Схід Ендіміона

1

— Папа помер. Хай живе Папа!

Вигуки багатоголосою луною прокотилися двором Св. Дамасія[8] у Ватикані, де у власних апартаментах щойно знайшли тіло Папи Юлія XIV. Його Святість помер уві сні. За лічені хвилини ця звістка розлетілася поміж тісноти різномастих будівель, які за традицією називаються Ватиканським палацом, а тоді перекинулася на місто Ватикан, поширюючись, наче іскра чистим киснем. Розголос про смерть Папи пробіг адміністративними приміщеннями Ватикану, прошмигнув крізь юрбу, що саме проходила крізь Ворота Св. Анни, майнув спершу в Апостольський, а тоді у сусідній, Губернаторський, палаци, долетів до вух вірян у ризниці Собору Св. Петра[9], спричинивши там таке сум’яття, що архієпископ, який саме служив месу, змушений був обернутися на безпрецедентний шепіт та гомін пастви; відтак шугнув у натовп на площі перед Собором. Там його вплив на заледве не стотисячне стовковисько туристів та функціонерів Пакса, котрі прибули до Ватикану у справах, був подібним до досягнення плутонієм критичної маси[10] і початку ланцюгової реакції.

Вирвавшись за межі Ватикану крізь Арку Дзвонів, новина набула швидкості електрона, відтак швидкості світла і, зрештою, вирвалась із планети Пацем зі швидкістю рушіїв Гокінґа, яка, як відомо, тисячоразово перевищує швидкість світла. У самому серці подій, біля стародавніх ватиканських мурів, перемовлялися телефони та комлоґи, і їхні перемовини долинали аж до сирих підземель, що покоїлись під важкими стінами Замку Святого Ангела[11], де під масою каміння, що колись повинно було прислужитися мавзолеєм для імператора Адріана, заховалися кабінети та камери Святої Інквізиції. Цього ранку повсюди тихенько постукували вервиці, шурхотіли накрохмалені сутани — це священнослужителі Ватикану поспішали до своїх кабінетів, щоби прочитати зашифровані повідомлення і дочекатися розпоряджень від свого керівництва. Дзижчали, дзеленчали та вібрували особисті комунікатори й імпланти службовців, офіцерів, політиків, комерсантів із Торговельної Гільдії. Не минуло й тридцяти хвилин із тієї миті, коли було виявлено мертве тіло Папи, а всі новинарські агенції в системі Пацема вже працювали з цією трагічною звісткою: лаштували роботизовані голокамери та весь арсенал технічних засобів для роботи он-лайн, відряджали до прес-центру Ватикану своїх найкращих репортерів і... чекали. У міжзоряній імперії, де Церква керувала всіма аспектами суспільного життя, перш ніж з’явитись у пресі чи в ефірі, новина потребувала не тільки незалежного підтвердження, а й офіційного дозволу.

За дві години та десять хвилин по тому, як було виявлено тіло Папи Юлія XIV, Церква підтвердила його кончину повідомленням від канцелярії Державного секретаря Ватикану, кардинала Лурдусамі. За якісь секунди це повідомлення вже пролунало в усіх радіо- та головідеоновинах у безкінечних світах, що підпорядковувалися Пацему. Все населення планети Пацем, тобто півтора мільярда відроджених християн, котрі працювали на Ватикан або на розгалужені цивільну, військову чи комерційну адміністрації Пакса, завмерли, щоби з певною цікавістю вислухати цю новину. Ще до офіційного оголошення з дюжину нових зорельотів класу Архангел залишили свої орбітальні бази і перемістилися в різні точки міжзоряного простору в одному з рукавів Галактики, обжитому людством. Цей раптовий стрибок убив екіпажі зорельотів, але кораблі донесли звістку про смерть Папи в надійних комп’ютерах та кодованих транспондерах[12] до понад шістдесяти найважливіших митрополичих світів і зоряних систем. Ці кораблі-Архангели мали вчасно доправити назад на Пацем тих небагатьох кардиналів, котрі забажають особисто взяти участь у голосуванні; проте більшість виборців зазвичай воліли краще залишатися на своїх планетах, ніж іти на смерть, навіть із безперечно обіцяним воскресінням, а для участі у виборах направити замість себе шифровану інтерактивну голографічну пластину із власноручним «eligo»[13] для обрання наступного Верховного понтифіка.

Ще вісімдесят п’ять паксівських кораблів з рушіями Гокінґа, переважно надшвидкісні факельники, приготувалися до спін-переходу на релятивістські швидкості та до квантового стрибка, аби здійснити перельоти тривалістю в дні, а то і в місяці, із часом-у-борг — відповідно, від тижнів до років. Вони мали чекати на орбіті Пацема п’ятнадцять-двадцять стандартних днів до обрання нового Папи, а тоді розповсюдити звістку на сто тридцять менш важливих паксівських світів, де архієпископи донесуть її до вух ще мільярдів вірян. Звідси, уже стараннями архієпископів, повідомлення про смерть Папи, про воскресіння й нове обрання розходитиметься меншими системами, долетить до найвіддаленіших світів і до незліченних загумінкових колоній. І, нарешті, цілий флот із двохсот безпілотних кур’єрських дронів буде виведений з бази на гігантському астероїді в системі Пацема. Дрони чекатимуть тільки, щоби на їхні чіпи було записано повідомлення про нове народження та переобрання Папи Юлія, а відтак вони увійдуть в гокінґів простір і оповістять про це всі одиниці паксівського флоту, задіяні у патрулюванні, а чи й у боях із Вигнанцями вздовж так званої Великої стіни — оборонної лінії далеко за кордонами Пакса.

Папа Юлій помер уже вдев’яте. Понтифік мав слабке серце, але не дозволяв удосконалити його ні хірургічним втручанням, ані нанопластикою. На його переконання, Папа мав прожити стільки, скільки йому судилося, а по його смерті повинен бути обраний новий Папа. Той факт, що того самого Папу обирали вже вісім разів, не похитнув його в цьому переконанні. І навіть зараз, коли тіло Папи Юлія обряджали для церемонії прощання впродовж одного вечора, після чого його мали доправити до папської особистої воскресальної каплиці позаду Собору Св. Петра, кардинали та їхні заступники вже робили все необхідне для його переобрання.

Сікстинську капелу закрили для туристів і почали готувати для голосування, яке мало відбутися менше ніж за три тижні. Для вісімдесяти трьох кардиналів, що голосуватимуть наживо, принесли антикварні крісла під балдахінами, а для тих, хто передоручив голосування своїм голографічним копіям, встановили голографічні проектори й інтерактивні екрани базової площини інфосфери. Перед підвищенням вівтаря поставили стіл для членів лічильної комісії, чи скрутаторів. На столі дбайливо розклали малі картки, голки, нитки, урну, таріль, лляні серветки й інші речі, потрібні для голосування, тоді накрили стіл більшою лляною тканиною. Стіл для інфірмаріїв, які повинні були підходити з урною до немічних кардиналів, та ревізорів розмістили збоку від вівтаря. Головні двері Сікстинської капели зачинили, замкнули на засув і запечатали. Швейцарські гвардійці в повному традиційному озброєнні, а також із найсучаснішою лазерною зброєю зайняли свої пости біля дверей капели та біля вибухозахищеної брами воскресальної каплиці, прибудованої до Собору Св. Петра.

Відповідно до старовинного протоколу вибори мали відбутися між п’ятнадцятим та двадцятим днем після смерті Папи. Кардинали, що перебували на Пацемі, а також ті, котрі могли дістатися Пацема з часом-у-борг меншим за три тижні, скасували всі заплановані раніше заходи й приготувалися до конклаву[14]. Усе було готово.

ДЕЯКІ ГЛАДУНИ НОСЯТЬ СВОЮ ВАГУ ТАК, НАЧЕ ЦЕ ХВОРОБА, ознака потурання своїм слабкостям, свідчення лінощів. Інші товстуни набирають вагу по-королівськи, вважаючи її зовнішнім проявом своєї щоразу більшої могутності. Симон Авґустин Кардинал Лурдусамі належав до цієї останньої категорії. Справжній велет, у своїй кардинальській сутані він був схожий на яскраво-червону людину-гору, на вигляд було йому десь близько шістдесяти років, і таким він був уже понад два сповнених активного життя та вдалих воскресінь сторіччя. Цілковито голомозий, з рябим од віспи обличчям і м’яким глибоким басом, здатним загриміти, наче Господь із Сіону, без жодного гучномовця заповнюючи собою весь Собор Св. Петра, Лурдусамі вважався в Ватикані еталоном здоров’я та енергійності. У вузьких церковних колах побутувала думка, що саме Лурдусамі, тоді ще юнак, незначний гвинтик Ватиканської дипломатичної машини, допоміг знесиленому, замученому постійним болем отцю Лінару Гойту, колишньому паломнику на Гіперіон, відкрити таємницю, як приборкати хрестоформу та перетворити її на знаряддя воскресіння. Багато хто ставив йому на заслугу — як і щойно упокоєному Папі — порятунок Церкви, що була на краю загибелі.

Правда це чи лише легенда, але того дня — першого дня по дев’ятій смерті Його Святості й за п’ять днів до його воскресіння — Лурдусамі був у чудовій формі. Державний секретар, президент комісії з нагляду за дванадцятьма Священними Конгрегаціями і префект найтаємничішої з-поміж них, тієї, яка викликала найбільший страх, а саме Священної Конгрегації доктрини віри, що після тисячолітньої перерви знову отримала офіційну назву — Священна Канцелярія вселенської інквізиції, Лурдусамі був наймогутнішою людиною в Курії. Наразі, коли Його Святість Папа Юлій XIV лежав у відкритій труні в Соборі Св. Петра, а з настанням ночі його тіло мали переправити до воскресальної прибудови, кардинал Симон Авґустин Лурдусамі радше був наймогутнішою людиною в усій Галактиці.

І того ранку кардинал не проминув цим скористатися.

— Вони вже тут, Лукасе? — прогуркотав він, звертаючись до чоловіка, який був його помічником та довіреною особою понад двісті напружених років. Монсеньйор Лукас Одді був настільки ж худючим, кістлявим, метушливим, наскільки кардинал Лурдусамі — масивним, пухким та неквапливим. Одді скидався вже на досить підтоптаного чоловіка, а Лурдусамі, здавалося, взагалі не старів. Посада Одді офіційно йменувалася: заступник Державного секретаря та керівник секретного, «нульового», відділу, проте всі прозивали його просто Заступником. Прізвисько «Нуль» також могло би пасувати цьому високому кощавому бенедиктинцю, бо за двісті двадцять років його бездоганної служби ніхто, навіть Лурдусамі, не знав нічогісінько про особисті уподобання чи почування цієї людини. Отець Лукас Одді був надійною правою рукою кардинала Лурдусамі так довго, що той давно вже звик дивитися на нього як лише на знаряддя для виконання власних задумів.

— Їх щойно провели у найвіддаленішу приймальню, — відповів монсеньйор Одді.

Кардинал Лурдусамі кивнув. Понад тисячу років, ще задовго до Гіджри, коли людство, шукаючи порятунку, залишило конаючу Землю й вирушило колонізувати зірки, у Ватикані існував звичай проводити важливі зустрічі в приймальнях високопосадовців, а не в їхніх особистих кабінетах. Найдальша приймальня кардинала Лурдусамі була крихітна — не більше п’яти квадратів, і доволі скромно умебльована, якщо не брати до уваги круглого мармурового стола, абсолютно вільного від вбудованих комунікаторів. У кімнаті було лише одне вікно, і крізь нього, коли шибки ставали прозорими завдяки поляризації, можна було бачити лоджію з фресками вражаючої краси. На стінах висіли дві картини геніального художника тридцятого сторіччя Каротана. Одна зображувала моління Ісуса в Гетсиманському саду, друга — Папу Юлія (коли він ще не став Папою, а був отцем Лінаром Гойтом) під час отримання першої хрестоформи з рук могутнього архангела, який, утім, скидався на гермафродита, а на все це дійство безпорадно дивився Сатана у подобі Ктиря.

Четверо осіб у приймальні, три чоловіки та жінка, репрезентували Виконавчий комітет Панкапіталістичної ліги незалежних католицьких трансзоряних торговельних організацій, яку частіше називали просто Торговельною Гільдією. Два чоловіки, пан-Гельвіґ Арон та пан-Кеннет Гай-Модіно, цілком могли бути батьком та сином, так скидалися вони один на одного — навіть елегантними костюмами з накидками, навіть вишуканими консервативними зачісками, делікатно біовідкорегованими європейськими, нордичними рисами обличчя та скромними червоними значками, що засвідчували їхню приналежність до Суверенного військового Ордену Госпітальєрів Святого Йоанна Єрусалимського, лицарів Родоса й Мальти[15] — стародавньої спільноти, більш відомої під назвою Мальтійські лицарі. Третій чоловік, одягнутий у скромне бавовняне кімоно, мав азійські риси обличчя. Звався він Кензо Ісозакі і того дня був другою за могутністю — після кардинала Лурдусамі — людиною в Паксі. Єдина в цьому товаристві жінка, з вузьким обличчям під кучмою темного волосся, в невибагливому костюмі з чесаного фібропласту, звалася пан-Анна Пеллі Коньяні, і їй було сорок з лишком років. Усі вважали її офіційною наступницею Ісозакі, а також таємною коханкою архієпископки з планети Ренесанс-Вектор.

Коли кардинал Лурдусамі зайшов у кімнату й зайняв місце за столом, ця четвірка підвелася і вклонилася. Лурдусамі супроводжував тільки монсеньйор Лукас Одді; він зупинився поодаль від столу, склавши кістляві руки на чорній сутані. З-за його плеча на присутніх дивилися скорботні очі каротанівського Христа в Гетсиманському саду.

Пан-Арон та пан-Гай-Модіно наблизилися до кардинала, аби стати на одне коліно та поцілувати його сапфіровий перстень, але перш ніж до персня підійшли Кензо Ісозакі та жінка, кардинал махнув рукою, подаючи знак припинити протокольні формальності. Коли представники Торговельної Гільдії знову повсідалися, кардинал Лурдусамі промовив:

— Ми тут усі є давніми друзями. Ви знаєте, що поки я через тимчасову відсутність Його Святості уособлюю в нашій розмові Найсвятіший Престол, усе, що буде тут сказано, не вийде за ці стіни, — Лурдусамі посміхнувся. — А ці стіни, друзі мої, є найнадійнішими і найбільш захищеними від прослуховування в усьому Паксі.

Арон та Гай-Модіно стримано посміхнулися. Обличчя Ісозакі зберегло той самий чемний вираз. Анна Пеллі Koньяні ще вище заломила чорну брову.

— Ваша Превелобносте, — сказала вона, — можна мені говорити відверто?

Лурдусамі смикнув пухкою долонею. Він не довіряв людям, які питали дозволу говорити відверто, або клялися у своїй щирості, або вживали слово «чесно».

— Звичайно, дорога пан-Анно. Шкода, що невідкладні справи сьогодні залишають нам не так багато часу, — відказав він.

Анна Пеллі Коньяні напружено кивнула. Вона зрозуміла наказ бути лаконічною.

— Ваша Превелебносте, — продовжила вона, — ми попросили про цю зустріч, щоби висловити наші думки. Думки не тільки вірних членів Панкапіталістичної ліги Його Святості, але й друзів Найсвятішого Престолу і ваших особистих друзів.

Лурдусамі поблажливо кивнув. Його тонкі губи поміж пишними щоками склалися в ледь помітну посмішку.

— Певна річ.

Гельвіґ Арон відкашлявся.

— Ваша Превелебносте, для Торговельної Гільдії вибори Папи є дуже важливою подією, зі зрозумілих причин.

Кардинал чекав.

— Ми хотіли би сьогодні, — вступив у розмову Гай-Модіно, — запевнити Вашу Превелебність, і як Державного Секретаря, і як можливого кандидата на папський престол, що Гільдія продовжуватиме віддано проводити політику Ватикану і після того, як буде обрано нового Папу.

Кардинал ледь помітно кивнув. Він усе зрозумів. Якимсь чином Гільдія — можливо, через шпигунську мережу Ісозакі — рознюхала про можливий заколот серед ватиканської ієрархії. Тим чи іншим робом вони примудрилися підслухати ті найтихіші шепоти, що шелестіли в кімнатах, так само надійно захищених від чужих вух, як його приймальня: прийшов час замінити Папу Юлія на нового понтифіка. А Ісозакі знав, що новим понтифіком стане Симон Авґустин Лурдусамі.

— Під час цього сумного міжвладдя, — підхопила Koньяні, — ми вважали своїм обов’язком запевнити й у приватній бесіді, і публічно, що Гільдія продовжуватиме слугувати інтересам Найсвятішого Престолу та Святої Матері Церкви, як вона робить ось уже понад два стандартних сторіччя.

Знову кивнувши, кардинал Лурдусамі чекав на продовження, але чотири очільники Торговельної Гільдії більше нічого не сказали. Якусь мить він роздумував над тим, чому Ісозакі з’явився тут власною персоною. «Щоби побачити мою реакцію на власні очі, а не покладатися на те, що доповідатимуть підлеглі, от навіщо», — подумав він. Старий понад усе вірить власним відчуттям, власній інтуїції. Лурдусамі посміхнувся. Безпомильна політика. Він витримав паузу ще хвилину.

— Друзі мої, — пророкотав він нарешті, — ви не можете навіть уявити, як гріє мою душу те, що чотири такі заклопотані та поважні особи відвідали бідного священика, щоби розділити з ним цю годину скорботи.

Ісозакі та Коньяні залишалися інертними, мов аргон, проте два інших чоловіки не встигли приховати проблиск очікування, що на мить спалахнув у їхніх очах, і кардинал це помітив. Якщо Лурдусамі зараз прийме їхню підтримку, хоч і неявно, це поставить верхівку Гільдії на один рівень із змовниками всередині Ватикану, зробить головного гільдійця бажаним конспіратором, дефакто рівним із майбутнім Папою.

Лурдусамі ще нижче схилився над столом. Він помітив, що Кензо Ісозакі й оком не змигнув під час обміну репліками.

— Друзі, — продовжував кардинал, — як справжні християни, ще й знову народжені, — він кивнув у бік Арона та Гай-Модіно, — ви, без сумніву, добре знаєте процедуру обрання наступного Папи. Але дозвольте мені вам її нагадати. Коли кардинали чи їхні інтерактивні копії зберуться в Сікстинській капелі і двері її замкнуть і запечатають, у нас буде три способи обрання Папи — акламація, компроміс чи таємне голосування. Акламація відбудеться в тому разі, якщо всі кардинали-виборці одноголосно назвуть те саме ім’я за натхненням Святого Духа. Кожен із нас вигукне «eligo», тобто «я обираю», а також ім’я тієї персони, яку ми одностайно оберемо. При компромісі ми виберемо кількох із нас, скажімо, дванадцятеро кардиналів, і довіримо їм зробити вибір за всіх нас. При таємному голосуванні всі кардинали, котрі візьмуть участь у виборах, будуть таємно подавати голоси, поки один із кандидатів не набере дві тре-тини голосів плюс один голос. Цей кандидат стане новим Папою, і мільярди вірян, що чекатимуть на наше рішення, побачать, як здійметься до неба «фумата» — стовп білого диму, на знак того, що наша родина, наша Церква, знову має Найсвятішого Папу.

Чотири представники Торговельної Гільдії сиділи мовчки. Кожен із них до тонкощів був обізнаний з процедурою обрання Папи — і не тільки зі старовинними ритуалами, що було зрозуміло само собою, а й із тим політиканством, тиском, змовами, блефом і відкритим шантажем, що часто супроводжували процес виборів упродовж віків. Вони починали здогадуватися, навіщо кардинал Лурдусамі проказує зараз ці очевидні речі.

— На останніх дев’яти виборах, — продовжував кардинал, і голос його гримів, відлунюючись від стін, — Папу обрали акламацією... при прямому надиханні Святим Духом. — Лурдусамі замовк на довгу, важку хвилину. За його спиною стояв монсеньйор Одді, утупившись у візитерів поглядом таким само незмигним, як у Кензо Ісозакі.

— Я не маю жодних підстав вважати, — нарешті закінчив Лурдусамі, — що ці вибори відбудуться інакше.

Високопоставлені гільдійці завмерли на своїх стільцях. Зрештою Ісозакі нахилив голову. Вони почули й зрозуміли слова кардинала. Заколот у стінах Ватикану не відбудеться. А якщо б і відбувся, Лурдусамі володіє ситуацією й не потребує підтримки від Торговельної Гільдії. Якщо справедливе перше припущення, і час кардинала Лурдусамі ще не настав, Церкву та Пакс знову очолить Папа Юлій. Ісозакі та його спільники пішли на величезний ризик заради неймовірно високої винагороди, заради влади, яку б вони отримали, якщо б їм вдалося змовитися із наступним Понтифіком. Тепер вони зіткнулись із наслідками свого ризикованого вчинку. Сто років тому Папа Юлій відлучив від церкви попередника Кензо Ісозакі за значно дрібнішу хибу, позбавивши його таїнства хрестоформи та прирікши керманича Гільдії на життя поза католицькою общиною, до якої на Пацемі й у більшості світів, що входили в орбіту Пакса сьогодні, належали кожний чоловік, кожна жінка та кожна дитина, а отже, прирікши на істинну смерть.

— А тепер мені дуже шкода, проте невідкладні справи змушують мене полишити ваше приємне товариство, — прогуркотів кардинал.

Перш ніж Лурдусамі звівся на ноги, Ісозакі, порушуючи протокол прощання із князем Церкви, швидко наблизився до кардинала, заколінкував перед ним і поцілував кардинальський перстень.

— Ваша Превелебносте, — пробурмотів старий мільярдер.

І цього разу Лурдусамі не підвівся і не зупинив церемонію, аж поки кожний із трьох чоловіків, і жінка теж, не підійшли до нього засвідчити свою пошану.

МІЖЗОРЯНИЙ КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ КЛАСУ АРХАНГЕЛ транслювався до системи Божегаю наступного дня після смерті Папи Юлія. Це був єдиний корабель класу Архангел, що не ніс кур’єрської служби; він був менший за нові зорельоти, а називався «Рафаїл».

За кілька хвилин після того, як корабель вийшов на орбіту навколо планети попелястого кольору, від нього відокремився спусковий апарат і ввійшов в атмосферу. На його борту знаходилися два чоловіки та жінка. Вони виглядали близнюками — в однакових одностроях, бліді, з темним коротким волоссям, тонкими губами та порожніми очима. Комбінезони на них були червоно-чорні, а на зап’ястках у всіх виблискували наворочені комлоґи. Те, що вони знаходилися у спусковому катері, було дивиною — адже космічні кораблі класу Архангел неминуче вбивали людей під час стрибка крізь Планків простір, а цикл ясел, якими було обладнано кожний корабель, був розрахований на те, щоби воскресити людину лише за три дні.

Ці троє не були людьми.

Випустивши крила, прибравши всі конструктивні виступи, щоби набути максимально аеродинамічних абрисів, спусковий апарат перетнув лінію термінатора й увійшов до зони дня зі швидкістю три Махи. Під ним розвертався колишній світ тамплієрів — Божегай: безкінечні шрами від пожеж, вкриті попелом рівнини, грязьові потоки, залишки льодовиків та поодинокі зелені секвої, що, розкидаючи насіння, намагалися знову заселити спустошений простір. Збавивши швидкість до дозвукової, катер летів уздовж вузької смуги помірного клімату і воскреслої обабіч екватора рослинності, тримаючись ріки, що несла свої води до того каліччя, що зосталося від колишнього Дерева світу. Пеньок здіймався вгору майже на кілометр, а завширшки сягав вісімдесят три кілометри, вимальовуючись на південному крайнебі чорною столовою горою. Катер оминув пеньок, тримаючи курс на захід, не віддаляючись від ріки та продовжуючи знижуватися. Нарешті він сів на скелю в тому місці, де ріка вривалася до тісної ущелини. Чоловіки та жінка зійшли трапом, що висунувся з катера, й зупинилися, роззираючись доокруж. В цій частині Божегаю ранок переходив у день. Шуміла вода, перекочуючись через пороги, а нижче за течією, у заростях, галасували птахи та ще якісь мешканці дерев. У повітрі стояв дух живиці, незнаних іншосвітних рослин, вологої землі та попелу. Понад двісті п’ятдесят років тому цей світ був знищений ланцетними ударами з орбіти. Страшна пожежа спопелила двохсотметрові дерева тамплієрів, за винятком тих, які встигли відлетіти до інших зірок. Пожежа лютувала ще майже століття і згасла тільки із настанням ядерної зими.

— Обережно, — проказав один із чоловіків, коли трійця спускалася схилом, прямуючи до ріки. — Вона порозкидала мононитки, і вони мають бути десь тут.

Худорлява жінка кивнула й витягла із плиноплінового рюкзака лазерну зброю. Розсіяним променем вона обшарила простір над рікою. Нитки, які щойно були цілковито невидимими, засвітилися, наче павутиння, вкрите ранковою росою. Вони хрест-навхрест пронизували повітря над рікою, заходили за валуни, зникали в білопінних хвилях ріки й знову витикалися з них.

— Там, куди ми йдемо, їх немає, — сказала жінка, вимикаючи лазер.

Трійця проминула прибережну низинку й піднялася вгору скелястим схилом. Тут оплавлений граніт стікав лавою, коли весь Божегай перетворювався на шлак від ударів з космосу. Втім, в одному місці поверхня скель мала сліди більш свіжої катастрофи. На вершечку одного з валунів, що відступав від ріки метрів на десять, виднівся випалений кратер правильної округлої форми, півметра завглибшки і п’ять метрів у діаметрі. З південно-східного боку, там, де розплавлена скельна порода збігала до ріки, падала, плюхкала у воду, утворилися сходи з чорного каменю. Порода в кратері, темна, гладенька, скидалася на полірований онікс, затиснутий у гранітний тигель.

— Один із чоловіків ступив у заглиблення, тоді розтягнувся долілиць на полірованому камені, припавши до нього вухом. За мить він підвівся й кивнув своїм супутникам.

— Відійдіть, — сказала жінка, торкаючись свого комлоґа.

Усі троє відступили від кратера на п’ять кроків. Пучок чистої енергії пропалив атмосферу, з’єднуючи космос та кратер на валуні. Птахи з голосними криками зірвалися з верхівок сусідніх дерев, за ними вслід сполохано кинулася рятуватися й уся інша живність, що населяла крони. Іонізоване повітря миттєво перегрілося, збрижилося від ударних хвиль. Листя та гілля в радіусі п’ятдесят метрів спалахнули вогнем. Світловий конус точно співпав із кратером, заповнив його від краю до краю, перетворюючи гладенький камінь на палаюче озеро.

Двоє чоловіків і жінка навіть не ворухнулися. Їхні комбінезони тліли від жару, який буває хіба що в печі домни, але спеціальна тканина не горіла. Не горіли і їхні тіла.

— Пора, — вимовила жінка, перекриваючи своїм голосом гудіння енергетичного пучка та ревіння пожежі. Стовп золотого світла зник. На його місце з ураганною силою ринуло гаряче повітря, заповнюючи вакуум. Кратер кипів, беручись бульбашками лави.

Один із чоловіків опустився на коліно і, здавалося, до чогось прислуховувався. Відтак він кивнув іншим і здійснив фазовий перехід. Щойно це була людина з плоті й крові, що мала кістки, шкіру, волосся, а наступної миті вона перетворилася на блискучу сріблясту статую, в якій людськими за-лишалися тільки абриси. Мінлива срібляста поверхня його тіла в найменших подробицях віддзеркалювала блакитне небо, палаючий ліс та вогняне озеро на верхівці валуна. Він устромив руку в розплавлений метал, схилився нижче, занурив руку глибше... Коли він випростався, здалося, що срібний метал його руки сплавився з іншою сріблястою металевою статуєю. Із статуєю жінки. Блискуча чоловіча фігура витягла жіночу, таку ж блискучу, наче хромовану, з кратера, що перетворився на казанок із шиплячою, бризкотливою лавою, тоді віднесла метрів на п’ятдесят убік, туди, де трава не горіла, а каміння не розм’якло і могло витримати їхню вагу. Другий чоловік та жінка йшли вслід.

Чоловік змінив свою хромовано-срібну подобу на людську, а за секунду так само зробила й жіноча фігура, яку він витяг із лави. Жінка, яка постала з живої ртуті, була близнючкою жінки з коротким волоссям, що прилетіла на спусковому апараті.

— Де це сученя? — запитала звільнена жінка. Це була Радамант Немез — так її звали колись.

— Утекла, — відказав той чоловік, що вивільнив її, схожий на неї, як брат-близнюк чи її клон чоловічої статі. Другий чоловік теж нічим не відрізнявся від решти компанії. — Вони пройшли крізь останній портал.

Обличчям Радамант Немез пробігла гримаса. Вона згинала й розгинала пальці та поводила плечима, наче бажаючи позбутися кольок у кінцівках.

— Принаймні я вбила того клятого андроїда, — сказала вона.

— Ні, — заперечила її близнючка. — Вони забралися звідси на спусковому катері з «Рафаїла». Андроїд утратив п’ятірню, але автохірург урятував йому життя.

Немез кивнула та подивилася назад, на скелястий берег, яким ще стікала лава. Полум’я висвітлювало павутиння з монониток, розкинуте над рікою. За їхніми спинами палав ліс.

— Там, усередині... було не дуже... приємно. Мене прицвяхувало ланцетним променем із корабля так, що я не могла й поворухнутися, а скеля навколо не давала змоги здійснити фазовий перехід. Уся енергія йшла на те, щоби втриматися хоча б у цій фазі. Довго я пролежала захованою?

— Чотири стандартні роки, — сказав другий чоловік, котрий до цього мовчав.

Радамант Немез вигнула тонку брову, радше запитально, ніж здивовано.

— Але ж Корд знав, де я...

— Корд знав, де ти, — підтвердила інша жінка. Навіть її голос і вираз обличчя були такі ж точно, як у звільненої жінки. — А ще Корд знав, що ти схибила.

Немез скупо посміхнулася.

— Тобто ці чотири роки були покаранням.

— Нагадуванням, — сказав чоловік, який витяг її зі скелі.

Радамант Немез зробила крок, тоді ще один, наче перевіряючи, як тримає рівновагу, а тоді запитала позбавленим будь-яких емоцій голосом:

— А чому ви прийшли по мене тепер?

Відповіла їй жінка:

— Дівчинка. Вона повертається. Ми мусимо довершити твоє завдання.

Немез кивнула.

Чоловік, що звільнив її, поклав руку їй на плече.

— І май на увазі, — сказав він, — що чотири роки серед вогню та каменю — дрібниця порівняно з тим, що на тебе чекає, якщо ти схибиш знову.

Немез подивилася на нього довгим поглядом, але нічого не відповіла. Відтак, розвернувшися геть від полум’я та киплячої лави точним, майже балетним рухом, вони синхронно закрокували у напрямку спускового апарата.

НА ПУСТЕЛЬНІЙ ПЛАНЕТІ МАДРЕ ДЕ ДІОС, НА ГОРИСТОМУ плато, яке звалося Льяно Естакадо завдяки колонам атмосферних генераторів, що через кожні десять кілометрів уздовж і впоперек перетинали пустелю, утворюючи правильну геометричну сітку, отець Федеріко де Сойя готувався до ранкової меси.

Крихітне містечко Нуево-Атлан, загублене серед пустелі, ніколи не налічувало більше трьох сотень мешканців. Здебільшого це були шахтарі з бокситових копалень, що належали Паксу, приречені померти раніше, ніж відбудуть свій контракт, а ще купка колишніх Прихильників Марії, котрі навернулися у Вселенське католицтво, — ці животіли, випасаючи корґорів на отруйних пустищах. Отець де Сойя достеменно знав, скільки вірян відвідають його ранкову месу: четверо. Стара пан-Санчес, віддавня удовиця, яка, подейкували, убила свого чоловіка під час пилової бурі шістдесят два роки тому; близнюки Перел — вони чомусь надавали перевагу саме цій ветхій занепалій церкві, а не каплиці в резервації шахтарів, чистенькій, з кондиційованим повітрям; а ще загадковий старий з обличчям, вкритим радіаційними шрамами — цей завжди опускався на коліна за останньою лавою і ніколи не підходив до причастя.

Задувала пилова буря — вона тут ніколи і не вщухала, — й отцю де Сойї довелося пробігти останні тридцять метрів стежиною, що вела від саманного будиночка священика до ризниці, накинувши на голову та плечі прозорий фібропластовий каптур, щоби захистити сутану та бірет. Требник він засунув глибоко у кишеню, щоби той залишився чистим. Це не допомагало. Коли він увечері стягував із себе сутану або вішав на гачок бірет[16], із них каскадом сипався червоний пил, наче засохла кров з піщаного годинника. А коли вранці розгортав требник, пісок скрипів поміж сторінками, прилипаючи йому до пальців.

— Доброго ранку, отче, — привітав його Пабло, коли священик заскочив до ризниці й швидко зачинив за собою двері з розтрісканими ущільнювачами.

— Доброго ранку, Пабло, мій найвірніший міністранте[17], — відповів отець де Сойя[18]. Насправді, виправив себе священик, Пабло був його єдиним міністрантом. Простий хлопчик, простий у первинному значенні цього слова, тобто простакуватий, а водночас і нелукавий, щирий і приязний, Пабло кожного буденного ранку приходив о пів на сьому до церкви допомагати де Сойї служити месу, а по неділях заявлявся двічі, хоча ранкову недільну службу відвідувала та ж четвірка вірян і тільки на вечірній месі до них приєднувалися ще кілька гірників із бокситових копалень.

Хлопчик схилив голову та знову розплився в широкій посмішці. Посмішка на мить сховалася, коли він поверх своєї сутани міністранта натягав через голову чистий крохмальний стихар.

Проходячи повз хлопчика до шафи з літургійним убранням, отець де Сойя скуйовдив його чорне волосся. Світанок не зміг пробитися крізь завісу піщаної бурі, і ранок залишався таким темним, наче пустельна ніч, що ніяк не кінчалася. Холодну, порожню кімнату освітлювала лише одна миготлива лампа. Де Сойя опустився на коліна, проказав коротку, але щиру молитву й почав облачатися у належний його чину одяг.

Командуючи факельниками паксівського космічного флоту, такими як «Балтазар», отець-капітан де Сойя двадцять років одягався у військовий однострій, де на його сан вказували тільки хрест і римський комірець-колоратка. Йому доводилося носити пластокевларові бойові обладунки, космічні скафандри, імплантанти для тактичного зв’язку, окуляри, з’єднані з базовою площиною інфосфери, — усе, що належить мати на собі капітану факельника, але жодна з цих речей не хвилювала й не зворушувала його так, як оцей невибагливий одяг парафіяльного священика. Минуло чотири роки відтоді, як отця-капітана де Сойю розжалували і звільнили з флоту. З того часу він заново відкрив для себе своє перше покликання.

Де Сойя натягнув амікт, відтак альбу, і вона лягла на його плечі, наче мантія, сягаючи щиколоток. Біла полотняна альба була бездоганно чистою, попри нескінченні піщані бурі. Він підперезався поясом, пошепки проказуючи молитву. Після цього взяв із шафки білу столу[19], благоговійно потримав її на руках, відтак поклав собі на шию, перехрестивши два шовкових кінці. У нього за спиною Пабло поспішно скидав свої поношені вуличні черевики і перевзувався в дешеві фібропластові кросівки, які мати веліла йому взувати тільки на месу.

Отець де Сойя накинув далматику — верхню ризу, прикрашену зображенням латинського хреста, білу, з вузенькою пурпуровою облямівкою: сьогодні вранці він проголошуватиме молитву над дарами, приноситиме жертву на спокуту гріхів самочинної вдовиці-вбивці з першої лави та таємничого чоловіка з радіаційними опіками з лави останньої.

Пабло квапливо підскочив до нього. Хлоп’я захекалося, але знову широко посміхалося. Отець де Сойя поклав руку йому на голову, намагаючись пригладити копицю неслухняного волосся й водночас заспокоїти та підбадьорити дитину. Узявши накритий тканиною потир, де Сойя простер над ним руку і спитав хлопчика:

— Ти готовий?

Обличчя Пабло на мить стало серйозним, бо він відчув урочистість цієї миті, а тоді хлопчик очолив процесію з двох осіб, прямуючи до дверей, що вели з ризниці до вівтаря.

Де Сойя відразу помітив, що в церкві на них чекало не четверо, а п’ятеро людей. Усі постійні парафіяни молилися на своїх місцях: опускалися на коліна, вставали й знову колінкували, але в церкві був ще хтось, висока мовчазна постать у найтемнішому кутку, там, де крихітний притвор переходив у неф.

Під час усієї меси присутність незнайомця відволікала отця де Сойю, хоч як він намагався зосередитися тільки на таїнстві, частину якого наразі становив.

— Dominus vobiscum, — проголосив отець де Сойя. Він вірив, що Господь перебуває з ними ось уже понад три тисячоліття... з ними усіма.

— Et cum spiritu tuo, — вимовив отець де Сойя, а поки Пабло повторював за ним ці слова, священик трохи повернув голову, щоби побачити, чи не висунулася на освітлене місце висока й тонка постать, що трималася темного закутка перед входом до нефа. Ні, не висунулася.

Читаючи молитви, де Сойя забув про таємничу постать і сфокусував усю увагу на гостії, яку він підносив над собою, затиснувши в надто матеріальних пальцях.

— Hoc est епіт corpus meum, — чітко виголосив єзуїт, відчуваючи силу цих слів і вдесятитисячне благаючи Господа змити з нього гріх насильницьких злочинів, які він вчиняв, будучи капітаном факельника, своєю кров’ю і своєю пожертвою.

До причастя підійшли тільки близнюки Перел. Як і зазвичай, де Сойя з відповідними словами простягнув гостію братам. Він стримався й не подивився на постать, що губилася в сутіні біля стіни.

Коли меса закінчилася, в церкві було геть темно. Останні слова служби потонули в стогоні вітру.

Електрики в церковці зроду не було, а мінливе світло десятка свічок по стінах не могло розсіяти морок. Отець де Сойя звернувся до пастви з останнім благословенням і заніс потир у темну ризницю, поставивши його на менший вівтар. Пабло квапливо зняв комжу[20] і накинув на себе вітрівку.

— До побачення, отче! До завтра!

— До побачення! Дякую, Пабло. Не забудь... — Але хлопець уже не чув, вихопившись із церкви й припустивши до млина, де він працював разом із батьком і дядьками. Крізь нещільно причинені двері ринула червона курява.

Тепер отець де Сойя, як зазвичай, мав би стягувати з себе облачення, повертаючи його до шафи. Пізніше він відніс би одяг у свій будиночок, щоби почистити його. Але цього ранку він не поспішав скидати ризу, столу, альбу, пояс та амікт. Він мав дивне відчуття, що потребує цього священицького одягу, так само як потребував він бойових обладунків з пластику та кевлару, коли брав на абордаж ворожі кораблі під час кампанії на Вугільному Мішку.

Висока постать, не виступаючи із затінку, стояла в дверях різниці. Отець де Сойя дивився на неї і чекав, переборюючи бажання осінити себе хресним знаменням або підняти вгору облатку, що залишилася від причастя, наче щит, що має захистити його від упирів або Диявола. За стінами церкви вітер уже не просто гудів — він завивав, наче оскаженіла банші[21].

Постать зробила крок уперед, ввійшовши в коло рубінового світла від лампи в ризниці. Де Сойя впізнав капітана Марґет By, особистого ад’ютанта та речника адмірала Марусина, Командувача флотом Пакса. Уже вдруге цього ранку де Сойя виправив себе: тепер це адмірал Марґет By — он на комірі вимальовуються зірочки, ледь помітні в тьмяно-червоному світлі.

— Отець-капітан де Сойя? — вимовила адмірал. Єзуїт повільно похитав головою. На його планеті, де доба дорівнювала двадцяти трьом годинам, було тільки пів на восьму, але він раптом відчув страшенну втому.

— Просто отець де Сойя, — відказав він.

— Отець-капітан де Сойя, — повторила адмірал By, і цього разу в її голосі не пролунало запитальних ноток. — Вас призвано на дійсну службу. Маєте десять хвилин, щоби зібрати речі та вирушити зі мною. Наказ діє з цієї миті.

Федеріко де Сойя зітхнув і заплющив очі. Йому хотілося плакати. Будь ласка, милий Господи, пронеси чашу цю повз мене. Коли він розплющив очі, чаша з вином, як і раніше, стояла на вівтарі, а адмірал Марґет By й надалі чекала на нього.

— Слухаюсь, — тихо відповів він й почав обережно знімати із себе шати священика.

НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ ТА ПОКЛАДЕННЯ НА СМЕРТНЕ ЛОЖЕ Папи Юлія XIV у його воскресальних яслах розпочався рух. Надтонкі фали та хитромудрі щупи відокремилися від тіла й зникли в стінах ясел. Труп на узвишші ще якийсь час лежав нерухомо (підіймалися й опускалися тільки неприкриті груди), потім застогнав... Але минула ще не одна хвилина, поки він підвівся на лікті, а тоді нарешті сів на своєму одрі. Шовкова плащаниця з багатою вишивкою сповзла донизу, оголивши воскреслого до пояса.

Чоловік недвижно просидів на краю мармурового подіуму ще якийсь час, заховавши голову в тремтячі руки. Він підняв її тільки тоді, коли майже беззвучно ковзнула вбік потайна панель у стіні воскресальної каплиці. Крізь ледь освітлене приміщення до нього наближався кардинал у традиційній червоній сутані. Кожен його крок супроводжувався шелестом шовків і перестуком вервиці. Його супроводжував високий, ставний чоловік із попелястим волоссям і сталевими очима, одягнутий у простий, проте елегантний комбінезон із сірої фланелі. За кардиналом і людиною в сірому, ще на три кроки позаду, трималися два швейцарські гвардійці в середньовічних помаранчево-чорних одностроях. Зброї гвардійці при собі не мали.

Голий чоловік на підвищенні закліпав очима, так ніби його засліпило навіть приглушене світло в темній каплиці. Нарешті йому вдалося сфокусувати свій погляд.

— Лурдусамі, — промовив воскреслий.

— Отець Дюре, — озвався кардинал Лурдусамі. В руках у нього була непомірно велика срібна чаша.

Оголений чоловік ворухнув губами й облизав їх, наче прокинувся з неприємним присмаком у роті. Він був немолодою людиною, з худорлявим аскетичним обличчям і сумними очима. Щойно воскресле тіло вкривали старі шрами. На грудях чітко вирізнялися дві розпухлі багряні хрестоформи.

— Який тепер рік? — помовчавши, запитав чоловік.

— Рік Господа нашого Ісуса Христа три тисячі сто тридцять перший, — відповів кардинал, стоячи поряд із яслами.

Отець Поль Дюре склепив повіки.

— П’ятдесят сім років відтоді, як мене воскрешали востаннє. Двісті сімдесят дев’ять років після Падіння порталів. — Він розплющив очі й подивився на кардинала. — Двісті сімдесят років з того дня, коли ти отруїв мене, убивши Папу Тейяра Першого.

Кардинал Лурдусамі розкотисто розреготався.

— Ти швидко приходиш до тями після воскресіння, якщо вже можеш так добре рахувати.

Отець Дюре перевів погляд із кардинала на високу людину в сірому.

— Альбедо... Прийшов пересвідчитися? Чи тобі доводиться підбадьорювати своїх покірних Іуд?

Чоловік у сірому не відповів. Губи кардинала Лурдусамі, й без того тонкі, стислися в нитку, майже заховавшись між м’ясистими щелепами.

— Хочеш іще щось сказати, перш ніж повернешся до пекла, Антипапо?

— Не тобі, — тихо проказав отець Дюре й склепив очі в молитві.

Два гвардійці схопили отця Дюре під руки. Єзуїт не чинив опору. Один із них натиснув воскреслому на чоло, відкинувши йому голову так, що тонка шия отця Дюре вигнулася дугою.

Кардинал Лурдусамі граційним рухом підступив на пів-кроку ближче. Зі зборок його шовкового рукава ковзнув ніж із роговим руків’ям. Гвардійці тримали Дюре, який так і не поворухнувся, із закинутою головою, із борлаком, що виразно випирав на вигнутій шиї, а Лурдусамі легким, зміїним рухом змахнув рукою. Із перерізаної сонної артерії ринула кров.

Відступивши, аби не вимазати вбрання, Лурдусамі сховав ніж назад у рукав і підставив широку чашу, збираючи у неї кров, що била фонтаном. Коли чаша наповнилася майже по вінця, а струмінь крові зійшов нанівець, він кивнув швейцарському гвардійцю, і той одразу ж відпустив голову отця Дюре.

Воскреслий знову перетворився на мерця: голова обвисла, очі заплющені, рот привідкритий. Перерізане горло зяяло, наче в жахливій рваній посмішці розтяглися чиїсь нафарбовані губи. Швейцарські гвардійці поклали тіло на підвищення, прибравши з нього саван. Оголений мрець лежав безкровний, понівечений — розірване горло, груди в старих шрамах, довгі білі пальці, блідий живіт, зморщені геніталії, кощаві ноги. Смерть, навіть в еру воскресіння, позбавляла гідності всіх, і тих, хто прожив життя, сповнене аскези, теж.

Гвардійці тримали покров поодалік, щоби не зіпсувати його. Кардинал Лурдусамі перехилив важку чашу, і кров полилася з неї в мертві очі, в роззявлений рот, у свіжу рану від ножа, на груди, на живіт, на пах мерця. Кров розпливалася червоною плямою, колір якої пасував кардинальській сутані, але своєю інтенсивністю робив її наче злинялою.

— «Sie aber seid nichtfleischlich, sondern geistlich», — промовив кардинал Лурдусамі. — Ви живете не тілом, а духом[22].

Чоловік у сірому звів брову:

— Бах, чи не так?

— Саме так, — підтвердив кардинал і поставив спорожнілу чашу біля мертвого тіла. Він зробив знак швейцарським гвардійцям, і вони накрили тіло покровом, склавши його вдвічі. Розкішна тканина миттєво просякла кров’ю.

— «Ісус — моя радість», — додав Лурдусамі[23].

— Я так і подумав, — сказав чоловік у сірому. Він кинув на Лурдусамі запитальний погляд.

— Так, — підтвердив кардинал. — Зараз.

Чоловік у сірому обійшов кругом одра і став за спинами гвардійців, які закінчували розправляти закривавлене укривало. Коли вони розпрямилися й відступили від мармурового підвищення, чоловік у сірому наставив свої долоні на рівень їхніх ший. Гвардійці вибалушили очі, роззявили роти, але крикнути не встигли: тієї ж миті їхні широко розкриті очі й роти спалахнули білим жаром, шкіра стала прозорою, і крізь неї проступило жовтогаряче полум’я, що охопило їхні тіла зсередини. Ще мить — і вони зникли, випарувалися, розсипалися частинками, дрібнішими за попіл.

Чоловік у сірому змахнув з долонь мікронний шар праху.

— Шкода, раднику Альбедо, — пробурмотів кардинал Лурдусамі низьким голосом.

Чоловік у сірому подивився на куряву, що осідала, ледь помітна в темній кімнаті, тоді перевів погляд на кардинала. Брова його знову вигнулася в німому питанні.

— Ні, ні, ні, — пророкотав Лурдусамі. — Я маю на увазі покров. Цих плям неможливо позбутися. Доводиться ткати нову плащаницю після кожного воскресіння. — Він розвернувся і попрямував до потайної панелі, шурхочучи сутаною. — Ходімо, Альбедо. Нам треба поговорити, а я ще маю до обіду відслужити подячну месу.

Коли потайні двері зачинилися за ними, у воскресальній камері запанувала тиша. Приміщення спорожніло, якщо, звичайно, не брати до уваги мерця, вкритого плащаницею, та ще найлегшого сірого серпанку, що мінився в тьмяному світлі і поволі танув, зникав, відходив, наче душі щойно упокоєних тут людей.

2

Того тижня, коли Папа Юлій помер вдев’яте і вп’яте вбили отця Дюре, ми з Енеєю знаходилися на відстані 160 000 світлових років від цих подій на викраденій планеті Земля — на старій, справжній Землі, яка тепер оберталася не навколо Сонця, а навколо зірки спектрального класу G у Малій Магеллановій Хмарі, у віддаленій галактиці.

Цей тиждень видався напруженим і для нас. Певна річ, ми нічого не знали про смерть Папи, позаяк між захованою тут Землею та космічними колоніями Пакса не існувало жодного зв’язку, крім порталів телепортації, які перебували в сплячому режимі. Насправді, як я розумію тепер, Енея довідалася про кончину Папи, довідалася у такий спосіб, про який ми тоді навіть не підозрювали. Проте вона не повідомляла нас про події в імперії, а нікому з нас й на думку не спадало розпитувати її про такі речі. Життя наше на Землі було просте, мирне, а водночас сповнене таких глибин, що зараз не віриться, що це було насправді, і згадувати ті роки боляче. У всякому разі на тому тижні сталися важливі зміни, і простим та мирним той тиждень важко назвати: в понеділок помер Старий Архітектор, у якого Енея навчалася останні чотири роки. А наступного зимового вечора, у вівторок, відбулось сумне і якесь поквапне поховання в пустелі неподалік. Тієї середи Енеї мало виповнитися шістнадцять, але журба та сум’яття, які охопили Талієсінське Братство[24], затьмарили цю дату, і лише ми з А. Беттіком намагалися відсвяткувати цей день разом із нею.

Андроїд спік для Енеї шоколадний торт, її улюблений, а я кілька днів різьбив тростину для прогулянок та вкривав її мереживом візерунків. Мені знадобилася для цього міцна гілка, що я знайшов її під час однієї із наших з Архітектором регулярних експедицій до сусідніх гір. Увечері ми ласували тортом і випили трохи шампанського в чудовій оселі Енеї, але дівчина була пригнічена та засмучена смертю старого вчителя, а до того ж і панікою, що охопила Братство. Тепер я усвідомлюю, що її тривога була спричинена ще й кончиною Папи і тими буремними перемінами, що чекали на нас уже в найближчому майбутньому. Вона знала, що добігають кінця чотири найбільш мирні роки з усіх, що судилися нам за життя.

Я пам’ятаю, про що ми розмовляли того вечора, коли Енея святкувала шістнадцятий день народження. Сутінки впали рано, похолоднішало. За стінами затишного будиночка з каменю та парусини вітер пустелі здіймав пелехи піску та змушував хрускотіти полин і юку, хапаючи їх у міцні обійми. Шипів ліхтар, пісок із шарудінням бився об цупку тканину, а ми сиділи й неголосно розмовляли під ці звуки, тримаючи в руках уже не келихи з шампанським, а кухлі з гарячим чаєм.

— Дивне відчуття, — сказав я. — Ми знали, що він старий і хворий, але ніхто й припустити не міг, що він візьме й помре.

Я, звісно, мав на увазі Старого Архітектора, а не віддаленого Папу, який тут нічого для нас не значив. Учитель Енеї, як і всі ми, хто знайшов притулок на Землі, не мав на собі хрестоформи. На відміну від Папи, він помер остаточно.

— Схоже, він знав, — тихо проказала Енея. — Упродовж останнього місяця він кликав до себе на розмову кожного з учнів. Поспішав поділитися останніми зернятками мудрості.

— Яке останнє зернятко мудрості він передав тобі? — запитав я. — Звісно, якщо це не таємниця і не надто особисте.

Обличчя Енеї над паруючим кухлем опромінилося посмішкою.

— Він нагадав мені, що замовник завжди погодиться заплатити вдвічі, якщо ти будеш виставляти рахунки на додаткові витрати помалу, один по одному, і тоді, коли будівництво вже йде, а споруда набирає форми. Він сказав, що тоді точку вороття буде вже пройдено і клієнт не зірветься із твого гачка.

Ми з А. Беттіком розреготалися. Наш сміх не мав у собі зневаги — Старий Архітектор був однією з тих рідкісних особистостей, які поєднують у собі справжню геніальність з непогамовною вдачею — але хоч би з яким сумом та приязню ми згадували його, не могли не впізнати в цій фразі егоїзм та крутійство, які теж були складниками його натури. Я називаю його тут тільки Старим Архітектором не через надмірну шанобливість: він був кібридом, реконструйованим з людської особи, архітектора, котрий жив ще в епоху до Гіджри, в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях н. е., звався тоді Френк Ллойд Райт, і всі його учні зверталися до нього «м-р Райт», навіть найстарші з них, що були його однолітками. Я тому завжди подумки називав його Старим Архітектором, бо так казала Енея, розповідаючи про свого майбутнього вчителя ще до того, як ми зустрілися з ним на Старій Землі.

Ніби відповідаючи на мої думки, А. Беттік сказав:

— Це дивно, чи не так?

— Що саме? — відгукнулася Енея.

Андроїд посміхнувся і потер ліву руку, там, де вона закінчувалася гладенькою куксою, просто під ліктьовим згином. Ця звичка з’явилася у нього останніми роками. Автохірург на спусковому апараті, на якому ми пройшли під порталом на Божегаї, урятував андроїдові життя, але андроїд надто різнився від людей своєю фізіологією, і це завадило кораблеві відростити йому нову руку.

— Я маю на увазі, — продовжив А. Беттік, — що попри домінування Церкви над усім життєустроєм людства, питання про те, чи мають людські істоти душу, яка відлітає з їхніх тіл після смерті, залишається відкритим. Але у випадку м-ра Райта, ми точно знаємо, що його особистість як кібрида все ще існує за межами його тіла; принаймні існувала деякий час.

— А хіба ми це достеменно знаємо? — запитав я.

Гарячий чай смакував чудово. Ми з Енеєю купили його, а сказати точніше, виміняли, на індіанському ринку в пустелі, на тому місці, де мало би бути місто Скоттсдейл[25].

На моє питання відповіла Енея:

— Так. Особистість мого батька-кібрида пережила знищення його тіла і збереглася в петлі Шрена, імплантованій в голову мами. А ще нам відомо, що і після цього він існував окремо в мегасфері, після чого перебував деякий час у кораблі Консула. Особистість кібрида існує у вигляді цілісного фронту хвилі[26], що поширюється вздовж матриць базової площини інфосфери чи мегасфери, поки не повернеться до джерела Штінта в Корді.

Я це знав, хоча ніколи цього не розумів.

— Добре, — сказав я, — але куди подівся фронт хвилі, що містить у собі особистість Штінта м-ра Райта? Тут, у Магеллановій Хмарі, не може бути жодного зв’язку з Кордом. Тут немає інфосфер.

Енея відставила порожній кухоль.

— Зв’язок має бути, інакше м-р Райт не міг би існувати, так само як і решта реконструйованих кібридних особистостей. Не забувай, що ТехноКорд використовував простір Планка як середовище між порталами телепортації та місце переховування, аж поки конаюча Гегемонія не знищила входи до цього простору.

— Поєднувальна Безодня, — процитував я «Пісні» старого поета.

— Так, — підтвердила Енея. — Хоча ця назва завжди здавалася мені дещо патетичною.

— Хай хоч як вона зветься, — зауважив я, — незрозуміло, як вона може дістатися сюди... до іншої галактики.

— Середовище, яке Корд використовував для того, щоби працювали портали, існує скрізь, — сказала Енея. — Безодня проходить крізь простір і час. — Вона наморщила лоба. — Ні, не так. Простір і час вбудовані в неї... Поєднувальна Безодня виходить за межі простору та часу.

Я озирнувся навкруги. Світла ліхтаря вистачало, щоби заповнити обмежений простір намету, але за його стінами панував морок і завивав вітер.

— Тобто, Корд може нас тут дістати?

Енея похитала головою. Ми вже обговорювали цю тему раніше. Я тоді не зрозумів, у чому тут полягає штука.

Я не розумів цього і зараз.

— Ці гібриди пов’язані зі Штінтами, які насправді не є частиною Корду, — пояснила вона. — Персона м-ра Райта не була пов’язана з Кордом. Так само як і мій батько... другий кібрид Кітса.

Цього я ніколи не розумів й поготів.

— «Пісні» кажуть, що кібридів Кітса — включно із твоїм батьком — створив Уммон, а Штінт Корду Уммон сказав твоєму батькові, що кібриди — це експеримент Корду.

Енея підвелася та підійшла до виходу зі свого учнівського пристанища. Парусина з обох боків напиналася під вітром, але утримувала форму й відсікала пісок, не пускаючи його всередину. Енея збудувала свою хижу на совість.

— «Пісні» написав дядько Мартін, — сказала вона. — Він, як міг, старався сказати в них правду. Але певних речей він не розумів.

— Я теж, — відказав я й облишив цю розмову.

Наблизившись до Енеї, я обійняв її, відчуваючи, що і плечі її, і спина, і руки змінилися з того часу, як я вперше притиснув це дитинча до себе чотири роки тому. — З днем народження, мала.

Вона звела на мене очі й припала щокою до моїх грудей.

— Дякую, Роле.

В моїй малій подружці ще багато чого змінилося з того дня, коли ми зустрілися. Тоді їй тільки-но минуло дванадцять стандартних років. Я бачив, що за ці роки їй додалося жіночості, але попри те, що стегна її округлилися, а під старою спортивною футболкою випнулися груденята, я все ще не бачив у ній жінки. Звісно, вона вже не була дитиною, але й жінкою вона ще не була. Вона була просто... Енея. З тими ж променистими темними очима — розумними, запитальними, трохи сумними від знання, що приховувалося десь на їхньому денці. І вони, як і раніше, мали властивість нібито фізично торкатися тебе, коли Енея фокусувала на тобі погляд. Її каштанове волосся трохи потемнішало за ці роки. Минулої весни вона його коротко обрізала, і тепер мала волосся коротше, ніж я дванадцять років тому, коли служив у Місцевій гвардії на Гіперіоні. Коли я поклав долоню їй на голову, то наче погладив їжака, але однаково міг розрізнити в ньому світлі пасемця — вони навіть ще посвітлішали, вигорівши за ті довгі дні, що вона пропрацювала під палючим сонцем Арізони.

Ми стояли й слухали, як вітер шкрябає піском об тканину, А. Беттік мовчки сидів за нашими спинами. Енея взяла мої руки в обидві свої. Хоч їй і виповнилося шістнадцять того дня, і була вона вже не дівчам, а майже дорослою жінкою, рученята її все ще здавалися крихітними в моїх величезних лапах.

— Роле, — промовила вона. Я подивився на неї, чекаючи, що вона скаже. — Ти зробиш для мене те, про що я тебе попрошу? — Вона спитала це тихо, ледь чутно.

— Так, — не вагаючись, відповів я.

Вона стиснула мою руку й подивилася мені просто в очі.

— Зробиш це для мене завтра?

— Так.

Вона не відпустила мою руку і не відвела очей.

— Ти зробиш все, про що я тебе попрошу?

Цього разу я завагався. Я знав: такі обітниці так просто не даються, хоча ця дивна й дивовижна дівчинка ніколи не просила мене раніше зробити щось для неї, не просила мене вирушити з нею в цю божевільну одіссею. Обіцянку з мене взяв старий поет — Мартін Силен, ще до того, як я зустрівся з Енеєю. Я знав, що існують речі, які я — чи при доброму розумі, чи в безтямі — ніколи не змушу себе зробити. Але перш за все я ніколи не зможу відмовити Енеї.

— Так, — сказав я. — Я зроблю все, про що ти попросиш.

Тієї миті я відчув, що пропав і водночас народився заново.

Енея нічого не відповіла, тільки кивнула, потиснула мені руку ще раз і повернулася до світла, до шоколадного торта й нашого друга-андроіда. Тільки наступного дня я дізнався, про що вона мене попросить і як важко мені буде дотримати свого слова.

ТУТ Я ЗУПИНЮСЯ НА ХВИЛИНКУ. Я РОЗУМІЮ, ЩО, можливо, ви нічого не знаєте про мене, якщо не читали перші кількасот сторінок моєї історії. Адже мені довелося пустити на переробку ті мікровеленові аркуші, на яких я її писав, тому її більше не існує, хіба що в пам’яті цього планшета. На тих зниклих сторінках я розповів щиру правду.

Або принаймні правду, як я її тоді знав. Або принаймні я намагався розповісти все правдиво. Здебільшого. Через те, що рециркулятор заковтнув мікровеленові аркуші, які містили першу мою спробу розповісти історію Енеї, і оскільки планшет увесь час був у мене перед очима, я змушений виснувати, що ніхто їх не прочитав. Я списав ті аркуші у котячій коробці Шредінґера, у камері-яйці, в енергетичній оболонці, призначеній для моєї страти, що рухається самотньою орбітою навколо порожньої планети Армаґаста, вміщаючи ліжко, стіл, планшет, рециркулятор їжі та повітря, а ще саме повітря, яким я дихатиму, доки генератор випадкових чисел не змусить спрацювати ізотопний елемент, який своєю чергою відкоркує фіал з ціанідом. Ці обставини, здавалося би, мали б гарантувати, що ви цих сторінок не читали.

Але я не впевнений, що це так.

Тут відбувалися дивні речі, і продовжують відбуватися. Тому я зараз не судитиму про те, чи хтось коли прочитав чи прочитає ті, попередні, сторінки — і ці, що я пишу зараз, також.

Тим часом мені краще ще раз назвати себе. Мене звати Рол Ендіміон. Моє ім’я може здатися вам співзвучним зі словом «рослий», і я, дійсно, не коротун, а моє прізвище бере своє походження від назви покинутого міста Ендіміон, що на загумінковій планеті Гіперіон. Але хоч яке безлюдне це місто, а саме в ньому відбулася моя зустріч зі старим поетом, Мартіном Силеном, стародавнім автором забороненої епічної поеми «Пісні», і саме там розпочалися мої пригоди. Про пригоди я кажу з певною іронією, можливо, маючи на увазі те, що все наше життя є пригодою. Дійсно, моя подорож почалася як пригода — з відчайдушних зусиль урятувати дванадцятирічну Енею від Пакса, доправити її цілою та неушкодженою на далеку Стару Землю, але згодом з цієї пригоди виросло ціле життя, сповнене кохання, втрати і дивоглядних див.

Але хоч би там як, а на ту пору, про яку йдеться в моїй оповіді, того тижня, коли помер Папа, і Старий Архітектор теж, а Енея сумно відсвяткувала в екзилі своє шістнадцятиріччя, мені було тридцять два роки, і я все ще зоставався струнким міцним хлопцем, котрий знався на полюванні та бійках краще за все інше, а ще він умів виконувати покладені на нього завдання і досі не дійшов справжньої зрілості і саме тому балансував на краю закоханості, поки що навічно не прихилившись серцем до дівчинки-дитини, яку звик захищати, наче молодшу сестричку, і яка того вечора чи не вперше здалася мені дорослою дівчиною, молодою жінкою, попри те залишаючись тільки другом.

Я повинен також зауважити, що моя розповідь про інші речі — події в Паксі, вбивство Поля Дюре, повернення Радамант Немез, думки отця Федеріко де Сойї — базується не на припущеннях, не на домислах, не на вигадках, як це робилося в старих романах, написаних сучасниками Мартіна Силена. Я знаю все, про що розповідаю, знаю навіть думки отця де Сойї, знаю, у що був зодягнутий радник Альбедо того дня — і не тому, що я такий всезнайко, а завдяки подальшим подіям та одкровенням, що зробили таке знання приступним.

Все це пізніше стане зрозумілим. Принаймні я на це сподіваюся.

І перепрошую за це незграбне повторне вступне слово. Людина, яка послужила зразком для батька Енеї, кібрида, а саме поет на ім’я Джон Кітс, сказав у своєму останньому, прощальному листі до друзів: «Я завжди відкланювався незграбно». Сказати по правді, я також, і, гадаю, та ж сама історія вийшла і з цією спробою знову привітатися з вами.

Отож, я краще повернуся до своїх спогадів і прошу вас поставитися поблажливо до моєї першої спроби привести їх до ладу і поділитися ними.

ЩЕ ТРИ ДНІ ТА ТРИ НОЧІ ПІСЛЯ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕНЕЇ безнастанно завивав вітер, не влягалася піщана буря. А дівчинка десь пішла і не з’являлася вдома. За чотири роки я встиг звикнути до її «тайм-аутів», як вона їх називала, і зазвичай не хвилювався так, як тоді, коли вона вперше зникла на кілька днів. Проте цього разу я неабияк непокоївся: смерть Старого Архітектора скаламутила всіх мешканців пустельного табору — так Старий Архітектор іменував поселення в Талієсін-Весті. А це двадцять сім учнів і понад шістдесят осіб обслуги. Більшість учнів зі своїми родинами, а також персонал студії мешкали поблизу одне від одного, в тих гуртожитках, які інтерни м-ра Райта самі звели під його наглядом південніше від головного будинку. Весь комплекс будівель в таборі своїми стінами, внутрішніми двориками, закритими переходами нагадував фортецю — ними було зручно перебігати з будівлі до будівлі під час піщаної бурі. Але кожен день відсутності Енеї змушував мене нервуватися дужче й дужче.

Я навідувався до її учнівського будиночка, найвіддаленішого від головної резиденції, що знаходився майже за чверть милі на північ, ближче до гір. Її там не було. Двері вона залишила незамкненими, а ще лишила мені записку. Не треба хвилюватися, вона вирушила на звичайну екскурсію й узяла з собою достатньо води, але я все одно хвилювався. З кожними відвідинами її будиночок здавався мені все затишнішим.

Чотири роки тому, коли ми з нею вперше з’явилися тут, на спусковому катері, поцупленому з військового космічного корабля Пакса, знесилені, вкриті синцями та опіками, не кажучи вже про андроїда, який лежав ледь живий у катері і над яким працював автохірург, Старий Архітектор та інші учні зустріли нас привітно, поставилися до нас прихильно. М-р Райт не виказав жодного здивування тим, що дванадцятирічна дівчинка пройшла крізь портали з іншого краю всесвіту, щоби знайти його та попроситися в учениці. Пам’ятаю, як першого дня Старий Архітектор запитав Енею, що вона знає про архітектуру.

— Нічого, — чесно відповіла вона. — Знаю тільки, що ви — саме та людина, у якої я повинна вчитися.

Очевидно, це була правильна відповідь. М-р Райт сказав їй, що всі учні, які прибули раніше — згодом ми дізналися, що їх було двадцять шестеро, — збудували за його завданням собі житла в пустелі. Це було щось на кшталт вступних іспитів. Старий Архітектор запропонував їй узяти певні матеріали з його резиденції — парусину, камінь, цемент, трохи лісу, що вже був у вжитку, — але проект і робота були за дівчинкою.

Я не був учнем, тому мені дозволили просто поставити намет неподалік головного будинку. Перш ніж узятися до роботи, Енея разом зі мною обійшла оселі, що звели собі інші учні. Майже всі ці будівлі так чи інакше поєднували в собі намет та хижу. Були вони досить зручними, а деякі вирізнялися певним стилем — особливо одна оселя, з розтрубами, але Енея зауважила, що навряд чи така конструкція зможе протистояти піску чи дощу навіть при найменшому вітрі. Загалом, нічого виняткового ми не побачили.

Над своєю оселею Енея працювала одинадцять днів. Я допомагав їй, коли треба було підіймати чи перетягувати щось важке, і трохи попрацював лопатою (А. Беттік на той час ще одужував помалу, спочатку в автохірургові, а згодом — у лікарні резиденції), але все інше дівчинка зробила сама. Результатом став фантастичний будиночок, до якого я вчащав чотири рази на день, сподіваючись побачити там Енею, що повернулася з цієї своєї останньої вилазки до пустелі. Енея зробила заглиблення в Грунті, тому більша частина її житла опинилася нижче рівня поверхні. Тоді вклала кам’яні плити, дуже ретельно підганяючи їх одну до одної, щоб отримати рівну долівку, а тоді ще вслала барвистими килимами та хідниками, які виміняла на індіанському ринку за п’ятнадцять миль від Талієсіна. Навкруги заглибленого нутра оселі вона звела стіни, приблизно метр заввишки, але оскільки головна кімната лежала нижче рівня поверхні, зсередини стіни здавалися вищими. Муруючи стіни, Енея використала той самий матеріал і ту ж саму техніку, що й м-р Райт в конструкціях головного будинку, хоч вона й ніколи не чула його теоретичних пояснень.

Перш за все вона назбирала достатньо каміння — у пустелі, по берегах гірських струмків і на осипах. Валуни були великі й малі, і різнобарвні: багряні, чорні, кольору іржі, темно-коричневі, а деякі мали на собі навіть петрогліфи та фосілії[27]. Наступним кроком Енеї було виготовлення дерев’яних форм і закладання в них більших брил — гладким боком всередину. Після цього вона цілими днями під пекучим сонцем нагрібала пісок із висохлих річищ і перевозила його на тачці до свого будівельного майданчика, де змішувала з цементом, щоб отримати бетон. Після затвердіння заповнювач і каміння перетворювалися на моноліт. Стіни виходили грубими, нерівними — м-р Райт називав цю техніку «пустельною кладкою», — але в цьому була своя незвична краса. Кольорове каміння витикалося з нерівної текстури бетонної поверхні, вкритої павутинням тріщинок. Стіни виявилися саме такої товщини, яка й була потрібна, аби захищати приміщення від пустельного палу вдень і зберігати тепло вночі.

Її будівля була складнішою, ніж здавалося на перший погляд, і мені знадобилися місяці, щоб оцінити всі хитрі дрібнички, що вона заклала у свій проект. Нахиливши голову, ти заходив до передпокою, що, власне, був ґанком, збудованим з каменю та парусини, а тоді спускався трьома широкими сходинками, які, завертаючи, вели крізь дерев’яну та кам’яну браму до головної кімнати. Такий передпокій, з поворотом та спуском, виконував роль своєрідного повітряного шлюзу, відсікаючи пісок та суворий клімат пустелі, а те, як Енея закріпила парусину — наче клівери, що перекривають один одного — посилювало цей ефект. «Головна кімната» була лише три метри завширшки та п’ять завдовжки, але здавалася значно просторішою. Навколо кам’яного стола, що стояв на підвищенні, Енея змайструвала лави, вбудовані в стіни, а біля каміна у північній стіні зробила ще й ніші з кам’яними сидіннями. Крізь стіну проходив справжній кам’яний димар, і він ніде не стикався з парусиною чи з дерев’яними конструкціями. Між кам’яними стінами та парусиновим дахом уздовж північної та південної стін були вікна, затягнуті сітками. Вікна приходилися точно на рівні очей людини, котра сиділа. Ці панорамні вікна-щілини закривалися зсередини парусиною, а ще дерев’яними віконницями. Парусинова стеля фіксувалася на арматурі зі скловолокна. Енея відшукала залишки розібраних конструкцій в купі мотлоху на подвір’ї головного будинку та примудрилася сформувати з парусини дах, де рівні ділянки сусідили зі шпилями, арочним склепінням і дивовижними складчастими нішами.

