Сходи, що кричать

5

Дехто каже, що Проблема існувала завжди. У привидах, мовляв, немає нічого нового, й вони зроду-віку поводяться однаково. Ще римський письменник Пліній розповідав про них майже дві тисячі років тому. То була історія про одного мудреця, що купив собі будинок в Атенах. Коштував той будинок підозріло дешево, тож мудрець вирішив оглянути його — чи немає там привидів. Уже найближчої ночі його відвідав дух худорлявого дідугана в кайданах. Привид поманив мудреця: той не втік, а подався за ним у двір, де дідуган запався в землю. Вранці мудрець наказав своїм слугам розкопати землю в тім місці. І справді, вони знайшли там закутий у кайдани кістяк. Кістяк перепоховали належним чином, і привид більше не з’являвся. От історії й кінець. На думку фахівців, то був характерний привид Другого Типу, що мав одне просте бажання — бути похованим як слід. Те саме, що буває й нині. За тисячі літ нічого не змінилося.

Пробачте, звичайно, але я в таке не вірю. Я згодна, це чудовий приклад прояву прихованого Джерела — таке трапляється повсюди. Проте звернімо увагу на дві подробиці. Перша: мудрець в історії Плінія зовсім не боїться, що привид торкнеться його, а від цього — як відомо — людина набрякає, синіє й болісно помирає. Може, він просто бовдур (хоч це — аж ніяк не запорука щасливого випадку). А може, Гості за давніх часів були не такі небезпечні, як тепер.

І друга подробиця — сам будинок із привидом. Невже він був один такий на всі Атени — через те й коштував так дешево? В сучасному Лондоні таких будинків десятки, і їхня кількість дедалі зростає — попри всі зусилля агенцій зупинити це. Виходить, що за давніх часів привиди були неабиякою рідкістю. А тепер — справжнісінька епідемія. Як на мене, з цього виходить, що сучасна Проблема відрізняється від давньої. Дивні й нові речі почали коїтися десь із п’ятдесят-шістдесят років тому — і ніхто не має ані найменшої гадки, чому.

Якщо ви погортаєте старі газети — як це частенько робить Джордж, — то знайдете згадки про незліченні примарні вогні, що повсюди з’являлися в Кенті й Сассексі десь у середині минулого століття. А потім низка кривавих пригод — не зразок Гайґетського Жаху чи Мадлейнського Фантома — привернула серйозну увагу влади. Кожен такий несподіваний прояв потойбічних сил тяг за собою кілька моторошних смертей. Поліційні розсліди не призвели ні до чого — ба більше, кількох полісменів теж знайшли мертвими. Аж нарешті двоє молодих учених спробували простежити кожен прояв аж до його Джерела (у Гайґетського Жаху таким Джерелом був пошкоджений череп, у Мадлейнського Фантома — тіло, поховане на перехресті). Їхні успішні розшуки дістали великий розголос, і тоді існування Гостей уперше міцно вкарбувалось у суспільну свідомість.

У наступні роки численні привиди почали з’являтись у Лондоні й на південь від нього, а далі — потроху по всій країні. Почалася шалена паніка. Відбувалися заворушення й демонстрації. Церкви й мечеті гріли руки на людях, що поспішали врятувати свої душі. Тоді Фіттес і Ротвел відкрили власні психологічні агенції, що мали більший попит, ніж численні їхні конкуренти. Врешті уряд узявся за цю справу сам — запровадив нічну комендантську годину і встановив у великих містах особливі ліхтарі, що лякають привидів.

Проте нічого з цих заходів, зрозуміло, не вирішило Проблему. Найкраще, що вдалося зробити, — це виграти час. Люди навчилися жити в умовах нової реальності. Дорослі громадяни поховали голови в пісок, певні, що їхні будинки достатньо напхані залізом, і віддали справу боротьби з привидами до рук агенцій. Агенції, в свою чергу, заходилися шукати найкращих співробітників. А оскільки найвищий рівень психологічних здібностей частіше трапляється серед молоді, то цілі покоління підлітків — таких, як я, — потрапляли на лінію фронту цієї боротьби.

Я — Люсі Джоан Карлайл — народилась, коли Проблемі офіційно минуло сорок років. Вона вже поширилась по всіх наших островах, і в кожному — навіть найменшому — містечку були свої захисні ліхтарі, а в кожному селі — свої тривожні дзвони. Мій батько працював носієм на залізничній станції маленького містечка на півночі Англії, де будинки з черепичними дахами й мурованими стінами стояли серед зелених пагорбів. Батько був низенький, червонолиций, жилавий чоловічок; він помітно горбився, а своїм зарослим обличчям скидався на мавпу. Від нього завжди тхнуло міцним чорним пивом, і він суворо карав будь-кого зі своїх дітей, хто наважувався порушити його звичний байдужий спокій. Я ніколи не озивалась, коли він кликав мене на ім’я; ми всі неймовірно боялись його. Коли мені було п’ять років, він потрапив під потяг; усе, що я відчувала тоді, — це страх, що він може повернутися до нас. Про цю подію повідомили Службу Регулювання Наглих Смертей. Звідти приїхали священики, розсипали залізні стружки на тім місці, де він загинув, поклали на очі трупа срібні монети, повісили на шию залізний амулет — зробили все, щоб розірвати зв’язок тіла з душею. Усіх потрібних заходів було вжито. Він ніколи не повернувся. Мати казала: якби батько й став привидом, нам це не завдало б жодного клопоту, бо він напевно оселився б у найближчій пивничці.

Щодня я ходила до школи — невеличкої бетонної будівлі над річкою, в передмісті. Після уроків бавилася на сусідній луці чи в парку і завжди пильно слухала, коли увімкнуть сирену, що віщує комендантську годину, й поверталася додому до того, як зайде сонце. Зазвичай я допомагала встановлювати вдома захист. Моєю роботою було розставляти лавандові свічки на підвіконнях і перевіряти порозвішувані амулети. Старші сестри запалювали лампи й наливали свіжу воду до рівчака під ґанком. Отож, коли западали сутінки, все вже було готово.

Моя мати — висока, рум’яна й метушлива — була пралею в двох невеличких міських готелях. Її материнську турботу сточували тяжка праця і втома, залишаючи мало сил на виховання цілого виводку дочок, із яких я була найменша — сьома. Вдень її звичайно не було вдома, а ввечері вона сиділа в хмарах лавандового диму і мовчки дивилася телевізор. Мати нечасто приділяла мені увагу, тож здебільшого мною опікувалися старші сестри. Мене завжди цікавило, як я за таких умов зуміла обрати власний життєвий шлях.

Усі знали, що в нашої родини є Талант. Мати з дівочих літ бачила привидів. Двоє з моїх сестер мали достатній Зір, щоб працювати в нічній варті у Ньюкаслі, за тридцять миль звідси. Ніхто з них, проте, так і не став справжнім агентом З самого початку було зрозуміло, що я — інша. Я мала надзвичайну чутливість до всього, що стосувалося Проблеми.

Колись, іще в шість років, я бавилася на луці разом зі своєю улюбленою сестрою Мері — найближчою до мене за віком. Ми загубили її м’яч у кущах й довго шукали його. І нарешті знайшли — він застряг між корінням, у бруді. Сонце майже зайшло, тому ми мерщій вирушили додому. Коли ми прямували берегом річки, залунала сирена.

Ми з Мері перезирнулися. Змалку нас лякали тим, що може статись, якщо ми залишимось надворі поночі. Мері заплакала.

— Не бійся, — сказала я. — Ще рано. Вони ще кволі, як немовлята. Та й навряд чи вони є тут довкола.

— Я не через те, — хлипала сестра. — Мама! Вона відлупцює мене!

— І мене теж.

— Я ж старша! Мене вона страшенно відлупцює! А тобі, Люсі, нічого не зробить!

Правду кажучи, тут я сумнівалась. Мати прала білизну дев’ять годин на день — і до того ж руками, які від цієї роботи скидалися на два свинячі окости. Один її ляпанець означав, що наші сідниці після того болітимуть цілий тиждень. Ми поспішали додому в понурій мовчанці.

— Це мама кличе нас? — зненацька запитала я.

— Що?

— Це мамин голос?

Мері прислухалася:

— Нічого не чути. До нашого дому ще кілька миль!

То була правда. До того ж примарний, тонкий голос, який я почула, лунав не з міста.

Я оглянула луки та річку, що трохи далі пропадала між пагорбами. Мені здалося, що я бачу далеко, в заростях очерету, чиюсь постать — темну, криву, мов городнє опудало. Я помітила, що постать зрушила з місця — не дуже швидко, хоча й не надто повільно, саме з таким розрахунком, щоб опинитись на дорозі перед нами.

Мені аж ніяк не хотілося зустрічатись із цією особою — хто б то не був. Я грайливо штовхнула ліктем сестру:

— Ану, біжімо наввипередки! А то я вже змерзла...

І ми побігли. Через кожні кілька ярдів я підстрибувала, щоб озирнутись — чи не намагається цей «невідомо хто» спіймати нас. А може, він уже мчить сюди, ламаючи очерет? Та врешті ми виявились моторніші — і нарешті безпечно дісталися сходів, що вели до міста. Коли я ще раз озирнулася, то побачила лише одноманітний сірий простір лугів — біля вигину річки не було нікого, й нічий голос не кликав нас з очерету.

Пізніше, коли мої сідниці перестали боліти, я сказала матері про примарну постать — і у відповідь почула історію про тутешню жінку, яка через нещасне кохання наклала на себе руки й повернулася, коли мати була ще дівчатком. Її звали Пенні Нолан. Вона продерлася крізь очерет, кинулася в річку й потонула. Характерний зразок Другого Типу, як ви бачите. Найгірше, одначе, було те, що селяни пізньої години верталися повз те місце додому з поля. Наступного року агент Джейкобс марно привіз туди купу заліза, шукаючи Джерело, проте так і не знайшов його. Отож Пенні Нолан, радше за все, досі никає там. Люди врешті стали ходити іншою дорогою, а поле більше не обробляли. Зараз це чудова лука, де росте безліч польових квітів.

Цей випадок запевнив, що в мене є справжній Талант. Мати з нетерпінням чекала, коли мені буде вісім років, а тоді відвела мене до агента — до його контори на міському майдані. Я потрапила туди саме вчасно — три дні тому один з оперативників загинув під час виконання завдання. Для мене все складалося якнайкраще: мати дістала мою першу тижневу платню, я — свою першу роботу, а агент Джейкобс — нового стажера.

Мій начальник був високий, сухорлявий добродій, що працював в окрузі вже понад двадцять років. Городяни ставилися до нього з повагою, що межувала з шанобливістю, а він намагався уникати їх — із професійних міркувань, і заради підтримки своєї містичної аури. Він мав сірувату шкіру, гачкуватий ніс і чорну бороду, носив старомодний чорний, як у трунаря, костюм. Майже увесь час палив сигарети, завжди мав у кишені піджака залізні стружки й ніколи не міняв свого вбрання. Його рапіра була пожовкла від слідів ектоплазми.

