Схід Ендіміона

15

Я разом з А. Беттіком, Джіґме Норбу та Джордже Тцаронґом вештаюся ринковою площею, що притулилася на гірському уступі хребта Пхарі. Саме тут я чую новину, що кораблі та військові Пакса дісталися і Тянь-Шаню — планети, яку ще називають Небесними горами.

— Треба повідомити Енею, — кажу я. Поруч із нами, над нами й під нами тисячотонні риштовання розгойдуються та потріскують під вагою народу, що купує, продає, вимінює, завзято торгується та сміється. Мало хто в юрбі встиг почути про прибуття Пакса. Ще менше тут таких, хто зрозуміє загрозу, коли про це почує. Звістку приніс монах на ім’я Чім Дін, який щойно повернувся зі столиці, з Потали, де він учителює в Зимовому Палаці Далай-лами[94]. Крім того, Чім Дін своє дозвілля присвячує ще й зведенню бамбукових підмостків у Сюанькун-Си, «Завислому У Повітрі Храмі», який будують за проектом Енеї, і нам пощастило зустріти його на ринку Пхарі — він завітав сюди по дорозі до Храму. Таким чином, ми одними з перших почули новину про прибуття Пакса, звісно, якщо не брати до уваги двір Далай-лами.

— П’ять кораблів, — розповів нам Чім Дін. — Кілька десятків християн. Половина з них — воїни, в червоному та чорному. Половина з решти — місіонери, в чорному з голови до п’ят. Вони винайняли стару ґомпу школи червонокапелюшників[95] на березі Ран-Цзо, Видрового озера, неподалік Фалоса Шиви[96]. Освятили частину ґомпи й влаштували там каплицю на честь свого триєдиного Бога. Далай-лама не дозволить їм літати на своїх машинах або переходити південний кордон Серединного Царства, але він уже дозволив їм вільно пересуватися в місцевості, де вони перебувають.

— Треба повідомити Енею, — знову кажу я А. Беттікові, присуваючись до нього, щоби він розчув мене за базарним гамором.

— Треба повідомити всіх у Йо-Кунґу, — каже андроїд. Він повертається до Джордже та Джіґме й каже їм самим докупити все, що треба, і не забути домовитися з носіями, щоби доставили закуплені троси та бамбук-бонсай для будівництва, відтак закидає на спину свій важезний рюкзак, підтягує альпіністське спорядження й киває мені.

Я чіпляю на плечі важкий заплічник і прямую до виходу з ринку, а тоді до драбини, що веде вниз — з рівня хідників на рівень канатної дороги.

— Високим Шляхом буде швидше, ніж Пішим, як гадаєш?

Блакитношкірий чоловік киває. Я мав певні сумніви, чи пропонувати повертатися Високим Шляхом, адже А. Беттікові не так просто впоратися на канатці та на спусковій трасі з однією рукою. Коли я знову зустрівся зі старими друзями, то був здивований, що він не присобачив собі металевий крюк чи щось таке, а так і залишився з гладенькою куксою між ліктем та зап’ястком лівої руки. Але незабаром я побачив, як майстерно він управляється зі шкіряними ремінцями, припасованими таким чином, щоби замінити йому відсутні пальці.

— Так, пан-Ендіміоне, — відказує він. — Звісно, Високим Шляхом буде значно скоріше, ви праві. Хіба що ви захочете надіслати повідомлення з одним із планеристів.

Я поглянув на нього, щоби пересвідчитися, що він не жартує. Планеристи — це окрема каста. І вони всі божевільні. Вони злітають на своїх парапланах з високих точок, ловлять попутні потоки повітря над гірськими стінами, долають відкриті простори між гребенями та піками, де не можна навісити мости або канатні дороги, вони розмовляють із птахами, вони слідкують за висхідними потоками теплого повітря так, наче від того залежить їхнє життя... бо їхнє життя, дійсно, залежить від повітряних потоків. У горах немає рівних ділянок, де планерист може сісти, якщо підступний вітер змінить напрямок або підвісна система вийде з ладу. Вимушена посадка на гірському хребті майже завжди закінчується смертю пілота. Варто йому хоч трохи помилитися, оцінюючи вітер, висхідні та спадні потоки повітря чи потік, створюваний його парапланом, і він винесе собі смертний вирок. Ось чому планеристи тримаються осторонь від інших, мають свій таємний культ і заламують неймовірну ціну за те, щоби доставити комусь запрошення від Далай-лами до його столиці, Потали, або за те, щоби виконати політ із молитовними прапорами[97] під час буддійських свят, або передати термінові вказівки від торгівця його домашнім, щоби він міг обійти конкурентів. А ще, як пліткують, вони можуть перелетіти на східний пік Тянь-Шаню, упродовж місяців відрізаний від решти планети стокілометровою прірвою, наповненою вбивчими хмарами.

— Не думаю, що нам варто довіряти цю новину планеристові, — відповідаю я.

А. Беттік киває.

— Так, пан-Ендіміоне, але тут, на ринку, є параплани в продажу. В наметі Гільдії планеристів. Ми можемо купити дві штуки і повернутися найкоротшим шляхом. Вони дуже дорогі, але ми можемо продати кілька вівцекіз.

Я ніколи не знаю, коли мій приятель андроїд жартує, а коли — ні. Пригадую, як востаннє літав під крилом пароплана, і мене ледь не пересмикує.

— А ти колись літав із парапланом на цій планеті? — питаю я.

— Ні, пан-Ендіміоне.

— А на будь-якій іншій?

— Ні, пан-Ендіміоне.

— Як ти гадаєш, які в нас шанси долетіти? — питаю я.

— Один до десяти, — відгукується він, не вагаючись.

— А які наші шанси на канатці та швидкісній трасі? — питаю я.

— Якщо спускатимемося засвітла — дев’ять до десяти, — каже він. — Якщо до темряви не встигнемо пройти ковзанку — шанси знизяться.

— Тоді гайда на канатку та ковзанку, — кажу я.

МИ СТОЇМО В КОРОТКОМУ ХВОСТІ БАЖАЮЧИХ ПОКИНУТИ РИНОК канатною дорогою, і настає наша черга ступити на майданчик. Ця плетена з бамбука платформа висить десь двадцятьма метрами нижче за найнижчі помости ринку і виступає над прірвою приблизно метрів на п’ять далі, ніж усі інші конструкції. Під нашими ногами нема нічого, крім кілометрів порожнечі, а низ безодні висланий незмінним морем хмар, що розбивається об гребені прямовисних гір, так наче білий приплив скипає навколо кам’яних хвилерізів. Я знаю, що під цими хмарами, ще на кілометри нижче, клубочаться отруйні гази та здіймаються й опадають хвилі кислотного моря, що вкриває всю цю планету, крім її верхогір’я.

Кондуктор жестом запрошує нас, і ми з А. Беттіком одночасно робимо крок на майданчик. З майданчика виходять канати, біжать вниз і вперед, через безодню, створюючи чорне павутиння, і воно тягнеться, куди сягає око, і ще далі, де і зникає. Найближчий вузол канатної дороги знаходиться за півтора кілометра на північ, на вузькому скельному зубці, який виступає з білого сяйва Джомолхарі, «Королеви Снігів», але наш шлях лежить на схід, над широкою прогалиною між гірськими хребтами, і наша наступна станція чекає на нас за двадцять кілометрів з гаком. Канат, який тягнеться вниз і на схід, здається, закінчується просто посеред повітря, розчиняється в ньому, мішаючись із вечоровими відблисками від далекої скельної стіни. А наша кінцева станція лежить за тридцять п’ять кілометрів на північний схід. Якби ми вирушили пішки, то мусили би прямувати на північ, уздовж хребта Пхарі, а потім пройти перевал, користуючись складною системою мостиків та хідників, заразом витративши на дорогу біля шести годин. Подорожувати канаткою та ковзанкою вдвічі швидше, але вже вечоріє, і ковзанка може бути дуже небезпечною. Я кидаю погляд на низьке сонце, укотре сумніваючись в обачності свого плану.

— Готові? — гаркає кондуктор, темношкірий коротун у брудній строкатій чубі[98]. Він жує коріння беселя і саме розвертається сплюнути в прірву, коли ми зупиняємося біля каната, до якого маємо пристебнутися.

— Готові, — відгукуємося ми з А. Беттіком в унісон.

— Тримайте дистанцію, — рявкає кондуктор і робить мені жест вирушати першому.

Я розпутую всі стропи на «обв’язці» — системі лямок та поясів, яка має охопити все моє тіло, намацую стропи над головою, а ще блок із двома роликами, застібаю карабін на опорному канаті, пропускаю страхувальний канат крізь другий карабін вузлом «стремено», для гальмування тертям, застібаю на каретці найкращий трапецієподібний карабін, а тоді пропускаю страховку крізь два перші карабіни, водночас вив’язуючи вузол «прусик», і насамкінець пропускаю страхувальний канат під обв’язку у себе на грудях. На все це у мене йде менше хвилини. Піднявши обидві руки, я хапаюся за кільця на каретці, повисаю на них усією вагою, перевіряючи блок і затискувачі. Начебто все тримається.

Кондуктор нахиляється і професійним оком теж перевіряє карабіни та страхувальні кільця. Він проганяє блок канатом на метр вперед і назад, щоби переконатися, що підшипники не затираються у своїх корпусах. І, нарешті, він навалюється всією своєю вагою мені на плечі, на обв’язку, висне на мені, наче ще один рюкзак, а тоді відпускає, щоби перевірити, що кільця й канати витримають. Я певний, що йому наплювати, що станеться зі мною, але якщо блок застрягне десь посеред двадцятикілометрової траси, яка зникає в далечині, тоді саме йому доведеться розбиратися з цим неподобством, розхитуючись над багатокілометровою прірвою на дощечці-сидінні чи звисаючи над нею на стропах. На його погляд, зі спорядженням усе в порядку.

— Пішов, — каже він і плескає мене по плечі.

Я стрибаю у порожнечу, пересунувши вище свій роздутий рюкзак. Лямки натягуються, канати провисають, підшипники на блоці тихенько гудуть, і, відпустивши гальмо, яке я утримував великими пальцями обох рук, починаю рухатися швидше. Ще кілька секунд — і я вже несусь канатом униз. Я підіймаю ноги, вмощуючись у стропах в позі, що вже стала для мене природною за останні три місяці. Мета нашої подорожі — хребет Куньлунь горить, наче ватра, серед сутінкових тіней, що помалу наповнюють прірву піді мною і сповзають стіною хребта Пхарі позаду.

Я відчуваю, що натяг канату дещо змінився і він легенько задзвенів — це А. Беттік починає свій спуск услід за мною. Озирнувшись, я бачу, як він полишає платформу, майстерно витягнувши ноги, а тіло його під еластичними стропами похитується, наче поплавець. Я помічаю, що він прив’язав шкіряний пасок, який іде від його кукси, до гальмівної системи блока. А. Беттік махає мені, і я махаю йому у відповідь, розвертаючись, щоб уважно подивитися на канат, що з виттям несеться повз мене. Щось не так? Інколи птахи сідають на канат відпочити. Інколи на канаті намерзає бурулька або перетирається якесь волокно. Інколи, хоч і дуже рідко, можна побачити застопорений блок — хтось потрапив в аварію або перерізав стропи з причини, зрозумілої лише для нього. І геть рідко, але трапляється, що хтось, найімовірніше, психопат, приладжує на канаті сюрприз для того, хто мчить канаткою вслід — мотузку впоперек траси чи пружинний самостріл. За такий злочин карають смертю — скидають з найвищої платформи Потали або Йо-Кунґу, але від цього не легше тому, хто наражається на такі сюрпризи.

Проте наразі все спокійно, і я сковзаю собі над порожнечею, підвішений під ультралегким канатом. Тишу порушує тільки тихе гудіння блока підвішування, коли я трохи пригальмовую, та легенький свист повітря. Сонце ще кидає на нас своє проміння, на цій планеті наразі кінець весни, але тут, на висоті понад вісім тисяч метрів, завжди прохолодно. Дихається тут легко. Кожного дня на планеті Тянь-Шань я дякую місцевим богам, що вони подбали про те, аби атмосфера на такій висоті була багата на кисень, навіть попри те, що гравітація тут становить 0,954 від нормальної. Під моїми ногами, на глибині кілька кілометрів, кучерявляться хмари, а я уявляю океан, що вирує під ними, уявляю собі жахливий тиск, фосгенові бурі й урагани вуглекислого газу. На Тянь-Шані немає суходолу — лише в’язкий океан та незчисленні гірські піки та пасма гір, що здіймаються на тисячі метрів, назустріч кисню та яскравому, майже як на Гіперіоні, сонячному світлу.

Спогади обсідають мене. Перед моїми очима постає панорама іншого хмаровиння, бачена кілька місяців тому. Я пригадую свій перший день на кораблі, ще до того, як ми дісталися точки переміщення. Автохірург турбувався моєю зламаною ногою та гарячкою, а я тим часом звернувся до корабля:

— Не збагну, яким чином я пройшов крізь останній портал, щоби потрапити сюди? Останнє, що я пам’ятаю, — це гігантська...

Замість відповіді корабель запустив голо, зняте камерою одного з буїв, які він тримав на поверхні ріки, лежачи на дні згідно з нашим наказом. Зображення було відредаговане, бо саме йшов дощ і видимість була погана. Я бачив арку порталу, що жевріла зеленим, бачив верхівки дерев, розгойдувані вітром. Раптом з арки порталу виткнулося щупальце, довше за наш корабель. Воно тримало крихітний каяк, обплутаний продірявленою тканиною, що раніше була парасейлом. Граційно, повільно щупальце вигнулося, і парасейл, каяк та крихітна недвижна постать у кокпіті ковзнули — насправді ж, пурхнули — на сотню метрів вниз і зникли в бентежному гіллі.

— Чому ти не прийшов по мене просто тоді? — запитав я, не приховуючи роздратування. Нога в мене ще боліла. — Навіщо було чекати цілісіньку ніч, поки я бовтався там під дощем?! Я міг померти.

— Я не отримував інструкцій доправити вас на борт після вашого повернення, — промовив корабель голосом самовпевненого ідіота-академіка. — Можливо, у вас були якісь важливі справи, що не терплять втручання. Якби ви не подали звістку про себе ще кілька днів, я послав би до джунглів повзучого дрона-розвідника, аби дізнатися про ваш стан.

Я висловив свою думку щодо логіки корабля.

— Дуже дивне місце призначення, — зауважив корабель. — Хоч я й маю певні органічні елементи, вбудовані в мою конструкцію, а моя пам’ять має компоненти ДНК у своєму складі, я, строго кажучи, не є біологічним організмом. У мене немає системи травлення. Отже, немає потреби й у випорожненні, якщо не брати до уваги вихлипні гази. Тобто ануса я не маю — ні в буквальному, ні в переносному сенсі. Тому не можу збагнути, яким чином я міг би виконати ваше побажання й засунути...

— Стули пельку, — сказав я.

СПУСК КАНАТОМ ТРИВАЄ МЕНШЕ П’ЯТНАДЦЯТИ ХВИЛИН. Я починаю плавно гальмувати при наближенні до хребта Куньлунь. Останні кількасот метрів моя тінь, і А. Беттікова також, лягають на прямовисну стіну скель попереду, жовтогарячу в низькому сонячному промінні. Наче дві ляльки з театру тіней, ми розмахуємо кінцівками, смикаючи за кільця на стропах, щоби загальмувати, витягуючи ноги, та сплигнути на уступ, що наближається. Рівне гудіння переходить у голосний скрегіт — це я щосили гальмую перед шестиметровою кам’яною брилою, скеля позаду якої оббита хутром вівцекози. Хутро від негоди побуріло й витерлося.

Я вислизаю зі строп, зістрибую за три метри до стіни, приземляюся на брилу й відстібуюся від канатів, опорного й страхувального, зі швидкістю, що досягається практикою. А. Беттік прибуває на станцію за секунду після мене. Навіть з однією рукою андроїд управляється з тросами спритніше за мене. Він приземляється на перший метр виступу.

Якусь хвилину ми стоїмо нерухомо, спостерігаючи, як сонце балансує на краєчку хребта Пхарі, як низькі промені висвітлюють засніжений пік, що проступає з антрацитово-чорних тіней. Ми підганяємо на собі всі лямки та застібки, припасовуємо поклажу. Покінчивши з цим, я кажу:

— Коли дістанемося Серединного Царства, уже споночіє.

А. Беттік киває.

— Краще би нам пройти ковзанку, поки ще не геть стемніло, пан-Ендіміоне, але навряд чи нам це вдасться.

Навіть від самої думки про спуск крижаним жолобом у темряві у мене все стягується в паху. Цікаво, чи в андроїдів чоловічої статі теж спостерігається така фізіологічна реакція?

— Гайда, — кажу я і швидким кроком прямую вздовж виступу.

Канатною дорогою ми спустилися на кількасот метрів; тепер нам треба знову набирати висоту. Уступ швидко закінчується: більш-менш рівних ділянок на піках Небесних Гір дуже мало, і підбори наших черевиків стукотять бамбуковим настилом підвісного моста, що починається від прямовисної стіни і нависає над безоднею. Жодних поручнів міст не має. Вечоріє, вітер дужчає. Простуючи мостом, я застібаю термокуртку й щільніше закутуюсь у чубу. Важкий заплічник б’є мені по плечах.

Пункт підйому з жумаром[99] лежить менше ніж за кілометр на північ від уступу, на якому закінчується канатка. На мосту, крім нас, нікого немає, але на іншому боці долини крізь легку запону хмаринок ми бачимо, як на Пішому Шляху, що поєднує Пхарі та Йо-Кунґ, перехожі запалюють смолоскипи. Підвісні доріжки та мости по той бік Великої Прірви запруджуються народом, що суне на північ, і багато хто, безперечно, поспішає до Завислого У Повітрі Храму, щоби послухати вечірню промову Енеї. Я повинен потрапити туди раніше за них.

Підйом — це чотири зафіксовані на скельній стіні мотузки. Скеля вертикально йде вгору на висоту сімсот метрів. Оці дві червоні мотузки — для підйому. За кілька метрів гойдаються, звисаючи вільно, дві сині мотузки — для тих, кому треба спуститися з верхівки хребта. Вечірні тіні вже накрили нас, а вітер не тільки дужчає, а й пробирає холодом.

— Пліч-о-пліч? — кажу я андроїдові, показуючи на мотузки.

Андроїд киває. Його синє обличчя спокійне, як завжди, і має такий само вигляд, як тоді, коли ми майже десять років тому разом утікали з Гіперіона. А чого, власне, я чекав — щоб андроїд зістарівся, чи що?

Ми дістаємо зі своїх обв’язок припасовані там жумари та силові затискачі і зачіпляємося ними за сусідні мікрофіброві мотузки, спочатку смикнувши за них, наче це й справді скаже нам, чи можна на них покластися. Обхідники лише зрідка перевіряють ці лінії; можливо, якась мотузка перетерлася об жумар чи об гострий зубець на скелі, а може, обмерзла. Незабаром дізнаємося.

Ми чіпляємо страхувальні вуса до наших жумарів. А. Беттік розмотує вісім метрів каната, і ми закріпляємо його карабінами на своїх обв’язках. Тепер якщо у когось із нас мотузка обірветься, інший зможе зупинити його падіння. Теоретично.

Силовими підйомними пристроями користуються всі мешканці Тянь-Шаню. Вони працюють від невеличкої сонячної батарейки, як долоня завбільшки, і справді дуже допомагають в скелелазінні. А. Беттік перевіряє свої пристрої й киває. Я активую обидва свої підіймачі, і вони блимають зеленим. Відтак пересуваю правий підіймач угору на метр, затискую його жумаром, ставлю ногу в страхувальну петлю, перевіряю, чи не зачепилася десь мотузка, пересуваю вгору лівий підіймач, затискую його жумаром, пересуваю ногу на одну петлю вгору і повторюю всю процедуру... знову і знову... І так сімсот метрів. Ми зупиняємось час від часу, повисаємо на страхувальних петлях і дивимося на той бік долини, на Піший Шлях, що наразі палає смолоскипами. Сонце вже сіло, і на небосхилі, що притьмом забарвився пурпуровим та фіолетовим, почали витикатися перші зірки. За моєю оцінкою сутінки мають догоряти ще хвилин двадцять. Крижаний жолоб ми долатимемо в справжній темряві.

Я здригаюся від завивання вітру.

Останні двісті метрів мотузки йдуть вертикальним льодовиком. До наших обв’язок припасовані й кішки, але зараз вони нам не знадобляться: ми продовжуємо виснажливий ритуал: жумар — затиснути — переставити — звільнити страховку — мить перепочити — жумар — затиснути — переставити — звільнити — перепочити — жумар... Сімсот метрів ми долаємо за сорок хвилин. І на крижаний уступ стаємо в цілковитій темряві.

Тянь-Шань має п’ять супутників: чотири з них — це захоплені астероїди, але обертаються вони досить низько і помітно віддзеркалюють світло; п’ятий супутник завбільшки майже як Місяць Старої Землі, але у верхньому квадранті він має величезний кратер, від якого променями розбігаються тріщини, вкриваючи всю поверхню місячної кулі. Цей великий місяць, що зветься Оракул, саме випливає з-за північно-східного небокраю, коли ми з А. Беттіком повільно чалапаємо вузьким крижаним карнизом, хапаючись за натягнуті троси, щоби нас не здуло морозним вітром.

Я підняв каптур термокуртки і закрив обличчя маскою, але крижаний вітер обпікає мені очі, так само як і кожний міліметр незахищеної шкіри. Ми не можемо тут затримуватися. Але я відчуваю непоборне бажання постояти тут хоча би хвилину, постояти й роздивитися навкруги. Це почуття виникає у мене щоразу, коли я опиняюся тут, на кінцевій станції канатної дороги на хребті Куньлунь, і дивлюся звідси на Серединне Царство та світ Небесних Гір.

Зупинившись на відкритому усім вітрам крижаному п’ятачку, звідки починається карколомна ковзанка, я повертаюся на всі боки, всотуючи в себе панораму, що розгортається переді мною. Прірва наповнена залитим місячним світлом хмаровинням, наче діжка збитим маслом, а за нею встає теж щедро политий світлом Оракула хребет Пхарі. Високо в горах на північ від Пхарі Піший Шлях позначений намистом смолоскипів, і око моє розрізняє також освітлені підвісні мости далі на північ. Я бачу відблиск у темному небі, за межами ринку Пхарі, і мені спадає на думку, що це може бути яскраво освітлена Потала, із Зимовим Палацом Його Святості Далай-лами — найвеличнішою кам’яною спорудою на цій планеті. І я знаю, що лише за кілька кілометрів на північ звідти Паксу щойно дозволили утворити анклав у Ран-Цзо, під тінню, яку з настанням вечора відкидає на цю місцевість Шивлінґ, Фалос Шиви. Під термічною маскою моє обличчя розповзається в посмішці — це я уявляю, як християнські місіонери дізнаються про цю кричущу непристойність.

Далі за Поталою, за сотні кілометрів на захід від неї, лежить Кукунор, царство гірських вершин і незчисленних висячих селищ та карколомних мостиків. Далеко на півдні височіє могутній гребінь, що називається Лобсанґ Ґ’яцо. Уздовж нього лежить країна жовтокапелюшників, яку замикає пік Нанда-Деві, де, як подейкують, живе індуїстська богиня щастя[100]. На південний захід звідти, так далеко за край-небом, що там ще горить вечірня зоря, розкинулася Музтаґ-Ата, де десятки тисяч мусульман охороняють гробниці Алі[101] й інших ісламських святих. На північ від Музтаґ-Ата гірські хребти відокремлюють місцевість, якої я ще не бачив, навіть з орбіти, коли прилетів сюди на кораблі. Там, на схилах гір Сіон і Морія, знайшли притулок мандрівні юдеї, а їхні два міста, Авраам та Ісак, славляться найбагатшими бібліотеками на Тянь-Шані. Північніше й західніше здіймається гора Сумеру — центр всесвіту, — а ще Гарні-Пік, як не дивно, теж центр всесвіту. Обидві ці вершини знаходяться десь за шістсот кілометрів на південний схід від чотирьох піків Сан-Франциско, які теж є центрами світобудови для представників хопі-ескімоської культури, що оселилися на холодних верхогір’ях і в зарослих ялівцем ущелинах.

Розвернувшись, щоби подивитися на північ, я бачу найвеличнішу вершину нашої півкулі та північний кордон нашого світу — адже ще за кілька кілометрів на північ пасмо гір уривається просто у безодню, заповнену фосгеновими хмарами. Це Джомолхарі, Королева Снігів. Неймовірно, але на її замерзлій маківці й досі виграє вечірня зоря, попри те, що східні схили вже купаються у м’якшому місячному сяйві.

Від Джомолхарі хребти Куньлуня та Пхарі тягнуться на південь, але ущелина між ними розширюється настільки, що через неї вже неможливо перекинути жодних мостів. Канатка, якою ми сюди дісталися, — остання. Підставивши північному вітру спину, я дивлюся на південь та на схід, уздовж пасма вершин Куньлуня, уявляючи собі, що бачу, як сяють світильники в місті Сі Ван Му[102], що означає «Koролева-Мати Заходу» — під заходом тут мається на увазі південь та захід Серединного Царства. Тут, в ущелинах та западинах, знайшли собі прихисток біля тридцяти п’яти тисяч мешканців.

На південь від Сі Ван Му з антрацитової чорноти вихоплюється лише найвищим своїм піком гора Коя, де, якщо вірити вірянам, котрі збудували свої міста в льодових тунелях неподалік, лежить у своїй крижаній могилі Кобо Дайсі, засновник буддизму Сінґон[103], і чекає слушного часу, щоби повстати зі свого медитативного трансу.

На схід від гори Коя, за видноколом, лежить гора Кайлас. Це домівка Кубери, індуїстського бога багатства, а також Шиви — очевидно, того не хвилює, що між ним і його фалосом пролягло не менше тисячі кілометрів холодних хмар... Парваті, дружина Шиви, теж, кажуть, перебуває на горі Кайлас, але ніхто не чув, якої вона думки про таке відокремлення.

А. Беттік відвідав Кайлас незабаром після свого прибуття на Тянь-Шань. Він розповідав мені про красу цього піка, одного із найвищих на планеті, що сягає понад дев’ятнадцять тисяч метрів над рівнем моря. Він казав, що цей пік схожий на мармурову скульптуру, що підноситься на постаменті з борозенчастих скель. Андроїд розповідав також, що на самісінькому вершечку гори Кайлас, серед крижаної пустелі, так високо, що людина не може дихати розрідженим повітрям і навіть вітри припиняють свій рух, стоїть храм із вуглецевого сплаву на честь буддистського божества цієї гори, Демчогу, «Наділеного Найвищим Блаженством», небесно-блакитного велетня десяти метрів на зріст, який у радісному танці обіймає свою жінку. А. Беттік казав також, що блакитношкірий бог чимось схожий на нього. Храм стоїть точно в центрі круглої маківки, яка, своєю чергою, лежить у центрі мандали[104], охопленої нижчими засніженими піками. Усе це утворює священне коло — фізичну мандалу божественного простору Демчога, де, медитуючи, можна набути мудрості та визволитися з ланцюга страждань.

Стоячи в колі Демчога на верхівці гори Кайлас, казав А. Беттік, можна побачити далеко на півдні вершину гори Гельґафелл, вкриту сяючим глетчером кілометр завтовшки. На цій горі, назва якої означає «Медова Зала Мертвих», кількасот ісландців, закинутих сюди Гіджрою, сповідують віровчення вікінгів.

Я дивлюся на південний захід. Якщо я колись вирушу в мандрівку вздовж Полярного кола цієї планети, то побачу пік Ґунунґ Аґунґ, пуп світу (ще один, а загалом їх на Тянь-Шані кілька десятків), де наразі йде двадцять сьомий рік фестивалю Ека Даса Рудра з його шістсотрічним циклом і де балійські жінки, кажуть, танцюють із неперевершеною грацією. Ще тисяча кілометрів на північний захід уздовж гірської гриви, і я побачу Кіліманджаро, де мешканці нижчих терас у відповідні терміни відкопують своїх небіжчиків з суглинистих ґрунтів місцевих цвинтарів і переносять їх високо-високо, туди, де вже немає повітря, а сходити на вершину доводиться в саморобних комбінезонах і кисневих масках, щоби розмістити тіла на висоті вісімнадцять тисяч метрів на твердому, наче скеля, льоду, аби черепи дивилися на вершину порожніми очницями у вічному очікуванні.

З назв нижчих вершин, що оточують Кіліманджаро, я знаю тільки пік Кро-Патрік, відомий тим, що там немає жодної змії. Втім, наскільки мені відомо, змій на планеті Небесних Гір узагалі немає.

Я повертаюся на північний схід. В обличчя мені вдаряє крижаний вітер, нагадуючи, що треба поспішати, але я ще якусь мить дивлюся туди, куди веде наш шлях. А. Беттік, здається, теж не квапиться, хоча, можливо, це подорож ковзанкою непокоїть його й змушує затриматися тут, поруч зі мною.

На північ і схід від нас, за прямовисною стіною Куньлуня, лежить Серединне Царство, і п’ять його піків світяться, осяяні ліхтарем Оракула.

На півночі над краєм безодні світиться Піший Шлях, і ще з дюжина мостів цю безодню перетинають. Вони ведуть до міста Йо-Кунґ, до центрального піка Суншань, «Високого», хоча це й найнижча із п’яти вершин Серединного Царства.

Просто перед нами — гора Хуашань, «Квіткова гора», найзахідніша вершина Серединного Царства. Дістатися її можна тільки вузьким гребенем, укритим кригою — саме ним і звивається ковзанка. Цю гору вважають наймальовничішою вершиною з п’яти священних гір, але щодо цього можна посперечатися. Від Хуашань останній проліт канатки завдовжки в кілька кілометрів тягнеться до зубчастого хребта північніше Йо-Кунгу, де Енея працює на будівництві Сюанькун-Си — Завислого У Повітрі Храму. Храм тулиться до прямовисної скелі й дивиться через прірву на північ, на Хеншань — Священну Гору Півночі.

За двісті кілометрів на південь є ще одна гора Хеншань, що замикає кордони Серединного Царства з того боку, але на тлі карколомних стрімчаків, величних гірських хребтів та широких схилів свого північного двійника вона видається невеличким курганом. Дивлячись на північ крізь вітер, що кожної миті задуває все сильніше, та крізь морозну імлу, я пригадую, як у першу годину свого перебування на Тянь-Шані летів на кораблі Консула від величної вершини Хеншань до Храму.

Знову кинувши погляд на схід та північ, я ясно бачу за піками Хуашань та Суньшань неймовірну вершину Тайшаня, найвищого піка Серединного Царства. Він лежить за понад триста кілометрів звідси, але вершина його, що здіймається до неба на висоту понад 18 200 метрів, чітко вимальовується на тлі Оракула, що встає з-за обрію. На схилі гори Тайшань на висоті дев’ять тисяч метрів над рівнем моря розташоване місто Тайань, а звідти вгору ведуть легендарні сходи — крізь снігові поля, крізь скелі, аж до міфічного Храму Нефритового Імператора[105] на вершині гори.

Я знаю, що за цими Священними горами Півночі лежать Чотири Священні гори Буддистів. Це Емейшань на заході, Цзюхуашань, «Гора Дев’яти Квіток», на півдні, Утайшань, «Гора П’яти Терас», із своїм гостинним Пурпуровим Палацом на півночі та невисока, але дуже гармонійна гора Путошань далеко на сході.

Останні кілька секунд на побитому вітрами гребені я дивлюся в напрямку Йо-Кунґу, сподіваючись побачити оторочку зі смолоскипів над краєм урвища на дорозі, що веде до Сюанькун-Си, але хмари піднялися з глибин і разом із водяним пилом закривають панораму. Крізь імлу пробивається тільки розпливчата пляма Оракула.

Повертаючись до А. Беттіка, я вказую на ковзанку та підіймаю вгору великі пальці обох рук. Сказати щось крізь стіну вітру практично неможливо.

А. Беттік киває й витягує з кишені свого заплічника плівковий ковган. Я роблю те ж саме, відчуваючи, як шалено калатає серце, відтак прямую з ковганом до стартової тераси ковзанки.

КОВЗАНКА — СНІГОВО-ЛЬОДОВА ТРАСА — ДОЗВОЛЯЄ СПУСТИТИСЯ з гори швидко. У цьому полягає її головна привабливість. Але в цьому ж криється й найбільша небезпека.

Я певний, що в Паксі ще існують місця, де залишився давній звичай спускатися з гори на санках. Цей вид спорту полягає в тому, що людина сідає на санки з пласким дном і спускається з гори спеціально підготовленою крижаною трасою. На тому ж принципі працює і ця ковзанка, лише замість санок з пласким дном ми з А. Беттіком маємо по клаптю плівки, не більше метра завдовжки. Клапоть трохи загинається догори, утворюючи вінця, і нагадує ложку. Зараз це радше плівка, ніж санки, тонка і м’яка, наче обгортка з фольги, але ми під’єднуємо до неї наші ті самі батареї, що живлять жумари, і, отримавши п’єзоелектричні сигнали, наші клаптики фольги наче роздуваються, за лічені секунди набуваючи форми й жорсткості.

Енея мені розповідала, що раніше вздовж усієї траси було прокладено мотузки з вуглець-вуглецевого композиту і ті, хто спускалися трасою, пристібалися до неї, як ми нещодавно пристібали спускові блоки до канатів. При цьому використовувався спеціальний затискач із низьким коефіцієнтом тертя, що дозволяв не втрачати швидкість. Таким чином, можна було гальмувати, використовуючи цю антифрикційну мотузку, або ж, якщо санки занесе й викине з траси, можна було просто вчепитися в мотузку й утриматися від падіння. Ясно, що без синців та зламаних кісток з такою страховкою не обійдешся, але принаймні не полетиш разом із саньми у прірву.

Але, казала Енея, з мотузками сптрава не заладилася. Їхнє обслуговування потребувало значних зусиль і часу. Через раптову снігову бурю вони могли вмерзнути у борт траси, і людина, яка мчить донизу зі швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину, могла зненацька зіткнутися з крижаною брилою. У наші дні важко підтримувати в належному стані навіть канатку, не те що слідкувати за мотузками вздовж ковзанки. Тому від цієї траси довелося відмовитися. Принаймні поки молодь, що завжди шукає драйву, та дорослі, яким завжди ніколи, не допетрали, що в дев’яти випадках з десяти вдається утримуватися в жолобі за допомогою льодоруба, наготовивши його для гальмування. Швидкість має бути не дуже велика, тобто не вище ста п’ятдесяти кілометрів на годину. У такому разі спуск зазвичай закінчується вдало. Якщо людина має добрий досвід, а умови сприятливі. І при денному світлі.

Нам з А. Беттіком уже доводилося спускатися цією ковзанкою, тричі. Одного разу ми поспішали з Пхарі з ліками для дівчини в критичному стані, а два рази просто спустилися з метою вивчення всіх віражів. Спуск був карколомний, запаморочливий і моторошний, але все закінчилося добре. Тільки тоді був день... і вітру не було... і попереду нас спускалися інші саночники, показуючи шлях.

Наразі темно, і довжелезна траса зловісно виблискує в місячному світлі, починаючись біля наших ніг. Поверхня здається вкритою твердою, наче камінь, кригою. Я не маю поняття, чи проходив хтось цією трасою сьогодні... чи цього тижня... чи хтось перевіряв трасу на тріщини, зсуви, западини, розколини, крижані брили й інші перешкоди. Не знаю, на яких трасах у давнину змагалися саночники, але ця ковзанка тягнеться на двадцять кілометрів з гаком, пролягаючи по ребру Абруцці, що поєднує хребет Куньлунь і Хуашань, проходячи понизу ступінчастих глетчерів Квіткової гори на багато кілометрів південніше безпечнішого, але й повільнішого Пішого Шляху, вигинаючись петлею з півночі. А з гори Хуашань залишається тільки дев’ять кілометрів і три безпечних канатних перегони до риштовань Йо-Кунґу, а тоді короткий піший перехід через мостики над ущелиною і хідники, що ведуть просто до Сюанькун-Си.

Ми з А. Беттіком сидимо пліч-о-пліч, наче малюки на санчатах, які чекають, щоби мама чи тато їх підштовхнули. Я нахиляюся до А. Беттіка, хапаю його за плече й притягую до себе, щоби він міг мене почути крізь термокаптур та маску, що закриває його обличчя. Вітер обпікає мене крижаними голками.

— Я перший, згода? — горлаю я.

А. Беттік повертає до мене обличчя, і наші сховані під масками щоки зустрічаються.

— Пан-Ендіміоне, мені здається, що першим маю бути я. Я спускався цією ковзанкою на два рази більше від вас, сер.

— У темряві? — кричу я.

А. Беттік хитає головою в каптурі.

— Тепер мало хто проходить цю трасу в темряві, пан-Ендіміоне. Але я дуже добре пам’ятаю кожний віраж. Я впевнений, що зможу бути корисним, показуючи вам, де слід пригальмувати.

Я вагаюся не довше секунди.

— Добре, — кажу я. Я тисну йому руку крізь товстезні рукавиці.

В окулярах нічного бачення спускатися було би так само легко, як удень — хоча, як я сказав, воно й удень не дуже легко. Але я загубив ті окуляри, мандруючи від порталу до порталу, і хоча на кораблі знайшлася запасна пара, я її там і залишив.

— Прихопити два комбінезони та респіратори, — передала мені Рахіль наказ Енеї. Вона могла би нагадати і про окуляри нічного бачення.

Сьогодні ми вирушили на необтяжливу прогулянку до ринку в Пхарі, мали заночувати там у хостелі, а тоді примандрувати назад разом із Джордже Тцаронґом, Джіґме Норбу та довгим караваном носіїв, які б несли закуплені нами матеріали для будівництва.

Можливо, кажу я собі, я занадто психанув через новини про паксівський корабель. Але пізно щось перегравати. Навіть якщо ми повернемо назад, спуститися по мотузках на Куньліні буде не легше, ніж пройти цю ковзанку. А може, це я так брешу самому собі.

Я дивлюся, як А. Беттік припасовує свій короткий 38-сантиметровий льодовий гак до петлі на лівій руці, тоді наставляє головний льодоруб завдовжки сімдесят п’ять сантиметрів. Я всаджуюся на санки, схрестивши ноги, беру в ліву руку льодовий гак, а в праву — льодоруб, так наче це плуг орача. Я показую андроїду великий палець і спостерігаю, як він відштовхується, розпочинаючи спуск. Його розвертає, але він майстерно вирівнює санки коротшим гаком, викрешуючи крижаний пил, а тоді зникає за краєм урвища, і я його більше не бачу. Я чекаю, доки він віддалиться метрів на десять — відстань достатня, щоб уламки криги не бризкали мені в обличчя і щоби я міг розрізняти його постать у помаранчевому світлі Оракула, — а тоді я відштовхуюсь від краю майданчика й пускаюся йому навздогін.

Двадцять кілометрів. Із середньою швидкістю біля ста двадцяти кілометрів на годину ми пройдемо цю відстань за десять хвилин. Десять хвилин, коли кров застигає у жилах, адреналін зашкалює, серце нажахано б’ється об ребра, клубок підкочується до горла, а твоя реакція або загострюється до мікросекунд, або тобі кінець.

А. Беттік просто неймовірний. Він бездоганно проходить кожний поворот, заходячи в круті віражі з високими стінками з найнижчої точки з таким розрахунком, щоб екстремальна точка його розвороту, втім, як і моя кількома секундами пізніше, прийшлася на самісінький край крижаної стіни. Це дозволяє нам вихопитися на чергову низхідну пряму з оптимальною швидкістю, і ми мчимо вниз довгою ковзанкою так швидко, що все навкруги зливається в розпливчасті смуги, шалене торохтіння йде хребтом догори, в очах двоїться, троїться, голова розколюється, а крижаний пил, викресаний льодорубами, застилає повітря, утворює гало в місячному світлі — таке яскраве, як сяйво самого Оракула, як швидкий слід від місяців-астероїдів, що перекидьки йдуть небом, як незмигне світло високих зірок. А тоді ми знову гальмуємо, підскакуємо і злітаємо вгору, круто повертаючи ліворуч, так круто, що у мене аж дух перехоплює, і відразу праворуч, ще крутіше, а після підскоку летимо по прямій, яка йде донизу так прямовисно, що санки, здається, просто падають. Десь із хвилину я дивлюся в безодню, на фосгенові хмари — у примарному місячному сяйві вони клубочаться зеленню, наче іпритові, а тоді ми обидва, мовби ті ракети, вписуємося в серію спіралей, заплутаних як подвійні спіралі ДНК. Наші санки йдуть самісіньким краєм, аж мій льодоруб двічі встромляється в порожнечу, в мерзле повітря, але кожного разу ми знову опиняємося на дні жолоба й успішно виходимо з віражу. Виходимо? Ні, нас випльовує, вишпурює з жолоба — ми наче дві кулі, випущені над самісінькою крижаною поверхнею, — а за мить ми знову стрімко злітаємо вгору, несемося, набираючи швидкість прямим відрізком, і вискакуємо на крижану стіну відрогу Абруцці. Наступні вісім кілометрів ми мчимо по правій стінці жолоба, наче по дну, скалки криги з-під вістря мого льодоруба злітають вертикально вгору, а швидкість наша зростає, тоді зростає ще, і ще, й ось це вже не швидкість, а гостре крижане вістря, що протикає мою маску, мої термоодяг, і рукавиці, і черевики з підігрівом, проймає плоть й добирається до кісток. Я відчуваю, як натягується задубіла шкіра на вилицях, коли моє обличчя під маскою розпливається в безтямній посмішці. Мій роззявлений рот — це водночас і гримаса жаху, збудження від божевільної швидкості, від того, як незмінно, автоматично, миттєво реагують мої руки на кожну вібрацію льодоруба й льодового гака.

Раптом А. Беттік вихляє ліворуч, глибоко врубаючись в стіну жолоба гаком і льодорубом, аж фонтаном б’ють крижані скалки — це безум, такий маневр жбурне його — нас обох! — на внутрішню стінку і рикошетом перекине через стінку зовнішню, просто в чорне небо! Але, прийнявши рішення за долю секунди, я вирішую довіритися йому, і з силою втикаю в дно льодоруб, і налягаю на льодовий гак, і відчуваю, що серце вискакує мені з грудей, коли мене розвертає, і замість лівого віражу я беру праворуч, так що мене виносить на самісінький краєчок жолоба на швидкості сто сорок кілометрів на годину... Але мені вдається вирівнятися і вписатися в поворот, і я проскакую повз діру посеред ковзанки, просто на тому місці, яким ми мали би проходити, якби не цей шалений об’їзд. Цей смертельний пролом шість-сім метрів завширшки зяє, наче ворота до пекла, але ми його вже проминули, й А. Беттік зісковзує з вертикальної стіни, направляючи санки льодорубом і гаком — я бачу, як горять їхні леза в місячному сяйві — і продовжує спуск ребром Абруцці, правуючи назустріч завершальній серії віражів на вкритих кригою схилах гори Хуашань.

Я роблю те ж саме.

На Квітковій Горі ми кілька хвилин не можемо злізти з санок — так нас розтрусило та скувало холодом. Тоді ми одночасно встаємо, вимикаємо п’єзоелектрику на наших санках, згортаємо їх, ховаємо до наплічників. Ми бредемо стежкою по крижаному схилу мовчки: я мовчу, благоговіючи перед мужністю А. Беттіка та його блискавичною реакцією, а чому мовчить він, я не знаю, сподіваюся лише, що не тому, що злиться на мене за моє непродумане рішення повертатися цим шляхом.

Три останні канатні траси дозволяють зняти напругу. Вони нічим не запам’ятовуються, хіба що сяйвом під місяцем гірських піків та кряжів і тим, як я насилу змушую свої задубілі пальці затиснути гальмівні кільця.

Йо-Кунґ зустрічає нас світлом факелів, навдивовижу рухливим після нерухомого місячного сяйва на порожніх гірських схилах, але ми оминаємо головні підмостки, натомість драбинами перебираючись на прохід ущелиною. На північному схилі темно, лише окремі бризки смолоскипів окреслюють хідники у вишині, що ведуть до Сюанькун-Си. Останній кілометр ми долаємо підтюпцем.

Ми приходимо саме тієї миті, коли Енея розпочинає вечірню бесіду. У невеличкій пагоді на платформі зібралося біля сотні людей. Вона кидає погляд поверх голів, бачить моє обличчя, просить Рахіль розпочинати і поспішає до відкритих вітрові дверей, де на неї чекаємо ми з А. Беттіком.

16

Зізнаюся, що я прибув на Небесні Гори розгублений і дещо пригнічений.

Я проспав у кріогенній фузі три місяці та два тижні. Раніше я гадав, що в кріогенній фузі не бачиш сновидінь, але я помилявся.

Майже весь цей час мені снилися кошмари, і прокинувся я в сум’ятті і тривозі.

Коли ми вирушили в політ, до точки переміщення було лише сімнадцять годин, але в системі Тянь-Шаню нам довелося виходити зі стану с-плюс за найдальшою планетою, вкритою кригою, і гальмували ми вже всередині системи три доби. Я бігав з палуби на палубу, мотався сюди-туди гвинтовими сходами, навіть вискакував на балкончик, який за моїм наказом висунув корабель. Я вдавав, що роблю це, аби відновити хвору ногу — вона ще боліла, хоч корабель і стверджував, що автохірург її зцілив і болю бути не може — але насправді я розумів, що таким чином намагаюсь звільнитися від нервового збудження. Я впевнений, що ніколи раніше так не нервував.

Корабель хотів розповісти мені все про планетну систему, у якій ми опинилися, з нестерпними подробицями. Жовта зірка класу G, бла-бла-бла... наче я сам цього не бачив! ...одинадцять планет, три газові гіганти, два пояси астероїдів, значна кількість комет у межах системи, бла-бла-бла. Мене цікавив тільки Тянь-Шань, і я сідав на встелену килимом підлогу голографічної ніші й дивився, як він зростає. Ця планета була надзвичайно яскравою. Сяйлива перлина на чорному оксамиті космосу.

— Ви бачите найнижчий стабільний шар хмар, — бубонів корабель. — Альбедо дуже виразне. Хмари присутні й у вищих шарах атмосфери — бачите ці завихрення внизу праворуч на освітленій півкулі? Ці високі перисті хмари, що кидають тіні на шапку північного полюса? Це саме ті хмари, які визначають погоду для мешканців планети.

— А де гори? — запитав я.

— Ось вони, — відповів корабель, окреслюючи сіру пляму в північній півкулі. — На моїх старих картах цей визначний пік у північних широтах східної півкулі помічений як Джомолхарі, Королева Снігів. Ви бачите ці борозни, що біжать від неї на схід? Бачите, як вони йдуть паралельно, аж до екватора, а тоді розходяться все далі й далі, поки не зникають під шапкою хмар поблизу південного полюса? Це два великі ланцюги гір — хребет Пхарі та хребет Куньлунь. Саме на їхніх схилах виникли перші поселення на планеті. Ці гори є яскравим прикладом могутніх тектонічних процесів, які можна порівняти з тими, що відбувалися в крейдяному періоді в Дакоті, коли відбувся підйом...

Бла, бла, бла. А я міг думати лише про Енею, тільки про Енею, про Енею, і все.

Дивно було заходити до якоїсь планетної системи і не бачити паксівських військових кораблів у засідці, чи систем оборони, чи навіть бази на місяці, що скидався на велетенську мішень, в яку хтось всадив однісіньку кулю, у верхню частину помаранчевого кола, не бачити на екранах збуджень від рушіїв Гокінґа, емісії нейтрино, гравітаційних лінз або зафіксованих дронів із двигунами Бассарда, тобто жодних ознак високих технологій. Корабель звернув мою увагу на незначне мікрохвильове випромінювання в окремих районах планети, але коли я спробував його прокачати, то почув архаїчну китайську мову, з часів ще до Гіджри. Я був шокований. Ніколи не бував на планеті, де більшість населення вживала б якусь іншу мову, а не той чи інший діалект мережевої англійської.

Корабель вийшов на геостаціонарну орбіту над східною півкулею.

— Ви наказали знайти пік під назвою Хеншань, який мав би висоту шістсот п’ятдесят кілометрів... на південній схід від Джомолхарі... Ось він!

Телескопічне зображення в голографічній ніші наблизилося, і я побачив, як прегарне вістря з криги та снігу протикає багатошарове хмаровиння і переможно сяє майже за межами атмосфери.

— Icyce, — прошепотів я. — А де ж Сюанькун-Си? Завислий У Повітрі Храм?

— Він має бути... десь тут, — відгукнувся корабель.

Перед нашими очима розгорталася прямовисна скельна стіна, місцями вкрита кригою та сніжними плямами. Біля підніжжя цієї неймовірної брили кипіли хмари. Навіть голо-графічна картинка викликала у мене напад запаморочення, я поточився, вчепившись у подушки.

— Де? — запитав я. На схилі не було навіть сліду будівель.

— Цей темний трикутник, — пояснив корабель, окресливши цятку, яку я вважав тінню. — І оця риска... ось там.

— Який масштаб? — запитав я.

— Найдовша сторона трикутника приблизно метр і двадцять сантиметрів завдовжки, — відповів мені голос, який я звик чути зі свого комлоґа.

— А чи не замалий будиночок? — не повірив я.

— Ні, ні, — відказав корабель. — Це лише частина конструкції, що видається з-під скельного карниза, який нависає над нею. Я припускаю, що так званий Завислий У Повітрі Храм розташований за цим карнизом. Скеля в цьому місці має від’ємний кут і відхиляється десь на метрів шістдесят-вісімдесят.

— Ти можеш показати вигляд збоку? Так, щоби я міг побачити Храм?

— Це можливо, — сказав корабель. — Для цього нам треба буде переміститися на іншу орбіту, північнішу, тоді я зможу за допомогою телескопа зазирнути за пік Хеншань, пройти інфрачервоними променями крізь скупчення хмар на висоті вісім тисяч метрів, бо воно проходить між піком та хребтом, на якому побудований Храм, а також...

— Облиш це, — перервав його я, — просто відправ повідомлення променевим каналом у район Храму... чорт забирай, вздовж усього хребта... треба повідомити Енеї про наше прибуття.

— На якій частоті? — запитав корабель.

Енея не називала жодної частоти. Вона щось казала, що ми не зможемо сісти по-справжньому, але все одно маємо летіти до Сюанькун-Си. Дивлячись на цю вертикальну і більш ніж вертикальну стіну з криги та снігу, я почав розуміти, що вона мала на увазі.

— Передавай на всіх загальних частотах, якими ми користувалися для зв’язку з комлоґом, — відказав я. — Якщо відповіді не буде, передавай на всіх частотах, які у тебе є. Починай з тих частот, передачу на яких ти щойно прийняв.

— Передача велася з крайнього півдня західної півкулі, — зауважив корабель терпляче. — Жодного випромінювання з цієї півкулі я не фіксую.

— Зроби, як я кажу, — відповів я.

Ми висіли над хребтом з півгодини, прочісуючи його когерентними променями, надсилаючи радіоповідомлення, націлені на всі піки поблизу, заповнюючи весь простір викликами на коротких хвилях. Відповіді не було.

— Невже може бути населений світ, де не користуються радіо? — сказав я.

— Звісно, — відгукнувся корабель. — На Іксіоні місцеві закони і звичаї забороняють використовувати мікрохвильове випромінювання. На Новій Землі також була спільнота, яка...

— Добре, добре, — зупинив його я, втисячне уявивши, як добре було би перепрограмувати цього Штінта, щоби він не був такою скалкою в дупі. — Спускаймося.

— Куди саме? — уточнив корабель. — Населені місцевості є на горі на сході — у мене на картах вона зветься Тайшань... є ще одне місто на хребті Куньлунт, воно зветься, якщо я не помиляюся, Сі Ван Му, є поселення вздовж хребта Пхарі, а також на захід звідси, в місцевості Кукунор. Крім того...

— Спускаймося до Завислого У Повітрі Храму, — відповів я.

НА ЩАСТЯ, МАГНІТНЕ ПОЛЕ ЦІЄЇ ПЛАНЕТИ ДОЗВОЛЯЛО застосувати електромагнітні відбивачі корабля, тому ми радше пропливли крізь небо, а не спустилися на хвості термоядерного полум’я. Я вийшов на балкон і звідти дивився, як ми знижуємось, хоча логічніше було би спостерігати за посадкою з голографічної ніші або на екранах у верхній спальні.

Здавалося, що спуск триває годинами, хоча, насправді, всього за кілька хвилин ми вже тихенько летіли на висоті вісім тисяч з чимось метрів, пропливаючи між фантастичною вершиною півночі, Хеншань, та гірським кряжем, на якому стоїть Храм. Коли ми спускалися, я помітив, як зі сходу набігає лінія термінатора, і корабель підтвердив, що скоро настане вечір. Я прихопив із собою на балкон бінокль і дивився в усі очі. Тепер я міг ясно бачити Храм. Бачити я його бачив, але не міг повірити власним очам.

Те, що здавалося лише грою світла та тіней під гігантськими навислими брилами сірого рубчастого каменю, виявилось конструкціями, що тяглись у східному та західному напрямках на сотні метрів. Азійський вплив упадав в око: будівлі, схожі на пагоди, із похилими черепичними дахами та піднятими догори краями, що виблискували на сонці; круглі вікна й брами на долішніх, викладених із цегли поверхах, просторі дерев’яні тераси з перилами, вкритими багатою різьбою; стрункі дерев’яні колони, пофарбовані в темно-червоний колір; жовті та червоні прапори, що спадають з балконів та карнизів; різьблені балки та коники дахів; висячі мостики та сходи, прикрашені молитовними колесами та молитовними прапорами. Це я пізніше довідався, що це таке і для чого: для того, аби молитва долітала до Будди щоразу, коли людина чи вітер зрушить їх із місця.

Будівництво Храму було в розпалі. Я бачив, як на високі платформи затягували деревину, бачив людські постаті, що, приліпившись до кам’яних поверхонь, вкривали їх різьбою, бачив риштовання, тимчасові драбини й висячі мости з сувою тканини, а також людей, котрі снували тими драбинами та мостами з повними кошами каменю і розвантажували їх на великій кам’яній плиті. Ми підлетіли достатньо близько, щоби я міг роздивитися одяг будівельників: поли барвистих халатів майже до щиколоток тріпотіли від сильного вітру, але загалом халати ці здавалися грубезними і мали захищати від холоду. Пізніше я дізнався, що одяг цей називається хуба. Хуби часто виготовляють з густого непромокального хутра вівцекіз, а інколи, для парадних оказій, їх ще вкривають шовком або навіть бавовняною тканиною, хоча бавовна тут зустрічається рідко й коштує дуже дорого.

Я переймався, щоби місцеві не помітили корабель: боявся, що це спричинить паніку чи спробу атакувати нас із ланцетної чи іншої зброї, але не знав, чим тут можна зарадити. Ми були ще на відстані кількох кілометрів, і неозброєним оком з поверхні планети можна було помітити, найімовірніше, незвичний відблиск сонця на металевому корпусі, на тлі засніженого північного піка. Я сподівався, що нас приймуть за птаха; пролітаючи, ми з кораблем бачили в небі безліч птахів, і деякі з них були чималенькі, з розмахом крил у кілька метрів. Але сподівання мої розвіялися, коли я побачив, як кілька будівельників облишили свою роботу і втупилися на небо в нашому напрямку. Таких ставало більше й більше. Не помітно було паніки, вони не бігли до укриття чи не хапалися за зброю — жодної зброї я взагалі не помітив, — але, поза всяким сумнівом, вони нас помітили. Я побачив двох жінок у халатах, що побігли вгору приміщеннями Храму, мостиками, сходинками, драбинами, аж туди, де закінчувалося риштовання, на найсхіднішу платформу, де люди робили отвори в скельній стіні. До стіни ліпилося щось на кшталт хижі чи кабіни, й одна з жінок зникла в цій халупці, а за мить з’явилася знову, тепер уже в супроводі кількох постатей, вищих від неї на зріст.

Я налаштував бінокль на максимальне збільшення, відчуваючи, як серце гупає мені об ребра. Картинка була затягнута димом від якихось будівельних робіт, і я не міг точно розпізнати Енею в найвищій постаті. Але крізь поволоку диму мені майнуло темно-русяве волосся, що трохи не сягало плечей, і я опустив бінокль та з дурнуватою посмішкою втупився в далеку стіну скель.

— Вони сигналять, — повідомив корабель.

Я знову підніс бінокль до очей. Інша жінка, принаймні мені здалося, що це жінка, але з волоссям значно темнішим, робила рухи сигнальними прапорцями.

— Це стародавній сигнальний код, — пояснив корабель. — Називається Морзе. Перші слова...

— Помовч, — обірвав його я. — Ми вивчали морзянку в місцевій гвардії, і я навіть одного разу скористався нею на Крижаному Пазурі, щоби викликати медичний екраноліт. Замість прапорців у мене були два закривавлені бинти.

— ПРЯМУЙТЕ... ДО... УЩЕЛИНИ... ДЕСЯТЬ... КІЛOMETРІВ... НА... ПІВНІЧНИЙ... СХІД.

ЗАВИСНІТЬ... ТАМ.

ЧЕКАЙТЕ... НА... ІНСТРУКЦІЇ.

— Тобі все ясно? — запитав я у корабля.

— Так. — Корабель завжди відповідав холодно, якщо я був з ним неввічливий.

— Тоді вперед, — сказав я. — Здається, я бачу якусь розколину за десять кілометрів звідси. Зроби широке коло, зайдемо здалеку. З Храму вони нас там не бачитимуть, і інших будівель у тому напрямку наче немає.

Без жодних подальших коментарів корабель узяв убік і полетів уздовж прямовисної гряди, доки ми не наблизилися до ущелини. Вертикальна розколина починалася від вкритої снігом та кригою маківки гори і йшла на глибину кількасот тисяч метрів, але дно її лежало вище рівня, на якому стояв Храм, метрів на чотириста. Храму звідси не було видно, його закривав скелястий виступ.

Корабель розпочав вертикальну посадку й знижувався, доки ми не зависли десь за метрів п’ятдесят над дном ущелини. Я з подивом побачив, що крутими стінами цієї розщілини стікають потоки, біжать дном поміж валунів, а далі водограєм спадають у розріджене повітря. На схилах ущелини буяла рослинність — дерева, мереживо ліан, візерунки лишайників, а також квіти, цілі поля квітів, що, починаючись на берегах струмків, забирались високо вгору, а там поступалися мохам, теж різнокольоровим, а вже ті тяглися аж до одвічних снігів. Спочатку мені здалося, що цей пейзаж не має на собі слідів людської діяльності, але потім помітив викарбувані вздовж північної стіни карнизи, навдивовижу вузькі, де могла розміститися хіба що одна людина, а ще стежини, що звивалися крізь яскраво-зелений мох, а ще камені, майстерно укладені посеред струмка, так щоби можна було перестрибувати з каменя на камінь. Останньою я помітив крихітну стару споруду, надто малу як на хатинку, радше альтанку з вікнами, що ховалася між вічнозеленими деревами, ближче до верхньої межі рослинності.

Я вказав на споруду, і корабель, пересунувшись туди, завис просто над нею. Я зрозумів, чому сісти тут буде складно, якщо взагалі можливо. Корабель Консула був не такий уже й великий — його сторіччями переховували в кам’яній башті в рідному місті старого поета, Ендіміоні, — але якщо він зробив би навіть вертикальну посадку на хвостове оребрення або на висувні опори, однаково пошкодив би дерева, траву, мохи та квітучі рослини. А вони були на цій планеті прямовисних скель надто великою рідкістю.

Отож ми зависли. І чекали. І приблизно за півгодини після нашого прибуття на гірській стежці, що йшла від карнизів, з’явилася молода жінка і радісно замахала нам рукою.

ЦЕ БУЛА НЕ ЕНЕЯ.

