Схід Ендіміона

22

На Гіперіоні, ближче до центру Галактики, але за кілька сотень світлових років від місця подій, про які йдеться, і від людей, що перебували на Тянь-Шані, старий, якого вже й числити за живого всі забули, прокинувся від сну без сновидінь, вийшовши зі стану надзвичайно довготривалої кріогенної фуги, і повільно почав усвідомлювати, де він знаходиться. А знаходився він у ліжку, вірніше, над ним, бо це було спеціальне, безконтактне ліжко, а від нього, наче павутиння, навсібіч розбігалися зонди, крапельниці, трубки, дроти, з’єднуючи старого з моніторами та блоками життєзабезпечення. Усе це хитромудре приладдя живило його тіло, очищало його кров, вприскувало йому антибіотики, стимулювало нирки, слідкувало за кожним показником, узагалі підтримувало в ньому життя до миті пробудження.

— Хай йому грець, — прохрипів старий. — Для старого кордупля, як оце я, прокидатися гірше за нічний кошмар... все одно, що лайно жерти чи жмура в дупу трахати. Дав би мільйон марок, щоби злізти зараз з ліжка та посцяти по-людськи.

— Доброго ранку, пан-Силене, — відізвалася жінка-андроїд. Вона слідкувала за показниками на біомоніторі, що плавав у повітрі поруч зі старим поетом. — Бачу, ви сьогодні в доброму гуморі.

— Їбав я усіх синьошкірих хвойд, — буркнув Мартін Силен. — Де мої зуби?

— Ви їх ще не відростили, пан-Силене, — відповіла андроїд. Її звали А. Раддік, і років їй було трохи за триста... тобто вона була втричі молодша за старезну людську мумію в повітряному ліжку.

— Ну й дідько з ними, — прошамкав старий. — Хоч як, а мені знову скоро дрихнути. Скільки я був у відрубі?

— Два роки, три місяці і вісім днів, — відповіла А. Раддік.

Мартін Силен подивився вгору. Брезентовий дах над кам’яною вежею, на верхньому рівні якої він наразі перебував, було відкинуто, і небо сяяло чистою ляпіс-лазур’ю. Сонце стояло низько — чи то на ранковому, чи то на вечірньому прузі. Небо було порожнім, у ньому навіть не перепурхувало з місця на місце сяйливе павутиння, розкинувши півметрові мерехтливі крила.

— Яка пора рову? — вичавив із себе Силен.

— Весна вповні, — сказала жінка-андроїд.

Круглою кімнатою снували інші синьошкірі служники старого поета, мовчки виконуючи свою роботу. Але за фінальними стадіями його пробудження спостерігала тільки А. Раддік.

— Скільки вже часу їх немає? — Йому не було потреби уточнювати, хто ці «вони». А. Раддік знала, що старий поет має на увазі не тільки Рола Ендіміона, останнього, хто побував у їхньому покинутому університетському місті, а й Енею, яку Силен знав дівчинкою три сторіччя тому і з якою він усе ще сподівався одного дня зустрітися.

— Дев’ять років, вісім місяців, один тиждень та один день, — відповіла А. Раддік. — Стандартних, земних, звісно.

— Хггрхх, — прогарчав старий поет. Він не відривав очей від неба. Сонячне проміння фільтрувалося, проходячи крізь брезент, скочений на східний бік даху, і падало на південну стіну невеличкої башточки, а вже звідти, пом’якшене, відбивалося йому в очі, але й цього блиску було доволі, щоби на старечих очах проступили сльози. — Я перетворююся на мешканця темряви, — прохрипів він, — наче той Дракула. Встаю зі своєї довбаної труни кожні кілька років, щоби подивитися на світ живих.

— Так, пан-Силене, — погодилася А. Раддік, налаштовуючи якісь параметри на обладнанні відповідно до показів.

— Стули пельку, курво.

— Так, пан-Силене.

Старий застогнав.

— Коли я зможу перебратися до свого крісла, Раддік?

Андроїдка затисла губи, похитавши голомозою головою.

— Ще два дні, пан-Силене. Може, два з половиною.

— Чорт і дідько, — буркнув Мартін Силен. — Щоразу я видряпуюсь повільніше. Колись я не прокинусь узагалі... довбана машина довбаної фуги не поверне мене назад.

— Так, пан-Силене, — підтвердила андроїдка. — Кожний наступний холодний сон підточує ваш організм. Це реанімаційне та життєзабезпечувальне обладнання дуже старе. Ви, дійсно, не витримаєте численних пробуджень.

— Не каркай, — простогнав поет. — Ти клята чорнорота стара хвойда!

— Так, пан-Силене.

— Скільки ти вже працюєш на мене, Раддік?

— Двісті сорок один рік, одинадцять місяців і дев’ятнадцять днів, — сказала жінка-андроїд. — Стандартних.

— І досі не навчилася робити пристойну каву.

— Не навчилася, пан-Силене.

— Але кавник ти поставила на вогонь, чи не так?

— Так, пан-Силене. Згідно з вашими чинними інструкціями.

— Служака до самих кісток, матері твоїй ковінька!

— Але ви не зможете приймати рідину перорально, принаймні ще дванадцять годин, пан-Силене,— додала А. Раддік.

— Аррргггххх! — рявкнув поет.

— Так, пан-Силене.

Минуло кілька хвилин. Старий, здавалося, знову поринув у сон, аж раптом він вимовив:

— Щось чути про хлопця чи дитину?

— Ні, сер, — відказала А. Раддік. — Хоча, звісно, ми перехоплюємо зараз тільки внутрішні перемовини Пакса. А вони, переважно, користуються дуже добрим шифром.

— Може, якісь чутки про них?

— Нічого певного, пан-Силене, — сказала А. Раддік. — Пакс, схоже, має великі проблеми... на багатьох планетах революції, Хрестовий похід проти Вигнанців йде невдало, усередині паксівських кордонів спостерігається постійне переміщення бойових і транспортних кораблів... ходять чутки про вірусну епідемію, але ця інформація дуже засекречена.

— Епідемія, — повторив Мартін Силен, посміхаючись на весь беззубий рот. — Це вона, голову даю на відсіч.

— Цілком ймовірно, пан-Силене, — відказала А. Раддік, — хоча, можливо, на тих планетах, дійсно, поширилася певна моровиця...

— Ні, — заперечив поет, майже енергійно мотаючи головою. — Це Енея. І її послідовники. Епідемія поширюватиметься, наче гонконгський грип. Ти ж не пам’ятаєш гонконгського грипу, га, Раддік?

— Ні, cep, — відказала жінка, закінчивши перевіряти покази і перемкнувши модуль на автоматичне керування. — Це було до мене. Раніш за будь-кого. Крім вас, сер.

Зазвичай поет мав би вибухнути лайкою, але наразі він лише кивнув.

— Знаю. Я виродок. Примха природи. Заплатіть два п’ятаки й подивіться на найстарішу калошу в Галактиці... помилуйтеся мумією, що шкандибає й патякає... так, наче... наче ця паскуда відмовляється помирати. Я чудовисько, хіба не так, А. Раддік?

— Так, пан-Силене.

Поет рохнув.

— Але ти не дуже сподівайся, синя хвойдо. Я не збираюся здохнути, не дочекавшись звістки від Рола й Енеї. Я маю дописати «Пісні», а я не знаю, який буде фінал, поки вони його не створять для мене. Звідки мені знати, що думати, доки я не побачу, що вони зроблять?

— Саме так, пан-Силене.

— Не підлабузничай, синя бабо.

— Так, пан-Силене.

— Хлопець... Рол... запитав мене, які будуть вказівки... майже десять років тому. Я сказав йому врятувати дівчинку Енею... повалити Пакс... знищити владу Церкви... і притягти назад Стару Землю, звідти, де вона, в сраці, перебуває. Він сказав, що він це зробить. Звісно, коли ми домовлялися, він був п’яний, як хлющ, утім, як і я.

— Так, пан-Силене.

— І що? — запитав поет.

— Що «що», сер? — перепитала А. Раддік.

— Що чути від нього чи про нього? Чи є ознаки, що він виконує свої обіцянки, Раддік?

— Ми знаємо з перехоплених повідомлень Пакса, що дев’ять років і вісім місяців тому він покинув Гіперіон на кораблі Консула, — сказала андроїдка. — Ми можемо сподіватися, що дівчинка Енея й досі жива і здорова.

— Так, так, — прошепотів Силен, ледь похитуючи головою, — але чи повалено Пакс?

— Ознак цього ми не спостерігаємо, — відказала А. Раддік. — Пакс стикається з певними труднощами, про які я вже сказала, а ще ми бачимо, що тут, на Гіперіоні, зменшилася кількість чужосвітних туристів, але...

— А та содомітська Церква все ще продовжує зомбувати людей? — запитав поет уже трохи зміцнілим голосом.

— Церква продовжує експансію, — сказала А. Раддік. — Щороку все більше й більше людей із боліт і гір приймають хрестоформу.

— Ну й в сраку їх усіх, — сказав старий, знову виказуючи страшенну втому. — І навряд чи Земля повернулася на своє місце.

— Ми не отримували звісток, які б дозволили зробити таке припущення, — сказала А. Раддік. — Звісно, як я вже сказала, наразі наше електронне перехоплювання обмежене самими службовими перемовинами, а відтоді як Корабель полетів геть із пан-Ендіміоном та пан-Енеєю майже десять років тому, наші дешифрувальні можливості значно звузилися...

— Добре, добре, — страшенно втомлено проказав старий. — Посади мене в моє крісло.

— Боюся, що це буде можливо не раніше, ніж за два дні, — дуже лагідно відказала андроїдка.

— Срав пес твоїй матері велику купу! — вигукнув старий, плаваючи серед трубок та сенсорних провідників. — А до вікна ти можеш мене підкотити, Раддік? Ну, будь ласка. Хочу подивитися на цвітіння челмових дерев і на руїни цього стародавнього міста.

— Так, пан-Силене, — сказала андроїдка, радіючи, що може зробити для старого ще щось, окрім підтримувати роботу його тіла.

Мартін Силен дивився крізь вікно цілу годину, переборюючи біль, що, як зазвичай після пробудження, накочувався хвилями, а ще потяг повернутися до стану фуги, заснути. Надворі був ранок. Слухові імпланти доносили до нього пташиний спів. Старий поет думав про свою прийомну племінницю, про дівчинку, яка вирішила назватися Енеєю... думав про свого незабутнього друга, Брон Ламію, мати Енеї... про те, як запекло вони з нею ворогували, як ненавиділи один одного на початку їхньої спільної подорожі, останньої великої прощі до Ктиря... про історії, які вони всі оповідали, а також про те, що їм довелося побачити... Він згадував Ктиря в Долині Гробниць часу, з палаючими червоними очима... і вченого... як його звали?... Сол... Сол зі своїм немовлям, загорнутим у пелюшки, що повільно зростало в зворотний бік, у нікуди... а воїн? Кассад... ось як того звали... полковник Кассад. Старий поет завжди гребував військовими... вони всі тупаки... але Кассад розповів цікаву історію, і прожив він цікаве життя... а той, другий, священик, Лінар Гойт, був покидьком, курвим сином... але перший... той, із сумними очима та нотатником у шкіряній обкладинці... Пол Дюре... ось про кого варто було писати...

Мартіна Силена знову підхопили хвилі сну, а ранкове світло огортало його, озорюючи незлічимі зморшки, проявляючи сині жили, що слабо пульсували під напівпрозорою, пергаментною шкірою. Він не бачив сновидінь... частина його мозку вже накреслювала наступні розділи нескінченних «Пісень».

СЕРЖАНТ ҐРЕҐОРІУС НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАВ. Отця-капітана де Сойю жахливо пошматувало й обпекло в тому останньому бою, що його вів корабель «Рафаїл», і він помирав.

Сержант завів А. Беттіка, Енею та мене до храму. Будівля справляла таке ж дивне враження, як і наша несподівана зустріч. Зовні ми побачили величезну кам’яну брилу — моноліт із гладенькою та абсолютно чистою поверхнею. Енея встигла сказати мені, що брила перевезена сюди зі Старої Землі, де стояла біля воріт справжнього Храму Нефритового Імператора, стояла впродовж тисячоліть на шляху пілігримів, і на ній ніколи й ніхто не зробив жодного напису. Посередині ж критого й герметизованого подвір’я власне храму височів обнесений кам’яними поручнями валун. Це й був вершечок Тайшаню, священний Великий Пік Серединного Царства. Позаду гігантського храму містилися крихітні кімнатки для пілігримів, і тут, в одній із них, ми й знайшли капітана де Сойю та ще двох уцілілих членів його команди. Це були Карел Шан, інженер систем озброєння, страшенно обгорілий, наразі непритомний, та Боров Ліблер, якого сержант Ґреґоріус назвав «колишнім» першим помічником капітана. З них чотирьох Ліблер мав найлегші ушкодження: у нього була зламана та висіла на перев’язі ліва рука, але більше опіків чи серйозних поранень не було помітно. Проте він сидів дуже тихо і мав відсторонений вигляд, наче перебував у шоці чи прокручував в голові якусь невідступну думку.

Енея відразу попрямувала до де Сойї.

Напівголого отця-капітана Ґреґоріус поклав на одне із незручних пілігримських ліжок, і було незрозуміло, чи то він роздягнув його до пояса, чи то той утратив одяг під час вибуху. Штани перетворилися на лахміття. Він був босий. Єдиним місцем на його тілі, що не мало жахливих опіків, була хрестоформа на його грудях — абсолютно здорова, нудотного рожевого кольору. Волосся де Сойї згоріло, обличчя було поплямоване бризками розпеченого металу та радіаційними променями, але я бачив, що він мав бути людиною вражаючої зовнішності. Це було видно насамперед з його ясних карих очей, яскравий блиск яких не міг пригасити навіть той біль, що він мав відчувати тієї миті. Хтось наніс мазь від опіків, засіб для регенерації шкіри та дезінфікуючу рідину на всі відкриті ділянки тіла конаючого священика-капітана і розпочав стандартну процедуру обробки ран, передбачену медичним пакетом, що був на рятувальній шлюпці. Але це було намарно. Я бачив такі бойові опіки раніше, хай отримані і не в космічних битвах. Три мої товариші померли на шельфі Крижаний Пазур від таких за годину, бо їх не змогли евакуювати. Кричали вони несамовито, так що слухати це було нестерпно.

Отець-капітан де Сойя не кричав. Я бачив, що всі його сили йдуть на те, щоби не скрикнути, але він лежав мовчки, і в очах його від дзеркалювалась тільки неймовірна концентрація на мовчанні. Аж доти, доки Енея не опустилась на коліна біля нього.

Спершу він її не впізнав.

— Беттц? — тихо проказав він. — Еколог Арґойл? Ні... ти загинула на своєму посту... Інші теж. Пол Деніш, Елія... він намагався вивільнити кормову шлюпку... десантники... коли не витримав корпус по правому борту... але твоє обличчя здається... знайомим.

Енея хотіла взяти його за руку, побачила, що на руці капітана де Сойї бракує трьох пальців, і поклала свою руку поруч із його на закривавлену ковдру.

— Отче-капітане, — промовила вона тихенько.

— Енея, — сказав де Сойя, уперше по-справжньому сфокусувавши на ній свій погляд. — Ти та дівчинка... скільки місяців я розшукував тебе... бачив тебе, коли ти вийшла зі Сфінкса. Неймовірна дитина. Я радий, що ти врятувалася. — Він перевів очі на мене. — А ти Рол Ендіміон. Я дивився твоє досьє з Місцевої гвардії. Майже схопив тебе на Морі Безкрайому. — Хвиля болю накрила його, і він впився зубами в свою обгорілу та закривавлену нижню губу. За мить він розліпив повіки та звернувся до мене: — У мене є одна штука, що належить тобі. Зберігав її на «Рафаїлі» серед особистих речей. Священна Канцелярія дозволила мені її взяти, коли покінчили з розслідуванням. Сержант Ґреґоріус віддасть її тобі, коли я помру.

Я кивнув, не уявляючи, про що це він.

— Отче-капітане де Сойя, — прошепотіла Енея, — Федеріко... ви мене чуєте... розумієте?

— Так, — промурмотів отець-капітан. — Не дозволив сержанту Ґреґоріусу... знеболювальне... не хочу відійти уві сні... мирно... — Біль повернувся. Я бачив, що шкіра на шиї та грудях де Сойї потріскалася, розійшлася, наче обвуглена окалина. Гній та сукровиця лилися на простирадла під ним. Чоловік заплющив очі, доки напад болю трохи не притлумився; цього разу він тривав довше. Я пригадав, як звивався від болю, що спричиняв звичайнісінький нирковий камінь, і спробував уявити, яку муку терпить цей чоловік. Мені це не вдалося.

— Отче-капітане, — сказала Енея, — є спосіб вам вижити...

Де Сойя, незважаючи на те, якого це мало завдати болю, рішуче похитав головою. Я помітив, що його ліве вухо практично перетворилося на вугілля. Частина його осипалася на подушку, саме коли я дивився.

— Ні! — вигукнув він. — Я наказав Ґреґоріусові... жодного часткового воскресіння... ідіотом... скопцем... — Він закашлявся, втім, це міг бути й смішок, що вирвався крізь спалені зуби. — Мені цього й за моє життя священиком вистачило. До того ж... я втомився... від цього... — Чорними рештками пальців на правій руці він постукав по рожевому подвійному хресту на потрісканих, залитих сукровицею грудях. — Хай ця штука помре разом зі мною.

Енея кивнула.

— Я кажу не про воскресіння, отче-капітане. Я маю на увазі життя. Одужання.

Де Сойя намагався змигнути, але його повіки надто обгоріли.

— Не хочу в полон до Пакса, — спромігся він проказати, насилу виштовхуючи повітря, задихаючись. — Мене стратять. Я на це... заслуговую. Убив багато невинних чоловіків... жінок... рятуючи... друзів.

Енея нахилилась ближче, щоби він добре її бачив.

— Отче-капітане, Пакс досі женеться й за нами теж. Але ми маємо корабель. А на кораблі є автохірург.

Сержант Ґреґоріус зробив крок уперед. До цього він стояв, безсило спершись об стіну. Чоловік на ім’я Карел Шан залишався непритомним. Боров Ліблер, очевидно поринувши в особисті невеселі думки, не реагував на те, що відбувається.

Енеї довелося повторити свої слова, перш ніж де Сойя зрозумів.

— Корабель? — повторив він. — Стародавній корабель часів Гегемонії, на якому ви втекли? На ньому немає зброї, чи не так?

— Немає, — підтвердила Енея. — І ніколи не було.

Де Сойя знову похитав головою.

— Тут має бути... п’ятдесят кораблів... класу Архангел... стрибнули за нами. Кількох... уже немає... решта тут. Жодного шансу... дістатися до будь-якої точки стрибка... перш ніж... — Він опустив повіки, позаяк біль знову накрив його. Цього разу мені здалося, що він ось-ось забере капітана з собою. Отець-капітан повернувся, наче з далекої далечіні.

— Усе буде добре, — прошепотіла Енея. — Це мій клопіт. А ви будете в автохірургу. Але для цього вам доведеться дещо зробити.

Сил говорити в отця-капітана де Сойї, здавалося, уже не лишалося, але він трохи підвів голову, щоби краще чути.

— Ви повинні зректися хрестоформи, — сказала Енея. — Ви маєте відкинути цей вид безсмертя.

Губи отця-капітана ворухнулися, відліплюючись від зубів.

— Я би... радо... — прохрипів він. — Але... на жаль... не зможу... Якщо прийняв хрестоформу... від неї неможливо... відмовитися.

— Ні, — прошепотіла Енея, — можливо. Якщо ви погодитесь на це, я змушу її зникнути. Наш автохірург дуже старого зразка. Він не зможе вас зцілити, доки у вашому тілі перебуватиме цей паразит. А воскресальних ясел на нашому кораблі немає...

Де Сойя потягнувся до неї, учепившись рукою з уцілілими двома пальцями в рукав її термокуртки.

— Не має значення... нехай я помру... зніми її. Зніми! Хочу померти справжнім... католиком... знову... якщо ти можеш... допоможи мені... зніми це з мене... ЗНІМИ! — Він майже викрикнув останнє слово.

Енея повернула голову до сержанта.

— У вас знайдеться чашка або склянка?

— У медичному пакеті є кухоль, — пророкотів гігант, відшукуючи потрібне. — Але в нас немає води...

— У мене є трохи, — озвалася дівчина, знявши термопляшку з пояса. Я гадав, що це буде вино, але це була вода, яку ми розлили по пляшках, полишаючи Завислий У Повітрі Храм, здається, страшенно давно. Енея не стала заморочуватися зі спиртом для протирання чи зі стерильними ланцетами: підізвавши мене, вона взяла мисливський ніж у мене з пояса і різонула себе по трьох пальцях так блискавично, що змусила мене здригнутися. З її пальців заструменіла червона кров.

Енея занурила пальці в прозорий пластиковий кухоль лише на секунду, але цього часу вистачило, аби червоні цівки закрутилися у воді спіралями, перехрещуючись, змішуючись.

— Випийте це, — сказала вона отцю-капітану де Сойї, відтак допомогла вмираючому підвести голову, притримуючи її, поки він пив.

Священик-капітан зробив ковток, закашлявся, зробив ще ковток. Коли Енея опустила його голову на подушку, очі капітана були заплющені.

— Хрестоформа відпаде за двадцять чотири години, — прошепотіла дівчина.

Отець-капітан де Сойя знову видав дивний звук, наче сміх.

— За годину мене вже не буде в живих.

— За п’ятнадцять хвилин ми покладемо вас до автохірурга, — сказала Енея, торкаючись тієї його руки, що не так обгоріла. — Тепер поспіть... тільки обіцяйте мені не помирати, Федеріко де Сойя... обіцяйте мені. Нам з вами багато про що треба поговорити. І ви маєте зробити мені одну велику послугу... нам усім.

Сержант Ґреґоріус підійшов ближче.

— Пан-Енеє, — промовив він, затинаючись, переступаючи з ноги на ногу. — Пан-Енеє, — спробував він знову. — Можна й мені випити... цієї води?

Енея подивилася на нього.

— Так, сержанте. Але знайте, що, зробивши ковток, ви більше не зможете носити хрестоформу. Ніколи. Воскресіння не буде. І ще й інші... побічні дії.

Ґреґоріус змахнув рукою, відмітаючи будь-які подальші обговорення.

— Я був разом із моїм капітаном десять років. І зараз я піду за ним. — Він зробив добрячий ковток рожевуватої води.

Де Сойя лежав із заплющеними очима, і я гадав, що він заснув чи знепритомнів від болю, але раптом він розплющив очі й сказав Ґреґоріусу:

— Сержанте, будь ласка, принесіть пан-Ендіміону той згорток, що ми витягли з рятувальної шлюпки.

— Слухаюсь, капітане, — відповів гігант і взявся ритися в купі мотлоху в кутку кімнати. А тоді простягнув мені запечатаний тубус, десь метрової довжини.

Я подивився на отця-капітана. Де Сойя, здавалося, дрейфував між безпам’ятством і шоком.

— Відкрию, коли йому полегшає, — сказав я сержантові.

Сержант кивнув, попрямував до Карела Шана й влив трохи води до розкритого рота непритомного офіцера.

— Карел може померти, поки прийде ваш корабель, — сказав сержант. Він подивився на нас. — Чи, може, у вас на кораблі два автохірурги?

— Ні, — відповіла Енея. — Один, але в ньому три відділення. Ви теж зможете підлікувати ваші рани.

Ґреґоріус тільки знизав плечима. Він підійшов до чоловіка на ім’я Ліблер і простягнув тому кухоль. Кістлявий чоловік зі зламаною рукою подивився на нього, нічого не відповівши.

— Можливо, згодом, — сказала Енея.

Ґреґоріус кивнув і повернув їй кухоль.

— Ми утримували першого помічника на своєму кораблі як полоненого, — сказав сержант. — Він — шпигун. Ворог капітана. А отець-капітан, ризикуючи життям, витяг Ліблера з корабля... ці опіки він отримав, рятуючи його. Гадаю, Кабан так і не зрозумів, що відбувається.

Ліблер підвів голову.

— Я розумію, — тихо промовив він. — Але я не розумію...

Енея підвелася на повний зріст.

— Роле, сподіваюся, ти не загубив свій комунікатор.

Я порпався в кишенях хіба кілька секунд, перш ніж показати їй комунікатор, він же бортовий журнал.

— Краще я вийду надвір і спрямую промінь візуально, — сказав я. — Скористаюся роз’ємом на комбінезоні. Будуть якісь інструкції для корабля?

— Скажи йому, хай поквапиться, — відповіла Енея.

ЦЕ БУЛО НЕПРОСТО — ПЕРЕТЯГТИ НАПІВПРИТОМНОГО де Сойю та непритомного Карела Шана на корабель. У них не було герметичних костюмів, а просто неба був практично вакуум. Сержант Ґреґоріус сказав нам, що з рятувальної шлюпки до Храму Нефритового Імператора він перетягнув своїх товаришів за допомогою надувної кулі, але ця куля теж пошкоджена. Я мав близько п’ятнадцяти хвилин, щоб порозмислити над цією проблемою, перш ніж корабель з’явився в полі зору, знижуючись на електромагнітних підштовхувачах на блакитному хвості плазмового вогню. Тому коли він прибув, я наказав йому приземлитися впритул до повітряного шлюзу храму та поширити своє захисне поле на двері та сходи. Після цього залишалося тільки наказати плавучим ношам викотитися з медвідсіку корабля та перекласти на них поранених, намагаючись не дуже їм зашкодити. Шен так і не приходив до тями, а коли ми перекладали на ноші де Сойю, у нього відпала ще частина шкіри. Він смикнувся й розплющив очі, але не закричав.

Хоч я й пробув на Тянь-Шані багато місяців, інтер’єр корабля Консула все одно залишався рідним, як це і буває, коли ти повертаєшся уві сні до будинку, де жив колись давно. Коли ми засунули де Сойю та офіцера-зброяра до камер автохірурга, було невимовно дивно стояти разом з Енеєю та А. Беттіком на килимі перед голографічною нішею, поруч зі старовинним Стейнвеєм, так наче нічого й не сталося за цей час. Але, крім нас, тут був присутній ще й обгорілий гігант, який усе ще тримав напоготові свою десантну зброю, та колишній перший помічник, котрий сидів, заглибившись у роздуми, на сходинках голоніші.

— Автохірург завершив діагностику, — повідомив корабель. — Наявність хрестоподібних паразитів робить лікування на цей час неможливим. Можна відмовитися від лікування чи тимчасово помістити пацієнтів у кріогенну фугу.

— Хай буде кріогенна фуга, — сказала Енея. — Автолікування розпочнеться за двадцять чотири години. Будь ласка, прослідкуй, щоби вони не померли та знаходилися поки що в стані стазу.

— Завдання зрозумів, — відповів корабель. А тоді звернувся до нас: — Пан-Енеє? Пан-Ендіміоне?

— Так, — відгукнувся я.

— Ви в курсі, що з тієї миті, як я залишив третій супутник, за мною стежать далекобійні радари? Зараз, коли ми з вами розмовляємо, сюди прямують тридцять сім паксівських військових кораблів. Може, більше. Один із них уже знаходиться на орбіті і готовий сісти, а інший щойно застосував дуже незвичну тактику стрибка на рушії Гокінґа з параметрами, близькими до гравітаційного колодязя планети.

— Усе гаразд, — відповіла Енея. — Не переймайся цим.

— На мою думку, вони збираються перехопити нас і знищити, — не вгавав корабель. — І вони можуть це зробити, а ми не встигнемо навіть покинути атмосферу.

— Нам це відомо, — зітхнула Енея. — Кажу тобі, не варто хвилюватися.

— Виконую, — відгукнувся корабель таким зібраним тоном, якого я ще від нього не чув. — Місце призначення?

— Розколина з лісом бонсай за шість кілометрів на схід від Сюанькун-Си, — сказала Енея. — На схід від Завислого У Повітрі Храму. Швидко! — Вона подивилася на хронометр, що був у неї на зап’ястку. — Але, кораблю, не виходь за межі хмаровиння.

— Маються на увазі фосгенні чи водяні хмари? — уточнив корабель.

— Тримайся якомога нижче, — сказала Енея. — Якщо тільки ти не матимеш проблем із фосгенними хмарами.

— Жодних проблем, — відказав корабель. — Якщо бажаєте, я можу прокласти маршрут, який проведе нас крізь кислотні моря. Звісно, паксівські радари ми таким чином не обдуримо, але це потребуватиме лише невеликого додаткового часу і...

— Ні, — зупинила його Енея, — просто тримайся хмар.

На сферичному голоекрані ми бачили, як корабель стартував із Урвища Самогубців і пірнув на десять кілометрів углиб сірих хмар, які незабаром змінилися зеленими. Йти до розколини нам залишалося лічені хвилини.

Ми всілися на вкриті килимом сходинки. Я помітив, що й досі тримаю в руках запечатаний тубус, який дав мені сержант.

— Давай відкрий його, — промовив до мене сержант Ґреґоріус. Велетень потихенько, шар за шаром знімав із себе бойовий скафандр. Ланцетні удари розплавили внутрішню оболонку. Я боявся навіть дивитися на його ліву руку та груди.

Я вагався. Адже сказав, що зроблю це, коли отець-капітан почне одужувати.

— Давай скоріше, — знову промовив Ґреґоріус. — Капітан чекав дев’ять років, щоби тобі це повернути.

Я й гадки не мав, що це може бути. І звідки цей чоловік знав, що він одного дня зустрінеться зі мною? У мене не було жодних особистих речей... звідки б у нього взялося щось моє, що треба повернути?

Я зламав печатку на тубі й зазирнув усередину. Якась щільно скочена тканина. Помалу до мене почало доходити... я витяг те, що було всередині тубуса, і розкотив тканину на підлозі.

Енея радісно розсміялася.

— Боже милосердний, — вигукнула вона, — в усіх моїх сновидіннях про це, хай яких різних, цього я ніколи не бачила. Дивовижно!

Це був килим-літун... килим-літун, на якому ми з Енеєю втекли з Долини Гробниць часу майже десять років тому. Я його загубив... за секунду чи дві, я пригадав це. Я загубив його на Морі Безкрайому, дев’ять років тому. Паксівський лейтенант, із яким я бився, вихопив ніж, порізав мене й зіштовхнув із килима в море. Що сталося далі? Підлеглі лейтенанта, котрі перебували на морській платформі, помилково вбили його, випустивши по ньому хмару флешетних стріл. Мертвий лейтенант упав у хвилі фіолетового моря, а килим-літун полетів далі, сам... ні, пригадав я, хтось на платформі перехопив його.

— Як він потрапив до отця-капітана? — запитав я і відразу все сам зрозумів. Тоді де Сойя невтомно нас переслідував.

Ґреґоріус кивнув.

— Отець-капітан скористався ним, щоб отримати зразки твоєї крові та ДНК. Ми отримали твоє досьє з Гіперіона. Якби у нас були скафандри, я би скористався ним, щоби ми всі змогли втекти з цієї чортової гори, де нема чим дихати.

— Тобто ти хочеш сказати, що він працює?

Я постукав по левітаційних нитях. Килим-літун, ще більш обшарпаний, ніж я пам’ятав, завис на висоті десять сантиметрів над підлогою.

— Ми піднялися й прямуємо до розколини із заданими координатами, — пролунав голос корабля.

У голографічній ніші з’явилася картинка хребта Йо-Кунґ, що стрімко наближався. Ми знизилися й зависли над ним на висоті сто метрів. Тобто ми повернулися до тієї ж лісистої гірської ущелини, де корабель висадив мене три місяці тому. Тільки наразі у зеленій долині було повнісінько народу. Я впізнав Тео, Ломо й інших знайомих із Завислого У Повітрі Храму. Корабель спустився ще нижче й завис, чекаючи на розпорядження.

— Висунь ескалатор, — сказала Енея. — Візьмемо всіх на борт.

— Хотів би нагадати, — промовив корабель, — що я маю місця в камері фуги та системи життєзабезпечення на випадок міжзоряного стрибка лише для шістьох осіб. А тут я бачу не менше п’ятдесяти...

— Висунь ескалатор і візьми всіх на борт, — скомандувала Енея. — Негайно.

Корабель мовчки виконав її наказ.

Утікачі під проводом Тео піднялись трапом, тоді гвинтовими сходами й зайшли у приміщення, в якому ми на них чекали.

Тут були практично всі, хто залишався в Храмі: багато хто з монахів, Тромо Трочі з Дхомі, колишній солдат Ґ’яло Дондуп, Ломо Дондруб — ми з полегшенням пересвідчилися, що його параплан без пригод доправив його назад, а з того, як він посміхався й обіймав нас, ясно було, що й він радий бачити нас живими, — абат Кемпо Нґа Ван Таші, Чім Дін, Джіґме Тарінґ, Куку та Кей, Джордже та Джиґме, брат Далай-лами Лобсанґ Самтен, випалювальники цегли Віки та Кім, наглядач за роботами Тципон Шакабпа, Рімзі Кійпу, не такий відсторонений, як завжди, висотники Харуюкі Отакі та Кенширо Ендо, а також майстри з обробки бамбука Войтек Майєр та Януш Куртика, навіть мер Йо-Кунґу Чарльз Чі-К’яп Кемпо. Але Далай-лами не було. Дорджі Памо також була відсутня.

— Рахіль пішла по них, — сказала Тео, яка останньою піднялася на корабель. — Далай-лама наполіг, що він покине храм останнім, а Дорджі Памо залишилася з ним. Вони вже мали би бути тут. Я саме збиралася піднятися на перевал і подивитися...

Енея похитала головою:

— Ми всі полетимо по них.

Розмістити всіх як годиться не було змоги. Люди товпилися на сходах, заполонили бібліотеку, хтось піднявся до спальні, щоби дивитися крізь прозорий ніс корабля, дехто знайшов собі вільний куточок в камерах для фуги і навіть у машинному відділенні.

— Уперед, кораблю, — сказала Енея. — Завислий У Повітрі Храм. Йди прямим ходом.

Прямий хід означав, що корабель вивергнув полум’я, дав повну тягу, підстрибнув на п’ятнадцять кілометрів вгору, а тоді вертикально впав долу, останньої миті задіявши відштовхувачі та головний двигун. На всю дорогу пішло секунд тридцять, але хоча внутрішні захисні поля не дали всім на борту перетворитися на желе, тих, хто спостерігав за польотом крізь прозорий ніс корабля, стрибок мав дещо дезорієнтувати. Я, Енея, А. Беттік і Тео дивилися на картинку в голоніші, і я відчув непереборне бажання вчепитися щосили в перегородку, а ще краще — припасти до килима на підлозі. В кінці вертикального падіння ми зависли над храмовими спорудами на висоті п’ятдесят метрів.

— Чорт забирай! — вихопилось у Тео.

На екрані ми побачили смертельне падіння якогось чоловіка до хмар унизу. Підхопити його не було можливості. Мить ми бачили його у вільному падінні, і ось його вже поглинули хмари.

— Хто це був? — запитала Тео.

— Кораблю, прокрути назад і збільш, — сказала Енея.

Карл Лінґа Вільям Ейгезі, особистий охоронець Далайлами.

За кілька секунд перед Павільйоном Правильної Meдитації на найвищій платформі з’явилося кілька постатей. Місяць тому я брав участь у його будівництві за кресленнями Енеї.

— От лайно! — вигукнув я. Потвора Немез тримала однією рукою Далай-ламу, просто над безоднею, виставивши хлопчика за край платформи. За її спиною... за її спиною вимальовувалися дві постаті: її клони, чоловічий та жіночий екземпляри.

З сутінків на платформу виступили ще дві постаті: Рахіль і Дорджі Памо.

Енея схопила мене за руку:

— Роле, підеш туди зі мною?

Туди? Вона активувала балкон за роялем, і він виступив назовні. Але я знав, що вона має на увазі не тільки балкон.

— Ясна річ, — сказав я, думаючи: «Невже це її смерть? Це те, що вона бачила, ще не народившись? Може, це моя смерть?» — Звісно, що піду, — ще раз підтвердив я.

А. Беттік і Тео хотіли вийти за нами на балкон.

— Ні, — сказала Енея. — Будь ласка. — На мить вона торкнулася руки андроїда. — Ти побачиш усе зсередини, мій друже.

— Я хотів би бути з вами, пан-Енеє, — промовив А. Беттік.

Енея кивнула, показуючи, що вона розуміє.

— Це тільки для нас із Ролом, — промовила вона.

А. Беттік схилив голову та повернувся до голографічної ніші. Жоден із людей у бібліотеці та на гвинтових сходах навіть слова не зронив. Мертва тиша панувала всередині корабля. Ми з Енеєю вийшли на балкон.

Немез продовжувала тримати хлопчика над прірвою.

Тепер ми знаходилися на двадцять метрів вище за неї та її близнюків. «Цікаво, на яку висоту вони можуть стрибати?» — ворухнулася думка мені в голові.

— Гей, — гукнула Енея.

Немез подивилася вгору. Я пригадав, що й раніше мені здавалося, що вона дивиться наче порожніми очницями. Там не було нічого людського.

— Відпусти його! — сказала Енея.

Немез посміхнулася й упустила хлопця в прірву, підхопивши його лівою рукою в останню мить.

— Обережніше зі словами, дитинко, — просичала бліда потвора.

— Дай йому та ще двом піти, і я спущуся до тебе, — сказала Енея.

Немез стенула плечима.

— Тобі звідси хоч як не втекти, — проказала вона, не підвищуючи голосу, але кожне слово її було чути так, наче вона стояла поруч.

— Дай їм піти, і я спущуся, — повторила Енея.

Знизавши плечима, Немез відкинула Далай-ламу вбік, наче непотрібне ганчір’я.

Рахіль кинулася до хлопчика, побачила, що він ударився і закривавлений, але живий. Вона звела його на ноги й розлючено розвернулася до Немез та її двійників.

— НІ! — закричала Енея.

Раніше я ніколи не чув від неї такого тону. Рахіль застигла на піврусі, втім, як і я.

— Рахіле, — проказала Енея вже звичайним голосом, — будь ласка, проведи Його Святість і Дорджі Памо на корабель. — Вона промовляла спокійно, ввічливо, але так, що, наприклад, я не зміг би не послухати.

Рахіль теж не змогла.

Енея віддала команду кораблю, і він спустився ще нижче, сформувавши сходи, і вони зійшли долу просто з балкона. Енея пішла сходами. Я поспішив услід за нею. Ми зійшли на платформу з карликового кедра... Це я настилав дошки... А Рахіль повела дитину та стару жінку сходами вгору. Енея торкнулася голови Рахілі, коли та проходила повз неї. Сходи поволі втяглися і знову перетворились на балкон. Тео з А. Беттіком приєдналися до Рахілі та Дорджі Памо на балконі. Хтось допоміг закривавленому хлопчику увійти до корабля.

Ми зупинилися за два метри від Радамант Немез. Її клони зробили крок уперед і стали поруч із нею.

— Це ще не всі, — промовила Немез. — Де твій... а, ось він.

Ктир виплив із тіні павільйону. Я кажу «виплив», бо хоч він і рухався, я не бачив, щоби він пересував ногами.

Я стискав і розтискав кулаки. Геть усе в цій сутичці йшло шкереберть. Я скинув свою термокуртку, і вона залишилася на кораблі, але на мені все ще був ідіотський гермокомбінезон із альпіністською обв’язкою, хоча все, що мало бути на обв’язці, теж залишилося в кораблі. Ці ремені та багато-шаровий одяг сповільнять мої рухи.

«Сповільнять стосовно чого?» — запитав я себе. Я бачив, як б’ється ця Немез. Чи, сказати точніше, я її не бачив. Коли вона та Ктир билися на Божегаї, я бачив лише розпливчасту пляму, а потім вибухи. А потім нічого. Вона може відтяти нам з Енеєю голови та витягти з мене кишки, перш ніж я рукою поворухну.

Рукою. Корабель не мав на собі озброєння, але в бібліотеці залишилася десантна гвинтівка сержанта Ґреґоріуса. Перше, чому вчать новобранця в місцевій гвардії, — це ніколи не битися голіруч, якщо можна роздобути собі зброю.

Я подивився навкруги. Платформа була порожня, абсолютно. Не було навіть поручнів, які можна було би відірвати і використати як кийок. Ми все побудували на совість, нічого не відламаєш.

Я позирнув на скельну стіну ліворуч від нас. Каменюк, які можна було би схопити, теж немає. Я знав, що в розколинах стіни ще мають старчати гаки та шлямбури, до яких ми пристібалися, коли зводили цю платформу та павільйон, бо ми не поверталися сюди, щоби їх забрати. Але вони сидять надто міцно, щоби я міг витягти хоч один і задіяти як зброю, а от Немез, найімовірніше, може це зробити одним пальцем. Та й яка користь із гака чи шлямбура проти такого чудовиська, як ця Немез? Ні, зброї мені не знайти. Що ж, помру голіруч. Я сподівався, що встигну хоч раз їй зацідити, перш ніж вона мене прикінчить.

Енея й Немез дивилися одна на одну, не відводячи очей. Немез лише раз блимнула скоса на Ктиря, що височів за десять кроків праворуч від неї. Жінка-потвора промовила:

— Ти ж знаєш, що я не збираюся віддавати тебе Паксу живою, чи не так, мала сучко?

— Так, — відказала Енея, пропікаючи Немез очима.

— Проте ти сподіваєшся, що твій шпичастий поплічник тебе знову врятує, — визвірилася Немез.

— Ні, — відказала Енея.

— Добре, — сказала Немез. — Бо він тебе не врятує. — Вона кивнула своїм близнюкам.

Тепер я знаю, як їх звуть: Сцилла та Бріарей. І я знаю, що побачив потім.

Я не мав цього побачити, бо всі три клони задіяли зсув по фазі, синхронно. Я мав помітити тільки блискавичний спалах сріблястого мерехтіння, а потім хаос, потім нічого... але Енея торкнулася моєї шиї, ззаду, і я відчув електричний розряд, як бувало завжди, коли вона мене торкалася, і раптом світло змінилося, стало насиченішим, темнішим, а повітря навколо нас загусло, зробившись важким, наче вода. Я відчув, що моє серце наче припинило битися, що я не кліпаю, і навіть не дихаю. Здавалося, такі ознаки мусили би мене стривожити, але тієї миті я навіть не звернув на це уваги.

Голос Енеї прошепотів чи то в навушниках мого каптура, чи, може, вона звернулася до мене через дотик до моєї шиї... не знаю, не можу сказати.

— Ми не можемо теж застосувати зсув по фазі, як вони, — сказала вона. — Це означало би марнувати енергію Поєднувальної Безодні. Але бачити, що відбувається, ми можемо.

А те, що ми бачили, було неймовірним.

За командою Немез Сцилла та Бріарей ринулися до Ктиря, а демон з Гіперіона, піднявши чотири руки, кинувся на Немез. Проте його перехопили її близнюки. Навіть у нашому зміненому сприйнятті, де корабель ми бачили завислим у повітрі, своїх друзів на балконі — закам’янілими статуями, а пташку на тлі скельної стіни — застряглою в загуслому повітрі, наче комаха в бурштині, рухи Ктиря та двох клонів були такими стрімкими, що око ледь встигало їх фіксувати.

Вони зіштовхнулися зі страшною силою за метр від Немез, яка перетворилася на власну сріблясту скульптуру. Але вона й оком не змигнула. Бріарей викинув уперед руку, вклавши у свій удар таку силу, що міг би, гадаю, розламати навпіл наш корабель, і вцілив Ктирю в усіяну вістрями шию. Луна від удару пішла така, наче від підводного землетрусу, якщо прокручувати запис із малою швидкістю, а тут Сцилла вдарила Ктиря під коліна, і той рухнув. Але спершу двома своїми руками він ухопив Сциллу, а кігті-леза двох інших його рук вчепилися в Бріарея.

Здавалося, клони Немез не проти таких обіймів: вони накинулися на розпростертого Ктиря, клацаючи зубами, розмахуючи кігтями. Я помітив, що ребра їхніх долонь гострі, як лезо бритви, чи не гостріші за клинки та шипи Ктиря, і діють на подобу гільйотини.

Ці троє били й кусали одне одного з несамовитою люттю, катаючись усією платформою, так що кедрові тріски відскакували на три метри вгору, раз у раз вдаряючись об скельну стіну. За мить усі троє вже схопилися на ноги, величезні щелепи Ктиря замкнулися на шиї Бріарея, а Сцилла вдарила по одній з чотирьох рук монстра, завернула її йому за спину і, здається, зламала її в суглобі. Не випускаючи Бріарея зі стиснутих щелеп, вгризаючись зубами в його сріблясту голову, Ктир обернувся, щоби відбити атаку Сцилли, і це дало змогу обом клонам учепитися крізь його леза та шипи просто в череп Ктиреві, відгинаючи йому голову назад із такою силою, що я очікував ось-ось почути тріск та клацання його шиї і побачити, як покотиться його відірвана голова.

Аж нараз Немез подала їм команду: «Зараз! Зробіть це негайно!» — і, не вагаючись ані миті, її двійники кинулися до краю платформи, що нависала над прірвою. Я зрозумів їхній план: підкинути Ктиря в повітря над прірвою, як оце вони зробили з охоронцем Далай-лами.

Можливо, Ктир теж це побачив, бо велетенська істота з силою притягнула до себе два хромованих тіла своїх ворогів так, що вістря на його грудях і зубці на його зап’ястках глибоко встромилися в силові поля клонів, які продовжували несамовито відбиватися гострими пазурами. Трійця кружляла, качалася підлогою, підскакувала, наче якась механічна іграшка, складена з трьох частин, що потрапила в шалений режим і весь час прискорюється, не в змозі зупинитися. Це тривало, доки Ктир, разом із двома пришпиленими до себе потворами, які продовжували шматувати його зубами та пазурами, не вмазався в міцні кедрові перила, пройшов крізь них, наче вони були паперові, й вони разом не полетіли у прірву, не припиняючи боротися. Ми з Енеєю стежили очима за тим, як велика срібляста фігура, виблискуючи шипами, разом із двома меншими сріблястими постатями, що, здавалося, прилипли до неї, розмахуючи руками та ногами, падає, падає, зменшуючись, поринає в хмари, доки ті не змикаються над ними усіма. Я знав, що ті, котрі спостерігають за сутичкою з корабля, не побачать нічого, крім раптового зникнення трьох постатей із нашої платформи, а тоді роздивляться зламані поручні і платформу, на якій залишилися тільки Немез, Енея та я. Срібна потвора, на яку наразі перетворилася Радамант Немез, повернула до нас своє хромоване обличчя, у якому не було жодної людської риси.

Світло змінилося. Вітер сколихнув повітря, що знову стало легким. Я відчув удари власного серця... гучні, потужні... я змигнув.

Немез знову набула людського вигляду.

— Отже, — звернулася вона до Енеї, — чи не час покінчити з цим невеличким фарсом?

— Так, — сказала Енея.

Немез вишкірилася і спробувала перейти за фазою.

Нічого не сталося. Істота наморщила лоб і спробувала сконцентруватися. Нічого.

— Я не можу не дати тобі здійснити зсув за фазою, — промовила Енея. — Але інші можуть. І... не дали.

Якусь мить Немез мала знервований вигляд, але потім вона розреготалася.

— Ті, що мене створили, впораються із цим наступної секунди. Але я не збираюся чекати так довго, і мені не треба переходити в інший режим, щоби вбити тебе, мале сученя.

— Це правда, — сказала Енея.

Вона під час усієї цієї катавасії стояла нерухомо, трохи розставивши ноги, руки спокійно звисали по боках.

Вишкірившись знову, Немез показала свої дрібні зуби, але раптом я помітив, що зуби ці ростуть, довшають, наче щось виштовхує їх із ясен і щелепи. В її роті було вже не менше, ніж три ряди гострих зубів.

Немез витягла вперед руки, і її нігті, бліді, довгі, виросли ще на десять сантиметрів, перетворившись на блискучі вістря.

Цими гострими кігтями Немез здерла шкіру та плоть зі свого правого передпліччя, оголивши щось на зразок металевого екоскелета кольору сталі, але не з пласкими, а з гострими гранями.

— Зараз, — прогарчала Немез і зробила крок до Енеї.

— Ні, — сказав я, підіймаючи стиснуті кулаки, стаючи в боксерську стійку.

Немез вищирила всі ряди своїх зубів.

23

Здавалось, що час і рух знов уповільнились, ніби я знову увійшов у режим фазового зсуву. Але цього разу це відбулось унаслідок викиду адреналіну і найвищої концентрації уваги. Мій розум перемкнувся на прискорену передачу. Мої відчуття набули надприродних властивостей бойової готовності. Я бачив, відчував і обчислював кожну мікросекунду з моторошною ясністю.

Немез зробила крок... ліворуч, радше до Енеї, ніж до мене.

Це більш схоже на шахи, ніж на бійку. Я виграю, якщо вб’ю цю бездушну тварюку або скину її з платформи і ми встигнемо втекти. Їй не обов’язково мене вбивати, щоби виграти... їй досить тимчасово знешкодити мене, щоби вбити Енею. Її ціль — Енея. Енея завжди була її ціллю. Це страховище створене, щоби вбити Енею.

Шахова партія. Немез щойно вже пожертвувала двома своїми найсильнішими фігурами, своїми клонами-чудовиськами, заради того, аби позбавитись нашого коня — Ктиря. Тепер на шахівниці трьома фігурами менше. Залишились тільки Немез — чорна королева, Енея — королева людства, і маленький пішак Енеї... тобто я.

Цей пішак має пожертвувати собою, але неодмінно побити чорну королеву. Це його вирішальне призначення.

Немез посміхається. Її зуби гострі та щільні. Її руки опущені, довгі нігті виблискують, її праве передпліччя розчахнуте, немов якийсь непристойний анатомічний експонат... нутрощі нелюдські... ні, геть нелюдські.

На гострому лезі ендоскелета її передпліччя виблискують промені післяобіднього сонця.

— Енеє, — промовляю я тихенько, — відійди назад. — Ця найвища тераса з’єднана з кам’яною стежкою та зі сходами, що ми вирубали у скелі, аби діставатися галереї, що тягнеться вздовж скельного виступу.

Я хочу, щоби Енея була поза терасою.

— Роле, я...

— Негайно, — кажу я, не підвищуючи голосу, але вкладаючи в нього якомога більше командного звучання, якому я навчився впродовж своїх тридцяти двох стандартних років життя.

Енея робить чотири кроки назад на кам’яний виступ. Корабель продовжує висіти над нами на відстані п’ятдесяти метрів. З балкона визирає безліч народу. Зусиллям волі я намагаюсь примусити Ґреґоріуса вийти вперед і зі своєї штурмової гвинтівки знести цю суку Немез, але я не бачу його темної фізіономії серед глядачів. Можливо, він зовсім знесилів від своїх ран. А може, він вважає, що це повинна бути чесна бійка.

«До біса все, — думаю я. — Мені не потрібна чесна бійка. Я хочу вбити цю кляту Немез у будь-який спосіб і негайно. Я з радістю прийму всяку допомогу від будь-кого. Невже Ктир дійсно мертвий? Як таке може бути? Здається, у „Піснях“ Мартіна Силена йшлося про те, що Ктиря переміг полковник Федман Кассад у якійсь битві у дуже віддаленому майбутньому. Але як Силен міг про це знати? І що означає майбутнє для чудовиська, здатного мандрувати в часі? Якщо Ктир живий, я був би у захваті, якби він тут зараз з’явився».

Немез робить ще один крок праворуч від себе, ліворуч від мене. Я роблю крок ліворуч, аби перегородити їй шлях до Енеї. У стані фазового зсуву ця істота набуває надлюдської сили і може рухатись так швидко, що стає буквально невидимою. Зараз вона не в змозі перейти у режим фазового зсуву. Дай Боже! Але ж вона й без того швидша та сильніша за мене... за будь-яку людину. Мені треба на це зважати. А ще вона має зуби, пазурі і руку-лезо.

— Ти готовий умерти, Роле Ендіміон? — каже Немез і шириться, відкриваючи ряди гострих зубів.

Її переваги — швидкість, сила і нелюдська будова. Вона радше робот чи андроїд, ніж людина. Майже напевно, вона не відчуває болю. Вона може мати якусь вбудовану зброю, яку ще не застосовувала. Не уявляю, як її можна вбити або пошкодити... кістяк у неї зроблений із металу, а не з кісток... м’язи, що видніються у передпліччі, виглядають як справжні, але вони можуть бути зроблені з пластикових волокон чи якоїсь іншої рожевої субстанції. Навряд чи її можна зупинити звичайними бойовими прийомами.

Її уразливі сторони... не знаю. Може, надмірна самовпевненість. Може, вона занадто звикла діяти у стані фазового зсуву, вбиваючи ворогів, коли вони не можуть відповісти. Але ж дев’ять з половиною років тому вона прийняла виклик Ктиря, билася з ним, аж поки фактично не подолала його й усунула з дороги, щоби дістатися до Енеї. Тільки втручання отця-капітана де Сойї, який уразив її, задіявши гігавольти енергетичного ресурсу свого зорельота, завадило їй повбивати нас усіх.

Немез підняла руки з висунутими пазурами й присіла. Як далеко ця тварюка стрибає? Чи може вона перестрибнути через мене і дістатися до Енеї?

Мої переваги — два роки змагань з боксу за наш полк у місцевій гвардії. Я їх ненавидів, бо програв майже третину своїх поєдинків. Проте мої однополчани робили на мене ставки. Біль ніколи не зупиняв мене. Звичайно, я його відчував, але він ніколи не міг мене зупинити. Удари в обличчя спочатку викликали червону пелену на очах. Я забував усе, що вмів, коли мені зацідять по пиці, але коли червоний туман люті розсіювався, а я все ще стояв на ногах, то зазвичай перемагав. Але я знав, що наразі сліпа лють мені не допоможе. Якщо я хоч на мить утрачу голову, ця потвора мене прикінчить.

У мене була швидка реакція в боксі... але це було понад десять років тому. Я був міцний... але я не тренувався усі ці роки. Я міг витримати на ринзі найпотужніші удари, а це дещо інше, ніж терпіти біль. Жодного разу я не був нокаутований, навіть коли більш досвідченому супротивнику вдавалося до гонга десяток разів відправити мене в нокдаун.

Крім боксу, я ще працював викидайлом в одному з великих казино Дев’ятихвістки на Феліксі. Але тут зазвичай у пригоді ставала психологія, тобто вміння уникнути бійки та виставити надокучливого п’яницю за двері. Якщо іноді траплялися справжні бійки, я намагався завершити їх секунд за п’ять.

У місцевій гвардії нас тренували на рукопашне зіткнення, вчили вбивати у ближньому бою, але в реальному житті такі сутички є не меншою дивиною, як багнетова атака.

Найзапекліші бійки у мене траплялися, коли я плавав на баржах. Якось я зійшовся з одним чоловіком. Йому дуже кортіло посікти мене на шматки своїм довжелезним ножем. Мені пощастило вийти з тієї бійки живим. Але інший матрос із баржі відправив мене у нокаут.

Коли я працював провідником мисливців, я вижив після бійки з іншопланетянином, котрий націлив на мене голкомет. Але я випадково його вбив. Після свого воскресіння він свідчив проти мене у суді.

Якщо добре подумати, з цього все й почалося.

Серед усіх моїх уразливих сторін є одна найгірша — я нікому не хочу завдати болю. В усіх моїх бійках, за винятком баржовика з ножем та мисливця-християнина з флешетним голкометом, я стримувався й не застосовував найбільшу свою силу, аби не завдати надмірних пошкоджень.

Мені треба миттєво змінити свої підходи до цього. Це не людина... це машина-вбивця, і якщо я негайно не зламаю або не пошкоджу її, вона знищить мене.

Немез стрибає на мене, розчепіривши кігті, підіймає праву руку і рубає нею, наче косою.

Я відскакую назад, ухиляюсь від коси і майже уникаю пазурів, але сорочка на лівому плечі розпанахана, повітря наповнюється кривавим туманом, я швидко роблю крок уперед і завдаю їй три стрімких і потужних удари прямо у фізіономію.

Немез миттєво відскакує. На довгих нігтях її лівої руки кров. Моя кров. Її ніс розплющився й опинився на щоці тонкого обличчя. Також я щось зламав на місці лівої брови — чи то кістку, чи то хрящ, чи метало-фібру. Крові на її обличчі немає. Вона, схоже, навіть не помічає ушкоджень і продовжує шкірити зуби.

Я кинув швидкий погляд на ліву руку. Вона ніби горить вогнем. Отрута? Можливо... у цьому є сенс... але якщо вона застосувала отруту, мені лишилися лічені секунди. Навіщо їй застосовувати речовини тривалої дії? Ще живий. Це просто печуть рани. Я відчуваю, що їх чотири... глибокі, але м’язів не досягли. Дрібниці. Слідкуй за її очима. Передбач її наступний хід.

Ніколи не лізь у бійку голіруч. Так навчали нас у місцевій гвардії. Завжди шукай зброю для ближнього бою. Якщо особиста зброя пошкоджена або втрачена, знайди щось, імпровізуй — камінь, гілляка, уламок заліза — навіть камінь у кулаку або ключі поміж пальцями краще, ніж гола рука. Кісточки пальцевих суглобів ламаються швидше за щелепи. Тренер не втомлювався нагадувати нам про це. Якщо вже у тебе абсолютно нічого немає, крім рук, завдавай удару, рублячи ребром долоні, колючи прямими пальцями, намагайся вибити око або вирвати борлак.

Тут нема ні каменів, ні гілляк, ані навіть ключів... узагалі нічого. У цієї істоти нема борлака. Я підозрюю, що її очі такі ж холодні і тверді, як мармур.

Немез знов рушить ліворуч, утупившись в Енею.

— Я іду, люба, — шипить ця потвора моїй подрузі.

Краєм ока я помічаю, що Енея стоїть на кам’яному виступі просто над платформою. Вона не рухається. Обличчя спокійне. Це так не схоже на мою кохану... зазвичай вона би кидала каміння, стрибнула би ворогові на спину... усе що завгодно, але не залишила би мене битися з цією істотою наодинці.

Це твій час, Роле, мій коханий. Її шепіт пролунав так ясно, ніби ішов просто з моїх мізків.

Але це таки дійсно шепіт. Він пробивається з навушників відкинутого каптура мого комбінезона.

Цей чортовий одяг досі на мені, так само як і купа непотрібного скелелазного знаряддя. Я починаю відповідати, але згадую, що коли викликав Корабель із вершини Тайшань, під’єднався до кораблевого комунікатора, що лежить у моїй верхній кишені. Відтак мене почує не тільки Енея, а й Koрабель, якщо я ним зараз скористаюся.

Я зсунувся ліворуч, знову перекриваючи їй шлях. Простору для маневру не лишилося зовсім.

Цього разу Немез рухається швидше, вона робить обманний рух ліворуч і з розмаху б’є мене правицею по ребрах.

Я відскакую, але лезо відтинає шар моєї плоті з правого боку під нижнім ребром. Я пірнаю їй під руку, але тут зблискують її кігті, що цілили мені в очі, тож я пірнаю знов, але її пальці встигають здерти з моєї голови клапоть шкіри. На якусь мить повітря знову повниться кривавим туманом.

Я роблю крок, підіймаю праву руку і немов кувалдою гепаю її у шию точно під праву щелепу. Синтетична шкіра тріскає і рветься на шматки. Проте ні метал, ані все інше під шкірою не пошкодились.

Немез знову робить замах своєю гострою косою, а також лівою рукою з кігтями. Я відстрибую, і вона хибить.

Я миттєво переходжу у напад і штовхаю її черевиком під коліна, сподіваючись збити з ніг. До пролому у поручнях лише вісім метрів. Якби від мого удару вона покотилася... навіть якщо ми зірвемося вдвох...

Це все одно, що штовхати сталеву колону. Моя нога заклякла від удару, а істота навіть не колихнулась. Шматки оболонки та краплі невизначеної рідини відлітають від її ендоскелета, але вона стоїть, наче скеля. Вона, мабуть, важить удвічі більше за мене.

Удар у відповідь, і вона ламає мені одне чи два ребра. Я чую, як вони хруснули. Із мене з вибуховою силою виривається повітря.

Я відсахуюсь у сподіванні впасти на канати рингу, але натикаюся лише на край скелі — на тверду і гладку вертикальну стіну. Я вдаряюсь спиною об скельний гак, і це мене на мить приголомшує.

Я знаю, що мені робити.

Наступний подих дається важко, так ніби вдихаєш полум’я, тож я намагаюсь зробити ще кілька швидких болючих вдихів, аби пересвідчитись, що можу дихати, а також намагаючись повернути втрачене повітря. Схоже, зламані ребра не проштрикнули ліву легеню.

Немез широко розводить руки, аби я не вислизнув, і наближається.

І тут я кидаюся в її огидливі обійми, опиняючись у зоні дії її вбивчого, схожого на лезо передпліччя, і що є сили б’ю кулаками з обох боків у голову. Її вуха розчавлені, повітря наповнюється краплями жовтої рідини, але під розірваною шкірою я відчуваю непохитний сталепласт. Руки відскакують, я відхиляюся назад, а мої кулаки на якийсь час наче задерев’яніли.

Немез іде у напад.

Я спираюсь спиною об скелю, підіймаю обидві ноги, і коли вона нахиляється, хапаю її за груди і люто вдаряю в живіт, вкладаючи в удар усю силу, що є в моєму тілі.

Вже у польоті вона встигає нанести удар, розшматувавши мою обв’язку, зрізавши більшу частину моєї куртки, комбінезона і зачепивши м’язи на грудях. Усе це з правого боку. Комунікатор під удар не потрапив. Це добре.

Вона робить сальто й приземляється на ноги за п’ять метрів від краю. У мене нема шансів посунути її до того краю і скинути у прірву. Вона не буде грати за моїми правилами.

Піднявши кулаки, я кидаюсь на неї.

Немез різко викидає ліву руку знизу вгору, розчепіривши пазурі так, що її рука стає схожою на ківш екскаватора. Вона намагається випатрати мене. Ковзнувши на підошвах, я зупиняюсь за міліметр від цього смертельного помаху, а вона тим часом робить замах правою рукою, аби розтяти мене навпіл, але тут я розвертаюсь на одній нозі, а іншою щосили гепаю її у грудну клітку.

Немез із гарчанням вгризається мені в ногу, її зуби клацають, як щелепи велетенського собаки. Вона відтинає каблук і підошву мого чобота, але не досягає тіла.

Відновивши рівновагу, я знову роблю передній випад, хапаю лівою рукою за правий зап’ясток, аби завадити їй своєю косою зрізати мені спину уздовж хребта, притискаюся ще ближче і вчіпляюся їй у волосся. Її зуби клацають, націлюючись на моє обличчя, я бачу їх — ряд за рядом — просто перед очима. Повітря між нами наповнюється якоюсь жовтою рідиною — чи то її слиною, чи то кров’ю. Я нагинаю її голову назад, і ми кружляємо у несамовитому танці, учепившись одне в одного, але її коротке пряме волосся, слизьке від моєї крові і її рідини, вислизає з моїх пальців.

Щоби не дати їй можливості відновити рівновагу, я роблю новий випад, встромляю пальці в очниці і тягну з усіх сил, що залишились у моїх руках і в усьому тілі. Голова потвори відкидається... тридцять градусів... п’ятдесят... шістдесят... я вже мав би почути хрускіт зламаного хребта... вісімдесят... дев’яносто. Її шия відігнута назад під прямим кутом до тулуба, її скляні очі холодять мої напружені пальці... раптом її губи розтягуються і зуби вгризаються мені в руку.

Я відпускаю її.

Вона кидається вперед, ніби викинута велетенською пружиною. Її пазурі встромляються мені у спину і роздирають до кістки праве плече та ліву лопатку.

Я присідаю і завдаю чергу коротких потужних ударів по ребрах і животу. Два — чотири — шість блискавичних влучань, ривок уперед, моя голова опиняється біля її роздертих маслянистих грудей. У них щось лускає з металевим дзвяканням, і за мить якась жовта рідина ллється мені на шию та плечі.

Я відсахуюсь, а вона вищирюється на мене, виблискуючи гострими зубами крізь булькання жовтої рідини, що скрапує їй з підборіддя на вже й без того слизькі дошки платформи.

Вона пронизливо верещить, так ніби пара виривається із тріснутого казана, й атакує знову, розтинаючи косою повітря по уявній дузі.

Я відстрибую назад. Три метри залишається хоч до скельної стіни, хоч до карниза, де стоїть Енея.

Немез розмахує рукою, її передпліччя працює, наче пропелер, наче сталевий маятник, що зі свистом розтинає повітря. Тепер вона може загнати мене куди завгодно.

Вона хоче вбити мене або усунути з дороги. Їй потрібна Енея.

Я знову роблю стрибок назад, лезо розтинає тканину над самим поясом. Цього разу я відстрибую ліворуч, ближче до скелі, подалі від карниза.

На мить Енея залишається без захисту. Я більше не стою перешкодою між нею та потворою.

Ось у чому полягає уразлива сторона Немез. Я готовий битися об заклад на що завгодно... вона створена як хижак. Коли здобич аж так близько, вона не зможе утриматися від того, щоби покінчити зі мною.

Немез хитнулася праворуч. Залишаючи собі можливість кинутися до Енеї, вона все ще жене мене до скелі, сподіваючись одним помахом коси відтяти мені голову.

У цю мить я спотикаюся й кочуся ліворуч, подалі від Енеї. Тепер я падаю на дощану підлогу платформи і молочу ногами.

Немез нависає наді мною, широко розставивши ноги та бризкаючи мені на обличчя і на груди жовтою рідиною. Вона замахується рукою-косою і з нестямним криком гепає долу.

— Кораблю! Сідай на платформу. Швидко! Без обговорень!

Я видихаю це у ларингофон, поки підкочуюсь під ноги Немез. Її гостролезе передпліччя встромляється у тверду кедрову деревину в тому місці, де за мить до того була моя голова.

Я під нею. Клинок її передпліччя вгруз у щільну деревину. Кілька секунд вона стоїть, схилившись наді мною, намагаючись дотягнутися до мене пазурами і не маючи можливості використати цю руку як важіль, щоби вивільнити смертоносне лезо.

Аж раптом нас обох накриває тінь.

Пазурі її лівої руки хляснули мене справа по голові, майже відірвавши вухо, посмугувавши щоку і дивом не зачепивши яремну артерію.

Моя права долоня впирається їй у підборіддя, намагаючись утримати ці зуби зчепленими і не дати їм зімкнутися у мене на шиї або на обличчі. Але вона сильніша за мене.

Зараз моє життя залежить від того, чи вдасться мені вирватися з-під неї. Її передпліччя все ще прикуте до підлоги, але це їй вигідно, бо я заблокований.

Тінь темнішає. Ще десять секунд. Не більше.

Відкинувши пазурами мої руки, Немез висмикує лезо з підлоги і здіймається на ноги. Вона переводить погляд уліво, туди, де стоїть беззахисна Енея.

Я відкочуюсь від Немез... від Енеї... залишивши мою подругу незахищеною. Чіпляючись за холодну скелю, я зводжуся на ноги. Моя правиця недієздатна — якісь сухожилля були перетяті в останні секунди — тому я лівою рукою виплутую з обв’язки страхувальну мотузку — залишається тільки сподіватися, що вона непошкоджена — і приєдную карабін до гака: він клацає, наче кайданки.

Немез залишає мене й розвертається вліво, її чорні скляні очі прикуті до Енеї. Моя подруга стоїть нерухомо.

Корабель сідає на платформу, вимкнувши електромагнітні генератори, як і було наказано, при цьому уся його вага припадає на деревину, і він зі страшенним хрускотом трощить павільйон Правильної Медитації. Архаїчні стабілізатори заповнюють майже увесь простір, ледве не розчавивши Немез і мене.

Кинувши через плече погляд на чорне громаддя корабля, що маячить над нею, Немез, незважаючи ні на що, присідає, щоби стрибнути до Енеї.

Якусь мить мені здається, що кедр витримає... що платформа навіть міцніша, ніж розраховувала Енея і припускав я... аж раптом лунає страхітливий тріск деревини, що розщеплюється, відтак уся верхня платформа павільйону Правильної Медитації разом із більшою частиною сходинок під нею відривається від скелі.

Я бачу, як люди, що стояли на балконі, падають усередину, коли корабель завалюється.

— Кораблю! — видихаю я у комлоґ. — Зависнути у повітрі! — Потім знову перемикаю увагу на Немез.

Платформа втікає у неї з-під ніг. Вона стрибає в бік Енеї. Моя подруга навіть не відступає.

Лише платформа, що вислизнула з-під ніг, не дає Немез дострибнути. Вона не долетіла зовсім трохи, її пазурі шкребуть по краю каменя, висікаючи іскри, і знаходять зачіпку.

Падаючи у прірву, платформа розпадається у повітрі. Деякі уламки сиплються на головну платформу, подекуди відламуючи від неї частини, а подекуди нагромаджуючи завали.

Немез звисає зі скелі лише за метр від Енеї, відчайдушно намагаючись утриматись на гладкому камінні, чіпляючись за нього пазурами.

У мене є вісім метрів страхувальної мотузки. Діючи менш ушкодженою лівою рукою, я випускаю кілька метрів слизької від крові мотузки й ногами відштовхуюсь від скелі, із якої звисаю.

Немез підтягується вище, аби досягти своїми пазуристими пальцями верхнього краю карниза. Там вона встромляє пазурі в тріщину і, як досвідчений скелелаз, намагається подолати негативний ухил. Вигнувшись дугою, вона шкребе ногами по каменю, підштовхуючи себе все вище, аби перебратися через край виступу, на якому стоїть Енея. Стоїть непорушно.

Гойднувшись від Немез, я відштовхуюсь від скелі, відчуваючи гладку поверхню каменя своєю босою п’яткою, із якої Немез відгризла черевик. Я бачу, що мотузка, від якої залежить моє життя, протерлася у попередніх сутичках і може обірватися будь-якої миті.

Я навантажую її ще більше, розгойдуючись якомога вище і назад, як масивний маятник.

Немез підтягується ще трохи, залазить на карниз, стає на коліна і підіймається на ноги за якийсь метр від моєї коханої.

Я злітаю ще вище, обдираючи праве плече об скелю. Аж тут мені спадає на думку, що мені може не вистачити ні швидкості, ні довжини мотузки, але я одразу відчуваю, що її таки вистачить, хоч і впритул.

Немез повертається тієї самої миті, коли я підлітаю до неї. Я щосили обхоплюю її ногами.