Вона влаштувала собі навіть справжню спальню, знову ж таки відокремлену від головної кімнати двома сходинками під кутом шістдесят градусів. Цей закапелок вона вбудувала у схил, що полого здіймався за її оселею, і притулила до величезного валуна, який знайшовся на місці будівництва. Водопроводу на території табору не було; ми всі користувалися загальними душовими та вбиральнями в прибудові головного будинку, але Енея пристосувала брилу із заглибиною для невеличкої ванни, просто поруч зі своїм ліжком — сосновий настил із матрацом та ковдрами, — і кілька разів на тиждень гріла воду в загальній кухні, а відтак тягала її до свого будиночка, щоби брати гарячі купелі.

Проходячи крізь парусиновий дах і стіни, сонячне світло вранці рожевіло, удень жовтіло, наче вершкове масло, а ввечері ставало помаранчевим. Крім того, Енея так розмістила свою оселю, що гігантські цереуси, колючі дикі груші та гіллясті кактуси відкидали тіні[28] на різні частини її оселі протягом всього дня. Так, це був затишний, приємний куточок. Але ж яким порожнім він здавався, коли в ньому не було моєї юної приятельки!..

Я сказав, що учні та персонал почувалися стривоженими через смерть Старого Архітектора. Можливо, краще сказати, що вони почувалися дезорієнтованими. Три дні чекаючи на повернення Енеї, я чув, як гомонів навколо стурбований народ, збиваючись невеличкими групками. Майже дев’яносто осіб ніколи не збиралися разом, бо навіть обідали в їдальні позмінно, адже м-р Райт не любив бачити за обідом багато народу. Рівень паніки зростав із кожним днем, і буря, що не вщухала, сприяла істеричним настроям, утім, як і відсутність Енеї. Попри те, що вона була наймолодшим учнем у Талієсіні і, взагалі, наймолодшою з усіх його мешканців, усі тут потроху звикли питати у неї поради й дослухатися до її слів. А тепер за один тиждень вони втратили і свого вчителя, і свого порадника.

На четвертий ранок після дня народження Енеї піщана буря вщухла, а дівчина повернулася до табору. На світанку я вийшов на пробіжку і побачив, як вона повертається з пустелі, від гір МакДовел[29]. Сонце сходило у неї за спиною, і я бачив тільки силует — тоненька постать, коротке волосся... Саме тоді мені згадалося, як я вперше примітив її в Долині Гробниць часу на Гіперіоні.

Вона теж побачила мене й розплилася в посмішці.

— Привіт, Страхолюде! — гукнула вона. Це був давній жарт, який вона колись давно, ще дитиною, вичитала в старій книжці.

— Привіт, Всевидьку! — обізвався я, як годилося, щоби підтримати жарт[30].

Ми зупинилися на відстані п’яти кроків одне від одного. Я відчув імпульсивне бажання обійняти її, притиснути до себе та попросити більше ніколи не зникати. Та я цього не зробив.

Під променями ранкового низького сонця кактуси чолья, креозотові кущі[31] та стебла шавлії кидали довжелезні тіні, а засмагле обличчя і руки Енеї, та й мої теж, набули помаранчевого кольору.

— Як там наша команда? — запитала Енея. Я бачив, що попри свої обіцянки, вона голодувала ці три дні. Вона й завжди була худенькою, але зараз крізь її бавовняну футболку аж ребра світилися. Губи у неї були сухі та порепані.

— Серуть цеглою, — відповів я. Роками я намагався не вживати в розмові з дитиною свій солдафонський жаргон, до якого звик у Місцевій гвардії, але тепер їй уже виповнилося шістнадцять.

До того ж, вона сама інколи загинала таке слівце, що мені й мову відбирало.

Енея пирснула. Рентгенівське світло просвічувало крізь окремі золотаві пасма в її короткому волоссі.

— Для спільноти архітекторів це наче не так уже й зле, хіба ні?

Я потер колюче, мов стерня, підборіддя.

— Я серйозно, мала. Вони до біса стурбовані.

Енея кивнула.

— Так. Вони не знають, що робити й куди подітися тепер, коли м-ра Райта не стало. — Вона кинула погляд на табір Братства. Він визирав крізь зарості кактусів та чахлого чагарнику асиметричними фрагментами — кам’яними, брезентовими. У невидимих звідси шибках та в одному з водограїв гостро зблискували сонячні зайчики. — Давай зберемо усіх у музичному павільйоні, треба поговорити, — додала Енея й великими кроками поспішила в напрямку Талієсіна.

Починалася остання повна доба нашого спільного перебування на планеті Земля.

ТУТ Я ЗБИРАЮСЯ ПЕРЕРВАТИ САМ СЕБЕ. Я ПАМ’ЯТАЮ, як зробив паузу, коли, записуючи нашу історію, дійшов до цього місця. Я хотів би розповісти вам усе про чотири роки, що минули на Старій Землі, — про кожного з учнів, про інших членів Талієсінського братства, усе про Старого Архітектора, про його примхи та дріб’язкові причіпки, а також про його геніальність і дитячий ентузіазм. Я хотів би переказати, про що ми розмовляли з Енеєю впродовж цих сорока восьми місцевих місяців — я не припиняв чудуватися тому, що вони точно відповідають стандартним місяцям, прийнятим колись ще в Гегемонії, а тепер і в Паксі, — хотів би розповісти, як потроху почав розуміти її неймовірні прозріння та здібності. Нарешті, я хотів би розповісти про всі подорожі, що здійснив за ці роки — про те, як облетів Землю на спусковому апараті, як довший час тинявся Північною Америкою на автомобілі, як спілкувався час від часу з іншими групами людей, котрі зібралися навколо кібридів, що уособлювали видатних діячів із минулого людства — найяскравішою видалася зустріч з тією групою, що об’єдналася в Ізраїлі та Новій Палестині навколо кібрида Ісуса з Назарета. Але замість того, щоби переповідати ці історії, я зробив коротку паузу... І я пам’ятаю чому.

Як уже було сказано мною раніше, я написав ці слова в котячій коробці Шредінґера, очікуючи щомиті на випадковий збіг двох подій: випромінювання ізотопної частинки й активації детектора. Тоді з фіала, вбудованого в статично-енергетичну оболонку моєї камери, вивільниться ціанід і змішається з повітрям, яким я дихаю. Це не конче мало трапитися негайно, але, найімовірніше, і не в дуже віддаленому майбутньому. Раніше я казав, що це не завадить мені розповідати нашу історію, нашу з Енеєю історію так, як і слід це робити, але тепер бачу, що я все ж таки вносив певні корективи, намагаючись сказати про головне, перш ніж генератор випадкових чисел випустить у повітря ціанід.

Не стану ганити зараз це рішення; зауважу лишень, що про чотири роки на Землі варто було би розповісти колись іншим разом. Дев’яносто членів Братства були щирими, непересічними особистостями, ексцентричними, цікавими, як є цікавою кожна мисляча людська істота, і їхні звивисті історії чекають на свого оповідача. Справжню епічну поему можна було би написати і про мої мандри Землею — і на спусковому катері, і на тому фургоні «Вуді» 1948-го року, що його позичив мені Старий Архітектор.

Проте я не поет. А непоганим слідопитом я став ще тоді, коли працював провідником у мисливців. І своє завдання в цій оповіді я бачу в тому, щоб прослідкувати, як Енея виросла, стала дорослою жінкою та месією, не збиваючись при цьому на манівці. І так я й зроблю.

СТАРИЙ АРХІТЕКТОР ЗАВЖДИ НАЗИВАВ РЕЗИДЕНЦІЮ Братства пустельним табором. Більшість учнів іменували своє пристанище «Талієсін», що в перекладі з валлійської означає «сяйне чоло». (М-р Райт був валлійцем за походженням. Я кілька тижнів намагався пригадати якусь планету — хоч із Пакса, хоч із загумінкових світів, — яка б називалася Валлія, аж поки не дотумкав, що Старий Архітектор жив і помер до ери космічних польотів). Енея часто називала це місце Талієсін-Вест, і навіть мені було зрозуміло, що тоді десь повинен існувати й Талієсін-Іст.

Три роки тому Енея пояснила мені, що первинний м-р Райт збудував перший комплекс для Талієсінського Братства на початку 1930-х років в місті Спринґ-Ґрін, у Вісконсині — це одна з політичних і географічних одиниць у стародавніх Північно-Американських Штатах, національній державі, знаній ще як Сполучені Штати Америки. Коли я запитав Енею, чи був перший Талієсін схожий на цей, де ми перебували, вона відповіла:

— Ні. У Вісконсині було кілька Талієсінів, і резиденцій, і комплексів для Братства, але більшість із них знищили пожежі. Саме тому м-р Райт передбачив стільки басейнів та водограїв у нашому таборі — щоби мати достатньо води на випадок неминучих пожеж.

— То свій перший Талієсін він збудував у 1930-х? — запитав я.

Енея заперечливо похитала головою.

— 1932-го року він започаткував перше Талієсінське Братство, — відповіла вона. — Але головним чином для того, щоби використовувати рабську працю своїх учнів. Вони допомагали йому здійснювати омріяні проекти та й просто не померти з голоду під час Депресії.

— А що це за Депресія?

— Економічний спад у державі, що була капіталістичною в чистому вигляді, — пояснила Енея. — Май на увазі, що економіка тоді не була по-справжньому глобальною, залежала від приватних комерційних структур, що звалися банками, від золотих запасів і фактичної вартості грошей — реальних монет і шматочків паперу, які, як вважалося, були чогось варті. Зрозуміло, що це була загальна галюцинація, а в тридцятих роках того сторіччя вона обернулася на нічний кошмар.

— Господи Ісусе, — сказав я.

— Атож, — озвалася Енея. — У всякому разі, задовго до того, ще в 1909-му році, м-р Райт, тоді чоловік середнього віку, покинув свою жінку та шістьох дітей й утік до Європи із заміжньою жінкою.

Мушу зізнатися, що я закліпав очима, почувши ці новини. Мені був потрібен час звикнути до думки, що Старий Архітектор — дідуган, який був на шляху до своїх дев’яноста вже тоді, коли ми з ним познайомилися чотири роки тому — вів колись активне сексуальне життя, ще й достобіса скандальнє. А ще я не розумів, яким боком це стосується мого питання про Талієсін-Іст.

Енея саме перейшла до цього.

— Коли він повернувся з цією іншою жінкою, — сказала вона і посміхнулася, побачивши, що я весь обернувся на увагу, — він почав будувати перший Талієсін, свій будинок у Вісконсині, для Мами...

— Для своєї матері? — перепитав я, остаточно заплутавшись.

— Для Мами Бортвік, — сказала Енея, відрубно, щоби я дотямив. — Для місіс Чейні. Для Іншої Жінки.

— А, розумію...

Сховавши посмішку, вона продовжила:

— Через скандал він утратив архітектурну практику, а також свою репутацію в Сполучених Штатах. Але він збудував Талієсін і не здавався, намагаючись знайти нових патронів. Його перша жінка, Катерина, не бажала давати згоди на розлучення. Газети — це були такі бази даних, що їх друкували на папері й регулярно розповсюджували — отримували зиск із пліток й роздували полум’я цього скандалу, не даючи йому погаснути.

Ми йшли подвір’ям, коли я запитав Енею про Талієсін, і пам’ятаю, як ми зупинилися біля фонтану, коли вона все це мені розповідала. Мене завжди дивувало, скільки ж усього знає ця дівчинка.

— А потім, — сказала вона, — 15 серпня 1914 року, один із робітників у Талієсіні збожеволів, зарубав Маму Бортвік, її сина Джона та доньку Марту томагавком, спалив їхні тіла, підпалив весь маєток, а насамкінець, перш ніж сам отруївся, убив іще чотирьох приятелів та учнів м-ра Райта. Згоріло все до решти.

— Боже милосердний! — зойкнув я, дивлячись у напрямку їдальні: під час цієї нашої бесіди Старий Архітектор саме обідав там у товаристві кількох старших учнів.

— Він ніколи не опускає рук, — сказала Енея. — За кілька днів після цього, 18-го серпня, м-р Райт оглядав штучне озеро, що було частиною маєтку. Раптом дамбу, на якій він стояв, прорвало, і його змила розбухла після дощів ріка. Він вирятувався лише дивом, а вже кількома тижнями пізніше почав відбудовувати Талієсін.

Здається, я почав розуміти, чому вона розповідає мені все це про Старого Архітектора.

— А чому ми зараз не в тому Талієсіні? — поцікавився я, коли ми відійшли від фонтана і прямували безлюдним подвір’ям.

— Гарне запитання, — схвально кивнула Енея. — Сумніваюся, що він існує в цій реконструйованій версії Землі. Хоча він багато значив для м-ра Райта. Помер він тут... біля Талієсіна-Вест... 9 квітня 1959 року, але поховали його біля того Талієсіна, що в штаті Вісконсин.

Я зупинився, як укопаний. Думка про смерть Старого Архітектора заскочила мене зненацька й не на жарт збентежила.

Тут, у нашому вигнанні, все здавалося стабільним, спокійним, усе йшло своїм звичаєм, день у день, але тепер Енея нагадала мені, що все на світі має свій кінець. І люди також. Або мали, поки Пакс не інтродукував хрестоформу, а разом із нею фізичне воскресіння для її носіїв. Але жодна людина в нашому Братстві, а можливо, і на всій викраденій Землі, не згодилася прийняти хрестоформу.

Розмова ця відбулася трьома роками раніше. А сьогодні, через два тижні після смерті Старого Архітектора та його екзотичного поховання в невеличкому мавзолеї, який він сам заздалегідь збудував серед пустелі, ми були готові сприйняти смерть без воскресіння, утім, як і кінець усталеного трибу нашого життя.

ЕНЕЯ ПІШЛА ДО ДУШОВИХ ПРИВЕСТИ СЕБЕ ДО ЛАДУ, а я тим часом розшукав А. Беттіка, і вдвох із ним ми взялися запрошувати народ зібратися в музичному павільйоні. Нашого блакитношкірого приятеля нітрохи не здивувало те, що Енея, наймолодша серед громади, скликає збори і збирається на них головувати. Він, як і я, бачив, як упродовж останніх років Енея вибилася в лідери тутешнього Братства.

Я оббіг усі майданчики, всі спальні обслуги, а завітавши до кухні, підійшов до великого дзвона, що лишався у химерній дзвіниці над сходами, які вели до гостьового поверху, відтак бамкнув у нього кілька разів. Ті учні або робітники, з ким я не переговорив особисто, повинні почути дзвін і прийти поцікавитися, що сталося.

Кухарі та учні, що допомагали на кухні, довідавшись про збори, почали стягувати з себе фартухи й обтирати руки, а я пішов до великої їдальні, де кілька учнів уже сиділи за кавою. Вікна цієї гарної кімнати дивилися на північ, на верхогір’я МакДовел, тому деякі з присутніх помітили нас з Енеєю, коли ми верталися до табору, й очікували на якісь події. Далі я зазирнув у меншу, особисту їдальню м-ра Райта — там нікого не було, — а звідти квапливо попрямував до креслярської студії. Це було чи не найпривабливіше приміщення в усьому комплексі — з довгими рядами креслярських столів та архівних шаф, під парусиновим дахом, крізь який наразі падало сонячне проміння, утім, як і крізь скісні вікна з обох боків кімнати. Кімната купалася в жовтому світлі, наче в розтопленому вершковому маслі, а від нагрітої сонцем парусини йшов напрочуд приємний дух. Енея одного разу сказала, що перенести другий Талієсін до західної пустелі м-ра Райта спонукала, головним чином, можливість працювати у просторі, обмеженому тільки сонячним світлом, парусиною та каменем.

У креслярні я знайшов понад десятеро учнів — вони скупчилися посеред кімнати й перемовлялися між собою. Ніхто не працював, адже Старого Архітектора, котрий міг запропонувати нові проекти, уже не було. Я оповістив їх, що Енея просить усіх зібратися в музичному павільйоні. Ніхто не заперечив. Ніхто не нарікав, як і не цікавився, чому це шістнадцятирічне дівча пропонує дев’яноста особам, старшим за себе, зійтися на збори посеред робочого дня. Навпаки, відчувалося, що учні зітхнули з полегшенням, коли дізналися, що Енея повернулася і перебирає керівництво у свої руки.

Після креслярні я подався до бібліотеки — чи не найулюбленішого свого місця в таборі, а потім зазирнув до конференц-зали, де світилися лише вбудовані в підлогу панелі, і запросив на збори всіх, кого там заскочив. Відтак, підтюпцем подолавши критий перехід, я дістався театру-кабаре, де суботніми вечорами Старий Архітектор полюбляв демонструвати кінострічки. Це приміщення мені завжди здавалося кумедним: масивні кам’яні стіни та дах, довга зала зі схилом у напрямку сцени з екраном, заставлена фанерними стільцями з червоними подушками, із добряче вичовганим червоним килимом на підлозі та сотнями лампочок, що вкривають усю стелю, наче білі різдвяні гірлянди. Коли ми тільки-но прибули до Талієсіна, я та Енея заледве не впали, дізнавшись, що Старий Архітектор наполягає, щоб усі учні та їхні рідні по суботах «перевдягалися до обіду» у старовинні смокінги та чорні краватки на подобу тих, що ми бачимо у стрічках зі стародавньої історії. Від жінок вимагалося начепити химерні стародавні сукні. У м-ра Райта була колекція формального одягу для тих, хто, добираючись до Старої Землі крізь Гробниці часу чи через портали, не прихопив його із собою.

Першого ж суботнього вечора Енея з’явилася на обіді в смокінгу, білій сорочці та з чорним метеликом — не зовсім те, чого вимагав дрес-код. Коли я побачив шоковане обличчя Старого Архітектора, то був упевнений, що він негайно викине нас із Братства та зашле до пустелі, але за мить старече обличчя розплилося в посмішці, а ще за секунду він щиро реготав. Він так ніколи й не сказав Енеї вдягтися у щось інше. Після офіційних суботніх трапез у нас зазвичай був або музичний вечір, або ми всі збиралися в театрі-кабаре на кіносеанс — переглянути старовинну стрічку на кіноплівці, яку треба було прокручувати крізь кінопроектор. Це скидалося на те, що тебе привчають насолоджуватися наскельним живописом.

Втім, і мені, й Енеї подобалися стрічки, які він обирав — старі двовимірні фільми двадцятого сторіччя, часто навіть чорно-білі. З незрозумілої причини, яку він не пояснював, м-р Райт полюбляв дивитися ці стрічки зі «звуковою доріжкою», яка зубчастою смугою, розширяючись та стискаючись, бігла збоку зображення. Ми вже рік дивилися фільми у такому форматі, коли один із учнів сказав нам, що на екрані звукової доріжки не повинно би бути видно.

Сьогодні театр стояв порожнем, без ілюмінації. Я побіг далі, намагаючись зазирнути до кожної кімнати, до кожного будинку, збираючи докупи всіх учнів, співробітників, членів родин. Нарешті біля фонтану ми зустрілися з А. Беттіком та разом попрямували до музичного павільйону.

Це було просторе приміщення із великою сценою та шістьма рядами м’яких крісел, по вісімнадцять у кожному. Стіни були частково обшиті панелями з червоного дерева, улюбленого відтінку Старого Архітектора, «черокі», частково ж залишалися голими, демонструючи пустельну кладку. На сцені, устеленій червоним килимом, не стояло нічого, крім рояля та кількох вазонів. Стеля була, як і скрізь, зроблена з білої парусини, натягнутої на каркас зі сталі та дерева. Енея розповідала, що після смерті першого м-ра Райта парусину замінили пластиком, аби не перекривати приміщення кожні два-три роки. Але коли сюди повернувся кібрид м-ра Райта, пластикову стелю зірвали, так само як і скляне покриття над головною креслярською кімнатою, і всюди знову запанувало чисте світло, що вільно проходило крізь білу тканину.

Ми з А. Беттіком залишилися стояти попід задньою стіною павільйону, а учні й обслуга розсаджувалися по кріслах, перемовляючись між собою. Деякі будівельники ставали у проходах або зупинялися поруч із нами, очевидно не бажаючи забруднити килим та меблі. Коли Енея зайшла до залу крізь бічну завісу і піднялася на сцену, розмови стихли.

Музичний павільйон м-ра Райта мав добру акустику, але Енея й без того вміла, не напружуючи голос, говорити так, що її всі чули.

Вона заговорила неголосно:

— Дякую, що ви зібралися. Гадаю, нам треба обговорити ситуацію.

У п’ятому ряду підвівся Джев Пітерс, один із найстарших учнів.

— Ти знову кудись ходила, Енеє. До пустелі?

Дівчина на сцені кивнула головою.

— Ти розмовляла з Левами, Тиграми та Ведмедями?

У залі не почулося жодного смішку.

Питання було поставлене всерйоз, і громада серйозно очікувала на відповідь. Усі дев’яносто осіб як один. Тут мені треба дещо пояснити.

Усе це почалося з «Пісень» — поеми, написаної Мартіном Силеном понад два сторіччя тому. У цьому творі йдеться про пілігримів, котрі здійснили прощу на Гіперіон, про Ктиря, битву між людством та ТехноКордом, і водночас там пояснено, яким чином окремі кіберпростори еволюціонували до планетарних інфосфер. За епохи Гегемонії ТехноКорд Штінтів використовував секретні технології порталів телепортації та ліній «світло+» з метою з’єднати сотні інфосфер у єдине таємне міжзоряне інформаційне середовище, знане як мегасфера. Але, згідно із «Піснями», батько Енеї, кібрид Джона Кітса, здійснив подорож до Корда мегасфери, перебуваючи в стані безтілесної інформаційної персони, і дізнався, що існує більше середовище, базова площина інфосфери, яке, можливо, виходить за межі нашої галактики. До цього середовища бояться потикатися навіть Штінти Корду, бо воно населене «левами, тиграми та ведмедями», якщо вірити словам Штінта Уммона. Це саме ті істоти, чи інтелекти, чи боги — ми не знаємо, хто вони такі, — що тисячу років тому викрали Землю і перенесли її сюди, де ми знаходимося наразі, перш ніж Корд устиг її знищити. Ці Леви, Тигри та Ведмеді були грізними охоронцями нашого світу.

Ніхто з Братства ніколи не бачив цих сутностей, не говорив із ними, не мав надійних доказів, що вони взагалі існують. Ніхто, крім Енеї.

— Ні, — відповіла Енея зі сцени, — я з ними не розмовляла. — Вона опустила очі, наче соромлячись. Вона завжди неохоче висловлювалася на цю тему. — Але, гадаю, я їх чула.

— Вони промовляли до тебе? — спитав Джев Пітерс.

Усі присутні затамували дихання.

— Ні, — відповіла Енея, — цього я не кажу. Я просто... чула їх. Так, як інколи чуєш чиюсь розмову за стіною спальні.

Залою пробіг смішок. Бо зовнішні кам’яні стіни в Талієсіні були товсті, а от перегородки між спальнями — тонюсінькі, мовби паперові.

— Добре, — озвалася з першого ряду Бетс Кімбал, шеф-кухар, солідна, розсудлива жінка. — Тоді розкажи нам, що вони говорили.

Енея зробила крок і підійшла до краю сцени, туди, де закінчувався червоний килим, і подивилася в зал на своїх колег, на робітників резиденції.

— Це я можу вам сказати, — неголосно промовила вона. — Більше не буде провізії й інших речей із індіанського ринку. З цим покінчено.

Ефект був такий, наче вона кинула в зал гранату. Коли гомін почав вщухати, один із будівельників, велет на ім’я Хасан, гукнув, перекриваючи загальний шум:

— Як це «покінчено»? Що ти маєш на увазі? А звідки ж ми братимемо їжу?

Дійсно, через це можна було запанікувати. За часів першого м-ра Райта, у двадцятому сторіччі, за п’ятдесят кілометрів від пустельного табору Братства існувало велике місто, що звалося Фінікс. На відміну від Талієсіна у Вісконсині, де під час Депресії учні годувалися з родючих земель, водночас працюючи над будівельними проектами м-ра Райта, мешканці цього табору ніколи не могли би самі забезпечити себе їжею — пустеля є пустеля. Тому вони їздили до Фінікса вимінювати їжу чи купувати її за їхні примітивні монети та паперові гроші. Старий Архітектор завжди залежав від щедрот своїх покровителів, щоби місяць у місяць зводити кінці з кінцями. Великих позик він і взагалі не повертав.

Але тут, поблизу нашого відтвореного пустельного табору, міст не було. Єдина дорога — дві посипані гравієм колії — вела на захід, до сотень миль порожнечі.

Я це знав точно, бо пролітав над цією місциною на спусковому апараті, а ще об’їздив її на автомобілі Старого Архітектора. Але раз на тиждень за тридцять кілометрів від табору збирався індіанський ринок, де ми вимінювали на свої вироби провізію та потрібні нам матеріали.

Ринок функціонував уже багато років, задовго до нашого з Енеєю сюди приїзду; очевидно, усі гадали, що так буде завжди.

— Що означає «покінчено»?! — знову запитав Хасан, зриваючись на хрипкий крик. — Куди поділися індіанці? Вони що, теж були тільки фантомами? Кібридами, як м-р Райт?

Енея зробила рукою жест, особливий, до якого я вже звик за ці роки, граційний рух, що наче відштовхував... ні, не співрозмовника, а запитання; такий собі аналог вислову «Му» в Дзені. Цей жест у даному контексті міг означати: «Ти не питав, а я не чула».

— Ринок більше не збиратиметься, бо нам він відтепер не знадобиться, — сказала Енея. — Індіанці цілком справжні — Навахо, Апачі, Хопі та Зуні[32] — але вони повинні жити своїм життям, у них є власний експеримент. Вони торгували з нами... зі своєї ласки.

Це зауваження громаді не сподобалося, але зрештою вони знову втихомирилися. Бетс Кімбал підвелася зі свого місця:

— То що нам робити, дитино?

Енея сіла на край сцени, наче намагаючись приєднатися до юрби, що чекала на відповідь.

— Братства більше нема, — сказала вона. — Цій частині нашого з вами життя прийшов край.

— Ні! — вигукнув із задніх рядів один з молодих учнів. — М-р Райт може ще повернутися! Не забувайте, що він був кібридом... машиною! Корд... або Леви, Тигри та Ведмеді... хай хто там його створив... але його можуть вернути нам знову...

Енея заперечливо похитала головою, сумно, але твердо.

— Ні. М-р Райт пішов від нас назавжди. Братству кінець. Без провізії та матеріалів, які індіанці привозили здалеку, наш пустельний табір не протримається навіть тижня. Ми мусимо йти звідси.

Запала тиша. Її порушила одна з наймолодших учениць, Пере, тихо запитавши:

— Куди, Енеє?

Може, саме тієї миті я вперше усвідомив, наскільки вся ця громада покладається на дівчину, яку я звик вважати дитиною. Доки тут панував Старий Архітектор: читав лекції, сипав перлами мудрості на семінарах, вів перед у загальних дискусіях у креслярні, виступав заводієм пікніків та вилазок в гори з купанням в гірських струмках, вимагав для себе особистого простору та кращої їжі, — лідерство Енеї було не таким помітним. Але тепер воно стало явним для всіх.

— І справді, — підтримав це запитання хтось із середини залу. — Куди нам іти, Енеє?

Енея зробила жест відкритою долонею. Цей жест я також добре знав. На відміну від попереднього, він радше означав: «Ти сам мусиш відповісти на своє питання». Уголос вона сказала:

— Є дві можливості. Усі ви дісталися сюди або крізь портали, або крізь Гробниці часу. Назад ви можете повернутися крізь портал...

— Ні!

— Яким чином?!

— Ніколи! Краще померти!

— Ні! Пакс знайде нас і вб’є!

Люди відреагували миттєво й емоційно. Власне, вони просто озвучили свій переляк. Я відчував запах жаху в повітрі, як відчував його на болотах Гіперіона, коли в капкани потрапляла здобич. Енея підняла руку, і вигуки вщухли.

— Ви можете повернутися до Пакса крізь портали, або ж ви можете залишитися на Землі й спробувати самі подбати про себе.

В залі почулося шелестіння перешептів. Я відчував, що присутні з полегкістю сприйняли звістку про те, що вони все ж таки мають можливість не повертатися. Я розумів, що вони відчувають. Адже Пакс так само був кошмаром і для мене. Принаймні раз на тиждень я прокидався у холодному поту, бо мені наснилося, що я туди повертаюся.

— Але якщо ви залишитеся тут, — продовжувала Енея, сидячи на краю сцени, — то залишитеся на власний страх і ризик. Всі групи людей, що перебувають на Землі, задіяні у власних проектах, в інших експериментах. Для вас там місця немає.

Люди вигукували запитання за запитанням, бажаючи отримати відповіді на все, що залишалося для них таємницею під час їхнього тривалого тут перебування.

Але Енея продовжувала повторювати те, що вона вже сказала:

— Якщо ви залишитесь тут, ви змарнуєте те, чому навчав вас м-р Райт, те, що ви дізналися про себе, те, за чим ви сюди прийшли. Земля не потребує архітекторів та будівельників. Поки що не потребує. Нам треба повертатися.

Знову заговорив Джев Петерс, із сумом, але без гніву:

— А Паксу потрібні будівельники та архітектори? Будувати свої трикляті церкви?

— Так, — сказала Енея.

Джев гупнув величезним кулаком об спинку крісла перед собою:

— Але вони схоплять нас або вб’ють, якщо дізнаються, хто ми... де ми були!

— Так, — сказала Енея.

— А ти повертаєшся, дитино? — запитала Бет Кімбал.

— Так, — сказала Енея й зістрибнула зі сцени.

Усі схопилися на ноги, вигукуючи щось чи сперечаючись одне з одним. А от Джев Пітерс висловив питання, яке турбувало кожного з дев’яноста сиріт Братства:

— Ми можемо піти з тобою, Енеє?

Дівчина зітхнула. Обличчя її було не тільки загорілим і зосередженим, що я помітив ще вранці. Тепер на ньому відбилася ще й втома.

— Ні, — відповіла вона. — Гадаю, що піти звідси — це наче померти чи народитися. Кожен із нас повинен зробити це самостійно. — Вона посміхнулася. — Чи невеличкими групами.

У залі знову зависла тиша. І коли Енея заговорила, це було так, наче один інструмент із оркестру підхопив мелодію, коли замовк весь оркестр, підхопив і веде далі.

— Рол вирушить першим, — сказала вона. — Сьогодні ввечері. А тоді, один по одному, ви всі відшукаєте потрібний портал. Я вам допоможу. Я залишу Землю останньою, але не залишуся тут довше, ніж на кілька тижнів. Ми всі маємо піти звідси.

Люди подалися вперед, мовчки, але намагаючись триматися ближче до дівчини з шапкою короткого волосся.

— Але дехто з нас ще зустрінеться одне з одним, — додала Енея. — Я впевнена, що побачу знову декого з вас.

Я почув у цьому підбадьорливому пророцтві й інший зміст: не всі виживуть, щоби зустрітися знову...

— Хай так, — наче з бочки, прогуділа Бетс Кімбал, обійнявши Енею за плечі своїм ручищем. — Маємо досить харчів, щоби влаштувати останнє свято. Сьогоднішній обід ви запам’ятаєте надовго! Якщо вже на нас чекає мандрівка, в дорогу не можна вирушати натщесерце, як завжди казала моя матуся. Ану, хто хоче допомогти на кухні?

Юрба потягнулася до виходу, родини та приятелі компаніями, одинаки ще тупцювалися на місці, наче приголомшені, але Енея залишалася в центрі людського виру. Мені хотілося схопити її за плечі, трусонути так, щоби зуби клацнули, і запитати, що це, в біса, значить: «Рол вирушить першим... сьогодні ввечері»?! Та хто вона така, щоби наказувати мені вирушати без неї?! І як вона гадає мене примусити?! Але вона була надто далеко, і люди товпилися навколо неї. Мені залишалося тільки люто крокувати позаду юрби, що прямувала до кухні та їдальні, крокувати, злісно стискаючи кулаки, хижо граючи м’язами, з вовчим виразом обличчя.

Одного разу я помітив, як Енея озирнулася, поглядом відшукала мене понад морем голів і благала поглядом: «Дозволь мені пояснити...»

Я холодно відвів очі, не бажаючи її зрозуміти.

ПОВЕРТАЛО НА ВЕЧІР, КОЛИ ВОНА ЗНАЙШЛА МЕНЕ у величезному гаражі, що його м-р Райт наказав звести за півкілометра на схід від резиденції. Конструкція не мала стін, а лише завіси з парусини, але міцний дах із червоного дерева тримався на масивних кам’яних колонах. Цей гараж було спеціально побудовано для того спускового апарата, яким сюди дісталися ми з Енеєю й А. Беттіком.

Відкинувши парусину, що слугувала головними ворітьми, я стояв у відкритому люку катера і нараз побачив Енею, що прямувала до мене пустелею. На моєму зап’ястку виблискував браслет-комлоґ, який я не надягав уже понад рік. Цей прилад містив у собі значний обсяг пам’яті з нашого космічного корабля, того, що сотні років тому належав Консулові і був моїм порадником і вчителем, коли я вчився керувати спусковим апаратом. Тепер мені він був непотрібний: пам’ять комлоґа дублювалася в комп’ютері спускового апарата, а я непогано навчився пілотувати цю штуковину. Але з комлоґом я почувався впевненіше. Наразі комлоґ виконував перевірку систем спускового апарата: тобто, можна сказати, теревенив сам із собою.

Енея зупинилася під згорнутою запоною. Сонце, що сідало у неї за спиною, відкидало довгі тіні й фарбувало тканину в червоне.

— Як катер? — запитала вона.

Я глянув на показники комлоґа.

— Нормально, — буркнув я, не дивлячись у її бік.

— Пального та зарядки вистачить на ще один політ?

Не підіймаючи голови, я пробігся пальцями по сенсорній панелі, вбудованій у бильце крісла пілота, і відказав:

— Залежить від того, куди летіти.

Енея підійшла до трапа, торкнула мене за ногу:

— Роле!

Цього разу мені довелося на неї подивитися.

— Не сердься, — сказала вона. — Так треба.

Я відсмикнув ногу.

— Чорт забирай, може, досить казати мені та всім навкруги, що нам треба робити? Ти ще шмаркачка! Може, чогось нам, навпаки, не треба робити? Може, мені, наприклад, не треба летіти кудись і залишати тебе тут саму?

Я зіскочив із трапа й стукнув по комлозі. Трап втягнувся в корпус спускового катера. Я вийшов із гаража й попрямував до своєї палатки. Сонце стояло на обрії бездоганною червоною кулею. В останніх променях світла кам’яна кладка та полотнища парусини здавалися охопленими полум’ям — наче справджувалося найбільше страхіття Старого Архітектора.

— Зажди, Роле! — Енея намагалася наздогнати мене. Я поглянув у її бік і побачив, яка ж вона виснажена. Цілий день вона зустрічалася з людьми, розмовляла з людьми, умовляла людей, підбадьорювала людей, вгамовувала людей. Мені й раніше інколи здавалося, що Братство — це кубло енергетичних вампірів, а Енея — єдине їхнє джерело енергії.

— Ти пообіцяв, що... — почала вона.

— Знаю, знаю, — перервав я. Раптом у мене з’явилося відчуття, що це вона доросла, а я — вередливе маля. Аби приховати свою збентеженість, я відвернувся й втупився у вечорове небо.

Якусь мить ми стояли мовчки, дивлячись, як згорає виднокрай та примеркає небо. Дитиною я часто спостерігав за сонцем на вечірньому прузі і тепер вирішив, що на Землі це видовище триває довше й відбувається урочистіше, ніж на Гіперіоні. А тут, у пустелі, сонце скочувалося за обрій неймовірно мальовничо. Не раз і не два ми з малою дивилися, як ховається за видноколо світило. Не раз і не два вечеряли під діамантовими пустельними зірками, неспішно розмовляючи про все на світі. Невже ми й насправді востаннє вдвох спостерігаємо за сонцем на спочивку? Мені аж погано стало від такої думки.

— Роле, — знову покликала вона, коли вечірні тіні вкрили всю землю і повіяло прохолодою, — будь ласка, ходи зі мною.

Я не відповів нічого, але пішов поруч із нею скелястою пустелею, намагаючись обминати невидимі в темряві кущі юки з гострим, наче багнети, листям, та сланкі шпичасті кактуси, і так ми дісталися території табору, де горіло світло.

«Скільки мине часу, поки вигорить пальне в генераторах і вони зупиняться?» — подумав я. Відповідь я знав, адже наглядати за генераторами та заправляти їх було одним із моїх обов’язків. У головних резервуарах пального на шість діб, та ще на десять в запасних, у тих, що становили непорушний запас на випадок екстрених ситуацій. Тепер без індіанського ринку поповнити запаси буде нізвідки. Ще майже три тижні електричне світло горітиме, холодильники працюватимуть, так само як і інші електроприлади, а далі... що далі? Темрява, загнивання, кінець безкінечним будовам і перебудовам, невгамовний гуркіт яких був тлом наших чотирьох років у Талієсіні.

Чомусь я думав, що ми прямуємо до їдальні, але ми проминули освітлені вікна цього приміщення. За столами ще сиділи люди, поринувши в серйозні розмови. Коли вони підводили голови, то бачили тільки Енею — я був для них невидимкою в цю годину паніки. Ми наблизилися до особистої студії м-ра Райта, де він створював свої проекти, але не зупинилися і тут. Ми проминули й конференц-залу, де невеличка група кіноманів дивилася якусь стрічку, може, й востаннє, до остаточної зупинки проекторів лишалося ще три тижні... І до креслярні ми теж не завернули.

Ми зупинилися біля майстерні — будівлі з незмінних каменю та парусини, що розташувалася досить далеко на південь від під’їзної алеї. Тут зазвичай виконували всі роботи, пов’язані з токсичними матеріалами або з високим рівнем шуму. Упродовж перших двох років у Братстві я працював тут досить часто, проте останнім часом тут майже не бував.

Біля дверей майстерні на нас чекав А. Беттік. Ввічливе блакитне обличчя андроїда освітлювала посмішка, схожа на ту, з якою він підносив Енеї власноруч виготовлений торт на її день народження.

— Що тут таке? — запитав я все ще роздратовано, переводячи погляд із втомленого обличчя дівчини на задоволену мармизу андроїда.

Енея зробила крок усередину майстерні й ввімкнула освітлення.

На верстаку в центрі кімнатки я побачив невеличкий човен, не більший двох метрів завдовжки. Своєю формою він радше скидався на зернину, загострену з обох боків, і був повністю закритий, за винятком невеликого круглого отвору, кокпіта, з нейлоновим острішком, який, очевидно, можна було затягти на поясі веслувальника. Поруч із човном на столі лежало весло з двома лопатями. Наблизившись до човна, я провів рукою по корпусу: полірований композитний склопластик на алюмінієвому каркасі. Лише одна особа в братстві здатна була виконати таку тонку роботу. Я подивився на А. Беттіка майже з осудом. Він кивнув.

— Це зветься каяк, — сказала Енея і теж пробіглася пальцями по корпусу човна. — Це конструкція, яку здавна використовували на Землі.

— Я зустрічав її у безлічі варіантів, — відказав я, відмовллючись дивуватися. — У повстанців на Крижаному Пазурі на Урсі були схожі човни.

Енея продовжувала погладжувати бік човна, і, здавалося, її увага була прикута до цього заняття. Моїх слів вона наче й не чула.

— Я попросила А. Беттіка зробити його для тебе, — сказала вона. — Він працював кілька тижнів.

— Для мене, — тупо повторив я. У мене скрутило живіт, коли я зрозумів, до чого вона хилить.

Вона стояла просто під лампою, що звисала зі стелі, і тіні під очима та вилицями робили її старшою за її шістнадцять. Значно старшою.

— Ми вже не маємо нашого плота, Роле.

Я розумів, про який пліт вона каже. Той, на якому ми пройшли крізь силу-силенну світів, поки його не покришили в тій засідці на Божегаї, де ми заледве не загинули. Пліт, що проніс нас рікою під кригою на Сьомій Дракона, і крізь пустелі Хеврона та Кум-Ріяда, і океаном Моря Безкрайого. Так, я знав, про який пліт вона каже. І я знав, для чого тут цей човен.

— То я маю повернутися на ньому тим шляхом, яким ми дісталися сюди? — Я підняв руку, наче хотів торкнутися цієї штуковини. Але не торкнувся.

— Не тим шляхом, — сказала Енея. — Але ти маєш вирушити рікою Тетіс. Крізь різні світи. Крізь стільки світів, скільки знадобиться, щоби відшукати корабель.

— Корабель? — перепитав я. Ми залишили космічний корабель Консула захованим на дні ріки, де він ремонтував сам себе, усуваючи пошкодження, отримані під час втечі від Пакса. Як називається світ, де ми його залишили, і де він знаходиться, ми не знали.

Дівчинка нахилила голову, і тіні зникли з-під її очей, а тоді знову втомлено лягли на те саме місце.

— Нам потрібний цей корабель, Роле. Якщо ти погодишся, я хотіла би, щоб ти взяв цей каяк і вирушив на ньому рікою Тетіс, поки не відшукаєш корабель, а тоді прилетів би на кораблі туди, де ми з А. Беттіком чекатимемо на тебе.

— На планеті, підвладній Паксу? — уточнив я, відчуваючи, як живіт знову зводить судома від того жаху, що крився в цьому простому реченні.

— Так.

— Чому я? — запитав я, дивлячись на А. Беттіка. Чому посилати людину... твого найкращого друга... коли можна послати андроїда? Мені стало так соромно, наче я сказав це вголос, і я опустив очі.

— Це буде небезпечна подорож, Роле, — сказала Енея. — Я вірю, що ти можеш упоратися. Відшукати корабель, а тоді знайти нас.

Я відчув, що плечі мої зігнулися, наче під тягарем.

— Добре, — сказав я. — То ми вирушимо до того місця, де пройшли крізь останній портал? — Ми пройшли сюди з Божегаю й опинилися на невеличкому струмку неподалік одного з шедеврів Старого Архітектора, Будинку над Водоспадом. Це місце знаходилося на іншому краю континенту.

— Ні, — відказала Енея, — портал є ближче. На Міссісіпі.

— Добре, — повторив я. Під час своїх мандрівок я пролітав над Міссісіпі. До неї звідси було двісті кілометрів на схід. — Коли я вирушаю? Завтра?

Енея торкнулася мого зап’ястка.

— Ні, — втомлено, але твердо проказала вона. — Сьогодні ввечері. Просто зараз.

Я не протестував. Я не сперечався. Я мовчки вхопився за ніс каяка, А Беттік узявся за корму, Енея підхопила човен по центру, і ми потягли цю чортову штуковину до спускового апарата крізь пустельну ніч, дедалі непрогляднішу.

З

Великий Інквізитор запізнювався.

Ватиканський диспетчерський центр повітряного та космічного руху провів електромагнітний апарат Великого Інквізитора крізь зазвичай закритий повітряний простір над космопортом, перекривши увесь повітряний рух над східною частиною Ватикану і тримаючи на орбіті вантажний космічний корабель вагою тридцять тисяч тонн, доки транспорт Великого Інквізитора не перетнув південно-східну частину контрольованого посадкового простору.

Сидячи у своїй броньованій машині, Великий Інквізитор — Його Превелебність Джон Доменіко Кардинал Мустафа — не милувався крізь вікно або на екранах чарівною панорамою Ватикану, що розгорталася внизу, не помічав, як ніжно рожевіють у ранкових променях старі стіни, як виблискує міріадами сонячних зайчиків від вітрових скелець та прозорих дахів наземних автомобілів двадцятисмугова автомагістраль під назвою Міст Віктора Емануїла II[33], наче перетворюючись на залиту сонцем повноводу рису. Уся увага Великого Інквізитора була прикута до останнього звіту розвідки, який він читав зі свого комлоґа.

Коли останній параграф пробіг екраном і був відправлений до пам’яті із забороною стороннього доступу, Великий Інквізитор запитав свого помічника, отця Фарелла:

— Більше зустрічей з Торговельною Гільдією не було?

Отець Фарелл, сухотілий чоловік з порожніми сірими очима ніколи не посміхався, але легеньке посмикування його щоки свідчило, що він оцінив гумор кардинала.

— Жодних зустрічей.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Великий Інквізитор відкинувся на спинку сидіння і дозволив собі на мить посміхнутися. Гільдійці зробили тільки одну завчасну та невдалу спробу прозондувати одного з кандидатів на папський престол, Лурдусамі, і повний запис цієї зустрічі Великий Інквізитор мав. Кардинал дозволив посмішці затриматися на своєму обличчі ще на кілька секунд: Лурдусамі правий, коли вважає, що його приймальня цілковито захищена від прослуховування, що там немає встановлених жучків, мікрофонів та відеокамер. Будь-який реєстратор, навіть якщо це імплант відвідувача, було б негайно виявлено та знешкоджено. Не спрацювала б і спроба зчитати інформацію електромагнітним променем. Тому, отримавши повний відео- та аудіозапис цієї зустрічі, Великий Інквізитор почувався на вершині успіху.

Два місцеві роки тому монсеньйора Лукаса Одді помістили до Ватиканського госпіталю для чергової заміни органів зору та слуху, а також серця. Хірурга навідав отець Фарелл і повідомив, що караючий меч Священної Канцелярії готовий опуститися на шию бідолашного лікаря, якщо той не імплантує в тіло монсеньйора певні новітні наукові розробки. Хірург зробив, як йому наказали, і незабаром помер істинною смертю — воскресіння було абсолютно неможливе — в автокатастрофі на Великій Північній банці.

Монсеньйору Лукасу Одді не вживляли жодних електронних або механічних жучків, але до його оптичного нерва під’єднали сім біологічних нанореєстраторів. Чотири нанорєстратори під’єднали до слухового нерва. Ці біорекордери не передавали повідомлень з тіла свого власника, вони зберігали дані в хімічному вигляді та фізично переносили їх разом із кровообігом до пристрою, що передавав інформацію в стиснутому вигляді. Цей передавач, теж повністю органічний, розміщався в лівому шлуночку серця монсеньйора Одді. Через десять хвилин після того, як Одді вийшов за межі захищеного простору приймальні кардинала Лурдусамі, передавач перекинув закодований і стиснутий запис на один із розташованих поблизу ретрансляційних транспондерів. Прослуховування захищених апартаментів Лурдусамі, таким чином, відбувалося не в реальному часі, і цей недолік засмучував кардинала Мустафу. Але це було найкраще, що наразі могли забезпечити новітні технології та людська винахідливість.

— Ісозакі наляканий, — вимовив отець Фарелл. — Він гадає...

Великий Інквізитор підняв угору палець. Фарелл замовк на півслові.

— Тобі невідомо, чи він наляканий, — сказав кардинал. — Тобі невідомо, що він гадає. Тобі відомо тільки, що він каже і що робить, і звідси ти висновуєш про його думки і реакцію. Ніколи не роби безпідставних припущень щодо своїх ворогів, Мартіне. Інакше ти можеш видати бажане за дійсне.

Отець Фарелл схилив голову на знак згоди та покори.

Електромагнітний транспорт торкнувся посадкового майданчика на даху Замку Святого Ангела. Великий Інквізитор так стрімко вибрався з люка та збіг трапом, що отцю Фареллу довелося припустити бігцем, аби не відстати від свого господаря. Командос служби безпеки, вдягнуті в червоні панцерні однострої Священної Канцелярії, вишикувалися ескортом, на крок попереду й на крок позаду, але Великий Інквізитор помахом руки відіслав їх геть. Він хотів закінчити свою розмову з отцем Фареллом. Торкнувшись лівої руки помічника — не з дружніх почуттів, а для того, щоби замкнути ланцюги, що проходили кістяком, і мати змогу спілкуватися беззвучно, субвокалізацією[34], — він зауважив:

— Ісозакі й інші ватажки Торговельної Гільдії не налякані. Якщо би Лурдусамі хотів їх позбутися, вони були б уже мертві. Ісозакі мав донести меседж про те, що він підтримає кардинала, і він це зробив. Хто насправді наляканий, то це військова верхівка Пакса.

Фарелл здивовано підняв брови та перепитав, теж субвокально:

— Військові? Але вони ще не розкрили свої карти. Не виявили нелояльності.

— Саме так, — відповів Великий Інквізитор. — Торговельна Гільдія зробила хід і знає, що Лурдусамі звернеться до них свого часу. Космічний флот Пакса і решта військових роками бояться зробити неправильний вибір. Тепер вони бояться, що вичікували занадто довго.

Фарелл кивнув. Скориставшись спусковим колодязем, вони дісталися кам’яних надр Замку Святого Ангела і наразі йшли темним коридором — повз озброєних чатових, крізь летальні силові поля. Біля дверей, на яких не було жодної таблички, стояли за стійкою «струнко» два командос у червоному з лазерними гвинтівками напоготові.

— Залиште нас, — кинув їм Великий Інквізитор і притис долоню до ідентифікаційної пластини. Сталева панель ковзнула вгору.

На відміну від напівтемного коридору, затиснутого серед кам’яних стін, за дверима знаходилося просторе світле приміщення, що аж виблискувало стерильними поверхнями та приладдям. Спеціалісти припинили свою роботу й підняли голови, щоби подивитися на Великого Інквізитора та Фарелла. Одна зі стін цієї кімнати складалася з багатоярусних шухляд з квадратними дверцятами, що робило її схожою на холодильну камеру в стародавній покійницькій. Дверцята однієї з шухляд були відчинені, а на каталці, що висунулася звідти, лежав голий чоловік.

Великий Інквізитор і Фарелл зупинилися по обидва боки каталки.

— Він у хорошому стані, — повідомив оператор, котрий стояв біля консолі. — Ми тримаємо його на межі сну. Moжемо пробудити за секунди.

— Скільки він перебуває в холодному сні цього разу? — запитав отець Фарелл.

— Шістнадцять місяців за місцевим часом, — відповів оператор. — Тринадцять з половиною стандартних.

— Приведіть його до тями, — наказав Великий Інквізитор.

За кілька секунд повіки людини затріпотіли. Чоловік цей був невисокий на зріст, з добре розвиненими м’язами. На його оголеному тілі не було шрамів чи синців. Його зап’ястки та коліна стягувала липка стрічка. Від шунта, вживленого за лівим вухом, тяглися до консолі майже невидимі мікропровідники.

Людина на каталці застогнала.

— Капрале Бассіне Кі, — вимовив Великий Інквізитор, — ви мене чуєте?

З вуст капрала Кі зірвалися нерозбірливі звуки.

Великий Інквізитор кивнув, очевидно задоволений.

— Капрале Кі, — сказав він привітно, наче це була дружня розмова, — то що, продовжимо з того, на чому ми зупинилися?

— Як довго... — прошелестів Кі сухими, заціпенілими губами, — ...як довго я був...

Отець Фарелл наблизився до консолі і кивнув Великому Інквізиторові.

Не звертаючи уваги на запитання капрала, Джон Доменіко кардинал Мустафа неголосно промовив:

— Чому ви й отець-капітан де Сойя дозволили дівчинці втекти?

Капрал Кі уже розплющив очі, мружачись, так наче світло спричиняло йому біль, але, почувши це запитання, стулив їх знову. Він мовчав.

Великий Інквізитор кивнув своєму помічникові. Отець Фарелл пробігся пальцями по іконках на сенсорній панелі, але поки що не активував жодної з них.

— Запитую знову, — промовив Великий Інквізитор. — Чому ви з де Сойєю дозволили дівчинці та її злочинним приятелям врятуватися на Божегаї? На кого ви працювали? Чого ви хотіли цим досягти?

Капрал Кі лежав на спині, стиснувши кулаки й міцно стуливши повіки. Він не відповідав.

Великий Інквізитор ледь помітно хитнув головою ліворуч, і отець Фарелл наблизив пальці до однієї з іконок. Абстрактні малюнки скидалися на ієрогліфи, але Фарелл був із ними добре обізнаний. Зображення, яке він обрав, символізувало розчавлені тестикули.

Капрал Кі конвульсивно втягнув повітря й відкрив рота, щоб закричати, але нейроінгібітори заблокували цю реакцію. Щелепи капрала розкрилися неймовірно широко, й отець Фарелл почув, як напружилися його м’язи та жили.

За знаком Великого Інквізитора Фарелл прибрав пальці з зони активації іконки. На каталці капрал Кі сіпався всім тілом, м’язи на його животі судомно перекочувалися.

— Це лише віртуальний біль, капрале Кі, — вкрадливо прошепотів Великий Інквізитор. — Нейроілюзія. Ваше тіло не постраждало.

Капрал Кі відчайдушно намагався підвести голову й подивитися на своє тіло, але пута його не пускали.

— А може, й ні... — вів далі кардинал. — Може, цього разу ми вдалися до старих методів, не таких витончених. — Він наблизився до каталки ще на крок, так щоби капрал міг бачити його обличчя. — Отже... чому ви та отець-капітан де Сойя відпустили дівчинку на Божегаї? Чому ви напали на члена вашого екіпажу Радамант Немез?

Капрал Кі розтягнув губи, силячись вичавити з себе бодай якийсь звук, аж заблищали кутні зуби.

— П... п... пішов ти! — нарешті виплюнув він крізь щелепи, що так і ходили ходором.

— Зрозуміло, — сказав Великий Інквізитор, киваючи отцю Фареллу.

Цього разу Фарелл активував зображення, яке розшифровувалося як розпечений дріт у лівому оці.

Рот капрала Кі розкрився в беззвучному крику.

— Повторюю, — неголосно сказав Великий Інквізитор. — Відповідайте.

— Перепрошую, Ваша Превелебносте, — сказав отець Фарелл, подивившись на свій комлоґ, — але Меса перед Конклавом розпочинається за сорок п’ять хвилин.

Великий Інквізитор махнув рукою.

— Ми ще маємо час, Мартіне. — Він торкнувся плеча капрала Кі. — Скажіть нам, капрале, і вас відведуть до ванни, одягнуть і відпустять. Ви согрішили перед вашою Церквою та перед вашим Господом, учинивши зраду, але сутність Церкви полягає в прощенні. Поясніть, чому ви зрадили, і вам усе проститься.

Як не дивно, капрал Кі розсміявся, хоча м’язи його ще конвульсивно скорочувалися.

— Пішов ти, — сказав він. — Ти вже випитав у мене все, що я знаю, під правдоказом. Тобі відомо, чому ми вбили ту сучу потвору і дали дитині втекти. І ти ніколи мене не відпустиш. Гори у пеклі.

Великий Інквізитор знизав плечима й відступив на крок. Кинувши погляд на власний золотий комлоґ, він неголосно сказав:

— Ми ще маємо час. Купу часу. — Він кивнув отцю Фареллу.

Піктограма на консолі віртуального болю, що нагадувала подвійні дужки, означала розпечений клинок у стравоході. Отець Фарелл елегантним рухом активував її.

ОТЦЯ-КАПІТАНА ФЕДЕРІКО ДЕ СОЙЮ ПОВЕРНУЛИ на Пацем і протримали два тижні в будинку священика, котрий належав до Ордену Легіонерів Христа, дефакто в’язнем. Будинок був зручний і затишний. Господар будинку, пухкенький і низенький капелан, що спеціалізувався на воскресіннях, отець Баджіо, поводився приязно й турботливо, як завжди. Де Сойя зненавидів і будинок, і священика.

Ніхто не сказав отцю-капітану де Сойї не виходити з плебанії[35], але йому дали зрозуміти, що він має бути там, коли його покличуть. Тиждень отець-капітан де Сойя оклигував та вчився наново орієнтуватися після воскресіння, а тоді його викликали до штаб-квартири Флоту Пакса, де на нього чекала зустріч із адміралом By та її шефом, адміралом Марусиним.

Отцю-капітану де Сойї мало що довелося робити під час цієї зустрічі — тільки віддавати честь, стояти «вільно» та слухати. Адмірал Марусин повідомив, що перегляд вироку трибуналу по справі де Сойї чотирирічної давності виявив певні порушення та непослідовності з боку обвинувачення. Подальший розгляд надав підстави для скасування вироку. Новим рішенням отця-капітана де Сойю негайно поновили у попередньому званні капітана Флоту. Для нього підшукали бойовий космічний корабель, на якому він може приступити до виконання своїх обов’язків.

— Ваш старий факельник «Балтазар» на рік поставили до сухого доку, — пояснив адмірал Марусин. — Повне переоснащення згідно із стандартами ескортування кораблів класу Архангел. Ваша наступниця, мати-капітан Стоун, показала себе чудовим командиром корабля.

— Так, сер, — відповів де Сойя. — Стоун прекрасно зарекомендувала себе, коли була першим помічником. Не сумніваюся, що й командиром вона стала бездоганним.

Адмірал Марусин неуважно кивнув, перегортаючи веленові сторінки у своєму записнику.

— Так... так... — сказав він. — Враховуючи це, ми рекомендували її на пост командира одного з Архангелів планетарного класу. І для вас, капітане де Сойя, ми теж підшукали корабель-Архангел.

Де Сойя змигнув, намагаючись приховати емоції.

— Це «Рафаїл», сер?

Адмірал підвів очі, і на його засмаглому дубленому обличчі майнув півусміх.

— Так, «Рафаїл», але не той, яким ви командували раніше. Ваш ми перевели на кур’єрські рейси і дали йому нову назву. Новий Архангел «Рафаїл»... до речі, ви маєте якусь уяву про Архангели планетарного класу, отче-капітане[36]?

— Ні, сер. Жодної. — До нього долітали певні чутки на його пустельній планеті, коли шахтарі з бокситових копалень голосно перемовлялися між собою в єдиному пабі в містечку.

— Чотири стандартних роки, — пробурмотів адмірал, хитаючи головою. Його сиве волосся було зачесане за вуха. — Введіть Федеріко в курс справи, адмірале.

Кивнувши, Марґет By торкнулася монідиска на стандартній тактичній консолі, вбудованій в стіну адміральського кабінету. Між нею та де Сойєю виникло голографічне зображення космічного корабля. Отець-капітан відразу помітив, що цей корабель перевершував його старий «Рафаїл» розмірами й елегантністю. А ще він був більш убивчим.

— Його Святість попросив кожну індустріально розвинену планету в Паксі побудувати або принаймні профінансувати один бойовий корабель-Архангел планетарного класу, отче-капітане, — розпочала інструктаж адмірал By. — За останні чотири роки двадцять один такий корабель увійшов в активну експлуатацію. Будівництво ще шістдесятьох буде завершене найближчим часом. — Голографічна картинка почала обертатися, збільшуючись у розмірі, і раптом замінилася на зображення головної палуби в перетині. Це виглядало так, наче корабель розтяли навпіл ланцетним променем.

— Як ви бачите, — продовжила By, — житлові відсіки, командні палуби та центри управління бойовими діями значно просторіші, ніж на вашому старому «Рафаїлі»... просторіші навіть, ніж на вашому колишньому факельнику. Вдалося на третину зменшити розміри рушіїв — і засекреченого миттєвого рушія Гедеона, і внутрішньосистемного термоядерного, — збільшивши їхній коефіцієнт корисної дії та спростивши обслуговування. Новий «Рафаїл» несе на собі три спускові апарати та швидкісний корабель-розвідник. На борту встановлено автоматичні воскресальні ясла для двадцяти восьми членів екіпажу, які за потреби можуть додатково вмістити двадцять два пасажири або морські піхотинці.

— Засоби оборони? — запитав отець де Сойя. Він усе ще стояв по стійці «вільно», склавши руки за спиною.

— Захисні поля класу десять, — коротко відповіла By. — Новітні секретні технології. Електронні контрольні блоки класу Омега та генератор перешкод. А також звичайний набір гіперкінетичних та лазерних озброєнь для ближнього бою.

— Ударна міць? — запитав де Сойя. Він бачив отвори та зовнішні абриси на голограмі і міг сам оцінити озброєння корабля, але хотів почути відповідь.

Відповів адмірал Марусин, і у його голосі лунала гордість, наче люблячий дідусь демонстрував свого новонародженого онука:

— Пучкові випромінювачі по всій довжині корпусу. І живляться переважно від активної зони квантового рушія, а не термоядерного. Випалюють все в діапазоні пів астрономічної одиниці. Нові гіперкінетичні ракети Гокінґа, вдвічі менші та легші за ті, що були у вас на «Балтазарі». Плазмові боєголовки майже вдвічі потужніші за ті, що були на озброєнні п’ять років тому. Смертепромені...

Отець-капітан де Сойя зробив зусилля, щоби не виказати свого здивування. Смертепромені були заборонені у Флоті Пакса.

Марусин помітив тінь на обличчі свого підлеглого.

— Усе змінилося, Федеріко. Це наша остання битва. Вигнанці плодяться в космічній темряві, неначе дрозофіли, і якщо ми їх не зупинимо, за рік чи два вони перетворять Пацем на попіл.

Отець-капітан де Сойя нахилив голову.

— Чи можу я запитати, сер, коштом якої планети побудовано цей новий «Рафаїл»?

Марусин посміхнувся й клацнув пальцями в напрямку голограми. Зображення виросло, корабель наче понісся на де Сойю. На корпусі з’явився розріз, стало видно капітанський мостик, командний центр, а картинка й надалі збільшувалася, напливала, і нарешті отець-капітан побачив бронзову пластинку з назвою корабля: Корабель Флоту Його Святості «Рафаїл», а нижче, дрібними літерами:

«Збудований коштом мешканців Небесної Брами для захисту всього людства».

— Чому ви посміхаєтесь, отче-капітане? — запитав адмірал Марусин.

— Річ у тому, сер... я бував на цій планеті. Звісно, це було понад чотири стандартних роки тому... Але на планеті нікого не було, крім дюжини старателів та гарнізону Пакса на орбіті. Населення там зникло ще триста років тому після навали Вигнанців, сер. Я просто не можу уявити, щоби цей світ спромігся профінансувати створення одного з таких кораблів. Мені здається, що на фінансування одного корабля-Архангела потрібний ВНП такої планети, як Ренесанс-Вектор.

Марусин навіть бровою не поворухнув.

— Ви маєте рацію, отче-капітане. Небесна Брама — це пекельна діра: отруйна атмосфера, кислотні дощі, суцільні болота й сірчані низини. Планета так ніколи й не оклигала після того, як її атакували Вигнанці. Але Його Святість вирішив, що Паксу варто передати нагляд за цією планетою приватній організації. Ця планета все ще має багатства, а саме важкі метали й інші хімічні речовини. Тому ми її продали.

Цього разу де Сойя не втримався й закліпав очима.

— Продали, сер? Цілу планету?

Марусин широко посміхнувся, не криючись, а адмірал By додала:

— Об’єднанню Opus Dei, отче-капітане.

Де Сойя мовчав, і видно було, що він нічого не розуміє.

— Opus Dei, «Божа Справа», раніше була рядовою персональною прелатурою, — пояснила By. — Вона виникла... якщо я не помиляюся... дванадцять сторіч тому. Так, її створено в 1920 році. За останні кілька років вона стала не лише надійним союзником Святого Престолу, а й гідним конкурентом Торговельної Гільдії.

— Еге ж, зрозуміло, — сказав отець-капітан де Сойя. Він міг уявити собі, що Торговельна Гільдія купує цілі світи, але не розумів, як могло статися, що цей торговельний монстр дозволив так зміцнитися якомусь своєму суперникові. І так швидко! Адже він лише кілька років був не в курсі подій у Паксі. Втім, його це не стосується. Він повернувся до адмірала Марусина:

— Можна ще одне, останнє, запитання, сер?

Адмірал кинув погляд на свій комлоґ-хронометр і коротко кивнув.

— Я чотири роки не служив у Флоті, — неголосно сказав де Сойя. — Не носив форми, не знайомився з технічними новаціями. Планета, де я був священиком, настільки лежить поза мейнстримом[37], що я міг би проспати ці роки в кріогенній фузі. Як я можу прийняти командування зорельотом класу Архангел нового покоління, сер?

Марусин насупив брови.

— Ми вас уведемо в курс справи, отче-капітане. Командування Флоту знає, що робить. Чи ви хочете відмовитися від цього призначення?

Отець-капітан де Сойя завагався чи не на цілу секунду.

— Ні, сер, — відповів він нарешті. — Я ціную довіру, яку виявляє мені Пакс і ви особисто. Я зроблю все, що в моїх силах, адмірале. — Де Сойя навчався дисципліні аж двічі: уперше як священик і єзуїт, а вдруге — як офіцер флоту Його Святості.

Обличчя Марусина пом’якшилося.

— Звісно, зробите, Федеріко. Ми раді, що ви знову з нами. Залишайтеся тут, на Пацемі, у плебанії Легіонерів, поки ми не підготуємо все, щоби доправити вас на ваш корабель.

«Чорт забирай», — подумки вилаявся де Сойя. Знову арештант, знову у цих клятих Легіонерів... Проте вголос він сказав:

— Звісно, сер. Це дуже приємне місце.

Марусин знову зиркнув на свій комлоґ. Зрозуміло, що співбесіда добігла кінця.

— Чи маєте прохання, отче-капітане, доки чекатимете на офіційне призначення?

Де Сойя знову завагався. Він знав, що якісь особисті прохання будуть розцінені як нахабство. Незважаючи на це, він сказав:

— Так, сер, маю прохання... одне. На старому «Рафаїлі» під моєю командою було три бійці, три швейцарські гвардійці, ще з Гіперіона. Стрілець Реттіґ загинув, сер... але сержант Ґреґоріус і капрал Кі були зі мною весь час. І я подумав...

Марусин нетерпляче кивнув.

— Ви хотіли би взяти їх із собою на новий «Рафаїл». Що ж... це зрозуміло. У мене був кухар, якого я тягав за собою з корабля на корабель... бідолаху вколошкали під час другої операції на Вугільному Мішку. Мені нічого не відомо про цих людей... — адмірал подивився на Марґет By.

— За неймовірним збігом, — сказала адмірал By, — мені на очі потрапили їхні файли, коли я продивлялася папери про відновлення вас на посаді, отче-капітане. Сержант Ґреґоріус наразі служить на Територіях Кільця. Я впевнена, що питання з його переведенням можна вирішити. Щодо капрала Кі, боюся...

Де Сойя відчув, як кольнуло в грудях. Капрал Кі був з ним на орбіті Божегаю, а Ґреґоріус тоді повторно перебував у яслах після невдалого воскресіння. Востаннє де Сойя бачив жвавого коротуна капрала після повернення на Пацем, коли військова поліція розвела їх по різних камерах після арешту. Де Сойя потиснув капралові руку і запевнив, що вони побачаться знову.

— ...боюся, капрал Кі загинув два стандартних роки тому, — закінчила By. — Його було вбито при нападі Вигнанців на Виріжок Стрільця... Наскільки мені відомо, його було нагороджено Срібною Зіркого Святого Михайла... зрозуміло, посмертно...

Де Сойя стримано кивнув.

— Дякую, — вимовив він.

Адмірал Марусин знову з приязною батьківською посмішкою через стіл подав руку де Сойї:

— Хай щастить, Федеріко. Дайте їм перцю на своєму «Рафаїлі».

ШТАБ-КВАРТИРА ТОРГОВЕЛЬНОЇ ГІЛЬДІЇ ПАКСА знаходилася не власне на Пацемі. Вона розташувалася в гігантському пустотілому торі, що перебував на орбіті у троянській точці L5[38], обертаючись таким чином разом із планетою, але з відставанням приблизно на шістдесят орбітальних градусів. Між Ватиканом внизу та цим велетенським бубликом із вуглець-вуглецю, 270 метрів завтовшки, не менше кілометра завдовжки й 26 кілометрів в діаметрі, начиненим павукоподібними сухими доками, вантажними майданчиками, антенами й іншим приладдям, кружляла разом зі своїми орбітальними базами половина військового космічного флоту Пакса. Кензо Ісозакі колись підрахував, що спроба вдарити по Ватикану з Тора Гільдії була би придушена за 12,06 наносекунди.

Офіс Ісозакі був прозорою цибулиною, що трималася на стеблині з віскер-вуглецю[39] на висоті чотири сотні метрів над зовнішнім ободом тора.

Вигнута оболонка цибулини могла ставати матовою чи залишатися прозорою, за бажанням власника офісу, Генерального директора Гільдії. Сьогодні стіни зберігали прозорість, за винятком однієї поляризованої секції, що притлумлювала нестерпний блиск пацемського жовтого сонця. Час від часу космос дивився крізь вікна чорним, але тор обертався, на цибулину падала тінь від кільця, і тоді Ісозакі бачив, як з’являються зірки — наче відсувалася вбік важка чорна завіса, і тисячі яскравих свічок запалювалися у безкрайому просторі, щоби світити рівним, незмигним блиском. «А ще це схоже на міріади бівуачних багать, розкладених моїми ворогами», — подумав Ісозакі, коли вдвадцяте за робочий день упала темрява.

Завдяки абсолютно прозорим стінам його овальний кабінет зі скромним письмовим столом, стільцями та пастельними світильниками здавався устеленою килимами платформою, що самотньо височіла у безмежному космічному просторі, освітлювана окремими яскравими зірками та рікою Молочного Шляху. Але Президент Гільдії підвів голову не для того, щоби помилуватися цим звичним видовищем: його увагу привернули три термоядерні хвости, що спалахнули на тлі зоряного неба, наче розпливчасті плями на голографічній астрономічній карті, — це заходили на посадку три вантажні кораблі. Ісозакі так призвичаївся оцінювати відстані та дельта-v за інверсійними слідами, що з першого погляду міг сказати, коли кораблі пришвартуються і навіть що це за кораблі й кому вони належать. «Молдахар» компанії «Р.М.» дозаправився на газовому гіганті в системі Іпсилон Еридана і залишав за собою слід червоніший, ніж зазвичай. Капітан корабля «Емма Констант» компанії «H.H.M.S.», як завжди, поспішала звільнитися від свого вантажу — активних металів з Пегаса 51, а тому гальмувала, перевищуючи рекомендовані значення відсотків на п’ятнадцять, не менше. І, нарешті, найменша ляпка могла належати лише «Апостольській Елемозінарії». Цей корабель теж належав «H.H.M.S.» і цієї хвилини саме гальмував у точці виходу зі стану с-плюс, перемістившись із системи Ренесанс. Ісозакі був цілком упевнений у цьому, як міг із впевненістю визначити на око будь-яку з понад трьох сотень інших оптимальних точок переміщення, які бачив у доступному очам секторі неба над Пацемом.

З підлоги виросла кабіна ліфта, циліндр став прозорим, показавши пасажира в світлі зірок. Ісозакі знав, що циліндр прозорий тільки тоді, коли дивишся на нього ззовні; всередині ж пасажир стояв у кабінці із дзеркальними стінами, і поки Ісозакі не накаже дверям відчинитися, бачив не кабінет Директора, а тільки власне віддзеркалення.