Я відчув розчарування. Ще б пак. На ту мить моє бажання знову побачити свою юну подружку перетворилося на манію. Зізнаюся, що перед моїми очима стояли фантастичні картини нашої зустрічі — ми з Енеєю біжимо назустріч одне одному квітучим різнотрав’ям, і їй знову одинадцять, а я її захисник, і ми обоє вибухаємо радісним сміхом, коли знову бачимо одне одного, і я підхоплюю її, і кружляю з нею, і підкидаю в повітря.

Принаймні трав’янисте поле існувало насправді. Корабель знизився і навіть висунув трап, який торкнувся вкритого квітами моріжка поблизу альтанки. Молода жінка перебралася з того берега струмка, стрибаючи з одного хиткого каменя на інший, виказуючи при цьому неабияке вміння втримувати рівновагу, й наблизилася до мене, збігши на травистий горбок.

Їй було трохи понад двадцять. У ній проглядалися та грація і шляхетність, що вирізняли мою малу подружку, якою я її пам’ятав.

Але цю жінку я бачив уперше в своєму житті.

«Невже Енея могла так змінитися за п’ять років? Може, вона змінила зовнішність, щоби Пакс її не відшукав? Може, я просто забув, як вона виглядає?» — Остання думка здалася мені недоречною. Неймовірною. Корабель повідомив, що для Енеї, якщо вона чекає на мене на цій планеті, минуло п’ять років і ще кілька місяців, але ж для мене вся моя подорож, включно з кріогенною фугою, тривала тільки біля чотирьох місяців. А зістарівся я лише на кілька тижнів. Я не міг забути її. Я її ніколи не забуду.

— Привіт, Роле, — промовила молода темноволоса жінка.

— Привіт... — нашорошено відповів я.

Вона зробила крок назустріч й подала мені руку. Потиск у неї був нівроку міцний.

— Мене звати Рахіль. Енея точно тебе описала. — Вона розсміялася. — Звісно, ми не чекали, що на такому кораблі може прилетіти й викликати нас хтось, крім тебе... — Вона махнула рукою в бік корабля, що висів над нами, наче витягнута в довжину повітряна кулька, похитуючись потихеньку під подувом вітру.

— Що з Енеєю? — запитав я і сам почув, що голос мій звучить дивно. — Де вона?

— А... вона в Храмі. Працює. Зараз саме середина найнапруженішої зміни. Вона не змогла залишити будівництво. Попросила мене піти й допомогти тобі позбутися корабля.

«Вона не змогла залишити будівництво...» Що це за чортівня?! Я пройшов буквально крізь пекло, з каменями в нирках та зламаними ногами, за мною гналися паксівські військові, я провалився у світ, де немає поверхні, мене проковтнула й відригнула чужосвітня істота — а вона, чорт забирай, не може залишити будівництво! Я прикусив язика, борючись зі спокусою озвучити все, що було в мене на думці.

Визнаю, що тієї миті емоції мене захльостували.

— Що ти маєш на увазі — «позбутися корабля»? — сказав я. Я озирнувся навколо. — Тут десь має бути місце, щоби можна було його посадити.

— Ні, такого місця немає, — відказала молода жінка на ім’я Рахіль. Розглядаючи її в яскравому сонячному світлі, я збагнув, що їй, найімовірніше, трохи більше років, ніж має бути Енеї. Можливо, років двадцять п’ять. Вона мала карі розумні очі, шкіра у неї була засмагла від тривалого перебування під сонцем, руки мала мозолясті, звичні до фізичної праці, а від куточків очей розбігалися сміхотливі рисочки.

— Пропоную зробити таким чином, — сказала Рахіль. — Візьми з корабля те, що тобі може знадобитися, прихопи комлоґ чи ще якийсь комунікатор, аби ти міг зв’язатися з кораблем, коли він буде потрібний, візьми два комбінезони і два респіратори, а тоді накажи своєму кораблеві злетіти й вирушити до третього місяця, тобто до другого із захоплених астероїдів. На ньому є великий кратер, де корабель зможе заховатися, а сам астероїд обертається навколо планети майже по геостаціонарній орбіті, і один його бік завжди залишається оберненим до нашої півкулі. Ти будь-якої миті зможеш надіслати йому повідомлення променевим каналом, і він буде тут за лічені хвилини.

Я подивився на неї недовірливо.

— А навіщо потрібні комбінезони та респіратори? — поцікавився я. На кораблі вони були. Вони призначалися для помірних умов у відкритому космосі, коли можна було обійтися без справжніх броньованих космічних скафандрів. — Повітря тут, здається, не надто розріджене.

— Повітря нічогеньке, — відказала Рахіль. — Для такої висоти повітря містить дивовижну кількість кисню. Але Енея сказала захопити комбінезони та респіратори.

— Для чого? — запитав я.

— Не знаю, Роле. — Її очі дивилася на мене спокійно, і я не бачив у них хитрощів або віроломства.

— А навіщо кораблю ховатися? — запитав я. — Хіба тут є Пакс?

— Поки що немає, — відповіла Рахіль. — Але десь останні шість місяців ми чекаємо на них. Наразі на планеті Тянь-Шань, або на орбіті навколо нас, немає космічних кораблів... крім твого. Немає також літаків. Жодного екранольота, жодної емтеемки, жодного топтера чи коптера... тільки параплани літунів, а вони ніколи не залітають так далеко.

Я кивнув, утім, усе ще вагаючись.

— Дугпа бачили дещо, що вони сьогодні ще не могли пояснити, — вела далі Рахіль. — Цятку вашого корабля на тлі Джомолхарі, я маю на увазі. Але згодом вони все пояснюють в термінах тендрел, тому це не становитиме проблеми.

— Що таке тендрел? — запитав я. — І хто такі Дугпа?

— Тендрел — це знамення, — відповіла Рахіль. — У цьому регіоні Небесних гір превалює віщування в шаманістських буддійських традиціях. Дугпа... вони... ну, скажімо так, ця назва перекладається як «Найвищі». Люди, котрі селяться на найвищих вершинах. Є ще Друкпа... люди долин... тобто ущелин, що лежать нижче... а ще Друнгпа, люди, що живуть в заліснених долинах. Це зазвичай великі папоротеві зарості на західних підступах до хребта Пхарі і ще нижче.

— То, виходить, Енея зараз у Храмі? — повернувся я до того, що мене цікавило, усе ще відчуваючи спротив пропозиції моєї нової знайомої «заховати» Корабель.

— Так.

— Коли я зможу її побачити?

— Тільки-но ми туди доберемося. Пішки, — Рахіль посміхнулася.

— Ти давно знайома з Енеєю?

— Біля чотирьох років, Роле.

— Ти з цієї планети?

Вона знову посміхнулася. Очевидно, мої настійливі запитання її не дратували.

— Ні. Коли ти побачиш Дугпа та інших, то зрозумієш, що я не місцева. Більшість мешканців цього регіону належать до китайців, тибетців та інших народів центральної Азії.

— А ти звідки? — запитав я прямо, сам дивуючись власній нечемності.

— Народилася я на Світі Барнарда, — відказала вона. — Провінційна фермерська планета. Кукурудзяні лани, ліси, довгі вечори та кілька добрих університетів, — ось і все, чим вона славиться.

— Я чув про неї, — сказав я. Підозри мої тільки посилювалися. «Добрі університети», якими славився Світ Барнарда в часи Гегемонії, давно вже перетворилися на церковні академії та семінарії. Мені раптом захотілося подивитися на груди цієї молодої жінки — тобто подивитися, чи нема там хрестоформи. Бракувало тільки, щоб я відіслав корабель і пішки попрямував просто у пастку Пакса. — Де ти познайомилася з Енеєю? — запитав я. — Тут?

— Ні, не тут. На Амрітсарі.

— Ніколи не чув про Амрітсар, — сказав я.

— Це не дивно. Амрітсар — загумінкова планета, дуже віддалена, та ще й до того ж ледь вкладається в шкалу Сольмева. Її колонізували лише сторіччя тому біженці від громадянської війни на Парваті. Там оселилося кілька тисяч сикхів та кілька тисяч суфіїв. Енею найняли спроектувати Центр для пустельної громади, а мене — зробити геологічну розвідку та наглядати за будівельниками. З того часу ми тримаємося одна одної.

Я кивнув, усе ще маючи певні сумніви. Мене переповнювало якесь почуття, схоже водночас і на розчарування, і на гнів, а ще на ревнощі. Звісно, це було безглуздо.

— А де А. Беттік? — запитав я, раптом жахнувшись думки, що андроїд міг за ці п’ять років померти. — Він...

— Він вирушив учора на ринок у Пхарі закупити провізію, як робить це кожні два тижні, — відповіла мені Рахіль. Вона торкнулася мого плеча. — З ним усе добре. Повернеться сьогодні ввечері, ще до того, як зійде місяць. Нам треба йти. Збирай свої речі. Скажи кораблю заховатися на третьому супутникові. Хай тобі краще Енея відповідає на всі питання.

НАРЕШТІ Я ПРИХОПИВ ІЗ СОБОЮ ТРОХИ одягу, міцні берці, невеличкий бінокль, ніж у піхвах, комбінезони та респіратори та бортжурнал-комунікатор завбільшки як долоня. Я запхав усе це в рюкзак, зістрибнув з трапа на траву і сказав кораблю, що йому робити. Мій антропоморфізм настільки поглибився, що я підсвідомо очікував, що корабель почне дутися й нарікати на те, що йому знову треба переходити у сплячий режим, цього разу на астероїді, де навіть повітря немає... Але корабель підтвердив, що він зрозумів наказ, запропонував раз на добу виходити на зв’язок променевим каналом, аби впевнитися, що комунікатор працює, а тоді взяв угору і вбік, зменшився до цятки й зник — викапана тобі повітряна кулька, коли її відпустили в небо, перетявши нитку.

Рахіль дала мені вовняну хубу, щоби я міг накинути поверх термокуртки. Я помітив, що жінка мала на собі поверх куртки та штанів нейлонову страхувальну систему — обв’язку. На петельках було розвішане альпіністське спорядження. Я запитав, навіщо це.

— У Енеї на будівельному майданчику є обв’язка і для тебе, — відказала Рахіль, дзенькаючи навішеним залізом. — Це найпередовіша технологія на цій планеті. Майстри в Поталі правлять за всі ці штуковини, як за рідного батька — за всі ці кішки, розтяжки, складні льодоруби, клини, карабіни, скельні гаки, фірнові гаки, сокирки; правлять й отримують.

— Вона мені знадобиться? — запитав я із сумнівом. У місцевій гвардії я трохи практикувався в сходженні на льодові вершини — спуск на мотузці, перехід через тріщини в льодовику і тому подібне, а ще мені доводилося лазити по скелях у каменоломнях, коли я працював на Аврола Г’юма на мисі Дзьоб, проте справжній альпінізм мене не приваблював. Я не люблю висоти.

— Знадобиться, але ти звикнеш, — запевнила мене Рахіль і вирушила першою, спритно перестрибуючи з каменя на камінь, легко збігаючи стежкою вгору. Залізяччя на обв’язці ледь чутно бряжчало, наче бубонці чи дзвіночки на шиї гірської кози.

Десятикілометровий марш скелями виявився необтяжливим, варто було лише призвичаїтися до вузького карнизу, прямовисного обриву з правого боку, сліпучого сяйва неймовірної вершини на півночі та клубовиння хмар під ногами, а ще до надміру кисню в повітрі, що аж вдаряло в голову.

— Так, — погодилася Рахіль, коли я сказав їй про повітря. — Повітря тут дуже багате на кисень, і це могло би створювати проблеми, якби тут були ліси чи савани, щось таке, що може горіти... Ти побачиш, які тут бувають грози в сезон мусонів. Але карликові ліси на подобу тих, які ти бачив в ущелині, та папоротеві зарості на дощових схилах Пхарі — це всі горючі матеріали, що тут є. А деревина карликових порід, яку ми використовуємо в будівництві, настільки щільна, що практично не горить.

Деякий час ми мовчки йшли слід у слід. Я дивився собі під ноги на вузький скельний виступ. Ми проминули гострий закрут стежини, і мені довелося зігнутися, щоби не забити лоба, і раптом уступ розширився, перед нами розкрилася широка панорама, і я побачив Сюанькун-Си — Завислий У Повітрі Храм.

Тепер, коли я дивився на Храм зблизька, знаходячись трохи нижче та східніше від нього, однаково здавалося, що він дивним чином висить у повітрі, без жодних підпор. Деякі споруди, ті, що розташувалися нижче і, схоже, були зведені раніше, стояли на цегляних чи кам’яних фундаментах, але інші будівлі просто нависли над прірвою. Згори будівлі, що скидалися на пагоди, прикривала велика скеля. Ніша під нею була метрів сімдесят п’ять заввишки, проте драбини з майданчиками, перетинаючись неймовірними зиґзаґами, майже сягали стелі, утвореної виступом.

Ми змішалися з юрбою. Не тільки хуби та всюдисущі обв’язки єднали різнобарвний натовп в одне ціле: більшість облич, які з ввічливою цікавістю оберталися до мене, здавалося, належали азійським вихідцям зі Старої Землі. Ці люди, переважно коротуни як на нормальну гравітацію, шанобливо розступалися перед Рахіллю, киваючи їй, а я йшов за нею до драбин, крізь зали, в яких стояв дух ароматичних курінь та сандалового дерева, йшов крізь брами, проходив хиткими мостиками, підіймався ажурними сходами. Незабаром ми вже були на верхніх рівнях Храму, де велися інтенсивні будівельні роботи. Крихітні фігурки, які я бачив крізь бінокль, тепер перетворилися на живих людей, що дихали, кректали під вагою кошелів з камінням, на людей, що пахли потом і чесною працею. З балкона корабля я бачив беззвучну діловитість, а тепер мене огортав напружений гамір: молотки грюкають, зубила видзвонюють, їм вторять кирки, і посеред усього цього контрольованого хаосу, типового для будь-якого будівельного майданчика, перегукуються та жестикулюють робітники.

Подолавши кілька сходових маршів і три довжелезні драбини, щоби дістатися найвищої платформи, я зупинився на мить перевести подих, перш ніж підійматися останньою драбиною. Багата тут атмосфера на кисень чи ні, а лазити отак — нелегка робота. Я помітив, що Рахіль дивиться на мене з незворушністю, яку легко можна прийняти за байдужість.

Підвівши очі, я побачив, що з платформи драбиною граційно спускається молода жінка. На долю секунди моє серце збилося з ритму — Енея! — а тоді я роздивився, як ця жінка рухається, помітив темне коротко стрижене волосся, і коли жінка ще не повернулася до мене, уже знав, що це не моя подружка.

Ми з Рахіллю зробили крок назад від підніжжя драбини, бо жінка перескочила через кілька останніх сходинок. Вона була висока, десь мого зросту, спортивної статури, з чіткими рисами енергійного обличчя та дивовижними фіолетовими очима. Їй було років сорок чи трохи більше, стандартних, засмагла шкіра щільно обтягувала вилиці, а білі рисочки, що розбігалися від очей та від кутиків рота, дозволяли припустити, що вона також не проти посміятися.

— Роле Ендіміон, — сказала вона, подаючи мені руку. — Я Тео Бернард. Я допомагаю зводити будівлі.

Я нахилив голову. Потиск вона мала такий само міцний, як і Рахіль.

— Енея зараз звільниться, — Тео Бернард махнула в бік драбини.

Я подивився на Рахіль.

— Підіймайся сам, — сказала Рахіль. — У нас тут справи.

Я поліз угору, старанно переставляючи руки. На бамбуковій драбині було не менше шістдесяти поперечок, і коли я дряпався вгору, весь час пам’ятав, що платформа, на якій стоїть драбина, дуже вузька і якщо, падаючи, пролетиш повз неї, падати доведеться вічно.

Опинившись на платформі, я побачив невеличкі тимчасові кабінки і кам’яні брили з ознаками обробки. Тут зводилися останні будівлі Храму. Я весь час відчував вагу тонн каменю, що нависали над цим місцем, де карниз загинався й створював щось на кшталт кам’яної стелі. Між щілинами та розколинами скель шугали, раз у раз пікіруючи вниз, невеличкі пташини з роздвоєними, глибоко вирізаними хвостами.

І тут моєю увагою заволоділа постать, що вийшла з більшої із двох кабін.

Це була Енея. Відкритий погляд темних очей, невимушена посмішка, високі вилиці та тендітні руки, скирта абияк стриженого темно-русявого, із білявими прядками волосся, що наразі розліталося на вітрі, який дув уздовж скельної поверхні. Вона не надто витяглася з того часу, як я бачив її востаннє, і мені й зараз довелося би нахилятися, щоб поцілувати її в чоло, але вона змінилася.

Мені раптом перехопило подих. Я бачив, як люди зростають, дорослішають, але це були мої приятелі, і це відбувалося в той час, коли я й сам зростав і дорослішав. Звісно, я ніколи не мав дітей, і день у день спостерігати за тим, як дитина розвивається й досягає зрілості, мені довелося тільки упродовж чотирьох років та ще кількох місяців свого знайомства з цією дитиною. Багато в чому, бачив я, Енея все ще виглядала так само, як того дня, коли їй виповнилося шістнадцять, хіба що втратила дитячу м’якість, вилиці стали гострішими, усі риси обличчя викарбувалися чіткіше, стегна стали крутішими, і груди випнулися ще трохи. Вона мала на собі бриджі, високі черевики, зелену сорочку, яку я пам’ятав ще з Талієсіна, і куртку кольору хакі, яка напиналася, наче вітрило. Я бачив, що руки та ноги у неї стали дужчими, ніж на Старій Землі. Але головні зміни полягали не в цьому.

Усе в ній змінилося. Дитини, яку я знав, більше не було. Замість неї постала жінка; незнайома жінка стрімко йшла назустріч мені грубо збитою платформою. І справа була не лише в чіткіших рисах обличчя чи округліших формах... справа була в силі. Не фізичній, а духовній. Енея завжди була найенергійнішою, найзавзятішою і самодостатньою людиною, яку мені довелося знати.

А тепер, коли дитина зникла, чи принаймні розчинилася в дорослій людині, до кипучої енергії додалася ще й вагомість.

— Роле! — Вона підійшла до мене і міцно стиснула мої руки.

На мить мені здалося, що вона поцілує мене в губи, як зробила колись... не вона, а та шістнадцятирічна дівчинка... в останні хвилини, коли ми були разом на Старій Землі. Натомість вона підняла руку й пробіглася довгими пальцями по моїй щоці, від скроні до підборіддя. Темні очі аж світилися... чим? Не радісним подивом. Можливо, життєвою енергією. Я сподівався, що щастям.

Мені відібрало мову. Я почав було щось казати, затнувся, підняв праву руку, збираючись торкнутися її щоки, і знову опустив.

— Роле... чорт забирай... це страшенно добре — бачити тебе знову! — Вона прибрала руку з мого обличчя й відчайдушно стиснула мене в обіймах.

— Я теж радий бачити тебе, мала, — я погладив її по спині, відчуваючи під долонею шорстку тканину її куртки.

Вона відступила на крок, усе ще тримаючи мене за плечі. Тепер вона посміхалася від вуха до вуха.

— Ця подорож по корабель була жахливою? Як це було?

— П’ять років! — вимовив я. — Чому ти мені не сказала?

— Я сказала. Прокричала.

— Коли? У Ганнібалі? Коли я...

— Так. А потім я прокричала: «Я кохаю тебе». Пам’ятаєш?

— Це я пам’ятаю, але... якщо ти знала тоді... що йдеться про п’ять років...

Ми обоє говорили разом, не розуміючи, що кажемо. Я відчував себе наче збоку: ось я вивалюю їй усе гамузом про портали, про камінь у нирках на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, про народ Спектральної Спіралі Амоа, про хмарову планету, про каракатицю-кальмара, і водночас ставлю їй запитання за запитанням, і знову говорю, говорю, не дочекавшись її відповідей.

Широчезна усмішка не зникала з обличчя Енеї.

— Ти не змінився, Роле. Ти здаєшся таким, як і був. Але, чорт забирай, адже так і має бути! Для тебе це було... лише... лише тиждень чи два мандрів, а тоді холодний сон на кораблі.

Мою щасливу запаморочливість наче водою змило, так я розлютився.

— Прокляття, Енеє! Ти мусила попередити мене про час-у-борг. А може, і про те, що портал перенесе мене на планету, де не буде не лише ріки, а й твердої поверхні! Я міг там загинути, до речі.

Енея кивнула.

— Я не знала напевне, Роле. Нічого не було визначено, самі лише вірогідності... як завжди. Але ми з А. Беттіком про всяк випадок обладнали твій каяк парапланом. — Вона знову розпливлася в посмішці. — Схоже, це спрацювало.

— Але ж ти знала, що ми розлучаємося надовго. Що для тебе минуть роки, — я не питав, я стверджував.

— Так.

Я хотів щось сказати, але відчув, що лють моя відступила так само раптово, як і накотилася, і взяв її за плечі.

— Я радий, що бачу тебе, мала. — Вона притулилася до мене і поцілувала в щоку, як робила це дитиною, коли тішилася з моїх слів чи мого жарту. — Ходімо, — промовила вона за мить, — денна зміна закінчилася. Я покажу тобі нашу платформу і з деким познайомлю.

Нашу платформу? Я пішов за нею, спускаючись драбинами та проходячи мостиками, іншими, не тими, якими вела мене Рахіль.

— У тебе все було гаразд, Енеє? Тобто... я хочу сказати, зараз усе добре?

— Так, — посміхнулася вона, озирнувшись на мене. — Усе добре, Роле.

Ми пройшли терасою, яка знаходилася на одному рівні з найвищою з трьох пагод, що вивищувалися одна над другою. Коли ми простували вузькою терасою, я відчував, що платформа трохи хитається, а коли ступили на платформу між пагодами, завібрувала вже вся конструкція. Я помітив, що із західної пагоди виходять люди й крокують вузьким настилом уздовж стіни стрімчака.

— Ця частина видається труською, але вона достатньо міцна, — зауважила Енея, помітивши моє побоювання. — Уся конструкція спирається на балки з найміцнішої карликової сосни, а ті тримаються в отворах, висвердлених в скелі.

— А хіба вони не зігнивають? — запитав я, ідучи вслід за нею коротеньким висячим мостиком. Мостик розхитувався на вітрі.

— Зігнивають, — відказала Енея. — За ті понад вісімсот років, відколи тут постав Храм, їх кілька разів міняли. Скільки саме, ніхто не знає. Архіви тут ще менш тривкі, ніж фундаменти.

— А тебе найняли добудовувати Храм? — запитав я.

Ми вийшли на дерев’яну терасу винно-червоного кольору. Від торця платформи ще одна драбина вела вгору до наступної платформи. Від неї відходив вузенький мостик.

— Так, — відповіла Енея. — Я тут відразу й архітектор, і керівник будівництва. Коли я прибула на цю планету, мені доручили наглядати за будівництвом лаоського храму неподалік Потали, і Далай-ламі здалося, що я зможу завершити роботи на Завислому У Повітрі Храмі. Кілька попередніх керівників не впоралися.

— Коли ти прибула... — повторив я.

Ми дісталися високої платформи в центрі комплексу. Платформа мала огорожу, прикрашену витонченою різьбою, а на краю її стояли дві невеличкі пагоди. Енея зупинилася біля дверей першої.

— Тут моляться? — спитав я.

— Тут я живу, — посміхнулася вона, жестом запрошуючи мене подивитися. Я зазирнув крізь двері. Квадратна кімната мала всього три на три метра площі, на відполірованій дерев’яній підлозі лежали два невеличкі татамі[106]. Найдивовижнішою в цій кімнатці була її задня стіна — вірніше, її цілковита відсутність. Ширми сьодзі були зсунуті[107], і кімната виходила просто у повітря. Той, хто ходить уві сні, у цій кімнаті мав усі шанси ніколи не прокинутися. Вітер, відбиваючись від скель, шелестів листям трьох гілочок, схожих на гілки верби, що стояли в гарній вазі гірчичного кольору на низенькому дерев’яному помості біля західної стіни. Більше прикрас у кімнаті не було.

— Заходячи до приміщення, ми скидаємо взуття. Прохідних коридорів, як ті, що ми з тобою минали, ідучи сюди, це не стосується, — промовила Енея. Вона підвела мене до другої пагоди. Та була дуже схожа на першу, тільки сьодзі не було розсунуто, а на підлозі лежав футон[108]. — Це речі А. Беттіка, — пояснила Енея, вказуючи на невеличку скриньку біля футона, пофарбовану в червоний колір. — Сюди ми тебе й підселимо. Заходь. — Вона скинула свої черевики, підійшла до татамі, засунула сьодзі і всілася на матрац, схрестивши ноги.

Я теж роззувся, примостив рюкзак біля південної стіни і підійшов, щоби сісти поруч із нею.

— Ну ось, — промовила вона, знову взявши мене за руки.

— Господи!

Я не міг говорити, мабуть, ще хвилину. Не знаю, чи це висота, чи багата на кисень атмосфера робили мене таким емоційним. Щоби заспокоїтися, я сконцентрував увагу на вервечках людей у пістрявих хубах. Вони виходили з Храму й прямували в західному напрямку вузькими виступами та мостиками, прокладеними вздовж скельної стіни. Просто навпроти наших відчинених дверей підіймалася сяюча громада Хеншаня, і льодовики на схилах горіли в променях надвечірнього сонця.

— Господи Ісусе! — повторив я. — Тут дуже гарно, мала.

— Так. І смертельно небезпечно, якщо не бути уважним. Завтра ми з А. Беттіком підемо з тобою на скелі і перевіримо, чи ти не забув, як користуватися альпіністським причандаллям і як поводитися в горах.

— Мабуть, мені доведеться вчитися спочатку, — сказав я. Я не міг відвести погляду від її обличчя, від її очей. Я боявся знову доторкнутися до її руки — раптом між нами виникне високовольтний розряд, як це, пам’ятаю, траплялося, коли вона ще була дитиною. Я глибоко зітхнув. — Добре, — сказав я. — Коли ти сюди потрапила, той Далай-лама, хай хто він такий, запропонував тобі працювати на будівництві цього Храму. А коли ти сюди потрапила? Як ти сюди потрапила? Коли ти познайомилася з Рахіль і Тео? З ким ти ще тут приятелюєш? Що відбувалося з тобою після того, як ми попрощалися в Ганнібалі? Що сталося зі всіма іншими в Талієсіні? Чи паксівське військо тебе вистежувало? Де ти навчилася всім цим архітектурним штучкам? Ти все ще розмовляєш з Левами, Тиграми та Ведмедями? Як ти...

Енея виставила перед собою долоню. Вона сміялася.

— Давай по черзі, Роле. Я теж хочу почути все про твою подорож, уяви собі.

Я подивився їй в очі.

— Мені снилося, що ми розмовляємо, — сказав я. — Ти розповідала мені про чотири кроки... вивчити мову мертвих... вивчити...

— ...мову живих, — закінчила вона замість мене. — Так. Я також бачила цей сон.

Мабуть, брови полізли мені на лоба.

Енея посміхнулася й накрила мої руки своїми. Долоні у неї зробилися більшими, тепер вона могла накрити мій величезний кулак. Я ж пам’ятав ще той час, коли ховав обидві її долоньки в одну свою лапу.

— Я добре пам’ятаю цей сон, Роле. І мені снилося, що ти хворієш... біль у спині...

— Камінь у нирках, — сказав я, і мене аж пересмикнуло, коли я пригадав той біль.

— Так. Гадаю, ми залишилися друзями, якщо на відстані світлових років маємо спільні сни.

— Світлових років, — повторив я. — Хай йому грець, Енеє, розказуй, як ти прошмигнула через Пакс. І де ти ще побувала?

Вона кивнула й почала говорити. Крізь розсунуті ширми у кімнату залітав вітер і грався з її волоссям. Поки вона говорила, вечірнє світло погустішало, піднялось схилом піка на півночі, а скелями — на сході та заході.

ЕНЕЯ ОСТАННЬОЮ ЗАЛИШИЛА ТАЛІЄСІН-ВЕСТ, і було це лише через чотири дні після того, як я повеслував униз по Міссісіпі. Інші учні вирушали різними порталами, розповідала вона, і спусковий катер витратив останню енергію, щоби доправити їх до потрібних місць — до мосту «Золота Брама», на край Великого Каньйону, до кам’яних облич Гори Рашмор, під іржаві ферми пускової шахти в історичному парку Космічного центру Кеннеді[109]. Тобто, схоже, потрібні портали були розкидані всією західною півкулею Старої Землі. Портал, яким залишила Стару Землю Енея, був вбудований у стіну саманного будинку на півночі спустілого міста, що колись звалося Санта-Фе. А. Беттік пройшов крізь портал разом із нею. Почувши це, я ледь не спалахнув від ревнощів, але промовчав.

Портал закинув її на планету з високою гравітацією, яка зветься Іксіон. Пакс на планеті присутній, але представлений здебільшого на протилежній півкулі. Іксіон ніколи по-справжньому не отямився після Падіння, і високогірне плато, на якому опинилися Енея й А. Беттік, було суцільними руїнами, зарослими джунглями та населеними переважно племенами неомарксистів і нащадками американських індіанців. Вони воювали як між собою, так і з шайками анархістів та мандрівних зелених, які намагалися відродити на планеті всі види динозаврів, що колись мешкали на Старій Землі.

Енея розповідала про їхні пригоди з гумором: як вони ховали синю шкіру А. Беттіка й інші ознаки, що відрізняють андроїда від людини, за товстим шаром декоративного гриму, що є у вжитку в місцевих; яким нахабством з боку шістнадцятирічного дівчиська було вимагати гроші, чи, сказати точніше, їжу та хутра як бартер за свої послуги в реконструкції стародавніх міст Іксіона — Канбари, Ілюмута та Майовілля. Але це спрацювало. За допомогою Енеї не тільки було відбудовано центральні частини трьох міст і незчисленні приватні будинки, Енея ще й започаткувала цілу ланку «дискусійних гуртків». Послухати її виступи до цих гуртків приходив народ із дюжини ворогуючих племен.

Я знав, що Енея не стане про це розводитися, але хотів дізнатися, про що дискутували у цих «дискусійних гуртках».

— Про різне, — відмахнулася вона. — Хтось підіймав тему, я пропонувала кілька питань, над якими варто поміркувати, і люди починали обговорення.

— Ти їх вчила? — запитав я, пригадавши пророцтво, що дитина кібрида Джона Кітса стане Навчителькою.

— Ну, у сократівському сенсі, мабуть, що так[110], — відказала Енея.

— Що значить... ага, ясно, — я пригадав Платона, якого вона підсунула мені в бібліотеці ще в Талієсіні. Учитель Платона, Сократ[111], повчав, ставлячи запитання, витягуючи з людей істини, які вони вже носили в собі. Ця методика мені видавалася, м’яко кажучи, сумнівною.

Вона розповідала далі. Частина народу в гуртках помалу перетворилась на дуже завзятих учасників. Вони приходили послухати диспути щовечора і супроводжували Енею від одного реконструйованого міста до наступного.

— Тобто вони стали твоїми апостолами, — зауважив я.

Енея насупила брови.

— Мені не дуже подобається це слово, Роле.

Склавши руки на грудях, я дивився на альпійське сяйво на вершинах[112], що кидало свої відблиски на купчасті хмари далеко внизу, і на яскраве вечірнє освітлення північного піка.

— Подобається воно тобі чи ні, а мені це слово здається правильним, мала. Апостоли йдуть за своїм учителем... за вчителькою... куди би вона не прямувала, і намагаються підбирати за нею зерна істини, ще й ще.

— Учні йдуть за своїм учителем, — сказала Енея.

— Хай буде так, — погодився я, не бажаючи псувати хід оповіді суперечкою. — Кажи далі.

Про Іксіон нема чого казати далі, сказала вона. Вони з А. Беттіком пробули на планеті біля одного місцевого року, чи п’ять стандартних місяців. Більшість будівель на планеті було зведено з кам’яних брил, і вона притримувалася у своїх проектах античної класики, у традиціях Стародавньої Греції.

— А Пакс? — запитав я. — Вони не кружляли навколо?

— Деякі місіонери брали участь у наших диспутах, — відповіла Енея. — Один із них, отець Кліффорд, подружився з А. Беттіком.

— І він... ніхто... тебе не виказав? Адже на тебе, мабуть, і досі полюють.

— Я певна, що отець Кліффорд не доносив на мене, — сказала Енея. — Але, зрештою, у північну півкулю, де ми працювали, направили військових, щоби нас затримати. Кілька місяців ми переховувалися серед племен. Отець Кліффорд приходив на вечірні бесіди навіть тоді, коли над джунглями, розшукуючи нас, кружляли екранольоти.

— І що сталося далі? — Я почувався дворічним малям, яке питає про будь-що, аби тільки дорослий із ним розмовляв. Для мене розлука тривала лише кілька місяців, навіть якщо брати до уваги кріогенну фугу, сповнену снів, але я вже забув, як любив просто слухати голос моєї малої подружки.

— Нічого особливого, — відказала вона. — Я закінчила останній проект: це був стародавній амфітеатр для театральних вистав та міських зборів, і ми з А. Беттіком залишили цю планету. Деякі... учні... теж пішли.

Я кліпнув очима.

— Пішли з вами? — Рахіль казала, що вони з Енеєю познайомилися на планеті Амрістар і з того часу подорожували разом. Може, Тео прийшла з нею з Іксіона?

— Ні, з Іксіона ніхто не пішов за мною, — спокійно сказала Енея. — Вони мали йти до інших місць. Мали вчити інших різним речам.

Якусь мить я мовчки дивився на неї.

— Ти хочеш сказати, що Леви, Тигри та Ведмеді тепер дозволяють і іншим телепортуватися крізь портали? Чи старі портали знову відкриті?

— Ні, — відказала Енея, хоч я й не зрозумів, на яке саме питання їй треба відповідати. — Ні, портали мертві, як і раніше. Просто... просто... це були особливі випадки.

І знову я не став наполягати. Вона продовжила розповідати.

З Іксіона вона потрапила на планету Мауї-Заповітна.

— Та це ж планета Сірі! — вигукнув я, наче почувши, як бабуся переповідає мені строфи з «Пісень Гіперіона», змушуючи повторювати за нею. Події однієї з оповідок пілігримів саме й відбувалися на цій планеті.

Кивнувши, Енея вела далі. Мауї-Заповітну добряче потріпало під час революції й атак Гегемонії в часи Всемережжя. У часи міжвладдя, що настали після Падіння, планета оговталася, але була повторно колонізована під час експансії Пакса. Місцеві цьому не сприяли, а в кращих традиціях Сірі чинили опір, завдаючи ударів із плавучих островів, пліч-о-пліч зі своїми побратимами-дельфінами, аж поки Флоту Пакса та Швейцарській гвардії ціною великої крові вдалося закріпитися на планеті. Тепер Мауї-Заповітну задля помсти християнізували, а мешканців єдиного на планеті великого материка, Екваторіального Архіпелагу, і тисячі мігрантів з плавучих островів направили до «Християнських академій» на перевиховання.

Проте Енея та А. Беттік пробралися на плавучий острів, на якому все ще трималися повстанці — групи неоязичників, які називають себе сірістами. Вони ночами ходили під вітрилами, а вдень переховувалися між дрейфуючими архіпелагами зі скупчень опустілих островів і за першої-ліпшої нагоди вступали у сутичку з Паксом.

— А що ти там будувала? — поцікавився я. Наскільки я пам’ятав з «Пісень», на плавучих островах не було жодних споруд, окрім будинків на високих деревах-вітрилах.

— Будинки на деревах, — відповіла Енея, знову посміхаючись від вуха до вуха. — Безліч будинків на деревах. А також підводні куполи. Саме там язичники знаходяться майже весь час.

— Отже, ти проектувала будиночки на деревах.

Вона енергійно помотала головою.

— Ти що, насміхаєшся? Тамтешні майстри... ну, якщо не брати до уваги зниклих тамплієрів з Божегаю... будують найкращі будинки на деревах на весь заселений людством космос! Я вчилася зводити будиночки на деревах. Вони були такі люб’язні, що дозволили нам з А. Беттіком їм допомагати.

— Рабська праця, — зауважив я.

— Саме так.

На Мауї-Заповітній вони пробули тільки три стандартних місяці. Там вона зустріла Тео Бернард.

— Вона теж із повстанців-язичників? — запитав я.

— Утікачка-християнка, — виправила мене Енея. — Вона прибула на Мауї-Заповітну разом із іншими колоністами. Утекла з колонії і приєдналася до сірістів.

Я мимоволі насупився.

— Вона має хрестоформу? — запитав я. Народжені заново християни викликали в мене недовіру.

— Уже ні, — відказала Енея.

— Але яким чином... — мені невідомо було про жоден випадок, щоби християнин із хрестоформою зміг її позбутися. Виняток становить лише таємничий ритуал відлучення, який може здійснювати тільки Церква.

— Поясню пізніше, — сказала Енея. Під час своєї оповідки вона ще не раз і не два вимовила цю фразу.

Наступною планетою, куди вони з А. Беттіком пройшли крізь портал, став Ренесанс-Вектор.

— Ренесанс-Вектор! — мало не заволав я. Це була твердиня Пакса. На Ренесанс-Векторі нас ледве не застрелили. На цій надіндустріальній планеті всіма містами та автоматичними заводами керував Пакс.

— Ренесанс-Вектор, — посміхнулася Енея. Це було непросто. Їм довелося замаскувати А. Беттіка під людину, постраждалу від опіків і змушену носити маску із синтетичної шкіри. Це створювало для нього незручності впродовж шести місяців їхнього там перебування.

— Які роботи ти там виконувала? — запитав я. Мені важко було уявити, як моя подружка та її тамтешні приятелі переховувалися серед товкотнечі на вулицях мегаполіса, яким є вся планета Ренесанс-Вектор.

— Лише одну роботу, — спокійно відповіла Енея. — Ми працювали на будівництві нового кафедрального Собору Святого Матвія в Да-Вінчі.

Я, мабуть, хвилину витріщався на неї, поки мені знову розв’язало язика.

— Ти будувала кафедральний собор? Паксівський собор? Християнську церкву?

— Звісно, що так, — спокійно відказала Енея. — Я працювала разом із найкращими мулярами, склярами, майстрами всіх будівельних професій. Спочатку як учень, але коли ми полишали цю планету, я була помічником головного конструктора нефа.

Я міг тільки хитати головою.

— А там ти... збирала дискусійні гуртки?

— Так, — відповіла Енея. — На Ренесанс-Векторі на гуртки приходило більше людей, ніж на будь-якій іншій планеті. За цей час у мене з’явилися тисячі учнів.

— Дивно, що тебе не зрадили.

— Мене зрадили, — відказала вона. — Але не хтось із моїх учнів. Один зі склярів настукав на нас до місцевого гарнізону Пакса. Ми з А. Беттіком і Тео ледь устигли дати драла.

— Стрибнули крізь портал, — сказав я.

— Ну... стрибнули, так, — погодилась Енея.

Лише згодом я зрозумів, що в її голосі тоді відчувалося якесь вагання, наче вона мала щось уточнити, і не зробила цього.

— А інші пішли звідти за вами?

— Не за мною, — знову відказала вона. — Але так... сотні людей стрибнули звідти.

— Куди? — запитав я.

Я був заінтригований. Енея зітхнула.

— Роле, ти пам’ятаєш нашу розмову, коли я сказала, що Пакс вважає мене вірусом? А я тоді ще сказала, що вони мають рацію?

— Ще б пак.

— Так от, ці мої учні також є переносниками цього вірусу, — сказала вона. — Вони пішли туди, куди мали піти. Щоб інфікувати інших людей.

Сувій із назвами планет, із переліком робіт розгортався і розгортався... Три місяці на планеті Патофа, де вона, використовуючи набуті навички в будівництві будинків на деревах, будувала великі житлові будинки серед мішанини гілля та стовбурів, що вкриває тамтешні безкінечні трясовини.

Амрітсар, де вона чотири стандартні місяці пропрацювала, зводячи в пустелі брезентові житла та громадські центри для кочівників-номадів, для сикхів та суфіїв, що мандрують там серед зелених пісків.

— Там ти й зустрілася з Рахіллю, — уточнив я.

— Так.

— А яке прізвище у Рахіль? — поцікавився я. — Вона мені не сказала.

— Мені вона також ніколи його не називала, — відказала Енея і продовжила свою розповідь.

З Амрітсара вона, разом із А. Беттіком та двома новими подругами, стрибнула на Ґрумбрідж Дайсон-Д. На цій планеті тераформування за часів Гегемонії зазнало невдачі, не впоравшись із наступом метаново-аміачних глетчерів та з самумами, що несли хмари крижаних кристалів. Колоністів усе меншало, і вони трималися поблизу своїх біокуполів та будинків, збудованих за орбітальними технологіями. Проте населення планети, а воно складалося переважно з мусульман-сунітів, інженерів, котрі перебралися на планету після провалу Проекту відновлення трансафриканського генетичного коду, уперто відмовилося вимирати через Падіння і зрештою самотужки перетворило Ґрумбрідж Дайсон-Д на планету, вкриту лапландською тундрою, із повітрям, придатним для дихання, з флорою і фауною, яка складалася з завезених зі Старої Землі адаптованих видів, включно з шерстистими мамонтами, які розгулювали екваторіальними нагір’ями. Мільйони гектарів пасовищ ідеально пасували для розведення коней — таких, що паслися собі колись на Старій Землі, доки не зникли в Кепські Часи, що передували остаточному падінню Старої Землі в чорну діру. Генним інженерам довелося звернутися до матеріалу, завезеного ембріоносцями, і знову розводити коней, спочатку тисячами, а потім і десятками тисяч. Кочові ватаги мандрували трав’яними масивами південного материка, живучи одним життям зі своїми величезними табунами, а фермери та міські мешканці перебралися до підгірних долин уздовж екватора. Тут водилися страхітні хижаки — результат роботи прискореного й нічим не стримуваного експериментування аРНКтистів, що тривало багато століть. Усі вони шукали своєї здобичі — схожі на нічні кошмари тридцятиметрові трав’яні змії, нащадки тих, чиєю домівкою було Трав’яне море на Гіперіоні, скельні тигри, пращури яких населяли Фуджі, розумні вовки та грізлі з підвищеним IQ.

Люди мали зброю, що могла допомогти їм покінчити з хижаками за рік чи два, але мешканці планети обрали інший шлях: номади вирішили продовжувати свій спосіб життя: поки росте трава, поки тече вода, зустрічатися із хижаками в чесній боротьбі, захищаючи від них свої табуни, а містяни тим часом взялися будувати стіну. Ця стіна, цільна, понад п’ять тисяч кілометрів завдовжки, мала відгородити дикі гірські райони від листопадних лісів на півдні і саван, де паслися табуни. І ця стіна мала стати чимось більшим, ніж просто стіною, перетворитися на велике, витягнуте в одну лінію місто, єдине на всю планету Ґрумбрідж Дайсон-Д, тридцять метрів заввишки в найнижчій точці, із мечетями і мінаретами, із проїзною дорогою по верхівці стіни, такою широкою, щоби три екіпажі могли роз’їхатися, не зачепившись колесами.

Мешканців на планеті було замало, і до того ж вони мусили займатися й іншими справами і, отже, не могли присвятити весь свій час зведенню стіни, але вони створили відповідні програми для роботів та задіяли андроїдів, що колись теж прибули на цю планету з ембріоносцями.

Енея зі своїми друзями приєдналися до проекту, і шість стандартних місяців пропрацювали на стіні, що вже почала набувати форми і розпочала свій безупинний марш уздовж підніжжя пагорбів та гір та межею пасовиськ.

— А. Беттік зустрів там двох зі своїх близнюків, — неголосно промовила Енея.

— Святий Боже, — прошепотів я. Я майже забув про це. На Сьомій Дракона кілька років тому ми сиділи одного вечора і насолоджувалися теплом нагрівального куба у вітальні отця Ґлавка, де вздовж стін тяглися книжкові полиці, а сама кімната була цяточкою життя в хмарочосі, умерзлому в безкраїй глетчер, на який перетворилася атмосфера цієї замерзлої планети... отож, тоді А. Беттік сказав, що однією з причин, які спонукали його вирушити в подорож разом зі мною й Енеєю, була надія, хоч як вона суперечила здоровому глузду, знайти чотирьох своїх близнюків — трьох братів та сестру. Їх розлучили незабаром після того, як вони ще в дитинстві закінчили процес навчання... якщо можна назвати дитинством роки зростання андроїдів.

— То він знайшов своїх близнюків?! — сказав я, вражений.

— Двох із них, — повторила Енея. — Одного близнюка чоловічої статі, А. Анттіба, і сестру, А. Даррію.

— Вони схожі на нього? — запитав я. На службі у старого поета в опустілому місті Ендіміон були андроїди, але я не встиг придивитися ні до кого з них, лише до А. Беттіка. Надто багато відбулося тоді подій за надто короткий час.

— Дуже схожі, — сказала Енея. — І водночас геть інші. Може, він розповість тобі більше.

Вона закінчила свою розповідь. Пропрацювавши шість стандартних місяців на будівництві міста-стіни на Ґрумбрідж Дайсон-Д, вони мусили залишити цю планету.

— Мусили залишити? — перепитав я. — Пакс?

— Рада Справедливості і Миру, якщо казати точніше, — відповіла Енея. — Нам не хотілось йти звідти, але ми не мали вибору.

— А що це за Рада Справедливості і Миру? — поцікавився я. Вона вимовила ці слова таким тоном, що у мене на руках волосся стало сторчма.

— Потім поясню, — сказала вона.

— Добре, — погодився я, — але поясни дещо вже зараз.

Енея, кивнувши, чекала на моє запитання.

— Ти кажеш, що п’ять стандартних місяців ви провели на Іксіоні, — розпочав я. — Три місяці на Мауї-Заповітній, шість місяців на Ренесанс-Векторі, три місяці на Патофі, чотири стандартні місяці на Армітсарі і близько шести стандартних місяців на... як там вона зветься, ця планета?.. Ґрумбрідж Дайсон-Д?

Енея нахилила голову.

— А тут ти близько одного стандартного року, правильно?

— Так.

— Це тільки тридцять дев’ять стандартних місяців, — сказав я. — Три стандартних роки та три місяці.

Вона чекала. Кутики її губ трохи смикнулися, але я бачив, що вона не збирається посміхнутися... радше вона намагалася стримати сльози. Так мені здалося. Помовчавши, вона сказала:

— Ти завжди добре вмів рахувати, Роле.

— На подорож сюди у мене пішло п’ять років часу-в-борг, — стиха сказав я. — Тобто для тебе минуло біля шістдесяти стандартних місяців, а в своїй розповіді ти нарахувала тільки тридцять дев’ять. Де ще двадцять один стандартний місяць, мала?

Я побачив, що на очі їй навернулися сльози. Губи ледь помітно тремтіли, але вона намагалася говорити спокійно.

— Для мене минуло шістдесят два стандартні місяці, один тиждень і шість днів, — сказала вона. — П’ять років, два місяці та один день часу-в-борг на кораблі, чотири дні на прискорення та гальмування і вісім днів твоєї подорожі. Ти забув про час своєї подорожі.

— Добре, мала, — сказав я, помітивши її хвилювання. Руки у неї тремтіли. — Ти не хочеш сказати, куди подівся цей час... скільки там загубилося?

— Двадцять три місяці, один тиждень і шість годин, — сказала вона.

«Майже два стандартні роки, — подумав я. — І вона не хоче казати мені, що з нею відбувалося за цей час». Ніколи раніше я не бачив, щоби їй було так важко опанувати себе. Наче щось роздирало її зсередини.

— Ми поговоримо про це пізніше, — сказала вона і вказала крізь відчинені двері на скелю західніше Храму. — Подивись туди.

Я ледь-ледь розрізняв на вузькому виступі постаті, двоногі та чотириногі. До них було кілька кілометрів, не менше.

Я пішов до рюкзака і витяг бінокль, щоби роздивитися краще.

— В’ючні тварини — то вівцекози, — пояснила Енея. — А отих людей найняли на ринку Пхарі доставити закупки, завтра вранці вони підуть назад. А бачиш когось знайомого?

Я бачив. Блакитне обличчя під каптуром хуби виглядало так само, як п’ять років тому. Я повернувся до Енеї, але вона, очевидно, не бажала повертатися до питання двох загублених років. Я й цього разу дозволив їй змінити тему.

Енея почала розпитувати мене, й А. Беттік з’явився, коли ми все ще розмовляли. Жінки, Рахіль і Тео, приєдналися до нас за кілька хвилин. Один із татамі згорнули, і під ним виявилася жарівня, зроблена у підлозі поблизу відсутньої стіни. А. Беттік з Енеєю взялися готувати на всіх. Народ сунув хмарою, і мене знайомили з усіма. Приходили майстри Джордж Тцаронґ та Джіґме Норбу, Куку та Кей Се, дві сестри, старші серед різьбярів, Ґ’яло Дондуп в офіційній шовковій мантії та Джіґме Тарінґ в солдатському одязі, монах-учитель Чім Дін зі своїм наставником Кемпо Нґа Ван Таші, настоятелем ґомпи при Завислому У Повітрі Храмі, монахиня на ім’я Донка Ньяпсо, комівояжер Тромо Трочі з Дхомі, Тципон Шакабпа, котрий за дорученням Далай-лами наглядав за будівельними роботами в Храмі, а також славетний альпініст та парапланерисг Ломо Дондруб, може, найдивовижніша людина серед усіх, кого я бачив, один із небагатьох літунів, котрий не соромився приятелювати із дугпа, друкпа чи друнгпа.

На вечерю подавали цампу та момо — підсмажене борошно, змішане з чаєм та розбовтаним у ньому маслом з молока вівцекіз. З отриманої суміші слід було розкачати кульки та їсти їх разом із іншими кульками з суміші відварених грибів, холодного м’яса, солодкої шинки та шматочків груш, які зростають, як пояснив мені А. Беттік, у легендарних садах на схилах Сі Ван Му. Коли почали роздавати миски, підвалив ще народ: Лобсанґ Самтен (старший брат чинного Далай-лами, як шепнув мені на вухо А. Беттік, він третій рік був монахом тут, у Храмі); багато друнгпа з лісистих ущелин — і серед них майстер-тесля Чаньчжі Кен Чонґ з довгими нафабреними вусами; Перрі Самдап, перекладач, та Рімзі Кійпу, заглиблений у меланхолійні роздуми складальник риштовань. Не всі монахи, котрі завітали до нас того вечора, мали китайське чи тибетське коріння. Пліч-о-пліч з іншими наповнювали пивом свої важкі кухлі безстрашні висотники Харуюкі Отакі та Кенширо Ендо, майстри з обробки бамбука Войтек Майєр та Януш Куртика, випалювальники цегли Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель. Завітав і мер найближчого містечка, Йо-Кунґу, Чарльз Чі-К’ямп Кемпо — він за сумісництвом ще виконував обов’язки лорда-гофмейстера Храму і був призначеним членом Цонгду, місцевої асамблеї старійшин та радником Їк-Цанг, що буквально означає «Гніздо Листів», таємної ради з чотирьох осіб, що перевіряла поступ монахів та призначала священиків. Чарльз Чі-К’ямп Кемпо першим з товариства набрався так, що заснув, де сидів. Чім Дін та ще кілька монахів відтягли чолов’ягу, що мирно похропував, від краю тераси й влаштували в куток досипати.

Були ще й інші — заразом до невеличкої пагоди після заходу сонця й до того часу, коли Оракул і три його братики залили місячним світлом верхівки хмар унизу, завітало осіб сорок, не менше. Я забув, як їх звали. Ми їли цампу та мо-мо, випили багато пива, і смолоскипи тієї ночі яскраво світилися в цьому куточку Сюанькун-Си.

ТІЄЇ Ж НОЧІ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ГОДИН МЕНІ ЗНАДОБИЛОСЯ ВИЙТИ, щоби справити свої потреби. А. Беттік показав мені, як іти до туалетів. Я гадав, що цілком можливо скористатися просто краєм платформи, але він пояснив, що у світі, де житла розташовані на багатьох рівнях, це вважалося би поганими манерами. Туалети виявилися вбудованими в стіну стрімчака, з бамбуковими перегородками, і з каналізацією з хитромудрою системою труб та зливів — вони вели до тріщин, що пронизували скелю. Були тут і мийниці для вмивання, і навіть душ, вода для якого нагрівалася сонцем.

Я обполоскав руки й обличчя і вийшов назад на платформу. Холодний бриз проймав до кісток, і я трохи протверезився. Я стояв поруч із А. Беттіком і дивився на залиту світлом пагоду, де народ розташувався концентричними колами навколо моєї малої подружки. Сміх і гамір ущухли. Один по одному монахи, просвітлені аргати[113], висотники, теслярі, каменярі, наставники з гомп, мери та муляри неголосно розпитували про щось молоду жінку, і вона їм відповідала.

Ця сцена нагадала мені щось... щось таке, що я бачив нещодавно... і мені знадобилася якась хвилина, щоби пригадати... Нам залишилося пройти сорок астрономічних одиниць, корабель починає гальмувати, показуючи голо системи, до якої ми наближаємося: сонце — зірка типу G, одинадцять планет обертаються навколо неї, два пояси астероїдів, безліч комет. Безсумнівно, сонцем цієї системи була Енея, і всі чоловіки та жінки в кімнаті рухалися навколо неї по своїх орбітах, так само як планети, астероїди та комети на картинці, що показував корабель.

Я обіперся об бамбуковий стовп і подивився на А. Беттіка в примарному місячному світлі.

— Їй треба стерегтися, — неголосно сказав я андроїдові, ретельно артикулюючи кожне слово. — Інакше вони почнуть ставитися до неї як до божества.

А. Беттік нахилив голову, легенько, ледь помітно.

— Вони не вважають пан-Енею якимсь божеством, пан-Ендіміоне, — тихо сказав він.

— От і добре, — поплескав я андроїда по плечі. — Добре.

— Проте, — продовжив він, — багато хто з них утверджується в думці — попри всі її намагання переконати їх у зворотному, — що вона є Богом.

17

Коли ми з А. Беттіком увечері приносимо новини про прибуття на планету Пакса, Енея залишає свій дискусійний гурток, підходить до дверей, де ми чекаємо на неї, і дуже уважно нас вислуховує.

— Чім Дін каже, що Далай-лама дозволив їм розміститись у старій ґомпі поблизу Видрового озера, — кажу я, — у тіні Фалоса Шиви.

Енея нічого не відповідає.

— Їм не дозволять користуватися своїми літальними машинами, — кажу я, — але вони можуть вільно пересуватися пішки в межах провінції. Будь-де.

Енея киває.

Мені хочеться схопити її за плечі та й трусонути як слід.

— Це означає, що вони незабаром почують про тебе, мала, — кажу я навпростець. — За кілька тижнів, а можливо, і днів тут з’являться місіонери. Вони всюди пхатимуть свої носи і надсилатимуть викази паксівському анклаву. — Я із шумом видихнув. — Чорт забирай, нам ще пощастить, якщо це будуть місіонери, а не солдати.

Енея мовчить, можливо, цілу хвилину, а потім каже:

— Нам пощастило, що це не Рада Справедливості і Миру.

— Що це за Рада? — питаю я. Вона вже згадувала її раніше.

Вона хитає заперечливо головою:

— Це може почекати, Роле. Напевно, у них тут є якісь інші справи, крім пресування віровідступників...

Ще в перші дні мого повернення Енея розповіла мені про ту боротьбу, що точиться в межах паксівського космосу і навколо нього: палестинське повстання на Марсі, яке закінчилося тим, що Пакс евакуював свою адміністрацію з планети й скинув туди ядерні бомби; бунти вільних торговців на Територіях Кільця Ламберта й на Морі Безкрайому; постійні заворушення на Іксіоні та ще дюжині планет. Ренесанс Вектор, із його могутніми базами паксівського Флоту та незліченними барами й борделями, гудів чутками, наче осине кубло, і звідти чутки доходили й до розвідки. А оскільки більшість космічних кораблів складають тепер Архангели з рушіями Гедеона, новини зазвичай встигають застаріти хіба на кілька днів, не більше.

Одна із найбільш інтригуючих чуток, що дійшла до Енеї ще до її прибуття на Тянь-Шань, полягала в тому, що один з кораблів класу Архангел збунтувався і втік у контрольований Вигнанцями космос, а тепер налітає на конвої космічних кораблів Торговельної Гільдії, виводячи кораблі із ладу, але намагаючись не зашкодити екіпажам, і тим самим перешкоджає Флоту атакувати Вигнанців на їхній території, за Великою Стіною. В останні тижні перебування Енеї й А. Беттіка на Ренесанс-Векторі планетою пішов поголос, що буцімто військові бази на планеті знаходяться під загрозою. Подейкували також, що великі сили Флоту стягнуто до Системи Пацема для оборони Ватикану. Навіть якщо чутки про бунтівний корабель «Рафаїл» були перебільшеними, одне не викликало сумнівів: через його блискавичні атаки Хрестовий похід Його Святості проти Вигнанців відтерміновується на роки.

Але все це здається неважливим зараз, коли я стою, чекаючи, як відреагує Енея на ці новини про прибуття Пакса на Тянь-Шань. Найімовірніше, треба перебазовуватися звідси на іншу планету... Але замість того, щоби обговорювати політ до найближчого порталу, Енея каже:

— Далай-лама мусить влаштувати офіційний прийом на честь представників Пакса.

Якусь мить я чекаю на пояснення, а тоді питаю:

— Отже?

— Отже, ми мусимо подбати про те, щоб отримати запрошення, — каже вона. Не знаю, чи моя щелепа й насправді відвисла, але відчуття було саме таке.

Енея торкається мого плеча.

— Я за цим простежу, — каже вона. — Я переговорю з Чарльзом Чі-К’япом Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші, щоби нас внесли до списку запрошених на церемонію.

Мені буквально відбирає мову, і я мовчу, а вона розвертається та йде до своїх учнів, до людей, котрі тихо чекають на неї. У м’якому світлі ліхтарів я бачу їхні обличчя, сповнені спокою та сподівання.

Я ЧИТАЮ ЦІ СЛОВА З МІКРОВЕЛЕНОВОГО АРКУША, ПРИГАДУЮЧИ, як писав їх, перебуваючи останні дні на орбіті навколо Армагаста, писав поспіхом, оскільки був упевнений, що закони ймовірності та квантової механіки ось-ось випустять ціанід у мій усесвіт із замкнутим циклом. Читаю, і дивуюся теперішньому часу своєї оповідки. А тоді я згадую, чому я обрав саме теперішній час.

Коли мене засудили на смерть у коробці Шредінґера — насправді, за формою це радше було яйце, — мені дозволили взяти з собою до камери, де я мав чекати на свій кінець, лише кілька особистих речей. Одяг у мене залишився мій власний. Моїм катам чомусь забажалося кинути на підлогу моєї камери невеличкий килимок — старовинний, заледве два метри завдовжки та метр завширшки, потертий, з вирваним клаптиком в одному з кутів. Це була копія килима-літуна, що колись належав Консулу. Я загубив справжній килим на Морі Безкрайому, а оповідь про те, за яких обставин він до мене повернувся, ще попереду. Цей справжній килим я віддав А. Беттікові; мабуть, моїм катам здалося дотепним прикрасити камеру, що мала стати для мене домовиною, цією геть негодящою підробкою.

Отже, вони дозволили мені взяти мій одяг, підробний килим-літун і бортовий журнал, планшет у долоню завбільшки, який я прихопив з нашого корабля ще на Тянь-Шані. Вони витягли з журналу блок комунікатора — наче крізь енергетичну оболонку камери Шредінґера можна було до когось догукатися або хтось міг вийти зі мною на зв’язок! Але пам’ять у пристрої, ретельно її перевіривши, поки тривав суд інквізиції, вони залишили. Я почав робити записи в журналі, використовуючи його як щоденник, ще на Тянь-Шані.

Саме ці записи я викликав на екран планшета в котячій коробці Шредінґера, викликав і продивився, перш ніж розпочати записувати ці, найбільш особисті, спогади, і, гадаю, саме безпосередність цих записів надихнула мене писати в теперішньому часі. Я пам’ятаю все, що пов’язано з Енеєю, до найменших подробиць, але деякі спогади, викликані до життя цими записами, що я робив нашвидкуруч після чергового довгого дня на Тянь-Шані, сповненого праці чи пригод, постали переді мною так живо, що змусили плакати. Я знову переживав свою втрату.