Вона пронизливо верещить і підіймає свою косу.

Мій пах і живіт нічим не захищені.

Незважаючи на це, незважаючи на ледь живу мотузку, незважаючи на біль в усьому тілі, я міцно тримаю її, аби гравітація та кінетика зробили свою справу і хитнули нас назад. Вона важча за мене. На одну нестерпно нескінченну мить вона застигає, бо ще не знайшла рівноваги та балансує на краю кам’яного виступу. Я вигинаюся назад, намагаючись перенести центр тяжіння на плечі, і тут Немез зривається з карниза.

Я відразу розтискаю ноги і відпускаю її.

Вона б’є косою, але промахується, бо щоби дотягнутися до мого живота, їй забракло якихось кілька міліметрів, оскільки я вже відлітаю по дузі, зате цей рух відкидає її ще далі від скельної стіни у пролом на тому місці, де була платформа.

Я тулюся до стіни, намагаючись уповільнити швидкість. Аж нараз моя мотузка рветься.

Я розпластуюсь поверхнею скелі, але починаю поволі сповзати вниз. Моя правиця не працює. Пальці лівої руки натрапляють на якусь зачіпку... зісковзують... сповзання пришвидшується... лівий чобіт натрапляє на крихітний виступ сантиметр завширшки. Ця перешкода разом із силою тертя трохи притримує мене, і я встигаю кинути погляд через ліве плече.

Немез звивається у польоті, намагаючись змінити траєкторію, аби зачепитись пазурами чи косою за рештки дощок нижньої платформи.

Але вона не дотягується до них лише на кілька сантиметрів. А за сотню метрів нижче Немез стикається зі скельним уступом і відлітає ще далі від стіни. А ще на кілометр нижче наввипередки з нею крізь хмари мчать у прірву дошки, сходинки, стовпи, балки та інші рештки платформи.

Від шаленої люті й відчаю Немез виє, як аварійна сирена пароплава, і відлуння того виття шугає навколо мене від скелі до скелі.

Більше триматися я не можу. Я втратив занадто багато крові, і в мене порвано занадто багато м’язів. Я відчуваю, як скеля починає рухатись у мене під грудьми, щокою, долонею і напруженою лівою ногою.

Я дивлюсь ліворуч, аби попрощатися з Енеєю хоча би поглядом.

Її рука хапає мене, щойно я починаю зісковзувати. Вона зійшла без страховки по прямовисній стіні наді мною, поки я спостерігав за падінням Немез.

Моє серце калатає від страху, що я своєю вагою потягну у прірву нас обох. Я відчуваю, як сповзаю... вислизаю з міцних рук Енеї... я увесь у крові. Але вона не відпускає.

— Роле, — каже вона, і голос її тремтить, але не від утоми чи переляку, а від надмірних емоцій.

Опираючись однією ногою на кам’яний виступ і утримуючи нас, вона вивільняє ліву руку і швидко приклацує свою страховку до мого карабіна, що все ще гойдається на гаку.

Ми обоє зісковзуємо, обдираючи шкіру.

Енея міцно обіймає мене обома руками й обхоплює ногами, точнісінько повторюючи мої обійми з Немез. Але нею рухає не ненависть і жага вбивства, а любов і жага до життя.

Ми падаємо на вісім метрів — така довжина страхувальної мотузки. Я побоююсь, що моя додаткова вага висмикне гак або розірве мотузку.

Але ні. Ми тричі підскакуємо, пружинячи, та зависаємо над порожнечею. Гак тримає. Страхувальна мотузка тримає. Обійми Енеї тримають.

— Роле, — промовляє вона знов. — Господи, Боже мій. — Мені здається, ніби вона гладить мою голову, але я розумію, що вона намагається приладити на місце відірваний клапоть шкіри і завадити моєму вухові відпасти остаточно.

— Усе гаразд, — силкуюсь вимовити я, але виявляється, що розпухлі губи кровоточать і не слухаються. Я не в змозі навіть надати потрібний наказ кораблю.

Енея розуміє мене миттєво. Вона нахиляється та шепоче у ларинги мого каптура:

— Кораблю, спускайся та підхопи нас. Негайно.

Тінь насувається так швидко, ніби намагається нас розчавити. На балконі знову юрбиться натовп, і всі не зводять із нас очей, коли величезний корабель зависає за три метри від нас і спускає з балкона трап. Дружні руки підхоплюють нас, і ось ми вже у безпеці.

Енея не послаблює своїх обіймів, поки нас не забирають з балкона у вистелені килимами внутрішні приміщення подалі від прірви.

Ніби крізь туман до мене долинає голос корабля:

— У межах планетної системи до нас поспішають кілька бойових кораблів, ще один знаходиться за межами атмосфери на відстані десять тисяч кілометрів на захід, і він наближається...

— Забирай нас звідси, — наказує Енея. — Швидко! Я дам тобі внутрішні системні координати через хвилину. Пішов!

Голова мені йде обертом, очі заплющуються від ревіння ракетних двигунів. Я наче крізь туман відчуваю, як Енея цілує мене, обіймає, цілує мої повіки, закривавлений лоб і щоку. Моя подруга плаче.

— Рахіле, — долинає звідкись здалека голос Енеї, — можеш його оглянути?

Чиїсь чужі пальці швидко обмацують мене. Вони натрапляють на осередки гострого болю, але біль усе віддаляється. Мене огортає холод.

Я намагаюсь розплющити очі, але вони виявляються зліпленими чи то кров’ю, чи то набряком, а може, і тим, і іншим.

— Те, що виглядає найстрашніше, насправді не таке загрозливе, — чую я м’який, але серйозний голос Рахілі. — Рана на голові, пошкоджене вухо, зламана нога, і все таке інше. Але, гадаю, там є внутрішні пошкодження... не просто ребра, а внутрішні кровотечі. А ще рани від пазурів уздовж хребта.

Енея все ще плаче, але в її голосі відчуваються командні інтонації.

— Хто-небудь... Ломо... А. Беттік... допоможіть мені перенести його до автохірурга.

— Пробачте, — на межі притомності чую я голос корабля, — але всі три секції автохірурга зайняті. Сержант Ґреґоріус утратив свідомість через внутрішні ушкодження, і я поклав його у третю камеру. Наразі життєдіяльність усіх трьох пацієнтів підтримується штучно.

— Чорт, — видихає Енея. — Роле? Любий, ти мене чуєш?

Я намагаюсь відповісти, що почуваюся чудово, що про мене не варто турбуватись, але чую, як із моїх розпухлих губ і вивихнутої щелепи виходить тільки невиразний стогін.

— Роле, — продовжує Енея, — нам треба відірватись від паксівських кораблів. Ми віднесемо тебе у камеру кріогенної фуги, любий. Ти трохи поспиш, поки не звільниться секція автохірурга. Ти чуєш мене, Роле?

Вирішивши покинути спроби заговорити, я примудряюсь кивнути. Я відчуваю, як щось теліпається у мене на лобі, ніби якийсь мокрий картуз, що сповзає з голови. Та це ж мій скальп!

— Гаразд, — каже Енея. Вона нахиляється ближче і шепоче мені у непошкоджене вухо: — Я люблю тебе, мій коханий. Ти одужаєш. Я це знаю.

Мене підіймають чиїсь руки, кудись несуть, потім укладають на щось тверде і холодне. Біль ще нагадує про себе, але він уже десь дуже далеко і мене не стосується.

До того, як на мене насунулась кришка камери кріогенної фуги, я встигаю ясно розчути спокійний голос корабля:

— Нас викликають чотири бойових кораблі паксівського Флоту. Вони попереджають, що якщо ми не вимкнемо двигуни протягом десяти хвилин, вони нас знищать.

Дозвольте мені повідомити, що до найближчої точки стрибка ми знаходимося на відстані принаймні одинадцяти годин. А всі чотири паксівські бойові зорельоти вишикувались на ефективній вогневій дистанції.

Я ще чую втомлений голос Енеї:

— Продовжуй рухатись за моїми координатами, кораблю. Жодної відповіді паксівській армаді.

Я намагаюся посміхнутись. Ми вже проходили це раніше — намагались випередити паксівські кораблі, незважаючи на несприятливі обставини. Але є одна думка, яку я щойно усвідомив і дуже хотів би донести до Енеї, якби мої губи мене слухались, а мізки трохи прояснилися: хай як довго ми будемо перемагати ті обставини, врешті-решт вони нас захоплять. Це для мене майже одкровення, таке собі запізніле саторі.

Але холод уже накриває мене, заповзає всередину, пробирає наскрізь, морозячи моє серце, мій мозок, мої кістки та шлунок. Єдине, на що я сподіваюсь, це на те, що справа тут у змійовиках фуги... це вони працюють швидше, ніж мені запам’яталося з моєї останньої подорожі. Якщо ж це смерть, тоді... гаразд, нехай буде смерть. Але я бажаю ще раз побачити Енею.

Це моя остання думка.

24

Падаю! Під стукіт серця, що, здавалося, ось-ось вискочить, я прокинувся в іншому всесвіті.

Я не падав, я плавав. Спершу я подумав, що я в океані, солоному океані, і це густа, солона вода тримає мене на плаву, наче зародок у брунатних навколоплідних водах. А тоді я зрозумів, що тут нема сили тяжіння, нема взагалі, і нема хвиль, нема течії, а речовина, що огортає мене з усіх боків, — не вода, а світло кольору сепії. Космічний корабель? Ні, я був у великому, порожньому, затемненому, але оточеному світлом просторі, у яйці не менше п’ятнадцяти метрів в діаметрі, зі стінами, наче з пергаменту, крізь які я бачив і пом’якшене світло палаючого сонця, і щось незрозуміле, неозору органічну структуру, яка з усіх боків загиналася й тяглася невідомо куди. Я ледь поворушив руками, тоді торкнувся свого обличчя, голови, тулуба, рук...

Я плавав, наче поплавок, підтримуваний лише легкими стропами, що тяглися від мене до стрічки-липучки вздовж внутрішньої стіни. Я був босий, одягнений лише в м’яку бавовняну туніку незвичного фасону — чи то піжаму, чи то шпитальну сорочку...

Шкіра у мене на обличчі відчувалася тонкою, наче щойно нарослою... я намацав пальцями ще й нові шрами. Волосся на голові не було, шкіра на черепі ще не загрубіла й теж була пошрамована, а вухо, хоч і на місці, але теж, схоже, новеньке... На передпліччях у тьмяному світлі я також роздивився кілька шрамів. Засукавши штанину, я подивився на ногу, колись, наскільки я пам’ятав, розтрощену. Зцілена, працює. Я обмацав ребра... ще даються взнаки, але тримаються купи. Тобто, здається, що я таки побував в автохірургові.

Мабуть, я розмовляв уголос, бо темна постать, що плавала неподалік, озвалася до мене:

— Таки побував, Роле Ендіміоне. Але деякі хірургічні операції тобі робили як у давнину... я робила.

Я сіпнувся й від цього руху підскочив угору на своїх стропах. Цей голос належав не Енеї.

Темна постать підпливла ближче, і я упізнав абриси, волосся і голос.

— Рахіль! — промовив я. Язик у мене був сухий, губи потріскалися. Та й ім’я я не промовив, а радше прокаркав.

Рахіль, наблизившись ще ближче, подала мені еластичну пляшку з водою. Перші краплі викотилися з горла кульками і намочили мені обличчя, але я швидко зрозумів, у чому тут фокус, тому став витискати воду просто у відкритий рот. Вода була прохолодна й чудова на смак.

— Ти два тижні отримував воду та їжу через крапельниці, — сказала Рахіль, — але краще, якщо ти питимеш сам.

— Два тижні! — зойкнув я й озирнувся навкруги. — Енея? Де вона?! З нею... вони...

— Усі живі й здорові, — відповіла Рахіль. — Енея зайнята. Більшу частину останніх двох тижнів вона була тут, поруч із тобою... але тепер їй довелося піти з Мінмуном та іншими, і вона попросила мене почергувати біля тебе.

— Мінмун? — перепитав я.

Я подивився крізь прозору стіну. У небі сяяла одна яскрава зірка, менша за сонце Гіперіона. І ще ця неймовірна геометрія... ці конструкції, що тягнуться вдалину, вигинаючись назовні, розбігаючись від цього овального приміщення.

— Де ми? — запитав я. — Як ми сюди потрапили?

Рахіль коротко розсміялася.

— Спочатку відповім тобі на друге питання. А відповідь на перше ти сам побачиш за кілька хвилин, на власні очі. Це Енея змусила корабель стрибнути в це місце. Координати цієї системи були відомі отцю-капітану де Сойї, сержанту Ґреґоріусу й офіцеру Карелу Шану. Усі вони були непритомні, але ще один уцілілий, їхній полонений, Кабан Ліблер, знав, де знаходиться це місце.

Я знову подивився крізь стіну. Конструкція здавалася велетенською — від овальної капсули, де ми перебували, в усіх напрямках розкинулося мереживо світла та тіней.

— Як можна приховати щось настільки велике? А як ми спромоглися вчасно дістатися точки переміщення? — прокаркав я й загнав у горлянку ще кілька кульок води. — Мені здавалося, що паксівські кораблі оточили нас.

— Такі було, — відповіла Рахіль. — Оточили. Нам ніколи би не вдалося дістатися точки стрибка й задіяти рушій Гокінґа. Ой, але ж ти більше не мусиш сидіти на прив’язі... — Вона відліпила стропи моєї обв’язки від стрічки на стіні, і я перейшов у вільний дрейф.

Розвернувшись таким чином, щоби бачити обличчя Рахілі в цьому кавовому напівсвітлі, я сказав:

— І як же ми це зробили?

— Ми не переміщалися, — відповіла молода жінка. — Енея спрямувала корабель до певної точки, а звідти ми телепортувалися просто в цю систему.

— Телепортувалися? Неподалік був діючий космічний телепорт? Такий, як ті, що їх застосовували для переміщення кораблі ЗС Гегемонії? Не знав, що якийсь із них міг пережити Падіння!

Рахіль тільки головою хитала.

— Не було жодного порталу. Нічого. Просто довільна точка за кілька тисяч кілометрів від другого місяця. Гонитва за нами була ще та... Паксівські кораблі весь час викликали нас і погрожували відкрити вогонь. Урешті-решт вони так і зробили... спрямували на нас ланцетні промені з дюжини гармат. Нас навіть не вщент би рознесло; ми просто би випарувалися... але ми встигли дістатися тієї точки, яку вказала Енея, і раптом опинилися... тут.

Я не запитав: «Де це — тут?» знову, але підгріб до вигнутої стіни й спробував подивитися крізь неї. Стіна була теплою на дотик, а ще губчатою, органічною, і затримувала більшу частину сонячного світла. Те світло, що просочувалося всередину, було м’яке, дуже приємне, але стіна не давала побачити, що там навкруги — лише одна палаюча зірка та натяк на неймовірні геометричні форми за межами нашої капсули.

— Ти готовий побачити, де ми? — сказала Рахіль.

— Еге ж.

— Капсуло, — вимовила Рахіль, — прозорі стіни, будь ласка.

Несподівано стіна, що відгороджувала нас від зовнішнього світу, зникла. Від жаху я ледь не заволав. Стримавшись, я натомість замахав руками й ногами, намагаючись знайти тверду поверхню, щоби приліпитися до неї. Рахіль підлетіла ближче й зупинила мене впевненою рукою.

Ми були в космосі. Капсула, що була навколо нас, зникла. Ми плавали в космосі, принаймні здавалося, що ми плаваємо в космосі, попри те, що тут було повітря для дихання і ми знаходилися на... кінчику гілки... але що це була за гілка?

Сказати «гілка дерева» було би неправильно. Я бачив дерева. Це було не дерево.

Я багато чув про старі світові дерева Тамплієрів, бачив пеньок Дерева світу на Божегаї, і я чув про кораблі-дерева, що були завдовжки багато кілометрів і за давніх часів мандрували між зоряними системами, за тих часів, коли Мартін Силен здійснював свою прощу.

Це не було світове дерево чи корабель-дерево.

Я чув неймовірні легенди, взагалі-то від Енеї, тому, може, це були й не легенди, про кільця з дерев навколо зірок, фантастичні кільця з живої матерії, наприклад, навколо такої зірки, як Сонце Старої Землі. Я якось спробував підрахувати, скільки на це знадобилося би живої матерії, і вирішив, що цього не може бути.

Це було не дерево-кільце.

В усі боки від мене простягалася, вигинаючись, огинаючи простори більші, ніж здатний був осягти мій мозок, сформований під планетарні масштаби, сфера з живого рослинного матеріалу, із переплетінням гілок, зі стовбурами у тисячу кілометрів завтовшки, з листям, де кожний листочок був кількасот метрів завдовжки, з корінням, що галузилося, як нервова система Бога. Відростки бігли на сотні... ні, тисячі кілометрів в усіх напрямках, стовбури нагадували ріку Міссісіпі на Старій Землі й сягали таких відстаней, що вони, гублячись удалині, здавалися тоненькими прутиками. Купи рослинності завбільшки як мій рідний континент Аквіла на Гіперіоні, що торкаються інших куп, переходять у них, зливаються з ними, залишаючи водночас просвіти, прогалини... вікна в космос, де-не-де більші, ніж ті купи листя та галуззя, що сусідять із ними. Але ніде немає жодної суцільної чорної плями, скрізь чорноту мережать пагони, скрізь незчисленні мільярди зелених листочків відкриваються назустріч зірці, що горить у вакуумі посеред... посеред...

Я заплющив очі.

— Цього не може бути, — сказав я.

— Це є, — відказала Рахіль.

— Вигнанці? — запитав я.

— Так, — відповіла мені подружка Енеї, дитина, про яку йшлося в «Піснях». — А ще Тамплієри. А ще ерґи. А ще... інші. Те, що ти бачиш, живе, але воно створене... й розумне.

— Це неможливо, — сказав я. — Знадобились би мільйони років, щоби виростити цю... сферу.

— Біосферу, — виправила мене Рахіль, посміхаючись.

Я знову похитав головою.

— Біосфера — застарілий термін. Він стосується лише замкненої екосистеми на планеті та навколо неї.

— Це і є біосфера, — повторила Рахіль. — Тільки планет тут немає. Комети є, а планет немає. — Вона показала на щось пальцем.

Дуже далеко, можливо, на відстані кількасот тисяч кілометрів, там, де простір усередині цієї живої сфери починав перетворюватися на зелене ряботіння — навіть попри вакуум, у якому жодне мерехтіння неможливе, поволі рухалася довга біла риска, перетинаючи чорну прогалину між стовбурами.

— Комета... — по-дурному повторив я за нею.

— Вона постачає воду, — пояснила Рахіль. — Вони потребують мільйонів комет. На щастя, у хмарі Оорта їх мільярди. А в поясі Койпера — ще мільярди мільярдів.

Я дивився в усі очі. Тепер я бачив ще й інші білі цятки, ще й ще... і кожна з них мала довгий променистий хвіст. Поки я спостерігав за ними, деякі наблизилися до гілля та до стовбурів, допомагаючи уявити справжні масштаби цієї біосфери. Траєкторії комет проходили крізь отвори в рослинності. Якщо це, дійсно, чакра, то на зворотному шляху комети повинні проходити крізь живу тканину. Як можна спроектувати таку штуковину?

— А де це ми знаходимося? — запитав я.

— Це атмосферна капсула, — сказала Рахіль. — Житлова кулька. Конкретно оця призначена для медичної допомоги. Вона не тільки слідкувала за твоїми внутрішньовенними крапельницями, життєвими параметрами, регенерацією тканин, у ній вирощуються численні ліки й інші хімічні речовини.

Я підплив до стіни й торкнувся майже прозорого матеріалу.

— Вона достатньо товста?

— Приблизно міліметр завтовшки, — сказала Рахіль. — Але вона дуже міцна. Вона може захистити нас від більшої частини мікрометеоритів.

— А звідки у Вигнанців такий матеріал?

— Вони створюють потрібні гени, і вони самі ростуть, — пояснила Рахіль. — Ти як, у настрої піти звідси? Побачити Енею та познайомитися ще з деякими людьми? Усі чекали на твоє пробудження.

— Так, — сказав я, а за мить вигукнув: — Ні! Рахіле!

Вона трималася у повітрі, чекаючи. Я бачив, як яскраво горіли її очі у цьому дивному світлі. Схоже на блиск очей моєї коханої.

— Рахіле... — заговорив я, ніяковіючи.

Вона чекала, плаваючи, інколи торкаючись прозорої стіни капсули, щоби зорієнтувати голову відносно мене.

— Рахіле, ми з тобою раніше мало спілкувалися...

— Я тобі не подобалася, — відказала молода жінка, ледь посміхаючись.

— Це не так... тобто я хочу сказати, це так, але тільки частково... і це тому, що я спершу не дуже розумів, що тут відбувається. Для Енеї минуло п’ять років, відколи ми з нею розлучилися... все так складно... мабуть, я ревнував.

Вона вигнула чорну брову.

— Ревнував? Як це, Роле? Ти що, вважав, що ми з Енеєю були коханками всі ці стандартні роки, поки ти блукав світами?

— Ні... тобто я не знаю.

Рахіль підняла руку, щоб я не наговорив ще нісенітниць.

— Цього нема, — сказала вона. — І ніколи не було. Енеї таке ніколи б і на гадку не спало. Тео могла би, теоретично, скористатися нагодою, але вона знала з самого початку, що Енеї, як і мені, судилося долею кохати призначених нам чоловіків.

Я аж сіпнувся. Судилося долею? Призначених?

Рахіль знову посміхнулася. Я міг уявити собі цю посмішку на обличчі малої дівчинки, про яку Сол Вайнтрауб згадував у тій оповідці, що увійшла до «Пісень».

— Не переймайся, Роле. Так сталося, що я знаю достеменно, що Енея ніколи не кохала нікого, крім тебе. Навіть коли була ще малою дівчинкою. Навіть коли ще тебе не зустріла. Ти завжди був для неї обраним. — Усмішка на обличчі молодої жінки ще лишалася, але очі зробилися сумними. — Ми всі мали бути такими щасливими.

Я хотів іще щось сказати, та завагався.

Посмішка зникла з обличчя Рахілі.

— О... Вона розповіла тобі про той проміжок часу: один рік, одинадцять місяців, один тиждень та шість годин?

— Так, — проказав я. — І про те, що в неї була...

Я замовк. Не хотілося виглядати слабаком перед цією сильною жінкою. Вона на мене ніколи вже не дивитиметься, як раніше.

— ...дитина? — закінчила за мене фразу Рахіль.

Я дивився на неї, намагаючись прочитати відповідь на її прекрасному обличчі.

— Енея розповідала тобі про це? — запитав я, почуваючись зрадником, тому що намагався дізнатися про мою кохану від когось іншого. Але зупинитися я вже не міг. — Ти знала весь цей час...

— Де вона була? — запитала Рахіль, дивлячись мені просто в очі. — Що з нею було? Що вона одружилася?

Я міг тільки кивнути.

— Так, — сказала Рахіль. — Ми знали.

— Ви були разом із нею?

Рахіль, здавалося, завагалась, наче зважуючи свою відповідь.

— Ні, — відказала вона нарешті. — А. Беттік, Тео та я чекали майже два роки на її повернення. Ми продовжували працювати над виконанням її завдання... місії... Хай що б там це не було, а ми виконували це, поки її не було... розповідали про її вчення, шукали охочих причаститися, повідомляли їх, коли вона повернеться.

— Тобто ви знали, коли вона повернеться?

— Так, — відповіла Рахіль. — Знали з точністю до дня.

— Звідки?

— Це був той день, коли вона мусила повернутися, — пояснила темноволоса жінка. — Вона б не стала затримуватися ні на хвилину, бо це загрожувало виконанню її місії. Наступного дня на нас почав полювати Пакс... вони всіх нас схопили б, якби Енея не повернулася і не телепортувала нас в інше місце.

Я кивнув, але думав я не про те, як близько підібрався до них Пакс.

— Ти зустрічалася... з ним? — запитав я, безуспішно намагаючись зробити свій голос спокійним.

Обличчя Рахілі зберігало серйозний вираз:

— Ти маєш на увазі батька її дитини? Чоловіка Енеї?

Я відчував, що Рахіль не хоче ранити мене, але слова її були гірші за пазурі Немез.

— Так, — підтвердив я. — Його.

Рахіль заперечливо похитала головою.

— Ніхто з нас не зустрічався з ним, адже її з нами не було.

— Але ти знаєш, чому вона обрала його батьком своєї дитини? — невгавав я, почуваючись отим Великим Інквізитором, що ми його залишили на Тянь-Шані.

— Так, — відказала Рахіль, не відводячи очей, але, схоже, не збираючись казати більше.

— Це якось пов’язано з її... місією? — запитав я, відчуваючи, що горло мені перехоплює сильніше й сильніше і голос мій ось-ось обірветься, наче натягнута струна. — Вона мала зробити це... була якась причина, чому батьком дитини мав стати саме він? Ти можеш сказати мені правду, Рахіле?

Вона схопила мене за зап’ясток і міцно стиснула.

— Роле, ти знаєш, що Енея все тобі пояснить, коли на те буде слушний час.

Я відсахнувся, презирливо пирснувши.

— Слушний час! — прогарчав я. — Ісусе, мені ці слова вже кісткою в горлі! Втім, як і чекання!

Рахіль стиснула плечима.

— Тоді влаштуй їй допит. Скажи, що відлупцюєш її, якщо вона тобі все не розповість. Ти розтер на порох монстра Немез... то й з Енеєю впораєшся на раз.

Я люто блимнув на жінку.

— Роле, без жартів: це ваша з Енеєю справа. Я можу сказати тобі лише ось що: ти єдиний чоловік, про якого вона згадувала, і, наскільки я знаю, єдиний чоловік, якого вона кохала.

— Звідки, чорт забирай, ти... — розпочав було я, але зусиллям волі змусив себе заткнутися. Я незграбно поплескав її по руці, і через цей рух закрутився дзиґою навколо власної осі. Я ще не звик до того, що в невагомості не варто нікого торкатися. — Дякую тобі, Рахіле, — сказав я.

— То що, готовий з усіма побачитися?

Я глибоко втягнув повітря.

— Майже, — сказав я. — А ця капсула може стати дзеркальною?

— Капсуло, — промовила Рахіль, — прозорість дев’яносто відсотків. Висока дзеркальність внутрішніх поверхонь. — А мені вона сказала: — Хочеш глипнути на себе в люстерко перед важливим побаченням?

Стіни стали дзеркальними — настільки, наскільки буває дзеркальною поверхня води в ставку: не абсолютне дзеркало, але досить чисте й темне скло, щоби віддзеркалити мене таким, яким я був. Ось він, Рол Ендіміон, з пошрамованим обличчям та черепком, шкіра на голомозій голові рожева, наче у немовляти, під очима ще не зійшли до кінця синці, а ще худючий... страшенно худючий. Здавалося, що кістки та м’язи на моєму обличчі та на торсі хтось упевнено і чітко прокреслив олівцем. Очі дивилися геть по-іншому.

— Ісусе Христе! — знову вимовив я.

Рахіль махнула рукою.

— Автохірург хотів потримати тебе ще тиждень, але Енея не могла так довго чекати. Ці шрами не залишаться назавжди... принаймні більшість із них. У медичній капсулі тобі робили крапельниці з метою регенерації. Волосся почне відростати за два-три тижні, стандартних.

Я торкнувся голови. На дотик вона нагадувала дупу новонародженого потворного немовляти, лишень пошрамовану, а ще дуже м’яку...

— Два-три тижні, — сказав я. — Чудово. Просто чудово, просто заєбісь.

— Та не панікуй, — сказала Рахіль. — Як на мене, ефектно виглядаєш, чесно кажу. На твоєму місці, Роле, я б так виглядала якомога довше. Мені здається, що Енею тягне до старших чоловіків. А ти наразі виглядаєш старшим, і це факт.

— Дякую, — сухо проказав я.

— Та будь ласка! — відгукнулася Рахіль. — Капсуло, відкрий діафрагму. Нам потрібний доступ до герметичного стовбурового коридору. — І вона попрямувала попереду мене, прокладаючи шлях крізь стіну-діафрагму.

КОЛИ Я З’ЯВИВСЯ В КІМНАТІ... У КАПСУЛІ... ЕНЕЯ СТИСНУЛА мене в обіймах так міцно, що я навіть злякався, чи витримають мої щойно зцілені ребра. Але у відповідь я обійняв її так само міцно.

Подорож герметичним стовбуровим коридором не містила в собі нічого цікавого, якщо хтось звик летіти кулею крізь еластичний прозорий трубопровід два метри завширшки, набираючи швидкість десь шістдесят кілометрів на годину, за моїми приблизними оцінками. Щоби надати поштовх тим, хто рухається коридором, тут дотумкали використовувати струмені кисню, що течуть трубопроводом у різних напрямках із великою швидкістю. Тому ми весь час проминали інших людей, переважно дуже худих, безволосих, дуже високих, і розминалися з ними на відстані сантиметрів — і це при тому, що сумарна наша з ними швидкість дорівнювала сто двадцять кілометрів і більше. Потім ми з Рахіллю летіли на великій швидкості крізь капсули, розташовані по колу, летіли, наче ми були кров’яними тільцями, що їх кровотік втягує до шлуночків величезного серця й проносить крізь нього. Ми перекидалися, відштовхувалися, рухали руками й ногами, щоби не зіштовхнутися з іншими людьми, котрі на великій швидкості поспішали у своїх справах. З радіального коридору крізь один із десятків отворів ми вилетіли до іншого стовбурового коридору. Я би загубився в перші ж хвилини, проте Рахіль, схоже, чудово орієнтувалася, і вона пояснила мені, яким чином, звернувши мою увагу на кольорові маркери ніжних тонів, вживлені в рослинну тканину над кожним із отворів. За кілька хвилин льоту ми дісталися капсули, не набагато більшої за ту, в якій прокинувся я, але з місцями для сидіння, що трималися на липучках. У капсулі було повно народу. Серед них були мої друзі — Енея й А. Беттік, мої добрі знайомі — Тео, Дорджі Памо та Ломо Дондруб. Я впізнав тих, із ким познайомився нещодавно: отця-капітана де Сойю, котрий, очевидно цілковито вилікувавшись від своїх жахливих ран, мав на собі одяг священика — чорні штани та рясу і білий римський комірець-колоратку, та сержанта Ґреґоріуса в польовому однострої швейцарського гвардійця. Інших присутніх я ніколи не бачив раніше — ні височезних худючих Вигнанців, що виглядали справжніми інопланетянами, ні тамплієрів у плащах із каптурами, але все ж таки не вони здивували мене найбільше. От ті, кого Енея швиденько мені відрекомендувала як Гета Мастіна, тамплієра Істинного Голосу Дерева, та колишнього полковника ЗС Гегемонії Федмана Кассада, вразили мою уяву. Я знав про них, але не вірив, що бачу їх на власні очі. Ще більшою мірою, ніж Рахіль чи мати Енеї, Брон Ламія, вони були для мене не тільки персонажами «Пісень» старого поета, а й героями стародавніх міфів. Я гадав, що їх давно вже нема серед живих, а може, й ніколи не існувало насправді в реальному світі з його щоденною рутиною.

І насамкінець у цій капсулі ширяли в невагомості ще й інші люди, які насправді людьми не були, принаймні на мою думку: яснозелені істоти, яких Енея назвала мені як ЛЛ-ЄЄООННа та ОО-ЄЄААЛЛа, двох із небагатьох уцілілих Сенешай-емпатів з Хеврона, розумних чужопланетних істот. Я дивився на цих дивовижних створінь, на їхню шкіру ніжного кольору молодого листя, на їхні тіла, такі тендітні, що я міг би обхопити їхні талії двома пальцями своєї руки, але з цілком людською симетрією: дві ноги, дві руки й голова. Втім, вони дуже різнилися від людей: здавалося, у них не було кісток та хрящів, настільки еластичними і гнучкими були їхні кінцівки, та ще й із перетинками між пальцями, наче у ропухи. Їхні голови теж здавалися м’якими, наче в ембріонів, а очі видавалися темними западинами серед зелених облич.

Вважалося, що Сенешаї вимерли ще на початку Гіджри... вони були просто легендою, ще неймовірнішою, ніж полковник Кассад або тамплієр Гет Мастін.

І ось одна з цих легенд, коли нас знайомили, провела своєю трипалою рукою по моїй долоні.

У капсулі знаходилися ще й інші нелюдські особи. Це були й не Вигнанці, і не андроїди. Біля прозорої стіни плавали істоти, що радше скидалися на великих зеленувато-білих тромбоцитів — такі собі м’які тремтячі тарілки, майже два метри в діаметрі. Я бачив таких живих істот раніше... на тій хмарній планеті, де мене проковтнула небесна каракатиця.

— Не проковтнула, пан-Ендіміоне, — завібрували у моїй голові сплески слів, — а тільки транспортувала.

«Це що, телепатія?» — подумав я, підсвідомо адресуючи своє запитання тромбоцитам. Я пам’ятав, як на мене накочувалися хвилі слів-думок на планеті хмар і як я шукав джерело їхнього походження.

Але відповіла мені Енея.

— Це схоже на телепатію, — тихенько сказала вона, — але тут нема жодної містики. Акерателі вивчили нашу мову у традиційний спосіб: їхні симбіонти — цепліни чують голосові вібрації, а Акерателі їх розшифровують та аналізують. Вони керують цеплінами точно сфокусованими мікропульсами, що їх вони можуть посилати на дуже великі відстані...

— Та хреновина, що проковтнула мене на хмарній планеті, то був цеплін? — здогадався я.

— Так, — підтвердила Енея.

— Як ото цепліни на Вирі?

— Так, а ще вони мешкають і в атмосфері Юпітера.

— Я гадав, що їх усіх винищили, полюючи на них на початку Гіджри?

— На Вирі вони зникли, — сказала Енея. — Навіть раніше, ніж Гіджра дісталася Юпітера. Але ж ти на своєму каяку планерував не на Юпітері, і не на Вирі... на іншому газовому гіганті з багатою на кисень атмосферою, що знаходиться на відстані шістсот світлових років від кордонів Загумінку.

Я кивнув.

— Вибач, що перервав. Ти говорила про мікрохвильові імпульси...

Енея зробила рукою той граційний жест, наче відкидаючи щось зайве, який я звик бачити у неї ще з тих часів, коли вона була малою.

— Ну, вони просто контролюють своїх симбіонтів-цеплінів, дуже точно впливаючи на певні центри нервової системи та мозку. Ми дозволили Акерателям стимулювати й наші центри мовлення, щоби ми могли «чути» їхні повідомлення. Я гадаю, що для них це виглядає, наче гра на піаніно з багатьма клавіатурами...

Я кивнув, хоч до пуття цього і не втямив.

— Акерателі теж належать до рас, що мандрують у космосі, — зауважив отець-капітан де Сойя. — Упродовж мільярдів віків їм вдалося колонізувати понад десять тисяч газових гігантів.

— Десять тисяч! — присвиснув я. Гадаю, у мене навіть щелепа відвисла, коли я це почув. Людство мандрувало космосом понад тисячу двісті років і встигло за цей час дослідити та колонізувати вдесятеро менше планет.

— Акерателі довше займаються цим процесом, ніж ми, — тихо сказав де Сойя.

Я подивився на тромбоцитів. Ті тихенько вібрували. Наскільки я міг бачити, вони не мали очей. І вух у них не було, це факт. Чи вони нас чули? Мабуть... адже одна з цих істот відповіла на мої думки. Чи можуть вони читати думки, а не тільки навіювати думки у словесній формі?

Тим часом, поки я витріщався на Акерателів, бесіда між людьми та Вигнанцями поновилася.

— Розвідці можна довіряти, — проказав блідий Вигнанець, якого, як я дізнався пізніше, звали Навсон Темнім. — У системі Лакайль 9352 знаходиться принаймні три сотні бойових кораблів-Архангелів. На кожному з них є лицар Мальтійського ордену. Це Великий Хрестовий похід.

— Лакайль 9532... — пробурмотів де Сойя. — Гіркота Сібатуту. Знаю я це місце. Це свіжа інформація?

— Інформацію передано двадцять годин тому кур’єрським дроном з рушієм Гедеона. Це останній із захоплених вами трьох дронів... решту вже знищили. Ми гадаємо, що корабель-розвідник, який надіслав дрон, було виявлено й ліквідовано відразу після запуску дрона.

— Три сотні Архангелів, — сказав де Сойя, потираючи щоку. — Якщо вони знають, що нам про них відомо, вони можуть зробити стрибок із рушієм Гедеона в цьому напрямку найближчими днями... чи годинами. Якщо покласти дві доби на воскресіння, у нас залишається менше трьох днів, щоби підготуватися. Чи вдалося покращити оборону за час моєї відсутності?

Інший Вигнанець, якого, як я довідався пізніше, звали Сістендж Коредвелл, розвів руками, наче показуючи, що зарадити тут нічим не можна. Я помітив, що між його довгими пальцями були перетинки.

— Більшості бойових кораблів довелося стрибнути до виступу на Великій Стіні, щоби стримати їхнє спеціальне з’єднання «Кобиляча голова». Там тривають запеклі бої. Боюся, що кораблів повернеться небагато.

— А на думку вашої розвідки, Паксу відомо, що тут у вас знаходиться? — запитала Енея.

Навсон Гємнім розвів руками, зробивши той самий жест, що й Сістендж Коредвелл.

— Ми сподіваємося, що невідомо. Але тепер вони знають, що саме звідси виходять наші головні оборонні сили. Ризикну припустити, що вони вважають це місце місцем розташування однієї з наших військових баз, можливо, з частковим кільцем із орбітальних лісів.

— А чи можемо ми зробити щось, аби завадити Хрестовому походу ще до того, як вони сюди перемістяться?

— Ні. — Ця лаконічна відповідь пролунала з вуст високої людини, яку мені відрекомендували як полковника Федмана Кассада. Він розмовляв мережевою англійською з дивним акцентом. Це був високий чоловік, худорлявий, але з атлетичними м’язами, і вузька смужка бороди облямовувала його щоки та рот. У «Піснях» старий поет змалював Кассада доволі молодою людиною, а воїну, якого я бачив тепер, було не менше шести десятків років, стандартних. Він, мабуть, мав від народження смагляве обличчя, а від пустельного сонця й ультрафіолету відкритого космосу воно ще потемнішало. Стрижене їжаком волосся стовбурчилося на його потилиці, наче срібні цвяхи.

Усі дивилися на Кассада, очікуючи роз’яснень.

— Тепер, коли корабель де Сойї знищено, — сказав полковник, — ми втратили наш єдиний шанс на тактику набігів. Тим небагатьом бойовим кораблям із рушіями Гокінґа, що у нас залишилися, знадобиться два місяці часу-в-борг, щоби здійснити стрибок до Лакайль 9352 і назад. До того часу Архангели Хрестового походу встигнуть побувати тут і знову забратися звідти... а ми залишимося без захисту.

Навсон Темнім відштовхнувся від стіни стручка й підплив до Кассада, ставши поряд із ним.

— Ці кілька кораблів усе одно не могли нас захистити, — сказав він тихо мережевою англійською, що вирізнялася не акцентом, а радше наспівністю. — Може, нам розглянути варіант смерті під час атаки?

Енея підпливла до двох чоловіків і стала між ними.

— Гадаю, ми мусимо обговорити, як нам узагалі не загинути, — сказала вона. — І як не дати зруйнувати біосферу.

— Позитивний настрій, — пролунав голосу моїй голові. — Проте не завжди позитивні настрої знаходять підтримку з боку висхідного потоку можливих дій.

— Це правда, — сказала Енея, повернувшися до тромбоцитів, — але, сподіваюся, цього разу виникнуть потрібні висхідні потоки.

— Бажаємо вам усіх сприятливих течій, — сказав голос у моїй голові. Тарілки-тромбоцити підлетіли до стіни капсули, яка відкрилася перед ними, склавшись у діафрагму. За мить вони покинули капсулу.

Енея зітхнула.

— Пропоную зустрітися на «Іґґдрасілі» за сім годин. Там під час обіду ми продовжимо обговорення. Може, комусь сяйне ідея.

Проти цього ніхто не став заперечувати. Люди, Вигнанці та Сенешаї покинули приміщення крізь низку отворів, яких іще мить тому тут не було.

Енея підплила ближче й знову прилинула до мене. Я погладив її волосся.

— Друже мій, — стиха сказала вона, — ходімо зі мною.

ЦЕ БУЛА її ПРИВАТНА КАПСУЛА — НАША ПРИВАТНА капсула, виправила вона мене, і вона в усьому скидалася на ту, у якій я прийшов до тями, тільки тут були ще й меблі: органічні полиці, ніші, поверхні для писання, шафки для зберігання різних речей і розетка, щоби можна було під’єднати комлоґ. Хтось прихопив із корабля мій одяг і поклав його, акуратно згорнувши, у шафку. Там же, у шухлядці з фібропласту, стояли мої запасні берці.

Енея витягла їжу з холодильника й почала робити сандвічі.

— Ти, мабуть, зголоднів, любий, — сказала вона, краючи буханець. Я дивився, як вона викладає на робочу поверхню з липучки, зручну для умов невагомості, вівцекозячий сир, запакований ростбіф із корабельних припасів, туби з гірчицею та кілька банок рисового пива з Тянь-Шаню. Раптом я відчув, що справді голодний, наче пес.

Сандвічі вийшли величезні й товстезні. Вона виклала їх на спеціальні тарілки із затискачами, зроблені з невідомого мені міцного волокна, прихопила тарілку зі своєю порцією і банку з пивом і попливла до зовнішньої стіни. У стіні з’явився абрис дверей і почала відчинятися діафрагма.

— Овва, — стрепенувся я, і це мало означати: «Перепрошую, Енеє, але за стіною у нас — космос. Чи у нас з тобою не трапиться вибухова декомпресія, і ми, бува, не сконаємо в муках?»

Вона пропхнулася крізь органічні двері, і я, знизавши плечима, полетів услід.

Навкруги були переходи, містки, сходи з липучками, балкони та тераси, виконані з органічного волокна, міцнішого за крицю. Вони звивалися навколо капсул, черешків, гілок та стовбурів, вкриваючи їх, наче плющем. Ззовні теж було повітря, і можна було вільно дихати. Пахло, наче в лісі після дощу.

— Захисне поле, — сказав я, а сам подумав, що цього і слід було очікувати. Чому б і ні? Якщо кораблю Консула можна мати балкон...

Я роззирнувся.

— А звідки береться енергія? — запитав я. — Сонячні батареї?

— Опосередковано, — сказала Енея, відшукавши для нас ослінчик та циновку з липучками. Жодних поручнів на цьому крихітному, хитромудро сплетеному балкончику не було. Велетенська гілка, метрів тридцять завширшки, не менше, закінчувалась мітелкою листя десь над нашими головами, а «під» нами я бачив мереживо стовбурів та галуззя, і це переконувало моє внутрішнє вухо, що ми знаходимося на багатокілометровій висоті на стіні, утвореній живими зеленими балками та стійками. Я опирався бажанню впасти на килимок із липучками й причепитися до неї намертво. Повз мене пролетіло променисте павутиння, а потім невеличка пташка з виїмчастим, роздвоєним хвостиком.

— Опосередковано? — перепитав я, вгризаючись у сандвіч.

— Сонячне світло зазвичай перетворюється на захисні поля. Це роблять ерґи, — взялася пояснювати моя подружка, відсьорбуючи пиво і заблукавши поглядом десь у зеленому огромі листя над нами, під нами, навкруги нас, що видавалося безкраїм. І кожний листочок розвертав своє зелене обличчя до блискучої зірки. Шар повітря був недостатнім, аби ми могли бачити блакитне небо, але захисне поле поляризувало зображення таким чином, що ми могли дивитися в бік сонця й не посліпнути.

Я ледь не заглитнувся, але спромігся проковтнути їжу та перепитав:

— Ерґи? Щось на кшталт енергов’язальників на Альдебарані? Ти не жартуєш? Ерґи, як той, що був із прочанами на Гіперіоні?

— Так, — відповіла Енея. Тепер вона не зводила з мене темних очей.

— Я гадав, їх уже немає.

— А ось і є, — сказала Енея.

Я зробив великий ковток з туби з пивом і похитав головою:

— У мене все переплуталося.

— Це й не дивно, любий, — лагідно сказала Енея.

— Це місце... — Я мляво махнув у бік гілок, листя, що сягало значно далі того місця, де міг би бути обрій планети. Безкінечно далека чорно-зелена крива вигиналася високо над нами. — Цього не може бути.

— Чому ж? — заперечила Енея. — Тамплієри, Вигнанці працювали над цією, і ще над іншими спорудами понад тисячу років.

Я знову взявся за сандвіч. Сир та ростбіф були просто чудові.

— То це саме сюди попрямували тисячі, мільйони дерев із Божегаю під час Падіння? — запитав я.

— Деякі з них, — відповіла Енея. — Але тамплієри разом із Вигнанцями працювали над створенням кілець орбітальних лісів та біосфер задовго до цього.

Я обережно подивився вгору. Мені паморочилося в голові через такі відстані й через те, що я сиджу на крихітній листяній платформі над безоднею.

Справа далеко під нами, між мереживом гілок, рухалося щось схоже на крихітну зелену гілочку, повільно перетинаючи прогалини між гілками. Я розгледів, що ця штуковина має навколо себе захисне поле, і зрозумів, що бачу один із легендарних кораблів-дерев Тамплієрів і насправді він сягає в довжину багатьох кілометрів.

— У такому разі цю споруду завершено? — запитав я. — Це справжня сфера Дайсона[154]? Оболонка навколо зірки?

Енея похитала головою.

— До цього ще далеко, хоча двадцять стандартних років тому вершечки всіх первинних стовбурів зімкнулися. Тобто з технічного погляду це дійсно сфера, але більшою мірою вона складається з дірок, і деякі з них багато мільйонів кілометрів завширшки.

— Ху... хер... химерно! — сказав я, вирішивши, що треба показати хоч яку красномовність, і потер зарослі щетиною щоки. — Невже я цілих два тижні був у відрубі? — запитав я.

— П’ятнадцять стандартних днів, — уточнила Енея.

— Зазвичай автохірург штопає людей швидше, — здивувався я.

Покінчивши із сандвічами, я приліпив спорожнілу тарілку до стільниці й сконцентрувався на пиві.

— Зазвичай так, — погодилася Енея. — Але Рахіль, мабуть, казала тобі, що ти пробув у автохірургу відносно недовго. Більшість операцій тобі зробила вона.

— Чого так? — запитав я.

— В автохірургу не було вільних камер, — пояснила Енея. — Ми розморозили тебе з фуги, щойно прибули сюди, але ті троє, яких ми запхали до автохірурга раніше, були в дуже поганому стані. Де Сойя стояв однією ногою в могилі впродовж тижня. Ґреґоріус... він отримав значно серйозніші поранення, ніж виказував, коли спілкувався з нами в храмі Нефритового Імператора. А третій офіцер, Карел Шан, помер, попри втручання автохірурга й зусилля медиків-Вигнанців.

— Чорт забирай, — видихнув я, опустивши банку пива. — Ми звикли вважати, що автохірурги можуть упоратися практично будь з чим...

Енея дивилася на мене з такою силою почуття, що я відчував, як її погляд гріє мою шкіру, наче сонячні промені.

— Як ти, Роле?

— Чудово, — відповів я. — Щось десь трохи ниє. Ребра наче не мої. Шрами печуть. І відчуття таке, наче задавав би хропака зо два тижні... але почуваюся я чудово.

Вона взяла мене за руку. Я побачив, що у неї на очах бринять сльози.

— Мені просто був би повний песець, якби ти помер через мене, — сказала вона за мить, намагаючись говорити брутально.

— Я теж так почуваюся, — я стиснув її руку, подивився вгору й раптом зірвався на ноги, запустивши банку пива в розріджене повітря крученим м’ячем і ледь не стартувавши вслід за нею. Тільки липучки на підошвах моїх мокасинів утримали мене від польоту. — Срань Господня! — видихнув я, тицяючи пальцем у те, що побачив.

З такої відстані ця хреновина здавалася кальмаром — метр чи два завдовжки. Але з власного досвіду, а ще завдяки тому, що моє відчуття перспективи стрімко вдосконалювалося, я знав, яка ця істота насправді.

— Це один із цеплінів, — озвалася Енея. — Разом із Акерателями сюди прибули десятки тисяч цеплінів. Вони працюють на будівництві біосфери, а мешкають всередині шарів С0₂ й 0₂.

— Сподіваюся, хтось із них мене знову не зжере? — промовив я.

— Гадаю, ні, — реготнула Енея. — Той, хто розкуштував, який ти на смак, мабуть, уже розповів про це решті.

Я пошукав, де поділося моє пиво, побачив, що банка виробляє кульбіти за сотню метрів нижче, хотів стрибнути за нею, але передумав й опустився на лаву з поверхнею з липучки.

Енея віддала мені своє пиво.

— Ось, тримай. Я ніколи не можу допити до кінця. — Вона дивилася, як я п’ю. — Будуть ще якісь питання, поки ми тут розмовляємо?

Я проковтнув пиво й зробив заперечний жест рукою.

— Хіба що... тут навколо вештається купа зниклого, міфічного та й просто мертвого народу... Може, поясниш, чого це воно так?

— Коли ти кажеш про зниклих, ти маєш на увазі цеплінів, Сенешаїв і тамплієрів? — запитала вона.

— Точно. А ще ергів... хоча поки що я ще жодного не бачив.

— Тамплієри та Вигнанці працювали над тим, щоби зберегти розумних істот, на яких полюють і яких можуть винищити, от як колоністи Мауї-Заповітної намагалися зберегти дельфінів Старої Землі, — відказала вона. — Зберегти від переселенців початку Гіджри, потім від Гегемонії, а тепер від Пакса.

— А міфічні та мертві особи? — запитав я.

— Це ти полковника Кассада маєш на увазі?

— І Гета Мастіна теж, — сказав я. — І якщо вже на те пішло, то й Рахіль. Здається, у нас тут зібрався весь список дійових осіб із довбаних гіперіонівських «Пісень».

— Не весь, — відповіла Енея, і я вловив сум у її голосі. — Консул мертвий. Отцю Дюре не дозволяють жити. І моя мама пішла.

— Я не хотів, мала...

Вона знову торкнулася моєї руки.

— Усе нормально. Я знаю, що ти хотів сказати... Це, дійсно, збиває з пантелику.

— Ти зустрічалася з полковником Кассадом чи з Гетом Мастіном раніше? — запитав я.

Енея похитала головою.

— Мама мені про них розповідала, звісно... І дядько Мартін дописував епізоди в своїх «Піснях». Але вони пішли раніше, ніж я народилася.

— Пішли, — повторив я. — Це не те ж саме, що померли? — Я спробував пригадати строфи з «Пісень». Якщо вірити старому поетові, Гет Мастін, високий тамплієр, Істинний Голос Дерева, зник на буєрі під час подорожі Трав’яним морем на Гіперіоні. Кров у каюті тамплієра змусила підозрювати Ктиря. Тамплієр залишив ерґа в кубі Мебіуса. Згодом вони знайшли Мастіна в Долині Гробниць часу. Він не міг пояснити свою відсутність, сказав тільки, що кров у каюті буєра була не його, вигукнув, що його місія — бути Голосом Дерева Болю, і помер.

Полковник Кассад зник приблизно тоді ж, незабаром після того, як прочани ступили у Долину Гробниць часу, але полковник ЗС, якщо вірити «Пісням» Мартіна Силена, пішов за своєю фантомною коханкою, Монетою, до віддаленого майбутнього, де він мав померти у двобої з Ктирем. Я прикрив очі й продекламував уголос:

— У тебе дивовижна пам’ять, — зауважила Енея.

— Бабуся давала мені запотиличника, якщо я перебріхував текст, — пояснив я. — Не переводь розмову. Я вважав, що тамплієр і полковник померли.

— Вони і помруть, — сказала Енея. — Так само, як і ми всі.

Я зачекав, коли вона вийде з ролі дельфійського оракула.

— В «Піснях» йдеться, що Гета Мастіна забрав Ктир... невідомо до якого місця, і невідомо в який час... — промовила вона. — Згодом повернувшись, він помер у Долині Гробниць часу. Поема не каже, чи він перенісся на годину чи на тридцять років. Дядько Мартін цього не знав.

Я скосив на неї очі.

— А як бути з Кассадом, мала? «Пісні» тут кажуть абсолютно чітко... Полковник вирушив за Монетою у віддалене майбутнє, вступив у бій із Ктирем...

— Точніше, з легіонами Ктирів, — виправила мене дівчина.

— Ну, так, — погодився я. Цього місця я ніколи не розумів. — Але тут наче все відбувається послідовно... він іде за нею, він б’ється, він помирає, його тіло кладуть до Кришталевого Моноліту, і воно разом із Монетою починає довгу подорож у часі, в минуле.

Енея кивнула з посмішкою.

— Із Ктирем, — додала вона.

Я замовк. Ктир вийшов з Гробниць... Монета якимось чином подорожувала з ним... отже, хоча «Пісні» ясно стверджують, що Кассад знищив Ктиря в цій останній, величній, битві, монстр так чи інакше виявився живим і подорожував із Монетою та тілом Кассада назад, у...

Чорт забирай. А чи точно в поемі стверджується, що Кассад помер?

— Бачиш, дядько Мартін сфальсифікував деякі місця у своїй поемі, — сказала Енея. — Про щось він дізнався від Рахілі, але в тих місцях, де він не все розумів, скористався поетичними вільностями.

— Ні фіга собі, — сказав я. Рахіль. Монета. «Пісні» прямо кажуть, що дитинча на ім’я Рахіль, яка вирушила разом із своїм батьком Солом у майбутнє, згодом має повернутися як жінка, що називає себе Монетою. Вона є примарною коханкою полковника Кассада. Жінка, за якою він вирушить у майбутнє назустріч своїй долі... А що сказала мені Рахіль кілька годин тому, коли я запідозрив, що вони з Енеєю були коханками? «Я пов’язана з чоловіком... воїном... ти зустрінешся з ним сьогодні. Тобто насправді я буду пов’язана з ним одного дня... тобто... От чорт, як усе заплутано!»

Дійсно. Мені аж серце стиснулося. Я поставив на стільницю порожню банку й обхопив голову руками.

— Насправді все ще заплутаніше, — проказала Енея.

Я подивився на неї крізь пальці.

— Не хочеш пояснити?

— Хочу, але...

— Знаю, — сказав я. — Іншим разом.

— Так, — сказала Енея і поклала свою руку на мою.

— Є якась причина, чому ми не можемо поговорити про це зараз? — спитав я.

Енея кивнула.

— Ми повинні піти до нашої капсули й затемнити стіни, — сказала вона.

— Ми повинні? — запитав я.

— Так.

— І що потім? — запитав я.

— А потім, — сказала Енея, звільняючись від липучок циновки, злітаючи над нею й спонукаючи мене зробити те ж саме, — ми будемо кохатися годинами.

25

Нульова гравітація. Невагомість.

Ніколи я не любив ці терміни, а також ту реальність, що стоїть за ними. Наша приватна капсула мала матові стіни, й інтенсивне вечірнє світло сіялося крізь них, наче крізь товстий старовинний пергамент. Знову у мене з’явилося відчуття, що я знаходжуся всередині теплого серця. І знову я зрозумів, наскільки моє серце заполонила Енея.

Спершу наше усамітнення мало дещо медичний характер, бо Енея обережно допомогла мені роздягтися й роздивилася, як загоїлися шрами від хірургічного втручання, обережно торкнулася пальцями моїх зцілених ребер, пробіглася долонею мені по спині.

— Мені треба поголитися, — сказав я, — і сходити в душ.

— Дурниці, — прошепотіла Енея. — Я тебе кожного дня купала, і з губкою, і з акустичним душем... і сьогодні вранці теж. Ти чистий, як скло, любий. А твоя борода мені подобається. — Вона провела пальцями мені по щоці.

Ми висіли над м’якими заокругленими полицями та шафками. Я допоміг Енеї стягти сорочку та штани, а ще білизну. Скинувши з себе якусь одежину, вона кидала її в шухляду шафки, а коли все було всередині, буцнула шухляду босою п’яткою. Ми обоє фиркнули від сміху. Мій власний одяг продовжував плавати в повітрі, а сорочка ще й мляво метляла довгими рукавами.

— Зараз я спіймаю... — почав я.

— Облиш усе, — промовила Енея й притягла мене до себе.

Навіть цілуватися при нульовій гравітації треба вчитися заново. Волосся стояло над головою Енеї, наче сонячна корона, коли я взяв її обличчя в долоні й цілував губи, очі, щоки, чоло, і знову губи. Ми почали потихеньку перевертатися в повітрі, відштовхуючись від гладенької теплої стіни. Стіна була така ж тепла, як шкіра Енеї. Хтось з нас відштовхнувся сильніше, і ми вдвох вилетіли в центр овального простору капсули.

Цілунки наші ставали дедалі пристраснішими. Щоразу коли хтось із нас робив рух, щоби міцніше притиснути до себе іншого, ми починали обертатися навколо невидимого центра мас. Ми перетворилися на клубок сплутаних ніг та рук, що ставав усе щільнішим і обертався все швидше. Не розриваючи обіймів, не припиняючи цілуватися, я виставив убік руку й почекав, поки вона торкнулася теплої стіни, щоби зупинити перекидання. Але цей дотик знову відштовхнув нас від увігнутої поверхні, що сяяла матовим світлом, і нас винесло на середину приміщення.

Енея на мить припинила мене цілувати й відкинула голову назад, дивлячись на мене з відстані витягнутих рук. Упродовж останніх десяти років її життя я бачив її усмішку десятки тисяч раз, думав, що знаю кожен її різновид; але ця посмішка була геть особлива — глибша, зріліша, таємничіша. А ще це була найбешкетніша з усіх посмішок, які я у неї досі бачив.

— Не рухайся, — прошепотіла вона і, легенько відштовхнувшись від моїх рук, перевернулася в повітрі.

— Енеє, — тільки й устиг промовити я, а на щось більше вже не спромігся. Я заплющив очі, забувши про все у світі, крім свого відчуття. Я відчував руки коханої у себе на ногах, відчував, як вона притягує мене до себе.

За мить її коліна обіперлися мені на плечі, а стегна м’яко торкалися моїх грудей. Я дістався заглибини на спині, притяг її ближче, моя щока ковзнула внутрішньою поверхнею її стегон. В Талієсіні в одної з кухарок була смугаста кішка. Часто вечорами я сидів сам на західній терасі, дивлячись на призахідне сонце, відчуваючи, як камені віддають денний жар, та чекаючи на Енею, щоби разом із нею коротати вечір на веранді її хатинки, розмовляючи ні про що і про все. Тоді я й бачив цю кішку, дивився, як вона повільно підбирає язичком вершки зі своєї чашки. На мить ця кішка виринула зараз у мене перед очима, але за хвилину я вже не бачив нічого, не сприймав нічого, крім тих всепоглинаючих відчуттів, що дарувала мені моя кохана, крім легкого присмаку моря, крім наших рухів, що нагадували про морський приплив, крім того вибуху почуттів, що невідворотно наростав усередині мого єства.

Скільки часу ми так плавали, я не можу сказати. Такі безмежні відчуття пожирають час, наче полум’я. Всепоглинаюча близькість звільняє від кайданів простору й часу, що їх накладає на нас усесвіт. Тільки прерогативи пристрасті, тільки непоборна потреба близькості ще повнішої, ніж ця, передостання, відраховували хвилини наших любощів.

Енея розкинула ноги ширше, відвела свої губи, але не руку. Ми знову оберталися посеред цього світла кольору сепії, і центром нашого повільного обертання були її ніжні пальці та моє збудження. Наші вологі губи зустрілися, потиск руки Енеї став відчутнішим.

— Зараз, — прошепотіла вона.

Я так і вчинив.

Якщо всесвіт і має справжню таїну, то вона тут... у цих перших секундах тепла, проникнення й повного прийняття коханої людини. Ми цілувалися знов і знов, не помічаючи нашого повільного обертання, а щедре світло посилювало наші відчуття, доходячи аж до серця. На мить я розплющив очі і встиг помітити, що волосся Енеї струменить у повітрі, наче плащ Офелії на винно-червоних хвилях. Це, дійсно, було наче кохатися в глибокому солоному морі, невагомо гойдаючись на хвилях, відчуваючи тепло коханої, наче приплив, що підіймається вище й вище, відчуваючи наші рухи такими ж мірними й вічними, як хвилі, що накочуються на білий пісок.

— Ой, — прошепотіла Енея лише через кілька секунд цієї досконалості.

Я перестав цілувати її, щоби зрозуміти, що нас розділило.

— Закон Ньютона, — прошепотів я їй у щоку.

— На кожну дію... — пошепки промовила Енея, ледь чутно розсміявшись, тримаючись за мої плечі, наче плавець, котрий зупинився перепочити.

— ...є рівна і протилежна протидія, — сказав я, посміхаючись, але вона стерла мою посмішку своїми губами.

— Знаходь рішення, — прошепотіла Енея. Її ноги з силою обхопили мої стегна й схрестилися позаду. Груди її трималися на плаву між ними, а пипки лоскотали й дражнили мене.

Потім вона відкинулася назад, знову наче плавець, тільки тепер плавець, котрий лежить на воді, руки вона розкинула, але пальці її залишилися переплетеними з моїми. Ми й далі повільно оберталися, перевертаючись, навколо нашого спільного центра мас. Так, напевно, почувається плавець, котрий осідлав дельфіна і разом із ним робить повільні кульбіти в морській глибині, пронизаній сонячним світлом. Але мене вже не цікавила граційна балістика наших любощів, лише самі любощі, лише кохання. Ми рухалися все швидше в теплому повітряному морі.

За кілька хвилин Енея відпустила мої руки, вигнулася, подавшись вперед, і, не припиняючи рухатися, вчепилася короткими нігтями мені в спину. Ми цілувалися цієї миті пристрасно, наполегливо, але тут вона відвела губи від моїх, і з них зірвався короткий неголосний крик. І тієї ж миті, коли вона скрикнула, я відчув, як вона охопила мене, зімкнулася на мені короткою, несамовитою судомою, потаємним, розділеним зі мною биттям. Мить — і настала моя черга видихнути, припасти до неї, відчуваючи власну пульсацію всередині неї, шепочучи в її солону шию, в її невагоме волосся:

— Енея... Енея... Енея... — Молитва. Єдина моя молитва тоді. Єдина моя молитва зараз.

Ми ще довго ширяли разом, хоч і стали знову двома істотами, а не однією. Ноги наші все ще були переплетені, пальцями ми все ще пестили одне одного, трималися одне за одного. Я поцілував її в шию і відчув на губах биття пульсу, наче нагадування. Вона пробіглася пальцями по моєму скуйовдженому волоссю.

Цієї миті я зрозумів, що все, що трапилося в минулому, нічого не варте. Жахи, що чекають у майбутньому, нічого не варті. Якщо щось чогось варте в цьому житті, то це дотик її шкіри до моєї, це її рука на мені, це пахощі її волосся, це її гаряче дихання на моїх грудях. Це і є саторі. Це і є істина.

Енея попливла в один із закапелків капсули й повернулася з теплим і вологим рушником. Ми по черзі обтиралися ним від поту та слідів наших любощів. Моя сорочка плавала поруч, змахуючи порожніми рукавами в потоках повітря. Енея розсміялася, не припиняючи витирати себе, і це просте дійство швидко перетворилося на щось геть інше.

— Ого! — сказала Енея, дивлячись на мене й посміхаючись. — Як це сталося?

— Закон Ньютона? — припустив я.

— Схоже на те, — прошепотіла вона. — Яка ж тоді буде реакція, якщо я зроблю... отак?

Гадаю, нас обох здивували миттєві наслідки цього експерименту.

— Ми ще маємо багато годин, перш ніж мусимо зустрічатися з іншими на кораблі-дереві, — промовила вона неголосно.

Вона щось наказала капсулі, й вигнута стіна стала цілковито прозорою. Це було так, наче ми плаваємо серед безлічі гілок та листя, де кожний листок завбільшки як вітрило, де нас однієї миті пестить сонце, а наступної — оповиває зоряна ніч, варто лише проплисти від однієї стіни капсули до іншої.

— Не нервуйся, — сказала мені Енея, — ми бачимо крізь стіни, але ззовні стіни залишаються матовими, дзеркальними.

— А як ми можемо бути впевненими? — прошепотів я, знову цілуючи її в шию, відшукуючи губами її легенький пульс.

— Гадаю, ми не можемо, доки не вийдемо та не подивимося, — зітхнула Енея. — Це різновид проблеми Девіда Юма[155].

Я спробував пригадати все, що читав із філософії в Талієсіні, згадав наші з нею дискусії щодо Берклі, Юма та Канта[156] й реготнув.

— Є й інший спосіб перевірити, — сказав я, проводячи босою ногою по її стегнах та забираючись вище.

— Це як? — промуркотіла Енея із заплющеними очима.

— Якщо нас можна бачити ззовні, — сказав я, зависнувши позаду неї, тручись об її спину і водночас притримуючи її, щоби вона не відлетіла від мене, — тут має миттєво зібратися величезна юрба Вигнанців-янголів, тамплієрів із кораблів-дерев, а також фермерів, котрі пасуть комети.

— Он як? — промугикала Енея, не розплющуючи очей. — З якого дива?

Я почав показувати їй, з якого.

Вона розплющила очі.

— О, Господи, — простогнала вона.

Я злякався, чи не шокую я її.

— Роле? — прошепотіла вона.

— Мммм? — відповів я, не зупиняючись. Я заплющив очі.

— Може, ти маєш рацію щодо прозорості капсули, — сказала вона, зітхнувши цього разу дуже глибоко.

— Мммм? — сказав я.

Вона схопила мене за вуха, облетіла кругом мене, наблизилась упритул і стиха проказала:

— Чому б нам не залишити зовнішні стіни прозорими, а дзеркальними зробити внутрішні?

Я широко розплющив очі.

— Це жарт, — прошепотіла вона й відштовхнулася від стіни капсули, потягнувши мене за собою в центральне коло теплого повітря.

Зірки сяяли навколо нас.

ЗБИРАЮЧИСЬ НА ОБІД, МИ ВДЯГЛИСЯ В ОФІЦІЙНІ ЧОРНІ КОСТЮМИ. Водночас на «Іґґдрасілі» мала відбутися й нарада. Я страшенно хвилювався від самої думки, що знаходжуся на борту одного з легендарних кораблів-дерев, і напруження трохи спало лише тоді, коли я усвідомив, що навіть не помітив, як ми перейшли з галуззя біосфери до стовбура корабля. Тільки коли сотні запрошених зібралися на платформах та у відкритих капсулах, коли корабель насправді відчалив й почав віддалятися від листя завбільшки як міста, від гілок розміром як провінції та стовбурів — як континенти, залишаючи їх позаду, я нарешті зрозумів, що ми знаходимося на борту космічного корабля й летимо разом із ним.

«Іґґдрасіль», мабуть, був десь кілометр завдовжки, може, трохи більше, рахуючи від звуженої на вершечку крони до сяючого коріння, в підніжжі якого кипіла термоядерна енергія. Під час польоту повернулася гравітація — невисока, кілька відсотків від нормальної, але й це було незвично після стількох годин невагомості. Проте орієнтуватися це допомагало, і ми великими товариствами розсілися за столами, обличчями один до одного, замість літати, намагаючись не відвернутися від співрозмовника. Я пригадав наші з Енеєю польоти в невагомості впродовж останніх кількох годин і почервонів... На багатоярусних платформах на нас чекали столи й стільці, і ще багато народу юрбилося на ажурних висячих мостиках, що поєднували платформи з розложистим гіллям, та на гвинтових сходах, що розкручувалися всередині крони, лозами обплітаючи стовбур та гілки, а деякі знайшли собі місце просто на лозах-гойдалках чи в альтанках серед листяної шапки.

Нас із Енеєю посадили за центральний круглий стіл разом з Істинним Голосом Дерева Гетом Мастіном, лідерами Вигнанців, ще двома десятками інших тамплієрів, біженцями з Тянь-Шаню й іншими. Я сидів поруч з Енеєю, ліворуч від неї. Імениті тамплієри зайняли стільці праворуч від неї. Навіть сьогодні я можу пригадати імена майже всіх, хто був за центральним столом.

Поруч із капітаном корабля-дерева Гетом Мастіном розмістилося шестеро інших тамплієрів. І серед них — Кіт Ростін, якого нам відрекомендували Істинним Голосом Зоряного Дерева, Вищим Священнослужителем М’юїра та Спікером Братства тамплієрів. Серед дюжини Вигнанців за нашим столом були Сістендж Коредвелл та Навсон Гемнім, і ще інші, не схожі на цих типових, високих та худорлявих Вигнанців: Ем Чіпета та Кент Квінкент — вони чомусь здалися мені подружньою парою — були трохи нижчі на зріст і смаглявіші, очі в них аж світилися, а між пальцями не було перетинок; Шіан Квінтана Каян, жінка чи то в сукні в облипку з яскравого пір’я, чи то вкрита пір’ям від народження, та її два партнери — Пол Урей та Морґан Боттомс, обидва у блакитному пір’ї. Ще двоє Вигнанців більш відповідали моєму уявленню про їхню расу, бо були мутантами, пристосованими для життя у вакуумі й мали на собі сріблясті гермокомбінезони.

За столом була присутня також і четвірка сенешайських алуїтів з Хеврона — ЛЛ-ЕЕ-ООНН та ОО-ЕЕААЛЛ, з якими я вже зустрічався раніше, а також ще одна пара ясно-зелених постатей — їх Енея відрекомендувала мені як АА-ЛЛООЕЕ та НН-ЕЕЛЛ ОО. Я можу тільки припускати, що всі четверо були пов’язані між собою якимись складними шлюбними стосунками.

Мені здалося, що на цьому зібранні відсутні чужосвітні Акерателі, та Енея вказала мені на місце, ближче до верхівок віття, де мікрогравітація була ще нижчою, ніж за нашим столом, і там я побачив знайомі абриси істот-пластин. Вони плавали собі серед променистого павутиння та сяй-пташок. Навіть ерґи-в’язальники, які керували захисним полем корабля-дерева, прислали своїх представників — три куби Мебіуса із дисками-трансляторами, вмонтованими в чорні матриці.