У ліфті знаходилася лише Анна Пеллі Коньяні. Ісозакі кивнув, і його особистий Штінт змусив поворотні двері від’їхати вбік. Колега і протеже Ісозакі, співдиректор Гільдії, навіть не поглянувши на панораму зоряного неба, навкіс перетнула килим, прямуючи до нього.

— Доброго дня, Кензо-сан.

— Доброго дня, Анно. — Він жестом запропонував їй найзручніше крісло, але Коньяні тільки мотнула головою і залишилася стояти. Вона ніколи не сідала в кабінеті Ісозакі. А він ніколи не забував запропонувати їй сісти.

— Меса перед Конклавом майже закінчилася, — сказала Коньяні.

Ісозакі кивнув. Тієї ж секунди його Штінт затемнив стіни приміщення й увімкнув на променевому каналі трансляцію з Ватикану.

Цього ранку Собор Святого Петра потопав у багреці та пурпурі, з домішками чорного та білого. Вісімдесят три кардинали, яких незабаром мали замкнути для проведення конклаву, клали поклони, молилися, колінкували, підводилися й знову схиляли коліна... Позаду цієї еліти, цих потенційних кандидатів на Папський престол, юрмилися сотні єпископів та архієпископів, священиків, членів Курій, військових та цивільних високопосадовців Пакса, губернаторів з різних планет, сенаторів з усіх світів, яким пощастило бути на Пацемі під час смерті Папи чи які могли дістатися сюди в межах трьох тижнів часу-в-борг, представники Домініканців, Єзуїтів, Бенедиктинців, Легіонерів Христа, Прихильників Марії, Салезіанів, а також один-єдиний делегат від небагатьох Франсиканців, котрі ще збереглися. Нарешті, позаду стояли «шановані гості» — почесні представники Торговельної Гільдії, Opus Dei, Інституту Релігійних Справ, відомого також як Банк Ватикану, делегати від Префектури Папського дому, від Служби благодійності Святого Престолу, Адміністрації Церковного Майна Святого Престолу, а також від Апостольської палати кардинала-камерленґа[40]. Поруч з ними розташувалися представники Понтифікальної Академії наук[41], Папської Ради Міжзоряної Справедливості та Миру, багатьох навчальних закладів і серед них — Папської церковної академії[42] та інших теологічних закладів, необхідних для функціонування величезної імперії. І, нарешті, серед присутніх були вищі чини Швейцарської гвардії у своїх барвистих одностроях та офіцери Палатинської гвардії, відтвореної Папою Юлієм. І вперше на публіці відкрито з’явився командувач засекреченої до цього часу Шляхетної гвардії — блідий темноволосий чоловік у вельбучному червоному мундирі.

Ісозакі та Коньяні спостерігали за цим пишним видовищем, знаючи весь його підклад. Їх обох було запрошено на цю Месу, але ось уже кілька сторіч в керівництві Торговельної Гільдії склалася традиція вшановувати головні церковні церемонії своєю відсутністю, посилаючи замість себе своїх представників. Цю Месу Святого Духа служив кардинал Куенонль, але керівники Гільдії не приділяли йому жодної уваги, втім, як і кардиналу-камерленґу, знаючи, що ці фігури не мають жодного впливу; їхня увага була прикута до кардинала Лурдусамі, кардинала Мустафи та ще кількох потужних гравців у перших рядах.

Пролунало останнє благословення, служба добігла кінця. Кардинали-виборці урочистими лавами посунули до Сікстинської капели. Там оператори з голокамерами залишилися товпитися по цей бік дверей, а двері зачинили на засув зсередини та на висячий замок ззовні, відтак ще й запечатали, про що офіційно оголосили командир швейцарських гвардійців і Префект Папського Дому. Далі на екранах залишилася незмінна картинка замкнених дверей, а на її тлі почалися жваві коментарі та прогнози.

— Досить, — сказав Кензо Ісозакі. Трансляція вимкнулася, оболонка кабінету знову стала прозорою, кімнату заповнило сонячне світло, що лилося з чорного неба.

Анна Пеллі Коньяні стримано посміхнулася.

— Голосування не забере багато часу.

Ісозакі сів на своє місце. Склавши долоні дашком, відтак постукав пальцями по нижній губі.

— Анно, — промовив він, — на вашу думку, ми, керівники Гільдії, маємо справжню владу?

На стриманому обличчі Коньяні промайнула тінь здивування.

— Минулого фіскального року, Кензо-сан, прибуток мого відділення склав тридцять шість мільярдів марок.

Ісозакі не розтуляв складених пальців.

— Пан-Коньяні, — сказав він, — будь ласка, зніміть ваш жакет та блузку.

Анна й оком не повела. За ті двадцять вісім стандартних років, що вони працювали разом, а сказати вірніше, вона працювала під керівництвом Ісозакі, він ніколи не зробив і не сказав чогось, що можна було би розцінити як натяк на сексуальне домагання. Вона вагалася долю секунди, не більше, тоді розстебнула жакет, зняла його, повісила на спинку крісла, у яке ніколи не сідала, і розстебнула блузку. Блузку вона поклала на жакет.

Ісозакі підвівся, обійшов письмовий стіл і зупинився за метр від неї.

— Білизну теж, будь ласка, — сказав він, знімаючи із себе піджак і розстібуючи ґудзики на своїй консервативній сорочці. Груди в нього були з добре розвиненою мускулатурою, проте безволосі.

Анна спустила з плечей комбінацію. Груди у неї були невеликі, але довершеної форми, з рожевими пипками.

Кензо Ісозакі підняв руку, наче хотів торкнутися Анни, але не торкнувся, обмежившись вказівним жестом. Натомість він торкнувся власних грудей, того місця, де двома смугами виділялася хрестоформа — починаючись під грудиною і майже сягаючи пупка.

— Ось де влада, — сказав він, а тоді відвернувся і почав одягатися. Анна завмерла на якусь долю секунди, тоді знизала плечима і потягнулася до свого одягу.

Коли вони обоє одяглися, Ісозакі всівся за своїм столом, вказавши Анні на інше крісло. На його мовчазне здивування цього разу пан-Анна Пеллі Коньяні сіла.

— Ви хочете сказати, — заговорила Коньяні, — що як би ми не намагалися бути незамінними для нового Папи — якщо тільки нового Папу колись оберуть, — головний важіль, а саме — воскресіння, завжди залишиться у Церкви?

— Не зовсім, — відповів Ісозакі, знову склавши пальці, як раніше, так наче нічого щойно й не було. — Я кажу, що той, хто контролює хрестоформи, контролює і всесвіт людей.

— Церква... — почала Коньяні й затнулась. — Так, хрестоформа — це тільки частина формули влади. Церква отримала секрет успішного воскресіння від ТехноКорду. ТехноКорд виступає в союзі з Церквою ось уже двісті вісімдесят років...

— ...маючи при цьому власну мету, — спокійно зауважив Ісозакі. — І що ж це за мета, Анно?

Офіс обертався серед чорноти, що раз у раз вибухала зірками. Коньяні підняла обличчя до Молочного Шляху й на мить замислилася.

— Цього ніхто не знає, — сказала вона нарешті. — Закон Ома.

Ісозакі посміхнувся.

— Дуже добре. Якщо ми будемо рухатися шляхом найменшого опору, він може провести нас не крізь Церкву, а крізь Корд.

— Але Радник Альбедо зустрічається лише з Його Святістю та Лурдусамі. Більше ні з ким.

— Наскільки нам відомо, — уточнив Ісозакі. — Проте Корд навіщось прийшов у людський всесвіт.

Коньяні кивнула. Вона зрозуміла, на яку можливість натякає Ісозакі: Штінт, над створенням якого нелегально працює наразі Торговельна Гільдія, наділений штучним розумом, що відповідає рівню Корда, буде здатний відшукати хід до інфосфери та зв’язатися з Кордом.

Майже три сотні років головною заповіддю, яку не втомлювалися виголошувати Церква та Пакс, була: Не можна створювати машину, що має розум, який рівняється з людським чи перевершує його. Майже тисячу років тому Штінти почали свою еволюцію від перших машин, що були такими ж тупими, як Штінт в офісі Ісозакі або пришелепуватий корабельний комп’ютер на колишньому кораблі де Сойї, «Рафаїлі». І тепер у Паксі «Штінт» прочитували радше як Штукарський Інструмент, а не Штучний Інтелект. Але останні десять-дванадцять років засекречені науково-дослідницькі підрозділи Торговельної Гільдії наполегливо працювали над відтворенням саме автономного штучного інтелекту, що не поступався би Штінтам епохи Гегемонії, а можливо, й перевершував їх. Цей проект провіщав незліченні прибутки, але й ризики були неймовірні — в разі успіху абсолютне панування в усіх торгових операціях Пакса, перетягування на свій бік канату, здавна натягнутого між Флотом і Торговельною Гільдією, і — відлучення від Церкви, тортури в підземних темницях Священної Канцелярії, і страта, якщо Церква розкриє їхню таємницю. І це було цілком вірогідно.

Анна Пеллі Коньяні підвелася.

— Боже Правий, — вимовила вона ледь чутно, — це буде остання атака...

Ісозакі кивнув і посміхнувся знову.

— А ви знаєте, звідки походить цей термін, Анно?

— Остання атака? Ні... з якоїсь спортивної гри, я гадаю.

— З архаїчної гри — такого собі сурогату фізичних зіткнень, знаного як «футбол», — сказав Ісозакі.

Коньяні знала, що ці недоречні подробиці тільки здаються недоречними. Рано чи пізно її шеф пояснить, чому це важливо. Вона чекала.

— Церква мала дещо, що хотів мати Корд... потребував Корд, — сказав Ісозакі. — Корд допоміг приборкати хрестоформу, і це була його частина угоди. Церква повинна була запропонувати в обмін щось рівноцінне.

«Рівноцінне безсмертю квінтильйону людських істот?» — подумки запитала Коньяні, а вголос сказала:

— Я завжди вважала, що коли Лінар Гойт та Лурдусамі понад двісті років тому сконтактували з уцілілими елементами Корду, то запропонували таємно повернути ТехноКорд до людського всесвіту.

Ісозакі розвів руками.

— З якою метою, Анно? Де тут вигода Корду?

— Коли Корд був невід’ємною частиною Гегемонії, — відказала вона, — за часів Усемережжя та ліній «світло+», Корд використовував нейрони мозку мільярдів людських істот, що проходили крізь портали телепортації. Він поєднував їх у своєрідну нейромережу, і це було частиною проекту Корду зі створення Абсолютного Розуму.

— Так, так... — махнув рукою її вчитель. — Але ж зараз порталів немає. Якщо Корд використовує людей... у такому разі, як він це робить? І де?

Анна Пеллі Коньяні мимоволі піднесла руку до хрестоформи у себе на грудях.

Ісозакі посміхнувся.

— Дратує, чи не так? Це наче слово, що висить на кінчику язика, а на думку не йде. Пазл, де не вистачає частинки. Але наразі одна частинка, якої не вистачало, знайшлася.

Коньяні здивовано підняла брову:

— Дівчинка?

— Знову в Імперії Пакса, — сказав президент Гільдії. — Наші агенти з оточення Лурдусамі підтвердили, що Корд дізнався про це. Це трапилося після кончини Його Святості. Наразі про це відомо тільки Державному Секретареві, Beликому Інквізиторові та кільком особам з командування Флотом.

— Де вона зараз?

Ісозакі похитав головою.

— Якщо Корд і знає, він не поділився інформацією з Церквою чи ще з кимось. Але через цю новину Флот знову призвав на службу того капітана, де Сойю.

— Згідно із пророцтвом Корду, захоплення дівчинки відбудеться за його участі, — зауважила Коньяні. Кутики її вуст готові були от-от скластися в посмішку.

— Отже? — сказав Ісозакі, пишаючись своєю ученицею.

— Закон Ома, — відказала Коньяні.

— Саме так.

Жінка звелася на ноги, несвідомо поклавши руку на груди.

— Якщо ми знайдемо дівчинку першими, це дасть нам підставу розпочати перемовини з Кордом. А засоби ми знайдемо... з нашими новими можливостями. — Жоден із керівників Торговельної Гільдії, хто був обізнаний із засекреченим проектом створення Штінтів, ніколи не казав про це вголос, попри те, що офіси їхні були захищені від прослуховування.

— А якщо ми матимемо дівчинку та засоби для перемовин, — вела далі Коньяні, — у нас з’явиться важіль, якого ми потребуємо, щоби зайняти місце Церкви в домовленості Корду з людством.

— Якщо ми дізнаємося, що отримує Корд від Церкви в обмін на контроль за хрестоформою, — ледь чутно зауважив Ісозакі. — І запропонуємо щось краще.

Коньяні кивнула, збентежена новим кругозором. Вона вже бачила, як це ув’язується з її завданнями та планами як керівника Opus Dei. «Годяться всі засоби», — зрозуміла вона відразу.

— Перш за все ми маємо знайти дівчинку раніше, ніж це зроблять інші. Флот, звісно ж, скористається можливостями, про які не проінформує Церкву.

— І навпаки, — сказав Ісозакі. Він насолоджувався цим змаганням.

— І нам доведеться вчинити так само, — підвела риску Коньяні, подивившись у бік ліфта. — Задіяти всі можливості. — Вона посміхнулася своєму вчителеві. — Це типова гра трьох осіб з нульовою сумою, чи не так, Кензо-сан?

— Так, — підтвердив Ісозакі. — Переможець отримає все: владу, безсмертя, багатство поза усіма межами людської уяви. Той, хто програє, буде приречений на знищення та на істинну смерть, а нащадки його довіку перебуватимуть в рабстві. — Він підняв палець догори. — Але, Анно! Це гра не з трьома гравцями. З шістьома.

Анна, що вже наблизилася до ліфта, зупинилася.

— Четвертого я бачу, — сказала вона. — Корд має власний стимул знайти дівчинку першим. Проте...

Ісозакі опустив руку.

— Ми повинні припустити, що в цій грі дівчинка має власну мету, чи не так? А той чи ті, хто ввели її в цю гру? Ось маємо і шостого гравця.

— Але це може бути й один із п’яти вже перелічених, — посміхаючись, заперечила Коньяні. Вона теж полюбляла ігри з високими ставками.

Ісозакі кивнув і розвернув своє крісло, щоби бачити, як сонце вчергове сходить над низхідним боком Тора Торговельної Гільдії. Він не повернувся, коли двері ліфта ковзнули на місце й Анна Пеллі Коньяні залишила його кабінет.

НАД ВІВТАРЕМ ІСУС ХРИСТОС ІЗ ОБЛИЧЧЯМ СУВОРИМ і невблаганним розділяв людей на два табори — Добрих і Злих, на врятованих і проклятих. Існування третьої групи не передбачалося.

Кардинал Лурдусамі сидів посеред Сікстинської капели в кабінці з балдахіном і дивився на фреску «Страшний суд» Мікеланджело. Лурдусамі завжди вважав, що Христа на цій фресці зображено брутальним, деспотичним і безжальним. Можливо, саме такий його образ якнайкраще годився для того, щоби спостерігати за обранням нового свого намісника.

Вісімдесят три кабінки з балдахінами, у яких розсілися вісімдесят три кардинали, присутні во плоті, заполонили собою більшу частину невеличкої капели. На вільному місці мінилися голограми відсутніх тридцяти семи кардиналів — по одному зображенню на кожного.

Йшов перший ранок «сидіння» кардиналів під замком у Ватиканському палаці. Лурдусамі добре виспався, добре поснідав — ліжко для нього встановили в його кабінеті, трапезу сервірували в знаменитих апартаментах Борджіа. Вона складалася з простих страв, які приготували черниці з гостьового будинку, а запив він сніданок дешевим білим вином. Усі кардинали були на місцях, сиділи по своїх кабінках з піднятими балдахінами. Лурдусамі знав, що багато сторіч поспіль конклав не виглядав настільки мальовничо: кількість кардиналів надто зросла, і вже десь напередодні Гіджри, в дев’ятнадцятому чи двадцятому сторіччі, невеличка капела не могла вмістити їх усіх. Але напередодні Падіння порталів церква так зменшилася, що сорок п’ять кардиналів знову легко могли зібратися разом. Папа Юлій не дозволяв кількості кардиналів зростати, і їх ніколи не було більше 120, незважаючи на розростання Пакса. Завдяки цьому, а ще через те, що майже чотири десятки кардиналів не могли дістатися до Ватикану вчасно, щоб особисто взяти участь у конклаві, решта кардиналів знову могли розміститися в Сікстинській капелі зі своїми кабінками.

І ось настала урочиста мить. Всі присутні в капелі кардинали-виборці підхопилися зі своїх місць. На вільному острівці перед столом лічильної комісії замерехтіли голограми тридцяти семи відсутніх кардиналів. Зображення були зменшені через брак місця і скидалися на ляльок у лялькових будиночках, що плавали в повітрі, наче привиди померлих членів конклаву. Лурдусамі звично посміхнувся тому, наскільки доречними були незначні розміри голограм відсутніх виборців.

Дотепер Папу Юлія завжди обирали акламацією. Один із трьох скрутаторів підняв руку: можливо, Святий Дух і збирався керувати цими чоловіками та жінками, проте певна координація хоч як, а була потрібна. Він махнув рукою, і за його командою вісімдесят три кардинали і тридцять сім голограм одночасно вигукнули ім’я.

— Elido отець Лінар Гойт! — прокричав кардинал Лурдусамі, почувши, як кардинал Мустафа вигукує ті ж слова з-попід балдахіна своєї кабінки.

Скрутатор завмер перед вівтарем. Акламація була гучною та чіткою, але в жодному разі не одностайною. Такого не траплялося вже 270 років. Акламація ніколи не давала осічки.

Лурдусамі втримався від посмішки й не обернувся. Він і так знав, хто з молодших кандидатів не вигукнув ім’я Папи Юлія. Він знав, яка купа грошей пішла на хабарі цим чоловікам та жінкам. Він знав, як вони ризикували і що їх, поза всяким сумнівом, буде покарано. Лурдусамі все це знав, бо він був таємним диригентом цих подій.

Скрутатори порадились між собою, і той, хто давав старт акламації, тепер оголосив:

— Розпочинаємо таємне голосування.

Поки готували та роздавали бюлетені, кардинали схвильовано перемовлялися між собою. Такого ще не траплялося за життя більшості з цих князів Церкви. Більшість голограм відсутніх кардиналів-виборців деактивувалася. Тільки деякі з тих, хто не прибув власного персоною, подбали про інтерактивні чіпи на випадок таємного голосування, а решті й на думку не спало, що справа дійде до цього.

Церемоніймейстери пішли лісом кабінок, роздаючи картки для голосування — по три кожному кардиналу-виборцю. Скрутатори також обійшли всі кабінки, щоби пересвідчитися, що кожний із кардиналів має чим писати. Коли все було готово, кардинал-диякон, котрий був серед скрутаторів, знову підняв руку, цього разу оголошуючи про початок таємного голосування.

Лурдусамі подивився на свій бюлетень. У верхньому лівому кутку було надруковано: «Eligo in Summum Pontificem». Під цим написом лишалося вільне місце, куди можна було вписати одне ім’я. Кардинал Симон Авґустино Лурдусамі вписав туди: «Лінар Гойт», згорнув картку, тримаючи її так, щоби можна було прочитати це ім’я. Упродовж хвилини всі вісімдесят три кардинали також підняли свої картки, а разом із ними це зробили й півдюжини інтерактивних голограм.

Скрутатор ради почав викликати кардиналів за старшинством. Першим був кардинал Лурдусамі. Він вийшов зі своєї кабінки та підійшов до столу комісії, що стояв поруч із вівтарем під пильним поглядом суворого Христа із фрески. Перед вівтарем він опустився на одне коліно, а потім на обидва та схилив голову у мовчазній молитві. Підвівшись на ноги, він голосно промовив:

— Свідок Христос Господь, Котрий буде мене судити, що я вибираю того, хто, як вважаю перед Богом, повинен бути вибраний.

Після цього Лурдусамі урочисто поклав свою згорнуту картку на срібну таріль, що стояла на урні. Піднявши таріль, він опустив картку в урну. Кардинал-диякон, котрий сидів у комісії, кивнув. Лурдусамі склав поклін перед вівтарем і повернувся до своєї кабінки.

Кардинал Мустафа, Великий Інквізитор, величною ходою рушив до вівтаря, аби другим віддати свій голос.

Підрахунок голосів розпочався тільки майже за дві години. Перший скрутатор потряс урною, щоби перемішати бюлетені. Другий скрутатор перерахував бюлетені, включно з тими шістьома, що були скопійовані з інтерактивних голограм, для чого опустив кожний бюлетень до іншої урни. Кількість бюлетенів зійшлася із кількістю кардиналів-виборців, котрі брали участь у конклаві. Можна було переходити до наступного етапу таємного голосування.

Перший скрутатор розгорнув бюлетень, записав те ім’я, яке стояло на ньому, і передав бюлетень другому скрутатору. Той також зробив запис і передав бюлетень третьому й останньому члену комісії. Цей кардинал — ним виявився кардинал Куенонль — прочитав ім’я вголос, перш ніж зробити запис.

Всі кардинали у своїх кабінках зробили запис на планшетах-записниках, завчасно розданих скрутаторами. Після завершення конклаву файли з планшетів буде знищено, щоби не залишилося жодних записів про хід голосування.

Голосування тривало. Для Лурдусамі та решти реально присутніх на конклаві кардиналів інтрига полягала в тому, чи наважаться ті кардинали, котрі показали себе дисидентами під час акламації, ще раз спробувати назвати нові імена.

Коли був прочитаний напис в останньому з бюлетенів, третій скрутатор проткнув голку з ниткою крізь слово «Eligo», нанизавши картку на нитку, як раніше зробив і з попередніми картками. Тепер, коли було зачитано вголос імена з усіх бюлетенів, на обох кінцях нитки зав’язали вузли. Кандидата-переможця запросили до капели.

Він зупинився перед вівтарем — священик у простій чорній рясі, із виглядом смиренним і дещо приголомшеним. Декан колегії кардиналів став перед ним, обличчям до обличчя, й урочисто спитав:

— Чи приймаєш канонічне обрання тебе Верховним Понтифіком?

— Приймаю, — відповів священик.

Після цього позаду нього встановили кабінку з балдахіном. Кардинал-декан, піднісши руки догори, речитативом проголосив:

— Приймаючи твоє канонічне обрання перед лицем Всемогутнього Господа, цей Конклав визнає тебе Єпископом Римської Церкви, істинним Папою, головою Колегії єпископів. Хай Господь буде твоїм радником, наділяючи тебе повною й абсолютною владою над Церквою Ісуса Христа.

— Амінь, — вимовив кардинал Лурдусамі і, смикнувши за шнурок, опустив балдахін над своїм кріслом. Усі вісімдесят три реальні балдахіни та тридцять сім голографічних опустилися тієї ж самої миті, і тільки балдахін над кріслом нового Папи залишився піднятим. Священик — тепер уже новий понтифік — сів на це крісло.

— Яке ім’я ти обираєш для себе як для нового Верховного Понтифіка? — запитав кардинал-декан.

— Я обираю ім’я Урбан Шістнадцятий, — відказав священик, котрий сидів на папському кріслі.

Кабінками кардиналів пролетів глухий гомін та шерех. Кардинал-декан простягнув обраному руку й разом із іншими скрутаторами вивів його з капели. Шепіт та бурмотіння стали ще гучнішими.

Кардинал Мустафа висунувся зі своєї кабінки і сказав, звертаючись до Лурдусамі:

— Мабуть, його надихнув узяти це ім’я Урбан Другий[43]. Бо Урбан П’ятнадцятий, котрий правив у двадцять дев’ятому сторіччі, був шмаркатим боягузом, здатним лише читати детективи та писати любовні листи до своїх колишніх коханок.

— Урбан Другий, — пробурмотів Лурдусамі. — Звісно, це так.

За кілька хвилин скрутатори повернулися зі священиком, тепер уже новим Папою, перевдягненим у білосніжні шати — на ньому була біла ряса з пелериною, підперезана білою ж фасцією, голову прикривала біла камилавка, поверх ряси красувався наперсний хрест. Кардинал Лурдусамі став на коліна на кам’яну підлогу каплиці, і те ж саме зробили всі кардинали, включно з голограмами. Новий Папа надав їм своє перше благословення.

Потому скрутатори у супроводі кардиналів підійшли до печі, щоби спалити нанизані на нитку бюлетені. Вони вкинули до печі достатню кількість хімікалій, щоби дим — фумата — набув виразного білого кольору.

Довгою вервечкою потяглися кардинали з Сікстинської капели і далі, старовинними галереями та коридорами, до Собору Святого Петра, де кардинал-протодиякон вийшов на головний балкон й оголосив ім’я нового Папи всім, хто чекав унизу на цю звістку.

СЕРЕД П’ЯТСОТТИСЯЧНОГО ЛЮДСЬКОГО МОРЯ, ЩО ВИРУВАЛО на Площі Святого Петра того ранку, був і отець-капітан де Сойя. Його звільнили з місця його фактичного ув’язнення — ректорів Легіонерів лише кілька годин тому. Цього ж дня, але трохи пізніше, він повинен був прибути до військового космопорту Пакса, звідки його мали переправити на його новий корабель, де вже чекав екіпаж. Опинившись у Ватикані, де Сойя пішов туди, куди сунув натовп, а потім його вже не відпускав могутній людський потік — чоловіки, жінки, діти, що рухався в напрямку Площі.

Коли над димарем з’явилися перші пелехи білого диму, у натовпі пролунали радісні вигуки. Неймовірна і раніше тиснява під балконом Собору Святого Петра ще посилилася, бо нові десятитисячні юрми вливалися крізь колонади, обтікали статуї. Сотні швейцарських гвардійців стримували натовп, не даючи йому затопити Собор та закриті зони.

Коли кардинал-протодиякон з балкона оголосив, що новий Папа обрав собі ім’я Урбан Шістнадцятий, натовп вражено видихнув. Спантеличений та шокований, де Сойя застогнав разом із усіма. Усі чекали на Юлія П’ятнадцятого. Уявити, що Папою стане хтось інший... ні, такого уявити собі було неможливо.

А тоді новий Понтифік ступив на балкон, і зітхання перетворилося на радісні вигуки, що лунали й лунали, не вщухаючи ні на мить.

Це й був папа Юлій — знайоме обличчя, високе чоло, сумні очі. Отець Лінар Гойт, рятівник Церкви, став Папою вчергове. Його Святість підняв руку в звичному жесті благословення, чекаючи, коли стихнуть вітальні вигуки, аби розпочати промову. Але натовп не хотів замовкати. Віншування потужністю в півмільйона горлянок ревучими хвилями раз у раз прокочувалося над площею.

«Чому Урбан Шістнадцятий?» — питав себе отець-капітан де Сойя. Перебуваючи в Ордені Єзуїтів, він багато читав з історії Церкви. Він швидко перетрусив у пам’яті всіх Пап на ім’я Урбан... більшість не лишили по собі доброї пам’яті... щоби не сказати гірше. Тоді чому...

— Будь ти проклятий! — вирвалося в отця-капітана Федеріко де Сойї, і голос його потонув у неугавному ревінні вірян, котрі по пруг заполонили Площу Святого Петра.

— Будь ти проклятий! — знову проказав він.

Ще до того, як натовп нарешті затих настільки, що новий-старий Понтифік зміг заговорити, пояснити, чому він обрав саме це ім’я, оголосити те, що він збирався оголосити, отець-капітан зрозумів. І серце його стиснулося від цього розуміння.

Урбан II був Папою з 1088 по 1099 рік. На синоді, який цей Папа скликав у Клемонті... у листопаді 1095 року, пригадав де Сойя, Урбан II виступив із закликом до священної війни проти мусульман на Близькому Сході, щоби звільнити Візантію та всі східні святі землі від панування іновірців. Цей заклик призвів до Першого хрестового походу... першої з численних кривавих війн.

Тим часом натовп на площі нарешті вгамувався. Папа Урбан XVI розпочав свою промову. Його знайомий, але сповнений нової енергетики голос лунав над головами півмільйона вірян, котрі слухали його наживо, долітав до мільярдів, які слухали стрім-трансляцію.

Отець-капітан де Сойя розвернувся спиною до Собору ще до того, як пролунали перші слова нового Папи. Ліктями та плечима він проштовхувався крізь монолітний натовп, намагаючись скоріше вибратися за межі Площі Св. Петра, переборюючи при цьому раптовий напад клаустрофобії.

Марно. Натовп був захоплений радістю та ентузіазмом, а самого де Сойю захопила юрба. Йому довелося почути палку промову нового Понтифіка.

Капітан де Сойя стояв, нахиливши голову, не в змозі зрушити з місця. Коли люди навколо нього знову вибухнули вітаннями та криками «Deus le volt![44]» — «Так хоче Бог!» — де Сойя заплакав.

Хрестовий похід. Глорія. Остаточне вирішення суперечки з Вигнанцями. Смерть поза всякою уявою. Знищення, що перейде всі межі. Отець-капітан де Сойя чимдуж стулив повіки, але все одно бачив... Бачив, як протинає чорноту космосу промінь заряджених частинок, як полум’я охоплює цілі світи, як перетворюються на пару океани, а континенти — на океани киплячої лави, бачив, як вибухають і зникають, наче дим, орбітальні ліси, як плавають у невагомості обвуглені тіла, як тендітні крилаті істоти спалахують і розсипаються на попіл.

Де Сойя плакав серед повселюдного тріумфування.

4

Я знав із власного досвіду, що нічні від’їзди та прощання — найтяжчі.

Чомусь у війську особливо полюбляють розпочинати важливі бойові рейди серед ночі. Пригадую, коли я служив у Місцевій гвардії на Гіперіоні, чи не всі подібні переміщення військ починалися так пізно, що було вже рано. З того часу в мене лишилася звичка асоціювати дику мішанку переляку та збудження, жаху та передчуття з досвітнім мороком, а ще з особливим запахом глупої ночі. Енея повідомила Братство, що я вирушу того ж вечора, але завантажити каяк, спакуватися, вирішуючи, що взяти з собою, а що покинути назавжди, закрити за собою намет і майстерню — усе це потребувало часу. Тому ми піднялися в повітря на катері тільки о третій годині, а коли прибули на місце, починало розвиднюватися.

Зізнаюся, я почувався так, наче Енея обманом загнала мене в тісний кут, привселюдно анонсувавши мій від’їзд. Упродовж чотирьох років у Талієсін-Весті я часто був свідком того, що люди звертаються до Енеї по поради та рішення, але ж я не належав до таких людей. Мені було тридцять два. Енеї — шістнадцять. Це я мусив пильнувати її, охороняти, захищати і, якщо до цього дійде, казати їй, що й коли робити. І те, як поверталися справи, мене не влаштовувало жодним чином.

Я гадав, що А. Беттік теж супроводжуватиме мене до того місця, звідки я маю відпливати, де б воно не було. Але Енея сказала, що він поки що лишається в таборі, тому ще хвилин двадцять я розшукував андроїда, аби попрощатися.

— Пан-Енея каже, що свого часу ми зустрінемося, — сказав синьошкірий чоловік, — тож я впевнений, що так воно й станеться, пан-Ендіміоне.

— Рол, — сказав я йому вп’ятисоте. — Зви мене Ролом.

— Звісно, — відказав А. Беттік, ледь посміхнувшись, і ясно було, що він мене й цього разу не послухається.

— Ну, і пішов у сраку, — вишукано висловився я, простягаючи йому руку. Мені хотілося міцно обійняти на прощання нашого незмінного супутника, але я знав, що це його сконфузить. Андроїдів не те що програмували поводитися з людьми відсторонено та знати своє місце — вони ж, хай там що, були не машинами, а живими, органічними істотами, — але тренування на рівні РНК та довгі роки служіння людям робили їх безнадійними педантами. Принаймні цей був такий.

А тоді ми знялися в пустельне небо, Енея та я, намагаючись вилетіти з ангара якнайтихіше. Я попрощався з усіма членами Братства та робітниками, яких відшукав, але година була пізня, і люди вже порозходилися по своїх спальнях, наметах і хижах. Я щиро сподівався, що хоч з кимось із них ще зустрінуся, а надто з тими будівельниками, чоловіками та жінками, з якими я пропрацював пліч-о-пліч чотири роки. Але, правду сказати, не дуже в це вірив.

Спусковий катер міг сам доправити нас, куди нам потрібно — достатньо було задати йому координати, що Енея й зробила, — але я встановив керування на напівавтоматичний режим, головним чином для того, щоби мати можливість вдавати заклопотаність. З координат я побачив, що ми маємо пролетіти близько тисячі п’ятисот кілометрів. Нам потрібно було якесь місце на Міссісіпі, так сказала Енея. Наш спусковий апарат міг подолати цю відстань за десять суборбітальних хвилин, але ми не хотіли витрачати зайвої енергії та палива, тому летіли з максимально розгорнутими крилами та на дозвукових швидкостях, на комфортній висоті десять тисяч метрів, не змінюючи форми корабля аж до посадки. Ми наказали персоні корабля консула, яку я давно завантажив з мого комлоґа у пам’ять Штінта спускового апарата, помовкувати, якщо не станеться чогось неординарного, а тоді відкинулися на спинки крісел і, розмовляючи, спостерігали у червоному мерехтливому світлі приладів, як пропливає під нами темний континент.

— Мала, — сказав я, — навіщо цей божевільний поспіх?

Енея зробила той напівсвідомий заперечливий жест, який я вперше помітив чи не п’ять років тому.

— Важливо розпочати діяти. — Вона вимовила це тихим безбарвним голосом, у якому не відчувалося ні краплини тієї енергії, що змусила все Братство пристати на її план. І, може, тільки я був здатний розчути, що вона ледь стримує сльози.

— Невже так важливо, — сказав я, — змусити мене покинути табір посеред ночі?

Енея лише похитала головою і втупилася в темний ілюмінатор. Я зрозумів, що вона плаче. Коли вона повернулася, її очі в світлі приладів здавалися дуже червоними та вологими. — Якби ти не вирушив сьогодні, я би могла відступити... могла би попросити тебе залишитися. А якби ти залишився, у мене могло би забракнути духу повернутися... і я б залишалася на Землі назавжди.

Мені хотілося взяти її за руку, але натомість я поклав своє лаписько на штурвал.

— Послухай, — сказав я. — Ми можемо повернутися разом. Не бачу сенсу мені їхати в один бік, а тобі — в інший.

— Проте сенс є, — проказала Енея так тихо, що я мусив повернути голову, щоб її розчути.

— За кораблем можна послати А. Беттіка, — не відступав я. — А ми з тобою разом залишимося на Землі, поки не будемо готові повернутися...

Енея похитала головою.

— Я ніколи не буду готова повернутися, Роле. Сама думка про це жахає мене до смерті.

Я пригадав нашу шалену втечу з Гіперіона, пригадав, як ми дивом уникнули космічних кораблів Пакса, факельників, винищувачів, як ми вислизнули з-перед носа морських піхотинців, швейцарських гвардійців і Бог знає кого ще, включно з тією пекельною потворою, що ледь не вколошкала нас на Божегаї, а пригадавши, сказав:

— Я відчуваю те ж саме, мала. Може, нам варто лишитися на Землі? Тут вони нас не дістануть.

Енея подивилася на мене, і з виразу її обличчя я зрозумів, що питання це вирішене й дискусію закрито.

— Добре, — сказав я, — але я однаково не розумію, чому б на цьому каяку за кораблем не вирушити А. Беттіку, а нам із тобою вдвох не повернутися крізь портали?

— Ти б зрозумів, — відказала Енея, — якби слухав, що я кажу. — Вона аж відсторонилася від мене, відкинувшись на кріслі якнайдалі. — Роле, якщо ми зараз розійдемося й домовимося про час і місце нашої зустрічі в космосі Пакса, я змушена буду пройти крізь портал і зробити те, що я повинна зробити. А те, що я повинна зробити, я повинна зробити сама.

— Енеє, — промовив я.

— Так?

— Це просто дурня. Ти це розумієш?

Моя шістнадцятирічна подружка нічого не відповіла. Під катером, ліворуч від нас, десь у західній частині Канзасу, замиготіли якісь бівуачні вогнища. Я подивився на ці вогники, що губилися серед безкрайого мороку.

— Не знаєш, який експеримент твої чужосвітні приятелі ставлять он там унизу? — поцікавився я.

— Гадки не маю, — відповіла Енея. — І вони не мої чужосвітні приятелі.

— Не чужосвітні? Чи не приятелі? — уточнив я.

— Ні ті, ні інші, — сказала Енея. Це вперше вона хоч щось сказала про тих богоподібних розумних створінь, що викрали Стару Землю. Інколи мені здавалося, що й нас вони теж викрали, отак узяли і прогнали нас крізь усі портали, наче худобу.

— Можеш іще щось розповісти мені про цих нечужосвітних неприятелів? — сказав я. — Зрештою, щось може піти не так... Я можу не встигнути впоратись чи вчасно прибути на місце нашої зустрічі. Хотілось би дізнатися таїну наших господарів, перш ніж я вирушу бозна-куди. — Я пошкодував про свої слова відразу ж, як вони зірвалися мені з губ. Енея відсахнулася, наче я її вдарив. — Вибач, мала, — сказав я. — Я не хотів цього казати. Просто я розлючений.

Енея кивнула, і я знову побачив сльози на її очах.

Подумки давши собі копняка, я сказав:

— У Братстві всі були впевнені, що ці прибульці — істоти, подібні до богів своєю силою та милосердям. Люди кажуть: «Леви, Тигри та Ведмеді», а насправді думають: «Ісус, Яхве та І. П.», як той, зі старої кінострічки[45], що нам демонстрував м-р Райт. Усі були впевнені, що коли настане час розпускати Братство, іншопланетяни прийдуть по нас, і ми помандруємо до Пакса на їхньому великому кораблі, наче у Бога за пазухою.

Енея посміхнулася, але на очах у неї все ще блищали сльози.

— Люди чекають на Ісуса, Яхве та І.П., щоби ті прийшли та порятували їхні дупи, з першого дня, коли вони прикрили ці дупи ведмежими шкурами та й вилізли з печер, — сказала вона. — Їм доведеться почекати ще. Це наша справа... наша війна... і ми повинні впоратися самотужки.

— «Ми» — це ти, я, а ще А. Беттік проти восьмисот мільярдів чи десь біля того відроджених вірян? — запитав я.

Енея знову зробила цей свій граційний жест.

— Так, — сказала вона. — Поки що так.

КОЛИ МИ ДІСТАЛАСЯ ПОТРІБНОГО МІСЦЯ, до пуття так і не розвиднілося, та ще й лило як із відра — холодний густий дощ, такий, який буває пізньої осені. Міссісіпі — велика ріка, одна з найбільших на Старій Землі, і наш катер зробив над нею круг, заходячи на посадку в невеличкому містечку на західному березі. Я бачив усе це на відеоекрані, куди транслювалося збільшене зображення. Крізь вікна в кабіні я міг споглядати тільки темряву та дощ.

Ми наближалися до міста: пролетіли над високим пагорбом, укритим деревами, що вже скинули листя, над порожньою автострадою, яка вела на неширокий міст через Міссісіпі. Приземлилися ми на відкритому місці, вимощеному бруківкою. До води звідси було метрів п’ятдесят. Місто розмістилося над рікою, в улоговині між лісистими пагорбами. На екрані я спостерігав невеличкі дерев’яні будиночки, більші за них цегляні пакгаузи, і кілька високих споруд на березі — це, найімовірніше, були елеватори. Такі споруди часто зустрічались у цій частині Старої Землі в дев’ятнадцятому, двадцятому та двадцять першому століттях. Я не мав жодного поняття, чому це місто уникло землетрусів та пожеж в епоху Випробувань або навіщо Леви, Тигри та Ведмеді його відбудували, якщо вони це справді зробили. На вузеньких вуличках не видно було жодної людини, прилади не реєстрували на інфрачервоних смугах жодних теплових плям — ані від живих істот, ані від наземних автомобілів з їхніми завжди перегрітими двигунами внутрішнього згоряння. Проте, знову ж таки, хто би при своєму розумі став вештатися темними вулицями о пів на п’яту під крижаною зливою?

Ми обоє натягли непромокальні накидки, я підхопив свій невеличкий наплічник і попрощався:

— Бувай, кораблю, поводься без мене пристойно! — І ми збігли трапом просто в дощ.

Енея допомогла мені витягти каяк з багажника в череві катера, і ми попрямували слизькою вулицею до ріки.

Під час наших минулих мандрів рікою я мав окуляри нічного бачення, арсенал зброї та повний пліт різноманітних ґаджетів. Цього разу у мене був лише лазерний ліхтарик — єдине, що залишилося мені на згадку про те, як ми діставалися Землі, він був налаштований на найслабкіший, найменш енергозатратний режим — наразі ліхтарик вихоплював з темряви біля двох метрів ковзкої від дощу вулиці, — мисливський ніж навахо, кілька бутербродів та жменя сушених фруктів. Я був готовий помірятися силами з Паксом.

— Що це за місто? — запитав я.

— Ганнібал[46], — відповіла Енея, раз у раз ковзаючись на обслизлій бруківці і ледь утримуючи каяк.

Саме цієї миті мені довелося затиснути ліхтарик в зубах, щоб обома руками утримувати цей жахливий човен. Коли ми дотягли його до того місця, де похила вулиця переходила в пандус, інший кінець якого, своєю чергою, губився серед чорних вод Міссісіпі, я опустив каяк, витяг ліхтарик із рота і, нарешті, зауважив:

— А, Сент-Пітерсберґ[47]. — Далися взнаки ті сотні й сотні годин, що я прокоротав у багатющій бібліотеці Братства, читаючи старі друковані книжки.

У світлі ліхтарика я побачив, як Енея кивнула головою під мокрим каптуром.

— Це божевілля! — вирвалося у мене, коли промінь ліхтаря, пробігшись порожньою вулицею, цегляними стінами пакгаузів, упав на темну воду. Чорна вода неслася з шаленою швидкістю. Тільки вар’ятові могло спасти на думку вирушити кудись цією рікою.

— Так, — погодилася Енея. — Божевілля. — Холодний дощ струменів із каптура її накидки.

Я обійшов кругом каяка і взяв її за руку.

— Ти бачиш майбутнє, — сказав я. — Коли ми з тобою знову зустрінемося?

Вона не підвела голови. В темряві я бачив тільки абрис блідої щоки, що віддзеркалювала світло. Я знайшов її руку під накидкою; життя в ній було стільки ж, як у гілці мертвого дерева. Вона промовила щось, тихо-тихо, і я не міг розчути слів крізь шум дощу та хвиль.

— Що ти кажеш? — перепитав я.

— Я кажу, що не бачу майбутнього, — сказала вона. — Я пригадую окремі його частини.

— А яка різниця?

Енея зітхнула й наблизилася на крок. Було так холодно, що наше дихання перетворювалося на пару, і я бачив, як змішуються в повітрі два струмені. Тривога, страх, передчуття нуртували в моєму серці. Я відчував шалений приплив адреналіну.

— Різниця в тому, — сказала вона, — що бачення — це завжди ясність, а спогад... спогад — це дещо геть інше.

Я помотав головою. Дощ заливав мені очі.

— Не розумію.

— Роле, ти пригадуєш вечірку на день народження Бетсі Кімбал? Коли Джев грав на фоно, а Кіккі так нажлуктився, що на ногах не тримався?

— Ну, — буркнув я, дратуючись через цей диспут посеред ночі, посеред негоди, посеред нашої розлуки.

— Коли вона була?

— Що?

— Коли була ця вечірка? — повторила вона своє запитання.

За нашими спинами Міссісіпі вибивалася з темряви і знову впадала в темряву зі швидкістю потяга на магнітній подушці.

— В квітні, — сказав я. — Може, на початку травня. Не знаю.

Голова в каптурі кивнула.

— А в що був одягнений м-р Райт того вечора?

У мене ніколи не було бажання дати Енеї тумака чи ляпаса. Чи нагорлати на неї. Ніколи до цієї миті.

— Звідки мені знати? Чому я маю це пригадувати?

— А ти спробуй.

Я видихнув зі свистом і втупився на пагорби, темніші за чорноту ночі.

— От лайно... я не пам’ятаю... на ньому був сірий костюм з вовни. Так, я пригадую, як він стояв у ньому біля піаніно. Сірий костюм із великими ґудзиками.

Енея знову кивнула.

— Беті влаштовувала вечірку з приводу свого дня народження в середині березня, — сказала вона голосно, бо дощ щосили стукотів по наших накидках. — М-ра Райта там не було. Він лежав із застудою.

— І що з того? — сказав я, хоч і дуже добре зрозумів, що вона хоче цим сказати.

— Отак і я пригадую фрагменти майбутнього, — сказала вона, і голоси її знову забринів сльозами. — Я боюся покладатися на ці спогади. Якщо я скажу, коли ми знову побачимося, це може виявитися отим сірим костюмом м-ра Райта.

Я мовчав, може, з хвилину. Дощові краплі гриміли настирливо, наче крихітні кулачки стукотіли по закритих трунах.

— Еге ж, — нарешті буркнув я.

Енея зробила ще два кроки й огорнула мене руками. Наші накидки шерхнули одна об одну. Обійми вийшли незграбними, але я відчував, яка напружена в неї спина і як по-новому, м’яко притислися до мене її груди.

Вона відступила на крок.

— Дай мені ліхтарик на хвильку.

Я простягнув їй ліхтарик. Вона відкинула нейлонову юпку, що закривала крихітний кокпіт, і спрямувала промінь на вузеньку планку з полірованого дерева під склопластиком. Під прозорою захисною панеллю я побачив однісіньку червону кнопку.

— Бачиш цю кнопку?

— Так.

— Не чіпай її, у жодному разі.

Зізнаюся, я хрипло розреготався. Серед книжок, що я читав у бібліотеці Талієсіна, були і п’єси абсурду, такі як «Чекаючи на Ґодо»[48], наприклад. І зараз у мене з’явилося враження, що нас занесло на територію абсурду та сюрреалізму.

— Це не жарти, — сказала Енея.

— Навіщо ставити кнопку, яку не можна чіпати? — запитав я, змахуючи воду з обличчя.

Енея похитала головою.

— Я маю на увазі, не чіпай, доки у тебе не буде іншого виходу.

— Звідки я дізнаюся, що в мене нема іншого виходу, мала?

— Дізнаєшся, — сказала вона, знову обійнявши мене. — Нам треба спустити човен на воду.

Я нахилився до неї, щоби поцілувати в чоло. За останні кілька років я робив так десятки разів, цілував, щоби побажати їй щасливої дороги, коли вона вирушала у свої експедицїї, торкався губами її спітнілого чола і підтикав ковдру, коли вона хворіла на застуду чи просто була напівживою від утоми. Але цього разу коли я нахилився, Енея підняла обличчя, і вперше з того часу, як ми зустрілися в Долині Гробниць часу, посеред піщаної бурі та дикого сум’яття, наші уста зустрілися.

Здається, я вже казав раніше, що погляд Енеї мав надзвичайну силу, діяв сильніше, ніж дотик руки пересічної людини. А коли вона торкалася мене, я відчував наче електричний розряд. Так от, цей цілунок... він перевершував усе це в рази. Мені було тридцять два тієї ночі в Ганнібалі, на західному березі ріки, що колись називалася Міссісіпі, на планеті, що колись називалася Земля, захованій десь у Maлій Магеллановій Хмарі, і навколо була темрява, і періщив дощ, і я ніколи в своєму житті не відчував такого потрясіння, як від цього нашого першого цілунку.

Я відсахнувся, збентежений. Ліхтарик у моїй руці хитнувся, і промінь на мить висвітив її очі — що в них було? Бісики — можливо; полегшення, наче довге очікування залишилося позаду, — можливо: і щось іще... але що?

— До побачення, Роле, — сказала вона і підняла свій край каяка.

Думки мої вирували, коли я спустив каяк на темну воду та заліз у кокпіт. А. Беттік постарався й зробив його таким, що він підходив мені, як шитий на мене костюм. Я подивився, як мені рухатися, щоби випадково не зачепити червону кнопку. Енея відштовхнула каяк, і між ним та берегом зачорніла смужка води, сантиметрів двадцять завширшки. Енея подала мені весло з двома лопатями, мій наплічник та ліхтарик.

Я спрямував промінь на смугу води між нами.

— Де знаходиться портал? — запитав я, і мені здалося, що ці слова промовив не я, а хтось інший. Усі мої думки та відчуття були й досі переповнені тим цілунком. Мені було тридцять два. Цій дівчинці шістнадцять. Я знаходився тут для того, щоби захищати її та одного дня повернути її живою на Гіперіон, під опіку старого поета. Це було якесь божевілля.

— Ти його помітиш, — сказала вона. — Невдовзі після світанку.

Тобто, плисти не одну годину... Точно, театр абсурду.

— А що мені робити після того, як я розшукаю корабель? — спитав я. — Де ми зустрінемося?

— Є така планета, вона зветься Тянь-Шань, — сказала Енея. — Це означає «Небесні гори». Корабель знатиме, як її знайти.

— Вона входить до Пакса? — запитав я.

— Тільки номінально, — відказала вона. Пара, що вона видихала, серпанком висіла в повітрі. — За Гегемонії ця планета належала до загумінкових світів. Пакс включив її до Протекторату з тим, щоби надіслати туди місіонерів. Але її ще не вдалося приборкати.

— Тянь-Шань, — повторив я. — Добре. А як мені шукати тебе? Планети не такі вже й малі.

Я знову роздивився її очі в колихкому світлі ліхтарика. Вони були мокрі — чи то дощ, чи то сльози, а може, і те, й інше. — Знайдеш гору під назвою Хеншань, Священну Північну гору. Поруч із нею буде місце, яке зветься Сюанькун-Си, тобто «Завислий У Повітрі Храм». Я буду там.

Я люто махнув кулаком.

— Чудово! Мені треба буде тільки зробити зупинку в місцевому гарнізоні Пакса і спитати дорогу до Завислого У Повітрі Храму. А там уже й ти будеш висіти, чекаючи на мене.

— На Тянь-Шані лише кілька тисяч гір, — сказала вона сумно. — І лише кілька... міст. Корабель зможе знайти Хеншань і Сюанькун-Си з орбіти. Посадити корабель там тобі не вдасться, але ти зможеш висадитися з корабля.

— А чому я не зможу посадити там корабель? — запитав я роздратовано. Мене дістали всі ці загадки та недомовки.

— Ти побачиш, Роле, — відказала вона, ледь стримуючись; щоби не розревітися вголос. — Будь ласка, відчалюй.

Течія намагалася підхопити мій каяк, але я утримував його на місці за допомогою весла. Енея пішла берегом, тримаючись поруч із човном. На сході прорізалася світла смуга.

— Ти впевнена, що ми там зустрінемося? — гукнув я крізь дощ, що сипав ще рясніше.

— Я ні в чому не впевнена, Роле.

— Навіть у тому, що ми це переживемо? — Навіть не знаю, що я мав на увазі, кажучи «це». Я навіть не впевнений, що я мав на увазі, кажучи «переживемо».

— В цьому — менш за все, — сказала дівчинка, і я побачив її стару, знайому посмішку, сповнену пустощів і таємного знання, а ще сум упереміш із мудрістю.

Течія тягла мене далі й далі.

— Скільки часу піде у мене на те, щоби відшукати корабель?

— Гадаю, кілька днів, не більше, — гукнула вона.

Нас розділяло вже кілька метрів, а течія виносила мене далі, на просторінь Міссісіпі.

— А коли я відшукаю корабель, скільки часу піде, щоби добратися до... Тянь-Шаню? — прокричав я.

Енея крикнула щось у відповідь, але я не почув її крізь плюскіт хвиль.

— Що? — прогорлав я. — Я тебе не чую!

— Я кохаю тебе, — вигукнула Енея, і голос її пролунав чисто й дзвінко над темною водою.

Ріка несла мене за собою. У мене відібрало мову. Мені слід було вигрібати проти шаленої течії, але руки мене не слухалися.

— Енеє?!

Спрямувавши промінь ліхтаря на берег, я мигцем побачив, як зблиснула її накидка, побачив блідий овал її обличчя в отіненні каптура.

— Енеє!

Вона прокричала щось і змахнула рукою. Я помахав їй у відповідь.

Я потрапив у дуже сильну течію і мусив гребти щосили, аби не врізатися в затонуле дерево, що лежало впоперек піщаного перемолу, а тоді раптом я опинився на середині ріки, і течія потягла мене на південь. Я озирнувся, проте стіни крайніх будинків Ганнібала вже заступили моє миле дівча.

За хвилину я почув рокіт, схожий на шум електромагнітних відбивачів спускового апарата, але, задерши голову до неба, помітив тільки тінь. Можливо, це вона робила коло над рікою. Можливо, це низька хмарина пропливала крізь ніч.

Ріка несла мене на південь.

5

Отця-капітана де Сойю відвантажили з Пацема на кораблі Флоту Його Святості «Рафаїл»[49], класу Архангел, аналогічному тому, куди його призначили командиром. Вбитий шаленим виром, що його утворив засекречений рушій миттєвої дії, відомий у Паксі під назвою рушій Гедеона, де Сойя пройшов дводобовий цикл воскресіння замість звичайного тридобового. Капелани пішли на ризик та прискорили воскресіння через те, що де Сойя мав термінові завдання. Він повернувся до життя на орбітальній станції стратегічного призначення «Омікрон2-Іпсилон3», що належала космічному флоту Пакса й оберталася в темряві навколо мертвої скелястої планети на значній відстані від Іпсилон Ерідана в межах Старого Сусідства, лише за кілька світлових років від того місця, де колись існувала Стара Земля.

Де Сойї дали одну добу на те, щоби прийти до тями, а тоді човником-шатлом доправили на збірний пункт — космічну станцію за сотню тисяч кілометрів від військової бази. Пілот шатла, юна дівчина-гардемарин, відхилилася від траєкторії, щоби дати отцю-капітану де Сойї змогу роздивитися свій новий корабель, і його мимоволі вразило те, що він побачив.

Новий «Рафаїл», безумовно, був найвищим досягненням сучасних технологій, а не спробою скопіювати конструктивні рішення часів Гегемонії, ще до Падіння, як усі ті космічні кораблі Пакса, із якими доводилося стикатися де Сойї раніше. Абриси корабля здавалися надто тендітними для операцій у вакуумі й надто обтяженими для проходження атмосферних шарів, але, попри це, корабель справляв загальне враження обтічної смертоносності. Корпус було зроблено із здатних видозмінюватися сплавів, а певні ділянки були чистими згустками енергії, і це дозволяло змінювати форму та функціональні характеристики корабля зі швидкістю, яку кілька років тому й уявити було неможливо. Огинаючи «Рафаїл» на шатлі по довгій балістичній дузі, де Сойя спостерігав, як корпус корабля змінює свій колір із хромованого срібного на матовий чорний, маскувальний, практично розчиняючись у темряві, зникаючи з очей.

Водночас кронштейни з приладами та житлові відсіки ховалися в центральну частину корпуса, залишаючи виступати над її округлими боками лише блістери з розташованим у них озброєнням та давачі полів стримування. Корабель або готувався до квантового стрибка, або офіцери на борту знали, що на шатлі знаходиться їхній новий командир, і прагнули справити на нього враження.

Де Сойя розумів, що обидва припущення, найімовірніше, відповідають дійсному стану речей.

Перш ніж «Рафаїл» зробився абсолютно чорним і неприступним зорові, де Сойя встиг помітити, що кулі термоядерних рушіїв лягли вздовж центральної осі, наче низка перлин, а не стирчали, зібрані в одну китицю, як на його старому факельнику, «Балтазарі». Він помітив також, наскільки компактнішим став комплект рушіїв Гедеона порівняно зі старим «Рафаїлом». Останнє, що впало йому в око, — освітлені житлові відсіки, що на його очах ховалися в чорноту корпусу, а ще прозорий купол над командним мостиком. Де Сойя встиг ознайомитися з технічною документацією, а також отримати інструктаж на рівні РНК за допомогою спеціальних ін’єкцій і знав, що ці прозорі ділянки корпусу під час бойових зіткнень закриваються товстим шаром броні. Але він любив милуватися панорамою космосу, і вікна йому були більше до вподоби.

— Наближаємося до «Уриїла»[50], сер, — сказала дівчина-пілот.

Де Сойя кивнув. Корабель Флоту Його Святості «Уриїл» здавався практично клоном нового «Рафаїла», але коли шатл трохи загальмував, отець-капітан устиг роздивитися додаткові генератори, схожі на ножі-складені, великий відсік для засідань із прозорим куполом, а також додаткові хитромудрі антени — тобто все те, що робило саме цей корабель флагманом сил спеціального призначення.

— Приступаю до швартування, сер, — сказала пілот.

Де Сойя кивнув і всівся в антигравітаційне крісло другого пілота. Стикування пройшло так плавно, що він не відчув поштовху в ту мить, коли замкнулися фіксатори, і космічний корабель прийняв шатл під свою оболонку, приєднавши до своїх фалів. Де Сойї хотілося похвалити молодого пілота, але командирські звички не дозволяли йому так вчинити.

— Наступного разу, — сказав він, — спробуйте гальмувати не останньої миті. Командування флагмана може розцінити це як показуху. — У дівчини витяглося обличчя. Де Сойя поклав руку їй на плече. — А назагал добре зроблено, — додав він. — Я би залюбки взяв вас на свій корабель пілотом спускового апарата.

Дівчина проясніла.

— Це моя мрія, сер. Бо працювати перевізником... — вона затнулася, зрозумівши, що дозволила собі зайве.

— Розумію, — сказав де Сойя, затримавшись на мить біля шлюзу. — Розумію. Але зараз, вважайте, вам пощастило, що ви не берете участь у Хрестовому поході.

Шлюз відчинився, і де Сойю з почестями провели на борт корабля Флоту Його Святості. «Уриїл», наскільки пам’ятав де Сойя з Біблії, був не просто архангелом, а керманичем небесного воїнства.

НА ВІДСТАНІ ДЕВ’ЯНОСТА СВІТЛОВИХ РОКІВ, В ЗОРЯНІЙ СИСТЕМІ, яку відділяли від Пацема лише три світлові роки, старий «Рафаїл» цієї миті транслювався в реальний простір зі швидкістю, яка би розтрощила кістки та вихлюпнула кістковий мозок людських істот, пройшла крізь їхні клітини, наче гаряче лезо крізь променисте павутиння, розкидала нейрони людського мозку, наче кольорові кульки марбли[51], в які полюбляють грати дітлахи. Навіть для Радамант Немез та її клонів-близнюків відчуття було не з приємних, але жоден із них не скрикнув чи не скривився.

— Що це за планета? — спитала Немез, спостерігаючи, як весь екран заповнює брудно-брунатна сфера. «Рафаїл» гальмував при 230 g. Немез не сиділа в антигравітаційному кріслі, а стояла, тримаючись за пілерс так невимушено, наче пасажир у переповненому автобусі.

— Свобода, — відгукнувся один із двох її близнюків.

Немез кивнула. Поки Архангел виходив на орбіту, і пізніше, коли спусковий апарат відокремився від нього й увійшов в атмосферу, усі четверо мовчали.

— Він тут? — запитала Немез. Мікронитки йшли від її скронь просто до консолі спускового катера.

— Звісно, — відказала її близнючка.

На Свободі мешкала лише купка людей, та й вони після Падіння скупчилися під оболонками, де підтримувалося силове поле, і не мали приладів, здатних відслідкувати Архангел або спусковий апарат. Баз Пакса на планеті не було. Скелі на тому боці планети, що був обернений до сонця, нагрівалися так, що свинцеві руди текли, наче вода, а тим часом тонкий атмосферний шар на темному боці охолоджувався ледь не до точки замерзання. Але під поверхнею цієї нікчемної планети тяглися тунелі — понад вісімсот тисяч кілометрів тунелів з коридорами тридцять метрів заввишки і завширшки. Свобода була одним із дев’яти лабіринтових світів, відкритих людством ще на початку Гіджри. В епоху Гегемонії на цих планетах вирувало життя. Ще одним із лабіринтових світів був Гіперіон. Але жодна людина, ані жива, ані мертва, не розгадала таємниці лабіринтів, не довідалася, хто їх створив.

Немез провела катер крізь шалену аміачну бурю на неосвітленій півкулі, на мить зависла перед крижаним стрімчаком — його було видно лише на інфрачервоному екрані та на екрані з підсилюванням зображення, — а тоді, прибравши крила, спрямувала катер крізь квадратний отвір у лабіринт. Тунель зробив поворот, а потім розпочався прямий коридор, що тягнувся на кілометри. Радар показував, що під цим тунелем, наче стільники, пролягали інші тунелі. Немез пролетіла ще три кілометри, повернула ліворуч на першому розгалуженні, спустилася на півкілометра нижче, пролетіла ще п’ять кілометрів на південь і посадила катер.

Тут на інфрачервоному екрані світилися лише слабкі відблиски лавових каналів, а підсилювачі транслювали непроглядну чорноту. Екрани радарів теж залишалися порожніми. Немез ввімкнула зовнішні прожектори.

Перед нею, наскільки сягало око, стелився прямий коридор, стіни якого являли собою безкінечний ряд ніш, витесаних у камені. На кам’яній плиті кожної ніші лежало, наче на столі в морзі, оголене людське тіло. Вервечка плит з тілами на них губилася в темряві. Немез кинула погляд на дисплей радара глибокого просвічування й побачила, що нижні рівні також рясніють плитами з розпростертими на них тілами.

— На вихід, — скомандував близнюк, той, що витяг Немез із лави на Божегаї.

Немез не гаяла часу в повітряному шлюзі. Повітря вирвалося зі спускового апарата з диким ревом, який, утім, швидко стих. Тут, у лабіринті, був певний натяк на присутність атмосфери, хоч і дуже розрідженої. Кисню тут виявилося ще менше, ніж на Марсі до початку тераформування, але достатньо для того, щоб обійтися без фазового переходу. Індивідуальні сенсори Немез повідомили, що в тунелі постійна температура — мінус 162 градуси за Цельсієм.

Прожектори висвітили високу постать, що чекала на прибулих посеред тунелю.

— Доброго вечора, — промовив радник Альбедо, одягнений у бездоганний сірий костюм за останньою пацемською модою. Він спілкувався на частоті 72 МГц. Губи Альбедо залишалися нерухомими, але зуби він вишкірив у бездоганній посмішці.

Немез разом зі своїми клонами чекала, що він скаже. Вона знала, що з наріканнями та покараннями покінчено. Вона знову потрібна Трьом Секторам живою та готовою виконувати подальші завдання.

— Дівчинка, Енея, повернулася до контрольованого Паксом простору, — повідомив Альбедо.

— Де вона зараз? — запитала близнючка Немез. Щось схоже на нетерпіння почулося в її бездушному голосі.

Радник Альбедо розвів руками.

— Портал... — почала було Немез.

— ...нічого не повідомив нам цього разу, — закінчив радник Альбедо. Посмішка на його обличчі не зрушилася ні на йоту.

Немез зморщила чоло. Упродовж усіх віків існування Всемережжя Гегемонії Три Сектори Свідомості Корду не винайшли засобу користуватися брамою Безодні — тим інтерфейсом миттєвої дії, який люди звикли називати «порталами телепортації», не залишаючи сліду у вигляді модульованих нейтрино, там, де згорталася матриця.

— Тут задіяне Дещо... — сказала вона.

— Жодних сумнівів, — сказав Альбедо, клацнувши пальцями, наче кладучи край цьому непотрібному обговоренню. — Але ми зафіксували факт під’єднання. Ми впевнені, що дівчина знаходиться серед тих, хто повертається зі Старої Землі мережею колишніх порталів.

— То є ще й інші? — запитав один із клонів чоловічої статі.

Альбедо кивнув.

— Спочатку повернулося кілька осіб. Потім іще кілька. Наразі зареєстровано понад п’ятдесят активацій порталів.

Немез склала руки на грудях.

— Чи це означає, що Дещо припиняє експеримент зі Старою Землею?

— Ні, — відказав Альбедо. Він підійшов до найближчої до нього плити й зупинився, дивлячись на оголене людське тіло на ній. Це була юна дівчина, сімнадцяти чи вісімнадцяти стандартних років, з рудим волоссям. На її блідій шкірі та розплющених очах лежала біла паморозь. — Ні, — повторив він. — Сектори дійшли висновку, що повертається лише група Енеї.

— Як ми її знайдемо? — запитала близнючка, очевидно озвучуючи свої думки в смузі 75 МГц. — Ми можемо стрибнути до кожного зі світів, який у часи Гегемонії мав портали, й обстежити всі портали на місці.

Альбедо кивнув.

— Дещо здатне приховати кінцевий пункт подорожі крізь портал, — сказав він, — але Корд майже впевнений, що воно не може приховати сам факт згортання матриці.

Майже впевнений. Зазвичай ступінь обізнаності Корду визначався іншими словами, і Немез не могла не звернути на це уваги.

— Ми хочемо, щоб ви... — почав було Альбедо, але затнувся. Він указав на близнючку Немез. — У Консерваторів дали тобі якесь ім’я?

— Ні, — відповіла та. На її блідий лоб пасмами спадало темне волосся. На тонких губах не було й тіні посмішки.

Альбедо фиркнув усе на тій же частоті.

— Радамант Немез отримала ім’я, бо їй довелося виступати в ролі члена екіпажу на «Рафаїлі». Гадаю, і всіх вас треба назвати, хоча б для того, щоби мені було зручніше. — Він знову вказав на жінку. — Сцилла. — Тицьнув пальцем на кожного з чоловіків. — Ґіґес. Бріарей[52].

Жоден із трійці клонів не відреагував на отримання імені. Тільки Немез, зі схрещеними на грудях руками, поцікавилася:

— Це вас потішає, Раднику?

— Так, — відповів Альбедо.

Навколо них зловісним туманом клубочилося та нуртувало повітря, що витекло зі спускового апарата. Чоловічий клон, щойно наречений Бріареєм, сказав:

— Ми залишимо собі цей Архангел для перельотів і почнемо обшукувати всі старі світи Всемережжя. Розпочати, я гадаю, варто зі світів, які поєднувала ріка Тетіс.

— Так, — погодився Альбедо.

Сцилла постукала нігтями по заледенілій тканині свого комбінезона.

— Якщо взяти чотири космічні кораблі, пошуки закінчаться вчетверо скоріше.

— Безумовно, — сказав Альбедо. — Ми відмовилися від такого рішення з кількох причин. Перша з них полягає в тому, що Пакс наразі має недостатньо вільних космічних кораблів цього класу, щоби позичити їх нам.

Немез саркастично підняла брову:

— Відколи це Корд звертається до Пакса по позику?

— Відтоді, відколи ми потребуємо грошей, заводів і людських ресурсів Пакса, щоби будувати ці кораблі, — сухо відповів Альбедо. — Друга й остання причина полягає в тому, що ми хочемо, аби ви були вчотирьох, якщо стикнетеся з кимось чи чимось таким, кого чи чого один не здужає.

Вигнута брова Немез так і залишилася стояти знаком запитання. Вона очікувала, що радник нагадає, як вона схибила на Божегаї, але він мовчав. Натомість заговорив Ґіґес:

— Хіба в Паксі є щось, із чим ми не впоралися би, Раднику?

І знову чоловік у сірому розвів руками. За його спиною пасма густого туману то застеляли, то знову відкривали білі тіла на кам’яних плитах.

— Ктир, — коротко сказав він.

Немез зневажливо гмикнула на частоті 75 МГц.

— Я побила цю потвору без сторонньої допомоги, — зауважила вона.

Альбедо похитав головою, не стираючи з обличчя посмішки.

— Ні, — заперечив він. — Ти його не побила. Ти застосувала до нього гіперентропійний прилад, отриманий від нас, і відправила його на п’ять хвилин у майбутнє. Це не те ж саме, що побити.

— Абсолютний Інтелект більше не контролює Ктиря? — запитав Бріарей.

Альбедо знову розвів руками.

— Боги майбутнього більше не відкривають нам своїх таємниць, мій коштовний друже. Вони б’ються між собою, і шум їхньої битви луною котиться крізь часи. Якщо справа нашого бога повинна бути виконана тепер, нам доведеться зробити її самим. — Він обвів поглядом чотирьох близнюків. — Інструкції зрозумілі?

— Знайти дівчину, — сказала Сцилла.

— І що далі? — запитав радник.

— Вбити її на місці, — сказав Ґіґес. — Жодних зволікань.

— А якщо поруч будуть її послідовники? — запитав Альбедо. Усмішка його стала ще ширшою, бо тепер він пародіював уявного вчителя людських істот.

— Вбити їх, — сказав Бріарей.

— А якщо з’явиться Ктир? — сказав Альбедо, й усмішка зникла з його обличчя.

— Знищити його, — сказала Немез.

Альбедо кивнув.

— Ще якісь питання перед тим, як ми розійдемося?

— Скільки тут людських істот? — запитала Сцилла, махнувши рукою в бік тіл на плитах.

Альбедо постукав по підборіддю.

— Лише кілька мільйонів у цій секції тунелів. Але Лабіринт на цій планеті має ще багато тунелів. — Він знову посміхнувся. — І є ще вісім планет з лабіринтами.

Немез повільно повернула голову і подивилася в різних діапазонах на туман, що клубочився під стелею, на ряд кам’яних плит, що тяглися в неозору далечінь. Жодне тіло не мало температури вищої за температуру повітря в тунелі.

— І все це зробив Пакс? — запитала вона.

Альбедо коротко розсміявся на частоті 75 МГц.

— Звісно, — відказав він. — Навіщо Трьом Секторам Свідомості чи нашому майбутньому Абсінту накопичувати людські тіла в штабелях? — Він наблизився до тіла дівчини і постукав по одній з її замерзлих грудей. Повітря в тунелі було надто розрідженим, аби передавати звук, проте Немез здалося, що вона чує, як пальці стукають по мармуру.

— Ще питання? — сказав Альбедо. — Маю невдовзі важливу зустріч.

Не промовивши жодного слова на частоті 75 МГц чи на будь-якій іншій частоті, чотири клони розвернулися і повернулися до спускового апарата.

ДВАДЦЯТЬ ОФІЦЕРІВ ФЛОТУ ПАКСА ЗІБРАЛИСЯ на оперативну нараду в круглому конференц-залі під прозорим куполом на флагмані «Уриїл». Присутніми на нараді були капітани та перші помічники з усіх кораблів спеціального з’єднання ЗС «Гедеон». Серед перших помічників був і командор Гоґан Ліблер на прізвисько «Кабан». Тридцяти шести стандартних років віком, охрещений на Малому Ренесансі, народжений заново, нащадок могутнього в минулому клану землевласників Ліблерів, що володів колись майже двома мільйонами гектарів землі, а наразі — боргом біля п’яти марок на один гектар, Ліблер присвятив своє особисте життя служінню Церкві, а професійне — Флоту Пакса. Також він був шпигуном і потенційним убивцею.