У мене також збереглися аудіозаписи із деяких зборів нашого дискусійного гуртка. Я прослухував їх знову, бажаючи знову почути лагідний голос Енеї у свої останні дні.

— РОЗКАЖИ НАМ ПРО ТЕХНОКОРД, — ПРОСИТЬ ОДИН ІЗ монахів під час бесіди, що відбулася того вечора, коли ми отримали звістку про прибуття Пакса. — Будь ласка, поясни нам, що таке Корд.

Енея вагається не більше секунди, легенько нахиливши голову, наче збираючись із думками.

— Давно колись... — починає вона[114]. Вона завжди починає свої розлогі пояснення з цих слів.

— Давно колись, — каже Енея, — понад тисячу стандартних років тому, ще до Гіджри... ще до Великої Помилки’08... єдиними розумними істотами, відомими нам, людям, були ми самі, тобто люди. Ми вважали тоді, що якщо людство винайде колись інший розум, то результатом стане щось грандіозне... купа силікону та стародавніх підсилювачів, перемикачів, детекторів, так званих транзисторів, а ще чипів та електронних схем... машина з безліччю обчислювальних систем; іншими словами, такий розум, що мавпуватиме, перепрошую за такий вислів, людський мозок і за конструкцією, і за функціями.

Звісно, Штінти й не думали еволюціонувати в такий спосіб. Вони, так би мовити, прослизнули в існування, поки ми, люди, дивилися в інший бік.

Тепер уявіть собі Стару Землю ще до того, коли людство колонізувало інші планети. Рушія Гокінґа не існує. Нема міжпланетних польотів, вартих уваги. Усі наші яйця знаходяться в одній корзині, без перебільшення, і ця корзина — прекрасна блакитна та біла планета, наша Стара Земля.

На кінець двадцятого сторіччя християнського літочислення ця невеличка планета мала примітивну інфосферу. Головні телекомунікаційні системи планети були розрізнені, хаотичні та базувалися на старих комп’ютерах на силіконовій основі. Про ієрархію чи об’єднання не йшлося — лише загальний протокол обміну інформацією. Назріла потреба створити ройовий інтелект із розподіленою пам’яттю.

Прямі пращури Штінтів Корду виникли не як наслідок розробок зі створення штучного інтелекту, а внаслідок побічних спроб штучно змоделювати життя. У сорокових роках двадцятого сторіччя прадід ТехноКорду, математик на ім’я Джон фон Нейман[115], довів можливість штучного самовідтворення. Варто було комп’ютерам на силіконовій основі зменшитися у розмірах настільки, щоби люди могли бавитися з ними, як допитливі аматори почали експериментувати в галузі синтетичної біології, наскільки це дозволяла швидкість центральних процесорів їхніх комп’ютерів. Гіпержиття, здатне самовідтворюватися, зберігати інформацію, взаємодіяти, метаболізувати потрібні речовини та еволюціонувати, з’явилося в шістдесятих роках. Наприкінці двадцятого сторіччя це життя вихлюпнулося з трясовини окремих комп’ютерів й перебазувалося до планетарної інфосфери, що перебувала на той час у зародковому стані і називалася Інтернет, або Мережа.

Перші Штінти були дурні, як пеньки. Чи, може, правильніше було би сказати, що вони були дурні, як первинне клітинне життя, що зародилося в цих пеньках. Серед перших найпростіших, що плавали в теплому океані інфосфери — а океан цей також еволюціонував — були 80-бітові організми, запущені до оперативної пам’яті віртуального комп’ютера, тобто комп’ютера, змодельованого комп’ютером. Одним із перших, хто запустив таких створінь в океан інфосфери, був такий собі Том Рей[116], і він не був ані спеціалістом зі штучного інтелекту, ні програмістом, ані кібер-гуру, яких тоді називали хакерами, — ні, він був біологом, ентомологом, орнітологом і багато років свого життя присвятив збиранню мурах у джунглях за завданням ученого, котрий працював ще до Гіджри і звався Е.О. Вілсон[117]. Спостерігаючи за мурахами, Том Рей зацікавився проблемами еволюції і замислився над тим, чи не вдасться йому не просто змоделювати еволюцію в одному зі стародавніх комп’ютерів, а створити справжню еволюцію. Ніхто з кібер-гуру, з якими він спілкувався, не зацікавився його ідеєю, тому йому довелося самому навчитися програмувати. Кібер-гуру сказали, що еволюціонуючі та мутуючі послідовності кодів трапляються в комп’ютерах весь час, називають їх багами та глюками. Ще вони сказали, що вставляти ці послідовності кодів будь-куди ще не має жодного сенсу, бо вони, безсумнівно, не будуть функціонувати чи існувати, як і більшість мутацій узагалі, а просто спричинять зупинку комп’ютера. Тому Рею довелося створити віртуальний комп’ютер, такий собі змодельований комп’ютер на своєму реальному комп’ютері, і вже на ньому створювати свої послідовності кодів. І йому вдалося сформувати таке собі створіння, що мало в собі 80-байтову послідовність кодів і було здатне розмножуватися, помирати та еволюціонувати в межах його комп’ютера в комп’ютері.

Ці 80-байтники копіювали себе в нові 80-байтові послідовності. Такі одноклітинні прото-ШтІнти розміром у 80 байт швидко заполонили свій віртуальний усесвіт, подібно до того, як водорості розросталися на всю товщу озер у тому Елізіумі, яким була Стара Земля. Але Том Рей причепив до кожного 80-байтника часову мітку, тобто, кажучи іншими словами, надав їм таку характеристику, як вік. А ще ввів до програми ката, якого назвав Женцем[118]. Жнець мандрував його віртуальним всесвітом і вибраковував 80-байтову живність, що зістарілася, та нежиттєздатних мутантів.

Проте еволюція, як це повсякчас ведеться, спробувала перехитрувати Женця. Створіння-мутант розміром 79 байт виявилося не лише життєздатним, а й живучішим за 80-байтників і швидко їх витіснило. Гіпержиття, пращур сучасного ТехноКорду, тільки народжувалося, але ті, з кого воно складалося, уже займалися оптимізацією своїх геномів. Незабаром еволюція призвела до появи 45-байтних організмів, які майже знищили ті форми штучного життя, що з’явилися раніше. Їхньому творцеві Тому Рею це здалося дивним. Код 45-байтників був закоротким для розмноження, і, до того ж, 45-байтники вмирали так само, як зниклі на той момент 80-байтники. Том Рей зробив аутопсію одному із 45-байтних створінь.

Виявилося, що всі 45-байтні істоти були паразитами. Щоби створити власні копії, вони позичали код розмноження у 80-байтників. Виявилося також, що 79-байтники мають імунітет до 45-байтних паразитів. Але в той час, коли 80- та 45-байтники вже ось-ось мали зникнути, рухаючись низхідною еволюційною спіраллю, на арену вийшов мутант 45-байтника. Це був паразит у 51 байт завдовжки, і він міг полювати на сповнених життя 79-байтників. І так усе й продовжувалося.

Я переповідаю вам усі ці перипетії, тому що важливо затямити: з самого початку штучне життя, створене людьми, мало паразитичний характер. Навіть не просто паразитичний, а гіперпаразитичний. Кожна нова мутація породжувала паразитів, які могли полювати на тих паразитів, що з’явилися раніше. Змінилося кілька мільярдів поколінь, тобто минуло кілька мільярдів циклів центрального процесора, і штучне життя стало гіпер-гіпер-гіперпаразитичним. Минуло небагато стандартних місяців з того часу, як Том Рей започаткував штучне життя, і ось він уже виявив, що у віртуальному середовищі пишно розрослися 22-байтні створіння з настільки вдалими алгоритмами, що професіональні програмісти, яких запросив Том Рей, намагаючись наблизитися до цієї досконалості, змогли створити тільки 31-байтну версію. Тобто гіпержиттю знадобилося лише кілька місяців після свого сотворіння, щоби проявити продуктивність, яка була вже не до снаги його творцям!

На початку двадцять першого сторіччя на Старій Землі вже буяла біосфера штучного життя, до якої входила й інфосфера, що швидко розвивалася, і макросфера повсякденного життя людей. Хоч прориви у створенні комп’ютерів з ДНК, бульбашкової пам’яті, паралельних обчислень на стоячих хвилях та гіпермереж були ще попереду, людство вже створило хитромудрі пристрої на силіконовій основі. І продовжувало створювати мільярди різноманітних пристроїв. Мікрочіпи вбудовувалися в усе, починаючи від стільців та бляшанок з квасолею на полицях крамниць і закінчуючи автомобілями та штучними людськими органами. Машини все меншали і меншали, а помешкання пересічної людини чи, наприклад, її офіс наповнювалися десятками тисяч таких машин. Крісло секретарки впізнавало її, щойно вона в нього сідала, викликало на екран файл, із яким вона працювала на своєму примітивному силіконовому комп’ютері, зв’язувалося з іншим чіпом у кавоварці, і той підігрівав каву, давало наказ телекомунікаційній мережі ввімкнутися і впоратися із дзвінками, факсами та примітивними електронними листами, щоби не турбувати секретарку, зв’язувалося з головним комп’ютером у будинку чи в офісі, щоби встановити оптимальну температуру, і так далі... Тим часом на полицях супермаркетів мікрочіпи на бляшанках з консервами реєстрували свою ціну, зміни в ціні, замовляли самих себе, коли їхні запаси закінчувалися, відстежували попит та взаємодіяли із супермаркетом та іншими товарами. Ця мережа стала такою ж активною та повсюдною, як той поживний бульйон із органіки, що скипав бульбашками в первісному океані[119], коли зароджувалося життя на Старій Землі.

Минуло сорок років з того дня, як Том Рей створив першу 80-байтову клітину, і людство звикло розмовляти та взаємодіяти в інші способи з незчисленними штучними формами життя у власних автівках, офісах, ліфтах... навіть у власних тілах, у міру того як до медичних моніторів та протошунтів залучалося все більше досягнень нанотехнології.

Десь тоді ТехноКорд і розпочав своє автономне існування. Людство зрозуміло, і, як виявилося згодом, правильно зрозуміло, що штучне життя та штучний розум потребують автономності, щоби стати ефективними. Штучному життю потрібно еволюціонувати й урізноманітнюватися, так само як робило це свого часу органічне життя, освоюючи планету. І так і відбувалося. Штучне життя огорнуло всю планету активною інфосферою, подібно до того, як огортала її біосфера. Корд еволюціонував не як абстрактна сутність у потоці інформації мережі інфосфери, а у взаємодії мільярдів крихітних автономних мікромашин на чіпах, що виконували свою повсякденну роботу в макросвіті людей.

Людство та мільярдогранний Корд, що невпинно еволюціонував, незабаром вступили в симбіотичні відносини, наче дерева акації та мурахи-хижаки, що захищають, доглядають і розсаджують цю рослину як єдине джерело свого харчування. Це явище знане як співеволюція, і людству воно знайоме аж до клітинного рівня, бо органічне життя на Старій Землі завдячує своїм виникненню та оптимізації переважно цим парним танцям. Але там, де людські істоти побачили лише зручний симбіоз, перші Штінти побачили, змогли побачити нові можливості для паразитування.

Комп’ютер можна було вимкнути, відповідні програми можна було знищити, але мурашковий розум протоКорду вже перебрався до зростаючої Інфосфери, а її могла вимкнути тільки планетарна катастрофа.

Урешті-решт Корд створив таку катастрофу, а саме — Beлику Помилку ’08, але не раніше, ніж він диверсифікував середовище свого перебування та вийшов за межі однієї планети.

Перші експерименти з рушієм Гокінґа, які здатні були проводити й оцінити лише найпередовіші елементи Корду, відкрили, що в основі всього лежить планківський простір Поєднувальної Безодні. Тодішні Штінти — хвильові структури на базі ДНК, керовані генетичними алгоритмами паралельної дії, успішно завершили створення космічних кораблів з рушіями Гокінґа та взялися конструювати мережу порталів.

Люди завжди розглядали рушій Гокінґа як найкоротший шлях крізь простір і час, як реалізацію своїх одвічних мрій про суперрушій. Портали телепортацїї вони сприйняли як зручні отвори, пробиті крізь час і простір. Люди знаходили докази такій концепції у власних математичних моделях, і це ж підтверджували найпотужніші комп’ютери-ШтІнти Корду. Усе це була чистісінька брехня.

Простір Планка, Поєднувальна Безодня — це багатовимірне середовище із власною реальністю та — як незабаром довелося дізнатися Корду — власною топографією. Рушій Гокінґа, строго кажучи, ніколи не був і не є рушієм. Це лише пристрій входу, який контактує з топографією планківського простору достатньо довго, щоби змінити координати в чотиривимірному просторово-часовому континуумі. З іншого боку, портали телепортації дійсно дають доступ до середовища Поєднувальної Безодні.

Людство сприймало це як очевидність — ступити в дірку у просторі-часі тут, миттю вийти крізь іншу дірку-портал деінде. Мій дядько Мартін мешкав у домівці, де сусідні кімнати знаходилися на дюжині різних планет. З порталів склалося Всемережжя Гегемонії. Ще один винахід — лінія «світло+», зв’язок зі швидкістю понад швидкість світла, дозволяв миттєвий міжзоряний обмін інформацією. Склалися всі передумови, необхідні для утворення міжзоряного суспільства.

Але ж Корд удосконалив рушій Гокінґа, портали та «світло+» не заради вигод людства. Насправді Корду ніколи не вдалося поліпшити свої стосунки з Поєднувальною Безоднею.

Корд із самого початку розумів, що рушій Гокінґа є тільки невдалою спробою увійти у простір Планка. У Корді знали, що пересуватися на космічному кораблі з рушієм Гокінґа — це те ж саме, що змушувати рухатися океанський лайнер, підриваючи бомби у нього за кормою, щоби вибухові хвилі його підштовхнули. Так, це спрацьовує, але це страшенно неефективно. Вони знали, що всупереч очевидному, і попри всі їхні твердження про створення мільйонної мережі порталів, насправді існує тільки один портал. Усі портали були одною-однісінькою брамою у планківський простір, керованою крізь простір-час таким чином, щоби створювалася ілюзія безлічі брам. Якби в Корді спробували пояснити людству справжній стан речей, вони могли би скористатися аналогією з променем ліхтарика, який швидко оббігає кімнату зсередини. Немає великої кількості джерел світла — джерело лише одне, у стані миттєвого переходу. Але вони ніколи й не збиралися нічого пояснювати, та й сьогодні зберігають це в таємниці.

Елементи Корду знали також, що топографію Поєднувальної Безодні можна модулювати і таким чином миттєво передавати інформацію через лінію «світло+». Це грубий та руйнівний спосіб використання планківського простору: аналогічним чином можна спілкуватися, знаходячись на різних кінцях материка, викликаючи штучні землетруси. Але Корд запропонував цей спосіб зв’язку людям, не пояснивши його природу, бо це відповідало його цілям. У Корді мали власні плани щодо середовища простору Планка.

Що елементам Корду вдалося зрозуміти вже під час перших своїх експериментів, так це те, що Поєднувальна Безодня є ідеальним середовищем для їхнього власного існування. Тепер вони вже не залежатимуть від електромагнітних мереж, когерентних променів чи навіть від мережі мовлення через модульовані нейтрино. Простим переміщенням первинних елементів Корду до Поєднувальної Безодні Штінти забезпечили собі місце, де могли безпечно переховуватися від своїх органічних ворогів... місце, яке існувало водночас ніде і всюди.

Саме під час цієї міграції персон Корду з інфосфер, біля витоків яких стояло людство, до Мегасфери Поєднувальної Безодні Корд відкрив, що планківський простір не є порожнім усесвітом. За його метавимірними пагорбами, глибоко у складчастих долинах з квантовими потоками таїлося... щось інше. Хтось інший. Там був Розум. Корд спробував щось дізнатися — і відступив, жахаючись потенційної могутності цих Інших і благоговіючи перед нею. Це й були ті Леви, Тигри та Ведмеді, про яких казав Уммон — персона Корду, який нібито створив і вбив мого батька.

Ретирада Корду була такою поспішною, розвідка планківського всесвіту такою незначною, що персонам Корду не вдалося дізнатися, де ж у реальному часі та просторі мешкають ці Леви, Тигри та Ведмеді. І чи існують вони в реальному часі та просторі взагалі. Штінти Корду не спромоглися також визначити, чи є Інші продуктом еволюції органічного життя, представниками якого є людство, чи вони належать до життя штучного, як і самі Штінти. Але навіть помітивши Інших краєчком ока, Штінти зрозуміли, що ті можуть управляти часом та простором з тією ж легкістю, як люди колись орудували сталлю та залізом. Ось чому реакцією Корду була паніка і негайний відступ.

Це відкриття і спричинена ним паніка припали саме на той час, коли Корд розпочав свої дії зі знищення Старої Землі. У поемі мого дядечка Мартіна йдеться про те, що це Корд улаштував Велику Помилку ’08, коли Київська група «випадково» закинула чорну діру в саму серцевину Старої Землі. Але ця поема не розповідає — дядько Мартін просто того не знав, — що Корд запанікував, відкривши Присутність Левів, Тигрів та Ведмедів, і кинувся зупиняти розпочату вже руйнацію Старої Землі. Це було непросто — вишкребти чорну діру, що все розросталася з ядра колапсуючої планети, але Корд винайшов засоби і взявся за це поспіхом.

А тоді колиска людства раптом зникла... не була зруйнована, як здалося людям, не була врятована, як сподівався це зробити Корд... просто кудись поділася. У Корді знали, що це Леви, Тигри та Ведмеді забрали Землю, але як... і куди... і навіщо... — на ці питання у них не було жодної відповіді. Вони підрахували, скільки потрібно витратити енергії, щоби телепортувати цілу планету, і в них знову затрусилися їхні віртуальні жижки. Ці, Інші Інтелекти, могли підірвати ядро Галактики, щоби скористатися вивільненою енергію, так само просто, як люди можуть розпалювати багаття холодної ночі. Від переляку Штінти почали срати цеглою.

Тут я трохи повернуся назад, щоб пояснити, навіщо Корд збирався знищити Землю, а потім намагався її врятувати. Щоби це зрозуміти, треба повернутися до 80-байтників, створених Томом Реєм. Як я вже казала, те життя і той розум, що еволюціонували в середовищі інфосфери, знали тільки такі форми еволюції, як паразитизм, гіперпаразитизм і гіпер-гіпер-гіпер-гіперпаразитизм. Але сутності Корду усвідомлювали вади абсолютного паразитизму й розуміли, що перерости статус паразитів і позбутися психології паразитів можна лише одним шляхом: перейти до еволюції, яка відповідала би фізичній природі всесвіту — тобто здобути фізичні тіла на додаток до абстрактних особистостей. Корд мав безліч сенсорних входів і міг створювати нервові мережі, але для непаразитичної еволюції він потребував постійної та скоординованої системи схем зворотнього зв’язку — тобто очей, вух, язиків, кінцівок, пальців... тіл.

Із цією метою Корд створив кібридів — тіла вирощувалися з людської ДНК, а зв’язок із персоною, що походила з Корду, відбувався через лінії «світло+». Проте відстежувати дії кібридів було важко, а в світі людей вони виглядали чужими. Кібриди ніколи не змогли би почуватися комфортно на планетах, населених мільярдами людських істот, з їхньою органічною еволюцією. Тому Корд і спланував зруйнувати Стару Землю й зменшити чисельність людської раси на 90 відсотків.

Корд планував також після загибелі Старої Землі інкорпорувати уцілілі рештки людської раси до свого всесвіту, населеного кібридами — використовувати їх як запас ДНК та для рабської праці, як ми з вами використовували андроїдів. Але відкриття, що планківський простір населений Левами, Тиграми та Ведмедями, і гарячкова втеча з цього простору ускладнила ці плани. Корд змушений був повернутися до паразитування на людстві, доки він не зможе оцінити й усунути загрози, пов’язані з Іншими. Портали, із яких складалося старе Всемережжя, були вигадані спеціально з цією метою. Для людей подорож крізь портал була миттєвою. Але в позачасовій топографії простору Планка суб’єктивний час перебування міг бути яким завгодно великим... таким великим, як забажає Корд. І в цей час Корд під’єднувався до мільярдів людських мізків, мільйони разів на стандартну добу, використовуючи їх для створення гігантської нервової мережі для власних потреб. Кожного разу, коли якась людина проходила крізь портал, Корд наче відкривав її череп, виймав звідти сіру речовину, клав її на робочий стіл та з’єднував із мільярдами інших мізків, аби гігантський органічний комп’ютер з паралельним обчисленням працював безперебійно. Люди ж нічого не помічали за ту мить свого суб’єктивного часу, упродовж якої вони знаходилися в планківському просторі.

Уммон сказав моєму батькові, кібриду Джона Кітса, що Всередині Корду існують три ворогуючих табори — Абсолюти, зациклені на створенні свого власного бога, Абсолютного Інтелекту; Протестанти, які прагнуть позбутися людства у власних цілях; Консерватори, які виступають за статус-кво у стосунках з людством. Це його пояснення було чистісінькою брехнею.

В ТехноКорді тоді, як і зараз, було не три табори, а мільярди таборів. Корд досяг найвищого ступеня анархії, поєднаної з гіперпаразитизмом. Елементи Корду змагаються за владу, утворюючи для цього союзи, які можуть тривати сторіччя чи мікросекунди. Мільярди паразитичних персон вступають в неправедні союзи і виходять із них з метою контролювати чи спрогнозувати події. Річ у тім, що персони Корду відмовляються вмирати, якщо тільки їх не змусять до цього, як, наприклад, бомбардуванням середовища телепортації за наказом Міни Ґледстон, яке призвело не лише до Падіння порталів, а й до загибелі мільярдів персон Корду, теоретично безсмертних. Самі ж ці індивідууми відмовляються звільняти місце для інших без боротьби. Проте, з іншого боку, смерть є необхідною передумовою еволюції в. гіпержитті Корду. Смерть у всесвіті Корду має власну програму.

Програма-Жнець, яку створив Том Рей понад тисячу років тому, усе ще існує, видозмінившись мільйони разів. Уммон ніколи не згадував про Женців як про фракцію в Корді, але їх значно більше, ніж Абсолютів. Саме Женці створили й спочатку контролювали фізичне створіння, відоме як Ктир.

Варто звернути увагу на такий факт: тим персонам у Корді, які уникнули Женців, це вдалося не лише шляхом паразитизму, а й шляхом некрофільського паразитизму. Саме завдяки такому крутійству первісним 22-байтовим формам штучного життя вдалося вижити й еволюціонувати у віртуальному комп’ютері Тома Рея багато сторіч тому — завдяки крадіжці частин кодів тих байтових створінь, що потрапили під косу Женця посеред процесу розмноження. Паразити з Корду не тільки мають секс, вони ще й мають секс із померлими! Ось як мільйони мутантів у Корді виживають і сьогодні... завдяки некрофільському гіперпаразитизму.

Що потрібно Корду від людства сьогодні? Навіщо він відродив католицьку церкву і дозволив виникнути й утвердитися Паксу? Як працюють хрестоформи, і яким чином вони служать Корду? Як насправді діють так звані космічні кораблі-Архангели з рушієм Гедеона, і як вони впливають на Поєднувальну Безодню? І як Корд реагує на загрозу, яку становлять для нього Леви, Тигри та Ведмеді?

Про це ми поговоримо наступного разу.

НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК МИ ДОВІДАЛИСЯ про прибуття Пакса, я працював із каменем на найвищому помості.

Спочатку мені здавалося, що Рахіль, Тео, Джіґме Норбу, Джордж Тцаронґ та інші сумніваються, що я зможу заробити собі на хліб на будівництві Сюанькун-Си. Та, зізнаюся, мене й самого брали сумніви, коли я спостерігав, із якою старанністю та майстерністю працюють тут робітники. Кілька днів я опановував техніку скелелазіння та переміщення риштованням, вивчав усі ці канати, розтяжки, спуски та підйоми, а потім зголосився стати до роботи. Звичайно, я мав усі шанси осоромитися. Але я не осоромився.

Енея знала, що я працював помічником у Аврола Г’юма і мені доводилося не тільки розбивати сади біля багатих будинків на мисі Дзьоб, а й працювати з каменем та деревом, зводячи штучні руїни, мостики, альтанки та башточки. Ці навички тут мені надзвичайно пригодилися, і за два тижні мене вже підвищили з рядових будівельників до майстрів. Тепер я працював із досвідченими майстрами-каменярами на найвищих рівнях Храму. За проектом Енеї ті конструкції, що увінчували Храм, мали сягати того природного дашка, що нависав над Храмом, а різноманітні мостики та переходи врізалися просто в скелю. Саме над цим ми зараз і працюємо, видовбуючи ніші в камені, укладаючи цеглу для хідників на краю, за яким — порожнеча, і наші помости раз у раз виступають далеко за урвище. За три останні місяці, працюючи на скельній стіні та на слизькому бамбуковому підмості, я став стрункішим й міцнішим, покращив реакцію й навчився пильнувати кожний свій крок.

Ломо Дондруб, досвідчений літун та альпініст, визвався дістатися без страховки кінця нависаючого виступу й закріпити там анкери для останніх метрів риштовання. Тому впродовж останніх кількох годин Вікі Ґрошель, Кім Б’юнґ Сун, Харуюкі Отакі, Кенширо Ендо, Чаньчжі Кен Чонґ, Лобсанґ Самтен і ще кілька мулярів, висотників-монтажників, і я серед них, спостерігаємо, як Ломо пересувається скелею над виступом, без страхування, наче муха на стелі — були такі істоти на Старій Землі, уміння яких триматися на поверхнях стало приповідкою, як напружуються його руки та ноги під тонкою тканиною, як він, завжди маючи три точки опори на слизьку поверхню зі зворотним нахилом, відшукує рукою чи ногою на ній найменшу шерехатість, найменшу розколину чи борозенку, у яку можна встромити гак чи анкер. Дивитися на нього моторошно, але водночас і дивовижно — так наче ми перенеслися у минуле машиною часу і спостерігаємо, як малює Пікассо, читає вірші Джордж By чи виголошує промову Міна Ґледстон. Уже разів десять мені здавалося, що Ломо зараз не втримається і впаде, і за лічені хвилини його поглинуть отруйні хмари, що клубочаться під нами... Але кожного разу якимось дивом він залишається на місці — знайшовши точку тертя чи тріщинку, за яку можна зачепитися хоча б одним пальцем, зачепитися і втримати своє тіло.

Нарешті він завершує свою справу: троси протягнуті в повітрі, кріплення надійно зафіксовані, і Ломо вже по них зісковзує до точки, яку намітив заздалегідь, переміщається на п’ять метрів убік і, використовуючи стремено, несеться вниз, на нашу робочу платформу, наче легендарний супер-герой. Лобсанґ Самтер протягує йому кухоль крижаного рисового пива. Кенширо та Вікі плескають його по спині. Чаньчжі Кен Чонґ, наш головний тесля з нафабреними вусами, затягує хвалебну пісню, з досить таки непристойними рядками. Я похитую головою та гигочу, як дурень. День сьогодні неймовірний: блакитний купол небосхилу, з хмарної безодні підносить свою сяйливу маківку Хеншань — Священна Гора Півночі, і навіть вітер дме помірно. Енея каже, що найближчими днями розпочнеться сезон дощів і південні мусони принесуть із собою зливи, скелі стануть слизькими, інколи ще й сніжитиме... Але такого чудового дня, як сьогодні, усе це здається далеким і неймовірним.

Хтось торкається мого ліктя, я обертаюся — Енея. Увесь ранок вона або працювала на риштованні, або звисала зі скелі у своїй обв’язці, наглядаючи за тим, як тешуть каміння й укладають цеглу, зводячи підвісні мостики, хідники та парапети.

Я все ще посміхаюся від вуха до вуха: це такий сплеск адреналіну, коли ти навіть всього лиш спостерігаєш за тим, що виробляв Ломо!

— Канати готові, — кажу я. — Якщо погода протримається ще три-чотири дні, ми закінчимо з дерев’яними переходами на цьому рівні. Тоді тут буде твоя остання платформа, — я вказую на окрайок дашка, — і вуаля! Твій проект буде завершений, мала... ну, хіба що покрасити та навести блиск.

Енея киває, але я бачу, що думками вона далеко від успіху Ломо і завершення річних робіт.

— Можеш піти зі мною на хвильку, Роле?

Я простую за нею — драбинами вниз, на один із рівнів, де роботи вже закінчені. Ми виходимо на кам’яний уступ. З розколини в скелі випурхують малі зелені пташки.

З цієї точки Завислий У Повітрі Храм виглядає справжнім витвором мистецтва. Пофарбовані в червоний колір дерев’яні частини навіть не виблискують, а просто горять. Сходи, огорожа та інші різьблені прикраси вражають своєю вишуканістю. У багатьох пагодах розсунуто стіни-сьодзі, і молитовні прапори та килимки тріпочуть на теплому вітрі. Храм налічує вісім пагод, розташованих уздовж стежок, що ведуть догори, і кожна з них символізує ступінь на Вісімковому Благородному Шляху[120], визначені Буддою. Пагоди розташовані вздовж трьох осей і поділяються на три групи: Мудрість, Мораль і Медитація. Уздовж осі Мудрості сходинки ведуть до платформ, де стоять пагоди, присвячені «Правильному Погляду» та «Правильному Наміру».

Вісь Моралі проходить знизу догори крізь пагоди, що називаються «Правильна Мова», «Правильна Дія», «Правильний Спосіб Життя» та «Правильне Зусилля». До останніх пагод можна дістатися тільки драбинами, а не зручними сходинками. Який у цьому сенс, мені пояснили Енея та Кемпо Нґа Ван Таші ще в перші дні мого тут перебування: Будда хотів, щоби його шлях потребував зусиль та наполегливості.

Найвищі пагоди групи Медитації, «Правильне Усвідомлення» та «Правильна Медитація», присвячені двом останнім ступеням Вісьмерикового Благородного Шляху. Я одразу помітив, що остання пагода дивиться просто в стіну стрімчака.

Я помітив також, що в Храмі немає жодної статуї Будди. А я пам’ятав, що в дитинстві бабуся казала мені, що буддисти моляться статуям, що зображають Будду — я натрапив на незрозумілі мені слова в якійсь книжці, що взяв у бібліотеці в Муурс Енд, і прибіг до неї із запитаннями. Де ж ці статуї в Храмі, я запитав у Енеї.

Вона пояснила мені, що на Старій Землі буддисти поділялися на два головні табори: Хінаяна, старіша течія, носила трохи зневажливу назву «Мала Колісниця» — на відміну від Махаяни, більш розповсюдженого вчення, із самоназвою «Велика Колісниця». Колись Хінаяна налічувала вісімнадцять шкіл, усі вони визнавали Будду вчителем і зосереджували увагу на самоспогляданні та вивченні вчення Будди, а не його обожнюванні. Але на час Великої Помилки з них залишалася тільки одна школа, Тхеревада, і лише у двох місцевостях Старої Землі, у віддалених районах Шрі-Ланки та Таїланду, що потерпали від хвороб та голоду. Решта ж буддистських шкіл, що розповсюдилися всесвітом під час Гіджри, належали до Махаяни, зосередженої на поклонінні статуям Будди, медитації заради порятунку душі, тогах кольору шафрану та інших символах, про які мені й казала бабуся.

Утім, пояснила Енея, на Тянь-Шані, найбільш буддійській з усіх загумінкових планет старої Гегемонії, буддизм повернувся до раціоналізму, самоспоглядання, неупередженого й вільного вивчення повчань Будди. Тому в Сюанькун-Си немає статуй Будди.

Ми зупиняємося, дійшовши місця, де закінчувався кам’яний карниз. Птахи кружляють навколо нас, раз у раз пікіруючи вниз, а відтак злітаючи вгору. Вони чекають, щоби ми забралися геть, аби повернутися до своїх гніздечок у тріщинах скель.

— Щось сталося, мала?

— Завтра в Зимовому Палаці в Поталі відбудеться прийом, — каже вона. Обличчя у неї червоне та вкрите пилом, бо вона цілий ранок працювала на вершечку риштовань. Я помічаю, що на лобі у неї подряпина і кілька краплинок запеклої крові.

— Чарльз Чі-К’яп Кемпо складає список тих, хто буде присутній від нас на прийомі, у кількості десятьох осіб, — продовжує вона. — У списку, звісно, Кемпо Нґа Ван Таші, а також доглядач Тципон Шакабпа, кузен Далай-лами Ґ’яло, його брат Лобсанґ, Ломо Дондруб, бо Далай-лама чув про його подвиги і хотів би його побачити, Тромо Трочі з Дхомі як торговий агент, а ще один із майстрів, що представлятиме робітників... це має бути Джордж або Джіґме...

— Не уявляю, щоби хтось із них пішов поодинці, — зауважую я.

— Я теж, — погоджується Енея. — Утім, гадаю, має піти Джордж. Він балакучіший. Може, Джіґме піде з нами та зачекає біля палацу.

— Це вісім, — кажу я. Енея бере мою руку у свої долоні. Пальці в неї загрубіли від праці, але, на мою думку, вони хоч як, а найніжніші та найгарніші жіночі пальці у всьому всесвіті.

— Дев’ята — це я, — каже вона. — Там буде страшенна купа народу — представники всіх міст і провінцій нашої півкулі. Найвірогідніше, ми не опинимося ближче, ніж за двадцять метрів від когось із Пакса.

— А може, нас представлять першими, — кажу я. — Закон Мерфі і різна така хреномоть.

— Еге ж, — посміхається Енея, і посмішка ця така ж точно, яку я бачив на обличчі моєї одинадцятирічної подружки, коли вона замислювала щось відчайдушне. — Хочеш піти як мій кавалер?

Я затамував подих.

— Я не пропустив би це нізащо в світі, — відповідаю я.

18

У ніч напередодні прийому у Далай-лами я почуваюся втомленим, але не можу заснути. А. Беттіка немає — він, Джордже та Джіґме залишилися в Йо-Кунґу разом із тридцятьма тюками будівельного матеріалу. Вони мали доправити його сюди ще вчора, але затрималися, бо в місті на схилах розколини страйкують вантажники. Завтра вранці А. Беттік підрядить інших носіїв і з ними подолає кілька кілометрів, що відділяють його від Храму.

Покрутившись на своєму футоні, я відкидаю його, натягаю штани з плащовки, вилинялу сорочку, берці та легку термокуртку. Виходжу зі своєї пагоди-спальні і помічаю, що з пагоди Енеї крізь матові вікна та двері-сьодзі пробивається світло ліхтаря. Знову вона засиджується допізна. Ступаючи тихо, щоби не потривожити її хитанням платформи, я спускаюся драбиною на головний рівень Завислого У Повітрі Храму.

Мене завжди вражає, яким порожнім він видається вночі. Спочатку я гадав, що це через відсутність будівельників: вони зазвичай мешкають в дерев’яних клітинках, розкиданих навколо Йо-Кунґу, а потім зрозумів, що у Храмі на ночівлю залишається й узагалі дуже мало людей. Найчастіше в своїй кабінці для майстрів ночують Джордж та Джіґме, але наразі вони теж у Йо-Кунґу разом із А. Беттіком. Інколи Кемпо Нґа Ван Таші залишається в монахів, але сьогодні він теж відбув до своєї домівки в Йо-Кунґу. Можливо, у Храмі можна зустріти ще жменьку монахів — тутешні аскетичні келії їм миліші за монастир в Йо-Кунґу. Це Чім Дін, Лобсанґ Самтен та монахиня Донка Ньяпсо. Інколи й літун Ломо також переночує разом із ними або в порожній пагоді, але не сьогодні. Він ще завидна вирушив до Зимового Палацу, поділившись зі мною своїми планами сходження на Нанда Деві на південь від Потали.

Тому я бачу лише одним-однісіньку цяточку м’якого світла за кілька сотень метрів звідси, на найнижчому рівні східного крила Храму. Але й це світло гасне у мене на очах. Увесь Храм лежить темний і мовчазний у зоряному сяйві. На небі нема ще ні Оракула, ні інших менших місяців, хоча на сході крайнебо починає трохи світлішати, провіщаючи, що місяці незабаром зійдуть. Зорі променіють неймовірно яскраво, без мерехтіння, і здається, що я дивлюся на них із космосу. Сьогодні небо вкрите тисячами зірок — не пригадую, щоби я бачив колись стільки зірок у небі Гіперіона чи Старої Землі... Я витягую шию, щоби роздивитися зірку, що повільно рухається небосхилом. Це той крихітний місяць, де наразі переховується корабель. Бортовий журнал із переговорним пристроєм у мене, як завжди, з собою, і я б залюбки тихенько смикнув корабель, для перевірки, але ми з Енеєю вирішили, що виходити без крайньої потреби на зв’язок із кораблем — навіть променевим каналом — зараз не варто. Усе через присутність поблизу Пакса.

Я щиро сподіваюся, що крайньої потреби найближчим часом не виникне.

Драбини, сходинки, короткі мостики вздовж західного боку храмового комплексу, і ось я вже йду викладеною з цегли та каменю пішохідною доріжкою нижче першого рівня. Потягнув нічний вітер, і я чую, як скриплять та постогнують дерев’яні помости, як платформи підлаштовуються під вітер та нічну свіжість. Молитовні прапори ляскають у мене над головою, а в себе під ногами, далеко внизу, я бачу висвітлені зірками верхівки хмар, що накочуються на гірський кряж. Вітер не такий сильний, щоби завивати по-вовчому — а саме від цього звуку я зривався серед ночі, коли ще не звик до тутешнього життя, але, пробираючись крізь розколини, крізь дерев’яні решітчасті конструкції, крізь кожну шпаринку, він наповнює світ навколо мене шепотом та неясним гомоном.

Я підхожу до сходів, що ведуть віссю Мудрості, підіймаюся до павільйону медитації на рівні Правильного Погляду і зупиняюся на хвилинку на балконі, дивлячись на темні й тихі оселі монахів, що приліпилися до скелі оддалік. Під пальцями я відчуваю майстерне різьблення. Це сестри, Куку та Кей Се, прикрасили візерунками бильця. Вітер міцнішає, і я щільніше загортаюся в термокуртку, але все ж таки підіймаюся гвинтовими сходами до платформи з пагодою Правильного Наміру. Відбудовуючи цю пагоду, Енея зробила в східній стіні велике вікно правильної округлої форми, і я бачу, як Оракул уже випливає на небо з-за гірського хребта, висвітлюючи стелю пагоди, а потім і тиньковану стіну, прикрашену рядками із «Сутти-ніпати»[121]:

Я знаю, що в цих рядках йдеться про загадкову смерть Будди, але наразі я читаю їх у місячному сяйві, намагаючись зрозуміти, чи стосуються вони якимось чином Енеї, мене... нас обох. Ні, я не бачу, щоби вони стосувалися нас. На відміну від монахів, які працюють тут, аби досягти просвітлення, я не прагну позбутися індивідуальності. Світ, усі незчисленні світи, якими мені пощастило мандрувати, приваблює мене, викликає захват. Я не маю жодного бажання звільнятися від світу, від образів світу. І я знаю, що Енея так само ставиться до життя: ця причетність до світу має щось спільне з католицьким Причастям, тільки тут гостією виступає увесь Світ, і його ще треба прожувати.

Проте думка про сутність речей — людей — життя, що виходить за межі всіх втілень, усієї сили слів, знаходить відгук у моєму серці. Я вже робив спроби передати сутність цього місця, цих днів і переконався, що слів для цього замало.

Залишивши вісь Мудрості, я переходжу довгу платформу — на ній готують їжу та обідають робітники, — і починаю підійматися віссю Моралі, проходячи сходами, мостиками, платформами. Оракул уже повністю викотився з-за гірської гряди і разом із двома своїми помічниками густо замальовує скелі та червоні дерев’яні конструкції Храму місячною фарбою.

Проминувши павільйони Правильної Мови та Правильної Дії, я зупиняюся перевести подих у круглій пагоді Правильного Способу Життя. Біля дверей пагоди Правильного Зусилля стоїть бамбукове барильце з питною водою, і я жадібно припадаю до нього губами. Під коливання та лопотіння прапорів уздовж терас та піддашків я простую, м’яко ступаючи, довгою платформою, що веде вгору.

Павільйон Правильного Усвідомлення нещодавно зведений за проектом Енеї. У ньому стоїть дух свіжого дерева — карликового кедра. Піднявшися ще на десять метрів прямовисною драбиною, я наближаюся до павільйону Правильної Медитації, що видерся на самісінький вершечок Храму, нависаючи над його громаддям. Вікно павільйону дивиться на стіну кряжа. Я стою тут нерухомо кілька хвилин, уперше додивившись, що тінь від пагоди падає на скелю, коли місяць стоїть в небі так, як зараз, і що Енея так спроектувала дах павільйону, що ця тінь, поєднуючись із природними тріщинами та западинами на скелі, утворює на скелі ієрогліф, у якому я впізнаю китайський ієрогліф Будди.

І тут мене холодом проймає, хоч вітер дме не сильніше, ніж хвилину тому. На шкірі виступають сироти, мороз іде поза плечима. Цієї миті я розумію — ні, я просто бачу! — що місія Енеї, у чому б вона не полягала, приречена на невдачу. Її та мене разом із нею схоплять, допитають, можливо, піддадуть катуванням і стратять. Те, що я обіцяв старому поетові на Гіперіоні, — пустопорожня балаканина. Я обіцяв йому повалити Пакс. Пакс із його мільярдами вірян, мільйонами чоловіків та жінок при зброї, тисячами бойових кораблів. Я погодився повернути на місце Стару Землю. Що ж, її я хоча б відвідав.

Я визирнув у вікно, щоби побачити небо, але там була лише скеля в місячному сяйві та ієрогліф з ім’ям Будди, що повільно проступав на кам’яній стіні. Три вертикальні штрихи, наче виведені чорнилом на пергаменті кольору сланцю, і три штрихи горизонтальні... Вони перетинають вертикальні, сходяться докупи, утворюючи три білі обличчя на негативі, три обличчя, що дивляться на мене крізь темряву.

Я обіцяв захистити Енею. Я поклявся захистити її ціною свого життя.

Струхнувши із себе дрижаки разом із поганими передчуттями, я прямую на платформу Медитації, пристібаюся до каната і з гудінням спускаюся на тридцять метрів нижче, перетинаючи провалля, зіскочивши на платформі на рівень нижче за той, де стоять наші з Енеєю пагоди-спальні. Вилазячи останньою драбиною на найвищий рівень, я думаю: «Може, тепер я засну».

ПРО ЦЕ ЗАПИСІВ У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ Я НЕ РОБИВ. Я пригадую це зараз, коли пишу.

Світла в Енеї вже не було. От і добре, подумав я. Вона надто пізно лягає, надто багато працює. А висотне риштовання та канати на скелях — не найкраще місце для виснаженого архітектора.

Я зайшов до власної хижі та, засунувши за собою двері-сьодзі, скинув берці. Усе було так, як і раніше: ширма, що слугувала зовнішньою стіною, трохи розсунута, і місячне сяйво лягає на мій матрац, вітер трохи деренчить стінами, проходячи крізь них, щоби потеревенити зі скелями. Ліхтар я залишив вимкненим, але світла місяця достатньо, щоби не заблукати в цій невеличкій кімнатці. Та й у темряві я пам’ятаю кожну з небагатьох речей, що тут є. На підлозі немає нічого, крім татамі та мого футона. Єдина шафка притулилася біля дверей. У ній я розмістив свій рюкзак, трохи їжі, пивний кухоль, респіратори, які прихопив із корабля, та альпіністську обв’язку. Перечепитися в кімнаті нема за що.

Я повісив куртку на гачок біля дверей, плеснув в обличчя водою з умивальника й скинув із себе сорочку, шкарпетки, штани та білизну, засунувши їх у шафу, в мішок. Завтра пральний день. Зітхнувши, відчуваючи, як фатальне передчуття, що охопило мене в павільйоні медитації, блякне, перетворюючись на звичайну втому, я пішов до спального футона. Я завжди спав голяка, за винятком того часу, коли служив у місцевій гвардії та коли мандрував на кораблі Консула разом із двома своїми друзями.

У темряві, за яскравою смугою місячного сяйва, я відчув якийсь порух... тінь поруху. Здригнувшись, я прийняв бойову стійку. Нагота робить людину вразливішою. Тоді я подумав: «А. Беттік, мабуть, повернувся раніше». Мій правий кулак розтиснувся.

— Роле? — промовила Енея. Вона нахилилася вперед, і місячний промінь упав на неї. До пояса вона прикрилася ковдрою, що лежала на моєму футоні, але я бачив її плечі, перса та живіт. Оракул м’яко окреслив її вилиці, розсипав волоссям лелітки.

Я відкрив було рота, щоби щось сказати, відтак зробив крок назад, аби взяти щось з одягу чи хоч накинути куртку, тоді вирішив не йти аж до шафки, упав на одне коліно на матрац, потягнув із футона простирадло, щоби прикритися. Ні, я не був аж таким скромником, але ж це Енея... Що вона тут...?

— Роле, — вимовила вона знову, але цього разу це не пролунало запитанням. Стоячи на колінах, вона присунулася ближче. Ковдра впала долу.

— Енеє, — сказав я, мов дурень. — Енеє, я... ти... я не... ти справді?..

Вона притулила палець мені до губ... лише на секунду... і прибрала знову. Але раніше, ніж я встиг щось сказати, вона пригорнулася до мене і знову закрила мені рота, але тепер уже своїми вустами.

Кожного разу від дотику до Енеї я відчував удар електричного струму. Так було завжди. Я вже казав про це, розуміючи, якою дурістю це має здаватися, але приписував це її... не знаю... аурі... заряду особистості. Тобто це не метафора, жодним чином. Це насправді було так. Але ніколи я не відчував між нами такого струму, такого розряду, як тієї миті.

На секунду я, мабуть, отетерів... я радше отримував цілунок, ніж поділяв його. Але ось жага та наполегливість її губ подолали мою здатність мислити, сумніватися, поглинули всі інші мої відчуття — буквально, буквальніше не буває, — і ось я вже відповідав на її поцілунок, охопивши її кільцем рук, притягуючи її до себе. Хоча притягувати й не було потреби — адже її руки ковзнули мені під пахви, і я відчував її сильні пальці у себе на спині. Минуло понад п’ять років — для неї — відтоді, як вона поцілувала мене на прощання над рікою, на Старій Землі. Цілунок її й тоді був наполегливий, збудливий, сповнений запитань та меседжів, але хоч як, а це був цілунок шістнадцятирічної дівчинки. Натомість тепер це був жагучий, вільготний та розкутий дотик жінки, і я миттєво озвався на нього.

Ми цілувалися цілу вічність. Краєчком свідомості я усвідомлював власну наготу та збудженість, усвідомлював, що це мало би мене хвилювати, але все це було такою дрібницею порівняно з гарячкою та невідступністю цілунків, які не хотіли вщухати. Коли врешті-решт нам вдалося роз’єднати наші вуста, вони, потомлені, розпечені, жадали нових і нових дотиків, і ми стали вкривати поцілунками щоки, повіки, чола, вуха одне одного. Нахилившись, я зарився обличчям їй у шию, поцілував западинку на горлі, відчуваючи, як пульсує під моїми губами жилка, вдихаючи запах її шкіри, ароматніший за парфуми.

Вона, стоячи на колінах, подалася вперед, ледь вигнувши спину, так що її груди торкнулися моєї щоки. Накривши одну із них долонею, я нахилився і майже побожно поцілував пипку. Долоня Енеї лягла мені на потилицю. Вона схилила до мене обличчя. І я почув, як прискорюється її дихання.

— Зачекай, зачекай, — видихнув я, звільняючи голову, відхиляючись. — Ні, Енеє, ти насправді... Тобто... може...

— Цсс, — прошепотіла вона, знову нахиляючись наді мною, цілуючи, притягуючи до себе. Її потемнілі очі, здавалося, заступили весь світ. — Цсс, Роле. Так. — Вона поцілувала мене знову, відхилившись праворуч, так, що ми обоє опустилися на футон, не припиняючи цілуватися. Вітер, розходжуючись, лопотів стінами з рисового паперу, і вся платформа коливалася, наче відзиваючись на наші поцілунки, а тоді на рух наших тіл.

Це складно. Розповідати про такі речі. Ділитися найінтимнішими та найдорогоціннішими моментами. Переповідати про це словами межує із святотатством. А замовчувати було би брехнею.

Уперше бачити й відчувати наготу коханої людини — може, найнепідробніше та найчистіше прозріння в житті. Справжня епіфанія, якщо хочете[122]. Якщо десь у всесвіті й можлива справжня релігія, вона має визнати цю істину — істину злиття в любощах, бо інакше вона приречена бути пустопорожньою та нещирою. Кохатися саме з тією людиною, що тобі потрібна, з тією, кому й має належати твоє кохання, — це одна з небагатьох істинних винагород у людському житті. Вона спокутує весь біль, усі втрати та компроміси, самотність і безглуздість, недоладність та ідіотизм — усе, без чого нема людини. Кохатися з потрібного саме тобі людиною — це перекреслювати власні помилки та починати з чистого аркуша.

Я вперше у своєму житті кохався із судженою. Я знав це ще до того, як ми з Енеєю вперше поцілувалися, до того, як ми, обійнявшись, опустилися на футон, навіть до того, як ми почали рухатися — повільно, тоді швидше, тоді знову повільно. Я зрозумів, що до цього я ніколи ні з ким не кохався, а той секс, що траплявся у юного солдатика у відпустці з поблажливою жінкою або на баржі з якоюсь гарнюнею з команди — чом би й ні? — секс, здавалося, знайомий, як своїх п’ять пальців, — то був навіть ще й не початок.

Усе починалося тільки тепер. Пам’ятаю, якоїсь миті Енея підвелася, опираючись мені на груди. Власні її груди блищали від поту, але вона дивилася на мене так невідворотно і з такою ніжністю, що ми злилися поглядами так само щільно, як стегнами та геніталіями. Я згадував цю мить кожного разу, коли ми кохалися після того, а ще я наче згадував, як я згадуватиму це в майбутньому, наче в ті найперші миті нашої близькості я проживав усі моменти нашого кохання.

МИ ЛЕЖАЛИ, ОБІЙНЯВШИСЬ, ОДЯГНУТІ ЛИШЕ В МІСЯЧНЕ СЯЙВО, на розкиданих та зіжмаканих простирадлах та ковдрах, а прохолодний вітер з півночі висушував піт на наших тілах. Її щока покоїлася на моїх грудях, одна моя нога спочивала на її стегні, але й цієї близькості було замало, і ми продовжували торкатися одне одного — її пальці пестили волосся в мене на грудях, мої пальці вивчали абрис її щоки, а ступнею я погладжував її ногу, окреслюючи тугу литку.

— Це не помилка? — прошепотів я.

— Ні, — прошепотіла вона у відповідь. — Хіба що...

Серце моє обірвалося.

— Хіба що?

— Хіба що тобі не робили ті щеплення в місцевій гвардії... Але ж я певна, що робили, — шепнула вона.

Я так нервувався, що не помітив шпильки в її голосі.

— Щеплення? Які щеплення? — перепитав я, перекочуючись і підводячись на лікті. — А... щеплення... чорт забирай! Ти знаєш, що робили.

— Я так і думала, — ледь чутно відповіла Енея, і тільки тепер я розчув, що вона посміхається.

Коли ми, гіперіонівські хлопці, вступали до місцевої гвардії, нам робили звичайний набір схвалених Паксом щеплень — проти малярії, раку, вірусних інфекцій і протизаплідне щеплення. У паксівському всесвіті, де переважна більшість людей обрала хрестоформу у спробі досягти безсмертя, регулювання народжуваності мало бути на відповідному рівні. Одружившись, ти міг звернутися до адміністрації за антидотом чи просто купити його на чорному ринку. Або якщо ти не хотів обзаводитися ні хрестоформою, ні родиною, можна було просто забути про це щеплення, і воно діяло до старості. Чи до смерті. Я пригадував, що А. Беттік питав мене про ці щеплення років десять тому, ще на кораблі Консула, коли ми з ним теревенили про превентивну медицину, і я розповів про стандартний набір щеплень місцевого гвардійця. Енеї було тоді років одинадцять-дванадцять, вона вмостилася собі зручненько з книжкою на кушетці в голографічній ніші і, здавалося, не звертала жодної уваги на нашу розмову...

— Ні, — промовив я, усе ще нависаючи над нею на лікті. — Я маю на увазі не ту помилку. Тобі...

— Мені, — прошепотіла вона.

— ...двадцять один рік, стандартний, — продовжив я. — Мені...

— Тобі, — прошепотіла вона.

— ...на одинадцять стандартних років більше.

— Не можу повірити, — сказала Енея, дивлячись на мене. Місячний промінь падав на неї, і я бачив її обличчя. — Ти так добре рахуєш. У таку мить.

Я зітхнув й опустився на живіт. Простирадла утримували наш запах. Вітер дужчав і гучно ляскав стінами кімнатки.

— Мені холодно, — прошепотіла Енея.

У наступні дні й ночі, почувши це від неї, я просто обійматиму її та пригортатиму до себе, але тієї, першої, ночі я сприйняв її слова буквально і підвівся, щоби засунути ширму сьодзі. Вітер був холодний, холодніший, ніж зазвичай.

— Ні, — сказала вона.

— Що?

— Не затуляй зовсім, залиш шпарку.

Вона сиділа на футоні, піднявши простирадло так, що воно закінчувалось у неї під персами.

— Але ж...

— Хай місяць світить на тебе, — шепнула Енея.

Чи то почувши її голос, я знову відчув бажання, чи то побачивши, як вона сидить, чекаючи на мене серед розкиданих ковдр. У кімнаті стояв запах наших тіл, а ще свіжий солом’яний дух, мабуть, через новий татамі на підлозі та стелю в стилі рьокан[123]. З гір тягло прохолодою та свіжістю. Але холодний бриз був не в змозі мене остудити.

— Йди до мене, — прошепотіла вона й відгорнула ковдру, наче полу плаща.

НАСТУПНОГО РАНКУ Я ПРАЦЮЮ на зведенні чергового висячого мостика та сплю на ходу. Частково це тому, що я просто не виспався — Оракул уже сховався і на сході почав світлішати небокрай, коли Енея тінню майнула до своєї кімнати, — але головна причина полягає в тому, що я просто остовпів. Цілковито. Життя зробило поворот, якого я не тільки не очікував, а й уявити собі не міг.

Я забиваю опори в скелі разом із висотниками Харуюкі, Кенширо та Войтеком Майєром, а Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель рухаються услід, трохи нижче, вони кладуть цеглу, а тесля Чаньчжі Кен Чонґ у мене за спиною вже починає накривати терасу дерев’яним настилом. Якщо хтось із нас зірветься з дерев’яних балок, нас нічого не втримає; вірніше, не втримало б, якби Ломо вчора не видряпався на скелю без страховки та не закріпив там у потрібних місцях канати та мотузки. Тепер, перестрибуючи з балки на балку, ми просто застібаємо один зі страхувальних карабінів на наступній мотузці. Я вже маю досвід падіння: я просто повис на мотузці, здатній витримати вагу вп’ятеро більшу за мою власну, та й усе.

Наразі я перескакую з опори на опору, підтягуючи за собою наступний брус, який мені треба закріпити, а він розхитується на кінці троса і грюкає об скелю. Порив вітру намагається скинути мене в провалля, але мені вдається втриматися, учепившись однією рукою за балку, що нависає наді мною, а трьома пальцями іншої руки притримуючись за скелю. Я дістаюся третьої закріпленої на скелі мотузки, відстібую карабін і збираюся перемкнути його на четверту мотузку з сімох, що їх учора закріпив на скелі Ломо.

Про вчорашню ніч я не знаю, що й думати. Тобто я знаю, як я почуваюся — сп’янілим, збентеженим, шаленим, закоханим, — але я не знаю, як ставитися до того, що трапилося. Я намагався перестріти Енею ще до сніданку в загальній їдальні, неподалік осель монахів, але вона вже поснідала й поспішала на віддалений край будівництва, де у робітників, що витесують терасу в скелі, виникла якась проблема з новим східним переходом. Тоді з’явилися А. Беттік, Джордж Тцаронґ та Джіґме Норбу з караваном носіїв, і ми години дві, не менше, розбирали матеріали та перетягували балки, зубила, стамески, дошки і все таке інше до того місця, де наразі нарощують риштовання. Перш ніж розпочати ставити опори, я змотався на східну терасу, але А. Беттік та Тципон Шакабпа про щось радилися з Енеєю, то я побіг назад до своїх риштовань і взявся за роботу.

Я перестрибую на останню опору, встановлену цього ранку, збираючись вставити наступну в отвір, що зробили в скелі зубилами та кумулятивними міні-зарядами Харуюкі та Кенширо. Потім Войтек і Bird зацементують підпірку, і за півгодини вона вже буде триматися достатньо міцно, щоби Чаньчжі міг настеляти на неї платформу. Перестрибувати з опори на опору для мене стало звичною справою: стрибнути, спіймати рівновагу, присісти й приладити наступну опору на місце, і саме так я й зараз роблю, приземлившись на останній опорі, розмахуючи лівою рукою, щоби не втратити рівноваги, а правою притримуючи брус, що звисає з мотузки. Раптом порив вітру виносить мотузку з брусом надто далеко вперед, і я втрачаю рівновагу, хитнувшись за брусом в нікуди. Я знаю, що страховка мене втримає, але не хочу падати й гойдатися на мотузці між останньою балкою та діркою під нову. Якщо я не зможу розгойдатися досить сильно, щоби прилетіти назад до балки, мені доведеться безпорадно висіти, доки Кенширо чи хтось іще з хлопців не витягне мене.

Миттєво вирішивши, я стрибаю вслід за брусом, що метляється на мотузці, і хапаюся за нього, з силою відштовхнувшись п’ятами. Страхувальна мотузка спочатку має провиснути на кілька метрів, а тільки потім мене смикнути, тому наразі вся моя вага припадає на кінчики моїх пальців. Брус занадто об’ємний, щоби я міг його охопити як слід, і я відчуваю, як мої пальці ковзають міцною, наче залізо, деревиною. Але я вперто не хочу кинути руки та й повиснути на еластичній мотузці, а намагаюсь втриматися. Мені вдається хитнутися разом із важезним брусом до останньої закріпленої балки, і я зістрибую на неї з відстані два метри, приземляюся на слизьку поверхню, шалено махаючи руками, щоби впіймати рівновагу. Це мені вдається, і, сміючись із власної дурості, я стою якусь мить нерухомо, дивлячись, як у мене під ногами на глибині кілька тисяч метрів киплять хмари, накочуючись на скелі.

Чаньчжі Кен Чонґ стрибає з балки на балки, поспішаючи до мене, переклацуючи свій карабін на канати з шаленою швидкістю. Я бачу в його очах щось схоже на жах, і на мить моє серце стискається від думки, що щось трапилося з Енеєю. Серце починає шалено калатати, тривога захльостує з головою, і я ледь не втрачаю рівновагу знову. Але мені вдається вирівнятися, і я стою на останній закріпленій балці, зі страхом чекаючи на Чаньчжі.

Опинившись на останній балці поруч зі мною, Чаньчжі так захекався, що не може навіть слова вимовити. Він бурхливо жестикулює, але я не розумію, чого він хоче. Можливо, він бачив, як комічно я полетів услід за хитким брусом, як розгойдувався і смикався на ньому, і розхвилювався? Аби показати йому, що в мене все гаразд, я намацую свою обв’язку, щоби показати йому, що мій карабін надійно застебнутий на страхувальному канаті.

Карабіна на канаті немає. Я не пристебнувся до останньої мотузки. Я стрибав, балансував, розгойдувався на брусі та зіскакував з нього на опору без страховки. Нічого не було між мною та...

Запаморочення вдаряє наче ножем, мене нудить. Хитаючись, я роблю три кроки до скельної стіни і привалююсь до холодного каменю. Мені здається, що виступ відштовхує мене, що вся гора нахиляється вперед, намагаючись скинути мене з опори.