Тільки-но спадали сутінки, він відряджав п’ятьох чи шістьох своїх юних оперативників патрулювати округу; їхнім обов’язком було вмикати сигнал тривоги, а якщо все спокійно, перевіряти публічні місця. Старші агенти, які вже склали свої тести Третього Ступеня, носили рапіри та робочі пояси; молодші, як я, — лише торбини. Мені це видавалося справді дивовижним — стати частиною такої добірної, поважної компанії на чолі зі славетним паном Джейкобсом, і гордовито походжати в форменій гірчично-жовтій куртці.

Наступні місяці я вчилася змішувати сіль і магній у правильних пропорціях, користуватися залізними стружками відповідно до сили привида. Допомагала оперативникам пакувати їхні торбини, перевіряла ліхтарі, лампи й ланцюги. А ще — полірувала рапіри, готувала на всіх чай і каву. А коли вантажівки привозили замовлення з лондонської компанії «Світанок», я перебирала соляні бомби й каністри і розставляла все по полицях.

Джейкобс невдовзі сказав, що я не лише добре бачу Гостей, а й краще за будь-кого чую їх. Мені ще не було дев’яти, коли я розчула шепіт у «Червоній Клуні» — уривки фраз, які долинали з могили розбійника. Під час моторошної пригоди в готелі «Лебідь» я почула м’які, обережні кроки за нашими спинами — й таким чином порятувала нас усіх від доторку привида. Я швидко дістала підвищення, вдвічі швидше, ніж треба, склала тести Першого та Другого Ступенів — і до свого одинадцятого дня народження одержала Третій Ступінь. Того чудового дня я повернулася додому з власною рапірою, ламінованим офіційним сертифікатом і особистим примірником «Посібника Фіттес для мисливців за привидами», а також (це було найголовніше для моєї матері) з помітно підвищеною платнею за місяць. Тепер я стала найголовнішим годувальником у родині, дістаючи за чотири ночі роботи на тиждень більше, ніж мати за повні шість днів. Мати відзначила це купівлею нової посудомийної машини й великого телевізора.

Правду кажучи, я тоді майже не бувала вдома. Усі мої сестри пороз’їжджались — крім Мері, що працювала в сусідньому супермаркеті. З матір’ю я також бачилася нечасто. Отож свої робочі години (головним чином нічні) я проводила разом з іншими юними агентами Джейкобсової компанії. Вони були близькі мені. Ми разом працювали, разом розважалися, рятували одне одному життя. Якщо вам цікаво, їх звали Пол, Норі, Джулі, Стеф та Елфі-Джо. Згодом вони всі загинули.

За кілька років я стала довготелесою дівчиною з виразними рисами обличчя, що не дуже мені подобалися: надто великі очі, надто густі брови, надто довгий ніс, надто пухкі вуста... Так, красуні з мене не вийшло, та врода, за словами моєї матері, — не головне для моєї професії. Я хутко бігала — коли не вдавалося впоратись за допомогою рапіри, — і вперто намагалася виконати завдання якнайкраще. Я старанно дотримувалась правил і злагоджено працювала в команді. Сподівалась незабаром скласти тест Четвертого Ступеня й стати старшою у відділенні, а потім створити власну групу і приймати рішення самостійно. Моє життя було небезпечне, але насичене — й цілком мене задовольняло.

Коли агент Джейкобс був ще хлопчиною, він працював в агенції «Фіттес» у Лондоні. Тоді він, звичайно, був завзятим оперативником. Але не тепер. Як і в кожного дорослого, його відчуття притупились, і він уже не міг легко розпізнавати привидів, — отож поклав на нас обов’язки бути його очима й вухами. Це було цілком справедливо. Так робили всі керівники. Їхня робота полягала в застосуванні накопиченого досвіду й швидкому мисленні — коли треба керувати агентами під час появи Гостя, узгоджувати план атаки або, якщо потрібно, забезпечувати терміновий відступ. Під час моєї служби в агенції Джейкобсові це вдавалося непогано. Та вряди-годи, під час нескінченних очікувань, слухань і спостережень у темряві, йому починав уриватись терпець. Він довго не наважувався підійти до місця появи привида, та й потім робив це вкрай неохоче. В нього трусилися руки, він палив сигарету за сигаретою, вигукував накази здалеку, сахався від кожної тіні. Якось уночі, коли я підійшла до нього, щоб доповісти про виконане завдання, він прийняв мене за Гостя — вихопив у паніці рапіру й відтяв мені клапоть каптура. Мене врятувало лише те, що його рука схибила.

Ми, агенти, знали, на що перетворився Джейкобс, і не дуже цим переймалися. До того ж він платив нам гроші і взагалі був шанованою в нашому містечку особою, отож ми мусили миритись із його дивацтвами й довіряти йому. Врешті-решт, нічого страшного в нас не відбувалося — аж до тієї ночі на Вайсбернському млині.

То був водяний млин на півдорозі до долини Вайс, що мав недобру славу. Через одну чи дві колишні смертельні пригоди млин стояв закритий уже багато років. Місцева фірма з лісозаготівель вирішила влаштувати тут свою контору, та їм хотілося бути певними в безпеці цього місця. Отож керівництво фірми звернулося до Джейкобса з проханнями перевірити все й переконатися, що там немає нічого надприродного.

Ми вирушили в долину надвечір і дісталися туди вже в сутінках. Був спекотний літній вечір, на деревах співали пташки. В небі з’явилися перші зорі. Млин виявився великою темною спорудою, що височіла посередині долини, між скелями та ялиновим бором. Річка тихенько пливла повз дорогу, посипану рінню.

На головних дверях млина висів важкий замок. Шибку в панелі дверей було розбито, і отвір забили дошкою. Зібравшись біля входу, ми перевірили наше знаряддя. Джейкобс за звичкою знайшов собі сидіння — найближчий пень. Він запалив сигарету. Ми використовували свої Таланти й доповідали про те, що відчували. Тільки мені було чомусь тривожно.

— Ніби хтось схлипує, — сказала я. — Дуже тихо, але зовсім поруч.

— Як саме схлипує? — перепитав Джейкобс, спостерігаючи за кажанами, що пролітали в нього над головою.

— По-дитячому.

Джейкобс розгублено кивнув, навіть не поглянувши на мене.

— Убезпечте першу кімнату, — наказав він. — І перевірте все ще раз.

Замок за багато років заіржавів, а двері перекосились. Ми штовхнули їх — і освітили нашими ліхтариками простору покинуту кімнату з низькою стелею й шаром сміття на потрісканому лінолеумі. Там стояли столи й табуретки, по стінах видніли написи, смерділо гнилою деревиною. Десь унизу було чути шум води.

Ми увійшли, тягнучи за собою шлейф тютюнового диму. Джейкобс із нами не пішов. Він залишився сидіти на пеньку, втупившись у власні коліна.

Тримаючись укупі, ми зосередились на своїх Талантах. Я знову почула схлипування — тепер уже гучніше. Ми вимкнули свої ліхтарики, щоб швидше виманити привида: минуло багато часу, перш ніж ми побачили невеличку світлу постать, що кралася віддалік, у кінці проходу, який вів углиб млина. Коли ми знов увімкнули ліхтарики, в проході вже нікого не було.

Я повернулася, щоб доповісти про нашу знахідку.

— Пол і Джуді кажуть, що привид схожий на малу дитину. Більше нічого додати не можу. Він ледве помітний і майже не ворушиться.

Агент Джейкобс змахнув попіл на траву:

— Він не звертався до вас? Не пробував наблизитись?

— Ні, сер. Дехто з нас вважає, що це слабка форма Першого Типу. Можливо, відлуння якоїсь дитини, що колись працювала тут...

— Що ж, гаразд. Спробуйте відігнати його залізом. Тоді ви зможете знайти Джерело.

— Так, сер. Тільки...

— Що таке, Люсі?

— Щось тут... не так. Мені це не подобається.

Кінчик сигарети спалахнув у темряві червоним, коли Джейкобс поволі затягся тютюном. Як і завжди, його руки трусились, а в голосі було чути роздратування:

— Не подобається? Звичайно. Це ж дитячий плач. А щось іще ти чула?

— Ні, сер.

— Може, ще чийсь голос? Якогось іншого, дужчого Гостя?

— Ні...

То була правда. Більше я не почула нічого небезпечного. Усе, що стосувалось привида, було кволе й тихе. Ледве помітне — і звук, і постать... Звичайнісінька мізерна Тінь. Ми змогли відчути це тричі поспіль. Та мені все одно було тривожно. Мені не подобалось, як цей привид меншає — ніби згортається...

— А що кажуть інші? — питав далі Джейкобс.

— Вони думають, що це легка справа, сер. Їм кортить мерщій упоратися з Гостем. Та, як на мене, тут щось не те...

Я почула, як він совається на пеньку. В гіллі зашурхотів вітер.

— Я можу наказати їм повернутись, Люсі. Але твоїх непевних відчуттів тут замало — потрібна вагома причина.

— Ні, сер... Усе гаразд. — Я зітхнула й нерішуче спитала: — Може, ви підете зі мною? Мені цікава ваша власна думка...

Запала важка мовчанка.

— Просто виконуй свою роботу, — обізвався нарешті Джейкобс.

Усі інші палали нетерпінням. Коли я подала їм знак, вони вже зайшли далеко в прохід — з піднятими рапірами й соляними бомбами напоготові. Проте далека світла пляма відчула наближення заліза. Вона здригнулась і зменшилась, замерехтіла — мов зображення в старому телевізорі — й вирушила туди, де прохід повертав убік.

— Тікає! — загукали мої товариші.

— Зараз зникне!

— Не зводьте з нього очей! Ми не можемо загубити його!

Якщо не вдасться помітити точку зникнення Гостя, це серйозно утруднить пошук Джерела. Тому вони так і рвалися вперед. Діставши рапіру, я кинулася за ними. Тінь так зменшилася, що мала от-от щезнути. Усі мої тривоги тепер видавалися безглуздими.

Маленький, як дитина, привид підскочив і пропав за рогом. Мої товариші помчали за ним навздогін; я поспішала за ними. Та не встигла я підійти до повороту, як яскравий спалах плазми вдарив у стіну переді мною. А потім заскрипіло залізо й вибухнув самотній магнієвий вогонь. У його світлі я помітила, як моторошна тінь росте. Стало темно.

І тоді всі закричали.

Я озирнулася назад, у прохід, на відчинені двері. Навіть на такій далекій відстані я помітила червону цятку запаленої сигарети.

— Сер! Пане Джейкобсе!

Мовчанка.

— Сер! Допоможіть нам! Сер!

Цятка спалахнула, ніби Джейкобс зітхнув. Та жодної відповіді не було. Він не поворухнувся. Вітер ревнув і промчав проходом з такою силою, що мало не збив мене з ніг. Стіни млина заходили ходором, двері зачинились.

Я спересердя вилаялась у темряві. Тоді взяла з пояса каністру, підняла рапіру й побігла до повороту — туди, де лунали крики.