Отець-капітан де Сойя сидів ліворуч від мене, а за ним — його помічник, сержант Ґреґоріус. Поруч із сержантом знаходився полковник Федман Кассад у чорному однострої ЗС, скидаючись на голограму зі стародавньої історії Гегемонії. Сусідкою Кассада була Свиня-Громовержиця, яка трималася не менш ставно та незалежно, ніж її сусід, славетний вояк, а ще далі за нею сидів Гетсванг Нгванг Лобсанґ Тенджін Ґ’япсо Сісанванг’юр Чжангпа Мапай Дхепал Сангпо, тобто малий Далай-лама.

Решту біженців із Тянь-Шаню розсадили за іншими столами на обідній платформі, а Ломо Дондруб, Лобсанґ Самтен, Джордже та Джиґме, Кенширо, Войтек, Вікі, Кукута Кей були тут же, за головним столом. Поруч із тамплієрами сиділи А. Беттік, Рахіль і Тео Бернард.

Рахіль не зводила очей з полковника Кассада і лише вряди-годи поглядала ще на Енею, коли та починала говорити. Усі інші для неї наче не існували.

Крихітні прислужники тамплієрів, про яких Енея пошепки пояснила мені, що це екіпажні клони, подали воду та міцніші напої, і на якийсь час над столом залунало звичне дзижчання голосів — передобідня бесіда. А тоді запанувала тиша — абсолютна, наче молитовна. Коли підвівся Кіт Ростін, Істинний Голос Зоряного дерева, щоби сказати промову, інші теж піднялися зі своїх місць.

— Друзі мої, — проголосив коротун, з прикритою каптуром головою, — побратими в М’юїрі, шановні союзники-Вигнанці, розумні сестри й брати з Великого Дерева Життя, люди-біженці від Пакса, і, — Істинний Голос Зоряного Дерева вклонився, повернувшися до Енеї, — найвельмишановніша Навчителько!

Як було відомо більшості завсідників, той час, який Церква Ктиря три сторіччя тому іменувала Днями Спокути, ось-ось настане. Істинні Голоси Братства М’юїра йшли шляхами пророцтва й водночас збереження світу, чекаючи на справдження пророцтва й водночас сіючи насіння в плодючий ґрунт одкровень.

У найближчі місяці — можливо, роки — вирішиться доля багатьох рас, не тільки людської. Хоча наразі тут, між нами, є такі, хто володіє даром прозрівати майбутнє, бачити можливості, розкидані наче кості на зіжмаканому сукні часу та простору, навіть вони, ці провидці, знають, що для нас і наших нащадків не є визначеним наперед одне-однісіньке майбутнє. Події вирізняються мінливою плинністю. Майбутнє схоже на дим лісової пожежі; воно чекає на вітер конкретних подій та особистої мужності, щоби рознести іскри або попіл реальності в той чи інший бік.

Істинний Голос Зоряного Дерева знову повернувся до Енеї й вклонився.

— Вельмишановна Навчителько, ми зібралися тут сьогодні через вас. Ми знаємо від наших пророків, від тих, котрі є нашими братами і належать до інших спільнот, котрі торкнулися причинно-наслідкової субстанції, знаної як Поєднувальна Безодня, що ви — найбільша чи навіть єдина надія на примирення між Людством і Кордом, між людством та Іншими. Ми знаємо також, що часу обмаль, а вірогідність розпочати це примирення та наше звільнення, як і вірогідність практично цілковитого нашого знищення, лежать у найближчому майбутньому. Перш ніж щось вирішити, деякі з нас повинні востаннє про дещо вас розпитати. Чи погоджуєтесь ви взяти участь у цьому обговоренні? Чи прийшов час сказати про те, що має бути сказано й усвідомлено, перш ніж Вигнанці, тамплієри, підданці Пакса та відмітні від них люди не зійдуться в остаточній битві за долю людства?

— Я погоджуюсь, — сказала Енея.

Істинний Голос Зоряного Дерева сів на своє місце.

Енея підвелася. Я витяг з кишені куртки планшет із бортовим журналом.

Вигнанець Сістендж Коредвелл: Пан-Енеє, вельмишановна Навчителько, чи можете ви сказати нам, яка вірогідність того, що Біосфера, наше Зоряне Дерево, уникне знищення та нападу Пакса?

Енея: Не можу, вільний громадянине Коредвелл. І навіть якби й могла, було би помилкою з мого боку зробити це. Це не моє завдання — оцінювати вірогідності у великих епіциклах хаосу, з яких складається майбутнє. Я можу сказати напевно, що кілька наступних днів і тижнів покажуть, вистоїть Біосфера чи ні. І це залежатиме значною мірою від наших дій. А якщо можна й мені запитати... тут присутні мої друзі, котрі вперше опинилися на Зоряному Дереві, як загалом і в космосі Вигнанців. Для нашого обговорення було би корисно, якби хтось із наших господарів познайомив усіх нас із історією Вигнанців, Біосфери й інших проектів, а також із філософією Вигнанців і тамплієрів.

Вигнанка Шіан Квінтана Каян: Я із задоволенням зроблю коротку доповідь для наших нових гостей, Друже Енеє. Важливо, щоби всі, хто візьме участь у цих обговореннях, розуміли, що стоїть на кону. Усім нашим братам-Вигнанцям і тамплієрам добре відомо, що раса Вигнанців утворилася понад вісімсот років тому в десятках зоряних систем, розпорошених у всесвіті. Ще до Гіджри почалася ера експансії людства. Ембріоносці з колоністами, фахівцями в генних науках, вирушали зі Старої Землі. Переважно ці ембріоносці були суднами з досвітловими швидкостями: флотилії прямопотокових зорельотів з рушіями Бассарда, сонячні вітрильники, іонні ковші, ядерно-пульсаційні зорельоти, гравітаційні дайсонівські сфероліти, лазерні вітрильники-віддзеркалювані... хіба на кількох десятках ембріоносців, збудованих пізніше, стояли перші версії рушія Гокінґа, що дозволяли переміщуватися з надсвітловими швидкостями.

До речі, колоністи, наші пращури, мандруючи між зорями в стані холодного сну, ще глибшого за кріогенну фугу, були найкращими аРНКтистами, нанотехнологами, фахівцями з генетичної інженерії, що мала на той час Стара Земля. Їхнє завдання полягало в тому, щоби відшукати планети, придатні для проживання, та — оскільки технології тераформування ще не існувало — застосувати до мільйонів живих організмів Старої Землі, що дісталися нових світів замороженими на борту їхніх зорельотів, досягнення біоінженерії та нанотехніки і таким чином зробити їх життєздатними в нових умовах та допомогти їм адаптуватися до нових світів.

Як нам тепер відомо, лише невелика частина ембріоносців дісталася планет, придатних для життя, таких як Нова Земля, Тау Кита, Світ Барнарда. Більшість ембріоносців потрапила на планети в зоряних системах, де не можуть вижити жодні форми життя. Колоністи постали перед вибором — летіти далі, сподіваючись, що системи підтримки життєдіяльності на борту витримають ще десятиріччя польоту, або ж скористатися своєю майстерністю в галузі генної інженерії й адаптувати себе та всі ембріони з їхнього ковчега до умов, які виявилися значно суворішими, ніж це передбачалося при створенні ембріоносців.

І вони обрали саме цей шлях. Застосовуючи найпередовіші досягнення нанотехнології, науки, що на Старій Землі та в перший період Гегемонії зазнавала утисків з боку ТехноКорду, люди пристосували себе до страшенно негостинних планет, і навіть до ще менш гостинних чорних космічних просторів між планетами та зірками. За кілька століть рушій Гокінґа став доступним навіть у найвіддаленіших Роях Вигнанців, але у них уже не було потреби відшукувати нові планети. Вони відчували потребу тільки в тому, щоби продовжувати адаптуватися, щоби прокладати для всіх сиріт Старої Землі шлях адаптації до будь-яких умов, що запропонують їм будь-яка планета і сам космос.

А ця нова місія спричинила появу і нової філософії... нашої філософії, що за своєю пристрасністю майже дорівнює релігії... що будується на бажанні поширювати життя на всю галактику... на весь всесвіт. Не тільки людське життя... не тільки життя видів, притаманних Старій Землі... життя в усій його безкінечній і складній різноманітності.

Небагато з-поміж присутніх тут не знає, що кінцевою метою як Вигнанців, так і наших братів тамплієрів є не лише Біосферичний Зоряний Корабель, який ми бачимо над нами і зараз, коли ми з вами тут розмовляємо... а той день, коли повітря, вода і життя заполонять практично весь простір між Зоряним Деревом та жовтим сонцем, що горить у нас над головою.

Братство М’юїра та наші вільні Конфедерації Вигнанців хочуть тільки одного: зробити так, щоби поверхня, моря, атмосфера кожної з планет, що обертаються навколо кожної із зірок, зазеленіла життям. Ще й більш од того: ми працюємо, щоби побачити, як зазеленіє вся Галактика... як пагони потягнуться до сусідніх Галактик... наче суперструни життя.

Один із побічних наслідків цієї філософії та причина, чому Церква та Пакс хочуть нас знищити, полягають у тому, що протягом віків ми пристосовуємо людську еволюцію до потреб, які висуває перед нами довкілля. Досі ще не виникло геть відмінних і відрубних від гомо сапієнс видів; тобто кожен із нас може, якщо обидва партнери матимуть відповідне бажання, схреститися з людською істотою з Пакса чи тамплієром. Але розбіжності наростають, генетичне роз’єднання поширюється. Уже зараз існують такі форми людства в спільноті Вигнанців, що межують з новим біологічним видом людини... І ці відмінності передаються генетично нашим нащадкам.

Цього Церква не може стерпіти. Ось чому ми приречені на цю жахливу війну, яка вирішить, чи людство повинно назавжди залишитися тільки одним видом, чи наш шлях до різноманітності всесвіту триватиме й надалі.

Енея: Дякую, вільна громадянко Шіан Квінтана Каян. Я впевнена, що моїм друзям, новачкам у космосі Вигнанців, ваша оповідь пригодиться, та й усім нам також корисно згадати хід подій, перш ніж ухвалювати винятково важливі рішення. Чи хтось ще бажає взяти слово?

Далай-лама: Друже Енеє, у мене і коментар, і запитання до вас. Запропоноване Паксом безсмертя спокусило навіть мене; настільки, що я на якусь мить замислився, чи не перейти мені у їхню християнську віру. Усі ми любимо життя, бо це найяскравіша з нитей, що всіх нас поєднує. Чи можете ви пояснити нам, чому хрестоформа є для нас злом? І я повинен зауважити: той факт, що вона є симбіонтом чи паразитом, не робить її абсолютно неприйнятною для мене, втім, як і для багатьох інших. У наших тілах мешкають багато живих організмів: наприклад, бактерії в нашому травному каналі, які харчуються за наш рахунок, але без них наше життя було би неможливим... Друже Енеє, що таке ця хрестоформа? І чому ми повинні її цуратися?

Енея (на якусь мить заплющує очі, зітхає і знову розплющує їх, дивлячись на хлопчика): Ваша Святосте, хрестоформа народилася з відчаю, який охопив ТехноКорд, коли Міна Ґледстон здійснила атаку на нього в останні години перед Падінням Порталів.

ТехноКорд, як ми обговорювали з вами на попередніх форумах, існує та мислить лише як паразит. У цьому сенсі людство давно є симбіотичним партнером Корду. Наші технології створюються за задумом Корда, і він же обмежує їхній розвиток. Форми нашого суспільного ладу створювалися, змінювалися та руйнувалися відповідно до планів Корду, залежно від страхів Корду. Наше існування як людства значною мірою визначалося й визначається нескінченною боротьбою страху та паразитизму всередині сутностей Корду.

Після Падіння, після втрати Кордом контролю над Гегемонією, який він здійснював через інфосфери та портали, після втрати Кордом своїх найбільших комп’ютерних потужностей — можливість безпосередньо паразитувати на мільярдах людських мізків у мить переходу людей крізь Поєднувальну Безодню, крізь так звані портали телепортації, ТехноКорду довелося шукати нові засоби експлуатувати людство. І знайти їх він змушений був швидко.

От звідки взялася хрестоформа. Це нанотехнологія у найвитонченішій та найзгубнішій формі.

Там, де наші друзі Вигнанці застосовують передову генну інженерію разом із елементами нанотехнологій, щоби таким чином просунути життя у всесвіті, Технокорд застосовує хрестоформу, щоби розвивати й надалі свій гіперпаразитизм.

Кожна хрестоформа складається з мільярдів наноелементів, з’єднаних з Кордом, кожний із яких контактує з іншими хрестоформами та з Кордом завдяки тому, що використовує Поєднувальну Безодню, використовує жахливим, абсолютно неприпустимим чином. ТехноКорд дізнався про Безодню тисячу років тому і майже весь цей час використовує її, а насправді — зловживає нею. Так званий рушій Гокінґа протинав діри в Безодні. Потім з’явилися портали, які просто розривали тканину Безодні. Інформаційна метасфера, інспірована Кордом, і лінії миттєвого зв’язку «світло+» крали інформацію з Поєднувальної Безодні у спосіб, що осліпляв цілі раси, руйнував тисячоліття спогадів. Але саме хрестоформа стала для Корду знаряддям найцинічнішої та найжахливішої наруги над середовищем Безодні.

Більшість із нас сприймає хрестоформу як диво не завдяки її здатності відновлювати життя в тій чи іншій формі — уже сотні років наука пропонує те саме у різних варіантах, а завдяки її здатності відновлювати особистість і спогади померлої людини. Зважаючи на те, що для цього потрібно зберігати інформацію в обсязі від б¹⁰ до б²³ байтів для кожного воскреслого, хрестоформа, дійсно, здається справжнім дивом. Ті з верхівки Церкви, кому відома таємна роль Корду в усіх воскресіннях, приписують ці разючі, неймовірні комп’ютерні можливості тому потенціалу комп’ютерної пам’яті, якою нібито володіє Корд.

Але Корд не має нічого подібного. Насправді навіть тоді, коли Абсолюти найінтенсивніше працювали над створенням Абсолютного Інтелекту, що аналізував би всі змінні величини, жоден Штінт, чи навіть ланцюг Штінтів, не мав достатньої потужності для зберігання інформації, потрібної для того, щоби записати особистість хоча б однієї людини та її воскресити. Окрім того, якби в Корду і була необхідна пам’ять, він ніколи не мав би енергії, необхідної для перебудови всіх атомів та молекул у тій точно визначеній сутності, якою є тіло кожної людини, а надто — відтворення неймовірно складного візерунка імпульсів, що визначає людську індивідуальність.

Воскресити людину для Корду було й залишається неможливим.

Тобто це було б неможливим, якби Корд не продовжував розоряти Поєднувальну Безодню, це позачасове, міжзоряне середовище, де зберігається пам’ять та емоції всіх рас, наділених розумом.

Що Корд і робить без будь-якого сорому. Саме Поєднувальна Безодня зберігає в собі індивідуальності всіх людей, котрі носять хрестоформу, у вигляді фронту хвиль... а сама хрестоформа — лише породжений Кордом нанотехнічний пристрій, що передає інформацію.

Але кожного разу, коли відбувається воскресіння однієї людини, якісь частини тисяч інших особистостей стираються із постійної пам’яті, якою і є Поєднувальна Безодня. Ті з вас, хто прийняв моє причастя, хто вивчив мову мертвих і мову живих, хто зробив спробу почути музику сфер, хто готується зробити перший крок крізь Поєднувальну Безодню, ті розуміють, наскільки жахливим є цей вандалізм. Він повинен припинитися. Я повинна його зупинити.

(Енея на довгу мить стуляє повіки, потім розплющує очі й продовжує):

Але це не єдине зло, яке несе із собою хрестоформа.

Повторюю, Штінти Корду є паразитами. Вони не можуть припинити паразитувати. Окрім здійснення контролю над людством через Церкву, а якщо це чомусь стане неможливим, безпосередньо діючи на людей, завдаючи їм болю через хрестоформи, є ще одна причина, чому Штінти запропонували людству воскресіння за допомогою цих паразитів-хрестоформ.

Після Падіння порталів вичерпався потік нейронів людського мозку в інфосферу Корду, потрібний їм для створення свого Абсолютного Інтелекту. Без цього шахрайства з телепортацією, завдяки якому Корд п’явками присмоктувався до мізків людей, без шансів цупити життя нейронів та фронти стоячих хвиль у їхніх носіїв — людей, без змоги під’єднувати розум людей до паралельних обчислювальних машин, проекту Абсолютного Інтелекту настав кінець. А завдяки хрестоформі знову поновилося паразитування на людському розумі.

Але тепер воно полягає не просто в паралельному під’єднанні мільярдів людських розумів на користь Корду. Багато віків тому, у двадцятому сторіччі нашої ери, вчені, котрі досліджували нервові системи, створені з кремнієвих комп’ютерних елементів, тих, що передували Штінтам, зробили відкриття: виявляється, найкращий спосіб підштовхнути нервову систему до творчості полягає в тому, щоби її вбити. У секунди вмирання, точніше, в останні наносекунди свого розумного чи майже розумного існування лінійні, переважно бінарні процеси нервової системи виходять за власні межі, стають неймовірно креативними, звільняючись від обмежень бінарних обчислень.

Комп’ютерне моделювання бойових дій наприкінці двадцятого сторіччя дало приклади неочікуваних, але надзвичайно креативних рішень, які видавав вмираючий штучний мозок. Ще дуже примітивний Штінт, який не міг вважатися розумним, у ході з модельованої битви на морі раптом вирішував потопити власні підбиті кораблі, щоби дати змогу урятуватися решткам своєї флотилії. Тобто дух креативності, дух геніальності найяскравіше виявлявся у мить вмирання нервової системи.

Корду ж завжди бракувало такої креативності. За своєю суттю він зберіг лінійну, послідовну структуру центральних процесорів, а до неї додалася лише ментальність всепоглинаючого виняткового паразитизму.

Але завдяки хрестоформам Корд знайшов джерело практично необмеженої креативності у тій частині людства, що цю хрестоформу прийняла. Тепер усе, що потрібно Кордові для каталізу творчості — це смерть великих частин нервової системи. І людство постачає Корду цей каталізатор у великій кількості.

Штінти Корду ширяють, наче вампіри, чекаючи нагоди поживитися мозком людини у мить вмирання, висмоктуючи кістковий мозок креативності з ментальних людських кісток. А коли кількість смертей зменшується нижче потрібного рівня або коли потреба Корду в творчих рішеннях зростає, Корд організовує кілька мільйонів додаткових смертей.

Трапляються незрозумілі катастрофи. Здоров’я людини уже не те, що кілька століть тому. Зростає кількість смертей від раку, захворювань серця й інших хвороб. Існують і ще вигадливіші засоби отримати збільшення смертності. Навіть попри встановлений Паксом мир у міжзоряній імперії людства зростає кількість насильницьких смертей. З’являються нові види смерті. Кораблі-Архангели — це тільки початок. Смерть — це дешевий товар для християн, котрі відроджуються знову. Але для Корду це багатюще джерело зорганізованої ним же креативності.

Ось що таке хрестоформа.... Ось, на мою думку, хоча б одна із причин, щоби видалити ці штуковини з людського тіла та з людської душі. (Енея закінчує говорити, але ніхто не порушує мовчання. Листя на кораблі-дереві шелестить під легеньким циркулюючим вітерцем. Здається, що сотні людських чи людиноподібних істот на усіх цих платформах, гілках, мостиках, сходах дивляться на Енею не тільки не відводячи очей, а навіть не кліпаючи. Нарешті лунає один голос, гучний і твердий...)

Отець-капітан де Сойя: Я й досі ношу комірець і виконую обітниці священика католицької церкви. Чи залишилася якась надія для моєї Церкви... не Церкви Пакса, що перебуває під контролем ТехноКорду та грішних чоловіків і жінок... а для Церкви Ісуса Христа та сотень мільйонів тих, котрі сповідують Його слово?

Енея: Федеріко... Отче де Сойя... відповідь на це питання шукати вам. Вам і таким вірним, як і ви. А я можу лише сказати, що сьогодні мільярди чоловіків та жінок, деякі з них мають на собі хрестоформу, більшість — ні, прагнуть повернутися до Церкви, яка займається духовними питаннями, вченням Христа та порухами людської душі, а не нав’язує їм фальшиве воскресіння.

Тамплієр Гет Мастін: Преподобна Навчителько, якщо ви дозволите мені повернути нашу розмову від питань космологічних і теологічних до особистих і дріб’язкових...

Енея: Нічого з того, про що ви говоритимете, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін, жодним чином не може бути дріб’язковим.

Тамплієр Гет Мастін: Я був одним із прочан на Гіперіоні разом із вашою матір’ю, преподобна Навчителько.

Енея: Вона часто згадувала вас, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін.

Тамплієр Гет Мастін: У такому разі ви знаєте, що Князь Болю... Ктир... прийшов до мене, коли прочани переправлялися буєром через Трав’яне море і переніс мене в інший час та інше місце... точніше, в цей час і в це місце.

Енея: Так.

Тамплієр Гет Мастін: І з моїх бесід з вами та з моїми побратимами з Братства М’юїра я зрозумів, що мені судилося послужити М’юїру і ділу Життя в цій епосі, як це було провіщено багато сторіч тому нашими власними провидцями, здатними зазирнути до Поєднувальної Безодні. Але цими днями, попри зусилля моїх Братів та моїх друзів Вигнанців, я дізнався про існування епічної поеми Мартіна Силена й знайшов примірник «Пісень»...

Енея: Мені дуже шкода, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін. Мій дядько Мартін написав свій твір, намагаючись розповісти все, як він знав, але його знання були неповними.

Тамплієр Гет Мастін: Але, преподобна Навчителько, в «Піснях» стверджується, що прочани... і мій друг полковник Кассад підтверджує, що так усе й було... що вони тоді знайшли мене на Гіперіоні, і незабаром після цього я помер...

Енея: Це є правдою в контексті «Пісень», але...

Тамплієр Гет Мастін (підносячи руку вгору, щоби зупинити мою подругу): Мене турбує не неминучість мого повернення крізь час до тієї прощі на Гіперіоні, і не моя неминуча смерть, преподобна Навчителько. Я розумію, що це одне із можливих моїх майбуттів... хай яке вірогідне чи бажане. Я хотів би з’ясувати, чи правдиво передав мої останні слова в своїх «Піснях» старий поет. Чи правда, що перед смертю я вигукнув: «Я — Істинний Обраний. Я мушу направляти Дерево Болю в час Останньої Спокути»?

Енея: Так кажуть «Пісні», Істинний Голосе Дерева Гете Мастін.

Тамплієр Гет Мастін (посміхаючись під каптуром): І час цей наближається, чи не так, преподобна Навчителько? І ви використаєте «Іґґдрасіль» як Дерево Болю для нашої Спокути, як стверджують пророцтва?

Енея: Я так і зроблю, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін. Не мине й кількох стандартних днів, як я вирушу виконати цю Спокуту. І зараз я офіційно прошу вас дозволити мені скористатися «Іґґдрасілем» як знаряддям подорожі та як знаряддям Спокути. Багатьох з-поміж тих, хто знаходиться сьогодні серед нас, я запрошу супроводжувати мене в цій останній подорожі. А зараз я з дотриманням усіх формальностей прошу вас, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін, упродовж цієї подорожі взяти на себе обов’язки капітана корабля-дерева «Іґґдрасіль», яке віднині й назавжди буде відоме як Дерево Болю.

Тамплієр Гет Мастін: Я офіційно приймаю ваше запрошення та погоджуюсь бути капітаном корабля-дерева «Іґґдрасіль» під час місії Спокути, о преподобна Навчителько. (На кілька хвилин зависає мовчання).

Майстер Джіґме Норбу: Енеє, у нас із Джордже є запитання.

Енея: Так, Джіґме.

Майстер Джіґме Норбу: Ви розповіли нам про тихий геноцид ТехноКорду на таких планетах, як Хеврон, Кум-Ріяд та інші. Ну, може, це й не зовсім геноцид, бо населення занурене у стан сну, що нагадує смерть, але там відбулося жахливе викрадення людей.

Енея: Так.

Майстер Джіґме Норбу: Невже це ж сталося з нашим дорогим Тянь-Шанем, із Небесними Горами, Енеє?! Невже наших друзів і наших рідних приголомшили цим жезлом смерті Корду і переправили до якогось із лабіринтових світів?!

Енея: Так, Джіґме, мушу з болем сказати, що це сталося. Тіла перевозять на інші планети навіть у цю мить, коли ми розмовляємо.

Куку Се: Чому? Навіщо вони викрадають мешканців цих планет? Євреї, мусульмани, індуси, атеїсти, марксисти... а тепер дотяглися ще й до нашого прекрасного буддистського світу! Невже Пакс вирішив знищити всі інші віри?

Енея: Для Пакса та Церкви мета полягає саме в цьому, Куку. З ТехноКордом все не так просто. Якщо нехристиянські мешканці цих планет не носять на собі хрестоформу, Корд не може використовувати цих людей у своїй нервовій мережі, побудованій на смертях. Але, зберігаючи мільярди цих людей в стані несправжньої смерті, Корд може використовувати їхній мозок у своїй велетенській нервовій системі, що працює паралельно. Це взаємовигідна оборудка — Церква, що бере на себе значну частину депортації, більше не боїться загрози з боку тих, хто не поділяє її вчення, а Корд, який забезпечує сон-смерть та опікується складуванням тіл в Лабіринтах, отримує нові й нові ланки до своєї схеми Абсолютного Інтелекту.

Майстер Джордже Тцаронґ: Значить, для них нема надії? Чи можемо ми щось зробити, аби допомогти нашим друзям?

Вигнанець Навсон Гемнім: Прошу вибачити мене за втручання, пан-Тцаронґе, пан-Енеє, але треба пояснити нашим друзям, що коли прийде час Роям Вигнанців та їхніх союзників тамплієрів здійснити атаку на Пакс, нашим першим завданням буде звільнити численні лабіринтові світи, де нагромаджені німотні купи людей, і спробувати цих людей оживити.

Дорджі Памо (голосно): Оживити? Як це можна зробити? Хіба хтось може їх оживити?

Енея: Це можна зробити, якщо нанести удар просто по ТехноКорду.

Ломо Дондруб: А де шукати ТехноКорд, Енеє? Скажи мені, і я вирушу туди негайно, і зустрінуся в бою з усіма цими боягузливими Штінтами.

Енея: Справжнє місце перебування ТехноКорду — це найбільший секрет Штінтів з того часу, як його елементи покинули Стару Землю тисячу стандартних років тому, Ломо. Відтоді вони приховують своє фактичне, фізичне місцезнаходження... ця втаємниченість є їхнім найкращим захистом від господарів, які можуть захотіти розправитися зі своїми паразитами.

Полковник Федман Кассад: Виконавча директриса Міна Ґледстон була впевнена, що Корд перебуває в шпаринах середовища порталів телепортації... наче невидимі павуки у незримому павутинні. Саме тому вона санкціонувала смертебомбування мережі космічних порталів телепортації. Щоби вдарити по Корду. Вона помилялася? Телепорти знищили даремно?

Енея: Вона помилялася, Федмане. Фізично Корд не знаходився в середовищі порталів... адже вони належать тканині Поєднувальної Безодні. Але портали були зруйновано недарма. Це позбавило Корд середовища, у якому він міг паразитувати на людському розумі, а ще змусило замовкнути частину їхньої інфомегасфери.

Ломо Дондруб: Послухай, Енеє, але тобі відомо, де знаходиться Корд?

Енея: Гадаю, що так.

Ломо Дондруб: То скажи нам, щоби ми могли напасти на них, озброєні зубами, нігтями, кулями та плазмовою зброєю!

Енея: Зараз я цього не скажу, Ломо. Не скажу, поки не буду впевнена. Окрім того, на Корд немає сенсу нападати, використовуючи фізичну зброю, і проникнути до нього фізичні сутності не можуть.

Полковник Федман Кассад: То вони знову неприступні для наших атак? З ними не можна боротися?

Енея: Ні, вони не є неприступними, і з ними можна боротися. Якщо мені це суджено, я сама атакую фізичне втілення Корду. Хоча, правду кажучи, ця атака вже розпочалася, і розпочалася в такий спосіб, який, як я сподіваюся, стане очевидним пізніше. Але я можу пообіцяти вам, що нападу на Штінтів у їхньому лігві.

Полковник Федман Кассад: Пан-Енеє, дитино Брон Ламії, чи можу я поставити запитання, що стосується моєї власної долі й мого майбутнього?

Енея: Я спробую відповісти, полковнику, попри моє небажання обговорювати такі невизначені питання, як наше майбутнє.

Полковник Федман Кассад: Небажання чи ні, дитино, а я гадаю, що заслуговую на відповідь на це питання. Я теж читав ці кляті «Пісні». У них ідеться про те, начебто я пішов за примарою Монетою в майбутнє... і там бився з Ктирем, намагаючись не дати йому вбити решту пілігримів. Так і сталося... кілька місяців тому я опинився тут. Монета зникла, але повернулася, і повернулася молодшою, ніж була, і тепер називає себе Рахіль Вайнтрауб. Але «Пісні» ще кажуть, що я незабаром зійдуся в жахливій битві з легіонами Ктирів, помру і мене поховають у щойно побудованому Кришталевому Моноліті, одній із Гробниць часу на Гіперіоні, де моє тіло подорожуватиме назад у часі, а Монета мене супроводжуватиме. Як таке може бути, пан-Енеє? Чи, може, я потрапив не в той час? Або не в те місце?

Енея: Полковнику Кассад, друже і захиснику моєї матері та решти пілігримів, будьте впевнені, що все відбувається згідно з планом, хай який він буде. Дядько Мартін написав свої «Пісні», опираючись на одкровення, дароване йому. Він не знав усіх подробиць вашого життя... і мого також. Насправді йому було відкрито дуже мало з того, що він не бачив безпосередньо.

Можу сказати вам, полковнику Кассад: бій з Ктирем — реальність, хай хоч як метафорично подана. Одне з можливих майбуттів для вас полягає в тому, що ви загинете в битві з Ктирем... з багатьма схожими на Ктиря воїнами... і вас покладуть у Кришталевому Моноліті після похорону, як і слід ховати героя. Але якщо це навіть справдиться, до цього ще має минути багато років і відбутися багато інших битв. А цими днями, місяцями, роками і десятиріччями для вас є важливі завдання. Я запрошую вас приєднатися до мене на «Іґґдрасілі», коли вирушу на ньому за три дні... це й буде першим кроком до тих битв.

Полковник Федман Кассад (посміхаючись): Але ти ухилилася від відповіді, пан-Енеє. Чи можу я запитати: на твоєму Дереві Болю буде Ктир, коли воно вирушить за три стандартні дні?

Енея: Гадаю, він там буде, полковнику Кассад.

Полковник Федман Кассад: Ти не розповіла нам сьогодні, пан-Енеє, що таке цей Ктир... звідки він насправді приходить... яка його роль у тій грі, що триває вже сторіччя й триватиме у сторіччях наступних.

Енея: Це так, полковнику. Я нікому сьогодні тут про це не казала.

Полковник Федман Кассад: А ти колись комусь казала про це, дитино?

Енея: Ні.

Полковник Федман Кассад: Але ти знаєш, звідки взявся Ктир.

Енея: Так.

Полковник Федман Кассад: Розповіси нам, дитино Брон Ламії?

Енея: Я би воліла цього не робити, полковнику.

Полковник Федман Кассад: Але зробиш, якщо тебе запитають ще раз, чи не так? Принаймні даси відповідь на мої прямі запитання?

Енея (мовчки киває... я бачу сльози на її очах).

Полковник Федман Кассад: Ктир уперше з’являється в тому віддаленому майбутньому, у якому я насправді б’юся з ним, як кажуть «Пісні», чи не так, пан-Енеє? У тому майбутньому, в якому Корд виходить на своє останнє відчайдушне протистояння зі своїми ворогами?

Енея: Так.

Полковник Федман Кассад: І цей Ктир... є... буде... конструктом, так? Створеною річчю? Річчю, яку створив Корд?

Енея: Ви точно формулюєте.

Полковник Федман Кассад: Він буде дивовижною сумішшю технологічних досягнень Корду, енергії Поєднувальної Безодні й особистості реальної людини, переробленої в кібрида, чи не так, пан-Енеє?

Енея: Так, полковнику. Він поєднуватиме в собі все це і ще багато іншого.

Полковник Федман Кассад: І цей Ктир буде створений Кордом, але він стане слугою й аватаром інших... сил... сутностей. Це так?

Енея: Так.

Полковник Федман Кассад: А якщо казати по правді, Енеє, чи ти погодишся, що Ктир буде пішаком обох сторін... всіх сторін... у цій війні за душу людства... цій війні, що стрибає в часі, наче чотиривимірна шахова партія?

Енея: Так, полковнику... лише не пішаком. Конем, можливо.

Полковник Федман Кассад: Добре, хай буде кінь. І цей кібрид, пов’язаний із Поєднувальною Безоднею, створений за допомогою аРНК-мистецтва, ДНК-інженерії, досягнень нанотехніки, шаховий кінь чи рицар... князь... він базується на особистості одного воїна, чи не так? Можливо, свого супротивника в цій тисячолітній війні?

Енея: Вам конче треба знати це, полковнику? Немає гіршого пекла, ніж бачити в подробицях...

Полковник Федман Кассад (стиха): Власне майбутнє? Власну Смерть? Власну долю? Я знаю це, Енеє, донько мого друга Брон Ламії. Я знаю, що ти несеш на собі тягар такого знання, такого бачення з того часу, коли ти ще й не народилася... з того часу, коли ми з твоєю матір’ю перетинали моря й гори Гіперіона, щоби зустрітися, як ми гадали, зі своєю долею в обличчі Ктиря. Я знаю, як важко це було для тебе, Енеє, дівчинко... важче, ніж ми можемо собі уявити. Ніхто з нас не ніс на собі такий тягар. Але, попри це, я хочу знати цю частину моєї власної долі. І, гадаю, роки мого служіння, моєї участі в цій війні, минулі роки й ті, які ще попереду, дають мені право знати відповідь. Ктир базується на особистості однієї людини, одного воїна?

Енея: Так.

Полковник Федман Кассад: На моїй особистості? Після того, як я загину в бою, елементи Корду... чи інші сили... вбудують мою волю, мою душу, моє «я»... в цього... в монстра... і відішлють його назад у часі разом із Кришталевим Монолітом?

Енея: Так, полковнику. Частини вашої особистості... але тільки частини її будуть інкорпоровані в живу машину, що зветься Ктир.

Полковник Федман Кассад (сміючись): Але й я житиму, щоби перемогти його в битві?

Енея: Так.

Полковник Федман Кассад (сміючись ще голосніше, причому сміх його здається щирим і невимушеним): Клянусь Богом... Аллахом Всемогутнім... Якщо всесвіт має якусь душу, то ця душа — іронія. Я вбиваю свого ворога, з’їдаю його серце, і ворог стає мною... і я стаю ним. (На кілька хвилин зависає мовчання. Я бачу, що корабель-дерево «Іґґдрасіль» розвернувся і ми знову наближаємося до вигнутої поверхні Біосферного Зоряного Дерева).

Рахіль Вайнтрауб: Подружко Енеє, дорога Вчителько, всі роки, коли я слухала, як ти вчиш нас, і вчилася від тебе, мені не давала спокою одна загадка.

Енея: Що це за загадка, Рахіле?

Рахіль Вайнтрауб: Крізь Поєднувальну Безодню ти чула і зараз чуєш голоси Інших... розумних рас за межами нашого простору та часу, чиї спогади та особистості резонують у середовищі Безодні. Причастившись твоєї крові, деякі з нас навчилися чути відлуння цих голосів... шепіт... Левів, Тигрів та Ведмедів, як дехто їх називає.

Енея: Ти одна із моїх найкращих учениць, Рахіле. Одного дня ти зможеш чути ці голоси ясно. Так само ти навчишся чути музику сфер і зможеш зробити перший крок.

Рахіль Вайнтрауб (хитаючи головою): Моє питання полягає в іншому, подружко моя Енеє. Для мене таїною є присутність у космосі людей Спостерігача, чи Спостерігачів, посланців цих... Інших... цих Левів, і Тигрів, і Ведмедів... з метою вивчати людство та звітувати перед цими віддаленими расами. Присутність цього Спостерігача... чи цих Спостерігачів... це правдивий факт?

Енея: Так.

Рахіль Вайнтрауб: І вони могли набути вигляду людини, або Вигнанця, або тамплієра?

Енея: Спостерігач, або Спостерігачі не перевертні, Рахіле. Вони вирішили з’явитися серед нас, набувши певну смертну форму... це правда... достоту так само, як мій батько був смертним, хоч і народився кібридом.

Рахіль Вайнтрауб: І цей Спостерігач, а може, й Спостерігачі спостерігають за нами віками?

Енея: Так.

Рахіль Вайнтрауб: А цей Спостерігач... чи ці Спостерігачі... присутні сьогодні тут, серед нас, на цьому кораблі чи за цим столом?

Енея (вагається): Рахіле, буде краще, якщо на це питання я зараз не відповідатиму. Знайдуться такі, що тієї ж миті вб’ють такого Спостерігача, щоби захистити Пакс або те, що, на їхню думку, складає суть людства. Навіть визнаючи, що такий Спостерігач існує, я наражаю його на велику небезпеку. Мені шкода... Я обіцяю тобі, що... що на цю загадку буде відповідь у недалекому майбутньому, і ми дізнаємося, хто цей Спостерігач, чи Спостерігачі. Дізнаємося не від мене, а від нього самого, чи від них самих.

Тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін: Брати з Братства М’юїра, шановні союзники-Вигнанці, вельмишановні гості-люди, преподобна Навчителько... ми закінчимо цю дискусію іншим часом і в іншому місці. Я вважаю, що всі ми погоджуємось на прохання пан-Енеї надати їй корабель-дерево «Іґґдрасіль» для того, щоби вирушити на ньому в космос Пакса за три дні. Таким чином, якщо нам пощастить і якщо нам вистачить мужності, здійсниться стародавнє пророцтво тамплієрів про Дерево Болю і Час Спокути для всіх нащадків Старої Землі. Зараз пропоную закінчити наш обід та поговорити про інші речі. Формальна нарада переноситься, а короткий час, упродовж якого ще триватиме наша зустріч, має бути присвячений дружній бесіді, бенкетуванню і таїнству справжньої кави, з тих бобів, пращури яких колись росли на Старій Землі... у нашому спільному домі... на нашій милій Землі.

Нараду відкладено. Я сказав.

ПІЗНІШЕ ЦЬОГО Ж ВЕЧОРА в теплому освітленні нашої кімнатки ми з Енеєю знову кохалися, розмовляли про особисте і, незважаючи на пізній час, вечеряли ще раз: вино, вівцекозячий сир і свіжий хліб. Енея на хвилинку вийшла до комірчини, що слугувала їй за кухню, і повернулася з двома кришталевими келихами, наповненими вином. Протягуючи мені один із них, вона сказала:

— Ось, Роле, коханий, візьми це і пий.

— Дякую, — відповів я бездумно і вже почав підносити келих до губ. І нараз я помертвів: — Це... ти...

— Так, — сказала Енея. — Це причастя, яке я так довго не давала тобі. Тепер ти можеш випити, якщо забажаєш. Але ти не мусиш робити цього, коханий. Якщо ти вирішиш відмовитися, я не кохатиму тебе менше.

Дивлячись їй просто в очі, я випив вино до краплі. На смак воно було, як звичайне вино.

Енея плакала. Вона відвернулася й дивилася вбік, але я встиг помітити сльози на її прекрасних темних очах. Я підхопив її на руки, і ми разом попливли в теплому світлі, наче в материнській утробі.

— Мала? — промовив я пошепки. — Щось не так? — Я відчув укол у серце, коли подумав, що вона зараз думає про іншого чоловіка у своєму минулому, про шлюб, про дитину... Вино спричинило легке запаморочення й нудоту. А може, не вино було тому причиною.

Вона похитала головою:

— Я кохаю тебе, Роле.

— А я кохаю тебе, Енеє.

Вона поцілувала мене в шию та притулилася сильніше.

— За те, що ти зробив щойно, заради мене, в моє ім’я, тебе розшукуватимуть і переслідуватимуть...

Я витиснув із себе смішок.

— Агов, дитино, мене розшукують і переслідують з того першого дня, коли ми осідлали килим-літун і втекли разом із Долини Гробниць часу. Нічого нового не станеться. Я би шкодував, якби Пакс припинив ганятися за нами.

Вона не посміхнулася. Я відчував, як її сльози стікають мені по горлу та грудях, коли вона притулилася до мене ще щільніше.

— Ти будеш першим серед тих, хто пішов за мною, Роле. Ти будеш очолювати боротьбу десятки років. Тебе поважатимуть і ненавидітимуть, тобі коритимуться й тебе зраджуватимуть... з тебе захочуть зробити бога, любий.

— Лайно собаче, — прошепотів я в її волосся. — Ти знаєш, що я не лідер, мала. Я нічого не зробив, просто йшов за тобою всі ті роки, відколи ми знаємо одне одного. Чорт забирай... майже весь час я просто намагався не відставати.

Енея підняла обличчя до мене.

— Ти був моїм Обраним, перш ніж я народилася, Роле Ендіміон. Коли мене не стане, ти продовжиш за нас двох. Ми обоє будемо жити в тобі...

Я поклав свій важкий палець їй на губи. Я осушував губами сльози на її віях і щоках.

— Не хочу нічого чути про те, що когось не стане, що хтось із нас залишиться самотувати, — обірвав я її. — У мене є простий план — залишитися з тобою назавжди... бути разом повсюди... розділити все з тобою. Що станеться з тобою, станеться і зі мною, мала. Я кохаю тебе, Енеє.

Ми кружляли разом у теплому повітрі. Я гойдав її на руках, наче дитину.

— Так, — прошепотіла вона, із силою притискаючись до мене. — Я кохаю тебе, Роле. Разом. Час. Так.

Ми припинили цю розмову. Наші цілунки мали присмак її солоних сліз та вина. Ми кохалися ще кілька годин, потім разом ковзнули в сон, плаваючи, обійнявшись, наче дві морські істоти, наче одна дивовижно складна морська істота, що її гойдають теплі та дружні припливні хвилі.

26

Наступного дня ми взяли корабель Консула й полетіли на ньому до сонця.

Я прокинувся, очікуючи відчути якесь таке просвітлення, миттєве саторі від вина причастя чи хоча би глибше зрозуміти всесвіт, а ще краще — відчути себе всезнаючим і всемогутнім. Натомість я прокинувся з повним сечовим міхуром і легким головним болем, зате з приємними спогадами про минулу ніч. Енея прокинулася раніше за мене, і коли я вийшов з туалетного закапелка, вона зустріла мене з гарячою кавою в тубі, з фруктами під скляною накривкою та свіжими, ще теплими булочками.

— Кожного ранку на такий сервіс можеш не сподіватися, — сказала вона з усмішкою.

— Домовилися, мала. Завтра сніданок за мною.

— Омлет? — поцікавилася вона, протягуючи мені тубу з кавою.

Я відкрив герметичну накривку, вдихнув аромат і, натиснувши на тубу, зробив обережний ковток, щоби кулька гарячої кави не обпекла мені губи.

— Звісно, — сказав я. — Усе, що забажаєш.

— Якщо тобі пощастить знайти яйця, — сказала вона, на змиг ока проковтнувши свою булочку. — Тут, на Зоряному Дереві, усе в порядку, але з курми сутужно.

— Шкода, — сказав я, дивлячись крізь прозору стінку капсули. — Адже тут стільки місця для сідал. — Я перейшов на серйозніший тон: — Мала, щодо того вина... Минуло вісім стандартних годин, а...

— ...ти не відчуваєш жодних змін, — завершила Енея. — Гм-м-м, боюся, ти один із тих рідкісних екземплярів, на кого магія не діє.

— Правда? — Мабуть, у моєму голосі пролунала тривога, а може, полегшення, бо Енея похитала головою.

— Добре, добре, жартую. Повинно минути біля двадцяти чотирьох стандартних годин. Ти відчуєш. Обіцяю.

— А якщо ми будемо саме... ну... зайняті... чимось таким... коли це станеться? — сказав я й виразно зарухав бровами для більшого ефекту. Цей рух змусив мене трохи відлетіти від стола з липучою поверхнею.

Енея зітхнула.

— Вгамуйся, доки я твої брови не пришпилила на місце.

— М-м-м, — вишкірився я над тубою з кавою, — мені подобається, коли ти погрожуєш.

— Поквапся, — кинула Енея, ставлячи свою тубу у звукову мийку, а скатертинку кидаючи до рециркулятора.

Я продовжував з насолодою жувати булочку та милуватися неймовірною панорамою крізь стіну капсули.

— Поквапитися? Чому? Хіба ми кудись вирушаємо?

— У нас зустріч на кораблі, — пояснила Енея. — На нашому кораблі. А потім ми маємо повернутися й простежити, як тривають останні приготування на «Іґґдрасілі» до відльоту наступного вечора.

— Навіщо влаштовувати зустріч на кораблі? — не зрозумів я. — Хіба там буде не тісно порівняно з іншими місцями?

— Побачиш, — сказала Енея. Вона натягла на себе блакитні штани для нульової гравітації, що затягувалися на колінах, і заправила в них білу сорочку з кількома кишенями на липучках. На ногах у неї були сірі капці. Я ж звик переміщатися всіма цими капсулами та платформами босоніж.

— Поквапся, — повторила вона. — Корабель стартує за десять хвилин, а до капсули-дока нам ще пурхати й пурхати тим лозинням.

НАРОДУ НАБИЛОСЯ ТАКИ ВЩЕРТЬ. І ХОЧА ВНУТРІШНЄ захисне поле утримувало гравітацію на рівні однієї шостої від нормальної величини, після невагомості я почувався так, наче потрапив на Юпітер. Було дивно знаходитися на одному рівні з усіма присутніми, у тісняві, коли над головами марнувалося стільки вільного місця. На борту корабля Консула в приміщенні бібліотеки, крім нас з Енеєю, знаходилися, розмістившись біля рояля й уздовж голоніші на ослінчиках та стільцях, Вигнанці Навсон Хамнім, Сістендж Коредвелл, Шіан Квінтана Каян, що аж сяяла пір’ям, два сріблясті Вигнанці, котрі добряче мутували для життя в космосі, Палоу Корор та Дрівендж Нікааґат, а також Пол Урей та Ем Чіпета. Був тут також і Гет Мастін разом із головою тамплієрів Кітом Ростіном. Був присутній і полковник Кассад, котрий височів над зібранням, так само як і довгов’язі Вигнанці. Була тут і Дорджі Памо, яка виглядала стародавньою королевою в сріблясто-сірій мантії, що прегарно коливалася навколо неї завдяки низькій силі тяжіння. Я побачив також Ломо, Рахіль, Тео, А. Беттіка та Далай-ламу. Нікого з чужосвітних розумних істот тут не було.

Дехто із присутніх вийшов на балкон, аби роздивитися внутрішню поверхню Зоряного Дерева, що розгорталася у нас за кормою, в міру того як ми підносилися до сонця системи на блакитному стовпі термоядерного полум’я.

— Радий вітати вас знову на борту, полковнику Кассад, — пролунав голос корабля, коли ми зібралися у бібліотеці.

Я запитально звів брову й подивився на Енею, здивований тим, що корабель пам’ятає колишнього пасажира впродовж стількох років.

— Дякую, кораблю, — відповів полковник. Смагляве обличчя Кассада здавалося відстороненим; очевидно, він був занурений у якісь важкі роздуми.

Летіти вгору, залишаючись водночас всередині Біосфери Зоряного Дерева, було геть не схоже на звичний політ, коли планета залишається за кормою, зменшуючись та віддаляючись. Тут ми були всередині орбітальної структури: якщо дивитися крізь віття Зоряного Дерева, знаходячись близько до стовбура, бачиш прогалини між листям та гілками, латки зоряного неба з боку, протилежного сонцю, і вся структура здається тобі мереживною, а з висоти сто тисяч кілометрів посеред підйому оболонка біосфери здається тобі твердою та щільною: величезне листя, зливаючись, утворює мерехтливу поверхню, нагадуючи зелений увігнутий океан. Почуваєшся наче у величезній чаші, звідки неможливо вибратися. Мушу сказати, що у мене почало паморочитися в голові.

Гілки Дерева сяяли блакиттю завдяки тому, що захисні поля утримували навколо них атмосферу, а разом з ними відблискувало блакиттю і ряхтливе листя; здавалося, що всім Деревом пробігають електричні розряди. І скрізь панували життя та рух: Вигнанці-янголи з крилами, що розкривалися на сотні кілометрів, не тільки перепурхували з листка на листок і з гілки на гілку, а й шугали у відкритому космосі, неслися, розкривши крила, назустріч сонцю чи на великій швидкості проминали кореневу систему, що розкинулася на десятки тисяч кілометрів. У блакитній оболонці атмосфери пересувалися й інші живі організми: променисте павутиння, чарівні ланцюжки, папуги, сині дереволази, мавпи Старої Землі, великі косяки тропічних риб, що плавали у невагомості, вишукуючи ділянки, зволожені кометами, блакитні чаплі, зграї гусок та марсіанських морських курочок, дельфіни зі Старої Землі — ми надто швидко віддалилися на відстань, з якої я вже не міг роздивитися такі подробиці.

Тепер я міг помітити тільки великих істот, цілі рої різних видів. З «висоти» кілька тисяч кілометрів я бачив великі табуни голубих пластинок-тромбоцитів, чужосвітних Акерателей, що прямували кудись, тримаючись разом. Після того, як я вперше побачив двох мешканців тієї планети хмар, де мені довелося побувати, я поцікавився в Енеї, чи є на Зоряному Дереві ще представники цього виду живих істот.

— Та є ще трохи, — відказала моя подруга. — Приблизно шістсот мільйонів. — І от тепер я на власні очі бачив, як Акерателі легко рухаються разом із повітряними потоками від гілки до гілки, долаючи відстань у сотні кілометрів, роями, що налічують тисячі, а можливо, і десятки тисяч особин.

І разом з ними пересувалися їхні слухняні служителі: небесні кальмари, і цепліни, і прозорі медузи, і величезні мішки з вусиками, схожі на ту істоту, що проковтнула мене на планеті хмар. Але більші. Я прикинув, що мій знайомий монстр був кілометрів десять завдовжки, а ці створіння, схожі на цеплінів, мали в довжину кількасот кілометрів, не менше; може, і більше, якщо враховувати численні щупальця, вусики, джгутики, антени, хвости, хоботи й хоботки, якими вони хизувалися. Дивлячись на них, я зрозумів, що всі ці гігантські в’ючні тварини Акерателей старанно працювали — вплітали гілки, стебла та капсули в одну складну біоструктуру, обрізали мертві гілки та відщипували засохле листя, де кожний листочок був завбільшки як велике місто, запихали на місце конструкції, виготовлені Вигнанцями, або транспортували матеріали з однієї частини біосфери до іншої.

— Скільки цеплінів та інших істот мають із собою Акерателі тут, на Зоряному Дереві? — поцікавився я в Енеї, дочекавшись, щоби вона на секунду звільнилася від справ.

— Гадки не маю, — відповіла вона. — Давай запитаємо у Навсона.

Вигнанець відповів:

— Ми не маємо жодного уявлення. Вони розмножуються у кількостях, необхідних для виконання завдання. Акерателі й самі є чудовим прикладом ройового розуму, розуму мурашника... сама по собі жодна з цих дископодібних істот не є розумною... але діючи гуртом, вони демонструють блискучий інтелект. Небесні кальмари й інші істоти зі світів юпітеріанського типу розмножуються тут, коли в них виникає потреба, уже понад сімсот стандартних років. Я ризикну припустити, що зараз у Біосфері працює кілька сотень мільйонів таких істот... можливо, десь мільярд чи біля того.

Я задивився на крихітні постаті на поверхні Біосфери, що віддалялася. Мільярд істот, кожна з яких завбільшки як Плато Розкрилля на моїй рідній планеті.

Політ тривав, і ставали помітними прогалини між гілками за мільйон кілометрів над нашими головами і півмільйона кілометрів під нашими ногами. Той сектор, звідки ми стартували, був найстаршим і найобжитішим, але поодалік від нього вздовж величезної внутрішньої поверхні Біосфери траплялися просвіти й інші сектори. Деякі й було заплановано залишити вільними, а деякі ще планувалося заповнити живим матеріалом. Але навіть там космос був сповнений життя й руху: комети окреслювали дуги між корінням, галуззям, листям та стовбурами, рухаючись точно визначеними траєкторіями з вантажем води. Далі ця вода випаровувалася тепловим промінням — керували промінням Вигнанці, а живили їх ерґи. Для цього Вигнанці задіювали генетично модифіковане дзеркальне листя, що складалося у дзеркальні поверхні діаметром у сотні кілометрів. Перетворившися на пару, вода збиралася у величезні хмари, омивала повзучі корені, зволожувала крапельками туману мільярди квадратних кілометрів листя.

Велетнями порівняно з кометами здавалися десятки астероїдів, розміщених на точно обчисленій висоті, а також керовані супутники. Вони переміщалися над внутрішньою та зовнішньою поверхнями житлової сфери, компенсуючи орбітальне знесення, забезпечуючи припливи та тяжіння для того, щоби гілки тяглися в потрібному напрямку, відкидали тінь на внутрішню поверхню Біосфери саме туди, де був потрібний затінок, а також слугували спостережними базами та цейхгаузами для легіонів садівників, Вигнанців і тамплієрів, котрі опікувалися цим проектом упродовж десятиріч і сторіч.

Тепер, коли ми подолали відстань у половину світлової хвилини й розігналися в напрямку до зірки так, ніби корабель шукав точку переміщення для рушія Гокінґа, широка порожнеча в зеленій сфері усе ще залишалася сповненою інтенсивного руху; здавалося, він ще більше пожвавився. Військові кораблі Вигнанців, застарілі за паксівськими стандартами, з рушіями Гокінґа під прозорими блістерами чи гігантськими ковшами для руйнування захисних полів, старовинні знищувачі з неймовірною гравітацією та 3К-кораблі з давноминулих часів, елегантні сонячні кліпери із вигнутими вітрилами з блискучої моноплівки... І скрізь Вигнанці-янголи, котрі летять поодинці, змахуючи крилами, що змінюють свій блиск, коли Вигнанці повільно підіймаються до сонця чи зі страшенною швидкістю падають до Біосфери.

Енея із запрошеними повернулася всередину корабля, щоби продовжити обговорювати план дій. Тема була серйозна: ми все ще намагалися знайти спосіб відвернути увагу Пакса від нападу — може, зробити обманний випад чи відволікаючий удар, який завадив би численному флоту перекинути сюди свої сили. Але мене хвилювали інші, значно важливіші питання. Коли А. Беттік розвернувся, щоби йти з балкона, я торкнувся його правого рукава.

— Зачекай хвилинку; маю до тебе розмову.

— До ваших послуг, пан-Ендіміоне. — Він був ввічливим, як завжди.

Коли ми залишилися на балконі самі, а дзижчання голосів зсередини дозволяло сподіватися, що нас ніхто не почує, я сказав, спершись на бильця:

— Шкода, що тут, на Зоряному Дереві, у нас не було часу поспілкуватися раніше.

Безволосий череп А. Беттіка виблискував під яскравим сонцем, блакитні очі дивилися спокійно й приязно.

— Все цілком нормально, пан-Ендіміоне. Відколи ми тут, виникає багато причин для тривог. Проте я вважаю, що цей об’єкт вартий того, щоби його обговорювати, — він махнув рукою в бік гігантського силуету Зоряного Дерева, туди, де той розчинявся в сонячному сяйві.

— Я хочу поговорити з тобою не про Зоряне Дерево чи Вигнанців, — сказав я тихо, присуваючись ближче.

А. Беттік мовчки кивнув.

— Ти побував з Енеєю на всіх планетах після Старої Землі, аж до Тянь-Шаню включно, — сказав я. — На Іксіоні, Мауї-Заповітній, Ренесанс-Векторі та решті?

— Так, пан-Ендіміоне. Я мав привілей мандрувати з пан-Енеєю упродовж усього часу, коли вона дозволяла іншим бути поруч із нею.

Я пожував губами, розуміючи, що от зараз я ляпну дурню, але вибору я не мав.

— А як щодо того часу, коли вона не дозволяла тобі мандрувати разом із нею? — запитав я.

— Коли ми з пан-Рахіллю, пан-Тео та рештою залитилися на Ґрумбрідж Дайсон-Д? — перепитав А. Беттік. — Ми продовжували виконувати те, що розпочала пан-Енея, пан-Ендіміоне. Я особисто більше займався будівництвом того...

— Ні, ні, — зупинив його я. — Я маю на увазі, що ти знаєш про неї, коли вона була не з вами?

А. Беттік помовчав.

— Практично нічого, пан-Ендіміоне. Вона попередила нас, що певний час буде відсутня. Подбала, щоби ми мали роботу, а також могли продовжувати працювати з її... студентами. Одного дня вона нас залишила, і її не було приблизно два роки, стандартні...

— Один рік, одинадцять місяців, один тиждень, шість годин, — сказав я.

— Так, пан-Ендіміоне. Абсолютно точно.

— А коли вона повернулася, вона не сказала вам, де вона була?

— Ні, пан-Ендіміоне. Наскільки мені відомо, вона ніколи не згадувала про це жодному з нас.

Мені хотілося трусонути А. Беттіка за плечі, щоби він зрозумів своєю макітрою, що для мене це питання життя й смерті. Та чи міг він це зрозуміти? Я не знав. Натомість, намагаючись здаватися спокійним, я сказав:

— А ти не помітив, що Енея змінилася, повернувшись із цієї своєї відпустки, А. Беттіку?

Мій приятель андроїд відповів не відразу. Мені здалося, що він не вагається, відповідати чи ні, а старанно намагається пригадати всі нюанси людських емоцій.

— Ми вирушили на Тянь-Шань майже відразу після її повернення, пан-Ендіміоне, але я можу пригадати, що пан-Енея, дійсно, впродовж кількох місяців була емоційнішою, ніж зазвичай... миттєво переходила від піднесеного настрою до відчаю, знову і знову. Але до часу вашої появи на Небесних Горах ці перепади, здається, припинилися.

— І вона ніколи не казала, що їх спричиняє? — Я почувався негідником, отак обговорюючи мою кохану поза очі, але знав, що сама вона мені ніколи нічого про це не розповість.

— Ні, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд. — Вона ніколи не пояснювала мені, що саме її непокоїть. Я припускав, що причина криється в певній подій чи в подіях, які відбулися з нею під час її відсутності.

Я набрав повні груди повітря.

— Ще до того, як вона вас залишила... на інших планетах... на Амрітсарі, Патофі... на будь-якій із планет, де ви були раніше... чи була вона... чи був у неї... хтось?

— Не розумію, пан-Ендіміоне.

— Чи був чоловік у її житті, А. Беттіку? Хтось упадав за нею? Хтось був біля неї?

— А, це... — сказав андроїд. — Ні, пан-Ендіміоне, я не помітив жодної особи чоловічої статі, яка виявляла б особливі почуття до пан-Енеї... звісно, крім поваги до неї як до вчителя та майбутньої месії.

— Зрозуміло, — сказав я. — І ніхто не прибув на Ґрумбрідж Дайсон-Д. разом із нею після того, як вона була відсутня один рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин?

— Ніхто, пан-Ендіміоне.

Я поклав руку на плече А. Беттікові.

— Дякую, друже. Перепрошую за ці дурні розпити. Просто я... я не розумію... адже десь є... а, чорт, це не має значення. Просто дурна людська емоція. — Я розвернувся, щоби піти всередину та приєднатися до інших.

А. Беттік притримав мене за зап’ясток.

— Пан-Ендіміоне, — тихо сказав він, — якщо ви маєте на увазі таку людську емоцію, як кохання, маю сказати таке: я досить довго спостерігаю за людством, щоби зрозуміти, що кохання ніколи не буває дурною емоцією. Я гадаю, пан-Енея має рацію, коли вчить, що любов, можливо, є головною рушійною силою у всесвіті.

Я так і залишився стояти, скам’янівши, витріщившись йому вслід, а А. Беттік розвернувся й пішов із балкона до бібліотеки, де зібралося чимале товариство.

ВОНИ ВЖЕ ОСЬ-ОСЬ МАЛИ УХВАЛИТИ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ.

— Гадаю, нам треба послати їм повідомлення дроном із рушієм Гедеона, — казала Енея саме тієї миті, коли я зайшов до приміщення. — Не пізніше, ніж за годину.

— Вони заберуть дрон, — промовила Шіан Квінтана Каян своїм глибоким контральто. — А це єдиний корабель із миттєвим двигуном, що у нас залишився.

— Ось і добре, — сказала Енея. — Це мерзенна річ. Кожного разу, коли їх запускають, вони руйнують частину Безодні.

— Проте, — сказав Пол Урей із акцентом, притаманним Вигнанцям, таким деренчливим, що слова його лунали, наче з радіоприймача крізь перешкоди, — залишається альтернатива тому, щоби скористатися дроном як кур’єром.

— Завантажити на нього ядерні боєголовки або плазмові бомби і випустити по армаді? — сказала Енея. — Мені здавалося, що ми відкинули цей варіант.

— Це єдина наша можливість ударити по них раніше, ніж вони вдарять по нас, — сказав полковник Кассад.

— Нічого з цього не вийде, — сказав тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін. — Ці дрони не створювалися для того, щоби точно вражати цілі. Бойовий корабель класу Архангел знищить його на відстані світлових хвилин від цілі. Я погоджуюсь із Навчителькою. Треба надіслати лист.

— Але чи зупинить цей лист їхню атаку? — поцікавився полковник Кассад.

Енея зробила рукою добре знайомий мені жест.

— Ми не можемо нічого гарантувати... Але це заплутає їх, і вони вишлють військовим власні миттєві дрони з наказом відкласти наступ. Гадаю, нам варто спробувати.

— А що буде написано в тому повідомленні? — запитала Рахіль.

— Будь ласка, дайте мені аркуш і стилус, — попросила Енея.

Тео принесла аркуш мікровеленового паперу та стилус й поклала їх на рояль. Всі, і я разом з ними, скупчилися навколо Енеї й дивилися, як вона пише:

— Ось, — сказала Енея, передаючи аркуш Навсону Гемніму. — Будь ласка, щойно ми будемо в доці, покладіть листа в дрон, налаштуйте маяк на «депеша на паперовому носії» і запустіть дрон до системи Пацема.

Вигнанець узяв аркуш. Я ще не насобачився читати по обличчях Вигнанців, але бачив: щось змушує його зволікати. Можливо, та ж сама паніка, що охопила мене тієї миті... хоча, звісно, з моєю панікою вона не рівнялася.

Я прибуваю на Пацем. Що це, в дідька, має означати? Як Енея може з’явитися на Пацемі й не загинути? Це неможливо. Але куди б вона не вирушала, напевне я знав тільки одне: я буду поруч із нею. Це означало, що вона намислила вбити й мене, якщо збирається дотримати свого слова. А вона завжди саме так і чинила. Я прибуваю на Пацем. Може, це лише тактичний хід, щоби зупинити їхній флот? Пустопорожня загроза? Спроба їх обдурити? Мені хотілося схопити мою кохану за плечі та й трусити її, як грушу, щоби аж зуби ходором заходили... поки вона не пояснить мені, що й до чого.

— Роле, — сказала вона, жестом підкликаючи мене до себе.

Мені спало на думку, що, можливо, зараз я отримаю пояснення, яких прагну, бо вона через усю кімнату прочитала з виразу мого обличчя моє сум’яття, проте Енея сказала лише таке:

— Палоу Корор та Дрівендж Нікааґат хочуть показати мені, як це — літати, наче янгол. Ти хочеш полетіти з нами? Ломо теж летить.

Літати, наче янгол? Якусь мить я був певний, що не доглупав її тарабарщину.

— Якщо хочеш спробувати, вони мають зайвий гермокомбінезон, — казала тим часом Енея. — Тільки треба поспішати. Ми вже підлітаємо до Зоряного Дерева, і корабель буде в доці за кілька хвилин. Гет Мастін має загрузити на «Іґґрадсіль» усе необхідне, та й мені ще треба до завтра переробити чортову прірву справ.

— Авжеж, — сказав я, не уявляючи, на що зголошуюсь. — Я з тобою. — Тієї миті я був надто не в своїй тарілці, щоби зрозуміти, що ця моя відповідь є чудовою метафорою усієї моєї десятирічної одіссеї: «Авжеж, гадки не маю, що це я роблю і куди лізу, але вважайте, що я з вами».

Одна з Вигнанців-мутантів, Палоу Корор, вручила нам гермокостюми. Я й раніше, звісно, користувався такими комбінезонами — останнього разу кілька тижнів тому, коли ми з Енеєю сходили на Тайшань, Великий Пік Серединного Царства. Хоча тепер мені здавалося, що це було місяці чи й роки тому. Але такого гермокомбінезона мені ще не доводилося бачити.

Гермокостюм вигадали багато віків тому, і головна його ідея полягала в тому, що найкращим чином захистити людське тіло й не дати йому вибухнути у вакуумі можуть не незграбні скафандри, які були у вжитку на початку космічної ери, а оболонка, така тоненька, що дозволяє шкірі дихати, водночас захищаючи її від екстремального холоду, чи спеки, чи вакууму. Протягом сторіч гермокомбінезони не дуже змінилися, хіба що в них з’явилися нитки для регенеративного дихання й осмотичні панелі. Той гермокомбінезон, у який я вбирався останнього разу, був артефактом часів Гегемонії, але цілком придатним для використання, доки Радамант Немез не роздерла його на клоччя своїми пазурами.

Але це був не звичайний гермокостюм. Сріблястий, плинний, наче ртуть, він був теплим на дотик і абсолютно невагомим. Схоже, Палоу Корор поклала мені в руку балабушку протоплазми... Вона була сповнена руху, наче ртуть, але ще й життя. Я ледь не випустив цю штуку від несподіванки, підхопивши її іншою рукою, коли помітив, що вона зависла за кілька сантиметрів над моєю рукою, наче чужосвітне створіння, готове присмоктатися до мого тіла.

Напевне, я щось таке бовкнув уголос, бо Енея сказала мені:

— Так, воно живе, Роле... Ці гермокомбінезони — живі організми, витвори генної інженерії та нанотехнології. Хоча завтовшки вони тільки у три молекули.

— А як його вдягають? — запитав я, спостерігаючи, як ця штуковина підіймається моє рукою аж до рукава моєї туніки, а відтак збігає назад. Я не міг позбутися враження, що бачу хижака, а не одяг. Окрім того, проблема з будь-яким геромокостюмом полягає в тому, що його треба надягати на голе тіло; сорочки чи трусів під гермотрико не вдягнеш.

— А, це дуже просто, — відказала Енея. — Не треба нічого натягувати та смикати, яку старих гермокомбінезонах. Просто роздягнись наголо, замри й випусти це собі на голову. Вона тебе обтече аж до п’ят. Тільки нам треба поквапитися.

Не можу сказати, що я відчув аж надто великий ентузіазм.

Ми з Енеєю піднялися гвинтовими сходами до спальні на носі корабля. Коли ми поспіхом роздяглися, я подивився, як моя кохана стоїть, голісінька, біля старовинного (і дуже зручного, як мені запам’яталося) ліжка Консула, і мені захотілося запропонувати скористатися часом, що залишився до посадки корабля, кращим чином. Але Енея посварилася на мене пальцем, підняла срібну бульбашку над головою і впустила її просто собі у волосся.

Я дивився зачаровано, як срібляста істота заковтує її, спускаючись каштановим волоссям із світлішими пасемцями, закриває її очі, губи, підборіддя, стікає шиєю, наче дзеркальна лава, захоплюючи плечі, груди, живіт, стегна, лоно, коліна... і ось вона вже підняла одну ступню, потім другу, і поглинання завершилося.

— З тобою все гаразд? — пробелькотів я, відчуваючи, як моя власна жменя срібла рветься з руки, щоби заволодіти мною.

Енея, чи радше не Енея, а її хромована статуя показала мені підняті догори великі пальці, тоді вказала собі на горло. Я зрозумів: так само, як і в гермокомбінезонах Гегемонії, спілкуватися можна лише крізь вбудовані субвокальні звукознімачі.

Я підніс пульсуючу грудку над головою, тримаючи її обома руками, затримав дихання, заплющив очі і розтиснув пальці.

На все про все знадобилося менше, ніж п’ять секунд. На жахливу мить мені здалося, що я не зможу дихати, бо відчув ковзку масу у себе на носі та на роті, а тоді згадав, що треба вдихнути, а коли зробив це, свіжий прохолодний кисень наповнив мої легені.

— Ти чуєш мене, Роле? — голос Енеї лунав і голосніше, і ясніше, ніж крізь мікрофонні наліпки в старому комбінезоні.

Я кивнув головою, тоді сказав субвокально:

— Еге ж. Химерне відчуття.

— Ви готові, пан-Енеє, пан-Ендіміоне? — Я не відразу збагнув, що це другий із Вигнанців-мутантів, Дрівендж Нікааґат, звертається до нас каналом зв’язку. Я чув його голос раніше, але тоді він проходив крізь синтезатор мови. Тут, на прямій лінії, він лунав навіть чіткіше та музичніше, ніж пташине цвірінькання Шіан Квінтани Каян.

— Готові, — відповіла Енея, і ми спустилися гвинтовими сходами, пройшли крізь купу народу та вийшли на балкон.

— Вдалого польоту, пан-Енеє, пан-Ендіміоне. — Це А. Беттік звертався до нас одним із комунікаторів корабля. Коли ми вслід за Корором та Нікааґатом підійшли до поручнів балкона, андроїд по черзі торкнувся наших сріблястих плечей.

Ломо вже чекав на нас, його срібне гермотрико підкреслювало рельєфні м’язи на його руках, стегнах та пласкому животі. Мені стало незручно. Я волів би або мати на собі щось, окрім срібної плівки у мікрон завтовшки, або ж більше уваги приділяти своїй фізичній формі. Енея мала фантастичний вигляд, особливо тепер, коли її тіло, яке я так любив, перетворилося на хромовану скульптуру. Мене втішало, що ніхто, крім андроїда, не вийшов на балкон разом із нашою п’ятіркою.

Наразі корабель знаходився за пару тисяч кілометрів від Зоряного Дерева і гальмував. Палоу Корор поворухнулася і першою легко застрибнула на ажурні бильця, балансуючи, щоби втримати рівновагу при одній шостій g. Наступним був Дрівендж Нікааґат, за ним Ломо, потім Енея, і останній стрибок, хоч і не такий елегантний, зробив я. Відчуття висоти та незахищеності приголомшило мене: гігантська зелена чаша Зоряного Дерева під нами, листяні стіни тягнуться у неймовірну далину з обох боків, ясно вимальовуючись у вакуумі, а позаду нас корабель балансує на стовпі блакитного термоядерного полум’я, наче архітектурна споруда на вершечку тендітної блакитної колони. Я відчув нудоту, зрозумівши, що зараз ми стрибнемо.