Чаньчжі підтягує закріплену Ломо мотузку, знімає карабін з моєї обв’язки і пристібає мене. Я вдячно киваю йому, намагаючись не дати сніданку, який нещодавно з’їв, покинути мене.

За десять метрів попереду, напівприкриті виступом скелі, нам роблять знаки Харуюкі та Кенширо. Вони щойно пробили вибухівкою ще один отвір у скелі і кваплять мене, щоб я не стовбичив, а вставляв бруси, куди потрібно.

ДЕЛЕГАЦІЯ ДО ПОТАЛИ НА ПРИЙОМ, що його влаштовує на честь Пакса Далай-лама ввечері в своєму палаці, вирушає в дорогу після обіду. Я бачу Енею в їдальні, але нам вдається тільки обмінятися багатозначними поглядами. Вона посміхається мені так, що у мене коліна підгинаються, але поговорити наодинці нам не вдається.

Делегати збираються на найнижчій платформі, а сотні робітників, монахів, кухарів, учнів та носіїв, стоячи на вищих платформах, розмахують руками і підбадьорюють нас вигуками. Дощові хмари починають збиратися над східною грядою, в ущелинах уже йде дощ, але небо над Сюанькун-Си все ще сяє блакиттю, і червоні молитовні прапори тріпочуть, вимальовуючись на ньому так чітко, що аж очам боляче.

Усі вирушають в дорожньому одязі, а офіційний одяг для прийому несуть у непромокальних мішках за спиною. Свій костюм я поклав у рюкзак. За традицією прийоми у Далай-лами розпочинаються пізно ввечері, і ми ще маємо понад десять годин часу, але Високий Шлях зазвичай забирає шість годин, а кур’єри та літун, що були сьогодні в Йо-Кунґу, сказали, що за перевалом на Куньлуні на нас чекає негода, тому ми не гаємо часу. Ми шикуємося за протоколом. Чарльз Чі-К’яп Кемпо, мер Йо-Кунґу та лорд-гофмейстер Завислого У Повітрі Храму йдуть на кілька кроків попереду наступного за рангом, Кемпо Нґа Ван Таші, настоятеля Храму. «Дорожній одяг» обох поважних персон затьмарює блиском той офіційний стрій, що я несу за плечима, і їх оточує рій служок, монахів та охоронців.

Наступним за політиками крокує Ґ’яло Дондуп, молодий монах, кузен чинного Далай-лами, поруч із Лобсанґом Самтеном, монахом третього року служіння, рідним братом Далай-лами. Вони йдуть легкою ходою, білозубо сміються — ці молоді хлопці знаходяться в зеніті свого фізичного та розумового розквіту. Лобсанґ вдягнутий у яскраво-червону альпіністську хубу, і коли ми завертаємо на захід і ступаємо на вузьку стежку вздовж розколини, у якій лежить Йо-Кунґ, він здається мені ходячим молитовним прапором, що прикращає нашу процесію.

Тципон Шакабпа, офіційний спостерігач за проектом Енеї, іде поруч із Джордже Тцаронґом, кругловидим майстром-будівельником. Джіґме Норбу, хоч він і нерозлийвода із Джордже, з нами немає; вражений у саме серце, що його не запросили, він залишився в Храмі. Мабуть, уперше я бачу Джордже без посмішки. Тципон говорить за двох, розповідаючи історію за історією, допомагаючи собі виразними жестами. З ними йдуть кілька робітників, супроводжуючи майстрів до Йо-Кунґу.

Тромо Трочі з Дхомі, заповзятливий комівояжер з півдня, виступає обік своєї незмінної супутниці, що супроводжує його у тривалих мандрівках гірськими дорогами. Це росла вівцекоза, навантажена тюками з товаром. З кошлатої шиї кози звисають три дзвіночки, і вони видзвонюють, наче молитовні дзвони на Храмі. Ломо Дондруб має зустрітися з нами в Поталі, але тюк на самому вершечку поклажі, що несе на собі вівцекоза, наче символізує його присутність у нашій процесії: це сувій тканини для його нового параплана.

Ми з Енеєю замикаємо колону. Кілька разів я пориваюся почати розмову про вчорашню ніч, але Енея зупиняє мене, прикладаючи палець до губ і киваючи на комерсанта, що йде перед нами, та на інших людей у процесії. Я змушую себе обмінюватися репліками про те, як ідуть справи на будівництві, хоча голова у мене пухне від питань.

Незабаром ми вже в Йо-Кунґу, де всі схили та стежки всіяні народом. Люди махають нам молитовними прапорами, стоять на терасах і в дверях своїх будиночків, вітаючи свого мера та нас усіх.

Одразу за містом, біля стартових платформ єдиної канатки, якою ми маємо скористатися, щоби дістатися Потали, ми перетинаємося зі ще однією делегацією, що прямує на прийом у Далай-лами: Дорджі Памо та ще дев’ять монахинь[124]. Дорджі Памо несуть в паланкіні чотири жилаві монахи, адже наразі вона є настоятельницею ґомпи Самден, чоловічого монастиря на південній стіні того ж гірського хребта, до північної стіни якого притулився Завислий У Повітрі Храм. До її монастиря звідси кілометрів тридцять. Дорджі Памо дев’яносто чотири стандартних роки, а те, що вона є втіленням первозданної Дорджі Памо, Свині-Громовержиці, відкрилося, коли їй було три роки. Вона дуже впливова жінка, і була обожнюваною настоятелькою жіночого монастиря, монастиря Оракула, в Ямдрок Дзо, що знаходиться за шістдесят кілометрів звідси на прямовисному схилі, понад сімдесят стандартних років. І ось наразі Громовержиця, дев’ять монахинь та понад три десятки чоловіків, носіїв та охоронців чекають біля канатки, щоби заклацнути на тросі масивні карабіни її паланкіна.

Дорджі Памо визирає крізь запони паланкіна, помічає нашу процесію, кивком підзиває до себе Енею. Енея мимохідь згадувала, що вона кілька разів ходила до ґомпи Оракул і до монастиря Ямдрок Тцо зустрітися із Свинею, і вони стали щирими друзями. А. Беттік також розповів мені по секрету, що Дорджі Памо нещодавно повідала монахиням у ґомпі Оракул та монахам у чоловічому монастирі в ґомпі Самден, що саме Енея, а не Його Святість чинний Далай-лама, є втіленням живого Будди Милосердя. Звістка про цю єресь, сказав мені А. Беттік, широко розійшлася, але Далай-лама поки що не відреагував на цю зухвалу заяву, можливо, через надзвичайну популярність Свині-Громовержиці на планеті Тянь-Шань.

Наразі я спостерігаю, як дві жінки — юна Енея та стара жінка в паланкіні — жваво перемовляються та щиро сміються, чекаючи на переправу канаткою через прірву Лангма. Напевно, Дорджі Памо наполягла, щоб ми переправлялися першими, бо носії пересувають убік її паланкін, а дев’ять монахинь схиляються в глибокому поклоні, коли Енея проводить нашу групу вперед. Чарльз Чі-К’яп Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші мають збентежений вигляд, коли дозволяють своїм помічникам пристебнути їх до троса. Я знаю, що справа тут не в тому, що вони переймаються своєю безпекою, а в порушенні протоколу. Я не дуже цікавлюся, у чому полягає це порушення. Цієї миті мене цікавить тільки, яким чином мені залишитися з Енеєю наодинці й поговорити з нею. Чи, можливо, просто її поцілувати.

ШЛЯХ ДО ПОТАЛИ МИ ДОЛАЄМО ПІД ЗЛИВОЮ. УПРОДОВЖ трьох місяців на цій планеті я багато разів потрапляв під добрячу літню зливу, але цей дощ віщує початок цілого сезону дощів — він крижаний, пронизливий, з пасмами густого туману, що звиваються навколо нас. Ми встигаємо пройти канатку до того, як хмари змикаються остаточно, але коли ми наближаємося до східних схилів хребта Куньлунь, Високий Шлях уже вкритий ковзкою кригою.

Високий Шлях складається із скельних уступів, стежок, викладених цеглою, що зміяться прямовисними скелями, дерев’яних хідників уздовж північно-західних схилів гори Хуашань, Квіткової гори, та довгого ланцюжка настилів і підвісних мостиків, що поєднують її крижану вершину з Куньлунем. А ще треба пройти другим за довжиною на цій планеті висячим мостом, перекинутим між хребтами Куньлунь та Пхарі. І знову стежки, мости, карнизи, що ведуть на південний захід уздовж східних схилів хребта Пхарі до Ринку Пхарі. Звідти залишається пройти ущелиною і прямувати майже точно на захід скельним виступом аж до Потали.

Коли світить сонце, це шестигодинна прогулянка, але сьогодні це важкий та небезпечний шлях крізь пелехи туману та крижану запону дощу. Служки, що супроводжують мера, Лорда-гофмейстера Чарльза Чі-К’япа Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші, намагаються захистити цих достойників яскравими червоними та жовтими парасольками, але вкритий кригою карниз часто звужується, і достойники вимокають до нитки, коли доводиться йти вервечкою. Долати підвісні мости — це суцільний жах, бо їхня «підлога» — один товстий канат, від якого вертикально вгору відходять мотузки, збоку проходять дві горизонтальні мотузки-поручні, а ще один товстий канат тягнеться над головою. За нормальної погоди переправлятися таким мостом — просто дитяча забавка: балансуєш нижнім канатом, тримаючись за бокові мотузки, та й по всьому; але в таку зливу треба рухатися дуже обережно. Втім, місцеві роблять такі трюки кожного дощового сезону, і для них це звичайнісінька річ. Тому вони швидко переходять мости, і тільки ми з Енеєю вагаємося ступити на міст, який вигинається і танцює під вагою нашої процесії, а обмерзлі мотузки вислизають із рук.

Незважаючи на бурю, а можливо, навпаки, саме через неї, хтось запалив смолоскипи на Високому Шляху вздовж усього східного схилу Пхарі, і вогонь, що палає в жаровнях, підсвічуючи червоним густий туман, допомагає нам знаходити вірний шлях на дерев’яних хідниках, що повертають туди-сюди, йдуть вниз і вгору, допомагає спускатися заледенілими сходинками та знаходити нові мости. Ми прибуваємо до Ринку Пхарі присмерком, хоча через темні хмари здається, що вже поночі. Тут до нас приєднуються інші групи, що простують до Зимового Палацу. На захід, на той бік розколини, ми вирушаємо компанією, що налічує принаймні сімдесят осіб. Паланкін Дорджі Памо тримається поруч із нами, і я підозрюю, що не тільки я із заздрістю уявляю, як там, усередині, сухо.

Зізнаюся, що я відчуваю розчарування: ми планували прибути в Поталу в сутінках, коли в альпійському сяйві ще полум’яніють гірські пасма на півночі та півдні та окремі високі вершини поблизу палацу. Я ще не бачив палацу, та й усю місцевість мені кортіло роздивитися. А вийшло так, що ми долаємо Високий Шлях між Пхарі та Поталою в суцільній темряві і бачимо тільки карнизи та хідники в мерехтливому світлі смолоскипів. Я поклав до свого рюкзака лазерний ліхтарик, хоч і сам не знаю достеменно, навіщо: чи то заради примарного захисту, якщо справи в палаці підуть не так, чи то відшукувати шлях у темряві. Скелі, платформи, бильця мостиків, сходинки — усе взялося кригою, і це на шляху з найнапруженішим рухом. Я не можу навіть уявити, як можна зараз подорожувати канаткою, але подейкують, що деякі, найбільш ризикові, гості дістаються до Потали саме так.

До забороненого міста ми дістаємося за дві години до початку церемонії. Хмари піднялися трохи вище, дощ трохи вщух, і коли я вперше бачу Зимовий Палац, мені забиває подих і я геть забуваю про свої жалі, що ми не прибули сюди завидна.

Зимовий Палац стоїть на високій вершині, що підноситься над Хребтом жовтокапелюшників, а піки Кукунора, ще вищі, слугують йому тлом. Першим в око впадає напівзакритий хмарами Дрепунґ, тутешній монастир, у якому знайшли собі пристановище тридцять п’ять тисяч монахів. Ярус за ярусом високі кам’яні будівлі ліпляться до прямовисних схилів, ліхтарі в кімнатах висвітлюють тисячі вікон, а на балконах, терасах і біля входів палають ще й смолоскипи, а за Дрепунґом, здіймаючись вище нього, постає Потала, Зимовий Палац Далай-лами, що горить міріадами вогнів. Навіть зараз, серед мороку буревію, його підсвічують ззаду піки Кукунора, які раз у раз осяюють блискавки.

Служки та приятелі, що йшли разом із нами за компанію, тут полишають нас, і тільки ми, запрошені прочани, поспішаємо до Забороненого Міста.

Високий Шлях перетворився на рівний, широкий тракт, на проспект метрів п’ятдесят завширшки, вимощений золотою бруківкою, облямований смолоскипами. Його обступають незліченні храми, ступи, невеличкі ґомпи, огорожі величних монастирів, військові блокпости. Злива припинилася, але бруківка блищить крижаною плівкою під ногами сотень та сотень розчепурених гостей і мешканців Забороненого Міста, що аж кишать біля височенних стін і брам Дрепунґа та Потали. Монахи в шафранових накидках проходять невеличкими мовчазними групами; чиновники в ясночервоних та темно-пурпурових мантіях і жовтих капелюхах, схожих на перевернуте блюдце, прямують, не звертаючи уваги на солдатів у синіх одностроях зі смугастими чорно-білими списами; кур’єри в уніформах в обхват, помаранчевих і червоних або блакитних і золотих, поспішають у справах чи не підтюпцем, придворні дами в шовкових сукнях, ясно-блакитних, лазурових, кобальтових не йдуть, а пливуть, а їхні довгі шлейфи шурхотять вологим золотим бруком; чимчикують червонокапелюшники — цих не сплутати ні з ким завдяки їхнім капелюхам-тарілочкам з малинового шовку з такими ж яскравими торочками; карбують кроки друнгпа, люди з лісистих долин, у своїх шапках із вовни вівцекіз, в одязі, прикрашеному блискучим білим, червоним, бронзовим та золотим пір’ям, з церемоніальними золотими мечами на перев’язі; услід за поважними гостями до Палацу хмарою суне простий люд: кухарі, прислужники, садівники, учителі, муляри, камердинери в хубах зелених із синім або золотих з помаранчевим, що лише трохи поступаються яскравістю шатам сановників. І, звісно, раз у раз у натовпі виринають челядинці з Палацу, в малинових та золотих накидках, у повстяних капелюхах, обшитих шовком, з жорсткими крисами до п’ятдесяти сантиметрів завширшки, що захищають їхніх власників від сонця та дощу.

Наша промокла процесія виглядає чорною плямою на тлі розфранченого натовпу; утім, я не дуже переймаюся тим, який маю вигляд, коли ми проходимо крізь браму шістдесят метрів заввишки, проминаємо монастир Дрепунґ і ступаємо на міст Джичу.

Цей міст, двадцять метрів завширшки, сто п’ятнадцять метрів завдовжки, зроблений з найсучаснішого вуглецевого сталепласту. Він чорний і блищить, наче хромований. А під ним — порожнеча. Він перекинутий через останню розколину в гірському пасмі, яка тягнеться на тисячі метрів униз, туди, де клубочаться фосгенні хмари. На східному боці, звідки ми йдемо, на два-три кілометри вгору підіймаються будівлі Дрепунґа; його пласкі стіни, сяючі вікна та навіть повітря над нашими головами помережені багатошаровим павутинням — це мережа канатів, що поєднує монастир і Палац. На західному боці, просто перед нами, Потала збігає скелями вгору, на висоту понад шість кілометрів. Гранчасте різьблення на скелях та сотні золотих дахів віддзеркалюють у нас над головою безперервні спалахи блискавок у суцільних хмарах. У разі нападу міст Джичу можна втягнути в західний схил менш ніж за тридцять секунд, і ворога зустріне суцільна прямовисна стіна, кілометр заввишки, без жодної сходинки, стежки або віконця.

На щастя, поки ми простуємо мостом, він залишається на місці. Уздовж парапетів стоять солдати в парадній формі, озброєні грізними списами та лазерними рушницями. За мостом ми зупиняємося перед Парго Калінг, Західною Брамою, вишукано прикрашеною аркою вісімдесят п’ять метрів заввишки. Арка освітлена зсередини, світло дробиться в тисячах мудрованих візерунків, але найяскравіше сяють два гігантських ока, кожне метрів десять у діаметрі, і їхній невідступний погляд спрямований за міст, за Дрепунґ, і ще далі на схід.

Кожний із нас на мить призупиняється, перше ніж ступити під арку Парго Калінг. Адже пройшовши під нею, ми опинимося на території Зимового Палацу, хоч до дверей лишається ще кроків тридцять. За тими дверима на нас чекають сходи із тисячею сходинок, і вони приведуть нас до самого Палацу. Енея розповідала мені, що прочани приходили сюди з усієї планети, пересуваючись на колінах, інколи падаючи ниць на кожному кроці, тобто буквально вимірюючи сотні чи тисячі кілометрів власними тілами, і все це заради того, аби отримати дозвіл пройти під Західною Брамою та доторкнутися останньої секції мосту Джичу своїм чолом на знак благоговіння перед Далай-ламою.

Ми з Енеєю робимо крок разом, поглянувши одне на одного.

Після того як охоронці та службовці за головним входом перевіряють наші запрошення, ми долаємо тисячу сходинок. Я здивований — виявляється, сходинки являють собою ескалатор. Але Тромо Трочі з Дхомі шепоче мені, що ескалатор часто залишають вимкненим, щоби дати вірянам змогу зробити останнє зусилля на шляху до вищих поверхів Палацу.

На перших відкритих для відвідувачів поверхах у нас знову перевіряють запрошення, а тоді прислуга забирає наш мокрий верхній одяг, а інший персонал супроводжує нас до кімнат, де ми можемо взяти ванну та перевдягтися. Лорду-гофмейстеру Чарльзу Чі-К’яп Кемпо належаться за саном апартаменти з кількох кімнат на сімдесят восьмому ярусі, а на нас ще чекає довгий, як нам здається, багатокілометровий перехід галереями. Сходи ведуть нас униз, у вікнах, що дивляться на схід, блискавки раз у раз вихоплюють з темряви червоні дахи монастиря Дрепунґ, що блищать під дощем. Внизу нас зустрічають нові слуги. Кожному з нас відводять кімнатку, чи хоча б альков, відгороджений завісами — тут ми спатимемо після закінчення офіційного прийому, а поруч є ванні кімнати з гарячою водою, ваннами та сучасними акустичними душами. Ми зустрічаємося з Енеєю у дверях ванної кімнати, і я посміхаюся, коли вона підморгує мені, виходячи з приміщення, затягнутого парою.

У мене, звісно, не було відповідного костюма для офіційних заходів — ані в Храмі, ні на кораблі, що наразі чекав у схованці на третьому супутнику, але Ломо Дондруб та інші хлопці, котрі мали приблизно однакову зі мною статуру та зріст, екіпірували мене на сьогоднішню оказію: чорні штани, високі блискучі чорні чоботи, біла шовкова сорочка, золота жилетка та візитка — вовняна, червоно-чорна, з відлогами, що розходяться спереду й утримуються разом на талії за допомогою малинового шовкового пояса, та плащ із каптуром, з чорного шовку, який привозять із західних відрогів Музтаґ-Ати, обкантований тасьмою із червоними, золотими, срібними та жовтими візерунками. Це один із найкращих плащів Ломо, і він чітко дав мені зрозуміти, що скине мене з найвищої платформи, якщо я розірву десь плащ, посаджу на нього пляму або взагалі його загублю. Ломо має легку, компанійську вдачу, що загалом є рідкістю серед літунів, але, гадаю, цього разу він не жартував.

А. Беттік позичив мені срібні браслети — необхідну частину формального одягу. Він купив їх заради їхньої екстравагантності, побачивши на пишному ринку в Сі Ван Му. Поверх усього я надягаю ще червону накидку з пуху та хутра — її дав мені Джіґме Норбу, котрий усе життя марно чекав на запрошення до Зимового Палацу. На шиї в мене на срібному ланцюжку теліпається нефритовий талісман із емблемою Серединного Царства. Його мені люб’язно дав надягти на прийом майстер-тесля Чаньчжі Кен Чонґ, мій добрий приятель. Уранці він сказав мені, що тричі відвідував прийоми в палаці і кожного разу вмирав із нудьги.

І ось нарешті служники в золотих шовкових мантіях приходять покликати нас до Головного Аудієнц-залу, що сусідить із Тронним Залом. У коридорах, якими ми простуємо, тісно від сотень гостей, що линуть залами, викладеними плиткою, шовки шурхотять, коштовності подзвякують, у повітрі стоїть суміш парфумів, одеколону, пахучого мила та шкіри. Десь попереду я помічаю стару як світ Дорджі Памо, Свиню-Громовержицю власною персоною. Її ведуть під руки дві з дев’яти монахинь її почету. Усі вони вбрані в елегантні саронги шафранового кольору. На Свині немає жодних коштовностей, але її білосніжне волосся викладене хвилями та переплетене гарними стрічками.

На Енеї проста, але запаморочливо гарна сукня, з темно-синього шовку, а накидка сапфірового кольору прикриває плечі. На грудях на срібному ланцюжку поблискує нефритовий медальйон з емблемою Серединного Царства, у волосся заткнутий срібний гребінь, який водночас притримує тоненьку вуалетку, що сягає середини обличчя. Багато хто з присутніх на прийомі жінок має на собі вуалі як дань благопристойності, і я тішуся з того, що Енея може заховати за цією маскою своє обличчя.

Вона бере мене під руку, і разом із іншими ми йдемо нескінченними коридорами, що завертають праворуч та, переходячи в ескалатори, спіраллю здіймаються вище, до поверхів, де перебуває сам Далай-лама.

Я нахиляюся до неї і шепочу їй на вухо, крізь серпанок:

— Нервуєшся?

Вуаль не прикриває її губи, і я бачу на них посмішку. Енея легенько стискає мою руку.

— Мала, інколи ти бачиш майбутнє, — наполягаю я. — Я знаю, що бачиш. То скажи... ми виберемося звідси живими?

Я нахиляюся ще ближче, аби розчути, що вона шепоче у відповідь:

— У майбутньому дуже мало визначених речей, Роле. Здебільшого там усе пливке, немов... — вона вказує на мінливий струмінь водограю, повз який ми саме проходимо. — Втім, я не бачу жодної причини тривожитися. Сам подумай, сьогодні тут присутні тисячі людей. Далай-лама особисто переговорить хіба з кількома з них. Ці його гості... з Пакса... хто би вони не були, навіть не підозрюють, що ми тут.

Я киваю, хоча вона мене не переконала.

Раптом Лобсанґ Самтен, брат Далай-лами, порушуючи весь протокол, збігає донизу ескалатором, що рухається вгору. Монах широко посміхається, його аж розпирає від ентузіазму. Він звертається до нашої групи, але сотні людей на ескалаторі обертаються, щоби його почути.

— Ці гості з космосу страшенно важливі персони! — випалює він піднесено. — Мені сказав наш учитель, а він другий помічник Міністра Протоколу. Сьогодні ми будемо вітати не просто місіонерів!

— Справді? — промовив лорд-гофмейстер Чарльз Чі-К’яп Кемпо, надзвичайно імпозантний в усіх своїх одежах з червоного та золотого шовку.

— Так! — радісно підтверджує Лобсанґ Самтен. — Це кардинал паксівської Церкви. Дуже важливий кардинал. І з ним ще кілька найвищих чинів.

Я відчуваю, як у мене всередині все кам’яніє й обривається.

— Який кардинал? — питає Енея, спокійно, але з цікавістю.

Ескалатор наближається до верхнього майданчика, і ми вже чуємо гомін сотень чи тисяч голосів, що стиха, але жваво перемовляються між собою.

Лобсанґ Самтен обсмикує свою рясу.

— Кардинал Мустафа! — тріумфально повідомляє він. — Здається, це хтось дуже близький до паксівського Папи. Пакс виказав повагу моєму братові, призначивши послом таку поважну особу.

Я відчуваю, що пальці Енеї стискають мою руку, але обличчя її за серпанком мені не роздивитися.

— І ще кілька шановних гостей з Пакса, — продовжує монах, розвертаючись на ескалаторі, бо ми наближаємося до майданчика. — Серед них кілька дивних жінок із Пакса. Здається, вони військові, чи щось таке.

— А як їх звати, відомо? — питає Енея.

— Чув, що одну звати генерал Немез, — відказує Лобсанґ. — Вона дуже бліда. — Брат Далай-лами обертається до Енеї, виграючи широкою, радісною посмішкою. — Цей кардинал попросив про зустріч особисто з вами, пан-Енеє. З вами та вашим супутником, пан-Ендіміоном. Міністр Протоколу був дуже здивований, але дав розпорядження організувати вашу зустріч із гостями з Пакса, Регентом і, звісно, з моїм братом — Його Святістю Далай-ламою.

Підйом закінчено. Ескалатор виносить нас на мармурову підлогу. З Енеєю, котра спирається на мою руку, я роблю великий крок назустріч шуму та чітко контрольованому хаосу Головного Аудієнц-залу.

19

Далай-ламі лише вісім стандартних років. Мені це відомо, бо Енея та А. Беттік, а також Тео та Рахіль багато разів про це згадували, але я все одно вражений, коли бачу на високому троні, на подушках, дитину.

У величезному Аудієнц-залі зібралося не менше чотирьох тисяч осіб. Кілька ескалаторів водночас доправляють нові й нові порції запрошених до передпокою, що розмірами скидається на ангар для космічних кораблів — золоті пілони здіймаються на двадцять метрів у вишину й там зустрічаються із розписаною фресками стелею, а на підлозі, викладеній плиточками, кобальтовою фарбою написані картини з «Бардо Тхедол», Буддійської Книги Мертвих, та сцени прибуття на ембріоносцях емігрантів-буддистів зі Старої Землі. Ми проходимо під величними золотими арками й потрапляємо до Аудієнц-залу. Він має ще грандіозніші розміри, а його стеля — це величезне вікно, від стіни до стіни, крізь яке видно, як блискавки розтинають важкі хмари й озорюють гірські схили. Три, а то й чотири тисячі гостей, вбрані у струменисті шовки, рельєфний оксамит, фарбоване хутро, з червоно-чорно-білими плюмажами, із вигадливими зачісками, ряхтіючи вишуканими браслетами, зградами, сережками, тіарами, фібулами та поясами із срібла та золота, аметисту та нефриту, ляпіс-лазурі й інших дорогоцінних металів, наповнюють зал блиском та пишнотою, що розбавлені де-не-де домішками із ченців та священиків в однотонних саронгах помаранчевого, шафранового, золотого та червоного кольорів, з ретельно виголеними головами, у яких віддзеркалюється вогонь у сотнях мідних чаш на триногах. Але зал настільки просторий, що багатотисячний натовп розчиняється в ньому, і між острівками людей сліпуче сяє паркетна підлога. А між юрбою запрошених і золотим троном узагалі лишається вільна смуга метрів двадцять завширшки.

Ескалатори з гостями зустрічають співом ріжки, мідні та кістяні — сурмачі-ченці вишикувалися між сходами та вхідними арками. Понад шістдесят метрів музичного шуму. Сотні сурмачів довго видувають одну ноту, а тоді усі разом переходять на іншу, ще нижчу. Коли ми заходимо до Головного Аудієнц-залу, за нашими плечима цю ноту підхоплюють і посилюють ще й двадцять чотириметрових сурм-дунгченів, а весь простір вестибюля працює як гігантський резонатор. Монахи, котрі видувають звуки із цих велетенських сурм, стоять у невеличких нішах, а інструменти їхні, із розтрубами, розкритими, наче квітки лотоса, спираються на підставки. Ці послідовності низьких нот схожі на сумні гудки океанського корабля, затертого кригою, а вторить їм гуркіт гігантського гонга, метрів п’ять у діаметрі, в який вдаряють з точно виміряними інтервалами. Ароматні куріння наповнюють зал пахощами та прозорим серпанком, і здається, що повітря над головами присутніх мерехтить й коливається в одному ритмі з голосом сурм та ріжків та із бомканням гонга.

Усі обличчя обернуто до Далай-лами, до його найближчого оточення та до його гостей. Я беру Енею за руку, і ми проходимо направо, не наближаючись до підвищення, на якому стоїть трон. Між нами та далеким троном пропливають сузір’я поважних гостей.

Раптом глибоке гудіння сурм замовкає. Ще дрижить відлуння останньої ноти, але ось згасає і воно. Усі гості зібралися в Аудієнц-залі. Позаду нас прислужники, налягаючи щосили, закривають величезні двері. Стає так тихо, що я чую, як потріскує вогонь у незчисленних жарівнях. Раптом прорізується стукіт дощу об кришталевий дах високо над нашими головами.

Далай-лама сидить, схрестивши ноги, на башті з шовкових подушок, так що його очі знаходяться нарівні з очима гостей, котрі стоять перед троном. Він ледь посміхається. Голова хлопчика чисто виголена, на ній немає шапки. Одягнутий він у звичайну накидку лами червоного кольору. Праворуч від нього і трохи нижче на власному троні сидить регент, який буде правити, радячись з іншими найвищими священиками, до повноліття Його Святості Далай-лами, тобто доки тому виповниться вісімнадцять років, стандартних. Енея розповідала мені про цю людину на ім’я Ретінґ Токра, якого поза очі називають інкарнацією інтриганства, але зі свого віддаленого кутка я бачу тільки звичайну червону рясу та вузьке, темне, виснажене обличчя з очима-щілинками та ріденькими вусами.

Ліворуч від Його Святості Далай-лами стоїть Лорд-Гофмейстер, головний настоятель серед усіх настоятелів. З обличчя цього старого не сходить привітна посмішка, адресована гостям. За ним знаходиться Державний оракул, молода жінка з коротко стриженим волоссям, у жовтій лляній сорочці, що виглядає з-під її червоної накидки. Енея пояснила мені, що обов’язки Державного оракула полягають у тому, щоби впадати в транс та провіщати майбутнє. Ще лівіше стоїть компанія людей, але їхні обличчя я не можу роздивитися, оскільки їх затуляють позолочені стовпчики балдахіна над троном Далай-лами: це п’ятеро емісарів Пакса. Я бачу, що один із них, коротун, має на собі червону кардинальську мантію, три постаті вбрані в чорні ряси, а ще один із п’ятірки — військовий.

Праворуч від трону регента стоїть Головний глашатай, начальник служби безпеки Його Святості, легендарний Карл Лінґа Вільям Ейхедзі, лучник Дзен, художник, каратист, філософ і майстер ікебани. Коли Ейхедзі подається вперед, здається, що він має всередині кістяк із чистісінької сталі, обтягнутий м’язами і лише м’язами. Він напружується, і його голос заповнює собою кожний куточок величезного залу:

— Шановні гості, ті, що прибули з-за меж нашого світу, дугпа, друкпа та друнгпа, мешканці найвищих вершин, благословенних ущелин, лісистих схилів, дзаса, шляхетні сановники, червонокапелюшники та жовтокапелюшники, ченці, настоятелі, новонавернені й гуру четвертого рангу й вище, блаженні, котрі носять су-гі, дружини й чоловіки вельмишановних гостей, ті, хто шукає просвітлення! Я маю честь вітати вас сьогодні ввечері від імені Його Святості, Гетсванга Нгванга Лобсанґа Тенджіна Ґ’япсо Сісанванг’юра Чжангпа Мапай Дхепала Сангпо, Втілення Святості, Блаженного Милосердя, Того, Чиє Слово Творить Дива, Того, Чиї Помисли Є Чистими, Того, Чия Мудрість Є Божественною, Того, Хто Є Охоронцем Віри, Того, Хто Дорівнює Безкрайому Океану!

Малі мідні та кістяні ріжки видають високі чисті ноти. Великі сурми ревуть, наче динозаври. Удари гонга вібрують у кістках і зубах.

Головний глашатай повертається на своє місце. До присутніх звертається Його Святість Далай-лама, його дитячий голос лунає спокійно, але твердо й чітко, розносячись усім великим залом:

— Дякую всім, хто прийшов до нас сьогодні. Ми привітаємо наших друзів із Пакса в більш вузькому колі. Багато хто з вас попросив про окрему зустріч зі мною — ви отримаєте моє благословення сьогодні під час особистої аудієнції. З деякими з вас окремо захотів поговорити я — ми також зустрінемося сьогодні під час особистої аудієнції. Наші друзі з Пакса розмовлятимуть з багатьма з вас цього вечора та наступними днями. Спілкуючись з ними, будь ласка, не забувайте, що вони є нашими братами та сестрами в Дгармі[125], у пошуках Просвітлення. Не забувайте, що їхнє дихання — наше дихання, а всі наші дихання є диханням Будди. Дякую. А тепер прошу, — насолоджуйтеся сьогоднішнім святкуванням.

І при цих словах поміст, трон і решта атрибутів беззвучно зникають у стіні, що розкривається позаду. Згори спадає завіса, тоді ще одна, а тоді на місце повертається й сама стіна. Подих проноситься багатотисячною юрбою, що зібралася в Аудієнц-залі.

ЦЕЙ ВЕЧІР ЗАПАМ’ЯТАВСЯ МЕНІ МАЙЖЕ СЮРРЕАЛІСТИЧНИМ поєднанням світського балу та офіційних аудієнцій, на кшталт папських. Звісно, я ніколи не бував на прийомі у Папи, і таємничий кардинал біля підніжжя трону, наразі захований завісою, — найвища церковна особа, яку я побачив у своєму житті, але, гадаю, ті, кого особисто приймав Далай-лама, хвилювалися не менше, ніж християни, удостоєні папської аудієнції. І обставлено все було з помпою та відповідно до протоколу. Воїни-ченці в червоних накидках та червоних або жовтих капелюхах супроводжували щасливих обранців крізь кілька портьєр, потім ще крізь ряд завіс і нарешті крізь двері в стіні туди, де знаходився Далай-лама, а ми, решта, прасували залитий світлом смолоскипів паркет, паслися біля довгих столів з неперевершеними делікатесами чи навіть танцювали під невеличкий оркестр — у ньому, дякувати Богові, не було ні ріжків, ані сурм, ані гонгу. Зізнаюся, що я спробував запросити Енею на танець, але вона усміхнулася, похитала головою й, очоливши нашу групу, спрямувала її до найближчого бенкетного столу. Незабаром ми вже перемовлялися з Дорджі Памо та монахинями з її почту.

Я розумів, що це безтактність з мого боку, але не втримався й запитав чарівну стару пані, чому її називають Свинею-Громовержицею. Дорджі Памо розсміялася і, поки ми набивали роти кульками смаженої цампи, запиваючи їх неперевершеним чаєм, розповіла нам історію свого імені.

Ще на Старій Землі настоятелька чоловічого буддійського монастиря на Тибеті довела, що вона є реінкарнацією напівбогині Свині-Громовержиці, надзвичайно могутньої. Ця, перша, Дорджі Памо, не тільки перетворилася на свиню сама, а й перетворила на свиней усіх лам свого монастиря, щоби налякати ворожих воїнів.

А коли я запитав жінку, котра була втіленням Свині-Громовержиці тепер, чи зберегла вона здатність перетворюватися на свиню, елегантна стара пані гордо підвела голову й як ножем відрізала:

— Якщо треба буде відлякати чужаків, котрі зазіхають сьогодні на Тянь-Шань, я зроблю це, не вагаючись.

Це були єдині негативні слова на адресу паксівських емісарів, які ми почули впродовж наступних трьох годин, коли ми з Енеєю розмовляли з іншими, слухали музику, дивилися на блискавки крізь скляний дах. Хоча під блиском і веселощами вичепуреної у шовки святкової юрби відчувалась, наче підводна течія, прихована тривожність, проте в цьому не було нічого дивного, адже якщо не брати до уваги поодиноких візитів комерційних кораблів, планета Тянь-Шань ось уже майже три сторіччя перебувала в ізоляції від решти паксівських світів, і взагалі від людства епохи пост-Гегемонії.

Святкування тривало і тривало, наближаючись до опівночі, і я помалу почав сподіватися, що Лобсанґ Самтен щось наплутав, сказавши, що Далай-лама та гості з Пакса хочуть із нами побачитися, але саме тут до нас підійшли придворні у величезних загнутих капелюхах, червоних та жовтих, і повідомили, що Далай-лама чекає на нас. Ми пішли за ними.

Я подивився на Енею, готовий кинутися разом із нею навтьоки, готовий прикривати її відхід, але не помітив на її обличчі навіть натяку на переляк чи небажання йти. Вона просто кивнула на знак згоди і взяла мене під руку. Інші гості розступалися перед нами, коли ми простували довгим залом за придворними, простували повільно, рука в руку, наче я батько, що веде її до вінця в традиційному церковному вінчанні... а може, наче ми і є нареченими. У кишені я мав лазерний ліхтарик і комунікатор. Навряд чи лазер міг стати нам у пригоді, якщо паксівці спробують нас схопити, але корабель я вирішив викликати, якщо трапиться найгірше. Я був готовий посадити корабель із термоядерними двигунами просто тут, крізь цей розкішний засклений дах, щоби тільки не дати схопити Енею.

Ми проминули першу завісу й опинилися під балдахіном. Тут ще чути було приглушені звуки оркестру та гомін тисяч голосів. Службовці в червоних капелюхах попросили нас витягнути руки долонями догори. Ми так і зробили, а вони поклали кожному з нас на руки білу шовкову хусту. Довгі кінці хусти звисали долу. Жестом вони спрямували нас до наступної портьєри. Там нас привітав поклоном Лорд-Гофмейстер; Енея відповіла граційним реверансом, а я незграбно мотнув головою. Він провів нас крізь двері до невеликої кімнати, де на нас чекав Далай-лама зі своїми гостями.

Ця закрита для сторонніх кімната була наче продовженням трону Далай-лами: скрізь золото, золототкана парча, багато орнаментовані гобелени, на яких зворотні буддійські свастики сусідили з напіврозкритими квітами, хвилястими драконами та рухливими колесами-мандалами. Двері за нами зачинилися, і гомін Аудієнц-залу зник би остаточно, якби не звук, що йшов із трьох великих телемоніторів, вмонтованих у стіну ліворуч від нас. Монітори в реальному часі відображали картинку з камер, розташованих у різних кутах Аудієнцзали, і хлопчик на троні зацікавлено спостерігав за тим, що там відбувається, а з ним і його гості.

Ми зупинилися, а Лорд-Гофмейстер жестом показав, що ми мусимо підійти ближче. Коли ми крокували до трону, він пошепки проінструктував нас:

— Не подобає вклонятися, доки Його Святість не підніме руку. А після цього, будь ласка, не підводьте голови, поки він руку не прибере.

Ми стали за три кроки перед помостом, на якому стояв трон, виблискуючи драпіровками покривал та шовковими подушками. Карл Лінґа Вільям Ейхедзі, Головний глашатай, проказав неголосно, але звучно:

— Ваша Святосте, архітектор будівництва Сюанькун-Си та її асистент.

Її асистент? Я зробив крок уперед, тримаючись позаду Енеї, нічого не розуміючи, але тішачись уже з того, що глашатай не оголосив наші імена.

Краєчком ока я помітив паксівську п’ятірку, але протокол вимагав, щоби я не роздивлявся навколо, не відводячи шанобливо опущених очей від підніжжя трону Далай-лами.

Енея зупинилася впритул до високого помосту, із білою хусткою на витягнутих руках. Лорд-Гофмейстер поклав на хустку кілька речей, а хлопчик, нахилившись, швидко прибрав їх, поклавши праворуч на підніжжя. Після цього вперед виступив один зі служок і забрав білу хустину. Енея склала руки, наче для молитви, і схилилася в поклоні. Хлопчик зі світлою посмішкою нахилився й поклав руку на голову моїй подружці, моїй коханій. Його пальці лягли на її темне волосся, наче корона. Я розцінив цей жест як благословення. Прибравши долоню, він узяв червону хустину з купи поруч із троном і поклав її Енеї в ліву руку. А праву руку Енеї він потиснув. Лорд-Гофмейстер зробив Енеї знак стати перед нижчим троном, на якому сидів Регент, а я тим часом виступив уперед, виконавши нашвидкуруч ту саму церемонію з Далай-ламою.

Я тільки встиг помітити, що серед тих штучок, що Лорд-Гофмейстер поклав на білий шарф, а Далай-лама відклав убік, була золота чеканка, що зображувала три гірські вершини, — символ Тянь-Шаню, як пояснила мені пізніше Енея, фігурка людини, стилізована книжка, що мала уособлювати мову, а ще золотий чортен, або храм. Ця фігурка символізувала собою розум. Акт появи та зникнення цих речей відбувся дуже швидко, я не встиг приділити йому достатньо уваги, і ось уже в одній руці у мене був червоний шарф, а в другій моїй здоровенній п’ятірні — крихітна рука дитини. Далай-лама потиснув мені руку на подив міцно. Я все ще не підводив очей, але широку посмішку на його обличчі помітив. Я ступив крок назад і став поруч із Енеєю.

Ту ж церемонію ми швиденько виконали, вітаючи й Регента — білий шарф, на якому з’являлися та зникали символічні речі, червоний шарф натомість білого. Але Регент нам руки не потискав. Коли ми отримали благословення й від Регента, Лорд-Гофмейстер зробив нам знак підвести голови, і ми отримали змогу роздивитися присутніх.

Я заледве не вихопив свій лазер і не розпочав стрільбу. Поруч із Далай-ламою, монахами-прислужниками, Лордом-Гофмейстером, Регентом, Державним оракулом, Глашатаєм, коротуном-кардиналом, трьома особами в чорних рясах стояла жінка в чорно-червоному однострої Космічного Флоту Пакса. Вона виступила з-за спини високого священика, і ми вперше роздивилися її обличчя. Її темні очі прикипіли до Енеї. Жінка мала коротко обтяте волосся, що безформними пасмами спадало їй на блідий лоб. Та й усе її обличчя мало мертвотно-білий колір. А дивитися так могла би хіба що рептилія: водночас відсторонено й невідступно.

Це була та сама потвора, що намагалася вбити Енею, А. Беттіка і мене разом із ними на Божегаї п’ять років тому, п’ять моїх років; для Енеї відтоді минуло десять років. Це була та сама машина для вбивства, що перемогла навіть Ктиря і прихопила би із собою в мішку голову Енеї, якби не втрутився отець-капітан де Сойя зі свого космічного корабля на орбіті; він задіяв тоді всю термоядерну міць свого корабля, щоби ланцетним ударом спекти цю почвару в озері киплячої лави.

І ось вона тут знову, стоїть, утупившись чорними нелюдськими очима на Енею. Очевидно, вона шукала крізь роки в часі та крізь світлові роки в просторі, доки нарешті не натрапила на Енею. Натрапила на нас обох.

Серце моє гупало об ребра, а ноги раптово зробилися ватяними. Проте попри шок, мій мозок працював, наче у Штінта. Ліхтарик із лазером у мене в правій кишені плаща, комунікатор — у лівій кишені штанів. Правою рукою я можу спрямувати вістря променя в очі диявола в жіночій подобі, тоді перемкнути промінь на розсіяний та осліпити паксівських попів. Водночас лівою рукою я ввімкну стиснутий променевий канал та відправлю заздалегідь закодовану команду кораблю.

Але навіть якщо корабель відреагує миттєво і під час польоту його не перехопить паксівський військовий корабель, мине кілька хвилин, перш ніж він сяде крізь засклений дах. А на той час ми вже будемо мертві.

Я знав, яку швидкість здатна набрати ця потвора — вона просто зникала, коли билася з Ктирем, перетворюючись на сріблясту пляму. Я навіть витягти лазер або комунікатор з кишені не встигну. Ми будемо мертві раніш, ніж моя рука буде на півшляху до зброї.

Я закляк, водночас усвідомлюючи, що Енея не настільки шокована, як я, хоча вона мала відразу впізнати цю жінку. Зі сторони, мабуть, здавалося, що вона взагалі не відреагувала на неї жодним чином. На обличчі її світилася привітна посмішка. Вона оббігла очима всіх паксівських прибульців, включно з тією потворою, а тоді її погляд знову зупинився на хлопчикові на троні.

Першим заговорив Регент Ретінґ Токра:

— Наші гості просили про цю зустріч. Вони почули від Його Святості про реконструкцію у Завислому У Повітрі Храмі й забажали зустрітися з молодою жінкою, автором проекту.

Голос у Регента був сухий і жорсткий, як і його обличчя.

Заговорив Далай-лама, і в його голосі настільки ж бриніла ласкава щирість, наскільки в голосі регента відчувалася сторожкість:

— Друзі мої, — промовив він, звертаючись до Енеї та до мене, — дозвольте познайомити вас із нашими іменитими гостями з Пакса: Джон Доменіко кардинал Мустафа зі Священної Канцелярії Католицької Церкви, архієпископ Жан Даніель Брик з Папського Дипломатичного корпусу, отець Мартін Фарелл, отець Жерар Леблан, а також Радамант Немез, генерал Шляхетної гвардії.

Ми кивнули головою. Паксівські сановники, включно з потворою, кивнули у відповідь. Якщо Далай-лама і порушив протокол, називаючи нам гостей, ніхто, здавалося, цього не помітив.

Джон Доменіко кардинал Мустафа обізвався вкрадливо:

— Дякуємо, Ваша Святосте. Але цих видатних людей ви представили нам лише як архітектора та асистента. — Кардинал поглянув на нас, виказуючи в посмішці дрібні гострі зуби: — Я гадаю, вони мають також імена, чи не так?

Серце у мене шалено стукотіло. Пальці правої руки смикнулися по лазерний ліхтарик. Енея посміхалася, але не виявляла жодних намірів відповідати кардиналові. У моїй голові завирували вигадані прізвища, якими можна назватися. Але навіщо? Безперечно, вони знають, хто ми такі. Усе це пастка. Ця Немез ніколи не дозволить нам вийти з тронної зали... або чекатиме на нас за дверима, коли ми вийдемо.

Як не дивно, але знову почувся хлопчачий голос Далай-лами.

— Я з приємністю назву вам наших друзів, Ваша Превелебносте. Наша шановна архітектор носить ім’я Ананда, а її асистента — дуже кваліфікованого, як мені казали, — звуть Субгадда.

Зізнаюсь, що я закліпав очима, коли це почув. Може, хтось назвав Далай-ламі ці імена? Енея потім сказала мені, що Ананда був найголовнішим учнем Будди і сам став нести людям його вчення, а Субгадда був мандрівним самітником і став останнім безпосереднім учнем Будди, бо зустрівся з ним лише за кілька годин до його смерті. Вона також зауважила, що, можливо, Далай-лама обрав саме ці імена, щоби нас представити, бо це здалося йому дотепним. Я, чесно кажучи, не зрозумів, у чому тут гумор.

— Пан-Анандо, — повторив кардинал Мустафа, уклонившись легенько. — Пан-Субгаддо. — Він зміряв нас поглядом. — Перепрошую, пан-Анандо, за грубість та невігластво, але я сказав би, що ви не належите до найбільш розповсюдженої на планеті раси, представників якої ми переважно зустрічали в Поталі та в інших місцевостях.

— Узагальнення часто призводять до помилок, Ваша Превелебносте, — відказала Енея. — На цій планеті є цілі регіони, де мешкають нащадки колоністів, котрі прибули сюди на ембріоносцях із різних куточків Старої Землі.

— Звісно, звісно, — промуркотів кардинал Мустафа. — І мушу також зауважити, що у вашій мережевій англійській не відчувається жодного акценту. А чи можу я поцікавитися, з якого саме району Тянь-Шаню походите ви та ваш асистент?

— Звісно, — відказала Енея таким само люб’язним тоном, як і кардинал. — Я з’явилася на світ в міжгір’ї Морії та Сіона, на північний схід від Музтаґ-Ати.

Кардинал нахилив голову, приймаючи цю відповідь. Я звернув увагу на його комірець, що був зроблений з того ж червоного муарового шовку, що і його мантія та кардинальська шапочка. Енея потім сказала мені, що такий комірець зветься «рабат», або «рабі».

— То, можливо, ви належите до юдейської чи мусульманської релігій, — продовжував кардинал, — бо саме вони, як розповіли нам господарі, домінують у тих регіонах?

— Я не належу до жодної релігії, — відповіла Енея. — Якщо трактувати релігію як віру у надприродне.

Кардинал здивовано вигнув брови. Чоловік на ім’я отець Фарелл кинув погляд на свого шефа. Вираз жахливих очей Радамант Немез не змінився.

— Але хіба ви не будуєте храм, де будуть виконуватися служби буддійської релігії? — ввічливо поцікавився кардинал.

— Мене найняли зробити реконструкцію прекрасної споруди, — сказала Енея. — Я пишаюся, що саме мене обрали для цієї роботи.

— Незважаючи на те, що ви не маєте... хм-м-м... віри в надприродне? — запитав Мустафа. Я розчув у його голосі інквізиторські нотки. Навіть у глушині, на заболочених пустирищах Гіперіона, ми дещо чули про Священну Канцелярію.

— Можливо, саме завдяки цьому, Ваша Превелебносте, — відповіла Енея. — І завдяки вірі в людські сили та здібності, мої і тих людей, котрі працюють разом зі мною.

— Тобто робота і є власним виправданням? — наполягав кардинал. — Навіть якщо за нею не стоїть якийсь глибинний зміст?

— Можливо, добре виконана робота і є глибинним змістом, — сказала Енея.

Кардинал Мустафа фиркнув, але не дуже привітно.

— Добре сказано, юна панночко. Добре сказано.

Отець Фарелл відкашлявся.

— Місцевість за горою Сіон, — задумливо промовив він. — З орбіти ми помітили, що на сусідньому гірському хребті є портал телепортації. Раніше ми гадали, що планета Тянь-Шань ніколи не входила до Всемережжя, але дослідили питання й дізналися, що цей портал збудували перед самим Падінням.

— Але ним ніколи не користувалися! — заперечив Далай-лама, піднявши палець догори. — Ніхто ніколи не прибував на Небесні Гори крізь портал або не полишав планету крізь нього.

— Он як, — вкрадливо промовив кардинал Мустафа. — Що ж, я маю попросити вибачення, Ваша Святосте. Наш корабель, бажаючи дослідити арку старого порталу з орбіти, випадково розплавив скелі навкруги нього. Боюся, що відтепер ці двері поховані під скелями назавжди.

Коли він казав це, я дивився на Радамант Немез. Вона й оком не змигнула. Я взагалі не бачив, щоби вона хоч раз кліпнула. Погляд її був прикутий до Енеї.

Далай-лама вибачливо змахнув рукою.

— Це пусте, Ваша Превелебносте. Нам не потрібний портал, який жодного разу не використовувався... хіба що в Паксі винайшли спосіб повернути портали до життя? — Він сам розсміявся з такого припущення. Сміх у нього був приємний, сміх дитини, але, водночас, і дуже розумної людини.

— Ні, Ваша Святосте, — відповів кардинал Мустафа, посміхаючись, — навіть Церква не знайшла способу відродити Мережу. Але це, гадаю, тільки на краще.

Моя напруга швидко перетворювалася на почуття відрази. Потворний курдупель у червоній кардинальській мантії сповіщав Енею, що він знає, як вона прибула на Тянь-Шань, і що вибратися звідси цим шляхом їй не вдасться. Я поглянув на мою подружку, але вона була цілковито спокійною. Здавалося, вона лише з ввічливості виказує певний інтерес до теми розмови. Може, на Тянь-Шані є ще один портал, про який Пакс нічого не знає? У будь-якому разі тепер зрозуміло, чому ми досі живі: Пакс замурував Енею, наче мишку в нірці, і приставив до нірки кота чи навіть кількох: дипломатичний корабель на орбіті і, як пити дати, ще й кілька військових кораблів, прихованих десь усередині системи, і всі вони чекають на неї. Якби я прибув кількома місяцями пізніше, вони би захопили наш корабель чи знищили його, щоби не дати Енеї вибратися з пастки.

Але чому вони зволікають? У чому полягає їхня гра?

— ...ми б дуже хотіли побачити храм... як він зветься? Завислий У Повітрі Храм? Звучить неймовірно, — саме казав архієпископ Брик.

Регент Токра насупився.

— З цим можуть виникнути проблеми, Ваша Превелебносте, — сказав він. — Наближається сезон мусонів, канатні дороги стануть дуже небезпечними, навіть пересування Високим Шляхом під час зимових бур пов’язане зі значним ризиком.

— Це пусте! — вигукнув Далай-лама, ігноруючи витягнуте обличчя Регента та його сердитий погляд. — Ми з радістю допоможемо організувати таку експедицію. Ви неодмінно маєте побачити Сюанькун-Си. І все Серединне Царство... навіть Тайшань, Великий Пік, на вершину якого до Храму Нефритового Імператора та Принцеси лазурових Хмар ведуть сходи, у яких двадцять сім тисяч сходинок.

— Ваша Святосте, — пробурмотів Лорд-Гофмейстер, шанобливо схиливши голову, але спочатку обмінявшись поглядом із Регентом, — я повинен вам нагадати, що до Великого Піка Серединного Царства можна дістатися канатною дорогою лише у весняні місяці, а в інший час отруйні хмари підіймаються надто високо. Тобто впродовж наступних семи місяців пік Тайшань буде відрізаний і від Серединного Царства, і від усієї планети.

Посмішка зникла з хлопчачого обличчя — гадаю, не через роздратування, а через те, що його слова сприймають як слова дитини. Коли Далай-лама заговорив знову, голос його був суровим, із командними нотками. Дітей на своєму віку я бачив небагато, але офіцерів предостатньо, і якщо мій досвід щось значить, я міг побитися об заклад, що з цього хлопця виросте незламний чоловік, здатний повелівати.

— Лорде-Гофмейстер, — сказав Далай-лама, — звісно, я знаю про те, що канатні дороги будуть закриті. Усі знають, що канатні дороги будуть закриті. Але я знаю також, що кожної зими кілька відважних літунів здійснюють польоти на Великий Пік, стартуючи із Суншаня. Інакше яким чином ми надсилаємо наші офіційні циркуляри нашим друзям на Тайшані? А деякі з парапланів здатні взяти ще й пасажира, хіба ні?

Лорд-Гофмейстер уклонився так низько, що я перелякався, щоби він не пошкрябав лобом плиточку на підлозі. Коли він відповідав, голос у нього тремтів:

— Так, так, звичайно, Ваша Святосте... Я знаю, що вам це відомо, Ваша Святосте... Я тільки... Я тільки мав на увазі...

Регент Токра сказав різко:

— Я впевнений, Ваша Святосте, що Лорд-Гофмейстер хотів лише сказати, що хоча, дійсно, кілька літунів виконують таку подорож кожного року, ще більше літунів гинуть через невдалі спроби. Ми не можемо наражати наших вельмишановних гостей на такий ризик.

На обличчя Далай-лами повернулася посмішка, тільки тепер це була посмішка не дитяча... У ній було щось лукаве, а може, і глузливе, коли, звертаючись до кардинала Мустафи, він запитав:

— Але ж ви не боїтесь померти, чи не так, Ваша Превелебносте? У цьому ж і полягає мета вашого візиту? Показати нам диво вашого християнського воскресіння?

— Це не єдина мета, Ваша Святосте, — прошелестів кардинал. — У першу чергу ми прибули сюди, щоби донести благу вість про Христа до тих, хто бажає її почути, а також обговорити можливі торговельні відносини з вашим чудовим світом. — Кардинал дозволив собі посмішку. — І хоча хрест і Таїнство Воскресіння даровані нам самим Господом, існує прикре обмеження: для того, щоби відбулося Таїнство, потрібна хоча б найменша частинка людського тіла з хрестоформою. А, наскільки я розумію, з моря хмар на вашій планеті ніхто ще не повернувся?

— Ніхто і ніколи, — підтвердив хлопчик, і посмішка на його обличчі засяяла ще ширше.

Кардинал Мустафа розвів руками.

— У такому разі, можливо, ми обмежимося відвідинами Завислого У Повітрі Храму та іншими доступними місцями, — сказав він.

Запанувало мовчання, і я знову поглянув на Енею, гадаючи, що зараз нам треба буде йти, і не знаючи, на який сигнал чекати — можливо, нас виведе Лорд-Гофмейстер? Я відчував, як мороз пробігає у мене поза спиною, позаяк бачив, якими голодними очима невідступно дивиться чудисько Немез на Енею. Раптом тишу порушив архієпископ Брик:

— Ми говорили з Його Високістю Регентом Токрою, — звернувся він до нас, наче запрошуючи стати суддями в їхньому диспуті, — про те, як наше Таїнство Воскресіння дивним чином збігається з вірою стародавніх буддистів у реінкарнацію.

— Овва! — вигукнув хлопчик на золотому троні, й обличчя його засяяло, наче нарешті він почув щось цікаве для себе. — Але ж не всі буддисти вірять у реінкарнацію. Навіть до того, як ми мігрували на Тянь-Шань, до тих значних змін, яких зазнала наша філософія тут, не всі школи буддизму поділяли концепцію народження заново. Ми знаємо достеменно, що Будда відмовився обговорювати зі своїми учнями питання, чи існує життя після смерті. «Такі питання, — сказав він, — не стосуються практики Шляху, і на них не можна дати відповідь, не виходячи за обмеження людського існування». Бачте, джентльмени, буддійське вчення значною мірою можна вивчати, поділяти та застосовувати у повсякденному житті, не заглиблюючись у надприродне.

Архієпископ розгубився й збентежився. Але кардинал Мустафа швидко прийшов йому на допомогу:

— Але хіба ваш Будда не сказав, і я певен, що у ваших книгах записані ці його слова — виправте мене, Ваша Святосте, якщо я помиляюся: «Існує ненароджене, невиникле, нестворене й нескладене; якщо цього не існувало би, не було б жодного порятунку від світу народжених, виниклих, створених і складених».

Посмішка на обличчі хлопчика залишилася незмінною:

— Він дійсно це сказав, Ваша Превелебносте, браво! Але хіба в нашому фізичному всесвіті не існує елементів, які ми поки що не в змозі повністю осягнути, які водночас і підкоряються фізичним законам, і можуть бути віднесені до ненароджених, невиниклих, нестворенихі нескладених?

— Наскільки я знаю, таких не існує, Ваша Превелебносте, — люб’язно відповів кардинал Мустафа. — Але я не вчений. Я тільки вбогий священик.

Не звертаючи уваги на ці дипломатичні викрутаси, хлоп’я на троні, очевидно, не збиралося міняти тему розмови.

— Як ми вже казали, кардинале Мустафо, наша гілка Буддизму зазнала значних змін, відколи ми висадилися на цій гірській планеті. Сьогодні наше вчення просякнуте духом Дзену. А один зі славетних майстрів Дзену на Старій Землі, поет Вільям Блейк, сказав одного разу: «Вічність закохана у витвори часу»[126].

Нерухома, наче наклеєна, посмішка кардинала Мустафи показувала, що він нічого не розуміє.

Далай-лама вже не посміхався. Хлопчик дивився привітно, але серйозно:

— Чи не здається вам, кардинале Мустафо, що пан-Блейк мав на увазі, що час, який не має кінця, не має і вартості? Що будь-яка істота, позбавлена смертності, — навіть Бог — можливо, заздрить дітям плинного часу?

Мустафа кивнув, але не на знак згоди.

— Ваша Святосте, я не розумію, як Бог може заздрити бідному смертному людству. І в жодному разі Бог не здатний заздрити...

Тоненькі, майже непомітні брови хлопчика піднялися вгору.

— А хіба ваш християнський Бог не є всемогутнім за визначенням? Якщо так, то він, чи, може, вона, мають бути здатними заздрити.

— Е, це дитячий парадокс, Ваша Святосте. Зізнаюся, що я не є знавцем ані логічної апологетики, ані метафізики. Але, будучи князем Христової Церкви, я знаю з катехізису й зі свого серця, що Бог не здатний заздрити... а надто своїм недосконалим чадам.

— Недосконалим? — перепитав хлопчик.