Після того, як оголосили результати розслідування, родичів загиблих агентів так обурила поведінка Джейкобса, що вони подали на нього в суд. Та це ні до чого не призвело. Він переконував, що діяв відповідно до повідомленої мною інформації про силу привида. Так само він стверджував, що не чув моїх волань про допомогу, — як і інших звуків зсередини млина, аж поки я врешті вибила шибку на горішньому поверсі й безпечно впала з даху. Він присягався, що не чув нічиїх криків.

Я посвідчила, що намагалась пояснити свою тривогу, але все-таки мусила визнати, що не відчувала нічого конкретного. Слідчий у підсумку зауважив, що це — суттєва хиба моєї доповіді, яка мала містити точніший опис сили Гостя. Поліція зійшлася на версії «нещасний випадок» — типовій для таких обставин. Родичі загиблих одержали виплати з «Фонду Фіттес» і маленькі таблички з іменами на міському майдані — на пам’ять про їхніх дітей. Млин було зруйновано, а місце, де він стояв, засипано сіллю.

Незабаром Джейкобс повернувся до роботи. Усі сподівалися, що я, перепочивши після тієї пригоди, знов охоче прилучуся до нього. Проте я вважала інакше. Три дні мені знадобилось на те, щоб відновити сили. Четвертого ранку — на світанні, коли мати й сестра ще спали, я спакувала свої речі до невеличкого рюкзака, почепила до пояса рапіру й покинула рідний дім, навіть не озирнувшись на прощання. Через годину я вже сиділа в потязі, що мчав до Лондона.

6

«ЛОКВУД і К°»

Відомій агенції психологічних розслідів «Локвуд і К°» потрібен новий молодший оперативних. Обов’язки: робота в місцях, захоплених привидами, аналіз здобутої інформації, дії з нейтралізації загрози. Вимоги до кандидата: здатність ВІДЧУВАТИ надприродні явища, ошатний зовнішній вигляд, бажано — дівчина, не старша за п’ятнадцять років. Не розглядаються: нероби, шахраї, особи з судимістю. Звернення в письмовій формі надсилати за адресою: Лондон, W1, Портленд-Роу, 35.

Я стояла на тротуарі й дивилась, як від’їжджає таксі. Коли шум мотора вщух, стало зовсім спокійно. Бліде сонячне проміння виблискувало на асфальті й на чередах автомобілів, припаркованих обабіч дороги. Поряд, в острівці світла, маленький хлопчик грався з пластмасовими фігурками агентів та привидів. Агенти тримали в руках малесенькі рапіри, а привиди скидались на невеличкі вітрила. Крім цього хлопчини, довкола не було нікого.

Ця частина Лондона була, вочевидь, житловим районом. По оздоблених колонами ґанках кощавих вікторіанських будинків висіли кошики з лавандою; сходи вели до квартир на перших поверхах просто з вулиці. Від кожного будинку ніби віяло старомодною шляхетністю — так, наче дивишся в минулі, кращі дні. На розі містилася бакалійна крамничка, захаращена всім, чим завгодно; від помаранчів до вакси, від молока до магнієвої стрічки. Біля крамниці, на стовпі футів з вісім заввишки, красувався ліхтар для відлякування привидів. Лампочки в ліхтарі давно потьмяніли, лінз видно не було, а залізна оправа взялась іржею, наче лишайником.

Одначе розповім про все до ладу. Я подивилась, мов у дзеркало, в бічне скло найближчого автомобіля, скинула кашкет і зачесала пальцями волосся. Цікаво, чи схожа я на досвідченого оперативника? Чи схожа хоч на кого-небудь із поважною репутацією й кваліфікацією? Чи схожа на скуйовджене дівчисько, якому відмовили в шістьох агенціях за тиждень? Сказати було важко.

Я рушила вулицею вгору.

Будинок 35 на Портленд-Роу виявився білою чотириповерховою спорудою, яку прикрашали зелені жалюзі й рожеві квіти на вікнах. Зовні він здавався більш ветхим, ніж сусідні будинки. З першого погляду було помітно, що його треба перефарбувати — чи хоча б просто вичистити. На стіні, біля сходів, виднілася маленька дерев’яна табличка:

Я зупинилася, замислено пригадуючи акуратний сучасний особняк «Тенді й синів», величезні контори «Аткінса й Армстронґа», блискучі скляні корпуси «Ротвела» на Риджент-стрит... Проте ніхто з них не взяв мене на роботу. Тож вибору в мене тепер не було — я мусила йти до кінця.

Штовхнувши хитку металеву хвіртку у воротях, я ступила на стежку, вимощену потрощеною плиткою. Праворуч сходи круто вели вниз — до внутрішнього двору, наполовину затягнутого плющем і заставленого горщиками з розложистими деревцями. Вузенька доріжка, викладена залізом, перетинала стежку перед дверима, пофарбованими начорно, біля яких висів великий дзвін з дерев’яним сердечком.

Не чіпаючи дзвона, я переступила залізну доріжку й гучно постукала в двері. За кілька секунд звідти визирнув гладкий юнак із засмальцьованим волоссям, у великих круглих окулярах.

— О! Ще одна! — промовив він. — А я вже думав, що ми з цим закінчили. Чи, може, ви нова дівчина Арифа?

Я вирячилась на нього:

— Якого Арифа?

— Того, що працює в крамничці на розі. Зазвичай цієї години нам приносять від нього пончики. У тебе, здається, їх немає, — засмучено додав він.

— Ні. Зате в мене є рапіра.

Юнак зітхнув:

— Тоді, виходить, ви ще одна кандидатка. Як вас звуть?

— Люсі Карлайл. А ви — пан Локвуд?

— Я? Ні.

— То можна мені увійти?

— Умгу. Остання дівчина щойно пішла від нас. Відразу було видно, що вона тут надовго не залишиться.

Тільки-но він договорив, як із будинку долинув моторошний вереск, відбившись від порослих плющем стін двору. По всій вулиці з дерев злетіли пташки. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри. Вереск, поволі слабшаючи, перетворився на схлипування й нарешті вщух. Виряченими очима я втупилась у юнака, який навіть не поворухнувся.

— Ну, що я вам казав? — промовив він. — Ви наступна. Ходімо зі мною.

Ні цей хлопець, ні вереск не викликали в мене довіри, тож я ладна була забратися звідси геть. Проте після двох тижнів у Лондоні я залишилась майже без грошей: якщо нічого не вийде тут, доведеться найматися до нічної варти разом з іншими невдахами. До того ж у поведінці цього юнака мене насторожила така собі витончена зухвалість; він був наполовину певен, що я зараз утечу. Цього я не могла допустити — і рушила за ним до просторого, прохолодного передпокою.

Підлогу тут було викладено дерев’яними панелями, стіни завішено книжковими полицями з темно-червоного дерева. Крім книжок, на тих полицях було чимало всякої всячини — маски, горщики, ікони, яскраво розмальовані мушлі й гарбузи. Відразу біля дверей стояв вузенький столик із ліхтарем на підставці, схожій на кришталевий череп. За ним стояв великий потрісканий горщик для квітів, з якого стирчали парасольки, ціпки та рапіри.

Я зупинилася біля вішака з пальтами.

— Зачекайте, — мовив юнак, залишаючись по той бік відчинених дверей.

Він був трохи старший і нижчий за мене, та помітно кремезніший. Досить-таки негарний — гладка постать, непримітні риси обличчя й випнута кутаста щелепа. Очі за окулярами були ясно-блакитні. Світло-русяве волосся, що ховало чоло, скидалось на кінську гриву. На ньому були білі кросівки, вицвілі джинси й завелика футболка, яка, щоправда, помітно обтягала стан і черево.

— Ще одну хвилинку, — додав він.

Бурмотіння, що линуло з глибини дому, несподівано стало гучнішим. Двері навпроти враз відчинились і з них вискочила добре вбрана дівчина — очі аж палають, обличчя біле, як крейда, в руці затиснуте зібгане пальто. Вона гнівно й презирливо поглянула на мене, кинула прокльон на адресу гладкого юнака, копнула ногою вхідні двері й вибігла надвір.

— Гм-м... Ще одна співбесіда завершилася, — зауважив юнак, зачинивши за нею двері й почухавши свого товстого носа. — От і гаразд. Ходімо, будь ласка, зі мною...

Він провів мене до гарненької сонячної вітальні, світлі стіни якої було увішано різноманітними артефактами й тотемами. Два прості стільці й кушетка стояли довкола низенького чайного столика. А поряд, широко всміхаючись, стояв високий стрункий хлопець у темному костюмі.

— Я виграв, Джордж, — сказав він. — Я знав, що прийде ще одна.

Підходячи до нього, щоб привітатись, я відразу — як і завжди — напружила всі свої відчуття. І зовнішні, і внутрішні. Просто задля того, аби нічого не проминути.

Найпомітнішою річчю в кімнаті був круглий, громіздкий предмет, що лежав на столику під білим, у зелену цятку, носовичком. Чи не ця загадкова річ так збентежила оту попередню дівчину? Здавалося, що саме вона. Від неї линув тихий-тихий шум — я майже чула його, та намагалась про це не думати. Адже варто сконцентруватись — і цей шум пригнітить мене, а це означатиме, що я стовбичитиму з виряченими очима і роззявленим ротом: не надто вдалий початок співбесіди. Отож я просто потиснула хлопцеві руку.

— Привіт, — сказав він. — Я — Ентоні Локвуд.

— Люсі Карлайл.

У нього були темні блискучі очі й симпатична, хоч і трохи крива, усмішка.

— Дуже радий знайомству. Хочете чаю? Чи, може, Джордж уже щось запропонував вам?

Гладкий юнак зневажливо махнув рукою:

— Навіщо? Зачекаймо краще, поки вона пройде перший тест. Побачимо, чи залишиться вона тут. Ми й так уже зранку перевели стільки чаю нінащо!

— Може, нехай вона краще розбереться сама, — заперечив Ентоні Локвуд, — а ти поки підеш і поставиш на вогонь чайник?

Юнака, одначе, це не переконало.

— Гаразд. Тільки я вважаю, що вона все одно дремене.

Він поволі обернувся на п’ятах і подався до передпокою.

Ентоні Локвуд запросив мене сісти.

— Не гнівайтесь на Джорджа. Ми проводимо співбесіди з восьмої години, тож він зголоднів. А ще він так сподівався, що попередня дівчина буде на сьогодні останньою...

— Пробачте, — відповіла я. — На жаль, я не принесла з собою пончиків.

Хлопець гостро позирнув на мене:

— Чому ви так кажете?

— Джордж розповів мені про ваші щоденні замовлення.

— Он як. А я вже подумав був, що ви екстрасенс.

— Так, я екстрасенс.

— Я мав на увазі інше... Ну, гаразд.

Він сів на кушетку навпроти й погортав папери на столику. Обличчя його було худе, з довгим носом і копицею темного неслухняного волосся. Мене вразило, що він був навряд чи старший за мене. Його впевнена поведінка не дозволяла точніше визначити його вік. Та найдивовижніше, що жодної дорослої людини в кімнаті так і не було.