Ліблер з цікавістю спостерігав за тим, як на «Уриїл» прибув його новий командир. У спеціальному з’єднанні, втім, як і в усьому Флоті, кожен чув про отця-капітана де Сойю. П’ять стандартних років тому звичайний капітан факельника отримав папський монідиск, що означало практично безмежну владу, разом із секретним завданням, а потім це завдання провалив. Ніхто не знав напевне, в чому саме полягала секретна місія, але відомо було, що, застосовуючи монідиск, де Сойя нажив собі ворогів серед офіцерів Флоту в усьому Паксі. Неуспіх де Сойї та його зникнення спричинили нову хвилю чуток в офіцерських кают-компаніях і в штабних кабінетах; згідно з найпоширенішою версією, справу де Сойї передали в Священну Канцелярію, а там його без зайвого розголосу відлучили від Церкви, а можливо, і стратили.

А тепер — ось він! З’явився нізвідки, призначений командувати одним із найкоштовніших скарбів арсеналу Пакса — бойовим космічним кораблем класу Архангел.

Ліблера вразила зовнішність де Сойї: невисокий на зріст темноволосий отець-капітан мав великі сумні очі, що більше пасували би зображеному на іконі святому-мученику, ніж шкіперу бойового винищувача. Адмірал Алдікакті — присадкувата лузійка, що головувала на нараді та командувала всією операцією, офіційно представила де Сойю офіцерам.

— Отець-капітан де Сойя, — промовила Алдікакті, коли де Сойя сів на своє місце біля сірого круглого столу посеред сірої круглої кімнати, — гадаю, ви знайомі з багатьма з присутніх. — Адмірал зажила слави не тільки завдяки жорстокості в битвах, а й відсутністю такту.

— З матір’ю-капітаном де Стоун ми старі приятелі, — відповів де Сойя, кивнувши своєму колишньому першому помічникові. — Капітан Хьорн брав участь в останній операції під моїм командуванням, і я зустрічався раніше з капітаном Саті та капітаном Лемпрієром. Я також мав честь працювати разом з командувачами Учікава та Барнес-Авне.

Адмірал Алдікакті мукнула.

— Командувач Барнес-Авне репрезентує тут морських піхотинців і швейцарських гвардійців. Вони теж задіяні в операції, — сказала вона. — А зі своїм першим помічником ви вже познайомилися, отче-капітане де Сойя?

Священик-капітан похитав головою, й Алдікакті відрекомендувала йому Ліблера. Ліблеру знову довелося здивуватися, цього разу тому, який міцний потиск руки у невеличкого на зріст отця-капітана і який владний у нього погляд. «Хоча в цього чоловіка й очі мученика, — подумав Боров Ліблер, — проте командувати йому не в новину».

— Добре, — рявкнула адмірал Алдікакті, — розпочнемо. Капітан Саті зробить короткий інструктаж.

Упродовж наступних двадцяти хвилин під куполом конференц-зали купчилися голограми та накладалися одна на одну траєкторії. Комлоґи та планшети по вінця наповнювалися даними та нотатками. Тишу порушував тільки рівний голос Саті, та — зрідка — запитання чи прохання про уточнення.

Ліблер зробив кілька записів для себе, вражений розмахом операції спеціального з’єднання ЗС «Гедеон», а тоді зосередився на обов’язках першого помічника, занотовуючи всі важливі факти та подробиці, які капітан може забажати переглянути пізніше.

«Гедеон» було першим спеціальним з’єднанням ЗС, утвореним із самих лише бойових кораблів-Архангелів. В операції були задіяні сім Архангелів. Звичайні факельники, обладнані рушіями Гокінґа, вже кілька місяців тому вирушили до місця зустрічі з ними в Загумінку на відстані двадцяти світлових років від захисної Великої стіни. Вони мали взяти участь у початковій розвідоперації, але після першого квантового стрибка подальшу операцію мали здійснювати ті ЗС, що перебували на семи Архангелах.

— Цю операцію можна порівняти з маршем генерала Шермана[53] Джорджією під час Громадянської війни в Північній Америці в дев’ятнадцятому сторіччі, ще до Гіджри, — зауважив капітан Саті, і половина офіцерів взялася стукати по екранах своїх комлоґів, шукаючи інформацію про цей невідомий для них факт військової історії.

— Досі, — вів далі Саті, — наші сутички з Вигнанцями відбувалися чи на нічийній території поблизу Великої стіни, чи на кордонах Пакса або Вигнанців. Глибоких рейдів ворожою територією практично не було. — Саті зробив паузу й продовжив: — Операція спеціального з’єднання ЗС «Маги» під командуванням отця-капітана де Сойї п’ять стандартних років тому була чи не найпотужнішим таким рейдом.

— Хочете прокоментувати, отче-капітане? — запитала адмірал Алдікакті.

Після короткого вагання де Сойя сказав:

— Ми спалили кільце орбітальних лісів. Вигнанці не чинили опору.

Борову Ліблеру здалося, наче отець-капітан соромиться.

Саті задоволено кивнув:

— І ми сподіваємося, що опору не буде під час усієї нашої операції. Наша розвідка повідомляє, що Вигнанці розгорнули головні сили своєї оборони вздовж сфери Beликої стіни, а на самих територіях, що вони колонізували, залишилися тільки нечисленні озброєні групи. Майже три сторіччя вони вибудовують свої збройні сили, бази, а також розміщують свої міста, виходячи зазвичай із тих обмежень, що накладалися характеристиками рушіїв Гокінґа.

Під куполом конференц-зали замерехтіли оперативні голограми.

— Досі більшість вважали, ніби переваги Пакса полягають у наявності розгалужених транспортних мереж та ліній зв’язку, а Вигнанців — у їхніх роззосередженні та недосяжності завдяки величезним відстаням. Ми не могли глибоко проникнути на території Вигнанців через уразливість ліній постачання та через їхню тактику відступу, коли ми маємо перевагу, з тим, щоби завдати руйнівного удару у відповідь, коли наші сили надто далеко відійдуть від Великої Стіни.

Саті зробив паузу й обвів поглядом офіцерів за круглим столом.

— Пані і панове, ці часи минули.

Під куполом з’явилися ще нові голограми, а червона траєкторія з’єднання «Гедеон», виходячи зі сфери Пакса, протяла простір між сонцями, наче лазерним ножем, і повернулася у відправну точку.

— Наше завдання — знищити всі бази Вигнанців на їхніх територіях, а також усі їхні поселення, хоч де би вони знаходилися, — сказав Саті, і його голос забринів енергією. — Комети-ферми, міста-фавели, агломерації, бази-тори, кластери в точках Лаґранжа, кільцеві орбітальні ліси, пологові астероїди, бульбашкові вулики — знищити все!

— І цивільних янголів теж? — запитав отець-капітан де Сойя.

Боров Ліблер закліпав очима, почувши це. Між собою флотські мали звичку йменувати мутантів із зміненою ДНК, що пристосувалися до життя у відкритому космосі, «Янголами Люцифера», чи, скорочено, «янголами», хоч іронія тут і межувала з богохульством, але вживати таку назву, звертаючись до командних чинів, ніхто не наважувався.

Відповіла адмірал Алдікакті:

— Янголів у першу чергу, отче-капітане. Його Святість Папа Урбан оголосив Хрестовий похід проти нелюдів-Вигнанців, перевертнів, що множаться в темряві космосу. Його Святість зазначив у своїй енцикліці, що цим нечестивим потворам не місце у Божому всесвіті. Цивільних Вигнанців не існує. Вам щось незрозуміло в цій директиві, отче-капітане де Сойя?

Офіцери, котрі сиділи круг столу, затамували подих, чекаючи на відповідь де Сойї.

— Ні, адмірале Алдікакті, — нарешті відповів він. — Мені зрозуміла енцикліка Його Святості.

Брифінг відновився. Саті сказав:

— В операції будуть задіяні такі кораблі класу Архангел: флагманський корабель Флоту Його Святості «Уриїл», «Рафаїл», «Михаїл», «Гавриїл», «Рагуїл», «Ремиїл» та «Сариїл»[54]. Кожен із цих кораблів оснащений рушієм Гедеона, який дозволяє зробити миттєвий стрибок до наступної планети, але на гальмування в просторі навколо планети піде не менше двох діб. Це час, необхідний для воскресіння екіпажу. Його Святість дозволив нам використовувати ясла нової конструкції зі скороченим циклом воскресіння, що триває лише два дні, а ймовірність успішного воскресіння дорівнює дев’яноста двом відсоткам. Перегрупувавши наступальні сили, ми здійснимо атаку на Вигнанців, намагаючись знищити якомога більше їхніх військових сил та об’єктів, після чого перемістимося до наступної системи. Якщо будь-який із кораблів Пакса зазнає таких ушкоджень, які неможливо усунути на місці, команду слід перевести на інші кораблі з’єднання, а цей космічний корабель має бути знищено. В будь-якому разі, Вигнанцям до рук не повинна потрапити технологія рушіїв Гедеона, хай навіть вони не можуть нею скористатися, не будучи долученими до Таїнства Воскресіння. Уся операція триватиме біля трьох стандартних місяців. Чи має хтось запитання?

Отець-капітан де Сойя підняв руку.

— Перепрошую, — промовив він, — я кілька років був не в курсі справ, але помітив, що це спеціальне з’єднання ЗС складається з космічних кораблів класу Архангел, і кожен корабель названо на честь одного з архангелів, як їх перелічено в Біблії.

— Це так, отче-капітане. У чому полягає ваше запитання? — нетерпляче втрутилася адмірал Алдікакті.

— Питання в тому, адмірале, що, наскільки я пригадую, Біблія називає тільки сімох архангелів. А яку ж назву отримають усі наступні кораблі класу Архангел, які будуються зараз і будуть побудовані в майбутньому?

Смішки оббігли все довге коло присутніх, і де Сойя відчув, що напруга спала, як він і планував.

Посміхнувшись, адмірал Алдікакті сказала:

— Ми вітаємо капітана з поверненням, як блудного сина, і хочемо його заспокоїти: вчені теологи у Ватикані вивчили Книгу Еноха й інші апокрифи[55] і відшукали там ангелів, яких можна підвищити до архангельського чину, і Священна Канцелярія дала дозвіл на те, щоби нарікати їхніми іменами космічні кораблі Пакса. Ми вважаємо... гм-м-м... символічним, що перші сім планетарних кораблів носитимуть імена тих архангелів, які перелічені в Біблії, і саме вони спопелять ворогів своїм священним вогнем.

Смішки перейшли у схвальний гул, а потім у стримані оплески.

Більше запитань ніхто не мав. Адмірал Алдікакті додала:

— О, ще одне. Якщо хтось побачить такий корабель... — Над центром столу зависло голографічне зображення дуже дивного корабля. Невеличкий за стандартами паксівського флоту, з обтічними формами, наче призначений входити в атмосферу, з оребренням біля термоядерних дюз.

— Що це таке? — запитала матір-капітан Стоун з усмішкою, що відповідала піднесеній атмосфері в конференцзалі. — Прикол Вигнанців?

— Ні, — відповів отець-капітан де Сойя безбарвним голосом, — це модель часів Усемережжя. Приватний зореліт... власність однієї людини.

Дехто з присутніх знову фиркнув від сміху.

Адмірал Алдікакті зупинила веселощі, махнувши масивною рукою просто крізь голограму.

— Отець-капітан має рацію, — пророкотала лузійка. — Це старий корабель, часів Усемережжя. І він належав одному дипломату Гегемонії. — Вона несхвально похитала головою. — У них були статки, щоби дозволяти собі такі штуки. У всякому разі, на ньому встановлено рушій Гокінґа, модифікований інженерами Вигнанців, він може бути добре озброєний, і його слід розглядати як небезпечний.

— І що робити, якщо ми з ним стикнемося? — запитала матір-капітан Стоун. — Захопити його як трофей?

— Ні, — відказала адмірал Алдікакті. — Знищити його, як тільки побачите. Спопелити. Перетворити в пару. Ще питання?

Більше питань не було. Офіцери повернулися на свої кораблі, аби підготуватися до початкового переходу. Коли човник-шатл виконував свій рейс на «Рафаїл», Кабан Ліблер запобігливо доповідав своєму капітанові про цілковиту готовність їхнього корабля та високий моральний дух команди, відчуваючи, як снується у нього в голові думка: «Сподіваюся, мені не доведеться вбивати цю людину».

6

З досвіду я знав, що вслід за болісним прощанням — коли ти, наприклад, залишаєш родину та йдеш на війну, чи в родині хтось помре, чи розлучаєшся з коханою і не знаєш, чи побачитесь ви колись знову, — тебе огортає дивний спокій, і ти відчуваєш щось схоже на полегшення. Наче найгірше вже трапилося, і боятися тепер нема чого. Такі ж відчуття були в мене і того дощового передсвітанку, коли я залишив Енею на Старій Землі.

Каяк, у якому я сидів, працюючи веслами, був крихітний, а Міссісіпі — велична. Спершу, поки ще не розвиднілося, я веслував сторожко, майже налякано, відчуваючи, як вирує адреналін у крові, напружуючи очі, щоби вчасно помітити затонулі колоди, піщані перекати й усякий непотріб, який несла з собою шалена течія. Ріка тут була широчезна, не менше милі завширшки — Старий Архітектор вживав архаїчні англійські міри довжини та відстані, такі як фути, ярди, милі, і всі ми, мешканці Талієсіна, взяли звичку копіювати його, — береги здавалися затопленими, і там, де вода вийшла з річища й розлилася на сотні метрів вшир, над хвилями височіли маківки мертвих дерев. Тільки далекі стрімчаки з обох боків стримували це повноводдя.

Перші ознаки повільного світання почали з’являтися десь за годину після нашої з Енеєю розлуки. Спочатку сірі хмари відокремилися від чорно-сірого обривчастого берега, що розгортався ліворуч від мене, а трохи згодом поверхня ріки теж вияснилася, відбиваючи рівне холодне світло. Я був правий, коли страшився веслувати в темряві: то там, то тут з-під хвиль виступали гряди та піщані обмілини, наноси розкидали водою довгі жовті пальці; центральна течія стрімко проносила повз мене цілі дерева з могутніми коренями, що ворушилися, наче щупальця гідри, а коли на їхньому шляху зустрічалася якась перепона, вони били в неї, немов тараном. Я обрав течію, яка здалася мені найменш небезпечною, і, відчайдушно веслуючи, щоб ухилятися від плавучого мотлоху, спробував насолоджуватися сходом сонця.

Цілісінький ранок ріка несла мене на південь. Я не бачив жодних ознак людського житла, хіба що одного разу західним берегом промайнули руїни старовинних, колись білих будівель, мертві серед мертвих дерев, затоплені тванистою водою, що стояла болотом аж до стіни скелястих обривів. Двічі я причалював до островів: уперше, щоби випорожнитися самому, а вдруге, щоби спорожнити невеличкий наплічник, що складав усю мою поклажу. Цю другу зупинку я зробив у розпал ранку, коли сонце високо стояло в небі, зігріваючи воду та мене. Я сів на колоду на піщаному березі й поснідав однією з канапок із холодним м’ясом та гірчицею, що зробила мені Енея, коли вночі виряджала мене в дорогу. Я мав із собою дві пляшки з водою — одну я причепив до пояса, другу поклав у наплічник, — але випив я трохи, бо не знав, чи придатна для пиття вода з Міссісіпі, і коли вдасться поповнити запас води, теж не знав.

Місто попереду та арку порталу я побачив опівдні.

Незадовго перед цим я проминув те місце, де до Міссісіпі зліва приєдналася інша ріка і русло ще більше поширшало. Я був упевнений, що це повинна бути Міссурі, і комлоґ підтвердив, що я правий. Ось незабаром після цього я й побачив арку.

Цей портал відрізнявся від тих, крізь які ми проходили під час нашої подорожі до Старої Землі. Серед них мені ще не траплялося таких великих, стародавніх, незграбних та поржавілих. Колись портал, мабуть, стояв на західному березі ріки, здіймаючись на суходолі на всю свою висоту, але тепер металева частина арки виступала над поверхнею води за сотні метрів від берега. Рештки затоплених будівель — їх я, скориставшись набутими знаннями з архітектури, відразу означив як невисокі «хмарочоси» епохи до Гіджри — також підіймалися над стоячою водою.

— Сент-Луїс, — повідомив комлоґ на моєму зап’ястку[56], коли я звернувся до пам’яті корабельного Штінта. — Зруйнований ще до Кепських Часів. Покинутий до Великої Помилки ’08.

— Зруйнований? — перепитав я, спрямувавши човен до гігантського обода й помітивши, що західний берег за аркою вигинається ідеальним півколом, утворюючи неглибоке озеро. Старі дерева смугою облямовували чітку криву суходолу. Я подумав, що це схоже на кратер, тільки на який? Від метеорита чи від бомби? А може, це заглиблення випалив лазерний промінь або це слід ще від якоїсь зброї... Цього я не міг сказати напевне.

— Як було зруйноване це місто? — запитав я у комлоґа.

— Нема даних, — відповів браслет. — Але є інформація щодо арки по нашому курсу.

— Це ж портал телепортації, чи не так? — запитав я, долаючи потужну течію ліворуч від фарватеру й утримуючи каяк носом до арки, що швидко наближалася.

— Спочатку ця споруда не була порталом, — процвірінчав голосок на моєму зап’ястку. — Висновуючи з розмірів і місцерозташування цього артефакту, це так звані «Ворота на Захід» — архітектурна цікавинка, збудована в місті Сент-Луїс за часів існування національної держави Сполучені Штати Америки, у середині двадцятого сторіччя. Арка мала символізувати експансію на захід протонаціоналістичних піонерів європейського походження, які переселилися сюди та витіснили аборигенів, котрі населяли Північну Америку раніше.

— Тобто, індіанців, — уточнив я, відсапуючись, оскільки каяк підскакував на хвилях і мені доводилось веслувати щосили, аби утримувати його в потрібному напрямку. Упродовж ранку випала одна сонячна година, ну, може, дві, але наразі холодний вітер знову нагнав важкі сірі хмари. По склопластику застукотіли дощові краплини, вкривши ряботинням і гребені хвиль навколо. Течія наразі несла каяк просто до центра арки, і я на мить припинив веслувати, намагаючись не зачепити випадково таємничу червону кнопку.

— Значить, цей портал збудували на честь людей, котрі вбивали індіанців, — зауважив я, відклавши весла й нахилившись вперед.

— Арка «Ворота на Захід» не мала властивостей порталу, — впевнено відказав комлоґ.

— А як вона збереглася під час катастрофи, що спричинила ось це? — поцікавився я, вказуючи веслом на кругле озеро-кратер і на табуни затоплених будинків.

— Інформації немає, — відповів комлоґ.

— І тобі невідомо, це портал чи ні? — запитав я крізь сопіння, бо знову веслував щосили. Арка маячіла високо вгорі, до її вершечка було принаймні сто метрів. Зимове сонце тьмяно мерехтіло на її іржавих опорах.

— Ні, — відповіла мені пам’ять корабля. — Немає жодного запису щодо порталів на Старій Землі.

Звісно, нема таких записів. Звідки їм узятися? Стару Землю поглинула чорна діра, що виникла внаслідок Великої Помилки... або ж її викрали Леви, Тигри та Ведмеді... принаймні за півтора сторіччя до того, як Гегемонія отримала від ТехноКорду технологію телепортації за допомогою порталів. Але все ж таки тут був один невеличкий, але цілком у робочому стані портал: над тією річкою, чи радше струмком, у Західній Пенсильванії, крізь який ми з Енеєю переправилися сюди з Божегаю чотири роки тому. І я бачив ще кілька під час своїх мандрівок.

— Дарма, — сказав я радше собі, ніж тому дурному комлоґу, — якщо це не портал, ми просто попливемо далі. Енея знала, що робить, коли сказала рухатися в цьому напрямку.

Але я не був аж надто впевнений. В отворі цієї арки я не бачив того характерного мерехтіння, яке буває під порталами. Крізь неї не проглядало інакше сонце, не виблискувала зоряна ніч. Те ж саме похмуре небо та чорна облямівка лісу вздовж берегової смуги.

Подавшись вперед, я задер голову й дивився на арку, шокований побаченим. Багатьох панелей бракувало, крізь діри виднілися голі сталеві ребра. Каяк був уже під аркою, а жодного переходу не відбувалося. Не було жодної раптової зміни освітлення, сили тяжіння, не накочувалися екзотичні пахощі. Ця штуковина — просто старий архітектурний курйоз, румовище, яке тільки випадково нагадує...

Все змінилося.

Щойно мій каяк і я разом із ним гойдалися на збуреній Міссісіпі, а перед нами розстилалося мілководне озеро-вирва на тому місці, де колись стояло місто Сент-Луїс, а наступної миті нас огорнула ніч, і ми разом із моїм крихітним фібергласовим човником опинилися у вузькому каналі — такій собі глибокій ущелині між висотними стінами-будівлями — чи не кілометр заввишки, — з міріадами освітлених вікон... а ще вище сяяв зорями чорний небосхил.

— Ісусе, — прошепотів я.

— Стародавній месія, — озвався комлоґ. — Релігії, засновані на його евентуальному вченні: християнство, дзен-християнство, стародавнє та сучасне католицтво, а також такі протестантські напрями, як...

— Стули пельку, — гримнув я. — Режим слухняної дитини. — Ця команда дозволяла комлоґові говорити лише тоді, коли до нього звертаються.

На каналі були ще й інші човни. Якщо це тільки був канал. Десятки гребних шлюпок та невеличких яхт, каяків та інших човнів пересувалися каналом у різних напрямках. Неподалік набережними, еспланадами та естакадами, що перекреслювали сяючу від яскравих ліхтарів воду, прогулювалися сотні людей — парами чи невеличкими групками. Зустрічалися й поодинокі перехожі — кремезні, у барвистому вбранні.

Я відчув, як змінилася сила тяжіння, коли спробував підняти весло. Воно обважніло принаймні наполовину. Я повільно підвів обличчя, озираючи ці сотні... тисячі освітлених вікон і лоджій, набережні, оглядові та посадкові майданчики, вервечки рухливих вогнів — це хромовані та срібні потяги із глухим гулом проносилися над рікою прозорими тунелями... Над моєю головою летючі платформи та небесні пороми переправляли людей із одного берега цього неймовірного каньйону на інший... і я здогадався.

Луз. Це має бути Луз.

Мені доводилося зустрічати лузійців і раніше: багатіїв-мисливців, котрі прилітали на Гіперіон постріляти качок або напівжирафів, ще багатших азартних гравців, які вешталися від казино до казино на Дев’ятихвістці, де я працював викидайлом, навіть кількох емігрантів із Луза, що затесалися до Місцевої гвардії Гіперіона — ці, найімовірніше, були просто злочинцями, що ховалися від правосуддя. Усі вони виглядали так само, як оці кремезні м’язисті коротуни, що підтюпцем і чи не з пихтінням снували набережними, наче невеличкі, але потужні паротяги.

Здавалося, ніхто поки що не звертав уваги на мене та мій каяк. Це мене дивувало: адже для місцевих моя поява мала виглядати так, наче я вигулькнув нізвідки, матеріалізувався під аркою порталу, що тепер була в мене за спиною.

Озирнувшись, я зрозумів, чому моєї появи ніхто не помітив. Тутешній портал був, звісно, старовинною спорудою, часів зниклої вже Гегемонії, частиною колишньої ріки Тетіс, і до його арки прибудували міські стіни Вулика таким чином, що мостики, майданчики та набережні заступили собою арку, нависаючи над нею. Тому ділянка каналу під аркою ховалася в густій тіні; можливо, це було єдине неосвітлене місце на весь окіл. У мене на очах невеличкий моторний човен вислизнув з темряви й опинився в колі світла від натрієвих ліхтарів, наче виринувши з небуття, як за секунду до нього вигулькнув я.

Я сподівався, що светр і куртка роблять мене кремезним, схожим на лузійця, а юпка над кокпітом ховає мої довгі ноги. Повз мене, помахавши мені рукою, зі свистом пронеслася парочка на реактивних лижах.

Я помахав їм у відповідь.

— Ісусе, — прошепотів я знову, і це радше була молитва, а не святотатство. Цього разу комлоґ утримався від коментарів.

ТУТ Я ПЕРЕРВУ САМ СЕБЕ.

Я мав спокусу, хоча моя котяча коробка Шредінґера щомиті може наповнитися ціанідом, розповісти в цьому місці про свою одіссею різними світами в усіх подробицях. По правді кажучи, це була перша справжня пригода з того часу, як чотири роки тому ми з Енеєю прибули на Стару Землю.

Впродовж тридцяти годин з тієї миті, коли Енея безапеляційно заявила, що я повинен негайно покинути Стару Землю, скориставшись порталом, я, зрозуміло, очікував, що ця подорож буде аналогічною нашій попередній мандрівці. Тоді наш шлях, який розпочався на Ренесанс-Векторі та привів нас на Стару Землю, пролягав необжитими чи покинутими світами, як-от Хеврон, Нова Мекка, Божегай, чи навіть планетами, що не мали назв, як та вкрита джунглями планета, на якій ми залишили переховуватися корабель Консула. А коли зрідка ми стикалися на планеті з її мешканцями — за іронією долі, так сталося на Морі Безкрайому, малонаселеній океанічній планеті, — наслідки були катастрофічні для обох сторін: я висадив у повітря більшу частину їхньої плавучої платформи; вони захопили мене у полон, порізали мене ножем, підстрелили і ледь не втопили. Там я втратив купу найцінніших речей, що прихопив із собою у подорож, і серед них стародавній килим-літун, той самий, із легенди про Сірі та Меріна, і не менш старовинний пістолет 45-го калібру, що, як мені хотілося вірити, колись належав матері Енеї, Брон Ламії.

Але здебільшого ріка Тетіс несла Енею, А. Беттіка й мене крізь безлюдні місця, інколи крізь лиховісно безлюдні, як на Хевроні та Новій Мецці, звідки місцеві мешканці зникли наче внаслідок якогось акту терору, залишивши свої планети порожніми.

А тут усе було геть інакше. Луз аж кипів життям. Уперше я зрозумів, чому ці планетарні стільники називають Вуликами.

Подорожуючи разом безлюдними планетами, ми — дівчинка, андроїд і я — могли не зважати ні на кого. А тут, мандруючи наодинці, та ще й без зброї, я мусив привітно махати поліцейським та відродженим лузійським священикам, яких проминав на своєму човнику.

Канал тут сягав хіба тридцяти метрів завширшки і був облицьований бетоном і пластиком. Жодного відгалуження, жодного місця для схованки. Під мостами й естакадами траплялися затінені ділянки, як під порталом, що залишився у мене за спиною, але крізь ці темні плями безперервним потоком йшов річний транспорт. Ні, тут теж не заховаєшся.

Уперше подорож за допомогою порталів здалася мені божевільною витівкою. Варто мені лише вийти з каяка, і я опинюся в центрі уваги через свій невідповідний одяг. Я виділятимуся з натовпу своєю статурою, своєю гіперіонівською вимовою. У мене немає місцевих грошей, немає посвідчення особи, ведійських прав на власний транспорт і кредитних карток, паперів, що засвідчили би, до якої парафії я приписаний і де мешкаю. Я мимохіть пригальмував, пропливаючи повз прибережний бар, бо від запаху смаженого на грилі м’яса, що виснув над рікою, у мене слина покотилася... В повітрі відчувався також аромат пивних дріжджів, викликаючи в уяві картину пивних чанів і келихів з холодним пивом. Але я вчасно усвідомив, що мене заарештують через дві хвилини після того, як я з’явлюся в такому закладі.

У Паксі траплялися люди, котрі подорожували між світами — головним чином, мільйонери, бізнесмени та шукачі пригод, які не зважали на місяці холодного сну в кріогенній фузі та роки часу-в-борг. Вони перелітали між зірками на кораблях Торговельної Гільдії, завдяки хрестоформі впевнені, що їхня посада, їхня домівка та їхня родина нікуди не подінуться й чекатимуть на них у їхньому застиглому християнському всесвіті. Але подорожі такі траплялися нечасто, і, звісно, ніхто не подорожував космосом без грошей та без дозволу Пакса. Якщо б я зайшов до якогось кафе, бару чи ресторану, не минуло б і двох хвилин, як хтось би вже викликав місцевих поліцейських чи паксівський військовий патруль. І вже при першому обшуку з’ясувалося би, що на мені немає хрестоформи, що я язичник у всесвіті заново народжених християн.

Я облизав губи і, відчуваючи, як бурчить у моєму животі, як болять руки від втоми та додаткової сили тяжіння, як навертаються на очі сльози від недосипу та безнадії, змахнув веслами й забрався геть від прибережного кафе, прямуючи вниз за течією, сподіваючись, що до наступного порталу не так уже й далеко.

І тут я повинен не піддатися на спокусу розповісти про всі дивовижі, що я побачив і почув, про незвичних людей, яких помітив і з якими стикнувся. Мені ще не доводилося бувати на такій велелюдній та забудованій планеті, як Луз, на такій одомашненій планеті. Я б залюбки й місяць витратив на те, щоби краще познайомитися з бурхливим життям Вулика, яке я тільки впівока побачив, пливучи каналом між бетонних стін.

Шість годин веслування вниз за течією лузійського каналу привели мене до довгоочікуваної наступної арки, я проплив під нею й опинився на Фройді[57] — метушливій та густозаселеній планеті, про яку майже нічого не знав і яку навряд чи спромігся би вирізнити без допомоги навігаційних файлів, що зберігалися в пам’яті мого комлоґа. Тут я нарешті виспався, заховавши свій каяк в п’ятиметровому колекторі, умостившись під клаптями промислового фібропласту, що заплуталися в дротяній загорожі.

Я спав цілий день і цілу ніч, стандартні, але оскільки доба на Фройді дорівнює тридцяти дев’яти стандартним годинам, наступну арку я відшукав ввечері тієї ж доби, за п’ять кілометрів нижче за течією, і відразу ж здійснив перехід.

З сонячної Фройди, населеної підданцями Пакса, котрі, схоже, приділяли багато уваги своєму барвистому, строкатому вбранню і полюбляли яскраві капелюхи, ріка винесла мене на Невермор-Дарма[58], з похмурими, видовбаними у скелях селищами та кам’яними фортецями над глибокими урвищами під вічно набурмосеним небом. Коли спустилася темрява, неверморську ніч раз у раз прочеркували смуги комет, вихоплюючи з темряви чорні тіла летючих істот, схожих на круків, але ближчих за своєю будовою до гігантських кажанів, ніж до птахів. Розпростерши шкірясті крила, істоти шугали над самісінькою водою.

Тут мене привітали з вервечки плотів плотогони, і я помахав їм у відповідь, не припиняючи щосили веслувати, прямуючи до смуги білої води, яка ледь не перевернула мій човник, випробовуючи не на жарт мої скромні навички каякера. Фортеці Невермора дивилися на мене згори очима-бійницями, а виття сирен підганяло вперед. Я веслував несамовито, щоби скоріше дістатися наступного порталу, а коли проплив під ним, опинився під спопеляючим пустельним сонцем на невеличкій, але дуже клопітливій планетці. Комлоґ повідомив, що зветься вона Вітус-Ґрей-Баліан-Б. Я вперше чув про таку планету, її не було навіть у старих зоряних атласах епохи Гегемонії, що їх моя бабуся скрізь возила із собою у своєму фургоні... а я за першої нагоди залюбки гортав їхні сторінки, присвічуючи собі «сяючою паличкою».

На шляху до Старої Землі нам з Енеєю й А. Беттіком доводилося мандрувати рікою Тетіс крізь пустельні планети — Хеврон та Нову Мекку, знелюднілі не знати з якої причини. В їхніх пустелях не було життя, їхні міста стояли покинутими. А тут, на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, по боках ріки купчилися будиночки, схожі на саманні, і приблизно раз на кілометр траплялася гребля або шлюз, що відводили значну частину води, аби поливати зелені поля обабіч. Мені пощастило, що ріка тут слугувала головною вулицею та центральною транспортною магістраллю водночас, і ніхто не звернув уваги, як я виринув із затіненої плями під аркою старовинного порталу, заховавшись за масивною баржею. Я й далі мляво ворушив веслами, а навкруги мене вода аж кипіла від різноманітного річкового транспорту — ялики, плоти, баржі, буксири, електричні моторні човни, плавучі будиночки і навіть летючі електромагнітні судна, що рухалися над рікою на висоті три або чотири метри.

Гравітація тут була незначною, мабуть, на третину меншою від тієї, до якої я звик на Старій Землі та на Гіперіоні, відтак мені інколи здавалося, що, ударивши веслом, я можу здійняти свій каяк, і себе разом із ним, у повітря. Але натомість стовпа повітря тут на людину тиснуло сонце. Я відчував, як воно налягає на мене, наче гігантська спітніла долоня. Пропрацювавши веслом десь із півгодини, я висмоктав останні краплі з другої пляшки і зрозумів, що незабаром мені доведеться пристати до берега, щоби роздобути воду.

Можна було би припустити, що на планеті з меншою гравітацією люди поступово стануть довготелесими та сухорлявими, наче тички, на протилежність приземкуватим і широким, наче бодні, лузійцям. Але ж ні! Чи не всі чоловіки, жінки та діти, яких я бачив на берегах, були майже такими ж приземкуватими, як і мешканці Луза. Барвистий одяг робив натовп не менш мальовничим, ніж на Фройді, де місцеві у своєму строкатому вбранні взагалі скидалися на циркачів. Але тут кожна людина притримувалася якогось одного кольору — дуже чистого, яскравого. Я бачив людей у малинових обтислих комбінезонах, бачив плащі та пелерини небесно-блакитного кольору, сукні та костюми такого інтенсивного смарагдового відтінку, що аж очам було боляче... А ще бачив вишукані смарагдові капелюхи та шалики, довгі шлейфи з жовтого шифону та блискучі бурштинові тюрбани. Я помітив, що двері та віконниці на будиночках, а також на крамницях і тавернах також пофарбовані в ці крикливі кольори, і замислився над тим, що це може означати? Приналежність до касти? Політичні вподобання? Соціальний чи економічний статуси? Сигнал про спорідненість, духовну чи кровну? Та хай би що там не було, а я у своєму злинялому хакі у цьому натовпі аж ніяк не розчинюся.

Проте вибір у мене був невеликий: або зійти на берег, або померти від спраги. Проминувши черговий автоматичний шлюз, я підгріб до пірса, насилу прив’язав каяк, що стрибав на хвилях, наче шалений, бо повз нас щойно пройшла важка баржа, і попрямував до круглої споруди з саману та дерева, сподіваючись, що це — артезіанський колодязь. Я побачив кілька жінок у шафранових одежинах, які відходили від цієї штуковини з чимось, що могло бути глечиками з водою, і це упевнило мене, що я на правильному шляху. От у чому я не був впевнений, то це в тому, чи не порушу я якихось законів, кодексів, кастових устроїв, релігійних заповідей або місцевих звичаїв, якщо візьму й наберу води з цього джерела. Доки я пересувався рікою, мені не впала в око присутність Пакса: ні священиків у чорних рясах, ані поліцейських у стандартних червоних з чорним одностроях. Утім, це ще нічого не значило. Майже не залишилося світів, навіть загумінкових, до яких, як я дізнався від комлоґа, належав Вітус-Ґрей-Баліан-Б, де не було би відчутної присутності Пакса. Я непомітно переклав мисливський ніж у піхвах зі свого наплічника до задньої кишені штанів, сподіваючись, що під курткою він буде непомітний. Я гадав, що в разі чого зможу пробитися крізь натовп до свого човна, погрожуючи цією своєю зброєю. Але якщо з’явиться паксівський патруль із приголомшувачами чи флешетними пістолетами, моїй подорожі прийде край.

А кінець подорожі, дійсно, був уже поруч... принаймні її призупинка... хоч і з геть інших причин. Але коли я прямував до колодязя, — якщо тільки це був колодязь — жодних ознак цього не було, хіба що тупий біль у попереку, який з’явився ще на Лузі й не зникав.

Це був колодязь.

Ніхто не відреагував на мій високий зріст чи на одяг захисного кольору. Ніхто, навіть дітлахи в яскраво-червоних та ясно-блакитних одежинах; вони тільки зупинилися на мить, кинули на мене погляд і знову поринули в свою гру, не звертаючи більше уваги на чужинця, котрий вигулькнув бозна-звідки. Я напився удосталь, а тоді наповнив спорожніли пляшки. У мене склалося враження, що мешканці планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б чи принаймні цього селища вздовж давно покинутої ділянки ріки Тетіс, що колись поєднувала світи порталами, були надто добре вихованими, щоби витріщатися на чужинця, тицяти в нього пальцями чи лізти до нього з розпитуваннями. Я закоркував другу пляшку й повернувся йти до свого каяка, підозрюючи, що якби на моєму місці був триголовий мутант або, що вірогідніше, сам Ктир, то й вони спокійнісінько напилися би з цієї артезіанської свердловини у променях яскравого пустельного сонечка, не наразившись на зайву увагу та питання з боку місцевих.

Я зробив три кроки запорошеною доріжкою, і тут мене вразив біль. Я склався вдвічі, відтак із роззявленим ротом, не в спромозі дихнути впав на одне коліно, а потім, завалившись на бік, скрутився в агонії. Я б закричав, якби біль дав мені продихнути і знайти сили для крику. Але він не давав. Задихаючись, наче викинута на берег риба, я згорнувся ще щільніше, в позі ембріона, не усвідомлюючи нічого, крім болю, що накривав мене хвиля за хвилею.

Тут я маю зауважити, що мені й раніше доводилося страждати від болю та скрут. Коли я служив у Місцевій гвардії, паксівські військові проводили обстеження, які показали, що майже всі новобранці, які мали вирушити на південь придушувати заколот на Крижаному Пазурі, не виносили болю. Містянам з північної Аквіли і з комфортабельних міст Дев’ятихвістки не доводилося у своєму житті стикатися з болем, який не можна було усунути, чи то ковтнувши пігулку, чи покладавши пультом автохірурга, чи підруливши до найближчого пункту першої допомоги.

Я ж був пастухом, селюком, і мені часто доводилося терпіти біль. Численні порізи, зламана нога (на мене наступив один із наших в’ючаків), синці та подряпини, коли траплялося впасти зі скелі, підбите око, розквашені губи та навіть одного разу струс мозку — наслідки борюкання з приятелями та бійок із супротивниками. На шельфі я тричі зазнав поранення, двічі шрапнеллю — тоді ще вбило всіх навкруги мене, і одного разу снайпер здалеку ланцетнув мене. Це останнє поранення було настільки серйозним, що до мене покликали священика і той просто таки вимагав, аби я прийняв хрестоформу, поки не пізно.

Але такого болю я ще ніколи не відчував.

Я стогнав і хапав повітря, і ввічливим аборигенам, схоже, довелося все ж таки відступити від свого звичаю та звернути увагу на дивного чужинця. Я спромігся підвести руку й запитати комлоґ, що зі мною відбувається. Він не відповідав. Між нападами нестерпного болю я знову звернувся до нього. Знову намарно. Тільки тоді я пригадав, що налаштував бісову хреновину на режим слухняної дитини. Я назвав комлоґ на ім’я і повторив своє запитання.

— Чи можу я активізувати приховану біосенсорну функцію, пан-Ендіміоне? — пропищав тупий Штінт.

Я гадки не мав, що він має біосенсорну функцію, приховану чи активну. Просичав щось на знак згоди та й скоцюрбився ще щільніше. Відчуття було таке, наче хтось встромив мені ножа в спину і взявся провертати кривим лезом. Біль розливався тілом, наче електричний струм розпеченим дротом. Мене знудило в пісок. Гарна жінка в білосніжній струменистій сукні відступила на крок й відсмикнула білу сандалю.

— Що зі мною? — видихнув я знову, знайшовши коротеньку паузу між кинджальними нападами болю. — Що сталося? — Я чекав на відповідь, піднявши руку з комлоґом. Іншою рукою я мацав спину, шукаючи кров і вхідний отвір рани. Я гадав, що намацаю стрілу чи спис, але нічого не знаходив.

— У вас шок, пан-Ендіміоне, — повідомив цей лоботомізований шматок Штінта корабля консула. — Тиск, електрична активність шкіри, пульс, рефлекс зіниць підтверджують цей діагноз.

— Чому-у-у? — вимовив я, зірвавшись на стогін, оскільки біль прокотився всім тілом. Мене знудило ще раз. Шлунок був порожнісінький, але блювотні позиви не припинялися. Місцеві у своїх яскравих нарядах трималися на відстані, не збиваючись у натовп, не виказуючи цікавості, не перешіптуючись, але й не розходилися.

— Що зі мною не так? — прохрипів я в браслет комлоґа. — Що могло це зробити?

— Куля, — дзенькнув дзвінкий голосочок. — Це може бути поранення, спричинене ножем. Списом, стрілою. Чи енергетичною зброєю — ланцетним, лазерним чи імпульсним променем. Це може бути концентрований залп флешет. Можливо, довга тонка голка прохромила вам нирку, печінку та селезінку.

Звиваючись від болю, я знову обмацав спину, тоді витяг власний ніж із піхов. Куртка і сорочка булі цілі, без пропалених чи пробитих отворів. З мого тіла не стирчало жодних гострих штуковин.

Біль знову обпік моє тіло зсередини, і я застогнав на весь голос. Коли снайпер вцілив у мене з ланцетної рушниці на шельфі чи коли в’ючак дядька Вані роздробив мені ногу, я мовчав.

Я не міг зібрати докупи свої безладні думки, і вони збивалися в якусь лемішку, приблизно таку: ...аборигени з Вітус-Ґрей-Баліана-Б... у якийсь спосіб... телепатія... отрута... вода... невидимі промені... це мені покарання за...

Я припинив марні спроби щось збагнути і застогнав знову. Жінка у блакитній спідниці чи сукні й у відповідних сандалях, ще й із пофарбованими в блакитний колір нігтями на ногах, наблизилася до мене.

— Перепрошую, сер, — почув я слова, вимовлені мережевою англійською. Голос був м’який, а акцент — хоч ножем ріж. — Мені здається, у вас проблеми? У фасе пропплємми?

— Ааарррггххх! — вичавив я з себе у відповідь, перемежовуючи звуки марними блювотними позивами.

— Чи можу я вам допомогти? — вимовив той самий мелодійний голос над блакитною сукнею. — Мош-шу-топ-помокти?

— Так... аххррргг... нннрггхакк... — сказав я, майже зомліваючи від болю. Чорна мушва затанцювала в очах, закрила собою блакитні сандалі, але жахливий біль не залишав мене... Я не міг сховатися від нього в непритомність.

Мене обступили сукні, мантії. Я відчув запах парфумів, одеколону, мила... відчув, як мене підхопили сильні руки — під пахви, за ноги, під спину. Мене підняли у повітря, і біль розпеченим дротом пройшов крізь мою спину та встромився в основу черепа.

7

Великому Інквізиторові наказали з’явитися разом зі своїм помічником на аудієнцію до Папи о восьмій нуль-нуль за ватиканським часом. О сьомій п’ятдесят дві його чорний електромагнітний транспорт прибув на пункт пропуску до папських апартаментів на Віа дель Бельведере. Інквізитор і його помічник, отець Фарелл, пройшли крізь детекторні рамки, а ще їх обшукали ручними детекторами тричі — спочатку блокпост зі швейцарських гвардійців, потім гвардійці палатинські, і, нарешті, — охорона з гвардійців нещодавно відтвореної Шляхетної гвардії.

Проходячи крізь цей останній блокпост, Джон Доменіко кардинал Мустафа непомітно перезирнувся зі своїм помічником. Ті гвардійці, котрі стояли на цьому посту, здавалося, були близнюками або й узагалі клонами — чоловіки та жінки з прямим волоссям, блідими обличчями, порожніми очима. Мустафа знав, що тисячу років тому Швейцарська гвардія Папи складалася з найманців-іноземців, Палатинська — з довірених місцевих, з самих лише уродженців Рима, і використовувалася як почесна варта Папи, коли той з’являвся перед народом, а до Шляхетної гвардії зараховували лише місцевих аристократів на знак папської вдячності за лояльність. Тепер Швейцарська гвардія стала найбільш елітною частиною космічного флоту Пакса, Палатинську відновили лише рік тому за наказом Папи Юлія XIV, а наразі папа Урбан, очевидно, вирішив покласти охорону власної персони на незрозуміле братство нових шляхетних гвардійців.

Великий Інквізитор знав, що схожі одне на одного, наче близнюки, шляхетні гвардійці насправді були клонами, ранніми прототипами легіонерів з тих таємних легіонів, що створюються наразі за замовленням Папи та його Державного Секретаря силами Корду і повинні стати авангардом нових збройних сил Пакса. Інквізиторові довелося недешево заплатити, щоб отримати цю інформацію, і він знав, що вона може вартувати йому його посади, а можливо, і життя, якщо про його обізнаність дізнаються Лурдусамі чи Його Святість.

Вони проминули останніх вартових, і поки отець Фарелл розправляв свою мантію після ретельного обшуку, кардинал Мустафа жестом відіслав одного з папських працівників, який пропонував провести їх нагору. Кардинал сам відчинив двері старовинного ліфта, що мав підняти їх до апартаментів Папи.

Шлях до папських особистих апартаментів починався з напівпідвалу, оскільки реконструйований Ватикан було зведено на пагорбі, і вхід з вулиці Віа дель Бельведер знаходився нижче першого поверху. Підіймаючись нагору в рипучій клітці, отець Фарелл гарячково порпався у своєму планшеті, а Великий Інквізитор розслабився й спостерігав відсторонено, як вони проминули дворик святого Дамасія на рівні першого поверху, відтак під акомпанемент деренчання та рипіння другий поверх з дивовижними апартаментами Борджіа та Сікстинською капелою, і з офіційними приміщеннями — приймальнею Папи, Залою консисторій, бібліотекою, залами для аудієнцій та прекрасними станцами Рафаеля. На третьому поверсі ліфт зупинився, і дверцята кабіни з грюкотом відчинилися.

Їх, привітно киваючи та посміхаючись, зустріли кардинал Лурдусамі та його помічник, монсеньйор Лукас Одді.

— Доменіко, — привітався Лурдусамі, міцно потиснувши руку Великому Інквізиторові.

— Симоне Авґустине, — озвався Великий Інквізитор, ґречно вклонившись. Отже, на аудієнції буде присутній Державний Секретар. Мустафа підозрював, що так може статися, і боявся цього. Вийшовши з ліфта та простуючи вестибюлем разом з усіма до апартаментів Папи, Великий Інквізитор кинув погляд на двері, що вели до приміщень Державного секретаріату, і вдесятитисячне позаздрив тому впливу, який має на Папу ця людина.

Папа зустрів відвідувачів у просторій, яскраво освітленій галереї, яка поєднувала кабінети Державного секретаріату з його приватними приміщеннями, що розмістилися на двох поверхах. Зазвичай серйозний, Понтифік зустрів їх посмішкою. Цього дня на ньому була біла сутана з пелериною, а голову прикривав білий пілеолус[59]. Папа був підперезаний білою фаш’єю[60], а на ногах мав білі черевики, які ледь чутно шелестіли кахельною підлогою.

— Доменіко, — промовив Папа Урбан XVI, подаючи руку з перснем для поцілунку, — Симоне, добре, що й ти тут.

Отець Фарелл та монсеньйор Одді опустилися на одне коліно, чекаючи, коли Його Святість повернеться до них, щоб і собі прикластися до Персня Святого Петра.

Великий Інквізитор звернув увагу на те, що Його Святість цього ранку виглядає добре відпочилим і молодшим, ніж перед останньою своєю кончиною. Те ж високе чоло, ті ж палаючі очі, але, відмітив для себе Мустафа, до цього додалося і нове: стрімкість рухів і загальний вираз задоволеності.

— Ми саме збиралися на нашу ранкову прогулянку в саду, — сказав Папа. — Не хочете до нас приєднатися?

Четверо присутніх кивнули головами, погоджуючись, і пішли вслід за Папою, намагаючись не відставати, а він стрімкими кроками проминув галерею та широкі сходи, що виводили на дах. Особисті помічники Папи йшли позаду, на відповідній відстані, швейцарські гвардійці, що охороняли вихід до саду, стояли за стійкою смирно, дивлячись просто перед собою, Лурдусамі та Великий Інквізитор трималися на крок позаду Папи, а Монсеньйор Одді та Отець Фарелл — на два кроки.

Папські сади були лабіринтом із вкритих квітами шпалер, дзюркотливих водограїв, ретельно підстрижених живих огорож, дбайливо доглянутих дерев із трьох сотень різних планет Пакса, мощених каменем доріжок та кущів дивовижної краси. Над садами розгорнулося захисне поле класу 10. Прозоре зсередини і матове для сторонніх очей, воно забезпечувало і приватність, і безпеку. Цього ранку пацемське небо тішило око ясною блакиттю, яку не плямувала жодна хмаринка.

— Чи пригадує хтось із вас, — запитав Його Святість, швидко крокуючи доріжкою, від чого його сутана шелестіла по кам’яній кладці, — ті часи, коли тутешнє небо було жовтим?

Кардинал Лурдусамі голосно загудів, що мало означати здавлений сміх.

— Ще б пак! — відгукнувся він. — Я пам’ятаю це небо нудотно-жовтим, пам’ятаю, як цим повітрям неможливо було дихати, а ще постійно було холодно, і дощило безперестанку. Пацем у ті часи був маргінальним світом. Саме з цієї причини колишня Гегемонія дала Церкві дозвіл розташуватися тут.

Папа Урбан XVI посміхнувся краєчком рота і вказав на блакитне небо, звідки лилося сонячне тепло.

— То ж за час нашого служіння ми досягли певного покращення, чи не так, Симоне Авґустине?

Обидва кардинали неголосно розсміялися. Обійшовши периметр даху, Папа попростував до центру саду. Переступаючи з каменя на камінь на вузькій стежці, кардинали та їхні помічники слід у слід ступали за Понтифіком у білій сутані.

Зненацька Його Святість зупинився й обернувся до них.

— Ви вже чули, — промовив він, і в голосі його вже не було й натяку на жартівливість, — що спеціальне з’єднання ЗС під командуванням адмірала Алдікакті перемістилося за Велику стіну?

Обидва кардинали кивнули.

— Це перший із безлічі таких рейдів, — продовжив Папа. — Ми це не припускаємо... не прогнозуємо... ми це точно знаємо.

Очільник Священної Канцелярії, Державний Секретар та їхні помічники чекали.

Папа подивився на кожного з них.

— Сьогодні, друзі мої, ми плануємо вирушити до Кастель-Ґандольфо[61]...

Великий Інквізитор ледь стримався, щоби не поглянути вгору, хоч і розумів, що особистий астероїд Папи побачити о цій порі неможливо. Він розумів також, що коли Понтифік каже «ми», він не запрошує приєднатися до нього їх із Лурдусамі.

— ...де ми молитимемося та медитуватимемо впродовж наступних кількох днів, водночас завершуючи написання нашої чергової енцикліки, — продовжив Папа. — Вона матиме назву «Redemptor Hominis», і становитиме собою найважливіший документ нашої посади як пастиря Святої Матері-Церкви.

Великий Інквізитор шанобливо схилив голову. «Вибавитель людства, — подумав він. — Там може йтися про що завгодно».

Підвівши голову, кардинал Мустафа побачив, що Його Святість посміхається, наче прочитавши його думки.

— Енцикліка присвячуватиметься нашому священному обов’язку зберегти людство людським, Доменіко, — сказав Папа. — Вона продовжить, розширить і розтлумачить попередню нашу енцикліку, присвячену Хрестовому походу. Вона передасть побажання, а, сказати точніше, заповідь нашого Господа людству: зберігати людський образ, не спотворюючи його безкінечними навмисними мутаціями.

— Остаточне вирішення проблеми Вигнанців, — сказав, наче до себе, кардинал Лурдусамі.

Його Святість кивнув неуважно.

— Так, але не тільки це. «Redemptor Hominis» окреслить роль Церкви у визначенні майбутнього, дорогі друзі. В сенсі, визначить план дій на майбутнє тисячоліття.

«Матір Божа!» — подумав Великий Інквізитор.

— Пакс був корисним інструментом, — продовжував Його Святість, — проте грядуть дні, місяці та роки, коли ми мусимо закласти підвалини для того, щоби Церква почала відігравати більшу роль у житті кожного християнина.

«Тобто встановити над усіма світами, що входять до Пакса, щільніший контроль, — інтерпретував Великий Інквізитор, не підводячи очей, демонструючи побожне вслухання у слова Папи. — Але як? Яким чином?!»

Папа Урбан XVI знову посміхнувся. Кардинал Мустафа не вперше помітив, що посмішка Його Святості ніколи не поширювалася на його очі, і ті залишалися зболеними й настороженими.

— Коли енцикліку буде опубліковано, — зауважив Папа, — вона допоможе чітко зрозуміти, яку роль ми відводимо Священній Канцелярії, нашій дипломатичній службі, а також організаціям, які наразі не використовуються належним чином, як-от Opus-Dei, Папська Рада Справедливості і Миру та рада Cor Unum[62].

Великий Інквізитор намагався не виказати свого здивування. Cor Unum? Папська рада «Єдиним серцем», яка мала офіційну назву Pontificum Consilium «Cor Unum» de Humana et Christiana Progressione Fovenda, століттями була комітетом, що не мав жодної влади. Мустафа насилу пригадав ім’я голови ради. Кардинал де Нойє, здається. Дрібний гвинтик ватиканської машини. Така собі стара, котра до цього часу не мала жодного впливу на ватиканську політику. Чорт забирай, що тут коїться?

— Ми живемо в часи великих змін, — сказав кардинал Лурдусамі.

— Воістину так, — підтакнув Великий Інквізитор, пригадавши відповідне старовинне китайське прокляття[63].

Папа знову пішов стежкою між клумбами, а четвірці довелося його наздоганяти. Крізь захисний купол вільно проходив легенький вітрець, змушуючи тріпотіти золотаві квіти на майстерно сформованому дереві святодуба.

— У нашій новій енцикліці йтиметься також про проблему лихварства, що в наші дні стала особливо серйозною, — сказав Його Святість.

Великий Інквізитор ледь не завмер, наче вкопаний. Йому довелося зробити великий крок, щоби не порушити процесії. Ще важче було не змінитися в обличчі. Він фізично відчував, що отець Фарелл у нього за спиною шокований так само, як і він.

«Лихварство? — подумав Великий Інквізитор. — Церква уже три століття контролює бізнес у Паксі, а також торгівлю, яку веде Торговельна Гільдія. Ніхто не бажає повертатися до днів дикого капіталізму... не дозволить повернутися... але контроль цей м’який... А тепер планується зробити кроки, аби взяти все політичне й економічне життя під безпосередній суворий контроль? Може, Юлій... Урбан... із запізненням хоче скасувати цивільну автономію Пакса і торговельні привілеї Гільдії? А яку роль у цьому відіграють військові?»

Його Святість зупинився біля прегарного кущика — пишне блакитне листя та білі квіти.

— Тирлич з Іллірії чудово прижився[64], — промовив він з ніжністю. — Його подарував нам архієпископ Поскі з Галабії Пескос.

«Лихварство! — думки Великого Інквізитора геть змішалися. — Покарання відлученням... із втратою хрестоформи... за порушення жорстких правил торгівлі та норм прибутку. Пряме втручання Ватикану... Матір Божа...»

— Але ми запросили вас поговорити не про це, — перервав його думки Папа Урбан XVI. — Симоне Авґустине, будь ласка, поділися з кардиналом Мустафою тією тривожною інформацією, що ти отримав учора від розвідки.

«Вони дізналися про наших біошпигунів! — вдарило в голову Мустафі. Серце його закалатало. — Вони викрили наших агентів... довідалися, що Священна Канцелярія намагалася безпосередньо сконтактувати з Кордом... їм стало відомо про зондування кардиналів перед Конклавом... вони знають все!» — Вираз його обличчя не змінився: увага, зацікавленість, суто професійна стурбованість тим, що Його Святість назвав інформацію «тривожною».

Кардинал Лурдусамі наче зібрав докупи гору своє плоті, бо слова, що він промовляв, здавалося, йшли з його грудей чи з черева, а не з рота. Постать монсеньйора Одді, що стовбичила за могутньою спиною боса, нагадала Мустафі ті опудала, які він бачив дитиною на ланах Малого Ренесансу, планети переважно сільськогосподарської.

— Ктир повернувся, — розпочав кардинал Лурдусамі.

«Ктир?! До чого це тут?!» — зазвичай гострий розум Мустафи пробуксовував, не в змозі встежити за всіма вивертами та новими вкидами.

Він усе ще підозрював, що це пастка. Почувши, що Державний Секретар зробив паузу, чекаючи на його відповідь, Мустафа запитав:

— І військова адміністрація на Гіперіоні не може з цим упоратися?

Кардинал Лурдусамі похитав головою так енергійно, що затремтіли масивні щелепи:

— Демон з’явився не на Гіперіоні, Доменіко.

Мустафа зобразив відповідне здивування. З допитів капрала Кі він знав, що чотири роки тому цей монстр з’являвся на Божегаї, очевидно для того, щоби завадити вбити дівчинку на ім’я Енея. Щоб отримати цю інформацію, йому довелося сфальшувати смерть Кі та викрасти його після того, як він повернувся до Флоту. «Невже вони дізналися?! Чому вони зараз кажуть мені про це?» — думав він. Великий Інквізитор усе ще чекав, що метафорична сокира впаде на його дуже навіть реальну шию.

— Вісім стандартних днів тому, — вів далі Лурдусамі, — на Марсі з’явилося чудовисько, яке могло бути тільки Ктирем. Купа загиблих... всі померли істинною смертю, бо почвара виривала хрестоформи з тіл своїх жертв.

— На Марсі... — тупо повторив кардинал Мустафа. Він подивився на Його Святість, наче чекаючи на пояснення, навіть на заперечення почутого, але Понтифік заглибився у роздивляння пуп’янків на трояндовому кущі. Отець Фарелл, котрий тримався позаду, ступив було вперед, але Великий Інквізитор зробив помічникові знак залишатися на місці. — На Марсі? — перепитав він. Десятиріччями, можливо, сторіччями він не почувався таким дурнем, таким профаном.

Лурдусамі посміхнувся.

— Так, на одній із тераформованих планет з тієї ж системи, що й Стара Земля. До Падіння там розташовувався Центр Збройних Сил, але Пакс цю планету не використовує і нею не дуже цікавиться. Надто вона далека. Ти міг про це й не знати, Доменіко.

— Я знаю, де знаходиться Марс, — відповів Великий Інквізитор, і відповів різкіше, ніж хотів. — Просто я не розумію, як цей монстр, Ктир, міг там опинитися. — «І яким боком, чорти би вас забрали, це стосується мене?» — подумки додав він.

Лурдусамі поблажливо кивнув.

— Дійсно, наскільки нам відомо, Ктир раніше ніколи не залишав Гіперіон. Але тут немає жодного сумніву: цей терор на Марсі — його рук справа. Губернатор оголосив надзвичайний стан, а архієпископ Робесон особисто звернувся до Його Святості по допомогу.

Великий Інквізитор потер щоку, кивнув, засвідчуючи, що розуміє серйозність проблеми.

— А Флот Пакса?

— Частини, дислоковані в районах Старого Сусідства, звісно, були туди перекинуті, — сказав Державний Секретар. Тим часом Верховний Понтифік схилився над деревцем бонсай, простерши руку над крихітними покрученими гілочками, наче в благословенні. Здавалося, він не чув розмови кардиналів.

— На підмогу до цих космічних кораблів долучаться морські піхотинці та швейцарські гвардійці, — вів далі Лурдусамі. — Ми сподіваємося, що вони подолають і/або знищать цього демона...

«Матуся вчила мене ніколи не довіряти людині, яка вживає сполуку і/або», — подумав Мустафа.

— Безперечно, — промовив він уголос. — Я відслужу за них месу. — Лурдусамі посміхнувся.

Папа, що стояв, зігнувшись над низькорослим деревцем, кинув на них погляд.

— Саме месу, — сказав Лурдусамі, і в цих двох коротких словах Мустафа розчув мурчання кішки, що грається з бідолашною мишкою. — Не можна заперечувати, що ця справа більше стосується компетенції віри, ніж Флоту. Ктир — як це було відкрито Його Святості через одкровення понад двісті років тому — дійсно є демоном, можливо, головним слугою Князя Темряви.

Мустафа ледь спромігся кивнути.

— Ми гадаємо, що лише Священна Канцелярія відповідно підготовлена й озброєна як духовно, так і фізично, щоби належним чином вивчити його появу... а також порятувати беззахисних мешканців Марса — чоловіків, жінок та дітей.

«Пішов ти нахуй!» — подумав Джон Доменіко кардинал Мустафа, Великий Інквізитор та Префект Священної Конгрегації Доктрини Віри, знаної також як Верховна Конгрегація Священної Інквізиції Єретичних Помилок. Автоматично він негайно проказав подумки формулу розкаяння за цю брутальність.

— Розумію, — сказав Великий Інквізитор уголос, нічого не розуміючи, але аплодуючи подумки винахідливості своїх ворогів. — Я негайно призначу комісію...

— Ні, ні, Доменіко, — сказав Папа, наблизившись до Beликого Інквізитора та торкаючись його руки. — Ти повинен вирушити туди вчасною персоною... негайно. Це... втілення демона... загрожує всій Церкві.

— Вирушити... — розгублено повторив Мустафа.

— Флот надає нам зореліт класу Архангел нового покоління, — сухо повідомив Лурдусамі. — На ньому є власний екіпаж з двадцяти восьми осіб, але ти можеш взяти з собою власних помічників та охорону... у кількості двадцять одна людина. Це не рахуючи тебе, звичайно.

— Звичайно, — сказав Мустафа. Він, нарешті, спромігся на посмішку. — Звичайно.

— Флот Пакса веде бій із тілесними агентами Сатани... з Вигнанцями... навіть цієї хвилини, коли ми тут розмовляємо, — сказав Лурдусамі. — Але на загрозу в особі цього демона має відповісти... і перемогти!., священна міць Церкви як такої.

— Звичайно, — сказав Великий Інквізитор. «Марс, — подумав він. — Найвіддаленіший прищ на самісінькій дупі людського всесвіту. Триста років тому з ним був зв’язок через лінію „світло+“, але тепер я буду відрізаний від усього впродовж того часу, що вони мене там протримають. Без розвідки. Без змоги керувати своїми людьми. І Ктир... Якщо цю почвару все ще контролює клятий Абсолютний Інтелект Корду, його могли запрограмувати вбити мене, тільки-но я там з’явлюся. Чудові перспективи». — Звичайно, — по-вторив він. — Ваша Святосте, коли я маю вирушити? Якщо в мене є кілька днів чи тижнів, я хотів би впорядкувати по-точні справи Священної Канцелярії...

Папа посміхнувся та поплескав Мустафу по плечі.

— Архангел чекає на тебе та на обраний тобою контингент сьогодні, Доменіко. Оптимальний час для старту — не пізніше, ніж за шість годин, так каже капітан корабля.

— Звичайно, — востаннє повторив кардинал Мустафа. Він опустився на одне коліно й поцілував перстень на руці Папи.

— Господь пребуде з тобою і захищатиме тебе, як завжди, — сказав Папа. Він торкнувся схиленої голови кардинала і промовив латиною звичну формулу благословення.

Після поцілунку персня на язику Мустафи залишився холодний і кислий смак каменя та металу. Він знову відчув захват від спритності тих, кого він думав перехитрувати й переграти.

НАГОДА ПЕРЕГОВОРИТИ З СЕРЖАНТОМ ҐРЕҐОРІУСОМ трапилася отцю-капітанові де Сойї лише в останні хвилини перед першим стрибком «Рафаїла» за кордони Загумінку.

Цей перший стрибок планувався як тренувальний — до планетної системи, що знаходилася на відстані двадцяти світлових років від Великої стіни. Сонцем цієї системи була зірка, що належала до спектрального класу К[65], як і Іпсилон Ерідана. Але на відміну від Іпсилон Ерідана, яка була помаранчевим карликом[66], ця зірка була червоним гігантом, як Арктур[67].

Спеціальне з’єднання ЗС «Гедеон» перемістилося на місце призначення без пригод, нові дводобові воскресальні ясла спрацювали бездоганно, і на третій день сім Архангелів гальмували в системі зірки-гіганта, відпрацьовуючи бойовий варіант гри в кота й мишку з дев’ятьма факельниками, оснащеними рушіями Гокінґа; ті прибули в систему раніше, здійснивши подорож з місяцями часу-в-борг. Факельники отримали наказ заховатися в системі, завдання Архангелів полягало в тому, щоби їх винюхати та знешкодити.

Три факельники причаїлися далеко в хмарі Оорта, блукаючи між протокометами з вимкненими рушіями, заглушеними передавачами, з усіма внутрішніми системами, налаштованими на найнижчий рівень шуму. «Уриїл» знайшов їх на відстані 0,86 світлового року і запустив по них три віртуальні гіперкінетичні ракети Гокінґа. Де Сойя разом із шістьома іншими капітанами стояв у тактичному просторі, сонце системи оберталося десь на рівні його пояса, а на рівні його грудей двохсоткілометрові термоядерні хвости сімох Архангелів залишали сліди, наче мітки від алмазного інструмента на чорному склі. Він спостерігав, як у хмарі Оорта виникали з туману, матеріалізувалися та знову розсіювалися голограми, як теоретичні гіперкінетичні ракети вийшли з простору Гокінґа, знайшли принишклі факельники, а тоді зафіксували на тактичному дисплеї-лічильнику два віртуальних знищення й одне попадання з серйозними пошкодженнями і... вірогідним знищенням.

Ця система не мала планет, але чотири факельники з тих, що залишилися, влаштували засідку в протопланетному акреційному диску[68], переміщаючись уздовж площини екліптики. «Ремиїл», «Гавриїл» та «Рафаїл» ударили по них із далекої дистанції, і знищення було зафіксовано раніше, ніж давачі факельників устигли помітити присутність Архангелів.

І, нарешті, два останні факельники сховалися в геліосфері зірки-гіганта, загорнувшись у стримувальні поля класу 10 та відводячи тепло крізь мононитки завдовжки у півмільйона кілометрів. Командування Флоту аж ніяк не схвалювало таких витівок під час модельованих оперативних навчань, але де Сойя мимоволі посміхнувся на зухвалість командирів цих двох кораблів: десять стандартних років тому він і сам, як пити дати, утнув би таку саму штуку.

Ці два факельники вирвалися з-поза К-зірки на повному форсажі, їхні поля викидали тепло у видимому спектрі, наче дві розпечені до білого протозірки вирвалися з гігантського материнського лона і кинулися на зближення з кораблями спеціального з’єднання, яке наразі протинало простір зоряної системи на швидкості три чверті від світлової. Найближчий до них корабель-Архангел — це був «Сариїл» — знищив їх, не зменшивши й на ерґ потужність свого захисного поля, що розгорнулося на сотню кілометрів попереду його носа, розчищаючи шлях серед космічної порожнечі, яка тут аж кишіла молекулами. На таких величезних швидкостях збій поля навіть на долю секунди мав би катастрофічні наслідки.

Адмірал Алдікакті пробурмотіла щось про «вірогідне» знищення цілей у хмарі Оорта, і кораблі розпочали швидке гальмування, вишикувавшись гігантською дугою навколо зірки-гіганта, даючи капітанам та помічникам змогу зібратися у тактичному просторі й обговорити змодельований бій, після чого кораблі з’єднання «Гедеон» повинні були переміститися на територію Вигнанців.

Де Сойя завжди вважав, що такі наради потрібні хіба що для понтів, а користі з них — як кіт наплакав. Тридцять з гаком чоловіків та жінок у паксівських мундирах стоять, наче гіганти, — або, в цьому випадку, сидять, наче гіганти, бо площина екліптики слугує за поверхню віртуального стола — й обговорюють удари по цілях, стратегію, хиби обладнання та боєготовність, а зірка класу К яскраво палає посеред космосу, а збільшені зображення кораблів повільно креслять ньютонові еліпси, залишаючи за собою червоні сліди, наче жаринки пропалюють ворс на чорному оксамиті.

Нарада тривала три години, і на ній дійшли висновку, що «вірогідне ураження» є незадовільним результатом: по таких складних цілях треба було випустити не менше п’яти гіперкінетичних ракет, пілотованих Штінтами, а ті ракети, що залишаться невикористаними після ураження всіх цілей, повернути на корабель. Далі обговорювалися витрати енергії, боєприпасів та необхідні резерви в такій операції, як ця, де поповнити запаси буде неможливо. Була напрацьована стратегія, згідно з якою один Архангел переміщається до зоряної системи за тридцять світлових хвилин до переміщення решти ескадри, слугуючи приманкою для всіх радарів та електронних давачів ворога. Тоді інші кораблі легко знищать цілі, без будь-якого «вірогідно».

Хоча екіпажі ще остаточно не отямилися після нещодавнього воскресіння, та й вже двадцять дві години знаходилися на бойових постах, проте з «Уриїла» променевим каналом надійшло повідомлення з координатами планетної системи, де підозрювали присутність Вигнанців, і сім Архангелів почали прискорення, щоби дістатися точки переміщення. Отець-капітан де Сойя розпочав обхід свого корабля, аби подивитися, чи всі добре роблять свою справу. З сержантом Ґреґоріусом і п’ятьма швейцарськими гвардійцями, що стали під команду сержанта, де Сойя вирішив поспілкуватися в останню чергу.

ОДНОГО ДНЯ, ПІД ЧАС НЕСКІНЧЕННИХ МАНДРІВ СПІРАЛЬНИМ рукавом Галактики в гонитві за дівчинкою Енеєю, отцю-капітану де Сойї спало на думку, що він утомився називати свого незмінного супутника сержанта Ґреґоріуса «сержант Ґреґоріус», і він витяг його особисту справу, щоби довідатися, нарешті, яке ж той носить ім’я. На превеликий подив де Сойя довідався, що сержант не має імені. Здоровань-надстроковик народився та виріс на північному континенті багнистої планети Патофи з войовничою цивілізацією, де кожний новонароджений отримував вісім імен, сім із яких були «іменами слабкості». І тільки той, хто пройшов крізь «сім випробувань», отримував почесне право називатися ім’ям сили. Від корабельного Штінта де Сойя дізнався, що лише один воїн із трьох тисяч претендентів успішно долав усі сім випробувань і отримував право відкинути сім імен слабкості та називатися тільки своїм іменем сили. Комп’ютер не мав даних щодо характеру випробувань. Із особистої справи де Сойя також довідався, що Ґреґоріус був першим шотландцем-маорі з планети Патофа, який став морським піхотинцем, отримав бойові нагороди, а згодом був відібраний для служби в елітній Швейцарській гвардії. Де Сойї завжди кортіло поцікавитися у сержанта, що то були за сім випробувань. Але він так і не наважився.