Кардинал Мустафа посміхнувся поблажливо і відповів терпляче, наче наставник, котрий розмовляє з нерозумною дитиною:

— Людство є недосконалим через свою схильність до гріхів, — м’яко промовив він. — Господь не може заздрити здатності грішити.

Далай-лама кивнув задумливо:

— Один із наших майстрів Дзену, чоловік на ім’я Іккю[127], написав в одному зі своїх віршів:

Кардинал Мустафа трохи зачекав, а коли зрозумів, що продовження не буде, запитав:

— А про які три світи він говорив, Ваша Святосте?

— Це було ще до епохи космічних польотів, — відказав хлопчик, вмощуючись зручніше на високих подушках трону.

— Три Світи — це минуле, теперішнє та майбутнє.

— Дуже мило, — сказав кардинал Священної Канцелярії. Його помічник отець Фарелл, котрий стояв позаду нього, дивився на хлопчика з холодним несхваленням. — Але ми, християни, не віримо, що гріх, чи наслідки гріха, чи, у цьому випадку, відповідальність за скоєний гріх, закінчується разом із життям, Ваша Святосте.

— Саме так, — посміхнувся хлопчик. — І саме тому мені цікаво, навіщо ви штучно подовжуєте життя за допомогою вашої істоти-хрестоформи. Ми вважаємо, що смерть змиває все, що було написано на дощечці. Ви вважаєте, що за смертю йде суд. Тоді навіщо відтягувати із тим судом?

— Ми вважаємо хрестоформу таїнством, яке нам дарував наш Господь Ісус Христос, — лагідно відповів кардинал Мустафа. — Вперше цей суд відтермінував для нас наш Спаситель, коли пішов заради нас на хрест і взяв на себе кару за наші гріхи. Тим самим Господь дарував нам можливість вічного життя на небесах, якщо ми зробимо такий вибір. Хрестоформа — це ще один дар від Спасителя, можливо, для того, щоби ми мали час навести лад у своїх домівках, перш ніж іти на останній суд.

— Так, зрозуміло, — зітхнув хлопчик. — Але, можливо, Іккю мав на увазі, що грішників узагалі немає. І гріха немає. Що «наші» життя нам не належать...

— ...так і є, Ваша Святосте, — перервав його кардинал Мустафа, так наче підбадьорював учня-важкодума. Я помітив, як Регент, Лорд-Гофмейстер і всі, хто стояв поблизу трону, смикнулися при його втручанні в слова Далай-лами. — Наші життя нам не належать, вони належать нашому Господу та Спасителю... належать служінню Господу та Нашій Матері Святій Церкві.

— ...нам не належать, а належать всесвіту, — продовжував хлопчик. — І що наші діяння, добрі й погані, також є власністю всесвіту.

Кардинал Мустафа скривився.

— Це гарна фраза, Ваша Святосте, але, можливо, занадто абстрактна. Без Бога всесвіт може бути тільки машиною... бездумною, безжальною, безчуттєвою.

— Чому? — поцікавився хлопчик.

— Перепрошую, Ваша Святосте?

— Чому всесвіт має бути бездумною, безжальною, безчуттєвою машиною без Бога, як ви його визначаєте? — неголосно промовив хлопчик. Він стулив повіки.

Кардинал Мустафа склав пальці дашком, торкнувся губ, наче в молитві або в роздумі.

— Дуже гарно, Ваша Святосте. Це знову Іккю?

Далай-лама посміхнувся від вуха до вуха.

— Ні, це я. Коли не можу заснути, я складаю вірші Дзен.

Священики притлумлено фиркнули. Немез не зводила очей із Енеї.

Кардинал Мустафа теж повернувся до Енеї.

— Пан-Анандо, — проказав він, — а ви маєте власну думку з цих вагомих питань?

Я не відразу збагнув, до кого він звертається, доки не пригадав, що Далай-лама відрекомендував Енею Анандою, найпершим учнем Будди.

— Мені на гадку спадає ще один невеличкий вірш Іккю, що відповідає моїй думці, — сказала вона.

Архієпископ Брик прокашлявся і приєднався до розмови.

— Це здається досить прозорим, юна панночко. Ви не вірите, що Бог неодмінно відгукнеться на наші молитви.

Енея похитала головою.

— Гадаю, він мав на увазі дві речі, Ваше Високопреосвященство. По-перше, що Будда нам не допоможе. Це не входить до кола його обов’язків, так би мовити. По-друге, дурість піклуватися про потойбічне життя, бо ми, люди, за своєю природою неминущі, вічні, ненароджені, безсмертні та всемогутні.

Обличчя архієпископа побуряковіло, як і його шия над комірцем.

— Ці визначення можуть стосуватися тільки Бога, пан-Анандо! — Він відчув на собі погляд кардинала Мустафи і згадав, що наразі виконує обов’язки дипломата. — Принаймні так стверджує наша віра, — додав він невгаразд.

— Як на свій вік і на архітектора, ви, схоже, чудово знаєтеся на Дзені та на поезії, пан-Анандо, — хмикнув кардинал Мустафа, очевидно намагаючись розрядити ситуацію. — Чи не пригадаєте ви ще якийсь вірші Іккю, що відповідав би нашій бесіді?

Енея кивнула.

— Непоганий був би фокус, — проказав кардинал Мустафа з награною жартівливістю.

Далай-лама подався вперед.

— Іккю вчив нас, що можливо прожити хоча би частину нашого життя в світі поза межами простору й часу, де немає народження й смерті, немає початку та кінця, — зауважив він. — У місці, де час не роз’єднує, відстань не розділяє, де немає бар’єрів між нами та тими, кого ми любимо, немає скляної стіни між досвідом та нашими серцями.

Кардинал Мустафа дивився так, наче у нього відібрало мову.

— Мій друг, пан-Ананда, також казала мені про це, — додав хлопчик.

Обличчям кардинала пробігла судома та перетворилася на криву, глузливу посмішку. Він повернувся до Енеї:

— Був би дуже вдячний, якби юна леді навчила мене... навчила всіх нас... цьому чарівному фокусу, — проказав він уїдливо.

— Сподіваюсь колись навчити, — відповіла Енея.

Радамант Немез зробила крок до Енеї. Я сунув руку до кишені, знайшовши пальцем вмикач лазера.

Регент ударив у гонг калаталкою, обгорнутою м’якою тканиною. Лорд-Гофмейстер поспішно зробив крок уперед, щоби провести нас до дверей. Енея схилилася перед Далай-ламою, я теж незграбно вклонився.

Аудієнцію було завершено.

МИ З ЕНЕЄЮ ТАНЦЮЄМО У ВЕЛИКОМУ ТА ЛУНКОМУ АУДІЄНЦ-ЗАЛІ, під оркестр із сімдесяти двох інструментів, поруч із аристократами, поряд зі священиками та високо посадовцями Тянь-Шаню, Небесних гір, — деякі з них кружляють разом із нами, віддавшись музиці, деякі спостерігають за колом танцюристів з-попід стін Аудієнц-залу. У своїх спогадах я танцюю з Енеєю, потім ще трохи підвечерюю біля довгих столів, які знову й знову накривають новими стравами, потім танцюю знову. Притискаю її до себе, коли ми рухаємося танцювальним майданчиком. От чого я не пам’ятаю, так це щоб я колись танцював раніше, принаймні у тверезому стані... Але тієї ночі я танцюю, міцно тримаючи Енею в своїх обіймах, а смолоскипи куряться, а жарівні потріскують, та ще Оракул крізь скляну стелю кидає на паркет розпливчасті тіні.

Після опівночі гості старшого віку починають розходитися. Аудієнц-зал полишають усі ченці, мери, державні діячі вищого рангу, — усі, крім Свині-Громовержиці. Вона продовжує сміятися, підспівувати, відбивати ритм кожної кадрилі, постукуючи по блискучій підлозі ногою в м’якому черевичку навіть тоді, коли в залі лишається хіба кілька сотень найневгамовніших гостей, котрі не хочуть припиняти святкування. У залі, сповненому тіней, оркестр грає все повільніші й повільніші мелодії, наче накрут музичної пружинки добігає кінця.

Зізнаюся, я би пішов спати, якби не Енея: вона бажає танцювати. Отож, ми танцюємо, повільно пересуваючись залом, — одна її крихітна рука захована в моїй величезній лапі, долоня другої моєї руки лежить на її спині, і крізь тонку тканину я відчуваю кожний її м’яз, кожний її хребець; її волосся лоскоче мою щоку, а між моїм підборіддям та шиєю покоїться її вилиця. Енея виглядає трохи сумною, але енергійною.

Особисті аудієнції закінчилися багато годин тому, пройшов поголос, що Далай-лама пішов спати ще до півночі, але останні гості, і ми серед них, ще святкуємо: Ломо Дондруб, наш приятель-літун, регоче й наливає усім шампанського та рисового пива, Лобсанґ Самтен, брат Далай-лами, узявся перестрибувати жарівні, де дотлівають останні жаринки, а завжди заклопотаний Тромо Трочі з Дхомі раптом перетворився на чародія й зібрав навколо себе натовп, показуючи фокуси з вогнем, покотьолами, змушуючи речі підійматися в повітря. Дорджі Памо раптом починає співати, сама, а капела, таким дивовижним голосом, що я й сьогодні чую його у своїх снах, а потім до неї приєднується ще із сотня людей. Вони співають пісню, присвячену місяцю, Оракулу, а оркестр тим часом готується завершити святковий вечір, перш ніж чорнота ночі злиняє у сивих досвітках.

Зненацька музика обривається на півфразі. Танцюючі пари завмирають. Ми з Енеєю теж зупиняємося й дивимося навколо.

Прибульців з Пакса не було видно вже кілька хвилин, але тепер одна з них — Радамант Немез — виходить із затінку, з-за портьєр, що відгороджують альков, де Далай-лама приймав гостей. Вона змінила свій однострій на інший, і тепер вона в червоному з голови до п’ят. За нею рухаються ще двоє, і я на мить подумав, що це священики, а тоді побачив, що ці дві постаті, повністю вбрані в чорне, схожі між собою і на Немез, як три краплі води. Це жінка й чоловік у чорних бойових комбінезонах, із тьмяними жовтими очима, з чорним волоссям, що нерівними пасмами спадає на їхні мертвотно-бліді обличчя.

Трійця йде крізь скам’янілий натовп, наближаючись до нас із Енеєю. Підсвідомо я заступаю Енею собою, але Немез зі своїми двійниками обходить нас, беручи в кільце. Я притягую Енею до себе, але вона робить крок убік і стає поруч зі мною.

Знерухомілі танцювальні пари мовчать. Мовчить і оркестр. Навіть місячне сяйво, здається, завмерло і стоїть у повітрі нерухомими кам’яними колонами. Я виймаю ліхтарик і стискаю його в руці. Потвора на ім’я Немез вишкіряє дрібні гострі зуби. З потемків виступає кардинал Мустафа і зупиняється у Немез за спиною. Усі четверо створінь із Пакса незмигно дивляться на Енею. На якусь мить мені здається, що всесвіт зупинився, що присутні не просто припинили танцювати, а буквально завмерли у просторі та часі, що музика висить над нами, наче сталактити з крижаних бурульок, готові обірватися і впасти, але до мене долітає притишений гомін юрби — нажаханий шепіт, тривожні перегуди.

Явної загрози наче й немає — просто чотири відвідувачі з Пакса просуваються бальним залом, оточуючи Енею колом; але це занадто схоже на те, як хижаки оточують свою жертву, щоби цього не помітити, так само неможливо не відчути, як крізь аромати парфумів, пудри та одеколону пробиваються флюїди страху.

— Навіщо чекати? — вимовляє Радамант Немез, дивлячись на Енею, але звертаючись не до неї; може, до своїх двійників або до кардинала.

— Гадаю... — починає кардинал Мустафа і завмирає.

Завмирають усі. Велетенські сурми в нішах обабіч вхідної арки видали низьке гудіння, таке могутнє, наче зрушили з місця континентальні плити, але сурмачів біля них немає. Монотонний стугін сурм підхоплюють ріжки, а гонг вібрує у відповідь, аж до кісток проймаючи дрожем усіх у залі.

Залом звідусюди шириться метушня і приглушені зойки — від ескалаторів, від вестибюля, від закритої важкими портьєрами вхідної арки. Поріділий натовп розступається на обидва боки, так наче сталевий плуг розтинає орну землю.

Щось рухається у вестибюлі, за запнутими портьєрами. Ось це щось проходить крізь портьєри, не розсуваючи їх, а знищуючи. Ось воно вже рухається паркетною підлогою Аудієнц-залу, виблискуючи у промінні Оракула, рухається так, наче пливе, не торкаючись підлоги. Залишки червоних портьєр звисають із постаті — неймовірно високої, триметрової, а то й іще вищої, а з цієї подоби криваво-червоної мантії виглядають руки, надто багато рук. Схоже, що ці руки тримають сталеві мечі. Юрба відсахується до стін, і залом проноситься нажаханий подих. Мовчазна блискавка затьмарює місячне сяйво, відбиваючись тисячократно в блискучому паркеті, вкарбовуючись у сітківку. Грім лунає лише за кілька безкінечних секунд, і його перекати зливаються з низьким гудінням сурем і ріжків.

Ктир зупиняється за п’ять кроків від нас із Енеєю, за п’ять кроків від Немез та її завмерлих двійників, котрі не встигли замкнути коло, за вісім кроків від кардинала. Мені спадає на думку, що загорнутий у клоччя червоної портьєри Ктир скидається на карикатурне скульптурне зображення кардинала Мустафи в його червоній мантії, хіба що хромоване й утикане лезами. Клони Немез, вбрані в чорне, здаються тінями стилетів.

В одному з кутків величезного залу, ледь видимий у напівтемряві, величезний годинник починає відбивати час... один... два... три... чотири. Чотири вбивці-нелюди, що згрудилися перед нами. Понад чотири роки минуло з того часу, як я востаннє бачив Ктиря, але його поява не стала менш жахливою чи бажанішою, попри його заступництво.

Червоні очі горять, наче промені лазера, що пробиваються крізь воду. Щелепи з хромованої сталі розкриваються, показуючи численні ряди зубів, гострих, наче бритва. Леза, шипи, зубці жахливої істоти простромлюють червону портьєрну тканину численними вістрями. Він не кліпає. Здається, він і не дихає. Тепер, коли Ктир зупинився, він стоїть недвижний, наче статуя із нічних сновидь.

Радамант Немез дивиться на нього, посміхаючись.

Усе ще стискаючи свій жалюгідний лазерний ліхтарик, я згадую давню сутичку на Божегаї.

Тоді Немез перетворилася на срібну розпливчасту постать і зникла, раптом знову з’явившись поруч із дванадцятирічною Енеєю. Вона збиралася відтяти дівчинці голову і забрати із собою в мішку. І вона так і зробила би, якби не з’явився Ктир. Вона може зробити це і тепер, і я не встигну їй завадити. Вона та її клони, певно, теж рухаються за межами часу. Я тоді ще зрозумів, як страждає батько, який бачить, що на його дитину мчить автомобіль, і знає, що не встигне її врятувати. А тепер на ті відчуття накладається біль людини, котра не може захистити свою кохану. Я, не вагаючись ані секунди, помер би, щоби захистити Енею від цих потвор, включно з Ктирем, та, можливо, за секунду й помру — але моя смерть її не врятує. У розпачі я скриплю зубами.

Я скошую очі на Ктиря, оскільки боюся поворухнути рукою чи головою, щоби не спровокувати напад, і бачу, що Ктир не дивиться на Енею чи Немез-прім. Він втупився просто на Джона Доменіко кардинала Мустафу. Священик із жаб’ячою пикою, схоже, відчуває на собі тягар цього погляду криваво-червоних очей, оскільки обличчя його над червоною мантією робиться білим, наче полотно.

Рух робить Енея. Зробивши крок, вона стає ліворуч від мене і бере мене за ліву руку, стискаючи мої пальці. Вона не шукає в мене захисту: вона робить це, щоби підтримати мене.

— Ви знаєте, чим це закінчиться, — неголосно каже вона кардиналові, не звертаючи уваги на Немез та її копії, які нагадують кішок перед стрибком.

Кардинал нервово облизує товсті губи.

— Ні, не знаю. Троє проти...

— Ви знаєте, — обриває його Енея, як і раніше, так само тихо. — Ви були на Марсі.

«Марс? — думаю я. — До чого тут цей довбаний Марс?» — Крізь скляний дах спалахує довга блискавка, розтинаючи небо, затоплюючи величезний зал мішанкою фантастичних тіней. Обличчя сотень переляканих гостей навколо нас здаються білими овалами, намальованими на чорному оксамиті. До мене приходить здогад, раптовий, наче ця блискавка: метафізична біосфера цієї планети, базується вона на новому різновиді Дзену чи ні, пронизана демонами та злими духами, народженими древніми тибетськими міфами. Лиховісні духи землі ньєн; господарі ґрунту садаг, що мстяться будівникам, які потурбували їхні володіння; червоні духи тзен, що мешкають серед скель; духи померлих королів, що порушили свої обітниці гьєлпо, і самі мерці, смертоносні, одягнені в примарні обладунки; духи дад, такі жахливі, що харчуються тільки людською плоттю і мають на собі чорні панцирі, наче жуки; духи жіночої статі, демониці мамо, шалені, як цунамі; відьми матріка, що населяють кладовища та кремаційні платформи, яких можна здалеку відчути за їхнім смердючим віддихом трупоїдів; біси грахас, що літають всією планетою, спричиняючи епілепсії, конвульсії, лихоманки; хоронителі дорогоцінного каміння ноджін, що безжально карають копачів діамантів, та ще десятки інших чудовиськ, зубастих, ікластих, пазуристих, що блукають уночі, блукають і вбивають. Ломо й інші хлопці розповідали мені про них багато цікавих історій. Я дивлюся на білі обличчя, що шоковано витріщаються на Ктиря та Немез із братією, і думаю: «У переказі цих людей події цієї ночі будуть не такими вже й фантастичними».

— Трьох цьому демонові не подолати, — каже кардинал Мустафа, вимовляючи вголос слово «демон» саме тієї миті, коли воно крутиться мені в голові. Я розумію, що він каже про Ктиря.

Енея ігнорує його ствердження.

— Він почне з того, що вирве вашу хрестоформу, — спокійно пояснює вона. — І я не зможу його зупинити.

Кардинал Мустафа смикає головою, наче йому дали ляпаса. Його бліда пика ще білішає. Підкорюючись нечутному для інших сигналу від Радамант Немез, її дублікати напружуються, наче збираючись перетворитися на щось жахливе. Немез знову дивиться на Енею чорними очима і шкіриться на кутні.

— Зупиніться! — волає кардинал Мустафа, і його лемент відлунює від скляної стелі та підлоги. Великі сурми припиняють гудіти. Пари, що зупинилися посеред танцю, щільніше пригортаються одне до одного, і тільки чути, як тихенько шерхотить шовк під їхніми пальцями. Немез кидає на кардинала погляд, сповнений ненависті та відкритої непокори.

— Зупиніться! — кричить він знову, і тепер я розумію, що він звертається до тих потвор, котрих привів із собою. — Я наказую вам іменем Альбедо та Корда, силою Трьох Елементів! — Цей відчайдушний вигук звучить, наче заклинання екзорциста, наче якийсь глибинний ритуал, але навіть я, не будучи знавцем, можу сказати, що він не католицький і взагалі не християнський. І не до Ктиря звертається він, щоби взяти того в залізні лещата згадуванням про магічні талісмани; ні, кардинал звертається до власних демонів.

Немез та її клони відступають паркетною підлогою, наче їх смикають за невидимі нитки. Чоловічий і жіночий клони описують півколо навкруги нас і з’єднуються із Немез. Разом вони заступають Мустафу.

Кардинал намагається посміхнутися тремтячими губами.

— Я не спущу своїх вірних псів, поки ми не поговоримо. Даю слово князя Церкви, неправедна дитино. А ти даєш мені слово, що цей... — він махає рукою в бік Ктиря, чиї леза стирчать крізь його оксамитове лахміття, — цей демон не кинеться на мене?

Енея тримається так само спокійно, як і з початку цієї сутички.

— Я його не контролюю, — відказує вона. — Щоби бути в безпеці, вам слід покинути це місце з миром.

Кардинал дивиться на Ктиря. Здається, він готовий відстрибнути вбік, якщо сталевий велетень хоча би поворухне своїм пальцем-ножем.

Немез із близнюками стоять між кардиналом і Ктирем.

— А які в мене гарантії, — каже він, — що цей демон не переслідуватиме мене в космосі... або на Пацемі?

— Жодних, — каже Енея.

Великий Інквізитор наставляє на мою подругу вказівний палець.

— У нас тут справи, які не мають жодного стосунку до тебе, — каже він різко, — але затям собі, що ти ніколи не зможеш покинути цю планету. Христом-Богом присягаюся.

Енея спокійно відповідає на його спопеляючий погляд. Мовчки.

Мустафа розвертається і простує геть у шурхоті червоної мантії, його шовкові черевики аж свистять блискучою підлогою. Немез та її клони задкують за ним, не повертаючись до нас спиною. Двоє інших стежать за Ктирем, а Немез не зводить очей з Енеї. Вони проходять крізь портьєру, що відгороджує приватне помешкання Далай-лами від решти залу, і зникають за нею.

Ктир залишається стояти, де стояв, непорушний, зі складеними чотирма руками на грудях, на його лезах-пальцях мерехтять останні промені Оракула, що ось-ось сховається за горою.

Запізнілі гості оживають, між ними прокочується хвиля перешіптувань і вигуків. Музиканти поспіхом пакують свої барабани, дзвоники та сюрчки і квапляться забратися геть. Енея все ще тримає мене за руку, люди розходяться, і навколо нас залишається тільки невеличка компанія.

— Присягаюся дупою Будди! — вигукує Ломо Дондруб і великими кроками прямує до Ктиря. Він пробує пальцем металевий шпичак у того на грудях. Я бачу крапельку крові на його пальці в тьмяному світлі. — Фантастика! — знову вигукує Ломо й робить великий ковток із келиха з рисовим пивом.

Дорджі Памо підходить до Енеї. Вона бере мою кохану за ліву руку, опускається на коліно й притискає долоню Енеї до свого зморшкуватого чола. Енея забирає в мене свою руку, аби обережно підхопити Свиню-Громовержицю під руки та допомогти їй підвестися.

— Ні, — шепоче Енея.

— Блаженна, — шепоче у відповідь Дорджі Памо. — Амата, Безсмертна; Архат, Бездоганна; Саммасамбудда, Цілковито Пробуджена; повелівай нами та вчи нас Дгармі.

— Ні, — заперечує Енея. Вона ласкаво притримує стару, поки та не зведеться на ноги, але промовляє рішуче й впевнено: — Я навчу вас тому, що знаю, і поділюся тим, що я маю, коли настане час. Це все, що я можу зробити. Час міфів минув.

Енея повертається, бере мене за руку, і ми йдемо залом повз нерухомого Ктиря, прямуючи до пошматованих портьєр та завмерлого ескалатора. Юрба розступається, даючи нам дорогу, так само поспішно, як розступалася перед Ктирем.

Ми зупиняємося перед сталевими сходами, що ведуть униз. У коридорі, де знаходяться наші спальні, горять ліхтарі.

— Дякую, — каже Енея і дивиться на мене блискучими очима.

— За що? — перепитую я по-дурному. — Що я... я не розумію...

— Дякую за танець, — каже вона і тягнеться вгору, щоби легенько поцілувати мене в губи.

Електричний розряд від її доторку змушує мене заплющити очі. Я роблю жест у бік збаламученого натовпу за нашими спинами, у бік опустілого лункого залу, де вже немає Ктиря і куди саме заходять охоронці Потали, у бік відгородженого портьєрами алькова, де зникли Мустафа та його потвори.

— Нам не можна залишатися тут ночувати, мала. Немез і ті двоє спробують...

— Ні, не спробують, — відказує Енея. — Повір мені. Сьогодні вночі вони не пройдуть крізь стіни чи через стелю нашої кімнати. Наразі вони вже залишають свою ґомпу й катером летять просто на корабель, що чекає на них на орбіті. Вони повернуться, але не сьогодні.

Я зітхаю.

Вона бере мене за руку.

— Ти хочеш спати? — запитує вона тихенько.

Звісно, я хочу спати. Я почуваюся виснаженим. Здається, минула ніч була тиждень тому, та й упродовж тієї ночі я придрімав хіба на дві-три години, тому що... тому що ми... ми з нею...

— Анітрохи, — кажу я.

Енея посміхається і першою прямує до нашої спальні.

20

Папа Урбан XVI: Прийди, Святий Духу, і хай буде нове створіння.

Всі: І ти оновиш пам’ять про Землю й обличчя всіх світів у Божому царстві.

Папа Урбан XVI: Помолимося.

О Боже, Ти просвітив серця вірян світлом Святого Духа. Даруй, щоби ми через цього Духа були завжди по-справжньому мудрі й раділи у Його втісі. Через Христа, Господа нашого.

Всі: Амінь.

Папа Урбан XVI: благословляє корогви Єрусалимського Ордену Святого Гробу Господнього.

Папа Урбан XVI: Наша поміч в Імені Господа, що створив небо і землю[128]!

Всі: Що створив небо і землю, і всі світи.

Папа Урбан XVI: Господь із вами!

Всі: І з духом твоїм.

Папа Урбан XVI: Помолимося.

Молимося тобі, Господи, почуй молитви наші і владою Твоєю благослови ці корогви. Захисти слуг Твоїх, що зголосилися їх носити, дай їм силу боронити права Церкви, дай наснагу захищати та ширити християнську віру. Через Ісуса Христа, Господа нашого.

Папа Урбан XVI окропляє корогви святою водою.

Церемоніймейстер кардинал Лурдусамі зачитує указ про призначення нових лицарів і про підвищення в церковній ієрархії. Особа, чиє ім’я він називає, підводиться й залишається стояти. У базиліці знаходиться двісті вісім рицарів.

Кардинал Лурдусамі зачитує список, складений за ранжиром, від нижчих чинів до вищих. Спочатку йдуть лицарі, за ними — лицарі-священики.

Він закінчує читати. Ті, кого мають посвятити в лицарі, опускаються на коліна. Решта присутніх сідає.

Папа Урбан XVI питає лицарів: Чого ти просиш?

Лицарі відповідають: Прошу посвятити мене в лицарі Святого Гробу Господнього.

Папа Урбан XVI: Сьогодні бути лицарем Святого Гробу Господнього означає битися за Царство Христове та за зростання Церкви, а також чинити благодійні справи з не меншою відданістю та самопожертвою, ніж на полі битви. Чи готовий ти дотримуватися цих правил упродовж усього свого життя?

Лицарі відповідають: Я готовий.

Папа Урбан XVI: Я нагадую тобі, що всі чоловіки та жінки повинні слугувати взірцем чесноти, а тим паче воїн слави Христової, що стає лицарем Церкви. Він повинен усіма своїми вчинками та помислами доводити, що гідний цієї честі, що відповідає цьому високому званню. Ти готовий дати обітницю дотримуватися уставу цього святого Ордену?

Лицарі відповідають: Із допомогою Божою я, як істинний воїн Христа, обіцяю виконувати Заповіді Божі, настанови Церкви, накази своїх командирів та Устав цього святого Ордену.

Папа Урбан XVI: Своєю владою посвячую тебе у воїни та лицарі Ордену Святого Гробу Господнього. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Лицарі наближаються до вівтаря й опускаються на коліна, а Папа благословляє корогву з Єрусалимським Хрестом, емблемою ордену[129].

Папа Урбан XVI: Хай захистить вас Хрест Господа Нашого Ісуса Христа. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Стоячи на колінах перед корогвою з Єрусалимським Хрестом, лицарі відповідають:

— Амінь.

Папа Урбан XVI повертається до свого крісла, встановленого на вівтарному підвищенні. За сигналом Його Святості Церемоніймейстер кардинал Лурдусамі зачитує указ на кожного посвяченого лицаря. Лицар, ім’я якого називають, підходить до вівтаря, колінкує, а тоді стає на коліно на вільному місці перед папським троном. Одного з лицарів обрали представляти всіх рицарів, і наразі до вівтаря наближається саме цей лицар.

Папа Урбан XVI: Чого ти просиш?

Лицар: Бажаю бути посвяченим у лицарі Гробу Господнього.

Папа Урбан XVI: Знову нагадую тобі, що всі чоловіки та жінки повинні слугувати взірцем чесноти, а тим паче воїн слави Христової; він повинен пишатися тим, що він лицар Ісуса Христа, і докладати всіх зусиль, щоби ніколи не заплямувати цього високого звання. Він повинен доводити усіма своїми вчинками та помислами, що гідний цієї високої честі. Чи готовий ти принести обітницю на словах і на ділі дотримуватися Уставу святого військового Ордену?

Лицар вкладає стулені долоні в руки Його Святості.

Лицар: Я обіцяю і присягаюся Богу Всемогутньому, Його Синові, Ісусу Христу, Святій Діві Марії на словах і на ділі зробити все, що повинен зробити як істинний воїн Христа.

Його Святість Папа Урбан XVI кладе правицю на голову лицаря.

Папа Урбан XVI: Будь вірним і хоробрим воїном Господа Нашого Ісуса Христа, лицарем Святого Гробу Господнього, будь сильним і мужнім, щоб одного дня ти міг посісти місце біля Його престолу.

Його Святість вручає лицареві золоті шпори, проказуючи:

— Вручаю тобі ці шпори як символ твоєї приналежності до Ордену. Поважай та захищай Гріб Господній.

Лицар-церемоніймейстер кардинал Лурдусамі передає Його Святості оголений меч, а той, своєю чергою потримавши його перед лицарем, повертає церемоніймейстерові.

Церемоніймейстер: Візьми цей меч, що символізує захист Бога Святою Церквою та поразку ворогів Христового хреста. Але стережися підіймати цей меч за неправедне діло.

Лицар-церемоніймейстер вкладає меч у піхви, а Його Святість передає його новопосвяченому лицареві.

Папа Урбан XVI: Добре затям, що святі завойовували царства не мечем, а вірою.

Ця частина церемонії повторюється із кожним з кандидатів. Його Святість Папа отримує оголений меч, яким він тричі вдаряє по правому плечу майбутнього лицаря, проказуючи:

— Посвячую тебе у воїни та лицарі Ордену Святого Гробу Господнього. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Повернувши меч лицарю-церемоніймейстеру, Його Святість надягає на кожного лицаря нагруддя з хрестом — емблемою ордену, примовляючи:

— Даю тобі Хрест Господа Нашого Ісуса Христа. Хай він захистить тебе, а ти не забувай повсякчас молитися: «Заради хреста Твого, Господи, звільни нас від ворогів наших».

Кожний новопосвячений лицар встає з колін, уклоняється Його Святості та підходить до найвищого за рангом лицаря Ордену, щоб отримати від нього плащ. Від помічника найвищого лицаря він отримує ще й берет, який відразу надягає. Після цього він займає своє місце на лаві.

Всі підводяться, а його Святість заспівує гімн, і до нього приєднуються всі присутні:

Його Святість Папа Урбан XVI: І хай розвіються всі вороги Христові.

Всі: Амінь.

Його Святість і Церемоніймейстер виходять.

ЗАМІСТЬ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЇХ ПАПСЬКИХ АПАРТАМЕНТІВ Папа повів кардинала до невеличкої кімнати за межами Сікстинської капели.

— Кімната сліз, — здивувався кардинал Лурдусамі. — Я вже й не пам’ятаю, коли був тут востаннє.

Теракотова плитка на підлозі потьмяніла від старості, на стінах, обтягнутих червоним велюром, не було вікон, і гостре світло падало з кількох золотих канделябрів, розташованих близько до важкого, вигнутого за середньовічною модою склепіння. Одна із червоних стін була закрита білою портьєрою, що спадала важкими складками й виглядала тут недоречно. Умебльована кімната була аскетично: старезне червоне канапе в кутку, невеличкий чорний столик із вівтарем, накритий білою тканиною, та ґратчаста конструкція посеред кімнати, з якої звисали старовинні, пожовклі, досить непривабливі на вигляд альба та риза. Поряд стояли черевики, колись білі, безглуздо прикрашені, з носаками, що від старості задерлися догори.

— Це облачення належало Папі Пію XII[131], — пояснив понтифік. — Він надягав його в 1939 році після свого обрання. Ми взяли його з Музею Ватикану й помістили тут. Час від часу ми тут буваємо.

— Папа Пій XII, — задумливо протягнув кардинал Лурдусамі. Державний Секретар намагався пригадати, чим особливим відзначився саме цей давно померлий Папа. На згадку йому спадала лише досить нестандартна, зі шкарубкою навіть з вигляду поверхнею бронзова статуя цього Папи, створена майже дві тисячі років тому, в 1964-му, скульптором Франческо Мессіною[132], яку тепер прибрали до якогось темного коридору під Ватиканом. Мессіна зобразив Пія XII в круглих окулярах, з порожніми скельцями, за якими зяють порожні очниці, з піднятою рукою із скоцюрбленими пальцями — чи то жест благословення, чи то оборона від сучасного йому зла.

— Папа війни? — здогадався Лурдусамі.

Папа Урбан XVI стомлено похитав головою. На його чолі залишився рубець, там, де впродовж усієї церемонії посвяти голову здавлювала важка, розшита золотими візерунками митра.

— Нас цікавить не його перебування на престолі під час війни, — сказав Святий Отець. — Нас цікавить той комплекс дій, який він змушений був запроваджувати в самому серці темряви, щоби зберегти Церкву та Ватикан.

Лурдусамі кивнув задумливо.

— Нацисти та фашисти, — пробурмотів він. — Зрозуміло. — Дійсно, паралель із Кордом була очевидною.

Служки накрили чай на столику, а Державний Секретар узявся особисто прислужувати Папі, наливши йому чаю, турботливо передавши тонку, аж прозору, порцелянову чашку старшій людині. Папа Урбан XVI зморено кивнув на знак подяки і відсьорбнув паруючий напій. Лурдусамі відійшов до середини кімнати, до вішака зі старовинним убранням і звідти кинув на понтифіка критичний погляд. «У нього знову проблеми з серцем. Можливо, ми напередодні чергових воскресіння та конклаву», — спливло йому на думку.

— Ти помітив, хто представляв сьогодні лицарів? — спитав Папа трохи енергійнішим голосом. Очі його дивилися пильно й сумно.

Заскоченому зненацька Лурдусамі довелося хвильку подумати:

— A-а, так... колишній Генеральний директор Торговельної Гільдії. Ісозакі. Як лицар, він номінально очолить хрестовий похід до Кассіопеї 4614.

— Спокутує гріхи, — посміхнувся Його Святість.

Лурдусамі почухав щоку:

— Гадаю, ця спокута може виявитися серйознішою, ніж сподівається пан-Ісозакі, Ваша Святосте.

Папа підвів на нього очі:

— Прогнозуються великі втрати?

— Біля сорока відсотків, — пророкотав Лурдусамі. — І половина загиблих не підлягатиме воскресінню. Бої в цьому секторі дуже, дуже запеклі.

— А як в інших місцях? — запитав понтифік.

Лурдусамі зітхнув:

— Безлади поширилися на шість десятків планет, Ваша Святосте. Біля трьох мільйонів заразилися й відторгли хрестоформу. Скрізь збройні сутички, але місцеві адміністрації контролюють ситуацію. Найгірше справи стоять на Ренесанс-Векторі... Там інфіковано біля трьох чвертей мільйона мешканців, і зараза поширюється дуже швидко.

Папа втомлено кивнув і відсьорбнув чаю.

— Повідом нас про щось позитивне, Симоне Авґустине.

— Дрон-кур’єр транслювався із системи Тянь-Шаню просто перед церемонією, — промовив кардинал. — Ми негайно розшифрували повідомлення від кардинала Мустафи.

Папа чекав, тримаючи в руках чашку та блюдце.

— Вони відшукали Диявольське Поріддя, — сказав Лурдусамі. — Стикнулися в палаці Далай-лами.

— І...? — підштовхнув його Папа.

— Діяти не було можливості через присутність демонського Ктиря, — продовжив Лурдусамі, пробігаючи очима дані на екрані комлоґа, що був у нього на зап’ястку. — Але це точно вона. Дитина на ім’я Енея. Тепер їй, звісно, вже виповнилося двадцять років, стандартних... з нею був її охоронець, Рол Ендіміон, якого ми понад дев’ять років тому вже затримували на Морі Безкрайому, але впустили... та інші.

Папа постукав кістлявим пальцем по вузьких губах:

— А Ктир?

— Він з’явився тільки тоді, коли дівчинці стали погрожувати... офіцери... зі Шляхетної гвардії Альбедо, — відповів Лурдусамі. — А потім зник. Сутички не сталося.

— Але кардинал Мустафа не зміг скористатися моментом? — сказав Папа.

Лурдусамі кивнув.

— Незважаючи на це, ти продовжуєш вважати, що Мустафа годиться для цього завдання? — неголосно запитав Папа Урбан XVI.

— Так, Ваша Святосте. Все йде за планом. Ми так і думали, що арешт відбудеться не під час першого контакту.

— А що чути про «Рафаїл»? — запитав Папа.

— Він яку воду канув, — відповів державний секретар, — але Мустафа й Адмірал By впевнені, що він з’явиться в системі Тянь-Шаню, щоби забрати звідти дівчинку.

— Ми молитимемось, щоби так і сталося, — сказав понтифік. — Тобі відомо, Симоне Авґустине, яку шкоду цей корабель-зрадник завдав Хрестовому походу?

Лурдусамі знав, що це риторичне питання. Його Святість Папа разом з ним і з адміралами Флоту, котрі скреготали зубами від безсилої люті, передивлявся бойові зведення, списки вбитих та поранених і знищених кораблів. «Рафаїл» разом зі своїм командиром, відступником капітаном де Сойєю, десятки разів був на волосину від захоплення або знищення, але кожного разу примудрявся втекти у космос Вигнанців, залишаючи позаду себе розсіяні конвої й уламки військових кораблів. Те, що Флот Пакса раз у раз зазнавав поразки й не міг захопити однісінького зрадника на Архангелі, стало ганьбою Флоту, а також найретельніше приховуваною воєнною таємницею.

Але зараз цьому мав настати край.

— За розрахунками елементів Альбедо вірогідність того, що де Сойя клюне на нашу приманку, — дев’яносто чотири відсотки, — сказав кардинал.

— Скільки минуло часу, відколи Флот і Священна Канцелярія підкинули інформацію? — запитав Папа. Він допив свій чай та акуратно поставив чашку з блюдцем на тацю.

— П’ять стандартних тижнів, — відказав Лурдусамі. — By потурбувалася про те, щоби залишити зашифровану інформацію у Штінті на борту одного із факельників, що охороняли ескадру, на яку «Рафаїл» напав на околицях системи Змієносця. Але вона була зашифрована не настільки вигадливо, щоби системи на борту «Рафаїла», вдосконалені Вигнанцями, не змогли її дешифрувати.

— А де Сойя та його люди не могли запідозрити, що це пастка? — продовжував докопуватися чоловік, котрий був колись Лінаром Гойтом.

— Це маловірогідно, Ваша Святосте, — сказав кардинал. — Ми вже й раніше використовували цей шифр, щоби підкинути де Сойї надійну інформацію, тому...

Голова Папи смикнулася, наче від удару.

— Кардинале Лурдусамі, — гостро сказав він, — ви хочете сказати, що ви пожертвували безневинними паксівськими кораблями... і життями... життями, втраченими для воскресіння... тільки для того, щоби переконатися, що відступник вірить вашій інформації?

— Так, Ваша Святосте, — відповів Лурдусамі.

Папа зітхнув і кивнув.

— За цим треба шкодувати, але це можна зрозуміти... беручи до уваги, які в цій грі ставки.

— До того ж, — продовжив кардинал, — дехто з офіцерів на борту корабля, який вдалося підставити де Сойї для захоплення, були заздалегідь... м...м...м... оброблені в Священній Канцелярії таким чином, що вони теж мали інформацію щодо того, коли ми збираємося вирушити на планету Тянь-Шань за дівчиною Енеєю.

— І ця операція готувалася місяцями? — запитав Папа.

— Так, Ваша Святосте. За це ми мусимо дякувати раднику Альбедо й Корду, бо вони повідомили нас кілька місяців тому про те, що зареєстрували активацію порталу на Тянь-Шані.

Понтифік склав руки попереду себе. На червоній рясі було особливо помітно, що пальці у нього синюваті.

— А чи не зможе Дитя диявола скористатися порталом, щоби втекти?

— Це неможливо, — запевнив Кардинал. — «Джибріль» розплавив гору над аркою. Сам портал зруйнувати неможливо, Ваша Святосте, але наразі він похований під двадцятиметровою товщею скельної породи.

— І Корд упевнений, що це був єдиний портал на планеті?

— На сто відсотків, Ваша Святосте.

— А чи все готове, щоби зустріти де Сойю з його бунтівним кораблем?

— До нас прибуває адмірал By, щоб обговорити подробиці, Ваша Святосте.

— Ми довіряємо тобі наглянути за всім, Симоне Авґустине.

— Вдячний за довіру, Ваша Святосте. Командування Флоту направило в систему Тянь-Шаню п’ятдесят вісім Архангелів-крейсерів міжпланетного класу. Вони переховуються там уже шість стандартних тижнів...

— Перепрошуємо, Симоне Авґустине, — промурмотів Папа. — Але яким чином можна заховати п’ятдесят вісім бойових крейсерів класу Архангел?

Кардинал дозволив собі посміхнутися кутиками губ.

— Вони зависли з вимкнутими рушіями в спеціально обраних точках у внутрішньому поясі астероїдів, а також у зовнішньому поясі Койпера[133], Ваша Святосте. Виявити їх абсолютно неможливо. А їхня готовність до стрибка — в межах однієї секунди.

— Цього разу «Рафаїл» не втече?

— Це неможливо, Ваша Святосте, — сказав кардинал Лурдусамі. — Одинадцять генералів Флоту відповідають своїми головами за успіх цієї засідки.

— Те, що нам довелося тримати одну п’яту частину всіх наших Архангелів у завислому стані в якійсь загумінковій планетній системі, серйозно послабило ефективність нашого Хрестового походу проти Вигнанців, кардинале Лурдусамі.

— Так, Ваша Святосте. — Кардинал також поклав долоні на прикрите мантією черево і з подивом помітив, що вони мокрі. Лурдусамі добре знав, що не тільки голови одинадцяти командувачів паксівського флоту можуть злетіти в разі провалу операції. Його власна кар’єра теж висіла на ниточці.

— Але все буде виправдане, якщо ми покладемо край цьому заколоту, — тихо сказав Папа.

Лурдусамі навіть дихати припинив.

— Ми вважаємо, що цей корабель і капітан де Сойя мають бути знищені, а не затримані, — зауважив Папа.

— Так, Ваша Святосте. Усі отримали наказ: розпорошити корабель на атоми.

— Але це не зашкодить дитині?

— Ні, Ваша Святосте. Вжито всіх заходів, аби джерело зараження, а саме дівчину Енею, затримати живою.

— Це дуже важливо, Симоне Авґустине, — глухо проказав Папа. Здавалося, він пошепки розмовляє сам із собою. Вони вже сто разів аналізували ці подробиці. — Нам треба взяти дівчину живою. Ті, хто з нею, — не такі цінні... Але дівчину треба затримати живою. Перекажи нам ще раз усю процедуру.

Кардинал Лурдусамі заплющив очі.

— Щойно «Рафаїл» буде виведено з ладу та знищено, кораблі Корду зайдуть на орбіту навколо Тянь-Шаню та позбавлять дієздатності населення планети.

— За допомогою смертепроменів, — пробурмотів собі під ніс понтифік.

— Технічно — ні, — відказав кардинал. — Як ви знаєте, Корд нас запевнив, що наслідки цього методу можна усунути. Це радше накладання довготривалої коми.

— А цього разу знову транспортуватимуться мільйони тіл, Симоне Авґустине?

— Не на першому етапі, Ваша Святосте. Наші спеціальні команди зайдуть на планету, відшукають дівчину, вилучать її та помістять на конвой з Архангелів, який доправить її сюди, на Пацем; а тут її приведуть до тями, ізолюють, допитають і...

— ...стратять, — зітхнув Папа. — Аби показати мільйонам бунтівників на шістдесятьох планетах, що їхньої гаданої Месії більше не існує.

— Так, Ваша Святосте.

— Ми з нетерпінням чекаємо на розмову з цією персоною, Симоне Авґустине, Дитя вона диявола чи ні.

— Так, Ваша Святосте.

— А коли саме капітан де Сойя проковтне наживку, з’явиться й буде знищений, як ти вважаєш?

Кардинал Лурдусамі подивився на свій комлоґ:

— Найближчими годинами, Ваша Святосте. Найближчими годинами.

— Помолимося за успішне завершення цієї справи, — прошепотів Папа. — Помолимося за порятунок нашої Церкви та нашої раси.

І обидва чоловіки в Кімнаті сліз схилили голови в молитві.

Я ПОЧИНАЮ ПРОЗРІВАТИ ЩОДО ПЛАНІВ ЕНЕЇ ТА СИЛИ, яку вона має, у перші ж дні після нашого повернення з палацу Далай-лами в Поталі.

Зустріч, яку нам влаштували в Храмі, дивує мене. Рахіль і Тео плачуть, обіймаючи Енею. А. Беттік ляскає мене по спині єдиною своєю долонею й обіймає обома руками. Зазвичай мовчазний Джіґме Норбу спочатку обіймає Джордже Тцаронґа, потім стає в чергу, щоб обійняти всіх нас, хто ходив на прийом, а коли обіймає, по його запалих щоках котяться сльози. Усі, хто були в Храмі, прийшли привітати нас радісними вигуками, оплесками та сльозами. Нарешті я втямлюю, що люди боялися, що ми не повернемося з прийому на честь Пакса. Принаймні боялися за Енею. Тільки тепер, коли ми повернулися, я розумію, що ми були на волосину від загибелі.

Ми знову беремося за роботу, завершуючи реконструкцію Сюанькун-Си. Я працюю разом із Ломо, А. Беттіком та верхолазами на найвищій платформі, а Енея з Рахіллю та Тео здійснює нагляд на найскладніших ділянках по всьому будівництву.

Цього вечора всі мої думки крутяться навколо того, як би швидше залишитися наодинці з моєю коханою. Кілька квапливих, але жагучих поцілунків, якими ми обмінялися після загального обіду, знайшовши якийсь закапелок, показали мені, що Енея поділяє це бажання. Але на цей вечір заздалегідь заплановані збори «дискусійного гуртка» — як виявилося згодом, останні, — і на центральній платформі, обладнаній під ґомпу, у вечірніх сутінках збирається понад сотня народу. На щастя, після першої попереджувальної зливи сезон дощів узяв перепочинок, і, коли сьогодні сонце сідає західніше гряди Куньлунь, вечір стоїть просто чудовий. Уздовж сходів, що ведуть до ґомпи, потріскують смолоскипи та лопотять прапори.

Я вражений тим, хто завітав сьогодні на зібрання: з Потали повернувся Тромо Трочі з Дхомі — попри те, що він уже мав відбути на захід у справах; прибула Дорджі Памо з дев’ятьма улюбленими своїми помічницями; я бачу багатьох із тих, хто був на прийомі у Палаці — переважно це молодь; а наймолодший і найвидатніший поміж усіма присутніми — Далай-лама. Він прибув інкогніто, у простій червоній мантії та накидці з капюшоном, без Регента та Лорда-Гофмейстера, супроводжуваний тільки своїм особистим охоронцем та Головним глашатаєм, Карлом Лінґа Вільямом Ейхедзі.

Я стаю позаду у переповненому приміщенні. Годину чи трохи більше дискусія в гуртку триває як зазвичай, Енея її скеровує, але ніколи нею не керує. Проте помалу, відповідаючи на питання, вона розвертає бесіду в потрібне русло. Я бачу, що вона — справжня майстриня тантричного буддизму та дзену, не гірша від тих ченців, котрі десятиріччями вдосконалюються в коанах та Дгармі. Одному з ченців, який бажає зрозуміти, чому б їм не прийняти безсмертя, запропоноване Паксом, як одну з форм переселення душ, вона цитує Будду. Той сказав, що народжується заново не якийсь окремий організм, а на всі речі поширюється «аніка», закон мінливості. Після цього вона розглядає поняття «анатта», що буквально означає «не я», через яке Будда заперечував існування окремої сутності, відомої як «душа».

Відповідаючи на ще одне запитання про смерть, Енея цитує коан Дзен.

«Один монах сказав Тозанові: „Монах помер; куди він пішов?“ Тозан відповів: „Прокотилася пожежа; трава пустила нові паростки“».

— Пан-Енеє, — каже Куку Се, і рум’янець виступає на її розумному обличчі. — Це «му»?

Я вже знаю від Енеї, що «му» — це елегантний прийом у Дзені, який можна перекласти як «Забери своє питання назад».

Кохана посміхається. Вона сидить біля протилежної від дверей стіни — вірніше сказати, там, де мала би бути стіна, але наразі ширми розсунуті і над Священною Горою Півночі в небі сяють яскраві зорі.

— Певного мірою, — тихо каже вона. У кімнаті панує тиша, усі ловлять кожне її слово. — Це значить також, що монах мертвий, наче цвях в одвірку. Він не пішов кудись, і, що ще важливіше, він нікуди не пішов. Але й життя нікуди не пішло. Воно продовжується в іншій формі. Серця сумують через смерть монаха, але життя не поменшало. Рівновага життя у всесвіті не похитнулася ні на йоту. Але цілий всесвіт, той, що відтворювався в серці та розумі монаха, помер. Якось Сеппо сказав Генші: «Монах Шинсо запитав мене, куди подівся один мертвий монах, і я відповів йому, що це те ж саме, що відбувається з кригою, коли вона перетворюється на воду». Генші сказав: «Це правильна відповідь, але я би відповів не так». — «А як би ти відповів?» — запитав Сеппо. І Генші відповів: «Це наче вода, що повертається до води».

На секунду запала тиша, а тоді хтось із передніх рядів сказав:

— Розкажи нам про Поєднувальну Безодню.

— Давно колись, — починає вона, а вона завжди починає свої розповіді з цих слів, — існувала Безодня. І Безодня була поза часом. Насправді, Безодня була сиротою часу... сиротою простору. Але Безодня не належала часу, не належала простору, і не належала Богу. І Богом вона теж не була. Насправді, Безодня еволюціонувала значно пізніше того, як час і простір розставили межі всесвіту, але вона не була прив’язана ні до часу, ні до простору. Вона вільно просочувалася континуумом до початку Великого Вибуху й до Малого Пшику, яким усе закінчиться. — Тут Енея замовкає й підносить долоні до скронь жестом, якого я не бачив у неї з того часу, коли вона була дитиною. Але сьогодні ввечері вона не виглядає дитиною. Очі в неї втомлені, але сповнені життя. Навколо очей утома і клопоти намалювали рисочки. Я люблю ці очі. — Поєднувальна Безодня — розумна, — каже вона впевнено. — Вона породжена розумними сутностями, значна частина яких своєю чергою створена розумними сутностями.

Поєднувальна Безодня зшита із квантової речовини, переплетена з планківським простором, планківським часом і лежить під просторово-часовим континуумом і навколо нього, наче чохол на ватяній ковдрі. Поєднувальна Безодня не є ні містичною, ні метафізичною, вона є результатом дії фізичних законів всесвіту і відповідає їм. Вона є продуктом всесвіту, що еволюціонує. Структура безодні сформована розумом та почуттям. Це артефакт усвідомлення всесвітом себе самого. Поєднувальна Безодня не є продуктом лише людського розуму та почуттів, її створили сотні тисяч розумних рас за мільярди років. Це єдина константа у всесвіті, що постійно еволюціонує, єдине спільне поле для рас, що мають розвинутися, розквітнути, зістарітися та загинути, для рас, що відділені одна від одної мільйонами років у часі та сотнями мільйонів світлових років у просторі. А для того, щоби зайти у Поєднувальну Безодню, існує лише один ключ...

Енея знову робить паузу. Її подружка Рахіль сидить неподалік від неї, схрестивши ноги, й уважно слухає. Я вперше помічаю, що Рахіль — жінка, до якої я так по-дурному ревнував упродовж цих останніх місяців, — справжня красуня: коротке волосся кольору темної міді лежить хвилями, великі зелені очі всіяні золотими блискітками, щоки палають рум’янцем. Вона приблизно того ж віку, що й Енея; їй трохи за двадцять, і місяці праці на висоті під жовтим сонцем Тянь-Шаню визолотили її шкіру.

Енея торкається плеча Рахілі.

— Моя подруга, яку ви бачите, була немовлям, коли її батько відкрив цікаву особливість всесвіту, — продовжує Енея свою розповідь. — Її батько, вчений на ім’я Сол, десятиріччями бився над загадкою взаємин між Богом і людиною. А тоді якось, за екстремальних обставин, вдруге поставши перед втратою своєї доньки, Солу була дарована саторі — йому, завдяки самій інтуїції, повністю відкрилося те, що за мільйон років наших повільних розумових зусиль ясно бачили лише окремі обранці... Сол побачив, що любов — це реальна сила, що діє у всесвіті... діє так само реально, як електромагнітна чи слабка взаємодія[134]. Така ж реальна, як сила тяжіння, і багато в чому підпорядкована тим самим законам. Універсальний закон обернених квадратів[135], наприклад, у багатьох випадках так само поширюється на любов, як і на гравітаційне тяжіння.

Сол збагнув, що у Поєднувальній Безодні єднальною силою є саме любов, вона є ниттю й тканиною всього покриву.

І в цю мить саторі Сол зрозумів, що людство — не єдиний ткач цього неймовірного гобелену. Сол на мить побачив Поєднувальну Безодню та силу любові, що стоїть за цим поєднанням, але він не міг знайти вхід до цього середовища. Людські істоти, котрі тільки нещодавно зробили крок уперед від своїх родичів-приматів, ще не розвинули в собі сенсорних здібностей, щоби ясно бачити Поєднувальну Безодню та входити до неї.

Я кажу «ясно бачити», бо кожна людина з відкритим серцем та ясним розумом може побачити розрізнені, але яскраві пейзажі із загальної панорами Безодні. Як Дзен не є однією з релігій, а квінтесенцією релігії, так і Поєднувальна Безодня не є якимсь одним станом душі, бо вона є всеохопним станом душі. Безодня охоплює собою всі ймовірності, коли її фронт стоячих хвиль взаємодіє із тим фронтом стоячих хвиль, що визначає розум людини, його особистість. До Поєднувальної Безодні торкався кожен з нас, хто плакав від щастя, хто прощався з коханим, хто переживав оргазм, стояв над могилою рідної людини чи вперше дивився в очі своїй дитині.

Енея дивиться на мене, коли каже це, і я відчуваю, як руки мені беруться сиротами.

— Поєднувальна Безодня завжди огортає наші думки та почуття, — веде вона далі, — ця Безодня невидима, але така ж реальна, як подих коханого, котрий усю ніч спить поруч. Її реальна, хоч і прихована присутність у нашому всесвіті є одним із головних джерел тих міфів і релігій, що ми створюємо, причиною нашої впертої сліпої віри в екстрасенсорні здібності, телепатію та передбачення майбутнього, в демонів, напівбогів, воскресіння, реінкарнацію, привидів, месій і ще хтозна в яку не зовсім адекватну маячню. — Це її ствердження змушує понад сотню слухачів, монахів, робітників, інтелектуалів, політиків, святих людей засоватися на своїх місцях. Вітер дужчає, і платформа легенько розгойдується, як і передбачено проектом. Десь південніше Йо-Кунґу прокочується грім.

— Так звані «Чотири принципи Дзен»[136], які приписують Бодгідгармі й датують шостим сторіччям від Різдва Христового, можуть слугувати практично ідеальним дороговказом для знаходження Поєднувальної Безодні чи принаймні окреслювати її абрис, відсіюючи зайву плутанину, привнесену іншими вченнями, — веде Енея далі. — По-перше, не залежати від слів та літер. Слова — це світло і звук нашого існування, блискавка, що розтинає ніч. Поєднувальну Безодню варто шукати серед найпотаємніших таємниць і серед найглибшого мовчання всіх речей... у тому місці, де перебуває дитинство.

По-друге, покладатися на спеціальну передачу за межами Писань. Художник упізнає художника в іншій людині, щойно олівець торкається аркуша паперу. Музикант відрізнить музиканта від мільйонів тих, хто видобуває ноти, щойно почує, як він грає. Поет дізнається, що перед ним поет, почувши кілька складів, а надто таких, що не дотримуються звичайних значень та форм. Чора пише[137]:

Слова й образи переплавилися, але в тиглях залишилося золото речей суттєвіших, тих, які P. X. Блайс та Фредерік Франк колись назвали «темним полум’ям життя[138], що палає в усіх життях» та «баченням не очима, а єством; печінками співпереживання».

Біблія бреше. Коран бреше. Талмуд і Тора брешуть. Брешуть Євангелія. Сутта-пітака, Нікаї, Ітівуттака та Дхаммапада брешуть[139]. Бодгісаттва й Амітагба брешуть[140]. Кожне Письмо бреше... так само як брешу я, коли наразі кажу вам це.

Усі ці святі книги брешуть не навмисно і не тому, що їм бракує виразності, а через те, що істина в них передається словами; всі ці образи, настанови, правила, канони, цитати, притчі, заповіді, коани, дзадзени та нотації в цих чудових книжках тільки ставлять загату зі слів між людиною і Поєднувальною Безоднею, заважаючи людині її відчути.

По-третє, шукати прямий шлях до людської душі. Дзен, який найкраще зрозумів Безодню, відчуваючи потребу її відшукати, вирішував проблему, як показати, не вказуючи пальцем, як створити мистецтво без середовища, як почути могутній звук у вакуумі, де немає звуків. Шикі писав[141]:

В цьому — і я маю на увазі не вірш як такий — суть пошуків ключа, який відкриє браму до Поєднувальної Безодні. Сто тисяч рас на мільйоні планету часи, що давно минули, мали кожна свої села, навіть якщо в них не було будинків, свої танці під місяцем, навіть якщо планети не мали супутників, запах свіжої риби, навіть якщо там не було ні риби, ні океанів. Це можна поділяти незалежно від часу, незалежно від слів, незалежно від того, існує ця раса чи її вже нема.

По-четверте, дивитися у власну природу і ставати буддою. Щоби зробити це, не потрібно десятиріччями медитувати, або хреститися в церкві, або вивчати Коран. Природа Будди, урешті-решт, — це природа людини, котра пройшла крізь тигель. Усім квітам, без винятку, властива сутність квіток. Дикий собака або сліпа вівцекоза мають сутність собаки чи вівцекози. Кожне місце має свою сутність. І лише людство намагається щосили, і безрезультатно, стати тим, чим воно є. Тому є багато причин, і вони непрості, але всі вони випливають з того факту, що у всесвіті, який еволюціонує, ми еволюціонували як орган, що сам себе споглядає. Чи може око побачити само себе?

Енея замовкає на хвильку, і в тиші всі ми чуємо, як десь за хребтом перекочується громовиця. Дощі затрималися на кілька днів, але їхній прихід неминучий. Я намагаюсь уявити собі ці будинки, гори, перевали, канатки, мости, стежки та платформи, коли їх укриє намерзла крига, завісять густі тумани. Ця уявна картина змушує мене здригнутися.

— Будда розумів, що ми можемо відчути Поєднувальну Безодню, якщо приглушимо надокучливий шум повсякденності, — каже Енея після паузи. — В цьому сенсі саторі — це велике й благословенне мовчання після того, як ти впродовж днів, а то й місяців був змушений слухати оглушливу стереосистему сусіда. Але Поєднувальна Безодня — це щось значно більше, ніж просто мовчання... це початок учування. Вивчити мову мертвих — ось перше завдання, що стоїть перед тими, хто входить до середовища Безодні.