— Як я помітив з вашого листа, — провадив хлопець, — ви з півночі Англії. З Чевіот-Гілс. До речі, чи не там відбувся отой нещодавній спалах?..

— Жах Мертонської шахти, — підтвердила я. — Мені тоді було п’ять років.

— Агенти «Фіттес» прибули туди з Лондона, щоб упоратися з Гостями, — пригадав Локвуд. — Про це писав «Британський Привидознавець».

Я кивнула:

— Якщо спостерігати за ними, вони можуть забрати в нас душі. Всі наші сусіди позабивали вікна на долішніх поверхах, проте мені вдалося підгледіти. Я бачила, як вони кружляють у місячному світлі посеред дороги. Малесенькі спалахи, схожі на дівчаток...

Він насмішкувато поглянув на мене:

— На дівчаток?! Я думав, що це духи шахтарів, які загинули під землею...

— Спочатку — так. Але ж то були Перевертні. Вони змінили не одну подобизну, перш ніж їм настав кінець.

Ентоні Локвуд кивнув:

— Зрозуміло. Це багато що значить... Отже, для вас уже давно не таємниця, що ви маєте Талант. Ваш Зір, звичайно, потужніший, ніж в інших підлітків, і ви сміливо користувались ним. Але в листі не згадуються ваші справжні вміння. Ваш Слух. І сила вашого Дотику.

— Так, Слух — це справді моє особливе вміння, — погодилась я. — Коли я була ще малятком, то вже чула надворі шепіт голосів — після комендантської години, коли всі люди розходилися по домівках. І Дотик у мене теж непоганий — хоч часом він зливається з моїм Слухом. Їх важко розділити. Найчастіше для мене Дотик — це відлуння того, що сталося.

— Джордж до цього теж трохи здібний, — мовив хлопчина. — А от я — ні. Я глухий до всього, що стосується Гостей. Моя сила — Зір. Смертні Вогні, сліди, будь-які примарні рештки смерті... — Він посміхнувся. — Весело, еге ж? Гаразд, повернімося до вашого листа. Тут сказано, що ви почали працювати з місцевим оперативником на ім’я... — Він поглянув у папір. — Джейкобс. Правильно?

Мені від напруження аж звело живіт, та я все-таки чемно всміхнулась:

— Правильно.

— Ви працювали в нього кілька років?

— Так.

— Він навчав вас, еге ж? Ви одержали в нього свій Четвертий Ступінь кваліфікації?

Я трохи засовалась на стільці:

— Так. Із Першого по Четвертий.

— Он як... — Локвуд пильно подивився на мене. — Проте у вас досі немає підсумкового сертифікату. Так само, як і жодного листа чи рекомендації від пана Джейкобса. Цікаво, правда? Зазвичай у такій ситуації надаються офіційні документи...

Я глибоко зітхнула:

— Він нічого не надав мені. Наше співробітництво закінчилося... раптово.

Локвуд не відповідав. Я зрозуміла, що він чекає подробиць.

— Якщо хочете, я можу розповісти вам усе, — неохоче промовила я. — Просто... просто я не дуже люблю це згадувати.

Серце в мене тьохкало. Я чекала. То був той самий момент, на якому звичайно уривались усі мої попередні співбесіди.

— Краще іншим разом, — відповів Ентоні Локвуд. І всміхнувся до мене — кімнату ніби залило теплим світлом. — Не знаю, чого там воловодиться Джордж. Навіть учений павіан уже встиг би приготувати чай... Переходьмо поки до тестів.

— Пробачте, хіба тести відбуватимуться тут? — прожебоніла я.

— Не зовсім... За допомогою тестів ми обираємо кандидатів. Правду кажучи, панно Карлайл, я не дуже вірю листам чи рекомендаціям. Я волію побачити Талант на власні очі... — Він поглянув на годинник. — Я дам Джорджеві ще хвилину. А тим часом розповім вам дещо про нас. Нас уповноважує ДЕПРІК, але — правду кажучи — вони не платять нам, як «Ротвелові», «Фіттес» та іншій цій компанії. Ми незалежні — й це нам до вподоби. Працюємо, з ким хочемо, й відпочиваємо, коли хочемо. Усі наші клієнти — приватні особи, яким треба швидко й тихо вирішити проблему з Гостями. І ми вирішуємо їхні проблеми. А вони щедро винагороджують нас. Питання лише в розмірі винагороди. Що вас іще цікавить?

Пам’ятаючи про свої минулі пригоди, я відразу схотіла втекти звідси геть. Та все ж таки вирішила зачекати. Я випростала спину й згорнула руки на колінах:

— А хто ваш керівник? Чи можна з ним познайомитись?

Локвудовим чолом пробігли легенькі зморшки:

— У нас немає керівників. Жодної дорослої людини. Це моя компанія. Я сам керую нею. А Джордж Кабінс — мій заступник. — Він поглянув на мене. — Більшість наших кандидатів надто повільно застосовували свої Таланти — отож і марнували забагато часу. А ви?

— Ні, — запевнила я. — З цим у мене немає труднощів.

Ми трохи помовчали.

— То... ви працюєте тут лише вдвох? Ви й Джордж?

— Ні, в нас звичайно ще є асистент. Двох цілком вистачає, щоб упоратись із звичайним Гостем, але в серйозніших випадках може знадобитись третій. Адже ви знаєте: три — магічне число!

Я повільно кивнула:

— Зрозуміло. А що сталося з вашим попереднім асистентом?

— З бідолахою Робіном? Він... е-е... перейшов...

— На іншу роботу?

— Ну, краще буде сказати «перебрався»... Чи навіть «переселився»... А ось і чай!

Двері до передпокою відчинились — і з’явилася спочатку спина гладкого юнака, а потім і всі інші частини його тіла. Він велично обернувся — в руках у нього була таця з трьома чашками гарячого чаю й тарілкою печива. Хтозна, що він там робив на кухні, та зовні видавався ще нечупарнішим: футболка вилізла з штанів, волосся затуляло очі. Він поставив тацю на столик, поряд із таємничим круглим предметом, і з сумнівом поглянув на мене.

— Вона ще тут? — пробурмотів він. — Оце несподіванка!

— Вона ще не пройшла тест, Джордже, — невимушено відповів Локвуд. — Ти прийшов саме вчасно.

— Гаразд. — Він узяв найбільшу чашку і Вмостився на кушетці.

Розпочався такий собі ввічливий антракт, під час якого ми розбирали між собою чашки, пропонували цукор і відмовлялись від нього.

— Візьміть печива, — наполягав Локвуд, підштовхуючи до мене тарілку. — Інакше Джордж усе з’їсть сам.

— Дякую.

Я взяла один коржик. Локвуд тим часом куснув свого коржика — й дочиста витер руки.

— Гаразд, сказав він. — Лише кілька тестів, панно Карлайл. Не хвилюйтеся, будь ласка. Ви готові?

— Цілком.

Я відчула, як Джорджеві очиці втупились у мене і як навіть офіційний тон Локвуда не міг замаскувати його нетерплячки.

Проте вони мали справу з єдиною людиною, що вижила на Вайсбернському млині. Отож я нітрохи не тривожилася.

Локвуд кивнув:

— Тоді розпочинаймо просто зараз.

Він недбало простяг руку до носовичка, що накривав невідому річ, і після церемонної паузи відгорнув його.

На столику стояв низенький циліндр із товстого чистого скла, запечатаний угорі червоним пластиковим корком. Ближче до верхівки на ньому були маленькі рукоятки; все це нагадало мені великі скляні бутлі, в яких батько звичайно приносив додому пиво. Крім бурої рідини, в циліндрі клубочилась хмарка якогось масного жовтавого диму, що увесь час потихеньку переміщувався. Всередині цієї хмарки ховалося щось велике й темне.

— Що це таке, по-вашому? — запитав Локвуд.

Я схилилася нижче, роздивляючись прилад. Я помітила, що корок має кілька захисних країв і подвійне ущільнення. Збоку на склі було крихітне клеймо: два променисті сонечка.

— Сріблясте скло, — відповіла я. — Виготовлене корпорацією «Світанок».

Локвуд лагідно всміхнувся. Я нахилилася ще ближче й постукала нігтем середнього пальця по скляній поверхні. Дим ніби прокинувся, розпливаючись по краях посудини й дедалі густішаючи. Коли він трохи розвіявся, я помітила, що за річ лежить у склянці: потемнілий людський череп, затиснутий на самісінькому дні.

Дим тим часом курився, крутився, аж поки його частинки утворили моторошне обличчя з божевільними очима й роззявленим ротом. На якусь мить ці риси стали напрочуд виразними, затуливши череп під собою. Я відсахнулась. Обличчя втягло в себе рештки диму, що досі кружляли всередині циліндра, й заціпеніло.

Я кахикнула:

— Це склянка з привидом. Череп — Джерело, а цей привид з’єднаний з ним. На жаль, не можу точно визначити різновид — Примара чи Спектр.

Сказавши це, я зручніше вмостилась на стільці — так безжурно, ніби бачила привидів у склянках по кілька разів на тиждень. Насправді ж я зроду не бачила нічого подібного, і все це видовище неабияк мене приголомшило. Проте я не забувала про вереск попередньої дівчини — тож і сподівалася чогось подібного. До того ж раніше мені вже розповідали про такі склянки.

Локвудова усмішка вмить згасла — так, ніби він не знав, чи йому дивуватись, чи тішитись, чи сердитись. Нарешті задоволення перемогло.

— Так, усе правильно, — сказав він. — Чудово!

Знову накривши склянку носовичком, він з деяким зусиллям заховав її під стіл, геть з очей.

Гладкий юнак тим часом гучно сьорбав чай.

— Вона ж перелякана, — обізвався він. — Хіба ти не бачиш?

Я пропустила його зауваження повз вуха.

— Звідки у вас ця склянка? — поцікавилась я. — Мені відомо, що такі є лише в «Ротвела» та «Фіттес»!

— Усі запитання — потім, — відповів Локвуд, відкрив шухляду в чайному столику й дістав звідти маленьку червону скриньку. Зараз, коли ваша ласка, я перевірю ваш Талант. У мене тут є деякі речі. — Відкривши скриньку, він вийняв щось із неї й поклав на столик. — Скажіть-но мені, чи відчуваєте ви зараз щось надприродне?

То був простенький кухлик із старої білої порцеляни з рифленою основою й гострою щербиною на вушку. По вінцях кухлика розпливлася химерна біля пляма, що нижче, біля денця, перетворювалась на затверділий шар.

Я взяла кухлик, піднесла до очей, покрутила, легенько помацала пальцями поверхню.

Я слухала, чекала відлуння... І не почула нічого.

Це мені не сподобалось. Я стиснула кулаки, очистила свої думки від будь-яких перешкод, відсторонилась від далекого шуму автомобілів на вулиці, від сьорбання Джорджа, що сидів на кушетці... Спробувала ще раз...

Знову нічого.

Після кількох хвилин я не витримала.