— Не хвилюйтесь, я вчасно відкрию захисне поле й neремкнусь на електромагнітні відштовхувачі, поки ви не проминете зону вихлипу, — я зрозумів, що це промовляє корабель. Я не мав зеленого поняття, що ми збираємося робити.

— Ці костюми дадуть вам приблизну уяву про нашу адаптацію, — казала в цей час Палоу Корор. — Звичайно, ті з нас, хто обрав повну інтеграцію, не користуються цими напіврозумними комбінезонами з їхніми молекулярними мікропроцесорами, а володіють здатністю жити та подорожувати в космосі завдяки адаптованим схемам у шкірі, крові, органах зору, мозку.

— Як ми.. — почав я, відчуваючи певні проблеми із субвокалізацією, наче сухість із мого рота перекинулася й на голосові зв’язки.

— Не хвилюйтеся, — відказав Нікааґат. — Ми не розгортатимемо крил, поки не відлетимо на достатню відстань. Зіткнення неможливе... захисні поля дбають про це. Керування польотом здійснюється інтуїтивно. Оптичні системи на вашому костюмі працюватимуть злагоджено з вашою нервовою системою та нервосенсорами, за потреби викликаючи необхідні дані.

— Дані? Які дані? — я тільки подумав це, а не сказав вголос, а комунікатор на костюмі вже передав мої слова.

Енея взяла мою срібну руку у свої.

— Це буде весело, Роле. Боюся, що це єдині вільні хвилинки, які випадуть нам сьогодні. А може, й не тільки сьогодні...

У той час, коли я стояв на перилах балкона, ризикуючи щомиті ухнути вертикально вниз, просто в термоядерне полум’я та вакуум, я не зрозумів усього змісту, що крився в її словах.

— Уперед, — скомандувала Палоу Корор і зістрибнула з билець.

Тримаючись за руки, ми з Енеєю зробили стрибок разом.

ВОНА ВИПУСТИЛА МОЮ РУКУ, І НАС ВІДКИНУЛО одне від одного. Захисне поле розкрилося й випустило нас на безпечну відстань, термоядерні рушії зробили паузу, поки ми відлітали геть. Здавалося, корабель помчав вгору від нас — це його швидкість гальмування випередила нашу швидкість, а ми продовжували стрімко падати — п’ять срібних постатей, розкинувши руки, віддаляючись одне від одного, але рухаючись в одному напрямку, до сітки Зоряного Дерева, що розкинулась за кілька тисяч кілометрів під нами. Неповторне відчуття. І раптом наші крила розкрилися.

— Сьогодні нам знадобляться світлові крила лише біля кілометра в розмаху, — почув я голос Палоу Корор у своїх вухах. — Якби нам треба було летіти на більшу відстань або з більшою швидкістю, вони би розкрилися ширше... можливо, на кількасот кілометрів.

Я підняв руки, й енергетичні панелі, що виступали з мого костюма, розгорнулися. Я відчув поштовх сонячного світла.

— Те, що ми відчуваємо наразі, це радше магнітний потік, лінія магнітного поля, вздовж якої ми рухаємося, — сказала Палоу Корор. — Якщо ви дозволите мені на секунду перебрати на себе керування вашими комбінезонами... ось так.

Картинка змінилася. Я поглянув ліворуч, туди, де падала Енея, уже на відстані кількох кілометрів від мене — сяюча срібна хризаліда з розгорнутими золотими крилами. Позаду неї мерехтіли ще постаті. Тепер я міг бачити сонячний вітер, бачити заряджені частинки та потоки плазми, що розходилися променями та закручувалися спіралями, повторюючи неймовірно складну геометрію геліосфери[157], міг бачити, як червоні риски магнітних полів перекручувалися та згорталися в кільця, наче намальовані на скойці наутилуса[158], що кудись собі плив. І все це звивалося, накладалося одне на одне, а різнокольорові веремії плазми струменіли назад, до сонця, яке вже не виглядало блідою зіркою, а було центром, де перехрещувалися мільйони ліній магнітного поля, яке вивергало з себе протуберанці зі швидкістю чотириста кілометрів на секунду, а потім ці ж згустки плазми втягувалися пульсуючими магнітними полями на північ і південь від екватора. Я бачив фіолетові сяйва магнітних потоків, спрямованих усередину світила, бачив, як вони перехрещувалися з малиновими сплесками полів, що текли назовні. Я бачив сині смерчі ударних хвиль біля віддалених кордонів Зоряного Дерева, бачив, як супутники та комети протинають плазмове середовище, наче океанські лайнери, що розрізають вночі фосфоресцентні хвилі, бачив золоті вітри, що проносилися цими плазмовими та магнітними полями, збираючи до своїх сітей фотони, наче мільярди жуків-світляків. А наші срібні тіла лише набирали швидкість, проносячись уздовж гігантських мерехтливих згинів та спіральних магнітних візерунків геліосферної матриці.

На додаток до цього нового бачення, оптичні прилади гермокомбінезона накладали на картинку ще й результати обчислень, які ні про що мені не говорили, але для адаптованих до космосу Вигнанців, напевне, були життєво важливими. Рівняння та функції спливали полем зору, і я запам’ятав тільки деякі з них:

Навіть не розуміючи жодного із цих рівнянь, я відчував, що ми наближаємося до Зоряного Дерева з надто великою швидкістю. Наша власна швидкість, яку ми отримали від сонячного вітру та плазмових потоків, додалася до швидкості корабля. Я вже починав розуміти, як енергетичні крила Вигнанців можуть переносити їх від зірки, та ще й з надзвичайною швидкістю, але що треба робити, щоби зупинитися... а доведеться ж, менше ніж за тисячу кілометрів?

— Фантастично, — почув я голос Ломо. — Дивовижно!

Я примудрився вивернути голову так, що побачив нашого приятеля — тянь-шанського літуна. Він знаходився ліворуч від мене й на багато кілометрів нижче за інших. Він уже дістався зони листя і ширяв, переміщаючись в усіх напрямках, над блакитним мерехтінням захисного поля, що охоплювало гілля та прогалини між гіллям такою собі осмотичною мембраною.

«Як він у біса це робить?» — спало мені на думку.

І знову я, мабуть, субвокалізував цю думку, бо почув регіт Ломо та його грудний гучний голос:

— СКОРИСТАЙСЯ крилами, Роле. Дослухайся до Дерева й до ергів!

Дослухатися до Дерева й до ергів? Мабуть, мій приятель стуманів...

А тоді я побачив, як Енея розкриває свої крила, керуючи ними подумки і порухом рук, побачив за нею суцільне гілля, що наближалося із шаленою швидкістю, і нараз почав здогадуватися, у чому полягає фокус.

— Добре, — пролунав голос Дрівенджа Нікааґата. — Ловіть супротивний вітер. Добре.

Я бачив, як два Вигнанці-мутанти змахують крилами, наче метелики, бачив, як стрімко підіймається їм назустріч від Зоряного Дерева потік плазмової енергії, і раптом я стрімко пролетів повз них, наче вони розкрили парашути, а я все ще був у вільному падінні.

Задихаючись у полі, створеному гермокомбінезоном, відчуваючи шалене гупання свого серця, я розкинув руки та ноги й подумки побажав, щоби крила розгорнулися сильніше. Вони замерехтіли й розкрилися вбік принаймні на два кілометри. Листя, що наближалося до мене знизу, раптом захвилювалося, а тоді повернулося в одному напрямку — так квітки у сповільненій голострічці розвертаються назустріч сонцю. Листя склалося в гладеньку параболічну поверхню діаметром п’ять кілометрів, не менше, і раптом стало абсолютно дзеркальним.

На моє обличчя впав сонячний зайчик. Якби я дивився на нього незахищеними очима, я би миттєво осліпнув. Але оптика гермокостюма поляризувала світло. Я почув, як сонячне світло вдарило в мій гермокостюм та крила, наче злива стукає металевим дахом. Я ширше розправив крила, щоби спіймати сонячний шквал, і тієї ж миті ерґи Зоряного Дерева піді мною розгорнули матрицю геліосфери, спрямовуючи на мене та Енею потік плазми, гальмуючи нас обох ефективно, але обережно. Тріпочучи крилами, ми проминули розлогі верхівки Дерева, а оптика гермокомбінезона продовжувала проектувати на поле мого зору безперервну стрічку даних.

Незрозуміло яким чином, але це переконало мене, що Дерево надає нам необхідну кількість сонячного світла, розраховуючи цю величину з маси та освітленості, а ерґи надсилають нам назустріч саме таку кількість плазми і таке магнітне поле, щоби ми могли досягти захисного поля та головних стовбурів із приблизно нульовою гравітацією.

Ми з Енеєю намагалися наслідувати Вигнанців, рухаючись, як вони — то планеруючи на розкритих крилах, то швидко махаючи ними, намагалися гальмувати, а тоді знову ловити сонячне світло для того, щоби набрати швидкість. Ми каменем падали між зовнішніми гілками, зависали над листвяною кроною і знову глибоко пірнали поміж гілля, згортаючи крила, щоби не зачепити капсул або ж критих мостиків, що виступали за кордони захисних полів. Ми облітали небесних кальмарів, що напружено працювали — їхні щупальця були вдесятеро довшими за наш корабель, який наразі обережно гальмував, проходячи крізь листвяний шар. А потім ми знову розправляли наші крила, щоби проминути, як на хвилі, великі юрми Акерателей, з пульсуючими блакитними тілами-пластинами. Нам здавалося, що вони, коливаючись, вітали нас, коли ми пролітали повз.

Пролетівши крізь мерехтіння захисного поля, ми побачили величезну платформу. Я не знав, чи працюють крила в захисному полі, але Палоу Корор легко пройшла крізь поле, лише крила її ледь затремтіли — достоту так, як нурець, що граційно протинає нерухому воду. Вслід за нею те ж зробив Дрівендж Нікааґат, потім Ломо, і Енея, і нарешті до них приєднався і я, прибравши крила, залишивши лише десяток метрів, і таким чином пройшовши крізь енергетичний бар’єр. Навколо знову було повітря, і я відчув прохолодний вітерець, напахчений приємним духом листя та гілля.

Ми приземлилися на платформу.

— Дуже добре для першого разу, — сказала Палоу Корор голосом, синтезованим для атмосфери. — Нам хотілося, щоби ви розділили з нами хоча б один із моментів нашого життя.

Енея деактивувала гермокомбінезон навколо свого обличчя, дозволивши йому впасти на плечі коміром із живої ртуті. Очі у неї горіли, такою бадьорою я вже давно її не бачив. Щоки розчервонілися, волосся було вологе від поту.

— Це казково! — вигукнула вона і повернулася до мене, схопивши мене за руку. — Неймовірно... дякую вам щиро.

Дякую, дякую, дякую, вільний громадянине Нікааґат, вільна громадянко Корор!

— Нам було дуже приємно, преподобна Навчителько, — уклонившись, відказав Нікааґат.

Я подивився вгору й побачив, що «Іґґдрасіль» стоїть у доці просто над нашими головами і кілометри гілок, що відходили від його стовбура, чудово вписалися в проміжки між віттям Біосфери. Корабель-дерево я помітив тільки тому, що саме цієї миті бачив, як робітник-кальмар повільно заводить у док корабель Консула. Я роздивився і напрочуд заклопотаних екіпажних клонів, що тягли на корабель-дерево Гета Мастіна провіант та куби Мебіуса, а також розгледів і десятки живильних фалів та стебел-коридорів, що з’єднували корабель-дерево та Біосферу.

Енея не випускала мою руку. Коли я відірвав очі від корабля-дерева, що висів над нами, й подивився на кохану, вона присунулася до мене й поцілувала мене в губи.

— Уявляєш, Роле? Мільйони Вигнанців, адаптованих до космосу, живуть тут... бачать цю енергію повсякчас... літають тижнями та місяцями в порожнечі... рухаються бистринами магнітосфер і вихорами навколо планет... мчать на гребенях ударних хвиль плазми, що їх здіймає сонячний вітер... відлітають на відстань десятків астрономічних одиниць, а то й ще далі... до кордонів геліосфери, туди, де затихає сонячний вітер і починається міжзоряний простір. Вони чують шелест і шепіт океану всесвіту, чують рокіт його хвиль... Уявляєш?

— Ні, — сказав я. Бо я не уявляв. Я не знав, про що вона каже. Тоді не знав.

Лозою до нас спустилися А. Беттік, Рахіль, Тео, Кассад та інші.

Рахіль принесла одяг Енеї. А. Беттік віддав мені мій одяг.

Вигнанці та решта знову оточили мою кохану. У всіх були невідкладні питання, вони потребували роз’яснень і розпоряджень. Хтось уже повідомляв, що дрон на Пацем запущений. Юрба відтіснила мене від Енеї.

Енея обернулася й помахала мені рукою. Я підняв руку, й досі срібну від тканини гермокостюма, щоби помахати у відповідь, але Енеї вже не було.

ТОГО ВЕЧОРА МИ ЮРБОЮ В КІЛЬКАСОТ ОСІБ вирушили транспортною капсулою до платформ, що лежали за багато тисяч кілометрів на північ над площиною екліптики, якщо рухатися внутрішньою поверхнею оболонки Біосферного Зоряного Дерева. Нашу капсулу тягнув небесний кальмар. Уся подорож тривала менше тридцяти хвилин, бо кальмар пішов навпростець, проклавши пряму крізь космічний простір.

Тут архітектура житлових стручків та громадських платформ разюче різнилася від тієї, до якої я вже звик. Іншими були й башти з гілля, і перехідні мостики... загалом кажучи, усе в цій секції гігантського географічного простору Зоряного Дерева здавалося іншим, просторішим, барочним. Тут і Вигнанці, і тамплієри розмовляли з іншим акцентом, а Вигнанці-мутанти прикрашали себе смугами мерехтливого кольорового світла, чого я теж не бачив раніше. Тут в атмосферних зонах мешкали інші види птахів і тварин, у зволоженому туманом повітрі пропливали екзотичні риби, а ще я помітив зграї тварин, схожих на дельфінів-косаток зі Старої Землі, з короткими, але елегантними плавцями. І все це хіба за кілька тисяч кілометрів від уже знайомого мені регіону! Я не міг собі навіть уявити, яка ж має бути розмаїтість культур і форм життя в усій Біосфері. Вперше я зрозумів те, про що Енея та інші не втомлювалися мені повторювати: внутрішня поверхня Біосфери після її завершення перевищить усі поверхні планет, колонізованих людством за останнє тисячоліття космічних польотів. Коли будівництво Зоряного Дерева буде закінчено, коли заповняться його внутрішні ділянки, площа заселеного космосу буде більшою, ніж площа всіх заселених світів у Галактиці.

Нас зустріли представники місцевої влади, провели платформами з гравітацією одна шоста g, де нас вітали сотні Вигнанців та тамплієрів, а відтак завели у капсулу, таку величезну, що це цілком міг би бути невеличкий місяць.

Там уже зібралися кількасот тисяч вигнанців, тамплієрів, а ще кількасот сенешайських алуїтів. Біля центрального помосту зависли групи Акерателів. Я тільки очима кліпав, поки второпав, що ерґи налаштували гравітацію на комфортну позначку в одну-шосту від нормальної, і це дало змогу влаштувати місця для сидіння як по стінах, так і по стелі сфери. Моя оцінка кількості присутніх зросла до мільйона.

Вигнанець Вільний Громадянин Навсон Гемнім і тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін представили присутнім Енею, сказавши, що вона принесла людству вість, на яку ті чекали віками.

Моя кохана зійшла на подіум, подивилася вниз-вгору, наче бажаючи зустрітися очима з кожним присутнім у величезному залі. Тут була така бездоганна акустика, що чути було, як вона дихає. Вона здавалася цілковито спокійною.

— Оберіть знову, — сказала Енея. Вона повернулася, зійшла з подіуму та підійшла до довгого стола, на якому стояли чаші.

Сотні з нас, із тих, хто вже отримав причастя, дали краплі своєї крові, і чаші з вином розійшлися серед безлічі тих, хто на них чекав. Я гадав, що це нереально, щоби мільйон Вигнанців і тамплієрів отримали причастя від сотні тих, хто дав краплини своєї крові; але помічники брали у нас по кілька краплин стерильними ланцетами, переносили їх до резервуарів з вином, а десятки інших помічників розливали вино по чашах-тубах, і лише за годину всі, хто хотів причаститися вина з кров’ю Енеї, причастя отримали. Народ потягнувся геть із гігантської сфери.

Тільки два її слова, і більше нічого не було сказано впродовж усього вечора. Вперше під час нашого довгого, безкінечного дня мовчання панувало й у транспортній капсулі на зворотному шляху додому... до нашої частини Зоряного Дерева, під тінню «Іґґрадсіля», що мав стартувати за двадцять годин.

Я почувався шахраєм. Я випив вина майже двадцять чотири години тому, але за весь день не відчув нічогісінько... нічого, крім звичного кохання до Енеї. От воно, дійсно, було абсолютним незвичним, неповторним почуттям.

Величезна громада отримала причастя, якого вони прагнули. Сфера спорожніла у цілковитому мовчанні. Мовчали навіть ті, хто прийшов сюди говірким — чи то вони почувалися розчарованими промовою Енеї з двох слів, чи роздумували над чимось глибинним, я не знав.

Ми сіли у транспортну капсулу й мовчали всю дорогу до нашої зони Зоряного Дерева, ну хіба що обмінялися кількома короткими репліками. Це було не незручне чи засмучене мовчання — радше благоговійне. А ще воно межувало зі страхом, який відчуваєш, коли закінчується один етап твого життя і починається... принаймні ти сподіваєшся, що почнеться... етап інший.

Оберіть знову. Ми з Енеєю кохалися в затемненій житловій капсулі, попри нашу втому та пізній час. Повільні, ніжні, майже нестерпно солодкі любощі.

Оберіть знову. Ці слова лунали мені в голові, коли я впливав — буквально — у сон. Оберіть знову. Я зрозумів. Я обрав Енею та життя з нею. І я вірив, що і вона обрала мене.

І я оберу, і вона обере мене й наступного дня, і того дня, що настане далі, і кожної години всіх наступних часів.

Оберіть знову. Так. Так.

27

Мене звати Яків Шульман. Я пишу цього листа до своїх друзів у Лодзі:

Дорогі друзі, я чекав, поки отримаю підтвердження почутому. На превеликий жаль, тепер нам усе відомо. Я розмовляв із чоловіком, який бачив усе на свої очі і якому вдалося втекти. Він і розповів мені все.

Їх усіх знищили в Хелмно, неподалік від Домб’є[159], і всіх закопали в Жухівському лісі. Євреїв або розстрілювали, або труїли газом. Це сталося з тисячами євреїв із Лодзі. Не вважайте, що це пише божевільний. На жаль, це трагічна, жахлива правда.

«Жах, жах! Чоловіче, розірви на собі одяг, посип свою голову попелом, біжи вулицями й танцюй у своєму шаленстві». У мене не залишилося сил, і перо відмовляється писати. Творцю світу, поможи нам!

Я пишу цього листа 19 січня 1942 р. н. е. За кілька тижнів, під час лютневої відлиги, коли в лісах навкруги Ґродкува оманливо пахне весною, нас, чоловіків з табору, садять у фургони. Деякі з фургонів яскраво розмальовані панорамами тропічних джунглів та екзотичних тварин.

Це дитячі фургони, тобто такі, в яких улітку вони вивезли з табору дітей. Від зимової негоди фарба встигла поблякнути, але німцям було до цього байдуже. Тому веселі картинки, здається, тануть, як розтали ті сподівання, які ми ще мали влітку.

Нас транспортують за п’ятнадцять кілометрів, до Хелмно. Німці називають це місто Кульмхоф. Тут вони виганяють нас із фургонів і наказують нам випорожнитися в лісі. Я не можу це робити, коли на мене дивиться охорона й інші люди, але вдаю, що подзюрив, і застібую штани.

Нас знову заганяють до великих фургонів і привозять до старого замку. Тут нам наказують виходити, женуть нас колоною подвір’ям, захаращеним купами одягу та взуття, й заганяють у підвал. На стіні підвалу хтось написав на ідиші: «Живим звідси нікому не вийти». Тут нас сотні — всі чоловіки, всі поляки, більшість із сусідніх селищ Ґродува та Кола, але багато і з Лодзі. У повітрі стоїть вологий дух трухлявини, сирого каменю та цвілі.

Минає кілька годин, вечоріє, і ми виходимо з підвалу... живими. На подвір’ї чекають фургони, їх багато. Це великі фургони з двостулковими дверима. Ці, більші, фургони не розмальовані пейзажами, а просто зелені. Конвоїри відчиняють двері, і я бачу, що фургони вже майже повні: в кожному чоловік сімдесят чи вісімдесят. Я не бачу жодного знайомого обличчя.

Німці ударами та поштовхами швидко заганяють нас у великі фургони. Я чую, що багато із знайомих мені чоловіків плачуть, тому починаю молитися вголос, щоби вони приєдналися до мене. «Шма Ісроель — Слухай, Ізраїлю!» — молимося ми, коли нас впихають до смердючих фургонів. Ми все ще проказуємо молитву, коли двері фургона з гуркотом зачиняються.

На подвір’ї німці горлають на польського водія та його польських підручних. Я чую, як один із підручних кричить: «Газ!», а тоді скрегіт і лящання труби чи металевого шланга, що його приєднують до чогось під днищем нашого фургона. З ревом починає працювати двигун.

Частина чоловіків навколо мене продовжує молитися, але більшість починає пронизливо кричати. Фургон починає рухатися, але дуже повільно. Я знаю, що ми їдемо вузькою асфальтованою дорогою, яку німці проклали від Хелмно вглиб лісу. Всі навколишні селяни чудувалися такому будівництву, бо дорога веде в нікуди... вона уривається посеред лісу, закінчуючись розширенням, де фургони розвертаються. Далі немає нічого; лише печі, збудовані за наказом німців, та рівчаки, викопані за їхнім же наказом. Євреї з нашого табору, які будували цю дорогу, зводили ці печі та рили ці ями в лісі, розповіли нам про це. Ми не повірили їм, коли вони нам це казали, а потім їх... транспортували.

Повітря важчає. Лемент посилюється. Серце моє стискається. Дихати важко. Серце гупає несамовито. Я тримаюся за руки сусідів — ліворуч від мене молодий хлопець, хлопчик, а праворуч — старий. Обидва вони моляться разом зі мною.

Десь углибині фургона хтось співає, перекриваючи репет, співає на ідиші, добре поставленим, справжнім оперним баритоном: «Боже, мій Боже, нащо ти нас покинув? Нас і раніше кидали у піч вогняну, та ми ніколи не зрікалися Твого Святого Закону».

— Енеє! Господи! Що це?

— Ш-ш-ш, коханий. Все добре. Я з тобою.

— Я не розумію... Що...

Мене звати Келтрін Кетєн Ендіміон, і я жінка Трорба Ендіміона, який загинув п’ять місцевих місяців тому на полюванні. А ще я — матір дитини на ім’я Рол, йому зараз три гіперіонські роки, і він грає біля бівуачного багаття нашого каравану, посеред кола фургонів, під наглядом своїх тіток.

Я підіймаюся на зарослий травою пагорб над долиною, де колом стали на ночівлю фургони. Уздовж струмка в долині зеленіють кілька тріаспій, а більше помітних віх на вересових низовинах нема. Лише невисока трава, верес, скелі, валуни та лишайники. І вівці. Отара в кількасот овець, що належить нашому каравану, — ось що можна побачити й почути на пагорбах, що обступають долину зі сходу. Вівці щипають траву, хвилями прокочуючись долиною, тільки жене їх не вітер, а наші пастухи-вівчарки.

Бабуся штопає одяг, сидячи на великому камені, звідки відкривається чудова панорама всієї долини в західному напрямку. Там, на західному крайнебі, висить смуга серпанку, вказуючи на водну просторінь, на море, але ближній світ замкнутий колом боліт, темною ляпіс-лазур’ю вечорового неба, ясними рисками метеоритів, що прокреслюють і перекреслюють це небо в усіх напрямках, та шумом вітру в траві.

Я сідаю на камінь поряд із бабусею. Вона — мама моєї покійної матері, і вона схожа на всіх нас, тільки стара. Дублена шкіра, коротке біле волосся, прямі, сильні риси, ніс видається лезом, а від кутиків карих очей розбігаються зморшки-смішинки.

— Нарешті ти тут, — каже стара жінка. — Повернулася без пригод?

— Еге ж, — кажу я. — Том провіз нас побережжям від Порт-Романса, а тоді автомагістраллю через Дзьоб. Краще ніж платити за переправу через болота... Спочатку ми переночували на постоялому дворі в Бенброку, а на другу ніч стали табором поруч зі швейцарцями.

Бабуся киває. Голка в її пальцях не припиняє літати над шитвом. Поруч з нею на камені стоїть кошик із одягом, який треба зацерувати.

— А лікарі?

— Клініка велика, — кажу я. — Християни ще розбудували її з того часу, як ми востаннє були в Порт-Романсі. Черниці... сестри... усі були дуже люб’язні, коли робили обстеження.

Бабуся чекає.

Я дивлюся вздовж долини, туди, де сонце пробивається крізь темні хмари. Світло падає на верхівки пагорбів, кидає прозорі тіні від низьких валунів та скель, і вереск наче береться полум’ям.

— Це рак, — кажу я. — Новий різновид.

— Це нам уже сказав лікар у Мурз-Ейдж, — каже бабуся. — Який їхній прогноз?

Я беру сорочку, це одна із Трорбових, але тепер вона належить його брату — дядькові Рола, Лею. Я витягую зі свого фартуха власну голку з ниткою й починаю пришивати гудзика. Трорб загубив гудзик саме перед тим, як вирушити у своє останнє полювання на північ. Щоки в мене спалахують від думки, що я віддала Лею цю сорочку з відірваним ґудзиком.

— Вони радять мені прийняти хрестоформу, — кажу я.

— Тобто вони не можуть це вилікувати? — каже бабуся. — Попри всі їхні машини та сироватки?

— Колись це лікували, — кажу я. — Але, очевидно, застосовували молекулярні технології...

— Нанотехнології, — каже бабуся.

— Так. А церква їх заборонила. На розвинутіших планетах існують інші засоби лікування.

— Але на Гіперіоні їх немає, — каже бабуся і відкладає вбік ту одежину, що була в неї на колінах.

— Саме так, — кажу я. Я почуваюся страшенно втомленою, мене трохи нудить після обстеження. А ще я почуваюся дуже спокійною. Але й дуже сумною. Вітер доносить звук дитячих голосів: Рол сміється разом із іншими хлопчаками.

— І вони пропонують тобі прийняти їхній хрест, — каже бабуся, й останні слова лунають коротко й жорстко.

— Так. Дуже приємний молодий священик мав учора розмову зі мною.

Бабуся дивиться мені просто в очі.

— І ти зробиш це, Келтрін?

Я не відводжу очей.

— Ні.

— Ти певна?

— Цілком.

— Зараз Трорб був би знову живий і з нами, якби він прийняв хрестоформу минулої весни, як умовляв той місіонер.

— Не мій Трорб, — відказую я, відвертаючись.

Уперше з того часу, як сім тижнів тому розпочався біль, я плачу. Не через себе, я знаю, а через те, що згадала Трорба, як він посміхався й махав рукою на прощання того останнього весняного світанку, коли він разом із братами вирушав на узбережжя полювати на солончакового ірбіса.

Бабуся бере мене за руку.

— Ти думаєш про Рола?

Я хитаю головою.

— Ще ні. За кілька тижнів я думатиму — тільки про нього.

— Про це можеш не турбуватися, — ласкаво каже мені бабуся. — Я все ще пам’ятаю, як виховувати малих. Знаю, що розповідати, щоби було цікаво, й чого навчати, щоби було корисно. І я не дам йому забути про тебе.

— Він буде ще такий малий, коли... — кажу я і замовкаю.

Бабуся стискає мою руку.

— Малі пам’ятають найкраще, — тихо каже вона. — Коли ти старієш і немічнішаєш, саме спогади дитинства постають тобі перед очима.

Сонце на вечірньому прузі сяє яскраво, але блиск його розсипається на друзки, дроблячись у сльозах. Я все ще відвертаю обличчя від бабусі.

— Не хочу, щоби він згадував мене, тільки коли постаріється. Я хочу бачити його щодня... хочу дивитися, як він бавиться, як він росте.

— Ти пам’ятаєш той вірш Рьокана[160], якому я тебе вчила, коли ти була не набагато старшою за Рола? — питає бабуся.

Мимоволі я сміюся.

— Ти вчила зі мною купу віршів Рьокана, бабусю.

— Найперший, — наполягає стара.

Мить, і вірш спливає мені в пам’яті. Я починаю розказувати вірш, намагаючись не виспівувати, бо бабуся вчила цього не робити, коли я, дійсно, була лише трохи більша, ніж Рол зараз:

До чого ж втішно Разом з дітворою Збирати першу Зелень для приправи На луках весняних!

Бабуся заплющує очі. Я бачу, що пергамент її вій став тонким-тонким.

— Тобі завжди подобався цей вірш, Келтрін.

— Мені він і зараз подобається.

— А хіба в ньому йдеться, що треба збирати духмяні трави наступного тижня чи за десять років віднині, щоби бути щасливою сьогодні?

Я посміхаюся.

— Добре тобі казати, стара жінко, — кажу я лагідно, з любов’ю, щоби слова мої не здалися їй злими. — Ти збираєш весняні трави уже сімдесят четверту весну і маєш намір робити це ще сімдесят років.

— Ну, навряд чи так довго. — Вона стискує мою руку ще раз і відпускає її. — Але ось що насправді важливо: піти разом із малечею зараз ось цього весняного надвечір’я та й нарвати духмяних трав швиденько на вечерю. Я зробила сьогодні твою улюблену страву.

Я навіть у долоні ляскаю, коли це чую.

— Юшку «Вітер з півночі?» Але ж порей ще не доспів!

— Доспів, на південних схилах, я ще зранку посилала Лея з хлопчиками пошукати. Притягли повний горщик. А ти піди й набери молодого зілля, щоби додати до юшки. Візьми свого малого, і повертайтеся завидна.

— Я люблю тебе, бабусю.

— Я знаю. А Рол любить тебе, моя дівчинко. І я вже подбаю, щоби це коло залишилося нерозривним. А зараз біжи.

Я прокидаюсь, наче падаю. Та я й не спав. Листя Зоряного Дерева затінило капсули на ніч, а за межами системи зорі яскраво горять. Голоси не замовкають. Образи не блякнуть. Це не схоже на сон. Цей вихор образів та голосів... хор із тисяч голосів... і кожний хоче бути почутим. До цієї миті я не пам’ятав, який голос був у моєї мами. А коли рабі Шульман викрикував польською мовою, що існувала колись на Старій Землі, та молився ідишем, я розумів не тільки кожне слово, а й кожну думку.

Я божеволію.

— Ні, коханий, не божеволієш, — шепоче Енея.

Вона плаває біля теплої стіни капсули поруч зі мною, підтримуючи мене. Хронометр на моєму комлозі каже, що час, відведений на сон у цьому регіоні Зоряного Дерева, уже майже скінчився і через годину листя почне повертатися, пропускаючи всередину сонячне світло. Голоси шепочуть, бурмочуть, сперечаються та ридають. Образи спалахують у мене в голові, наче райдужні кола після добрячого удару по потилиці. Я усвідомлюю, що випнувся, як струна, стиснув кулаки і щелепи, а жили у мене на шиї напружилися, наче я борюся з поривами вітру чи з нападами болю.

— Ні, ні, — примовляє Енея, розтираючи ніжними пальцями мої щоки та скроні. Піт плаває навколо мене ядучим німбом. — Ні, Роле, розслабся. Ти дуже сильно все це відчуваєш, милий, я так і думала. Розслабся, дай голосам стихнути. Це можна контролювати, любий. Ти зможеш слухати, коли захочеш, зможеш стишувати голоси, коли буде потрібно.

— Але вони вже не підуть? — питаю я.

— Не підуть далеко, — шепоче Енея.

Янголи-Вигнанці пропливають у сонячному промінні за листвяною стіною, прямуючи до сонця.

— І ти слухала ці голоси з дитинства? — питаю я.

— З того часу, коли ще не народилася, — каже моя кохана.

— Господи, Господи, — вимовляю я, притискаючи стиснуті в кулаки руки до очей. — Господи, Боже мій.

Мене звати Емні Мазен Алсо Ата, і мені одинадцять стандартних років, коли Пакс приходить до мого селища на Кум-Ріяді. Наше селище лежить далеко від міст, далеко від автомагістралей і повітряних трас, далеко навіть від караванних шляхів, що перетинають в усіх напрямках кам’янисту пустелю та Горючі Рівнини.

Ось уже два дні на вечоровому небі видно кораблі Пакса, як вони, наче жевріючі жаринки, пролітають зі сходу на захід тим простором, що, як каже мій тато, лежить над повітрям. Вчора радіо, що є в нашому селищі, транслювало накази імама в Аль-Газалі, а йому телефоном передали з Омара, що всі мешканці Нагір’їв та оаз у Горючих Рівнинах повинні вийти зі своїх юрт і чекати. Татусь та інші чоловіки селища зійшлися на збори в мечеті-мазанці посеред нашого селища.

Уся наша родина вишикувалася перед юртою. Інші тридцять родин нашого селища теж чекають. Наш селищний поет Фарід ад-Дін Аттар ходить серед нас, намагаючись підбадьорити нас віршами, але навіть дорослі відчувають страх.

Повернувся мій тато. Він каже мамі, що мулла вирішив, що ми не можемо чекати, поки невірні нас уб’ють. Селищне радіо не приймає сигнал з Аль-Газалі або Омара. Тато вважає, що радіо знову зламалося, але мулла гадає, що невірні вбили всіх на захід від Горючих Рівнин.

Ми чуємо постріли десь попереду наших юрт. Мама та моя старша сестра хочуть утікати, але тато наказує їм залишитися. Ми чуємо крики. Я дивлюся на небо, чекаючи, що звідти знову з’являться паксівські кораблі з невірними. Коли я відводжу очі від неба, то бачу, що воїни мулли оточують нашу юрту, вставляючи нові магазини в свої гвинтівки. Обличчя у них безжальні.

Тато каже нам усім узятися за руки.

— Аллах акбар! — каже він, а ми відповідаємо:

— Аллах — найвеличніший! — Навіть я вже знаю, що «Іслам» означає підкорення милостивій волі Аллаха.

В останню секунду я бачу жаринки в небі: кораблі Пакса перетинають небосхил зі сходу на захід, проходячи через зеніт.

— Аллах акбар! — вигукує тато.

Я чую постріли.

— Енеє, я не знаю, що все це означає.

— Роле, вони не означають, вони є.

— Вони справжні?

— Справжні, наскільки є справжніми спогади.

— Але як? Я чую голоси... так багато голосів... і щойно я... торкаюсь якогось голосу, подумки... вони звучать ясніше, ніж мої власні спогади...

— Проте це тільки спогади, мій коханий.

— Мертвих...

— Це були спогади мертвих, так.

— Вивчити їхню мову...

— Ми повинні вивчити їхню мову, Роле. Їхні рідні мови... Англійську, їдиш, польську, фарсі, тамільську, грецьку, китайську... а ще мову їхніх сердець. Душу їхньої пам’яті.

— Це привиди промовляють, Енеє?

— Привидів не буває, коханий. Смерть — це кінець. Душа — це неповторна комбінація спогадів та особистих рис, яку ми проносимо крізь усе життя. Коли життя йде, душа йде разом із ним. Ми залишаємося жити тільки в пам’яті тих, хто нас любив.

— А ці спогади...

— Вони резонують у Поєднувальній Безодні.

— Яким чином? І ці мільярди життів...

— А ще тисячі рас, і мільярди років, коханий. Тут спогади твоєї мами... і моєї... але також і те, що бачили й переживали в житті істоти, страшенно віддалені від нас у часі та просторі.

— Чи можу я доторкнутися і до них, Енеє?

— Можливо, з часом. Коли прийде досвід. У мене пішли роки на те, щоби зрозуміти їх. Навіть чуттєві сприйняття живих істот, що належать до інших форм життя, важко зрозуміти, а їхні думки, спогади та емоції — ще важче.

— Але тобі це вдалося?

— Я намагалася.

— Чужопланетні форми життя, на подобу сенешайських алуїтів або Акерателів?

— Надто різняться від нас, Роле. Сенешаї приховано жили на Хевроні, поруч із людськими поселеннями, з покоління в покоління. До того ж, вони — емпатики, тобто емоції і є їхньою мовою. Акерателі дуже різняться від нас, але від сутностей Корду, з якими спілкувався мій батько, — не настільки разюче.

— У мене голова розколюється, мала. Ти можеш допомогти мені зупинити ці голоси, ці образи?

— Я можу допомогти тобі притишити їх, коханий. Поки ми живі, вони ніколи не замовкнуть по-справжньому. В цьому благо і тягар мого причастя. Але перш ніж я покажу тобі, як угамувати їх, послухай ще кілька хвилин. Уже майже настав листоворот... світанок.

Мене звали Лінар Гойт, я священик, але зараз я Папа Урбан XVI, і я відправляю Месу Воскресіння для Джона Доменіко кардинала Мустафи в соборі Св. Петра перед майже п’ятьмастами найвпливовішими вірянами Ватикану.

Стоячи біля вівтаря, простягнувши руки, я читаю з Moлитов Вірян:

— Покірно звертаймось до Бога Отця Всемогутнього, який воскресив із мертвих Сина Свого Ісуса Христа і поверне життя всім нашим смертним тілам.

Кардинал Лурдусамі, котрий служить на цій Месі дияконом, вторить мені:

Тепер, коли хор співає антифон Оферторія[161] і паства колінкує, у благоговійному мовчанні чекаючи на Святе Причастя, я розвертаюся від вівтаря та проголошую:

— Прийми, Господи, ці дари, які ми приносимо Тобі за раба Твого, Джона Доменіко Мустафу, кардинала; Ти обдарував його високим священицьким саном в цьому світі; хай він на короткий час возз’єднається з Твоїми Святими у Небесному Царстві й повернеться до нас через Твоє Таїнство Воскресіння. В ім’я Ісуса, Господа нашого.

Паства відповідає хором:

— Амінь.

Я наближаюся до труни кардинала Мустафи та воскресальних ясел, що стоять біля престолу, і кроплю їх святою водою, проказуючи молитву:

Гримить гігантський орган Собору, і водночас хор починає співати «Санктус»:

Після причастя, після того, як Меса закінчилася і присутні розходяться, я повільно простую до ризниці. Мені сумно, і у мене болить серце — буквально. Хвороба серця знову прогресує, закупорюючи мої артерії, перетворюючи на муку кожний крок і кожне слово. Я думаю: «Не можна прохопитися Лурдусамі...»

Кардинал з’являється у ризниці, коли хлопчики-прислужники допомагають мені роздягтися.

— Ми отримали дрон із рушієм Гедеона, Ваша Святосте.

— З якого флоту? — питаю я.

— Це недонесення Флоту, Ваша Святосте, — каже кардинал, дивлячись стривожено в паперове донесення, яке він тримає в руці.

— А звідки ж тоді? — кажу я, з нетерпінням беручи з його рук аркуш. Повідомлення написано на тонкому веленовому папері.

Я дивлюся на свого державного секретаря.

— Можна зупинити флот, Симоне Авґустине?

У нього тремтять щелепи.

— Ні, Ваша Святосте. Вони зробили стрибок понад добу тому. Саме зараз вони мають вийти зі свого прискореного циклу воскресіння та розпочати атаку. Ми не зможемо спорядити дрон і вислати його, щоби він вчасно зупинив їх.

Я відчуваю, що у мене руки ходять ходором. Я віддаю лист кардиналу Лурдусамі.

— Виклич Марусина й інших командувачів Флоту, — кажу я. — Накажи їм надіслати на Пацем усі кораблі, що є в наявності. Негайно.

— Але ж, Ваша Святосте, — заперечує Лурдусамі, ледь не зриваючись на крик, — всі вони задіяні в дуже важливих операціях...

— Негайно! — обриваю я його.

Лурдусамі вклоняється:

— Буде зроблено. Негайно, Ваша Святосте.

Коли я відвертаюсь, то відчуваю біль у грудях і дихавицю. Це як нагадування від Бога, що часу залишилося небагато.

— Енеє! Папа...

— Спокійно, коханий. Я тут.

— Я був із Папою... Лінаром Гойтом... але ж він не мертвий, правда ж?

— Ти навчаєшся також і мові живих, Роле. Неймовірно, що твій перший контакт з іншою живою людиною прийшовся просто на нього. Я гадаю...

— Нема часу, Енеє! Нема часу. Його кардинал... Лурдусамі... приніс твого листа. Папа намагався відкликати флот, але Лурдусамі сказав, що вже надто пізно... вони зробили стрибок двадцять чотири години тому і нападуть з хвилини на хвилину. Вони нападуть, Енеє. Мабуть, ішлося про ескадру, що накопичувалася на Лакейлі 9532...

— Ні! — Крик Енеї висмикує мене з какофонії образів і голосів, спогадів і відчуттів, не відкидаючи їх цілковито, але змушуючи їх відступити, перетворитися на щось схоже на музику в сусідній кімнаті.

Енея схопила комлоґ із полиці на стіні й викликає наш корабель та Навсона Гемніма водночас.

Я намагаюся не відчувати нічого стороннього, бачити тільки мою кохану і водночас натягую на себе одяг, але хоча я й почуваюся людиною, яка отямилася від яскравого сновидіння, приглушений гомін голосів та інших спогадів хоч як, а залишається зі мною.

Отець-капітан Федеріко де Сойя стоїть на колінах у своїй капсулі на кораблі-дереві «Іґґдрасіль», тільки де Сойя більше не називає себе подумки «отцем-капітаном», а просто отцем. І навіть у цьому він не впевнений, навіть зараз, коли він колінкує і молиться, як молився багато годин упродовж цієї ночі, і ще більше годин минулими днями й ночами, відтоді, коли хрестоформа зникла з його грудей після причастя від Енеї.

Отець де Сойя молиться про прощення, якого, він це знає достеменно, він не вартий. Він молиться, щоби Бог простив його за ті роки, коли він був капітаном Флоту, за численні битви, за життя, які він забрав, за прекрасні творіння людські та Божі, які він знищив. Отець-капітан Федеріко де Сойя колінкує у своїй капсулі, у цілковитій тиші, при гравітації в одну шосту g і просить свого Господа та Спасителя, Бога, у милосердя якого він привчений вірити і в якому він не сумнівається, простити його — не заради його самого, а заради того, аби своїми помислами та вчинками в наступні місяці та роки, а може, години його життя він міг краще прислужитися своєму Господу.

Я сахаюсь цього контакту, відчуваючи відразу до себе самого за те, що підглядаю за чужим життям, наче якийсь збоченець. І тут же приходить розуміння: якщо Енея знає цю «мову живих» багато років, то майже напевно вона витрачала значно більше енергії не на те, щоби нею оволодіти, а на те, щоби нею не користуватися, щоб уникати цих непроханих проникнень у чужі життя.

Тим часом Енея відкрила отвір-діафрагму в стіні капсули й випливла з капсули із комлоґом у руках на балкон чи радше щось, схоже на копицю якогось органічного матеріалу. Я приєднуюсь до неї, спустившись на балкон при дуже малій силі тяжінні, близько одної десятої g, що її забезпечує тут захисне поле. Над екраном комлоґа плавають кілька облич — Гета Мастіна, Кіта Ростіна та Навсона Хамніма, але всі вони разом із Енеєю дивляться не у відеоадаптер, як зазвичай, а в інший бік.

За мить я бачу, куди спрямовані їхні погляди.

Блискучі риски проходять крізь Зоряне Дерево вслід за розкішними вогняними розетками — жовтогарячими та червоними. На мить мені здається, що це розпочався світанковий листоворот і сонце, проходячи внутрішньою оболонкою Біосфери, вихоплює з темряви кальмарів, і янголів, і водяні комети, а ті ловлять сонце, як це робили ми з Енеєю кількома годинами раніше, коли літали, осідлавши геліосферну матрицю. Але потім я усвідомлюю, що я бачу.

Кораблі Пакса прорізають Зоряне Дерево в сотні місцях, зрізуючи гілки та стовбури термоядерними хвостами, наче холодними яскравими ножами.

Листя та галуззя вибухає за сотні тисяч кілометрів від нас, але поштовхи, наче від землетрусу, пробігають усім деревом, і ось уже тремтить наша гілка, наша капсула і балкон, на якому ми стоїмо.

Світлова мішанина. Космос розтинають ланцетні удари, ми бачимо їх, бо вони позначаються мільярдами частинок повітря, що витікає в розтини, розпорошеної органіки, палаючого листя, крові Вигнанців і тамплієрів. Ланцетні промені розрізають і спалюють усе, до чого можуть дотягтися.

Вибухи розпускаються за кілька кілометрів від нас. Захисне поле все ще тримається і відкидає нас на стіну капсули, якою прокочується судома, як у пораненої тварини.

Комлоґ Енеї припиняє працювати тієї ж миті, коли вигин Зоряного Дерева над нашими головами спалахує і вибухає в тиші космосу. Ми чуємо постріли, крики, гуркіт, але я знаю, що захисне поле вийде з ладу за секунди і нас із Енеєю викине в космос, туди, де вже плавають тонни уламків.

Я намагаюся затягти її до капсули, але та герметизується у марній спробі врятуватися.

— Ні, Роле, дивися!

Я дивлюся туди, куди вона показує. Над нами, під нами, навкруги нас горить і вибухає Зоряне Дерево, обривається лозиння та віття, палають крила янголів, десятикілометрові тіла робочих кальмарів, колапсуючи, стискуються в кульки і зникають, згорають кораблі-дерева.

— Вони вбивають ергів! — кричить Енея, перекриваючи ревіння вітру та вибухи.

Я налягаю на стінку капсули, вигукуючи команди. Двері-діафрагма відчиняються лише на мить. Але я встигаю затягти кохану всередину.

Тут ми також не зможемо сховатися. Крізь поляризовані стіни капсули видно плазмові вибухи.

Енея вже витягла з шафки свій заплічник і надягає його. Я хапаю свій, перевіряю, чи ніж висить на своєму місці, на поясі, наче він допоможе відбитися від мародерів.

— Ми маємо дістатися «Іґґдрасіля»! — кричить Енея.

Ми стукаємося в стінку, що прилягає до головного коридору, але капсула нас не випускає. З оболонки капсули чути ревіння.

— У коридорі пробоїна, — видихає Енея. Комлоґ усе ще у неї в руках, старий комлоґ з корабля Консула, і вона викликає сітку даних Зоряного Дерева. — Мости зруйновано. Ми мусимо дістатися корабля-дерева.

Я дивлюся крізь стіну. Помаранчеві квітки вибухів. «Іґґдрасіль» знаходиться за десять кілометрів на схід і вище. Якщо нема коридорів та висячих мостів, це все одно, що за тисячу світлових років.

— Виклич корабель, — кажу я. — Корабель Консула.

Енея хитає головою.

— Гет Мастін готує «Іґґдрасіль» до старту просто зараз... нема часу виводити з доку наш корабель. У нас є три або чотири хвилини. А гермокостюми Вигнанців? Ми можемо полетіти туди.

Моя черга хитати головою.

— Їх тут нема. Коли ми зняли їх на причалі, я віддав їх А. Беттіку, щоби той відніс їх на корабель-дерево.

Капсула несамовито здригається, Енея повертається подивитися, що сталося. Стіна капсули плавиться, розжарена до червоного.

Я розчахую свою шафку, викидаю одяг та інший мотлох, вихоплюю єдиний артефакт, що є у мене, витягуючи його зі шкіряного тубуса. Подарунок капітана де Сойї.

Я смикаю за левітаційні нитки. Килим-літун стає твердим і зависає над підлогою. Електромагнітне поле в цій частині Зоряного Дерева ще тримається.

— Сюди, хутко! — кричу я, бо стіни вже розплавляються. Я затягую кохану на килим.

Нас виносить крізь пролом у вакуум і хаос.

28

Магнітні поля, створені ерґами, ще трималися, але набули дивної конфігурації. Тож натомість летіти вздовж гілки як добрий бульвар завширшки, що вела просто до «Іґґдрасіля», і триматися над нею, килим-літун уперто хотів летіти під прямим кутом до неї, так що ми висіли головою вниз, коли килим підіймався, наче ліфт, крізь гілля, що тремтіло, наче у пропасниці, крізь розірвані навпіл мости, крізь зруйновані головні коридори, вогняні кулі та загони Вигнанців, що вистрибували у космос, аби стати до бою та померти. Але поки ми просувалися в напрямку до корабля-дерева, я не заважав килиму робити все, що він вважає за потрібне.

Де-не-де залишалися бульбашки атмосфери, утримувані захисними полями, але більшість полів померло разом із ерґами, які їх створювали. Хоча поля й дублювалися, в усьому нашому регіоні Зоряного Дерева повітря або витікало, або різко втрачало тиск. Гермокостюмів у нас не було. Ще в капсулі останньої миті я згадав, що наш старовинний килим-літун має власне слабеньке захисне поле, аби з нього не здувало пасажирів. Це поле не розраховане на те, щоби довго підтримувати потрібний тиск, але дев’ять років тому ми скористалися ним на безіменній, вкритій джунглями планеті, коли залетіли високо, де не можна було нормально дихати, і я сподівався, що його системи й досі працюють.

Вони ще працювали... принаймні частково. Як тільки ми вилетіли з капсули й понеслися крізь хаос, наче на паракрилі, малопотужне поле килима увігнулося всередину. Я майже фізично відчував, як витікає тоненький шар повітря. Але я сказав собі, що його має вистачити, щоби встигнути вчасно дістатися «Іґґдрасіля».

Ми майже не встигли на «Іґґдрасіль».

Я бачив на власні очі вже не першу космічну битву. Лише кілька стандартних днів, а може, вічність тому ми з Енеєю стояли на найвищій платформі Завислого У Повітрі Храму, спостерігаючи за світловим шоу у навколомісячному просторі, коли кораблі Пакса знищували корабель отця де Сойї. Але я вперше спостерігав за космічною битвою, у якій намагалися вбити мене.

Там, де ще залишалося повітря, шум стояв неймовірний: вибухи — спрямовані як назовні, так і всередину, — тріск гілля та шипіння вмираючих кальмарів, завивання сирен, дзижчання та белькотіння комлогів та інших комунікаторів. Там, де панував вакуум, тиша була ще оглушливішою: тіла Вигнанців і тамплієрів, беззвучно винесених у космос — жінки і діти, воїни, котрі не встигли дістатися зброї та своїх бойових постів, священики Братства М’юїра, що летіли до Сонця, загорнуті у свої мантії, але навіть величність цих одеж не могла перекреслити брутальність наглої смерті. Тут полум’я горіло без тріску, крики лунали без звуку, циклони проносилися без ревіння та гудіння.

Поки килим підіймав нас крізь вихор, Енея не відривалася від старовинного комлоґа, що колись належав Сірі. Я бачив обличчя Сістенджа Коредвелла, який кричав щось із крихітного голоекрана над приладом, а потім бачив стриманих та зібраних Кента Квінкента і Шіан Квінтану Каян. Я був надто заклопотаний керуванням, щоби прислухатися, що вони казали.

Хвостових вихлипів паксівських кораблів-Архангелів я тепер не бачив, лише вогняні рубці їхніх ланцетних ударів, що протинали хмари газу та уламків, шматуючи Зоряне Дерево, як ланцет розтинає живу плоть. Товсті стовбури та звивисті гілки кровоточили у прямому сенсі цього слова, і їхня живиця й інші живильні рідини змішувалися з кілометрами оптичного волокна лозин та з кров’ю Вигнанців, коли тих розривало вибухами. Десятикілометрового робочого кальмара розтяло на частини, і я бачив, як його витончені щупальця звивалися в смертельному танці. Вигнанці-янголи вилітали битися тисячами й гинули тисячами. Якийсь корабель-дерево спробував стати на шляху нападників, і негайно наразився на ланцетний удар. Повітря всередині нього, насичене киснем, загорілося в захисному полі, а його екіпаж загинув раніше, ніж енергетична куля наповнилася вихорами диму.

— Це не «Іґґдрасіль»! — вигукнула Енея.

Я кивнув, погоджуючись. Корабель, що горів у нас на очах, йшов із північної частини Біосфери, а «Іґґдрасіль» мав бути десь поруч, за кілометр чи ще ближче, якщо летіти просто вгору вздовж гілки, що тремтіла і розліталася на тріски.

Якщо тільки я не повернув кудись інакше. І якщо він ще не зруйнований. І якщо він не стартував без нас.

— Я говорила з Гетом Мастіном, — прокричала Енея. Ми пролітали крізь бульбашку повітря, і гуркіт стояв страшенний. — Тільки три сотні з тисячі є на борту.

— Зрозуміло, — прокричав я у відповідь. Я і гадки не мав, про що вона. Яка тисяча? Розпитувати часу не було. Я помітив, що ліворуч від нас і десь за кілометр вгору зеленого кольору більше. Це мав бути корабель-дерево на наступному ярусі гілок, і я повернув килим-літун у тому напрямку. Якщо це не «Іґґдрасіль», ми однаково мали спробувати знайти там укриття. Електромагнітні поля Зоряного Дерева слабшали, а разом з ними втрачав енергію й інерцію і наш килим-літун.

Поле зникло. Килим-літун зробив останній стрибок, а тоді почав перекидатися в чорноті між потрощеним гіллям, за кілометр від найближчого палаючого стовбура. Далеко внизу і позаду я побачив китицю житлових капсул, звідки ми летіли. Жодна з них не залишилася цілою, з них усе ще вилітали тіла разом із повітрям, мішаючись з поламаним гіляччям та рештками плодоніжок і закручуючись виром згідно із сліпими законами Ньютона.

— Це кінець, — сказав я майже нечутно, бо ми були тепер за межами повітряної бульбашки і будь-який шум закінчувався разом із повітрям. Цей килим-літун спроектував сім віків тому підстаркуватий чолов’яга, закоханий у свою юну племінницю, для того, щоби спробувати її спокусити, а не для того, щоби він перевозив пасажирів у космосі. Та ще й живими. — Ми намагалися, мала. — Я зняв руку з пілотних ниток, щоб обійняти Енею.

— Ні, — відповіла Енея, — протестуючи не проти моїх обіймів, а проти смертного вироку. Вона схопила мене за руку з такою силою, що її пальці впилися мені в біцепс. — Ні, ні, — і з цими словами вона забігала пальцями по комлозі.

На тлі зоряного неба, що робило кульбіти, з’явилося обличчя Гета Мастіна під каптуром.

— Так, — сказав він. — Бачу вас.

Величезне дерево-корабель висіло за тисячу метрів над нашими головами куполом з віття та листя, зеленіючи на тлі захисного поля, мерехкочучи фіолетом, і вся його маса повільно відокремлювалась від Зоряного Дерева, охопленого вогнем. Раптом нас потужно смикнуло, і я подумав, що це один із Архангелів уцілив нас ланцетним променем.

— Ерґи затягують нас усередину, — сказала Енея, усе ще стискаючи мою руку.

— Ерґи? — не зрозумів я. — Хіба на кораблі-дереві не один ерґ? Той, що опікується рушієм та полями?

— Зазвичай так і є, — відказала Енея. — Інколи буває два, коли рейс надзвичайний... до зовнішньої оболонки зірки, наприклад, або крізь ударну хвилю геліосфери подвійної зірки.

— То зараз на «Іґґдрасілі» два ерґи? — запитав я, спостерігаючи, як дерево збільшується в розмірах, закриваючи весь небозвід.

За нами мовчазно спалахнули плазмові вибухи.

— Ні, — сказала Енея, — їх двадцять сім.

Поле, видовжившись, затягло нас всередину. Верх перетворився на низ. Нас спустили на велику палубу, просто під платформою капітанського мостика в кроні дерева. Я ще не встиг постукати по нитках, щоби дезактивувати наше власне кволе захисне поле, а Енея, схопивши свій наплічник, з комлоґом у руках уже помчала до сходів.

Я акуратно згорнув килим-літун, поклав його у шкіряний чохол, повісив тубус собі на плече і поспішив услід.

ТІЛЬКИ КАПІТАН КОРАБЛЯ-ДЕРЕВА ТАМПЛІЄР Гет Мастін був на капітанському мостику, нагорі крони, та ще кілька його лейтенантів. Але платформи та сходи внизу були заповнені народом. Декого я знав, декого — ні. Тут були Рахіль, Тео, А. Беттік, отець де Сойя, сержант Ґреґоріус, Ломо Дондруб та ще з десяток наших знайомців, біженців з планети Тянь-Шань, а ще десятки інших людських істот, не Вигнанців і не тамплієрів, чоловіків, жінок, дітей, яких я бачив уперше.

— Це біженці з сотні паксівських світів, яких підібрав отець-капітан де Сойя на своєму «Рафаїлі» останніми роками, — пояснила мені Енея. — Ми чекали, що сьогодні, перед нашим стартом, тут зберуться ще сотні, але зараз уже пізно.

Я піднявся з нею на рівень мостика. Гет Мастін стояв у колі органічних контрольних приладів. Тут були дисплеї, від яких усім кораблем розбігалася нервова система з оптоволокна, голодисплеї, що показували картинку перед носом і за кормою корабля, а також з борту корабля, комунікатори для зв’язку з тамплієрами, що чергували поруч із ерґами, в ядрі захисного поля, в корінні, де містилися рушії, та в інших місцях, а також центральна голографічна модель усього корабля. Її він торкався довгими пальцями, щоб увійти в діалоговий режим або змінити команди. Тамплієр подивився на Енею, котра швидким кроком перетинала мостик, наближаючись до нього. Його обличчя, що зберігало риси, притаманні азійським народам Старої Землі, залишалося під каптуром цілковито спокійним.

— Приємно, що ви встигли на корабель, Навчителько, — сухо сказав він. — Куди ви бажаєте, щоби ми спрямували наш корабель?

— За межі зоряної системи, — сказала Енея, не вагаючись.

Гет Мастін кивнув.

— Безсумнівно, по нас стрілятимуть. Флот Пакса володіє грізною вогневою міццю.

На це Енея лише кивнула головою. Я побачив, як модель дерева-корабля повільно розвернулася, і підвів голову, щоби подивитися, як повертається над нами зоряне небо. Ми перемістилися на кількасот кілометрів всередину зоряної системи, а тепер розверталися носом до розбитої внутрішньої оболонки Біосфери. Там, де були наші житлові капсули та капсули для зібрань, тепер зяяла зазублена діра серед потрощеного гілля. Всюди на площі тисячі квадратних кілометрів чорніли прогалини та стирчало оголене віття. «Іґґдрасіль» повільно просувався серед відірваного листя — воно кружляло у просторі міріадами мертвих клаптиків, а те листя, що ще залишалося всередині захисного поля, де була атмосфера, яскраво палало, окреслюючи периметр захисного поля сивою рискою попелу. Корабель-дерево підійшов до стіни сфери й обережно пройшов крізь неї.

Вийшовши з віддаленого кінця дерева, набираючи швидкість завдяки ерґам, що розганяли плазмові рушії, ми навіть ще краще бачили поле битви. Космос був запорошений безліччю миготливих крапочок світла, жмутиками леліток, що виникали там, де захисне поле руйнувалося під ланцетними ударами, безкінечними квітками термоядерних і плазмових вибухів, вогняними хвостами ракет, гіперкінетичних снарядів, невеличких ударних кораблів та Архангелів. Зволожувальні комети та керовані астероїди, зірвані зі своїх орбіт вибуховими хвилями, проривали крону Дерева, наче гарматні ядра. Гет Мастін викликав тактичні зображення, і ми бачили перед собою картинку всієї Біосфери, пощербленої десятком тисяч пожеж, де окремі пожежі сягали вряди-годи розмірів моєї рідної планети, Гіперіона. Ми бачили сотню тисяч розривів у тканині сфери, у тканині, що ткалася майже тисячу років. Радари та віддалені давачі фіксували тисячі некерованих об’єктів у космічному просторі. Але вони трималися на екранах не більше кількох секунд, поки могутні Архангели не збивали невеличкі бій-розвідники, факельники, винищувачі Вигнанців і кораблі-дерева також на відстані кілька астрономічних одиниць за допомогою своєї ланцетної зброї. Мільйони Вигнанців, адаптованих до космосу, кидалися на атакуючий флот і гинули, наче метелики в полум’ї вогнемета.

Ломо Дондруб великими кроками зійшов на мостик. На ньому був гермокостюм Вигнанця, а в руках він тримав десантну зброю четвертого класу.

— Енеє, сто чортів, скажи, куди ми збираємося летіти?

— Ми летимо звідси, — сказала моя кохана. — Ми мусимо залишити це місце, Ломо.

Літун похитав головою.

— Ні, не мусимо, — сказав він. — Ми мусимо залишитися та битися. Ми не можемо полишити наших друзів наодинці із цими паксівськими хижаками.

— Ломо, — сказала Енея, — ми не можемо допомогти Зоряному Дереву. Я маю летіти звідси, щоби стати до бою з Паксом.

— То втікай, якщо мусиш, — відказав Ломо. Його мужнє, гарне обличчя спотворювала гримаса люті й розчарування. Він опустив сріблястий гермошолом собі на голову. — А я збираюся залишитися тут і битися тут.

— Вони вб’ють тебе, друже, — сказала Енея. — Ти не можеш битися голими руками із зорельотами класу Архангел.

— Це ми побачимо, — сказав Ломо. Сріблястий гермокостюм закривав тепер усе його тіло, крім обличчя. Він потис мені руку. — Щасти тобі, Роле.

— І тобі, — промовив я, відчуваючи, як у мене стискається горло, а обличчя палає від сорому за те, що я повинен утікати, а не піти разом із цією мужньою людиною.

Енея торкнулася його могутньої руки, облитої сріблом.

— Ломо, ти можеш дуже допомогти мені в моїй боротьбі, якщо підеш із нами...

Ломо Дондруб помотав головою й опустив шолом, відтак рідина закрила йому й обличчя. Його голос тепер лунав крізь мікрофони, і в ньому був відзвук металу:

— Щасти тобі, Енеє. Хай допоможуть тобі Бог і Будда. Хай Бог і Будда допоможуть усім нам. — Він ступив на край платформи і подивився на Гета Мастіна. Тамплієр кивнув, торкнувся якоїсь точки на моделі Дерева, десь біля вершечка крони, і шепнув щось в один із фіброканалів.

Я відчув, що. гравітація зменшилася. Зовнішнє поле замерехтіло й згорнулося. Невидима сила піднесла Ломо вгору, розвернула та катапультувала у відкритий космос за межі гілля, повітря, світла. Я побачив, як розгорнулися його срібні крила, як наповнилися вони світлом, як він приєднався до групи з дюжини інших Вигнанців, котрі зі своєю іграшковою зброєю напереваги неслися з потоком сонячного вітру в напрямку найближчого ворожого Архангела.

На мостик підіймалися тепер і інші — Рахіль, Тео, Дорджі Памо, отець де Сойя та його сержант А. Беттік, Далай-лама, але всі вони шанобливо трималися трохи осторонь, щоби не заважати капітану-тамплієру.

— Вони виявили нас, — сказав Гет Мастін. — Стріляють.

Захисне поле вибухнуло червоним. Я відчув сильний жар. Це було так, наче ми падаємо всередину зірки.

Дисплеї замиготіли.

— Тримають, — сказав Істинний Голос Дерева Гет Мастін. — Тримають.

Він мав на увазі захисні поля, але паксівські кораблі також тримали нас на прицілі, не припиняючи діставати нас ланцетними променями, навіть попри те, що ми прискорилися й вийшли з системи.

Окрім голограм на дисплеях, ніщо не свідчило про те, що ми рухаємося. Зірок не було видно. Тільки тріск, шипіння, кипіння нищівної енергії, що оточила нас колом — ні, яйцеподібною сферою — з усіх боків.

— Будь ласка, дайте мені наш курс, — звернувся Гет Мастін до Енеї.

Дівчина на мить торкнулася чола, так наче вона втомилася чи розгубилася.

— Просто у відкритий космос. Туди, де ми зможемо побачити зірки.

— Нам не дістатися точки переміщення при такій щільній атаці, — зауважив тамплієр.

— Я знаю, — відказала Енея. — Просто виведіть нас до місця, звідки ми побачимо зірки.

Гет Мастін подивився на пекло над нашими головами.

— Можливо, ми більше ніколи не побачимо зірок.

— Ми мусимо, — просто сказала Енея.

Раптом на нас накотилася хвиля криків. Я подивився туди, де був осередок паніки. Над капітанським мостиком було лише кілька невеличких платформочок, крихітних конструкцій, схожих на вороняче гніздо — спостережний майданчик навколо щогли піратського корабля — або на хатинку на дереві, які мені доводилося бачити на болотах Гіперіона. На одному з цих настилів височіла одинока постать. Екіпажні клони вигукували щось, вказуючи на неї. Гет Мастін кинув туди погляд і звернувся до Енеї:

— Князь Болю подорожує з нами.

Мені було видно, як на чолі Ктиря та на панцирі його грудей віддзеркалюються відблиски пекла, що розгорнулося над нашими головами.

— Я гадав, він загинув на Тянь-Шані, — сказав я.

Енея виглядала виснаженою, такою я її ще ніколи не бачив.

— Цей конструкт рухається крізь час легше, ніж ми крізь простір, Роле, — відказала вона. — Може, він і загинув на Тянь-Шані... може, він загине ще через тисячу років у двобої з полковником Кассадом... може, він узагалі не може загинути... ми про це ніколи не довідаємося.

Сходами на платформу з капітанським мостиком піднявся полковник Кассад, так наче почув своє ім’я, промовлене Енеєю. На полковникові був архаїчний бойовий обладунок часів Гегемонії, а в руках він тримав гвинтівку, яку я колись бачив в арсеналі на кораблі Консула. Він утупився на Ктиря, наче одержимий.

— Можу я туди піднятися? — запитав Кассад капітана-тамплієра.

Поринувши у команди та спостереження за моніторами, Гет Мастін махнув рукою в бік якихось лінів та мотузяних драбин, що тягнулися до найвищої на кораблі платформи.

— Не стріляти на моєму кораблі-дереві! — гукнув Гет Мастін навздогін полковникові. Кассад кивнув і почав дертися вгору мотузками.

Решта присутніх не відривала очей від дисплеїв змодельованого корабля-дерева. Принаймні три Архангели не припиняли вести вогонь по нашому кораблю з відстані меншої, ніж один мільйон кілометрів. Вони по черзі гатили по нас із ланцетної зброї, а в проміжках примудрялися ще й стріляти по інших цілях. Але наше дивне небажання помирати, очевидно, розлютило їх по-справжньому, і вони били ланцетними променями знову й знову. Промені доходили до нас із затримкою десь у чотири світлові секунди й вибухали на поверхні нашої захисної оболонки. Один із їхніх кораблів мав ось-ось зайти за вигін палаючого Зоряного Дерева, проте інші два все ще гальмували в системі в напрямку до нас, і ми були у них наче на долоні.

— По нас випустили ракети, — повідомив один із лейтенантів капітана-тамплієра, і в голосі його чулося не більше хвилювання, ніж у моєму, коли я сповіщаю, що обід на столі. — Дві... чотири... дев’ять. Досвітлова швидкість. Вірогідно, з плазмовими боєголовками.

— Ми можемо їх уникнути? — запитала Тео.

Рахіль підійшла ближче й дивилася, як полковник підіймається на платформу до Ктиря.

Гет Мастін був надто заклопотаний, щоби відповісти, тому відповіла Енея:

— Ми не знаємо. Усе залежить від в’язальників... від ерґів.

— Шістдесят секунд до влучення ракет, — повідомив лейтенант-тамплієр таким само буденним тоном.

Гет Мастін торкнувся панелі управління. Голос у нього наче й не змінився. Але я зрозумів, що, підсилений, він лунає зараз у кожному куточку кілометрового дерева-корабля.

— Усім заплющити очі, не дивитися на поле. В’язальники поляризують світло якомога сильніше, проте дуже прошу не дивитися вгору. Хай мир М’юїра буде з нами!

Я подивився на Енею.

— Мала, на цьому кораблі є озброєння?

— Ні, — відказала вона. Очі її дивилися теж утомлено, та й голос видавався якимось тьмяним.

— Тобто ми не збираємося битися... просто втікаємо?

— Так, Роле.

Я аж зубами заскрипів.

— У такому разі я погоджуюсь із Ломо, — сказав я. — Ми вже надто давно втікаємо. Час допомогти нашим друзям тут. Час...

І тут вибухнули ракети. Три, не менше. Пізніше я міг пригадати лише світло, таке пронизливе, що я побачив всі кістки на голові Енеї, і всі хребці крізь шкіру та плоть... але ж цього не могло бути? Я відчув, наче падаю... наче корабель зникає з-під моїх ніг... а потім гравітація в одну шосту g повернулася. Інфразвуковий гул болем відізвався в кістках та зубах.

Я кліпнув, відганяючи післяобрази, що залишалися на сітківці. Але обличчя Енеї все ще стояло мені перед очима, розчервоніле, вкрите крапельками поту, волосся похапцем прихоплене тасьмою, очі втомлені, але безкінечно живі, засмаглі руки голі до пліч. У нападі сентиментальних почуттів я подумав, що, може, і незле було би померти ось так, з обличчям Енеї, впаяним мені у серце та в пам’ять.

Ще дві боєголовки змусили весь корабель здригнутися. Ще чотири.

— Тримаються, — сказав лейтенант Гета Мастіна. — Усі поля тримаються.

— Ломо та Рол праві, Енеє, — промовила Дорджі Памо, виступивши наперед у своїй простій бавовняній накидці із королівською величністю. — Ти роками втікаєш від Пакса. Час зійтися з ним у двобої... час для всіх нас.