Ісус із Назарета входив до Поєднувальної Безодні. Ми це знаємо. Його голос — найчистіший серед тих, хто говорив мовою мертвих. Він залишався там достатній час, аби перейти на другий рівень відповідальності та зусиль і вивчити мову мертвих. Він дізнався достатньо, щоби чути музику сфер[142]. Він зумів опанувати хвилі вірогідності настільки, що побачив власну смерть і знайшов у собі мужність не уникати її, коли міг це зробити. І ми знаємо, що принаймні тоді, коли він прийняв смерть на хресті, він отримав знання, як зробити перший крок, як пройти крізь просторово-часове павутиння Поєднувальної Безодні і з’явитися перед своїми друзями та учнями за кілька кроків у майбутньому від тієї миті, де він вмирав на хресті.

І, проблиском побачивши позачасовість та вічність Поєднувальної Безодні та звільнившися від обмежень часу, Ісус зрозумів, що ключем є він сам — не його повчання, не Письмо, що відображає його ідеї, не возвеличення його чи витягнутого із забуття Бога Старого Заповіту, у якого він сам непохитно вірив, — ні, він сам, Ісус, людина, в клітинах якої міститься код, що дозволяє відчинити браму. Ісус зрозумів, що його здатність відчиняти браму залежить не від його розуму чи душі, а від його плоті та крові... точніше кажучи, від його ДНК.

Коли під час Таємної Вечері Ісус із Назарета запросив своїх апостолів пити його кров та їсти його тіло, він не висловлювався образно, не виконував магічного Переосутнення і не започатковував на віки відповідний ритуал. Ісус хотів, щоби вони прийняли його кров... кілька крапель, розчинених у жбані з вином... та його тіло... кілька порошинок шкіри в короваї хліба. Він віддавав себе в буквальному сенсі, знаючи, що ті, хто вип’є його кров, отримає і його ДНК, а разом з нею і здатність осягти Поєднувальну Безодню, Безодню, яка поєднує всесвіт.

І це справдилося для деяких із його учнів. Але, стикнувшись із досвідом та враженнями, що значно перевищували їхню здатність сприймати та розуміти, вони заледве не збожеволіли, чуючи неугавні голоси мертвих, не вміючи реагувати як годиться на голоси живих. Вони виявилися неспроможними передати іншим ту гармонію, що була в їхній крові, а звернулися до догми, спрощуючи невимовне примітивними словами, профануючи його пафосними проповідями, строгими ритуалами, гримучою риторикою. І видіння зблідло, а потім зникло. Брама зачинилася.

Енея знову замовкає і робить ковток води з дерев’яного кухля. Я помічаю, що Рахіль, Тео і ще дехто з присутніх плачуть. Я обертаюся з того місця, де присів на татамі, і знаходжу очима А. Беттіка. Він стоїть у дверній проймі, з серйозним виразом нестаріючого синього обличчя, і слухає Енею дуже уважно. Андроїд підтримує цурпалок цілою правою рукою. «Чи болить йому рука?» — спадає мені на думку.

Енея веде далі:

— Як не дивно, Штінти Корду першими на Старій Землі знайшли загублений ключ від Поєднувальної Безодні. Намагаючись скеровувати власну еволюцію, що відбувалася в мільйон разів швидше, ніж біологічна людська, Штінти знайшли код ДНК, що є ключем, який дозволяє зазирнути до Безодні... хоча «зазирнути», мабуть, не зовсім вірне слово. Можливо, правильніше буде сказати «увійти в резонанс».

Але хоча елементи Корду спромоглися відчувати та досліджувати контури середовища Безодні, відправляти свої зонди до її багатовимірної пост-Гокінґової реальності, зрозуміти її вони не могли. Поєднувальна Безодня потребує високого рівня свідомого співпереживання, а Корд і не думав розвинути це почуття. Першим кроком до справжньої саторі в Безодні є опанування мови мертвих, яких ми любили, а елементи Корду не мають мертвих, яких вони би любили. Для них Поєднувальна Безодня була наче прекрасна картина для сліпого, який вирішив використати її як дрова для вогнища, або наче симфонія Бетховена для глухого, котрий відчуває вібрацію й настеляє товстішу підлогу, щоби її позбутися.

Замість того щоби користуватися Поєднувальною Безоднею як середовищем, бо вона і є середовище, ТехноКорд узявся відщипувати від неї крихти і пропонувати їх людству як розумні технології. Так званий рушій Гокінґа насправді не є вдосконаленою версією винаходу стародавнього вченого Стівена Гокінґа, як стверджував Корд, а спотворенням його відкриття. Космічні кораблі з рушієм Гокінґа, що сплели докупи Всемережжя, яким завдячувала своїм існуванням Гегемонія, функціонували, прориваючи крихітні дірки в тканині скраєчку Безодні — вандалізм незначний, проте все ж вандалізм. Портали телепортації — це вже інша річ. Я навіть не знаю, з чим це можна порівняти, друзі мої... адже вчитися ходити Поєднувальною Безоднею — це наче вчитися ходити по воді, хоча це й порівняння з одного з Писань, які я розкритикувала, а пересуватися за допомогою порталів — це наче осушити океани, щоби прокласти автостради по їхньому дну. Тунелі, пробиті крізь кордони Безодні, нищили те органічне життя, що зростало там упродовж кількох мільярдів років. Це наче заасфальтовані широкі просіки серед живого зеленого лісу... хоч і це порівняння кульгає. Адже цей ліс складається зі спогадів та голосів мільйонів осіб, яких ми любили і втратили, а заасфальтовані просіки мали тисячі кілометрів завширшки... тепер ви приблизно уявляєте масштаби завданої шкоди.

Так звана лінія «світло+», що робила можливим миттєве спілкування в межах Гегемонії, також була спотворенням Поєднувальної Безодні. Тут я теж навряд чи підберу вдале й доречне порівняння, але спробуйте уявити собі якихось дикунів, котрі раптом побачили електромагнітну телекомунікаційну мережу: студії, голокамери, звукове обладнання, генератори, передавачі, супутники зв’язку, приймачі, проектори, — і розшарпали та потрощили все, до чого змогли дібратися, щоби використовувати клоччя й уламки як сигнальні прапорці. Так от — це було ще гірше. Гірше навіть, ніж на Старій Землі в часи ще до Гіджри, коли гігантські нафтові танкери та велетенські океанські лайнери заповнили світ китів своїм механічним шумом, убивши його природні звуки. В океані не стало місця для Пісні Життя, яку кити складали мільйони років, перш ніж людство її вперше почуло. І коли їхню пісню заглушили, так що вона більше не могла лунати, усі кити вирішили вмерти. Вони зникли не через те, що на них полювали заради китового м’яса та жиру; ні, їх убило знищення їхніх пісень.

Енея переводить подих. Вона згинає й розгинає пальці, наче їй їх судомить. Обводячи очима кімнату, вона зупиняється поглядом на кожному з нас.

— Перепрошую, — каже вона. — Я відхилилася від теми. Достатньо сказати, що після Падіння порталів інші раси, що використовують Безодню, вирішили покласти край і такому вандалізму, як лінія «світло+». Ці раси ще задовго до того заслали до нас своїх спостерігачів...

Кімнатою прокочується хвиля перешіптування та стишених вигуків. Енея посміхається й чекає, доки гомін вщухне.

— Я розумію, — каже вона. — Мені теж важко це сприйняти, хоча я знала про це ще до свого народження. Ці спостерігачі виконують тут важливу функцію, оскільки вони повинні вирішити, чи можна довірити людству приєднатися до їхніх рас у середовищі Поєднувальної Безодні, чи ми ще й досі залишаємося вандалами. Саме один із цих спостерігачів, що був посеред нас, запропонував перенести Стару Землю деінде, перш ніж Корд зуміє її знищити. І це один із цих спостерігачів розробляв тести та моделювання, що проводилися на Старій Землі впродовж тих останніх трьох сторіч, відколи вона перебуває в Малій Магеллановій Хмарі, з метою краще пояснити іншим наші особливості та виміряти співпереживання, на яке ми здатні.

Ці інші раси заслали своїх спостерігачів — шпигунів, якщо хочете — до Корду. Вони знали, що це маніпуляції Корду пошкодили межі Безодні, але вони знали й те, що це ми створили Корд. Багато хто із резидентів... але це здається не надто вдалим терміном... із співробітників? співтворців?.. Поєднувальної Безодні теж є колишніми силіконовими створіннями, неорганічними автономними розумними сутностями, що мають там рівні з іншими права. Але вони не мають нічого спільного з тими елементами, що сьогодні правлять ТехноКордом. Жодна розумна раса не може сприйняти Безодню, якщо вона не сформувала в собі здатність до співпереживання.

Енея сідає зручніше, піднявши коліна й обіпершись на них ліктями. Тепер вона промовляє, трохи нахилившись вперед.

— Мій батько, кібрид Джона Кітса, був створений саме заради цього, — каже вона, і хоча її голос не тремтить, я відчуваю емоції, приховані за її словами. — Як я вже пояснювала раніше, Корд постійно знаходиться в стані громадянської війни, у якій майже кожна із сутностей воює тільки за себе і більше ні за кого. Там панує гіпер-гіпер-гіперпаразитизм у десятому степені. Своїх жертв вони не стільки вбивають, скільки поглинають, споживаючи їхні кодовані генетичні матеріали, пам’яті, програми та послідовності розмноження. Спожитий елемент Корду залишається «жити», але як суб-компонент елемента-переможця чи елементів-переможців, які, можливо, скоро нападуть один на одного в боротьбі за компоненти. Союзи тут тільки тимчасові. Тут немає філософій, кредо чи віддалених цілей — тільки випадкові схеми для оптимізації стратегій виживання. Кожна дія в Корді базується на антагоністичний грі з нульовою сумою; ця гра розігрується тут з моменту виникнення Корду. Більшість елементів Корду здатна будувати відносини з людством лише на умовах цієї гри, поширюючи стратегію паразитування на нас із вами. Їхній виграш — наш програш. Наш виграш — їхній програш.

Утім, минали сторіччя, і деякі елементи Корду прийшли до розуміння справжнього потенціалу Поєднувальної Безодні. Вони збагнули, що сутності Корду, позбавлені співпереживання чи емпатії, ніколи не зможуть стати частиною дивовижної амальгами теперішніх і минулих рас. Вони зрозуміли, що Поєднувальну Безодню ніхто не створив, а радше вона розрослася, як розростається кораловий риф, і їм ніколи не знайдеться там місця, якщо вони не змінять деякі параметри свого власного існування.

Ось так і з’явилися певні елементи Корду — не альтруїсти, а відчайдушні борці за виживання, які усвідомили, що єдиний засіб в остаточному підсумку виграти у грі з нульовою сумою, що ведеться безупинно, полягає в тому, щоби припинити гру. А для того, щоби припинити гру, їм потрібно еволюціонувати у вид, здатний на співпереживання.

Корд знає те, що відмовлялися визнати Тейяр де Шарден та інші сентименталісти: еволюція не має «мети» або напрямку. Еволюція — це зміна. Еволюція домагається «успіху», якщо якийсь листочок чи гілка на її дереві найкраще пристосовується до умов усесвіту. Щоби домогтися «успіху» в еволюції, елементи Корду мали би відмовитися від свого паразитизму, в основі якого лежить гра з нульовою сумою, та відкрити, у чому полягає справжній симбіоз із людською расою — увійти з нею в чесну коеволюцію[143].

Спершу елементи-ренегати продовжували пожирати інші елементи, але тепер вони полюють на найбільш схильні до співпереживання елементи Корду. Завдяки цьому вони переписали свій власний код, наскільки це було можливо. Вони створили кібрид Джона Кітса, намагаючись змоделювати істоту, здатну на співпереживання, з тілом та ДНК живої людини, але ще й із пам’яттю, що зберігається в Корді, і з сутністю кібрида. Конфронтуючі елементи знищили перший кібрид Джона Кітса. Другий був створений за образом першого. Він найняв мою матір, яка була приватним детективом, щоби вона допомогла йому розплутати таємницю смерті першого кібрида.

Енея посміхається; на якусь мить вона, здається, забуває не тільки про нас, а й про свою розповідь. Спогади оживають для неї. Я пригадую, як вона одного разу сказала мені під час нашої втечі з Гіперіона на старому кораблі Консула: «Роле, пам’ять мого батька та моєї матері перейшла до мене до мого народження... навіть раніше, ніж я стала справжнім ембріоном. Ти можеш уявити собі щось більш руйнівне для дитячої психіки, ніж тягар життів інших людей, ще до початку власного життя цієї дитини? Отож, не дивуйся, що у мене в голові все перевертом».

Але наразі несхоже, щоб у неї в голові не було ладу. Втім, я кохаю її, кохаю понад своє життя.

— Він найняв мою матір розкрити таємницю своєї смерті, — продовжує вона стиха, — хоча насправді знав, що сталося з його попередньою особистістю. Справжня причина, з якої він найняв мою матір, полягала в тому, щоби зустрітися із моєю матір’ю, бути із моєю матір’ю, стати коханцем моєї матері. — Енея на мить замовкає, посміхаючись — очевидно, її очі бачать щось далеке-далеке... — Мій дядечко Мартін не осилив правильно прописати цю частину у своїх заплутаних Піснях. Мої батьки одружилися, і навряд чи дядько Мартін про це згадує... Їх повінчав єпископ у храмі Ктиря на Лузі. Так, це був культ, але культ легальний, і шлюб моїх батьків був легальний на двох сотнях світів Гегемонії. — Вона знову посміхається, цього разу дивлячись просто на мене поверх голів. — Може, я й байстря за вдачею, але не за народженням.

Отже, вони побралися, зачали мене, можливо, ще до церемонії, а тоді елементи, підтримувані Кордом, убили мого батька, ще до того, як моя матір розпочала свою прощу до Ктиря на Гіперіоні. На цьому моє спілкування з моїм батьком мало б і закінчитися, якби не дві обставини: його кордівська персона була захована в петлі Шрена, імплантованій за вухом у моєї матері. Кілька місяців вона виношувала нас обох — мене в утробі, а мого батька, другого гібрида Джона Кітса, у петлі Шрена. З місця свого ув’язнення в безкінечно циклічній петлі Шрена батько не міг безпосередньо спілкуватися із моєю матір’ю, але зі мною він спілкувався досить вільно. Складність полягала в тому, щоби визначити, де тоді перебувало моє «я». Мій батько допомагав мені тим, що входив до Поєднувальної Безодні і брав мене із собою. Я бачила, що має статися, ким я маю стати, навіть, якщо помру, ще до того, як повністю сформувалися мої пальці.

І ще одну подробицю дядько Мартін прогледів у своїх Піснях. Того дня, коли мого батька застрелили на Лузі, серед Анфілади, на сходах храму Ктиря в Торговому центрі, моя мати була залита його кров’ю, що містила в собі реконструйовану, удосконалену Кордом ДНК Джона Кітса. Тоді вона не розуміла, що його кров була буквально найдорогоціннішим надбанням людства. У належній суміші з повністю людською ДНК вона могла стати тим даром, що мав відчинити браму до Поєднувальної Безодні всій людській расі.

Я і є цією сумішшю. Я несу генетичну спроможність входити до Безодні, успадковану від ТехноКорду, а від людства — можливість відчувати весь усесвіт через співпереживання. На краще чи на гірше, але ті, хто пригублять мою кров, ніколи не побачать свій світ чи весь усесвіт такими, якими їх бачили раніше.

Говорячи це, Енея зводиться на коліна на своєму татамі. Тео приносить білу лляну скатертину. Рахіль розливає червоне вино зі скляного графина в сім великих келихів. Енея витягує із кишені невеличкий пакунок, і я впізнаю в ньому медпакет з нашого корабля. Вона дістає звідти стерильний ланцет та антисептичний тампон, відтак обводить поглядом усіх присутніх.

Тиша аж дзвенить — наче понад сто людей затамували подих.

— Якщо ви вип’єте мою кров сьогодні, це не гарантує вам щастя, мудрості, довгого життя, — каже вона тихо. — Нірвани нема. Нема спасіння душі. Не існує життя після смерті. Нема воскресіння. Є тільки безмежне знання, не тільки розумом, а й серцем, а ще нові можливості для великих відкриттів та великих пригод. Гарантується тільки біль та жах, яких і без того так багато в нашому короткому житті.

Вона переводить очі з обличчя на обличчя й посміхається, коли зустрічається поглядом із восьмирічним Далай-ламою.

— Дехто з вас, — каже вона, — був на усіх наших бесідах упродовж останнього стандартного року. Я розповіла вам усе, що знаю про те, як навчитися мови мертвих, як навчитися мови живих, як навчитися чути музику сфер. І як навчитися робити перший крок. — Вона дивиться на мене. — Дехто з вас чув тільки частину цих обговорень. Ви не були присутні, коли ми обговорювали, як працюють хрестоформи, нав’язані Церквою, або хто такий насправді Ктир. Ви не чули в усіх подробицях, як вивчити мову мертвих і що ще треба зробити, перш ніж зайти у Поєднувальну Безодню. Тим із вас, хто має сумніви, тим, хто вагається, я кажу: зачекайте. Решті я знов повторюю: я не месія... але я вчитель. Якщо те, чому я вчила вас упродовж цих місяців, здається вам правдивим, якщо ви хочете отримати шанс, випийте моєї крові сьогодні ввечері. Але пам’ятайте, що ДНК, яка дозволяє заходити до Поєднувальної Безодні, несумісна з хрестоформою. Цей паразит зсохнеться і відімре протягом доби з того моменту, як ви вип’єте моєї крові. Повернути хрестоформу буде неможливо. Якщо ви шукаєте воскресіння через хрестоформу, не пийте мою кров у цьому вині.

А ще майте на увазі, що ви, як і я, станете ворогом Пакса. Вас ненавидітимуть і розшукуватимуть. Ваша кров теж нестиме в собі вірус. Ті, з ким ви поділитеся нею, ті, хто оберуть шлях до Поєднувальної Безодні, узявши від вас ДНК, також стануть відступниками.

І знайте останнє: якщо ви вип’єте це вино, ваші діти народяться із здатністю заходити до Поєднувальної Безодні. Добре це чи погано, не знаю, але ваші діти та діти ваших дітей народяться зі знанням мови мертвих, мови живих, і для них лунатиме музика сфер. Вони одразу знатимуть, як робити перший крок, що приведе їх до Поєднувальної Безодні.

Енея легенько торкається свого пальця гострим лезом ланцета. У світлі ліхтарів видно крихітну крапельку крові, що проступає під лезом. Рахіль підносить келих і тримає його біля пальця, доки краплина не розчиняється у вині. Те саме вона робить і з другим келихом, і з третім... і так доки вміст усіх семи келихів не стає... зараженим? Переосушеним? Голова в мене йде обертом. Серце калатає, наче скажене.

Це наче божевільна пародія на Святе Причастя католицької церкви. Може, моя подружка, моя кохана з глузду з’їхала? Насправді повірила в те, що вона є месією? Ні, вона ж сказала, що вона не месія... Чи вірю я, що змінюся безповоротно, якщо вип’ю це вино, що містить одну мільйонну частку її крові? Я не знаю. Я не розумію.

Приблизно половина народу виходить наперед. Вони стають у чергу і роблять ковток з одного із семи келихів. Чи потирів? Це богохульство. Так не можна робиш. Чи можна? Кожний робить тільки один ковток, а потім повертається на своє місце на татамі. Не видно, щоби їм додалося енергії... чи на них зійшло просвітлення. Німб над головою ні у кого не з’являється. Ніхто не зависає над татамі, ніхто не говорить раптом різними мовами. Усі просто роблять ковток і сідають на своє місце.

Я усвідомлюю, що тримаюся позаду, намагаючись упіймати погляд Енеї. У мене стільки питань! Врешті-решт, із запізненням, почуваючись, ніби я зраджую ту, кому маю довіряти без сумнівів, я стаю у хвіст черги, що вже значно скоротилася.

Енея помічає мене. Вона на мить підіймає руку, долонею до мене. Ясно, що цей жест означає: «Роле, ще не час». Я нерішуче топчуся на місці, і мені боляче дивитися, як інші, усі ці сторонні люди, поділяють з моєю коханою щось, чого я поки що не можу поділити. За якусь мить я повертаюсь на своє місце й опускаюсь на татамі. Серце у мене гупає, обличчя палає.

Офіційного закриття зборів немає. Люди починають розходитися — по двоє, по троє. Пара закоханих — вона випила вина, він — ні — ідуть разом, обійнявшись, наче нічого не сталося.

Можливо, нічого й не сталося. Можливо, цей ритуал причастя, свідком якого я щойно став, — суто метафоричний, символічний. Може, це все самонавіювання. Можливо, ті, котрі прикладуть достатньо зусиль, щоби відчути щось таке, що зветься Поєднувальною Безоднею, отримають певний внутрішній досвід, який переконає їх, що із ними щось відбулося насправді. Можливо, усе це сон рябої кобили.

Я тру чоло, у мене раптом розболілася голова. Добре, що я не пив цього вина, спадає мені на думку. У мене інколи від вина буває мігрень. Я фиркнув, почуваючись паскудно — хворим, спустошеним, зайвим.

Рахіль голосно каже:

— Не забувайте, завтра опівдні ми кладемо останній камінь. Це на хіднику, що поблизу верхньої платформи медитації. Після цього там відбудеться святкування. Напої приносьте з собою.

Після цього вечірнє зібрання остаточно завершується. Я плетусь нагору, на ту платформу, де знаходиться наша спальня, відчуваючи захоплення, страх, жаль, зніяковілість, хвилювання — усе відразу. А ще пульсуючий головний біль. Я маю зізнатися собі, що не зрозумів і половини з пояснень Енеї, але вони залишили в мені туманне відчуття розчарування й химерності.

Наприклад, я був певний, що Таємна Вечеря Ісуса Христа не закінчилася нагадуванням не забути про вечірку на верхній палубі й принести питво з собою.

Я хихикнув, але сміх застряг мені в горлі. Таємна Вечеря. Вона відбулася за жахливих обставин. Серце в мене знову шалено гупає, голова болить ще сильніше. Не найкращий стан для ночі кохання.

На найвищій платформі гуляє прохолодний вітрець, і в голові моїй трохи яснішає. Оракул стоїть тоненькою скіпочкою над громаддям купчастих хмар на сході. Зірки сьогодні виблискують холодно, мовби крижані.

Я тільки-но ступаю на поріг нашої спальні, збираючись запалити ліхтар, як раптом небеса розколюються.

21

Вони всі піднялися нагору — ті, хто залишались у Завислому У Повітрі Храмі, після того як основні роботи на будівництві були завершені: Енея й А. Беттік, Рахіль і Тео, Джорджі та Джіґме, Куку та Кей, Чім Дін та Ґ’яло Дондуп, Ломо та Лобсанґ, Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель, Кенширо та Харуюкі, майстер Кемпо Нґа Ван Таші та юний Далай-лама, Войтек Майєр і Януш Куртика, заглиблений у роздуми Рімзі Кійпу й усміхнений Чаньчжі Кен Чонґ, Дорджі Памо, вона ж Свиня-Громовержиця, та Карл Лінґа Вільям Ейхедзі. Енея підійшла до мене, просунула свою руку під мою, і ми, приголомшені, мовчки витріщалися на небо.

Я дивуюся, що ми всі не посліпли від того світлового шоу, яке розгорталося над нашими головами, там, де хвилину тому були зірки: білі спалахи розпускалися китицями, миготіли ядучі жовто-зелені ляпки, темряву пропалювали сліпучі червоні стріли, яскравіші за хвіст метеорита чи комети, а назустріч їм шугали, перехрещуючись з ними, розтинаючи простір, сині, зелені, жовті та білі промені, такі чіткі й гострі, як риски від алмазу на чорному склі. А потім небо вибухало жовтогарячим, і ці беззвучні вибухи розкривалися величезними квітками, а тоді знову складали пелюстки, і знову вимальовувалися білі кетяги та червоні штрих-пунктири. Усе це відбувалося в абсолютній тиші, але інтенсивність світла була такою, що хотілося заткнути вуха й кудись заховатися.

— Що це таке, сто чортів йому в печінку?! — видихнув Ломо Дондруб.

— Космічна битва, — відповіла Енея. У голосі її відчувалася страшенна втома.

— Не розумію, — сказав Далай-лама. Не схоже було, що він перелякався; йому просто було цікаво. — Паксівські посли запевнили нас, що вони матимуть лише один корабель на орбіті — здається, «Джибріль», якщо я не помиляюся, — і що вони завітали до нас із дипломатичною місією, а не військовою. І регент Ретінґ Токра казав мені те ж саме.

Свиня-Громовержиця видала звук, схожий на рохкання.

— Ваша Святосте, Регента підкупили ті паксівські вилупки.

Хлопчик подивився на неї.

— Гадаю, це правда, Ваша Святосте, — сказав Ейхедзі, охоронець Далай-лами. — Я дещо чув у Палаці.

Небозвід, що зробився майже чорним, знову вибухнув у дюжині різних місць. Скелями позаду нас стікали, наче водоспад, червоні, зелені та жовті відблиски.

— Як ми можемо бачити їхні ланцетні та лазерні удари, якщо в космосі нема ні пилу, ні якихось інших колоїдних часток? — запитав Далай-лама, і його темні очі аж горіли цікавістю. Очевидно, новина про зраду Регента його не надто здивувала... принаймні була не такою захопливою, як бій, що точився за тисячу кілометрів над нашими головами. Я відмітив для себе, що найвищий духовний чин у буддійському світі добре знайомий із початками точних наук.

І знову відповів особистий охоронець.

— Найімовірніше, деякі кораблі вже зазнали ударів і руйнування, Ваша Святосте, — пояснив Ейхедзі. — Ми бачимо когерентні та ланцетні промені, коли вони проходять крізь хмари сміття, замерзлого кисню, молекулярного пилу й інших речовин.

На якусь мить усі замовкли.

— Мій батько бачив одного разу таку картину, — тихо, майже пошепки проказала Рахіль. Вона потерла оголені передпліччя, наче раптом змерзла.

Здивовано кліпнувши, я подивився на молоду жінку. Я чув, як Енея називала ім’я її батька, — Сол... І «Пісні» я знав достатньо, аби пов’язати цю Рахіль з немовлям із легендарної прощі на Гіперіон, донькою Сола Вайнтрауба... але я не міг у це повірити. У «Піснях» немовля Рахіль перетворилося на майже міфічну жінку, Монету, яка мандрувала в минуле крізь Гробниці часу разом із Ктирем. Як могла ця Рахіль опинитися тут і зараз?

Енея обхопила Рахіль за плечі, притягла її до себе.

— І моя мама теж, — лагідно сказала вона. — Тільки тоді вони думали, що бачать битву Гегемонії з Вигнанцями.

— А зараз хто б’ється? — запитав Далай-лама. — Пакс із Вигнанцями? І чому кораблі Пакса без дозволу увійшли до нашої системи?

Білі пухирі з’явилися у небі, запульсували, надимаючись, відтак зблякли і згасли. Усі закліпали, бо на сітківці лишалися яскраві відбитки.

— Гадаю, військова ескадра Пакса знаходиться тут із моменту прибуття їхнього корабля на Тянь-Шань, Ваша Святосте, — сказала Енея. — Але б’ються вони не з Вигнанцями.

— A з ким же тоді? — запитав хлопчик.

Енея підняла обличчя до неба.

— З одним зі своїх, — промовила вона.

Раптом угорі прокотилася серія спалахів, не схожих на попередні — ближчих до нас, яскравіших, і небо прокреслили хвости трьох зірок, що котилися долу. Один метеор вибухнув у верхніх шарах атмосфери, і його хвіст розпався на окремі палаючі нитки, що швидко згасли. Другий покотився далі на захід, мінячись барвами — жовта, червона, сліпучо-біла, і розсіявся десь у двадцяти градусах над небокраєм, осяявши перед тим захмарене небо сотнею менших зблисків. Третій проскреготів небом від точки біля зеніту до східного обрію — я кажу «проскреготів», бо ми чули звук, спочатку свист, наче скипав чайник, потім виття, а насамкінець жахливе ураганне ревіння, яке обірвалося так само швидко, як і почалося, а над обрієм спалахнули три або чотири великі сяйва і погасли ще в небі, погасли всі, крім одного. Цей останній палаючий фрагмент корабля, як нам здалося, в останню мить відхилився від траєкторії свого падіння, а може, і пригальмував його, випустивши кульки жовтого світла, а тоді зник у нас із очей.

Ми ще з півгодини стояли на верхній платформі, але більше нічого не побачили, крім численних смужок плазмового полум’я, що прорізували небо в перші хвилини. Я знав, що це прискорюються кораблі, покидаючи простір Тянь-Шаню. Нарешті коли зірки знову стали найяскравішими об’єктами в чорному небі, всі почали розходитися. Далай-лама пішов спати до келій монахів, інші до своїх постійних чи тимчасових приміщень на нижчих рівнях.

Енея кивнула деяким залишитися — Рахілі, Тео, А. Беттікові, Ломо Дондрубу та мені.

— Це знак, на який я чекала, — сказала вона дуже тихо, коли на платформі вже не було нікого, крім нас. — Ми маємо йти звідси. Завтра.

— Йти? — не зрозумів я. — Куди? Чому?

Енея торкнулася мого плеча. Я зрозумів цей жест як слова: «Я поясню пізніше». Я замовк, слухаючи інших.

— Крила готові, Навчителько, — сказав Ломо.

— Я дозволив собі перевірити комбінезони та респіратори в кімнаті пан-Ендіміона, — повідомив А. Беттік. — Вони в робочому стані.

— Завтра ми завершимо роботу і влаштуємо церемонію, — сказала Тео.

— Я теж хотіла би піти з вами, — сказала Рахіль.

— Піти куди?! — не витримав я, попри всі свої намагання стулити пельку й слухати.

— Тебе запрошено, — сказала Енея, усе ще торкаючись мого плеча. Я не міг розцінити це як відповідь на моє питання. — І Ломо, й А. Беттіка... якщо ви, хлопці, ще не передумали.

Ломо Дондруб посміхнувся від вуха до вуха. Андроїд схилив голову на знак згоди. Мені почало здаватися, що я один на увесь Храм не маю зеленого поняття, що тут коїться.

— Усім на добраніч, — сказала Енея. — Ми вирушаємо на світанку. Проводжати нас не варто.

— А це вже дзуськи, — відказала Рахіль. Тео кивнула, погоджуючись. — Ми прийдемо попрощатися, — додала Рахіль.

Енея кивнула й ласкаво обійняла жінок. Вони, Ломо й А. Беттік попрямували до нижніх платформ — хто сходами, а хто спусковим канатом.

Ми з Енеєю залишилися на платформі самі. Після битви небо видавалося ще чорнішим. Я збагнув, що хмари піднялися вище хребта і стерли зірки з небосхилу, наче мокра ганчірка стирає літери з чорної дошки. Енея відсунула двері до своєї спальні, зайшла всередину, запалила ліхтар і знову зупинилася на порозі.

— Зайдеш, Роле?

МИ ПОГОВОРИЛИ. АЛЕ НЕ ВІДРАЗУ.

Коли описуєш любощі, виходить щось безглузде — а тут ще і час, що ми обрали, може здатися геть недоречним: ті розчахнуті небеса, те дійство на кшталт Таємної Вечері — але любощі самі собою не можуть бути безглуздими, якщо ти кохаєшся з людиною, яку насправді кохаєш. А я кохав. Якщо я ще не до кінця розумів це до того вечора, то тепер зрозумів цілковито і беззастережно.

Минуло години дві, й Енея накинула кімоно[144], а я — юкату, відтак ми підвелися з татамі й сіли біля розсунутих ширм сьомзі. Енея скип’ятила чай на невеличкому пальнику, ми взяли чашки і посідали, опираючись спинами на протилежні рами сьодзі. Наші босі підошви стикалися, а мій правий бік та її ліве коліно нависали над багатокілометровою прірвою. Прохолодне повітря пахло дощем, хоча гроза пройшла повз нас, посунувши далі на північ. Маківка гори Хеншань ховалася в хмарах, але нижчі пасма гір раз у раз висвічувалися блискавками.

— Невже Рахіль насправді та сама Рахіль, із «Пісень»? — запитав я. Це було не те, про що я найбільше хотів спитати; хотів, але боявся.

— Так, — відповіла Енея. — Вона дочка Сола Вайнтрауба, та жінка, котра захворіла на Гіперіоні на хворобу Мерліна і прожила життя в зворотньому напрямку, з двадцяти семи років. А вже немовлям Сол узяв її з собою на прощу.

— Її також називали Монетою, — сказав я. — І Мнемозиною.

— Порадницею, — промурмотіла Енея, — а ще Пам’яттю[145]. Доречні імена для тієї ролі, що вона відіграє цього разу.

— Це було двісті вісімдесят років тому! — сказав я. — І за добру сотню світлових років звідси... на Гіперіоні. Як вона могла опинитися тут?

Енея посміхнулася. Над чашкою з чаєм підіймалася пара, торкаючись її сплутаного волосся.

— Я народилася понад двісті вісімдесят років тому, — сказала вона. — І за добру сотню світлових років звідси... на Гіперіоні.

— То вона потрапила сюди так само, як і ти? Крізь Гробниці часу?

— І так, і ні, — відповіла Енея. Вона підняла руку, зупиняючи мій протест. — Я розумію, що ти хочеш почути пряму відповідь, Роле... без притч, вивертів та інакомовлень. Ти маєш рацію. Настав час в усьому розібратися. Але правда полягає в тому, що Сфінкс, одна із Гробниць часу, був тільки частиною шляху, який подолала Рахіль.

Я чекав.

— Ти пам’ятаєш «Пісні»? — почала вона.

— Я пам’ятаю, що чолов’яга на ймення Сол узяв свою доньку... після того, як кібрид Кітса якимось чином урятував її від Ктиря, і після того, як вона почала нормально дорослішати... узяв її до Сфінкса, і вони помандрували у майбутнє... — Я зупинився. — У своє майбутнє, а наше сьогодення?

— Ні, — відказала Енея. — Немовля Рахіль знову виросла в дитину, потім у молоду жінку в іншому майбутньому, не в наші часи. Її батько виховав її ще раз. Їхня історія — вона просто дивовижна, Роле! Буквально сповнена дивних подій.

Я потер лоба. Головний біль минув, але тепер я боявся, що він повернеться.

— А сюди вона потрапила знову крізь Гробниці часу? — запитав я. — Рухаючись разом із ними до минулого?

— Частково і крізь Гробниці часу, — сказала Енея. — Але вона також може рухатися крізь час і самотужки.

Я дивився на неї в усі очі. Це межувало з безумом.

Енея посміхнулася, наче прочитавши мої думки або принаймні зрозумівши їх із мого виразу обличчя.

— Я знаю, що це здається маячнею, Роле. І багато що з того, з чим нам іще доведеться стикнутися, також видаватиметься дуже дивним.

— І це ще нічого не сказати, — хмикнув я. А тоді у мене в голові клацнув ще якийсь тумблер. — Тео Бернард! — вигукнув я.

— Що з ним?

— У «Піснях» був такий собі Тео, хіба ні? — продовжив я. — Чоловік... — Існували різні усні перекази поеми, поема була покладена на музику, і були ще популярні скорочені версії, у яких багато подробиць було викинуто. Моя бабуся змусила мене вивчити напам’ять більшу частину «Пісень» повністю, але нудними місцями я завжди не дуже цікавився.

— Тео Лейн, — сказала Енея. — Свого часу був помічником Консула на Гіперіоні, пізніше став першим Генерал-губернатором нашої планети, призначеним Гегемонією. Я зустрічалася з ним у дитинстві. Дуже гідна людина. Поважна. У нього ще були такі старомодні окуляри...

— Ця Тео... — сказав я, намагаючись звести все докупи, — невже вона змінила стать?

— Іноді сигара — це просто сигара, як сказав би Фройд, — похитала головою Енея.

— А це ще хто?

— Тео Бернард — пра-пра-пра- і так далі, і тому подібне — правнучка Тео Лейна, — пояснила Енея. — Її історія — це теж неабияка пригода. Але вона народилася в цій ері... Вона дійсно втекла з паксівської колонії на Мауї-Заповітній та приєдналася до повстанців... але вчинила вона так через слова, які я сказала її пращуру Тео майже триста років тому. Ці слова передавалися з покоління до покоління. Тео знала, що я буду на Мауї-Заповітній, і тому так вчинила...

— Звідки вона знала? — запитав я.

— З того, що я сказала Тео Лейну, — відповіла кохана. — Я сказала йому, коли треба на мене чекати. І родина зберігала це знання... так само, як проща на Гіперіон збереглася в «Піснях».

— Значить, ти можеш бачити майбутнє, — підсумував я.

— Майбуття, — виправила мене Енея. — Я тобі вже казала, що можу. І сьогодні ввечері ти чув, що я казала людям.

— Ти бачила власну смерть?

— Так.

— Розповіси мені, що ти бачила?

— Не зараз, Роле. Зрозумій мене, будь ласка. Коли буде слушний час.

— Але якщо існує більш ніж одне майбутнє, — не вгавав я, відчуваючи, як перекочується біль у моєму голосі, — чому ти бачиш тільки одну свою смерть? Чому ти не можеш її уникнути?

— Я можу уникнути цієї конкретної смерті, — сказала вона тихо, — але це буде неправильний вибір.

— Як може бути неправильним обрати життя замість смерті? — сказав я. Насправді, я це прокричав, і сам це зрозумів. Я стиснув кулаки.

Вона взяла мої кулаки у свої теплі руки, охопивши їх тендітними пальцями.

— Про це ж і йдеться, — сказала вона так тихо, що мені довелося нахилитися вперед, щоби розчути її слова. Блискавки оповивали рамена Хеншаня. — Неможливо обрати смерть замість життя, Роле, але інколи не залишається іншого виходу.

Я похитав головою, розуміючи, що виглядаю упертюхом. Але мені було начхати.

— Тоді скажи мені, коли я маю померти, — наполегливо промовив я.

Вона відповіла на мій погляд. Її темні очі здавалися бездонними.

— Я не знаю, — відказала вона.

Я кліпнув очима, відчувши щось на кшталт образи. То я для неї не такий важливий, щоб зазирати в моє майбутнє?

— Звісно, це дуже важливо для мене, — промовила вона пошепки. — Я просто намагаюся не дивитися на ці хвилі вірогідності. Бачити власну смерть — це... важко. Побачити твою, було би... — вона видала якийсь незрозумілий звук, і до мене дійшло, що вона плаче. Я присунувся ближче на татамі й обійняв її. Вона припала мені до грудей.

— Вибач, мала, — сказав я, зарившись обличчям в її волосся. Проте я не міг би точно сказати, за що прошу вибачення. Дивно було почуватися водночас таким щасливим і таким нещасним. Варто мені було подумати про можливу втрату, і я ладний був кричати на все горло та трощити скелі навколо. Наче відповідаючи на мої думки, серед північних вершин прогуркотів грім.

Я поцілунками висушував її сльози. Потім ми просто цілувалися, і солоний присмак її сліз мішався з її теплим подихом. А потім ми знову кохалися, цього разу повільно, ніжно і безкінечно, а не пожадливо, як раніше.

Коли ми знову лежали, відчуваючи на собі прохолодний бриз, щока до щоки, її рука в мене на грудях, вона сказала:

— Ти хочеш щось запитати, я це відчуваю. Ну-бо!

У моїй голові промайнули всі питання, що переповняли мене під час її промови сьогодні ввечері. Багато чого з попередніх обговорень, які я пропустив, було мені незрозуміло, і це заважало мені осягти розумом цю церемонію причастя. Отже, я хотів би спитати: В чому насправді полягає фокус із тією хрестоформою? Що коїть Пакс на планетах, де зникло населення? Який інтерес Корду в цій історії? Хто такий, чорт забирай, Ктир — монстр чи охоронець? Звідки він узявся? Що з нами буде? Що вона бачить у майбутньому такого, що я маю знати, щоби допомогти нам вижити... щоби врятувати її від тієї долі, про яку вона знає, відколи народилася? Яка така величезна таємниця стоїть за Поєднувальною Безоднею, і чому так важливо сконтактувати з нею? Як ми збираємося вибиратися з цієї планети, якщо Пакс дійсно поховав єдиний портал під розплавленими скелями, а між кораблем Консула та нами курсують паксівські бойові кораблі?Хто ці «спостерігачі», про яких вона згадувала, які шпигують за людством уже багато віків? Що це за маячня про вивчення мови мертвих і таке інше? Чому ця хреновина Немез та її клони нас досі не вбили? Я запитав:

— Ти була з кимось іншим? Кохалася з кимось до мене?

Ідіотство таке питати. Це мене не обходить. Їй майже двадцять два роки, стандартні.

Я спав з жінками раніше. Я не пам’ятав їхніх прізвищ, звісно, але в місцевій гвардії чи коли працював у казино на Дев’ятихвістці... чого б я мав не... що кому до того, чи я... Але я мав знати.

Вона вагалася тільки одну секунду.

— Коли ми вперше були разом, для мене це було не вперше, — сказала вона.

Я кивнув, почуваючись водночас тварюкою та збоченцем через свої дурні питання. В грудях мені щось страшенно пекло, мабуть, отак буває, коли в тебе грудна жаба... судячи з розповідей. Зупинитися я не міг.

— Ти кохала... його? — Звідки мені знати, що це був він? Тео... Рахіль... Вона збирає навколо себе жінок. Мене нудило від власних схиблених думок.

— Я кохаю тебе, Роле, — прошепотіла вона.

Це лише вдруге вона вимовила ці слова. Вперше вона це казала понад п’ять з половиною років тому, коли ми прощалися на Старій Землі. Серце моє мало би птахом злетіти в небо від цих слів, але воно надто боліло. Я не розумів чогось дуже важливого.

— Але був якийсь чоловік... — сказав я, і слова застукали мені в роті, наче каміння. — Ти його кохала... — Один чоловік? Чи їх було багато? Мені хотілося гримнути на свої думки, щоби змусити їх замовкнути.

Енея поклала палець мені на губи.

— Я кохаю тебе, Роле, пам’ятай це, коли чуєш мої слова зараз. Все... заплутано. Через те, хто я така. Через те, що я маю зробити. Але я тебе кохаю... Я кохаю тебе з тієї миті, коли вперше побачила у своїх снах про майбутнє. Я кохала тебе, коли ми вперше зустрілися на Гіперіоні, серед колотнечі, стрілянини... і десь поруч лютував Ктир, а у тебе був килим-літун. Ти пам’ятаєш, як я притислася до тебе, коли ми втікали на цьому килимі? Я тоді кохала тебе...

Я мовчки чекав. Енея провела пальцем від моїх губ до щоки. Вона зітхнула, наче беручи на плечі тягар своїх слів.

— Гаразд, — сказала вона стиха. — Був чоловік. Я кохалася раніше. Ми...

— Це було серйозно? — сказав я.

Мій голос здався мені дивним, він нагадував синтетичні модуляції корабля.

— Ми були одружені, — сказала Енея.

Одного разу на ріці Кане на Гіперіоні я затіяв бійку навкулачки зі шкіпером баржі. Він був старший за мене, на голову вищий на зріст і в рази досвідченіший. Без жодного попередження він зацідив мені під щелепу. Від цього єдиного удару у мене почорніло в очах, коліна підігнулися, я заточився і, перемахнувши через борт, шубовснув у воду. Шкіпер був людиною незлобивою й пірнув за мною вслід, щоби мене витягти. За хвилину чи дві я прийшов до тями, але позбутися дзвону у вухах та сфокусувати погляд зміг лише за кілька годин.

Але проти того, що я відчув зараз, це було ніщо. Я міг тільки лежати й дивитися на неї, на мою кохану Енею, і її пальці на моїй щоці були незнайомими та холодними, наче пальці чужої жінки. Вона прибрала руку.

Гірше чекало на мене попереду.

— Це ті двадцять три місяці, один тиждень і шість годин, яких бракувало, — сказала вона.

— З ним?

Я не пам’ятав, як це питання склалося у мене в голові, але почув його вимовленим моїм голосом.

— Так...

— Одружені... — сказав я й замовк, не в змозі продовжувати.

Енея посміхнулася, і це була найсумніша посмішка, яку я бачив за своє життя.

— Нас повінчав священик, — сказала вона. — Цей шлюб буде законним перед Паксом і Церквою.

— Буде?

— Є.

— Ти й зараз одружена? — Мені слід було підвестися й дібратися до краю платформи, щоби виблювати, але я не міг поворухнутися.

Якусь мить Енея здавалася збентеженою, наче не знала, що відповісти.

— Так, — сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. — Тобто ні... Наразі я не заміжня... ти... якби я тільки могла...

— Але цей чоловік досі живий? — перервав я її тоном, позбавленим емоцій, спокійним, наче голос інквізитора Священної Канцелярії.

— Так.

Вона взялася за щоку. Пальці її тремтіли.

— Ти любиш його, мала?

— Я люблю тебе, Роле.

Я легенько відсунувся, несвідомо, ненавмисне, але я не міг залишатися з нею у фізичному контакті під час цієї розмови.

— Є ще дещо, — вимовила вона. Я чекав. — У нас... У мене буде... У мене була дитина.

Вона подивилася на мене, наче намагаючись змусити мене зрозуміти все це одним поглядом. Це не спрацювало.

— Дитина, — тупо повторив я. Моя подружка... моє дівча перетворилося на жінку, на кохану... у моєї коханої була дитина.

— Скільки дитині років? — запитав я, відчуваючи банальність цього запитання так ясно, як я чув грім, що рокотав неподалік.

І знову вона здалася збентеженою і наче невпевненою щодо фактів. Нарешті Енея сказала:

— Дитина... її немає... тут, зараз.

— Ох, мала, — видихнув я, забувши про все, крім її болю. Я пригорнув її до себе. І її сльози скрапували мені на груди. — Мені так шкода, мала. Так шкода... — сказав я, погладжуючи її по голові.

Вона відкинулася назад і витерла сльози.

— Ні, Роле, ти не розумієш. З дитиною все добре... вона не... тут усе гаразд.

Відсторонившись, я витріщився на неї. Вона була знічена і схлипувала.

— Я розумію, — збрехав я.

— Роле, — вона хотіла взяти мене за руку. Я поплескав її по руці, але підвівся, одягнувся та взяв своє альпіністське знаряддя, що лежало біля дверей. — Роле...

— Я повернуся до світанку, — сказав я, обернувшись у її бік, але не дивлячись на неї. — Хочу прогулятися.

— Я піду з тобою, — сказала вона й підвелася, загорнувшись у простирадло. Позаду неї небо протяла блискавка. Наближалася ще одна гроза.

— Я повернуся до світанку, — повторив я і пішов геть, не даючи їй часу вдягтися та приєднатися до мене.

Йшов дощ — холодний, сльотавий. Платформи бралися памороззю та ставали слизькими. Я скочувався драбинами, мчав деренчливими сходами, а блискавки час від часу освітлювали мені шлях. Я уповільнив кроки тільки тоді, коли спустився на кількасот метрів нижче східного уступу, що вів до тієї ущелини, де я вперше посадив корабель. Туди я йти не хотів.

На відстані півкілометра від Храму вздовж скель висіли канати, якими можна було піднятися на перевал. Об скельну стіну наразі барабанив дощ зі снігом, і червоні та чорні мотузки вкрилися крижаною кіркою. Я замкнув карабіни на мотузці та своїй обв’язці, витяг із заплічника силові затискачі й закріпив їх на мотузці, не перевіряючи надійність страховки. Я розпочав підйом заледенілою мотузкою за допомогою жумара.

Здійнявся вітер, він шарпав мою куртку, намагаючись відірвати мене від скельної стіни. Крижана крупа шмагала обличчя та руки. Не звертаючи на неї уваги, я продовжував підйом, раз у раз зісковзуючи на три, а то й чотири метри, коли жумари не спрацьовували на слизькій мотузці, віддихуючись і знову просуваючись угору. До краю хребта, гострого, наче лезо, залишалося ще метрів десять, коли я виринув із хмар, наче плавець із хвиль. Тут сяяли холодні зірки, а хмаровиння хвилями розбивалося об північний схил, накочуючись на мене, наче білопінний прибій.

Я переклацував затискачі вище й вище, доки не дістався відносно рівного майданчика, де й закінчувався підйом зафіксованими мотузками. Тільки тоді я помітив, що не пристебнув страховку.

— Ну і дідько з ним, — буркнув я й попрямував на північний схід через перевал стежкою, яка інколи звужувалася до п’ятнадцяти сантиметрів. На північ від мене розходилася гроза. На південь перевал уривався кілометрами порожньої чорноти. На перевалі латками лежала крига. Починало сніжити.

Я перейшов на алюр, прямуючи на схід, перестрибуючи крижані плями та розколини, забивши на все у світі.

САМЕ ТОДІ, КОЛИ Я НОСИВСЯ ІЗ ВЛАСНИМИ СГРАЖДАННЯМИ, у людському всесвіті відбувалися й інші події.

На Гіперіоні, коли я був хлоп’ям, новини діставалися наших номандних караванів, що мандрували безкраїми болотами, з великим запізненням. Міжзоряні паксівські кораблі приносили звістку про події на Пацемі чи Ренесанс-Векторі, і вона вже була застарілою на багато тижнів чи місяців через час-у-борг — невід’ємний атрибут рушія Гокінґа; тоді йшли ще тижні на те, щоби вона докотилася з Порт-Романса чи іншого великого міста до нашої глухомані. Звісно, запізнювання дещо скоротилося, коли я супроводжував чужопланетних мисливців, але всі новини хоч як, а були з бородою, і мало мене обходили. Пакс ніколи мене не приваблював, хоча міжпланетні мандрівки й спокушали. Потім була прогалина тривалістю у десять років під час нашого перебування на Старій Землі, до якого додалися ще й п’ять років мого власного часу-в-борг. Я не звик цікавитися подіями в інших місцях, якщо вони мене не зачіпали, як, наприклад, нав’язливе бажання Пакса нас відшукати.

Але це ось-ось мало змінитися.

Тієї ночі, коли на Тянь-Шані — Небесних Горах я бездумно носився вузенькими стежинками над проваллям, серед крижаної сльоти та туманів, в інших світах відбувалося ось що: на прекрасній планеті Мауї-Заповітна, де чотириста років тому кохання Сірі та Меріна поклало початок ланцюгу подій, які й привели нас з Енеєю сюди, де ми були зараз, вирувало повстання. Повстанці на плавучих островах давно вже стали послідовниками вчення Енеї, причастилися її вина, назавжди відцуралися від Пакса та хрестоформи і вели війну проти військ Пакса, що окупували планету, втім, більше вдаючись до саботажу і спротиву й намагаючись не вбивати жодної людини. Для Пакса Мауї-Заповітна становила особливу проблему, бо це був курортний світ — сотні тисяч заможних новонароджених християн щороку прилітали туди на кораблях з рушієм Гокінґа, щоби насолодитися теплими морями, розкішними пляжами на островах Екваторіального архіпелагу та міграцією островів, що пливли разом із дельфінами. Прибуток Паксу приносили також і сотні нафтодобувних платформ. Розкидані в інших частинах тутешнього океану, подалі від очей туристів, вони були зручною мішенню для атак із плавучих островів чи батискафів повстанців. А тепер паксівські туристи почасти самі відмовлялися від хрестоформи — незбагненно, але факт! — і ставали прибічниками вчення Енеї. Відмовлялися від безсмертя. Губернатор планети, архієпископ та офіційні особи з Ватикану, яких викликали на планету через цю кризу, не могли второпати, як таке може бути.

На холодній планеті Сьома Дракона, де майже вся атмосфера перетворилася на один величезний глетчер, туристів не було, але всі спроби Пакса останніх років колонізувати планету обернулися нічним кошмаром.

Незлостиві ватаги чітчатуків, з якими ми з Енеєю й А. Беттіком потоваришували дев’ять з половиною років тому, перетворилися на непримиренних ворогів Пакса. Вмерзлий у глетчер хмарочос, де отець Главк надавав притулок усім мандрівникам, усе ще горів вогнями, незважаючи на те, що його там уже не було — добрий старий загинув від руки Радамант Немез. Якимось чином чітчатуки довідалися, хто вбив безвинного сліпого старого, а також плем’я Кучіата — самого Кучіата, Чіаку, Аічакута, Кучту, Чічтіку, Чатчіа — усіх тих, хто стали нам із Енеєю та А. Беттіком справжніми друзями. Решта чітчатуків звинувачувала в цьому Пакс, який намагався колонізувати помірний пояс уздовж екватора, де повітря залишалося в газоподібному стані, а великий глетчер розтавав до вічної мерзлоти.

Але чітчатуки, які не чули про причастя, що його пропонувала Енея, несхильні співпереживати своїм ворогам, накинулися на Пакс, наче біблійна чума. Полюючи вже тисячу років на сніжних примар, які водночас полювали на самих мисливців, чітчатуки взялися зганяти білих монстрів, що мешкали в крижаних тунелях, на південь, до екваторіальних районів, нацьковуючи їх на паксівських колоністів та місіонерів. Ті несли жахливі втрати. Військові частини Пакса, які прийшли зачистити планету від примітивних дикунів, висилали на глетчер патруль за патрулем. Жодний патрульний загін не повернувся.

На планеті-агломерації Ренесанс-Вектор слово Енеї про Поєднувальну Безодню розійшлося між мільйонами послідовників. Тисячі людей, котрі раніше були вірними Паксу, приймали причастя, яке їм надавали ті, хто навернувся раніше. Хрестоформи відмирали та відпадали впродовж доби, а люди, які носили їх раніше, відмовлялися від безсмертя заради... чого? Пакс і Ватикан цього не розуміли. На той час нічого не розумів і я.

Але Пакс знав, що він мусить придушити епідемію. Солдати висаджували двері, вламувалися в будинки через вікна, вдень і вночі, здебільшого в бідніших, старих промислових районах міста, що розрослося на всю планету. Ті люди, котрі зреклися хрестоформи, не чинили справжнього опору: вони боролися відчайдушно, але намагалися не вбивати ворогів. А паксівські вояки, виконуючи накази, перед убивством не зупинялися. Тисячі тих, хто пішов за Енеєю, померли істинною смертю — вони вже не були безсмертними й не могли розраховувати на воскресіння; десятки тисяч кинули до в’язниць, де їх помістили в кріогенну фугу, щоби їхня кров та їхні погляди не могли заражати інших. Але на місце одного вбитого чи ув’язненого адепта Енеї з’являлися десятки, сотні інших. Вони переховувалися, розповсюджували вчення Енеї, пропонували причастя з власної переосутненої крові та повсюдно чинили ненасильницький опір, що ширився і ширився. Гігантська індустріальна машина Ренесанс-Вектора ще не зламалася, але почала хитатися, пробуксовувати й скреготати вперше за всі віки відтоді, як Гегемонія створила на цій планеті індустріальний ланцюг.

Ватикан посилив військову присутність на планеті й обговорював план дій.

На Центрі Тау Кита — планеті, що колись була політичним осереддям Усемережжя, а тепер становила собою просто густозаселену планету, що славилася своїми садами, бунт відбувався в іншій формі. Гості з інших світів занесли й сюди антихрестоформну заразу, що йшла від Енеї, та, втім, найбільше сала за шкуру Паксові заливала тут архієпископ Ахілла Сілвацкі, ще та інтриганка, яка вже два століття як перебрала на себе функції губернатора планети та само-державно керувала ТК². Саме архієпископ Сілвацкі зробила спробу провалити переобрання теперішнього Папи, підмовивши інших кардиналів, а коли ця спроба закінчилася поразкою, вона просто розіграла на своїй планеті версію Реформації з епохи до Гіджри, оголосивши, що відтепер католицька церква на Центрі Тау Кита визнає її понтифіком і відокремлюється від «корумпованої» міжзоряної Церкви Пакса. Розумна Сілвацкі заздалегідь уклала союз із місцевими єпископами, відповідальними за процедуру воскресіння та відповідну машинерію, і тепер Таїнство воскресіння на планеті було у неї в руках. До того ж архієпископ підкупила місцеву військову верхівку Пакса, нагородивши їх землею, грошима, впливом, і, як наслідок, відбулася безпрецедентна подія — заколот у Військовому Флоті Пакса. На місце нелояльних архієпископу старших офіцерів були призначені прибічники Нової Церкви. Кораблів-Архангелів захопити при цьому не вдалося. Але вісімнадцять бойових кораблів та сорок один факельник присягнули захищати Нову Церкву на ТК² та її нового понтифіка.

Десятки тисяч вірян Церкви виступили з протестом. Їх заарештували, пригрозили відлученням, тобто негайним позбавленням хрестоформ, і відпустили з випробувальним терміном під пильний нагляд СБ Нової Церкви, очолюваної архієпископом, а тепер уже новим Папою. Деякі ордени, а особливо Орден Єзуїтів на Центрі Тау Кита, відмовилися переходити на бік реформаторів. Більшу частину незгодних нишком арештували, відлучили від церкви і стратили. Кільком сотням проте вдалося врятуватися, і вони задіяли мережу Ордену, щоб організувати опір новому ладу, спочатку ненасильницький, але який швидко перейшов у запеклі сутички. Чимало єзуїтів, перш ніж перейти до цивільного клерикального служіння, служили у війську священиками-офіцерами; вони використали свої військові навички, щоби створювати безлад на планеті й навколо неї.

Папа Урбан XVI обміркував зі своїми військовими радниками можливі варіанти. Нищівний удар по Вигнанцях у ході Великого Хрестового походу хоч як затримався через безперервні виснажливі атаки де Сойї, через необхідність виряджати ескадри військових кораблів на десятки планет для придушення бунтівників, що заразилися від Енеї, через організацію засідки в системі Тянь-Шаню. А тут ще й цей та інші заколоти, геть з іншої опери. Попри те, що адмірал Maрусин радив не звертати уваги на єресь архиєпископки, доки не будуть вирішені інші політичні та військові завдання, Папа Урбан XVI та його Державний Секретар кардинал Лурдусамі вирішили направити двадцять Архангелів, тридцять два бойових кораблі старої моделі, вісім транспортних кораблів і сотню факельників до системи Тау Кита, хоча мало минути багато тижнів, перш ніж старі кораблі з руїні-ями Гокінґа зможуть туди дістатися. Прибувши до системи, ескадра спеціального призначення повинна була негайно притлумити будь-який опір бунтівних кораблів, зайняти орбіту навколо ТК², запропонувати Архієпископу негайно здатися разом із усіма своїми поплічниками, а в разі невиконання цього наказу знищити на планеті все, що пов’язане із інфраструктурою так званої Нової Церкви. Після цього на планету має висадитися десант із десятків тисяч морських піхотинців, яким належить зайняти вцілілі міські райони та відновити владу Пакса та Святої Матері Церкви.

На Марсі, у системі Старої Землі, повстання розрослося, попри те, що Пакс роками бомбардував цю планету з космосу й постійно висаджував на неї військові контингенти з орбіти. Два стандартні місяці тому губернатор Клер Пало й архієпископ Робесон обоє загинули справжньою смертю під час ядерної атаки терориста-смертника на їхній палац в екзилі на Фобосі. Відповідь Пакса була жахливою й застрашливою: астероїди з ближнього поясу відхилили з курсу та скинули на Марс, застосували килимове плазмове бомбування, ніч у ніч шмагали планету ланцетними променями, і ті розрізали пилову бурю, спричинену падінням астероїдів, наче смертоносні прожектори, що перехрещуються над замерзлою пустелею. Смерте промені були би ще ефективнішими, але стратеги Флоту хотіли, щоби доля Марса стала уроком для інших, і то уроком наочним.

Утім, наслідки відрізнялися від тих, на які сподівався Пакс. Тераформоване марсіанське середовище, яке після довгих років занедбання перебувало в плачевному стані, остаточно вийшло з ладу. Придатна для дихання атмосфера з’їжилася і трималася тільки в западині Еллада та ще у кількох низинах. Океани висохли — чи то випарувалися через падіння тиску, чи то знову перетворилися на кригу та вічну мерзлоту в полярних шапках. Вимерли ті дерева та кущі, що ще лишалися на планеті, і тільки місцеві п’яні кактуси та деревця бредберії ще чіплялися за життя в практично цілковитому вакуумі. Здійнялися пилові бурі, щоби не вщухати роками, перетворюючи патрулювання Червоної Планети морськими піхотинцями на практично нездійсненне завдання.