— Пробачте. Я не можу тут нічого відчути.

— Так я й сподівався, — кивнув Локвуд. — Це кухлик від Джорджевої зубної щітки. Чудово. Ходімо далі.

Він узяв кухлик і жбурнув гладкому юнакові, який з веселим хихотінням підхопив його.

Мене аж обдало холодом, хоч я знала, що мої щоки палають. Пальці стиснули рюкзак — і я рвучко підхопилася.

— Я не для жартів сюди прийшла, — сказала я. — Вихід сама знайду.

— Ого! — обізвався Джордж. — Яка злюка!

Я поглянула на нього. Копиця волосся, розпливчасте обличчя, дурнуваті окуляри — все в ньому аж бісило мене.

— Авжеж, — процідила я. — Забирайся геть, бо зараз покажу тобі, яка я злюка.

— Цим я й займаюся, — моргнув у відповідь хлопець.

— Щось не видно.

— Це все через кушетку. Ніяк не можу з неї встати.

— Припиніть. Обоє,— мовив Ентоні Локвуд. — Це співбесіда, а не боксерський поєдинок. Замовкни, Джордже. Пробачте, панно Карлайл, що я засмутив вас: це був серйозний тест, який ви блискуче подолали. Уявіть лише, скільки кандидатів, з якими цього ранку ми проводили співбесіду, намололи небилиць про отруту, самогубство чи вбивство! Якби ці побрехеньки були правдиві, в цьому кухлику мали б мешкати чи не всі лондонські привиди. Сідайте, будь ласка... А що ви скажете про це?

Він дістав з шухляди три нові речі й поставив їх рядком навпроти мене: чоловічий годинник із золотим обідком і старим шкіряним ремінцем, клаптик червоної стрічки з мереживом і тоненький кишеньковий ножик із довгим лезом і руків’ям, оздобленим слоновою кісткою.

Моє обурення минуло. Це вже було справжнім випробуванням. Суворо позирнувши на Джорджа, я сіла й швидко оглянула всі три речі, щоб відчути їхню приховану сутність. Тоді — якомога старанніше — очистила свій розум і взяла ці предмети, один за одним, у руки.

Час минав. Нарешті я перевірила їх усі.

Скінчивши роботу й відвівши очі від речей, я побачила, що Джордж захоплено переглядає невідомо де роздобутий комікс, а Локвуд, як і перед тим, сидить, згорнувши руки, й дивиться на мене.

Я ковтнула прохололого чаю.

— Хтось із попередніх кандидатів подолав це завдання? — тихо спитала я.

— А ви як гадаєте? — всміхнувся Локвуд.

— У цих речей дуже непросте відлуння, — пояснила я. — Тому, напевно, ви й дістали їх разом. Вони однаково потужні, але багато чим відрізняються. З чого краще почати?

— Скажімо, з ножика.

— Гаразд. У цього ножика кілька суперечливих голосів: чоловічий сміх, пістолетні постріли... і ще, можливо, пташиний спів. Якщо з ним пов’язана смерть — а як на мене, вона мусила тут бути, — то не жорстока й не сумна. Цей ножик випромінює ласку, майже щастя... — Я поглянула на хлопця.

Локвудове обличчя не поворухнулось:

— А як щодо стрічки?

— Слід на стрічці слабший, ніж на ножику, — зауважила я, — але дужчий емоційно. Тут ніби чути плач, хоч і надто невиразний... Зате одразу відчувається смуток. Коли я взяла цю стрічку, мені аж стиснуло серце.

— А годинник?

Локвудові очі зупинились на мені. Джордж тим часом ліниво гортав свій комікс — «Дивовижні арабські ночі».

— Годинник... — Я глибоко зітхнула. — У нього відлуння не таке потужне, як у стрічки й ножика. Це наводить на думку, що їхній власник не помер — чи принаймні довго не носив його. Проте він, безперечно, пов’язаний зі смертю. З багатьма смертями. І це... не дуже приємно. Я чую гучні голоси... і крик... — Я здригнулась, побачивши, як мило ця штучка виблискує на столику. Кожна подряпина на золотистому корпусі, кожна зморшка на потертому ремінці сповнювали мене жахом. — Це огидна річ. Я не можу довго тримати її в руках. Не знаю, що саме сталося з цим годинником... і де ви його взяли, але його нікому не слід торкатись. Ніколи. Тим паче — на якійсь дурній співбесіді.

Я нахилилась, узяла два останні коржики й знову сіла. Поки я хрумтіла печивом, мене огорнула хвиля великої байдужості — і я охоче попливла за нею, дивлячись кудись у небо. Я втомилася до краю. Це була моя сьома співбесіда за останні кілька днів. Я зробила все, як уміла, і якщо цей Локвуд і цей бовдур Джордж не оцінять моїх зусиль по заслузі, то не варто цим і перейматися.

Запала довга мовчанка. Локвуд сидів, затиснувши долоні колінами, як священик на унітазі: очі втуплені в порожнечу, на обличчі болісний, стражденний вираз. Джорджева голова досі ховалась між сторінками коміксу. З цього я зрозуміла, що більше мені тут нема чого робити.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Можете не проводжати мене.

— Розкажи їй про «правило печива», — мовив Джордж.

Я обернулася до нього:

— Що?!

— Розкажи їй, Локвуде. Просто зараз, а то матимемо з нею халепу.

Локвуд кивнув:

— Правило полягає в тому, що кожен агент бере тільки по одному коржику — суворо по черзі. Це чесно й по порядку. По два коржики брати не можна — навіть у стресовій ситуації.

— Тільки по одному коржику?

— Так, ваша правда.

— Тобто ви хочете сказати, що берете мене на роботу?

— Звичайно, беремо, — відповів він.

7

Будинок № 35 на Портленд-Роу слугував водночас і домом, і штаб-квартирою для оперативників агенції «Локвуд і К°», і мав досить-таки химерний вигляд. Присадкуватий і майже квадратний зовні, він стояв на вершку невеличкого пагорба; його тилова частина височіла над нагромадженням цегляних мурів садка. Будинок мав чотири поверхи — якщо рахувати малесеньке горище й просторий підвал. Наші житлові кімнати містились на трьох горішніх поверхах, а в підвалі розташувалася контора — хоч насправді ця різниця була досить-таки непевною. У житлових кімнатах, скажімо, було безліч усіляких потаємних дверей, за якими ховались чи полиці зі зброєю, чи мішені, чи розкладні ліжка, чи величезні мапи Лондона, обтицяні різнобарвними шпильками. Тим часом підвал правив ще й за підсобне приміщення, де можна було повправлятись у фехтуванні рапірою; водночас над головою в тебе простягався мотузок із довгим рядом шкарпеток, збоку стояла коробка з сіллю для каністр, а в кутку завзято гула пральна машина.

Усе це мені дуже сподобалось — хоч не меншою мірою й спантеличило. Будинок — великий, повний по-дорослому дорогих речей, а самих дорослих ніде немає. Тільки Ентоні Локвуд, його помічник Джордж — а тепер ще й я.

Першого ж дня Локвуд показав мені дім. Розпочав з горища — з низенькою склепінчастою стелею. Там були дві кімнати — малесенька душова, де умивальник, душ і унітаз тулились один до одного, а ще гарненька спальня — досить простора для ліжка, шафи й комода. Навпроти ліжка напівкругле вікно виходило на Портленд-Роу: було видно навіть захисний ліхтар на розі вулиці.

— Тут я спав, коли був малий, — пояснив Локвуд. — Ця кімната порожнює кілька років... останній асистент, Господь йому суддя, не схотів тут жити. Можете поселитись тут, якщо хочете.

— Дякую, — відповіла я. — Залюбки.

— Душова невеличка, я знаю, зате вона буде тільки ваша. Нижче є ще одна, але там вам доведеться ділитися рушниками з Джорджем.

— Тоді... е-е... я краще залишуся тут.

Ми покинули горище, вирушивши вниз вузькими сходами. Коридор, куди ми потрапили, був темний і похмурий; посередині його лежав золотистий круглий килим. Полиці в кутку були забиті мішаниною книжок у м’яких палітурках — тут були й пожмакані «Щорічники Фіттес», і «Теорія парапсихології» Мотрама, й ціла купа дешевих романів — здебільшого «жахів» та детективів — поряд із серйозними працями з релігієзнавства та філософії. Як і у вестибюлі та вітальні, де я вже побувала, стіни тут були завішані різноманітними артефактами, між якими мені впало в око щось подібне до брязкальця, зробленого ніби з людських кісток.

Локвуд перехопив мій погляд.

— Це Полінезійський Привидогін, — пояснив він. — Дев’ятнадцяте століття. За припущеннями, проганяє привидів своїм торохтінням.

— І це спрацьовує?

— Не знаю. Не пробував. А спробувати, мабуть, варто. — Він показав на наступні двері. — Тут друга душова, якщо знадобиться. Тут — моя кімната, тут — Джорджева. Раджу вам бути тут обережнішою. Якось я увійшов до Джорджа, коли він голий займався йогою.

Мені ледве вдалося викинути з голови це видовище.

— То це був твій дім... у дитинстві?

— Так. Він належав моїм батькам. А тепер — мій. І твій, звичайно, поки ти тут працюєш.

— Дякую. А де зараз твої батьки?..

— Ходімо, покажу тобі кухню, — обірвав мене Локвуд. — Джордж, напевно, вже готує вечерю. — Він рушив сходами ще нижче.

— А що там? — несподівано запитала я, помітивши біля Локвудової кімнати ще одні двері, що нічим не відрізнялись від інших.

Він усміхнувся:

— Це, з вашої ласки, особисте... Нічого цікавого. Ходімо! Тут є ще багато чого подивитися.

Перший поверх, на якому містились вітальня, бібліотека й кухня, був справжнім серцем будинку. На кухні ми проводили більшу частину вільного часу: пили чай з бутербродами ввечері — перш ніж вирушити на завдання, і вранці — після того, як поверталися додому. На кухні панувала мішанина роботи й дозвілля. З першого погляду це скидалося на звичайне хатній безлад: коробочки з печивом, миски з фруктами, пакуночки з чипсами, — та поряд були торбинки з сіллю та залізом, старанно напаковані й готові до виходу. Рапіри підпирали ящики на сміття, забруднені плазмою черевики мокли у відрі. Найдивовижнішим на кухні, однак, був стіл, покритий білосніжною скатертиною. Її вкривала ціла сітка з накреслених нотаток, діаграм і замальовок різних типів Гостей — Примар, Самітників і Тіней.

— Ми називаємо її «скатертиною мислення», — пояснив Локвуд. — Вона зберігає наші нотатки, версії, цікаві думки. Сьогодні о четвертій годині ранку, скажімо, я здогадався, де шукати кістки Упиря з Фенчерч-стрит, — після того, як за чаєм з грінками накреслив на скатертині план цієї вулиці... Одне слово, дуже корисна річ.

— А ще на ній добре обмінюватись лайкою, коли наші справи кепські й ми не розмовляємо один з одним, — додав Джордж, що стояв біля плити й готував печеню.