Цього дня, коли де Сойя спустився гравітаційним колодязем і протиснувся крізь м’які стулки діафрагмового люка до кубрика, сержант Ґреґоріус, очевидно, так зрадів побачити його, що, здавалося, ледь втримався, аби не схопити отця-капітана у ведмежі обійми. Але натомість зачепився босими п’ятами за стійку, витягнувся в невагомості й гаркнув:

— В кубрику, увага! — Рядові гвардійці, його п’ятірка, займалися хто чим: хто читав, хто чистив одяг, хто розбирав зброю. За командою сержанта всі негайно облишили свої справи й постаралися виструнчитися, обіпершись об перегородку. Кубриком попливли речі, які бійці випустили з рук: журнали, планшети, імпульсні ножі, частини скафандрів та розібрані лазерні ланцетники.

Отець-капітан де Сойя кивнув сержантові й уважно придивився до п’ятьох командос — три чоловіки, дві жінки, і всі безмежно, неймовірно молоді. Вони були стрункі, з добре розвиненими м’язами, чудово адаптовані до невагомості й заточені на бойові дії. Не новачки в бойових операціях, вони, певна річ, уже відзначилися в них, і саме тому були обрані для цієї місії. Де Сойя бачив, що вони аж рвуться у бій, і це його засмутило.

Кілька хвилин пішли на оглядини, знайомство, напучування з боку командира та шанобливого дослухування з боку підлеглих, а тоді де Сойя кивнув Ґреґоріусу, щоби той ішов за ним, та виплив з кубрика крізь гармошку до приміщення для запуску ракет. Коли вони залишилися наодинці, де Сойя простягнув Ґреґоріусові руку:

— Чорт забирай, який же я радий бачити вас знову, сержанте!

Ґреґоріус, посміхаючись від вуха до вуха, відповів на потиск його руки. Квадратне, пошрамоване обличчя велетня, його коротке волосся не змінилися, і посмішка була та сама, яку пам’ятав де Сойя, — широка та сяюча.

— Та й і я до біса радий, отче-капітане. А відколи це ваш священицький сан дозволяє вам згадувати чорта, сер?

— Відтоді, відколи мене призначено командувати цим кораблем, сержанте, — парирував де Сойя. — Як ся маєте?

— Добре, сер. Добре, і навіть ще краще.

— Ви брали участь в операції вторгнення «Святий Антоній» і були в сузір’ї Стрільця, — сказав де Сойя. — Ви бачили, як загинув капрал Кі?

Сержант Ґреґоріус почухав підборіддя.

— Ні, сер. Я був у Стрільці два роки тому, але з Кі я не перетинався. Чув, що його транспортний корабель згорів, але не бачив цього. На тому кораблі служили ще кілька моїх друзів, сер.

— Мені шкода, — сказав де Сойя. Вони незграбно переверталися біля одного з відсіків для гіперкінетичних ракет. Отець-капітан схопився за одну зі стійок і спробував розвернутися в невагомості таким чином, щоби дивитися Ґреґоріусу в очі. — А ви успішно пройшли дізнання, сержанте?

Ґреґоріус стенув плечима.

— Вони протримали мене на Пацемі кілька тижнів, сер. І весь час торочили одне й те ж, тільки різними словами. Здається, вони не вірили тому, що я кажу — про Божегай, про ту дияволицю, про Ктиренятко. Врешті-решт, вони, мабуть, утомилися розпитувати мене, відтак розжалували в капрали і відправили з Пацема на кораблі.

Де Сойя зітхнув.

— Мені дуже шкода, що так сталося, сержанте. Я клопотав про надання вам чергового звання та про ваше нагородження. — Він гірко розсміявся. — І ось що з того вийшло... Нам обом ще пощастило, що нас не відлучили від Церкви та не стратили.

— Еге ж, сер, — сказав Ґреґоріус, дивлячись крізь ілюмінатор на зоряне небо, що повільно оберталося. — Ми їм не потрафили, і це факт. — Він подивився на де Сойю. — А ви, сер? Я чув, що вони вас розжалували?

— Знову зробили мене парафіяльним священиком, та й усе, — посміхнувся отець-капітан де Сойя.

— На занюханій, пустельній, безводній планетці, так я чув, сер. Така діра, де сечу продають по десять марок за пляшку.

— Це чиста правда, — відказав де Сойя, не припиняючи посміхатися. — Мадре де Діос. Це моя рідна планета. Я там народився.

— От лайно, сер, — вимовив сержант Ґреґоріус, збентежено стискаючи величезні кулаки. — Я не хотів вас образити, сер... тобто... я хочу сказати... я б ніколи...

Де Сойя легенько торкнувся плеча велетня.

— Ніхто й не образився, сержанте. До того ж, ви маєте рацію. Там дійсно торгують сечею... але пляшка коштує п’ятнадцять марок, а не десять.

— Еге ж, сер, — пробурмотів Ґреґоріус, зашарівшись, що зробило його темну шкіру ще темнішою.

— І, знаєте що, сержанте...

— Еге ж, сер?

— За вами п’ятнадцять «Богородице Діво» та десять «Отченашів» за лихослів’я. Я все ще ваш духівник, не забувайте.

— Еге ж, сер.

Де Сойя відчув, як теленькнув його імплант, і тієї ж миті всім кораблем роздався передзвін сигнального гонга.

— Тридцять хвилин до переміщення, — сказав отець-капітан. — Розсаджуйте ваших пташенят по воскресальних сідалах, сержанте. Цей стрибок буде справжній.

— Еге ж, еге ж, сер. — Сержант відштовхнувся і взяв курс на отвір, що вів до кубрика, але зупинився біля прочиненої діафрагми. — Отче-капітане!

— Так, сержанте?

— Це просто чуйка, сер, — промовив швейцарський гвардієць, насупивши брови. — Але я звик покладатися на чуйку.

— Я теж переконався, що вашому чуттю слід довіряти, сержанте. Кажіть, що таке?

— Бережіться, сер, — сказав Ґреґоріус. — Тобто... нічого конкретного, сер. Але бережіть свою дупу.

— Еге ж, еге ж, — сказав отець-капітан де Сойя. Він дочекався, доки Ґреґоріус ковзнув крізь діафрагму і та затяглася за ним, а тоді попрямував до головного колодязя, щоби дістатися власного смертного ложа у воскресальних яслах.

У КОСМІЧНОМУ ПРОСТОРІ НАВКОЛО ПАЦЕМА ЗАВЖДИ БУЛО ТІСНО від вантажних кораблів Торговельної Гільдії, військових кораблів Пакса, різноманітних орбітальних комплексів, як-от Тор, військові бази та станції прослуховування, астероїдів, зібраних докупи і тераформованих, як, наприклад, Кастель-Ґандольфо, дешевих орбітальних фавел, де селилися мільйони тих, хто бажав бути ближче до центру людства, але не мав захмарних коштів, аби мешкати на Пацемі. І рух приватних міжпланетних космічних кораблів тут також був найінтенсивнішим на весь відомий всесвіт. Ось чому коли пан-Кензо Ісозакі, Генеральний директор та Голова виконавчого комітету панкапіталістичної ліги незалежних католицьких міжзоряних торговельних організацій забажав усамітнитися, йому довелося зафрахтувати приватний корабель та й мчати тридцять дві години з високим перевантаженням, щоби дістатися зовнішнього кільця темряви, подалі від пацемської зірки.

Навіть знайти відповідний корабель було проблемою. Торговельна Гільдія мала невеличкий флот розкішних кораблів-шатлів для міжпланетних подорожей, але Ісозакі мав визнати, що попри відчайдушні зусилля видалити приховані жучки, кораблі цілком могли прослуховуватися. Він хотів було задіяти для своєї важливої зустрічі один із вантажних кораблів, що сновигали торговими шляхами між орбітальними скупченнями, але не здивувався би, дізнавшись, що його вороги — Ватикан, Священна Канцелярія, Розвідка Флоту, Opus Dei, конкуренти всередині самої Гільдії і ще бозна-хто — нашпигували жучками кожен із кораблів величезного флоту Торговельної Гільдії.

Урешті-решт, Кензо Ісозакі, замаскувавшись, вирушив до загальнодоступних доків Тора, придбав там старезний хопер і наказав своєму нелегальному Штінтові пілотувати це корито за межі обжитої зони екліптики. Під час цього польоту корабель шість разів перевіряли патрульні та стаціонарні служби Пакса, але хопер мав потрібні ліцензії, і курс він тримав до астероїдів з перекопаними вздовж і вшир каменистими надрами, які, втім, ще вабили доведених до розпачу старателів, — отже, йому вдалося проминути пости без особистого огляду.

Ісозакі вважав усе це мелодрамою та витратою свого дорогоцінного часу. Він зустрівся би зі своїм візаві у своєму кабінеті на Торі, якби той погодився. Той не погодився, і довелося Ісозакі погодитися прокрадатися аж до Альдебарану, щоби зустріч відбулася.

За тридцять дві години після того, як він покинув Тор, хопер скинув внутрішнє стримувальне поле, відключив антигравітаційні пристосування і розбудив свого пасажира. Бортовий комп’ютер був настільки тупий, що міг тільки надати Ісозакі дані та координати скель на місцевому астероїді, але комлоґ, з’єднаний з нелегальним Штінтом, проскакував увесь район на предмет виявлення космічних кораблів як із вимкнутими рушіями, так і з працюючими, і проголосив, що зовнішня сфера системи Пацема цілковито порожня.

— То як він дістанеться сюди, якщо кораблів тут катма? — пробурмотів Ісозакі.

— Іншого шляху, окрім прилетіти на кораблі, немає, сер, — відказав Штінт. — Хіба що він уже тут, що видається маловірогідним, оскільки...

— Стули пельку, — скомандував Кензо Ісозакі. Він сидів у напівтемному командному відсіку хопера, що смердів мастилом, і дивився на астероїд, який стирчав за кілометр попереду. Швидкість хопера й астероїда зрівнялися, тому здавалося, що обертається знайоме зоряне небо пацемської планетної системи, частково перекрите кам’яною брилою, де аж тісно було від копанок та кратерів. Більше тут не було нічого — лише астероїд, високий вакуум, жорстка радіація та мертва тиша.

Раптом у двері зовнішнього повітряного шлюзу хтось постукав.

8

Тим часом, коли відбувалися всі ці військові передислокації, саме тоді, коли величезні армади зорельотів прошивали матово-чорними голками просторово-часовий континуум, саме тієї миті, коли Церква відряджала Великого Інквізитора на зашуганий Ктирем Марс, а Генеральний директор Торговельної Гільдії прямував самотою на таємне рандеву у відкритому космосі з нелюдським співрозмовником, я, безпомічний, лежав у ліжку, потерпаючи від страшенного болю у попереку та животі.

Цікаво, наскільки біль здатний вибити людину з сідла. Мабуть, жодна інша річ у світі не може заволодіти нашою увагою з такою непереборною та жахливою силою, і мало про які речі настільки нецікаво слухати чи читати....

Цей біль поглинув усе навколо. Він не відступав ані на мить, повністю контролюючи мій мозок. Упродовж довгих годин страждань, яким кінця-краю не було видно, я намагався сконцентруватися на тому, де я опинився, подумати про інші речі, поспілкуватися з людьми навколо, навіть проказати подумки щось із таблиці множення, але біль затікав у всі звивини мого мозку, заповнюючи їх так, як розплавлена сталь заповнює тріщини в тиглі.

Я неясно усвідомлював лише ось що: я знаходився на планеті, яку мій комлоґ означив як Вітус-Ґрей-Баліан-Б; коли я набирав воду в артезіанському колодязі, мене звалив із ніг напад болю; жінка, закутана у блакитну накидку, з пофарбованими блакитним нігтями ніг — я роздивився їх крізь відкриті сандалі, коли качався по сухій пилюзі — підізвала інших людей у блакитному одязі, і вони віднесли мене до саманної будівлі, де біль і далі атакував мене, але вже на м’якому ліжку; в цьому будинку знаходилося ще кілька людей — ще одна жінка в блакитній сукні і з блакитною хусткою на голові, молодий чоловіку блакитній мантії та блакитному ж тюрбані і принаймні двоє дітлахів, теж одягнутих у блакитне; усі ці добрі люди не тільки мирилися з моїм белькотанням вибачень і ще більш нерозбірними стогонами, коли я звивався від болю, а ще й говорили до мене, гладили, клали на лоба прохолодні компреси, стягли з мене взуття, шкарпетки та куртку і не втомлювалися повторювати щось заспокійливе на своєму дивному діалекті, в той час як я намагався зберегти хоч рештки власної гідності у двобої зі страшенним болем у животі та спині.

Минуло кілька годин з того часу, як вони занесли мене до свого будинку. Коли небесна блакить за вікном вилиняла, поступившись місцем вечірнім рум’янцям, жінка, котра підібрала мене біля колодязя, сказала:

— Громадянине, ми звернулися по допомогу до священика з місцевої місії, і він пішов по лікаря на базу Пакса в Бомбасіно. Чомусь на базі зараз немає жодного екранольота чи іншого літального апарата, тому священик і лікар... якщо лікар прийде... змушені будуть добиратися сюди рікою... це п’ятдесят пулів. Але, якщо пощастить, вони будуть тут ще до світанку.

Я не знав, що це за міра довжини — «пул», не знав, скільки часу потрібно, щоби пройти п’ятдесят пулів, не знав навіть, скільки триває ніч на цій планеті, але навіть однієї думки про те, що незабаром настане край моїм стражданням, вистачило, аби на очі мені навернулися сльози. Втім, я прошепотів:

— Будь ласка, мем, не треба лікаря з Пакса...

Жінка поклала прохолодну долоню мені на лоба.

— Ні, треба... У нас в Лок Ламонді більше немає власного лікаря. Ми боїмося, що без медичної допомоги ви можете померти.

Я застогнав і відкотився вбік. Біль проходив моїм тілом, наче крізь надто вузькі капіляри просмикували розпечений дріт. Я розумів, що паксівський лікар нараз збагне, що я з іншого світу, повідомить про мене поліцейським чи військовим — якщо «священик з місії» вже цього не зробив, — і мене негайно допитають і заарештують. Місія, яку доручила мені Енея, добігала швидкого й провального фіналу. Коли старий поет, Мартін Силен, виряджав мене в мандри чотири з половиною стандартних роки тому, він підняв на мою честь келих шампанського і проголосив тост: «За героїв!» Якби ж тільки він знав, наскільки далеким був цей тост від дійсності... А може, він і знав.

Ніч рухалася повільно, наче льодовик, що сповзає в океан. Кілька разів обидві жінки заходили подивитися на мене, іноді з темного коридору до кімнати зазирали діти у блакитних мантіях, що могли бути нічними сорочечками. Вночі вони були простоволосі, і я роздивився, що дівчинка мала біляве волосся, підстрижене так, як було підстрижене волосся Енеї, коли ми з нею вперше зустрілися. Їй тоді було дванадцять, а мені двадцять вісім... Хлопчик був молодший за дівчинку, а вона, припустив я, доводилася йому сестрою. Він був надзвичайно блідий, а голова у нього була геть чисто поголена. Кожного разу, зазираючи до мене, він ніяково махав мені рукою. Між нападами болю я намагався слабко помахати йому у відповідь, але коли розплющував очі подивитися на нього ще раз, хлопчик уже зникав.

Світанок настав і минув, а лікаря не було. Безнадійність накривала мене, наче габою. Я не міг терпіти цей жахливий біль ще годину. Підсвідомо розумів: якби ці добрі люди мали хоч якесь знеболююче, вони неодмінно дали б мені його. Під час безсонної ночі я знову й знову перебирав у голові весь скарб, що залишився в моєму каяку, але з ліків я прихопив у дорогу тільки дезінфікуючий засіб та аспірин. Я знав, що аспірин нічого не зробить з цими потужними хвилями болю.

Я вирішив, що ще десять хвилин я зможу протриматися. З мене зняли комлоґ та поклали його на карниз, так, щоб я міг його бачити, але я не хотів дивитися на нього вночі, аби дізнатися, скільки ще залишилося до світанку. Тепер я потягнувся по нього, і біль відразу ворухнувся в мені розпеченим залізом. Я начепив браслет на руку і пошепки звернувся до корабельного Штінта, що був усередині:

— Функція біомоніторингу ще працює?

— Так, — відповів браслет.

— Я вмираю?

— Життєві показники не є критичними, — відповів комлоґ своїм звичайним безбарвним тоном. — Але у вас шок. Кров’яний тиск... — І він продовжував сипати медичними показниками, поки я не наказав йому замовкнути.

— Ти знаєш, чому це зі мною відбувається? — прохрипів я. Слідом за болем накочувалися хвилі нудоти. Я вже давно виблював усе, що колись мав у шлунку, але позиви до блювання змушували мене складатися вдвічі.

— Симптоми можуть збігатися зі симптомами апендициту, — повідомив комлоґ.

— Апендицит... — Ці непотрібні рудименти давно вже були видалені з організмів людських істот генним шляхом. — Хіба у мене є апендикс? — запитав я пошепки.

Сонце зійшло, у будинку поновився шурхіт одягу, і жінка вже кілька разів зазирала до кімнати подивитися, чи я живий.

— Відповідь негативна, — сказав комлоґ. — Вірогідність цього дуже мала, якщо тільки у вас немає генетичних відхилень. Шанси оцінюються як...

— Мовчати! — гримнув я на нього пошепки. До кімнати зайшли дві жінки в блакитному одязі, а з ними ще одна, висока й худорлява, очевидно, народжена на іншій планеті. На ній був темний комбінезон із емблемою медичних військ космічного Флоту Пакса на лівому плечі: хрест та кадуцей.

— Я лікар Моліна, — промовила жінка, викладаючи щось із невеличкої чорної валізки. — Усі екранольоти з бази задіяні у військових навчаннях, тому мені довелося діставатися мотояхтою, на якій мене сюди підкинув один хлопець. — Вона причепила одну присоску діагностичного приладу мені на груди, а іншу — на живіт. — І не гадайте, що я подолала цей шлях заради вас... один із військових екранольотів зазнав аварії біля Кероа Тамбат, за вісімдесят кілометрів на південь звідси, тому мені довелося надати допомогу екіпажеві, поки вони чекали на евакуацію. Нічого серйозного, синці та одна поламана нога. Вони не хотіли виводити екраноліт із навчальної гри тільки через цю аварію. — Вона дістала з валізки невеличкий, завбільшки з долоню діагностер і перевірила, що на нього почали надходити дані. — А якщо ви з тієї шайки, що втекла кілька тижнів тому з вантажного корабля Торговельної Гільдії, — продовжувала вона, — то навіть не мрійте пограбувати мене заради грошей чи наркотиків. Мене супроводжують два охоронці, вони чекають за дверима. — Вона вставила у вуха стетоскоп. — Отже, що з вами трапилося, юначе?

Я похитав головою, заскрипівши зубами від хвилі болю, що розривав мені спину саме цієї миті. Коли біль трохи попустив, я сказав:

— Не знаю, лікарю... Спина... і нудота...

Вона мене й не слухала, дивлячись на екран. Раптом нахилилася до мене і натиснула мені на живіт, зліва.

— Боляче?

Я ледь не закричав на всю горлянку.

— Так, — вимовив я, коли знову міг говорити.

Вона кивнула й повернулася до жінки в блакитному, моєї рятівниці.

— Скажіть священику, котрий привіз мене сюди, хай принесе мою велику сумку. Цей хлопець цілковито зневоднений. Треба поставити внутрішньовенну крапельницю, а після цього можна буде вколоти йому ультраморфій.

Я зрозумів те, що знав, власне, з дитинства, бо бачив, як помирала від раку моя мати: біль вищий за ідеологію, амбіції, політ думок та вир емоцій. Біль та порятунок від нього. Зараз я зробив би все, що завгодно, задля цієї грубуватої, балакучої лікарки з Флоту Пакса.

— Що зі мною таке? — спитав я її, поки вона морочилася з пляшечкою та трубками. — Звідки цей біль? — У неї в руках був старомодний шприц, і вона саме наповнювала його ультраморфієм. Якби вона сказала мені, що я підчепив смертельну хворобу і помру ще до ночі, то й нехай. Аби вона тільки просто зараз вколола мені знеболююче.

— Камінь у нирках, — відказала лікар Моліна.

Мабуть, я виказав своє цілковите невігластво, бо вона уточнила:

— Невеличкий камінець у вашій нирці... проте надто великий, щоб вийти... скоріш за все, кальцієвий. У вас останніми днями були проблеми з сечовипусканням?

Я слухняно пригадав початок своєї подорожі та дні, що їй передували. Я пив мало води і списував на це неприємні відчуття та утруднення, які, дійсно, траплялися.

— Так, але...

— Ясно, камінь, — підсумувала вона, протираючи ваткою мій лівий зап’ясток. — А зараз невеличкий укольчик. — Вона ввела у вену голку і закріпила її пластирем.

Точковий укол голкою цілковито загубився в океані болю, що розходився від мого попереку. Тоді лікарка ще трохи почаклувала з трубкою та ампулами.

— Діяти почне за хвилину, — сказала вона. — Це має усунути неприємні відчуття.

Неприємні відчуття. Я заплющив очі, щоб ніхто не побачив на них сльози полегшення. Жінка, котра підібрала мене біля колодязя, взяла мою руку в свої.

За хвилину біль почав відкочуватися. Ніколи я так не радів відсутності чогось. Я почувався так, наче жахливий оглушливий шум нарешті зменшили настільки, щодо мене повернулася здатність мислити. Я знову став собою, тільки-но страждання зменшилося до знайомого рівня, як-от біль від ножових поранень та поламаних кісток. Це я міг терпіти, не втрачаючи гідності та самовладання. Коли ультраморфій почав діяти, жінка в блакитному все ще тримала мене за руку.

— Дякую, — прошепотів я зашерхлими, потрісканими губами, стискаючи руку жінки в блакитному. — І вам дякую, лікарю Моліна, — звернувся я до паксівського медика.

Лікар Моліна нахилилася наді мною, легенько поплескавши мене по щоках.

— Тепер ви спатимете, але мені треба поставити вам кілька запитань. Не засинайте, поки ми не закінчимо нашу розмову.

Я кивнув затуманеною головою.

— Як вас звати?

— Рол Ендіміон, — сказав я, відчуваючи, що не можу їй збрехати. Очевидно, вона підмішала Правдоказ або інший наркотик до крапельниці.

— Де ви народилися, Роле Ендіміон? — Тепер вона тримала діагностичний прилад так, наче це був рекордер.

— На Гіперіоні. Континент Аквіла. Я належав до клану...

— Як ви потрапили до Лок Чайльд Ламонда на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, Роле? Ви один із тих порушників, що втекли з корабля Торговельної Гільдії минулого місяця?

— На човні, — почув я власний голос. Він лунав наче здалеку. Моїм тілом розливалося тепло, мішалося з відчуттям полегшення. — На каяку. Плив вниз за течією... — пробелькотів я. — Крізь портал. Ні, я не один із втікачів...

— Крізь портал? — повторила лікар здивовано. — Що ви хочете цим сказати, Роле Ендіміон? Тобто, пройшли під ним, коли пересувалися вниз рікою, як оце ми зробили на шляху сюди?

— Ні, — відповів я. — Я прибув сюди крізь портал. З іншого світу.

Лікар подивилася на жінку в блакитному, тоді знову повернулася до мене.

— Ви прибули сюди з іншого світу крізь портал? Тобто, ви хочете сказати, що він... працює? Він телепортував вас сюди?

— Так, — відповів я.

— З якої планети ви прибули? — запитала лікар, беручи мене за руку, аби перевірити пульс.

— Зі Старої Землі, — сказав я. — Я прибув із Землі.

Кілька хвилин я ширяв у блаженстві, де більше не було болю, поки лікарка відійшла на крок від мого ліжка та розмовляла з жінками. Я чув окремі фрази з їхньої розмови.

— ...безумовно у стані психічного розладу, — казав голос лікарки. — Він не міг пройти крізь... У нього галюцинації... Стара Земля... скоріш за все, один із утікачів з ваговоза... під дією наркотиків...

— Ми з радістю залишимо його у себе, — відповідав голос жінки в блакитному. — Доглянемо за ним, доки...

— Священик і один з охоронців лишаються тут, — а це вже був голос лікарки. — Коли ми повертатимемося з Кероа Тамбат на медичному транспорті з пораненими, то зробимо тут зупинку і прихопимо його на борт... завтра чи післязавтра... він не має піти... можливо, військова поліція захоче...

Хитаючись на хвилях блаженної відсутності болю, я припинив боротися з течією і дозволив їй підхопити мене і понести просто в розпростерті обійми морфію.

МЕНІ НАСНИЛАСЯ РОЗМОВА, ЩО МИ З ЕНЕЄЮ МАЛИ її кілька місяців тому. Прохолодної ночі, які бувають у пустелі навіть улітку, ми сиділи на терасі її хатинки, пили чай, горнятко за горнятком, та дивилися, як на небо виходять зорі. Ми говорили про Пакс, і на все, що б я не сказав в осуд, Енея знаходила якесь заперечення. Врешті-решт вона мене роздраконила.

— Послухай, — сказав я, — ти кажеш про Пакс так, ніби він не намагався схопити й убити тебе. Неначе паксівські кораблі не ганялися за нами чи не всім спіральним рукавом Галактики і не збили наш корабель на Ренесанс-Векторі. Якби ми не опинилися поруч із порталом...

— Пакс не ганявся за нами, не збивав нас і не намагався нас убити, — спокійно відказала дівчинка. — Це були лише окремі його елементи. Чоловіки та жінки. Вони виконували накази, які отримували з Ватикану чи будь-звідки.

— Нехай буде так, — сказав я із серцем. — Нехай, якщо й елементів вистачало, щоб нас підстрелити, вбити... — Я замовк на мить. — Що це означає: «З Ватикану чи будь-звідки»? Ти що, гадаєш, що накази може віддавати ще хтось? Крім Ватикану?

Енея стенула плечима. Дуже граційний рух, але здатний вивести людину з рівноваги. Одна з повадок, притаманних підліткам, але не надто приємних для їхніх дорослих співрозмовників.

— То є ще й інші? — не вгавав я. Я хотів отримати відповідь, тому був різкішим, ніж зазвичай.

— Завжди є інші, — тихо відповіла Енея. — Вони правильно вчиняли, коли хотіли схопити мене, Роле. Або вбити мене.

Уві сні, так само, як і в яві, я поставив свій кухоль на кам’яну підлогу тераси й уп’явся очима в дівчину:

— Ти кажеш, що тебе... й мене... треба було спіймати чи убити... наче тварин. Що вони мали на це право?

— Звісно, ні, — сказала Енея, склавши руки на грудях. Горнятко з гарячим чаєм парувало в холодному нічному повітрі. — Я кажу, що Пакс має рацію, з його точки зору, коли вдається до надзвичайних заходів, аби тільки мене зупинити.

Я похитав головою.

— Я не чув, мала, від тебе нічого аж такого крамольного, щоб Паксу варто було висилати за тобою ескадрони зорельотів. Здається, досі твоїм найєретичнішим твердженням було те, що любов є однією з фундаментальних сил усесвіту, так само як гравітація чи електромагнетизм. Але це лише...

— ...маячня? — закінчила за мене Енея.

— Пусті балачки, — виправив я її.

Енея посміхнулася й розкуйовдила своє коротке волосся.

— Роле, друже, небезпека для них полягає не в тому, що я кажу. А в тому, що я роблю. В тому, чого навчаю, роблячи... торкаючись.

Я подивився на неї. Я вже майже викинув з голови нісенітниці про «Навчительку», що наплів її дядечко Мартін у своїх «Піснях». Енея мала стати тією месією, прихід якої напророкував старий поет у своїй довгій та заплутаній поемі двісті років тому... про це ж він казав і мені. Поки що я не бачив нічого, що свідчило б про її месіанство, якщо не брати до уваги, що вона пройшла крізь Сфінкса, одну з Гробниць часу, і того, що Пакс задався нав’язливою ідеєю зловити її або вбити, а заразом і мене, бо я був її охоронцем під час бурхливої подорожі на Стару Землю.

— Не чув, щоб ти вчила чомусь єретичному чи небезпечному, — повторив я майже сердито. — І не бачив, щоб ти робила щось, що погрожувало б Паксу. — Я махнув у бік зоряного небосхилу, пустелі та віддалених будинків Талієсінського Братства з вікнами, що світилися крізь ніч. Зараз, у моєму ультраморфієвому сновидінні, яке, насправді, радше було спогадом, я бачив, як роблю цей жест, наче спостерігав за нами з темряви, що огортала хижу, на терасі якої сиділи ми з Енеєю.

Похитавши головою, Енея відсьорбнула чай.

— Ти не розумієш, Роле, а вони знають. Вони вже кажуть про мене як про вірус. Вони мають рацію... для Церкви я можу стати саме вірусом. Вірусом, таким самим, як старовинний ВІЛ на Старій Землі чи Червона Смерть, що лютувала в загумінкових світах після Падіння... вірусом, що вразить кожну клітину організму й перепрограмує її ДНК... або принаймні інфікує ці клітини настільки, що організм зламається, вийде з ладу... загине.

У своєму сновидінні я шугав високо в небі, наче сокіл, — серед чужих зірок над Старою Землею, над хижою Енеї, з каменю та парусини, — ширяв і бачив нас, дівчину та чоловіка, як ми сиділи на терасі, при гасовій лампі, наче заблукалі душі в загубленому світі. І так воно насправді й було.

НАСТУПНІ ДВА ДНІ МЕНЕ ТО ЗНОВУ НАКРИВАЛО БОЛЕМ, ТО виносило з нього, наче ялик, що відірвався від корабля й носиться океаном, потрапляючи то під дощові шквали, то на сонячні плями. Я пив багато води зі скляних глеків, що приносили мені жінки в блакитному. Я доволікався до туалетної кімнатки й цюркав крізь фільтр, сподіваючись побачити там той камінь, що спричиняв сплески страждань. Каменя не було. Я брів назад, влягався в ліжко, чекаючи на повернення болю. І він повертався. Навіть тоді я усвідомлював, що все це не надто схоже на героїчні пригоди.

Ще до того, як лікарка відбула до місця аварії екранольота, вона дала мені зрозуміти, що і охоронець, і місцевий священик мають переговорні прилади і негайно повідомлять військову базу, якщо я тільки спробую щось утнути. Лікар Моліна підкреслила, що я пожалкую, якщо через мене командуванню бази доведеться вивести з військових навчань якийсь екраноліт та зганяти його за мною. А поки що вона наказала мені пити якомога більше, і якомога більше дзюрити. Якщо камінь не вийде сам, сказала лікарка, вона госпіталізує мене до тюремного ізолятора і роздрібнить камінь за допомогою звукових хвиль. Вона залишила моїй доглядальниці ще чотири ампули з ультраморфієм і відбула не попрощавшись. Охоронець — здоровезний лузієць середнього віку, мабуть, удвічі важчий за мене, з флешетним пістолетом в кобурі та нейрошокером на поясі, зазирнув до кімнати, пильно подивився на мене, вийшов і став на варту біля парадних дверей.

Досить мені називати хазяйку дому «жінкою в блакитному». На початку моїх страждань я саме так її і сприймав, а ще, звичайно, як мою рятівницю, але вже наступного дня я дізнався, що її звуть Дем Ріа. Я дізнався також, що її першим партнером у шлюбі була друга жінка, яку я бачив в будинку, Дем Лоа; що третім партнером їхнього подружжя є значно молодший за них чоловік, Алем Мікаїл Дем Алем; що дівчинка-підліток — це Сес Амбре, донька Алема від першої його шлюбної триєдності; що блідий безволосий хлопчик, на вигляд десь років восьми, стандартних, зветься Бін Ріа Дем Лоа Алем, і це їхня дитина від цього шлюбу — я так і не дізнався, котра ж із жінок була його біологічною матір’ю, — і що він помирає від раку.

— Медичний старійшина нашого селища — він помер минулого місяця, і тепер у нас немає свого лікаря — узимку направляв Біна до нашої місцевої лікарні в Кероа Тамбат, але вони могли тільки зробити йому курс опромінення та хіміотерапії, і нам залишається лише сподіватися на краще, — сказала Дем Ріа, сидячи біля мого ліжка близько полудня. Дем Лоа сиділа поруч із нею на такому ж стільці з прямою спинкою. Я спитав про хлопчика, аби перевести розмову зі своїх проблем на інше. Вишукане вбрання жінок аж світилося глибоким кобальтом навіть зараз, коли сонячне проміння забарвлювало інтер’єр саманового будиночка в густо-червоне, наче заливало кров’ю. Ми розмовляли у проміжках між нападами болю. Спина в мене боліла так, наче хтось оперезав мене здоровенним дрюком, але це був тупий біль, приглушений порівняно з тим пекучим болем, який спричиняв кожний порух каменя. Однак лікарка попередила, що камінь може виходити місяцями, якщо тільки він узагалі достатньо малий, аби вийти самостійно. Часто камені доводиться дробити, сказала вона, або видаляти хірургічним шляхом. Я спробував зосередити свою увагу на дитині, про яку ми наразі говорили.

— Опромінення та хіміотерапія, — повторив я з відразою. Це було те ж саме, якби Дем Ріа сказала, що лікарі прописали хлопчикові п’явки та лікування парами ртуті. У Гегемонії вміли виліковувати рак, але технології генної хірургії після Падіння були практично забуті. А що не було втрачене, стало занадто дорогим для масового використання, коли Всемережжя зникло назавжди. Обміном товарів та послуг між різними зоряними системами займалася тепер Торговельна Гільдія, але перевезення потребували великих затрат часу та коштів, а тому були обмеженими.

Медицина відкотилася назад на кілька століть. Моя мама теж померла від раку, відмовившись від сеансів опромінення та хіміотерапії після того, як їй поставили діагноз у паксівському шпиталі.

Але навіщо лікувати смертельну хворобу, якщо можна позбутися її, померши й воскреснувши завдяки хрестоформі? Навіть більша частина генетичних відхилень зникала після воскресіння, бо хрестоформа реструктурувала тіло, повертаючи його до життя. А смерть, як постійно нагадувала Церква, є таким самим таїнством, як і воскресіння. Можна молитися, щоб померти. Бо кожна людина тепер здатна перетворити біль і відчай, страждання і смерть у тріумф спокутної жертви Христа. Якщо тільки ця людина має на собі хрестоформу.

Я відкашлявся.

— Е-е-е... А Бін... Він не має... Тобто, я хочу сказати... — Коли хлопчик махав мені вночі, я помітив у викоті просторої нічною роби бліді груди — без хрестоформи.

Дем Лоа похитала головою. Напівпрозора, переливчаста тканина її накидки здавалася виробленою з блакитного шовку.

— Ніхто з нас ще не прийняв хрестоформи. Але отець Кліфтон нас... переконує.

Я лише мовчки кивнув. Біль у спині та паху повертався, пронизливий, як електрострум.

Я довідався про те, чому мешканці Лок Чайльл Ламонда на планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б носять різнокольоровий одяг. Дем Ріа мелодійним тихим голосом, майже пошепки, розповіла мені, що люди, які мешкають тепер над рікою, переселилися сюди понад сто років тому з сусідньої зоряної системи Лакайль 9352. Планета цієї зоряної системи, яка раніше носила назву Гіркота Сібатуту, була реколонізована паксівськими релігійними фанатиками, що перейменували її в Невимовну Милість й почали навертати в свою віру місцеві спільноти, яким вдалося пережити Падіння. Культура, до якої належала Дем Ріа, миролюбна, філософська, індивідуалістична, обрала переселення, не бажаючи змінювати свій триб життя. Двадцять сім тисяч осіб віддали всі свої статки, ризикнули життям, переобладнали старий ембріоносець часів Гіджри і всі разом — чоловіки, жінки, діти, домашні тварини — на сорок дев’ять років поринули в холодний сон, аби дістатися найближчої до них планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б, де всі мешканці вимерли під час Падіння.

Народ, до якого належала Дем-Ріа, називав себе Спектральною Спіраллю Амоа на честь епічної філософської симфонічної голографічної поеми, створеної Гелпулом Амоа. У цій поемі Амоа використав кольори спектра як метафору позитивних людських рис і показав колізії — зіткнення, накладення, синергію — цих рис. Автор планував демонструвати свою симфонію глядачам, відображаючи зміст поеми через філософську взаємодію музики, віршів та голографічних образів. Дем Ріа та Дем Лоа пояснили мені, що їхня культура запозичила з цієї поеми значення кольорів: білий колір став означати чистоту думок та фізичне кохання; червоний — пристрасть у мистецтві, політиці, а також фізичну мужність; блакитний — інтроспективне занурювання в музику, математику, а також індивідуальну терапію для допомоги іншим; смарагдово-зелений — гармонію з природою та технікою, а ще — зберігання дикої природи; ебонітово-чорний — таємничі та магічні знання тощо. Потрійні шлюби, відмова від насильства та інші культурні особливості цієї спільноти брали свій початок частково від філософського вчення Амоа і, значною мірою, від багатої об’єднаної культури, яку люди Спектра створили на Гіркоті Сібатуту.

— Отже, отець Кліфтон переконує вас приєднатися до Церкви? — запитав я, коли біль на час склубився, дозволяючи мені розуміти, що мені кажуть, і говорити самому.

— Так, — відповіла Дем Лоа.

Третій партнер жінок, Алем Мікаїл Дем Алем, завітав до кімнати і присів на краєчок підвіконня. Він слухав нашу розмову, але сам говорив мало.

— І як ви щодо цього? — запитав я, трохи поворухнувшись. Цього поруху було достатньо, щоби розбудити біль у спині. Я не просив зробити мені укол уже кілька годин. І зараз бажання звернутися з цим проханням ставало дедалі сильнішим.

Дем Ріа підняла руку в складному жесті, який нагадав мені улюблений жест Енеї.

— Якщо всі ми приймемо хрестоформу, наш малий Він Ріа Дем Лоа Алем отримає право на повну медичну допомогу на базі Пакса в Бомбасіно. Навіть якщо вони не зможуть вилікувати рак, Він... повернеться до нас... згодом. — Вона опустила очі і сховала руки, що могли бути такими виразними, в збірках широкої сукні.

— Але вони не дозволять, аби лише Він прийняв хрест, — сказав я.

— Авжеж, ні, — сказала Дем Лоа. — Їхня позиція незмінна: навертатися має вся родина. Ми розуміємо їхню точку зору. Отець Кліфтон шкодує, що нічого не може з цим вдіяти, але дуже сподівається, що ми приймемо таїнства Ісуса Христа, поки ще не пізно... для Біна.

— А що думає ваша дівчинка, Сес Амбре, стосовно того, щоб стати християнкою з можливістю воскресіння? — поцікавився я, розуміючи, що це занадто особисті питання. Але я був заінтригований, а думка про те, який болісний вибір вони мають зробити, відсувала на другий план мій власний біль, дуже реальний, але куди менш важливий.

— Сес Амбре у захваті від можливості приєднатися до Церкви та стати повноправною громадянкою Пакса, — відповіла Дем Лоа, підіймаючи голову, прикриту м’яким блакитним каптуром. — Це б дало їй можливість відвідувати церковну школу в Бомбасіно або в Кероа Тамбат, і, на її думку, дівчата та юнаки там мають значно цікавіші шлюбні перспективи.

Я почав говорити, затнувся, але потім все ж таки закінчив своє запитання:

— Але потрійний шлюб не... тобто, я хочу сказати, чи Пакс дозволить...

— Ні, — озвався з підвіконня Алем. Обличчя його спохмурніло, сірі очі дивилися сумно. — Церква не дозволяє одностатеві шлюби або шлюби з кількома партнерами. Нашу родину буде зруйновано.

Я помітив, як усі троє обмінялися короткими поглядами, і на довгі роки запам’ятав те кохання і той біль, що побачив у цих поглядах.

Дем Ріа зітхнула.

— Але цього хоч як не можна уникнути. Гадаю, отець Кліфтон має рацію... нам треба зробити це зараз, заради Біна, а не чекати, поки він помре істиною смертю і ми втратимо його назавжди... а потім приєднатися до Церкви. Краще я водитиму нашого хлопчика на месу по неділях і сміятимуся з ним під сонцем після служби, ніж ходитиму до собору ставити свічку за упокій його душі.

— Чому цього не можна уникнути? — обережно запитав я.

Дем Лоа знову зробила той самий граційний жест.

— Наша громада Спектральної Спіралі залежить від кожного свого члена... усі кроки та частини Спіралі мають взаємодіяти між собою, щоб громада рухалася шляхом прогресу та моралі. Але все більше людей Спектра відмовляються від своїх кольорів та приєднуються до Пакса. Центр довго не втримається.

Дем Ріа торкнулася мого передпліччя, немов для того, щоб підкреслити свої наступні слова:

— Пакс не змушує нас, жодним чином, — неголосно сказала вона, і її голос, з дивовижною вимовою, підіймався і падав, наче шум вітру в мереживних фіранках у неї за спиною. — Ми з розумінням і повагою ставимося до того, що вони діляться медичною допомогою та дивом воскресіння лише з тими, хто приєднався до них... — вона замовкла.

— Але це дуже важко, — сказала Дем Лоа, і її мелодійний голос раптом зірвався.

Алем Мікаїл Дем Алем зіскочив із підвіконня, підійшов до двох жінок і опустився на коліна між ними. Безкінечно ніжно торкнувся він зап’ястка Дем Лоа, а другою рукою обійняв Дем Ріа. На якусь мить ці троє забули про світ і про мене, охоплені почуттям кохання й смутку.

А тоді біль полоснув мені по спині і по паху, наче постріл із ланцетника, оббіг усе моє тіло лазерним променем. Мимоволі я застогнав.

Трійця розділилася граційно, але рішуче. Дем Ріа взялася наповнювати шприц черговою порцією ультраморфію.

ЦЕЙ СОН ПОЧИНАВСЯ ТАК САМО, ЯК ПОПЕРЕДНІЙ — Я ШИРЯВ уночі над пустелею Аризони, дивлячись униз, де Енея і я пили чай та розмовляли на терасі її хижі. Але цього разу наша розмова вийшла далеко за межі спогаду про розмову, що відбувалася насправді.

— Як ти можеш бути вірусом? — запитував я дівчинку-підлітка, що сиділа навпроти мене. — Як може те, чому ти вчиш, становити загрозу для Пакса, такого величезного, такого могутнього?

Енея дивилася кудись далеко, в нічну пустелю, вдихаючи ніжний аромат нічних квітів. Вона не поглянула на мене і тоді, коли заговорила:

— Ти знаєш, де найбільше помилився дядько Мартін у своїх «Піснях», Роле?

— Ні, — сказав я.

За ці роки вона кілька разів казала мені про неточності, недомовки та хибні здогадки в цій поемі, і ще кілька помилок ми з нею виявили під час нашої подорожі на Стару Землю.

— Навіть двічі, — неголосно сказала вона. Десь далеко, у пустелі, крізь темряву прокричав сапсан. — По-перше, він повірив тому, що ТехноКорд сказав моєму батькові.

— Про те, що це ТехноКорд викрав Стару Землю?

— Про все, — відказала Енея. — Уммон брехав кібриду Джона Кітса.

— Навіщо? — запитав я. — Адже вони збиралися його хоч як знищити.

Дівчинка подивилася на мене.

— Але там була ще моя мати. І вона записувала їхню розмову, — зауважила вона. — І Корд знав, що вона все розповість старому поетові.

Я задумливо кивнув.

— А він вставить усе це як незаперечний факт до епічної поеми, яку пише, — сказав я. — Але навіщо їм було брехати про...

— Друга його помилка значно серйозніша, і її важче помітити, — продовжила дівчинка, перервавши мене, навіть не підвищуючи голосу. На північному та західному небокраї між горами ще трималася в повітрі слабка заграва. — Дядько Мартін вірив, що ТехноКорд — ворог людства.

Я відставив кухоль на кам’яну підлогу.

— А в чому тут помилка? — запитав я. — Хіба вони нам не вороги?

Дівчинка не відповіла, і я взявся загинати пальці:

— По-перше, «Пісні» кажуть, що за нападом на Гегемонію, що закінчився Падінням і знищенням порталів, насправді стояв Корд. Не Вигнанці, а Корд. Церква це заперечує, вона визнала винними Вигнанців. Ти хочеш сказати, що Церква має рацію, а старий поет неправий?

— Ні, — відказала Енея. — Напад підлаштував Корд.

— Мільярди загиблих, — сказав я, мало не бризкаючи слиною від обурення. — Гегемонія впала. Мережа знищена. Лінії «світло+» розірвані...

— ТехноКорд не розривав лінії «світло+», — неголосно промовила Енея.

— Добре, — сказав я, відсапуючись. — Це зробила таємнича сутність... скажімо, твої Леви, Тигри та Ведмеді. Але ж напад організував Корд!

Енея кивнула й налила собі ще чаю.

Я притис великий палець до долоні і взявся за вказівний.

— По-друге, хіба ТехноКорд не використовував портали як свого роду космічні п’явки, щоб висмоктувати енергію людських нейронних мереж для свого клятого проекту створення Абсолютного Інтелекту? Кожного разу, коли хтось телепортувався крізь портал, його... використовували... ці кляті автономні Штінти. Так чи ні?

— Так, — сказала Енея.

— По-третє, — сказав я, загнувши вказівний і беручись за середній палець, — в поемі є така собі Рахіль, дочка пілігрима Сола Вайнтрауба, яка повернулася з майбутнього разом із Гробницями часу, аби повідати, що прийде час, коли, — тут я змінив голос, бо процитував, — «остання битва гряне між Абсолютним Інтелектом, породженим Кордом, та людським духом». Це що, помилка?

— Ні, — сказала Енея.

— По-четверте, — сказав я, починаючи відчувати дурість цієї моєї демонстрації пальців, але надто розлючений, аби її припинити, — хіба Корд не зізнався твоєму батькові, що вони його створили... створили кібрид Джона Кітса... як пастку для — як там вони це назвали? — емпатійної складової людського Абсолютного Інтелекту[69], який має з’явитися колись у майбутньому?

— Так вони й сказали, — погодилася Енея, відсьорбуючи чай. Здавалося, її розважала наша розмова. Це розлютило мене ще сильніше.

— По-п’яте, — сказав я і зігнув мізинець, тож моя права рука була тепер стиснута в кулак. — Хіба це не Корд разом із Паксом чи, чорт забирай, Корд, що наказав Паксу... хіба це не він намагався спіймати і вбити тебе на Гіперіоні, на Ренесанс-Векторі, на Божегаї... пів спірального рукава гнався за тобою?

— Так, — спокійно сказала вона.

— А хіба це не Корд, — вигукнув я, забувши загинати пальці, забувши, що ми обговорюємо помилки старого поета, — створив ту жінку... потвору... що наставила на Божегаї пасток, які коштували бідному А. Беттікові відтятої руки, і твою голову збиралася сунути собі в торбу, і так і зробила би, якби не втрутився Ктир? — Я навіть труснув кулаком, так оскаженів. — Чи це не довбаний Корд намагався і мене вбити разом із тобою, а можливо, і вб’є нас, якщо у нас вистачить дурості повернутися до паксівської імперії?

Енея кивнула.

Я важко дихав, наче пробіг стометрівку.

— Що ж тоді? — по-дурному запитав я, розтискаючи кулак.

Енея торкнулася мого коліна. Як завжди, я відчув, як моїм тілом пробіг електричний струм.

— Роле, я не казала, що Корд не зробив нічого лихого. Я сказала тільки, що дядечко Мартін помилився, зобразивши його ворогом людства.

— Але якщо всі ці факти правдиві, — я похитав головою, не знаючи, що й сказати.

— Елементи Корду скоїли напад на Мережу напередодні Падіння, — сказала Енея. — Завдяки візитові мого батька до Уммона нам відомо, що Корд не мав згоди щодо багатьох своїх рішень.

— Але... — почав я.

Енея підняла руку, і я замовк.

— Вони використовували наші нейромережі для свого проекту створення Абсінта, — сказала вона, — але у нас немає доказів, що це шкодило людям.

У мене просто щелепа відпала, коли я почув це. Від самої думки про те, що ці кляті Штінти використовують людські мізки замість нейронних бульбашок у своєму довбаному проекті, мені блювати хотілося.

— Вони не мали жодного права! — вибухнув я.

— Звісно, ні, — сказала Енея. — Вони мали спитати дозволу. І що б ти відповів?

— Порадив би їм відтрахати себе в дупу! — випалив я, хоч і розумів, наскільки абсурдно адресувати таку пораду Штінтам.

Енея знову посміхнулася.

— А ти міг би пригадати, що ми застосовували їхню розумову енергію у власних цілях понад тисячу років. Гадаю, ми не питали дозволу у їхніх пращурів, коли створювали перший силіконовий Штінт... чи першу магнітну бульбашку, чи сутності на базі ДНК.

Я сердито змахнув рукою.

— Це геть інша річ!

— Звісно, — сказала Енея. — Частина Штінтів, ті, що звуться Абсолютами, створювали проблеми для людства в минулому і створюватимуть у майбутньому — і намагалися вбити тебе й мене теж вони, — але вони лише частина Корду.

Я похитав головою.

— Не розумію, мала, — сказав я вже лагідніше. — Чи ти насправді намагаєшся сказати, що є хороші Штінти й погані Штінти? Хіба ти забула, що вони виношували плани знищити людську расу? І що вони можуть це зробити, якщо вирішать, що ми їм заважаємо? Як на мене, це робить їх ворогами людства, сто відсотків.

Знову торкнувшись мого коліна, Енея серйозно подивилася на мене.

— А ти не забувай, Роле, що людство також підійшло впритул до знищення людської раси. Капіталісти та комуністи були готові висадити Землю в повітря, коли це була єдина планета, на якій ми існували. І заради чого?

— Це так, — сказав я невпевнено, — але...

— А Церква готується знищити Вигнанців, от саме зараз, коли ми з тобою розмовляємо. Це геноцид... у масштабах, яких наша раса ще не бачила.

— Церква... і багато хто ще... не вважають Вигнанців людськими істотами, — заперечив я.

— Маячня! — пирхнула Енея. — Звісно, вони люди. Вони мають спільний початок із людством Старої Землі. Так само, як і Штінти Технокорду. Усі три раси є сиротами бурі[70].

— Усі три раси... — повторив я. — Боже Правий, Енеє, невже ти вважаєш, що Корд підпадає під твоє визначення людяності?

— Ми їх створили, — втомлено сказала вона. — Трохи згодом ми застосували людську ДНК, щоб розвинути їхні обчислювальні можливості... їхній розум. Ми звикли до роботів. Вони створили кібридів на базі людської ДНК та персон Штінтів. Наразі існує людська інституція, якій належить уся слава і вся влада, оскільки вона віддана Богові й уклала з ним договір... це людський варіант Абсолютів. Можливо, Корд має ті ж проблеми, бо там владу взяли Абсолюти.

Я міг тільки витріщатися на дівчинку. Я не розумів.

Енея поклала і другу руку мені на коліно. Я відчував крізь плащову тканину її міцні пальці.

— Роле, ти пам’ятаєш, що Уммон сказав другому кібриду Кітса? Ця промова точно відтворена в «Піснях». Уммон говорив дзенівськими коанами; принаймні в перекладі дядька Мартіна це схоже на коани.

Я заплющив очі, намагаючись пригадати цю частину епічної поеми. Багато води спливло відтоді, як ми з Бабусею по черзі читали напам’ять цю поему біля вогнища на стоянці нашого каравану.

Енея почала промовляти ті слова, що ось-ось мали виринути мені у пам’яті.

— Уммон сказав другому кібриду Кітса:

[Ти мусиш зрозуміти / Кітсе

нашим єдиним шансом

було створити гібрид /

Сина Людського /

Сина Машинного \\

І зробити цей сховок настільки привабливим

що втікачка Емпатія

не подумає навіть шукати іншого дому \\

Свідомість майже божественна вже

наскільки людство змогло запропонувати

за тридцять поколінь \

уява ладна здолати

просторочас \\

і такою пропозицією /

таким союзом /

створити ланку між світами

що може дозволити

цьому світу існувати

ради обох]

Я потер щоку і замислився. Нічний вітровій хитав напнуту над входом до хижі парусину, несучи з собою солодкий запах квітів. Край неба, над старими пасмами гір, зависли незнайомі сузір’я.

— Емпатія, або співпереживання в поемі атестується як «утікачка», зникла складова людського Абсолютного Інтелекту, — нарешті сказав я, повільно підшукуючи слова, немов розгадуючи шараду. — Складова частина свідомості людини після її еволюції в майбутньому, складова, що повернулася в наш час...

Енея дивилася на мене.

— Кібрид був кібридом Джона Кітса, — вів я далі. — Людський Син і Син Машинний...

— Ні, — неголосно заперечила Енея. — Це й була друга помилка дядька Мартіна. Кібриди Кітса не були створені для того, щоб стати домівкою емпатії у своєму часі. Вони мали тільки слугувати інструментом злиття між ТехноКордом та людством. Іншими словами, щоб з’явилася дитина.

Я подивився на її дитячі руки на своєму коліні.

— Тобто, це ти «свідомість... майже божественна вже, наскільки людство змогло запропонувати за тридцять поколінь»?

Енея тільки пересмикнула плечима.

— І ти маєш... «уяву, ладну здолати просторочас»?

— Таку уяву має кожна людина, — сказала Енея. — Просто у снах чи в уяві я можу бачити те, що має статися. Пам’ятаєш, як я казала тобі, що я пам’ятаю майбутнє?

— Ще б пак!

— Ну, так от: саме зараз я пам’ятаю, що ти пригадаєш цю нашу розмову за кілька місяців, коли лежатимеш у ліжку і терпітимеш, боюся, жахливий біль. На планеті з дуже складною назвою, у будинку, де всі будуть одягнуті у блакитне.

— Що це має означати?

— Пусте, ти дізнаєшся, що це означає, коли воно станеться. Усі неймовірності справджуються, коли хвилі ймовірності згортаються в подію.

— Енеє! — почув я власний голос, хоча вже здіймався все вище й вище в нічне небо, креслячи кола над будиночком пустелі, дивлячись згори на двох людей, себе і дівчинку, що все зменшувалися... зменшувалися... — Скажи мені свій секрет... скажи, що робить тебе месією, цією «ланкою між світами»?

— Добре, Роле, коханий, — сказала вона, раптово перетворюючись на дорослу жінку, за мить до того, як я піднявся так високо, що вже не міг роздивитися її обличчя чи ясно розчути слова крізь шум своїх крил, що мені наснилися. — Я скажу тобі. Слухай.

9

На час свого п’ятого стрибка до зоряних систем, населених Вигнанцями, спеціальне з’єднання «Гедеон» цілковито опанувало науку масового забою.

З курсу військової історії в Командному коледжі космічного флоту отець-капітан де Сойя виніс, що майже завжди, коли космічна сутичка відбувалася на відстані більшій, ніж 0,5 а. о. від планети, супутника, астероїда чи іншого стратегічного об’єкта в космосі, вона відбувалася в місці, де сходилися обидві протиборчі сторони. Він пригадував, що так велося ще на Старій Землі, у примітивних океанічних націй. Змінювалася помалу лише конструкція кораблів — триреми стародавніх греків поступалися місцем кораблям-панцирникам, але битви відбувалися частіше за все неподалік берегової лінії, при зближенні чи не впритул. Авіаносці, здатні перевести сутичку на супердовгі дистанції, назавжди поклали край такому звичаю, дозволяючи армадам завдавати ударів одна одній у відкритому морі та на значній відстані, але ці сутички значно поступалися тим легендарним морським битвам, коли великі бойові кораблі гамселили один одного в зоні прямої видимості. І навіть ще до ери крилатих ракет, тактичних ядерних боєголовок та пучкової променевої зброї справжні морські вовки Старої Землі вже ностальгували за спалахами бортових залпів та за шикуванням літерою «Т».

Космічні війни повернули до життя такі сутички на узгодженому полі бою. Славетні битви часів Гегемонії, чи то стародавні міжусобні війни з генералом Горацієм Ґленноном Гойтом та його кланом, чи то багатовікові протистояння між світами Мережі та Роями Вигнанців, зазвичай відбувалися неподалік певної планети чи розташованого в космічному просторі порталу. І відстані між комбатантами були неймовірно малі — якісь сотні тисяч кілометрів, часто лише десятки тисяч, а то й менше, дарма що на те, аби дістатися місця зіткнення, у воюючих сторін пішли світлові роки. Але таке зближення з ворогом було необхідним, зважаючи на час враження цілі лазерним ланцетником, пучковим випромінювачем або звичайними ракетами. Щоб вразити ціль ракетою на відстані однієї а. о. йшло аж сім хвилин, хай швидкість і дорівнювала світловій. Навіть за максимального форсажу процес знаходження цілі, переслідування та її знищення розтягувався на дні й тижні пошуків, контрзаходів, атак та відбивання атак ворога. Кораблям, здатним переходити в стан с-плюс, не було жодного сенсу вештатися у ворожому просторі, чекаючи на самонавідні ракети, а ініційована Церквою заборона використовувати Штінти в боєголовках й узагалі звела нанівець ефективність застосування такого озброєння. Тому за Гегемонії сценарій космічних баталій сторіччями залишався незмінним: армади стрибали в якусь точку простору, відшукували там ворожі армади, які теж стрибнули туди, або ж більш стаціонарні оборонні ЗС ворога, швидко зближувалися з ними на відстань враження, а далі — короткий, але жахливий обмін енергетичними ударами, і неминучий відступ того з противників, хто зазнав більших втрат, або повне знищення, якщо відходити тому не було куди, після чого переможець, тріумфуючи, залишав за собою поле бою.

З технічного погляду кораблі, на яких де Сойя служив раніше, були повільнішими, проте мали суттєву тактичну перевагу над військовими кораблями-Архангелами, обладнаними рушіями миттєвої дії. На те, щоб цілковито отямитися після сну в кріогенній фузі, йшли хвилини, у найгіршому разі — години; тому незабаром після виходу зі стану с-плюс капітан і весь екіпаж корабля з рушієм Гокінґа були готові ставати до бою. Використання Архангелів, навіть з урахуванням того, що Папа дозволив застосовувати на них пришвидшений та ризикований дводобовий цикл воскресіння, передбачало, що жива сила на кораблі буде готова битися не раніше ніж за п’ятдесят годин після стрибка. Теоретично, це давало тим, хто оборонявся, велику перевагу. Знову ж таки теоретично, Пакс міг би оптимізувати застосування кораблів з рушієм Гедеона, прибравши з них людські екіпажі та доручивши пілотування Штінтам. Такі кораблі могли б вискакувати у ворожому космічному просторі, вчиняти там погром та хаос і зникати раніше, ніж неприятель зрозуміє, що його атакували.

Але теорія тут не спрацьовувала. Церква ніколи б не схвалила застосування окремих Штінтів із рівнем логічного мислення, достатнім, щоб виконати таке завдання. А до того ж командуванню флоту вдалося розробити таку стратегію нападу, з урахуванням особливостей воскресіння, що переваг за стороною оборони не залишалося. Просто кажучи, відтепер битви не мали відбуватися за домовленістю сторін. Було вирішено, що сім Архангелів мають обрушитися на ворога, наче караюча десниця Божа, закована в броню... І саме це вони наразі й робили.

Під час перших трьох стрибків спеціального з’єднання ЗС «Гедеон» до космічного простору Вигнанців корабель «Гавриїл» під командуванням матері-капітана Стоун переміщався до ворожої системи першим і різко гальмував, дозволяючи засікти себе всім електромагнітним, нейтринним та іншим детекторам великого радіуса дії. Ті розумово-обмежені Штінти, що знаходилися на борту «Гавриіїла», були здатні помітити та зареєструвати всі оборонні позиції та місця концентрації населення в системі й водночас моніторити переміщення між планетами неповоротких військових та торговельних кораблів Вигнанців.

За тридцять хвилин до системи переміщалися «Уриїл», «Рафаїл», «Ремиїл» «Михаїл» та «Рагуїл». Скинувши швидкість лише до трьох чвертей швидкості світла, кораблі з’єднання летіли кулями порівняно з черепашачою ходою факельників Вигнанців, що починали розганятися. Отримавши розвіддані та цілі з «Гавриїла», решта кораблів з’єднання «Гедеон» відкривала вогонь з озброєння, не обмеженого швидкістю світла. Удосконалені гіперкінетичні ракети з рушіями Гокінґа матеріалізувалися серед кораблів ворога та його населеними центрами, чи то точно вражаючи цілі на величезній швидкості, чи створюючи спрямовані плазмові або термоядерні вибухи масового враження. Тієї ж миті швидкісні зонди, обладнані рушіями Гокінґа, теж здійснювали стрибки до реального простору, випромінюючи, наче смертоносні морські їжаки, на всі боки звичайні ланцетні промені та пучки променів, знищуючи геть усе в радіусі ста тисяч кілометрів.

А тоді в хід ішла найжахливіша зброя: з кораблів-Архангелів в кільватері ракет та зондів виходили смертепроміні, вражаючи реальний простір, неначе жахливий блискавичний Меч Господній. Квінтильйони синапсів вигоряли та випаровувалися за одну мить. Десятки тисяч Вигнанців гинули, не довідавшись, що на них напали.

А після цього кораблі спеціального з’єднання ЗС «Гедеон» заходили в планетну систему, налаштувавшись на ближній бій, на остаточне знищення ворога.

ДО КОЖНОЇ З СІМОХ ЗОРЯНИХ СИСТЕМ, ОБРАНИХ ДЛЯ АТАКИ, спочатку запустили дронів з рушіями миттєвої дії, отримали підтвердження про присутність Вигнанців, попередньо визначилися з цілями. Кожна з систем мала свою назву, частіше за все лише позначку з літер та цифр у Новому виправленому загальному каталозі туманностей та зоряних скупчень, але командування на борту корабля-флагмана «Уриїл» надало сімом системам ще й кодові назви, які збігалися з іменами сімох архідемонів, згадуваних у Біблії.

Отець-капітан де Сойя вважав, що це вже трохи занадто, вся ця кабалістична нумерологія — сім архангелів, сім планетних систем, обраних за цілі, сім архідемонів, сім смертних гріхів. Але незабаром він теж узяв за звичку називати цілі цим шифром.

Отже, системи, по яких планувалося нанести удари, отримали назви: Бельфеґор (лінощі), Левіафан (заздрість), Вельзевул (обжерливість), Сатана (гнів), Асмодей (хтивість), Мамона (жадібність) та Люцифер (гордість).

Планетна система Бельфеґор оберталася навколо червоного карлика. Вона нагадала де Сойї систему Барнарда, але замість Світу Барнарда, чарівної, повністю тераформованої планети, наближеної до свого сонця, єдина планета системи Бельфеґор була газовим гігантом[71], схожим на занедбане дитя Зірки Барнарда, Вир. Навколо цієї безіменної газової планети розташувалися справжні цілі: дозаправні станції для факельників Вигнанців, що вирушали атакувати Велику Стіну Пакса, гігантські танкери, які сновигали між планетою та орбітальними верфями й ремонтними доками. Де Сойя атакував їх на «Рафаїлі», поза сумнівом перетворивши їх на орбітальну лаву.

Армада виявила, що більшість населених пунктів Вигнанців розташувалися в троянських точках позаду газового гіганта. Тут дрейфували десятки невеличких орбітальних лісів, де знайшли собі притулок десятки тисяч адаптованих до космосу «янголів». Наближення ЗС спеціального призначення змусило більшість із них розкрити свої силові крила, ловлячи слабкі промені червоного сонця у відчайдушній спробі врятуватися. Сім Архангелів сплюндрували ці вразливі екоструктури, знищили усі ліси, керовані астероїди та водопостачальні комети, не кажучи вже про янголів-Вигнанців, що згоріли, наче метелики в полум’ї свічки. Кораблі навіть не загальмували відчутно між точками переміщення в систему та із системи.

Друга система, Левіафан, попри своє вражаюче ім’я, виявилася системою білого карлика типу Сиріуса-Б[72], і лише дюжина астероїдів, що їх обжили Вигнанці, тулилася до його блідого вогнища. Тут не було жодної чисто військової цілі, схожої на ті, які де Сойя залюбки атакував у системі Барнарда: астероїди не мали оборони, можливо, ці скелі слугували пологовими будинками та житловими притулками для тих Вигнанців, які виявилися не готовими адаптуватися до вакууму та жорсткої радіації. Спеціальне з’єднання ЗС «Гедеон» знищило їх смертепроменями та попрямувало далі.

Третя система, що звалася Вельзевул, мала центром червоний карлик, схожий на зірку Альфа-Центавра С[73]. Навколо неї не було планет чи колоній, лише однісінька військова база Вигнанців, яка носилася в темряві на відстані близько тридцяти а. о. від свого сонця, а ще п’ятдесят сім кораблів Рою, заскочених під час заправки чи ремонту. Тридцять дев’ять із цих кораблів, різних за розмірами та озброєннями, починаючи від крихітних бій-розвідників до ударних кораблів класу Оріон, перебували в бойовому стані та ринули назустріч спеціальному з’єднанню ЗС «Гедеон». Сутичка тривала дві хвилини вісімнадцять секунд. Усі п’ятдесят сім кораблів Вигнанців разом із комплексом бази перетворилися на молекули і випарувалися або залишилися мертвими саркофагами. Жодний із Архангелів не зазнав ушкоджень. Спеціальне з’єднання перемістилося далі.

Четверта система, Сатана, не мала кораблів, тільки колонії-розплідники, розсіяні аж хмарою Оорта. «Гедеон» затримався в цій системі на одинадцять днів, перетворюючи янголів Люцифера на факели.

П’ята система, Асмодей, яка оберталася навколо симпатичного помаранчевого карлика К-типу, що не надто відрізнявся від Іпсилон Еридані, вислала на захист населеного пояса астероїдів безліч міжпланетних факельників, хвиля за хвилею. Архангели спалили та підірвали їх, хвиля за хвилею, не витрачаючи зайвих зусиль, бо вже добре напрактикувалися під час цієї операції. «Гавриїл» повідомив, що пояс налічує вісімдесят дві колонізовані скелі, населення яких, за оцінками, сягає півтора мільйона адаптованих та неадаптованих Вигнанців. Вісімдесят один астероїд знищили або опромінили смертепроменем з великої відстані, після чого адмірал Алдікакті наказала взяти полонених. Кораблі «Гедеона» заходилися гальмувати довгою, завдовжки чотири дні, кривою, і цей еліпс вивів їх знову до пояса астероїдів, до єдиної скелі, мешканці якої ще залишилися живими. Цей астероїд абрисами нагадував картоплину, чотири кілометри завдовжки й не більше кілометра завширшки в своїй найширшій частині, де вглиб кам’яної брили йшов кратер. Допплерівський радар показав, що астероїд рухається по кривулястій траєкторії, ще й хаотично перекидаючись, але навколо власної осі обертається таким чином, що зберігає силу тяжіння в одну десяту g. Георадар показав, що астероїд — пустотілий. Датчики зареєстрували присутність не менше десяти тисяч осіб. Стало зрозуміло, що знайдено пологовий астероїд Вигнанців.

Шість неозброєних хоперів злетіли з астероїда, намагаючись атакувати ескадру. «Уриїл» перетворив їх на плазму з відстані вісімдесят шість тисяч кілометрів. Тисяча янголів-Вигнанців, деякі з них із малопотужною лазерною зброєю та з автоматичними гвинтівками, розкрили свої крила та полетіли назустріч далеким ще паксівським кораблям витягнутою еліптичною траєкторією, галсами, проти сонячного вітру. Їхня швидкість була така мала, що подолати всю відстань забрало б у них кілька днів. «Гавриїл» отримав наказ випалити їх тисячею імпульсів когерентного світла.

Архангели тримали між собою зв’язок по променевому каналу. «Рафаїл» і «Гавриїл» підтвердили, що отримали наказ, і наблизилися до безмовного астероїда на тисячу кілометрів. Шлюзи на кораблях розкрилися, випустивши дванадцять постатей, по шість із кожного корабля. Промені помаранчевого карлика відбивалися від броні скафандрів, коли швейцарські гвардійці, морські піхотинці та десантники летіли на своїх реактивних ранцях у напрямку астероїда. Вони не зустріли жодного опору. Знайшовши два задраєні повітряні шлюзи, командос, точно синхронізувавши свої дії, висадили люки й групами по троє промкнулися всередину.

— ОТЧЕ, БЛАГОСЛОВІТЬ МЕНЕ, БО Я ЗГРІШИВ. ДВА стандартні місяці минуло, відколи я сповідувався востаннє.

— Продовжуй.

— Отче, сьогоднішня операція... вона турбує мене, отче.

— Як саме?

— Мені здається, що ми вчинили... неправильно.

Отець-капітан де Сойя не відповідав. Він бачив дії сержанта Ґреґоріуса, спостерігаючи за бойовими діями по віртуальних тактичних каналах. Де Сойя опитав свій екіпаж після виконання завдання. Тепер він розумів, що йому доведеться вислухати цю оповідь ще раз, цього разу в темряві сповідальні.

— Продовжуйте, сержанте, — промовив він неголосно.

— Еге ж, сер, — сказав сержант по той бік ґратчастої стінки. — Тобто, я хотів сказати — еге ж, отче.

Отець-капітан де Сойя почув, як велетень набрав повні груди повітря.

— Ми дісталися тієї брили без жодних перешкод, — розпочав сержант Ґреґоріус. — Тобто, я і п’ятеро молодих. Променем ми перемовлялися з групою сержанта Клюґе, з «Гавриїла». А також, звісно, з командувачами Барнес-Авне та Учікавою.

У своєму відділенні сповідальної кабінки де Сойя слухав сержанта мовчки. Це була кабінка-складень, і, коли «Рафаїл» переміщався з системи до системи чи вів бойові дії, як це зазвичай і було, вона зберігалася розібраною. Але наразі вона пахла деревом, потом, оксамитом та гріхом, як усі справжні сповідальні кабінки. Отець-капітан викроїв півгодини, поки корабель закінчував свій рух до заданої точки, звідки вони мали зробити стрибок до шостої планетної системи з Вигнанцями, до Мамони, і запропонував бажаючим із команди сповідатися. Але зголосився на сповідь лише сержант Ґреґоріус.

— Отже, коли ми приземлилися, сер... отче, я відіслав хлопців до південного шлюзу, як ми відпрацьовували на тренажерах... Ми без зайвих зусиль висадили люки, отче, й активували наші власні поля, щоб битися в тунелі.

Де Сойя кивнув. Бойові скафандри швейцарських гвардійців завжди були найвищим досягненням людського генія на весь усесвіт, дозволяючи виживати, рухатися та битися у повітрі, у воді та відкритому космосі, забезпечуючи захист від полум’я, ланцетного удару та вибухів потужністю до кілотонни, але нові скафандри командос ще й підтримували власне стримувальне поле четвертого класу, додатково до стримувальних полів корабля.