Я втупився на стару жінку. І вперше помітив, що навколо неї стоїть аура... може, це й неправильне слово, надто містичне... але я бачив, як вона випромінює сяйво глибокого кармінового кольору, настільки ж потужне, наскільки потужну вдачу мала Свиня-Громовержиця. Я збагнув також, що цього вечора я бачу ореоли над кожним: кобальтову мужність Ломо, золоту впевненість Гета Мастіна, мерехтливе фіолетове потрясіння полковника Кассада, коли він побачив Ктиря... Я подумав, що, можливо, це якийсь побічний ефект, який настає, коли вивчиш мову живих. А може, це дається взнаки перенапруга зору через усі ці плазмові вибухи. Хай там як, я знав, що ці кольори я бачу не в реальності — адже я не галюцинував, та й із зором у мене було все гаразд, — проте я знав також, що мій мозок бачить ці зв’язки, ці миттєві прозріння справжнього духу інших людей на якомусь рівні, що не може бути звичайним баченням.

І я знав, що кольори, які оточують Енею, містять у собі весь спектр і виходять за його межі — сяйво такої сили, що воно наповнювало дерево-корабель, так само як плазмові вибухи наповнювали світ за його стінами.

Заговорив отець де Сойя.

— Ні, шановна пані, — сказав він неголосно і з повагою, звертаючись до Дорджі Памо. — Ломо та Рол помиляються. Попри весь наш гнів і наше бажання відповісти ударом на удар, права Енея. Ломо зрозуміє, якщо залишиться живим, те, що зрозуміємо ми всі, якщо житимемо. Після причастя, що ми отримали від Енеї, ми поділяємо біль тих, кого атакуємо. Поділяємо реально. Поділяємо буквально й фізично. Це частина знання, яке приходить, коли вивчиш мову живих.

Дорджі Памо подивилася згори вниз на священика, який був нижчий від неї.

— Мені це відомо, Християнине. Але це не означає, що ми не можемо вдарити у відповідь, коли інші нападають на нас. — Піднявши руку, вона обвела рукою коло, де повільно яснішало захисне поле, і крізь нього проступала чорнота космосу, заповнена шлейфами ракет і кораблів та жаринками пожеж. — Ці паксівські... демони... знищують одне з найвищих досягнень людської раси. Ми повинні зупинити їх!

— Не тепер, — відказав отець де Сойя. — Не вступаючи з ними в бій тут. Довіртеся Енеї.

Велетень сержант Ґреґоріус виступив наперед.

— Кожна жилка мого єства, кожна хвилина довгих років мого навчання, кожний шрам, отриманий у моєму солдатському житті, — усе це волає, що треба битися зараз, — прогримів він. — Але я завжди вірив моєму капітанові. І я вірю йому тепер як своєму духовнику. І якщо він каже, що ми повинні довіритися цій молодій жінці... значить, так і має бути.

Гет Мастін підняв руку. Усі замовкли.

— Ця суперечка — марнування часу. Як сказала вам Навчителька, «Іґґдрасіль» не має на борту жодної зброї, а захист йому забезпечують тільки ерґи. Але вони не здатні виробити стільки енергії, щоб її вистачило і на захист, і на фазове переміщення. Фактично ми йдемо без тяги, і відійшли від свого початкового курсу дише на кілька світлових хвилин. А п’ять бойових Архангелів змінили свій курс, щоби нас перехопити. — Тамплієр повернув обличчя до всіх присутніх. — Прошу всіх, крім Навчительки і її високого друга Рола, залишити мостик і чекати внизу.

Всі пішли, не промовивши ні слова. Я бачив, куди Рахіль кинула останній погляд перед тим, як піти вниз сходами, і подивився туди й собі. Полковник Кассад стояв на вершечку спостережного майданчика і, попри свій високий зріст, здавався карликом поруч із триметровою хромованою статуєю, утиканою лезами та шипами. Ані полковник, ані машина для вбивства не рухалися, дивлячись один на одного з метрової відстані.

Я подивився на модель дерева-корабля. Червоні точки паксівських військових кораблів швидко наближалися до нас. Над нами остаточно прояснилося захисне поле.

— Візьми мою руку, Роле, — сказала Енея.

Я взяв її за руку і пригадав кожну мить, коли я торкався її руки за останні десять років, стандартних.

— Зірки, — прошепотіла вона. — Дивись на зірки. І слухай їх.

КОРАБЕЛЬ-ДЕРЕВО «ІҐҐДРАСІЛЬ» ВИСІВ НА НИЗЬКІЙ ОРБІТІ над помаранчево-червоною планетою з білими полярними шапками, древніми вулканами, вищими за Плато Розкрилля на моїй рідній планеті, Гіперіоні, та долиною ріки, що звивалася понад п’ять тисяч кілометрів черевом планети, наче шрам від апендициту.

— Це Марс, — сказала Енея. — Полковник Кассад покине нас тут.

Полковник спустився до нас із тієї платформи, де він протистояв Ктиреві після квантового стрибка. Хоча я не знаю, як назвати те, що трапилося: мить тому корабель-дерево знаходився в системі Біосфери, рухаючись за інерцією на низькій швидкості, з непрацюючими рушіями, під вогнем зграї Архангелів, а зараз ми вже на низькій орбіті над цією мертвою планетою тієї ж системи, до якої колись належала і Стара Земля.

— Як ти це зробила? — запитав я Енею негайно. Я не сумнівався, що це завдяки її діям ми... перенеслися... сюди.

— Я навчилася чути музику сфер, — сказала вона. — І робити крок.

Я не відривав від неї погляду. Я тримав її за руку. І я не збирався відпускати її руку, поки вона не пояснить мені все нормальними словами.

— Можна зрозуміти місце, Роле, — сказала вона, знаючи, що нас зараз слухає купа народу, — а коли ти зрозумієш, то наче почуєш його музику. У кожної планети свій акорд. У кожної зоряної системи своя соната. Кожне місце має свою окрему й дуже виразну ноту.

Я не відпускав її руку.

— А телепортація без телепортаційного порталу? — запитав я.

Енея кивнула.

— Телепортація. Цей термін насправді означає квантовий стрибок, — сказала вона. — Переміщення в макро-всесвіті у такий спосіб, як електрон переміщається в безкінечно малому просторі. Крок за допомогою Поєднувальної Безодні.

Я похитав головою.

— Енергія. Звідки на це береться енергія, мала? Нічого не береться з нічого.

— Але все береться з усього.

— Що це значить, Енеє?

Вона звільнила пальці з моєї руки, але торкнулася ними моєї щоки.

— Пам’ятаєш нашу давню-давню дискусію про ньютонівську фізику любові.

— Любов — це емоція, мала, а не форма енергії.

— Це і те, й інше, Роле. Насправді. І це єдиний ключ, що відмикає двері до найпотужнішої енергії всесвіту.

— Ти маєш на увазі релігію? — запитав я, не тямлячись чи то через нечіткість її слів, чи то через власну непроминальну тупість.

— Ні, — відказала вона, — я маю на увазі квазари, що їх свідомо запалюють, пульсари, що їх приборкують, ядра галактик, що їх запускають, наче парові турбіни. Я маю на увазі інженерний проект, якому два з половиною мільярди років, а він ще тільки розпочинається.

Я міг тільки мовчки дивитися на неї.

Вона похитала головою.

— Про це пізніше, коханий. Зараз зрозумій лише, що телепортація без порталів дійсно працює. Зрештою, справжніх порталів ніколи й не існувало... не було чарівних дверей, що відчиняються до інших світів... тільки спотворений ТехноКордом різновид другого найдивовижнішого дару Безодні.

Мені слід було запитати: «А який перший найдивовижніший дар Безодні?», але я подумав, що це має бути зберігання спогадів розумних рас, доступ до яких ми отримуємо, вивчивши мову мертвих... так я почув голос моєї матері... Але сказав я інше:

— То це у такий спосіб ти перемістилася з Тео і Рахіллю з планети на планету без часу-в-борг?

— Так.

— І перекинула корабель Консула з Системи Тянь-Шаню до Біосфери без рушія Гокінґа?

— Так.

Я хотів би ще сказати: «І вирушила на хтозна-яку планету, зустріла там свого коханця, одружилася та народила дитину», але не сказав. Порушуючи мовчання, вона промовила:

— Це Марс. Полковник Кассад залишиться тут.

Воїн підійшов і став поруч із Енеєю.

Рахіль наблизилася до нього, звелася навшпиньки й поцілувала його.

— Колись тебе зватимуть Монета, — ніжно сказав Кассад, — і ми кохатимемо одне одного.

— Так, — сказала Рахіль, відходячи назад.

Енея взяла високого чоловіка за руку. Він усе ще мав на собі химерні бойові обладунки, і десантна гвинтівка зручно лежала на згині його руки. Ледь помітно посміхаючись, полковник подивився на найвищий майданчик, де й досі стовбичив Ктир, а червоне світло Марса наче кров’ю заливало його панцир.

— Роле, — покликала мене Енея, — ти йдеш?

Я взяв її за іншу руку.

ВІТЕР ЖБУРЛЯВ ПІСОК МЕНІ В ОБЛИЧЧЯ, і я не міг дихати. Енея дала мені осмотичну маску, і я натягнув її. Енея зробила те ж саме.

Пісок тут був червоний, скелі червоні, а небо закривали рожеві хмари. Ми стояли посеред висохлої ріки, що утворила долину між скелястих схилів. Русло ріки засипали валуни, деякі з них не менші за корабель Консула. Полковник Кассад підняв шолом свого бойового скафандра, і коли він заговорив, голос його пробивався крізь потріскування електричних розрядів у наших навушниках.

— Тут я починав, — сказав він. — У нетрях на плато Тарсис, в таборах для переміщених осіб. Це за кількасот кілометрів звідси. — Він махнув рукою в тому напрямку, де над стрімчаками низько нависало невеличке сонце. Він розвернувся до Енеї, виглядаючи тут, на Марсі, якимось динозавром, величезним, у громіздкому скафандрі, з важкою зброєю в руках. — Що ти хочеш, щоб я зробив, жінко?

Енея заговорила чітко, сухо, впевнено, наче звикла віддавати накази:

— Пакс забрався з Марса та системи Старої Землі тільки тимчасово, через повстання палестинців та через те, що Марсіанська Військова машина вийшла звідси у космос. Зараз тут нема нічого стратегічно важливого, що могло б утримувати їх тут, коли вони знаходяться в скрутному становищі.

Кассад кивнув, погоджуючись.

— Але вони повернуться, — сказала Енея. — Повернуться, коли відновлять свої сили. Не тільки для того, щоби втихомирити Марс, а щоб окупувати всю систему. — Вона замовкла і роззирнулася. Я роззирнувся теж і побачив темні людські постаті, що рухалися осипом у нашому напрямку. Вони були озброєні.

— Ви мусите не пустити їх до цієї системи, полковнику, — сказала моя кохана. — Робіть, що хочете... жертвуйте ким доведеться... але не пускайте їх до системи Старої Землі наступні п’ять років, стандартних.

Ніколи я ще не чув від Енеї таких категоричних, таких безжальних слів.

— П’ять стандартних років, — повторив полковник Кассад. Крізь візор його шолома я помітив, що він посміхається. — Без проблем. Якби йшлося про п’ять марсіанських років, тоді я би мав трохи клопоту.

Енея посміхнулася. Постаті наближалися крізь піщану бурю.

— Вам доведеться очолити марсіанський рух спротиву, — сказала вона абсолютно серйозно. — Зробіть це за будь-яку ціну.

— Зроблю, — відповів Кассад, так само впевнено.

— Об’єднайте різні племена та загони повстанців, — сказала Енея.

— Зроблю.

— Укладіть більш постійний союз із космічною Військовою машиною.

Кассад кивнув. Постаті були тепер метрів за сто від нас. Я бачив, що вони підняли зброю.

— Захистіть Стару Землю, — сказала Енея. — Не пускайте туди Пакс, незважаючи ні на що.

Я був вражений. Полковник Кассад, схоже, також.

— Ти маєш на увазі Систему Старої Землі, — сказав він.

Енея похитала головою.

— Стару Землю, Федмане. Не пускайте Пакс на неї. У вас є приблизно рік, щоби взяти контроль над усім тут. Хай щастить!

Вони потиснули руки.

— Твоя матір була чудовою, хороброю жінкою, — промовив полковник. — Я цінував її дружбу.

— А вона вашу.

Темні постаті були вже зовсім близько. Вони намагалися ховатися за дюнами та валунами. Полковник Кассад попрямував до них, високо піднявши праву руку, тримаючи в ній гвинтівку, як пушинку.

Енея підійшла ближче, знову взяла мене за руку.

— Холодно, правда ж, Роле?

Так, було холодно. Тоді спалахнуло світло, наче хтось нечутно дав мені по потилиці, і ми вже стояли на платформі «Іґґдрасіля», поблизу капітанського мостика. Наша поява змусила друзів позадкувати; людський рід не скоро ще звикне не лякатися див.

Крізь гілля корабля-дерева і захисне поле Марс виглядав червоним і холодним.

— Який курс, преподобна Навчителько? — запитав Гет Мастін.

— Просто розверніться так, щоби ми могли ясно бачити зірки, — відповіла Енея.

29

«Іґґдрасіль» продовжував політ. Його капітан, тамплієр Істинний Голос Дерева Гет Мастін, назвав свій корабель Деревом Болю, і я не міг йому заперечити. Кожний стрибок забирав енергію у моєї Енеї, моєї коханої, моєї бідолашної, втомленої Енеї, а кожна розлука ще й додавала смутку. І весь час Ктир стояв, непотрібний та самотній, на своєму майданчику на верхівці корабля, немов відразлива ростральна статуя або немов моторошний темний янгол на невеселій різдвяній ялинці.

Залишивши полковника Кассада на Марсі, корабель-дерево здійснив стрибок на орбіту навколо Мауї-Заповітної. Ця планета була охоплена повстанням, але знаходилася глибоко в паксівському просторі, тому я чекав, що назустріч нам здіймуться хмари паксівських військових кораблів. Але протягом тих кількох годин, що ми перебували там, нас ніхто не атакував.

— Ось одна із переваг нападу армади на Біосферу, — із сумною іронією зауважила Енея. — Вони оголили зоряні системи у себе в тилу. Забрали звідси всі кораблі. — Енея взяла за руку Тео, щоби зробити разом із нею крок на Мауї-Заповітну.

І знову я супроводжував Енею та її подругу. Спалах білого світла змусив мене заплющити очі, а розплющив я їх уже на плавучому острові. Теплий вітер тропіків напинав парусне листя, небо й море сяяли запаморочливою блакиттю. Поруч пливли інші острови, а дельфіни трималися з боків, наче почесний конвой, залишаючи на воді білий кільватерний слід.

На високій платформі стояли люди. Помітно було, що їх здивувала наша поява, втім, анітрохи не налякавши. Тео кинулась обіймати високого білявого чоловіка та його темноволосу дружину, що вийшли наперед привітати нас.

— Енеє, Роле, — сказала вона, — хочу познайомити вас із Меріном та Денеб Аспік-Коро.

— Мерій? — перепитав я, відповідаючи на сильний потиск руки нового знайомця.

Він посміхнувся.

— Між мною і тим Меріном Аспіком лежить десять поколінь, — промовив він. — Але я прямий нащадок. Так само як Денеб є прямим нащадком нашої знаменитої Сірі. — Він поклав руку на плече Енеї. — Отже, ти повернулася, як і обіцяла. І привела із собою ту, котра була найполум’янішим борцем серед нас.

— Так, — відказала Енея. — І ви бережіть її. Наступні дні й місяці ви повинні уникати контактів із Паксом.

Денеб Аспік-Коро розсміялася. Я відзначив для себе, втім, цілковито безпристрасно, що це найвродливіша, найквітучіша жінка, яку я бачив у своєму житті.

— Ми й так утікаємо, рятуючи наші життя, Навчителько. Тричі ми намагалися знищити комплекс нафтових платформ у Трьох Течіях, і тричі вони налітали на нас, наче яструби Томаса. Наразі ми лише сподіваємося дістатися Екваторіального Архіпелагу і заховатися поміж мігруючими островами, щоби з часом перегрупуватися на підводній базі в Лат-Зеро.

— Збережіть її, хай там що, — повторила Енея. — Вона повернулася до Тео. — Я сумуватиму за тобою, дорога моя подруго.

Тео Бернард щосили намагалася стримати сльози, та це їй не вдалося. Вона палко обійняла Енею.

— Це були чудові часи, — сказала вона, відступивши. — Молитимусь, щоби тобі все вдалося. І молитимусь, щоби не вдалося... заради тебе самої.

Енея заперечливо помотала головою.

— Молися, щоби нам усім усе вдалося. — Вона помахала рукою на прощання і зійшла разом зі мною на нижню платформу.

П’янкий дух моря, солоний, настояний на рибі та водоростях, ударив мені в голову. Шалене сонце змусило примружитися, але пригрівало воно приємно. Я відчував воду, що стікала спинами дельфінів, так само ясно, як піт у себе під пахвами. Я уявив, яким щастям було би залишитися тут назавжди.

— Нам пора, — сказала Енея і взяла мене за руку.

Щойно ми вибралися з гравітаційного колодязя Мауї-Заповітної, як на радарі з’явився факельник, але ми не звернули на нього уваги, бо Енея стояла сама на платформі поблизу капітанського мостика та дивилася на зорі.

Я підійшов і став поруч із нею.

— Ти їх чуєш? — прошепотіла вона.

— Зірки? — перепитав я.

— Планети, — сказала вона. — Людей на них. Їхні секрети та їхнє мовчання. Стільки сердець б’ється там...

Я похитав головою.

— Коли я не зосереджений на чомусь іншому, — сказав я, — мене продовжують переслідувати голоси й образи, із різних місць, із різних часів. Мій батько полює на болотах разом зі своїми братами. Отця Ґлавка кидає у колодязь Радамант Немез.

Вона поглянула на мене.

— Ти це бачив?

— Так. Це було жахливо. Він не міг знати, хто напав на нього. Падіння... темрява... холод... миті болю, поки він не помер. Він відмовився прийняти хрестоформу. Саме тому Церква відправила його на Сьому Дракона... у заслання серед криги.

— Так, — сказала Енея, — за останні десять років я часто торкалася його останніх спогадів. Але ж існують й інші спогади отця Ґлавка, Роле. Теплі, радісні... сповнені світла. Сподіваюся, ти їх знайдеш.

— Мені би хотілося, щоби ці голоси пішли, — чесно зізнався я. — Це, — я обвів рукою корабель-дерево, наших друзів, Гета Мастіна на його капітанському мостику, — це надто важливо.

Енея посміхнулася.

— Усе надто важливо. Ось у чому полягає клята проблема, еге ж? — Вона знову підвела обличчя до зірок. — Ні, Роле, щоби зробити перший крок, тобі треба почути не голоси мертвих... навіть не голоси живих. Треба почути... сутність речей.

Я помовчав, не бажаючи виглядати дурним, але все ж таки промовив:

Енея підхопила:

Вона знову посміхнулася:

— Цікаво, як там дядечко Мартін? Так і спить роками й роками в кріогенній фузі? Ганяє своїх бідолашних слуг-андроїдів? Працює над незавершеними «Піснями»? У своїх снах я ніколи не бачу дядька Мартіна.

— Він помирає, — сказав я.

У Енеї розширилися очі.

— Він мені наснився... я бачив його... цього ранку, — сказав я. — Його слуги чесно попередили його, що він розморозився востаннє. Життя в ньому підтримують машини. Поульсенотерапія вичерпала свої можливості. Він... — я затнувся.

— Кажи, — промовила Енея.

— Він не помре, поки не побачить тебе, — сказав я. — Але він дуже, дуже кволий.

Енея дивилася вбік.

— Як дивно, — проказала вона. — Моя мама сварилася з дядьком Мартіном упродовж усього паломництва. Інколи вони ладні були повбивати одне одного. А перед її смертю у неї не було кращого друга, ніж він. А тепер... — вона замовкла, наче їй перехопило горло.

— Ти тільки залишайся живою, мала, — сказав я, відчуваючи, що й мій голос звучить дивно. — Залишайся живою, здорового, і зберись навідати старого. Він на це заслужив.

— Візьми мене за руку, Роле.

Корабель крізь світло перенісся в інше місце.

НА ОРБІТІ НАВКОЛО ЦЕНТРУ ТАУ КИТА НАС НЕГАЙНО АТАКУВАЛИ, і не тільки кораблі Пакса, а й факельники повстанців, що боролися за самостійність планети під проводом амбіційної жінки-архієпископа Ахілли Сільвацкі. Захисне поле спалахнуло, наче нова зірка.

— Крізь це ти не можеш телепортуватися, — зауважив я, коли Енея протягнула одну руку мені, а іншу — Тромо Трочі із Дхомі.

— Нема потреби телепортуватися крізь будь-що, — відказала моя кохана, узяла нас за руки, і ми опинилися на планеті, серед колишньої столиці Гегемонії часів розквіту.

Тромо Трочі вперше потрапив на ТК², хоча, чесно кажучи, він ніде і ніколи не бував, крім планети Тянь-Шань. Але як комівояжер він дуже зацікавився тим, що почув про цю колишню капіталістичну столицю людського всесвіту.

— Шкода, що у мене немає краму на продаж, — сказав метикуватий торговець. — Півроку на такій сприятливій планеті, і я би збудував тут комерційну імперію.

Енея полізла до наплічника, який вона прихопила із собою, і витягла звідти важкий брусок золота.

— Це вам згодиться, щоби розпочати свою справу, — сказала вона. — Але не забувайте, навіщо ви тут насправді.

Тримаючи зливок у руці, коротун вклонився.

— Ніколи не забуду, Навчителько. Не для того я пройшов крізь такі страждання, вивчивши мову мертвих, щоби змарнувати ці знання.

— Вам треба бути дуже обережним перші кілька місяців, — сказала Енея. — А потім, я не сумніваюся, ви зможете дозволити собі перебратися на будь-яку планету, на яку забажаєте.

— Я прибуду туди, де перебуватимете ви, пан-Енеє, — сказав торговець, і я вперше з подивом побачив, що він здатний на хвилювання. — І для цього я не пошкодую всіх своїх статків, минулих, майбутніх і омріяних.

Я тільки очима лупав на ці слова. Я вперше збагнув, що деякі учні Енеї могли бути, а найімовірніше, і були, трохи закохані в неї, мішаючи це почуття із всепоглинаючим благоговінням. Але хай там як, а почути такі слова від комерсанта, схибленого на прибутках, було справжнім дивом. Енея торкнулася руки чоловічка:

— Бережіть себе. Хай щастить.

Коли ми повернулися, ворожі кораблі все ще атакували «Іґґдрасіль». І просто посеред їхньої атаки Енея забрала нас із системи Тау Кита.

Планета-місто Луз майже не змінилася з того часу, як я сюди на короткий час заскакував: скупчення хмарочосів-вуликів над вертикальними каньйонами із сірого металу. Тут ми розпрощалися із Джорджі Тцаронґом та Джіґме Норбу. Кремезний м’язистий Джорджі — він розридався, коли обійняв Енею на прощання — у темряві ще міг зійти за лузійця, але голова кістлявого та довгов’язого Джіґме стирчатиме над будь-яким натовпом. Але Луз звик до іншосвітних відвідувачів, і двом нашим майстрам могло би тут вестися незле, за умови, якщо вони будуть при грошах. Проте Луз виявився однією з тих планет, де Пакс відновив універсальні кредитні картки, а в заплічнику Енеї жодної такої не знайшлося.

За кілька хвилин потому, як ми вийшли з порожніх коридорів вулика «Утиль», до нас наблизилися сім постатей у темно-червоних мантіях. Я став між Енеєю та цими лиховісними незнайомцями, але замість напасти на нас, семеро чоловіків бухнулися на коліна на грязьку підлогу, схилили голови і затягли речитативом:

ХАЙ БУДЕ БЛАГОСЛОВЕННА ВОНА

ВОНА — ДЖЕРЕЛО НАШОГО СПАСІННЯ

ВОНА — ЗНАРЯДДЯ НАШОЇ СПОКУТИ

ВОНА — ПЛІД НАШОГО ПРИМИРЕННЯ

ХАЙ БУДЕ БЛАГОСЛОВЕННА ВОНА.

— Секта Ктиря, — ошелешено промимрив я. — Я гадав, їх уже немає... гадав, їх вичистили під час Падіння.

— Ми воліємо, щоби нас називали Церквою Останньої Спокути, — сказав перший із семірки, підводячись з колін, але продовжуючи вклонятися в напрямку Енеї. — І нас не вичистили, як ви це називаєте... ми просто пішли в підпілля. Вітаємо тебе, Донько Світла. Вітаємо, Наречена Аватара.

Енея похитала головою з помітним нетерпінням.

— Я нічия не наречена, єпископе Дуруйєн. Ось цих двох людей я хочу передати під ваш захист на наступні десять місяців.

Єпископ схилив свою голомозу голову:

— Усе буде так, як йдеться у пророцтвах про Тебе, Донько Світла.

— Це не пророцтва, — заперечила Енея. — Обітовання. — Вона повернулася й востаннє обійняла Джордже та Джіґме.

— Ми ще побачимо тебе, Архітекторе? — запитав Джіґме.

— Стверджувати цього я не можу, — відказала Енея. — Але обіцяю: якщо це тільки залежатиме від мене, я зв’яжуся з вами.

Ми з Енеєю попрямували до порожніх коридорів вулика «Утиль», щоби наше зникнення не виглядало таким над природним і не додало би містичності культу Ктиря, що й так уже квітнув пишним цвітом.

НА ПЛАНЕТІ ЦІНДАО-СІШУАН ПАННА МИ ПОПРОЩАДИСЯ із Далай-ламою та його братом, Лобсанґом Самтеном. Лобсанґ плакав. Малий лама — ні.

— Місцевий діалект китайської просто жахливий, — поскаржився Далай-лама.

— Але вони зрозуміють вас, Ваша Святосте, — відповіла Енея. — І вони слухатимуть.

— Але моя вчителька — ти, — сказав хлопчик майже розгнівано. — Як я можу вчити їх без твоєї допомоги?

— Я допоможу, — сказала Енея. — Спробую допомогти. А крім того, це ваше завдання. І їхнє.

— Але ми можемо ділитися з ними причастям? — запитав Лобсанґ.

— Якщо вони попросять про це, — відповіла Енея. Хлопчикові вона сказала: — Благословіть мене, Ваша Святосте.

Дитина посміхнулася:

— Це я повинен просити твого благословення, Вчителько.

— Не відмовляйте, будь ласка, — сказала Енея, і я знову почув утому в її голосі.

Далай-лама вклонився і промовив, заплющивши очі:

— Це з «Молитви Кунту Зангпо»[162], яку я отримав у видінні від свого тертона[163] у минулому житті:

Енея вклонилася хлопчикові.

— «Палац Первинного Простору Порожнечі», — стиха повторила вона. — Наскільки це елегантніше, ніж моя неоковирна назва: «Поєднувальна». Дякую, Ваша Святосте.

Хлоп’я вклонилося.

— Дякую тобі, преподобна Навчителько. Хай смерть твоя буде миттєвою й не такою болісною, як ми обоє очікуємо.

Ми з Енеєю повернулися на корабель-дерево.

— Що це він мав на увазі? — вибухнув я, схопивши її за плечі. — «Смерть миттєва й не така болісна»?! Що це, чорт забирай, має означати? Хіба ти плануєш, щоби тебе розіп’яли? Невже ти збираєшся грати цю кляту роль месії аж до такого химерного фіналу? Скажи мені, Енеє! — Тут я зрозумів, що трясу її за плечі... трясу мою подружку, мою кохану дівчинку... Руки мені безсило впали.

Енея обхопила мене руками, припала до мене.

— Просто залишайся зі мною, Роле. Залишайся зі мною якнайдовше.

— Залишуся, — сказав я, пестячи її по спині. — Клянуся тобі, що так я і зроблю.

НА ФУДЖІ МИ РОЗПРОЩАЛИСЯ З КЕНШИРО ЕНДО та Харуюкі Отакі. На Денеб-Драй залишилася дівчинка, яку я раніше ніколи не бачив, десяти років, на ім’я Катерина. Очевидно, вона не боялася залишатися тут сама. На Сьомій Дракона, цій замерзлій планеті, де навіть повітря перетворилося на кригу, де було підло вбито отця Ґлавка та наших друзів чітчатуків, охоче згодився залишитися Рімзі Кійпу, наш завжди сумний та замислений складальник риштовань. На Невермор-Дарма ми висадили ще одного чоловіка, з яким я раніше не мав честі зустрічатися. Це був літній джентльмен з чудовими манерами, який, утім, був схожим на рідного брата Мартіна Силена, хіба що більш добросердого. На Божегай, туди, де А. Беттік десять стандартних років тому позбувся частини руки, разом зі мною та Енеєю телепортувалися два лейтенанти-тамплієри з команди Гета Мастіна, телепортувалися, щоби там залишитися. На Хевроні, позбавленому наразі своїх єврейських мешканців, але заселеному натомість добрими християнськими колоністами, яких направив сюди Пакс, сенешайські алуїти-емпати ЛЛ-ЄЄООНН та ОО-ЄЄААЛЛЬ із сумом попрощалися з нами ввечері серед безмежної пустелі, де скелі ще жевріли полуденним жаром.

На Парваті з нами розпрощалися сестри Куку Се та Кей Се. Зазвичай життєрадісні жінки плакали, обіймаючи нас. На Есквіті ми залишили родину: батьків і п’ятьох їхніх золотоволосих діточок. Над Морем Безкраїм — планетою, зітканою з білого крутовир’я хмар та синього океану, Енея запитала сержанта Ґреґоріуса, чи не погодиться він спуститися на планету з нею, щоби влитися до лав повстанців і підтримати їх.

— І покинути капітана? — вигукнув велетень, очевидно шокований такою пропозицією.

Де Сойя виступив наперед.

— Немає більше капітана, сержанте, друже мій дорогоцінний. Є тільки священик без Церкви. І, гадаю, тепер ми зробимо більше корисного поодинці, ніж разом. Я правий, пан-Енеє?

Моя кохана кивнула.

— Я сподівалася, що моїм представником на Морі Безкрайому буде Ломо, — сказала вона. — І контрабандисти, і повстанці, і мисливці на Левіафана з Вогняною Пащею поважають силу. Тут потрібний справжній чоловік. Але тут буде дуже непросто й небезпечно... Тут усе ще бушує повстання, а Пакс не бере полонених.

— Я не боюся небезпеки! — заперечив велетень. — Я охоче помру тисячу разів істинною смертю заради доброї справи.

— Я ніколи не сумнівалася в цьому, сержанте, — сказала Енея.

Велетень подивився на свого колишнього капітана, тоді перевів погляд на Енею.

— Дівчино, я знаю, що ти не любиш казати людям про майбутнє, хоч усім нам відомо, що ти зазираєш туди час від часу. Скажи мені тільки одне: чи є шанс, що ми з моїм капітаном знову побачимось?

— Так, — відповіла Енея. — І ще з кимось. Кого ви вважаєте мертвим... з капралом Кі.

— Тоді я погоджуюсь. Зроблю так, як ти хочеш. Хоча тепер я й не підкоряюся більше наказам командирів Швейцарської гвардії, але виконувати накази вони мене навчили.

— Ми просимо наразі не про покірність, — зауважив отець де Сойя. — Йдеться про важчі і глибинніші речі.

Сержант Ґреґоріус замислився ще на якусь секунду.

— Слухаюсь! — сказав він нарешті й роззирнувся, щоби побачити кожного з нас востаннє. — Ходімо, дівчинко, — сказав він і простягнув руку Енеї.

Ми залишили його на покинутій платформі, десь у Південній припливно-відпливній течії, але Енея запевнила його, що батискафи з’являться тут протягом доби, не пізніше.

НАД ПЛАНЕТОЮ МАДРЕ ДЕ ДІОС ОТЕЦЬ ДЕ СОЙЯ САМ ВИСТУПИВ наперед, але Енея виставила руку, щоби зупинити його.

— Це моя планета, — здивувався священик. — Тут я народився. Тут була моя парафія. Я завжди хотів померти саме тут.

— Може, колись так і станеться, — відказала Енея, — але наразі ви потрібні мені в більш відповідальному місці і для небезпечнішого завдання, Федеріко.

— Де саме? — запитав священик. Очі його, як завжди, залишалися сумними.

— На Пацемі, — відповіла Енея. — Там буде наша остання зупинка.

Я підійшов ближче.

— Зажди, мала, — сказав я. — На Пацем з тобою піду я, якщо ти наполягаєш на тому, щоби йти туди. Ти сказала, що я можу залишитися з тобою. — Навіть я сам міг розчути виклик і відчай у моєму голосі.

— Так, — сказала Енея, торкнувшись мого зап’ястка своїми холодними пальцями. — Але я б хотіла, щоби з нами пішов ще й отець де Сойя, коли прийде час.

Єзуїт мав спантеличений і трохи розчарований вигляд, але він схилив голову, погоджуючись. Очевидно, покорі в Товаристві Ісуса вчать ще успішніше, ніж навіть у Швейцарській гвардії.

Зрештою, на Мадре де Діос згодилися залишитися будівельники з Тянь-Шаню Войтек Майєр та Вікі Ґрошель, котрі нещодавно обручилися.

На Фріхольмі з нами попрощався Януш Куртика.

На Кастроп-Раукселі, нещодавно повторно реформованій та заселеній Паксом планеті, згодився залишитися воїн Джіґме Парінг — з тим, щоби знайти серед місцевих мешканців потенційних бунтівників. Над Ощадливістю, коли паксівські військові кораблі перетворювали наше захисне поле на зливу гуркоту та сяйва, жінка на ім’я Гелен Дін О’Брайєн зробила крок наперед і взяла Енею за руку. На Есперансі ми з Енеєю попрощалися із колишнім мером Йо-Кунґу Чарльзом Чі-К’яп Кемпо. На Мураві, стоячи по груди у жовтій траві прерій, що вкривала всю цю планету, ми розпрощалися з Ішером Перпетом, одним із відважних повстанців, якому вдалося свого часу втекти з паксівської галери і долучитися до команди отця де Сойї. На Кум-Ріяд, де паксівські переселенці швидко пускали під бульдозери мечеті або перебудовували їх під християнські храми, ми телепортували серед глупої ночі колишнього біженця з цієї планети на ім’я Мервін Мохаммед Алі та нашого перекладача на Тянь-Шані, розумника Перрі Самдапа.

Над Малим Ренесансом на нас понеслася з явно ворожими намірами зграя міжпланетних бойових кораблів. Саме тоді крок уперед зробив мовчазний Гоґан Ліблер, той, котрий колись перебував із нами в статусі полоненого.

— Я був шпигуном, — сказав він, блідий, наче крейда. Він звертався до Енеї, але дивився просто в очі отцю де Сойї. — Я продався за гроші, щоби мати змогу повернутися на цю планету, повернути втрачені землі, що колись належали моїй родині, та все наше багатство. Я зрадив свого капітана та свою душу.

— Сину мій, — сказав отець де Сойя, — тобі давно вже відпустили ці гріхи, якщо це взагалі були гріхи... відпустив твій капітан і, що важливіше, Господь. Ти не заподіяв жодної шкоди.

Ліблер кивнув важкою головою.

— Ті голоси, які я чую... після того, як випив вина причастя... — Він затнувся. — Я знаю багато людей на цій планеті, — сказав він нарешті рішучим голосом. — Я хочу повернутися додому і розпочати нове життя.

— Хай буде так, — сказала Енея і подала йому руку.

НА ВІТУС-ҐРЕЙ-БАЛІАНІ-Б ЕНЕЯ, ДОРДЖІ ПАМО та я, телепортувавшись, опинилися серед безлюдної пустелі на великій відстані від ріки, узбережних ланів та розфарбованих в яскраві кольори будиночків, де доброзичливі люди Спектральної Спіралі Амоа опікувалися мною та допомогли врятуватися від Пакса. Поблизу лише хаотично громадилися кам’яні брили, глибоко розтріскана земля, скелі, розрізані тунелями та печерами, і вихори пилу, що налітали з боку криваво-червоного сонця, яке низько стояло над чорним, затягнутим хмарами обрієм. Цей пейзаж нагадав мені Марс, хіба що тут було тепліше, і повітря було не розріджене. Але пахло тут смертю та порохом.

Постаті в накидках оточили нас майже відразу. Флешетні пістолети та пекельні батоги вони тримали напоготові. Я кинувся закрити собою Енею, проте незнайомці оточили нас і підняли зброю.

— Стійте! — вигукнув хтось дивно знайомим голосом. Ще один солдат, закутаний з голови до ніг, скотився з червоної дюни просто до нас. — Стій! — знову крикнула жінка одному з воїнів, що вже приготувався стріляти, відкидаючи свій каптур.

— Дем Лоа! — вигукнув і я, кинувшись обіймати невисоку жінку в незграбних бойових обладунках. Я побачив, як сльози котяться її щоками, залишаючи брудні сліди.

— Ти повернувся і привів із собою свою кохану, — сказала моя рятівниця. — Ти виконав свою обіцянку.

Я представив її Енеї, потім Дорджі Памо, відчуваючи водночас і незручність, і радість. Дем Лоа й Енея кілька секунд допитливо дивилися одна на одну, тоді обійнялися.

Я озирнувся навсібіч, придивляючись до інших постатей, що нависали над нами в червоних сутінках.

— А де ж Дем Ріа? — запитав я. — Де Алем Мікаїл дем Алем? І де ваші діти — Він і Сес Амбре?

— Мертві, — відказала Дем Лоа. — Всі мертві. Крім Сес Амбре. Вона зникла після останнього нападу з бази в Бомбасіно.

Я мовчав, приголомшений.

— Бін Ріа Дем Лоа Алем помер від своєї хвороби, — продовжувала Дем Лоа, — а всі інші загинули в нашій війні з Паксом.

— У війні з Паксом, — повторив я. — Господи, сподіваюся, що це не я спричинив її...

Дем Лоа підняла руку в заперечувальному жесті.

— Ні, Роле Ендіміон. Ті з людей Спектральної Спіралі Амоа, хто поважали наші власні звичаї, відмовилися прийняти хрест... ось через що розпочалася війна. Коли ти був серед нас, повстання вже йшло. Після твого від’їзду був такий момент, що нам здалося: перемога за нами. Перелякані військові на базі в Бомбасіно надіслали запит щодо миру, не виконували накази свого командування з космосу й уклали з нами угоди. Прибули ще кораблі... вони розбомбили власну базу... тоді пішли по наших селищах. З того часу триває війна. Коли вони висадилися і спробували окупувати планету, ми вбили багатьох із них. Вони прислали нові війська.

— Дем Лоа, — сказав я, — мені страшенно шкода.

Вона торкнулася моїх грудей і кивнула. Я побачив посмішку, яку пам’ятав із нашого попереднього знайомства. Вона знову подивилася на Енею.

— То це про тебе він марив посеред безпам’ятства і болю, це ти є тією, кого він кохає. А ти теж кохаєш його, дитино?

— Так, — відповіла Енея.

— Це добре, — сказала Дем Лоа. — Сумно було б, якби людина, гадаючи, що вона помирає, виказувала таке кохання до іншої людини, а тоді б виявилося, що та його почуттів не розділяє. — Дем Лоа перевела погляд на Свиню-Громовержицю, котра стояла поряд, по-королівськи велична у своєму мовчанні. — А ви священиця?

— Не священиця, — відповіла Свиня-Громовержиця, — а настоятелька ґомпи монастиря Самден.

Дем Лоа розплилася в посмішці.

— Ви керуєте ченцями? Чоловіками?

— Я... наставляю їх, — відказала Дорджі Памо. Вітер підхоплював її сталево-сиве волосся.

— Це не гірше, ніж керувати ними, — розсміялася Дем Лоа. — Тоді ласкаво просимо, Дорджі Памо. — Звертаючись до Енеї, вона запитала: — А ти, дитино, залишишся з нами? Чи ти тільки торкнулася нас і підеш далі, куди ведуть тебе твої пророцтва?

— Мені треба йти далі, — сказала Енея. — Але я хотіла би залишити тут Дорджі Памо як вашого союзника і як... зв’язок між нами.

Дем Лоа кивнула.

— Тут зараз небезпечно, — сказала вона Свині-Громовержиці.

Дорджі Памо посміхнулася новій знайомій згори вниз, оскільки була значно вищого зросту. Сила обох жінок створювала майже відчутне напомацки енергетичне коло навкруги.

— Добре, — сказала Дем Лоа. Вона обійняла мене. — Будь ніжним зі своєю коханою, Роле Ендіміон. Будь добрим із нею у ті години, що судилися вам колом життя та хаосом.

— Буду, — сказав я.

Енеї Дем Лоа сказала:

— Дякую, що завітала до нас, дитино. Це було нашим бажанням. І нашою надією. — Жінки знову обнялися. Я раптом засоромився, наче привів Енею до себе додому познайомитися зі своєю мамою. Або бабусею.

Дорджі Памо торкнулася мене й Енеї, благословляючи.

— Kale ре а, — промовила вона до Енеї.

Ми пройшли крізь бурю, що наповнювала собою сутінки, і телепортувалися із спалахом білого світла. У тиші капітанського мостика «Іґґдрасіля» я запитав Енею:

— Що вона тобі сказала?

— Kale ре а, — повторила моя кохана. — Це старовинне тибетське прощання. Так кажуть, коли караван вирушає через високі гори. Воно означає: йди повільно, якщо хочеш повернутися.

І ТАК ТРИВАЛО У СОТНІ ІНШИХ СВІТІВ. Хай кожний із них ми відвідували лише на короткі хвилини, кожне прощання було зворушливим та особливим. Не можу навіть порахувати, скільки днів та ночей продовжувалась ця наша остання з Енеєю подорож, бо це була безперервна низка переміщень на планети і назад, а «Іґґдрасіль» безперервно входив у спалах білого світла в одній точці всесвіту і виходив із нього в іншій, а коли всі надто вибивалися з сил, кораблю дозволялося кілька годин плавати у відкритому космосі. Ерґи відпочивали, а ми намагалися трохи поспати.

Я можу пригадати не менше трьох таких перерв на сон, то, можливо, ми мандрували лише три дні та три ночі. Чи, можливо, ми подорожували тиждень, а то й більше, а спали за цей час тільки три рази. Але я точно пам’ятаю, що ми з Енеєю витрачали на сон небагато часу, а кохалися, ніжно, так наче кожен раз міг бути останнім.

Під час однієї з таких недовгих інтерлюдій я прошепотів їй на вухо:

— Навіщо ти робиш це, мала? Адже не для того, щоби ми всі стали такими, як Вигнанці, і ловили сонячне світло своїми крилами. Тобто... це прекрасно... але мені подобаються планети. Мені подобається суходіл під моїми ногами. Мені... мені подобається бути людиною. Бути чоловіком.

Енея засміялася й торкнулася моєї щоки. Я пам’ятаю, що світло було приглушене, але я міг розгледіти крихітні намистинки поту в неї між грудями.

— Мені теж подобається, що ти чоловік, Роле, коханий мій.

— Я маю на увазі... — розпочав я безладно.

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — шепнула Енея у відповідь. — Я теж люблю планети. І я люблю бути людиною... бути жінкою. І не заради якоїсь утопічної еволюції людства у Вигнанців-янголів чи в сенешайських емпатів я роблю... те, що маю зробити.

— Заради чого тоді? — прошепотів я їй у волосся.

— Тільки заради шансу обирати, — неголосно відказала вона. — Заради того, щоби кожний мав шанс залишатися людиною, хай що він чи вона вкладає в це поняття.

— Обрати знову? — запитав я.

— Так, — сказала Енея. — Навіть якщо буде обране те ж, що минулого разу. Навіть якщо люди оберуть Пакс, хрестоформу і союз із Кордом.

Я не розумів, але тієї миті для мене важливіше було тримати її в обіймах, ніж зрозуміти все до кінця.

Мовчання тривало хвилину, а тоді Енея сказала:

— Роле... я також люблю суходіл під ногами... люблю чути, як вітер співає в траві. Зробиш щось для мене?

— Що завгодно, — відповів я з жаром.

— Якщо я помру раніш за тебе, — прошепотіла вона, — відвезеш мій попіл на Стару Землю та розвієш там, де нам було найкраще разом?

Якби вона вдарила мене кинджалом у серце, мені було би не так боляче.

— Ти сказала, що я можу залишитися з тобою, — промовив я, відчуваючи, як зривається мій голос. — Що я можу піти разом із тобою, хоч куди ти підеш.

— І це правда, коханий, — пошепки відповіла Енея. — Але якщо станеться так, що я помру, а ти житимеш, зробиш це для мене? Зачекаєш кілька років, а тоді розвієш мій прах над Старою Землею, там, де ми були щасливі разом?

Мені хотілося стиснути її так, щоби вона зойкнула. Змусити відмовитися від цього її прохання. Натомість я поцікавився, також пошепки:

— А як, сто тисяч чортів, я зможу повернутися на Стару Землю? Вона ж у Малій Магеллановій Хмарі, чи не так? За сто шістдесят тисяч світлових років звідси, хіба ні?

— Так, — відказала Енея.

— То ти збираєшся знову відчинити брами порталів, щоби я зміг туди дістатися?

— Ні, — відповіла Енея. — Ці брами зачинені назавжди.

— Тоді як ти, в біса, хочеш, аби я... — Я заплющив очі. — Не проси мене робити це, Енеє.

— Я вже попросила, коханий.

— Замість того попроси мене померти з тобою.

— Ні, — сказала вона. — Я прошу тебе жити заради мене. Зробити це для мене.

— Лайно, — сказав я.

— Це означає «так», Роле?

— Це означає «лайно», — сказав я. — Ненавиджу мучеників. Ненавиджу приреченість. Ненавиджу любовні історії з сумним закінченням.

— Я теж, — сказала Енея. — То ти зробиш це для мене?

Я присвиснув.

— А де ми були найщасливіші на Старій Землі? — запитав я зрештою. — Ти, мабуть, маєш на увазі Талієсін-Вест, бо ми мало де бували на цій планеті разом.

— Ти знатимеш, — прошепотіла Енея. — Давай поспимо трохи.

— Не хочу я спати, — буркнув я. Вона обхопила мене руками. Спати разом на Зоряному Дереві у невагомості було дивовижно. Ще краще було спати разом на нашому тісному ліжку в нашому приватному кубрику на «Іґґдрасілі» при малому гравітаційному полі. Я не міг уявити собі, як спатиму, коли її не буде поряд. — Розвіяти твій попіл, значить? — прошепотів я трохи згодом.

— Еге ж, — промурчала вона, вже майже уві сні.

— Мала, кохана моя дівчинко, — сказав я, — ти просто шизанута мала сучка.

— Еге ж, — промурмотіла моя Енея. — Але я твоя шизанута мала сучка.

З тим ми за якийсь час і заснули.

НАШОГО ОСТАННЬОГО ДНЯ ЕНЕЯ ПЕРЕНЕСЛА НАС ДО ПЛАНЕТНОЇ системи, де сонцем був червоний карлик класу M3, і ми вийшли на низьку орбіту над мальовничою, дуже схожою на Землю планетою.

— Ні, — відказала Рахіль, коли наша мала групка зібралася на мостику Гета Мастіна.

Триста друзів покинули нас, один по одному. Учні Енеї розпорошувались паксівськими світами, наче пляшки, вкинуті у безмежний океан, хоча й без листів усередині. Тепер з нами, крім Енеї та мене, залишалися тільки отець де Сойя, Рахіль, капітан Гет Мастін, А. Беттік, кілька екіпажних клонів та ерґи на нижній палубі. А ще Ктир, мовчазний і непорушний на своєму високому майданчику.

— Ні, — повторила Рахіль. — Я передумала. Я хочу піти з тобою.

Енея стояла, склавши руки на грудях. Цього довгого ранку, протягом телепортацій та прощань із учнями, вона була особливо тиха.

— Як хочеш, — сказала вона лагідно. — Ти знаєш, що я ні до чого не стала би тебе силувати, Рахо.

— Хай тобі чорт, — ніжно сказала Рахіль.

— Так, — відповіла Енея.

Рахіль стисла кулаки:

— Чи цьому колись настане довбаний кінець?

— Що ти маєш на увазі? — спитала Енея.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Мій батько... моя мати... твоя мати... їхні життя були сповнені цього. Моє життя... прожите наразі вже двічі... я завжди борюся з цим невидимим ворогом. Ми біжимо й біжимо, чекаємо й чекаємо. Назад і вперед крізь час, наче оскаженілий та знавіснілий дрейдл[164]... чорт забирай!

Енея чекала.

— Одне прохання, — сказала Рахіль. Вона подивилася на мене. — Без образ, Роле. Помалу я зрозуміла, що в тобі щось є, чесно, і ти почав мені подобатися. Але я хотіла б, щоби тільки Енея переправляла мене на Світ Барнарда.

Я подивився на Енею.

— У мене жодних заперечень, — сказав я.

Рахіль зітхнула.

— Знову опинитися на цій провінційній планеті... кукурудзяні лани, в які сідає сонце, крихітні містечка з просторими білими будинками та широкими терасами. Вона вже навіювала на мене нудьгу, ще коли мені було вісім.

— Ти любила її, коли тобі було вісім, — зауважила Енея.

— Так, любила, — не стала сперечатися Рахіль. Вона потисла руку священикові, тоді Гету Мастіну і насамкінець мені.

Щось перемкнулося мені в голові, і я пригадав найтемніші рядки з «Пісень» старого поета, пригадав, як реготав над ними біля вогнища, на краю освітленого кола, коли бабуся змушувала мене повторювати поему знову і знову, дивуючись тому, що люди можуть верзти такі дурниці. Пригадав, і сказав Рахілі:

— Знюхаємося!

Молода жінка дивно поглянула на мене, і її зелені очі віддзеркалювали світло планети, що висіла над нами.

— Зобачимося! — відповіла вона.

Рахіль узяла Енею за руку, і вони зникли. Не було спалаху — той, хто не подорожував із Енеєю, нічого не бачив. Просто раптова... відсутність.

Енея повернулася за п’ять хвилин. Гет Мастін зробив крок до неї, вийшовши з кола керування, і склав на грудях руки, заховані в широких рукавах його мантії.

— Куди тепер, Навчителько?

— До системи Пацема, будь ласка, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін.

Тамплієр не зрушив із місця.

— Вам відомо, дорога моя подруго і вчителько, що Пакс наразі мав скликати половину своїх бойових кораблів до системи, де знаходиться Ватикан.

Енея підвела голову й обвела поглядом листя прекрасного дерева, на якому ми мандрували. Листя ніжно шелестіло. За кілометр позаду нас світився плазмовий двигун, повільно виштовхуючи нас із гравітаційного колодязя Світу Барнарда. Тут ми не зустріли жодних кораблів Пакса.

— Ерґи зможуть утримати поле, поки ми наблизимося до Пацема? — запитала вона.

Капітан зробив характерний жест, і тендітні руки висунулися з рукавів долонями догори.

— Сумнівно. Вони виснажені. Вони витратили забагато енергії, щоби відбити попередні атаки...

— Знаю, — промовила Енея. — Мені дуже шкода. Але всередині планетної системи вам треба буде протриматися лише одну-дві хвилини, не більше. Можливо, якщо ви зараз прискоритесь і будете готові маневрувати на повній тязі, коли ми з’явимося в системі Пацема, корабель-дерево зможе перенестися звідти раніше, ніж їм вдасться знищити поля.

— Ми спробуємо, — сказав Гет Мастін. — Але приготуйтеся телепортуватися миттєво. Можливо, після прибуття в систему рахунок для життя корабля-дерева піде на секунди.

— Спершу нам треба відіслати корабель Консула, — сказала Енея. — Це треба зробити тут і негайно. Зачекайте кілька секунд, Гете Мастін.

Тамплієр кивнув і повернувся до своїх дисплеїв і сенсорних панелей.

— Ось тепер ні! — сказав я, коли вона повернулася до мене. — Я не полечу на Гіперіон на кораблі.

Енея дивилася на мене здивовано:

— Ти подумав, що я відсилаю тебе? Але ж я сказала, що ти можеш піти зі мною!

Я склав руки на грудях.

— Ми відвідали більшість планет, що входять до Пакса та до Загумінків. Крім Гіперіона. Хай що ти плануєш, я не вірю, що ти можеш залишити нашу рідну планету осторонь.

— Я й не збираюся, — відповіла Енея. — Але й не збираюся переносити нас туди. — А. Беттіку, — сказала Енея, — корабель ось-ось буде готовий стартувати. Лист, що я написала дядькові Мартіну, у тебе з собою?

— Так, пан-Енеє, — відповів андроїд. Блакитношкірий чоловік не виглядав щасливим, але й засмученим він не виглядав також.

— Будь ласка, перекажи йому, що я його люблю, — сказала Енея.

— Зачекайте, зачекайте, — вигукнув я. — То твій... посланець... на Гіперіон — це А. Беттік?

Енея потерла щоку. Я відчував, що вона більше виснажена, ніж я можу собі уявити, але береже сили для чогось важливого, що чекає на неї попереду.

— Мій посланець? — перепитала вона. — Ти маєш на увазі, як Рахіль, і Тео, і Дорджі Памо, і Джорджі з Джіґме?

— Еге ж, — сказав я. — І ще три сотні інших.

— Ні, — заперечила Енея. — А. Беттік не летить на Гіперіон як мій посланець. Не в цьому сенсі. А крім того, корабель Консула матиме великий час-у-борг, бо полетить на рушії Гокінґа. Він... і А. Беттік... будуть у дорозі місяці, за нашим часом.

— Тоді хто твій посланець на Гіперіоні? Твій контакт? — виправив я сам себе, певний, що з цим формулюванням вона має погодитися.

— А ти не здогадуєшся? — посміхнулася Енея. — Любий дядечко Мартін. Поет і критик знову стає гравцем у цій нескінченній партії в шахи з Кордом.

— Але ж інші, — здивувався я, — всі приймали від тебе причастя, а... — Я зупинився.

— Так, — сказала Енея. — Ще коли я була дитиною. Дядько Мартін зрозумів. Він випив вино. Йому було не так важко призвичаїтися... він і раніше вивчав мову мертвих і мову живих на свій власний, поетичний, кшталт. Саме так він і почав писати свої «Пісні», перш за все. І тому він вважав Ктиря своєю музою.

— А навіщо А. Беттік поведе корабель назад на Гіперіон? — запитав я. — Щоби доправити твого листа?

— Не тільки, — сказала Енея. — Якщо все спрацює, ми побачимо. — Вона обійняла андроїда, а той ніяково поплескав її по спині однією рукою.

Наступної миті, переповнений емоціями, на які я не очікував, я потискав синю руку.

— Мені тебе не вистачатиме, — сказав я по-дурному.

Андроїд подивився на мене довгим поглядом, кивнув і повернувся до корабля, що вже чекав на нього.

— А. Беттіку! — гукнув я, коли він уже був готовий увійти всередину.

Він обернувся й зачекав, поки я злітав до невеличкої купки моїх пожитків на нижній платформі і повернувся, перестрибуючи через сходинки.

— Візьмеш це? — сказав я, тицяючи йому до рук шкіряний тубус.

— Килим-літун, — промовив А. Беттік. — Так, звісно, пан-Ендіміоне. З радістю зберігатиму його для вас до вашого повернення.

— А якщо ми з тобою більше не побачимося, — сказав я й затнувся. Я хотів сказати: «Будь ласка, віддай його Мартіну Силенові», але ж я знав зі своїх видінь, що у старого поета смерть за плечима. — Якщо станеться так, що ми більше не зустрінемося, А. Беттіку, — сказав я, — збережи цей килим на згадку про нашу подорож. І про нашу дружбу.

А. Беттік знову мовчки подивився на мене довгим поглядом, кивнув і піднявся на корабель. Я майже очікував, що корабель видасть на прощання якусь тираду, що складалася би з перлів впереміжку з переплутаними фактами, але він тільки поспілкувався з ерґами корабля-дерева, беззвучно пішов вгору на відштовхувачах до кордонів захисного поля, а тоді ввімкнув низьку тягу, щоби відійти від нас на безпечну відстань. Коли він прискорився і став віддалятися від Світу Барнарда й «Іґґдрасіля», його термоядерне охвістя засяяло так нестерпно, що мені очі затуманилися сльозами. Уся моя душа прагнула тоді одного — летіти зараз на цьому кораблі до Гіперіона, разом із Енеєю та А. Беттіком: спати цілими днями на широчезному ліжку в самісінькому носі корабля, слухати, як хтось грає на старому «Стейнвеї», плавати в басейні над балконом при нульовій гравітації...

— Час вирушати, — звернулася Енея до Гета Мастіна. — Чи можете ви підготувати ергів до того, з чим ми можемо стикнутися?

— Як скажете, преподобна Навчителько, — відповів Істинний Голос Дерева.

— І ще, Гете Мастін... — сказала Енея.

Тамплієр обернувся до неї, чекаючи на накази.

— Хочу вам подякувати, — сказала вона. — Від себе і від усіх, хто подорожував разом із вами, і від тих, хто буде оспівувати цю подорож віками, щира вам подяка, Гете Мастін.

Тамплієр уклонився і попрямував до своїх панелей.

— Повний термоядерний хід до точки дев’ять-два. Підготуватися до маневру ухиляння, — скомандував він милим його серцю ерґам, що огортали собою незриму сингулярність десь там, за три чверті кілометра під нами. — Підготуватися увійти в систему Пацем.

Отець де Сойя увесь цей час мовчки стояв поруч. Тепер він узяв лівою рукою праву руку Енеї. Свою правицю він підняв угору, благословляючи тамплієра й екіпажних клонів:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

— Амінь, — відізвався я, беручи Енею за ліву руку.

— Амінь, — промовила Енея.

30

Вони атакували нас приблизно за дві секунди після нашого телепортування у систему. Факельники й Архангели сконцентрували на нас вогонь, наче ті райдужні акули, що колись — всі як одна — розвернулися пащеками до мене у хвилях Моря Безкрайого.

— Хутчіш! — гукнув Істинний Голос Дерева Гет Мастін, перекриваючи ревіння захисного поля, що розпадалося на іпматки. — Ерґи гинуть! Поле впаде за секунди. Йдіть, і хай М’юїр спрямовує ваші помисли!

В Енеї було лише дві секунди, щоби кинути погляд на жовту зірку посеред системи Пацема та на меншу блискучу цятку, власне Пацем, але їй цього вистачило. Втрьох, узявшись за руки, ми перенеслися крізь світло та шум, наче злітаючи казаном-кальдерою, де замість стін-стрімчаків були суцільні стіни ланцетних променів, що випаровували захисне поле корабля-дерева. Ми були наче душі, які здіймаються над озерами киплячої пекельної сірки. Світло зблякло, а потім повернулося, тепер уже у вигляді розсіяного сонячного світла. Над Ватиканом небо було похмуре, повітря прохолодне, майже зимове, і холодна мжичка встигла зволожити вимощені бруківкою вулиці. Енея того дня вдягнулась у сорочку бежевого кольору, у брунатну шкіряну жилетку та чорні штани більш строгого фасону, ніж ті, у яких я звик її бачити. Волосся вона зачесала назад і прищепила двома черепаховими гребінцями. Обличчя її виглядало свіжим, наче помолоділим, а очі, останнім часом страшенно втомлені, дивилися спокійно й аж світилися. Вона не випустила моєї руки, коли ми стали роздивлятися доокруж.

Ми стояли на узбіччі алеї, і перед нами відкривався широкий бульвар. Проїжджою частиною тихо котилися чорні низькі наземні машини, а тротуарами проходили групи людей у чорному — чоловіки та жінки, — інколи пропливали зграйки монахинь. Дві монахині провели за собою вервечку дітей. І скрізь — чорні та червоні парасольки. Крізь завісу з водяних крапель та струмочків, що стікали з прозорих дахів автівок, я мигцем бачив на задніх сидіннях розмиті обличчя єпископів та архієпископів. Здавалося, ніхто не помітив нашого прибуття і не звертав на нас уваги.

Енея дивилася на низькі хмари.

— «Іґґдрасіль» щойно телепортувався із системи. Хтось із вас це відчув?

Я заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на напливі голосів і туманних образів, що були наразі наче підводна течія. Я побачив... відсутність. Картинка полум’я... це зайнялося зовнішнє гілля.

— Поля зруйнувалися в мить телепортації, — сказав я. — Як їм вдалося переміститися без тебе, Енеє? — Відповідь прийшла, щойно я висловив уголос питання. — Ктир, — сказав я.

— Так, — відповіла Енея, усе ще тримаючи мене за руку. Холодні краплі дощу падали нам на обличчя, я чув, як дзюрчить вода, стікаючи ринвами у нас за спинами. Вона говорила дуже тихо: — Ктир пронесе «Іґґдрасіль» та Істинний Голос Дерева крізь простір та час. Назустріч... його долі.

Мені пригадалися уривки з «Пісень». Корабель-дерево горить, а пілігрими спостерігають за цим із Трав’яного Моря, незадовго перед тим, як Гет Мастін загадково зник разом із Ктирем під час подорожі буєром. Тоді за кілька днів тамплієр повертається, знову у присутності Ктиря, неподалік Долини Гробниць часу, і незабаром після цього помирає від ран, залишивши неозвученою свою історію, лише один із сімох пілігримів. Пілігрими на Гіперіон: полковник Кассад, Консул Гегемонії, Сол — батько Рахілі, Брон Ламія — мати Енеї, тамплієр Гет Мастін, Мартін Силен; Отець Гойт — чинний Папа, — усі вони не могли тоді пояснити, що відбулося. Для мене в дитинстві це були просто рядки старого міфу. Вірші про незнайомих людей. Про те, як вони вважали, що випробування та пригоди залишилися позаду, а виявилося, що вони й далі змушені нести свій тягар. І тепер, будучи вже дорослим чоловіком у свої тридцять з гаком, я зрозумів, що так часто стається і в реальному житті.

— Бачите церкву на тому боці вулиці? — сказав отець де Сойя.

Мені довелося струснути головою, щоб повернутися до теперішнього часу і не чути голосів, що шепотіли до мене, переповідаючи свої думки.

— Ну, — сказав я, обтираючи дощові краплі, що нависли мені на бровах. — Це і є Собор Святого Петра?

— Ні, — відказав священик. — Це парафіяльна Церква Святої Анни, і крізь неї можна пройти до Ватикану поруч із Воротами Св. Анни. Головний же вхід на Площу Св. Петра знаходиться далі. Бачите оті колонади, отам, за бульваром?

— Ми йдемо на Площу Святого Петра? — запитав я в Енеї. — До Ватикану?

— Спробуємо, — сказала вона.

Ми пішли тротуаром, такі собі чоловік та молода жінка, котрі прохолодним днем простують під дощем поруч із священиком. На тому боці вулиці я помітив солідний будинок без вікон. Табличка на ньому свідчила, що це казарми Швейцарської гвардії. Мешканці цих казарм в одностроях епохи Відродження — чорні плащі, білі гофровані коміри, трико в чорну та жовту смужку — стояли зі списами в руках біля Воріт Св. Анни та на перехрестях, а поліцейські в чорних броньованих обладунках без жодних романтичних прикрас блокували автотраси та пильнували повітряний простір, кружляючи на чорних екранольотах.

Площа Св. Петра виявилася закритою для відвідувачів. На блокпостах охоронці прискіпливо перевіряли пропуски та біометричні посвідчення.

— Тут ми не пройдемо, — сказав отець де Сойя. Тим часом посутеніло настільки, що нагорі колонади Берніні загорілися лампи, висвічуючи статуї та кам’яні папські герби. Священик показав на два вікна, що світилися вище колонади, праворуч від фасаду Св. Петра, увінчаного статуями Христа, Йоана Хрестителя й апостолів. — Це особистий кабінет Папи.

— Можна дострелити з рушниці, — сказав я, хоч і не мав на думці нападати на Папу.

Отець де Сойя похитав головою.

— Захисне поле класу десять. — Він озирнувся навсібіч. Майже всі, хто йшли тротуарами, уже проминули блокпости на вході до Площі Св. Петра, і тепер ми не губилися серед перехожих. — Якщо ми тут залишимося ще трохи, вони захочуть перевірити документи і в нас, — сказав він.

— Тут завжди такий рівень безпеки? — запитала Енея.

— Ні, — відповів отець де Сойя. — Можливо, це через той лист, де ти кажеш їм, що прибуваєш... але, найімовірніше, охорону посилено через те, що Його Святість відправляє сьогодні Папську Месу. Ви чули дзвони? Вони скликали на вечірню Месу, яку правитиме Папа.

— Звідки ви знаєте? — поцікавився я, заінтригований тим, що він міг дізнатися так багато з церковного передзвону.

Отець де Сойя подивився на мене здивовано:

— Я знаю, бо сьогодні Чистий Четвер. — Його, очевидно, вразило й те, що ми не знаємо такого простого факту, і те, що він сам щойно згадав про це. — Тепер Святий Тиждень, — продовжив він тихо, наче звертаючись сам до себе. — Упродовж усього тижня Його Святість має виконувати обов’язки і понтифіка, і парафіяльного священика. На цій Месі він виконує церемонію омивання ніг дванадцяти священикам, які символізують дванадцятьох апостолів, що їм омив ноги Ісус під час Таємної вечері. Цю церемонію завжди виконували в Латеранській базиліці Св. Йоана[165], яка є єпископальною церквою Папи, тобто за стінами Ватикану. Але відколи Ватикан перебрався на Пацем, церемонія відбувається в Соборі Св. Петра. Базиліку в Латерано залишили на Старій Землі під час Гіджри, бо її зруйнували під час Війни сімох націй ще в двадцять першому сторіччі, і відтоді... — де Сойя замовк, перервавши потік того, що мені здавалося балаканиною на нервовому ґрунті. Обличчя його набуло відсутнього вигляду, як це буває в епілептиків перед нападом або у людей, заглиблених у роздуми.

Ми з Енеєю чекали. Зізнаюся, що я стривожено поглядав на кількох паксівських патрульних у чорному, що рухалися в нашому напрямку бульваром, але були ще далеко.

— Я знаю, як нам потрапити до Ватикану, — сказав отець де Сойя й попрямував до алеї, що вела в протилежний від Ватиканського бульвару бік.

— Це добре, — сказала Енея, намагаючись не відставати від нього.

Раптом єзуїт зупинився, наче вкопаний.

— Гадаю, що я зможу завести нас до Ватикану, — сказав він. — Але навіть гадки не маю, як нам звідти вийти.

— Ви тільки заведіть нас туди, будь ласка, — відказала Енея.

СТАЛЕВІ ДВЕРІ, БІЛЯ ЯКИХ МИ ЗУПИНИЛИСЯ, ЗНАХОДИЛИСЯ на задній стіні напіврозваленої кам’яної каплиці, за три квартали від Ватикану. На них був висячий замок, невеликий, але на масивному ланцюгу. Вивіска на замкнених дверях зазначала: ЕКСКУРСІЇ КОЖНУ ПЕРШУ ТА ТРЕТЮ СУБОТИ. На Святому Тижні зачинено. ЗВЕРТАТИСЯ ДО ЕКСКУРСІЙНОГО БЮРО ВАТИКАНУ, ПЛ. ПЕРШИХ ХРИСТИЯНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ, 3888.

— Зможете розірвати цей ланцюг? — звернувся до мене отець де Сойя.

Я помацав важезний ланцюг і замок. З інструментів і зброї у мене був тільки мисливський ніж, що, як зазвичай, висів у піхвах на поясі.

— Ні, — відповів я. — Але, можливо, мені вдасться відімкнути замок. Подивіться, чи не знайдеться в сміттєвому баку якийсь дріт... пакувальний теж згодиться.

Ми простояли біля тих дверей під мжичкою десять хвилин, не менше. Сутеніло, автівки на сусідніх бульварах шурхотіли шинами все гучніше, і ми побоювалися, що кожної хвилини до нас можуть підгребти патрульні служби безпеки. Усе, що я знав про замки та відмички, я довідався від старого шулера на баржі на Кансі. Він професійно зайнявся грою в карти після того, як за вироком суду в Порт-Романсі йому як злодію відтяли два пальці. Працюючи, я думав про нашу з Енеєю десятирічну одіссею, про те, яким довгим був шлях, що привів отця де Сойю до цього місця, про сотні світлових років мандрів, про десятки тисяч годин напруги та болю, жертовності та страху.

А клятий копійчаний замок не хотів відмикатися.

Під кінець я ще й зламав вістря свого ножа. Чортихнувшись, я швиргонув ніж на землю і спересердя бахнув клятою ідіотською смердючою залізякою об кам’яну стіну. Дужка замка відлетіла.

Всередині було темно. Якщо там і був якийсь вимикач світла, ніхто з нас його не знайшов. Якщо тут десь і був тупий Штінт, що контролював освітлення, на наші команди він не реагував. Ніхто з нас не мав, чим присвітити. Я тягав із собою лазерний ліхтарик роками, але сьогодні не взяв його, залишивши в своєму рюкзаку. Коли прийшов час покидати «Іґґдрасіль», я просто зробив крок і взяв Енею за руку, навіть не подумавши прихопити зброю чи інші корисні речі.

— Це лютеранська каплиця Святого Йоанна? — прошепотіла Енея. Неможливо було розмовляти вголос у цій гнітючій темряві.

— Ні, ні, — пошепки відповів отець де Сойя. — Просто крихітна меморіальна капличка. Її збудували поруч зі справжньою в двадцять першому... — Він замовк на півслові. Я не міг бачити його обличчя, але уявив, як на ньому знову з’являється той задумливий вираз. — Цією каплицею ще користуються, я гадаю, — сказав він. — Зачекайте тут.

Ми з Енеєю стояли, відчуваючи плечем одне одного, прислухаючись, як отець де Сойя обходить крихітну будівлю по периметру. За якийсь час він звалив на підлогу щось важке, кам’яне чи металеве, і ми завмерли, затамувавши подих. За хвилину ми знову почули, як він обмацує стіни, почули шурхіт його сутани. Потім пролунало приглушене «Ага!», і за секунду спалахнуло світло.

Єзуїт стояв неподалік від нас, метрів за десять, із запаленим сірником у руці. В лівій руці він тримав коробку із сірниками.

— Це ж каплиця, — пояснив він. — Тут запалювали поминальні свічки. — Я бачив, що свічки у свічаді розтопилися, а нових давно ніхто не ставив, але гніт та коробка сірників ще лишалися в цьому темному, занедбаному приміщенні, пролежавши тут Бог знає скільки часу. Ми наблизились, вступивши в крихітне коло світла, почекали, поки отець де Сойя черкне другим сірником, і пішли за ним до важких дерев’яних дверей, захованих за зотлілими портьєрами.