Але марсіани, а надто войовничі палестинські марсіани, адаптувалися до такого життя й були готові до катаклізмів. Вони зачаїлися, вони вбивали паксівських вояків, щойно ті приземлялися, і знову чекали. Серед марсіанських колоній була колонія тамплієрів. Вони настійливо пропонували іншим удатися до нанотехнологій й адаптуватися до довкілля. Тисячі марсіан ризикнули й дозволили молекулярним машинам змінити їхні тіла та ДНК, пристосувавши їх до умов на планеті.

Ще більше допікали Ватикан ті космічні битви, що відбувалися між кораблями, які колись належали начебто вже неіснуючій Марсіанській військовій машині, а тепер вигулькували зі своїх схронів у віддаленому Поясі Койпера й раз у раз наскакували на конвої паксівського Флоту, що прямували до системи Старої Землі. Рівень утрат під час цих атак був п’ять до одного на користь Пакса, але такі утрати були неприпустимими, а витрати на операцію на Марсі просто жахали.

Адмірал Марусин та Об’єднаний комітет очільників штабів радили Його Святості зменшити втрати і дати системі Старої Землі спокій, доки гнійник не прорветься сам собою. Адмірал запевняв Папу, що із Системи й миша не проскочить. Він вказував на те, що в системі Старої Землі не лишилося нічого насправді цінного, особливо тепер, коли Марс став непридатним для життя. Папа слухав, але відмовлявся надати дозвіл на виведення військ. На кожній нараді кардинал Лурдусамі підкреслював символічне значення збереження Паксом влади над системою Старої Землі. Його Святість вичікував і не ухвалював нічого певного. Кораблі, людська сила, гроші та матеріальні цінності продовжували витікати, наче кров із рани.

На Морі Безкрайому повстанці орудували завжди: контрабандисти на підводних човнах, браконьєри й сотні чи тисячі місцевих упертюхів, які ніколи не погоджувалися прийняти хрест. Але коли на планету потрапив вірус, запущений Енеєю, бунт отримав новий поштовх. Риболовецькі судна Пакса не наважувалися без військового супроводу висуватися до зон вилову риби. Повстанці атакували і топили риболовецькі суди а-автомати й ізольовані плавучі платформи. Гігантські левіафани з вогняною пащею все частіше тероризували населене людьми мілководдя, й архієпископ Джейн Келлі розлючено вимагала від Пакса втрутитися й вирішити проблеми. Коли єпископ Меландріано порадив їй бути стриманішою, вона оголосила про його відлучення. У відповідь Меландріано проголосив, що Південні Моря відокремлюються від Пакса і виходять з-під влади Церкви. Тисячі вірян пішли за своїм харизматичним лідером. Ватикан надіслав додаткові бойові кораблі, але вони не могли навести лад на планеті, де на воді і під водою точилися сутички між чотирма ворогуючими силами: повстанцями, військами архієпископа, військами єпископа Меландріано та левіафанами з вогняною пащею.

І серед цієї коловерті та кривавої бійні вість від Енеї поширювалася з уст в уста, а з нею поширювалося й причастя.

Бунти — і криваві, і духовні — спалахували скрізь: у світах, де побувала Енея, — на Іксіоні, Патофі, Ґрумбрідж Дайсоні-Д; на Панні Ціндао-Сішуан, де звістки про облави на нехристиян спершу спричинили паніку, а потім нещадний опір усьому, пов’язаному з Паксом; на Денеб-Драй, де Республіка Джамну проголосила, що всі, хто не відмовляться від хрестоформи, будуть обезголовлені; на Фуджі, куди послання Енеї принесли перебіжчики з Торговельної Гільдії й воно поширилося усією планетою зі швидкістю лісової пожежі; на пустельній планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б, куди вчення Енеї прийшло разом із біженцями з Гіркоти Сібатуту. Тут розуміли те, що Пакс, насаджуючи свій спосіб життя, знищить їхню культуру, відтак народ Спектральної Спіралі Амоа очолив боротьбу. Місто Кероа Тамбат звільнили в перші місяці повстання, а база Пакса в Бомбасіно незабаром перетворилася на фортецю в облозі. Комендант бази Солжников волав про допомогу, але Ватикан та командування Флоту, обтяжені з усіх боків серйознішими проблемами, наказували йому зберігати спокій та погрожували відлученням, якщо Солжников сам не покладе край заворушенням.

Солжников так і зробив, лише не у той спосіб, на який розраховували Флот Пакса або Його Святість: він домовився з армією Спектральної Спіралі Амоа про мирний договір, згідно з яким підпорядковані йому військові могли виходити з бази тільки з дозволу тубільців. Зі свого боку, народ Спектральної Спіралі Амоа дозволяв Базі в Бомбасіно перебувати на планеті й надалі.

Солжников, полковник Вінара та інші лояльні християни продовжували чекати на те, що Ватикан і Флот Пакса визволять їх і покарають бунтівників, але ринок у Бомбасіно відвідувало багато місцевих, а серед них і ті, котрі прийняли причастя Енеї. Вони зустрічалися із солдатами, пили з ними вино, вони спілкувалися із дезорієнтованими чоловіками й жінками, громадянами Пакса, розповідали їм свою історію та пропонували поділитися причастям. І багато хто причастя приймав.

ЗВІСНО, ЦЕ ЛИШЕ НЕВЕЛИЧКИЙ ЗРІЗ ПОДІЙ, що відбувалися на сотнях паксівських планет тієї останньої ночі на Тянь-Шані. Сумна це була ніч. Але тоді я й гадки не мав про всі ці події, та якби про них і знав, якби вже оволодів умінням та самоконтролем, потрібними, аби з допомогою Поєднувальної Безодні дізнатися, що відбувається, мені було би до них байдуже.

У Енеї було кохання з іншим. Вони були одружені. Вона, мабуть, і тепер одружена... адже вона не згадувала про розлучення чи смерть. У неї була дитина.

Не знаю, яким дивом я не звалився у провалля в ту шалену ніч, безцільно вештаючись обледенілими карнизами на схід від Йо-Кунґу та Сюанькун-Си, але я не звалився. Поступово я отямився і вирушив назад — карнизом, мотузками, поспішаючи повернутися до Енеї ще до світанку. Я кохав її. Вона була моїм другом. Я віддав би життя, щоб її захистити.

Події, що почали розгортатися наступного дня, незабаром після мого повернення до Завислого У Повітрі Храму і нашого походу на схід, надали мені всі можливості це довести.

ЩЕ НЕ ДО КІНЦЯ РОЗВИДНИЛОСЯ, КОЛИ В СТАРІЙ ҐОМПІ біля підніжжя Фалоса Шиви, перетвореної на християнський анклав, на раду зійшлися Джон Доменіко кардинал Мустафа, адмірал Марґет By, отець Фарелл, архієпископ Брик, отець Леблан, Радамант Немез і два її клони. Правду кажучи, на раду зібралися люди, а Немез зі своїми близнюками — сестрою та братом мовчки сиділи біля вікна, дивлячись крізь вікно кудись поверх хмар, що клубочились навколо Видрового Озера нижче піка Шивлінг.

— Тобто ви впевнені, що із цим клятим кораблем «Рафаїл» покінчено? — запитував Великий Інквізитор.

— Абсолютно, — відказала адмірал By. — Хоча він підбив сім наших Архангелів, перш ніж ми його спалили. — Вона похитала головою. — Де Сойя був неперевершеним тактиком. Диявол багато виграв, коли де Сойя переметнувся на його бік.

Отець Фарелл нахилився над полірованим столом із бонсай-бамбука.

— А чи є хоч якась вірогідність, що де Сойї чи комусь із його людей удалося врятуватися?

Адмірал By стенула плечима.

— Бій йшов на низькій орбіті, — сказала вона. — Ми дозволили «Рафаїлу» проминути супутники, і лише тоді вийшли із засідки. До космосу потрапили тисячі уламків, здебільшого наших кораблів, яким не поталанило. З наших людей, схоже, ніхто не врятувався; принаймні жодних сигналів маячків не зафіксовано. Якщо хтось із «Рафаїла» не загинув відразу, їхні капсули мали впасти в отруйний океан.

— А проте... — розпочав було архієпископ Брик, тихий, педантичний інтелектуал.

By виглядала втомленою та знервованою.

— Ваша Еміненціє, — вимовила вона сухо, звертаючись до Брика, але дивлячись на Мустафу, — ми зможемо поставити крапку в цьому питанні, якщо ви дозволите нам послати наші спускові катери, екранольоти й ЕМ-апарати до атмосфери.

Брик закліпав. Кардинал Мустафа похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Нам наказано не виявляти військову присутність, доки Ватикан не оголосить про останній етап операції із захоплення дівчинки.

By посміхнулася, не приховуючи гіркоти.

— Після битви, що велася цієї ночі просто над атмосферою планети, цей наказ дещо застарів, — неголосно сказала вона. — Наша військова присутність, мабуть, була просто вражаючою.

— Це так, — сказав отець Лебланк. — Я в житті не бачив нічого подібного.

Адмірал By звернулася до Мустафи:

— Ваша Превелебносте, населення цієї планети не має лазерної зброї, детекторів рушіїв Гокінґа, ліній орбітальної оборони, гравітаційних детекторів... чорт забирай, у них навіть радарів і систем зв’язку немає, наскільки нам відомо. Ми можемо послати спускові апарати або військові літаки до їхньої атмосфери, щоби пересвідчитися, що ніхто з «Рафаїла» не врятувався, а вони цього навіть не знатимуть. Це вторгнення буде значно менш помітним, ніж учорашній бій, і...

— Ні, — відрізав кардинал Мустафа, не залишивши жодних сумнівів, що це його остаточне рішення. Великий Інквізитор відгорнув мантію й подивився на хронометр. — Ось-ось має прибути дрон із Ватикану з остаточними розпорядженнями стосовно арешту переносника інфекції на ім’я Енея. Ніщо не повинно перешкоджати нашій головній меті.

Отець Фарелл потер запалу щоку:

— Нещодавно регент Токра розмовляв зі мною тим каналом зв’язку, що ми йому залишили. Схоже, що їхній дорогоцінний вундеркінд Далай-лама кудись зник...

Брик і Лабланк подивилися на нього здивовано.

— Це не має значення, — відказав кардинал Мустафа, для якого це, очевидно, не стало новиною. — Наразі нічого не має значення, окрім підтвердження й виконання нашої головної місії — заарештувати Енею. — Він кинув погляд на адмірала By. — А ви маєте попередити своїх швейцарських гвардійців і морських піхотинців, що дівчинку треба взяти неушкодженою.

By втомлено кивнула. Їй торочили про це місяцями.

— Коли, на вашу думку, ми отримаємо наказ? — запитала вона кардинала.

Радамант Немез та два її двійники підвелися й попрямували до дверей.

— Час чекати минув, — проронила Немез, ледь посміхаючись губами-ниточками. — Ми принесемо вам голову Енеї.

Кардинал Мустафа й усі інші миттєво схопилися на ноги.

— На місце! — заревів Великий Інквізитор. — Хто вам дозволив рухатися?!

Немез посміхнулася й повернулася йти.

Усі священики в кімнаті репетували на весь голос. Архієпископ Жан Даніель Брик перехрестився. Адмірал By полізла в кобуру по флешетний пістолет.

Далі все відбувалося надто миттєво для людського ока. Повітря, здавалося, взялося серпанком. Немез, Сцилла та Бріарей були біля дверей, за вісім метрів, а наступної миті вони зникли, а між людьми в червоному та чорному, котрі сиділи біля столу, з’явилися три мерехтливі сріблясті абриси.

Сцилла перехопила руку адмірала Марґет By, перш ніж та встигла підняти пістолет. Рух змазаної руки — і голова адмірала покотилася блискучою стільницею. Обезголовлене тіло ще трималося кілька секунд на ногах, якийсь випадковий імпульс добіг до пальців правиці, стиснув їх, і пістолет вистрелив, рознісши на дрізки масивні ніжки стола і вкривши тисячами віспин кам’яну підлогу.

Отець Лебланк кинувся між Бріареєм та архієпископом Бриком. Нечітка срібна примара одним рухом розітнула йому черево. Брик впустив окуляри й кинувся навтьоки до сусідньої кімнати. Раптом Бріарей зник, і лише повітря заколивалося, заповнюючи порожнину, що він залишив по собі. З сусідньої кімнати пролунав крик, але перервався чи не раніше, ніж розпочався.

Кардинал Мустафа позадкував від Радамант Немез. Вона йшла за ним, крок у крок. Мерехтливе поле навкруги неї зникло, та це не зробило її більш схожою на людину чи менш жаскою.

— Будь ти тричі прокляте, мерзенне створіння, — неголосно сказав кардинал. — Давай, я не боюся смерті!

Немез іронічно вигнула брову:

— Звісно, не боїтесь, Ваша Превелебносте. Але, можливо, ви передумаєте, якщо я скажу вам, що ми кинемо ці тіла... і цю голову... — вона показала на голову Марґет By, яка дивилася осклілими очима, щойно припинивши кліпати, — до кислотного океану, так що жодне воскресіння буде неможливим?

Кардинал Мустафа вперся спиною у стіну. Далі відступати не було куди. Немез стояла за два кроки від нього.

— Навіщо ти це робиш? — запитав він твердим голосом.

Немез стенула плечима.

— Наші пріоритети розійшлися, — сказала вона. — Ви готові, Великий Інквізиторе?

Кардинал Мустафа перехрестився й швидко проказав покаянну молитву.

Немез посміхнулася знову, і її права рука та права нога вкотре перетворилися на розмиті сріблясті контури. Вона ступила крок уперед.

Мустафа здивовано спостерігав за нею. Вона не вбила його. Рухами надто швидкими, щоби їх можна було помітити, вона зламала йому ліву руку, роздробила праву, розтрощила йому обидві ноги й осліпила його, зупинивши рух пальців за мікрон до проникнення в мозок.

Від болю Великий Інквізитор закричав так, як не кричав ще ніколи в житті. Крізь власний лемент він розчув її голос — спокійний, механічний:

— Я знаю, що автохірург на катері чи на «Джибрілі» зможе з цим упоратися. Ми їх уже викликали, вони будуть тут за кілька хвилин. Коли ви побачите Папу та його дармоїдів, скажіть йому, що тим, перед ким я звітую, дівчинка не потрібна живою. Вибачте, але її смерть необхідна. І скажіть їм на майбутнє: хай остерігаються діяти, не отримавши згоди всіх елементів Корду. До побачення, Ваша Превелебносте. Сподіваюся, хірург на «Джибрілі» зможе виростити вам нові очі. Бо те, що ми збираємося зробити, варте того, щоби його побачити.

Мустафа почув даленіючі кроки, за мить двері, зачиняючись, ковзнули на місце, а далі він не чув нічого, крім тиші, яку протинав лише чийсь вереск від нестерпного болю. Тільки за кілька хвилин він збагнув, що це верещить він сам.

КОЛИ Я ПОВЕРНУВСЯ ДО ЗАВИСЛОГО У ПОВІТРІ ХРАМУ, перше світло вже починало цідитися крізь густий туман, проте ранок залишався похмурим, мрячним і холодним. Я нарешті отямився достатньо, щоби приділяти більше уваги тому, що роблю, і саме вчасно, бо коли я спускався обледенілими канатами, затискачі кілька разів проковзували, і якби я знову забув про страховку, я би розбився на смерть.

Енея не спала й була готова вирушити в дорогу — у термоанароку, обв’язці й альпіністських черевиках. А. Беттік і Ломо Дондруб мали на собі такий само одяг, а ще у кожного з чоловіків за плечима були припасовані довгасті, важкі на вигляд пакунки, загорнуті в нейлонову тканину. Вони вирушали з нами разом. Тео, Рахіль, Дорджі Памо, Далай-лама, Джорджі Тцаронґ, Джіґме Норбу прийшли попрощатися... Вони дивилися сумно й стривожено. Енея виглядала втомленою; я не сумнівався, що вона теж не спала. Як на парочку, що вирушає назустріч пригодам, ми мали не надто бадьорий вигляд. Ломо підійшов до мене й навантажив і мене довгастим пакунком. Поклажа була важезна, але я взяв її на плечі, нічого не питаючи й не нарікаючи. Я підхопив заплічник із власними речами, відповів на запитання Ломо щодо стану мотузок на перевалі — очевидно, всі вважали, що я самовіддано робив рекогносцировку нашого маршруту — та відступив на крок, щоби подивитися на мою кохану. Коли я побачив, що вона дивиться на мене з німим питанням, я відповів їй кивком. Усе в порядку. Я в порядку. Я готовий вирушати. Поговоримо про це пізніше.

Тео плакала. Я усвідомлював, що це не звичайне прощання... що ми можемо більше не побачитися ніколи, попри те, що Енея запевняла жінок, що ми всі зустрінемося ще до вечора. Але я був у такому емоційному ступорі, що не міг реагувати на це належним чином. Я відійшов трохи вбік і кілька разів глибоко втягнув повітря, щоби сфокусувати увагу. Мені спало на думку, що проблема з шаленим коханням полягає в тому, що ти втрачаєш здатність нормально виспатися...

Ми спустилися зі східної платформи і швидким кроком попрямували крижаним карнизом, проминули мотузки, якими я щойно спускався, і без пригод дісталися ущелини. Карликові дерева та вирубки здавалися в мінливому тумані нереальними, наче на старовинній гравюрі. З чорного суччя та гілля, що зненацька неясно вимальовувалось крізь крижаний туман, на нас скрапувала вода. Струмки та водограї жебоніли голосніше, ніж я пригадував, а ліворуч від нас стрімкий потік, перекочуючись через останній поріг, зривався в безодню.

На східній стіні ущелини, найвищій з усіх, були протягнуті старі мотузки, що мали не дуже надійний вигляд. Тут Ломо пішов першим, за ним Енея, далі А. Беттік, а я замикав просування. Я помітив, що наш приятель андроїд піднімається вгору дуже швидко і впевнено, незважаючи на свою однорукість — втім, як і завжди. Коли ми дісталися перевалу, то опинилися вище тієї точки, куди я добрів під час своїх нічних блукань. От тепер, на цій найвужчій з усіх стежці, почалися справжні труднощі — вищерблені карнизи, оголені скелі, крижані поля, осипи, і це ще на південному боці стрімчака. Над нами нависав серакі[146] — зуб льодовика, укритий важким мокрим снігом та кригою. Пересуватися ним було неможливо. Ми йшли мовчки, не розмовляючи навіть пошепки, свідомі того, що будь-який найтихіший звук може зрушити снігову лавину, і вона миттю змете нас із цього уступу, який має лише десять сантиметрів завширшки. Коли просуватися стало ще важче, ми зв’язалися разом, пропустивши мотузку крізь карабіни та, склавши вдвоє, прикріпили її до наших обв’язок. Тепер якщо хтось упаде, решта його витягне — чи впаде разом із ним. Оскільки першим у нас ішов Ломо, йшов рішуче, як завжди, впевнено переступаючи через пустоти, на дні яких клубочився туман, та через тріщини льодовика, до яких я не зважився би наблизитися, всім, я гадаю, було спокійніше йти в зв’язці.

Кінцева мета нашої подорожі й досі залишалася мені невідомою. Я знав, що велике гірське пасмо, що йде на схід від Куньлуня за Йо-Кунґом, тягнеться ще на кілька кілометрів, а тоді зненацька різко обривається просто до отруйних хмар, що вирують унизу. Навесні трапляються кілька тижнів, коли примхливий норов океану в поєднанні з припливами призводить до того, що отруйні випари спадають, оголяючи хребет, дозволяючи торговельним караванам, пілігримам, монахам, урядовцям та й просто цікавому народу вирушити із Серединного Царства на схід, до Тайшаня, найбільш недосяжного піка на всій планеті. Кажуть, що монахи, котрі оселилися на Тайшані, ніколи не повертаються до Серединного Царства чи інших частин Небесних Гір; з бозна-яких часів, покоління за поколінням, вони присвячують свої життя таємничим могилам, ґомпам, ритуалам та храмам, залишаючись на цій найсвященнішій зі священних вершині. Наразі погода погіршилася, і якби ми почали спускатися з перевалу, могли б і до тих пір не помічати переходу мусонних хмар в отруйні, поки вони би нас не вбили.

Ми не стали спускатися. Кілька годин ішли мовчки, доки не дійшли до обривчастого схилу на східному кордоні Серединного Царства. Піка Тайшань, звісно, не було видно; хоча хмари й трохи розійшлися, бачити можна було хіба мокру скельну стіну перед нами та закрути туману й пелехи хмар навколо.

Тут, на східному кордоні світу, карниз розширився, і ми були йому за це вдячні. Ми всілися зручно, витягли із заплічників канапки та баклаги з водою. Крихітні сукуленти, що живим килимом вистилали схил, здавалися розбухлими, бо відчайдушно бенкетували у ці перші дні дощового сезону.

Коли ми попили-поїли, Ломо й А. Беттік почали розпаковувати наші важезні тюки. Енея розстібнула блискавку на своїй ноші, яка здавалася ще важчою, ніж те спорядження, що тягли на собі ми, чоловіки. Я не здивувався, побачивши, що саме ховалося в цих трьох пакунках — нейлонова тканина, алюмінієві розпірки та рами, такелаж, а в пакунку Енеї ще й на додачу два комбінезони та респіратори, що я прихопив із корабля, прихопив та й забув про них.

Зітхнувши, я подивився в східному напрямку.

— Отже, ми збираємося спробувати дістатися Тайшаню, — констатував я.

— Так, — відгукнулася Енея. Вона почала роздягатися. А. Беттік та Ломо відвернулися, а я відчув лють, уявивши, що інші чоловіки побачать мою кохану оголеною. Опанувавши себе, я розклав комбінезон й почав і собі роздягатися, згортаючи всі речі, що скидав із себе. Було холодно, і туман краплями осідав на шкірі.

Поки ми з Енеєю перевдягалися, Ломо з А. Беттіком збирали для нас паракрила. Комбінезони являли собою трико, таке щільне, наче це була друга шкіра, але упряж підвісної системи та причандали респіраторів трохи прикривали нашу голизну. Каптур обхопив мені голову щільніше, ніж це буває в костюмі аквалангіста, притиснувши вуха, так наче це були нікому не потрібні пласкі клаптики. Звук надходив тепер тільки крізь фільтри, які мали ловити сигнали комунікаторів, коли ми опинимось у безповітряному просторі.

Із тих деталей, що ми принесли на собі, Ломо й А. Беттік склали чотири параплани. Наче відповідаючи на моє невимовлене питання, Ломо сказав:

— Я можу тільки показати вам термічні потоки та пересвідчитися, що ви дісталися висотної струменевої течії. На цій висоті я довго не витримаю. А летіти на Тайшань, не маючи шансів повернутися, мені теж не дуже хочеться.

Енея лагідно торкнулася його руки:

— Ми безмежно вдячні тобі за те, що ти визвався супроводжувати нас до струменевої течії.

Відважний літун зашарівся.

— А як щодо А. Беттіка? — запитав я, а тоді зрозумів, що кажу про нашого друга так, ніби його тут немає, і, розвернувшись до андроїда, запитав уже його:

— А ти як будеш? Для тебе тут нема ні комбінезона, ні респіратора.

А. Беттік посміхнувся у відповідь. Ці його скупі посмішки завжди здавалися мені інтелектуальнішими за будь-який інший вираз на будь-якому іншому людському обличчі... хоча наш синьошкірий приятель, строго кажучи, і не був людиною.

— Ви забуваєте, пан-Ендіміоне, — відказав він, — що мене створили з розрахунком на несприятливіші умови, ніж ті, у яких зазвичай знаходиться пересічна людина.

— Але ж відстань... — розпочав я.

Тайшань лежав за сто кілометрів з гаком на схід, і навіть якщо ми осідлаємо висотну течію, нам доведеться майже годину перебувати в розрідженому повітрі, непридатному для дихання.

А. Беттік закріпив останню стропу на своєму крилі, дуже гарному, трикутному, блакитному, метрів десять у розмаху, і відказав:

— Якщо нам пощастить пройти всю відстань, я витримаю.

Я мовчки кивнув і зайнявся оснасткою власного повітряного змія, нічого більше не питаючи, не дивлячись на Енею, не шукаючи пояснень, чому наша четвірка готується ризикнути своїм життям у такий спосіб. Раптом Енея торкнулася мого ліктя.

— Дякую, Роле, — сказала вона, голосно, не криючись від інших. — Ти робиш це для мене, заради нашого кохання й дружби. Я вдячна тобі від щирого серця.

Я зробив якийсь незрозумілий жест, раптом утративши здатність говорити, спантеличений тим, що вона дякує мені, коли ще двоє друзів також готові заради неї стрибнути в провалля. Але вона ще не договорила.

— Я кохаю тебе, Роле, — сказала Енея, підводячись навшпиньки й цілуючи мене в губи. Вона відкинулася й подивилася на мене бездонними темними очима. — Я кохаю тебе, Роле Ендіміон. Завжди кохала. І завжди кохатиму.

Збентеження не полишало мене, поки ми надягали на себе паракрила та шикувались на краю порожнечі. Ломо останнім надягнув на себе параплан. Спочатку він обійшов усіх нас, перевіривши наші підвісні системи, кожну гайку та болт на нервюрах, кожен затискач, кожен квадратний дюйм тканини. Задоволений побаченим, він шанобливо вклонився А. Беттіку, спритно й швидко начепив на себе власний літальний апарат і підійшов до урвища. Тут, на останньому метрі тверді, не росли навіть сукуленти, наче їх теж лякав обрив. Мене він жахав, і це факт. Останній скелястий уступ мав нахил у бік безодні, і до того ж був слизьким від дощу. Туман спустився ще нижче.

— Роздивитися один одного в цій юшці буде непросто, — сказав Ломо. — Кола робіть у лівий бік. Тримайтеся на відстані п’ять метрів один від одного. Порядок залишається незмінний: за мною Енея на жовтому крилі, синій чоловік — на синьому, а потім ти, Роле, на зеленому. Найнебезпечніше для нас загубити одне одного в хмарах.

Енея рішуче кивнула:

— Триматимуся твого крила.

Ломо подивився на мене.

— Ви з Енеєю можете спілкуватися, бо ваші комбінезони мають комунікатори. Але це не допоможе вам відшукати одне одного. Ми з А. Беттіком спілкуватимемося жестами. Будь уважним. Не спускай з очей синій параплан. Якщо ти його загубиш, набирай висоту, рухаючись проти годинникової стрілки, доки не підіймешся вище хмар, а тоді спробуй відшукати групу. Серед хмар можна робити тільки вузькі кола. Якщо почнеш описувати широкі, давши волю парапланові, вріжешся в скелю.

Я кивнув, відчуваючи, що в роті у мене пересохло.

— Гаразд, — сказав Ломо. — Побачимося над хмарами. Там я відшукаю для вас висхідний потік, подивлюся, який напрямок вітру вздовж скельної стіни, а тоді виведу на струменисту течію. Коли я посигналю ось так, — він двічі різко викинув руку із стиснутим кулаком, — це означатиме, що я вас залишаю. Ви ж продовжите набирати висоту, колами. Тримайтеся у самому центрі течії. Підіймайтеся разом з вітром, що дме у верхніх шарах атмосфери, доки вам не здасться, що він зараз розірве ваше крило. Можливо, так і станеться. Але триматися всередині течії — це єдиний шанс дістатися Тайшаню. До першого відрога Великого Піка — сто одинадцять кілометрів. Там ви зможете дихати справжнім повітрям.

Ми всі кивнули.

— І хай Будда сьогодні схвально посміхнеться на наше шаленство, — проказав Ломо. Здавалося, він тішився тим, що ми збираємося зробити.

— Амінь, — озвалася Енея.

Не вимовивши більше ні слова, Ломо розвернувся і стрибнув у прірву. За мить Енея зробила те саме. А. Беттік нахилився вперед у своїй обв’язці, відштовхнувся від уступу, і за секунду його теж поглинули хмари. Я поквапився не відстати від них. Зненацька моя нога ступила в порожнечу і мене штовхнуло вперед. Я відчув, що лежу долічерева у своїй підвісці. А. Беттіка з його синім крилом я вже не бачив. Хмари завихрювалися навколо мене, не даючи змоги зорієнтуватися. Я смикнув за планку, скерувавши параплан у віраж, як мене вчили, водночас пильно вдивляючись у туман, намагаючись побачити інші апарати. Нікого й нічого. До мене дійшло, що я надто запізнився із стартом. Чи, навпаки, стрибнув надто швидко? Я вирівняв крило, відчуваючи, як термічні струмені смикають наді мною тканину. Утім, я не знав, чи набираю я висоту, бо нічого не бачив. Туман навколо створював ефект жахливої снігової сліпоти. Імпульсивно я заволав, сподіваючись почути у відповідь чийсь крик, що зорієнтував би мене. Просто попереду, лише за кілька метрів від мене, на мій крик озвався хтось із чоловіків.

Але це був мій власний голос. Він відбився луною від вертикальної гірської стіни, в яку я ось-ось мав врізатися.

НЕМЕЗ, СЦИЛЛА ТА БРІАРЕЙ ВИРУШАЮТЬ із паксівського анклаву під Фалосом Шиви пішки. Сонце стоїть високо в небі, але на сході збираються важкі хмари. Для зручності гостей з Пакса Високий Шлях на південний захід від Кукунора, між паксівським анклавом та Зимовим Палацом у Поталі, відремонтували та розширили, і додали ще одну, спеціальну, платформу на десятикілометровій канатній дорозі. На цій новій платформі їх наразі чекає паланкін із особливим оснащенням. Немез першою ступає в нього, ігноруючи погляди людей у хубах, що юрбляться на сходах та на платформі. Коли до кабінки заходять два її клони, вона відпускає гальма. Паланкін стрімко лине через прірву. Над горою, де стоїть палац, нависає чорна стіна хмар.

Загін Палацової Гвардії в кількості двадцяти осіб з алебардами та простенькою ланцетною зброєю вітає їх перед сходами, що ведуть до Великої Тераси на західному боці Хребта Жовтокапелюшників, де над прірвою на прямовисній багатокілометровій скелі нависає Зимовий Палац. Капітан гвардійців шанобливо звертається до прибульців:

— Прошу найшановніших гостей зачекати на почесний ескорт, який супроводить їх до Палацу, — каже він, вклоняючись.

— Ми воліємо йти без супроводу, — відказує Немез.

Двадцять гвардійців із ланцетниками напереваги перегороджують шлях, припавши на одне коліно. Вони стоять непрохідною стіною — криця, хутро вівцекіз, шовк та хитромудрі шоломи. Капітан вклоняється ще нижче.

— Перепрошую за те, що насмілююсь заперечувати, найшановніші гості, — каже він, — але увійти до Зимового Палацу без запрошення і без почесного ескорту неможливо. Ескорт буде тут за хвилину. Якщо ваша ласка, вельмишановні гості, зачекайте в затінку, під дашком пагоди, доки вас зустріне особа відповідного рангу. Зачекайте лише хвилинку, прошу уклінно.

Немез киває.

— Убийте їх, — каже вона Сциллі та Бріарею і першою прямує до палацу, поки її клони, видозмінившись завдяки зсуву фаз, виконують її наказ.

Вони рухаються палацом, з рівня на рівень, у людській подобі, користуючись зсувом фаз тільки тоді, коли виникає потреба вбити когось із охорони та прислуги. Проминувши головні сходи, вони дістаються воріт Парго Калінг — Західної Брами, що ведуть до мосту Джичу. Там шлях їм заступає Регент Ретінґ Токра з п’ятьмастами відбірними гвардійцями Палацової гвардії. Тільки кілька з них озброєні мечами та списами, решта ж тримає в руках арбалети, плазмові гвинтівки, лазерні рушниці та автомати.

— Генерале Немез, — каже Токра, ледь помітно вклоняючись, проте не нахиляючи голову занадто низько, щоби невідступно стежити очима за жінкою, що стоїть перед ним. — Нам відомо, що ви зробили в Шивлінгу. Далі ви не пройдете. — Токра робить знак нагору комусь, хто спостерігає з висоти крізь бійниці вежі Парго Калінг, і міст Джичу беззвучно втягується в надра гори. Нагорі лишаються тільки гігантські троси, обплетені колючим дротом, на яких блищить антифрикційний гель.

— Що це ти робиш, Токро? — посміхається Немез.

— Його Святість відбув до Храму Сюанькун-Си, — каже Регент. — Я знаю, навіщо ви прийшли. Ви не можете заподіяти шкоду Його Святості Далай-ламі.

Радамант Немез посміхається ширше, виказуючи свої гострі зуби.

— Що ти мелеш, Токро? Ти продав свого дорогоцінного хлопчика-бога розвідці Пакса за тридцять срібняків. Ти ще й торгуєшся, бо хочеш отримати більше ваших несусвітніх шестигранних монет?

Регент мотає головою.

— Пакс обіцяв, що Його Святість у жодному разі не постраждає. Але ви...

— Нам потрібна голова дівчиська, — каже Немез. — А не вашого хлопчика-лами. Прибери своїх людей з дороги, або ти з ними попрощаєшся.

Регент Токра повертає вузьке обличчя до солдатів, котрі вишикувались ряд за рядом, і віддає їм коротку, уривчасту команду. Ті підіймають зброю й прицілюються. Вони блокують шлях до мосту живою стіною, хоча самого мосту на місці й немає. Прірва наповнена чорними хмарами.

— Убийте їх усіх, — каже Немез і теж переходить у бойовий режим.

ЛОМО ВЧИВ НАС УСІХ КЕРУВАТИ ДЕЛЬТАПЛАНОМ, але попрактикуватися в польотах я не встиг. І тепер, коли попереду з туману вигулькнула скеля, я повинен був миттєво щось зробити або загинути. Польотом параплана керують за допомогою штанги управління. Вона висіла переді мною, у той час як я сам вільно звисав, мов запряжений, тож я з усієї сили нахилився ліворуч і приклав на штангу стільки ваги, скільки дозволяла підвіска. Параплан накренився, але недостатньо, я це одразу усвідомив. Параплан мав стикнутися зі скельною стіною, за один-два метри налетіти на неї верхівкою дуги. Була ще одна система керування — руків’я, що розкривають крила вздовж центральних осей крила. Але це дуже небезпечний і ненадійний засіб, що використовується лише у крайніх, аварійних, випадках.

Я вже виразно бачив лишайник на скелі, що насувалась. Це й був крайній випадок.

Я щосили смикнув ліве аварійне руків’я, нейлон лівого крила розкрився, наче отвір гаманця, а праве крило, що й надалі ловило потужний висхідний потік, круто піднялось угору; параплан ледь не перекинувся через негодяще ліве крило, що пропускало повітря, наче порожня алюмінієва рамка, мої ноги були спрямовані вбік, коли параплан ось-ось повинен був врізатись у скелю, підошви чиркнули каменем, здираючи лишайник, і дельтаплан почав майже падати. Я відпустив руків’я — тканина, наділена активною пам’яттю, миттєво зійшлася докупи, і я знову увійшов у практично вертикальне піке.

Потужний висхідний термічний потік уздовж скелястої кручі підхопив параплан, наче елеватор, мене підкинуло вгору, штанга керування з розмаху вгатила мене у груди з такою силою, що з мене ледь не вибило дух, дельтаплан пішов униз, потім став набирати висоту й спробував зробити мертву петлю з радіусом шістдесят чи сімдесят метрів. Виявилось, що я знову лечу догори ногами, але цього разу крила були піді мною, а стіна скелі знову попереду.

Погані справи. Цю мертву петлю я таки можу закінчити мертвим на скелястій стіні. Я рвонув праве аварійне руків’я, випустив підйомне повітря, завалився вбік, відновив заповнення крила, а тоді шалено та відчайдушно почав смикати обидва руків’я, переносячи свою вагу вздовж штанги, поки не відновив рівновагу та керування. Поки я намагався упоратися з висхідними тепловими струменями, силкуючись будь-що примирити їх із моїм повітряним змієм, хмари трохи розсіялися, і я вже міг бачити скелі за двадцять чи тридцять метрів праворуч від мене.

Вирівнявши параплан за допомогою цих фантастичних кульбітів, я знов заклав лівий віраж, але цього разу обережно, навіть надто обережно. Завдяки розриву у хмарах я міг бачити відстань до скелі і з потрібною силою налягати на ліву сторону штанги керування. Раптом я почув шепіт над самісіньким вухом:

— Bay! Дивовижний трюк! А повтори-но ще раз!

Від несподіванки я смикнувся й озирнувся. Яскраво-жовтий дельтаплан Енеї кружляв наді мною під сірим куполом хмар.

— Та ні, дякую, — відповів я, дозволяючи ларингофону на горловині комбінезона передати мій шепіт. — Виставу закінчено.

Я знову глянув на неї.

— Що ти тут робиш? А де А. Беттік?

— Ми зустрілись над хмарами, тебе не побачили, і я полетіла вниз на пошуки, — тихо сказала Енея. Її голос м’яко шелестів крізь ларингофон.

На мене напала нудота, але не через мої карколомні кульбіти мить тому, а від думки про те, як вона ризикувала.

— Зі мною все гаразд, — буркнув я. — Просто мені треба було трошки призвичаїтися.

— Еге ж. Це хитра справа. Чому б тобі далі не летіти за мною?

Я послухався, переборюючи гордість, не дозволяючи їй стати на заваді моєму інстинкту самозбереження. Нелегко було тримати в полі зору жовті крила Енеї у рухливому тумані, але це було краще, ніж наосліп гасати біля скелі. Енея, здавалось, відчуває, де знаходиться стіна, не наближаючись до неї ближче ніж на п’ять метрів. Вона трималася середини потужного висхідного потоку й не робила надто широких кіл.

За кілька хвилин ми піднялись над хмарами. Від захвату у мене перехопило дихання: спочатку хмари все світлішають і світлішають, і раптом ти наче потрапляєш під вибух сонячного світла і здіймаєшся над хмаровинням, ніби виринаєш із білопінного моря, мружачись від яскравості блакитного неба і безмежного виднокола.

Лише найвищі піки та хребти виступали над океаном хмар: на схід від нас холодно переливався білою кригою Тайшань, на півночі приблизно на такій же відстані Хеншань, а наш хребет Йо-Кунґ, наче лезо бритви над хвилями хмар, віддалявся у західному напрямку, далека стіна пасма Куньлунь бігла на північ, а далі, дуже далеко, аж на краю світу, виблискували Джомолхарі, Парнас, Канченджанґа, Коя, Кайлас та інші вершини, які я вже не міг розпізнати з такої відстані.

Побачивши сонячний відблиск від дуже високої вершини, аж десь за далеким хребтом Пхарі, я припустив, що це або Потала, або менший Шивлінг.

Але часу витріщатися на краєвиди я не мав, треба було набирати висоту.

Просто поруч пролетів А. Беттік, показавши мені обидва великих пальці. Я відповів йому тим самим, а потім побачив Ломо, котрий кружляв за півсотні метрів вище й жестами подавав сигнали:

— Тримайтесь ближче. Зменшуйте кола. Летіть за мною.

І ми полетіли. Енея без особливих зусиль піднялась на потрібну висоту й сіла на хвіст Ломо, блакитний дельтаплан А. Беттіка кружляв по спіралі один. І витком нижче від неї, а я тягнувся позаду андроїда на п’ятнадцять метрів нижче.

Ломо, здавалось, точно знає, де проходять висхідні струмені. Іноді ми доволі далеко повертались на захід, там набирали висоту й широкими колами рухалися знову на схід. Іноді просто кружляли на місці, ніби не підіймаючись, але коли я глянув на північ у бік Хеншаня, то зрозумів, що ми набрали ще кілька сотень метрів. Повільно підіймаючись колами, ми також повільно просувались на схід, хоча до Тайшаня все ще залишалось вісімдесят або дев’яносто кілометрів.

Похолоднішало, стало важко дихати. Я остаточно закрив обличчя осмотичною маскою й тепер вдихав чистий кисень. Гермокомбінезон щільно облягав тіло, захищаючи від перепадів тиску та водночас обігріваючи. Я бачив, що Ломо тремтить навіть у своїй козячій шубі та товстих рукавицях. Оголені передпліччя А. Беттіка вкрилися льодом. А ми все ще кружляли та підіймались. Небо потемнішало, і панорама стала ще неймовірнішою: далеко на південний захід Нанда Деві, ще далі, але вже на південному сході, Гельґафелл, Гарні-пік аж за Шивлінгом — усе це з’явилось у видноколі, що розкрилося понад вигином планети.

Нарешті Ломо вирішив, що з нього досить. За хвилину до цього я розгерметизував осмотичну маску, аби перевірити, наскільки тут розріджене повітря, спробував вдихнути й відчув вакуум. Я миттєво перекрив мембрану. Я не міг собі уявити, як Ломо примудряється дихати, думати та діяти на такій висоті. Наразі він дав нам знак продовжувати підйом, тримаючись у тому ж потоці, побажав нам успіху традиційним жестом складених у кільце великого та вказівного пальців, випустив рештки розрідженого повітря з-під свого дельтаплана і шубовснув униз, наче той яструб на полюванні. Кількома секундами пізніше червоний трикутник його дельтаплана вже майнув унизу, за кількасот метрів, і понісся уздовж гребеня гори на захід.

А ми продовжували кружляти колами, підіймаючись вище та вище, іноді на мить гублячи висхідний потік, але швидко знаходячи його знов. Нас уже несло на схід нижнім краєм струменистої течії, але ми дотримувались застереження Ломо й опиралися спокусі рушити у бік пункту нашого призначення. Ми ще не набрали потрібної висоти й не мали достатнього попутного вітру, аби подолати вісімдесятикілометровий шлях.

Зіткнутися з потоком струменистої течії — наче раптово налетіти каяком на річкові пороги. Дельтаплан Енеї натрапив на нього першим. Я побачив, як жовта тканина завібрувала, немов під натиском потужного урагану, а алюмінієвий каркас шалено вигнувся. Потім течія підхопила мене самого вслід за А. Беттіком, і я був вимушений зосередити всі зусилля на тому, аби, гойдаючись позаду керувальної штанги, утримувати дельтаплан горизонтально та продовжувати колами набирати висоту.

— Важкувато, — почувся у навушниках голос Енеї. — Він намагається спрямувати нас на схід.

— Не можна, — задихаючись, прохрипів я, знову розвертаючи параплан проти вітру, так що мене підкинуло вертикально вгору на добрячу відстань.

— Знаю, — почувся напружений голос Енеї. Я був на сотню метрів позаду та нижче, але бачив її невеличку постать, бачив, як вона бореться із керувальною штангою: коліна прямі, носки витягнуті, немов у пірнальниці.

Я роздивився навколо. Сонце виблискувало в кристаликах льоду веселковими ореолами. Гірські хребти були так далеко внизу, що майже зникли з очей. Вершини найвищих піків пропливали під нами.

— Як там А. Беттік? — поцікавилась Енея.

Напружившись, я розвернувся у своїй підвісці, щоби побачити андроїда. Він кружляв наді мною, його очі здавались заплющеними, але я бачив, що він майстерно вправляється зі штангою керування. Його блакитна шкіра була вкрита інеєм.

— Ніби усе гаразд, — сказав я. — Енеє?

— Так?

— А чи не може Пакс від Шивлінга або з орбіти якимсь чином перехопити наші ларингові радіорозмови?

Комлоґ знаходився у мене в кишені, але ми домовились у жодному разі не користуватися ним, поки не прийде час викликати корабель. Тож було би дуже смішно, якби нас схопили та повбивали через користування комунікаторами в наших комбінезонах.

— Жодних шансів, — промовила Енея, важко дихаючи. Повітря тут було настільки розріджене й холодне, що навіть з осмотичною маскою дихати було нелегко. — Дальність дії ларингів дуже мала. Півкілометра, не більше.

— Тоді треба триматися якомога ближче, — сказав я і зосередився на тому, аби встигнути пройти ще кілька сотень метрів, перш ніж нечутний наразі ураган захопить мій повітряний змій та із шаленим виттям понесе на схід.

Ще кілька хвилин, і ми зрозуміли, що більше не в змозі опиратися цій могутній течії повітряної ріки.

Висхідний потік не послабшав, він просто кудись раптом зник, віддавши нас на поталу струменистій течії.

— Погнали! — вигукнула Енея, забувши, що навушники дозволяють чути найтихіший шепіт.

Я побачив, що А. Беттік розплющив очі та показує мені великого пальця. Тієї ж миті мій параплан зірвався з висхідного потоку й понісся на схід. Навіть попри те, що звуки були притлумлені, я чув ревіння вітру, бо швидкість була шалена. Жовтий дельтаплан Енеї мчав на схід, немов стріла, випущена з арбалета. Блакитний дельтаплан А. Беттіка нісся вслід. Я спробував упоратись із керуванням, але зрозумів, що в мене не вистачить сили змінити напрям ані на градус, тож скорився цій шаленій повітряній бистрині, що несла нас на схід і вниз. Попереду вже виблискував Тайшань, але ми швидко втрачали висоту, а гора була ще надто далеко. За кілометри під нами, ховаючись під бурхливим морем білого хмаровиння, зловісно вичікували зеленуваті випари фосгену, стелячись над кислотним океаном.

КОМАНДУВАННЯ ОПЕРАЦІЄЮ В СИСТЕМІ ТЯНЬ-ШАНЬ не розуміло, що відбувається.

Коли капітан Вулмак на «Джибрілі» отримав дивний переривчастий сигнал тривоги з паксівського анклаву біля Шивлінга, він спробував викликати кардинала Мустафу та решту посольства, але йому ніхто не відповів. І вже за кілька хвилин на планету вирушив бойовий спусковий апарат із двома десятками морських піхотинців і трьома медиками на борту.

Повідомлення, яке надіслала ця група на «Джибріль» звідти, стало справжнім шоком. Кімната для засідань у ґомпі, яку посольство Пакса обрало за свою резиденцію, перетворилася на криваву калюжу. Усе було в крові, в кишках та інших рештках, але тіло на місці знайшлося тільки одне — Великого Інквізитора. Причому він був ще живий, але жорстоко покалічений та осліплений. Негайно зробили аналіз ДНК артеріальної крові з найбільшої плями. Кров належала отцю Фареллу. Кров у інших плямах виявилась кров’ю архієпископа Бріка та його помічника, Лебланка. Але їхніх тіл не було. Не було і хрестоформ. Санітари повідомили, що кардинал Мустафа перебуває в комі, в глибокому шоку, і при смерті; вони стабілізували його стан за допомогою медпакетів і чекали на розпорядження. Дати Великому Інквізиторові померти, щоби потім воскресити належним чином чи засунути його до автохірурга і спробувати врятувати — в обох випадках він зможе прийти до тями й розказати, хто на них напав, лише за кілька днів... Чи, може, санітарам під’єднати його до реанімаційної системи життєзабезпечення, накачати його ліками та взяти покази у найближчі хвилини? Але тоді пацієнт увесь цей час страждатиме від нестерпного болю та перебуватиме між життям та смертю.

Вулмак наказав їм зачекати і зв’язався променевим каналом із адміралом Лемпрієром, командувачем спеціального з’єднання. На відстані багатьох а. о. понад сорок кораблів ескадри, що брали участь у битві з «Рафаїлом», діяли, намагаючись евакуювати тих, кому вдалося вціліти, з розбитих Архангелів, а ще чекали на прибуття дрона з папським наказом та корабля-робота ТехноКорду, який мав занурити населення планети в стан призупиненого життя. І дрон, і корабель-робот затримувалися. Лемпрієр перебував ближче, лише за чотири світлові хвилини — саме стільки знадобиться когерентному променю, щоби доправити йому повідомлення, і стільки ж, щоби передати його відповідь. Але Вулмак не мав вибору. Йому залишалося лише чекати відповіді.

Тим часом на флагманському кораблі «Рагуїл» Лемпрієр опинився у делікатній ситуації: він мав лічені хвилини, щоби вирішити долю Мустафи. Якщо він дозволить Великому Інквізиторові померти, можливо, його вдасться воскресити не пізніше, ніж за дві доби. Страждання кардинала припиняться. Але їм доведеться чекати аж дві доби, щоби дізнатися, хто був нападником — Ктир, тубільці, жахливі послідовники Енеї чи, може, Вигнанці? Це залишиться таємницею аж до його воскресіння. Щоби вирішити, Лемпрієрові знадобилося десять секунд, але ще чотири хвилини промінь мав мандрувати з відповіддю.

— Хай медики стабілізують його стан, — передав він Вулмаку, котрий чекав на «Джибрілі», обертаючись навколо планети. — Під’єднайте його до системи життєзабезпечення на спусковому катері. Хай його доправлять до вас. Допитайте його. Коли ми отримаємо потрібну інформацію, нехай автохірург оцінить його стан. Якщо кардинала швидше воскресити, ніж вилікувати, дайте йому померти.

— Так, сер! — відгукнувся Вулмак чотирма хвилинами пізніше й передав відповідний наказ загону морської піхоти.

Тим часом морські піхотинці розширили радіус пошуків, пересуваючись на своїх реактивних ранцях, й обшукали скелі навколо Фалоса Шиви. Вони обстежили глибинним радаром Ран-Цзо, так зване Видрове Озеро, але не знайшли ані мертвих тіл, ані зниклих священиків. Разом із групою Beликого Інквізитора мала знаходитися охорона з дванадцяти морських піхотинців, а ще пілот спускового катера — але всі ці чоловіки та жінки теж зникли. Вдалося виявити ще плями крові та рештки тіл. ДНК вказувала, що це останки зниклих членів групи. Але тіл та хрестоформ знайти не вдалося.

— Чи маємо ми поширити наші пошуки на Зимовий Палац? — надіслав запит лейтенант морської піхоти, командир групи. Раніше всім піхотинцям було наказано не полохати місцевих, а надто Далай-ламу та його оточення, до прибуття корабля ТехноКорду, що мав приспати всіх мешканців планети.

— Зачекайте, — відказав Вулмак. Він побачив, що активізувався монітор, з’єднаний із адміралом Лемпрієром. Заблимав і його особистий комунікатор. Капітана викликав офіцер розвідки з пункту спостережень під прозорим куполом корабля. — Слухаю?

— Капітане, ми візуально обстежили Палац. Там сталося щось страшне.

— Що саме? — гаркнув Вулмак. Ще ніколи ніхто з його підлеглих не висловлювався так туманно.

— Не можемо зрозуміти, сер, — відказала офіцер розвідки, жінка молода, але компетентна, наскільки знав Вулмак. — Подивіться на це...

Вулмак трохи повернув голову, аби глянути на зображення, що з’явилося в голоніші. Він знав, що цю ж картинку бачить наразі й Лемпрієр на своєму екрані. Перед ними був східний бік Зимового Палацу в Поталі, зйомка велася з точки на кількасот метрів вище мосту Джичу.

Самого мосту не було, його прибрали. Але на сходах та на терасах між Палацом та мостом громадилися десятки... сотні тіл... закривавлених, пошматованих.

— Боже милосердний! — вирвалося у капітана Вулмака. Він перехрестився.

— Ми ідентифікували голову Регента Токри Ретінґа між останків, — почув він позбавлений емоцій голос офіцера розвідки.

— Голову? — перепитав Вулмак, розуміючи, що це непотрібне питання буде передано адміралові Лемпрієру разом із іншою інформацією. За чотири хвилини адмірал Лемпрієр знатиме, що Вулмак робить тупі коментарі. Нехай.

— Загинув іще хтось із високопосадовців? — запитав він.

— Ні, сер. Але вони зараз працюють в ефірі на різних частотах.

Вулмак здивовано вигнув брову. Досі Зимовий Палац ніколи не виходив на радіозв’язок, не використовував променевий канал.

— Що вони передають?

— Вони передають мандаринською та новотибетською[147], сер, — відповіла офіцер. А тоді швидко додала: — Вони в паніці, капітане. Далайлама зник. Зник також шеф його особистої охорони. Генерал Сурхан Сюон Чемпо, командир Гвардії Палацу мертвий, сер... Вони підтвердили, що знайдено його обезголовлене тіло.

Вулмак подивився на годинник. Когерентний промінь з цією інформацією вже на півшляху до корабля адмірала.

— Хто це зробив, офіцере? Ктир?

— Невідомо, сер. У нас там камери скрізь. Ми перевіримо всі записи.

— Зробіть це, — сказав Вулмак. Чекати він більше не міг. Він зв’язався променевим каналом із лейтенантом морської піхоти: — Вирушайте на місце, лейтенанте. Подивіться, що за чортівня там коїться. Я посилаю до вас ще п’ять спускових катерів, бойовий електромагнітний катер і озброєний топтер. Відшукайте рештки архієпископа Бріка, отця Фарелла та отця Лебланка. Ну, звісно, також і пілота, й ескорт.

— Наказ зрозумів, сер!

Індикатор променевого каналу замиготів зеленим. Це адмірал отримував останні повідомлення. Але часу чекати на його розпорядження не було. Вулмак променем зв’язався з двома найближчими військовими кораблями, що перебували за найвіддаленішим від планети місяцем, і наказав їм у повній бойовій готовності перейти на орбіту, близьку до «Джибріля». Можливо, йому знадобиться додаткова вогняна міць. Вулмаку вже доводилося бачити, як діє Ктир, і від самої думки, що ця потвора може зненацька опинитися на борту його корабля, його мов снігом обсипало. Він зв’язався з капітаном факельника Флоту Його Святості «Св. Бонавентура». Побачивши на екрані здивоване обличчя капітана, він сказав:

— Керол, будь ласка, перейди у тактичний простір.

Він зробив те ж саме й опинився над планетою Тянь-Шань, що мінилася пеленою хмаровиння. Раптом поруч із ним опинилася Керол, вимальовуючись на зоряній чорноті.

— Керол, — вимовив Вулмак, — там, унизу, коїться казна-що. Я гадаю, може, це Ктир знову зірвався з ретязя. Якщо ти раптом утратиш зв’язок з «Джибрілем» або ми почнемо волати якусь тарабарщину...

— Я вишлю до вас три катери з морськими піхотинцями, — сказала Семюелс.

— Ні, — заперечив Вулмак. — Спопели «Джибріль». Негайно.

Капітан Семюел змигнула. Замиготів і сигналізатор, сповіщаючи, що Вулмака викликає адмірал Лемпрієр з флагманського корабля. Вулмак вийшов з тактичного простору. Повідомлення, яке він отримав, було лаконічним: «Я розігнав „Рагуїл“ до субкритичної швидкості для стрибка в систему Тянь-Шань». Екран показував і обличчя адмірала. Похмуре.

Вулмак відкрив було рота, щоби протестувати, проте вчасно збагнув, що промінь донесе його заперечення за три хвилини після того, як стрибок з рушієм Гокінґа буде здійснено, і стулив рота. Стрибати в систему при гравітаціях, що майже дорівнюють гравітаційному колодязю планети, — надзвичайно небезпечний маневр: вірогідність загибелі всіх, хто є на борту, — двадцять п’ять відсотків, не менше. Утім, Вулмак розумів бажання адмірала бути там, куди стікається вся інформація і де його накази будуть виконуватися без затримки.

«Ісусе Христе, — міркував Вулмак, — Великий Інквізитор покалічений, архієпископ і решта делегації зникли, траханий Палац Далай-лами скидається на розворушений мурашник. Будь проклятий цей Ктир! А куди подівся папський дрон із наказом?! І обіцяний корабель Корда? Усе, це капець. Гірше не буває!»

— Капітане? — Це був старший медик, котрий вийшов на зв’язок з медвідсіку спускового апарата.

— Доповідайте.

— Кардинал Мустафа прийшов до тями, сер... усе ще сліпий, звісно... він страждає від жахливого болю, але...

— Наведіть на нього камеру, — рявкнув Вулмак.

У голосфері виникла жахлива картина. Капітан Вулмак відчув, як усі присутні на капітанському мостику відсахнулися.

Обличчя Великого Інквізитори й досі було заюшене. Він волав, виблискуючи яскраво-червоними зубами. З порожніх очниць звисали клоччя м’яса та струменіла кров.

Спочатку капітан Вулмак не міг розібрати жодного звука в суцільному виску й лементі. Але зрештою він утямив, що саме викрикує кардинал:

— Немез! Немез! Немез!

КОНСТРУКТИ НЕМЕЗ, СЦИЛЛА ТА БРІАРЕЙ ПРОСУВАЮТЬСЯ далі на схід.

Вони залишаються у видозміненому стані, незважаючи на те, скільки на це витрачається енергії. Енергія приходить до них звідкись ззовні. Це їх не обходить. Їх і було створено заради того часу, що наближається.

Інтерлюдія з бійнею під Західною Брамою Парго Калінг у людському вимірі не забрала й миті часу. Після цього Немез веде свою ватагу по металевих тросах, що лишаються на місці прибраного висячого мосту. Трійця пробігає Ринковою площею Дрепунґа, наче три комахи, що лишаються рухливими в загуслому, немов бурштин, повітрі. А от люди, яких вони проминають, наче закам’яніли на місці. Ринкова площа Пхарі, щільно заставлена тисячами статуй людей, що торгуються, мацають крам, сперечаються, сміються та штовхаються, викликає криву напівпосмішку на тонких губах Немез. Вона може всім їм постинати голови, а вони навіть і не помітять наближення своєї смерті. Але ж вона має іншу мету.

Діставшись того місця, де від Моста Пхарі відходить канатна дорога, трійця повертається до людської подоби, щоби не мати проблем із тертям канатів.

— Сцилло, вирушай північним Високим Шляхом, — передає Немез на спільній частоті. — Бріарею, середній міст. Я беру на себе канатку.

Її двійники кивають і розчиняються у мерехтінні. Розпорядник канатної дороги робить крок уперед, щоби не дати Немез розштовхувати десятки пасажирів, пробиваючись наперед. Зараз саме година пік.

Радамант Немез хапає його і шпуряє з платформи. З десятеро розлючених чоловіків та жінок кидаються до неї з криком, бажаючи помститися.

Немез стрибає з платформи й хапається за канат. У неї нема обв’язки, підвісного блока, гальм. Вона застосовує зсув по фазі лише до долонь своїх нелюдських рук і мчить стрілою вниз до хребта Куньлунь. Розлючений натовп позаду неї поквапливо заклацується на канаті і кидається в погоню — десятеро... двадцятеро... ще і ще... Канатника багато хто вважав гарною людиною.

Величезне провалля між Пхарі та Куньлунем Немез долає вдвічі швидше від звичайного. Вона неуважно гальмує наприкінці й ляпається об скелю, в останню мить ледь встигнувши видозмінитися. Витягши себе із вм’ятини, що утворюється позаду майданчика приземлення і звідки силиться кам’яна крихта, вона розвертається до канатів.

Підвісні коліщатка аж завивають, і кілька десятків перших її переслідувачів уже лише за кількасот метрів від фінішу. Ще більше їх на канаті над прірвою — чорні намистинки на тонкій нитці, — і так аж до самого обрію. Немез посміхається, видозмінює обидві долоні, підстрибує та перерізає канат.

Вона дивується, що мало хто з чоловіків та жінок волає, летячи на канаті назустріч смерті.

Немез біжить до мотузок швидкісного підйому, злітає ними вгору голіруч, без затискачів, і обрізає мотузки: мотузки підйому, спуску, страхувальні мотузки — геть усе. П’ять озброєних поліцейських із Сі-ван-му заступають їй дорогу на перевалі, трохи на південь від ковзанки. Вона, видозмінивши тільки ліву руку, одним ударом відправляє їх у безодню.

Повернувшись на північний захід, Немез налаштовує інфрачервоне та телескопічне бачення й наближає до себе картинку великого мосту з карликового бамбуку, що поєднує ділянки Великого Шляху між хребтами Пхарі та Куньлунь. Коли вона дивиться на нього, міст падає. Балки, павутиння тросів, звиваючись, вдаряються об скелі, а нижні секції мосту просто валяться у фосгенові хмари.

— Зроблено! — передає Бріарей.

— Скільки їх там попадало? — цікавиться Немез.

— До біса, — передає Бріарей і відключається.

За секунду на зв’язок виходить Сцилла:

— Північний міст завалила. Просуваючись, руйную Високий Шлях.

— Добре, — відповідає Немез. — Побачимося в Йо-Кунґу.