— Тут ми зіткнулися з Вигнанцями, отче, і вступили з ними в бій у темряві, у лабіринті коридорів. Серед них були мутанти, сер, ті, що адаптувалися до космосу... янголи, тільки зі складеними крилами. Але більшість... то були звичайні прихильники низьких гравітацій, сер... у звичайнісіньких комбінезонах... жодної броні, вартої уваги, отче. Вони спробували застосувати до нас ланцетники, гвинтівки та лазери, але вони були в елементарних окулярах нічного бачення, здатних посилювати тьмяне мерехтіння скель, сер, і ми першими побачили їх крізь наші фільтри. Першими побачили й першими застрелили. — Сержант Ґреґоріус знову втягнув у себе повітря. — На те, щоб пробитися крізь тунелі в скелях, у нас пішло хіба кілька хвилин, отче. Усі Вигнанці, що намагалися нас зупинити, так і зависли в тих тунелях, сер...

Отець-капітан де Сойя чекав.

— А всередині, отче... там... — Ґреґоріус прокашлявся. — Дві наші групи висадили внутрішні двері водночас, сер... з північного та південного полюсів. Транслятори ми залишили біля входу в тунелі, і променевий канал працював, тому ми весь час були на зв’язку з загоном Клюґе, і з кораблями теж, та ви в курсі, отче. На внутрішніх дверях стояли системи автоматичного усунення пошкоджень, як ми і припускали... але їх ми теж підірвали, а за мить і діафрагми аварійного виходу. Всередині астероїд був пустотілий, отче... ми, звісно, були готові до цього... але я раніше ніколи не був усередині пологового астероїда, отче... бачив багато військових астероїдів, але жодного разу не бачив скелі з дитинчатами в лоні...

Де Сойя чекав.

— Ця скеля десь кілометр завширшки... але всередині там, наче павутинням, все обвито їхніми невеличкими бамбуковими башточками, отче. Там нема круглого, гладенького простору, там усе таке ж, як і ззовні, ну от як...

— ...картоплина, — підказав отець-капітан де Сойя.

— Так, сер. І всередині теж усе в ямах і западинках, отче. Усюди печерки та гроти... гадаю, барлоги для вагітних Вигнанців.

Де Сойя кивнув у напівтемряві й кинув погляд на хронометр, бо вже почав хвилюватися, чи встигне зазвичай небагатослівний сержант перейти у своїй розповіді до власне гріхів раніше, ніж сповідальню треба буде складати для переходу корабля до стану с-плюс.

— Для Вигнанців це, мабуть, було наче кінець світу, отче... розгерметизація... повітря з ревом витікає крізь повітряні шлюзи, наче вода крізь злив у ванній, літає сміття й різне шмаття... Циклон виносить Вигнанців із астероїда, наче вітер сухе листя... Через навушники на скафандрах, сер, ми чули, що діється навколо. Шум стояв неймовірний — вітер реве, Вигнанці репетують, їхні ланцетники та наші ланцетники тріщать, наче купа грозових розрядників, вибухають плазмові гранати, кожний звук відбивається від стін та вертає до нас знову, а луна в цій величезній печері не вщухає довго... гучно там було, отче.

— Так, — сказав отець-капітан де Сойя в темряві.

Сержант Ґреґоріус перевів дух.

— Хай там як, отче, у нас був наказ: доправити на ескадру по два екземпляри всього: дорослих чоловіків, мутантів та немутантів; дорослих жінок, вагітних і невагітних; парочку дитинчат Вигнанців, підлітків і немовлят... обох статей. Тож і моя група, і група Клюґе взялися їх приголомшувати та пакувати до мішків. У печерах була сила тяжіння, достатня, щоб мішки ці залишилися лежати, де ми їх поклали.

На якусь мить зависла тиша. Отець-капітан де Сойя саме збирався порушити мовчання і підвести сповідь до завершення, коли сержант Ґреґоріус прошепотів крізь мережану перебірку:

— Перепрошую, отче, я знаю, вам усе це відомо. Просто я... це важко... тут було найгірше, отче. Більшість Вигнанців, які не були мутантами... не адаптувалися до космосу... були вже мертві чи вмирали. Від декомпресії чи ланцетних променів, чи від гранат. У нас були й смертепромені також. Ані я, ані Клюґе не казали нічого своїм хлопцям... але ніхто з нас їх не застосовував. А Вигнанці-мутанти почали перетворюватися на янголів. Їхні тіла стали блискучими, бо вони активували свої силові поля. Звісно, там вони не могли повністю розкрити свої крила... та й сенсу не було... там не зловити сонячного світла, і одна десята нормальної гравітації завелика для крил сила тяжіння, навіть якщо б там був сонячний вітер... але вони все одно перетворилися на янголів. Дехто з них намагався використати свої крила як зброю проти нас.

Сержант Ґреґоріус видав різкий звук, який пролунав пародією на сміх.

— Ми мали поля четвертого класу, отче, а вони намагалися бити нас цими своїми крилами-павутинками... Звісно, ми їх усіх спалили, відіслали по три бійці з кожного загону зі зразками в мішках, а ми з Клюґе та ще по два бійці від кожного загону пішли зачищати печерки, згідно з наказом...

Де Сойя чекав. До того часу, коли він змушений буде закінчити сповідь, залишалося менше хвилини.

— Ми знали, що в цій скалі їхній пологовий будинок, отче... Знали... це кожен знає... що Вигнанці, навіть ті, хто пустили машини до своєї крові та клітин, ті, в кому й на вигляд не залишилося нічого людського... не навчилися робити так, щоб їхні жінки виношували та народжували дітей при повній невагомості та жорсткій радіації. Ми знали, отче, що це їхня пологова скеля, коли висаджувались на цей клятий астероїд... перепрошую, отче...

Де Сойя мовчав.

— Але, отче... ці печерки були наче людські оселі... ліжка, і кімнатки, і екрани для відео, і кухоньки... ми не звикли думати, що у Вигнанців можуть бути такі оселі, отче. Але в більшості печер були...

— ...ясла, — сказав отець-капітан де Сойя.

— Еге ж, сер. Ясла. Крихітні ліжечка, а в них крихітні дитинчата... не монстри-Вигнанці, отче, не ті бліді, блискучі істоти, з якими ми билися, не ті кляті янголи Люцифера з крилами, розкинутими на сотні кілометрів під зоряним світлом... просто... немовлята. Сотні, отче. Тисячі. Печера за печерою. Більшість із кімнат уже розгерметизувалися, і малі померли, де лежали. Деяких розірвало декомпресією, але більшість були надто туго сповиті для цього. Деякі кімнати ще лишалися герметичними, отче. Ми висаджували двері. Матері... жінки в халатах... вагітні жінки, з волоссям, що літало у них над головою при силі тяжіння одна десята g... Вони намагалися кусати й дряпати нас, отче... Ми не звертали на них уваги, і їх виносило в космос потоком повітря... а інші задихалися та помирали на місці... але деякі немовлята... десятки немовлят, отче... вони були в таких пластикових боксах для дихання...

— ...в інкубаторах, — сказав отець-капітан де Сойя.

— Еге ж, — прошепотів сержант Ґреґоріус, наче втомившись говорити. — Ми запитали вказівки променевим каналом: що нам з ними робити? З десятками, з сотнями немовлят Вигнанців у цих інкубаторах? І командувач Барнес-Авне наказала...

— ...продовжувати, — прошепотів отець-капітан де Сойя.

— Еге ж, сер... отож ми...

— Виконали наказ, сержанте.

— Отож ми витратили останні свої гранати в цих яслах, отче. А коли плазмові гранати закінчилися, ми вдарили по інкубаторах з ланцетників. Кімната за кімнатою, печера за печерою. Пластик плавився навколо дитинчат, ковдрочки спалахували. У тих боксах, очевидно, був чистий кисень, отче, бо вони часто-густо самі вибухали, наче гранати... ми мусили активувати свої захисні поля, отче, та навіть тоді... я потім дві години відчищав броню на скафандрі... але більшість інкубаторів не вибухнула, отче, вони просто спалахували, наче сухі поліна, наче смолоскипи, і все, що було в них, горіло яскравим полум’ям, мов у печі... На той час в усіх кімнатах, в усіх печерах був уже вакуум, але бокси... ці малі інкубатори... ще мали в собі повітря, коли горіли... і ми вимкнули наші зовнішні навушники, сер... всі вимкнули. Але якимось чином ми однаково чули плач і крики... попри силові поля й попри шоломи. Я й наразі чую їх, отче...

— Сержанте, — промовив де Сойя, голосно й чітко, командирським голосом.

— Так, сер?

— Ви виконували наказ, сержанте. Ми всі виконували накази. Його Святість давно вже визначив своїм декретом, що Вигнанці втратили людську природу, зробивши вибір на користь наноелементів, запустивши їх у свою кров, удавшись до мутацій своїх хромосом...

— Але крики, сер...

— Сержанте... Ватіканський Собор та Папа постановили, що цей Хрестовий похід є необхідним для того, аби врятувати людство від загрози Вигнанців. Ви мали наказ. Ви його виконували. Ми солдати.

— Еге ж, сер, — пошепки озвався сержант із темряви.

— Зараз ми не маємо часу, сержанте. Поговоримо про це пізніше. А зараз я накладаю на вас покуту — не за те, що ви діяли як солдат і виконували наказ, а за те, що ви піддали наказ сумніву. П’ятдесят разів прокажете «Богородицю», сержанте, і сто разів «Отче наш». І я хочу, щоб ви молилися... наполегливо молилися, щоб зрозуміти.

— Еге ж, отче.

— Тепер прокажіть покаянну молитву... швидко...

Почувши крізь сітку шепіт, отець-капітан де Сойя підняв руку в жесті благословення, відпускаючи гріхи: «Ego te absolvo...»

Через вісім хвилин отець-капітан і вся команда лежали на своїх протиперевантажувальних кушетках у воскресальних яслах, а «Рафаїл» ввімкнув двигуни, миттєво перемістивши їх до наступної цілі, планетної системи Мамона, ціною жахливої смерті та повільного, болісного відродження.

ВЕЛИКИЙ ІНКВІЗИТОР ПОМЕР І ПІШОВ ДО ПЕКЛА.

Він помер і воскрес лише вдруге, й обидва рази це йому геть не сподобалося. А Марс був пеклом.

Джон Доменіко кардинал Мустафа та його почет із двадцяти одного службовця Священної Канцелярії та його особистих охоронців і, звісно ж, його незамінного помічника отця Фарелла прибули до системи Старої Землі на новому зорельоті-Архангелі «Джибріль»[74] й отримали аж чотири доби на те, щоб отямитися після воскресіння, фізично й ментально, перш ніж розпочати діяти безпосередньо на поверхні Марса. Великий Інквізитор отримав достатньо письмової та усної інформації про червону планету, аби у нього склалося неспростовне переконання, що Марс — це і є Пекло.

— Насправді, Ваша Превелебносте, — зауважив отець Фарелл, уперше почувши від Великого Інквізитора висновок щодо Марса й пекла, — з описом пекла краще збігається інша планета з цієї системи... Венера. Там усе кипить, тиск страшенний, озера розплавленого металу, урагани дмуть зі швидкістю ракети...

— Стули пельку, — відповів Великий Інквізитор, втомлено змахнувшй рукою.

Марс — перша позаземна колонія людства, попри те, що за шкалою Сольмева рейтинг її дорівнював лише 2,5; перша спроба тераформування — і перший провал тераформування; світ, який оминали десятою дорогою після загибелі Землі в чорній дірі — і через те, що було винайдено рушії Гокінґа, і через імперативи Гїджри, і через те, що ніхто не бажав жити на кулі, складеній із заіржавілої вічної мерзлоти, коли Галактика пропонувала на вибір майже безкінечну кількість планет гарніших, здоровіших, привітніших.

Упродовж віків після загибелі Старої Землі Марс був такою застійною тихою заводдю, що за часів Усемережжя тут навіть не зводилися портали. Пустельна планета, цікава хіба безхатченкам Нової Палестини (Мустафа зі здивуванням дізнався, що легендарний полковник Федман Кассад народився тут, в одному з таборів палестинських біженців) та дзен-християнам, які поверталися до рівнини Еллада[75], аби відродити вчення магістра Шредера. Років сто здавалося, що розпочатий гігантський проект із тераформування відбудеться — мертві моря перетворилися на живі, коли велетенські кратери наповнилися водою, а береги ріки Маринера[76] вкрилися цілими лісами циклоїдних папоротей. Але настав період регресу, кошти на боротьбу з ентропією припинили надходити, а тоді прийшов новий льодовиковий період, на шістдесят тисяч років.

У часи найвищого розквіту цивілізації Всемережжя зусиллями військового крила Гегемонії, Збройними силами, на червоній планеті було встановлено портали, а надра Гори Олімп, величезного вулкана, були зрешечені, наче стільниками, приміщеннями Командної військової школи «Олімп». Для Збройних сил ізольованість Марса від товарообігу та культурного життя Всемережжя не була перешкодою, і планета залишалася військовою базою аж до Падіння. У наступному за Падінням сторіччі залишки ЗС перетворилися на зловісну військову диктатуру, створивши так звану Марсіанську Військову машину. Диктатура ця дотяглася аж до планетних систем Центавра й Тау Кита і могла би стати тим центром, навколо якого викристалізувалася б друга міжзоряна імперія, якби на сцені не з’явився Пакс. Пакс швидко підкорив марсіанський флот, загнав Військову машину назад у планетну систему Старої Землі, змусивши розжалуваних полководців переховуватися між руїнами військових орбітальних баз та в старих тунелях під вулканом Олімп. Військові бази Пакса розташувалися на поясі астероїдів та на супутниках Юпітера, а з часом на умиротворений Марс висадилися місіонери й прибув губернатор від Пакса.

А втім, на планеті кольору іржі не було кого навертати й не було ким управляти. Повітря на Марсі стало розрідженим і холодним, пограбовані міста стояли покинутими, повернулися самуми, пилові бурі, що вільно задували від полюса до полюса, крижаними пустелями гуляли моровиці, бубонна та легенева чума, проріджуючи й без того нечисленні ватаги кочівників — усе, що лишилося від шляхетної раси марсіан, а на місці колишніх яблуневих садів та ланів, де збирали врожаї ягід бредберії, лише де-не-де стирчали колючі опунції.

Дивно, але саме Палестинці, що протягом своєї історії зазнали стільки утисків та гонінь, найкраще за всіх прижилися на замерзлому плато Тарсис[77]. Сироти стародавньої Ядерної Діаспори 2038 року н. е. спромоглися адаптуватися до суворих марсіанських реалій й розповсюдили ісламську культуру на кочові племена та вільні міста-держави. Такі були справи на Марсі, коли туди прибули місіонери з Пакса. Нові палестинці, які примудрилися протистояти безжальній Марсіанській Військовій машині понад сто років, не виявили жодного бажання пожертвувати своєю автономією на користь Церкви.

І саме в столиці палестинців, у місті Арафат-куфія, з’явився Ктир і вчинив бійню, убивши сотні... можливо, тисячі осіб.

Порадившись із помічниками, Великий Інквізитор зустрівся з місцевим командуванням Флоту на орбіті і приземлився на військовому кораблі. Головний космопорт у столиці, місті Сент-Малахія, був закритий і приймав лише військові транспортні засоби. Втім, це не створило жодних незручностей, бо цього тижня в розкладі однаково не значилося спускових апаратів з торгових або пасажирських кораблів. Спусковому апаратові, у якому знаходився Великий Інквізитор, передували шість бойових катерів, і коли кардинал Мустафа ступив на марсіанську землю — або на паксівське гудронове покриття, якщо казати точніше, — космопорт уже оточили кільцем сотня швейцарських гвардійців та командос Священної Інквізиції. Офіційну делегацію зустрічальників, серед яких були архієпископ Робесон та губернатор Клер Пало, обшукали та перевірили на звуковому детекторі, і тільки після цього пропустили.

З космопорту групу Священної Канцелярії швидко завантажили до наземних автомобілів і промчали мертвими вулицями до нового, збудованого вже Паксом губернаторського палацу на околицях Сент-Малахії. Тут теж була нечувана охорона. Крім особистої охорони Великого Інквізитора, морських піхотинців, підрозділу швейцарських гвардійців, приписаного до Губернатора, навколо Палацу табором став ще й бойовий піхотний полк Місцевої гвардії. Тут Великого Інквізитора познайомили з доказами того, що два тижні тому на плато Тарсис побував Ктир.

— Це маячня, — казав Великий Інквізитор увечері напередодні польоту на місце нападу Ктиря. — Усі ці голографічні та відеозображення зроблені два тижні тому з величезної висоти. Я бачу кілька голограм, які, гіпотетично, показують Ктиря та розпливчасті картинки бійні. Я бачу знімки тіл міліціянтів Пакса, які були знайдені в місті. Але де місцеві? Де свідки? Де дві тисячі сімсот мешканців Арафаткуфії?

— Ми не знаємо, — сказала губернатор Клер Пало.

— Ми направили повідомлення до Ватикану дроном-Архангелом, і дрон повернувся з наказом не торкатися доказів, — сказав архієпископ Робесон. — Ще нам було наказано чекати на ваше прибуття.

Великий Інквізитор похитав головою і взяв у руки двовимірне фото.

— А це що таке? — сказав він. — База Флоту Пакса поблизу Арафат-куфії? Цей космопорт новіший за космопорт у Сент-Малахії.

— Це не паксівський флот, — сказав капітан Вулмак, командир корабля «Джибріль» та командуючий спеціальним з’єднанням ЗС у системі Старої Землі. — Хоча за нашими оцінками цим космопортом скористалися від тридцяти до п’ятдесяти спускових апаратів напередодні появи Ктиря.

— Від тридцяти до п’ятдесяти спускових апаратів протягом дня, — повторив Великий Інквізитор. — І це не Космічний флот Пакса. Хто ж це тоді? — Він обвів архієпископа Робесона та губернатора розлюченим поглядом. — Торговельна Гільдія? — наполегливо запитав він, коли ніхто не озвався.

— Ні, — відказав архієпископ Робесон. — Це не Гільдія.

Великий Інквізитор склав руки на грудях і чекав.

— Ці спускові катери були зафрахтовані Opus Dei, — ледь чутно промовила губернатор Пало.

— Для яких потреб? — напосівся на неї Великий Інквізитор. Охорону цієї частини палацу складали лише швейцарські гвардійці, вони стояли вздовж кам’яної стіни, на відстані шість метрів один від одного.

Губернатор розвела руками.

— Це нам невідомо, Ваша Превелебносте...

— Доменіко, — озвався архієпископ тремтячим голосом, — нам наказали не втручатися.

Великий Інквізитор, роз’ярілий, зробив крок до нього.

— Наказали не... хто наказав?! Хто може наказувати Архієпископу і Губернатору Марса? — Він аж кипів від гніву. — Іменем Христа! Хто?!

Архієпископ подивився на кардинала Мустафу страдницьки, але й з викликом.

— У тому й річ, що Іменем Христа... саме так, Ваша Превелебносте. Представники Opus Dei мали офіційні монідиски, отримані від Понтифікальної комісії справедливості та миру, — відповів він. — Нам сказали, що нас це не стосується. Наказали не втручатися.

Великий Інквізитор відчув, що від люті кров кинулася йому до обличчя.

— Питаннями безпеки на Марсі, так само як і будь-де в Паксі, опікується Священна Канцелярія! — сказав він категорично. — Понтифікальна комісія справедливості та миру не виняток! Де представники цієї Комісії? Чому їх нема на цій зустрічі?

Губернатор Клер Пало вказала витонченою рукою на знімок, що його все ще тримав Великий Інквізитор.

— Вони тут, Ваша Превелебносте. Оце вповноважені члени Комісії.

Кардинал Мустафа кинув погляд на глянсове фото. На вулицях Арафат-куфії, червоних від пилу, видно було мертві тіла в білому. Навіть попри зернистість зображення, можна було помітити, що тіла химерно пошматовані та роздуті. Великий Інквізитор змусив себе говорити стримано, хоч йому хотілося закричати і наказати кинути цих імбецилів до камери тортур... або розстріляти.

— Чому, — запитав він, — цих людей не воскресили й не допитали?

Архієпископ Робесон спромігся вичавити з себе посмішку.

— Ви побачите це завтра, Ваша Превелебносте. Побачите і все зрозумієте.

EM-ТРАНСПОРТ НА МАРСІ НЕ ПРАЦЮВАВ. ВОНИ скористалися броньованими екранольотами СБ Пакса, щоби дістатися плато Тарсис. Факельники та «Джибріль» слідкували за їхнім просуванням. Винищувачі-скорпіони вели бойове патрулювання. За двісті кілометрів до плато п’ять загонів морських піхотинців залишили екранольоти й полетіли в авангарді, на малій висоті, скануючи місцевість акустичними зондами та визначаючись із секторами обстрілу.

В місті Арафат-куфія не рухалося нічого, крім пісків.

Екранольоти служби безпеки Священної Канцелярії сіли першими, зануривши шасі в пісок, на овальну площу перед мерією, яку колись вкривала трава. Апарати ввімкнули силові поля, з’єднавши їх у єдиний силовий купол, і будинки навколо площі замерехтіли, неначе в спекотному мареві. Морські піхотинці приземлилися й зайняли позиції вздовж периметра площі, так що мерія опинилася в центрі цього кола. Паксівська та місцева гвардії зайняли оборону у другому колі на вулицях та алеях, що розходилися від площі. Швейцарські гвардійці архієпископа охороняли зовнішній бік купола. І, нарешті, охоронці Священної Канцелярії в чорних бойових скафандрах оточили екраноліт, на якому прилетів Великий Інквізитор, опустившись на коліна й приготувавшись стріляти в будь-кого.

— Чисто! — пролунав на тактичному каналі голос сержанта, котрий очолював морську піхоту.

— В радіусі кілометра від Об’єкта Один руху чи ознак життя не спостерігається, — хрипко доповів лейтенант, командир місцевої гвардії. — На вулицях мертві тіла.

— У мене чисто, — відрапортував капітан швейцарських гвардійців.

— Підтверджую: в Арафат-куфії нічого не рухається, крім ваших людей, — повідомив з орбіти капітан «Джибріля».

— Прийнято, — сказав Бравнінґ, командер служби безпеки Священної Канцелярії.

Роздратований дурістю того, що відбувалося, Великий Інквізитор стрімко зійшов трапом і попрямував через площу. Настрій його не поліпшувала осмотична маска, яку він мусив надягти. Шланг із круглою фільтрувальною коробкою бовтався на плечі, наче медальйон.

Отець Фарелл, архієпископ Робесон, губернатор Пало і ще купа посадовців бігом кинулися вслід. Кардинал Мустафа проминув коло охоронців, що зайняли позицію на колінах, і владним помахом руки наказав зробити прохід у захисному полі. Він пройшов крізь поле, не звертаючи жодної уваги на протести командира охоронців Бравнінґа та на постаті в чорній броні, що поспішили вслід за ним.

— Де перший 3... — розпочав Великий Інквізитор, пересуваючись стрибками вузькою алеєю, що вела від площі. Він ще не звик до того, що сила тяжіння на Марсі менша.

— Просто за рогом, — захекано проказав архієпископ.

— Нам краще почекати, доки зовнішні поля будуть... — спробувала вставити губернатор Пало.

— Он там, — сказав отець Фарелл, указуючи на щось попереду.

Група з п’ятнадцяти осіб зупинилася так швидко, що помічники та охоронці, котрі трималися позаду, заледве не налетіли на поважних персон.

— Святий Боже, — прошепотів архієпископ Робесон і перехрестився. Крізь прозору осмотичну маску було видно, що він побілів, як полотно.

— Ісусе! — пробурмотала губернатор Клер Пало. — Я дивлюся на ці голо й фото вже два тижні, але... Ісусе...

— Овва! — сказав отець Фарелл і зробив ще крок у напрямку першого тіла.

Великий Інквізитор приєднався до нього. Він опустився на червоний пісок на одне коліно. Спотворений труп мав такий вигляд, наче хтось створив абстрактну скульптуру з плоті, кісток та хрящів. У цій купі важко було би розпізнати людські останки, якби не зуби, які блищали в роззявленому роті, та не рука, що валялася поблизу, напівзанесена рухливою марсіанською порохнявою.

За секунду Великий Інквізитор спромігся запитати:

— Це зробили трупоїди? Можливо, птахи-стерв’ятники? Щури?

— Відповідь: ні, — сказав майор П’єт, командувач сухопутними силами Пакса на Марсі. — На плато Тарсис немає птахів ось уже два століття, з того часу, як почала розріджуватися атмосфера. Щурів теж немає... узагалі нема істот, що здатні пересуватися... їх би зафіксували детектори руху. Спостереження не припинялося з того часу, відколи це сталося.

— Тобто, це зробив Ктир, — сказав Великий Інквізитор. Не схоже було, щоби його вдалося переконати. Він розпрямився і перейшов до другого тіла. Можливо, це була жінка. Вигляд тіло мало таке, наче його вивернули нутрощами й посікли. — А це?

— Гадаємо, це зробив він, — сказала губернатор Пало. — Міліцейський патруль, що знайшов усе це, мав із собою камеру. Ось звідки та голострічка на тридцять вісім секунд, що ми вам демонстрували.

— З тих кадрів можна виснувати, наче дюжина Ктирів убиває дюжину людей, — зауважив отець Фарелл. — Там усе в тумані.

— Це знято під час піщаної бурі, — сказав майор П’єт. — А Ктир був тільки один... ми дослідили окремі зображення. Просто він рухався крізь натовп так швидко, що здавалося, ніби істот багато.

— Рухався крізь натовп, — промугикав Великий Інквізитор собі під ніс, переходячи до третього тіла, що могло належати дитині або мініатюрній жінці. — І коїв це.

— І коїв це, — сказала губернатор Пало. Вона озирнулася на архієпископа Робесона, який прихилився до стіни, щоби не впасти.

На цій ділянці вулиці було двадцять чи тридцять мертвих тіл. Отець Фарелл опустився на коліна, пробігся рукою в рукавичці по грудях першого мертвяка, тоді сунув руку всередину грудної порожнини. Плоть була мерзлою, як і кров, що вилилася з тіла чорним водоспадом.

— І тут не було й сліду хрестоформи? — запитав він неголосно.

Губернатор Пало похитала головою.

— У тих двох тілах, що їх міліція принесла із собою для воскресіння, хрестоформ не було. Якби від них залишилося хоч щось... навіть міліметр наросту чи шматочок волокна в стовбурі мозку, чи...

— Нам це відомо, — обірвав її Великий Інквізитор.

— Дуже дивно, — зауважив єпископ Ердль, експерт Священної Канцелярії з технології воскресіння. — Наскільки мені відомо, ще не траплялося таких випадків, щоби, знайшовши тіло, не можна було знайти в ньому залишків хрестоформи. Губернатор Пало, звісно, має рацію. Бодай найменшої частини хрестоформи вистачило би для Таїнства воскресіння.

Великий Інквізитор зупинився оглянути тіло, яке шварконули об залізну огорожу так, що кілки простромили його наскрізь у багатьох місцях.

— Схоже, Ктир полює на хрестоформи. Він повидирав їх із тіл до останнього мікрона.

— Це неможливо, — сказав єпископ Ердль. — Просто неможливо. Хрестоформа має понад п’ятсот метрів мікроволокон, що проростають...

— Неможливо, — погодився Великий Інквізитор. — Але можу закластися, що жодну з цих жертв не вдасться воскресити. Ктир, можливо, вирвав їхні серця, легені та горлянки, але він хотів позбавити їх саме хрестоформ.

Командер служби безпеки Бравнінґ вийшов з-за рогу у супроводі п’ятьох бійців у чорній броні.

— Ваша Превелебносте, — сказав він, використовуючи тактичний канал, на якому його міг чути тільки Великий Інквізитор. — Найгірше у сусідньому кварталі. Я вас проведу.

Кавалькада рушила за людиною в чорному, але повільно, неохоче.

ВОНИ НАРАХУВАЛИ ТРИСТА ШІСТДЕСЯТ ДВА ТІЛА. БАГАТО З НИХ валялися на вулицях, але більшість була всередині будівель чи в гаражах, ангарах та космічних кораблях у новому космопорті на околиці Арафата-куфії. Були зроблені голограми, і комісія судово-медичних експертів Священної Канцелярії занотувала місцезнаходження кожної жертви, перш ніж доправити всі тіла до моргу у передмісті Сент-Малахії. Вдалося встановити, що всі вбиті — чужопланетяни, тобто між ними не було місцевих палестинців або корінних марсіан.

Найбільше заінтригував експертів з паксівського флоту космопорт.

— Аж вісім спускових апаратів обслуговують лише злітну смугу! — здивувався майор П’єт. — Серйозна кількість! Космопорт у Сент-Малахії має тільки два. — Він подивився у пурпурове марсіанське небо. — Якщо припустити, що кораблі, які вони обслуговували, це вантажні кораблі з принаймні двома власними спусковими катерами, то тут мала бути й серйозна логістика!

Великий Інквізитор подивився на архієпископа Марса, але Робесон заперечливо підняв руки вгору.

— Ми нічого не знали про ці операції, — сказав коротун. — Я вже казав, що це були справи Opus Dei.

— Отже, — сказав Великий Інквізитор, — наскільки ми можемо виснувати, весь персонал Opus Dei мертвий... усі померли істинною, безповоротною смертю... і тепер цією справою займатиметься Священна Канцелярія. Ви не знаєте, для чого вони збудували цей космопорт? Транспортували важкі метали, наприклад? Видобували тут якісь корисні копалини?

Губернатор Пало похитала головою.

— Надра цієї планети розкопують уже понад тисячу років. Тут не залишилося важких металів, які варто було би перевозити космічним флотом. Тут немає навіть мінералів, які варто було би видобувати місцевими силами, не кажучи вже про Opus Dei.

Майор П’єт, зсунувши візор на лоба, почухав неголене підборіддя.

— Але щось звідси відвантажували, Ваші Світлості... І то у великій кількості. Вісім спускових апаратів, розгалужена система радарів, автоматична система безпеки.

— Якщо Ктир... чи хто би там то не був... не знищив комп’ютери та системи запису... — розпочав командир Бравнінґ.

Майор П’єт похитав головою:

— Ктир тут ні до чого. Комп’ютери було знищено ще раніше, спочатку вірусами, а потім ще й кумулятивними вибухами. — Він обвів поглядом спорожнілу адміністративну будівлю. Крізь отвори, незважаючи на ущільнення, вже просочився червоний пісок. — Я гадаю, що ці люди самі знищили свої файли ще до того, як тут з’явився Ктир. Maбуть, вони збиралися вшиватися звідси. Ось чому всі катери були у передстартовому стані... Їхні бортові комп’ютери було налаштовано на зліт.

Отець Фарелл кивнув, погоджуючись.

— Але ми маємо лише орбітальні координати. І жодних записів щодо того, з ким чи з чим вони збиралися зустрітися.

Майор П’єт поглянув крізь вікно на пилову бурю, що лютувала надворі.

— Тут двадцять наземних автобусів, — пробурмотів він, наче сам до себе. — Кожен може перевозити до вісімдесяти людей. З точки зору логістики нічогенький перегін... якщо тутешній персонал Opus Dei налічував лише тих триста шістдесят з чимось осіб, чиї тіла ми знайшли.

Губернатор Пало насупилася й схрестила руки на грудях.

— Нам невідомо, скільки співробітників було тут у Opus Dei, майоре. Ви самі кажете, що файли знищені. Може, тут працювали тисячі осіб...

Командер Бравнінґ наблизився до кола вибраного товариства.

— Перепрошую, губернаторе, але бараки вздовж злітно-посадкової смуги можуть вмістити біля чотирьохсот осіб. Гадаю, майор має рацію... тіла, які ми знайшли, то й був увесь штат Opus Dei.

— Але напевне ви цього знати не можете, командере, — невдоволено заперечила губернатор Пало.

— Не можу, мем.

Вона вказала крізь вікно на припарковані вдалині автобуси, що ледь виднілися крізь завісу пилу.

— А от вам і доказ, що вони мали транспорт для перевезення значно більшої кількості осіб.

— Може, тут розташовувався передовий загін, — припустив командер Бравнінґ. — Може, вони мали все підготувати для прибуття значно численнішого контингенту.

— Тоді навіщо знищувати файли і підривати комп’ютери? — запитав майор П’єт. — Чому все виглядає так, наче вони готувалися забратися звідси назавжди?

Великий Інквізитор зробив крок уперед і підняв руку у рукавичці.

— Припиняємо цю безпредметну дискусію. Завтра Священна Канцелярія почне збирати покази і візьметься за розслідування. Губернаторе, ми можемо працювати у вашому кабінеті в губернаторському палаці?

— Звичайно, Ваша Превелебносте! — Пало опустила голову, чи то на знак пошани, чи щоби сховати очі, а може, з обох причин.

— Дуже добре, — підсумував великий Інквізитор. — Koмандере, майоре, викликайте екранольоти. Судово-медичні експерти та робітники моргу залишаються тут.

Кардинал Мустафа подивився на бурю, що розгулялася не на жарт.

— Як тут називають ці пилові бурі?

— Самуми, — сказала губернатор Пало. — Ці бурі охоплюють усю планету. З кожним марсіанським роком вони задувають усе сильніше.

— Місцеві кажуть, що це стародавні марсіанські боги, — прошепотів архієпископ Робесон. — Вони вимагають, аби їм повернули втрачене.

МЕНШ НІЖ ЗА ЧОТИРНАДЦЯТЬ СВІТОВИХ ЛІТ ВІД СИСТЕМИ, де колись була Стара Земля, над планетою, яка звалася Вітус-Ґрей-Баліан-Б, зореліт, що колись носив ім’я «Рафаель», а тепер був безіменним, закінчив гальмувати після виходу на геосинхронну орбіту[78]. Чотири особи, що знаходилися на борту, вільно переміщалися у невагомості, розглядаючи зображення пустельної планети на комп’ютерному екрані.

— Наскільки ми можемо покластися на те, що правильно прочитали покази про пертурбацію на порталі цими днями? — запитала особа жіночої статі на ім’я Сцилла.

— Більше, ніж на будь-які інші зачіпки, — відказала особа, що здавалася її близнючкою, Радамант Немез.

— Почнемо з однієї з паксівських баз? — сказав чоловік на ім’я Ґіґес.

— Так, з найбільшої, — відповіла Немез.

— Тоді це база Пакса Бомбасіно, — сказав Бріарей, дивлячись на напис на екрані. — У північній півкулі. Стоїть над центральним каналом... Там мешкає...

— Нас не цікавить, скільки там народу, — перервала його Радамант Немез. — Нас цікавить лише, чи дівчинка Енея, андроїд і цей бахур Ендіміон пройшли цим шляхом.

— Спускові апарати готові, — сказала Сцилла.

Вони всвердлилися в атмосферу, розгорнули крила точно в точці перетину термінатора, у відповідь на запит повідомили код Ватиканського монідиска, щоби розчистити собі шлях на посадку, і сіли серед Скорпіонів, транспортних екранольотів та броньованих машин. Сполоханий лейтенант привітав їх і супроводив до офісу коменданта бази.

— То кажете, що ви зі Шляхетної гвардії? — перепитав генерал Солжников, вдивляючись у їхні обличчя й водночас читаючи інформацію з монідиска.

— Саме так, — байдуже відказала Радамант Немез. — Це видно з наших паперів, чипів і з монідиска. Скільки можна ще повторювати, генерале?

Обличчя та шия Солжникова над високим коміром мундира побуряковіли. Замість відповіді він утупився в голограму. Фактично ці офіцери Шляхетної гвардії, однієї з нових екзотичних новацій Папи, можуть, якщо захочуть, йому добряче насолити. Фактично вони мають право застрелити його або відлучити від Церкви, бо, перебуваючи в ранзі центуріонів Шляхетної гвардії, поєднують владу Флоту й Ватикану. Фактично, згідно із текстом монідиска та привілеями, що він надає, вони можуть наказувати губернатору планети й архієпископу. Фактично Солжников волів би ніколи не бачити цих мертвотно-блідих виродків на своїй тихій планетці.

Генерал силувано посміхнувся.

— Ви можете розраховувати на наш контингент. Чим я можу вам допомогти?

ХУДА, БЛІДА ЖІНКА НА ІМ’Я НЕМЕЗ ПРОСТЯГЛА НАД СТОЛОМ генерала голокарту й активувала її. Зненацька між ними в повітрі зависли три людські голови в натуральну величину. Чи, радше, дві людські, а третя, безумовно, належала блакитношкірому андроїду.

— Не знав, що в Паксі ще лишилися андроїди, — сказав Солжников.

— До вас надходили повідомлення щодо перебування когось із цих трьох осіб на вашій території, генерале? — запитала Немез, проігнорувавши його репліку. — Їх могли бачити в районі тієї головної ріки, що тече від північного полюса до екватора.

— Насправді це канал, — почав було Солжников, але зупинився. Жодний із цієї четвірки не виглядав зацікавленим у світській бесіді чи в зайвій інформації. Він викликав полковника Вінару, свого помічника.

— Назвіть їхні імена, — сказав Солжников, коли Вінара приготував свій комлоґ.

Немез назвала три імені. Усі вони були незнайомі генералові.

— Це не місцеві імена, — зауважив він, поки полковник Вінара перевіряв файли. — Ті, що належать до тубільської цивілізації — вони називають її Спектральною Спіраллю Амоа — чіпляють на себе імена, як мій мисливський собака збирав на себе кліщів на планеті Патофа. Бачте, у них заведено укладати потрійні шлюби, тому...

— Вони не місцеві, — перервала його Немез. Її тонкі губи були такими ж безкровними, як і обличчя, білизну якого лише підкреслював червоний комір форменого комбінезона.

— А, тоді зрозуміло, — вигукнув Солжников, тішачись, що його спілкування з цими потворами Шляхетної гвардії за хвилину чи дві закінчиться, — у такому разі ми не можемо вам допомогти. Розумієте, наразі Бомбасіно — це єдиний космопорт на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, оскільки той, яким користувалися місцеві, в Кероа-Тамбат, ми ліквідували. І, крім кількох волоцюг, яких ми вже запроторили до гауптвахти, сюди ніхто не іммігрує. Місцеві ж усі належать до Спектральної Спіралі... звісно, вони полюбляють яскраві кольори, ще й як, але андроїд не міг би залишитися тут непоміченим... що там у вас, полковнику?

Полковник Вінара відвів очі від екрана.

— Ані портрети, ні імена не збігаються з жодним із рапортів... лише чотири з половиною стандартні роки тому ми отримували повідомлення, що всі вони були оголошені в розшук Флотом Пакса.

Немез та її двійники жодним чином не відреагували на його слова.

Генерал Солжников розвів руками.

— Вибачте! Ми були дуже зайняті останні два тижні, позаяк проводили великі військові навчання під моїм командуванням, але якби тут з’явився хтось, хто відповідає опису...

— Сер, — сказав полковник Вінара, — у нас були ті чотири втікачі з вантажного корабля.

«Чорт забирай!» — подумки вилаявся Солжников, а звертаючись до шляхетних гвардійців, він пояснив:

— Йдеться про чотирьох утікачів із вантажівки Гільдії. Вони зіскочили зі свого корабля, бо їм загрожувала кара за вживання наркотиків. Наскільки я пам’ятаю, усі вони чоловіки, років шістдесяти чи біля того, і, — він виразно подивився на полковника Вінару, намагаючись поглядом і тоном порадити йому стулити свою довбану пельку, — і ми знайшли їхні тіла у Великому Болоті, чи не так, полковнику?

— Три тіла, сер, — відказав полковник Вінара, не бажаючи помічати сигналів свого начальника. Він знову звірився з базою даних. — Один із наших екранольотів упав біля Кероа Тамбат, і лікар... секундочку... лікар Моліна... вирушила вниз каналом разом із місіонером надати допомогу пораненим.

— Яким до дідька боком це стосується справи, полковнику? — вибухнув Солжников. — Ці офіцери шукають дівчинку, чоловіка, якому ще немає тридцяти, і андроїда!

— Так, сер, — промовив Вінара, відірвавшись від свого комлоґа. — Але лікар Моліна повідомила рацією, що вона надала допомогу хворому чужепланетянину в Лок Чайльд Ламонді. Ми припустили, що це четвертий утікач...

Радамант Немез так швидко зробила крок уперед, що генерал Солжников мимоволі здригнувся. У спритних рухах цієї жінки було щось нелюдське.

— Де знаходиться Лок Чайльд Ламонд? — різко запитала вона.

— Це одне із селищ на березі каналу, приблизно за вісімдесят кілометрів на південь звідси, — відповів Солжников. Він докірливо звернувся до полковника Вінари, так наче весь цей клопіт стався через нього. — Коли вони доправлять сюди цього затриманого?

— Завтра вранці, сер. Евакуаційний екраноліт забере команду в Кероа Тамбат о шостій ранку і зробить зупинку в... — Полковник замовк, оскільки всі чотири офіцери Шляхетної гвардії розвернулися на каблуках і попрямували до дверей.

Немез призупинилася тільки, щоби наказати:

— Генерале, звільніть небо, звідси аж до цього Лок Чайльд Ламонда. Ми вилітаємо на нашому катері.

— Але це зайве, — стрепенувся генерал, підхоплюючись з-за свого столу. — Цей приблуда перебуває під арештом, його доправлять... зачекайте!

Чотири офіцери Шляхетної гвардії простукали підборами по сходинках і найкоротшим шляхом перетнули гудронове покриття, прямуючи до свого спускового апарата. Солжников вискочив на злітну смугу, гукаючи їм услід:

— Польоти спускових катерів в атмосфері заборонені, дозволяється тільки посадка в Бомбасіно! Зачекайте! Ми вишлемо по нього свій екраноліт! Послухайте! Цей утікач точно не з ваших... він під охороною... стійте!

Четвірка, не зупиняючись ані на мить, дісталася спускового апарата, викликала трап і зникла всередині. Завили сирени, персонал бази побіг в укриття, а важкий катер ввімкнув рушії, перемкнув їх на режим електромагнітного поля і, прискорюючись, полетів крізь периметр космопорту далі, на південь.

— Срань Господня! — прошепотів генерал Солжников.

— Перепрошую, сер? — промовив полковник Вінара.

Солжников подивився на нього так, наче хотів спопелити поглядом.

— Відправити два бойових екранольоти, негайно... ні, три. І щоби на борту кожного був загін морських піхотинців. Це наша територія, і я не хочу, щоби ці плюгаві сцикуни зі Шляхетної гвардії чинили тут, що їм заманеться. Без нашого дозволу. Наші екранольоти мають дістатися туди першими і взяти того довбаного босяка під варту... під нашу варту... навіть якщо для цього доведеться скалічити всіх аборигенів звідси й до Лок Чайльд Ламонда. Ясно, полковнику?

Вінара міг тільки витріщатися на свого начальника.

— Виконувати! — загорлав генерал Солжников.

Полковник Вінара рвонув виконувати наказ.

10

Ніч тяглася довго, так само як і день, що прийшов їй на зміну. Я не спав ані хвилини, звиваючись від болю, і раз у раз курсував між ліжком і туалетною кабінкою, тягаючи за собою крапельницю. Сеча виходила погано, біль був страшенний, але я робив нові й нові спроби, з надією вдивляючись у фільтр, крізь який я мав дзюрити, сподіваючись побачити нарешті той камінь, що мене вбиває. Ближче до полудня камінь вийшов.

Хвилину я витріщався на нього, не вірячи власним очам. Останні півгодини боліло менше, тільки відлуння справжнього болю в паху й спині, але дивлячись на крихітний червонястий камінець у конусі фільтра — трохи більший за піщинку, але менший за найдрібнішу гальку, — я не міг повірити, що ця крихта могла багато годин поспіль спричиняти такі страждання.

— А ти повір, — сказала Енея, сидячи на краєчку ванни й спостерігаючи, як я обсмикую на собі піжаму. — У житті так часто буває: найбільший біль спричиняють найменші речі.

— Так, — погодився я. Я розумів затуманеною головою, що Енеї тут немає, бо я ніколи не став би пісяти у чиїйсь присутності, а надто у присутності цієї дівчинки. Це була галюцинація; я весь час марив Енеєю, починаючи з першої ін’єкції ультраморфію.

— Вітаю, — сказала галюцинація Енеї. Усмішка її здавалася досить реальною — трохи пустотлива, трохи насмішкувата, все як зазвичай, ще й правий кутик рота піднявся догори, як завжди. Я бачив, що на ній зелені бавовняні штани та біла сорочка, у яких вона полюбляла працювати в спеку. Але я також бачив і зливальницю, і рушники на стіні — бачив крізь неї.

— Дякую, — сказав я й зачовгав назад, до ліжка. Я ще не йняв віри, що біль не повернеться. Лікар Моліна казала, що каменів може бути й кілька.

Енея зникла, а до кімнати увійшли Дем Ріа, Дем Лоа та вартовий.

— Чудово! — вигукнула Дем Ріа.

— Ми радіємо за вас, — сказала Дем Лоа. — Ми сподівалися, що вам не доведеться лягати в шпиталь на операцію.

— Давай сюди свою праву руку, — рявкнув поліцейський.

Він пристебнув мене кайданками до латунного бильця ліжка.

— Хіба мене заарештовано? — запитав я нетвердим ще голосом.

— Уже давно, — хмикнув він. Під візором шолома його чорна шкіра блищала від поту. — Екраноліт забере тебе завтра вранці. Не хочу, щоби ти пропустив цю подорож. — Він вийшов з будинку й зайняв своє місце в затінку пляшкового дерева[79].

— Ох, — зітхнула Дем Лоа, торкнувшися мого прикрашеного кайданками зап’ястка, — нам дуже шкода, Роле Ендіміон.

— Ви тут ні до чого, — вимовив я, почуваючись страшенно втомленим, найімовірніше, через ліки, якими мене кололи. Мій язик не хотів мене слухатися. — Ви були неймовірно люб’язні. Зробили мені стільки добра. — Тільки залишки болю, що помалу розчинялися, утримували мене, від того, щоби негайно заснути.

— Отець Кліфтон хоче навідати вас і поговорити з вами. Ви згодні?

На ту хвилину навіть павуки-щури[80], що взялися би кусати мене за пальці ніг, здалися би мені значно бажанішим товариством, ніж місіонер-священик.

— Звісно, — відповів я. — Чом би й ні?

ОТЕЦЬ КЛІФТОН ВИЯВИВСЯ МОЛОДШИМ ЗА МЕНЕ ПУХКЕНЬКИМ коротуном — але все ж таки не таким низеньким, як Дем Ріа, Дем Лоа чи будь-хто з місцевих. Він був ще й гладуном, і світле, кольору піску волосся, що вже починало рідіти, спадало на його привітне схвильоване обличчя. Я вже зустрічав людей цього типу. Коли я служив у місцевій гвардії, там був капелан, трохи схожий на отця Кліфтона — серйозний, переважно неагресивний, такий собі мамин мізинчик, який, може, й у священики подався, щоби ніколи не дорослішати й не відповідати за себе по-справжньому. Бабуся колись звернула мою увагу на те, що священики різних церков у різних селищах навколо болотистих низовин, якими ми кочували на Гіперіоні, схожі одне на одного своєю дитячою поведінкою: їм подобається, щоби їх обожнювали їхні парафіяни, а надто матері родин, і взагалі, жінки будь-якого віку. З дорослими чоловіками у них такого порозуміння ніколи не буває. Я не думаю, що моя бабуся відрізнялася антиклерикалізмом, хоча вона й відмовилася прийняти хрестоформу; ні, вона просто розважалася тим, що помітила цю тенденцію у великій та могутній паксівській імперії.

Отець Кліфтон розпочав зі мною теологічний диспут.

Гадаю, саме це змусило мене застогнати, але добрий пастор, очевидно, сприйняв це як прояв моєї хвороби, бо нахилився до мене, поплескав мене по руці і промурмотів:

— Ну, ну, сину мій...

Я вже сказав, що він був років на п’ять чи шість молодший за мене?

— Роле... я можу так до тебе звертатися?

— Звісно, отче. — Я заплющив очі, наче засинав.

— Якої ти думки про Церкву, Роле?

Не розтуляючи повік, я пустив очі під лоба.

— Про Церкву, отче?

Отець Кліфтон мовчки чекав на відповідь.

Я знизав плечима. Сказати точніше, спробував знизати, бо це не так просто зробити, коли одна рука прикута до бильця ліжка у тебе за головою, а в іншу руку встромлена голка крапельниці.

Отець Кліфтон, схоже, розшифрував мій незграбний порух.

— Тобто, ти байдужий до Церкви?

«Наскільки можна бути байдужим до установи, що намагалася мене схопити, а то й вколошкати», — подумав я.

Вголос я сказав:

— Не те, що байдужий, отче... Просто останнім часом Церква була не дуже доречною у моєму житті... з різних причин.

Одна з білястих брів місіонера запитально вигнулася.

— Отакої, Роле... Церква має різноманітні прояви... не всі з них бездоганні, не стану сперечатися... але я не можу повірити, що Церкву можна звинуватити в недоречності.

Я хотів було ще раз знизати плечима, але вирішив, що однієї невдалої спроби досить.

— Я розумію, що ви хочете сказати, — відказав я, сподіваючись, що розмову закінчено.

Отець Кліфтон нахилився ще ближче, упершись ліктями в коліна і склавши долоні перед собою, але не для того, щоби молитися, а щоб урезонити мене й переконати.

— Роле, ти знаєш, що завтра вранці тебе доправлять на базу в Бомбасіно.

Я кивнув. Голова моя була вільна, я міг нею ворушити.

— Ти знаєш, що за дезертирство з Флоту Пакса або Торговельної Гільдії карають смертю?

— Еге ж, — сказав я, — але тільки після справедливого суду.

Отець Кліфтон і вухом не повів на мій сарказм. Зморшки над його бровами свідчили тільки, що він стурбований — я не був упевнений, чим саме: моєю долею, чи моєю душею. Можливо, обома.

— Для християн, — почав він, на мить зупинившись, — для християн така страта є покаранням, що викликає певний дискомфорт... можливо, навіть миттєвий жах... але потім вони виправляють свій шлях і продовжують жити. Для тебе ж...

— Небуття, — сказав я, закінчуючи фразу замість нього. — Великий Пшик. Вічна Темрява. Піду хробакам на поживу.

Отець Кліфтон не хотів жартувати.

— Цього не має статися, сину мій.

Я зітхнув і подивився у вікно. На планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б стояв полудень. Сонячне світло тут було не таким, як на інших планетах, де мені довелося побувати з короткочасними, але напруженими візитами — Гіперіоні, Старій Землі, Морі Безкрайому тощо. Але різниця була настільки невловима, що я навіть не зміг би описати, яке саме тут сонячне світло. Прекрасне. В цьому не було жодного сумніву. Я поглянув на сапфірове небо з мазками фіолетових хмарин, на золоті сонячні плями на рожевому самані та дерев’яному підвіконні, прислухався до гамору дітлашні, що бавилася десь на вулиці, до ледь чутних голосів Сес Амбре та її хворого братика Біна, що розмовляли між собою, до раптового вибуху дитячого сміху, і запитав себе: «Втратити все це назавжди?»

І голос Енеї з моєї галюцинації відповів мені:

— Втрачати все це назавжди і є суттю людського життя, коханий.

Отець Кліфтон прокашлявся.

— Ти колись чув про парі Паскаля[81], Роле?

— Так.

— Чув? — У голосі отця Кліфтона чулося здивування. Мені здалося, що я збив його із запланованої стратегії ведення диспуту. — В такому разі ти маєш знати, який сенс у тому, щоби вчинити правильно, — промовив він невпевнено.

Я знову зітхнув. Біль був тепер рівним, без припливних хвиль, що накривали мене з головою впродовж кількох останніх днів. Я пригадав, як уперше почув про парі Паскаля від бабусі, коли був ще хлопчиком, і як пізніше дискутував на цю тему з Енеєю посеред сутінків, що опускалися на Аризону, і як, урешті-решт, відшукав у багатющій бібліотеці Талієсін-Веста паскалівські «Думки».

— Паскаль був математиком, — продовжував отець Кліфтон, — він жив в епоху до Гіджри... середина вісімнадцятого сторіччя, здається...

— Насправді він жив в середині сімнадцятого, — зауважив я, — якщо я не помиляюсь, з 1623 по 1662 рік. — Щодо дат я трохи блефував. Я наводив ці дати з голови, і начебто пригадав правильно... але голову на відтин я би не дав. Я й сторіччя запам’ятав тільки тому, що ми з Енеєю якось узимку чи не два тижні обговорювали Просвітництво[82] та його вплив на людську особистість і суспільство ще до Гіджри й до Пакса.

— Так, — сказав отець Кліфтон, — але не так важливо, коли саме він жив; важливе його так зване парі. Подумай, Роле, на одній шальці терезів — шанс воскресіння, безсмертя, вічність на небесах, світло вчення Христа. На іншій шальці — ...як ти це назвав?

— Великий Пшик, — сказав я. — Небуття.

— Гірше за небуття, — промовив юний священик з глибоким переконанням. — «Небуття» означає ніщо. Сон без сновидінь. Але Паскаль зрозумів, що відмова визнати спокуту Христом людських гріхів — це значно гірше. Це вічне розкаяння... без можливості виправити помилку... це безкінечний сум.

— А пекло? — запитав я. — Вічна кара?

Отець Кліфтон стиснув руки. Очевидно, цей аспект дискусії його напружував.

— Можливо, — сказав він. — Але навіть якщо пекло — це лишень вічне усвідомлення втрачених можливостей... навіщо ризикувати? Паскаль зрозумів, що якщо Церква помиляється, той, хто вступить на шлях надії, яку вона пропонує, нічого не втратить. А якщо вона має рацію...

Я посміхнувся.

— Це трохи цинічна точка зору, хіба ні, отче?

Бляклі очі священика зустрілися з моїми.

— Це не так цинічно, як безглуздо йти на смерть, Роле. Коли замість цього ти маєш можливість визнати Христа своїм Господом і робити добрі справи для інших людей, служити своєму суспільству, своїм братам та сестрам во Христі, і при цьому зберегти своє фізичне життя і свою безсмертну душу.

Я кивнув, а помовчавши хвилину, зауважив:

— Можливо, уся справа в часі, у якому він жив.

Отець Кліфтон кліпнув очима, не розуміючи мене.

— Я маю на увазі Блейза Паскаля, — пояснив я. — Він жив в епоху інтелектуальної революції, рівних якій не знало людство. Коперник, Кеплер і їхня братія розгорнули всесвіт, і він збільшився в тисячі разів... Уявіть собі, отче, Сонце зробилося... просто сонцем. Все перемістилося, відійшло вбік, припинило бути центром. Паскаль сказав одного разу: «Вічне мовчання цих нескінченних просторів жахає мене»[83].

Отець Кліфтон нахилився ще ближче. Я чув, як від його чисто виголеної шкіри віє милом та пінкою для гоління.

— Це ще один резон, аби задуматися над мудрістю його парі, Роле.

Я змигнув, відчуваючи бажання відсунутися подалі від рожевого, чистого, круглого, наче місячна повня, обличчя. Я знав, що від мене повинно тхнути потом, болем і страхом.

Зуби я не чистив з позаминулої доби.

— Навряд чи я захочу битися об заклад, якщо доведеться мати справу з Церквою, яка настільки втратила сором, що вимагає покори як плату за спасіння життя чиєїсь дитини, — сказав я.

Отець Кліфтон відсахнувся, наче я дав йому ляпаса. Його світла шкіра побуряковіла. Він підвівся і поплескав мене по руці.

— Тобі треба поспати. Ми ще поговоримо завтра, поки тебе не заберуть.

Але часу до завтра у мене не лишалося. Якби я знаходився цієї миті надворі й спостерігав за відповідним квадрантом надвечірнього небосхилу, то побачив би, як кобальтову небесну сферу прошкрябала вогняна риска. Це спусковий апарат із Немез на борту заходив на посадку над базою Пакса в Бомбасіно.

Отець Кліфтон пішов, і я заснув.

Я БАЧИВ СЕБЕ З ЕНЕЄЮ, ЯК МИ СИДИМО НА ТЕРАСІ її хатинки, огорнутої пустельною ніччю, і продовжуємо нашу розмову.

— Я вже бачив цей сон раніше, — сказав я, озираючись навкруги та торкаючись кам’яної кладки під парусиновим піддашшям. Камінь ще зберігав частку денного жару.

— Звісно, — відповіла Енея, присьорбуючи з горнятка свіжозаварений чай.

— Ти збиралася відкрити мені секрет, що саме робить тебе месією, — почув я власний голос. — Що робить тебе «ланкою між світами», про яку казав Уммон.

— Добре, — відказала моя мала приятелька, знову кивнувши, — але спочатку ти скажи мені: ти вважаєш, що твоя відповідь отцю Кліфтону була адекватною?

— Адекватною? — обурився я. — Він мене розлютив!

Енея зробила ще ковток. Над горнятком підіймалася пара, яка за мить торкнулася її вій. — Але ти не відповів на його питання про парі Паскаля.

— Я відповів так, як мусив, — відказав я дещо роздратовано. — Малий Бін Ріа Дем Лоа Алем помирає від раку. Церква використовує свою хрестоформу як важіль. Це аморально... огидно. Мене від цього нудить.

Енея подивилася на мене поверх паруючого кухля:

— Але якщо би Церква не була корумпована, Роле... Якби вона пропонувала хрестоформу, не вимагаючи нічого натомість, тоді ти би погодився її прийняти?

— Ні, — відповів я негайно і сам здивувався своїй категоричності.

Дівчинка посміхнулася:

— Тобто справжньою причиною твого протесту є не корумпованість Церкви. Ти відкидаєш воскресіння як таке.

Я хотів заперечити, завагався, наморщив лоба і висловився по-іншому:

— Таке воскресіння я відкидаю. Так.

Усе ще посміхаючись, Енея запитала:

— А є ще й інше?

— Церква раніше стверджувала, що є, — відповів я. — Майже три тисячі років вона пропонувала воскресіння душі, а не тіла.

— То в це — інше — воскресіння ти віриш?

— Ні — відповів я, знову не задумуючись ані на мить. — Парі Паскаля ніколи мене не приваблювало. Воно видається мені обмеженим. З логічної точки зору.

— Може, це тому, що воно виходить лише з двох можливостей, — сказала Енея. Десь у темряві, далеко в пустелі, ухнула сова, різко й коротко. — Воскресіння душі або вічна смерть і прокляття, — продовжила вона.

— Вічна смерть і вічне прокляття — це різні речі, — зауважив я.

— Так, але, можливо, такій людині, як Блез Паскаль, вони здавалися тотожними. Якщо його жахало «вічне мовчання цих нескінченних просторів».

— Агорафобія душі, — сказав я.

Енея розсміялася. Сміх її був таким щирим, таким безпосереднім, що я не міг у нього не закохатися. В неї.

— Релігія, схоже, завжди пропонує нам цей хибний дуалізм, — промовила вона, ставлячи горнятко на кам’яну підлогу. — Мовчання нескінченних просторів або затишний комфорт внутрішньої впевненості.

Я зневажливо пирхнув.

— Церква Пакса пропонує більш прагматичну беззаперечність.

Енея кивнула.

— Може, сьогодні це єдиний вихід для неї. Можливо, запаси духовної віри людства вичерпані.

— Ці запаси мали вичерпатися вже давно, — відказав я вперто. — Марновірство зібрало з людського роду жахливе мито. Війни... погроми... ворожість до логіки, науки, медицини... не кажучи вже про такі випадки, коли влада опиняється в руках таких людей, як ті, що керують наразі Паксом.

— В такому разі будь-яка релігія — це лише марновірство, Роле? І будь-яка віра — облуда?

Я скоса глянув на неї. Слабке світло з глибини її хатинки та сріблясте сяйво зірок вирізьблювали з темряви її довгі вилиці та ніжний абрис підборіддя.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, очікуючи на пастку.

— Якщо ти повіриш в мене, чи буде це облудою?

— Повірю в тебе... як це? — запитав я, відчуваючи, що в моєму голосі бринить підозрілість, ба навіть упертість. — Як у друга? Чи як у месію?

— А яка різниця? — запитала Енея своєю чергою, знову посміхаючись, але цього разу в її посмішці відчувався виклик.

— Віра в друга — це дружба, — відказав я. — Відданість. — Я затнувся, але продовжив: — Любов.

— А віра в месію? — запитала Енея. В її очах відбивалося світло.

Я різко, заперечно змахнув рукою.

— Це релігія.

— Але якщо твій друг водночас є месією? — сказала вона, уже не ховаючи посмішки.

— Ти хочеш сказати: «Але якщо твій друг вважає себе месією?» — сказав я, знизуючи плечима. — В такому разі, гадаю, варто продовжувати ставитися до такої людини по-дружньому і намагатися врятувати її від дурки.

Посмішка Енеї згасла, але я відчував, що не мій дошкульний коментар був тому причиною. Вона дивилася кудись углиб себе.

— Якби ж тільки все було так просто, мій дорогий друже, — промовила вона.

Зворушений, я відчув, як мене накрило хвилею тривоги за неї, реальної, аж до нудоти. Я знову сказав:

— Ти збиралася розповісти мені, чому саме ти обрана месією, мала. Що робить тебе отією ланкою, що поєднує обидва світи.

Дівчинка — а раптом я усвідомив, що бачу вже молоду жінку — сумно відповіла:

— Мене обрано просто тому, що я є першою спільною дитиною Корду та людства.

Вона вже й раніше це казала. Я запитав:

— То от які світи ти поєднуєш? Корд і нас?

— Так, і ці два світи теж, — відповіла Енея. — Але не тільки їх. Месії саме це й роблять, Роле. Стають містками між різними світами. Різними ерами. Забезпечують поєднання двох несумісних концепцій.

— То тебе робить месією те, що ти належиш до обох цих світів?

Енея швидко, майже нетерпляче помотала головою. Очі її зблиснули чи не сердито.

— Ні, — відрізала вона. — Месія я через те, що можу робити.

Ця запальність змусила мене закліпати очима.

— А що ти можеш робити, мала?

Енея тихенько торкнулася мене рукою.

— Пам’ятаєш, як я сказала, що Церква та Пакс мають рацію, коли бояться мене? І що я є вірусом?

— Авжеж.

Вона стиснула мій зап’ясток.

— Я можу передавати цей вірус, Роле. Можу заражати інших. У геометричній прогресії. Поширювати кількість носіїв, наче це епідемія.

— Носіїв чого? — хотів зрозуміти я. — Месіанства?

Вона заперечливо похитала головою. Обличчя у неї було таке нещасне, що мені захотілося її втішити, обійняти. Вона й надалі стискувала мою руку.

— Ні, — сказала вона. — Здатності зробити наступний крок, щоби стати тими, ким ми є насправді. Ким ми можемо бути.

Я зітхнув.

— Раніше ти казала про навчання фізиці любові, — нагадав я. — Про усвідомлення того, що любов є однією з фундаментальних сил усесвіту. В цьому полягає вірус?

Усе ще не відпускаючи моєї руки, вона подивилася на мене довгим поглядом.

— Це те, що породжує вірус, — сказала вона тихо. — Я вчу, як використовувати цю енергію.

— Як? — пошепки запитав я.

Енея повільно заплющила й розплющила очі, наче це вона спала й ось-ось мала прокинутися.

— Скажімо, існує чотири кроки, — проказала вона. — Чотири етапи. Чотири щаблі. — Я чекав. Вона обхопила мій зап’ясток кільцем тонких, довгих пальців. — Перший крок: вивчити мову мертвих, — сказала вона.

— Що це...

— Тс-с-с! — Енея приклала палець вільної руки до губ, щоб показати мені, що слід помовчати. — Другий: вивчити мову живих.

Я кивнув, не розуміючи жодної із цих фраз.

— Крок третій: навчитися чути музику сфер, — прошепотіла вона.

Коли я був завзятим читачем у Талієсін-Весті, мені потрапляла на очі ця стародавня фраза: це було якось пов’язане з астрологією, із донауковою добою на Старій Землі, із крихітними дерев’яними моделями Сонячної системи, виготовленими Кеплером, переконаним, що світ побудовано за законами прекрасного, а також із янголами, що нібито рухають зорі та планетні сфери... тобто з турусами на колесах. Я не розумів, чому Енея згадує цю маячню і яким боком це може стосуватися нашого часу, коли людство пересувається з надсвітловою швидкістю спіральним рукавом Галактики.

— Четвертий крок полягає в тому, — сказала вона, знову дивлячись кудись усередину себе, — щоби навчитися робити перший крок.

— Перший крок, — повторив я, цілковито заплутавшись. — Тобто це той перший крок, який ти називала — вивчити мову мертвих?

Енея похитала головою, помалу повертаючись до реальності й до мене. Здавалося, щойно вона побувала дуже далеко.

— Ні, — відказала вона. — Я маю на увазі, робити перший крок.

Набравши повні груди повітря, я рішуче сказав:

— Добре, мала. Я готовий. Вчи мене.

Енея знову посміхнулася.

— У цьому ж і полягає іронія, Роле, коханий. Якщо я зголошуся на те, що маю робити, про мене завжди казатимуть як про Навчительку. Але найсмішніше в тому, що я не повинна вчити. Я тільки маю поширити вірус, аби ці кроки стали доступними кожному, хто захоче їх опанувати.

Я подивився на її тонкі пальці, що стискали мій зап’ясток.

— То ти вже передала мені цей... вірус? — спитав я її. Я не відчував нічого такого, тільки електричне поколювання, як і зазвичай від її доторку.

Енея розсміялася.

— Ні, Роле. Ти не готовий. І вірус поширюється через причастя, не просто через дотик. І я ще не вирішила, як буду це робити... якщо мені доведеться це робити.

— Щоби поділитися зі мною? — запитав я, збентежений словом «причастя».

— Поділитися з кожним, — сказала вона пошепки, раптом посерйознішавши. — З кожним, хто готовий вчитися. — Вона знову подивилася мені просто в очі. Десь у пустелі дзявкав койот. — Ці... щаблі, етапи... вони несумісні з хрестоформою, Роле.

— Тобто відроджувані не можуть вчитися? — перепитав я. Це означало, що переважна більшість людства залишається поза грою.

Вона похитала головою.

— Вчитися вони можуть. Вони просто втратять можливість воскресати. Втратять хрестоформу.

Я голосно видихнув. Я не розумів майже нічого з того, що вона казала, бо мені здавалося, що ми переливаємо з пустого в порожнє. «Чи всі майбутні месії розводять теревені?» — голосом моєї бабусі запитало себе подумки моє в’їдливе «я». Вголос же я сказав:

— Видалити хрестоформу, не вбивши того, хто її носить, неможливо. Він помре справжньою смертю. — Я часто замислювався, чи не через це я відмовляюся прийняти хрест? А може, через юнацьку віру у власне безсмертя.

Енея не відповіла прямо. Натомість вона запитала:

— Тобі подобаються люди зі Спектральної Спіралі Амоа, адже так?

Я кліпав очима, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде. Мені наснилося це питання, ці люди, цей біль? А зараз я сплю чи ні? Чи згадую розмову, що відбувалася насправді? Але ж Енея не знала нічого про Дем Ріа, Дем Лоа й інших... Ніч і хатина з каменю й парусини взялися брижами, розпадаючись, розсіюючись... наче несправжні... наче... сон?

— Вони мені подобаються, — сказав я, відчуваючи, як дівчинка прибирає свої пальці з мого зап’ястка. Але хіба мій зап’ясток не прикутий до бильця ліжка?

Енея нахилила голову й відсьорбнула свій чай, що давно захолов.

— Для людей Спектральної Спіралі є надія. І для тисяч інших цивілізацій, які занепали або змушені були залишити свої планети після Падіння. Гегемонія насаджувала гомогенність, Роле. Пакс пішов ще далі. Геном людини... людська душа... не сприймає гомогенності, Роле. Люди завжди готові йти на ризик заради змін, заради різноманітності.

— Енеє, — вимовив я, намагаючись доторкнутися до неї... — Я не... ми не можемо... — Я відчув, що падаю з висоти, і все навколо почало стрімко розмиватися, наче картонка під дощем. Я більше не бачив Енеї.

— ПРОКИНЬТЕСЯ, РОЛЕ. ВОНИ ЙДУТЬ ПО ВАС. ПАКС іде.

Я намагався прокинутися, навпомацки видряпуючись із забуття, наче неповороткий бульдозер, що преться вгору крутим схилом, а втома та знеболювальне висіли на мені важким тягарем і тягли мене назад. Я не розумів, навіщо Енея будить мене. Ми так добре розмовляли уві сні.

— Прокиньтеся, Роле Ендіміон. — Прок-к-киньтесь-а, Ро-у-ле Ен-дімьо-н-н. — Це була не Енея. Навіть ще не прокинувшись до кінця і не зібравши мізки докупи, я впізнав м’який голос та жорсткий акцент Дем Ріа.

Я підхопився на ліжку. Ця жінка мене роздягала! Я збагнув, що на мені вже нема піжами і вона намагається натягти на мене майку — чисту, свіжу, ароматну, але це — сто відсотків — була моя майка. Труси були вже на мені. Мої саржеві штани, сорочка, куртка лежали поруч. Як вона примудрилася це зробити з кайданками на...

Я втупився на свій зап’ясток. Кайданки, роззявивши рота, валялися на ковдрі. Я відчував поколювання в руці — це відновлювався кровообіг. Облизавши губи, я спробував говорити чітко:

— Пакс? Іде?

Дем Ріа накинула на мене сорочку, наче я був її дитиною, Біном... чи ще меншим. Я відвів її руки і спробував застебнути ґудзики, але пальці чомусь не хотіли слухатися. У Талієсін-Весті на Старій Землі народ надавав перевагу ґудзикам, а не липучкам, і мені здавалося, що я призвичаївся до них, але тепер, мабуть, знову втратив навички.

— ...і ми почули по радіо, що в Бомбасіно сів спусковий апарат. Четверо в невідомій уніформі — два чоловіки, дві жінки. Вони розпитували Коменданта про вас. Вони тільки-но злетіли — цей спусковий апарат і три екранольоти. Тут вони будуть за чотири хвилини. Можливо, скоріше.

— Радіо? — тупо перепитав я. — Мені здавалося, ви казали, що радіо не працює. Хіба не через це священикові довелося їхати на базу по лікаря?

— Радіо отця Кліфтона не працює, — прошепотіла Дем Ріа, смикаючи мене за руку, змушуючи звестися на ноги. Вона міцно тримала мене, поки я просовував ноги в штанини. — У нас є радіо... променеві передавачі... супутникові ретранслятори... але Пакс про це нічого не знає. У нас є свої люди на базі. Один із них нас попередив... покваптеся, Роле Ендіміон. Кораблі будуть тут за хвилину.

Тут я прокинувся по-справжньому, просто захлинаючись від люті та безнадійності. Чому ці вилупки не можуть дати мені спокій? Чотири людини у невідомій уніформі. Ясно, це Пакс. Очевидно, коли отець-капітан де Сойя дав нам утекти на Божегаї понад чотири роки тому, ці покидьки не припинили свою гонитву за Енеєю, А. Беттіком і мною.