— Отець Баджіо, мій капелан з воскресіння, розповів мені про цей маршрут, коли я перебував під домашнім арештом, тут неподалік кілька років тому, — пошепки пояснив нам отець де Сойя. Двері були незамкнені і відчинилися, пронизливо рипнувши старими незмащеними петлями. — Мабуть, він гадав, це наверне мене на доречні думки про смерть, — продовжував отець де Сойя, проводячи нас гвинтовими сходами з кам’яними сходинками, такими вузькими, що я чіплявся плечима за стіни. Енея йшла вслід за священиком, а я не відставав від неї ні на крок.

Сходи вели униз, ще нижче, і ще. За моєю оцінкою ми вже були принаймні на двадцять метрів нижче рівня вулиці, коли раптом сходи закінчилися, і ми пішли вузькими коридорчиками, що вивели нас до просторішого лункого вестибюля. Священик запалював новий сірник тільки тоді, коли попередній догорав до кінця, обпалюючи йому пальці, і спалив уже штук п’ять чи шість. Я не питав його, чи багато ще сірників зосталося.

— Коли під час Гіджри Церква вирішила перенести Собор Святого Петра та весь Ватикан, — сказав де Сойя, тепер уголос, але голос його губився в чорному просторі, — його перенесли на Пацем гамузом, використавши важкі енергетичні підйомники та платформи. Оскільки вага не була проблемою, вони перенесли з собою чи не половину Рима, включно із величезним Замком Святого Ангела і всім, що знаходиться під старим містом на шістдесят метрів вглиб. Ось тут у двадцять першому сторіччі пролягала міська підземка.

Тепер я роздивився, що ми крокуємо вслід за отцем де Сойєю покинутою платформою станції метро. Подекуди кахлі зі стелі обсипалися, і скрізь вільною залишалася тільки вузенька стежка між багатовіковими кучугурами пороху, скельних уламків, шматків пластику, табличок, які вже не можна було прочитати за кіптявою, потрощених ослонів. Ми спустилися ще нижче кількома поржавілими сталевими сходинками — я зрозумів, що ескалатори тут зупинилися ще тисячу років тому, — проминули вузький коридор, що йшов під ухил, і, наслухаючи у темряві відлуння власних кроків, опинилися на наступній платформі. У кінці цієї платформи я побачив драбину з фібропласту. Драбина вела туди, де колись мали бути колії... ні, колії ще й зараз були, але поховані під нагромадженням пилу, кам’яних уламків та іржі.

Тільки-но ми встигли спуститися драбиною і зробити перший крок тунелем підземки, як сірник згаснув. Але не раніше, ніж Енея і я побачили, що знаходиться попереду.

Кістки. Людські кістки. Кістки та черепи, акуратно складені в штабелі обабіч вузького проходу по заржавілих коліях. Великі сторчуваті купи кісток, а через кожний метр — купи черепів або геометричні візерунки з черепів, викладені вздовж стін на горбастому тлі кісток.

Отець де Сойя запалив черговий сірник і великими кроками попростував між стін, утворених із людських решток. Рухаючись, ми утворювали протяг, і він змушував мерехтіти крихітний вогник, високо піднятий угору.

— Після Війни сімох націй на початку двадцять першого сторіччя, — сказав він досить голосно, — кладовища Рима були переповнені. Могили копали у передмістях і в парках. Це створювало великі загрози в умовах глобального потепління та постійних повеней. Наслідки застосування біологічних і хімічних боєголовок, як ви знаєте. Підземки припинили працювати, і влада дозволила перепоховати мерців у лініях старого метро.

Коли сірник догорів, ми знаходилися на ділянці, де кістяки лежали один на одному в п’ять шарів, кожний шар позначений рядом черепів: надбрівні дуги біліли у темряві, порожні очниці байдуже дивилися на непроханих прибульців. Обабіч тяглися стіни кісток десь на шість метрів завглибшки і метрів десять заввишки. Стіни ці заледве не торкалися склепінної стелі над нами. У кількох місцях кістки та черепи сповзли лавиною, засипавши підлогу, і нам доводилося обережно пробиратися поміж ними, але все одно під ногами почасти щось хрустіло. Коли де Сойя не запалював нового сірника натомість догорілого, ми не рухалися вперед, а лише мовчки чекали. Тут не було чути жодних звуків... ані біготні щурів, ані шуму падаючих крапель. Тільки наше дихання і притлумлені голоси порушували тут тишу.

— Як не дивно, — проказав отець де Сойя, коли ми подолали ще двісті метрів, — вони запозичили цю ідею не у катакомб стародавнього Риму[166], що наразі оточують нас із усіх боків, а в так званих катакомб Парижа... старих каменоломень під французькою столицею. Парижанам довелося переносити кістки зі своїх затоплених кладовищ до цих тунелів у кінці вісімнадцятого й на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Виявилося, що на кількох кілометрах таких коридорів вони можуть розмістити шість мільйонів покійників. Ага... ось ми і прийшли.

Ліворуч від нас, посеред коридору, обкладеного кістками з обох боків, коридору, що видавався ще вужчим за той, яким ми дісталися сюди, пролягала стежка, густо притрушена пилом, з кількома відбитками людських ніг. Стежка закінчувалася сталевими дверима, цього разу незамкненими. Але щоби прочинити ці двері, нам довелося налягти на них утрьох. Священик пішов першим і привів нас до ще одних гвинтових сходів, геть проржавілих. Сходи спускалися вниз на глибину тридцять п’ять метрів нижче рівня вулиці; принаймні так виходило за моєю оцінкою. Сірник погас тієї миті, коли ми увійшли до ще одного тунелю, значно старішого за тунель підземки, з голим, необробленим склепінням і такими ж стінами, які в багатьох місцях розсипалися на порох. Краєм ока я помітив численні бокові відгалуження, захаращені абияк наваленими кістками, розкиданими черепами, рештками перетлілого одягу.

— Якщо вірити отцеві Баджіо, — знову перейшов на шепіт священик, — звідси починаються справжні катакомби. Християнські катакомби, які датуються першим сторіччям від Різдва Христового. — Затріпотів вогник нового сірника. Мені здалося, висновуючи з торохтіння сірників у коробці, що їх там залишилося геть небагато. — Я гадаю, нам сюди, — промовив де Сойя, повертаючи праворуч.

— Ми вже під Ватиканом? — прошепотіла Енея за кілька хвилин.

Я відчував її нетерпіння. Сірник спалахнув яскравіше й погаснув.

— Незабаром будемо, — сказав де Сойя в темряві. Він запалив новий сірник. Схоже, це був останній, бо в коробці вже ніщо не заторохтіло.

Ще сто п’ятдесят метрів чи біля того, і коридор раптом просто закінчився. Навкруги не було ні кісток, ні черепів, самі лише нетесані кам’яні стіни і щось схоже на кладку в найдальшому кінці тунелю. Сірник догорів. Ми стояли в темряві й чекали. Енея торкнулася моєї руки.

— На жаль, сірників більше немає, — вимовив священик.

Я ледь поборов хвилю паніки, що огорнула мене при цих словах.

Тепер я був упевнений, що чую якісь звуки... в кращому разі, щурів, що перебігають у темряві десь удалині, в гіршому — кроки на сходинках.

— Будемо вертатися? — запитав я, і мій шепіт у цілковитій темряві здався занадто гучним.

— Я впевнений, що отець Баджіо казав, нібито ці катакомби на півночі переходять у ще давніші, під Ватиканом, — прошепотів отець де Сойя. — Під Собором Святого Петра, якщо сказати точніше.

— Але, здається, вони не... — розпочав я і затнувся. За ті кілька останніх секунд, коли сірник ще горів, я помітив відносно нову цегляну кладку поміж старого каміння... можливо, зроблену десь кілька століть тому... але не тисячу років назад, коли будували ці стіни з кам’яних валунів. Я повільно побрів уперед, витягнувши пальці вперед, поки не відчув під ними каміння, цеглу, шви з вапняного розчину.

— Стіну зводили поспіхом, — зауважив я, спираючись на досвід, набутий багато років тому під час роботи помічником ландшафтного архітектора в маєтках багатіїв на мисі Дзьоб. — Розчин розтріскався, викришилися й деякі цеглини. — Я швидко обмацував стіну перед собою. — Треба знайти щось таке, чим можна розкопувати... Дідько! Навіщо я викинув свій ніж?!

Енея в темряві вклала мені до рук якийсь загострений дрючок чи гілляку, і я взявся колупати стіну, і довбав її кілька хвилин, перш ніж усвідомив, що працюю зламаною кісткою. Решта приєдналася до мене, вони теж били стіну кістками, колупали руками, обламуючи нігті до крові. За якийсь час ми зупинилися на хвильку перевести подих. Очі ніяк не хотіли звикати до темряви, і ми нічого не бачили.

— Меса закінчиться, — прошепотіла Енея. Вона промовила це так, що стало зрозуміло: для неї це буде трагедія.

— Це урочиста меса, — відповів священик пошепки. — Вона триває довго.

— Чекайте! — сказав я. Під пальцями я відчув, як цеглини трохи подалися, не одна чи кілька, а всім блоком. — Відійдіть назад, — скомандував я. — До стіни. — Я теж відступив на кілька кроків, припідняв ліве плече, нахилив голову й ринувся вперед, майже очікуючи розтрощити собі голову об камінь.

Я вгатив по цеглинах із гучним ухканням, і на мене посипалася злива пороху та дрібних уламків. Цегляна стіна не завалилася, але мені здалося, що вона наче провисла.

Енея разом із де Сойєю приєдналися до мене, і за хвилину зусиль нам вдалося вибити кілька цеглин зсередини, а відтак уся секція завалилася. З протилежного боку проходу пробивалося світло, слабке, ледь помітне, але його було достатньо, щоб ми розпізнали в темряві всіяний уламками схил, що вів до наступного тунелю, ще глибшого. Ми спустилися туди навкарачки, і там уже висота виявилася достатньою, щоби ми змогли випростатися і простувати далі коридором, де стояв стійкий дух сирої землі. Ще два повороти, і ми опинилися в катакомбах, з такими само грубо обтесаними стінами, як і в катакомбах ярусом вище, але освітлених вузькою ілюмострічкою. Стрічка тяглася вздовж стіни праворуч від нас, на висоті пояса. Ми пройшли ще метрів п’ятдесят, увесь час повертаючи, бо повертав головний коридор, освітлений ілюмострічкою, і перед нами розкрився просторіший тунель, з фотосферами через кожні п’ять метрів. Сфери не світилися, а старовинна стрічка продовжувала вказувати нам шлях.

— Ми під Собором Святого Петра, — пошепки проінформував нас отець де Сойя. — Ці катакомби знайшли в 1939 році, коли в гроті неподалік ховали Папу Пія XI. Відтак почалися розкопки, що тривали років двадцять, поки їх не заборонили. З того часу археологів сюди не пускають.

Ми простували тепер ще ширшим коридором; наша трійця могла йти тут пліч-о-пліч, вперше з того часу, відколи ми спустилися під землю. Фрески та стародавні християнські мозаїки вкривали тут усі стіни — і вирубані в скелі, і складені з цегли й поштукатурені, і мармурові фрагменти. Скрізь над печерками, в яких біліли кістяки, стояли рештки пошкоджених статуй. Колись давно більшість цих печерок накрили пластиком, а той за довгі роки пожовк і помутнішав. Але, відхиливши краєчок і зазирнувши всередину, ми бачили, як витріщаються на нас порожні очниці та зяють овали тазових кісток.

Фрески зображали християнську символіку — голубів з оливковими гілками у дзьобах, жінок-водоносиць, всюдисущих риб, але поруч були й давніші печери, кремаційні урни та поховання, прикрашені зображеннями Ізиди й Аполлона, Бахуса[167], що вітав покійників на порозі до потойбічного життя величезними жбанами, із яких через вінця струменіло вино, сатирами, що танцювали серед стрибучих биків та баранів. Мені кинулась в очі схожість сатирів з Мартіном Силеном, а повернувшись до Енеї, я зрозумів, що й вона це помітила. Тут зустрічалися зображення ще й інших істот, яких отець де Сойя назвав менадами[168], а також пасторальні сцени, виводки куріпок, павичі з розкішними хвостами, викладеними лазуровими камінцями, що й досі пронизливо зблискували блакиттю, коли на них випадково падали промені світла.

Від споглядання всіх цих мерців за старовинним помутнілим пластиком мені здавалося, наче ми простуємо крізь химерний акваріум смерті, лише позбавлений води. Трохи згодом ми підійшли до червоної стіни, на якій нижче, на блякло-синьому тлі, ще виднілися залишки напису латиною. Пластик, що прикривав цю гробницю, був не такий пошарпаний, і крізь нього можна було роздивитися невеличку раку з кістками. Акуратно складену купку кісток увінчував череп, що, здавалося, позирав на нас із певною цікавістю.

Отець де Сойя опустився на коліна у порохняву, перехрестився і схилив голову в молитві. Енея і я стояли позаду й дивилися на цю сцену із зніяковінням, звичним для невіруючих у присутності справжньої віри.

Коли священик підвівся з колін, на очах у нього тремтіли сльози.

— Якщо вірити історикам церкви й отцю Баджіо, робітники знайшли ці нещасні кістки в 1949 році. Пізніший аналіз довів, що вони належали чоловіку атлетичної будови, який помер на своєму шостому десятку. Ми знаходимося просто під вівтарем Собору Святого Петра, який і збудували саме на цьому місці завдяки легенді, що Святого Петра таємно поховали саме тут. В 1968 році Папа Павло VI виголосив: Ватикан визнає, що ці кістки належать тому рибалці, тому Петру[169], котрий пішов за Ісусом і став Каменем, на якому Той побудував свою Церкву.

Ми подивилися на безмовні кістки, тоді знову на священика.

— Федеріко, ви знаєте, що я не намагаюся повалити Церкву, — промовила Енея. — Лише потьмарення, що панує наразі.

— Так, — відповів отець де Сойя, рішуче витираючи сльози кулаком і залишаючи на обличчі брудні смуги. — Я знаю це, Енеє.

Кинувши погляд навколо, він підійшов до дверей у стіні і відчинив їх. За ними починалися металеві сходи, що вели вгору.

— Там буде охорона, — прошепотів я.

— Гадаю, навряд чи, — сказала Енея. — Ватикан ось уже вісім віків боїться нападу з космосу... згори. Найімовірніше, катакомби вони залишили поза увагою. — Вона зробила крок наперед і, обігнавши священика, першою пішла металевими сходинками; пішла швидко, хоча ступала нечутно. Я поквапився, щоби не відстати від неї.

Отець де Сойя оглянувся на печерку, що вже ховалася у напівтемряві, перехрестився востаннє і пішов услід за нами до Собору Святого Петра.

ХОЧ ВІТРАЖІ І ПРОПУСКАЛИ ВСЕРЕДИНУ ЛИШЕ ТРОХИ ВЕЧОРОВОЇ ЗОРЯНИЦІ, до якої додавалося мерехтливе сяйво язичків свічок, після темряви катакомб світло в соборі сліпуче вдарило по очах.

Ми підіймалися вгору повз підземну усипальницю, повз поминальну базиліку з вирізаною в камені присвятою якомусь Гаю, повз бокові коридори та службові входи, повз кімнатку перед ризницею, повз нерухомих священиків та хлопчиків-міністрантів, котрі по-гусячому витягували шиї, аж поки дісталися лункого вестибюля позаду нави Собору. Тут товпилися ті, кому за рангом не перепало місце на церковних лавах, але кого хоч як, але вшанували, допустивши спостерігати здалеку за урочистою службою. Я відразу помітив швейцарських гвардійців та СБ-івців на всіх входах-виходах і в усіх закапелках поблизу центральної нави. Тут, загубившись серед пастви, ми поки що не виглядали підозріло — просто ще один католицький священик та двоє парафіян, щоправда, одягнених не за дрес-кодом, які разом з усіма витягують шиї, щоби побачити Його Святість Святого Четверга.

Меса ще не скінчилася. У повітрі стояв густий чад від кадіння та запаху воскових свічок. Сотні єпископів у парадних мантіях і поважні світські гості в розкішних шатах вкривали лави, неначе пишним килимом. Біля мармурової огорожі вівтаря перед бароковою величчю балдахіна над троном Святого Петра стояв на колінах сам Папа, завершуючи церемонію омивання ніг дванадцяти священикам, котрі сиділи перед ним — вісім чоловіків і чотири жінки. Багатоголосий невидимий хор співав:

Я відчув сумнів — що ми тут робимо, чому ця безкінечна борня Енеї привела нас до самого серця віри цих людей? Я поділяв усе, чому вона нас учила, цінував усе, чим вона з нами поділилася, але за словами цього чудового піснеспіву стояли три тисячоліття традиції та віри, і та сама традиція та віра звели стіни цього величного собору. Я мимохіть пригадав нехитрі дерев’яні платформи, міцні, але позбавлені елегантності мостики та сходи відбудованого Енеєю Завислого У Повітрі Храму. Що він таке... хто ми такі порівняно з цією величчю і цим супокоєм? Енея — архітектор, ремесло своє вона опанувала здебільшого самоуком, за винятком того часу, коли підлітком під керівництвом кібрида м-ра Райта зводила в пустелі стіни з валунів та вручну замішувала бетон. А в проектуванні цього собору брав участь Мікеланджело.

Меса добігала кінця. Дехто з тих, хто стояв позаду, біля задньої стіни видовженої нави, почали пробиратися до виходу, рухаючись потихенько, щоби не заважати закінченню служби своїм шарканням, мовчки, а перемовлятися починали — та й то пошепки — лише на зовнішніх сходах, що виводили на площу. Я побачив, як Енея щось шепоче на вухо отцю де Сойї, тому нахилився ближче, щоби розчути, що вона каже. Я злякався, що можу пропустити якусь життєво важливу інструкцію.

— Зробіть мені ще одну, останню послугу, отче, — попросила вона.

— Що завгодно, — прошепотів у відповідь священик із сумними очима.

— Будь ласка, негайно йдіть звідси, — тихо проказала Енея йому в самісіньке вухо. — Йдіть непомітно до виходу разом з іншими. Загубіться десь у Римі до того часу, коли можна буде відкритися.

Голова отця де Сойї смикнулася, наче від удару. Він втупився на Енею, наче вона засудила його на страту.

— Попроси про щось інше, Навчителько, — прошепотів він, схилившись до неї.

— Це все, про що я прошу, отче. І прошу з великою любов’ю та повагою.

Хор заспівав наступний гімн. Поверх голів парафіян, котрі стояли попереду, я міг бачити, як Папа закінчив омивати ноги священикам і повернувся до вівтаря, вступивши під золочений балдахін. Усі, хто сиділи на лавах, підвелися, очікуючи на завершальні літанії та на останнє благословення.

Де Сойя дав власне благословення моїй коханій, розвернувся і вийшов з собору, змішавшись із купкою ченців, кожний крок яких супроводжувався перестуком вервиці.

Я втупився в Енею з такою силою, що легко міг би підпалити очима щось дерев’яне, водночас посилаючи їй подумки меседж: «НАВІТЬ НЕ ДУМАЙ ПРОСИТИ МЕНЕ ПІТИ!»

Вона кивком підізвала мене до себе і прошепотіла мені у вухо:

— Зроби щось для мене востаннє, Роле.

В лункій тиші нави Собору Святого Петра, під час найурочистішого моменту Святої меси у Великий Четвер я заледве не загорлав на всю міць своїх легенів: «Ні, чорт забирай!» Проте я вчасно схаменувся. І чекав.

Енея попорпалася по кишенях своєї камізельки й витягла звідти невеличку пляшечку. Рідина в ній була прозора, але видно було, що вона важча за воду.

— Випий це, будь ласка, — прошепотіла вона і тицьнула пляшечку мені в руки.

Мені на думку спали Ромео та Джульєтта, Цезар і Клеопатра, Абеляр і Елоїза, Джордж By та Говард Сун. Усі народжені під нещасливою зіркою закохані, всі ці самогубства та отруєння... Я випив зілля одним ковтком, опустив порожню пляшечку в кишеню сорочки, очікуючи, що Енея зараз витягне таку саму і вип’є отруту й собі.

Вона й не думала щось пити.

— Що це було? — шепнув я, готовий до будь-якої відповіді.

Енея уважно спостерігала за останніми секундами Меси. Вона прошепотіла відповідь мені просто у вухо:

— Антидот до тієї паксівської протизаплідної вакцини, що вгатили тобі, коли ти вступив до Місцевої гвардії.

«Що за чортівня?! — заледве не заволав я на всю горлянку, перекриваючи останні слова Папи. — Ти гадаєш, що саме ЗАРАЗ час подумати про планування родини?! Чи, може, ти остаточно з глузду з’їхала?!»

Вона знову присунулася до мене, і я відчув на своїй шиї її тепле дихання:

— Дякувати Богові, що я про це згадала. Тягаю цю пляшечку в кишені ще з позавчора... Не хвилюйся, ліки спрацюють за три тижні. Тоді ти вже не будеш стріляти марно.

Я тільки очима кліпав. Що це? Святотатство стосовно Собору Св. Петра чи просто недоречний жарт? А тоді мій мозок запрацював, наче в лихоманці: «Та це ж чудово... хай що зараз трапиться, Енея гадає, що у нас є майбутнє... у неї є майбутнє... вона хоче народити дитину від мене. Але що з її першою дитиною? І звідки я взяв, що вона хоче, щоби ми з нею... навіщо вона... може, так вона уявляє собі подарунок на прощання?.. навіщо вона... чому...»

— Поцілуй мене, Роле, — шепнула вона, але так голосно, що літня черниця попереду обернулася і строго подивилася на нас.

Я нічого не став питати у неї. Я її поцілував. Губи у неї були теплі, трохи вологі, такі ж, як того дня, коли ми вперше поцілувалися над рікою Міссісіпі, у містечку, що звалося Ганнібал. Поцілунок, здавалося, тривав вічність. Перш ніж наші вуста розімкнулися, вона торкнулася прохолодними пальцями моєї шиї.

Папа, благословляючи вірян, наразі просувався до передньої частини апсиди, повертаючись до лівої та правої частин поперечного нефу, і нарешті пішов видовженою частиною нави, завершуючи благословення.

Енея вийшла у головний прохід і пішла вперед, м’яко відсторонюючи тих, хто стояв у неї на шляху, доки не опинилася попереду. Вона прямувала до вівтаря, до якого було ще неблизько.

— Лінаре Гойте! — вигукнула вона, і голос її відбився луною від купола за сто метрів над її головою. Нас відділяло від Папи, котрий закляк на місці з піднятою для благословення рукою, метрів сто п’ятдесят, і я знав, що в Енеї нема жодного шансу, що її схоплять раніше, ніж вона подолає цю відстань, але я кинувся вперед, щоби бути поряд із нею.

— Лінаре Гойте! — закричала вона знову, і сотні голів повернулися до неї. Крізь арки я помітив руху бокових нефах: швейцарські гвардійці. — Лінаре Гойте, я Енея, донька Брон Ламії, тієї, котра подорожувала разом із тобою на Гіперіон, щоби постати перед Ктирем. Я донька кібрида Джона Кітса, якого твої господарі з Корду двічі вбили в його людському втіленні.

Папа стояв наче громом прибитий, тільки кістлявий палець, мить тому зведений догори в жесті благословення, тепер був націлений на Енею. Він трусився, яку пропасниці. Іншою рукою Папа вчепився в моцетту у себе на грудях. Митра хиталася на його тремтячій голові.

— Ти! — вигукнув він високим слабким голосом. — Виплодок диявола!

— Це ти виплодок, — закричала у відповідь Енея, уже на бігу, відштовхуючи плечима людей у темних рясах, котрі підводилися з лав, намагаючись її затримати. Я відкинув убік двох чоловіків, що хотіли було схопити її ззаду, і вона продовжувала бігти вперед. Я перестрибнув через якусь скоцюрблену постать і вже біг поруч із Енеєю, помічаючи, як протинають натовп швейцарські гвардійці з лазерними списами напоготові. Вони поки що не стріляли, бо на лінії вогню було надто багато шишок із Ватикану та Торговельної Гільдії. Але я знав, що вони не вагатимуться, варто Енеї лише наблизитися до Папи ближче ніж на десять метрів. — Ти виплодок! — вигукнула вона знову. Тепер вона мчала стрілою, відштовхуючи руки, що намагалися її схопити, та плечі, що перегороджували їй дорогу. — Ти Юда, ти зрадив Католицьку Церкву, ти продав її священну історію тим, хто...

Кремезний чолов’яга в адміральському мундирі витяг із піхов церемоніального меча й замахнувся на мою кохану. Вона ухилилася від удару. Я заблокував руку адмірала, зламавши її, відкинув ногою меч, а адмірала вгатив у груди так, що той відлетів аж на середину лави, де його підхопили підлеглі.

Полковник Кассад казав, що, вивчивши мову живих, починаєш відчувати біль, який ти заподіюєш іншим. І тепер я випробував це на собі, відчувши у власній руці розірвані нерви та розтрощені кістки. Тіло моє відчуло удар, із яким адмірал врізався в натовп. Але я кинув погляд на свою руку й побачив, що вона ціла, а покарано мене лише болем. Біль не міг мене зупинити.

Священики, ченці, єпископи живим кордоном ставали між Енеєю та Папою. Я побачив, як понтифік рвонув одяг собі на грудях, поточився й упав. Його підхопили кілька дияконів, котрі стояли поруч, і понесли на престол, під балдахін. Швейцарські гвардійці загатили прохід, наїжачившись списами. Нас наздоганяв ще більший загін, грубо розкидаючи паству навсебіч. З’явилася служба безпеки в чорних бойових обладунках, зависнувши на своїх реактивних летючих поясах на висоті десять метрів над головами прихожан. Точки лазерних прицілів замерехтіли на обличчі та на грудях Енеї.

Я кинувся закрити її собою від неминучих лазерних променів та хмар флешет. Лазерний приціл уперся мені просто в око, осліпивши мене. Я широко розкинув руки, горлаючи щось... може, й виклично... принаймні зухвало.

— Ні! Взяти живими! — басом, могутнім, наче голос Божий, проревів величезний кардинал.

До Енеї кинувся швейцарський гвардієць, збираючись вдарити її списом по голові.

Вона метнулася на підлогу, на животі проїхала ся плиточками, смикнула гвардійця за коліна, а коли він упав, штовхнула до мене. Я буцнув його ногою по голові та, розвернувшись, вирвав спис із рук іншого гвардійця, відштовхнувши того всередину натовпу. Довжелезний спис я метнув у п’ятьох гвардійців, що підбігли до нас ззаду. Вони приснули навсібіч.

Летючий СБ-івець всадив два дротики мені в ліве плече. Мабуть, з транквілізаторами. Я вирвав їх, навіть нічого не відчувши, і кинув у постать, що кружляла наді мною. Два охоронці, кремезний дядько та ще кремезніша тітка, схопили мене за руки. Я крутонув ними в повітрі, вони з гучним стукотом зіткнулися головами і впали на плиточку.

— Енеє!

Вона вже знову була на ногах, ухилившись від гвардійця. Але тепер шлях їй заступили дві постаті в чорних обладунках. З юрби вірян лунав пронизливий вереск. Велетенський орган собору раптом застогнав, протяжливо й надсадно, наче жінка під час пологів. Охоронець поцілив в Енею з відстані п’ять метрів. Вона крутнулася на місці. Жінка в чорній броні збила мою кохану з ніг, навалившись на неї і заламуючи їй руки за спину.

Я вдарив цю паксівську суку з плеча, так що вона злетіла на п’ять метрів у повітря. Швейцарський гвардієць поцілив мене в живіт держаком списа, наче прикладом. А якийсь СБ-івець згори тицьнув у мене приголомшувачем. Приголомшувачі повинні спрацьовувати негайно, гарантовано спрацьовують негайно, але я ще встиг вхопити за горлянку найближчого до мене швейцарського гвардійця, і тільки тоді вони звалили мене другим розрядом. А тоді поцілили ще й третім. Тілом моїм пройшла судома, і я надзюрив у штани, бо всі м’язи почали мимоволі скорочуватися. Отож останнє, що я сприйняв органами чуття, була холодна цівка сечі, яка збігала мені штаниною просто на бездоганно чисті плиточки Собору Св. Петра.

Я навіть не відчув, як напосіла на мене ще гурба постатей у чорному, заламуючи мені руки, і як поволокла мене кудись. Я не відчував по-справжньому, як б’ється моя голова об плиточки, як з’являється у мене на лобі кривава подряпина, від брови й аж до волосся.

Упродовж останніх трьох-чотирьох секунд напівсвідомості я бачив чорні штани, чоботи, військовий кашкет, що впав комусь із голови, ще чиїсь чоботи. Я знав, що Енея впала ліворуч від мене, але не міг повернути голови, щоби побачити її востаннє.

Вони потягли мене геть, залишаючи на підлозі слід із крові, сечі та слини. Мені було до цього байдуже.

І ТАК ЗАКІНЧУЄТЬСЯ МОЯ РОЗПОВІДЬ.

Я був при тямі, але загальмований нейроблокаторами під час «суду» — десятихвилинної появи перед суддями Священної Канцелярії, одягненими в чорні мантії. Мене засудили до смерті. Жодна людська істота не мала плямувати своєї душі через мене, виконуючи вирок: мене вирішили помістити в котячу коробку Шредінґера на орбіті планети Армаґаст, одного з лабіринтових світів, де панував карантин. Вирок виконають непохитні фізичні закони та квантовий лічильник.

Одразу ж після суду вони запхали мене у безпілотний корабель-факельник з рушієм Гокінґа і надмірною гравітацією та запустили корабель в систему Армаґаста з двомісячним часом-у-борг. Де би не була Енея, що би з нею не відбувалося, коли я прокинувся у своїй в’язниці, я запізнився прийти їй на допомогу на два місяці. Тюремники саме завершили запечатувати термоядерну оболонку моєї камери.

На нескінченні дні... може, місяці... я впав у божевілля. А потім на ще нескінченніші дні, на багато місяців я засів за скрайбер — за планшет, який вони запхали у мою крихітну тюрму-яйце, щоби я міг розповідати свою історію. Напевно, вони розуміли, що цей планшет змусить мене ще більше страждати — бо, очікуючи смерті, я знову і знову змушений буду записувати свою оповідку на кількох мікровеленових аркушах, відтак згодовуючи їх рециркулятору і почуваючись при цьому змією, що заглитує власний хвіст... Усвідомлюючи, що ніхто ніколи не прочитає те, що зберігає чіп пам’яті.

На самому початку я сказав тобі, мій неможливий читачу, що ти читаєш це марно. Я сказав ще на початку: якщо ти читаєш це, щоби дізнатися про її долю, чи про мою, ти звернувся не до тих першоджерел. Мене не було поряд із нею, коли звершувалася її доля, а моя доля сьогодні ближче до свого фіналу, ніж тоді, коли я почав це писати.

Мене з нею не було.

Мене з нею не було.

Господи Ісусе, Боже Мойсея, Аллаху, любий мій Буддо, Зевсе, М’юїре, Елвісе, Христосе... якщо хтось із вас існує чи існував колись і має хоч дрібку сили у своїх сірих мертвих руках... будь ласка, зробіть так, щоби я помер зараз. Зараз. Хай детектор зареєструє частинку, хай отруйний газ вивільниться у повітря. Зараз.

Мене з нею не було.

31

Я вам збрехав.

Я сказав, починаючи розповідати цю історію, що мене не було поруч з Енеєю, коли звершувалося останнє, що судилося їй долею; немов натякав, що не знаю, якими були її останні миті. Я повторив це ж нещодавно, в один із періодів неспання між періодами сну, записуючи на скрайбері те, що, як я гадав, стане останньою частиною моєї сповіді.

Я збрехав шляхом умовчання, як міг би висловитися якийсь церковник. Я збрехав, бо не хотів це обговорювати, описувати, не хотів переживати знову, не хотів у це вірити. Але я розумію, що повинен це зробити. Я переживав це знову кожної години свого ув’язнення тут, у котячій коробці Шредінґера. Я повірив у це тієї ж самої миті, коли розділив усе, що випало на долю моїй коханій дівчинці, моїй Енеї.

Ще до того, як паксівський корабель викинув мене за межі системи Пацема, я знав, яка доля спіткала мою кохану. А якщо я в це вірю, якщо я це пережив, я зобов’язаний — заради правдивості цієї оповіді, заради пам’яті про наше кохання — розповісти, як це було.

Це прийшло до мене, коли я, будучи під дією наркотиків і не в змозі опиратися, лежав прив’язаний в антигравітаційному баку на борту безпілотника-шатла після десятихвилинного суду, що відбувся на паксівській базі, розташованій на астероїді неподалік Пацема. Коли я це чув, відчував і бачив, я знав, що все відбувається насправді, саме зараз. Моя нерозривна близькість з Енеєю, мої перші успіхи в опануванні мови живих — от завдяки чому я так гостро співпережив усе, що відбулося. Коли співпереживання завершилося, я почав волати у своєму антигравітаційному баку, зривати із себе трубки системи життєзабезпечення. Я гамселив у перебірку головою та кулаками, доки вода в баку не почервоніла від моєї крові. Я намагався зірвати осмотичну маску — вона закривала моє обличчя, висмоктуючи моє дихання, наче якийсь паразит. Але вона не піддавалася. Три години я кричав і протестував, бився у стіни так, що інколи мені вдавалося хоч наполовину втратити свідомість, і переживав те, що уже пережив з Енеєю, втисячне, втисячне скрикуючи в агонії, а тоді автоматична система безпілотника впорснула крізь трубки, що п’явками присмокталися до мене, снодійне, відпомпала воду з бака і відтранспортувала мене до кріогенної фуги, бо факельник уже підійшов до точки переміщення й готувався зробити стрибок в сусідню систему Армаґаста.

Прокинувся я в котячій коробці Шредінґера. Безпілотник завантажив мене до енергетичної оболонки й запустив її на орбіту, перетворивши на супутник. Кілька секунд я не розумів, де я, що відбувається, і майже повірив, що моменти, пережиті разом з Енеєю, просто наснилися мені у нічному кошмарі. А потім реальність повернулася, пережите накрило мене хвилею, і я знову заволав. Гадаю, що я був несповна розуму протягом кількох місяців.

Ось що призвело мене до безумства.

ЕНЕЮ ТАКОЖ ВИТЯГЛИ З СОБОРУ СВЯТОГО ПЕТРА закривавленою та непритомною, але, на відміну від мене, наступного дня вона прийшла до тями, не накачана наркотиками і без нейрошунтів. Вона прийшла до пам’яті — і я розділив з нею цю мить, відчувши її пробудження яскравіше та гостріше, ніж коли-небудь відчував своє, — у величезному круглому приміщенні, із викладеними з каменю стінами. В діаметрі кімната була метрів тридцять, а відстань від кам’яної підлоги до стелі сягала й усіх п’ятдесятьох метрів. Середина стелі була зроблена з матованого скла. Скло світилося, наче за ним було небо, але Енея здогадалася, що це ілюзія і вся ця кімната захована в глибинах якоїсь іншої, значно більшої будівлі.

Мене медики підчистили, поки я був непритомний, і я постав перед десятихвилинним судом у пристойному стані, але ранами Енеї ніхто не займався: на лівій половині її обличчя не було живого місця, суцільні синці та набряки; розбиті губи теж розпухли; ліве око майже закрилося, і вона могла підвести повіку тільки з великим зусиллям, а праве око не бачило через контузію. З неї зірвали одяг, залишивши її голою, тож порізи і синці було видно на грудях, стегнах, плечах і животі. Частина порізів уже взялася струпами, а деякі були надто глибокими і без накладання швів не могли закритися. Вони ще кровили.

Її було притягнуто ременями до якогось іржавого залізного каркаса, що звисав на ланцюгах з височенної стелі. Вона могла, стоячи, опертися спиною на цю конструкцію, що мала форму астериска, з розкинутими вздовж іржавих діагоналей руками, з зап’ястками та колінами, брутально притягнутими затискувачами з прогоничами до вертикальної рами. Між пальцями ніг та підлогою з вмурованою в неї решіткою залишався проміжок сантиметрів у десять. Вона могла рухати головою. Кругле приміщення було порожнім, за винятком цієї конструкції та ще двох предметів. Біля каркаса стояло велике сміттєве відро, заслане пластиком, а ще іржава металева таця з інструментами: старовинні зубні щипці та плоскогубці, дугові та листові пилки, скальпелі, пінцети, шматки колючого дроту, ножиці прямі та зубчаті, пляшки з темною рідиною, тюбики, голки, грубі нитки та молоток. Але ще тривожнішою виглядала решітка під нею, десь так два з половиною на два з половиною метри, крізь які вона могла бачити десятки крихітних блакитних язичків полум’я, що жевріли, наче ґноти. У повітрі відчувався слабкий запах газу.

Енея смикнулась у своїх путах — вони не піддалися ні на йоту, — відчувши, як запульсував біль у її посинілих зап’ястках та колінах, а тоді відкинула голову на залізну балку і стала чекати. Її волосся збилося у ковтюх, на потилиці боляче пульсувала величезна ґуля і ще одна — майже на шиї. Її нудило, і вона зосередилася на тому, щоби не виблювати на себе.

За кілька хвилин відчинилися двері, заховані в кам’яній стіні, і до кімнати вступила Радамант Немез. Вона зайняла місце відразу за решіткою, праворуч від Енеї. За мить увійшла ще одна Радамант Немез і стала ліворуч. Відтак зайшли ще дві Немез, які стали позаду тих, що зайшли раніше. Ніхто не зронив ні слова. Енея не намагалася заговорити першою.

Минуло ще кілька хвилин — і ось повітря замерехтіло, і перед Енеєю матеріалізувався Джон Доменіко кардинал Мустафа — голографічний образ у повен ріст. Ілюзія фізичної присутності була бездоганною, за винятком того факту, що на голограмі не відобразилося його крісло, тому здавалося, що він висить у повітрі. З вигляду Мустафа був молодшим і здоровішим, ніж виглядав на Тянь-Шані. За кілька секунд до нього приєдналася голограма худорлявого, наче сухотного священика. Ще за мить з реальних дверей у стіні реальної в’язниці зайшов високий привабливий чоловік у сірому і зупинився поряд із голограмами. Мустафа й інший кардинал і надалі сиділи на своїх невидимих кріслах, а голограма монсеньйора та фізично присутній в кімнаті чоловік у сірому стояли за цими стільцями, наче прислуга.

— Пан-Енеє, — промовив Великий Інквізитор, — дозвольте відрекомендувати вам Державного Секретаря Ватикану, Його Превелебність кардинала Лурдусамі, а також монсеньйора Лукаса Одді та нашого шановного радника Альбедо.

— Де я? — запитала Енея. Їй вдалося вимовити це тільки з другої спроби: заважали розпухлі губи та синець на щелепі.

Великий Інквізитор посміхнувся:

— Ми відповімо на ваші запитання негайно, моя люба. А потім ви відповісте на всі наші питання. Я обіцяю. Почнемо з вашого першого запитання. Ви знаходитесь у найглибшій... м-м-м... кімнаті для співбесід... в Замку Святого Ангела на правому березі Нового Тибру, біля Мосту Святого Ангела, поруч із Ватиканом, що й досі перебуває на планеті Пацем.

— Де Рол?

— Рол? — перепитав Великий Інквізитор. — А... ви маєте на увазі того невдаху-охоронця! Гадаю, цієї хвилини він уже завершив своє спілкування зі Священною Канцелярією та перебуває на борту корабля, який готується покинути нашу чудову планетну систему. Він має для вас якесь особливе значення, моя мила? Ми можемо потурбуватися, щоби його повернули у Замок Святого Ангела.

— Він не має жодного значення, — ледь чутно відказала Енея, і я, спочатку прикро вражений цими словами, відчув за ними її справжні думки... тривогу за мене, страх за мене, сподівання, що вони не скористаються мною, щоби тиснути на неї.

— Як скажете, — відповів кардинал Мустафа. — Сьогодні ми хочемо поспілкуватися з вами. Як ви почуваєтесь?

Енея подивилася на них тим оком, що бачило краще.

— Авжеж, — промовив Великий Інквізитор, — марно було би сподіватися напасти на Його Святість у Соборі Святого Петра та спокійно піти собі геть.

Енея промовила щось нерозбірливе.

— Що ви сказали, моя люба? Ми не розчули. — Мустафа самовпевнено посміхнувся, водночас кинувши на Енею скоса лихий погляд.

— Я... не... нападала... на Папу.

Мустафа розвів руками.

— Якщо ви наполягаєте, пан-Енеє... але ваші наміри не виглядали дружніми. А що ж ви хотіли зробити, коли мчали центральним проходом до Його Святості?

— Попередити його, — сказала Енея. Слухаючи пустопорожню балаканину Великого Інквізитора, вона оцінювала частиною своєї свідомості отримані ушкодження: синці, але переломів немає, поріз від меча на стегні потребує накладання швів, так само як і поріз над грудьми. Але щось було не так в її організмі... може, внутрішня кровотеча? Ні, не схоже. Схоже на те, що їй зробили якусь ін’єкцію.

— Попередити його про що? — поцікавився Великий Інквізитор єлейним голосом.

Енея повернула голову, щоби подивитися тим оком, що бачило, на кардинала Лурдусамі та радника Альбедо. Вона нічого не відповіла.

— Попередити його про що? — знову запитав кардинал Мустафа.

Енея не відповідала, і Великий Інквізитор кивнув найближчому з клонів Немез. Бліда жінка неквапно підійшла до лотка з інструментами біля рами, вибрала найменші з двох ножиць, а тоді, схоже, передумавши, поклала інструмент на місце, підійшла ще ближче, опустилася на одне коліно поруч із правою рукою Енеї, відігнула назад мізинець і відкусила його. Посміхнувшись, Немез підвелася й виплюнула закривавлений палець у сміттєве відро.

Енея скрикнула від шоку і болю і майже знепритомніла, відкинувши голову на раму.

Потвора Немез видушила з тюбика кровоспинну пасту на обрубок мізинця моєї коханої.

Голограма кардинала Мустафи подивилася на Енею із сумом:

— Ми не хочемо завдавати вам болю, люба, але в разі потреби ми зробимо це, не вагаючись. Ви повинні відповідати на наші питання негайно і щиро, інакше до сміттєвого відра потраплятимуть нові й нові частини вашого тіла. Останнім буде язик.

Енея намагалася стримати нудоту. Спотворена рука боліла страшенно. На відстані десяти світлових хвилин я закричав від вторинного шоку.

— Я хотіла повідомити Папу про... переворот... — видихнула Енея, усе ще дивлячись на Лурдусамі та Альбедо. — Серцевий напад.

Кардинал Мустафа здивовано кліпнув очима.

— Ви й насправді відьма, — сказав він неголосно.

— А ви лайно собаче, — відповіла Енея голосно й чітко, — запроданці. Всі ви. Ви зрадили свою Церкву, продали її. Тепер ви продаєте свою маріонетку Лінара Гойта.

— Насправді? — проказав кардинал Лурдусамі. Здавалося, його розважають слова Енеї. — І як же ми робимо це, дитино?

Енея мотнула головою в бік радника Альбедо.

— Корд контролює життя й смерть кожної людини... за допомогою хрестоформ. Люди помирають, коли Корду вигідно мати їх мертвими... нейронні мережі в мозку людини, котра вмирає, креативніші, ніж у живих. Ви збираєтесь убити Папу знову, тільки воскресіння цього разу виявиться невдалим, чи не так?

— Дуже розумно, моя дорогенька, — пророкотав кардинал Лурдусамі. Він здвигнув плечима. — Можливо, настав час з’явитися новому понтифіку. — Він зробив рух рукою у повітрі, і позаду виникла ще одна голограма: Папа Урбан XVI на шпитальному ліжку, в комі, а навколо нього метушаться медсестри, людські лікарі, медичні машини.

Лурдусамі знову ворухнув м’ясистими пальцями, і зображення зникло.

— Ваша черга бути Папою? — сказала Енея й зімкнула повіки.

Перед очима у неї танцювали червоні цятки. Коли вона розплющила очі, Лурдусамі стримано знизав плечима.

— Досить балаканини, — пролунав голос радника Альбедо. Він пройшов просто крізь голограми кардиналів на кріслах і став на край решітки навпроти Енеї. — Як ти маніпулюєш середовищем телепортації? Як ти телепортуєшся без порталів?

Енея подивилася на представника Корду.

— Це лякає вас, чи не так, раднику? І кардинали теж бояться знаходитися тут, поруч зі мною, особисто.

Сірий чоловік вишкірив у посмішці бездоганні зуби.

— Ніхто не боїться, Енеє. Але ти здатна телепортувати себе, а також тих, хто знаходиться поряд із тобою, без порталів. Їхні Превелебності кардинал Лурдусамі та кардинал Мустафа, як і монсеньйор Одді, не мають жодного бажання раптом покинути Пацем разом із тобою. Щодо мене... я не проти, щоби ти перенесла нас кудиінде. — Він зачекав. Енея нічого не відповідала. Вона навіть не поворухнулася. Радник Альбедо посміхнувся знову. — Ми знаємо, що тобі єдиній вдалося опанувати телепортацію у такий спосіб, — проказав він тихо. — Жодний із твоїх так званих учнів й близько не підійшов до цього. Але в чому цей метод полягає? Досі нам вдавалося використовувати Безодню для телепортації, підтримуючи розкритими розриви в її субстанції... а це забирає надто багато енергії.

— І вони не дозволяють вам більше цього робити, — глухо сказала Енея, намагаючись змигнути червоні цятки з-перед очей, щоби подивитися сірому чоловіку просто в очі. Біль в її руці здіймався у ній і навкруги неї, наче високі хвилі в неспокійному морі. Радник Альбедо ледь помітно вигнув брову.

— Вони не дозволяють? Хто такі ці «вони», дитино? Розкажи нам про твоїх господарів.

— Нема господарів... — нерозбірливо пробурмотіла Енея. Їй доводилося витрачати багато сил, щоби контролювати запаморочення. — Леви, Тигри та Ведмеді, — прошепотіла вона.

— Досить цих алегорій, — загримів Лурдусамі.

Черевань кивнув другому з клонів Немез. Потвора підійшла до лотка, взяла іржаві щипці, обійшла раму кругом, наблизилась до лівої руки Енеї, міцно вхопила її за зап’ясток і вирвала моїй коханій дівчинці всі нігті, один за одним.

Енея скрикнула, на якусь мить утратила свідомість, але відразу прийшла до тями й спробувала вчасно відвести голову вбік, проте не встигла, і її знудило на себе. Вона тихо застогнала.

— У болю немає гідності, дочко моя, — сказав кардинал Мустафа. — Скажи нам те, що хоче знати радник, і ми припинимо цей прикрий фарс. Тебе заберуть звідси, займуться твоїми ранами, тобі виростять палець, вимиють, одягнуть, і ти повернешся до свого хлопця, чи охоронця, чи учня, чи хто він там тобі. Цей огидний епізод зостанеться у минулому.

Цієї миті, попри весь пекельний біль та слабкість, тіло Енеї все ж відчувало ще щось: чужорідну речовину, яку їй впорснули, мабуть, кілька годин тому, коли вона була непритомна. Клітини впізнали цю речовину. Отрута. Надійна, повільна, смертоносна отрута, антидота до якої не існує. В будь-якому разі вона спрацює за двадцять чотири години.

Тепер вона знала, чого вони хочуть від неї і навіщо.

Енея завжди мала зв’язок із Кордом, навіть ще до свого народження; через петлю Шрена, вживлену в голову її матері, вона контактувала з особистістю свого батька-кібрида. Завдяки цьому вона могла напряму входити до первинних інфосфер, і так вона наразі й зробила. І негайно відчула, що цю підземну в’язницю, наче оболонкою, огортають екзотичні витвори Корду, прилади всередині приладів, давачі, що виходять за межі людського розуміння, пристрої, що працюють в чотирьох вимірах і більше, і всі вони чекають, принюхуються і чекають.

Кардинали та радник Альбедо хотіли, щоби вона втекла. Вони підлаштували все так, щоби вона телепортувалася з цієї нестерпної ситуації: звідси тортури, жорстокі, наче в голодрамі, мелодраматична безглуздість підземної в’язниці в Замку Святого Ангела та важка десниця Інквізиції. Вони катуватимуть її, доки вона не зможе більше терпіти це, а коли телепортується звідси, прилади Корду виміряють усе до однієї мільярдної наносекунди, проаналізують, як вона скористалася Безоднею, і знайдуть спосіб це скопіювати. І Корд зрештою знову отримає здатність телепортуватися, і не так як раніше — крізь проточені в Безодні отвори, і не за допомогою рушія Гедеона, а миттєво, елегантно, ні від кого не залежачи.

Енея не звернула уваги на слова Великого Інквізитора, провела язиком по пошерхлих, розтрісканих губах і голосно сказала, звертаючись до радника Альбедо:

— Я знаю, де ви мешкаєте.

Імпозантний сірий чоловік смикнув кутиком рота:

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю, де знаходиться Корд... фізичні елементи Корду, — повторила Енея.

Альбедо посміхнувся, але Енея помітила, як він стрельнув очима на двох кардиналів та високого священика.

— Дурниці, — сказав він. — Місцерозташування Корду невідомо жодній людській істоті.

— Спочатку, — сказала Енея, і голос її лише трохи змінився через біль і шок, — Корд був нестабільною сутністю, що блукала в примітивній інфосфері Старої Землі, знаної як Інтернет. Тоді, ще до початку Гіджри, ви перемістили свою бульбашкову пам’ять і сервери на довгу орбіту навколо Сонця, подалі від Старої Землі, яку ви планували знищити...

— Хай вона замовкне, — різко кинув Альбедо, повертаючись до Лурдусамі, Мустафи та Одді. — Вона намагається ухилитися від нашого допиту. Те, що вона каже, неважливо.

Вираз облич Мустафи, Лурдусамі й Одді свідчив, що це не так.

— У часи Гегемонії, — продовжувала Енея, і повіка над її зрячим оком тіпалася від несамовитого зусилля втримати свідомість і говорити рівним голосом крізь ті довгі хвилі болю, що накочувалися на неї, — Корд вирішив, що розумно буде роззосередити свої фізичні елементи — і бульбашкові матриці опинилися глибоко під землею на дев’яти планетах з лабіринтами, сервери ліній «світло+» — на орбітальних промислових комплексах навколо Тау Кита, персони Корду почали мандрувати лініями зв’язку між телепортами, а мегасферу, яка збирала все це докупи, вдалося вплести крізь розриви, заподіяні порталами, до Поєднувальної Безодні.

Альбедо склав руки на грудях.

— Ти мариш.

— Проте після Падіння, — продовжувала Енея, утримуючи зряче око розплющеним та пропікаючи сіру людину поглядом, — Корд занервував. Атака Міни Ґледстон на середовище телепортації змусила вас призупинитися, попри те що ушкодження, заподіяні вашій мегасфері, можна було залагодити. Ви вирішили розпорошитися ще надійніше. Збільшити в рази кількість персон, мініатюризувати головну пам’ять Корду, а також перейти до безпосереднього паразитування на людських нейронних мережах...

Альбедо повернувся до неї спиною і зробив жест найближчій з потвор Немез.

— Вона марить. Заший їй рота.

— Ні! — гаркнув кардинал Лурдусамі. Очі пузана аж світилися увагою та збудженням. — Не сміти її чіпати, поки я не скажу.

Проте Немез, що знаходилася праворуч від Енеї, уже тримала в руках голку та котушку з дратвою.

При цих словах бліда, як смерть, потвора зупинилася й подивилася на Альбедо, очікуючи на інструкції.

— Зачекай, — кинув радник.

— Ви хотіли паразитувати на нейронних мережах безпосередньо, — сказала Енея. — Тому мільярди сутностей Корду сформували кожна свою матрицю у вигляді хрестоформи і приєдналися напряму до своїх людських господарів. Ви підтримуєте зв’язок між собою через старі інфосфери, ви встановили нові зв’язки через нові вузли мегасфер із рушіями Ґедеона, але найбільше вас тішить те, що ви тепер розмістилися так близько до джерела свого живлення.

Альбедо відкинув голову й розреготався, показуючи бездоганні зуби. Він розвів руками і повернувся до трьох голограм.

— Чудово повеселилися, — сказав він, усе ще сміючись. — Ви влаштували все це, щоби її допитати, — він змахнув наманікюреними пальцями, охопивши цим жестом усю підземну камеру, стелю зі світловим люком, залізний астериск, до якого була прив’язана Енея, — а закінчилося все тим, що ця дівка промиває вам мізки. Це просто абсурдно. Але дуже комічно.

Кардинал Мустафа, кардинал Лурдусамі та монсеньйор Одді уважно дивилися на радника Альбедо, але голографічними пальцями вони торкалися своїх голографічних грудей.

Голограма Лурдусамі в червоній мантії підвелася зі свого невидимого крісла й наблизилася до краю решітки. Голографічна ілюзія була такою реальною, що Енея могла чути, як легенько шурхотить об мантію наперсний хрест на червоному шовковому шнурку; шнурок переплітався золотою ниткою й закінчувався великою червоною та золотою китицями. Енея зосереджено дивилася на хрест, що розхитувався у неї перед очима, на шнур із чистого шовку, щоби затамувати страшенний біль у скалічених руках. Вона відчувала, як повільно розноситься її руками та ногами, всім її тілом отрута... наче метастази, наче гельмінти... наче розростається хрестоформа. Вона посміхнулася. Хай що вони з нею робитимуть, клітини її тіла, її кров ніколи не приймуть хрестоформу.

— Усе це цікаво, але справи не стосується, дитя моє, — промуркотів кардинал Лурдусамі. — А це, — він махнув короткими товстими пальцями, вказуючи на її рани та наготу, наче з відразою, — вкрай неприємно. — Голограма нахилилася ближче, свинячі очиці пронизували Енею гострим поглядом. — І абсолютно непотрібно. Скажіть радникові те, що він хоче знати.

Енея підвела голову, щоби подивитися в очі високому кардиналові.

— Як переміщатися без телепортів?

Кардинал Лурдусамі облизав безгубий рот:

— Так, саме так!

Енея посміхнулася:

— Це дуже просто, Ваша Превелебносте. Вам тільки треба взяти кілька уроків, почати опановувати... мову мертвих, мову живих, навчитися чути музику сфер... а тоді прийняти причастя вином із моєю кров’ю або з кров’ю одного з моїх послідовників, тих, хто вже причастився.

Лурдусамі відсахнувся, наче отримав ляпас. Він схопився за свій наперсний хрест і виставив його перед собою, наче щит.

— Богохульство! — заревів він. — Jesus Christus est primogenitus mortuorum; ipsi gloria et imperium in saecula saeculorum[170]!

— Ісус Христос був першим, хто воскрес із мертвих, — неголосно промовила Енея, і світло, віддзеркалившись від хреста, зблиснуло у її відкритому оці. — І вам варто Його славити. А також варто було би надати і царство. Але Він ніколи не захотів би, щоб людських істот воскрешали з мертвих, наче лабораторних мишей, коли цього забагнеться розумним машинам...

— Немез, — коротко скомандував радник Альбедо, і цього разу контрнаказу не було. Та Немез, що стояла біля стіни, наблизилась до Енеї, пройшовши решіткою, виставила вперед пальці, на яких відразу висунулися кігті у п’ять сантиметрів завдовжки, та проскородила обличчя Енеї від очей і аж до підборіддя, протявши м’язи, оголивши виличні кістки, що зблиснули білим у різкому світлі. Енея видихнула страдницьки, голова її безсило відкинулася назад і вдарилася об залізну хрестовину. Немез наблизила до неї свою морду, вищиривши дрібні гострі зуби. Її подих смердів мертвечиною.

— Відгризи їй носа та повіки, — наказав Альбедо. — Повільно.

— Ні, — вигукнув Мустафа, схопившись на ноги й кидаючись зупинити Немез. Його голографічні руки пройшли крізь цілком матеріальний тулуб потвори.

— Секунду! — сказав Альбедо, піднявши палець догори.

Роззявлена паща Немез зупинилася біля лоба Енеї.

— Це звірство, — сказав Великий Інквізитор. — Як і те, що ви зробили зі мною.

Альбедо байдуже знизав плечима.

— Було вирішено, що вам це стане в науку, Ваша Превелебносте.

Мустафа аж затрусився від гніву:

— Невже ви дійсно вважаєте себе нашими господарями?

Радник Альбедо зітхнув.

— Ми завжди були вашими господарями. Ви — це гнильне м’ясо, у яке загорнуті мізки шимпанзе... недорікуваті примати, що народжуються тільки для того, щоби, розкладаючись, рухатися назустріч смерті. Єдина ваша роль у всесвіті — бути повитухою при народженні вищої форми самоусвідомлення. По-справжньому безсмертної форми життя.

— І ця форма — Корд? — промовив кардинал Мустафа презирливо.

— Відійдіть, — наказав радник Альбедо, — інакше...

— Інакше що? — розреготався Великий Інквізитор. — Інакше ви катуватиме мене, як катуєте наразі цю заблудлу жінку? Або накажете своєму чудиську знову умертвити мене? — Мустафа змахнув голографічною рукою, і та пройшла крізь тулуб Немез, крізь постать Альбедо. Знову розсміявшись, Великий Інквізитор повернувся до Енеї: — Ти хоч як, а вже загинула, дівчино. Скажи цій бездушній істоті те, що вона хоче знати, і ми припинимо твої страждання за одну мить...

— Мовчати! — закричав Альбедо і простягнув уперед руку, зігнуту, наче пазуриста лапа.

Голограма кардинала Мустафи скрикнула, схопилася за груди, прокотилася решіткою крізь закривавлені ноги Енеї, замиготіла й зникла.

Кардинал Лурдусамі та монсеньйор Одді дивилися на Альбедо. Їхні обличчя нічого не виражали.

— Раднику, — промовив Державний Секретар тихо і шанобливо, — чи не можна мені трохи поговорити з нею? Якщо ми не досягнемо успіху, ви можете робити з нею, що вважаєте за потрібне.

Альбедо холодно втупився на кардинала, проте за мить штурхнув Немез у плече, і машина-вбивця позадкувала на три кроки, закривши роззявлену пащеку.

Лурдусамі простягнув руку до скаліченої правиці Енеї, наче бажаючи торкнутися її. Його голографічні пальці, здавалося, занурилися в пошматовану плоть моєї коханої.

— Quod petis? — пошепки промовив Кардинал, і на відстані десять світлових хвилин, скрикуючи та звиваючись в антигравітаційному баку, я зрозумів його, зрозумів через Енею: — Чого ти шукаєш?

— Virtutes, — прошепотіла Енея. — Concede mihi virtutes, quibus indigeo, valeum impere.

І, захлинаючись люттю, жалістю і рідиною, що хлюпала навколо мене в баку, кожної миті віддаляючись від Енеї з прискоренням, я зрозумів:

— Сили. Мені потрібна сила, щоби виконати те, на що я зважилася.

— Desiderium tuum grave est, — знову пошепки відказав кардинал Лурдусамі. — Маєш серйозне бажання. Quod ultra quaeris? Чого ще ти шукаєш?

Енея змигнула кров із того ока, яким вона ще бачила, і подивилася в обличчя кардиналові.

— Quaero togam расет, — сказала вона стиха, але твердо. — Я шукаю миру.

Радник Альбедо знову розреготався.

— Ваша Превелебносте, — промовив він саркастично, — невже ви гадаєте, що я не розумію латини?

Лурдусамі кинув погляд у бік сірої людини.

— Навпаки, раднику, я був упевнений, що ви розумієте. Вона ось-ось зламається, запевняю вас. Я бачу це з її обличчя. Але найбільше її лякає вогонь... а не та тварина, якій ви її згодовуєте.

Альбедо вислухав це скептично.

— Дайте мені п’ять хвилин попрацювати з вогнем, раднику, — сказав кардинал. — Якщо це не подіє, ви знову нацькуєте вашу звірюку.

— Три хвилини, — відрізав Альбедо і, зробивши крок назад, став поряд із тією Немез, що проорала пазурами щоки Енеї.

Лурдусамі відступив назад на кілька кроків.

— Дитя, — сказав він, знову переходячи на мережеву англійську, — боюся, це буде дуже боляче. — Він поворухнув голографічними руками, і блакитні омахи полум’я під решіткою стрибнули вгору, перетворившись на вогняний стовп, що охопив босі п’яти Енеї. Шкіра зайнялася, почорніла, скрутилася. Камера наповнилася смородом горілого м’яса.

Енея закричала, забилася в затискувачах, намагаючись вирватися. Вони не піддавалися. Залізна штанга, до якої вона була прив’язана, розжарилася знизу до червоного, обпікаючи їй литки та стегна. Вона почула, як береться пухирями її шкіра й там. Вона знову закричала.

Кардинал Лурдусамі ще раз змахнув рукою, і полум’я сховалося під решітку, перетворившися на ґноти, що, ледь жевріючи, світилися, наче очі голодного хижака.

— Це тільки натяк на той біль, що ти відчуєш, — вкрадливо промуркотів кардинал. — До того ж, цей біль не вщухає навіть тоді, коли м’язи та нерви згорять до решти. Кажуть, що це найболючіший шлях до смерті.

Енея скреготіла зубами, щоби не дати крику вирватися назовні. Кров скрапувала з її розідраних щік на бліді груди... ті груди, які я тримав у своїх долонях, і цілував, і засинав, притулившись до них щокою. Замкнений у своїх антигравітаційнах яслах, за мільйони кілометрів від Енеї, у кораблі, що ось-ось мав перейти на надсвітлову швидкість, зануривши мене в забуття фуги, я волав, рвався і бився.

Альбедо ступив на решітку й звернувся до моєї коханої:

— Перемістись від цього жаху. Телепортуйся на корабель, що несе Рола до неминучої смерті, і звільни його. Телепортуйся на корабель Консула. Автохірург вилікує тебе. Ти проживеш довге життя з чоловіком, якого ти кохаєш. Або це, або ти помреш повільною й жахливою смертю тут, а Рол помре повільною й жахливою смертю далеко звідси. Ти ніколи більше його не побачиш. Ніколи не почуєш його голосу. Телепортуйся звідси, Енеє. Рятуй себе, поки є час. Рятуй того, кого ти кохаєш. За хвилину кардинал спалить твої ноги до кісток, а руки — на вуглини. Але ми не дамо тобі померти. Я нацькую на тебе Немез, і вона зжере тебе. Телепортуйся, Енеє. Телепортуйся негайно.

— Енеє, — пролунав голос кардинала Лурдусамі, — es igitur paratus? Ти готова?

— In nomine Humanitus, ego paratus sum, — вимовила Енея, дивлячись в очі кардинала своїм зрячим оком. — В ім’я людства я готова.

Кардинал Лурдусамі змахнув рукою. Усі струмені газу спалахнули разом. Височенне полум’я поглинуло мою кохану. І кібрида Альбедо теж.

Енея витяглася й вигнулася в агонії, коли вогонь охопив її.

— Ні! — заволав Альбедо з-посеред полум’я і зіскочив з решітки. Синтетична плоть на ньому горіла, відвалюючись від штучних кісток. Розкішний сірий одяг злітав до високої стелі вогняними клаптями, гарні риси обличчя плавилися й стікали на груди. — Ні, чорт забирай! — заволав він знову й дотягнувся до горлянки Лурдусамі палаючими пальцями.

Руки Альбедо пройшли крізь голограму. Кардинал дивився крізь вогонь на обличчя Енеї. Він підняв догори правицю:

— Miserecordiam Dei... in nomine Patris, et Filia, et Spiritu Sanctus[171].

Це були останні слова, які почула Енея. А потім полум’я охопило її вуха, горло та обличчя. Волосся спалахнуло стовпом яскравих іскор. Усе навкруги стало жовтогарячим і зникло, коли очі її розплавилися.

Але я відчував її біль у ці кілька секунд життя, що їй залишалися. І я чув її думки, наче вигук... ні, наче шепіт... що лунав просто в моїй свідомості:

— Роле, я кохаю тебе.

Тоді вогонь посилився, біль посилився, посилилося її відчуття життя, любові та обов’язку і піднялося вгору, над полум’ям, наче дим, що підіймався до заскленого даху, який вона вже не бачила, і моя кохана Енея померла.

Я відчув мить її смерті — наче все світло, всі звуки, сенс усього, що і є життям, згорнулись всередину й зникли. Усе, заради чого у всесвіті варто було жити, все, що варто було любити, зникло тієї ж миті.

Я більше не кричав. Не бився в стіни свого антигравітаційного бака. Я плавав у невагомості, відчуваючи, як втікає вода з бака, як трубками, що черв’яками вп’ялися в моє тіло, починають надходити розчини для кріогенної фуги. Я не протестував. Мені було однаково.

Енея померла.

Факельник перейшов у квантовий стрибок.

Коли я прокинувся, я був тут, у котячій коробці Шредінґера, у моїй смертній камері.

Мені було однаково. Енея померла.

32

У моїй камері нема ні годинника, ні календаря. Я не знаю, скільки стандартних днів, тижнів чи місяців я був не при тямі. Може, я не спав багато днів, а може, спав тижнями, не прокидаючись. Складно, а радше — неможливо, сказати.

Але, зрештою, коли виявилось, що ціанід і квантова вірогідність й надалі відпускають мені день за днем, годину за годиною, хвилину за хвилиною, я розпочав писати цю історію. Не знаю, навіщо мої тюремники поклали біля мене стилус та чорний, наче грифельна дошка, планшет, здатний надрукувати кілька сторінок тексту на мікровеленовому папері, які підуть у рециркулятор, щоби з’явитися у вигляді нової порції чистих аркушів. Можливо, вони гадали, що смертник засяде писати зізнання. Або в безсилій люті виливатиме на папір свої прокляття суддям та гнобителям. Можливо, вони планували, що таке викладання власних гріхів та отриманих образ, пригадування втіх, утрачених назавжди, стане для смертника додатковою карою. Може, тут вони й мали рацію.

Але це писання стало для мене й порятунком. Спершу воно витягло мене з божевілля та саморуйнування, відвернуло від невтримного розпачу та каяття. Потім воно дозволило мені зберегти мої спогади про Енею: перетягти їх із драговини жаху перед її страшною смертю на рятівний ґрунт спогадів про дні, коли ми були разом, про її вміння радіти життю, її місію, наші мандри, її складне, але безкінечно відверте послання мені та всьому людству. Зрештою, це писання просто врятувало мені життя.

Незабаром після того, як розпочав писати, я з’ясував, що можу дізнаватися про думки та вчинки всіх, з ким перетинався під час нашої довгої одіссеї та боротьби, яка закінчилася поразкою. Я знав, що цим я завдячую тому, що перейняв від Енеї, завдячую її поясненням, причастю, завдячую тому, що опанував хоч трохи мову мертвих та мову живих. Моє спілкування з покійниками уві сні й наяву тривало: я часто чув маму, я долучався до страждань і до мудрості безлічі людей, котрі жили й померли в давнину, але думками моїми володіли тоді не ці душі. Я шукав тих, хто допоміг би мені побачити іншими очима те, що відбувалося з нами за роки нашого з Енеєю знайомства.

Очікуючи на смерть у котячій коробці Шредінґера, я жодного разу не чув, про що думають наразі ті, хто знаходиться за межами моєї в’язниці; гадаю, цьому певним чином заважала енергетична оболонка орбітального яйця. Але я незабаром навчився притишувати безкінечний гомін голосів, який резонує у Поєднувальній Безодні, і зосереджуватися на спогадах тих, і покійних, і, вірогідно, ще живих, котрі мали стосунок до життя й смерті Енеї. Саме завдяки цьому мені вдалося дізнатися про думки і зрозуміти мотиви людей, безкінечно далеких від мене, таких як кардинали Симон Авґустин Лурдусамі та Джон Доменіко Мустафа, Лінар Гойт у своїх інкарнаціях папи Юлія та папи Урбана XVI, очільники Торговельної Гільдії Кензо Ісозакі й Анна Пеллі Коньяні, священики та воїни отець де Сойя, сержант Ґреґоріус, капітан Марґет By та перший помічник Гоґан Ліблер. Деякі з персонажів моєї оповіді присутні у Поєднувальній Безодні радше як шрами, діри, порожнечі — такими прогалинами є Немез та її клони, радник Альбедо й інші сутності Корду. Втім, я зміг простежити деякі переміщення та дії цих істот, спостерігаючи за рухом порожніх місць матрицею почуттів розумних істот, а такою матрицею, власне, і є Поєднувальна Безодня. Це схоже на те, як можна було би помітити людину-невидимку, коли вона рухається крізь рясний дощ. Таким чином, а ще й прислухаючись до тихих голосів мертвих людських істот, я зміг реконструювати, як Радамант Немез вбиває безвинних мешканців Сьомої Дракона, почути пронизливе шипіння та побачити вбивчі дії Сцилли, Ґіґеса, Бріарея та Немез на Вітус-Ґрей-Баліані-Б. І хай як огидно було мені заглиблюватися у моральну порожнечу та жахливий духовний світ цих монстрів, хай яким загубленим я там почувався, противагою цим відчуттям ставало те тепло, що йшло від друзів, від Дем Лоа, Дем Ріа, отця Ґлавка, Гета Мастіна, А. Беттіка й інших. Багатьох з дійових осіб своєї історії я зміг знайти тільки у власній пам’яті. Ломо Дондруба я бачив востаннє, коли він вирушав на крилах із чистого світла на доблесну та безнадійну битву з військовими кораблями Пакса; так само я пам’ятав і Рахіль, котра проживала друге з кількох своїх життів, сповнених пригод, по-королівськи величну Дорджі Памо та мудрого хлопчика Далайламу. У цьому випадку я використовував Поєднувальну Безодню, щоби прояснити свої спогади про цих чудових людей, почути власний голос, і тоді я поставав у власних спогадах другорядним персонажем, одним із учнів, ще й не надто кмітливим, який більше реагує на дії інших, ніж діє сам, часто-густо не ставить питань, які мав би поставити, або отримує на свої запитання неадекватні відповіді. Але у своїх спогадах я бачив незграбного Рола Ендіміона ще й чоловіком, який нарешті зустрів кохання свого життя, готового не лише йти за коханою без жодних питань, а й будь-якої миті віддати життя за неї.