— І як часто... е-е... таке трапляється? — запитала я.

— Майже ніколи, — поспіхом запевнив Локвуд.

— Поживемо — побачимо, — заперечив Джордж, завзято перемішуючи страву.

— Гаразд. — Локвуд ляснув у долоні. — Я ще не показував вам нашу контору? Ви нізащо не здогадаєтесь, як туди пройти. Прошу!

Виявилось, що до контори агенції «Локвуд і К°» можна потрапити прямісінько з кухні. Ні, двері аж ніяк не були потаємні — клямка відразу впадала в око, — проте зовні це скидалось на звичайну кухонну шафку. Клямка такого самого розміру, кольору й форми, як і на всіх кухонних шафках. Проте, коли Локвуд відчинив дверцята, я побачила слабеньке світло, що падало на залізні кручені сходи, які вели вниз.

Унизу виявилась велика кімната з голими цегляними стінами, розділена на кілька частин арками, колонами й ділянками тиньку. Велике вікно виходило на передній двір; світло, що проникало крізь нього, осявало простір уздовж стіни. Серед усього цього величезного простору видніли три письмові столи, шафа, два непоказні зелені крісла й книжкова полиця, яку Локвуд пристосував для зберігання своїх паперів. На середньому столі виблискувала чорними палітурками велика книга.

— Це наш журнал спостережень, — пояснив Локвуд. — Тут історія всіх наших розслідувань. Джордж веде його й записує всі відомості. — Хлопець тихо зітхнув. — Він любить порядок. А моя справа — приймати й виконувати замовлення.

Я поглянула на теки, що купчились на полиці. На корінці кожної з них був акуратний папірець із написом: «Тип Перший — Тіні», «Тип Перший — Причаєні», «Тип Другий — Полтерґейсти», «Тип Другий — Примари» й таке інше. В кінці полиці стояла тоненька тека з папірцем «Тип Третій». Я вирячилась на неї.

— Невже ви насправді стикалися з Третім Типом? — запитала я.

Локвуд стенув плечима:

— Навряд. Я не певен, чи існує він узагалі.

Від головної контори арка відділяла бічну кімнату — геть порожню, якщо не брати до уваги стійки з рапірами, чаші з розтовченою крейдою й двох солом’яних манекенів у формі привидів, що висіли під стелею на залізних ланцюгах. В одного з манекенів на голові був чіпок, у другого — циліндр. Обидва були геть продірявлені рапірами.

— Будьте знайомі: Джо та Есмеральда, — сказав Локвуд. — Названі на честь Леді Есмеральди та Плавучого Джо, двох відомих привидів із «Спогадів» Маріси Фіттес. Як ви вже зрозуміли, це наша кімната для фехтування. Ми тренуємось тут щодня. Сподіваюсь, ви майстерно володієте рапірою, якщо пройшли тест Четвертого Ступеня... — Він поглянув на мене.

Я кивнула:

— Так, звичайно.

— Але ж форму завжди слід підтримувати, авжеж? Я хотів би колись подивитись, як ви фехтуєте... А тут, — він підвів мене до замкнених металевих дверей у стіні, — наша секретна комора. Зазирніть усередину.

То була ще одна частина підвалу — маленька комірчина без вікон, з безліччю полиць і скринь. Тут зберігалося найважливіше обладнання: срібло, залізні ланцюги й каністри, замовлені в корпорації «Світанок». Стояла тут і знайома мені склянка з привидом та його Джерелом — потемнілим черепом, так само накрита носовичком у цятку.

— Джордж часом використовує цю склянку для експериментів, — пояснив Локвуд. — Він спостерігає, як привид реагує на різноманітні подразники. Як на мене, то я хотів би, щоб Джордж її знищив, та він, здається, надто вже заприязнився з цим привидом...

Я з недовірою поглянула на носовичок. Раніше, під час співбесіди, я майже чула зі склянки потойбічний шум — ледве помітний, на межі сприйняття...

— Звідки він її взяв? — запитала я.

— Украв. Сподіваюсь, він сам принагідно розкаже вам цю історію. Проте це не єдиний наш трофей. Погляньте-но сюди.

У стіні підвалу я побачила сучасні скляні двері, укріплені залізними ґратами, що вели в садок. Уздовж стіни до цегли було прикріплено чотири полиці: всі вони були заставлені сріблястими склянками. Деякі склянки здавалися старими, інші — навпаки — зовсім новими. Всередині їх я помітила колоду гральних карт, пасмо довгого білявого волосся, жіночу рукавичку в кривавих плямах, три людські зуби, зібгану чоловічу краватку та інші численні речі. Найцікавішою серед них була муміфікована рука — чорна й зморщена, як гнилий банан, що лежала на червоній шовковій подушечці.

— Піратська, — пояснив Локвуд. — Мабуть, вісімнадцяте століття. Належала чолов’язі, якого повісили й висушили на шибениці — там, де тепер готель «Миша й Мушкет». Його привид належав до Причаєних і завдавав чималого клопоту тамтешнім буфетницям, аж поки я дав йому раду. Ми з Джорджем часом поповнюємо всю цю колекцію. Це все — Джерела, і окремі з них дуже небезпечні: їх обов’язково слід замикати, особливо на ніч. А є й такі, з якими просто слід поводитись обережно — надто, якщо у вас чутлива натура. Як, скажімо, оті три речі, які я показував вам під час співбесіди.

Тут-таки на полиці я побачила їх усі — ніж, стрічку й годинник.

— Он як... — промовила я. — То чиї ж вони?

Локвуд кивнув:

— Пробачте. Я не думав, що вони справлять на вас таке враження, й не сподівався, що ви дослідите їх так ретельно. Гаразд. Це ніж мого дядька, який виїхав за кордон. Дядько брав цього ножа з собою на прогулянки й полювання. Ніж був з ним, коли він помер від серцевого нападу під час стрільби. Мій дядько мав лагідну вдачу, тож ця річ, як ви казали самі, зберігає частинку його характеру.

— Справді, — погодилась я, пригадавши відчуття, яке виходило від ножа.

— Стрічка — з розкопаної могили на цвинтарі Кенсел-Грин. Її відкрили минулого року, коли ставили там нову залізну огорожу. В труні лежали жінка — з цією самою стрічкою у волоссі — й мала дитина.

Я пригадала свої відчуття, коли цей клаптик шовку опинився в моїх руках. Мої очі наповнилися слізьми. Я кахикнула і вдала, ніби мене зацікавили найближчі коробки: мені не хотілося показувати Локвудові свою слабкість. Адже саме слабкістю й живляться Гості. Хорошому агентові потрібне зовсім інше — міцна самовлада й сталеві нерви. Саме їх бракувало моєму колишньому начальникові Джейкобсу. І що ж із цього вийшло? Я мало не загинула.

— А годинник? — спокійним, діловим голосом запитала я.

Локвуд пильно оглянув мене:

— Так, годинник... Ви сказали правду — це лиховісна річ. Це, до речі, пам’ятка про мою першу вдалу справу. — Він значуще помовчав. — Ви, звичайно, чули про вбивцю Гаррі Криспа?

Я вирячила очі:

— Про вбивцю «Кинь Монетку»?

— Ні. То був Клайв Ділсон.

— Тоді, може, це той, що ховав відтяті голови в холодильнику?

— Ні, то Колін Б’юкенен-Прескот.

Я почухала підборіддя:

— Якщо так, то я ніколи про нього не чула.

— Дивна річ... — Локвуд видавався трохи засмученим. — Хіба ви там, на півночі, не читаєте газет? Це ж завдяки мені Гаррі Крисп потрапив за ґрати. Я працював по сусідству, в Тутинґу — полював на Другий Тип, — і побачив у нього в садку чимало Смертних Вогнів. Їх не виявили, бо він спритно позасипав залізними стружками місця вбивств — аби не викликати натовп привидів. Як з’ясувалося згодом, саме цим годинником він звичайно заманював...

— Вечеря готова! — Через перила нагорі перехилився Джордж із ополоником у руці.

— Гаразд, розкажу краще іншим разом, — мовив Локвуд. — Джорджа страшенно бісить, коли їжа холоне.

Я відразу зрозуміла, що новий дім мені до вподоби, й так само швидко склала собі думку про своїх нових товаришів-агентів. Ставлення до кожного з них, правду кажучи, в мене було чудовим. Локвуд мені завжди подобався. Він був зовсім не такий, як зрадливий Джейкобс. І його особа, і вдача були для мене бездоганними. Я відчувала, що ладна вірити йому і йти за ним, куди він скаже.

Що ж до Джорджа Кабінса, то він дратував мене. Я доклала героїчних зусиль, щоб не зчепитись із ним уже першого дня, та це виявилось вищим за людські можливості.

Візьмімо хоча б його зовнішні риси. Було в ньому щось таке, що викликало неприязнь із самого початку. Його обличчя було таке, що по ньому так і кортіло вдарити. А тільки-но він обертався до мене спиною, як мені аж свербіли ноги, щоб копнути його ззаду. Він сутулився, горбився, розпливався, як кисіль чи драглі. Його футболка завжди вилізала з штанів, кросівки були завеликі, шнурки волочились. Мені доводилося бачити трупи, що видавалися гарнішими за Джорджа.

А ця копиця волосся! А дурнуваті окуляри! Все в ньому доводило мене до шаленства.

До того ж він мав особливу звичку, що дратувала мене найбільше: зирити на мене байдужими, порожніми очима, ніби спостерігаючи за всіма моїми помилками — й просто чекаючи, коли я зроблю наступну. Проте я, зі свого боку, дозволю собі зауважити, що за першою ж нашою вечерею поводилась якнайкраще, щосили тамуючи бажання зацідити Джорджеві по голові кухонною лопаткою.

Пізніше, вночі, я зійшла зі своєї спальні на другий поверх, щоб пошукати на полицях Полінезійський Привидогін... аж тут помітила, що стою біля дверей кімнати, яку Локвуд назвав «приватною». Двері були звичайнісінькі. На висоті свого зросту я помітила на їхній поверхні блідий прямокутник — такий залишається після відклеєного папірця. Загалом, однак, двері здавалися чистими. І до того ж їх не було замкнено.

Мені дуже кортіло зазирнути всередину, та я відчувала, що це буде непорядно. Поки я міркувала про це, зі своєї кімнати з’явився Джордж Кабінс — із згорнутою газетою під пахвою.

Він подивився на мене:

— Я знаю, про що ти думаєш. Але вхід до цієї кімнати заборонено.

— Заборонено? — Я трохи позадкувала від дверей. — А чому? Чому він тримає її замкненою?

— Не знаю.

— Ти ніколи не заглядав туди?

— Ні. — Джорджеві очі уважно розглядали мене з-за окулярів. — Звичайно ж, ні. Він просив мене цього не робити.

— Еге ж, еге ж... Саме так. — Я всміхнулась так лагідно, як тільки могла. — А скільки ти живеш тут?

— Десь із рік.

— То ти, напевно, добре знаєш Ентоні?

