я сліпо занурила руки в зарості павутиння, порозганявши павуків. Спроба просунути сітку нижче зіткнулася з перешкодою у вигляді решток дощок в отворі. Дівчина була майже поряд. Я шалено подалася вперед, натиснувши всією вагою на уламок дошки, який відразу тріснув і зламався. Схлипнувши, я накрила сіткою сухе, м’яке, запилюжене волосся. Срібні ланки впали на голову й тіло, утворивши надійну клітку.

Тієї ж миті дівчина зупинилась. Вона завмерла в повітрі. Зітхнула, застогнала, затремтіла. Розпатлане волосся заховало її обличчя. Примарне світло, що оточувало її, тьмяніло й тьмяніло — аж поки згасло. Дівчина зникла, наче ніколи й не з’являлася тут.

Разом з нею пропали й сили, що наповнювали будинок. Повітря перестало давити мені на вуха. Вітер ущух. Підпалені папірці поволі спадали на підлогу.

Таке завжди буває, коли вдало нейтралізовано Джерело.

Я глибоко вдихнула, прислухалась...

Так. У будинку — тиша. Привид зник.

Звичайно, говорячи про тишу, я мала на увазі психологічний рівень. У кабінеті досі лютував вогонь. По підлозі танцювали полум’яні блискітки, щільний дим здіймався до стелі. Стоси паперів, які ми винесли до коридору, палали — як, власне, й сам коридор. Виходу в цьому напрямку не було.

З іншого боку кімнати Локвуд нетерпляче махав мені рукою, показуючи на вікно.

Я кивнула. Зволікати не можна. Будинок горить. Та спершу — сама не знаючи навіщо, — я повернулася до отвору, засунула руку під сітку (намагаючись не думати, що іще я можу намацати) й схопила золоте кольє — єдиний уцілілий доказ того, що ця дівчина колись існувала. Коли я потягла за нього, ланцюжок вивільнився так легко, ніби він не був застебнутий. Я поклала все — ланцюжок і підвіску, павутиння й порох — у кишеню своєї куртки. Тоді обернулась — і, пробираючись між язиками полум’я, обійшла стіл біля вікна.

Локвуд уже стояв на підвіконні, змахнувши на підлогу рештки паперу й вогню. Він намагався відчинити вікно — не виходило: заклинило чи зламалося — розбиратись не було часу. Тоді він копнув раму, відламавши защіпку. Я підбігла до нього. Нарешті — за кілька останніх годин — ми дихали свіжим, вогким, туманним повітрям.

Ми стали на підвіконні навколішки. Круг нас шаленіло полум’я, знищуючи штори. Із садка наші чорні силуети було видно в квадраті яскравого світла.

— З тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Щось трапилося там, біля отвору?

— Ні. Нічого. Усе гаразд. — Я похмуро всміхнулась. — Будь-що свою роботу ми виконали.

— Еге ж. Як ти гадаєш, пані Гоуп буде задоволена? Щоправда, її будинок геть згорить, але ж він тепер без привидів... — Він поглянув на мене. — Отже...

— Отже... — Я позирнула з підвіконня вниз, марно шукаючи землю. Було надто далеко й темно, щоб її побачити.

— Усе буде гаразд, — заспокоїв мене Локвуд. — Я майже певен: там унизу розлогі кущі.

— Гаразд.

— Кущі й дворик, залитий бетоном. — Він поплескав мене по руці. — Вперед, Люсі. Стрибай. Вибору в нас немає.

Тут він, звичайно, мав рацію. Коли я озирнулась, вогонь уже охопив підлогу й димар. Отвір у стіні — і його таємницю — поглинули жадібні язики полум’я. Я зітхнула.

— Гаразд. Як скажеш.

Закіптюжене Локвудове обличчя вишкірилось в усмішці:

— Хіба я колись підводив тебе за останні півроку?

Я вже розтулила рота, щоб нагадати про все... і саме зараз стелі закортіло завалитись. Гарячі шматки деревини й тиньку посипались униз. Щось стукнуло мене по спині. Я не втрималась — і почала падати всередину. Я відчула, що Локвуд підхопив мене, проте сам утратив рівновагу: наші руки зметнулися в повітрі. Якусь мить ми балансували, тримаючись між вогнем і холодом, між життям і смертю. А потім обоє зірвалися вниз, у ніч, де не було нічого, крім цілковитої темряви.