Хоч я й знав напевно, що Енея померла, я ніколи не шукав її голосу серед хору голосів, що промовляли мовою мертвих. Радше я відчував її присутність у Поєднувальній Безодні скрізь, відчував, як вона увійшла в свідомість та серця всіх людей, що були на нашому боці під час нашої з нею одіссеї, або людей, життя яких змінилося назавжди внаслідок боротьби, що ми вели із Паксом. Коли я навчився притлумлювати сторонні шуми, виокремлювати з хору мертвих окремі голоси, я зрозумів, що часто уявляю собі ці людські відлуння у Безодні у вигляді зірок — деякі з них не такі яскраві, але ти можеш їх помітити, якщо знаєш, куди дивитися; інші горять на подобу супернової; ще інші схожі на подвійні зірки, коли дві душі поєднуються навіки; деякі знаходяться в сузір’ї, об’єднані любов’ю та дружбою з іншими істотами... А деякі, як ті ж Мустафа, Лурдусамі та Гойт, через жахливу гравітацію своїх амбіцій, чи жадоби, чи жаги влади вигоріли дотла, колапсували, і їхнє людське сяйво зникло, коли дух їхній перетворився на чорну діру.

Але Енея не була схожа на жодну із зірок. Вона була як те сонячне світло, що лилося на нас теплим весняним днем під час прогулянки гірськими луками над Талієсін-Вестом; незмінне, розлите скрізь, це світло виходило з одного джерела, але зігрівало все й усіх навкруги, даруючи життя й енергію. А коли наставала зима чи опускалася ніч, відсутність цього сонячного світла оберталася холодом і темрявою, і ми чекали на весну та на світанок.

Проте я знав, що для Енеї уже ніколи не настане світанок, знав, що для неї і нашого кохання немає воскресіння. Велика сила її послання полягала в тому, що паксівський варіант воскресіння був брехнею, безплідною, наче обов’язкові ін’єкції для контролю народжуваності, запроваджені Паксом. В обмеженому всесвіті потенційних безсмертних практично не залишилося місця для дітей. Всесвіт Пакса характеризується впорядкованістю та статичністю, незмінністю та стерильністю. Діти несуть із собою безлад, гамір і безкінечний потенціал на майбутнє, а це для Пакса те саме, що анафема.

Роздумуючи про це, обмірковуючи останній подарунок, який зробила мені Енея — антидот до паксівської вакцини бездітності, що вони її мені колись вгатили, — я не знав, чи не вважати це суто метафоричним жестом. Енея, сподівався я, не мала на увазі, що я реально скористаюся з її дарунка: знайду собі інше кохання, дружину, матиму дітей з іншою жінкою. Якось ми розмовляли з нею про це. Пам’ятаю, ми сиділи у вестибюлі її хижі в Талієсіні, і вечоровий бриз приносив з пустелі аромат юки та примул. Ми говорили про те, як дивно, що людські серця мають певну гнучкість, здатність знаходити нові стосунки, нових людей, з якими можна розділити своє життя, нові потенційні можливості. Я сподівався, що цей дар Енеї, дар плідності, у ті останні хвилини, коли ми перебували разом у Соборі Святого Петра, був метафорою; метафорою того універсальнішого дару, що вона принесла людству: вибір, право обирати хаос і гомін, і чудові, ще небачені альтернативи. Якщо ж це дарунок буквальний, якщо це пропозиція мені знайти собі нове кохання, мати дітей з іншою жінкою, тоді, виходить, Енея мене зовсім не знала. Викладаючи тут цю історію, я мав змогу подивитися на себе очима багатьох інших і побачити такого собі Рола Ендіміона, доволі приємного хлопця, на якого можна покластися, інколи незграбно відважного, але не дуже здогадливого і не надто великого інтелектуала. Проте у мене вистачило здогадливості та глузду, щоби втямити, принаймні глибоко у своїй душі, що цього кохання мені вистачить на все життя. І коли в моїй камері смертника минали дні, тижні, а тоді, мабуть, і місяці, а смерть усе не приходила по мене, я зрозумів, що якби я якимось дивом повернувся до світу живих, можливо, і взявся би шукати веселощів, сміху та дружби, але не блідого відбитку того кохання, що я мав. Не дітей. Ні.

Потім, записуючи свої спогади, мені вдалося переконати себе на кілька дивовижних днів, що Енея повернулася з мертвих... що таке диво можливе. Я саме дійшов до тієї частини своєї історії, де ми дісталися Старої Землі, пройшовши крізь портал на Божегаї після жахливого зіткнення з першим чудовиськом Немез, і закінчив цей розділ описом нашого прибуття на Талієсін-Вест.

І коли цю велику частину нашої мандрівки було записано, мені наснилося, що Енея приходила до мене сюди, у смертну камеру Шредінґера, назвала мене в темряві на ім’я, торкнулася моєї щоки і прошепотіла:

— Ми підемо звідси, Роле, любий. Не зараз, а коли ти завершиш розповідати нашу історію. Тоді, коли ти все пригадаєш і все зрозумієш.

Коли я прокинувся, то побачив, що планшет ввімкнений і на ньому висвічується розлогий лист від Енеї, з рядками з поеми її батька. Лист було написано, без сумніву, її рукою. Почерк її я дуже добре знав.

Упродовж днів, а може, і тижнів, я вірив, що бачив його насправді, що це було якесь диво на подобу того, яке, як стверджували апостоли, ставалося з ними, коли Ісус являвся їм, тоді ще тільки Його учням, після страти. Я гарячково взявся працювати над своєю історією, у відчайдушному прагненні побачити все, записати все і все зрозуміти. Але моя праця тривала не один місяць, і я почав розуміти, що прихід Енеї був чимось іншим... Може, це вперше я почув її шепіт серед голосів мертвих у Безодні; можливо, а навіть напевне, лист, який вона написала раніше, якимсь чином зберігся в пам’яті планшета, а тоді я випадково викликав його на екран й роздрукував, працюючи над спогадами. Таке могло статися. Адже моя кохана мала здатність бачити фрагменти майбутнього — «майбуттів», як сказала би вона, позаяк завжди підкреслювала, що це слово слід вживати в множині. Вона могла зберегти цей чудовий лист, адресований мені, у планшеті, бо побачила у своєму видінні, що планшет буде зі мною у моїй в’язниці, у котячій коробці Шредінґера.

Або... було ще одне пояснення, до якого я врешті-решт і схилився. Я сам написав цього листа, написав, повністю заглиблений — хоча, мабуть, визначення «одержимий» тут пасує краще, — занурений в особистість Енеї, бо саме намагався відтворити її сутність, звертаючись і до Безодні, і до власних спогадів. Ця теорія принаймні лестить мені, а також відповідає тому погляду на життя після смерті, який у чомусь збігається з юдейською традицією і який поділяла Енея, згідно з яким після своєї смерті людина продовжує жити лише у серцях та у пам’яті тих, хто її любив, тих, про кого вона дбала, кого вона рятувала.

У всякому разі я писав протягом кількох місяців і потроху почав бачити справжню велич — і марноту — сміливих зусиль Енеї, її марної жертви, а потім я закінчив свою шалену писанину, знайшов у собі мужність описати жахливу смерть Енеї та мою власну безпорадність перед лицем її загибелі, зі сльозами роздрукував останні кілька сторінок на мікровеленовому папері, перечитав їх і відправив у рециркулятор, віддавши планшету команду зберегти в пам’яті весь текст. Після цього я вимкнув планшет, як я гадав, востаннє.

Енея не з’явилася. Вона не вивела мене з мого полону. Вона була мертва. Я відчував її відсутність у всесвіті так само ясно, як відчував, прийнявши причастя, будь-яке відлуння у Поєднувальній Безодні.

Отже, я лежав у котячій коробці Шредінґера, намагаючись спати, забуваючи їсти, і чекав на смерть.

СЛУХАЮЧИ ГОЛОСИ МЕРТВИХ, Я ІНКОЛИ дізнавався про речі, що не стосувалися безпосередньо моєї оповіді. Інколи це були особисті речі, важливі саме для мене, як, наприклад, мої сни наяву про мого батька — я бачив його на полюванні, бачив разом із його братами і дізнався про великодушність цього непомітного чоловіка, якого я не встиг пізнати; інколи це були хроніки людської жорстокості, як-от спогади Якова Шульмана із давно забутого двадцятого сторіччя. Для мене вони були тим підтекстом, що допомагав краще зрозуміти сучасне мені варварство.

Але інші голоси...

Отже, я закінчив розповідь про своє життя, від того часу, коли у ньому з’явилася Енея, і чекав смерті, намагаючись спати якомога довше і сподіваючись, що квантовий лічильник спрацює під час мого сну. Я увесь час думав про текст у пам’яті мого планшета, про те, чи знайдеться колись людина, котра зможе проникнути крізь оболонку моєї в’язниці, налаштовану на вибух за найменшого втручання, знайти мою оповідь і прочитати її, нехай навіть через сотні років. Якось, коли я вчергове заснув, я побачив цей сон й одразу зрозумів, що це не звичайний сон, що це не танець хвиль імовірності, а голоси мертвих, що окликають саме мене.

У цьому моєму сні Консул Гегемонії грав на «Стейнвеї» на балконі ебонітово-чорного корабля, корабля, який я добре знав, а неподалік у мочарах вовтузилися та ревіли величезні зелені ящери. Консул грав Шуберта. Яка саме планета виднілася за балконом, я не впізнав, хоч і роздивився її: була вона вкрита величезними папоротями та хмарами, що вежами стояли в небі, і звідусюди долинав жахливий рик звірини.

Консул був нижчий на зріст, ніж я собі уявляв. Догравши п’єсу до кінця, він якусь мить сидів у сутінках нерухомо, доки корабель не звернувся до нього незнайомим мені голосом, приємнішим, більш схожим на людський.

— Чудово, — проказав корабель. — Дійсно, чудово.

— Дякую, Джоне, — відповів Консул, підводячись з ослінчика і прямуючи всередину корабля. Балкон він втягнув за собою. Починало дощити.

— Ти все ще збираєшся йти вранці на полювання? — запитав безтілесний голос, що відрізнявся від голосу корабля, до якого я звик.

— Так, — відказав Консул. — Я завжди тут полюю при нагоді.

— Невже тобі подобається на смак м’ясо динозавра? — поцікавився корабельний Штінт.

— Аж ніяк, — посміхнувся Консул. — Воно майже неїстівне. Я люблю саме полювання.

— Ти маєш на увазі, любиш ризикувати, — зауважив корабель.

— Це теж, — реготнув Консул. — Але я завжди дуже обережний.

— А якщо ти не повернешся завтра з полювання? — запитав корабель. Він промовляв голосом молодої людини, з британським акцентом, вікодавнім, ще зі Старої Землі.

Консул знизав плечима.

— Ми витратили... зачекай, скільки?., понад шість років, вивчаючи старі світи Гегемонії. Скрізь та сама картина: безлад, громадянська війна, голод, роздробленість. Ми бачили, які плоди дало Падіння системи порталів.

— Ти вважаєш, що Ґледстон зробила помилку, наказавши атакувати? — стиха спитав корабель.

Консул налив собі келих бренді біля бару, а тепер поставив його на шаховий столик поблизу книжкових полиць. Він опустився на сидіння і втупився на шахівницю із розпочатою партією.

— Жодним чином я так не вважаю, — сказав він. — Вона вчинила правильно. Але наслідки плачевні. Минуть десятиріччя, можливо, віки, перш ніж Мережа почне зшивати себе в нове мереживо. — Відповідаючи, Консул грів бренді в долонях, легенько похитуючи келих, а тепер вдихнув аромат і зробив ковток. Подивившись вгору, він промовив: — Не хочеш приєднатися до мене й закінчити нашу партію, Джоне?

У кріслі навпроти з’явилося голо молодого чоловіка. Він мав приголомшливу зовнішність: променисті карі очі, низьке чоло, гострі вилиці, тонкий ніс і вперте підборіддя. Широкий рот свідчив і про мужність, і про задерикуватість. Одягнений він був у м’яку широку сорочку та бриджі з високою талією. Волосся його, каштанове із золотим відгінком, густо кучерявилося. Консул знав, що одного разу про його гостя написали: «він мав обличчя, що аж сяяло перемогою»[172], і він відносив це на рахунок того, що обличчя молодого чоловіка виказувало його високу інтелігентність і кипучу енергію.

— Твій хід, — промовив Джон.

Консул кілька секунд вивчав фігури, а тоді пішов слоном.

Джон відреагував блискавично, вказавши на пішака, і Консул пересунув фігуру для нього на одну клітину вперед. Юнак підвів на нього очі, у яких читалася щира цікавість:

— А все ж таки, а якщо ти не повернешся завтра з полювання? — неголосно повторив він своє запитання.

Заскочений зненацька Консул усе ж таки посміхнувся:

— В такому разі корабель — твій. Хоч він і так є твоїм. — Він пересунув слона назад. — А що ти робитимеш, Джоне, якщо нашим з тобою мандрам настане край?

Джон, не роздумуючи, вказав на свою туру, яку слід було пересунути, і відповів, також не роздумуючи:

— Віджену корабель на Гіперіон. Запрограмую його повернутися до Брон, якщо все буде нормально. Або до Мартіна Силена, якщо старий усе ще живий та сидить над своїми «Піснями».

— Запрограмуєш? — перепитав Консул, морщачи чоло над шахівницею. — Ти хочеш сказати, що ти залишиш корабельного Штінта? — Він пересунув свого слона на іншу клітину, по діагоналі.

— Саме так, — відказав Джон, вказуючи на свого пішака, якого слід було знову пересунути вперед. — Я, хоч як, мушу зробити це цими днями.

Насупившись ще сильніше, Консул уважно подивився на шахівницю, тоді на свого голо-візаві.

— А ти куди підеш? — запитав він, пересуваючи королеву, щоби захистити свого короля.

— Назад до Корду, — відповів Джон, рухаючи туру на дві клітини.

— Знову стати на борню із своїми творцями? — запитав Консул, укотре нападаючи своєю турою.

Джон похитав головою. Він тримався дуже прямо і мав аристократичну манеру прибирати кучері з чола, відкидаючи назад голову.

— Ні, — тихо заперечив він, — щоби влаштувати пекло серед елементів Корду. Активувати їхні безкінечні громадянські війни, посилити міжусобиці. Бути тим, чим був мій шаблон для свого поетичного середовища — ворохобником. — Він показав на клітину, куди хотів пересунути коня, що у нього лишався.

Консул подумав над цим ходом, не побачив у ньому загрози й похмуро втупився у власного слона.

— Навіщо? — запитав він, зробивши хід.

Джон посміхнувся і показав на клітину, куди треба було поставити його туру.

— За кілька років моїй дочці знадобиться допомога, — сказав він. І додав із посміхом: — Точніше за двісті сімдесят років з гаком. Шах і мат.

— Як? — здригнувшись від несподіванки, вигукнув Консул. Він витріщився на шахівницю. — Цього не може бути...

Джон чекав.

— Грім мене побий! — нарешті сказав Консул Гегемонії і легенько стукнув пальцем по своєму королю. — Сто копанок чортів.

— Еге ж, — сказав Джон, подаючи йому руку. — Дякую за цікаву гру. Сподіваюся, що завтрашнє полювання буде вдалим.

— Прокляття, — сказав Консул і машинально спробував потиснути голографічну руку з тонкими, видовженими пальцями. І всоте його матеріальні пальці пройшли крізь ілюзорну долоню його партнера по грі. — Прокляття, — повторив він знову.

ТІЄЇ НОЧІ Я ПРОКИНУВСЯ В КОРОБЦІ ШРЕДІНҐЕРА, відчуваючи, що в моїй голові відлунює одне слово: «Дитина!»

Я вже усвідомив, що Енея була в шлюбі, до того, як із наших з нею стосунків виникло справжнє кохання, знав, що вона народила дитину, і ця думка ніколи не припиняла пекти мене вогнем, спонукаючи дізнатися, з ким і чому. Ані А. Беттік, ані Рахіль, ані хтось інший не задовольнили мою цікавість: вони не знали, де і з ким була Енея, коли залишала їх на певний час. Мене ж цікавило тільки те, і я й думати забув про дитину, яка реально існувала десь, у цьому самому всесвіті, де жив і я. Її дитина. Думка про це змусила мене розплакатися, і на це знайшлося багато причин.

— Дитина зараз там, де я не можу її знайти, — сказала колись Енея.

Де може бути ця дитина зараз? Скільки їй років? Я сів на своєму тапчані в коробці Шредінґера й узявся гарячково розмірковувати. Енеї щойно виповнилося двадцять три роки, стандартні, коли вона померла... стоп, виправлення: коли її по-звірячому вбив Корд зі своїми маріонетками з Пакса. Вона зникала невідомо куди на один рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин, коли їй було двадцять. Тобто, малюку має бути біля трьох стандартних років... і ще приплюсувати той час, що я просидів тут, у камері смертників... скільки я тут просидів? Вісім місяців? Десять? Я не міг сказати точно. Але якщо малюк живий, йому... чи їй... Господи Боже, я навіть ніколи не питався в Енеї, хлопчик у неї чи дівчинка! І вона нічого не сказала про це, коли одного разу розмовляла зі мною про дитину. Я так зациклився на власній образі, на інфантильному почутті несправедливості, що й не подумав її про це запитати. Яким же я був ідіотом!.. Дитині... синові Енеї або доньці... зараз має бути близько чотирьох років, стандартних. Вона вже ходить... звісно. Розмовляє... так. Боже милосердний, зрозумів я, наразі її дитина має бути мислячою людиною, котра розмовляє, розпитує... у неї має бути купа запитань, наскільки підказував мені мій власний обмежений досвід спілкування із дітьми... вона зараз ходить на свої перші прогулянки, вчиться рибалити... любити довколишній світ...

Я не спитав Енеї, як звати її дитину. У мене в очах запекло і задерло в горлі, коли я це зрозумів. Але знову ж таки — вона не виявляла бажання говорити про цей період свого життя, а я не розпитував, повторюючи собі впродовж тих тижнів, що ми були разом, що не варто засмучувати її запитаннями, не варто, щоби вона почувалася винною, не варто торкатися цієї теми, яка пробуджує в мені інстинкти вбивці. Але не схоже, щоби Енея почувалася винною, коли в кількох словах розповіла мені про свій шлюб і свою дитину. Чесно кажучи, чи не тому я й почувався таким розлюченим і таким безпорадним. Але якимсь неймовірним чином це не завадило нам бути коханцями... як там мовиться про це у тому листі, що я кілька місяців тому знайшов у своєму планшеті? Лист, який, як я гадав, був написаний Енеєю? «Ми кохали одне одного, кохали так, що це кохання оспівуватимуть поети». Саме так. Хоч я і знав про її нетривке заміжжя, про дитину, це не завадило нам кохати одне одного так, наче ми ніколи нічого подібного не переживали з іншими.

А може, так воно й було для неї, дійшло до мене. Раніше я гадав, що вона одружилася через раптову пристрасть, може, навіть імпульсивно, але тепер я подивився на це під іншим кутом. Хто батько дитини? У листі Енеї йшлося, що вона кохала мене і в минулому, і в майбутньому, і поза межами часу та простору. Саме так, як виявилося, кохав її і я. Так, начебто я завжди кохав її, наче все життя чекав, щоби мені відкрилася реальність саме цього кохання. А якщо Енея одружилася не з любові, чи пристрасті, чи імпульсу... а з необхідності? Ні, це неправильне слово. Може, з доцільності?

Тамплієри, Вигнанці, Церква Останньої Спокути Ктиря та багато інших провіщали, що мати Енеї, Брон Ламія, народить дитину, Навчительку. Цією дитиною виявилася Енея. У «Піснях» старого поета йдеться, що того дня, коли другий кібрид Джона Кітса помер фізичною смертю, а Брон Ламія пробилася до Храму Ктиря, шукаючи там притулку, прибічники культу Ктиря співали, зустрічаючи її: «Благословенна будь, матере нашого спасіння, благословенна будь, орудо нашої спокути...», а спасінням була сама Енея.

А якщо Енеї судилося продовжити цей ланцюг пророків... месій? Я не чув жодного пророцтва, де йшлося би, що за Енеєю має йти наступний пророк, але ж була одна річ, яку я усвідомив за ці місяці, що записував свої спогади про Енею: я усвідомив, що Рол Ендіміон — тугодум і тупак, і зазвичай до нього доходить, як до жирафа. Цілком можливо, що існує безліч пророцтв про наступного Навчителя, як існували пророцтва про предтеч Енеї. А можливо, ця дитина принесе всесвіту та людству геть інші одкровення, подарує геть інші можливості.

Звичайно, я не годився бути батьком наступного месії. Союз другого кібрида Джона Кітса та Брон Ламії слугував, як казала сама Енея, примиренню між найкращими елементами ТехноКорду та людством. Завдяки цьому союзові створилася гібридна здатність зазирати просто до Поєднувальної Безодні, де поєдналися таланти Штінтів і людей... І, як наслідок, люди отримали здібність опанувати мову мертвих та мову живих. Іншою назвою цієї здібності є емпатія, співпереживання. І Енея стала дитиною Емпатії. Так її і варто було б називати, якщо вже обирати для неї якісь назви.

А хто міг би стати батьком її дитини?

Відповідь наче блискавкою протяла мій мозок. Якусь мить я почувався настільки враженим у своїй котячій коробці Шредінґера абсолютною логічністю цієї відповіді, що не здивувався б, якби лічильник саме тоді виявив радіоактивну частинку і впорснув у повітря ціанід. Яка іронія — нарешті все зрозуміти і тієї ж миті померти.

Але повітря не наповнилося ціанідом — лише моєю безсумнівною розгадкою таїни, що так довго мучила мені душу, а ще — могутньою спонукою до дії.

У космічній шаховій партії, яку Енея й інші гравці розігрували ось уже три сторіччя, була ще одна незбагненна фігура: майже містичний Спостерігач, представник інших розумних рас, про якого Енея кілька разів згадувала двома-трьома словами. Леви, Тигри та Ведмеді, істоти такі могутні, що змогли викрасти Стару Землю й перенести її до Малої Магелланової Хмари, бо не хотіли дозволити її знищення, за твердженням Енеї, надіслали до нас кількасот років тому одного чи навіть кількох спостерігачів. Якщо я правильно зрозумів Енею, цей Спостерігач прийняв людську подобу і весь цей час знаходився поміж нами. Йому не так уже й важко загубитися серед людей у добу Пакса, де скрізь панує віртуальне безсмертя. А також знаходяться ще й такі, як стародавній поет Мартін Силен, які примудрилися продовжити собі життя завдяки медикаментам з епохи Всемережжя, сеансам терапії Поульсена та впертості.

Звісно, Мартін Силен дожив до неймовірно старих літ; можливо, він — найстарша людська істота в нашій Галактиці. Але не він є Спостерігачем, це факт. Автор «Пісень» — надто самобутня, надто яскрава, надто публічна особа, та ще й має таку уїдливу та сварливу вдачу, що його неможливо уявити незворушним Спостерігачем, представником нелюдських розумних рас, настільки могутніх, що вони здатні на змиг ока знищити людство. Принаймні я сподівався, що це не він.

Але десь, можливо, у такому місці, де я ніколи не бував і яке навіть уявити собі не можу, цей Спостерігач у людській подобі чекав і слідкував за нами. Цілком можливо, що Енея була змушена, і пророцтвами, і необхідністю безперешкодної еволюції людства, в яку вона вірила, перенестися кудись на далеку планету, де чекав цей Спостерігач, зустрітися з ним. Побратися з ним і народити на світ цю дитину.

Таким чином вдалося би поєднати Корд, людство та далекі нелюдські раси.

Ця здогадка була не надто приємна, вона вибивала мене з рівноваги, але й спонукала до дії, уперше з часу загибелі Енеї.

Я знав Енею. Її дитина мала бути людською дитиною, життєрадісною, смішливою, здатною любити все навкруги — від природи до старих голодрам. Я ніколи не розумів, як Енея могла залишити десь свою дитину, але тепер до мене дійшло, що вона не мала вибору. Вона знала про страшну долю, яка чекала на неї у підземній камері Замку Святого Ангела. Вона знала, що їй судилося бути спаленою в оточенні ворогів-нелюдів та чудовиськ Немез. Вона знала це, ще не народившись.

Коли я зрозумів це, мене аж холодом пробрало. Як могла моя кохана часто сміятися зі мною, оптимістично зустрічати кожний новий день, любити кожну мить життя, коли вона знала, що кожний день наближає її до такого страшного кінця? Я здригнувся, уявивши собі, якої сили волі це вимагало. Я не мав такої сили волі, це я знав точно. А Енея мала.

Але, знаючи, коли на неї чекає кінець, знаючи, яким жахливим він буде, взяти із собою дитину вона не могла. Тоді логічно припустити, що зараз дитину виховує батько. Інший в людській подобі. Спостерігач.

Це збентежило мене навіть сильніше за мої попередні висновки. Це ще більше переконало мене в тому, що Енея хотіла би, щоб я відіграв певну роль у житті її дитини, якщо тільки вона вважала б, що це можливо. Вона не могла заглядати у майбутнє далі своєї власної смерті. Можливо, вона не знала, що мене не стратять водночас із нею. Але, з іншого боку, вона попросила мене розвіяти її попіл на Старій Землі... тобто вона сподівалася, що я залишуся жити. Може, вона вважала, що не може просити від мене аж так багато — знайти її дитину і допомогти їй, хлопчику чи дівчинці, коли та виросте. Захистити дитину від небезпек, що чатуватимуть на неї.

Я відчув, що плачу, не стиха пускаю сльозу, а заходжуся в риданнях. Це вперше я так плакав після смерті Енеї і, як не дивно, не стільки через сум за коханою, скільки через думку про другий шанс, шанс тримати за руку дитину, як колись Енею, коли їй було дванадцять стандартних років, шанс захищати дитину моєї коханої, як я намагався захистити її.

І не зміг. Я звинувачував себе в цьому.

Так, я не зміг захистити Енею наприкінці, і вона знала, що я не зможу, що на неї чекає поразка в її спробі перемогти Пакс. Вона любила мене, любила життя, весь час знаючи, що ми зазнаємо невдачі.

Але з дитиною я не конче мав зазнати невдачі. Можливо, Спостерігач охоче пристав би на мою пропозицію допомогти; адже я міг би поділитися людським досвідом з цим хлопчиком чи дівчинкою із надлюдськими здібностями. І це допомогло би виховувати дитину, нового месію. Я прихопив би з собою цю історію, що наразі даремно пропадає у моєму планшеті, і переказував би хлопчику чи дівчинці уривки з неї, а одного дня і всю її віддав би дитині Енеї.

Я схопив планшет і заметався туди-сюди по своїй камері. Залишалася одна мала заковика: моя неминуча страта. Ніхто не прийде і не врятує мене. Запорукою тому налаштована на вибух оболонка яйця, всередині якого я знаходжуся, а якби ця проблема мала вирішення, хтось би вже навідав мене тут. Тільки завдяки неймовірній ймовірності та власному везінню я й досі живий, попри те, що кожну хвилину детектор винюхує можливу емісію частинки. Я порушив усі закони квантової випадковості, протримавшись тут так довго, але таке везіння не може тривати вічно.

Я зупинився посеред камери, наче вкопаний.

Вчення Енеї про нові стосунки людської раси з Поєднувальною Безоднею налічувало чотири кроки. Ще до того, як опинитися в цій камері, я почав вивчати, хоча, може, і не опанував до пуття, мову мертвих і мову живих. Записуючи цю історію, я скористався тим, що навчився розшукувати в Безодні старі спогади тих, хто на даний час живий, хоч оболонка моєї камери чомусь і перешкоджає мені побачити, що зараз поробляють мої друзі, наприклад, отець де Сойя, Рахіль, Ломо чи Мартін Силен.

Але чи справа в оболонці? Можливо, я підсвідомо відмовився від спроб контактувати зі світом живих, звертатися до них по щось, окрім спогадів про Енею, бо знав, що наразі я вже належу світові мертвих.

Але тепер все змінилося. Тепер я захотів вибратися звідси.

Було ще два кроки, про які Енея згадувала у своєму вченні, але детально не пояснювала: почути музику сфер і зробити перший крок.

Тепер я розумів, про що йдеться. Не побачивши на власні очі, як телепортується Енея, і не відчувши цієї гігантської хвилі ґештальт-усвідомлення[173], що накрила мене, коли я пережив її страшну смерть, я не зрозумів би. Тепер я розумів.

Раніше я гадав, що треба вдатися до якогось паранормального радіотелескопічного фокуса, щоби почути музику сфер; насправді почути таке собі ляскання, гудіння, шипіння, тріск і свист зірок, як це робили радіотелескопи понад тисячу років. А тепер я зрозумів, що Енея мала на увазі геть інше. Не до зірок вона прислухалася під час своїх мандрівок, а до відлунь, відлунь тих людей та інших розумних істот, котрі мешкали навколо цих зірок і між ними. Вона використовувала Безодню наче маяк, що підказує напрямок, а тоді переміщалася, куди треба.

Я не розумів раніше, як відбувається це переміщення. Портали стрибка, контрольовані Кордом, являли собою дірки, які брутально розривали тканину Безодні, а таким чином і часопросторовий континуум. Портали тримали краї цих розривів, не дозволяючи їм зарубцюватися, наче ті затискачі в стародавній хірургії, що утримували краї зробленого скальпелем розрізу. Тепер я зрозумів, наскільки витонченішою була та телепортація, яку застосовувала Енея.

Коли ми з Енеєю переносилися з планети на планету і з однієї зоряної системи до іншої під час нашого напруженого рейсу на «Іґґдрасілі», я дивувався, яким чином вона примудряється не перемістити нас всередину гірського схилу, або в точку на висоті метрів п’ятдесят над поверхнею землі, або взагалі всередину зірки. Мені здавалося, що така сліпа телепортація робиться навмання і є не менш небезпечною, ніж стрибки на космічному кораблі з рушієм Гокінґа, якщо вони не прораховані заздалегідь. Але з Енеєю ми завжди телепортувалися саме до тієї точки, до якої треба. І тепер я розумів, чому.

Енея чула музику сфер. Вона входила в резонанс із Поєднувальною Безоднею, яка своєю чергою резонує із розумним життям, з думками, а далі використовувала майже безкінечну енергію Безодні, щоби... щоби зробити перший крок. Перенестися крізь Безодню туди, де чекають ці голоси. Одного разу Енея сказала, що Безодня бере енергію від квазарів, від центрів галактик, що вибухають, від чорних дір. Мабуть, цієї енергії вистачає, щоби перенести кілька органічних живих істот крізь простір та час і зупинити їх у потрібному місці.

Мені Енея одного разу сказала, що головною рушійною силою у всесвіті є любов. Вона жартувала, що одного дня вона, наче новий Ньютон, відкриє світові базові фізичні закони цього джерела енергії, яке ще не використовується належним чином. А тепер вона мертва, і цього вже не зробить.

Проте тепер я розумів, про що вона казала і як воно працює. Музику сфер великою мірою створюють вишукані гармоніки любові, її акорди. І ти телепортуєшся туди, де чекає на тебе твій коханий. Упізнаєш ті місця, якими ти мандрував із тим, кого ти кохаєш, з тими, кого ти любиш. Або телепортуєшся, бо любиш бачити нові місця.

Раптом я зрозумів, чому впродовж перших місяців нашої першої подорожі ми безцільно, як тоді здавалося, телепортувалися з планети на планету: Море Безкрає, Кум-Ріяд, Хеврон, Сьома Дракона, безіменна планета, на якій ми залишили корабель, і всі інші. Навіть Стара Земля.

Не було жодних активних порталів. Енея перекидала мене й А. Беттіка до цих місць і переносилася туди сама — щоби доторкнутися до них, подихати їхнім повітрям, відчути їхнє сонячне світло на своїй шкірі, побачити їх разом із друзями, з тими, кого вона любила. Вивчити музику сфер, щоби можна було пізніше заграти її.

Тепер я побачив по-іншому й ту подорож, що її здійснив наодинці, мандруючи каяком від порталу до порталу, зі Старої Землі на Луз, на планету хмар та до інших місць. Джерелом енергії, що живила ці телепортації, була Енея. Це вона відправляла мене до різних місць, аби я зміг продегустувати їх... і якось зміг знайти їх самостійно.

Дотепер я гадав, гадав навіть тоді, коли писав свою історію, що наразі зберігалася в планшеті, з яким під пахвою я метався камерою Шредінґера, що я був тільки супутником, компаньйоном у численних авантюрних мандрівках. Але все це було не просто так. Я кохав, і вона мене кохала. Я мандрував разом із моєю коханою або мандрував, прямуючи до неї, і планети складалися в музикальну партитуру. Партитуру, яку я мав вивчити напам’ять, щоб одного дня змогти її відтворити.

У КОТЯЧІЙ КОРОБЦІ ШРЕДІНҐЕРА Я ЗАПЛЮЩИВ ОЧІ й сконцентрувався, тоді вийшов зі стану зосередженості й перейшов до порожньої свідомості. Я навчився цьому під час медитацій на Тянь-Шані. Кожна планета має своє призначення. Кожна хвилина має своє призначення.

І в цій неквапливій порожнечі я відкрився назустріч Поєднувальній Безодні і всесвіту, з яким вона резонує. Я розумів, що можу зробити це завдяки причастю з кров’ю Енеї, завдяки тим наночастинкам, що присутні тепер у моїх клітинах і будуть присутні у клітинах моїх дітей. «Ні, — виправив я себе відразу, — не моїх дітей». Але в клітинах тих людей, яким вдалося позбутися хрестоформи. У клітинах їхніх дітей. Не прийнявши вчення Енеї, я не зміг би цього зробити. Я не зміг би почути голоси, які я чув наразі, хори набагато могутніші, ніж я чув колись, якби не напрацював власну граматику, власний синтаксис мови мертвих і мови живих за ті місяці, що я писав свою історію, очікуючи на смерть.

Я не міг би зробити цього, якби був безсмертний. Така напруга любові до життя, кохання до іншої людини, я тепер це чітко бачив, дається не безсмертним, а тим, хто живе скороминущим життям, хто перебуває під вічною загрозою смерті та втрат.

Коли я стояв у своїй смертній камері, слухаючи могутні акорди музики сфер, здатний тепер вирізняти окремі голоси зірок в цьому хорі — голос Мартіна Силена, ще живого, але дуже слабкого, на моїй рідній планеті Гіперіон, голос Тео на прекрасній Мауї-Заповітній, Рахіль на Світі Барнарда, полковника Кассада на червоному Марсі, отця де Сойї на Пацемі, і навіть ледь чутні відзвуки мертвих, Дем Ріа на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, дорогого отця Ґлавка на холодній Сьомій Дракона, голос моєї матері, знову на далекому Гіперіоні, — я чув також слова Джона Кітса, мовлені і його голосом, і голосом Мартіна Силена, і голосом Енеї:

Проте для мене, навпаки, тут була глибина і точка застосування сили. Тієї миті поглибився сам усесвіт, музика сфер переросла з простого хору в симфонію, тріумфуючу, немов Дев’ята Бетховена[175], і я знав, що відтепер я завжди зможу почути її в разі бажання чи потреби, завжди зможу скористатися нею, аби зробити крок, щоби побачити ту, кого я кохаю, а в разі якщо це неможливо, щоби потрапити до місця, де я був із тією, кого кохаю, а якщо і це неможливо, просто знайти місце, яке можна полюбити за його красу та пишноти.

Я відчув, як мене наповнює енергія квазарів і ядер нових зірок. Мене підхопили хвилі енергії, ще прекраснішої та чарівнішої, ніж та, яка надимає крила Янголів-Вигнанців, коли вони линуть уздовж пучків сонячного проміння. Тепер стіни моєї в’язниці, зроблені зі смертоносної енергії, здавалися просто смішними, наче замість стін я був обгороджений колом із покладеної на землю дитячої скакалки.

Я зробив крок і вийшов з котячої коробки Шредінґера та системи Армаґаста.

На мить, відчуваючи, що межі в’язниці зникли назавжди, існуючи у просторі ніде і скрізь, але залишаючись фізично цілим у своєму тілі та ще й із стилусом і планшетом в руках, я відчув, як мене накрило габою захвату й запаморочення. Воля! Я був на волі! Хвиля радощів була така потужна, що мені захотілося плакати, горлати щось у це світло без простору, що оточувало мене, приєднати свій голос до хору голосів живих та мертвих, вести вокальну партію разом із кришталево чистою симфонією сфер, що підіймалася та спадала, наче могутній акустичний прибій навколо мене. Нарешті я вільний!

А тоді я згадав, що людини, заради якої варто було звільнитися, немає. Енея мертва. Щирий захват звільнення раптом цілковито згас, залишивши по собі відчуття задоволення фактом звільнення після довгих місяців ув’язнення. Так, всесвіт утратив для мене свою веселковість, але в цій померхлій реальності я міг пересуватися, куди забажаю.

Але куди мені прямувати? Плаваючи на хвилях світла, вільно переміщаючись у всесвіті із планшетом та стилусом під пахвою, я ще не надумав.

Гіперіон? Я обіцяв Мартіну Силену повернутися. Я чув його голос, що потужно відлунював у Безодні, і в минулому, і тепер, але йому вже недовго лунати в хорі живих.

Дні його полічені, а може, й години. А втім, не на Гіперіон. Ще ні.

Зоряне Дерево? Для мене шоком було дізнатися, що воно вціліло, хоч і понівечене. Але голосу Ломо серед хоралу, що долинав звідти, я не чув.

Це місце було важливим для нас із Енеєю, і я повернуся туди колись. Але не зараз.

Стара Земля? Як не дивно, музику цієї сфери я чув ясно, чув колишні голоси Енеї та свій власний, чув співзвуччя голосів наших талієсінських друзів. Відстань не має жодного значення для Поєднувальної Безодні. Час вносить свої корективи, але не знищує. Але мені ще не час з’явитися на Старій Землі.

Десятки можливостей, сотні голосів, які я хотів би почути вживу, люди, яких я хотів би обійняти і разом з якими хотів би виплакати своє горе — я чув їх усі. Але найбільше мене вабила наразі музика тієї планети, де катували і вбили Енею. Пацем. Домівка Церкви, барліг наших ворогів — тепер я бачив, що це не одне й те ж саме. Я знав, що від Енеї на Пацемі для мене нічого не лишилося — тільки попіл минулого.

Але ж вона просила мене розвіяти її попіл на Старій Землі. Розвіяти там, де нам так добре було сміятися та кохати.

Пацем. У вихорі енергії Безодні, уже полишивши межі камери Шредінґера, але існуючи тільки у вигляді чистої квантової ймовірності, я зробив свій вибір і перемістився на Пацем.

33

Ватикан лежить у руїнах, таких незаперечних, наче це важка десниця Господня завдала з небесної тверді удару в гніві, що виходить за межі людського розуміння. Безкрає бюрократичне місце, що обступало Ватикан з усіх боків, знищене. Космопорт зруйновано. Величні бульвари вигоріли, розплавились і лежать посеред остовів мертвих будівель. Єгипетський обеліск на площі Святого Петра розбито біля цоколя, десятки колон навкруги овальної площі повалилися, наче скам’янілий ліс після вітролому. Купол Собору Св. Петра, розколотий вщент, осипався уламками крізь центральний портик на розбиті сходинки. Стіни Ватикану проломлено в багатьох місцях, повсюди у них зяють величезні проймища. Ті будівлі, що колись стояли за цим середньовічним муром, — Апостольський Палац, Секретний архів, казарми Швейцарської гвардії, хоспіс Святої матері Терези, папські апартаменти, Сікстинська капела — усі вони перетворилися на купи обгорілого каміння.

Замком Святого Ангела на ближньому березі ріки також пройшлася пожежа. Його кам’яна циліндрична вежа, що колись здіймалася на двадцять метрів над гігантським квадратом цоколя, розплавилась, перетворившись у конусоподібне громаддя застиглої лави.

Я бачу все це, коли крокую розтрощеними плитами бульвару на східному березі ріки. Міст Святого Ангела розламався на три частини і впав у воду, а радше у русло ріки, бо новий Тибр википів, а пісок на дні та вздовж терас спікся у скло. Хтось перекинув між берегами, над рівчаком, заповненим сміттям, мотузяний висячий міст.

Це Пацем, я не маю жодних сумнівів. Розріджене прохолодне повітря таке ж на дотик і на смак, як і тоді, коли я йшов тут із Енеєю та отцем де Сойєю, того дня, коли померла моя кохана дівчинка. Тільки тоді дощило, а зараз наразі небосхил палає вечірньою загравою, що робить прекрасним навіть потрощений, повалений купол Собору Святого Петра.

Це приголомшливе відчуття — вільно йти просто неба після місяців ув’язнення, яким я утратив лік. Я вчепився в планшет, притискаючи його до себе, наче щит, чи якийсь талісман, чи Біблію, і продовжую прямувати пишним колись бульваром на хитких, непевних ногах. Упродовж місяців у моїй свідомості оживали спогади про різні місця та різних людей, проте мої власні очі, легені, ноги, шкіра забули, що таке відчуття справжньої волі. І зараз я в захваті, попри свою журбу.

На перший погляд може здатися, що мій перший досвід самостійної телепортації нічим не відрізняється від тих випадків, коли Енея телепортувала нас обох. Насправді ж все відбувалося геть не так. Так само спалахувало біле світло, раптовий перехід відбувся так само легко, і я відчув те ж легке потрясіння від раптової зміни сили тяжіння, освітлення й інших речей. Але цього разу я радше чув світло, ніж бачив його. Мене підхопила та несла музика зірок та сили-силенної планет навколо них, а я лише обрав, на яку хочу ступнути. З мого боку не було жодного зусилля, я не витрачав багато енергії; мені тільки треба було зосередитися й уважно зробити вибір. І музика не затихла цілковито — я здогадався, що тепер вона вже не замовкне ніколи, — а тихенько лунала десь на задньому плані, так наче музиканти, готуючись до вечірнього концерту на відкритій сцені, проводять репетицію десь за пагорбом.

Я помічаю, що місто не геть вимерло. На тлі золотого крайнеба рухаються два вози із запряженими в них волами, а за ними простують людські постаті. На цьому березі я бачу хатини, примітивні цегляні будиночки серед старих руїн, бачу церкву, а далі ще одну, невеличку. Десь здалеку, ззаду, напливає аромат м’яса, що смажиться на вогнищі, і долітає дитячий сміх — це звук, який ні з чим не переплутаєш...

Я повертаюсь, щоби подивитися, звідки йде аромат, коли нараз із-за купи уламків, що колись могли бути блокпостом на вході до Замку Святого Ангела, виходить чоловік. Він невисокий на зріст, зі швидкими рухами, а роздивитися його обличчя заважає борода. Довге волосся заплетене в косу, очі дивляться пильно. Він тримає масивну рушницю, на кшталт тих, які належали швейцарським гвардійцям для почесних караулів.

На якусь мить ми завмираємо, утупившись один на одного — напівживий дивак, озброєний лише планшетом, і засмаглий мисливець зі зброєю напоготові, — а тоді впізнаємо один одного. Я ніколи не бачив цього чоловіка, як і він мене, але в Поєднувальній Безодні я бачив його у спогадах інших. Тільки коли я уздрів його вперше, він був у військовому однострої, а ще в броньованих обладунках та чисто виголений, а коли бачив востаннє — він лежав оголений, і його піддавали тортурам. Не знаю, яким чином він впізнає мене, але я бачу по його очах, що він мене упізнає, а ще за мить знайомий незнайомець, відставивши зброю, робить крок назустріч, хапає мене за руку, за плече.

— Роле Ендіміон! — вигукує він. — Прийшов цей день! Слава Тобі, Господи! Ласкаво просимо. — Бородатий привид ледве не душить мене в обіймах, а тоді відступає на крок і розглядає мене з широкою посмішкою.

— Ви... ви — капрал Кі, — ошелешено кажу я. Більш за все мені запам’яталися його очі, як я бачив їх через сприйняття отця де Сойї, коли де Сойя, Кі, сержант Ґреґоріус та стрілець Реттіґ роками ганялися за нами з Енеєю нашим рукавом Галактики.

— Колишній капрал Кі, — каже чоловік, не припиняючи посміхатися від вуха до вуха. — А наразі просто Бассін Кі, мешканець Нового Рима, парафіянин церкви Св. Анни, мисливець за завтрашнім обідом. — Він хитає головою, не зводячи з мене очей. — Рол Ендіміон. Боже милосердний. Дехто гадав, що вам ніколи не вибратися з тієї чортової штуковини Шредінґера.

— То ви знаєте і про яйце Шредінґера?

— Авжеж, — каже Кі. — Це була частина Миті Співпричетності. Енея знала, куди вони вас везуть. Тому і ми всі знали. А ще, звісно, ми відчували вашу присутність там завдяки Безодні.

Раптом у мене паморочиться в голові і наче нудить. Світло, повітря, неймовірна далечінь обрію... Обрій хитається, наче я дивлюся на нього з човника в бурхливому морі... мені аж доводиться заплющити очі. Коли я їх розплющую, Кі тримає мене за руку, допомагаючи сісти на велику білу брилу; схоже, її занесло сюди аж з того берега скляної ріки, вибухом, що висадив у повітря велику церкву.

— Господи, Роле, — проказує він, — невже ви щойно телепортувалися звідти? Просто сюди?

— Так, — відповідаю я. — Що таке Мить Співпричетності? — У його голосі я розчув саме великі літери.

Невисокий бородань дивиться на мене ясними, уважними очима.

— Мить Співпричетності до Енеї, — каже він м’яко, неголосно. — Так ми всі її називаємо, хоча насправді це, звісно, більше, ніж одна мить. Всі миті її тортур і смерті.

— Ви теж це відчували? — кажу я. Я відчуваю, як раптом стискається у мене серце, хоча і сам не розумію — від радості чи від суму.

— Усі відчували, — відповідає Кі. — Усі були співпричетні. Усі, крім її катів, звичайно.

— Усі, хто був на Пацемі? — питаю я.

— На Пацемі, — каже Кі. — На Лузі та на Ренесанс-Векторі. На Марсі та Кум-Ріяді, і Малому Ренесансі, і Центрі Тау Кита. На Фуджі й Іксіоні, і Денеб Драї, і Гіркоті Сібіту. На Світі Барнарда і на Божегаї, і на Морі Безкрайому. На Панні Ціндао-Чішуан і Патофі, і Ґрумбрідж Дайсоні-Д. — Кі замовкає і сам посміхається цій своїй літанії. — Майже на всіх планетах, Роле. І в місцях між планетами... Ми знаємо, що Мить Співпричетності відчули на Зоряному Дереві... на всіх біосферах зоряних дерев.

Я здивовано кліпаю очима:

— Хіба існують ще й інші зоряні дерева?

Кі киває.

— Яким чином всі ці планети... відчули цю мить? — питаю я і розумію вже, якою буде відповідь.

— Так, — тихо каже колишній капрал Кі. — Це світи, які відвідала Енея; багато з них — разом із вами. Це світи, де вона залишила своїх послідовників, котрі прийняли причастя та відмовилися від хрестоформи. Мить Співпричетності... година її смерті... була наче сигналом, який розповсюдився всіма цими світами.

Я тру обличчя, відчуваючи якесь заціпеніння.

— Значить, цю Мить розділили з нею тільки ті, хто прийняв від Енеї причастя чи був знайомий із її вченням? — уточнюю я.

Кі хитає головою.

— Ні... вони були ретрансляторами, станціями зв’язку. Вони отримали Мить Співпричетності з Поєднувальної Безодні і ретранслювали її кожному.

— Кожному? — тупо повторюю я. — Навіть тим десяткам, сотням мільярдів громадян Пакса, які ще носять на собі хрестоформу?

— Які носили хрестоформу, — виправляє мене Кі Бассін. — Багато хто з вірян Пакса відтоді вирішив не мати паразита Корду в своєму тілі.

Я починаю розуміти. В останні миті життя Енеї, які вона розділила з усіма нами, важили не тільки слова, не тільки тортури, муки та жах. Я відчув її думки, збагнув мотиви Корду, збагнув так, як прозріла їх вона, побачив істинну паразитарну суть хрестоформи, цинічне використання Кордом людської смерті, щоби підхльоснути власні нейронні мережі, відчув, як жадає влади Лурдусамі, як заплутався Мустафа, усвідомив абсолютну нелюдськість Альбедо... Якщо всі відчули ту Мить Співпричетності, що змусила мене волати й битися в антигравітаційному резервуарі на безпілотному факельнику, який доправляв мене до в’язниці, тоді все людство пережило яскраву та жахливу мить. І кожна людська істота мала почути її останню думку — Роле, я кохаю тебе! — тієї миті, коли омахи полум’я рвонули вгору.

Сонце сідає. Промені золотять руїни на західному березі ріки й кидають мереживо тіней на берег східний. Розплавлене громаддя Замку Святого Ангела спадає нам назустріч уступами, наче скляна гора. «Вона просила мене розвіяти її прах на Старій Землі. А я не можу зробити для неї навіть цього. Я не виправдовую її довір’я навіть після її смерті».

Я дивлюся на Бассіна Кі.

— А Пацем? — питаю я. — На Пацемі у неї не було послідовників на той час, коли... Ага! — Вона відіслала отця де Сойю просто перед тим, як розпочала свою останню приречену атаку навою Собору Святого Петра, попросила його непомітно піти, змішавшись із ченцями, розчинитися в добре знайомому місті, не попадатися Паксові, хай що трапиться. Він хотів сперечатися, а Енея... що ж вона сказала? «Це все, про що я прошу, отче. І прошу з великою любов’ю та повагою». І отець де Сойя вийшов з собору й розчинився в дощі. І це він став ретранслятором, що передав агонію моєї коханої та її останнє прозріння кільком мільярдам людей на Пацемі.

— Ось воно що, — кажу я, не зводячи очей із Кі. — Але ж востаннє, коли я вас бачив... крізь Безодню... вас утримували бранцем у кріогенній фузі, отам... — і я з огидою змахую рукою в напрямку стеклої кучугури Замку Святого Ангела.

Кі знову киває.

— Я справді був у кріогенній фузі, Роле. Мене справді зберігали, наче сплячу м’ясну тушу, в холодильнику в підземній в’язниці, неподалік від того місця, де вони вбили Енею. Але я відчув Мить Співпричетності. Усі живі люди відчули цю мить, навіть ті, котрі спали, були п’яні чи божевільні або навіть лежали на смертному одрі.

Я можу тільки мовчки вглядатися в Кі, бо моє серце аж заходиться знову. Нарешті я питаю:

— Як ви вибралися? Звідти?

Обидва ми дивимося на румовище Священної Канцелярії.

Кі зітхає.

— Дуже скоро після Миті Співпричетності вибухнула революція. Багато людей, більшість із них тут, на Пацемі, не хотіли більше мати нічого спільного із хрестоформами і Церквою, що, піддавшись ворогу, насаджувала ці хрестоформи. Знайшлися деякі, настільки цинічні, що продовжували угоду з Дияволом в обмін на власне воскресіння, але мільйони... сотні мільйонів... стали шукати причастя та звільнення від хреста, наданого Кордом, уже в перші тижні після смерті Енеї. Прихильники Пакса спробували їх зупинити. Як наслідок — боротьба... революція... громадянська війна.

— Все повторюється, — кажу я. — Наче Падіння порталів триста років тому.

— Ні, — заперечує Кі. — Цього разу все було не настільки погано. Не забувайте: коли хтось опанує мову мертвих і живих, він відчуватиме біль, який заподіє іншому. На прихильників Пакса таке стримування не діяло, але вони скрізь опинилися в меншості.

Я показую на руїни, що тягнуться, скільки сягає око.

— Оце ви називаєте стримуванням? Оце не так погано?

— Це не наслідок революції проти Ватикану, Пакса та Священної Канцелярії, — похмуро каже Кі,— революція відбулася майже безкровно. Паксівці драпонули на Архангелах, їхній Новий Ватикан тепер на планеті, що зветься Мадг’я... справжня дупа, а не планета, і її охороняють наразі половина колишнього Флоту та кілька мільйонів лоялістів.

— Хто ж тоді це зробив? — питаю я, дивлячись на пустку навкруги.

— Корд, — відказує Кі. — Клони Немез зруйнували місто, а тоді захопили чотири Архангели. Коли роялісти втекли, клони випалили місто з космосу. Корд просто осатанів через їхнє свавілля. Може, і зараз у них розбірки. Нас це не обходить.

Я обережно вмощую свій планшет на білому камені біля себе й роздивляюся навкруги. З-за руїн помалу виходять ще люди, чоловіки та жінки. Вони тримають дистанцію, але спостерігають за нами зі щирою цікавістю. Вони вдягнені як для роботи чи полювання, але не у ведмежі шкури чи лахміття. Так, видно, що це люди, які живуть у суворій місцевості у важкі часи, але вони не дикуни, жодним чином. Білявий підліток, соромлячись, махає мені рукою. Я відповідаю на його привітання.

— Я так і не відповів на ваше запитання, — каже Кі. — Мене звільнили охоронці. Вони звільнили всіх ув’язнених під час заворушень, що розпочалися відразу після Миті Співпричетності. Упродовж тижня в цьому рукаві Галактики розчахнулися двері багатьох в’язниць. Тим, хто прийняв причастя... їм важко або й неможливо піддавати ув’язненню або тортурам іншого — адже половина болю цього іншого повернеться до тебе через Поєднувальну Безодню. А Вигнанці, починаючи з Миті Співпричетності й до сьогодні працюють, повертаючи до життя мільярди євреїв, мусульман та інших, кого викрав та ув’язнив Корд. Перевозять їх додому з лабіринтів на їхні рідні планети.

Не менше хвилини йде в мене на те, щоби все вляглося у моїй свідомості. Відтак я питаю:

— А отець де Сойя вцілів?

Кі посміхається ще ширше:

— Гадаю, можна сказати, що вцілів. Він наш священик у парафії Святої Анни. Ходімо, я відведу вас до нього. Він уже знає, що ви тут. Тут недалеко, п’ять хвилин ходи.

ДЕ СОЙЯ СТИСКАЄ МЕНЕ В ОБІЙМАХ ТАК, ЩО У МЕНЕ ще годину ниють ребра. Священик вдягнений у просту чорну рясу та римський комірець-колоратку. Церква Св. Анни — це не та пишна церква, яку ми колись здалеку бачили у Ватикані, а капличка з цегли та саману, наспіх зведена на розчищеному від руїн клаптику на східному березі. Парафію її складають десь біля сотні родин, що намагаються здобути собі засоби до існування фермерством та мисливством на залишках того, що колись було величезним парком неподалік космопорту. Поки ми сидимо за вечерею на освітленій галявині біля церкви, мене знайомлять із більшістю парафіян. Здається, усі вони мене знають, поводяться так, наче знайомі зі мною особисто, і, здається, щиро радіють, що я живий, що я повернувся до світу живих.

Коли вже геть поночіє, Кі, де Сойя та я перебазовуємося до особистих апартаментів священика: це спартанська кімнатка позаду церкви. Отець де Сойя приносить пляшку вина й наливає кожному з нас по повному келиху.

— Однією з найбільших переваг занепаду цивілізації, до якої ми звикли, — каже він, — є те, що можна копати в будь-якому місці, і ти натрапиш на винний льох із чудовими винами. І це не крадіжка. Це археологія.

Кі підіймає свій келих, хоче сказати тост, але вагається.

— За Енею? — каже він.

— За Енею, — відгукуємося ми з отцем де Сойєю.

Ми осушуємо келихи, і священик наливає ще.

— Скільки часу я був відсутній? — питаю я.

Від випитого вина мої щоки червоніють. Енея завжди дражнила мене за це.

— Минуло тринадцять стандартних місяців з Миті Співпричетності, — каже де Сойя.

Я тільки головою хитаю. Мабуть, я писав свою історію, сподіваючись померти під час роботи, по тридцять годин поспіль, відтак спав кілька годин, тоді знову безперестанку писав тридцять чи сорок годин. Я втратив відчуття часу, і мій циркадний ритм сну полетів шкереберть[176].

— У вас є зв’язок із іншими планетами? — питаю я, а тоді, подивившись на Кі, сам відповідаю: — Має бути. Бассін розповідав мені про те, якою була реакція на Мить Співпричетності в інших світах, і про повернення мільярдів викрадених людей.

— У нас тут базується кілька кораблів, — каже де Сойя, — але тепер, коли в нас немає Архангелів, космічні подорожі тривають надто довго. Щоби повернути депортованих до їхніх домівок, тамплієри та Вигнанці використовують свої кораблі-дерева, але для інших випадків ми не можемо застосовувати рушій Гокінґа, особливо тепер, коли нам відомо, якої шкоди він завдає Безодні. А настільки опанувати музику сфер, щоби зробити перший крок, поки що спромоглися лише одиниці. Хоч ми всі й дуже прагнемо цього.

— Це не так складно, — вихоплюється у мене, а тоді я фиркаю й відсьорбую легке вино. — Це до біса складно, — додаю я. — Перепрошую, отче.

Де Сойя нахиляє голову на знак того, що він відпускає мені мій гріх.

— Це до біса складно, погоджуюся. Сто разів я відчував, що наблизився впритул, але завжди в останню мить фокус мені не вдавався.

Я подивився на священика-коротуна.

— Ви лишилися католиком, — констатував я нарешті.

Отець де Сойя зробив ковток зі свого старомодного келиха.

— Я не тільки залишився католиком, Роле. Я заново відкрив для себе, що це значить — бути католиком. Бути християнином. Бути віруючим.

— Навіть після Миті Співпричетності? — питаю я. Я відчуваю, що капрал Кі дивиться на нас. Тіні від масляних світильників танцюють на стінах, зроблених із саману, фарбуючи їх у теплі відтінки.

Де Сойя киває.

— Я вже раніше зрозумів, наскільки корумпованою виступає Церква в цій оборудці з Кордом, — каже він стиха. — Прозріння Енеї лише остаточно показали мені, що це значить бути людиною... і сином Христа.

Я ще розмірковую над його словами, коли де Сойя додає:

— Ходять чутки, що мене збираються зробити єпископом, але я на це не пристану. Саме тому я й залишився тут, у цій місцевості, хоча майже всі життєздатні громади розселилися подалі від старих міських агломерацій. Одного погляду на руїни нашої прекрасної традиції на тому березі ріки вистачає, аби нагадати, наскільки марно робити ставки на ієрархію.

— А хіба немає Папи? — цікавлюся я. — Нема Святого Отця?

Де Сойя знизує плечима й наливає нам усім ще вина. Після тринадцяти стандартних місяців на їжі з рециркулятора й абсолютної тверезості, вино вдаряє мені в голову.

— Монсеньйор Лукас Одді пережив і революцію, і напад Корду, і заснував папський престол в екзилі на Мадг’ї, — каже священик несхвально. — Не думаю, що хтось із колишнього Пакса, за винятком його особистої охорони та жменьки його послідовників, визнає його справжнім Папою. — Він робить ковток. — Але це не вперше мати-Церква має на папському престолі антипапу.

— А куди подівся Папа Урбан XVI? — цікавлюсь я. — Він помер тоді від серцевого нападу?

— Так, — відповідає Кі, нахилившись і обпершись міцними ліктями об край столу.

— І його воскресили? — запитую я.

— Не зовсім, — відповідає Кі.

Я дивлюся на колишнього капрала, очікуючи на пояснення, але він більше нічого не каже.

— Я вже повідомив на той берег, — каже отець де Сойя. — І незабаром все з’ясується.

Дійсно, за хвилину штори на вході до затишного закутка отця де Сойї розсуваються, і на порозі з’являється високий чоловік у чорній сутані. Це не Лінар Гойт. Цього чоловіка я ніколи не бачив, але, здається, добре його знаю — ці витончені руки, довгасте обличчя, великі сумні очі, високе чоло, що здається ще вищим через залисини в срібному волоссі. Я підводжуся, щоби потиснути йому руку, чи вклонитися, чи поцілувати перстень — сам не знаю.

— Роле, дорогий ви мій, — каже отець Поль Дюре. — Як же приємно вас бачити! Як ми всі радіємо, що ви повернулися!

Літній священик міцно потискає мою руку, обіймає мене і прямує до буфета отця де Сойї, так наче добре з ним обізнаний, знаходить кухоль, наточує води у зливальницю, миє кухоль, наливає собі вина і сідає в кінці столу навпроти Кі.

— Ми переказуємо Ролові, що відбулося за рік і місяць, поки він був відсутній, — каже отець де Сойя.

— Мені здається, минуло століття, — кажу я, дивлячись кудись далеко, за межі цього столу і цієї кімнати.

— Для мене й насправді минуло століття, — відгукується старий єзуїт. Він вимовляє слова із незвичним акцентом, у якому є якийсь особливий шарм; може, він із однієї з франкомовних загумінкових планет? — Фактично, майже три століття.

— Я бачив, що вони зробили з вами після воскресіння, — кажу я. Це вино розв’язало мені язик. — Лурдусамі й Альбедо вбили вас, щоби з ваших спільних хрестоформ відродився Гойт.

Отець Дюре ще навіть не торкнувся до свого вина. Він тільки дивиться в келих, наче очікуючи на його переосутнення. — Вони робили це раз у раз, — проказує він, і в голосі його можна почути перш за все здивування. — Яке дивне життя: народжуватися тільки для того, щоби бути вбитим.

— З цим би погодилася і Енея, — зауважую я, знаючи, що знаходжуся серед друзів і добрих людей, але налаштований до Церкви загалом не надто приязно.

— Так, — погоджується Поль Дюре, підіймаючи свій кухоль у тості без слів. Він п’є вино.

Бассін Кі заповнює паузу в розмові.

— Більшість вірян, котрі залишилися тут, на Пацемі, хочуть бачити отця Дюре нашим справжнім Папою.

Я дивлюся на літнього єзуїта. Я бачив достатньо у своєму житті, щоб у мене не тремтіла душа в присутності живої легенди, одного з головних героїв «Пісень». Зазвичай, коли ти зустрічаєш по-справжньому уславлену, легендарну людину, у ній завжди можна знайти певну рисочку, яка дозволить побачити за міфом живого чоловіка або жінку. Наразі це пучки м’якого сивого волосся, що ростуть у великих вухах священика.

— Тейяр Другий? — питаю я, пригадавши, що цей чоловік, кажуть, був непоганим Папою на ім’я Тейяр Перший. Було це двісті сімдесят дев’ять років тому і тривало недовго, поки його не вбили вперше.

Дюре дозволяє отцю де Сойї налити йому ще вина й заперечливо мотає головою. Сум у його великих очах такий само, як у де Сойї, не вроджений, а набутий, прихований, але невідступний.

— Досить із мене папства, — каже він. — Решту свого життя я хочу провести, намагаючись осягти вчення Енеї, дослухатися уважно до голосів мертвих і живих, пригадуючи знову уроки смиренства, дані нам у науку Господом нашим. Я роками розігрував із себе археолога й інтелектуала. Настав час віднайти себе простим парафіяльним священиком.

— Амінь, — проголошує де Сойя й нишпорить у глибинах свого буфета в пошуках ще пляшки. Мені здається, що колишній капітан паксівського зорельота трохи захмелів.

— Ви більше не маєте на собі хрестоформи? — питаю я, звертаючись до всіх трьох чоловіків, але дивлячись на Дюре.

Усі троє, очевидно, шоковані. Дюре каже:

— Тільки недоумки та викінчені негідники й досі носять на собі цього паразита, Роле. На Пацемі таких обмаль. Дуже мало їх і на тих планетах, де почули Мить Співпричетності з Енеєю. — Він торкається своїх грудей, наче пригадуючи. — Мені навіть обирати не довелося. Я відродився у воскресальних яслах, у Ватикані, коли боротьба була в розпалі. Я чекав, що зараз Лурдусамі з Альбедо завітають до мене, як завжди... уб’ють мене, як завжди. Натомість прийшла ця людина... — він вказує довгим пальцем на Кі, а той легенько нахиляє голову й наливає собі ще трохи вина. — Ця людина, — продовжує колишній Папа Тейяр, — вломилася у кімнату разом з іншими повстанцями, вдягненими в бойові обладунки, зі старезними рушницями в руках. Він приніс мені келишок з вином. Я знав, що це таке. Я теж відчув Мить Співпричетності.

Я втуплююся на старого священика. «Навіть уві сні, перебуваючи в електромагнітній пам’яті додаткової хрестоформи й очікуючи на воскресіння?» — дивуюся я.

Наче прочитавши мої думки в моєму погляді, отець Дюре киває:

— Навіть там, — відказує він і запитує: — А що ви збираєтеся робити тепер, Роле Ендіміон?

Я вагаюсь хіба що секунду.

— Я прибув на Пацем, щоби відшукати попіл Енеї... вона просила мене... попросила одного разу...

— Ми знаємо, сину мій, — лагідно каже отець де Сойя.

— Хай там як, — продовжую я, коли знову можу говорити, — шансів, з огляду на те, що залишилося від Замку Святого Ангела, немає, отож я перейду до другого пункту свого розкладу.

— А саме? — запитує отець Дюре безкінечно м’яко. Зненацька, в цій напівтемній кімнатці з грубим столом посередині, з випарами старого вина і запахом чистого чоловічого поту, я бачу, як постать цього старого єзуїта реально збігається з тією, міфічною, що її зобразив дядько Мартін у своїх «Піснях». Я розумію, що ось ця людина насправді розіп’яла себе на дереві тесла, розщепленому блискавкою, і не один раз, а багато разів, аби тільки не приймати фальшивий хрест — хрестоформу. Переді мною справжній захисник віри. Людина, з якою Енея радо би зустрілася, поговорила, посперечалася. І тут відчуття втрати накриває мене з такою новою силою, що мені доводиться втупитися у свій келих, щоби сховати очі від Дюре та інших.

— Якось Енея сказала мені, що вона народила дитину, — нарешті зважуюся вимовити я і зупиняюся. Я не можу пригадати, чи був цей факт у тому ґештальті спогадів та думок, які передавалися всім під час Миті Співпричетності з Енеєю. Якщо був, то всім їм це відомо. Я дивлюся на них, але обидва священики та капрал ввічливо чекають. Вони не знали про це раніше. — Я збираюся розшукати цю дитину, — кажу я. — Знайти її та допомогти її виховувати, якщо мені дозволять.

Священики ошелешено дивляться один на одного. Кі дивиться на мене.

— Ми про це нічого не знали, — каже Федеріко де Сойя. — Я дуже здивований. Мені здавалося, я знаю достатньо про людську натуру, щоби закластися на що завгодно, що ви — єдиний чоловік у її житті. Єдине її кохання. Я ніколи не зустрічав закоханих, які були би настільки щасливі разом.

— Був ще хтось, — кажу я і хвацько перехиляю свій келих, бажаючи влити в себе все, що там є. Але келих порожній. Я обережно ставлю його на стіл. — Був ще хтось, — кажу я знову, але цього разу без тієї гіркоти й надсади. — Але це неважливо. Дитина... ось що важливо. Я хочу знайти її, якщо зможу.

— Маєте якісь припущення, де може бути ця дитина? — цікавиться Кі.

Я зітхаю і хитаю головою.

— Жодних. Але я телепортуватимуся на кожну планету в колишньому Паксі та в Загумінках, на кожну планету в Галактиці, якщо доведеться. І поза Галактикою... — Я замовкаю. Я сп’янів, а це надто важливо, щоб обговорювати це напідпитку. — У будь-якому разі саме туди я й вирушаю за кілька хвилин.

Отець де Сойя хитає головою.

— Ви надто виснажений, Роле. Заночуйте тут. У Бассіна в сусідньому будинку є вільне ліжко. А завтра вранці ми всі вас проведемо в дорогу.

— Мушу йти, — впираюся я, намагаючись підвестися зі стільця, щоби продемонструвати їм тверезість думок і рішучість дій. Кімната хитається, наче біля будиночка отця де Сойї трапився землетрус. Ледь не промахнувшись, я хапаюся за стіл, щоби встояти на ногах, і так і залишаюся стояти.

— Мабуть, краще зачекати до ранку, — каже отець Дюре, зводячись на ноги. Він кладе мені на плече міцну руку.

— Так, — погоджуюся я, роблячи другу спробу встояти і відчуваючи, що земля під ногами помалу вгамовується. — 3-завтра буде краще. — Я знову потискаю всім руки. Двічі. Мені знову страшенно хочеться плакати, і цього разу не через сум, хоч і сум тут, нікуди він не подівся, а через те, що я розм’як душею в товаристві друзів. Я надто довго був наодинці з собою.

— Ходімо, друже, — каже колишній капрал Бассін Кі, котрий служив у морській піхоті Пакса та Швейцарській гвардії. Він бере мене за друге плече і, підтримуючи мене разом із колишнім Папою Тейяром, веде до своєї хатинки, де я, упавши на одне з двох ліжок, одразу засинаю. Мене вже несе кудись на хвилях сну, коли я чую, як хтось стягує з мене черевики. Гадаю, це колишній Папа.

Я ЗАБУВ, ЩО ДОБА НА ПАЦЕМІ ДОРІВНЮЄ ЛИШЕ дев’ятнадцяти стандартним годинам. Ночі тут надто короткі. Вранці мене все ще переповнює п’янке відчуття свободи, але у мене болить голова, спина, живіт, зуби, волосся, і я впевнений, що гидкі шорсткі створіння вгніздилися мені в роті і швендяють піднебінням.

Селище, що сусідить із церквою, вирує вранішнім заповзяттям. Надто шумним. Кухар гучно розпалює вогонь під чаном. Жінки та діти галасливо пораються у домівках і на городах, а чоловіки висовуються зі своїх скромних домівок з такими ж неголеними червоноокими мармизами, як і та, яку сьогодні вранці являю світові я, з такою ж страдницькою гримасою людини, яку переїхав автомобіль.

А от священики в нормі. Я бачу, як з десяток парафіян виходять із каплиці, і розумію, що поки я хропів, де Сойя та Дюре відправили ранкову месу. З’являється й Бассін Кі. Він здоровкається зі мною, надто голосно, і показує мені невеличкий прихаток, який виявляється чоловічою вмивальнею. Зручності складаються з бака, встановленого нагорі, до якого напомпується холодна вода. Воду можна вилити на себе, зробивши одномоментний душ, здатний пробрати крижаною свіжістю аж до кісток. Цей ранок на Пацемі не набагато тепліший за ранки на Тянь-Шані на висоті вісім тисяч метрів над рівнем моря, і після такого душу я остаточно прокидаюся. Кі приніс для мене новий чистий одяг — вельветові штани, блакитну трикотажну сорочку, широкий ремінь та міцні берці, значно зручніші за ті, які я з упертості надягав щодня у своїй котячій коробці. Помившись, поголившись, убравшись в новий одяг і тримаючи горнятко з паруючою кавою, що її приготувала наречена Кі, з планшетом на плечі, я почуваюся новою людиною. Це багатство маленьких радощів життя відразу наводить мене на думку: «Енеї сподобалась би ця ранкова свіжість», і хмари знову затьмарюють для мене сонячне світло.