Гладкий хлопчина зсунув окуляри на ніс:

— Що це таке? Допит? Тоді швидше, будь ласка. Мені треба до туалету.

— Пробач... Мені просто цікаво, як йому дістався цей будинок. Тобто... не лише будинок, а й усі ці речі... адже він мешкає сам-один...

— Ти маєш на увазі, — перервав мене Джордж, — де його батьки? Так?

— Так, — кивнула я.

— Якщо ти питала його про це, то мусиш знати — він не любить про них говорити. Я думаю, що вони займались екстрасенсорними дослідженнями — або чимось подібним: це помітно з усіх оцих штучок по стінах. А ще вони були багаті — це помітно з самого будинку. Будь-що їх тут давно немає. Напевно, Локвудом тривалий час опікувався хтось із родичів. Потім він учився на агента в «Трунарі», у Сайкса, й дістав цей будинок у спадщину. — Джордж зручніше підхопив газету і рушив через коридор. — Будь певна: твоїх надприродних здібностей вистачить, щоб довідатися більше.

— Ним опікувалися? — спохмурніла я. — Але ж це означає, що його батьки...

— Як на мене, це означає, що вони померли. Тим чи іншим чином. — Промовивши це, Джордж замкнувся в туалеті.

Неважко здогадатися, хто з нових колег більше припав мені до вподоби, коли я міркувала про них, лежачи вночі без сну під склепінчастою стелею горища. З одного боку: Ентоні Локвуд — привабливий, енергійний, ладний кинутися розкривати будь-яку нову таємницю; хлопець, для якого найбільше щастя — заходити в кімнату з привидом, тримаючи руку на рапірі. З іншого боку: Джордж Кабінс — гарний, наче щойно відкрита бляшанка маргарину, харизматичний, наче мокра кухонна ганчірка на підлозі, для якого найбільше щастя — сидіти між запорошеними теками й тарілками з їжею. До того ж він без упину намагався з мене кепкувати, що мені вже добряче набридло. Отож я вирішила уникати його, наскільки це можна. І водночас мені тішили мрії про те, як ми вдвох із Локвудом сміливо пробиратимемось темрявою...

8

Локвуд любив приймати нових клієнтів перед полуднем. Це давало йому змогу відпочити як слід після нічної роботи. Із своїми замовниками від завжди розмовляв у тій самій вітальні, де тривала моя співбесіда — саме там, де зручні канапки сусідували зі східними пастками на привидів, створювалась найкраща атмосфера для бесід, де буденне перегукувалось із химерним.

Уже в мій перший робочий день на Портленд-Роу на одинадцяту годину ранку до нас з’явився відвідувач — добродій років шістдесяти, з повнощоким жалібним обличчям; нечисленні ріденькі пасма волосся облямовували його лисий череп. Локвуд сів з ним до столика. Джордж улаштувався за письмовим столом, нотуючи їхню розмову у великому журналі в чорних палітурках. Я не брала участі в бесіді — просто сиділа на стільці в глибині кімнати, слухаючи, про що йдеться.

Добродій мав проблему зі своїм гаражем. Його онучка відмовлялася заходити туди — твердила, ніби бачила там моторошне. Проте вона, — зазначав старий, — надто вже ляклива дівчинка, тож навряд чи їй можна вірити. Саме тому він і вирішив порадитися з нами (говорячи це, добродій роздув щоки, щоб показати свою недовіру до всієї цієї історії).

— Скільки років вашій онучці? — якнайчемніше запитав Локвуд.

— Шість. Вона просто мала дурненька бешкетниця.

— Що ж вона розповіла про побачене?

— Я не зміг добитись від неї жодного розумного слова. Каже, ніби в гаражі, в кутку біля ящиків з-під чаю, стояв юнак. Дуже худий.

— Зрозуміло. Він стояв на місці чи рухався?

— Каже, ніби просто стояв на місці. Спочатку вона пробувала заговорити з ним, та він мовчав — тільки дивився на неї. Не знаю вже, як вона таке вигадала. Може, чула щось про Гостей на дитячому майданчику.

— Можливо, пане Поттере, можливо... А самі ви не помічали в гаражі нічого химерного? Чи не ставало там, скажімо, страшенно холодно?

Старий хитнув головою:

— Там завжди холодно... Але ж це гараж — чого від нього сподіватися? 1, перш ніж ви запитаєте, я сам скажу вам: там нічого не траплялося. Ніхто... ну, ви розумієте, — ніхто там не помирав. Цій будівлі лише п’ять років, і я завжди старанно замикаю її.

— Зрозуміло... — Локвуд стулив долоні. — А чи маєте ви вдома тварин, пане Поттере?

Старий здивовано заморгав і провів мізинцем по довгому пасму волосся, пересунувши його собі на чоло.

— Не розумію, яке це має значення.

— Мені просто цікаво: чи є у вас, наприклад, собаки або коти?

— У дружини є два сіамські коти. Молочно-білі. Пихаті худі тваринки.

— А вони часто заходять до гаражу?

Чоловік замислився:

— Ні. Їм там не подобається. Хоча там досить просторо. Я завжди думав, що їм просто не хочеться бруднити свої гарненькі кожушки, бо там усюди порох і павутиння.

Локвуд позирнув на старого:

— То у вашому гаражі багато павуків, пане Поттере?

— Еге ж, мабуть, ціла колонія. Вони плетуть павутиння швидше, ніж я його прибираю. Але ж цієї пори звичайно так і буває?..

— Не можу сказати. Що ж, я з охотою подивлюся на ваш гараж. Якщо вам зручно, то сьогодні ж, відразу після комендантської години. А тим часом я, на вашому місці, не підпускав би онучку до цього гаражу.

— Ну, що ви про це думаєте, панно Карлайл? — запитав мене Локвуд, коли ввечері ми їхали автобусом у східному напрямку.

То був останній рейс перед комендантським часом. Дорослих видно не було, зате в салоні юрмилися діти, що прямували на своє нічне чергування на фабриках. Одні дрімали, інші байдуже тупились у вікна. Їхнє спеціальне знаряддя — шестифутові палиці з залізними наконечниками — стояло й гримотіло при стояках біля дверей.

— Схоже ніби на слабкий Перший Тип, — відповіла я, — бо він стояв і не підходив до дівчинки. Але бути тут цілком певним не можна. — Я стиснула губи, відразу пригадавши крихітну світлу фігурку серед темряви Вайсбернського млина.

— Саме так, — відказав Локвуд. — Треба готуватися до найгіршого. До того ж старий сказав, що в гаражі повно павуків.

— Вам відомо про павуків, панно Карлайл? — запитав Джордж, що сидів попереду, і озирнувся на мене.

Це загальновідомий факт: якщо коти не терплять привидів, то павуки дуже люблять їх. Принаймні їх вабить емоційне випромінювання, що виходить від Гостей. Потужні Джерела — зокрема ті, що залишаються активними довгі роки, — часто бувають засновані багатьма шарами запорошеного павутиння, сплетеного різними поколіннями працьовитих павуків. Це одна з найперших речей, на які агенти звертають увагу. Стежки з павутиння часто ведуть до привида. Це знає кожен. Цілком можливо, що це знала й шестирічна Поттерова онучка.

— Так, — відповіла я. — Про павуків мені відомо.

— От і гаразд, — мовив Джордж. — Я просто хотів переконатись.

Ми висіли в східному районі великого сірого міста, недалеко від північного берега річки. Вузенькі вулички з терасами перед будинками були заповнені тінями від підйомних кранів у доках. У сутінках уже почали замикатись тутешні крамнички: заклади душевного зцілення, дешеві кіоски скупників заліза, контори самозваних продавців пасток на привидів з Кореї та Японії. Як і досі, в перші тижні мого перебування в Лондоні, мені від цієї пістряви паморочилось у голові. Люди зусібіч поспішали по домівках. На перехресті засвітився захисний ліхтар; на вікнах довкола опускалися жалюзі.

Локвуд попрямував у провулок. Клинок його рапіри блищав з-під довгого важкого пальта, поли якого підхоплював вітер. Ми з Джорджем тупотіли слідом за ним.

— Як і завжди, Локвуде, — зауважив Джордж, — ми надто поспішаємо. Ти ж не даси мені часу належним чином обстежити будинок і вулицю. Якби я мав хоч один зайвий день, то дізнався б чимало корисного.

— Так, тільки все це буде намарно, — відповів Локвуд. — Тут нема чого по-справжньому досліджувати. До того ж, я вважаю, панна Карлайл буде рада попрацювати з нами. Вона напевно почує щось цікаве.

— Бути Слухачем — небезпечна справа, — зауважив Джордж. — Пам’ятаєш ту дівчину, що працювала в «Епштайна й Гоукса» минулого року? Чудові вуха, неймовірне чуття! Тож вона збожеволіла від усіх тих голосів, що чула, — й стрибнула врешті в Темзу.

Я злегка всміхнулась:

— Маріса Фіттес мала такий самий Талант. Але вона нікуди не стрибала.

Ентоні Локвуд засміявся:

— Чудово сказано, панно Карлайл! А тепер замовкни, Джордж. Ми вже прийшли.

Будинок нашого клієнта виявився однією з чотирьох нічим не прикметних садиб, що розташувались посередині вулиці. То була типова сучасна споруда. До гаража — солідної цегляної будівлі — вели передні металеві двері й бічні дверцята, що з’єднували гараж із кухнею. Всередині стояли три старі мотоцикли на різних стадіях ремонту — головне захоплення пана Поттера. Ще там був довгий робочий стіл, полиці з інструментами вздовж стіни й величезна колона з ящиків з-під чаю, заповнених старими запасними частинами, колесами та розібраними двигунами.

Ми відразу помітили, що й стіл, і полиці з інструментами були досить-таки чисті, але простір довкола них аж потопав у легенькому серпанку свіжого павутиння. Його мерехтливі нитки обплутували ящики й звисали вниз, до підлоги. У світлі наших ліхтариків здоровенні павуки солідно поспішали в якихось власних, невідомих нам справах.

Кілька годин ми витратили на старанні виміри й спостереження. Джордж, зокрема, уважно нотував якнайменші зміни температури повітря, проте й без нього ми всі відчули, як у сутінках стає дедалі холодніше. Посилився й відчутний запах гнилизни. Десь ближче до півночі повіяло легким вітерцем: я відчула, як на моїй потилиці стало диба волосся. В дальньому кутку гаража, біля самісіньких ящиків, з’явилося легеньке видиво. Воно було нерухоме, схоже на примарну бліду чоловічу постать. Ми спокійно дивились на нього, тримаючи руки на робочих поясах, однак це було даремно — жодної загрози від цього привида не виходило. Хвилин через десять постать зникла. Повітря очистилось.

— Юнак, — зауважив Локвуд. — Убраний ніби в шкіряну уніформу. Хто може щось додати?

Я хитнула головою:

— Я, на жаль, нічого. Мій Зір не такий пильний, як ваш. Але...