Я подивився на годинник на екрані комлоґа. Кораблі сядуть тут за хвилину чи раніше. Немає наразі такого місця, де би паксівські вояки мене не відшукали.

— Відпустіть мене, — сказав я, вириваючись із рук невисокої жінки у блакитній одежині. Вікно було відчинене, надвечірній бриз напинав фіранки. Мені здалося, що я вже чую ультразвукове гудіння екранольотів. — Мені треба залишити ваш дім.... — Я уявляв, як паксівські вояки спалюють будинок, разом з Сес Амбре та малим Біном.

Дем Ріа відтягла мене від вікна. До кімнати зайшов молодий Алем Мікаїл Дем Алем разом із Дем Лоа. Вони тягли безтямне тіло того лузійця, паксівського солдата, котрий мене пильнував. Сес Амбре, блискаючи темними очима, підіймала воякові ноги, а Бін намагався щосили стягти з того важкі солдатські берці. Лузієць із відвислою щелепою міцно спав, і слина котилася на високий комір його польової уніформи.

Я подивився на Дем Ріа.

— Дем Лоа пригостила його чаєм п’ятнадцять хвилин тому, — пояснила та неголосно. Вона граційно змахнула рукою, і широкий рукав її блакитної одежини заколихався, наче хвиля. — Боюся, ми витратили усі залишки вашого ультраморфію, Роле Ендіміон.

— Мені треба йти, — знову сказав я. Біль у попереку був стерпний, а от ноги тремтіли.

— Ні, — сказала Дем Ріа. — Вони схоплять вас за лічені хвилини. — Вона показала в бік вікна. Знадвору вже ясно долинав інфразвуковий гул спускового катера, що йшов на електромагнітному рушії, чувся й глухий уривчастий стукіт допоміжного двигуна. Ця штука, мабуть, висіла просто над селищем, вишукуючи зручне місце для приземлення. Наступної миті шибки завібрували від потрійного звукового удару і два чорних екранольоти зробили крутий віраж над дахами сусідніх будинків.

Алем Мікаїл тим часом уже роздягнув лузійця, залишивши на тому лише термобілизну, і поклав його на ліжко. Тепер він хутко застібнув на грубезному правому зап’ястку чолов’яги браслет кайданків, а другий браслет просунув крізь бильця йому в головах. Дем Лоа та Сес Амбре підхопили з підлоги величезну купу одягу, чоботи, броньовані обладунки та запхнули їх до мішка для брудної білизни. Малий Бін Ріа Дем Лоа Алем закинув до мішка й шолом охоронця. Тепер у хлопчика в руках опинився важкий флешетний пістолет. Я здригнувся, побачивши це: дитина і зброя — такого поєднання я звик уникати ще відтоді, коли сам був малим і тільки вчився поводитися зі зброєю під час кочувань гіперіонівськими болотами в торохкотливому каравані. Алем посміхнувся й узяв пістолет від хлопчика, ласкаво поплескавши того по спині. З того, як Бін тримав зброю, старанно прибравши пальці від спускового гачка, відвернувши дуло від себе й від батька, з того, як він віддав пістолет, було видно, що зброя потрапляє до його рук не вперше.

Бін посміхнувся мені, підхопив важезний лантух із одягом вартового й вибіг з кімнати. Гуркотня за вікнами досягла піку, і я виглянув крізь вікно.

Чорний екраноліт підняв у повітря хмару пилу, сівши за тридцять метрів від нашого будинку, посеред вулиці, що спускалася до каналу. Більший спусковий апарат знизився і зник із очей трохи південніше, найімовірніше, він обрав для посадки вкриту травою галявину біля колодязя, ту, де мене заскочив напад ниркової кольки.

Я саме закінчив встромляти ноги в берці та приладжувати на себе куртку, коли Алем простягнув мені флешетний пістолет.

— Ні, — відказав я, — йти на паксівських військових лише з цим, це самовбивство. Їхня броня... — Насправді, тієї миті я не думав про їхню броню, а лише про вогонь у відповідь, що на змиг ока зрівняє їхню домівку із землею. Я думав про того малого, котрий потяг кудись ховати лантух із обладунками вартового.

— Бін, — сказав я. — Якщо вони його схоплять...

— Ми розуміємо, розуміємо, — промовила Дем Ріа, відтягуючи мене від ліжка й спрямовуючи кудись до вузького коридору. Я ще не бачив цієї частини будинку. Останні сорок годин з гаком мій всесвіт складався зі спальні та клозету поруч зі спальнею. — Ходімо, ходімо, — приказувала вона.

Я знову вперся, простягаючи пістолет Алему.

— Просто дайте мені піти, — сказав я, відчуваючи, як гупає моє серце. Я показав на лузійця, котрий хропів у ліжку. — Вони й на секунду не повірять, що це я. Вони зв’яжуться з лікарем променевим каналом — якщо тільки вона не на борту одного з цих екранольотів — і вона мене ідентифікує. Скажіть їм... — я подивився на милі моєму серцю обличчя людей у блакитному, — що я напав на вартового, а вас тримав на мушці... — Тут я зупинився, збагнувши, що вартовий спростує цю версію, як тільки прокинеться. Співучасть цієї родини у моїй втечі вилізе, як шило з мішка. Я знову подивився на флешетний пістолет, наполовину готовий його застосувати. Одна черга сталевих голок, і сплячий вояк ніколи не прокинеться й не звинуватить ні в чому цих достойних людей.

Але я був на це нездатний. Я міг застрелити паксівського військового в чесній сутичці, і той адреналін, що вирував у мене в крові, бо я був такий розлючений, що забув і про слабкість, і про страх, підказував мені, що можливість сутички була би найкращим виходом зі скрутного становища, але застрелити сплячого чоловіка я просто не міг.

Але тут не йшлося про чесну сутичку. Солдати Пакса в бойовій броні, а тим паче та таємнича четвірка у спусковому катері — може, це швейцарські гвардійці? — будуть невразливі до флешів; узагалі до будь-чого, крім штурмової зброї Пакса. А швейцарських гвардійців не зупинити навіть нею. Мені кінець. І цим добрим людям, які проявили до мене стільки співчуття, теж кінець.

Червоні двері розчахнулися, і до передпокою прослизнув Бін. Його туніка була підтикана, і я помітив, що босі ноги хлопчика геть запорошені. Я подивився на нього, думаючи про те, що він так і не отримає хрестоформи й помре від раку. Дорослі члени його родини, найімовірніше, наступні десять стандартних років просидять у паксівській в’язниці.

— Мені дуже шкода, — ось і все, що я міг сказати.

Я чув гамір, що знявся на вулиці, коли вояки взялися прокладати собі шлях крізь вечірні юрми перехожих.

— Роле Ендіміон, — сказала Дем Лоа своїм ніжним голосом, протягуючи мені рюкзак, який вони дістали з мого каяка, — будь ласка, заткніть рота і ходімо за нами. Негайно.

ПІД ПІДЛОГОЮ ПЕРЕДПОКОЮ ВИЯВИВСЯ ВХІД до тунелю. Я завжди гадав, що приховані проходи бувають тільки в голострічках, але охоче пішов услід за Дем Ріа до такого дива. Мабуть, ми становили незвичну процесію — Дем Ріа та Дем Лоа спускалися першими, услід за ними йшов я, стискаючи в руці флешетний пістолет і горблячись під вагою заплічника, за мною — малий Він і його сестра, Сес Амбре. Останнім, ретельно задраївши люк до шахти, до нашої процесії приєднався Алем Мікаїл Дем Алем. У будинку нікого не залишилося. Він стояв порожній, якщо не брати до уваги лузійця-вартового, котрий хропів у ліжку.

Східці були крутішими, ніж до звичайного підвалу. Стіни навколо спочатку здалися мені складеними із саману, як і стіни будинку, але, придивившись, я зрозумів, що прохід пробито в якомусь м’якому камені, можливо, у піщанику. Двадцять сім сходинок привели нас до найнижчої точки вертикального колодязя, і Дем Ріа повела нашу процесію вузьким коридором, що ледь-ледь освітлювався хімічними світловими сферами. Я не міг зрозуміти, звідки в цьому скромному будиночку, що належав пересічним громадянам, узявся підземний хід.

Наче прочитавши мої думки, Дем Лоа повернула до мене свій блакитний тюрбан і прошепотіла:

— Спектральна Спіраль Амоа вимагає, щоби ми могли потаємно діставатися з помешкання до помешкання. А надто під час Подвійної Темряви.

— Подвійної Темряви? — перепитав я пошепки, нахиляючи голову, щоби не зіткнутися з однією зі сфер.

Ми вже пройшли метрів двадцять чи двадцять п’ять, віддаляючись від каналу, наскільки я міг зорієнтуватися, а тунель вів ще далі, забираючи вправо, гублячись у темряві.

— Подвійне затемнення сонця двома супутниками цієї планети, — також пошепки пояснила Дем Лоа. Воно триватиме точно дев’ятнадцять хвилин. Головним чином через це ми й обрали цю планету.

— Зрозуміло, — сказав я. Я нічого не зрозумів, але наразі це навряд чи було важливо. — Паксівські військові мають сенсори, щоби виявляти такі павучі нірки. Вони мають георадар, який бачить крізь скелі. Вони мають...

— Звісно, звісно, — сказав Алем у мене за спиною, — але мер та інші затримають їх на кілька хвилин.

— Мер? — перепитав я, наче дурень. Я відчував слабкість у ногах після двох днів у ліжку, ще й із болем на додачу. У мене й наразі боліло в попереку та в паху, але порівняно з тим, крізь що я пройшов (і з тим, що пройшло крізь мене) впродовж двох останніх днів, цей біль був мізерним.

— Мер заперечить право Пакса робити обшуки, — прошепотіла Дем Ріа. — Прохід розширився і принаймні метрів сто вів прямо вперед. Ми проминули два бічні відгалуження. Це вже скидалося не на підземне сховище, а на катакомби, чорт забирай! — Пакс визнає владу мера в Лок Чайльд Ламонді, — продовжувала вона пошепки. Шовкові накидки всіх членів родини в блакитному також шепотіли, шерхаючи об піщаник, коли ми поспішали тунелем далі й далі. — На Вітус-Ґрей-Баліані-Б все ще існує закон і працюють суди, і ніхто не має права вчиняти обшуки та затримання на свій розсуд.

— Та вони отримають дозвіл від будь-якої інстанції, варто їм тільки забажати, — заперечив я, прискорюючи кроки, щоби не відставати від жінок. Ми дійшли до наступного розгалуження, і вони повернули праворуч.

— Загалом — так, — погодилася Дем Лоа, — але наразі вулиці запруджені всіма кольорами Спіралі, що представлені в Лок Чайльд Ламонді: тисячі людей у червоному, білому, зеленому, ебонітовому, жовтому, і це лише мешканці нашого селища. А багато народу під’їздить із сусідніх селищ. І ніхто не скаже, у якому будинку вас тримали. Отця Кліфтона хитрістю виманили з містечка, тож він паксівським військовим не допоможе. Лікаря Моліна заблокували в Кероа Тамбат наші люди, і наразі вона залишається без зв’язку зі своїм командуванням. А вартовий проспить ще принаймні годину. Сюди.

Ми повернули ліворуч, і опинилися в ширшому коридорі, зупинившись біля перших дверей, що нам трапилися, зачекали, доки Дем Ріа відчинить їх, приклавши до них долоню, і зайшли у велике, видовбане в камені приміщення. Ми стояли на верхньому майданчику металевих сходів і дивилися вниз на щось, схоже на підземний гараж, який містив з півдюжини довгастих різнокольорових апаратів із величезними колесами, крилами на кормі, вітрилами та педалями. Ці штуковини нагадували лежачі крісла зі спинками, підвішені посеред павутиння, і, очевидно, задіювалися вітром і силою м’язів; зовнішня оболонка апаратів складалася з дерева, яскравих шовковистих полімерних тканин і плексигласу.

— Вітроцикли, — промовила Сес Амбре.

Кілька чоловіків і жінок у смарагдово-зелених одежах і високих черевиках готували три апарати до відльоту. До корми одного з них був принайтований мій каяк. Усі хутко посунули сходами донизу, але я зупинився нагорі. Зупинився так різко, що бідолашний Він та Сес Амбре ледь не врізались у мене.

— Що трапилось? — запитав Алем Мікаїл.

Я сунув флешетний пістолет за пояс, тому міг розвести руками.

— Чому ви робите це для мене? Чому всі допомагають? Що відбувається?

Дем Ріа піднялася на одну сходинку й обіперлася об металевий поручень. Очі в неї блищали так само яскраво, як очі її доньки.

— Якщо вони вас схоплять, Роле Ендіміон, вони вас уб’ють.

— Звідки вам це відомо? — запитав я.

Я говорив неголосно, але акустика в цьому підземному гаражі була така, що чоловіки та жінки в зеленому підвели голови від своєї роботи й подивилися на мене.

— Ви розмовляли уві сні, — відповіла Дем Лоа.

Я струснув головою, не розуміючи, про що вона. Мені снилася Енея, наші з нею розмови. Що до того цим людям?

Дем Ріа зробила ще крок угору й торкнулася мого зап’ястка своєю прохолодною долонею.

— Спектральна Спіраль Амоа мала пророцтво, що ця жінка прийде, Роле Ендіміон. Жінка на ім’я Енея. Ми називаємо її «Навчителька».

Мені аж сироти на шкірі повиступали, коли я почув це в тьмяно освітленому підземному приміщенні. Старий поет, дядечко Мартін, говорив про мою малу подружку як про месію, але його манера іронізувати заважала повірити в усе, що він казав чи робив. Мешканці Талієсін-Веста поважали Енею... але чи вірили вони, що ця енергійна шістнадцятирічна дівчина дійсно є історичною постаттю світового значення? Навряд чи. Ми з Енеєю говорили про це й у реальному житті, і в моїх снах під дією ультраморфію, але ж... Боже милосердний, я ж наразі перебував на планеті, що знаходилася від Гіперіона за десятки світлових років і за безкінечну відстань від Малої Магелланової Хмари, куди заховали Стару Землю. Яким чином ці люди могли...

— Гелпул Амоа знав про Навчительку, коли складав свою Симфонію Спіралі, — сказала Дем Лоа. — Усі люди Спектра від народження мають схильність до емпатії. Наша Спіраль була і є засобом посилення здатності до співпереживання.

Я похитав головою.

— Мені шкода, але я не розумію...

— Будь ласка, зрозумійте ось що, Роле Ендіміон, — сказала Дем Роа, стискуючи мій зап’ясток так, що мені аж заболіло. — Якщо ви не врятуєтесь звідси, Пакс візьме вашу душу й тіло. А Навчителька потребує їх.

Я нишком кинув погляд на жінку, підозрюючи, що вона жартує. Проте її приємне відкрите обличчя залишалося серйозним.

— Будь ласка, — сказав малий Бін, ухопивши мене своїм рученятком за вільну руку і смикаючи за собою. — Будь ласка, поквапся, Роле.

Я швидко збіг сходами. Один із чоловіків у зеленому простягнув мені червону одежину. Алем Мікаїл допоміг мені накинути й розправити її поверх мого одягу. Кількома вправними рухами він закутав мене в червоний бурнус із каптуром. Сам я би ніколи із цим не впорався. Відтак на мене чекав шок: я побачив, як уся родина — дві старші жінки, підліток Сес Амбре, малий Бін — скинули свій блакитний одяг, а натомість одягнули червоний. Я побачив, що помилявся, коли вважав їх схожими на лузійців, бо хоча вони й були менші на зріст, ніж усереднений мешканець Пакса, і мали розвинуті м’язи, тіла їхні вирізнялися абсолютною пропорційністю. Ніхто з дорослих не мав волосся — ні на голові, ні на тілі. Дивним чином це робило їхні доладні тіла зі шкірою дуже гарного відтінку ще привабливішими.

Я подивився вбік, відчувши, що зашарівся. Сес Амбре розсміялася і штовхнула мене в плече. Тепер ми всі були в червоних одежах, Алем Мікаїл останнім теж натягнув червоний бурнус. Одного погляду на його м’язистий, дужий торс було достатньо, аби зрозуміти, що у двобої з цим, меншим за мене чоловіком я не протримаюсь і п’ятнадцяти секунд. Утім, зрозумів я, Дем Лоа або Дем Ріа теж поклали би мене на лопатки секунд за тридцять.

Я запропонував Алему взяти пістолет, але він жестом показав мені, щоби я залишив його собі, а ще показав, як причепити його на одну із численних перев’язей мого темно-червоного бурнуса. Я пригадав, що зі зброї у своєму невеличкому заплічнику маю лише індіанський мисливський ніж та лазерний ліхтарик, і вдячно кивнув.

Жінки, діти та я вмостилися на задньому сидінні капсули того вітроцикла, до якого був причеплений і мій каяк, і над нами напнули дах із червоної тканини, розтягнувши її на стійках. Ми нахилили голови, у той час як над нами хутко зводили конструкцію з другого шару тканини, дерев’яних планочок та різноманітних рам і циліндрів. Я бачив тільки проблиск світла між заднім бортом та дахом. Відтак почув, як піщаником пролунали кроки, а через мить на одне з передніх сидінь з педалями всівся Алем. Потім один із інших чоловіків — тепер він теж був у червоному — всівся поруч із ним, з другого боку штурвалу.

З опущеними щоглами і зарифленими вітрилами ми почали котитися вгору по довгому пандусу в напрямку виходу.

— Куди ми прямуємо? — прошепотів я, звертаючись до Дем Ріа, яка лежала поруч зі мною. Дерев’яні частини пахли кедром.

— Вниз за течією до арки порталу, — відповіла вона.

Я тільки очима кліпнув.

— Вам і це відомо?

— Вони дали вам Правдоказ, — пошепки пояснила Дем Лоа з іншого борту колиски. — І вві сні ви багато чого наговорили.

Він лежав поруч зі мною, непомітний у темряві.

— Ми знаємо, що Навчителька послала вас із місією, — промовив він майже щасливим голосом. — Ми знаємо, що вам треба дістатися наступної арки. — Він поплескав по борту каяка, що неясно вимальовувався крізь імлу. — Хотів би я вирушити з вами.

— Це надто небезпечно, — прошепотів я, відчуваючи, як наш вітроцикл викотився з тунелю просто неба. Низьке сонце заграло на тканині над нашими головами. На мить вітроцикл зупинився, поки два чоловіки наставляли щоглу та розпускали вітрило. Кажучи «надто небезпечно», я, звісно, мав на увазі їхнє рішення доправити мене до порталу, а не завдання, яке я отримав від Енеї.

— Якщо вони знають, хто я такий, — прошепотів я, звертаючись до Дем Ріа, — вони виставлять спостереження за порталом.

Я міг бачити абриси її тюрбана, коли вона кивнула, погоджуючись.

— Вони виставлять спостереження, Роле Ендіміон. І це небезпечно. Але темрява ось-ось впаде. Залишилося чотирнадцять хвилин.

Я подивився на свій комлоґ. Згідно з тим, що я бачив у попередні два дні, до сутінків залишалося ще дев’яносто хвилин, може, трохи більше. А тоді ще майже година до настання справжньої нічної темряви.

— До арки порталу, що знаходиться нижче за течією, лише шість кілометрів, — прошепотіла Сес Амбре зі свого місця по той бік мого каяка. — У селищах всі будуть на вулицях: народ Спектру святкуватиме.

Аж тепер я все зрозумів.

— Подвійна Темрява? — прошепотів я.

— Так, — відповіла Дем Ріа, поплескавши мене по руці. — Тепер тихо. Ми починаємо рухатися в потоці вздовж соляного шляху.

— Це надто ризиковано, — прошепотів я востаннє, коли наш вітроцикл почав зі скрипом та скреготом прокладати собі шлях поряд із іншими транспортними засобами. Я чув, як під днищем грюкає ланцюговий приведень і як напнулося вітрило, спіймавши вітер. Я повторив ще раз: «Надто небезпечно», — тепер уже подумки.

Якби я знав, що відбувається за кількасот метрів звідси, то зрозумів би, наскільки небезпечною була ця мить, по-справжньому небезпечною.

Я ВИЗИРНУВ КРІЗЬ ПРОСВІТ МІЖ ТКАНИНОЮ І ДЕРЕВ’ЯНИМИ планками. Ми з грюкотом котилися по соляному шляху. Ця магістраль, схоже, була твердим, наче скеля, пластом кам’яної солі, що пролягав між селищами, розкиданими вздовж головного каналу, подекуди відгалужуючись від нього. Дорога йшла на північ, скільки око сягало.

— Пустище Вахабі, — прошепотіла Дем Ріа, а ми тим часом набрали швидкості й майнули магістраллю на південь. Повз нас швидко проносилися інші вітроцикли, під усіма вітрилами, та ще в кожному два вітроциклісти шалено крутили педалі. Назустріч нам мчали вітроцикли під, здавалося, ще барвистішими тентами. Вітрила у них були наставлені під іншим кутом, а водії далеко висувалися з капсули для рівноваги, так що тільки два колеса гриміли по дорозі, а два інших оберталися в повітрі.

Шість кілометрів ми подолали за десять хвилин, після чого з’їхали з соляного шляху на вимощену дорогу, що забирала вгору між скупченням будиночків — у цьому селищі вони були зведені з білого каменю, а не з саману, — а тоді Алем і його напарник згорнули вітрило, і ми потихеньку поїхали бруківкою берегом каналу. Між пірсами різноманітних конструкцій, причалами, багатоярусними доками шурхотіло мереживне листя високих папоротей, на воді колихалися розцяцьковані човни. Схоже, тут, де канал впадав у водний шлях значно ширший, може, навіть, і не в канал, а в ріку, місто закінчувалось. Я примудрився підняти голову ще вище й розгледів гігантську арку порталу метрів за двісті-триста нижче за течією. Крізь поржавілу арку виднівся тільки такий самий берег із заростями папоротей і пустир. Алем спрямував вітроцикл на цегляну доріжку й зупинився під прикриттям високих папоротей.

Я подивився на комлоґ. До Подвійної Темряви залишалося менше двох хвилин.

Цієї миті я відчув струмінь теплого повітря й над нами промайнула тінь. Усі ми мимоволі пригнулися, коли над рікою, на висоті менше ста метрів, пронісся чорний екраноліт Пакса. Можна було роздивитися його обтічний силует, що нагадував вісімку, коли він заклав широкий віраж і спікірував просто на судна, що проходили під аркою на північ і на південь. Тут, де ріка розширялася, рух був дуже жвавий: спортивні човни з командами від чотирьох до дванадцяти веслярів, моторні човни, що залишали за собою мерехтливий слід, яхти всіх фасонів — від крихітних одиночок до джонок під прямокутними вітрилами, каное та плоскодонки, плавучі будиночки, що, рухаючись проти течії, збивали воду на шумовиння, судна на повітряній подушці, що беззвучно рухались водяною поверхнею посеред гало бризок, і навіть плоти, що нагадали мені мою давню подорож із Енеєю й А. Беттіком.

Екраноліт пройшов над аркою на південь, розвернувся, пройшов під нею на північ і зник у напрямку Лок Чайльд Ламонда.

— Ходімо, — сказав Алем Мікаїл, відкидаючи дах із тканини і витягуючи каяк. — Нам треба поспішати.

Раптом ми знову відчули теплий струмінь повітря, а вслід за ним — повів прохолодного бризу, від чого берег закурився пилом, а верхівки папоротей над нами зашурхотіли та заходили ходором. Небо стало пурпуровим, а потім чорним, на ньому проступили зірки. Краєм ока я встиг помітити мерехтливу корону над одним із супутників і палаючий диск іншого, ближчого супутника, коли він проходив повз перший.

З півночі, з того скопища берегових містечок, серед яких був і Лок Чайльд Ламонд, донісся, стелячись над водою, звук, примарнішого та сумнішого за який я ніколи не чув: виття, більш схоже на плач людини, ніж на сигнал сирени. Стогін тривав на одній ноті, набуваючи все більшої глибини, аж доки не перейшов на інфразвук. Я зрозумів, що це загули сотні, а можливо, й тисячі ріжків, і тієї ж миті до них приєднався хор із тисяч, а можливо, і з десятків тисяч людських голосів.

Темрява навколо нас посилювалася. Зірки палали яскраво. Диск нижнього місяця став схожим на величезний, освітлений ззаду купол, що погрожував щомиті впасти на поглинуту мороком планету. Раптом численні судна, ті, що були на ріці на південь від нас, і ті, що знаходилися на каналі на півночі, почали гудіти своїми сиренами та горнами, зчиняючи страшну какофонію, що не мала нічого спільного з низхідною гармонією того хору, що ми чули раніше, а відтак почався феєрверк. Флаєри, кольорові ракети, колеса Св. Катерини, червоні ліхтарики, вогнепади жовтих, блакитних, зелених, червоних, білих зірок, — можливо, це знаменувало собою Спектральну Спіраль, — незчисленні салют-снаряди. Вибухи й спалахи заполонили все навколо.

— Швидше! — повторив Алем, витягаючи каяк. Я вискочив допомогти йому, скинувши свою маскувальну одежину і залишивши її в кабіні. Упродовж наступної хвилини Дем Ріа, Дем Лоа, Сес Амбре, Він і я з ними діяли злагоджено, допомагаючи Алему та чоловіку, імені якого я так і не встиг дізнатися, спустити каяк на воду. Я зайшов по коліна в теплу воду, поклав наплічник і флешетний пістолет під юпку кокпіта й, утримуючи каяк, який уже підхопила течія, подивився на двох жінок, двох дітлахів і двох чоловіків у широких накидках, що тріпотіли під вітром.

— А що станеться з вами? — запитав я. Камінь, що вийшов, ще залишив по собі глухий біль у попереку, але цієї миті я відчув куди сильніший біль, що перехопив мені горло.

Дем Ріа заспокійливо похитала головою:

— Нічого поганого з нами не станеться, Роле Ендіміон. Якщо у нас почнуться неприємності з паксівською адміністрацією, ми зникнемо в тунелях під пустищем Вахабі, поки не зможемо приєднатися до Спектра десь в іншому місці. — Вона посміхнулася і поправила на собі накидку. — Але ти маєш нам дещо пообіцяти, Роле Ендіміон.

— Усе, що завгодно, — відповів я. — Якщо зможу, я це зроблю.

— Якщо це можливо, попроси Навчительку повернутися разом із тобою на Вітус-Ґрей-Баліан-Б до народу Спектральної Спіралі Амоа. Ми намагатимемося не переходити в паксівське християнство, поки вона не поговорить із нами.

Я кивнув, дивлячись, як червоний каптур тріпоче на вітрі, оголюючи безволосу голову Біна Ріа Дем Лоа Алема, на його загострене через хіміотерапію обличчя, на те, як блищать його очі від захвату, навіть яскравіше, ніж вогні феєрверка, що в них віддзеркалюються.

— Так, — сказав я. — Якщо тільки це взагалі можливо, ми повернемося з нею разом.

Після цього всі вони доторкнулися до мене — не потисли руку, просто торкнулися, прикладаючи пальці до грудей, до руки, до щоки, до спини. Я теж торкнувся їх на прощання, тоді розвернув ніс каяка вздовж течії й забрався до кокпіта. Весло так і трималося в гнізді, де я його залишив. Затягнувши навколо себе юпку кокпіта, наче збираючись плисти через пороги, постукав по прозорій захисній закривці над червоною «панічною» кнопкою, на яку звертала мою увагу Енея — якщо вже ця пригода не змусила мене панікувати, не знаю, що може трапитися ще більш екстраординарне, — пристосував флешетний пістолет на юпці і помахав друзям рукою. Шість постатей в широких одежах розчинились у темряві, злившись з папоротями, а мій каяк вийшов на головну течію.

Арка порталу стала більшою. На небі перший місяць рухався вже за межами сонячного диска, але другий, більший, перекривав усе своїм колом. Залпи феєрверків і виття сирен тривали, навіть посилюючись. На підході до порталу я взяв ближче до правого берега, намагаючись триматися в низці малих човнів, що рухалися вниз за течією, утім, надто не наближаючись до жодного з них.

«Якщо вони спробують перехопити мене, — сказав я собі, — вони зроблять це тут». Автоматично я підняв пістолет, обіперши його на виступ у корпусі. Мене несла стрімка течія, і я опустив весло в кочет, чекаючи, щоби мене пронесло під аркою. Крім мого каяка, на мить активації під аркою не повинно було бути жодного судна або човна. Арка була уже просто переді мною, чорна на тлі всіяного зорями неба.

Зненацька на березі, за якихось двадцять метрів праворуч від мене, зчинився якийсь гармидер.

Я підняв пістолет, намагаючись зрозуміти з неясних тіней і звуків, що там коїться.

Два вибухи, наче надзвукові удари. Стробоскопічні спалахи білого світла.

Ще феєрверки? Ні, ці спалахи значно яскравіші за решту. Постріли з лазерної зброї? Надто яскраві й не сфокусовані. Це радше нагадувало плазмові вибухи.

А тоді я помітив щось, на найкоротшу мить, і це навіть важко було назвати справжнім зоровим образом — хіба що віддзеркаленням образу: дві постаті зійшлися в лютих обіймах, у клінчі. Ця картинка ще залишалася у мене в очах, немов негатив старовинного фотознімка: блискавичний рух, ще один надзвуковий ляскіт, спалах білого світла, що засліпило мене, перш ніж новий кадр відобразився в моєму мозкові: вістря, шипи, дві голови буцнулися одна об одну, шість рук молотять, наче ціпи, іскри летять... одна з постатей наче людська, а інша — велетенська... метал скрегоче об метал, хтось чи щось видає голосний крик, гучніший за виття сирен над рікою. Ударна хвиля від прибережного двобою збурила хвилі на воді, ледь не перекинувши мій каяк, і пішла далі білою стіною з бризок.

Але я вже був під аркою, і побачив інший спалах, і відчув, як це бувало й раніше, миттєве запаморочення, відтак мене засліпило світло, і ми з каяком почали падати.

Падати по-справжньому. Перевертаючись у просторі. Та частка води, що була піді мною й теж перенеслася до нового світу, пролилася коротким водоспадом разом із нами. Але потім каяк падав уже без води, обертаючись, а я в паніці випустив пістолет у кокпіт і схопився за борти човна, від чого він завертівся ще сильніше.

Я закліпав очима, ще засліпленими спалахом, і постарався роздивитися, скільки мені ще падати, а каяк усе швидше нісся донизу.

Блакитне небо над головою. Хмари повсюди — величезні хмари, шаруваті, купчасті, підіймаються на сотні метрів над головою і тягнуться на тисячі метрів униз, перісті хмари за багато кілометрів наді мною, чорні грозові хмари внизу, теж за багато кілометрів.

Навкруги не було нічого, крім неба, і я падав просто в нього.

Піді мною водоспад, на який перетворилася частина ріки, розділився на гігантські краплини вологи, наче хтось хлюпнув сотню цебер води у бездонну прірву.

Каяк крутився і міг ось-ось перевернутися догори дриґом. Я посунувся вперед, і мене заледве не викинуло з човна. Мене врятували тільки мої схрещені ноги та мотузки юпки.

Побілілими пальцями я вчепився в раму кокпіта. Навколо ревів холодний потік повітря, а ми з каяком усе пришвидшували літ, зі свистом наближаючись до максимальної швидкості. Між мною і хмарами, які раз у раз пронизували блискавки, залишалися ще тисячі й тисячі метрів порожнечі. Двохлопатеве весло випало з гнізда і кульбітами понеслося вниз. Вільне падіння.

Я зробив ту єдину річ, що залишалася мені за цих обставин. Я роззявив рота і зарепетував.

11

Кензо Ісозакі міг стверджувати, що він зроду-віку нічого не боявся. Його виховали в самурайській традиції на папоротевих островах Фуджі, як годилося виховувати майбутнього бізнесмена, і він змалечку привчився зневажати страх і тих, кому знайоме це почуття. Обережність він визнав як необхідний робочий інструмент, але почуття страху суперечило його натурі та його дбайливо вибудованій особистості.

Аж до цієї миті.

Коли внутрішні двері повітряного шлюзу почали рухати ся по колу, відчиняючись, пан-Ісозакі зробив крок назад. Те, що чекало за цими дверима, хвилину тому знаходилося на поверхні астероїда, що виробляв у космосі відчайдушні кульбіти, оскільки був позбавлений і натяку на атмосферу. І це щось не мало на собі скафандра.

Ісозакі вирішив не брати зброї на борт невеличкого хопера, тому і його корабель, і він сам були неозброєні. А тепер, коли в отворі шлюзу заклубочились крижані кристали, а вслід за цією хмарою всередину ступила постать гуманоїда, Ісозакі засумнівався у правильності такого рішення.

Гуманоїдна істота виявилася людиною... принаймні мала вигляд людини. Засмагле обличчя, ретельно підстрижене волосся кольору криці, сірі очі під віями, що взялися інеєм, і білосніжна посмішка.

— Пан-Ісозакі, — привітався радник Альбедо.

Ісозакі вклонився. Йому вдалося впоратися із серцебиттям та диханням, і тепер він сконцентрувався на тому, щоби голос його лунав рівно, спокійно, без емоцій.

Альбедо склав руки на грудях. Його смагляве, привабливе обличчя так і сяяло посмішкою, проте Ісозакі на це не вівся. Морські хвилі навколо папоротевих островів Фуджі рясніли акулами — і сконструйованими з ДНК, і виведеними із заморожених зародків, що їх завезли на планету ще старовинними ембріоносцями з рушіями Бассарда[84].

— Прибув на запрошення, — промовив радник Альбедо звучним голосом. — Чи, може, на виклик?

Ісозакі так і залишився стояти в напівпоклоні, притиснувши руки до боків.

— Це жодним чином не може бути викликом, пане...

— Гадаю, вам відоме моє ім’я, — сказав Альбедо.

— Якщо вірити чуткам, ви — той самий радник Альбедо, котрий виконував ці функції ще при Міні Ґледстон майже три сторіччя тому, сер, — сказав Генеральний директор Торговельної Гільдії Пакса.

— Тоді я був радше голографічним зображенням, ніж матеріальним об’єктом, — сказав Альбедо, змінивши позу. — Але... особистість... та ж сама. І нема потреби звертатися до мене «сер».

Ісозакі знову легенько вклонився. Радник Альбедо зробив крок від дверей, углиб крихітного хопера. Його довгі, сильні пальці пробігли пультом управління, торкнулися єдиного крісла пілота й обода порожнього протиперевантажувального резервуара.

— Чи не надто скромний корабель для такої впливової персони, пан-Ісозакі?

— Я вирішив, що він підходить для того, аби вправлятися в розважності, Раднику. Можу я вас так називати?

Не відповідаючи, Альбедо досить агресивно зробив крок у напрямку Генерального. Ісозакі не відступив.

— А ви вважаєте розважливим запустити вірус зі штучним інтелектом та здатністю до телетаксису[85] до примітивної інфосфери Пацема із завданням відшукати вузли мережі ТехноКорду?

Кензо Ісозакі підвів очі й зустрівся поглядом зі сталевими очима співрозмовника. Вони дивилися на нього згори вниз.

— Так, Раднику. Якщо Корд все ще існує, мені... Торговельній Гільдії... було конче потрібно вийти з ним на особистий контакт. Вірус із телетаксисом був запрограмований на самознищення в разі, якби паксівські антивірусні програми його виявили.

Радник Альбедо розреготався.

— Ваш віртуальний зонд був такий непомітний, Ісозакі-сан, наче шматок лайна в чаші з пуншем, достоту як у відомому прислів’ї...

Генеральний директор Гільдії вражено закліпав очима на таку брутальність.

Альбедо невимушено розвалився на антигравітаційній кушетці й промовив:

— Прошу сідати, друже мій. Ви завдали собі такого клопоту, розшукуючи нас. Це могло закінчитися для вас погано — тортурами, відлученням від Церкви, покаранням істинною смертю та втратою постійного місця паркування вашого екранольота на майданчику у Ватикані. Ви хотіли поговорити... Говоріть.

Почуваючись не досить упевнено, Ісозакі пошукав очима, куди би сісти й самому. Примостився на вільній від приладів ділянці панелі керування. Він не любив невагомості, тому всередині корабля підтримувалася сила тяжіння, що приблизно відповідала нормальній, але цього було недостатньо, щоб Ісозакі весь час не балансував на межі запаморочення. Він глибоко вдихнув і зібрав думки докупи.

— Ви служите Ватикану, — почав він.

— Корд нікому не служить, людино з Торговельної Гільдії, — не дав йому доказати Альбедо.

Ісозакі знову втягнув повітря і зробив нову спробу:

— Ваші інтереси й інтереси Ватикану збігаються в тому, що ТехноКорд надає Паксу консультації та технології, життєво необхідні для існування останнього...

Радник Альбедо посміхнувся й чекав на продовження.

«За те, що я скажу зараз, Його Святість згодує мене Великому Інквізиторові. Машина тортур терміном на сто людських життів — ось що на мене чекає», — подумав Ісозакі. Вголос він сказав:

— Деякі мої колеги з Панкапіталістичної ліги незалежних католицьких трансзоряних торговельних організацій вважають, що інтереси Ліги й інтереси ТехноКорду мають більше точок дотику, ніж інтереси Корду та Ватикану. Ми відчуваємо, що... м-м-м... розглянути ці спільні інтереси й цілі було би корисно для обох сторін.

Радник Альбедо знову продемонстрував свої бездоганні зуби. Він не промовив жодного слова.

Відчуваючи текстуру зашморгу з конопель, який він сам накинув на власну шию, Ісозакі продовжив:

— Два століття та ще три чверті століття на додачу Церква і цивільна влада Пакса дотримувалися офіційної позиції, що ТехноКорд був знищений під час Падіння. Проте між мільйонами осіб, наближених до владних кіл на всіх планетах, що входять до імперії Пакса, ходять чутки про те, що Корд уцілів...

— Чутки про нашу смерть значно перебільшені, — сказав радник Альбедо[86]. — І що далі?

— Далі, — продовжив Ісозакі, — повністю усвідомлюючи, що цей союз між представниками Корду та Ватиканом був вигідним для обох сторін, Ліга хотіла би поділитися з вами, Раднику, своїм баченням того, як аналогічний прямий союз із нашою комерційною організацією міг би принести вашій... м-м-м... спільноті... ще більш відчутні та негайні вигоди.

— Валяйте, діліться, Ісозакі-сан, — сказав радник Альбедо і ще зручніше відкинувся на спинку крісла пілота.

— По-перше, — сказав Ісозакі, почуваючись дещо впевненіше, — Торговельна Гільдія Пакса розширює сферу свого впливу темпами та засобами, які є неможливими для будь-якої релігійної організації, хай якою би вона була розгалуженою та визнаною в усьому всесвіті. На теренах Пакса відновлюється капіталізм. Саме цей цемент поєднує сотні світів.

По-друге, Церква продовжує вести свою безкінечну війну з Вигнанцями та з повстанцями на територіях, підвладних Паксу. Торговельна Гільдія вважає, що в усіх таких конфліктах марно витрачається енергія та дорогоцінні людські й матеріальні ресурси. І, що дуже важливо, — участь у чварах людей не відповідає інтересам і цілям Корду.

По-третє, попри те, що Церква й Пакс користуються технологіями, які, беззаперечно, надав їм ТехноКорд, а саме — миттєвим рушієм Гедеона та воскресальними яслами, Церква не виявляє до Корду належної поваги й прихильності. Навпаки, Церква досі оголошує Корд своїм ворогом перед мільярдами вірян, стверджуючи, що сутності Корду було знищено через те, що вони уклали союз із Дияволом. Торговельна Гільдія не вважає за потрібне вдаватися до таких махінацій та насаджувати такі забобони. Якщо Корд захотів би зберегти в таємниці свою співпрацю з нами, ми поставилися б із повагою до такого рішення, проте ми ніколи не відмовимось відкрито визнати Корд своїм важливим партнером, як тільки він того забажає. А до того часу наша Ліга готова покінчити раз і назавжди з демонізацією Корду в історичних і наукових дослідженнях. А також у свідомості людства.

Радник Альбедо, здавалося, замислився, спостерігаючи крізь ілюмінатор за перевертанням астероїда, до якого пришвартувався корабель. За мить він промовив:

— Тобто ви збираєтесь подарувати нам багатство й респектабельність?

Кензо Ісозакі нічого не відповів. Він відчував, що його майбутнє та співвідношення сил у колонізованій частині всесвіту висять на волосині. Він не міг розгадати хід думок Альбедо: сарказм цього кібрида цілком вірогідно міг виявитися й прелюдією до перемовин.

— А як нам вчинити з Церквою? — запитав Альбедо. — З таємним партнерством, що тривало понад два з половиною людських сторіччя?

Ісозакі волів би якимось чином вгамувати калатання власного серця.

— Ми не вимагаємо від Корду припинити будь-які свої стосунки з іншими сторонами, якщо він вважає їх корисними чи прибутковими, — м’яко сказав він. — Ми бізнесмени, тому наша Ліга бачить обмеженість будь-якої міжзоряної спільноти, побудованої на релігії. Такі структури завжди хворіють на догматизм та ієрархічність... це характерно для всіх теократій. Як бізнесмени, ми орієнтуємось на взаємну вигоду, нашу та наших партнерів, і ми бачимо, яким чином новий рівень співпраці Корду та людства, хай навіть таємний та обмежений, може стати вигідним для двох сторін.

Радник Альбедо знову кивнув.

— Ісозакі-сан, ви пам’ятаєте, як у вашому особистому кабінеті в Торі ви змусили роздягтися вашу помічницю, Анну Пеллі Коньяні?

Ісозакі не змінився з лиця лише неймовірним зусиллям волі. При думці, що Корд спостерігає за ним у його особистому кабінеті, відслідковує всі його операції, кров буквально заледеніла в його жилах.

— Тоді ви спитали її, — продовжував Альбедо, — чому ми допомогли Церкві вдосконалити хрестоформу. «Яка їхня мета?» — спитали ви. Наскільки я пам’ятаю, ви висловилися так: «Де тут вигода Корду?»

Ісозакі дивився на чоловіка в сірому, а почувався замкненим у крихітному хопері разом із коброю, яка підвела голову й роздула свій каптур.

— Ви колись мали собаку, Ісозакі-сан? — запитав Альбедо.

Усе ще думаючи про кобр, Генеральний директор не спромігся на відповідь, мовчки дивлячись на співрозмовника.

— Собаку? — промовив він за мить. — Ні. Особисто я не мав. На моїй планеті собаки траплялися рідко.

— Так, це правда, — сказав Альбедо, знову вишкіряючи білі зуби. — На вашому острові за домашніх улюбленців правили акули. Здається, коли ви були хлопчиком шести стандартних років, у вас було дитинча акули, яке ви намагалися приборкати. Ви назвали його Кейго, якщо я не помиляюся[87].

Навіть якщо би від цього тієї миті залежало його життя, Ісозакі не зміг би вимовити й слова.

— А яким чином вам вдавалося утримувати ваше підросле акуленятко, щоби воно вас не з’їло, коли ви разом плавали в лагуні Шіоко, Ісозакі-сан?

— Нашийник, — зумів промовити неслухняними губами Ісозакі.

— Перепрошую? — нахилився ближче радник Альбедо.

— Нашийник, — сказав Генеральний директор. На периферії його зору множилися, танцювали чорні цятки. — Шоковий нашийник. Доводилося мати при собі сенсорний пульт... у рибалок також були такі.

— Саме так, — сказав Альбедо, усе ще посміхаючись. — Коли ваш улюбленець поводився нечемно, ви повертали його до послуху. Одним дотиком пальця. — Він витягнув руку, склавши долоню так, наче тримав у ній невидимий сенсорний пульт. Його засмаглий палець натиснув на невидиму кнопку.

Те, що відчув Кензо Ісозакі, було навіть не стільки схоже на удар електричним струмом, скільки на хвилі чистого непідробного болю, що виходили з його грудей, з хрестоформи, що залягала під його шкірою, плоттю та кістками, і поширювалися колами, наче телеграфні сигнали, крізь сотні метрів паразитуючих волокон, крізь їхні парості та вузли, що заполонили все його тіло, наче метастази злоякісної пухлини.

Ісозакі верескнув і зігнувся в дугу від болю. Він повалився на підлогу хопера.

— Гадаю, за допомогою вашого пульта ви могли завдавати друзяці Кейго й сильніших ударів, якщо він виявляв агресію, — задумливо промовив радник Альбедо. — Хіба не так, Ісозакі-сан? — Його пальці знову зробили руху повітрі, наче натискаючи на пульт.

Цей біль був ще страшніший. Сечовий міхур Ісозакі мимоволі випорожнився, просто в скафандр, і це трапилося б і з кишками, якби вони вже не були порожні. Він хотів заволати знову, але щелепи йому заціпило, наче вдарив правець. Емаль на зубах потріскалася і відлущилася. Він відчував смак крові в роті, там, де він прокусив язик.

— На десятибальній шкалі для вашого приятеля Кейго це дорівнювало би позначці «два», я гадаю, — зауважив радник Альбедо. Він підвівся й попрямував до повітряного шлюзу, а там набрав код поворотного механізму дверей.

Звиваючись на підлозі, відчуваючи, що його тіло та мозок перетворилися на жалюгідні апендикси при хрестоформі, яка випромінювала хвилі жахливого, всеохоплюючого болю, Ісозакі силкувався закричати крізь стиснуті щелепи. Очі йому ледь не вилазили з орбіт, з носа та вух юшила кров.

Закінчивши набирати комбінацію, щоби відчинити повітряний шлюз, радник Альбедо набрав ще щось і на невидимому пульті, що був у нього в долоні.

Біль зник. Ісозакі знудило на пульт керування. Кожен м’яз у його тілі хаотично смикався, а нерви надсилали сигнали абикуди.

— Я передам вашу пропозицію Трьом Елементам ТехноКорду, — сказав радник Альбедо офіційним тоном. — Пропозицію обміркують і якнайсерйозніше розглянуть. Тим часом, дорогий друже, ми покладаємося на вашу розважливість.

Ісозакі спробував видати якийсь осмислений звук, але зміг тільки скрутитися клубком і виблювати на металеву підлогу. На його жах, спазми в його кишках закінчилися гучним випусканням газів.

— І, сподіваюся, інфосфера віднині буде вільною від отих дурнуватих вірусів із телетаксисом, чи не так, Ісозакі-сан? — з цими словами Альбедо зробив крок до повітряного шлюзу, і двері поїхали по колу, зачиняючись за ним.

За ілюмінатором зубчаста скеля безіменного астероїда перекидалася й оберталася за законами динаміки, підвладними лише богу математичного хаосу.

СПУСКОВИЙ АПАРАТ ІЗ РАДАМАНТ НЕМЕЗІ ТРЬОМА її КЛОНАМИ подолав відстань між базою Пакса в Бомбасіно та селищем Лок Чайльд Ламонд на планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б із її сланцевими пустелями лише за кілька хвилин, хоча подорож і ускладнювалася присутністю трьох військових екранольотів, що їх упертий дурень генерал Солжников відправив як ескорт. Немез знала з нібито надійно захищеного зв’язку між базою та екранольотами, що для особистого нагляду за експедицією генерал Солжников призначив свого помічника, балакливого полковника Вінару. А ще Немез знала, що Вінара насправді нічим не керуватиме: за допомогою усіх цих голографічних моделей у реальному часі та сплесків когерентних променів керувати паксівськими вояками фактично буде Солжников, втім, не показуючи більше своєї щучої пики.

Коли вони зависли над потрібним селищем — хоча було явним перебільшенням називати «селищем» чотири ряди саманних будиночків уздовж західного берега каналу, адже на шляху від бази вони бачили сотні таких будівель — екранольоти їх наздогнали. Вони саме заходили на посадку, коли Немез підшуковувала ділянку, досить простору й тверду, яка би витримала спусковий катер.

Двері саманних хаток було розфарбовано в яскраві спектральні кольори. Люди на вулицях мали на собі широкі мантії таких самих тонів. Немез була в курсі цього кольорового шоу: вона звернулася до пам’яті корабельного комп’ютера, а ще скачала інформацію із зашифрованих файлів бази в Бомбасіно щодо людей Спектральної Спіралі. Цікавим у цій інформації було тільки те, що ці людські диваки не поспішали навернутися й прийняти хрестоформу і зволікали з визнанням влади Пакса. Тобто від них можна було очікувати, що вони візьмуться переховувати від влади бунтівну шмаркачку, хлопця й однорукого андроїда.

Екранольоти сіли на насип уздовж каналу. Немез посадила спусковий апарат на галявині в парку, частково зруйнувавши артезіанський колодязь.

Ґіґес засовався в кріслі другого пілота й запитливо вигнув брову.

— Сцилла та Бріарей вийдуть і зроблять формальний обшук, — голосно промовила Немез. — Ти залишишся тут зі мною. — Вона відзначила без пихи та чванства, що її клони-близнюки давно вже визнали за нею право віддавати накази, незважаючи навіть на те, що Три Елементи винесли їй смертний вирок у разі ще одного провалу, а її клони були готові цей вирок у разі потреби виконати.

Сцилла та Бріарей зійшли трапом та пройшли крізь юрбу людей у яскравому одязі. Військові в бойових броньованих обладунках, з обличчями, закритими шоломами, підтюпцем висунулися їм назустріч. Спостерігаючи за всім цим дійством через загальний оптичний канал, а не через променевий канал або відеопередавач, Немез упізнала голос полковника Вінари. Той казав у мікрофон у своєму шоломі:

— Мер — це жінка на ім’я Сес Ґіа — відмовляється надати нам дозвіл на обшук домівок.

Немез побачила презирливу посмішку Бріарея — та віддзеркалилася у полірованому візорі полковника. Це було наче дивитися на власне віддзеркалення, хіба кістки черепа трохи масивніші.

— І ви дозволите, щоби ця... мер... ставила вам свої умови? — запитав Бріарей.

Полковник Вінара підняв руку в рукавиці з розтрубом.

— Пакс визнає місцеві адміністрації, доки вони є частиною його протекторату.

— Ви казали, що лікар Моліна залишила тут вартувати паксівського військового... — нагадала йому Сцилла.

Вінара кивнув. Мікрофон у видозмінному шоломі багаторазово підсилював його сопіння.

— Цього вартового не видно й сліду. Ми намагаємося вийти з ним на зв’язок відтоді, як вилетіли з Бомбасіно.

— А хіба той вояк не має вживленого чипа, що дозволив би відслідкувати його місцезнаходження? — спитала Сцилла.

— Ні, чип вбудовано в його броньовані обладунки.

— І?..

— Ми знайшли його бронежилет і все інше в колодязі за кілька вулиць звідси, — відповів полковник Вінара.

— Припускаю, що вартового в тих обладунках не було, — спокійно зауважила Сцилла.

— Ні, — підтвердив полковник, — лише жилет та шолом. Тіла в колодязі не виявилось.

— Шкода, — констатувала Сцилла. Вона повернулася йти, але зупинилася й поглянула на полковника. — Тільки обладунки, кажете? А зброя?

— Жодної зброї, — похмуро відповів Вінара. — Я наказав обшукати всі вулиці, ми опитуватимемо місцевих, поки хтось не вкаже на будинок, де лікар Моліна затримала того втікача. Цей будинок ми оточимо й запропонуємо усім, хто всередині, здатися. Я вже зробив... м-м-м... запит в цивільний суд у Бомбасіно, щоб отримати дозвіл на обшук.

— Чудовий план, полковнику, — сказав Бріарей. — Якщо тільки черговий льодовиковий період не розпочнеться раніше.

— Льодовиковий період? — перепитав полковник Вінара.

— Не звертайте уваги, — сказала Сцилла. — Якщо такий план дій вас влаштовує, ми допоможемо вам у пошуках на сусідніх вулицях, поки ви чекатимете на дозвіл обшукати домівки. — Вона приховано звернулася до Немез внутрішнім каналом: — Що далі?

— Залишайся з ним і роби те, що ти запропонувала, — передала їй Немез. — Будь ввічливою та законослухняною. Нам не треба, щоби ці ідіоти були поруч, коли ми знайдемо Ендіміона або дівку. Ми з Ґіґесом перемкнемося на прискорення.

— Вдалого полювання, — передав Бріарей.

Ґіґес уже чекав біля шлюзу. Немез сказала:

— Я беру на себе місто, ти вирушай каналом униз, до арки порталу. Пильнуй, щоб ані з того, ані з цього боку не прошмигнув хтось неперевірений. Якщо знадобиться щось повідомити стислим променем, відімкнеш видозмінення. Я теж періодично повертатимуся в нормальну фазу й перевірятиму зв’язок. Якщо знайдеш його чи дівку, посигналь. — Існувала можливість спілкуватися на загальному каналі й у видозміненому стані, але при цьому витрати енергії зростали неймовірно, значно перевищуючи навіть ті колосальні затрати, що йшли на видозмінення як таке. Тому значно економніше було раз у раз набувати людської подоби і в реальному часі перевіряти смугу зв’язку. Навіть однісінький сигнал тривоги дорівнюватиме річному енергетичному бюджетові цієї планети.

Ґіґес кивнув, і вони обоє видозмінилися синхронно, перетворившись на дві хромовані скульптури — оголені чоловік та жінка. Вони пройшли крізь шлюз. Повітря навкруги наче загусло, а світло стало інтенсивнішим. Звуки зникли. Будь-який рух зупинився. Людські постаті перетворилися на статуї, трохи нечіткі, не сфокусовані. Їхні мантії, що тріпотіли на вітрі, застигли твердими брижами, наче бронзові драпіровки на старовинних скульптурах.

Немез не розуміла фізичної природи зсуву фаз. Їй не треба було її розуміти, щоби переходити в бойовий режим, видозмінюючись. Вона знала тільки, що це не пов’язано ні з антиентропійним, ані з гіперентропійним втручанням у час — хоча Абсінт із майбутнього опанував обидві ці нібито фантастичні технології, — а також це не має нічого спільного з реальним прискоренням, що супроводжується звуковими ударами та різким підвищенням температури. Переходячи до іншої фази, вона наче робила крок убік і потрапляла до кишені в кордоні часопросторового континууму.

— Ви станете, у найкращому розумінні цього слова, щурами, що бігають у стінах часу, — сказав один Штінт із Корду, причетний до створення Немез та її клонів.

Немез не бачила нічого образливого в такому порівнянні. Вона знала, які неймовірні обсяги енергії передає Корд їй та її клонам через Поєднувальну Безодню щоразу, коли вони здійснюють перехід зі зсувом фази. Елементи Корду, напевне, з повагою ставляться до них, хай вони навіть просто інструменти в їхніх руках, якщо надають їм стільки енергії.

Дві дзеркальні постаті стрімко спустилися трапом й розійшлися в протилежних напрямках: Ґіґес попростував на південь, до порталу, а Немез пройшла повз завмерлих Сциллу та Бріарея, повз скам’янілі статуї, на які перетворилися військові та громадяни Спіралі, та попрямувала до містечка, що лежало у них за спинами.

Час і не зрушився — буквально! — а вона вже знайшла той будинок, де в кутовій кімнаті, вікна якої дивилися на канал, спав вартовий, прикутий наручниками до бильця ліжка. Вона продивилася файли, що скачала з бази в Бомбасіно, щоб ідентифікувати його особу: лузієць на ім’я Ґеррін Паутц, тридцять вісім стандартних років, лінюх, латентний алкоголік, два роки до виходу у відставку, шість дисциплінарних стягнень, три відсидки на гауптвахті, перевід на гарнізонну службу з виконанням тільки наземних обов’язків... Далі Немез читати не стала й стерла файл. Цей солдат її не цікавив.

Пересвідчившись, що в будинку більше нікого немає, Радамант Немез вийшла зі зміненого стану і якусь мить постояла серед спальні.

Відразу повернулися звуки й рухи: прикутий вартовий хропів, перехожі простували берегом каналу, легенький бриз ворушив білі фіранки, здалеку долітав гуркіт транспорту. Вона розчула навіть, як подзенькують самурайські обладунки на вояках Пакса, що снували сусідніми вулицями в марних розшуках.

Ставши над вартовим, Немез простягнула руку й витягнула палець, наче вказуючи на його шию. З-під нігтя висунулася голка, подовжилася на десять сантиметрів і ковзнула під шкіру та під м’язи сплячого так плавно, що тільки крихітна крапелька крові вказувала на місце уколу. Вартовий не прокинувся.

Немез витягла голку та проаналізувала склад крові: небезпечні рівні С₂₇Н₄₅ОН — лузійці часто страждали від підвищеного рівня холестеролу, — а ще низький вміст тромбоцитів, що вказував на початкову фазу тромбоцитопенійної пурпури[88], можливо, внаслідок колишньої служби на планетах з високим рівнем радіації, рівень алкоголю в крові 122 мг на 100 мл, тобто вартовий був п’яний, хоча його звичка до алкоголю, можливо, дозволяла йому це приховувати, а ще... оп-па! — присутність штучного оплату, який має назву ультраморфій, в суміші з підвищеним рівнем кофеїну. Немез посміхнулася. Хтось дав вартовому ультра-морфій, підмішавши його до чаю чи кави — не дивно, що той заснув! — але зробив це обережно, аби не було передозу.

Вона принюхалася до повітря. Здатність Немез виявляти й ідентифікувати розчинені в повітрі органічні молекули майже втричі перевищувала відповідні характеристики стандартного газового хроматографа; іншими словами, її нюх був таким самим, як нюх гончого собаки на Старій Землі, що звався бладгаунд, і навіть трохи кращим. Кімнату переповнювали відчутні запахи багатьох людей. Деякі з них були давні; дрібка була зовсім свіжих. Вона розпізнала алкогольний перегар лузійця, кілька ніжних мускусних ароматів жіночих парфумів, молекулярний відбиток двох дітей, дівчини-підлітка та значно молодшого хлопця, котрий нещодавно пройшов антипухлинну хіміотерапію, а також слід, залишений двома чоловіками. Один із них був місцевий, бо притримувався традиційної для цієї планети дієти, що прочитувалося із запаху його поту, другий був водночас знайомим і чужим. Чужим, бо все ще відгонив іншим світом, у якому Немез ніколи не бувала, а знайомим, бо мав виразний людський запах, який Немез уже зустрічала й занесла до своєї пам’яті: це був Рол Ендіміон, який ще не позбувся ароматів Старої Землі.

Немез обійшла всі кімнати, але ніде не відчувалося й натяку на особливий запах, з яким вона стикнулася чотири роки тому — запах дівчинки Енеї. Не було й антисептичного запаху, характерного для прислужника на ім’я А. Беттік. Тут був лише Рол Ендіміон. Але був лише кілька секунд тому.

Немез узяла слід, і запах привів її до люка, прихованого під підлогою вестибюля. Вона легко відчинила двері, незважаючи на численні замки, а перш ніж спускатися сходами, завмерла на хвилину. Немез виплеснула стисле повідомлення на канал загального зв’язку, не отримавши жодного сигналу від Ґіґеса, який, найімовірніше, залишався у видозміненому стані. З того моменту, як вони залишили корабель, минуло лише дев’яносто секунд. Немез посміхнулася. Вона могла подати сигнал Ґіґесу, і він буде тут раніше, ніж серця Рола Ендіміона та його супутників у підземному тунелі відіб’ють ще десять ударів.

Але Радамант Немез хотіла сама отримати свій боржок. Усе ще посміхаючись, вона стрибнула крізь отвір і приземлилася вісьмома метрами нижче на дні тунелю.

В тунелі горіло світло. Немез втягнула ніздрями прохолодне повітря, відокремлюючи багатий на адреналін запах Рола Ендіміона від запахів інших людських істот. Волоцюга, народжений на Гіперіоні, нервував. А ще він був хворий чи поранений: Немез уловила приховані в запаху поту нотки ультраморфію. Без сумніву, тим чужопланетянином, якому надала допомогу лікар Моліна, був саме Рол Ендіміон, і хтось упоїв прописаним йому знеболювальним злощасного лузійського вояка.

Немез видозмінилася й кинулася вперед тунелем, який тепер наповнився загуслим світлом. Немає значення, яку фору має Ендіміон та його помічники, зараз вона їх схопить. Немез для сміху відтяла би голову цьому порушникові спокою, не виходячи зі свого бойового стану — в цьому разі картина би виглядала надприродною для тих, хто спостерігав би за подіями в реальному часі: наче страту виконує невидимий кат, — але їй потрібно було отримати від Рола Ендіміона інформацію. Найрозумнішім буде висмикнути його з-посеред його приятелів зі Спектральної Спіралі, оточивши таким самим полем зі зсувом по фазі, яке зараз захищало й саму Немез, запустити йому в мозок голку, щоби паралізувати, перенести на спусковий апарат, там запхати до воскресальних ясел, а тоді розіграти комедію, дякуючи полковникові Вінарі та генералу Солжникову за їхню допомогу. Як тільки корабель залишить орбіту, можна буде «допитати» Рола Ендіміона, запустивши мікронитки йому в мозок і витягти з нього всі параметри РНК, усі спогади. Ендіміон так і не прийде до тями; коли вона та її близнюки отримають із його спогадів потрібну інформацію, Немез його ліквідує й викине тіло в космос. Адже їхня мета — знайти дитину на ім’я Енея.

Раптом світло згасло.

«Коли я знаходжусь у зсунутій фазі?! — подумала Немез. — Це неможливо!!! Нічого не може відбуватися із такою швидкістю!»

Вона загальмувала аж до цілковитої зупинки. В тунелі не було світла, тому посилювати його не мало сенсу. Вона перемкнулася на інфрачервоний зір, скануючи коридор попереду й позаду себе. Нічого. Вона відкрила рота, видавши звук, що діяв наче ехолокатор, тоді швидко обернулася і знову заволала. Порожнеча. Ультразвук повернувся луною, відбившись від торців коридору. Вона модифікувала поле навколо себе, запустивши потужні радарні імпульси в обох напрямках. Тунель був порожній, але георадар виявив, що під поверхнею планети в усіх напрямках павутинням розкинулися такі ж тунелі. За тридцять метрів попереду, відгороджений товстими металевими дверима, знаходився підземний гараж, і радар вказував на присутність там різноманітних транспортних засобів і людських істот.

Все ще чекаючи на якусь пастку, Немез на мить вийшла з видозміненого стану, щоби дослідити, яким чином могло згаснути світло впродовж наносекунди.

Істота виникла просто попереду неї. На те, щоби повернутися до бойового стану, Немез потребувала менше однієї десятитисячної секунди, але за цей час чотири кулаки, заточені, наче леза, вдарили її з силою, що у сто тисяч разів перевищувала людську. Вона відлетіла назад на всю довжину тунелю, пробила сходи, розтрощивши їх, пробила стіну тунелю і вгрузла в скельну породу.

Світло в тунелі так і не з’явилося.

ЗА ТІ ДВАДЦЯТЬ СТАНДАРТНИХ ДНІВ, ЩО Великий Інквізитор пробув на Марсі, він зненавидів цю планету так, як ніколи не ненавидів й саме Пекло.

Кожний Божий день, поки він залишався на Марсі, там задував самум. Попри те, що він і його команда в кількості двадцяти однієї особи влаштувалися в Губернаторському Палаці в передмісті Сент-Малахії, і попри те, що цей палац теоретично був герметичним, наче космічний корабель, з повітрям фільтрованим, підпомпаним, щоби збільшити тиск, і знову фільтрованим, із вікнами, зробленими з п’ятдесяти двох шарів протиударного пластику, з вхідними дверима, що радше нагадували повітряні шлюзи, марсіанський пил знаходив собі шлях усередину.

Коли Джон Доменіко кардинал Мустафа вранці стояв під голчастим душем, пил, який назбирався на ньому вночі, червоними річками струменів до отвору у піддоні. Коли прислужник допомагав Великому Інквізиторові надягти сутану та мантії, у шовкових складках одежі, чисто випраної та вичищеної лише кілька годин тому, уже червоніли всюдисущі піщинки. Коли Мустафа снідав — на самоті, в їдальні, що належала губернаторці, — пісок скрипів у нього на кутніх зубах. Під час співбесід і дізнань, місцем проведення яких була обрана простора й лунка бальна зала палацу, Великий Інквізитор відчував, як порошинки накопичуються йому в гольфах, під комірцем, на волоссі, а також під нігтями з бездоганним манікюром.

Поза палацом коїлося бозна-що. Усі екранольоти та катери-скорпіони стояли на приколі, злітати їм було заборонено. Космопорт працював лише кілька годин на добу, коли самум ненадовго стишувався. Наземні машини, що стояли припарковані, швидко перетворилися на горби й намети червоного піску, і навіть фільтри військового класу нездатні були захистити двигуни й електроніку. Кілька старовинних тракторів на гусеничному ходу та всюдиходів поставляли до столиці провіант і новини, між орбітою та космопортом курсували кілька шатлів на термоядерних рушіях, але фактично всі урядові та військові установи на Марсі стали на мертвий якір.

На п’ятий день самуму прийшло повідомлення про напад палестинців на бази Пакса на плато Тарсис. Майор П’єт, небагатослівний командувач сухопутними силами при губернаторі, взяв на підмогу змішаний загін бійців Пакса та місцевої гвардії і відбув на місце сутичок на тракторах та гусеничних БТРах. Вони потрапили в засідку за сотню кілометрів від плато, і П’єт повернувся до Сент-Малахії лише з половиною загону.

Ще за тиждень прийшло повідомлення про атаки палестинців на дюжину гарнізонних постів в обох півкулях. З гарнізоном у западині Еллада зв’язок був втрачений, а станція на південному полюсі передала по радіо на «Джибріль», що їй залишається тільки здатися нападникам.

Губернатор Клер Пало — вона наразі притулилася в крихітному офісі, що належав одному з її помічників — порадилася з архієпископом Робесоном та Великим Інквізитором і направила до оточених гарнізонів тактичне термоядерне та плазмове озброєння. Кардинал Мустафа дав дозвіл використати «Джибріль» як платформу для розміщення зброї в боротьбі проти палестинців, і станція «Південний Полюс Один» була дощенту випалена з орбіти. Місцева гвардія, військо Пакса, морська піхота, Швейцарська гвардія та команда Священної Канцелярії зосередилися на тому, щоб убезпечити від можливого нападу столицю Сент-Малахію, з її собором та Губернаторським палацом. Якщо хтось із аборигенів робив спробу дістатися міста крізь невщухаючу пилову бурю без розпізнавального радіомаяка, виданого Паксом, його знищували ланцетним променем ще за вісім кілометрів від периметра оборони. Тіла підібрали пізніше, і деякі з них, як виявилося, дійсно належали палестинським партизанам.

— Цей самум не може тривати вічно! — вибухнув ремствуваннями командер Бравнінґ, голова служби безпеки Священної Канцелярії.

— Він може тривати ще три або й чотири стандартні місяці, — відказав майор П’єт, з обпеченими та перебинтованими грудьми. — Може, й більше.

Розслідування Священної Канцелярії не дало жодних результатів: поліціянтів, які першими натрапили на картину різанини в Арафат-куфії, допитали ще й з правдоказом і за допомогою нейрозондів, але їхні свідчення не змінилися; судово-медичні експерти Священної Канцелярії разом із коронерами при шпиталі в Сент-Малахії дійшли висновку, що жодне з триста шістдесяти двох тіл не можна воскресити — Ктир видер їхні хрестоформи, не залишивши ні міліметра тканини; за допомогою дронів миттєвої дії на Пацем надіслали запити з метою ідентифікувати жертви, а, головне, з’ясувати характер операцій Opus Dei на Марсі та зрозуміти, навіщо знадобився новий величезний космопорт; втім, коли за два місцеві тижні дрон повернувся, він привіз тільки ідентифікаційні коди загиблих, без жодного пояснення, що пов’язувало їх із Opus Dei та що вони робили на Марсі.

На п’ятнадцятий день нескінченної пилової бурі, нових рапортів про те, що напади палестинців на конвої та гарнізони тривають, довгих допитів та безрезультатного вивчення свідчень Великий Інквізитор з полегшенням отримав від капітана Вулмака з «Джибріля» секретне повідомлення стислим променевим каналом про надзвичайну подію, яка вимагала, щоби Великий Інквізитор разом зі своїм ескортом негайно повернувся на орбіту.

«ДЖИБРІЛЬ» БУВ ОДНИМ ІЗ НАЙСУЧАСНІШИХ ЗОРЕЛЬОТІВ класу Архангел. Він справив велике враження на кардинала Мустафу своєю функціональністю та вбивчою силою, коли той наближався до нього на своєму спусковому катері. Великий Інквізитор не знався на військових кораблях, проте навіть він не міг не помітити, що капітан Вулмак трансформував зореліт, привівши його у бойову готовність: усі випітні точки зникли під оболонкою корабля, так само як і ґрати, всіяні безліччю давачів; виступ, у якому розміщався рушій Гедеона, вкрився бронею, здатною відбивати лазерні промені, а амбразури для ведення вогню з усіх видів озброєння, навпаки, були відкриті. Позаду Архангела висів Марс — диск кольору засохлої крові, і в савані пилу. Кардинал Мустафа щиро сподівався, що він бачить його востаннє.

Отець Фарелл звернув увагу кардинала Мустафи на те, що всі вісім факельників марсіанського флоту знаходяться в межах п’ятиста кілометрів від «Джибріля». За космічними мірками — надзвичайно щільна оборонна позиція. Великий Інквізитор зрозумів, що йдеться про щось дуже серйозне.

Катер Мустафи увійшов до доку першим, у передкамері повітряного шлюзу на кардинала вже чекав капітан Вулмак. Внутрішнє поле підтримувало в камері потрібну силу тяжіння.

— Прошу вибачення, що перервав ваше розслідування, Ваша Превелебносте, — розпочав капітан.

— Облиште це, — промовив кардинал Мустафа, витрушуючи пісок із фалд своєї мантії. — Розповідайте, чому така терміновість?

Вулмак кинув погляд на почет, що показався за спиною Великого Інквізитора: отець Фарелл, само собою, а за ним командир охоронців Бравнінґ, три референти Священної Канцелярії, сержант морської піхоти Нелл Каснер, спеціаліст із воскресіння єпископ Ердль, а також майор П’єт, колишній командувач сухопутними силами, якого кардинал Мустафа звільнив зі служби у губернатора Пало й забрав до себе.

Великий Інквізитор помітив, що капітан вагається.

— Ви можете говорити відверто, капітане. Усі, кого ви бачите, допущені до секретів Священної Канцелярії.

Вулмак кивнув.

— Ваша Превелебносте, ми знайшли корабель.

Погляд кардинала Мустафи виказав, що він не розуміє, про що йдеться.

— Той надпотужний вантажний корабель, який, очевидно, вилетів з Марса того дня, коли відбулася різанина, — продовжив капітан. — Ми знали, що їхні спускові апарати курсували між планетою та невідомим вантажним кораблем.