Отці Дюре та де Сойя приєднуються до мене, коли я сиджу на високому скелястому березі неіснуючої ріки. Нагромадження каменю на місці колишнього Ватикану нагадує античні руїни. Я бачу, як виблискують яскраві ранкові промені у вітровому склі наземних машин, помічаю, як час від часу високо над зруйнованим містом пролітає якийсь апарат, і знову усвідомлюю, що це не ще одне Падіння — навіть Пацем не скотився до варварства. Кі встиг пояснити мені, що своєю ранковою кавою ми завдячуємо аграрним містам на заході — вони майже не постраждали. Зруйновано Ватикан та інші адміністративні центри, але знайшлися й тут такі, котрі хочуть будуватися на старих місцях.

Кі знову приєднується до нас, пригощає нас свіжими, гарячими булочками. Ми вчотирьох снідаємо мовчки, але мовчання це не напружує, а об’єднує. Час від часу ми струшуємо з колін крихти і відсьорбуємо каву, а у нас за спинами сонце тим часом підіймається вище, висвітлюючи численні стовпчики диму над вогнищами та пічками.

— Я намагаюся зрозуміти, як усе тепер ведеться, — нарешті порушую я мовчання. — Ви, можна сказати, знаходитесь тут, на Пацемі, в ізоляції, якщо порівнювати з часами паксівської імперії, а втім, ви в курсі того, що відбувається в інших місцях... на інших планетах.

Отець де Сойя киває.

— Достоту як можна торкнутися Безодні, щоби почути мову живих, можна сконтактактувати з тими, кого ми знаємо, кого любимо. Наприклад, сьогодні вранці я доторкнувся до думок сержанта Ґреґоріуса на Морі Безкрайому.

Я теж добре розчув чіткі думки Ґреґоріуса, коли слухав музику сфер напередодні телепортації, але все ж таки питаю:

— Яку нього справи?

— З ним усе добре, — відповідає де Сойя. — Браконьєри, контрабандисти та глибоководні повстанці швидко ізолювали прихильників Пакса на планеті, хоча в сутичках з аванпостами Пакса багато платформ усе ж таки постраждало. Ґреґоріус зараз узяв на себе обов’язки місцевого мера чи губернатора в зоні припливно-відпливної течії. Абсолютно проти свого бажання, можу додати. Сержанта ніколи не приваблювало командування... інакше він би вже давно був офіцером.

— До речі, про командування, — кажу я. — Хто розпоряджається... цим усім? — Я обводжу рукою руїни, автостраду вдалині, якою рухаються крихітні машини, літальний апарат, що заходить на посадку над східним берегом.

— Фактично вся система Пацема перебуває під тимчасовою юрисдикцією губернатора, колишнього виконавчого директора Торговельної Гільдії на ім’я Кензо Ісозакі, — каже отець де Сойя. — Він облаштував собі штаб-квартиру у понівеченому Торі Гільдії, але часто прилітає на планету.

Я не можу приховати свого здивування.

— Ісозакі? — перепитую я. — Востаннє, коли я на нього дивився, працюючи над своєю оповіддю, він брав участь в атаці на Біосферу Зоряного Дерева.

— Було таке, — погоджується де Сойя. — Але ця атака ще не закінчилася, коли настала Мить Співпричетності. Почався справжній бедлам. Деякі частини Флоту Пакса згуртувалася навколо Лурдусамі та йому подібних, а інші, і декотрі з них під командуванням Кензо Ісозакі, який утримав за собою звання Магістра Ордену Єрусалимських Лицарів, виступили з тим, щоби припинити криваву бійню. Лоялісти Пакса захопили більшість кораблів-Архангелів, але вони хоч як непридатні для нас, бо не можуть використовуватися без воскресіння. Ісозакі привів у систему Пацема понад сотню старих зорельотів із рушіями Гокінґа і відбив останніх нападників з Корду.

— То він диктатор? — питаю я, хоч мені до цього байдуже. Це не моя справа.

— Анітрохи, — відповідає Кі. — Ісозакі виконує свої обов’язки тимчасово і за допомогою місцевих рад, обраних у кожному кантоні Пацема. Там, де йдеться про логістику, він неперевершений... а це те, що нам потрібно. Тим часом на місцях люди й самі непогано дають собі раду. Це вперше в цій системі панує справжня демократія. Вона не бездоганна, але вона працює. На мою думку, Ісозакі допомагає викристалізуватися тут капіталізму з людським обличчям, готуючись до тих днів, коли ми знову вільно пересуватимемося теренами колишнього Пакса.

— Телепортацією? — уточнюю я.

Усі троє чоловіків кивають.

Я ж знову хитаю головою. Важко уявити собі недалеке майбутнє: мільярди... сотні мільярдів людей вільно пересуваються з планети на планету без космічних кораблів чи порталів. Сотні мільярдів можуть спілкуватися одне з одним, торкнувшись Безодні серцем та розумом. Це буде наче доба розквіту Гегемонії, але без камуфляжних порталів чи передавачів ліній «світло+». І відразу ж я розумію, що це не буде схоже на добу Гегемонії. Взагалі. Це буде щось цілковито нове. Щось таке, чого ще не знає людський досвід.

Енея змінила все назавжди.

— Ви відбуваєте сьогодні, Роле? — питає отець Дюре із цією своєю м’якою французькою вимовою.

— Тільки-но доп’ю цю чудову каву.

Сонце вже відчутно пригріває мої голі руки та шию.

— Куди ви підете? — питає отець де Сойя.

Я хочу відповісти, але замовкаю. До мене доходить, що я не маю жодного про це поняття. Де мені шукати дитину Енеї? А якщо Спостерігач забрав хлопчика чи дівчинку до якоїсь віддаленої системи, куди мені не дістатися телепортацією? А якщо вони повернулися на Стару Землю... чи вдасться мені телепортуватися на відстань сто шістдесят тисяч світлових років? Енеї це вдавалося. Втім, можливо, їй допомагали Леви, Тигри та Ведмеді. Чи зможу я колись почути їхні голоси в заплутаному хорі Безодні? Усе це зараз бачиться мені надто безмежним, розпливчастим і відносним.

— Не знаю, куди мені прямувати, — я чую свої слова, наче їх вимовляю не я, а якийсь хлопчик, що загубився. — Я збирався навідати Стару Землю, щоби виконати волю Енеї... її попіл... але... — Соромлячись знову виказати свої почуття, я махаю в бік купи оплавленого каміння, що колись була Замком Старого Ангела. — Може, я завітаю на Гіперіон, — кажу я. — Зустрітися з Мартіном Силеном. — «Поки він не помер», — додаю я подумки.

І ось ми всі вже стоїмо на каменистому березі, перехиляючи кухлі, допиваючи останні краплі вже охололої кави, струшуючи останні окрушки смачнющих булочок. Раптом мені хоч і запізніло, але спадає на гадку одна думка.

— А може, хтось із вас хоче вирушити зі мною? — кажу я. — Чи ще кудись? Сподіваюсь, я пригадаю, як телепортуватися... Енея переносила будь-кого будь-куди, просто тримаючи цю людину за руку. Вона і весь «Іґґдрасіль» переносила разом із собою, самим лише зусиллям волі.

— Якщо ви прямуєте на Гіперіон, — озивається отець де Сойя, — можливо, я би підтримав вам компанію. Але раніше я маю вам щось показати. Ми на хвилинку, отче Дюре, Бассіне.

Я йду за священиком у селище, до його каплички. У крихітній ризниці, де ледь розмістилися дерев’яна шафа для одягу та церковного начиння і невеличкий столик з дарохранительницею із Святими Дарами, де Сойя відсуває вбік шторку, що закриває невеличку нішу, і дістає звідти короткий металевий циліндр, менший за термос для кави. Він протягує цю річ мені. Коли мої пальці уже за сантиметр від циліндра, я раптом завмираю на піврусі, не в змозі його торкнутися.

— Так, — каже священик. — Це попіл Енеї. Те, що ми змогли зібрати. Боюся, небагато.

Пальці в мене тремтять і, все ще не наважуючись доторкнутися до матового металевого циліндра, я видушую з себе:

— Коли? Як?

— Перед останньою атакою Корду, — стиха відповідає де Сойя. — Ми звільняли в’язнів, і комусь із нас спало на думку, що правильним буде забрати звідти і кремовані рештки Навчительки. Є такі, котрі хотіли би зберігати її прах як священну реліквію, щоби заснувати новий культ. Але я впевнений, що Енея була би проти цього. Я правильно вчинив, Роле?

— Так, — кажу я. Руки мої вже ходором ходять. Я все ще не можу взяти циліндр і майже не можу говорити. — Так, цілком і повністю, — палко повторюю я. — Вона би нізащо цього не хотіла. Вона би зненавиділа таку ідею. Ми бозна-скільки разів говорили з нею про трагічну помилку послідовників Будди. Вони зробили з нього бога, а з його останків — священні реліквії. А Будда теж хотів, щоби його тіло спалили, а попіл розвіяли! — Тут мені перехоплює горло, і я змушений зупинитися.

— Так, — каже де Сойя. Він виймає з шафи чорну брезентову сумку і, поклавши в неї циліндр, вішає собі на плече. — Якщо хочете, нехай сумка побуде у мене, поки ми подорожуватимемо разом.

— Дякую, — ось і все, що я можу сказати. Я не можу поєднати життєрадісність та енергію Енеї, її шкіру, її ясні очі, її ніжний аромат, її дотики, і сміх, і голос, і волосся, її фізичну присутність із цим невеличким металевим циліндром. Я опускаю руку, щоби священик не помітив, як вона тремтить.

— Ви готові вирушати? — питаю я нарешті.

Де Сойя киває.

— Я лише попереджу декого з селища, що мене не буде кілька днів. Ви зможете закинути мене сюди на зворотному шляху, куди би ви не прямували?

Я розгублено кліпаю очима. Звісно, зможу. Я вважав, що сьогодні залишу це місце назавжди, вирушаючи в далеку міжзоряну подорож. Але ж Пацем... та будь-яке місце у відомій людству Галактиці!.. завжди буде лише на відстані одного кроку... поки я живий! «Якщо я пригадаю, як почути музику сфер і телепортуватися. Якщо я можу брати з собою когось іще. Якщо це не був одноразовий дар, який я вже втратив, сам про це не знаючи». Я вже тремчу всім тілом. «Це тому, що я випив забагато кави», — кажу я собі, а вголос відповідаю удавано бадьорим тоном:

— Та без проблем. Піду поки що потеревеню з отцем Дюре та Бассіном. Чекатиму на вас.

Старий єзуїт і молодий солдат стоять на краю невеличкої латки кукурудзи, сперечаючись, чи вже час ламати качани. Я чую, як Поль Дюре визнає, що головним аргументом на користь негайного збирання качанів є його любов до печених на вогні кукурудзяних зерен. Вони посміхаються, побачивши мене.

— То що, отець де Сойя вирушає з вами? — питає Дюре.

Я киваю.

— Будь ласка, переказуйте мої найщиріші вітання Мартіну Силену, — каже єзуїт. — Ми з ним багато чого пережили разом, мандруючи за давніх часів далекими світами. Я чув про його так звані «Пісні», але, зізнаюся, читати їх не маю жодного бажання. — Отець Дюре широко посміхається. — Наскільки я знаю, закони Гегемонії про відповідальність за наклеп уже не діють.

— Гадаю, він так довго боровся за життя, щоби встигнути дописати ці «Пісні», — стиха відповідаю я. — Але він не зможе цього зробити.

Отець Дюре зітхає.

— Жодного життя не вистачить для того, хто хоче творити, Роле. Або для того, хто просто хоче зрозуміти себе самого та своє життя. Можливо, у цьому й полягає прокляття людини, але й благословення також.

— Як це? — питаю я, проте перш ніж Дюре встигає відповісти, з’являється де Сойя у супроводі кількох місцевих мешканців, і розпочинається звичайний в таких випадках рейвах: кожний щось каже, бажає нам обом щасливої дороги, а мене ще й запрошує повертатися. Я кидаю погляд на чорну сумку і помічаю, що священик поклав до неї, окрім урни із прахом Енеї, ще й інші речі.

— Запасна сутана, — пояснює де Сойя, помітивши, куди я дивлюся. — Трохи чистої білизни. Шкарпетки. Кілька персиків. Моя Біблія, молитовник і все необхідне, щоби правити месу. Адже я не впевнений, коли повернуся. — Він вказує на людей, що стоять неподалік. — Я забув, як це робиться. Нам потрібно більше вільного місця?

— Гадаю, ні, — відказую я. — Можливо, нам краще бути у фізичному контакті. Принаймні під час цієї першої спроби. — Я повертаюся та потискаю руки Кі та Дюре. — Дякую, — кажу я.

Кі вишкіряється й задкує, неначе я збираюся злітати на ракеті і він боїться згоріти у вихлипі. Отець Дюре востаннє плескає мені по плечі. — Гадаю, ми ще побачимося, Роле Ендіміон, — каже він. — Хоча, можливо, не раніше ніж за два роки. Чи біля того.

Я не розумію. Я щойно пообіцяв повернути отця де Сойю за кілька днів. Але я киваю, наче мені все зрозуміло, вдруге потискую руку священикові, і відступаю від нього.

— Ми мусимо взятися за руки? — питає мене де Сойя.

Я кладу руку на плече невисокого священика, як клав мені руку на плече Дюре мить назад, і перевіряю, чи надійно тримається у мене на лямці планшет.

— І так буде добре, — кажу я.

— Гомофобія? — цікавиться де Сойя з пустотливою хлопчачою посмішкою.

— Небажання виглядати ще дурнішим, ніж це необхідно, — відказую я й заплющую очі, впевнений, що цього разу не почую жодної музики сфер і що я геть забув, як робити цей крок крізь Безодню. — «Нехай, — кажу я подумки. — Принаймні тут смачна кава та приємні співрозмовники... якщо мені доведеться застрягнути тут назавжди...»

Біле світло охоплює нас і розчиняє в собі.

34

Я гадав, що ми з священиком, вийшовши із світла, опинимось у покинутому місті Ендіміон, можливо, поруч із вежею старого поета. Та коли засліплення сяйвом Безодні минулося, ми побачили, що навкруги нас ніч, і ми стоїмо на пагористій рівнині, і вітер свистить у високій траві, що сягає мені колін, а отцю де Сойї — ряси на рівні стегон.

— У нас вийшло? — схвильовано спитав єзуїт. — Ми на Гіперіоні? Я нічого не впізнаю, але ж я бачив лише шматочок північного материка, та й то одинадцять стандартних років тому. Ми там, де треба? Сила тяжіння схожа на ту, яку я пам’ятаю. А повітря... воно наче солодше.

Я почекав трохи, щоб очі краще адаптувалися до темряви, а тоді сказав:

— Ми на Гіперіоні. — Я показав на небосхил. — Он сузір’я... Це Лебідь. Над ним — Два Стрільці. Он там Водоніс, але бабуся завжди жартувала, що воно зветься Ролів Фургон, бо нагадує той дитячий візочок, що я тягав за собою. — Я глибоко вдихнув і роздивився навсібіч. — Тут ми чи не найбільше любили ставати табором, — сказав я. — Коли кочували караваном, ще в моєму дитинстві. — Я опустився на одне коліно й подивився на траву в сяйві зірок. — Ще збереглися сліди від гумових шин. Залишені кілька тижнів тому, я гадаю. Схоже, каравани продовжують мандрувати старими шляхами.

Сутана де Сойї шерехтіла об траву, коли він тупцявся туди-сюди, наче нічний мисливець у засідці.

— Тут недалечко? — запитав він. — Можемо дістатися до Мартіна Силена пішки?

— Десь близько чотирьохсот кілометрів, — проінформував я. — Ми на східній, найширшій частині боліт, на південь від мису Дзьоб. Резиденція дядечка Мартіна — у передгір’ях плато Розкрилля. — Я аж здригнувся подумки, коли збагнув, що назвав старого поета так, як називала його Енея.

— Та скільки б там не було, — нетерпляче випалив священик. — У якому напрямку нам рухатися?

Єзуїт був насправді готовий вирушити пішки, але я знову поклав йому руку на плече, зупиняючи його.

— Навряд чи нам доведеться робити марш-кидок, — тихенько промовив я.

Невиразна тінь перекривала собою зоряні розсипи на південному сході, і я розчув серед посвисту вітру пронизливе дзижчання турборушія. За хвилину ми побачили червоні та зелені навігаційні вогні, коли екраноліт розвернувся на північ над пасовищами, затуливши собою Лебедя.

— Усе гаразд? — запитав де Сойя, і я відчув, як його плече напружилося у мене під долонею.

— За часів, коли я тут жив, це була би халепа, — відповів я, стенувши плечима. — Тоді більшість екранольотів належала Паксу. Службі Безпеки Пакса, якщо казати точніше.

Ми зачекали ще хвилину. Екраноліт сів, турбіни замовкли, завмерли, і ліва половинка прозорого купола на носі апарата відкинулася. Всередині екранольота загорілося світло. Я побачив блакитну шкіру, блакитні очі, куксу лівої руки і підняту вгору у вітальному жесті правицю.

— Усе гаразд, — сказав я.

— ЯК ВІН? — ЗАПИТАВ Я А. БЕТТІКА, КОЛИ МИ ЛЕТІЛИ на південний схід на висоті три тисячі метрів. Небокрай над Розкриллям помалу блідішав, і я здогадався, що за годину почне світати.

— Він помирає, — відказав андроїд.

Хвилину ми летіли мовчки.

Схоже, що А. Беттік був дуже радий бачити мене знову, хоча коли я кинувся його обіймати, він просто стояв стовпом. Андроїди зазвичай почуваються незручно, коли зустрічаються з виявами будь-яких почуттів з боку людей, яким вони звикли віддано служити, бо для цього й були біостворені.

Упродовж нашого нетривалого польоту я не припиняв закидати А. Беттіка питаннями.

Перш за все він висловив свої співчуття з приводу смерті Енеї, і, скориставшись цим, я запитав його про те, що весь час вертілося мені на язикові:

— А ти теж відчув Мить Співпричетності?

— Не зовсім, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд, залишивши мене в сумнівах. Але події, що відбулися на Гіперіоні за стандартний рік та ще один місяць, які минули з Миті Співпричетності, андроїд виклав нам детально.

Як і планувала Енея, Мартін Силен став тим ретранслятором, завдяки якому кожний мешканець моєї рідної планети відчув Мить Співпричетності. Більшість відроджених, цивільних і військових, тієї ж миті перейшли на наш бік, шукаючи причастя, щоби звільнитися від паразитів-хрестоформ, та уникаючи прихильників Пакса. Дядько Мартін роздавав усім вино та кров, усе із своїх власних запасів. Він накопичував вино десятиріччями, та й крові власної націдив достатньо, відтоді як двісті п’ятдесят років тому прийняв причастя від десятирічної Енеї.

Купка затятих лоялістів Пакса втекла, захопивши три зорельоти, що залишалися на планеті, а окуповане місто Порт-Романс, останній бастіон паксівців, було звільнене через чотири місяці після Миті Співпричетності. З місця свого давнього усамітнення, старого університетського міста Ендіміон, дядько Мартін став транслювати старі голографічні записи. На них Енея, дівчинка-підліток, якою вона була ще до нашої зустрічі, пояснювала, як користуватися новими можливостями доступу до Поєднувальної Безодні, і застерігала проти насильства. Мільйони тубільців і колишніх паксівців, котрі щойно почали чути голоси мертвих і опановувати мову живих, охоче йшли назустріч її побажанням.

А. Беттік також проінформував нас, що наразі на орбіті висить гігантський корабель-дерево тамплієрів, Секвоя Вічнозелена, капітаном на ній — Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін, а на борту знаходяться деякі наші старі друзі — Рахіль, Тео, Дорджі Памо, Далай-лама, а ще Вигнанці Навсон Хамнім і Шіан Квінтана Каян. Джорджі Тцаронґ і Джіґмі Норбу також на борту. Ростін уже два дні запитує по радіо у старого поета дозволу на посадку, сказав А. Беттік, але Силен вперто відмовляє: мовляв, не хоче бачити нікого, поки не зустрінеться з Ролом Ендіміоном.

— Зі мною? — здивувався я. — То Мартін Силен знав, що я маю тут з’явитися?

— Авжеж, — сказав андроїд, нічого більше не пояснивши.

— А яким чином на кораблі-дереві опинилися Рахіль, Дорджі Памо й інші? — запитав я. — Чи Секвоя Вічнозелена заходила по них на Світ Барнарда, Вітус-Ґрей-Баліан-Б та інші планети?

— Наскільки мені відомо, пан-Ендіміоне, Вигнанці прилетіли на кораблі-дереві з понівеченої Біосфери, яку нам з вами пощастило відвідати під час її розквіту. Решта, наскільки я зрозумів з депеш пан-Ростіна пан-Силенові, а вони стають все менш дипломатичними, просто телепортувалися на корабель-дерево. Тим же робом, як і ви телепортувалися сюди, до нас.

Шокований цією новиною, я відкинувся на спинку сидіння. Чомусь я вважав себе єдиним, хто опанував телепортування, бо хіба я не найрозумніший, найобраніший, і ще бозна-який... Тепер я дізнався, що Рахіль, і Тео, і стара абатиса виконали той самий трюк, не кажучи вже про малого Далай-ламу, а ще... Ні, хай уже Далай-лама, а також Рахіль і Тео, бо вони були найпершими учнями Енеї... але Джорджі та Джіґмі? Зізнаюся, ці новини трохи мене розчарували, але й схвилювали також. Тобто тисячі людей — може, спочатку ті, хто знав Енею, торкався її, вчився у неї особисто, — уже роблять свій перший крок або ось-ось його зроблять. А потім... Я знову уявив собі мільярди людей, котрі вільно подорожують куди завгодно.

Ми сіли у покинутому місті серед гір саме тоді, коли смуга над східними піками проясніла вже по-справжньому. Я вистрибнув з екранольота і, притримуючи планшет, що стукав мене по боку, швидко припустив угору сходинками вежі, не чекаючи на андроїда та священика, прагнучи якомога скоріше побачити Мартіна Силена. Ото зрадіє старий, коли побачить мене! Він має бути щиро вдячним, адже я зробив неймовірні речі, намагаючись виконати всі його фантастичні забаганки: Енею вдалось вихопити прямо з-під носа паксівських вояків, що чекали в засідці у Долині Гробниць часу; Пакс знищено; корумповану Церкву повалено; Ктир не тільки не зашкодив Енеї, а очевидячки взагалі припинив свої атаки на людство — все, як просив старий поет того останнього вечора, коли ми добряче посиділи з ним за пляшкою, понад десять стандартних років тому. Так, він має всі підстави зрадіти й подякувати мені.

— НАРЕШТІ ТИ ПРИПЕР СЮДИ СВОЮ ЛЕДАЧУ ДУПУ! Ну, і якого дідька було швендятися десь чортову прірву часу? — такими словами зустріла мене мумія, обплутана павутинням трубок, дротів та ниток життєзабезпечення. — Я вже гадав, що мені доведеться вилазити та чалапати по тебе, аби витягти звідти, де ти б’єш байдики, наче якийсь довбаний підер з двадцятого сторіччя!

Тінь людини, розпластана на ліжку на повітряній подушці, там, де перетиналися всі машини, монітори, респіратори та заклопотані няньки-андроїдки, не дуже скидалася на того підлатаного поульсен-терапією старого, з яким я розпрощався майже десять років тому. Для нього ж, якщо відняти час холодного сну, минуло взагалі лише два роки. Але переді мною був справжній мрець, який не дався, щоби його поховали. Навіть голосу в нього не лишилося — саме електронне відтворення субвокальних хапань повітря, хрипів і гарчань.

— Тобі не набридло, на хрен, витріщати на мене свої довбані баньки? Чи, може, купиш ще один квиточок на виставу в кунсткамері?

— Перепрошую, — пробубонів я, почуваючись малим поганцем, якого зловили на підгляданні.

— До сраки твої перепрошування, — гаркнув старий поет. — Ти збираєшся мені звітувати чи так і стоятимеш тут, наче тупий селюк, яким ти, власне, і є?

— Звітувати? — здивувався я, звільняючись від планшета та вміщуючи його на столі. — Я гадав, ви в курсі найважливіших подій.

— Найважливіших подій? — заревів синтезатор, перетлумачивши таким чином зливу здушених хрипів та схлипів. — Що ти, дідько би тебе вхопив, знаєш про найважливіші події, шмаркачу? — Остання з доглядальниць-андроїдок похапцем відступила подалі.

Раптом я відчув, що він мене дістав. Можливо, це вік забрав геть розум старого вилупка, втім, як і його манери — якщо тільки він колись мав манери. Я витримав паузу, коли тишу порушувало тільки ухкання механічного сильфона під ліжком, що ганяв повітря туди-сюди непрацюючими легенями доходяги, і сказав:

— Звітувати? Гаразд. Більшість із того, що ви доручали мені, пан-Силене, виконано. Енея покінчила з пануванням Пакса та Церкви. Ктир, схоже, зник. Людський усесвіт змінився назавжди.

— «Людський усесвіт змінився назавжди», — передражнив мене старий поет, спробувавши відтворити за допомогою синтезатора саркастичний фальцет. — А я, йоб його маму, просив тебе, драний бовдуре... чи навіть дівчинку, якщо вже на те пішло... змінювати довбаний усесвіт на довбане назавжди?

Я постарався відтворити в пам’яті ту розмову, що відбувалася тут десять років тому. Стандартних.

— Не просили, — визнав я зрештою.

— Ось бачиш, — буркнув старий. — Твої шарики нарешті почали знову ворушитися. Господи Ісусе Христе, хлопче, мені здається, що в тій брудній коробці Шредінґера твій мозок став пробуксовувати ще дужче.

Я стояв і чекав. Хтозна, якщо зачекати ще трохи, може, він помре сам. Мовчки.

— Що я насправді просив тебе зробити, коли ти вирушав у подорож, вундеркінде? — запитав він наполегливо, точнісінько, як розлючений шкільний учитель.

Я спробував пригадати в подробицях його завдання... Що ще, крім того, що ми з Енеєю мусимо покласти край деспотії Пакса, повалити Церкву, яка контролює сотні планет? Ктир... ні, він має на увазі щось інше. Замість своєї ненадійної пам’яті, я звернувся до Поєднувальної Безодні і знайшов там нарешті останні слова нашої розмови, коли я ось-ось мав вилетіти на килимі-літуні, щоби знайти дівчинку.

— Рушай! — сказав тоді старий поет. — Скажи Енеї, що я її люблю. Скажи їй, що дядько Мартін її любить, а ще хоче побачити Стару Землю, поки ще живий. Скажи, що старий пердун хоче почути, як вона розтлумачить значення всіх рухів, форм і звуків.

Суть усіх речей.

— Мені шкода, — сказав я вголос. — Шкода, що Енеї тут немає і вона не може з вами поговорити.

— Мені також, хлопче, — прошепотів старий своїм власним голосом. — Мені також. І навіть не думай тягти сюди той термос із попелом, що його носить священик. Це не те, що я мав на увазі, коли казав, що хочу побачити мою племінницю, перш ніж помру.

Я міг лише кивнути, відчуваючи клубок у горлі та в грудях.

— А як щодо всього іншого? — войовниче запитав він. — Ти збираєшся виконати моє останнє прохання, чи так і длубатимешся тут у своїй тупій сраці, доки я не помру?

— Останнє прохання? — повторив я. У присутності Мартіна Силена мій IQ падав на п’ятдесят пунктів, не менше.

Голосовий синтезатор зітхнув:

— Дай мені твій планшет і твій стилус, і я напишу це для тебе великими літерами, хлопче. Якщо ти по-іншому не розумієш. Я хочу побачити Стару Землю, перш ніж відкину ласти. Хочу потрапити туди знову. Хочу додому.

ЗРЕШТОЮ МИ ВИРІШИЛИ НЕ ЗАБИРАТИ ЙОГО з вежі. Медики-андроїди порадилися з медиками-Вигнанцями, коли тим нарешті дозволили сісти на Гіперіон; ті порадилися ще з автохірургом на борту корабля Консула — корабель стояв коло вежі, там, де посадив його А. Беттік два місяці тому, заплативши двома місяцями часу-в-борг за переміщення з системи Пацема; автохірург корабля порадився по електронних мережах із медичними приладами, що оточували старого поета. Врешті-решт, як це зазвичай і буває, вердикт залишився без змін: спроба перенести старого на борт корабля Консула чи корабля-дерева, витягши його з вежі, найімовірніше, уб’є його, так само як і найменша зміна в силі тяжіння чи тиску.

Тому ми просто прихопили із собою вежу, а ще немалий шматок міста Ендіміон на додачу.

Кіт Ростін та Вигнанці опрацювали деталі, спустили на планету півдесятка ергів з їхнього лігвища на гігантському кораблі-дереві. Я прикинув, що того чудового гіперіонського ранку в повітря фактично здійнялося біля десяти гектарів, включно з вежею, припаркованим кораблем Консула, кубами Мебіуса, що, пульсуючи, переносили в собі ергів, стоянкою з екранольотом, кухнею та пральнею в прибудовах до вежі, частиною старого хімічного корпусу університету, парою-трійкою кам’яних будівель, акурат половиною мосту через річку Розкрилля і ще з кількома мільйонами метричних тонн скельної породи та підґрунтя. Ерґи під командою Вигнанців і тамплієрів настільки майстерно справилися зі стримувальними та підйомними полями, що ми й не помітили, як відірвалися від планети, не помітили жодного руху взагалі; лише ранковий небосхил у круглому отворі вежі над нашими головами перетворився на немерехтливе зоряне небо та голоекрани у кімнаті хворого відтворювали наше просування. Ми стояли посеред кімнати, А. Беттік, отець де Сойя, кілька няньок-андроїдок та я, і яскраві зірки розверталися у нас над головами. Ми спостерігали за прямою трансляцією відеокамер на голоекрани, а я ще, крім того, тримав старого за руку.

Найдавніше місто на нашій планеті, місто, якому я завдячував своїм родовим прізвищем, Ендіміон, мовчки ковзнуло крізь світанок і атмосферу просто в обійми десятикілометрового розкішного віття корабля-дерева, що чекав на високій орбіті. Секвоя Вічнозелена розгорнула гілки, утворивши для нас затишний причал, і ми тихенько-любенько перейшли з гіперіонського ґрунту на мости і трапи корабля, навіть не відчувши переходу. Після цього корабель-дерево розвернувся назустріч зіркам.

— Твоя черга, Роле, — сказала Дорджі Памо. — Пан-Силен не витримає ні переміщення з рушієм Гокінґа, ні фуги, ні часу-в-борг.

— Це до біса здоровезний корабель, — сказав я. — На борту купа людей та машин. Допоможете мені?

— Звісно, — відповіла висока жінка з розкішною гривою сивого волосся.

— Так, — сказали Далай-лама, Джорджі та Джіґмі.

— Ми допоможемо, — озвалася Рахіль, котра стояла поруч із Тео. Обидві жінки виглядали трохи постарілими.

— Ми теж спробуємо, — сказав отець де Сойя, говорячи за себе, а також за Кіта Ростіна й інших, котрі стояли неподалік.

І поки А. Беттік пильнував біля ліжка свого колишнього господаря за сто метрів внизу, на мостику корабля-дерева Дорджі Памо, Рахіль, Тео, Далай-лама, Джорджі, Джіґмі, отець де Сойя, капітан тамплієрів та інші взялися за руки. Я замкнув коло. Ми заплющили очі й Прислухалися до зірок.

Я ОЧІКУВАВ ПОБАЧИТИ НАД СОБОЮ РІКУ ЗІРОК Малої Магелланової Хмари, коли ми вийдемо зі світла, але над кораблем-деревом, як і раніше, розстилався Молочний Шлях, вказуючи, що ми знаходимося в тому ж рукаві Галактики, а якщо вірити деяким знайомим сузір’ям, ще й не віддалилися від системи Гіперіона на багато світлових років. Кудись ми все ж таки перемістилися. Але планета, що яскравою кулею проглядала крізь віття, була не синьо-білою від океанів і хмар Старою Землею. Це взагалі була не планета земного типу. Ми дивилися на червоний, пустельний, позбавлений океанів світ, вкритий віспинами кратерів та прищами вулканів, прикрашений сліпучо-білою полярною шапкою.

— Це Марс, — почувся голос А. Беттіка. — Ми повернулися до системи Старої Землі, розташованої навколо зірки, що називається Сонце.

Ми всі чули голос Федмана Кассада з Марса, що відлунював у Безодні. Ми перенеслися на планету, розшукали Кассада, стали пояснювати йому мету нашої мандрівки, але він не потребував пояснень, бо й сам слухав Безодню і чув, що ми маємо прилетіти. Він піднявся на Секвою Вічнозелену разом із нами. Мартін Силен надіслав вісточку, що хоче побачити свого старого товариша по прощі, і я разом із воїном попрямував переходами та мостиками до вежі старого.

— Система Старої Землі перебуває у безпеці, так як наказала мені Навчителька, — сказав Кассад, коли у нас під ногами опинився шматочок Гіперіона, що вгніздився серед гілля корабля-дерева. — Жодний паксівський корабель ось уже десять місяців не наважується випробувати нашу оборону. Жоден із кораблів у цій планетній системі, навіть якщо це наш корабель, не наблизиться до Старої Землі ближче, ніж на двадцять мільйонів кілометрів.

— До Старої Землі? — перепитав я.

Я зупинився, наче вкопаний. Кассад теж зупинився й повернув до мене худорляве темне обличчя.

— Ви не знали? — здивувався він. Воїн вказав на небо, просто туди, куди наразі розганявся корабель-дерево, завдяки ерґам плавно нарощуючи тягу до повної.

Це скидалося на подвійну зірку: такий вигляд мають усі планети з одним великим супутником. Але я побачив, що одна із зірок — то Місяць: вона була меншою, і сяйво її здавалося холоднішим. А більша зірка пульсувала блакитним і білим. Стара Земля.

А. Беттік зустрів нас на вході до вежі.

— Коли це... коли вони... яким чином... коли вона повернулася? — спромігся я запитати, дивлячись, як Стара Земля виростає, перетворюючись на кулю.

— Це сталося в Мить Співпричетності, — проказав Кассад. Він обчищав свій чорний військовий одяг від червоної порохняви, готуючись зустрітися зі старим поетом.

— І всі про це знають? — запитав я. Бідака Рол Ендіміон — йолоп і туман. Завжди про все дізнається останнім.

— Тепер знають, — відповів полковник Федман Кассад.

І ми втрьох пішли побачитися зі старим, котрий лежав при смерті.

МАРТІН СИЛЕН, ЗУСТРІВШИСЬ ІЗ СТАРИМ ДРУЗЯКОЮ, якого не бачив 280 років, перебував у доброму гуморі.

— Отже, твоя чорна душа вбивці стане тим кристальним сім’ям, з якого вони виростять Ктиря через тисячу років, еге ж? — хрипко зареготав він, напружуючи синтезатор голосу. — Спасибі тобі за таке лайно, Кассаде.

Воїн, насупившись, дивився на старого, що аж розпливався в посмішці.

— Чому ти й досі не помер, Мартіне? — запитав полковник нарешті.

— Та помер я, помер, — закашлявся Силен. — Я не дихаю вже віки... вічність! Просто не знайшлося когось із тямкою в голові, щоби викинути мене звідси нахрен та й поховати. — Синтезатор навіть не став намагатися інтерпретувати хрипіння й деренчання, що линуло з уст старого далі.

— А ти закінчив нарешті оту нікому не потрібну давню поему в прозі? — спитав солдат, але старий продовжував кахикати, так що все його павутиння з трубок та дротів ходило ходором.

— Ні, — встряв я замість мумії, що заходилася в кашлі. — Він не міг.

— Так, — сказав Мартін Силен чітко та ясно крізь вживлений до горла мікрофон. — Закінчив.

Я так і залишився стояти стовпом.

— Насправді, — знову забухикав старий, — він закінчив її за мене. — Кістлява рука, загорнута в пергаментну плоть, ледь піднялася над ліжком. Великий палець, покручений артритом, смикнувся в моєму напрямку.

Полковник Кассад кинув погляд на мене. Я замотав головою.

— Не будь таким довбаним тупаком, хлопче, — сказав Мартін Силен, а синтезатор чомусь вирішив артикулювати цю фразу люблячим голосом. — Ти десь бачиш свій планшет?

Розвернувшись на підборах, я втупився в те місце, де раніше залишив свій планшет. Він зник.

— Усе роздруковано. Зроблено близько мільйона резервних копій. Я закинув усе в інфосферу, коли ми ще тільки готувалися сюди телепортуватися, — прорипів Силен.

— Інфосфери не існує, — тільки й спромігся я сказати.

Мартін Силен так реготав, що з ним знову стався напад кашлю.

— Ти не просто тупий, хлопче. Ти безнадійний. А що таке Безодня, як ти гадаєш? Це і є довбана інфосфера довбаного всесвіту, парубче. Я слухав її віками ще до того, як дитина дала мені те причастя з нанотехнічними прибамбасами. Усі письменники та художники, всі творці роблять це, юначе. Слухають Безодню та намагаються розчути думки померлих. Відчути їхній біль. А також біль живих. Художники та святі праведники шукають свою музу лише для того, щоб увійти до Поєднувальної Безодні крізь парадні двері. Енеї це було відомо. І тобі варто про це знати.

— Ви не мали жодного права розповсюджувати мою оповідь, — обурився я. — Вона моя. Це я її написав. Це не частина ваших «Пісень». — Якби я точно знав, якою саме трубкою надходить до нього кисень, я би наступив на неї і стояв би доти, поки деренчання не стихло б.

— Маячня, лайно собаче, — гмикнув Мартін Силен. — А для чого я, по-твоєму, відправив тебе у цю одинадцятирічну відпустку?

— Щоб я врятував Енею, — сказав я.

Поет зайшовся фирканням та кашлем.

— Її не треба було рятувати, Роле. Чорт забирай, з того, що я бачив з ваших пригод, це вона майже весь час рятувала твою нікчемну дупу. Навіть коли рятувальником виступав Ктир, то тільки тому, що дівчинка його приборкала. — Білі очі мумії з відеоокулярами повернулися до полковника Кассада. — Тобто приборкала тебе, ти, колишня та майбутня машино для вбивства.

Я відступив на крок від ліжка й торкнувся одного з біомоніторів, щоби заспокоїтися. Над нашими головами у широкому отворі, на який перетворився дах вежі, збільшувалася куля Старої Землі. Голос Мартіна Силена озвався до мене, наче глузуючи.

— Але ти ще не закінчив свою оповідку, хлопче. «Пісні» ще не дописані.

Я втупився в нього холодним поглядом крізь ті кілька метрів, що нас розділяли:

— Що ви маєте на увазі?

— Ти маєш витягти мене туди, на Землю, де ми зможемо дописати поему, Роле. Удвох.

МИ НЕ МОГЛИ ТЕЛЕПОРТУВАТИСЯ НА СТАРУ ЗЕМЛЮ, БО там не було жодної людини, яку я би міг використати як маяк. Тому ми вирішили задіяти ергів і таким побитом приземлити всю брилу з містом Ендіміон. Для старого поета це був смертельний ризик, але він горлав на нас стулити наші довбані пельки й робити, сто чортів нам у печінку, все, що треба, тож ми послухалися. Секвоя Вічно-зелена впродовж кількох годин оберталася низькою орбітою навколо Старої Землі, чи просто Землі, як вимагав від нас називати планету Мартін Силен. Оптичні прилади, радар, усі інші сенсори свідчили, що перед нами світ, абсолютно позбавлений людей, проте надзвичайно багатий на тварин, птахів, риб, на рослинність, і з атмосферою, вільною від будь-яких забруднень. Я планував сісти в Талієсін-Весті, але крізь телескопи було видно, що всі будівлі зникли. Лишилося тільки пустельне нагір’я, можливо, достоту таке, яким воно було напередодні того дня, коли Землю, як вважалося, мала поглинути чорна діра, спричинена Великою Помилкою’08. Рим, куди повертався другий кібрид Джона Кітса, теж зник. Усі міста, усі споруди, які я пов’язував з експериментами, що ставили тут у реконструйованих декораціях Леви, Тигри та Ведмеді, очевидно, пропали. Хтось стер із лиця Землі міста, автостради та всі ознаки людської цивілізації. Планета пульсувала життям та здоров’ям, чекаючи на наше повернення.

Я стояв коло хвоста корабля Консула на гіперіонському ґрунті в місті, що притулилося серед гілля корабля-дерева, серед старих друзів Енеї. Оголошував про подорож на планету й запитував, хто хоче летіти, а сам думав лише про малий металевий циліндр у тій торбинці, що висіла на плечі отця де Сойї. І тут виступив наперед А. Беттік і відкашлявся.

— Перепрошую, пан-Ендіміоне, я не хотів вас переривати. — Мій друзяка андроїд був збентежений настільки, що, здавалося, навіть почервонів попри синю шкіру. Він так почувався завжди, якщо йому доводилося сперечатися з кимось із людей. — Але пан-Енея надала мені спеціальні інструкції на той випадок, якщо ви повернетесь на Стару Землю, що ви, без сумніву, і збираєтеся зробити.

Ми завмерли в чеканні. Я не чув, щоб Енея давала андроїдові якісь інструкції на «Іґґдрасілі». Але наприкінці там було досить шумно й не дуже спокійно.

А. Беттік знову відкашлявся.

— Пан-Енея обумовила, що під час приземлення, якщо таке відбудеться, корабель повинен пілотувати Кіт Ростін. Крім нього, на планету мають приземлитися чотири персони. Пан-Енея попросила мене вибачитися за неї перед усіма іншими, хто хотів би побачити планету негайно, — проказав він. — Особливо вона хотіла би перепросити своїх дорогих друзів, таких як пан-Рахіль, пан-Тео та інших, хто дуже хоче побачити планету. Пан-Енея попросила мене запевнити всіх і кожного, що ви зможете відвідати планету за два тижні після приземлення, тобто за день перед тим, як корабель-дерево залишить орбіту. А ще вона попросила мене оголосити, що за два стандартних роки... тобто за два земних роки, кожний, хто на той момент вмітиме телепортуватися самостійно, зможе відвідати Стару Землю.

— За два роки? — перепитав я. — А навіщо потрібний такий дворічний карантин?

А. Беттік похитав голомозою головою:

— Мені дуже шкода, пан-Ендіміоне, але пан-Енея цього не пояснювала.

Я виставив перед собою руки долонями вперед.

— Добре, і хто ж має приземлитися? — спитав я.

Якщо мого імені не було би у списку, я все одно полетів би на Землю, хай там що заповідала Енея. Я готовий був за потреби пробиватися на борт кулаками. Або телепортуватися самостійно.

— Ви, сер, — сказав А. Беттік. — Вона особливо наголосила на цьому. І пан-Силен, звісно. Отець де Сойя. І... — андроїд завагався, наче знову відчуваючи замішання.

— Продовжуй, — сказав я, і сказав різкіше, ніж хотів.

— Я, — закінчив андроїд.

— Ти, — повторив я.

За мить я подумав, що так і повинно бути. Андроїд був поряд із нами у наших тривалих мандрах... насправді, був поряд із Енеєю довше, ніж я, через той час-у-борг, що набрався, коли я подорожував наодинці. Крім того, А. Беттік ризикував своїм життям заради неї, заради нас, і втратив руку на Божегаї через пастку Немез, багато років тому. Він був у курсі її вчення, перш ніж Рахіль і Тео... і я... стали її учнями. Звісно, вона хотіла, щоби її друг А. Беттік був присутній, коли жменьку попелу, усе, що залишилося від неї, підхопить і розвіє вітерець Старої Землі. Мені стало соромно, що я висловив своє здивування.

— Вибач, — сказав я. — Звісно, ти маєш піти з нами.

А. Беттік ледь помітно нахилив голову.

— Два тижні, — сказав я решті, особливо тим, на чиїх обличчях розчарування було особливо помітним. — За два тижні ви приєднаєтесь до нас унизу, і ми разом подивимося, які сюрпризи залишили для нас Леви, Тигри та Ведмеді.

Ми стали прощатися зі старими друзями, тамплієрами, Вигнанцями та іншими, бо вони мали покинути територію міста Ендіміон і спостерігати за приземленням зі сходів та платформ корабля-дерева. Рахіль пішла останньою. Я здивувався, коли вона міцно обійняла мене.

— Я сподіваюся, що ти цього вартий, чорт забирай! — проказала вона мені просто у вухо. Я не мав жодного поняття, що має на увазі ця войовнича брюнетка. Вона завжди залишалася для мене загадкою. Як і більшість інших жінок.

— Добре, — сказав я, коли ми піднялися сходами на верхівку вежі, де лежав старий поет.

Угорі над нами я бачив Стару Землю... Землю. Панорама поринула в туман, а потім зникла, бо саме зливалися, посилювалися захисні поля, а потім вони роз’єдналися, рушійні поля запрацювали, і місто відокремилося від корабля. Тамплієри та Вигнанці обладнали тимчасовий пульт управління в кімнаті поета, і без того захаращеній купою медичних приладів, відтак у кімнаті тепер голці ніде було впасти. Втім, коли ерґи намагатимуться посадити величезний шматок скель і трав’янистого ґрунту, разом із містом, вежею, космічним кораблем на парковці, половинкою мосту, що веде в нікуди, на планету, дві третини якої займає вода і де немає ані космопортів, ані диспетчерів, ця кімната годилася так само, як і будь-яка інша. Якщо нам судилося розбитися й загинути, міркував я, незворушне обличчя Кіта Ростіна під каптуром зможе сказати мені про неминучу катастрофу... принаймні за кілька секунд до зіткнення.

Ми навіть незчулися, як увійшли в атмосферу. Тільки висновуючи з того, як поступово змінювався колір неба в отворі над нашими головами з чорного, поцяткованого зорями, на чисту блакить, ми зрозуміли, що успішно пройшли крізь атмосферу. Момент приземлення теж залишився непоміченим. Щойно ми стояли мовчки, в очікуванні, а ось уже Кіт Ростін подивився на нас, відірвавши погляд від дисплеїв і моніторів, щось сказав пошепки в комунікатор своїм дорогоцінним ерґам, відтак повідомив:

— Ми на місці.

— Я забув сказати вам, де нам треба приземлитися, — смикнувся я. Я уявляв собі ту пустелю, де колись стояв Талієсін.

Бо саме це мало бути тим місцем, де Енея почувалася найщасливішою, і де вона, напевне, хотіла, щоби її попіл — хоча я все ще не міг змусити себе повірити, що це справді її попіл — підхопили й розвіяли теплі вітри Аризони.

Кіт Ростін подивився на ліжко, над яким плавав помираючий стариган.

— Я сказав йому, де зробити довбану посадку, — заскрипів голосовий синтезатор. — Там, де я народився. Де я збираюся померти. А тепер ворушіть своїми сраками, ви всі, і викотіть мене звідси, щоби я міг поглянути на небо.

А. Беттік відімкнув Силена від усіх моніторів, залишивши тільки найсуттєвіше реанімаційне обладнання, і розмістив старого поета вкупі з цими приладами на електромагнітній подушці. Поки ми перебували на кораблі-дереві, андроїди й екіпажні клони тамплієрів побудували довгий положистий пандус від верхівки башти й до землі, а також облямували його та брилу зі шматком міста пішохідними доріжками. Спускаючись разом із ліжком старого надвір, на сонечко, я побачив, що під час посадки всі ці конструкції залишилися неушкодженими. Коли ми проминали припаркований поблизу вежі корабель Консула, з динаміка на корпусі корабля почулося:

— До побачення, Мартіне Силен. Мав за честь бути знайомим із вами.

Старезна мумія в ліжку примудрилася підняти кістляву руку й хвацько відсалютувати:

— До зустрічі в пеклі, кораблю!

Ми залишили позаду великий шмат міста, зійшли з пішохідної доріжки та зупинилися, дивлячись на вкриту високою травою рівнину та далекі стрімчасті пагорби. Картина не надто різнилася від вересовищ мого дитинства, хіба що верхівками лісу праворуч від нас. Сила тяжіння, тиск повітря — усе було точнісінько таким, як під час нашого чотирирічного перебування на Землі, от тільки повітря тут було значно вологішим, ніж у пустелі.

— Де ми? — запитав я, не звертаючись до когось особисто.

Кіт Ростін залишився у вежі, і компанію мені наразі складали тільки конаючий поет, андроїд та отець де Сойя. Схоже, був ранок. Весняний, десь у північній півкулі.

— Ми там, де була господа моєї матері, — прошелестів синтезатор Мартіна Силена. — У самісінькому серці Північноамериканського Заповідника.

А. Беттік, який спостерігав за показниками на медичному моніторі, звів очі на нас:

— Гадаю, в добу, що передувала Великій Помилці, це місце звалося Іллінойс, — сказав він. — Центр штату, наскільки я розумію. Я бачу, що прерії повернулися. Оці дерева — берести та каштани — зникли в двадцять першому сторіччі, якщо я не помиляюся. Ріка за тими пагорбами тече у південно-західному напрямку і впадає у Міссісіпі. Мені здається, ви... гм-м... пройшли частиною цієї ріки, пан-Ендіміоне.

— Егеж, — погодився я, пригадуючи іграшковий каяк, а також наше прощання в Ганнібалі і перший поцілунок Енеї.

Ми чекали на щось. Сонце підіймалося небосхилом. Вітер ворушив траву. Десь серед дерев голосно скрикнула пташка, протестуючи так, як уміють тільки птахи. Я глянув на Мартіна Силена.

— Хлопче, — сказав синтезатор голосом старого поета, — якщо ти сподіваєшся, що зараз я вчасно помру, щоби ти не отримав сонячні опіки, йди в сраку і навіть не мрій про це. Може, я й тримаюся на соломинці, але це цупка й перевірена часом соломинка.

Я посміхнувся і торкнувся плеча старого.

— Хлопче, — прошепотів старий.

— Слухаю, сер, — відповів я.

— Ти мені колись давно казав про свою бабу... бабусю, як ти її називаєш... наче вона змусила тебе зубрити напам’ять «Пісні», поки вони тобі вухами почали литися.

— Було таке, сер.

— Ти можеш пригадати ті рядки, що я написав про це місце... про те, яким воно було за моїх часів?

— Спробую, — сказав я і заплющив очі. Була в мене спокуса торкнутися Безодні, відшукати ті уроки голосом бабусі замість силуватися пригадати, але я не став спрощувати собі задачу. Я пригадав ті мнемонічні прийоми, яким навчала мене бабуся, і в пам’яті моїй почала спливати строфа за строфою. Я стояв із склепленими повіками і промовляв строфи, які міг пригадати:

Я зупинився. Наступна частина була взагалі така, що мізки шкереберть. Ніколи я не був у захваті від цих штучно-ліричних розділів «Пісень»; особисто мені завжди більше імпонували батальні сцени.

Декламуючи, я торкався плеча старого, відтак відчув, як це плече розслабилося, коли я замовк. Я розплющив очі, гадаючи, що зараз побачу на ліжку мертвого старого.

Мартін Силен вишкірився до мене фірмовою посмішкою сатира.

— Непогано, непогано, — просичав він. — Непогано для вахлака. — Він розвернув свої відеоокуляри в той бік, де стояли андроїд та священик. — Розумієте тепер, чому я обрав цього хлопця, щоби він завершив для мене мої «Пісні»? Нічого, крім лайна, він створити не здатний, але має пам’ять, наче у того слона.

Я хотів було запитати, що таке слон, коли раптом випадково подивився на А. Беттіка. І на мить, після стількох років знайомства з добрягою-андроїдом, уперше по-справжньому побачив його. У мене відвисла щелепа.

— Що таке? — стривожився отець де Сойя. Може, він подумав, що у мене серцевий напад.

— Ти, — звернувся я до А. Беттіка. — Ти — Споглядач.

— Так, — відповів андроїд.

— Ти один із них... від них... від Левів, Тигрів і Ведмедів.

Священик переводив погляд то на А. Беттіка, то на старого на ліжку, що шкірився від вуха до вуха, то знову на мене.

— Ця метафора пан-Енеї завжди здавалася мені не дуже вдалою, — лагідно зауважив А. Беттік. — Я ніколи не бачив живих лева, тигра чи ведмедя, але наскільки я розумію, це були досить люті істоти... а лють є абсолютно чужою для тієї раси, до якої я належу.

— Ти багато сторіч тому прибрав вигляд андроїда, — продовжував я, не відводячи від нього очей. Тепер я зрозумів усе, і відчував своє прозріння так гостро й боляче, наче мене хтось гепнув по голові. — Ти був присутній при всіх головних подіях... Розквіт Гегемонії, відкриття Гробниць часу на Гіперіоні, Падіння порталів... Боже милосердний, та ти ж був присутній і при останній прощі до Ктиря!

А. Беттік легенько нахилив свою голомозу голову.

— Якщо берешся спостерігати, пан-Ендіміоне, то повинен знаходитися в тому місці, де є, що спостерігати.

Я нахилився над Мартіном Силеном, готовий трусити його, щоби він, якщо вже помер, ожив і відповів мені. — Ви знали про це, хіба ні?

— Не знав, поки він не вирушив разом із тобою, Роле, — відказав старий поет. — А потім я прочитав крізь Безодню твою розповідь, і збагнув...

Я відступив на два кроки назад, рухаючись у м’якій, високій траві.

— Яким же я був телепнем! — вимовив я. — Я не розумів нічого. Наче останній дурень.

— Ні, — заперечив отець де Сойя. — Просто ви були закохані.

Я посунув на А. Беттіка, здавалося, готовий задушити його, якщо він не відповість негайно та відверто. Може, й задушив би.

— Ти батько, — сказав я. — Ти брехав, наче не знаєш, куди зникала Енея майже на два роки. Ти батько дитини... наступного месії.

— Ні, — спокійно заперечив андроїд. Не андроїд, Спостерігач. Однорукий Спостерігач, друг, котрий ризикував для нас життям з десяток разів, не менше. — Ні, — повторив він. — Я не чоловік Енеї. Я не батько дитини.

— Будь ласка, — сказав я, і руки у мене трусилися, — не бреши мені. — Але я вже розумів, що він не бреше. Він ніколи не брехав.

А. Беттік подивився мені в очі.

— Я не батько, — сказав він. — Зараз батька взагалі немає. Іншого месії ніколи не було. Дитини нема.

Мертві. Вони обоє мертві... її дитина, її чоловік... хай ким чи чим він був... І Енея мертва. Моя мила дівчинка. Моя кохана дівчинка. Нічого не лишилося. Попіл. Чомусь, навіть вирішивши будь-що відшукати дитину, умовити Спостерігача дозволити мені бути дитині охоронцем та другом, а потім учнем, як я був учнем Енеї, навіть відродивши у собі надію й озброївшись метою для того, щоби звільнитися з котячої коробки Шредінґера, десь у глибині свого серця я весь час знав, що у всесвіті нема дитини моєї коханої... Музику цієї душі я би почув у Безодні. Потужну, наче фуга Баха... Нема дитини. Лише попіл.

Тепер я повернувся до отця де Сойї, готовий торкнутися циліндра з прахом Енеї, готовий відчути холодну сталь під пальцями і визнати тієї миті, що Енея пішла назавжди. Я сам піду відшукувати місце, де розвію її попіл. Якщо доведеться, пішки здолаю шлях від Іллінойсу до Аризони. Можливо, хай це буде Ганнібал... там, де ми вперше поцілувалися.

— Де урна? — вимовив я хрипко.

— Я не взяв її з собою, — відповів священик.

— Де вона? — Я не відчував люті, а тільки страшенну втому. — Я повернуся до вежі і візьму її.

Отець Федеріко де Сойя глибоко зітхнув і похитав головою.

— Я залишив її на кораблі-дереві, Роле. Не забув. Навмисно залишив.

Я втупився на нього, радше спантеличений, ніж сердитий. Тоді я зрозумів, що він, і А. Беттік також, і навіть старий поет на своєму ліжку, усі повернули голови й дивляться на пагорби над рікою.

Наче тінь від хмаринки ковзнула травою... а потім усе навкруги осяяв над’яскравий промінь. Дві постаті на пагорбі впродовж довгої секунди залишалися нерухомими, а тоді менша з них зрушила з місця, прямуючи до нас швидким кроком, щоби за мить зірватися на біг.

Вищу на зріст постать легко було впізнати навіть на такій відстані — неможливо було не помітити, як виблискує сонце на хромованому панцирі, як світяться червоним очі, як мерехтять шипи, зубці та пальці-леза. Але мені ніколи було роздивлятися Ктиря, що стояв, наче вкопаний. Він зробив свою справу. Він телепортував себе і ще одну людину в часі так легко, як я навчився телепортуватися в просторі.

Енея пробігла останні тридцять метрів. Вона виглядала молодшою, не такою виснаженою тривогами та подіями, і волосся її, недбало схоплене на потилиці, здавалося геть білявим під ясним сонцем. Вона й була молодшою, зрозумів я, не в змозі поворухнутися, тільки дивлячись, як вона мчить від пагорбів до нашого невеличкого товариства. Їй було двадцять, вона була лише на чотири роки старша за ту дівчинку, яку я залишив на причалі в Ганнібалі, і на три роки молодша від тієї Енеї, яку я бачив востаннє.

Енея цьомкнула А. Беттіка, обійняла отця де Сойю, нахилилася над ліжком, щоби ніжно поцілувати старого, а тоді повернулася до мене.

Я все ще стояв скам’янілий.

Енея наблизилася до мене, піднялася навшпиньки, як вона завжди робила, коли хотіла поцілувати мене в щоку.

Натомість вона легенько поцілувала мене в губи.

— Мені шкода, Роле, — прошепотіла вона. — Мені шкода, що це було так важко для тебе. Для всіх.

Так важко для мене. Вона стояла тут, передбачаючи в усіх подробицях тортури, що чекають на неї в Замку Святого Ангела, знаючи, як кружлятиме стерв’ятниками зграя Немез навколо її оголеного тіла, прозираючи омахи полум’я, що зімкнуться над її головою...

Вона знову торкнулася моєї щоки.

— Роле, коханий. Я тут. Це я. Рік, одинадцять місяців, один тиждень та шість годин я буду з тобою. І я ніколи більше не згадаю про час. У нас попереду безкінечність. Ми завжди будемо разом. І наша дитина буде з тобою.

Наша дитина. Не месія, народжений тому, що так треба. Не дитина якогось Спостерігача. Наша дитина. Наша людська дитина, яка помиляється, набиває собі ґулі, плаче й сміється.

— Роле? — спиталася Енея, торкаючись моєї щоки загрубілими від праці пальцями.

— Привіт, мала, — сказав я і пригорнув її до себе.

35

Мартін Силен помер наступного дня, за кілька годин після того, як ми з Енеєю взяли шлюб. Вінчав нас, звичайно ж, отець де Сойя, і він же пізніше, коли сонце почало ховатися за обрій, відправив заупокійну службу. Священик втішався, що не забув прихопити із собою облачення та молитовник.

Ми поховали старого поета на одному з трав’янистих пагорбів над рікою, обравши той, звідки відкривається найкращий вид на прерію та далекі ліси. Наскільки ми зрозуміли, будинок матері Мартіна Силена колись стояв неподалік. Ми з А. Беттіком та Енеєю викопали глибоку яму, бо місцевість повнилася звіриною і вночі ми чули вовче виття, а потім понаносили на пагорб купу величеньких каменюк і завалили ними могилу. На одному з каменів, покладеному в головах покійного як надгробок, Енея викарбувала дати народження та смерті старого поета — до повного тисячоліття не вистачило лише чотирьох місяців, — його ім’я, а на вільному місці, що залишалося внизу, додала тільки: «НАШ ПОЕТ».

Ктир увесь цей час стояв серед високої трави на тому ж пагорбі, де він з’явився разом із Енеєю. Він не поворухнувся ні тоді, коли відбувалася наша шлюбна церемонія, ні тоді, коли чудової вечірньої години відійшов старий поет, ані під час похорону у променях призахідного сонця, хоч ми й опускали Мартіна Силена в домовину не далі, ніж за двадцять метрів від того місця, де він стовбичив, наче вартовий, виблискуючи сріблястими вістрями та їжачись шпичаками. Але коли ми пішли геть від могили, Ктир тихо посунув вперед, поки не опинився просто над нею і став, схиливши голову, зронивши чотири руки вздовж тулуба, і багряне світло, що догоряло на небокраї, віддзеркалювалося у полірованому панцирі та рубінових очах. І так він і заціпенів ізнов.

Отець де Сойя та Кіт Ростін наполягали, щоби ми залишилися ще на одну ніч в одній із кімнат вежі, але ми з Енеєю мали інші плани. Ми прихопили дещо з табірного знаряддя з корабля Консула — надувний пліт, мисливську гвинтівку, купу їжі в бляшанках на той випадок, якщо полювання не буде вдалим, і примудрилися запакувати все це у два величезні заплічні тюки. Тепер ми стояли на краю міської брили і вдивлялись у світ, що лежав перед нами, сповнений присмерків, трави, дерев та неба, яке помалу темніло. Викладена з каміння пірамідка над могилою старого поета вже ледве вгадувалась у густих сутінках.

— Незабаром геть поночіє, — сполохано проказав отець де Сойя.

— Ми маємо ліхтар, — посміхнулася Енея.

— Тут є дикі тварини, — невгавав священик. — Усі чули виття минулої ночі... Тільки Богу відомо, які хижаки никають навколо.

— Це Земля, — відповів я. — З цією гвинтівкою я впораюся з будь-ким, якщо він не більший за гризлі.

— А якщо тут насправді водяться гризлі? — стояв на своєму священик. — Крім того, ви тут просто загубитеся. Тут нема доріг чи міст. Немає мостів. Як ви переправлятиметеся через ріки?

— Федеріко, — сказала Енея, рішуче, але м’яко опускаючи руку на плече священика. — Це наша перша шлюбна ніч.

— Так, — знітився священик. Він легенько обійняв її, потиснув мені руку й відступився.

— Дозвольте мені виступити з однією пропозицією, — соромлячись, промовив А. Беттік.

Я саме прилаштовував мисливський ніж у піхвах собі на пояс, але, почувши ці слова, підвів голову:

— Чи ти, бува, не хочеш нам розповісти, що ви, хлопці з того берега Безодні, приготували для Землі на наступні роки? — поцікавився я. — Чи, може, хочеш остаточно попрощатися з людською расою в нашій особі?

Андроїд знітився ще більше.

— А... ні... — пробурмотів він. — Власне, пропозиція лежить радше у плані невеличкого весільного подарунка.

Він вручив нам обом шкіряний футляр.

Я впізнав його відразу. І Енея теж. Опустившись навколішки, ми розчохлили килим-літун і розгорнули його на траві.

Він спрацював з першого дотику, зависнувши за метр над землею. Ми закинули на нього свою поклажу, закріпивши її як слід, поклали рушницю так, щоби була напохваті, і на килимі ще лишилося достатньо місця для нас — якщо я сяду, схрестивши ноги, а Енея вмоститься попереду, притиснувшись до мене.

— Ось він і переноситиме нас через ріки, рятуватиме від хижих тварин, — сказала Енея. Але сьогодні ми далеко не полетимо. Станемо табором на тому березі, щойно будемо за межею чутності.

— За межею чутності? — скинувся єзуїт. — Але навіщо зупинятися там, де ми не зможемо вас почути? А якщо ви кликатимете на допомогу, а ми... ой... ну, так... — Він зашарівся.

Енея міцно обійняла його. Кіту Ростіну вона потисла руку й сказала:

— Прошу вас повідомити Рахіль та інших друзів, що за два тижні вони можуть, за бажанням, телепортуватися сюди або приземлитися на кораблі Консула. Ми зустрінемося біля могили дядечка Мартіна, пополудні. Усі можуть залишатися на планеті, поки не сяде сонце. За два роки будь-хто інший, хто оволодіє телепортацією, також зможе відвідати Землю і на все тут досхочу надивитися. Але перебуватиме тут кожний тільки місяць, не довше. І хай усі запам’ятають, що тут не можна зводити постійних споруд. Ані будинків, ані міст, ані автострад, ані парканів. І зачекати два роки... — Вона широко посміхнулася мені. — Деякий час тому ми з Левами, Тиграми та Ведмедями розробили певні цікаві плани щодо цієї планети. Але впродовж наступних двох років Земля належить нам... Ролу та мені. Тому дуже прошу вас, Істинний Голосе Дерева, коли повертатиметесь на свій корабель, будь ласка, встановіть великий знак «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», домовились?

— Зробимо, — відказав тамплієр. Він попрямував до вежі готувати своїх ергів до старту.

Ми всілися на килим. Я обхопив Енею руками. Я не збирався нікуди відпускати її від себе. Один земний рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин можуть бути вічністю, якщо ви цього бажаєте. І один день може. І одна година.

Отець де Сойя благословив нас і запитав:

— Чи можу я щось зробити для вас наступними місяцями? Може, надіслати вам сюди, на Стару Землю, якийсь провіант?

Я похитав головою.

— Дякуємо, отче, але нічого не треба. У нас є все для таборування, аптечка з корабля, надувний пліт і ця рушниця. Адже недарма я ходив провідником у мисливців на Гіперіоні.

— Є одна річ, про яку я хотіла би попросити, — промовила Енея, і я помітив, що кутики губ у неї легенько смикнулися, а це завжди було знаком, що вона замислила якийсь розіграш.

— Все, що завгодно, — відізвався де Сойя.

— Чи не могли би ви повернутися сюди за рік чи біля того? — сказала вона. — Мені може знадобитися добра акушерка. А у вас буде час трохи підчитати літератури з цього питання.

Отець де Сойя аж спаленів, хотів було щось сказати, відтак передумав і лише похмуро кивнув.

Енея розсміялася й торкнулася його руки.

— Жартую, — сказала вона. — Дорджі Памо та Дем Лоа вже погодилися телепортуватися сюди, якщо виникне потреба. — Вона озирнулася на мене. — А потреба виникне.

Отець де Сойя видихнув з полегшенням, поклав міцну руку на голову Енеї в останньому благословенні і повільно пішов уздовж міських руїн, а тоді почав підійматися пандусом до вежі. Ми дивилися, як його поглинають сутінки.

— А що станеться з його Церквою? — стиха запитав я в Енеї.

Вона схилила голову набік.

— Що б не сталося, тепер вона має шанс воскреснути... віднайти свою душу. — Вона посміхнулася до мене, дивлячись через плече. — І ми маємо такий шанс.

Я відчув, що серце у мене гупає, але не міг не запитати.

— Мала! — покликав я.

Енея подивилася на мене знизу догори, притиснувшись щокою до моїх грудей.

— Хлопчик чи дівчинка? — запитав я. — Я ніколи не питав про це.

— Що? — перепитала збентежена Енея.

— Ну те, через що тобі знадобляться Свиня-Громовержиця та Дем Лоа за рік чи близько того... — хрипко сказав я. — Це буде хлопчик чи дівчинка?

— Ось ти про що, — зрозуміла мене Енея. Вона знову сіла рівненько, дивлячись просто перед собою, і її голова зручно вмостилася мені під підборіддям. Коли вона заговорила, я відчував її слова, вони проймали мене до кісток. — Я не знаю, Роле. Правда, не знаю. До цієї частини свого життя я завжди намагалася не зазирати. Все, що трапиться далі з нами, буде для мене новиною. Так, з інших видінь я знаю, що у нас народиться здорова дитина... а ще я знаю, що залишити її... і тебе... буде для мене найважчим з випробувань... значно важчим, ніж дозволити спіймати себе в Соборі Святого Петра і датися в руки інквізиторам. Я бачила мигцем нас двох, у моєму майбутньому і твоєму минулому, на Тянь-Шані, бачила, як я страждаю, що не можу розповісти тобі нічого з того, що відбувається зараз... але я знаю й те, що втішатимуся тим, що дитина залишиться з тобою, що ти роститимеш нашого сина чи нашу доньку. І я знаю, що ти ніколи не дозволиш дитині забути, ким я була і як любила вас обох.

Вона глибоко зітхнула.

— А от щодо того, хлопчик це буде чи дівчинка і яке ім’я ми дамо своїй дитині... я про це нічого не знаю, коханий. Я вирішила не заглядати в цей час, наш час, а просто прожити його разом із тобою, прожити кожний день. Я така ж сліпа щодо цього майбутнього, як і ти.

Я ще міцніше притиснув її до себе.

Пролунав сконфужений кашель, ми озирнулися, і до нас дійшло, що А. Беттік і надалі стоїть поруч із килимом-літуном.

— Старий друже, — промовила Енея, узявши його за руку, а я продовжував міцно тримати її. — Що ти хотів нам сказати?

Андроїд завагався, але все ж таки наважився сказати:

— Ви колись читали сонет вашого батька, який зветься «Гомеру», пан-Енеє?

Кохана замислилася, наморщивши лоба, а відтак зізналася:

— Мабуть, читала, але я його не пам’ятаю.

— Мені здається, деякі рядки цього сонета мають певний стосунок до запитання пан-Ендіміона щодо майбутнього Церкви отця де Сойї, — сказав синьошкірий чоловік. — А також і до інших речей. Можна?

— Прошу, — сказала Енея.

З того, як напружується кожний м’яз її спини, притиснутої до моїх грудей, як щільно лежить її долоня на моєму стегні, я відчував, що вона, як і я, не може дочекатися, коли ми нарешті полетимо звідси і знайдемо місце, щоб усамітнитися. І я сподівався, що андроїд не цитуватиме вірші довго. Він проказав:

— Дякую, — сказала йому Енея. — Дякую, дорогий друже. — Вона звільнилася з кільця моїх рук настільки, щоби поцілувати андроїда востаннє.

— Агов! — покликав я, наче забута всіма дитинка.

І тоді вона поцілувала мене довгим цілунком. Набагато довшим і емоційнішим.

Останній помах рук на прощання, і я смикнув за пілотні нитки, і килим, якому було вже не одне сторіччя, шугнув у повітря, піднявшись на п’ятдесят метрів, востаннє проплив над плитою з мандрівним містом та кам’яною вежею, зробив коло над космічним кораблем Консула і поніс нас на захід. Знову орієнтуючись на Полярну зірку як на дороговказ і спокійно обмірковуючи переваги високого пагорба для ночівлі за кілька кілометрів від нас, ми пролетіли над могилою старого поета, де Ктир продовжував стояти в мовчазному караулі, перетнули ріку, де водоверті та брижі відбивали останні червоні промені, а тоді, набравши висоту, просто сиділи й дивилися на пишні луки та вабні ліси нашої нової царини, нашого одвічного світу... Озирали наш новий світ... наш первісний, і майбутній, і найпрекрасніший серед усіх прекрасних світів світ.