— Цілком зрозуміло, що це таке, Локвуде, — перервав мене Джордж. — Я теж бачив уніформу, а це підтверджує мою думку, що з’явилася ще до того, як ми сюди увійшли. Цей будинок — досить новий. Сусідні — давніші, ще довоєнні. Колись на тім самім місці, де ми стоїмо, теж був інший, давніший, будинок. А тепер його немає. Чому? Бо під час війни в нього влучила бомба. Знищила й будівлю, й хлопця, якого ми щойно бачили. Цей привид — Втілення. Можливо, це вояк, що повернувся у відпустку додому, а його рештки спочивають десь у землі, в нас під ногами.

Він рішуче запхав свою ручку в кишеню штанів, зняв окуляри й протер їх футболкою.

Локвуд насупився:

— Ти так гадаєш? Можливо... Але я не знайшов тут жодного Смертного Вогню. — Він замислено потер підборіддя. — Якщо так, то наш клієнт буде не дуже задоволений, бо нам доведеться ламати підлогу.

Джордж степнув плечима:

— Авжеж. Привид хоче, щоб відшукали його кістки. Чого ще він може хотіти?

— Пробачте, — обізвалась я. — Я з вами не згодна.

Обидва поглянули на мене.

— Що? — перепитав Джордж.

— Я, звичайно, не бачила Гостя так чітко, як ви, — почала я. — Але помітила те, що ви проминули. Я чула голос — якраз перед тим, коли привид зник. Ви чули його? Ні? Ну, гаразд. Слова були дуже тихі, але цілком розбірливі. «Нема часу. Не перевіряйте гальма». І все. Він повторив це двічі.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Джордж.

— Це означає, — відповіла я, — що Джерело може бути не під будинком, а привид — ніяке не Втілення. Я думаю, що річ в одному з цих ящиків. Що в них лежить?

— Непотріб, — відказав Джордж.

— Уламки двигунів, — додав Локвуд.

— Еге ж, частини старих мотоциклів, які наш клієнт понатягав сюди. Цікаво, звідки вони? Яка їхня історія? Чи не може одна з них походити з машини, що потрапила в аварію — можливо, з фатальним кінцем?

Джордж пирхнув:

— Дорожньо-транспортна пригода? Ти думаєш, що Джерело — розбитий мотоцикл?

— Чи не скидався одяг привида на вбрання мотоцикліста? — провадила я.

Запала мовчанка. Тоді Локвуд повільно кивнув.

— Знаєте, — промовив він, — може, й так... Це треба перевірити. Завтра попросимо нашого клієнта дати нам уважніше оглянути ящики. А тим часом — дякую, панно Карлайл, за ваше цікаве спостереження. Ваш Талант не розчарував мене!

До речі, я мала цілковиту рацію. В одному з ящиків знайшлися понівечені деталі від спортивного мотоцикла, які надали нам дуже цікаві відомості про себе. Ми витягли їх з гаража й відіслали до «Крематорію Фіттес», щоб таким чином заспокоїти привида. Проте на цьому ніч не закінчилася. Коли ми нарешті повернулись на Портленд-Роу, в моїх вухах ще довго лунали Локвудові похвали. Я була в надто піднесеному настрої, щоб відразу йти спати. Замість того, щоб вирушити до себе на горище, я зробила собі на кухні бутерброд і подалася до бібліотеки, яку ще не встигла оглянути до ладу.

То була темна, обшита дубовими панелями кімната по інший бік вітальні. Важкі портьєри затуляли вікна; полиці з чорного дерева, заповнені томами в твердих палітурках, тяглися вздовж стін. Над каміном висіла картина — натюрморт із зображенням трьох стиглих груш. Настільні лампи стояли, повигинавши шиї, мов чаплі: у світлі однієї з них сидів Ентоні Локвуд, умостившись у м’якому кріслі. Він елегантно закинув свої довгі ноги на поруччя; темна гривка волосся не менш елегантно нависала над чолом. Він читав якийсь часопис.

Я зупинилася в дверях.

— О, панно Карлайл! — Він підскочив з гостинною усмішкою. — Заходьте, будь ласка. Сідайте, де вам до вподоби, крім отого бурого стільця в кутку. То — улюблене місце Джорджа, він частенько сидить там у самих трусах. Сподіваюсь, що ваш прихід позбавить його від цієї звички. Не хвилюйтеся — зараз він уже спить і не вшанує нас своїм візитом.

Я сіла в шкіряне крісельце навпроти Локвуда. Воно було м’яке, зручне, і єдине, що трохи завадило моєму комфорту, — засохлий яблучний недогризок на одному з поруччів. Локвуд увімкнув лампу над моєю головою, без жодного слова підхопив недогризок і пожбурив його до сміттєвого кошика. Тоді повернувся до свого крісла й згорнув руки поверх часопису в себе на колінах.

Ми всміхнулись одне до одного. Я зненацька зрозуміла, що ми досі не знайомі як слід. Так, була співбесіда, екскурсія будинком, навіть спільне розслідування... але я досі не змогла знайти жодної теми для нашої розмови.

— Я бачила Джорджа, коли він сходив нагору, — нарешті промовила я. — Він, здається, трохи... вередував.

Локвуд безжурно хитнув головою:

— З ним усе гаразд. Часом у нього трапляється такий настрій.

Запала тиша. Її порушувало тільки рішуче цокання розцяцькованого годинника на каміні.

Ентоні Локвуд кахикнув:

— Отже, панно Карлайл...

— Просто «Люсі», — відповіла я. — Так буде й коротше, й легше, й приязніше. Адже ми тепер працюємо разом. І мешкаємо теж в одному будинку.

— Звичайно. Це правда... — Він поглянув на свій часопис, а тоді знову на мене. — Отже, Люсі, тобі тут подобається?

Ми обоє ніяково засміялись.

— О, дуже подобається. Моя кімната така гарненька!

— А душова... не замала для вас?

— Ні, чудова. Дуже затишна.

— Затишна? Я радий.

— А як із твоїм ім’ям? — несподівано запитала я. — Я помітила, що Джордж називає тебе «Локвуд».

— Так, часом я озиваюсь на це ім’я.

— А тебе хто-небудь звав «Ентоні»?

— Мати. І батько.

Я трохи помовчала.

— А як щодо «Тоні»? Так тебе називали?

— Тоні? Гаразд, панно Кар... пробач, Люсі. Можеш звати мене, як собі захочеш. Чи «Локвуд», чи «Ентоні». Тільки, будь ласка, не «Тоні» й не «Ент». А якщо ти зватимеш мене «Ей», то мені, на жаль, залишиться хіба що викинути тебе на вулицю.

Я знову помовчала.

— Тебе хтось називав «Ей»? — нарешті запитала я.

— Так, моя найперша асистентка. Вона недовго працювала в мене.

Локвуд усміхнувся мені. Я усміхнулась у відповідь, слухаючи цокання годинника. Надто гучне, воно збивало мене з думки. Я вже зібралася вирушити до своєї кімнати.

— А що це ти читаєш? — спитала я.

Він підняв часопис. На його обгортці була фотографія білявки — з зубами, яскравими, мов захисні ліхтарі, — яка виходила з чорного автомобіля з залізними ґратами на вікнах. Вона саме пирскала собі на сукню лавандовою сумішшю.

— «Світський Лондон», — пояснив він. — Нудна бридня. Зате дізнаєшся, що діється в місті.

— І що ж там діється?

— Здебільшого всілякі вечірки. — Він пожбурив часопис геть. Той упав і розкрився: там були незліченні фотографії вишукано вбраних чоловіків та жінок, що позували серед людних кімнат. — Ти думаєш, Проблема змусила людей замислитись про їхні безсмертні душі? Багатіїв — навпаки. Вони розважаються, купують дорогий одяг, проводять цілі ночі в добре захищених клубах і готелях — тремтячи зі страху, що за стінами нипають Гості... Минулого тижня таку вечірку влаштовував ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідувань і контролю. Там були керівники всіх провідних агенцій.

— Он як! — Я підняла часопис і переглянула фотографії. — Тебе теж запросили?

Він стенув плечима:

— Ні. Звичайно ж, ні.

Я погортала сторінки. Ті приємно зашелестіли.

— В оголошенні ти писав, що «Локвуд і К°» — відома агенція, — зауважила я. — Виходить, ти трішки прибрехав?

Сторінки шелестіли. Годинник цокав.

— Трішки перебільшив, — відповів Локвуд. — Як і численні інші люди. Скажімо, як ти, коли стверджувала, що маєш Четвертий Ступінь кваліфікації агента. Відразу після твоєї співбесіди я зателефонував до відділення ДЕПРІК на півночі Англії. Там мені повідомили, що ти склала тести лише з Першого по Третій Ступінь.

Він не сердився — просто дивився на мене своїми великими карими очима. Мені пересохло в роті, а серце тьохкало так, що от-от вискочить із грудей.

— П-пробач... — прожебоніла я. — Річ у тім... що мені вистачило б здібностей отримати цю кваліфікацію. Просто моє стажування в Джейкобса закінчилося дуже сумно, тож я так і не склала тест. А потім, коли я прийшла сюди... мені справді була потрібна робота. Ще раз пробач, Локвуде. Якщо хочеш, я розповім тобі про Джейкобса... про те, як це сталося.

Ентоні Локвуд підняв руку:

— Ні. Не треба. Хай там що, це все вже в минулому. Для нас важливе тільки майбутнє. А я вже побачив, що ти чудово працюєш. Зі свого боку можу тебе запевнити: настане день, коли наша агенція буде серед трійки найкращих агенцій Лондона. Повір мені — я це знаю. І ти, Люсі, можеш бути її учасницею. Як на мене, ти — справжній молодець, і я дуже радий, що ти з нами.

Лише уявіть, як почервоніло моє обличчя: то була гостра потрійна суміш — із збентеження від того, що мене викрили, задоволення від його похвали й завзяття від його намірів.

— Навряд чи Джордж погодиться з тобою, — зауважила я.

— Ні, він теж думає, що ти молодець. Його просто захопила твоя співбесіда.

Я пригадала, як гучно Джордж пирхав і позіхав цього вечора.

— Він завжди отак виявляє своє захоплення?

— Ти ще звикнеш до нього. Джордж не любить лицемірити — коли люди в обличчя говорять компліменти, а за спиною поливають брудом. Він охочіше робить навпаки. До того ж він чудовий агент. Колись він навіть працював у «Фіттес», — додав Локвуд. — Там шанують чемність, потаємність і обачність. Знаєш, скільки він там працював?

— Мабуть, хвилин із двадцять.

— Півроку. Це свідчить тільки на його користь.

— Якщо вони так довго терпіли його, то він справді чудовий агент.

Локвуд щиро всміхнувся:

— Я вважаю так: разом з тобою й Джорджем ми подолаємо всі перешкоди на своєму шляху.

Після цих слів у мене аж затріпотіло серце. До того ж, коли Локвуд усміхався, сперечатися з ним було марно.

— Дякую, — відповіла я. — Я теж на це сподіваюся.

Локвуд засміявся:

— Не треба «сподіватися». Що в нас може піти не так із нашими Талантами?