Трійця перетинає розколину, у якій притулився Йо-Кунґ, набувши людської подоби. Мжичить, а хмари такі щільні, наче туман улітку. Тонке волосся Немез прилипає їй до лоба, і вона помічає, що Сцилла та Бріарей виглядають не краще. Люди розступаються, пропускаючи їх. На стежині, яка веде карнизом до Завислого У Повітрі Храму, нікого немає.

Коли вони дістаються останнього мосту, коротенького, поворотного, перед тим уступом, звідки починаються сходинки, що ведуть до Храму, Немез очолює трійцю. Цей мостик Енея відновила першим — нескладна двадцятиметрова споруда, що перекриває вузьку розколину в доломітовій верхівці гори, на висоті тисяча метрів над нижчими піками та хмарами. Але наразі мусонні хмари клубочаться просто під змоклим настилом мосту та навкруги нього.

Ці густі хмари заважають розгледіти постать, що стоїть на краю уступу по той бік мосту. Немез перемикається на термозображення й посміхається, побачивши, що височенна постать не випромінює тепло. Вона зондує постать за допомогою радара, що міститься у неї в чолі, і вивчає супротивника: три метри на зріст, шипи, пальці-леза на чотирьох велетенських руках, панцир, що добре віддзеркалює хвилі радара, гострі леза на грудях і на чолі, ознак дихання немає, плечі оповиті колючим дротом, а з голови стирчать списи.

— Чудово, — передає Немез.

— Чудово, — погоджуються з нею Сцилла та Бріарей.

Постать, що чекає на них за намоклим мостом, не відповідає навіть порухом.

МИ ПРИЗЕМЛИЛИСЯ НА ГІРСЬКОМУ СХИЛІ ЛИШЕ ЗА КІЛЬКА метрів від краю. Коли ми залишили нижні межі струменевої течії, наш спуск став стабільним та невідворотним. Над океаном хмар висхідних потоків було негусто, а от низхідних — скільки завгодно. Першу половину стокілометрової розколини ми подолали за кілька хвилин захоплюючого підйому, а друга половина полягала в спуску, від якого ладне було зупинитися серце. Сподівання на успішне приземлення раз у раз змінювалося на впевненість, що ми проминемо схил і так і будемо падати серед хмар, не помітивши, як смерть зустріне нас, коли наші крила торкнуться кислотного моря.

Ми й падали крізь хмари, але це були дощові хмари, хмари з водяної пари, хмари, серед яких можна було дихати. Наша трійця трималася разом — синій трикутник, жовтий трикутник, зелений трикутник — так близько, що метал та тканина наших парапланів ледь не торкалися; ми більше боялися загубити один одного й померти поодинці, ніж зіштовхнутися і впасти разом.

У нас із Енеєю в комбінезонах були комунікатори, але під час цього карколомного спуску ми перекинулися словами тільки один раз. Туман став іще щільнішим, я бачив лише розпливчасту пляму її жовтого крила, продовжуючи повторювати подумки: «У неї була дитина... вона була одружена з іншим... вона кохала іншого...» — і в цю мить я почув її голос у вшитих навушниках:

— Роле?

— Так, мала.

— Я кохаю тебе, Роле.

Я відповів не відразу, відчуваючи, як б’ється моє серце, проте відчуття порожнечі, що накрило мене, зникло, перетворившись на відчуття кохання.

— А я кохаю тебе, Енеє.

Ми спускалися крізь морок. Мені здавалося, що я відчуваю їдкий присмак у вітрі... може, це язики фосгенових хмар?

— Мала?

— Так, Роле. — Її голос шепотом озивався мені у вухах.

Я знав, що ми обоє зняли осмотичні маски... хоч вони й захистили би нас від фосгену. Ми не знали, чи може дихати отрутою А. Беттік. Якщо ні, наш з Енеєю невисловлений план полягав у тому, що ми натягнемо герметичні маски й сподіватимемося, що всі потрапимо на гірські відроги, а не впадемо в кислотне море, відтак спробуємо витягти андроїда схилом угору, за межі отруйного повітря. Ми обоє знали, що це дуже ненадійний план: коли я підлітав до цієї планети, радар на борту космічного корабля показав, що більшість гір тут прямовисно уривається до моря під пеленою фосгенових хмар і за кілька хвилин польоту в отруйних хмарах ми неминуле впадемо в море... але краще мати хоч якийсь план, ніж віддатися на волю фатуму. А поки що ми обоє підняли маски, аби дихати свіжим повітрям.

— Мала, — сказав я, — якщо ти знаєш, що нам це не вдасться... якщо ти бачила... бачила...

— ...мою смерть? — закінчила вона речення за мене.

Я не міг вимовити це вголос.

Я кивнув, хоч це й було дурістю. Адже вона не могла мене бачити крізь хмари.

— Це знову тільки вірогідності, Роле, — лагідно сказала вона. — І найбільша вірогідність припадає не на цей політ. Не хвилюйся, я би не попросила вас обох полетіти зі мною, якби вважала, що це... кінець.

Попри напругу в її голосі, я розчув, що вона посміхається.

— Розумію, — сказав я, тішачись, що А. Беттік не чує цієї розмови. — Я думав не про це. — Я думав, що, можливо, вона знає, що я та андроїд доберемося до гори, а вона — ні. Але тепер я вже й думати про це не хотів. Поки моя доля нероздільно сплетена з її долею, я був згодний прийняти, що завгодно. — Я тільки не розумію, чому ми знову тікаємо, мала, — сказав я. — Мене вже нудить утікати від Пакса.

— Мене теж, — сказала Енея. — Але повір мені, Роле, ми зараз не просто втікаємо. От лайно!

Навряд чи це висловлювання було гідне месії, але за мить я побачив причину вигуку. Скелястий схил вигулькнув з туману за двадцять метрів попереду: величезні валуни, осипи, прямовисні обриви.

Першим на посадку пішов А. Беттік, смикнувши за штангу і тим самим звільнивши ноги з кріплень підвіски, тобто перетворивши дельтаплан на парашут у себе над головою. Торкнувшись поверхні, він двічі підплигнув, наче м’яч, і швидко потяг крило донизу, водночас вибираючись з обв’язки. Ломо багато разів показував нам, що на небезпечних, відкритих вітрові майданчиках дуже важливо швидко звільнитися від параплана, щоби він не потягнув тебе до обриву. Що-що, а обрив тут був присутній, можна не сумніватися.

Енея приземлилася наступною, за кілька секунд. Моя посадка виявилася найнезграбнішою з усіх: я знову підскочив високо у повітря, потім вертикально полетів долу, підвернувши ногу, а тоді впав на коліна, а паракрило тим часом з силою ляпало об скелясту стіну у мене над головою, так що гнулася металева рама та роздиралася тканина. Потім крило понесло перекотиполем, і воно потягло й мене за собою до краю урвища, достоту так, як попереджав Ломо. Проте А. Беттік учепився в лівий стояк, за секунду й Енея вхопилася за поламаний правий брус, і вони втримали чортову хреновину, даючи мені час вибратися з обв’язки і, кульгаючи, позадкувати від злощасних уламків, тягнучи за собою свій заплічник.

Енея опустилася на коліно на холодне мокре каміння, розпускаючи поворозки на моєму берці й оглядаючи мою ногу.

— Ти розтягнув зв’язки, та, схоже, не дуже сильно, — сказала вона. — Трохи напухне, але йти зможеш.

— Добре, — розгублено сказав я, сприймаючи з усього лише її руки на моєму коліні. Відтак я аж підскочив, коли вона приснула на розпухлу ногу чимось холодним зі свого медпакета.

Друзі вдвох допомогли мені підвестися, ми зібрали речі і, взявшись під руки, почали підійматися вгору, туди, де хмари світилися яскравіше.

ВИСОКО НА СВЯЩЕНИХ СХИЛАХ ТАЙШАНЯ МИ вийшли із хмар на сонячне світло. Каптур я відкинув, маску зняв, але Енея наполягла, щоб я залишався в комбінезоні. Щоби не почуватися голим, я накинув термокуртку і помітив, що Енея зробила так само. А. Беттік розтирав собі плечі, і я побачив, що від високогірного холоду його синя шкіра зробилася майже білою.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

— Я в нормі, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд. — Хоча ще кілька хвилин на цій висоті...

Я подивився вниз. Хмари вже закрили те місце, де ми залишили наші пошкоджені крила, згорнувши їх.

— Наскільки я розумію, спускатися з цієї гори на парапланах ми не збираємось.

— Точно, — промовила Енея. — Дивіться.

Ми вийшли із зони кам’янистих осипів і пересувалися тепер порослими травою нагір’ями між високими стрімчаками. Тут луки в усіх напрямках мережили стежки, витоптані вівцекозами, та людські плаї, викладені камінцями. Скелями збігали струмки відлеглої води, і через них вели броди з дбайливо пристосованих валунів. Подекуди, здалеку, за нашим підйомом спостерігали пастухи, утім, не виявляючи до нас особливої цікавості. Після багатьох підйомів, спусків та поворотів, укотре обігнувши відрогу, ми вийшли на уступ, з якого нам відкрилася дивовижна картина: білі храми за сірими фортечними мурами. Споруди вирізнялися білосніжністю, навіть попри те, що над ними йшли вгору біло-блакитні снігові поля, гублячись у блакитному зеніті. Проте Енея указувала наразі не на них, а на великий білий камінь обіч стежки. На його гладкій поверхні хтось викарбував рядки:

Отже, ми дісталися Тайшаню, Міста Миру. Тут до схилів ліпилися десятки храмів, сотні крамниць, шинків, хатин, безліч капличок. Містом пролягла велелюдна вулиця, заставлена ятками під барвистими тентами. Народ тут був напрочуд вродливий — хоч і доволі загальне визначення, але правдиве: темне волосся, яскраві очі, білосніжні зуби, здорова шкіра. А, головне, кожен крок і кожен рух місцевих свідчив про енергійність та почуття власної гідності. Одяг на них був із шовку або з бавовни різних кольорів, яскравий і простий тією простотою, що є проявом елегантності. Натовп був щедро засіяний ченцями у помаранчевих та червоних накидках. Можна було би зрозуміти людей на вулиці, якби вони витріщалися на нас: адже ніхто не відвідує Тайшань упродовж сезону дощів. Але я помічав тільки ненав’язливі привітні погляди. Багато хто підходив привітатися з Енеєю, називаючи її на ім’я, ласкаво торкаючись її рук чи плечей. Я пригадав, що вона вже бувала на Великому Піку.

Енея звернула нашу увагу на гігантську білу скелю над Містом Миру. Відполірована поверхня брили містила на собі напис величезними китайськими ієрогліфами. Енея пояснила, що це Діамантова Сутра[149] — один із основоположних текстів буддизму, а тут вона для того, аби нагадувати ченцям та перехожим про минущість всього у світі, про що свідчить і порожнеча безмежного блакитного неба над написаними ієрогліфами. Енея також показала нам Першу Небесну Браму на вході до міста — величезну кам’яну арку під пагодою з червоним дахом. Звідси починаються перші з двадцяти семи тисяч сходинок, що ведуть до Нефритової Вершини.

Неймовірно, але на нас чекали. У великій ґомпі посеред міста рівними рядами сиділи, схрестивши ноги, понад тисячу двісті монахів, терпляче чекаючи на Енею. Тутешній Лама низько вклонився, вітаючи Енею, а вона підхопила старого під руки, допомогла йому підвестися й ласкаво його обійняла. Після цього нас із А. Беттіком усадовили обабіч невисокого, вкритого подушками підвищення, з якого Енея звернулася до громади з короткою промовою.

— Минулої весни я сказала вам, що повернуся сьогодні, — промовила вона тихо, але голос її було чути в кожному куточку лункого приміщення з мармуровими стінами. — Моє серце радіє, що я бачу вас ізнову. Ті з вас, хто прийняв від мене причастя, коли я була тут минулого разу, уже навчилися мові мертвих, мові живих, а деякі, я певна, навчилися і чути музику сфер. Скоро вони, обіцяю, зроблять перший крок.

Сьогодні трапилося багато такого, що робить цей день сумним, але наше майбутнє світле, бо в ньому є місце оптимізму та змінам. Я пишаюся, що ви дозволили мені бути вашим учителем. Я пишаюся, що ми разом із вами досліджуємо всесвіт, усі багатства якого годі й уявити. — Вона зробила паузу й подивилася на нас із А. Беттіком. — Ці двоє поділяють зі мною мій шлях... мій друг А. Беттік і мій коханий Рол Ендіміон. Вони були поруч у моїй тривалій, завдовжки в життя подорожі, і сьогодні ми вирушимо на прощу з ними разом. Коли ми з вами попрощаємося сьогодні, ми пройдемо крізь три Небесні Брами, увійдемо до Пащі Дракона і — якщо буде на те ласка Будди та богів хаосу — відвідаємо Принцесу Лазурових Хмар і побачимо Храм Нефритового Імператора.

Енея знову зробила паузу й обвела очима ряди поголених голів і темних блискучих очей. Я бачив, що перед нами не релігійні фанатики, не безтямні служники культу, не аскети, схильні до самокатування. Я дивився на кмітливі, інтелігентні, зацікавлені обличчя молодих чоловіків та жінок. Усі обличчя здавалися молодими, хоч тут були й люди з сивими бородами та зморшками навколо очей.

— Мій дорогий друг Лама сказав мені, що сьогодні сюди прийшли і ті, котрі хочуть приєднатися до нас й отримати причастя, яке відкриває шлях до Поєднувальної Безодні, — сказала Енея.

Біля сотні ченців, котрі сиділи в перших рядах, опустилися на коліна.

Енея кивнула.

— Хай так і буде, — промовила вона неголосно.

Лама вніс тацю, на якій стояли карафи з вином і невибагливі бронзові чаші. Перш ніж наповнити чаші і перш ніж видобути з пальця крапельку крові, Енея сказала:

— Поки ви ще не причастилися, хочу нагадати вам, що зміни, які відбудуться з вами, матимуть фізичну природу, а не духовну. Ваші особисті пошуки Бога чи пошуки просвітлення так і мають залишитися вашими особистими пошуками. Причастившись, ви не отримаєте саторі або спасіння душі. Ви отримаєте лише... зміни. — Енея наставила палець, палець, який вона збиралася проколоти, щоби виступила краплина крові. — У клітинах моєї крові міститься унікальна комбінація ДНК та РНК, а також певний вірус, який проникне всередину вашого тіла. Потрапивши спочатку до шлунка, вірус рознесеться вашим тілом, діставшись кожної клітини. Цей вірус має тенденцію до поширення, і він соматичний... тобто, він передасться і вашим дітям.

Я розповіла вашим учителям, а вони розповіли вам, що ті фізичні зміни, які стануться з вами, дозволять вам після певного тренування безпосередньо сконтактувати із Поєднувальною Безоднею, опанувавши таким чином мову мертвих та мову живих. Із часом, після напруженого тренування, ви зможете навчитись чути музику сфер і насправді зробити крок куди завгодно. — Вона підняла палець угору. — Це не метафізика, друзі. Це мутуючий вірус. Майте на увазі, що ви ніколи не зможете прийняти на себе хрестоформу, яку пропонує Пакс, не зможуть цього зробити і ваші діти, і діти їхніх дітей. Базальні зміни у ваших генах та хромосомах навіки унеможливлять для вас цей вид довголіття.

Це причастя, милі друзі, не дасть вам безсмертя. Навпаки, воно гарантує, що смерть чекатиме на кожного з нас. Повторюю знову: я не пропоную вам вічного життя чи саторі тут і зараз. Якщо ви шукаєте саме цих речей, то маєте знайти їх у ваших релігійних пошуках. Я пропоную вам тільки більшу глибину сприйняття вашого людського життя, пропоную зв’язок з усіма, хто живе з таким причастям, належачи до людської раси чи до інших рас. Якщо хтось із вас зараз передумає, у цьому не буде ганьби. Але на тих, хто зараз прийме це причастя, чекає великий обов’язок, великі труднощі та велика небезпека, бо, зробивши це, вони самі стануть вчити про Поєднувальну Безодню і самі розноситимуть цей новий вірус, вірус людського вибору.

Енея зачекала, але жодний із сотні ченців не поворухнувся, не підвівся, не пішов. Усі залишилися стояти, як і стояли, на колінах, ледь нахиливши голову, наче в очікуванні.

— Отже, хай так буде, — сказала Енея. — І щасти вам.

Вона проколола палець ланцетом, витиснувши крапельку крові в кожну із чаш з вином, які підставляв старий Лама.

Лише кілька хвилин знадобилося сотні монахів, щоби чаші обійшли всі ряди і кожний зробив ковток, лише один. Я теж піднявся зі своєї подушки, збираючись стати у хвіст черги і причаститися й собі, але Енея жестом підізвала мене до себе.

— Ще не час, коханий, — прошепотіла вона мені на вухо, торкнувшись мого плеча.

Я відчув бажання заперечити — чому вона проти моєї участі в цьому дійстві? — але натомість повернувся на своє місце і сів поруч із А. Беттіком. Нахилившись до андроїда, я пошепки запитав у нього:

— А ти теж не приймав цього так званого причастя?

Синьошкірий чоловік посміхнувся у відповідь.

— Не приймав, пан-Ендімоне. І ніколи не прийматиму.

Я хотів було спитати чому, але тут церемонія причастя закінчилася, і тисяча двісті монахів звелися на ноги. Енея ходила поміж ними, розмовляючи, торкаючись, а з погляду, який вона кинула на мене поверх їхніх голених голів, я зрозумів, що нам час іти звідси.

НЕМЕЗ, СЦИЛЛАТА БРІАРЕЙ ДИВЛЯТЬСЯ НА КТИРЯ через підвісний міст, що їх розділяє, поки що не користуючись зсувом по фазі, вивчаючи ворога в реальному часі.

— Це просто смішно, — передає Бріарей. — Страховисько, щоби жахати дітей. Шипи, вістря та зуби. Яка дурість!

— Скажи про це Ґіґесу, — передає у відповідь Немез. — Готові?

— Готова, — передає Сцилла.

— Готовий, — передає Бріарей.

Усі троє видозмінюються, синхронно. Немез бачить, як повітря навколо них стає густим і важким, світло перетворюється на сироп кольору сепії, і вона знає, що навіть якщо Ктир зробить зараз цілком очікувану річ — переріже канати, на яких тримається міст, — це нічого не змінить: у прискореному часі минуть віки, доки міст почне падати... принаймні часу, щоби переправитися, їм вистачить, і то тисячу разів. Вервечкою — Немез попереду — вони починають переходити міст. Ктир стоїть неповорушно. Він не повертає голови, щоби провести їх поглядом. Його червоні очі мерехтять тьмяно, наче скло, яке відбиває останні промені сонця на вечірньому прузі.

— Щось тут не так, — передає Бріарей.

— Тихо! — командує Немез. — Залишайтеся на загальному діапазоні, доки я не перемкнуся.

Вона знаходиться менше ніж за десять метрів від Ктиря, а потвора не реагує на це жодним чином. Немез продовжує рухатися вперед крізь загусле повітря, і ось вона вже ступає на скельний уступ. За нею йде її сестра-клон, вона стає поруч із Немез, ліворуч від неї. Бріарей також долає міст і займає позицію праворуч від Немез. Вони стоять обличчям до легендарного жаху Гіперіона, за три метри від нього. Він залишається незворушним.

— Дай нам пройти, або тебе буде знищено.

Немез переходить у нормальний стан, на проміжок часу, необхідний, щоби звернутися до хромованої статуї.

— Твій час давно минув. Сьогодні дівчинка наша.

Ктир не відповідає.

— Знищіть його, — командує Немез своїм двійникам і знову видозмінюється.

Ктир зникає, здійснивши перехід у часі.

Хвилі від порушення часу проходять над Немез і крізь неї, і вона мружиться, а тоді обстежує застигле довкілля, задіявши весь спектр свого бачення. В Завислому У Повітрі Храмі все ще перебуває кілька людських істот, але Ктиря там немає.

— Вийдіть із зсуву фаз, — передає вона наказ своїм двійникам, і ті негайно підкоряються. Світ яснішає, повітря оживає, звуки повертаються.

— Знайдіть її, — каже Немез.

Швидкою пробіжкою Сцилла рухається до Вісімкового Благородного Шляху, до осі Мудрості й, перестрибуючи через сходинки, вибігає на платформу Правильного Погляду. Бріарей швидко перебігає до осі Моралі й заскакує до пагоди Правильної Мови. Немез несеться ще одними сходами, найдовшими, тими, що ведуть до розташованих у вишині павільйонів Правильного Усвідомлення та Правильної Медитації. Вмонтований радар підказує їй, що в найвищій споруді є люди. Вона дістається місця за кілька секунд, сканує будівлі та скелі навколо, відшукуючи приховані приміщення та схованки. Нічого. У Павільйоні Правильної Медитації радар показує молоду жінку, й на мить Немез думає, що пошуки закінчилися, але хоча ця жінка приблизно того ж віку, що й Енея, це не вона. У вишуканій пагоді знаходяться ще й інші — дуже літня жінка, яку Немез розпізнає як Свиню-Громовержицю, котру вона бачила на прийомі у Далай-лами, Головний Глашатай та Голова Служби безпеки Далай-лами, Карл Лінґа Вільям Ейхедзі, а ще й хлопчик Далай-лама власною персоною.

— Де вона? — каже Немез. — Де та, хто називає себе Енеєю?

Ніхто не встигає навіть слова промовити, як Ейхедзі вихоплює зі своєї накидки кинджал й кидає його блискавичним рухом.

Немез легко ухиляється від нього. Навіть без зсуву по фазі вона має реакцію, яка більшості людей і не снилася. Але коли Ейхедзі хапається за флешетний пістолет, Немез видозмінюється, наближається до завмерлого чоловіка, розширює поле із зсунутою фазою й на нього та викидає його до прірви крізь величезне, від підлоги до стелі, відчинене вікно. Звісно, тільки-но Ейхедзі вилітає за межі її оболонки, він, здається, застигає посеред повітря, наче якийсь величезний птах, якого викинули з гнізда, а птах не може летіти, проте не хоче й падати.

Немез повертається до хлопчика й набуває людської подоби. За її спиною Ейхедзі скрикує й стрімко зникає. У Далай-лами відвисає щелепа, а губи складаються в літеру «о». Для нього та двох присутніх у пагоді жінок Ейхедзі, котрий стояв поруч із ними, раптом зник, а тоді знову матеріалізувався у повітрі посеред відсунутих дверей-сьодзі, так наче він вирішив телепортуватися назустріч своїй смерті.

— Що це ти... — починає стара Свиня-Громовержиця.

— Я забороняю... — починає Далай-лама.

— Я не дозволю, — починає жінка, яка, на здогадку Немез, має бути або Рахіллю, або Тео, однією зі спільниць Енеї.

Немез не відповідає. Вона переходить у бойовий режим, наближається до хлопчика, розгортає навколо нього поле із зсувом по фазі, підхоплює його та несе його крізь відчинені двері.

— Немез! — передає Бріарей із павільйону Правильного Зусилля.

— Що таке?

Замість того, щоби спілкуватися вербально на спільному каналі, Бріарей палить зайву енергію, щоби надіслати картинку. У потьмареному повітрі за багато кілометрів над їхніми головами зависає космічний корабель, і плазмове полум’я, що виходить з його хвоста, здається твердим, наче блакитний стовп.

— Виходь із режиму, — командує Немез.

МОНАХИ ТА СТАРИЙ ЛАМА ДАЛИ НАМ ІЗ СОБОЮ ОБІД, запакований у коричневу торбинку. Вони також дали А. Беттікові старомодний скафандр. Я бачив схожий у музеї історії астронавтики в Порт-Романсі. Вони хотіли всучити такі ж і нам із Енеєю, але ми показали їм гермокомбінезони, що були в нас під термокуртками. Усі дванадцять сотень монахів пішли провести нас до Першої Небесної Брами, а там товпилося ще дві-три тисячі люду, аби помахати нам на прощання.

На великих сходах не було нікого, крім нас. Підйом був легким, А. Беттік відкинув шолом свого скафандра, наче каптур на рясі, ми з Енеєю також зсунули на лоба свої осмотичні маски. Кожна сходинка була завширшки сім метрів, але не дуже висока, і перший прогін, із широкою терасою після кожної сотні сходинок, ми подолали завиграшки. Східці обігрівалися зсередини, тому навіть коли на півшляху ми опинились у поясі вічних снігів і льодовиків, сходи залишилися необмерзлими.

Приблизно за годину ми дісталися Другої Небесної Брами — височезної червоної пагоди над п’ятнадцятиметровою аркою. Звідси підйом робився крутішим, сходи йшли майже вертикальним розломом, відомим під назвою «Паща дракона». Тут задував сильний вітер, температура повітря різко впала, а саме повітря стало помітно розрідженим. Біля Другої Небесної Брами ми знову начепили свої альпіністські обв’язки, і тепер пристібалися до бакіболових поручнів[150], які тягнулися обабіч сходів, страхуючись на випадок, якщо хтось із нас упаде або когось здує вітром. Незабаром А. Беттік натягнув свій прозорий шолом, наповнений повітрям, і показав нам піднятий догори великий палець. Ми з Енеєю теж натягли осмотичні маски.

Ми продовжували сходження, простуючи до Південної Небесної Брами, яка була все ще за кілометр попереду. А світ навкруги нас опускався все нижче. Це вже вдруге за кілька годин ми спостерігали дивовижні зміни в панорамі, але тепер ми бачили таку картину через кожні триста щаблів, зупиняючись на черговій терасі, аби перепочити. Ми стояли, відхекувалися й дивилися в усі очі на величні піки у сяйві полуденного сонця. Тайшаня було вже не видно. Місто Миру залишилося на п’ятнадцять тисяч сходинок або на кілька кілометрів нижче тих крижаних просторів та скельних стін, крізь які ми пробиралися наразі. Я втямив, що ларингофони в наших комбінезонах знову надають нам можливість спілкуватися сам-на-сам, і запитав:

— Як ти, мала?

— Втомилася, — відказала Енея, пом’якшивши свою відповідь усмішкою, яку я ясно бачив за прозорою маскою.

— Ти можеш сказати, куди ми прямуємо? — спитав я.

— До Храму Нефритового Імператора, — відповіла вона. — Він на вершині.

— Я здогадався, — відказав я, ставлячи одну ногу на широку сходинку і підіймаючи другу ногу, щоби ступити на наступну сходинку. У цьому місці сходи йшли крізь виступ зі скель та льодовика. Я знав, що повертатися і дивитися вниз не варто, бо тоді запаморочення мені гарантовано. Цей підйом був у сто разів гірший за параплан. — А ти можеш пояснити мені, навіщо ми ліземо вгору до Храму Нефритового Імператора, коли позаду нас усе котиться до пекла?

— Що ти маєш на увазі — «котиться до пекла?»

— Я маю на увазі, що за нами, можливо, женеться Немез із своєю зграєю. Її скеровує Пакс. Усе розсипається. А ми вирушили на прощу.

Енея кивнула. Попри те, що повітря було вже дуже розрідженим, вітер навколо нас аж ревів, бо ми підіймалися вгору просто посеред струменевої течії. Ми рухалися вперед і вгору, нахиливши голови, зігнувши спини, так наче на на тих плечах була важка ноша. «Цікаво, що думає про все це А. Беттік?» — спало мені на гадку.

— Чого б нам просто не викликати наш корабель і не дременути звідси під три чорти? — запитав я. — Якщо нам поталанить виплутатися, хай він буде з нами.

За маскою я бачив очі Енеї; у них відбивалася небесна блакить, що помалу темнішала.

— Варто нам лише викликати корабель, як на нас ураз налетять, наче ті гарпії, дюжини зо дві паксівських військових кораблів, — сказала Енея. — Ми не можемо зробити це, доки не будемо готові.

Я змахнув рукою, вказуючи на карколомні сходи.

— А, дряпаючись угору, ми до чогось готуємося?

— Я сподіваюся, — стиха відповіла вона. У навушниках я чув, як вона дихає, важко, із хрипом.

— Що там, нагорі, мала?

Ми вибралися на чергову трьохсоту сходинку і зупинилися, віддихуючись і надто заморені, щоби милуватися панорамою. Ми видерлися на край світу. Небо було майже чорне. На ньому уже можна було розрізнити найяскравіші зірки, і я побачив, як один із менших місяців котиться до зеніту. А може, це паксівський корабель?

— Я не знаю, що ми там знайдемо, Роле, — утомлено проказала Енея. — Я бачу уривки подій... вони сняться мені, знову і знову... але згодом я бачу уві сні ті ж події геть по-іншому. Я не люблю говорити про це, поки не побачу, якою виявиться реальність.

Я кивнув, наче я її розумів, але я брехав. Ми продовжили сходження.

— Енеє? — окликнув я її.

— Так, Роле.

— Чому ти не дала мені прийняти... ну, ти знаєш... причастя?

Її обличчя за маскою зморщилося в гримасу.

— Мені не подобається так це називати.

— Знаю, але всі називають це саме так. Але скажи мені хоч це... чому ти не дала мені випити того вина?

— Тобі ще не час, Роле.

— Чому?

Я відчував, як на мене знову накочуються гнів і відчай. А над усім — шалене кохання до цієї жінки.

— Ти пам’ятаєш, як я казала про чотири кроки... — почала вона.

— Вивчити мову мертвих, вивчити мову живих... так-так, знаю я ці чотири кроки, — перервав я її нетерпляче, бо саме робив реальний крок реальною ногою, ступаючи на чергову мармурову сходинку нескінченних сходів.

Я помітив, що Енея посміхнулася на те, як я це сказав.

— Ці речі... вони мають тенденцію надто захоплювати людину, що стикається з ними вперше, — лагідно промовила вона. — А зараз мені потрібна вся твоя увага. Мені потрібна твоя допомога.

Це я міг зрозуміти. Я простягнув руку та торкнувся її плеча, хай і крізь термокуртку та комбінезон. А. Беттік озирнувся на нас і кивнув, наче схвалюючи цей дотик. Мені довелося нагадати собі, що він не міг чути нашої розмови ларингами.

— Енеє, — неголосно сказав я, — ти й насправді месія?

Я почув, як вона зітхає.

— Ні, Роле. Я ніколи не називала себе месією. Я не хотіла бути месією. Зараз я просто втомлена молода жінка... У мене голова розколюється від болю... а ще поперек болить... Це перший день мого циклу...

Мабуть, вона помітила, як я закліпав очима, чи то здивований, чи то шокований. «Чорт забирай, — думав я, — не кожного дня доводиться спілкуватися з месією, а, врешті-решт, дізнатися тільки, що вона страждає від того, що колись давно називали ПМС...»

Енея фиркнула.

— Я не месія, Роле. Мене просто обрали бути Навчителькою. І я намагаюся робити це... поки можу.

Щось в останній її фразі пролунало таке, від чого у мене аж живіт скрутило.

— Нехай так і буде, — сказав я.

Ми піднялися на наступні триста сходинок і зупинилися, одночасно. Тепер віддихатися було важче. Я подивився вгору. Південної Небесної Брами ще не було видно. Попри те, що було лише пополудні, небозвід набув космічної чорноти і вкрився тисячею зірок. Вони горіли тихо, майже без мерехтіння. Я збагнув, що більше не чую шипіння та реву струменевої течії. Тайшань — це найвищий пік на планеті Тянь-Шань, і його вершина сягає найвищих шарів атмосфери. Якби не гермокомбінезони, наші очі, барабанні перетинки та легені вибухнули би, як лускають повітряні кульки від надлишкового тиску. Наша кров скипіла би. Наші...

Я спробував перемкнути свої думки на щось інше.

— Гаразд, — сказав я, — але якби ти була месією, яку би звістку ти принесла людству?

Енея знову коротко розсміялася, але я відчував, що сміх її не був глузливий.

— А якби ти був месією, — вимовила вона, відсапуючись, — яку би звістку приніс ти?

Я розреготався на все горло. А. Беттік не міг почути жодного звуку, бо нас розділяв практично вакуум, але він, мабуть, побачив, як я відкинув голову, бо подивився на мене запитально. Я помахав йому рукою і сказав, звертаючись до Енеї:

— Хоч заєбися, але нічого в голову не лізе.

— Отож бо й воно, — погодилася Енея. — Ще малою... я маю на увазі, по-справжньому малою, коли я ще не зустріла тебе... але вже знала, що на мене чекає щось таке... я завжди переймалася тим, яку ж вість я принесу людству. Окрім того, чому я маю навчати, звісно. Щось таке монументальне. На кшталт Нагорної Проповіді.

Я подивився навколо. На цій жахливій висоті не було ні снігу, ні криги. Чіткі білі сходинки підіймалися виступами прямовисної чорної скелі.

— Що ж, — сказав я, — гору ми маємо.

— Еге ж, — погодилася Енея, і я знову розчув утому в її голосі.

— Отже, на якому посланні ти врешті-решт зупинилася? — сказав я.

Наразі я більше дбав про те, щоби відволікти її балаканиною, ніж почути її відповідь. Ми вже давно з нею отак не розмовляли.

Я роздивився, що вона посміхається.

— Я продовжувала над цим працювати, — відповіла вона нарешті. — Хотіла зробити своє послання не менш лаконічним і значущим, ніж Нагірна Проповідь. Згодом я зрозуміла, що це хибна ідея: це як дядько Мартін у свій найгірший період намагався писати краще за Шекспіра. Тоді я вирішила, що мій меседж буде принаймні коротшим.

— Наскільки коротким?

— Я скоротила його до тридцяти п’яти слів. Надто довго. Потім до двадцяти сімох. Кілька років пішло на те, щоби скоротити меседж до десяти. Можна зробити ще коротше. Зрештою я вклалася в два слова.

— Два слова? — перепитав я. — Які саме?

Ми саме дісталися до наступного майданчика. Це сімдесят... чи вісімдесят?., третя сотня сходинок. Ми з радістю зупинилися, намагаючись віддихатися. Я склався вдвічі, поклавши руки в герметичних рукавицях на коліна, обтягнуті комбінезоном, намагаючись не виблювати. Блювати, коли ти в осмотичній масці, — кепська справа.

— Які два слова? — знову запитав я, коли до мене повернулася здатність говорити й чути щось, крім шаленого калатання власного серця та дертя в легенях.

— Обери знову, — сказала Енея.

Я замислився на якусь мить — мить, сповнену задишки й важкого відсапування.

— «Обери знову»? — спромігся я зрештою перепитати.

Енея посміхнулася. Вона встигла перевести дух і дивилася вниз, на краєвид, що вертикально падав долу, на який я навіть позирнути боявся. Видно було, що вона ним милується. Я відчув бажання по-дружньому зіштовхнути її з гори, просто зараз. Молодість. Іноді вона буває нестерпною.

— Обери знову, — підтвердила вона впевнено.

— Не хочеш пояснити?

— Ні, — відказала Енея. — У тому й полягає ідея, що це просто, простіше не буває. От назви якусь сферу життя, і ти сам усе зрозумієш.

— Релігія, — сказав я.

— Обери знову, — відгукнулася Енея.

Я розсміявся.

— Але я не жартую, Роле, — сказала вона.

Ми знову почали підійматися сходами. А. Беттік, здавалося, поринув у роздуми.

— Розумію, мала, — сказав я, хоч аж ніяк не був у цьому впевнений. — Сфери життя... ну... хай будуть політичні системи.

— Обери знову.

— Тобто ти не вважаєш, що Пакс — це кінцевий етап розвитку людської цивілізації? А він установив міжзоряний мир, дав людям пристойну владу, а ще... ой, ледь не забув... здобув безсмертя для своїх громадян.

— Час обирати знову, — сказала Енея. — І якщо вже мова зайшла про наші погляди на еволюцію...

— І що з ними?

— Обери знову.

— Обрати знову що? — запитав я. — Напрямок еволюції?

— Ні, — заперечила Енея. — Я маю на увазі наші уявлення, що буцімто еволюція має напрямок.

— То ти погоджуєшся з Папою Тейяром... з одним із прочан на Гіпероін, отцем Дюре... коли він триста років тому сказав, що правий був Тейяр Шарден, і всесвіт еволюціонує до свідомості та об’єднання з божественним? До того, що він називав точкою Омега?

Енея поглянула на мене:

— Ти багато чого читав у талієсінській бібліотеці, так?

— Еге ж.

— Ні, я не погоджуюсь з Тейяром... ні з єзуїтом, ні з тим, котрий короткий час був Папою. Ти знаєш, що моя мама була особисто знайома з отцем Дюре і з тим облудником, котрий сидить на папському престолі зараз, тобто з отцем Гойтом.

Я тільки очима закліпав. Так, я це наче й знав, але це нагадування про те, що Енея була поруч із подіями, що відбувалися три сторіччя тому, трохи вибило мене з колії.

— У всякому разі, — вела Енея далі, — теорія еволюції за останнє тисячоліття, дійсно, зайшла в глухий кут. Спочатку Корд чинив опір дослідженням еволюції, позаяк боявся прогресу в генетичній інженерії, боявся, що людство навчиться створювати безліч модифікацій, на яких Корд не зможе паразитувати. За Гегемонії до дослідження еволюції, як і до біологічних наук узагалі, ставилися негативно під впливом Корду, а зараз усе це наводить жах на Пакс.

— Чому? — запитав я.

— Чому Пакс боїться пошуків в сфері біології і, зокрема, в генетиці?

— Ні, — сказав я, — це мені наче зрозуміло. Корд хоче, щоби люди залишалися в тих формах, до яких у Корді навчилися пристосовуватися. Цього ж хоче і Церква. Вони визначають, людина перед ними чи ні, насамперед рахуючи ноги, руки і все інше. Але я маю на увазі, чому ми маємо обрати інший погляд на еволюцію? Навіщо розводити дискусію про той чи інший напрямок, чи щось таке? Хіба стара теорія не працює?

— Ні, — відказала Енея. Кілька хвилин ми йшли вгору мовчки. Нарешті вона заговорила: — За винятком містиків, таких, яким був справжній Тейяр, чи не всі старі теоретики еволюції воліли у своїх дослідженнях не оперувати такими поняттями, як «мета», «ціль» тощо. Це була релігія, не наука. Навіть ідея напрямку для вчених епохи до Гіджри здавалася єрессю. Вони могли тільки дискутувати про «тенденції» еволюції, про повторювані статистичні відхилення.

— То й що?

— А те, що це була короткозорість із їхнього боку. Упередженість, така сама, як віра Тейяра де Шардена. Еволюція має напрямки.

— Звідки ти знаєш? — запитав я не на повний голос, сумніваючись, що вона відповість.

Вона відповіла не вагаючись.

— Певні знання я отримала ще до свого народження, — сказала вона, — через мого батька-кібрида, котрий був зв’язаний з Кордом. Штінти в Корді розуміли людську еволюцію ще з давніх-давен, коли люди самі ще її не розуміли. Як гіпер-гіперпаразити самі Штінти еволюціонують тільки в бік більшого паразитизму. Вони можуть лише дивитися на живих істот та їхню еволюційну криву, спостерігати за нею... або зробити спробу зупинити її.

— І які ж напрямки має еволюція? — поцікавився я. — До більш розвинутого Інтелекту? До богоподібного колективного розуму? До розуму-мурашника? — Мені було цікаво дізнатися, як вона розцінює Левів, Тигрів і Ведмедів.

— Розум-мурашник! — фиркнула Енея. — Ф-фу! Яка нудота та несмак! Вигадай щось краще.

Я промовчав. Мені здавалося, що саме на це вона натякає, коли навчає про мову мертвих, і живих, і що там іще. Я вирішив, що наступного разу, коли вона ділитиметься з народом своїм вченням, мені варто слухати її уважніше.

— Усе, що є цікавого в досвіді людства, майже все є наслідком індивідуального досвіду, експериментування, теоретизування й обміну досягненнями, — сказала Енея. — Розум-мурашник застопорив би людство на рівні старовинного телебачення... на рівні інфосфери... витворився би до ідіотизму за спільною згодою.

— Добре, — сказав я, почуваючись присоромленим. — А який напрямок має еволюція насправді?

— До зростання життя, — відповіла Енея. — Життю подобається життя. Ось так усе просто. Але що насправді дивно — це те, що нежиттю також подобається життя... і воно хоче до нього долучитися.

— Не розумію, — зізнався я.

Енея кивнула.

— На Старій Землі, ще до Гіджри... у двадцятих роках двадцятого сторіччя... в одній із національних держав, що звалася Росія, жив один геолог, який розумів ці речі. Його звали Володимир Вернадський[151], і він створив поняття «біосфера»[152], яке, якщо тільки все піде так, як воно має бути, незабаром набуде для нас обох нового значення.

— Що за значення? — запитав я.

— Побачиш, милий, — сказала Енея, торкаючись моєї руки в герморукавичці. — Хай там як, а в 1926 році Вернадський написав: «Атоми, що одного разу потрапили в стрімкий потік життя, полишають його неохоче».

Я поміркував над цим хвильку. Я не дуже знаюся на науці, усі мої знання від моєї бабусі та ще з книжок у бібліотеці Талієсіна, але це ствердження видалося мені цілком розумним.

— Тисячу двісті років тому ця думка була сформульована більш науково у вигляді закону Долло[153], — продовжила Енея. — Його суть полягає в тому, що еволюція ніколи не повертає назад... винятки бувають дуже рідко, як, наприклад, кити на Старій Землі: вони спробували знову стати рибами, хоча вже встигли побувати наземними ссавцями. Життя завжди йде далі та постійно відшукує нові ніші, які можна заповнити.

— Еге ж, — підхопив я. — Так, наприклад, як тоді, коли людство залишило Стару Землю на тих своїх ембріоносцях та кораблях із рушіями Гокінґа.

— Так, та не зовсім, — не погодилася Енея. — По-перше, нам довелося зробити це передчасно, і тому, що Корд підбивав до цього, і тому, що Стара Земля помирала через діру в своєму череві... і це також була справа рук Корду. По-друге, маючи рушій Гокінґа, ми змогли стрибнути через наш рукав Галактики, відшукати світи, схожі на Землю, з високими балами за шкалою Сольмева... та ще й більшість із них піддали тераформуванню, на них ми завезли на ембріоносцях земні форми життя, починаючи з ґрунтових бактерій та черв’яків і далі... до крижнів, на яких ти полював колись на болотах Гіперіона.

Я кивнув, але на гадці мені вертілося: «А як іще могли вчинити істоти, розповсюджуючись у космосі? Що поганого в тому, аби переселятися в такі місця, що схожі на нашу домівку, пахнуть домівкою... а надто, якщо домівки, до якої можна було б повернутися, уже немає?»

— У спостереженнях Вернадського і в Законі Долло є ще цікавіша річ, — сказала Енея.

— Що за річ, мала? — Я все ще думав про крижнів.

— Життя ніколи не відступає.

— Як це? — запитав я і тієї ж миті второпав, що вона має на увазі.

— Саме так, — сказала Енея, бачачи, що я зрозумів. — Дай життю просунути десь ніготь, воно просуне й лікоть. Не забереться звідти. Ти сам знаєш... арктичні льоди, замерзла пустеля Старого Марса, киплячі гейзери, голі скелі, як тут, на планеті Тянь-Шань, навіть у програмах автономного розуму... варто життю ступити на поріг, воно з хати не піде.

— Ну, і що з цього випливає? — запитав я.

— А ось що. Якщо дати життю можливість діяти на свій розсуд... а розсуд у нього ще й який розсудливий... життя одного дня заполонить усесвіт, — відказала Енея. — Спочатку зазеленіє галактика, а згодом сусідні зоряні скупчення та галактики.

— Бентежна картина, — сказав я.

Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Чому, Роле?! На мою думку, це дивовижно.

— Зелені планети я бачив, — сказав я. — Зелену атмосферу ще можна уявити, але це вже буде досить химерно.

Вона посміхнулася.

— Це не обов’язково мають бути саме рослини. Життя адаптується... птахи, чоловіки та жінки на летючих машинах, ми з тобою на парапланах, люди, котрі навчилися літати...

— Ну, цього поки що немає, — зауважив я. — Але я хотів сказати, що аби мати зелену галактику, людям і тваринам, і...

— ...і живим машинам, — підхопила Енея, — та андроїдам... штучному життю в розмаїтті тисяч форм...

— Добре: людям, тваринам, машинам, андроїдам, та хоч кому... доведеться адаптуватися до космосу... і я не бачу, як...

— А доведеться, — сказала Енея. — І нам найближчим часом доведеться ще багато чого зробити.

Ми піднялися ще на три сотні сходинок і зупинилися перевести подих.

— А які інші напрямки еволюції ми прогледіли? — поцікавився я, коли ми знову рушили вгору.

— Зростаючі різноманітність та складність, — відказала Енея. — Вчені століттями кресали шаблями, сперечаючись щодо цих напрямків, але немає жодного сумніву, що еволюція — у дуже довгостроковій перспективі — полюбляє обидва ці атрибути. А якщо обирати один із двох, то різноманітність важить більше.

— Чому? — знову запитав я. Мабуть, вона вже задовбалася чути це питання. Я й собі здавався трьохрічним пуцьвірінком.

— Учені припускали, що базові моделі еволюції множаться, — пояснила Енея. — Це зветься дивергенцією. Але виявилося, що це не так. Кількість базових моделей має тенденцію зменшуватися в міру того, як антиентропійний потенціал — еволюція — зростає. Подивись, наприклад, на всіх сиріт Старої Землі — та ж базова ДНК, це зрозуміло, але ж іще й ті самі базові структури: усі форми мають трубчасті кишки, радіальну симетрію, очі, харчування за допомогою рота, дві статі... наче всіх робили за одним шаблоном.

— Але ж мені здалося, ти сказала, що різноманіття є важливим, — зауважив я.

— Воно і є важливим, — сказала Енея, — але різноманіття й дивергенція — це різні речі. Щойно еволюція натрапляє на вдалу базову модель, вона має тенденцію відмовлятися від інших варіантів й концентрується на практично безкінечній дивергенції всередині цієї моделі... тисячі споріднених видів... десятки тисяч.

— Трилобіти, — сказав я, вловивши ідею.

— Так, — сказала Енея, — а коли...

— Жуки, — сказав я. — І всі ці довбані види жуків.

Енея розплилася в посмішці за своєю маскою.

— Атож. А коли...

— Блошиці, — сказав я. — Усі світи, на яких я побував, кишіли блошицями. Москіти. Безкінечне розмаїття...

— Ти обкурився, — констатувала Енея. — Коли базову модель для організму відпрацьовано, а ще й відкриваються нові ніші, життя надає газу. Нові види. Існують тисячі нових видів рослин і тварин, що з’явилися впродовж останнього тисячоліття, з початку міжзоряних польотів... і не всі вони створені біоінженерією, частина з них просто адаптувалася шаленими темпами до нових, схожих на Землю світів, куди їх викинули з ембріоносців.

— Тросики, — підхопив я, згадуючи рідний Гіперіон. — Вічносині рослини. Мадамгровий корінь. Дерева тесла?

— Дерева тесла — ендеміки, — виправила мене Енея.

— Отже, дивергенція — це добре, — спробував я повернутися до теми нашої розмови.

— Дивергенція — це добре, — погодилася Енея. — Як я вже сказала, вона дозволяє життю гоном гнати, займаючись своєю бездумною працею: одягати всесвіту зелене. Але один із видів, що вийшли зі Старої Землі, не став варіювати... принаймні на тих сприятливих планетах, які він колонізував.

— Це ми, — сказав я. — Людство.

Енея похмуро кивнула.

— Ми не змінювалися як вид з того часу, як наші пращури-кроманьйонці допомогли зникнути кмітливішим неандертальцям, — промовила вона. — Тепер ми маємо шанс стрімко урізноманітнися, а такі інституції, як Гегемонія, Пакс, Корд, намагаються цей процес зупинити.

— А потреба варіювати поширюється на людські інститути? — поцікавився я. — На релігію? На суспільний лад? — Я думав про людей, котрі допомогли мені на планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б: Дем Ріа, Дем Лоа, про їхніх рідних. Я думав про народ Спектральної Спіралі Амоа та їхні складні вірування, що й самі, здавалося, складалися в спіраль.

— Певна річ, — відповіла Енея. — Подивись на це.

А. Беттік зупинився біля мармурової брили з викарбуваним написом китайською та стародавньою мережевою англійською:

Ми рушили далі. Мені здалося, наче я бачу щось червоне у кінці наступного прогону сходів. Може, це Південна Небесна Брама, звідки починається підйом на самісінький вершечок? Час уже їй показатися.

— Хіба це не чудова думка? — сказав я, маючи на увазі вірш. — Хіба незмінність не така ж важлива для людського життя, як дивергенція? А може, й ще важливіша...

— Важлива, — погодилася Енея. — Але саме цим майже все людство й займається ось уже тисячу років, Роле... відтворює устрій та уявлення Старої Землі на різних планетах. Подивись на Гегемонію. Подивись на Церкву та Пакс. Подивись на цей світ...

— Тянь-Шань? — здивувався я. — Мені він здається дивовижним...

— Мені теж, — сказала Енея. — Але тут усе запозичене. Буддизм трохи еволюціонував... принаймні відійшов від ідолопоклонства та ритуалів, повернувшись до широти поглядів, яка була властива йому раніше... але решта — це просто спроба повернути речі, утрачені разом із Старою Землею.

— Наприклад? — не зрозумів я.

— Наприклад, мова, одяг, назви гір, місцеві звичаї... та хай йому чорт, Роле, навіть оце паломництво та Храм Нефритового Імператора, якщо ми туди колись дістанемося.

— Ти хочеш сказати, що на Старій Землі були гори Тянь-Шань?

— Звичайно! — сказала Енея. — І там було Місто Миру, і Небесні Брами, і Паща Дракона. Конфуцій підіймався там сходами три тисячі років тому. Але сходи на Старій Землі мали лише сім тисяч сходинок.

— Краще ми би сходили ними, — зауважив я, невпевнений, чи довго ще зможу йти вгору. Сходинки були невисокі, але ж їх було до біса. — А загалом, я зрозумів, про що ти.

Енея кивнула.

— Шанувати традиції — це чудово, але здоровий організм розвивається, і культурно, і фізично.

— Що повертає нас до еволюції, — відгукнувся я. — А які ще напрямки, тенденції, цілі, як ти кажеш, ігнорувалися впродовж останніх століть?

— Та не так уже й багато, — сказала Енея. — Але серед них зростання чисельності людства. Життя любить трильйони видів, але понад усе воно любить квадрильйони, квінтильйони індивідуумів. Можна сказати, що всесвіт заточений під індивідуумів. У бібліотеці Талієсіна була книжка «Еволюція ієрархічних систем» одного чувака зі Старої Землі на ім’я Стенлі Соле. Тобі вона, бува, не трапилася на очі?

— Ні, я, мабуть, пропустив її, коли читав усю цю голопорнуху початку двадцять першого сторіччя.

— Ага, — сказала Енея, — ясно. Так от, Соле сформулював це досить влучно: «В обмеженому матеріальному всесвіті може існувати безкінечне число унікальних індивідуумів, якщо вони вкладені один в одного, а їхній всесвіт розширяється».

— Вкладені один в одного... — повторив я, роздумуючи над цим визначенням. — Ага, здається, уторопав. Це як бактерії зі Старої Землі у нас у кишках, туфельки, яких ми потягли за собою в космос, й інші клітини в нашому тілі... чим більше планет, тим більше людей... зрозуміло...

— Головне тут «більше людей», — зауважила Енея. — Нас сотні мільярдів, але через Падіння і через Пакс фактична кількість людей у Галактиці — не рахуючи Вигнанців — припинила зростати.

— Ну, контроль за народжуваністю — це важливо, — сказав я, повторюючи те, що казали кожному на Гіперіоні. — Я маю на увазі, особливо тепер, коли хрестоформа може продовжувати життя людини на багато століть...

— Саме так, — сказала Енея. — Штучне безсмертя приносить із собою стагнацію... фізичну та культурну. Це факт.

Я насупився.

— Але ж це ще не підстава, аби відмовляти людям у шансі продовжити своє життя?

Голос Енеї пролунав наче здалеку, наче вона міркувала над чимось значно більшим.

— Ні, — відповіла вона врешті-решт, — якщо брати окремішньо.

— А які напрямки має еволюція? — запитав я, дивлячись на червону пагоду, що наближалася, і сподіваючись, що за розмовою я примудрюсь не звалитися з ніг й не скотитися вниз двадцятьма з гаком тисячами сходинок, які ми подолали.

— Варто враховувати тільки три, — сказала Енея. — Поглиблення спеціалізації, зростання взаємозалежності та збільшення здатності до розвитку. Усі три аспекти важливі, але останній — найважливіший з усіх.

— Що ти маєш на увазі, мала?

— Я маю на увазі, що еволюція сама еволюціонує. Вона має це робити. Здатність розвиватися — це успадкована властивість, що дає змогу вижити. Системи, живі й неживі, мають навчитися, як еволюціонувати, і певного мірою контролювати напрямок та швидкість власної еволюції. Ми... я маю на увазі людей... були за крок від того, щоби зробити це тисячу років тому, а Корд відібрав у нас цю можливість. Принаймні у більшості з нас.

— Як це — у більшості з нас?

— Обіцяю, що за кілька днів ти сам усе побачиш, Роле.

Ми дісталися Південної Небесної Брами і пройшли крізь її арку — червону, під золотим дахом, таким, як дах пагоди. За нею відкрився Небесний Шлях, він полого тягнувся вгору до ледве примітної верхівки. Небесний Шлях був стежкою на голій чорній скельній породі. Отак ми могли простувати позбавленим повітря супутником, таким, наприклад, як Місяць, що обертався навколо Старої Землі, — навколишнє середовище тут було таким же сприятливим для життя. Я почав було щось казати Енеї про те, що ось ми бачимо тут нішу, яку життя ще поспішає взяти собі за плацдарм, коли вона раптом зійшла з стежини і попрямувала до невеличкої каплички, складеної з каменю, що притулилася між гострих уламків скелі та розколин за кількасот метрів до вершини. Ми пішли за Енеєю. Капличка мала повітряний шлюз, що виглядав таким архаїчним, наче він потрапив сюди з одного з найперших ембріоносців. Як не дивно, він працював, і, коли Енея натиснула на кодовий замок, зовнішні двері відчинилися, пропустивши нас усередину шлюзу. Ми зачекали, поки відкрилися і внутрішні двері, і зайшли до каплиці.

Це було невеличке приміщення, майже порожнє, лише на невисокому помості стояла бронзова візерунчаста ваза, а в ній — кілька живих квітів та зелених гілочок. Ще в кімнаті знаходилася гарна визолочена статуя жінки в убранні, схоже, з чистого золота. Місяцеподібне обличчя жінки дивилося на нас із дружньою посмішкою. Мабуть, це було якесь жіноче втілення Будди. На голові у статуї була позолочена корона з листя, а за головою — кутий золотий німб, що дивним чином нагадував християнський.

А. Беттік відкинув свій шолом і повідомив:

— Повітря добре. Тиск цілком нормальний.

Ми з Енеєю також відкинули каптури на наших гермокомбінезонах. Як же приємно було дихати вільно!

Біля ніг статуї знайшлися курильні палички та сірники. Енея опустилася на одне коліно й запалила одну паличку. Міцний аромат рознісся каплицею.

— Це Принцеса Лазурових Хмар, — сказала Енея, підвівши голову й посміхаючись у відповідь на загадкову усмішку статуї. — Богиня світанку. Я запалила паличку, щоби попросити про народження внуків.

Усмішка торкнулася моїх губ, але відразу й завмерла. У неї є дитина. Моя кохана вже народила дитину. У мене клубок підступив до горла, я відвів очі, але Енея підійшла до мене й взяла мене за руку.

— Може, пообідаємо? — сказала вона.

Я й думати забув про нашу брунатну торбинку з їжею. Та раніше й важко було би підкріпитися — у шоломах та осмотичних масках.

В тьмяній кімнаті без вікон, наповненій клубовинням фіміаму, ми пообідали канапками, що приготували для нас монахи.

— Куди тепер? — запитав я, коли Енея взялася за внутрішній замок.

— Я чув, що на східному боці вершини є місце, яке зветься Урвищем Самогубців, — сказав А. Беттік. — Це місце, де можна принести себе в жертву. Кажуть, що той, хто стрибне звідти, умить зустрінеться з Нефритовим Імператором, і виконання його прохання буде йому гарантовано. Якщо ви хочете гарантовано отримати онуків, можете стрибнути.

Я втупився на андроїда, бо так і не міг втямити — чи це у нього почуття гумору таке, чи він трохи з’їхав із глузду.

Енея розреготалася.

— Спочатку давайте дістанемося Храму Нефритового Імператора, — сказала вона. — Подивимось, чи є хтось удома.

Опинившися під відкритим небом, я був вражений контрастом між тією ізольованістю, що надавав гермоком-бінезон, і безповітряною прозорістю навколо. Осмотична маска стала практично матовою, бо на цій висоті полуденне сонячне проміння, не фільтруючись атмосферою, палило нещадно. Тіні були непроникно-чорними.

До вершини і храму залишалося близько п’ятдесяти метрів, коли з непроглядної тіні, що відкидав валун, виступив чоловік і заступив нам дорогу. Мені здалося, що це Ктир, і я безглуздо стиснув кулаки, ще не додивившись, хто це.

Перед нами стояв дуже високий чоловік у вакуумному бойовому скафандрі, де-не-де з відмітинами ланцетних ударів. Такі скафандри носять морські піхотинці Пакса, а ще швейцарські гвардійці. Я міг бачити його обличчя крізь візор — шкіра чорна, риси обличчя мужні, коротке волосся біле. На темному обличчі червоніли свіжі рани. Дивився він на нас вороже. Озброєний чоловік був універсальною десантною гвинтівкою, і тепер він підняв її та спрямував на нас. Він скомандував у мікрофон:

— Стояти!

Ми зупинилися.

Велетень, схоже, не знав, що робити далі. А мені в голові майнула думка, що Пакс усе ж таки врешті спіймав нас.

Енея виступила наперед.

— Сержанте Ґреґоріус? — пролунав її голос у мікрофоні.

Чоловік смикнув головою, але зброю не опустив. Я не сумнівався, що його гвинтівка бездоганно працює навіть у високому вакуумі. Вона може стрелити хмарою флешет, лазерним чи ланцетним променем, кулями або гіперкінетичним зарядом. Дуло дивилося просто в обличчя моїй коханій.

— Звідки ти знаєш моє... — почав було велетень, а тоді аж похитнувся. — Ти — це вона. Та сама. Дівчинка, яку ми шукали так довго, на всіх планетах. Енея.

— Так, — сказала Енея. — Ще хтось урятувався?

— Троє, — сказав чоловік, якого вона назвала Ґреґоріусом. Він махнув рукою праворуч, і я роздивився чорний довгий слід на чорній скелі, а внизу почорнілі рештки чогось, що могло бути рятівною капсулою космічного корабля.

— А отець-капітан де Сойя є серед них? — запитала Енея.

Я пригадав ім’я. Я пригадав голос де Сойї з радіопередавача спускового апарата, коли він знайшов нас і врятував від Немез, а тоді дав нам піти. Це було на Божегаї, майже десять років тому — для нього та для Енеї.

— Так, — відповів сержант Ґреґоріус, — капітан живий, але ледь-ледь. Він сильно обгорів ще на бідному старому «Рафаїлі». Він би розпорошився на атоми разом із ним, якби не втратив свідомості. Так мені вдалося затягти його в рятувальну шлюпку. Двоє інших теж поранені, але отець-капітан помирає. — Він опустив гвинтівку й безсило сперся на неї. — Помирає справжньою смертю... у нас нема воскресальних ясел, а отець-капітан змусив мене поклястися спопелити його до атомів, коли він помре, але не дати воскресити його безголовим ідіотом.

Енея кивнула.

— Ви можете відвести мене до нього? Мені треба з ним поговорити.

Ґреґоріус поклав на плече важку зброю й підозріло подивився на нас з А. Беттіком.

— А ці двоє...

— Це мій найкращий друг, — сказала Енея, торкаючись руки А. Беттіка. Вона взяла мою руку. — А це мій коханий.

Гігант мовчки кивнув на це і першим почав підніматися останніми метрами стежини, що вела до вершини — до Храму Нефритового Імператора.