— Так, — сказав Великий Інквізитор, — але ми вважали, що він давно зник-перемістився до якоїсь зоряної системи, куди і тримав курс.

— Так, сер, — відказав Вулмак, — але оскільки малоймовірний шанс, що цей корабель ніколи не робив стрибка у с-плюс, усе-таки існував, я наказав катерам обшукати планетну систему. Ми знайшли вантажний корабель у поясі астероїдів.

— Він туди й прямував? — запитав Мустафа.

Капітан заперечливо похитав головою:

— Гадаю, ні, Ваша Превелебносте. Корабель мертвий і холодний. Перевертається. Наші пристрої показують, що на кораблі нема живих, усі системи не працюють... навіть термоядерний рушій.

— Але це міжзоряний вантажний корабель? — запитав отець Фарелл.

Капітан повернувся до високого, драбинчастого священика.

— Так, отче. Корабель Флоту Його Святості «Сайгон Мару». Вантажомісткість — три мільйони тонн руди насипом. У космосі ще з часів Гегемонії.

— Гільдія, — стиха сказав Великий Інквізитор.

Вулмак дивився похмуро.

— Так, колись він належав їм, Ваша Превелебносте. Але ми знайшли записи, згідно з якими «Сайгон Мару» був списаний із флоту Торговельної Гільдії на металевий брухт вісім стандартних років тому.

Кардинал Мустафа й отець Фарелл обмінялися поглядами.

— Ви вже побували на цьому кораблі, капітане? — запитав командир Бравнінґ.

— Ні, — відповів Вулмак. — Оскільки тут замішана політика, я подумав, що краще буде запросити сюди Його Превелебність і отримати від нього дозвіл обшукати корабель.

— Дуже добре, — промовив Великий Інквізитор.

— Крім того, — сказав капітан Вулмак, — я хотів, щоби мій корабель був укомплектований підрозділами морських піхотинців і швейцарських гвардійців.

— З якою метою, сер? — запитав майор П’єт. Його мундир відстовбурчувався на грудях поверх пов’язок.

— Там щось не так, — промовив капітан, подивившись на майора, а тоді на Великого Інквізитора. — Там щось дуже й дуже не так.

НА ВІДСТАНІ ПОНАД ДВІСТІ СВІТЛОВИХ РОКІВ ВІД планетної системи Марса особливе з’єднання ЗС «Гедеон» завершувало операцію зі знищення Люцифера.

Сьома й остання з систем, населених Вигнанцями, що були визначені цілями в каральній експедиції Пакса, виявилася найскладнішою. Жовта зірка класу G[89] мала шість планет, дві із яких були придатні для колонізації навіть без тераформування. Система кишіла Вигнанцями: військові бази за поясом астероїдів, пологові скелі на астероїдах, місця скупчення янголів навколо вкритої водою серединної планети, заправні станції на низькій орбіті[90] навколо газового гіганта, та ще й орбітальний ліс, який Вигнанці виростили в тому місці, що в Старій Сонячній системі відповідало би космосу між орбітами Венери та Старої Землі. «Гедеон» витратив десять стандартних днів, щоби розшукати та знищити більшу частину цих осередків життєдіяльності Вигнанців.

Коли з цим було покінчено, адмірал Алдікакті закликала усіх сімох капітанів прибути на борт корабля Його Святості «Уриїл» та фізично взяти участь у нараді. Там вона оприлюднила новий план дій: у зв’язку з тим, що їхня експедиція виявилися надзвичайно успішною, вона вирішила, що вони повинні відшукати нові цілі та продовжити свої атаки. Алдікакті відіслала на Пацем дрон із рушієм Гедеона й отримала дозвіл на продовження місії.

Сімом кораблям-Архангелам належало переміститися до найближчої бази Пакса в системі Тау Кита, де вони отримають нове озброєння, пройдуть технічне обслуговування й заправляться. Там же до них приєднаються ще п’ять Архангелів. Зонди вже знайшли десяток інших планетних систем із Вигнанцями, причому ті ще не отримали звісток про те, що спеціальне з’єднання ЗС «Гедеон» викосило попередні світи. З урахуванням часу, потрібного на воскресіння, перша з серії нових атак відбудеться за десять стандартних діб.

Сім капітанів повернулися на сім своїх кораблів й приготувалися до стрибка з системи Люцифер на базу в Центрі Тау Кита.

На борту «Рафаїла» командер Гоґан Ліблер, Кабан, нервувався. Поряд зі своїми офіційними обов’язками першого помічника цього зорельота, другої особи в команді після отця-капітана де Сойї, Кабан мав ще й інші, добре оплачувані завдання: шпигувати за отцем-капітаном і доповідати про будь-що підозріле в його поведінці — насамперед, шефу служби безпеки від Священної Канцелярії, який знаходився на борту адміральського флагмана, «Уриїла». Далі ж, наскільки розумів перший помічник, його доноси передавалися ланцюжком нагору, аж до легендарного кардинала Лурдусамі. Проблема для Кабана Ліблера на цю мить полягала в тому, що він мав підозри, але не міг знайти для них жодних обґрунтувань.

Хіба він міг надіслати на «Уриїл» повідомлення променевим каналом про те, що екіпаж «Рафаїла», де капітаном був отець-капітан де Сойя, надто часто ходить до сповіді? А втім, саме це й здавалося Кабану найпідозрілішим. Звісно, Кабан Ліблер не був шпигуном за освітою чи покликанням: він був джентльменом, котрий потрапив у скрутне становище. Спочатку, ще на Малому Ренесансі, йому довелося зробити гідний джентльмена вибір і вступити до війська, а коли фінансові справи ще погіршилися, зробити й наступний крок: погодитися шпигувати за своїм капітаном, але він переконував себе, що робить це головно через відданість Паксу та Церкві, а не через потребу в грошах.

Звичайно, сповідь не була екстраординарною подією; адже команда складалася із вірних християн, із здатністю до воскресіння, із вірян, що й узагалі вчащають до Церкви, і на сповідь також, а за цих обставин, коли на кожного чигала істинна й вічна смерть від термоядерної зброї Вигнанців чи від пучка променів, якщо тим вдасться пробити захисне поле корабля, ревність їхньої віри посилювалася, але Ліблер відчував, що після зачистки системи Мамона за цими звичними нібито сповідями криється ще щось. Під час перепочинків серед жорстоких сутичок тут, у системі Люцифера, уся команда разом із доданими до неї швейцарськими гвардійцями, разом двадцять сім осіб, якщо не рахувати спантеличеного першого помічника, ішла до сповідальні і з неї, наче астронавти до борделю в якомусь із загумінкових портів.

А сповідальня була тим єдиним місцем на кораблі, навколо якого навіть перший помічник не міг вештатися без потреби та підслуховувати.

Кабан не міг уявити собі, що за змова готується на кораблі. Припущення про бунт було маячнею. По-перше, це річ нечувана — за понад три сторіччя існування Флоту Пакса жодна команда на жодному кораблі не бунтувала, і навіть близько до бунту не наближалася.

По-друге, це взагалі сюр: бунтівники не тягнуться чередою до сповідальні, аби обговорити гріх запланованого бунту з капітаном корабля.

Може, отець-капітан де Сойя вербує цих чоловіків та жінок для якихось нечестивих учинків? Але Кабан Ліблер не міг уявити, чим таким міг би спокусити священик-капітан відданих Паксу астронавтів чи швейцарських гвардійців. Команда не любила Кабана Ліблера, як не любили його в школі та на інших кораблях, і він вважав, що це хрест, який він має нести через те, що народився аристократом. Проте він не міг повірити, що вся команда організується і разом буде планувати якісь дії, спрямовані проти нього. Якщо отець-капітан де Сойя примудрився якимсь чином схилити екіпаж до державної зради, вони, найімовірніше, можуть спробувати викрасти Архангел — Ліблер гадав, що саме через цю гіпотетичну можливість його й підсадили на цей корабель винюхувати, — але яким чином? «Рафаїл» ніколи не перебував окремо від решти Архангелів зі складу «Гедеона»[91], окрім моменту с-плюс-переходу й двох діб поспішного воскресіння, тому якби екіпаж пішов на зраду й спробував викрасти корабель, решта шість Архангелів змогли би негайно його знищити.

Від цієї думки Кабану Ліблеру стало фізично зле. Йому не подобалося вмирати, і він не хотів робити це частіше, ніж треба. До того ж, його імідж хазяїна маєтку на Maлому Ренесансі, коли, як він сподівався, йому вдасться поновитись у своїх правах, буде ще більше зіпсутий, якщо ходитимуть чутки, що він був одним із команди зрадників. І Кабан Ліблер усвідомлював, що кардинал Лурдусамі, чи хай хто там очолює цю шпигунську мережу, може піддати його тортурам, відлучити від Церкви та стратити істинною смертю разом із рештою команди — і то лише задля того, щоби приховати той факт, що Ватикан підсадив на корабель свого нишпорку.

Кабан відчув, що його ще більш занудило, коли він про це подумав.

Він спробував заспокоїти себе тим, що така зрада маловірогідна, бо на неї можуть піти тільки божевільні. Тепер уже не ті часи, які були на Старій Землі чи якійсь іншій планеті з океанами, коли корабель у відкритому морі міг збунтуватися і стати піратським, полюючи на торгові кораблі та наводячи жах на порти. Ліблер читав про таке в книжці. Із викраденим Архангелом нема куди податися, його нема куди сховати, його нема де переозброювати та ремонтувати. Флот Пакса випустить викрадачам тельбухи, а ті навіть оком не встигнуть змигнути.

Але попри цю залізну логіку командер Кабан Ліблер усе одно почувався як на голках.

Під час розгону до точки переміщення в систему Тау Кита він чотири години знаходився в кабіні на вахті. Саме він отримав повідомлення стислим променем з «Уриїла»: п’ять кораблів-винищувачів Вигнанців класу факельників переховуються в пиловому торі з заряджених частинок навколо внутрішнього супутника крайнього газового гіганта і цієї миті несуться до власних точок переміщення, використовуючи сонце типу G як щит між собою та спеціальним з’єднанням «Гедеон». «Габриїл» та «Рафаїл» отримали наказ відхилитися від своїх дуг переходу настільки, щоби знайти відповідну траєкторію для останніх надсвітлових гіперкінетичних ракет, що в них залишилися, знищити ними факельники, а після цього продовжити свій вихід із системи Люцифера. За оцінками «Уриїла» ці два кораблі зможуть здійснити переміщення приблизно на вісім годин пізніше, ніж п’ять інших Архангелів.

Отець-капітан де Сойя взяв шифрограму до відома й наказав змінити курс. Командер Ліблер відстежив на променевому каналі, що матір-капітан Стоун, капітан «Габриїла», зробила так само. «Адмірал не залишає „Рафаїл“ без нагляду, — подумав перший помічник, — схоже, де Сойї не довіряють не тільки мої шефи».

Це не тягнуло на захоплюючу погоню. Сказати правду, це взагалі не було схоже на погоню. Враховуючи гравітаційну динаміку системи, факельникам Вигнанців зі старовинними рушіями Гокінґа знадобилось би приблизно чотирнадцять годин, аби досягти релятивістських швидкостей, необхідних для спін-стрибка. Архангели могли вийти на вогневі позиції за чотири години. У Вигнанців не було зброї, яка була би здатна бити крізь усю систему і вразити Архангели, а в «Габриїла» і «Рафаїла», попри те, що запаси їхні вичерпувалися, було ще достатньо боєприпасів, аби знищити факельники дванадцять разів. Якщо інші засоби не принесуть успіху, вони задіють смертепромені, хай як вони гребують цією зброєю.

Командер Ліблер був за штурвалом, бо священик-капітан пішов до свого кубрика передрімати кілька годин, коли обидва Архангели обігнули сонце, виходячи на вогневі позиції. Решта спеціального з’єднання «Гедеон» на той час давно вже перемістилася. Ліблер крутнувся в антигравітаційному кріслі, щоби подати сигнал капітанові, як раптом діафрагма люка розчинилася й отець-капітан де Сойя у супроводі ще кількох осіб увійшов до рубки. На якусь мить Ліблер забув про свої підозри, забув навіть, що йому платять за те, щоби він їх мав, і тільки витріщався на неймовірну компанію. Крім капітана, там був іще сержант швейцарських гвардійців, Ґреґоріус, і двоє його людей. Також серед присутніх знаходилися командер Карел Шан, інженер систем озброєння, лейтенант Пол Деніш, енергетик, командер Бетц Арґойл, еколог, і лейтенант Еліа Хусейн, інженер-механік.

— Що в біса... — розпочав перший помічник Ліблер і... затнувся. Сержант швейцарських гвардійців тримав у руці нейронний приголомшувач, спрямований просто в обличчя Кабану.

Кабан Ліблер тижнями тягав із собою флешетний пістолет, засунувши його за халяву черевика, але тієї миті він про нього навіть не згадав. На нього ніколи раніше не наставляли зброї, навіть приголомшувача, й ефект виявився таким разючим, що він заледве не надзюрив собі в панталони. Кабан сконцентрувався на тому, щоби цього не сталося. А це заважало йому сконцентруватися ще на чомусь.

Одна з десантниць підійшла до нього й витягла пістолет із його черевика. Ліблер утупився на нього, так наче ніколи раніше не бачив.

— Кабане, — промовив отець-капітан де Сойя. — Мені шкода, що ми маємо так вчинити. Ми проголосували й вирішили, що у нас нема часу спробувати переконати тебе приєднатися до нас. Доведеться тобі трохи побути деінде і не плутатися під ногами.

Пригадуючи всі діалоги з голодрам, які йому довелося бачити, Кабан заревів:

— Вам це не вдасться! «Габриїл» вас знищить! Вас усіх віддадуть на тортури та повісять. Ваші хрестоформи видеруть вам просто із...

З приголомшувача в руці сержанта пролунало гудіння, і Кабан Ліблер неодмінно гепнувся би мордою об підлогу, якби десантниця не підхопила його й обережно не вклала на плитку.

На місце Кабана за командний пульт сів отець-капітан де Сойя.

— Зійдіть з цього курсу, — наказав він лейтенантові Maйєру через мікрофон у шоломі. — Задайте наші координати переміщення. Повне аварійне прискорення, повна бойова готовність. — Священик-капітан подивився на Ліблера. — Покладіть його до його воскресальних ясел і встановіть режим зберігання.

Бійці потягли непритомного геть із рубки.

ЩЕ ПЕРЕД ТИМ, ЯК ОТЕЦЬ-КАПІТАН ДЕ СОЙЯ НАКАЗАВ встановити внутрішнє захисне поле «Рафаїла» на нульову гравітацію, як того вимагала бойова готовність, він зазнав короткого, але п’янкого відчуття польоту. Саме так почувається людина, яка зістрибнула зі скелі, почувається ту коротку мить, поки сила тяжіння не засвідчить свій абсолютний імператив. Насправді їхній корабель наразі стогнав під прискоренням 600 g, а це на 180 відсотків перевищувало звичайне прискорення під час розгону. Будь-який збій захисного поля миттєво вбив би всіх на борту. Але до точки переміщення йти було менше сорока хвилин.

Де Сойя не був упевнений, чи він чинить правильно. Думка про те, що він зрадив Церкву та Флот Пакса, була для нього найжахливішою. Але він знав: якщо він і насправді має безсмертну душу, вибору в нього не залишається.

А ще отець-капітан де Сойя відчував руку Провидіння. Як інакше можна пояснити те неймовірне везіння, що з ним на цей фатальний бунт зголосилися піти ще семеро вояків?

Тобто, восьмеро, якщо рахувати разом із ним. Із команди з двадцяти вісьмох осіб. Решта двадцять, приголомшені, спали по своїх воскресальних яслах. Де Сойя знав, що вісьмох осіб цілком достатньо, щоби керувати «Рафаїлом» і всіма його системами за більшості обставин: йому пощастило — чи це було благословення, — і на його бік пристали кілька офіцерів, які відігравали важливу роль на кораблі. Спочатку він гадав, що буде тільки з Ґреґоріусом та двома його гвардійцями.

Першими із закликом до бунту виступили три швейцарські гвардійці після «зачистки» другого пологового астероїда в системі Люцифера. Так, вони присягали на вірність Паксу, Церкві та Швейцарській гвардії, але знищення купи немовлят для них надто скидалося на вбивство. Ланцетні стрільці Дона Фу й Енос Дельрино спочатку звернулися до свого сержанта, а потім пішли разом із Ґреґоріусом до сповідальні отця-капітана де Сойї зі своїм планом, як дезертирувати. Вони хотіли попросити про відпущення гріхів за те, що вони збираються переміститися на кораблі до однієї із систем Вигнанців. Де Сойя запропонував їм розглянути альтернативний план.

Лейтенант Майєр, спеціаліст із системи рушіїв, прийшов до сповіді з тими самими сумнівами. Оптове знищення прекрасних янголів з енергетичними крилами, за яким він спостерігав на тактичному каналі, сповнило серце юнака огидою, і він відчув бажання повернутися до релігій своїх прадідів — юдаїзму й ісламу. Натомість він прийшов сповідатися у тому, що його віра слабшає. Отець-капітан де Сойя вразив Майєра, сказавши, що сумніви останнього не суперечать християнству.

Наступними днями до сповідальні розповісти, чому їх мучить сумління, завітали командер Бетц Арґойл, котра відповідала на кораблі за параметри середовища, та лейтенант Пол Деніш, який опікувався енергетичними системами.

Деніша переконати було найважче, але тривалі перешіптування із сусідом по кубрику — лейтенантом Майєром зробили свою справу.

Командер Карел Шан, головний зброяр, приєднався до заколотників останнім: офіцер, відповідальний за системи озброєння корабля, не міг більше віддавати накази застосовувати смертепромені. Він уже три тижні не міг заснути.

Останній день у системі Люцифера продемонстрував де Сойї, що більше ніхто з офіцерів до них не пристане. Усі вони розцінювали свою роботу як неприємну, але необхідну. Якщо на них натиснути, зрозумів він, більшість з офіцерів на борту та решта швейцарських гвардійців пристануть до першого помічника, Кабана Ліблера. Отець-капітан де Сойя і сержант Ґреґоріус вирішили не давати їм такого шансу.

— «Габриїл» нас викликає, отче-капітане, — повідомив лейтенант Деніш. Він узяв на себе керування пультом систем зв’язку, окрім керування своїм штатним пультом енергетичних систем.

Де Сойя кивнув.

— Усім перевірити, чи активовані ваші воскресальні ясла, — сказав він, розуміючи, що цей наказ зайвий. Кожен член екіпажу під час бойової готовності чи переміщення с-плюс займав місце на антигравітаційному кріслі, яке водночас було обладнане як воскресальні ясла.

Перш ніж увійти до тактичного простору, де Сойя перевірив траєкторію на дисплеї центрального комп’ютера. Вони віддалялися від «Габриїла», хоча другий Архангел розігнався до трьохсот g і змінив курс, щоби йти паралельно з «Рафаїлом». Планетну систему Люцифера все ще переповзали п’ять факельників Вигнанців, пробираючись до власних точок стрибків. Де Сойя подумки побажав їм удачі, розуміючи, втім, що своїм існуванням ці кораблі завдячують тому, що «Рафаїл» своїм загадковим курсом на мить відволік увагу «Габриїла». Він перемкнувся на тактичне моделювання.

Тієї ж миті де Сойя перетворився на велетня, що височіє посеред космосу. Шість планет, незліченні супутники й астероїди, палаючі орбітальні ліси Люцифера оберталися навколо його пояса. Далеко за ватрищем сонця шість порошинок Вигнанців балансували на крихітних вогняних хвостах. Хвіст «Габриїла» був набагато довшим за них, але найдовшим наразі був хвіст «Рафаїла»: він затьмарював блиск зірок у центрі виднокола. Матір-капітан Стоун стояла за кілька гігантських кроків від де Сойї, чекаючи на нього.

— Федеріко, — вибухнула вона, — що, заради Христа, ти робиш?

Де Сойя обдумував можливість не відповідати на виклик з «Габриїла». Якщо би це дало їм кілька додаткових хвилин, він би зберігав мовчання. Але він знав Стоун. Вона не вагатиметься. Він кинув погляд на графік переміщення, що висвічувався на окремому тактичному каналі. До стрибка тридцять шість хвилин.

— Капітане! Виявлено шість запусків ракет! Вони переміщаються... просто зараз! — Це був спец із озброєння, командер Шан на захищеній лінії зв’язку.

Отець-капітан де Сойя був упевнений, що він не підстрибнув, узагалі не відреагував якимсь чином на це повідомлення перед очима матері-капітана Стоун. Він відповів субвокально:

— Усе нормально, Кареле. Я бачу їх у тактичному просторі. Вони націлені на кораблі Вигнанців. — Звертаючись до Стоун, він запитав по тактичному каналі: — Ви випустили ракети по Вигнанцях?

Обличчя Стоун залишилося кам’яним; це було помітно навіть у тактичному освітленні.

— Звісно. Чому ти цього не зробив, Федеріко?

Замість відповісти де Сойя зробив крок у напрямку сонця по центру й спостерігав, як ракети виринули з простору Гокінґа просто перед шістьома факельниками Вигнанців. За секунду вони вибухнули: два термоядерних вибухи, а вслід два плазмових, більш розлогих. Усі кораблі Вигнанців оточили себе максимально потужними захисними полями — в тактичній моделі поля вони виглядали як помаранчеві ореоли, — але вибухів у безпосередній близькості вони не витримали. Зображення перетворилися з помаранчевих на червоні, відтак на білі, а тоді три кораблі просто припинили існувати як матеріальні об’єкти. Два розпалися на частини, які, перевертаючись, продовжили свій рух у напрямку тепер вже безкінечно віддалених точок переміщення. Один факельник уцілів, але його захисне поле зникло, так само як і його термоядерний хвіст. Якщо хтось на борту вижив після вибухів, наразі він був уже мертвий через радіоактивну зливу, що тепер без перешкод пробивала корабель наскрізь.

— Що ти таке робиш, Федеріко? — повторила матір-капітан Стоун.

Де Сойя знав перше ім’я Стоун: Хален. Але він вирішив не робити цю частину їхньої розмови надто особистою.

— Виконую наказ, матір-капітане.

Навіть у модельованому тактичному просторі було помітно, що Стоун дивиться недовірливо.

— Про що це ви, отче-капітане де Сойя? — Вони обоє знали, що їхня розмова записується. Хто з них за кілька хвилин залишиться живим, матиме запис усіх реплік.

Де Сойя сказав спокійно:

— Адмірал Алдікакті надіслала наказ зі свого флагмана променевим каналом за десять хвилин до переміщення. Ми виконуємо цей наказ.

Вираз обличчя Стоун не змінився, але де Сойя знав, що вона субвокально наказує своєму першому помічнику перевірити, чи відбувався сеанс променевого зв’язку між «Уриїлом» і «Рафаїлом» у вказаний час. Такий сеанс відбувся. Але кораблі обмінялися повідомленнями тривіального змісту: оновлення координат зустрічі в системі Тау Кита.

— І що це за наказ, отче-капітане де Сойя?

— Наказ із грифом «Особисто», матір-капітане Стоун. Він не стосується «Габриїла». Субвокальним каналом він сказав Шану:

— Задайте координати нейродеструкторам і передайте мені пульт, як ми домовились. — За секунду він відчув вагу променевої зброї у себе в правій руці. Зброя залишалася невидимою для Стоун, але де Сойя відчував її вагу та контури. Він намагався, щоби його рука, що тримає зброю за руків’я, мала вигляд порожньої, а сам поклав палець на невидимий спусковий гачок. З того, як вільно звисала рука матері-капітана Стоун уздовж її тіла, де Сойя міг здогадатися, що вона теж має в руці віртуальну зброю. У тактичному модельованому просторі капітанів розділяло три метри. Між ними довгий термоядерний хвіст «Рафаїла» та коротший стовп полум’я за кормою «Габриїла» вибиралися на рівень їхніх грудей, залишаючи площину екліптики.

— Отче-капітане де Сойя, з точки переміщення, до якої ви простуєте, ви не потрапите в систему Тау Кита.

— Попередні накази скасовано, матір-капітане. — Відповідаючи, де Сойя уважно слідкував за очима свого колишнього першого помічника. Хален завжди добре вміла приховувати свої емоції та наміри. На їхньому старому факельнику «Балтазарі» йому частенько доводилося програвати їй у покер.

— Яке нове місце призначення вам повідомили, отче-капітане?

Тридцять три хвилини до точки стрибка.

— Секретна інформація, матір-капітане. Я можу сказати вам лише, що «Рафаїл» приєднається до решти ескадри в системі Тау Кита, коли виконає своє завдання.

Стоун почухала щоку лівою рукою. Де Сойя спостерігав за зігнутим пальцем на її правій руці. Їй не потрібно підіймати руку з невидимою зброєю, щоби натиснути на курок та задіяти смертепромінь, але інстинктивно людину тягне націлити свою зброю на супротивника.

Де Сойя ненавидів смертепромені і знав, що Стоун ставиться до них так само. Це зброя боягузів; і вона була заборонена на Флоті Пакса, узагалі заборонена Церквою — до початку цього їхнього карального походу. На відміну від старих жезлів смерті часів Гегемонії, які дійсно випускали промінь, що, наче косою, винищував усі нейрони на своєму шляху, смертепромені, які випускав по цілі корабель, не були схожі на когерентний промінь. По суті, потужні акумулятори з приводнем Гедеона створювали с-плюс деформацію часопросторового континууму, обмежену конусом. Унаслідок цього виникало викривлення матриці реального часу, приблизно таке, як при невдалій спробі переміщення в просторі за допомогою старих рушіїв Гокінґа, викривлення незначне, але більш ніж достатнє, щоб знищити складний танок імпульсів у мозку людини.

Втім, хоч би як поділяла Стоун загальну зневагу офіцерів паксівського флоту до смертепроменів, вона мала прямий сенс застосувати саме цю зброю зараз. У «Рафаїл» Пакс вклав шалені кошти: отже, насамперед вона спробує не дати екіпажу вкрасти корабель, і при цьому намагатиметься корабель зберегти. Складність для неї полягає в тому, що, убивши всю команду за допомогою смертепроменів, вона може й не зуміти завадити «Рафаїлу» переміститися: усе залежатиме від того, наскільки команда встигла перепрограмувати процес спіну. За традицією капітан надає команду на безпосередній стрибок вручну, або принаймні він має бути готовий скинути програму на комп’ютері аварійною кнопкою, проте Стоун не була впевнена, що де Сойя дотримуватиметься традиції.

— Можу я поговорити з командером Ліблером? — запитала матір-капітан Стоун.

Де Сойя посміхнувся.

— Мій перший помічник наразі зайнятий виконанням своїх обов’язків. — Він подумав: «То Кабан, дійсно, нишпорка. Ось і підтвердження наших припущень».

«Габриїл» уже не міг їх перехопити, навіть якщо збільшить прискорення до шестисот g. «Рафаїл» дістанеться до точки переміщення раніше, ніж «Габриїл» зможе наблизити ся до нього настільки, щоби взяти його на буксир. Тепер, аби їх зупинити, Стоун повинна вбити команду, а потім вивести з ладу їхній корабель, задіявши рештки свого арсеналу для подолання їхнього захисного поля. Якщо вона помиляється, і де Сойя насправді діє відповідно до наказу, який отримав в останню хвилину, її майже напевно віддадуть під трибунал і звільнять із Флоту. Якщо вона не зробить нічого, а де Сойя насправді викрадає один із паксівських Архангелів, її точно віддадуть під трибунал, звільнять, відлучать від Церкви і, найвірогідніше, стратять.

— Федеріко, — лагідно промовила вона, — я дуже прошу тебе: скинь тягу, щоби ми могли вирівняти швидкості. Це не завадить тобі виконати наказ і переміститися в точку із секретними координатами. Я хочу тільки піднятися на борт «Рафаїла» і пересвідчитися, що у тебе все гаразд, до того, як ти зробиш стрибок.

Де Сойя завагався. Він не міг списувати на таємний наказ свою поспішну втечу з прискоренням шістсот g — адже куди б не прямував «Рафаїл», у точці призначення на його команду чекало повільне воскресіння, не менше двох днів, і тільки після цього екіпаж зміг би приступити до будь-яких дій. Він стежив за очима Стоун, водночас спостерігаючи за крихітним зображенням «Габриїла», що, розвивши прискорення до трьохсот g, стояв на стовпі білого пломеню. Стоун могла спробувати знищити їхні захисні поля, давши по них ракетний залп. Де Сойя не хотів стріляти у відповідь ані ракетами, ні ланцетними променями. Він не хотів знищити «Габриїл», перетворивши його на пару. Він вирішив зрадити Церкву та Пакс, але не збирався ставати вбивцею, що несе істинну смерть.

В такому разі нехай будуть смертепромені.

— Добре, Хален, — відповів він по-дружньому. — Зараз я накажу Ліблеру перейти на двісті g, щоби ви могли нас наздогнати. — Він трохи повернув голову, удаючи, що концентрується на субвокальному наказі.

Напевно, він при цьому смикнув рукою. Стоун зробила так само, піднявши невидиму зброю трохи вище, коли натиснула на курок.

За ту частку секунди, що лишалася до ураження, отець-капітан де Сойя встиг помітити вісім жаринок, що відірвалися від зображення «Габриїла» в тактичному просторі: Стоун не хотіла ризикувати і вирішила краще перетворити «Рафаїл» на пару, ніж дати йому втекти.

Віртуальне зображення матері-капітана відкинулося назад і розвіялося — це смертепромінь ударив по її кораблю, і зі смертю всіх людських істот на борту зв’язок розірвався.

Менше ніж за секунду після цього отець-капітан де Сойя відчув, як його висмикнуло з модельованого простору, коли нейрони в його мізках буквально підсмажилися. Кров ринула йому з очей, із вух та з рота, але священик-капітан був уже мертвий, як і всі члени екіпажу, що були у цей момент при свідомості: сержант Ґреґоріус та два його гвардійці, котрі знаходилися на найвищій палубі, лейтенант Майєр, командер Арґойл, лейтенант Деніш, інженер Шан у кабіні.

А ще за шістнадцять секунд вісім ракет із рушіями Гокінґа увірвалися в реальний простір і вибухнули з обох боків мовчазного «Рафаїла».

ҐІҐЕС У РЕАЛЬНОМУ ЧАСІ СТЕЖИВ, ЯК РОЛ ЕНДІМІОН попрощався з сімейкою в червоних одежах, сів у каяк і повеслував до арки порталу. На планеті тривало подвійне сонячне затемнення.

Над рікою-каналом розквітали феєрверки, а з міста, що лежало вздовж каналу, лунало дурне тисячоголосе улюлюкання. Ґіґес приготувався піти по воді, щоби вихопити потрібну людину з її каяка. За планом, якщо цей Рол Ендіміон буде сам, він залишить його живим, аби згодом допитати на борту зорельота, що чекав на орбіті, оскільки метою операції було знайти дівчинку Енею. Але чому би не зробити так, щоби тому каякеру було не з руки опиратися чи втікати? Ґіґес вирішив, знаходячись у бойовому режимі, перетяти Ендіміону сухожилля на руках і ногах. Він зробить це миттєво, хірургічно чітко, так щоби людина не могла померти від крововтрати раніше, ніж за неї візьметься бортовий автохірург і поверне її до придатного для допиту стану.

Сюди, до арки порталу, Ґіґес дістався, миттєво пробігши шість кілометрів. Минаючи дорогою завмерлі постаті та транспортні засоби, він перевіряв перехожих та химерні вітроцикли. Опинившись біля арки і заховавшись серед купки верб на високому березі, він перемкнувся на реальний час. Він мав стежити, щоби розшукуваний не пройшов крізь портал. А Немез подасть йому сигнал, якщо знайде втікача в одному з будинків.

Ґіґес прочекав двадцять хвилин. Упродовж цього часу він спілкувався зі Сциллою та Бріареєм внутрішнім каналом, але від Немез жодної звістки не було. Дивно. Усі вони вважали, що в бойовому режимі вона знайде втікача за кілька секунд реального часу. Ґіґес не тривожився — він не був здатний на тривогу в прямому сенсі цього слова. Він припускав, що Немез веде пошуки, розширюючи кола, і часто перемикається на реальний час, щоби перевіряти лінії зв’язку. Мабуть, він перевіряв зв’язок у ті проміжки часу, коли вона перебувала у видозміненому стані. Крім того, він розумів, що Немез була першим виробом в їхній ланці і мала певні недоліки порівняно з наступними клонами. Вона не настільки звикла користуватися внутрішнім зв’язком, як Сцилла, Бріарей і він сам. Чесно кажучи, Ґіґес вважав би доцільним, якби їм наказали витягти Немез зі скелі на Божегаї та знищити.

Рух на каналі був жвавий. Щоразу, коли до арки наближалося судно — хоч зі сходу, хоч із заходу, — Ґіґес залишав свою схованку, йшов по ніздрюватій поверхні води, обшукував його та перевіряв пасажирів. З деяких він знімав одяг, щоби пересвідчитися, що це не перевдягнуті Ендіміон, або андроїд А. Беттік, або дівчинка Енея. Про всяк випадок він усіх обнюхував і брав матеріал на біопсію, щоби впевнитися, що перед ним мешканці Вітас-Ґрей-Баліана-Б. Так воно й було. В усіх випадках.

Щоразу після перевірки він повертався на берег і звірявся зі своїм годинником. Через вісімнадцять хвилин після того, як він залишив корабель, арку облетів паксівський екраноліт, а тоді ще й пролетів під нею. Потрапити всередину й обшукати екраноліт виявилося би досить марудною операцією, хай навіть у видозміненому стані, але на борту вже була Сцилла, котра приєдналася до вояків, що вели розшук, тому Ґіґес міг не витрачати на це зусиль.

— От нудота! — сказала Сцилла по внутрішньому каналі.

— Еге ж, — погодився Ґіґес.

— А де Немез? — долучився до розмови Бріарей, котрий перебував у місті. Неповороткі військові нарешті отримали по радіо дозвіл на обшуки і тепер переходили з будинку до будинку.

— Вона не виходила на зв’язок, — відповів Ґіґес.

Затемнення та церемоніальне безглуздя, що його супроводжувало, були у розпалі, коли він побачив вітроцикл із фургоном. Фургон зупинився, і звідти виліз Рол Ендіміон. Ґіґес був упевнений, що це саме він. Співпадав не тільки візуальний ряд, а й його особистий запах, який їм скинула Немез. Ґіґес міг негайно застосувати зсув по фазі, наблизитися до завмерлої живої картини та зробити біопсію цьому хлопцеві. Але сенс? Це стовідсотково той, хто їм потрібний.

Замість того, щоби зробити повідомлення внутрішньою лінією, спільною для всіх клонів, і подати екстрений сигнал Немез, Ґіґес зачекав ще хвилину. Це очікування його тішило, і він не хотів зіпсувати момент, розділивши його з іншими. Він вирішив, що краще буде викрасти Ендіміона, коли він розстанеться з родиною Спектральної Спіралі, яка наразі махала на прощання людині, котра вже сиділа в каяку.

Ґіґес спостерігав, як Рол Ендіміон, веслуючи, спрямував свій сміховинно нікчемний човник на серединну течію ріки, що розширялася в цьому місці. Йому спало на думку, що, мабуть, краще буде прихопити разом із Ендіміоном і каяк: люди Спектральної Спіралі, котрі залишилися на березі, саме й чекають, що він зникне, якщо збирається втекти крізь портал. Вони побачать спалах, і Ендіміон зникне; вони вважатимуть, що він телепортувався. Ґіґес у бойовому режимі забере й людину, і човен у своє зсунуте по фазі поле, яке пошириться й на них. Каяк може теж виявитися корисним, щоби дізнатися, де переховується та дівка Енея: на ньому мають бути присутні запахи іншої планети, а може, про щось розкажуть його конструкція та прийоми виготовлення.

Люди на берегах каналу вигукували щось і співали. Затемнення стало повним. Над рікою розпускалися кущі феєрверків, відкидаючи барокові тіні на іржаву арку порталу. Ендіміон більше не дивився на родину Спектральної Спіралі, що махала йому вслід із берега, а сконцентрувався на тому, щоби, допомагаючи собі веслами, триматися найшвидшої течії, що несла його до арки.

Ґіґес підвівся, солодко потягнувся й зібрався перемкнутися на зсунуту фазу.

Зненацька в темряві виникла постать, просто за кілька сантиметрів від нього. Величезна, не менше трьох метрів на зріст, вона нависла над ним.

«Цього не може бути, — подумав Ґіґес. — Я би відчув деформацію поля!»

Барвисті ракети висвітлили криваво-червоними відблисками хромовану броню чудовиська. Жовті, білі, малинові квітки феєрверків розпускалися в небі й дробилися, відбиваючись від металевих ікл, хромованих шипів та сріблястих поверхонь. На мить Ґіґес побачив власне віддзеркалення, своє обличчя, викривлене та перелякане, а потім він видозмінився.

Фазовий перехід тривав менше мікросекунди. Але якимсь чином одна з кігтистих чотирьох рук істоти розітяла ще не зовсім сформоване поле. Пальці-вістря прорізали синтеплоть і м’язи, націлившись на одне із сердець Ґіґеса.

Ґіґес не ухилився від нападу, а атакував у відповідь, розмахуючи сріблястою, вже видозміненою рукою, наче це була горизонтальна гільйотина. Його рука здатна була пробити сплав вуглецю з металевими віскерами, наче намоклий картон. Але металевий тулуб, що виник попереду, Ґіґесові пробити не вдалось. Почувся грюкіт, посипалися іскри, і рука його відлетіла, променева та ліктьова кістки розторощилися, пальці заніміли.

В той же час лапа з кігтями розтрощила його грудну клітку й черево, витягуючи мотки кишок — кілометри оптичного мікроволокна. Ґіґес зрозумів, що його розтяли від пупка до грудини. Але це не мало значення. Він усе ще міг функціонувати.

Ґіґес стиснув правицю, перетворивши її на гострий дрючок, і викинув її, націлившись на очі, що горіли червоним. Це був убивчий удар. Але щелепи, великі, наче ківш екскаватора, відкрилися й закрилися швидше, ніж відбувається зсув фази, і перекусили йому руку вище зап’ястка.

Ґіґес кинувся на монстра, намагаючись злити своє і його поля, силуючись дістати власними зубами ворожу плоть. Дві гігантські руки вхопили його, пальці-ножі пройшли крізь поле зі зсувом по фазі й увійшли в тіло, міцно утримуючи його. Хромована голова різко хитнулася вперед: гострі, наче голки, шипи прохромили праве око Ґіґеса й увійшли у лобову частку мозку.

Ось тоді Ґіґес закричав — не через біль, хоча він уперше у своєму короткому житті відчув щось схоже на біль, — а через лють, чисту, безмежну лють. Його зуби клацали та дзвеніли, наче леза мечів, коли він відчайдушно рвався до горлянки монстра, але три руки тримали його на недосяжній відстані.

А тоді чудовисько вирвало обидва серця Ґіґеса й закинуло їх далеко у воду. Наступної наносекунди воно кинулося вперед, прокусило Ґіґесу горло й одним порухом ікл розірвало спинний мозок, виготовлений із вуглецевого сплаву. Голова Ґіґеса відокремилася від тіла. Він старався перемкнутися на телеметричне керування тілом і продовжити битися, намагаючись щось розгледіти крізь кров і рідину, що струменіли з єдиного вцілілого ока, водночас надсилаючи сигнали загальним каналом, але трансмітер у його черепі був простромлений, а приймач у селезінці вирваний із його тулуба.

Усе навколо завертілося — спочатку корона навколо сонця, що почало виходити з-за другого супутника, потім вкрита барвистими цятками поверхня ріки, а насамкінець — небозвід. Потім усе огорнула темрява. Залишками згасаючої тями Ґіґес збагнув, що монстр закинув його голову на середину ріки. Останньою картинкою на сітківці його ока було його власне обезголовлене тіло, що спазматично смикалося в міцних обіймах чудовиська, насаджене на леза і шипи на страшному тулубі. Спалах, і Ктир вийшов із прискореного режиму, з видозміненого поля, а голова Ґіґеса вдарилася об поверхню ріки і занурилася в чорноводдя.

РАДАМАНТ НЕМЕЗ ПРИБУЛА НА МІСЦЕ, ЗАПІЗНИВШИСЬ НА П’ЯТЬ хвилин. Одразу ж перейшла в нормальний стан. На березі каналу нікого не було, крім обезголовленого трупа її клона. Вітроцикл із фургоном і родина в червоних одежах зникли. На найближчій ділянці каналу не спостерігалося жодного човна. Сонце помалу виходило з-за другого місяця.

— Ґіґес тут, — повідомила вона решту клонів по загальному каналі. Бріарей та Сцилла все ще знаходилися в місті разом із військовими. Ті вже знайшли сплячого вартового і зняли з нього кайданки. Жоден із опитаних містян не хотів казати, чий це будинок. Сцилла переконувала полковника Вінару припинити пошуки.

Повернувшись до людської подоби, Немез почала відчувати дискомфорт. Всі її ребра, і кістяні, і зроблені з аустенітної сталі, були зламані або зігнуті. Деякі внутрішні органи були розчавлені. Ліва рука не функціонувала. Майже двадцять стандартних хвилин вона була непритомна. Непритомна! Вона не втрачала притомності ні на мить усі ті чотири роки, що пролежала в затверділій лаві на Божегаї. І всі ці ушкодження вона отримала крізь непроникне поле зі зсувом по фазі!

Пусте. Її тіло само себе відновить, варто тільки зробити перепочинок на кілька днів, але це вже після того, як вона залишить цю Кордом забуту планету. Немез стала на коліна поруч із тілом свого клона. Його роздерли кігтями, відірвали йому голову, випатрали, переламали чи не кожну кістку. Тіло ще сіпалося, переламані пальці намагалися вчепитися у відсутнього вже ворога.

Немез здригнулася — не зі співчуття до Ґїґеса чи з відрази до потрощених останків. Навпаки, вона професійно оцінила майстерність та ефективність Ктиря, і вони викликали у неї справжнє захоплення. Вона була у відчаї через те, що пропустила це зіткнення. В тунелі Ктир напав надто швидко, щоби вона змогла зреагувати, і напад відбувся саме тієї миті, коли вона переходила з одного стану в інший... хоч раніше вона була впевнена, що це неможливо.

— Я знайду його, — надіслала вона повідомлення і перейшла в бойовий режим, зсунувши поле по фазі. Повітря загусло й замулилося. Немез попростувала до ріки, пробилася крізь поверхню води, що стала майже твердою й непіддатливою, і пішла по дну, подаючи сигнали й обстежуючи дно радаром.

Потужна течія віднесла голову Ґіґеса майже на кілометр. Прісноводні рачки вже об’їли йому губи, єдине око і крізь очницю забралися всередину голови. Немез змахнула їх і винесла голову на берег.

Передавач Ґіґеса розлетівся на дрібні шматочки, голосових зв’язок не залишилося. Немез екструдувала оптоволоконний зонд і під’єдналася просто до пам’яті Ґіґеса. З лівого боку череп його розколовся, і крізь отвір витікали мозкова речовина та ДНК-гель.

Немез не ставила Ґіґесу жодних питань. Вона повернулася до нормального стану й завантажила пам’ять, переславши її у стислому вигляді двом уцілілим клонам.

— Ктир, ось це хто, — зауважила Сцилла.

— Ні, кінь в пальто! — психанув Бріарей.

— Припиніть! — наказала Немез. — Спекайтеся тих штурпаків. Я тут все позачищаю і чекатиму у спусковому катері.

Голова Ґіґеса, сліпа, дірява, намагалася щось сказати, відчайдушно смикаючи залишками язика, видаючи щось схоже на шиплячі та фрикативні звуки. Немез піднесла голову до свого вуха.

— Пп-тть... лл-асс-хха. — Будь ласка. — Тто-ппо-м-шш. — Допоможи. — Мм-е-і. — Мені.

Немез опустила голову й оглянула тіло на мокрій траві. Більша частина органів була відсутня. Сотні метрів мікроволокна обплутували рослини, валялися розкидані в багнюці, деякі пливли за течією. Сіра речовина та комірки з гелем розлетілися берегом. Подвійна Темрява добігала кінця, на небо викотилося сонце. Під його променями надовкола замерехтіли уламки кісток. Автохірурги, ні той, що на борту спускового апарата, ні той, що є в зорельоті-Архангелі, не зможуть зібрати докупи цей непотріб. А на самозцілення Ґіґесу знадобились би місяці.

Немез поклала голову на землю, обгорнула тіло його власним оптоволокном, напхавши туди каміння, щоби збільшити вагу. Пересвідчившись, що поблизу немає човнів і кораблів, вона закинула безголове тіло далеко у ріку. Вона бачила, що вода аж кишить неперебірливими некрофагами. Хоча в тілі її близнюка знайдуться неїстівні навіть для них частини.

Вона взяла в руки голову Ґіґеса. Голова все ще намагалася ворушити язиком. Використовуючи очниці як заглиблення для великого та вказівного пальців, вона легко закинула голову на середину ріки. Голова пішла на дно майже без бризок. Немез бігцем попрямувала до арки порталу, знайшла плату доступу, обтерла її від іржі, зняла захисну пластину, випустила із зап’ястка нитяний щуп і під’єдналася до схеми.

— Не розумію, — відреагував Бріарей по їхньому загальному каналі. — Він відкривається в нікуди.

— Не в нікуди, — надіслала повідомлення Немез, змотуючи нитяний щуп. — У жодну точку старої Мережі, так. У жодне з тих місць, де Корд збудував портали.

— Це неможливо, — відреагувала Сцилла. — Інших порталів, крім тих, що збудував Корд, не існує.

Немез зітхнула. Її близнюки були цілковитими ідіотами.

— Заткніться й повертайтеся на катер, — наказала вона. — Ми маємо повідомити про це особисто. Радник Альбедо захоче завантажити пам’ять і побачити всю картину.

Немез перемкнулася на зсув фази і швидко попрямувала до спускового катера крізь повітря, що знову стало густим, і прокволистий час.

12

Я не забув про тривожну кнопку. Хоча в мить справжньої паніки люди зазвичай не думають про кнопки.

Каяк падав у безмежну повітряну глибину, переділену хіба хмарами. Вони здіймалися вгору на десятки тисяч метрів, вставали стіною, важкі і синяво-багряні знизу та молочно-білі і невагомі вгорі наді мною. Я випустив весло, дивлячись, як воно віддаляється, перекидаючись у вільному падінні. Звичайно, каяк і я падали швидше, ніж весло, відповідно до законів аеродинаміки та граничної швидкості, проте тієї миті я був нездатний робити розрахунки. Разом зі мною, випереджаючи мене й відстаючи від мене, неслися гігантські краплини води з ріки, що залишилася позаду, в іншому світі. Вони то розділялися й набували правильної овальної форми, такої, як та сфера води, з якою я колись мав справу у невагомості, то під натиском вітру розпадалися на менші продовгуваті кульки. Було враження, наче я падаю серед власної зливи місцевого значення. Флешетний пістолет, який я витяг у сплячого вартового в спальні Дем Лоа, заклинило між моїм стегном та ущільненням юпки кокпіта. Руки я підняв догори та розкинув, наче птах, що готується злетіти. Кулаки стиснув від жаху. Після першого крику мені заціпило, щелепи стислися, і я відчував, як скриплять мої кутні зуби. Падіння тривало й тривало.

Краєм ока я побачив арку порталу, вгорі й позаду. Хоча назвати це аркою було вже неможливо: без жодних підпорок у височині плавав гігантський пристрій — металеве кільце, тор, іржавий бублик. На якусь мить я уздрів крізь блискуче кільце клаптик неба Вітус-Ґрей-Баліана-Б, а тоді ця картинка згасла, і крізь щомиті менший обід уже не було нічого, крім одноманітних хмар. Це кільце було єдиним матеріальним об’єктом у суцільній панорамі хмаровиння, а я вже перебував нижче від нього на тисячу метрів, не менше. Мені майнула божевільна думка, що якби я був птахом, то міг би полетіти назад, до арки, всістися на неї і чекати...

Чекати на що? Я вхопився за борти каяка, бо він обертався, мало не перевертаючи мене догори дриґом, стрімко падаючи носом уперед до пурпурових глибин, що чекали за багато кілометрів внизу.

Ось тут я й згадав про кнопку.

«Не торкайся її в жодному разі, — попереджала мене Енея, коли ми спускали каяк на воду в Ганнібалі. — Тобто, не торкайся, поки у тебе не буде іншого виходу».

Каяк знову закрутився навколо горизонтальної осі, і я міг випасти з нього будь-якої миті. Мої сідниці відірвалися від сидіння, і я вільно метлявся у пожмаканому кокпіті, падаючи невідомо куди разом із сонмищем водяних краплин, із веслом, що виробляло кульбіти, та каяком. Я вирішив, що це саме той випадок, коли іншого виходу не лишається, зірвав пластикову накривку й щосили натиснув великим пальцем на червону кнопку.

Попереду кокпіта, біля носа і в мене за спиною розкрилися панелі. Я швидко нахилив голову, коли звідти вибилися й почали розгортатися цілі хвилі легкої тканини. Каяк випрямився і загальмував так різко, що я ледь втримався в ньому, вчепившись у фібергласові борти, що шалено розгойдувалися. Безформна кучугура над моєю головою почала набувати форми на кшталт парашута, тільки складнішої. Попри шалений сплеск адреналіну, попри паніку, яка намертво зціпила мені зуби, я впізнав цю тканину: ми разом з А. Беттіком купили її на індіанському ринку поблизу Талієсін-Веста. П’єзоелектрична тканина ще й акумулювала сонячну енергію, була майже прозорою, надлегкою, надміцною й мала властивість запам’ятовувати понад десяток різних конфігурацій; ми хотіли зробити з неї дах над головною студією, замість парусинового, бо стара тканина вже провисла, потерлася та потребувала чергової заміни. Але м-р Райт уперся: дах залишиться парусиновим. Мовляв, він віддає перевагу розсіяному світлу кольору вершкового масла. А. Беттік забрав тканину з пам’яттю, усі метрів дванадцять чи більше, до своєї майстерні, і я про неї більше не згадував.

Аж дотепер.

Падіння зупинилося. Тепер каяк висів під трикутним парасейлом, що кріпився до його корпусу дюжиною нейлонових строп. Човен, і я з ним, продовжував знижуватися, але тепер по положистій глісаді, а не падати сторчма. Я подивився вгору — тканина була достатньо прозора, і крізь неї можна було бачити все навкруги, проте кільце порталу залишилося далеко позаду, і його вже закрили від мене хмари. Вітер і повітряна течія несли мене геть від порталу.

Мабуть, я мав би бути вдячний моїм друзям — дівчинці й андроїду за те, що вони передбачили подібну ситуацію і підготували каяк до неї відповідним чином, але перше, що спало мені на думку, було: «Чорт забирай!» Це було вже занадто. Бути закинутим до планети з самим повітрям та хмаровинням, яка не має нормальної поверхні — це вже ні в які ворота не влазило. Якщо Енея знала, що портал швиргоне мене сюди, чому вона...

Немає поверхні?! Я перехилився через борт і подивився донизу. Можливо, планувалося, що я тихенько спущуся на якусь поверхню, якої поки що не бачу.

Ні. Піді мною розстилалися кілометри й кілометри порожнечі, до того ж нижчі шари повітря барвилися пурпуровим та чорним: морок, прорізуваний шаленими ударами блискавок. Тиск унизу мав бути жахливий. А звідси поставало ще одне питання: якщо це була одна із планет, подібних до Юпітера, наприклад, Вир чи сам Юпітер, то звідки тут кисень, яким я дихаю? Наскільки я знав, усі газові гіганти, відомі людству, складаються із шкідливих для людини газів: метан, аміак, гелій, окис вуглецю, фосфін, синильна кислота та інші неподобства. Я ніколи не чув про газовий гігант, що мав би атмосферу із суміші кисню та азоту. Але ж я дихав! Тут повітря було більш розріджене, ніж на тих планетах, де я бував раніше, воно трохи відгонило аміаком, проте це було повітря, придатне для дихання. В такому разі це не газовий гігант. Куди я, до дідька, потрапив?

Я підняв руку і звернувся до комлоґа:

— Де я, чорт забирай?

Комлоґ відгукнувся не одразу. Я навіть подумав, що зламав цю штуковину на Вітус-Ґрей-Баліані-Б. Після паузи він відповів зарозумілим тоном, який я часто чув від нашого корабля:

— Невідомо, пан-Ендіміоне. У мене є певна інформація, але неповна.

— Кажи.

Потім на мене обрушилася лавина слів, проказана скоромовкою: температура в кельвінах, атмосферний тиск у мілі-барах, розрахована середня щільність в грамах на кубічний сантиметр, вірогідна друга космічна швидкість в кілометрах на секунду, відчутне магнітне поле в гаусах, а тоді ще довгий перелік газів, із яких складалася атмосфера, та їхні відсотки.

— Так, друга космічна швидкість п’ятдесят чотири та дві десятих кілометра на секунду, — сказав я. — Тобто це все ж таки газовий гігант, так?

— Безсумнівно, — відповів прилад голосом корабля. — Гранична швидкість втечі для юпітеріанських світів становить п’ятдесят дев’ять з половиною кілометрів на секунду.

— Але ж атмосфера тут не така, як на газових гігантах? — Просто попереду виростали шарувато-купчасті хмари, наче голографічне відео явищ природи в прискореному режимі. Верхівка хмари, схожої на башту, підносилася наді мною на десяток кілометрів, не менше, а її підніжжя зникало десь унизу, в пурпуровій безодні, висвітлюючись раз у раз мерехтінням блискавок. Сонячне світло, що осяювало хмару з тилу, видавалося густим і йшло знизу догори: сонце було на вечірньому прузі.

— Схожої атмосфери немає в моїх файлах, — продовжував комлоґ. — Окис вуглецю, етан, ацетилен та інші вуглеводні, що не вписуються у шкалу Сольмеви, можна пояснити кінетичною молекулярною енергією, типовою для таких планет, а також сонячною радіацією, яка розщеплює метан, а присутність вуглекислого газу віднести на рахунок змішування метану та водяної пари в нижніх шарах атмосфери за температури понад тисячу двісті кельвінів. Але рівень кисню й азоту...

— Так? — поквапив його я.

— ...вказують на наявність життя, — закінчив комлоґ.

Я висунувся з човна, заглядаючи аж під днище, наче щось могло ховатися від мене саме там.

— Життя на поверхні? — уточнив я.

— Сумнівно, — відповів механічний голос без жодних емоцій. — Якщо цей світ відповідає характеристикам Юпітера чи Виру, тиск на так званій поверхні перевищуватиме атмосферний тиск на Старій Землі приблизно в сімдесят мільйонів разів, а температура дорівнюватиме близько двадцяти п’яти тисячам градусів Кельвіна.

— На якій ми зараз висоті? — запитав я.

— Дані неточні, — відповів прилад, — але взявши до уваги, що атмосферний тиск наразі нуль і сім десятих атмосферного тиску Старої Землі, для стандартної юпітеріанської планети можна припустити, що ми знаходимося між тропосферою і тропопаузою, тобто в найнижчих смугах стратосфери.

— А хіба ж на такій висоті не мало би бути холодно? Це ж майже космос!

— Не на газовому гіганті, — відказав комлоґ нестерпним менторським тоном. — Унаслідок парникового ефекту створюється шар із температурною інверсією, нагріваючи прилеглу частину стратосфери майже до оптимальних для людини температур. Хоча різниця висоти в кілька тисяч метрів може дати суттєве підвищення чи зниження температури.

— Кілька тисяч метрів, — неголосно повторив я. — А яка товщина шару повітря над нами й під нами?

— Невідомо, — відказав комлоґ, — але, екстраполюючи, можна припустити, що екваторіальний радіус цієї планети від центра й до верхніх кордонів атмосфери дорівнює близько сімдесяти тисячам кілометрів, а шар суміші кисню, азоту та вуглекислого газу має товщину від трьох до восьми тисяч кілометрів, залягаючи приблизно у верхній третині відстані від гіпотетичного центру планети.

— Шар від трьох до восьми кілометрів завтовшки, — тупо повторив я. — На висоті десь п’ятдесят тисяч кілометрів над поверхнею...

— Приблизно, — сказав комлоґ, — хоча треба зауважити, що за тих тисків, що існують поблизу ядра, молекулярний водень перетворюється на метал...

— Так, — сказав я. — Цього достатньо. Поки що. — Я відчував, що ось-ось виблюю через борт каяка.

— Хотів би вказати ще на цікаву аномалію: незвичний колір навколишніх шарувато-купчастих хмар вказує на присутність моносульфіду чи полісульфідів амонію, хоча на рівні апотропосфери можна було би сподіватися лише на аміачні перисті хмари, а справжні водяні хмари мали би формуватися тільки там, де тиск сягає десяти стандартних атмосфер, оскільки...

— Досить, — сказав я.

— Я вказую на це тільки через цікавий атмосферний парадокс, завдяки якому...

— Помовч, — сказав я.

ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ПОХОЛОДАЛО. А ТЕ, ЯК ТОДІ СІДАЛО СОНЦЕ, я пам’ятатиму до свого останнього дня.

Високо, страшенно високо наді мною клаптики блакиті потемнішали, набули насиченого кольору ляпіс-лазурі, наче на Гіперіоні, а потім узялися багрянцем. Хмари навколо мене яскравіше проступили на темному небосхилі. Я кажу «хмари», але ця родова назва не може й близько передати грандіозність того, що я бачив. Я зростав на Гіперіоні, у кочовому пастушому каравані, що мандрував безлісою заболоченою просторінню між Великим Південним морем та плато Розкрилля. Я бачив багато хмар.

Далеко вгорі перисті та хвилясті перисто-купчасті хмари відбивали вечорове світло пишною мішаниною рожевих мазків, бузкових тонів, малинових відсвітів та золотих контурів. Я наче знаходився всередині храму з високою рожевою банею, що опиралася на безліч хаотично розкиданих колон і стовпів. Колони та стовпи — то були купчасті та дощові хмари: їхні підніжжя, що мали форму ковадла, ховалися в непроглядній безодні на сотні тисяч кілометрів завглибшки, а округлі вершини здіймалися вгору на десятки чи сотні тисяч кілометрів, і довкола них мерехтіло гало з перистих хмаринок. На кожну таку хмару-колону падали промені низького сонця, виливаючись густим золотом крізь просвіти в хмаровинні на західному небокраї, і промені ці, здавалося, запалювали хмари, наче ті були зроблені з легкозаймистої речовини.

«Моносульфід чи полісульфіди», — сказав комлоґ: що ж, можливо, вдень при розсіяному світлі ці бурі громади і складалися із сульфідів. Але сонце, що сідало, охопило хмари червоно-золотим полум’ям, хлюпнуло на них яскравими винно-червоними струменями, висвітило кровоносну систему, що розносила червону кров від головної артерії, а від головного клубовиння хмар, наче рухаючись крізь плоть живого тіла, протяглися рожеві мотки перисто-купчастих хмарин, схожі на м’язи гігантської істоти. Хвилясті купи хмар високо вгорі залишалися ще білими, білими настільки, що змушували мене мружитися, наче в мене була снігова сліпота, з них спадали довгасті золотаві пасма хмар перистих, наче розкішне волосся круг блідих облич, здійнятих догори. Світло стало ще сяйливішим, від його блиску мені на очі навернулися сльози, а сяйво тільки посилювалося. Між колонами загорілися широкі, майже горизонтальні стрічки світла, освітлюючи одні групи хмар і занурюючи в тінь інші, пронизуючи наскрізь дощові хмари та стрічки дощу, розсипаючи сотні, тисячі простих, подвійних і потрійних веселок. А потім із свинцево-чорних глибин посунули тіні, затьмарюючи клубовиння хмар, аж поки не затушували й мереживо перистих хмарин, і брижі хмар висококупчастих. Але сірі та чорні барви запанували не відразу. Спочатку небосхилом пройшлася вся палітра вишуканих напівтонів: золото, згасаючи, перетворювалося на бронзу, чистий білий колір робився кремовим, потім набував відтінків сепії, кармазинова барва, що текла свіжопролитою кров’ю, поступово темнішала, наче та кров підсихала, і ось це вже не криваві плями, а купи осіннього жовтого та бурого листя. Корпус каяка втратив свій блиск, так само як припинив мерехтіти відблисками зорі й парасейл у мене над головою. Тіні просувалися нагору повільно; їм знадобилося близько тридцяти хвилин — я надто поринув у спостереження і не слідкував за годинником на комлоґу, — аби досягти верхівки купола, затканого невагомим сріблястим павутинням. А тоді стало темно, наче хтось нараз загасив усі вогні в храмі.

Крутезний це був захід сонця.

Я пам’ятаю, як кліпав очима, приголомшений грою світла та тіні і видовищем розцвічених хмар, що клубочилися навкрути. Темрява обіцяла і жаданий відпочинок для очей, і можливість зібратися з думками.

І саме цієї миті почалася гроза і спалахнуло північне сяйво.

Північне сяйво, чи, як його ще називають, аврора, — явище на Гіперіоні невідоме. Якщо воно там колись і трапляється, я його не бачив. Але коли я облітав Стару Землю на нашому спусковому апараті, то бачив північне сяйво на півострові, що колись називався Скандинавською Республікою. Я бачив це мерехтіння, від якого шкіра бралася сиротами, бачив ці хвилі, що танцювали північним видноколом, наче за спиною танцюриста-привида літала та майоріла мантія.

Полярні сяйва цього світу не мали в собі нічого примарного. Смуги світла, борозни світла, дискретні, чіткі, наче клавіші на піаніно, що з якогось дива стало дибки. Вони почали танцювати на небі, у тій його частині, яку я визначив як південну. Піді мною на чорному тлі заколихалися завіси — зелені, червоні, кобальтові. Хвилі розмаїтих кольорів росли вгору і вшир, простиралися вдалину, щоби зустрітися там з іншими сонмищами збуджених електронів. Це виглядало так, наче планета витинала із тремкого світла паперові ляльки. Залічені хвилини все небо пішло в шалений танок вертикальних, скісних і майже горизонтальних кольорових смуг. Вежі з хмар знову вималювалися на небі, їхні колони та склепіння відбивали стробоскопічний рух цих холодних заграв. Я майже чув шипіння та скрегіт сонячних частинок, змушених рухатися під дією магнітного поля вздовж ліній сили, що оперізували цю гігантську планету.

Я дійсно чув тріскіт, гуркіт, ляскіт, голосне клацання, довгі черги окремих уривчастих звуків. Я вивернувся у своєму тісному кокпіті і перегнувся через борт, щоби подивитися, що відбувається внизу. Я побачив перші розряди блискавок і почув перші перекоти грому.

Хлопчиком я багато разів бачив грозу на болотах Гіперіона. На Старій Землі ми з Енеєю й А. Беттіком часто сиділи ввечері на терасі та спостерігали за грозами, що лютували в горах на півночі. Але я був не готовий побачити те, що бачив наразі.

Глибини, як я їх охрестив, дотепер були чорною підлогою, неймовірно віддаленим натяком на жахливий тиск і ще жахливіші температури. Але тепер ці глибини ожили й наповнилися спалахами блискавок, розрядами, які перетинали весь виднокіл, наче ланцюг ядерних бомб, що вибухають одна за одною. Я уявив собі, що піді мною півкуля, забудована містами, і їх із жахливим гуркотом змітає одне за одним лавина світла. Я вчепився в борти каяка й спробував заспокоїтися, нагадуючи собі, що ці грози бушують на сотні кілометрів нижче мене.

Блискавки дісталися веж із дощових хмар. Пронизливо білі спалахи зливалися з кольоровим мерехтінням північного сяйва. Інфразвуковий гуркіт грому переходив у гуркіт чутний, що спочатку трохи насторожував, а тоді жахав до нестями. Каяк та вітрило над ним засмикалися, загойдалися, то трнаючи у повітряні ями, то підскакуючи догори на термальних колонах[92]. Вчепившись щосили в борти, я звернувся до Бога з благанням перенести мене куди завгодно, але геть із цієї планети.

Тут електричні розряди почали бити між купами хмар.

З допомогою комлоґа я оцінив масштаби цієї планети: атмосферний шар у десятки тисяч кілометрів завтовшки, горизонт на такій відстані, що я легко міг би розмістити десятки Старих Земель чи Гіперіонів між собою та лінією, за яку сідало тутешнє сонце. Але остаточно переконали мене в тому, що ця планета створена для богів і гігантів, а не для людських істот, саме ці стріли блискавок.

Вони були ширшими за Міссісіпі та довшими за Амазонку. Я бачив ці ріки, а тепер я бачив ці блискавки. Я знаю, що кажу.

Я скулився в тісному кокпіті, наче це могло мене врятувати, якщо одна з цих стріл поцілить у мій летючий каяк. Волосся на руках гороїжилося, а шиєю та головою наче щось переповзало — це звивалося моє волосся, немов розтривожене зміїне кубло. Екран комлоґа тривожно спалахував. Мабуть, він також і кричав щось, звертаючись до мене, але в цьому вирі я не почув би навіть залп із лазерної гармати за десять сантиметрів від моїх вух. Парасейл перекосився й розірвався в місцях кріплення, бо хвилі гарячого повітря та вакуумні діри колошматили нас неймовірно. Одна із блискавок осліпила мене і хвилею гарячого повітря поставила мій каяк сторчма, так що парасейл опинився піді мною. Я був певний, що стояки не витримають, каяк і я заплутаємося в стропах, а тоді стрімко падатимемо впродовж хвилин... годин... доки тиск та жар покладуть край моєму лементуванню.

Каяк хитнувся назад, ще раз назад, тоді продовжив свій літ, розгойдуючись, наче оскаженілий маятник, — але під парасейлом.

Крім грозової бурі, що бушувала піді мною, крім ланцюгів вибухів, що пробігали вежами з хмар від підніжжя й до верхівки, крім гігантських блискавок, що оперізували купи хмар, наче нейронні мережі у знавіснілому мозку, зненацька простір навколо мене прошили ще й чоткові блискавки, а тоді із хмар почали випливати ще й зграї кульових блискавок. Вони неспішно переміщалися в чорному просторі, крізь який летів мій каяк.

Я спостерігав зблизька за однією із таких куль, що пропливала лише метрів за сто нижче від мене: поверхня її ледь-ледь брижилася, а розмірами вона була як невеличкий астероїд й скидалася на електричний місяць уповні. Не можу передати звуки, які вона видавала, але тієї миті мені пригадалася пожежа, яку мені довелося бачити на торф’яних болотах Аквіли, торнадо, що пронісся над нашим караваном, коли мені було п’ять років, а ще плазмові гранати, що вибухали чергами на великому блакитному глетчері на Крижаному Пазурі. Але навіть складені докупи, ці спогади не могли передати вибухову енергію цієї кулі, що прокотилася під днищем каяка — так іще валун із блакитного та золотого світла котився би з невидимої гори.

Гроза шаленіла ще вісім годин. Ще вісім годин тривала ніч. Я здався першим. Останні акти я проспав. Коли прокинувся, майже оглухлий, у мене перед очима ще стояли нічні кошмари з блискавками та гуркотом, мене пробивав дрож, я страждав від спраги й хотів сцяти. Для цього треба було опуститися на коліна, а я боявся випасти за борт. Тим часом ранкове світло почало барвити тильний бік стовпів із хмар, що прийшли на заміну нічним колонадам. Сонце сходило не так барвисто, як сідало: сліпучо-білий та золотий кольори неспішно скотилися з перистої стелі, ринули вздовж мінливих бокових поверхонь купчастих та дощових хмар, докотилися і до того рівня, де я сидів у своєму каяку, тремтячи від холоду. Я був мокрий до нитки, зі змоклим волоссям, у промоклому одязі. Десь посеред нічної веремії я потрапив під дощ, під справжню зливу.

Ставши на коліна, я вчепився лівою рукою за обід кокпіта, зачекав, коли каяк припинить розгойдуватися, і взявся за справу. Тоненький золотавий струмочок, виблискуючи на ранковому сонці, полетів у безодню. Вона знову стала чорно-пурпуровою та непроглядною. Я відчув біль нижче попереку, що змусило мене пригадати увесь кошмар з нирковим каменем, крізь який мені довелося пройти нещодавно. Усе це було наче в іншому житті, страшенно давно і страшенно далеко звідси. «Що ж, — подумав я, — якщо буде виходити ще камінчик, сьогодні я його не зможу зловити».

Коли я застебнув ширінку і знову усівся в кокпіті, намагаючись витягти затерплі ноги й не випасти при цьому за борт, з жахом усвідомлюючи неможливість відшукати в безкінечному небі ще одне кільце порталу телепортації після того, як цілу ніч мій каяк носило вітром і ми збилися з курсу — якщо тільки ми йшли якимсь курсом, — я раптом усвідомив, що я не сам.

З безодні підіймалися живі істоти. Вони оточували мій каяк.

СПОЧАТКУ Я ПОМІТИВ ЛИШЕ ОДНУ ІСТОТУ. Я НЕ МІГ оцінити її розміри, бо не мав, з чим її порівняти. Вона могла бути і кілька сантиметрів завбільшки і ширяти за метри від мого каяка, що вільно падав невідомо куди, або бути далеко-далеко від мене й сягати в довжину і в ширину кількох кілометрів. Тут же цей організм проплив між віддаленим стовпом із хмар і ще більш віддаленою хмаровою вежею, і я зрозумів, що припущення про кілометрові габарити більш відповідає дійсності. Коли нас піднесло ближче до цього створіння, я помітив ще й міріади менших істот, що пливли разом із нею у ранковому небі.

Перш ніж я спробую описати цих істот, я повинен зауважити, що за всю історію розселення людства в цьому рукаві Галактики нам не часто доводилося зустрічатися із гігантськими чужопланетними організмами. На сотнях планет, які люди дослідили та колонізували під час Гіджри та після неї, життя найчастіше було репрезентовано рослинами та найпростішими організмами, як, для прикладу, променистим павутинням на Гіперіоні. На поодиноких велетенських розвинутих істот, таких як левіафани з вогняною пащею з Моря Безкрайого або цепліни з Виру, полювали настільки завзято, що вони опинилися на межі зникнення. Унаслідок цього частіше за інші зустрічалися планети з нечисленними корінними видами та безліччю видів, що пристосувалися до сусідства з людиною. Людство тераформувало всі ці світи, приносячи з собою бактерій, хробаків, риб, птахів та наземних тварин у вигляді ДНК-сировини чи перевозячи заморожені зародки на перших ембріоносцях, а пізніше створюючи інкубатори для подальшого тераформування все нових і нових планет. Гіперіон є типовим прикладом: тут процвітають кілька видів рослин-аборигенів, таких як дерево тесла, челма та яз-дерево, залишаються нечисленні місцеві комахи, а поруч із ними прижилися трансплантати зі Старої Землі та біомодифіковані тварини та рослини, такі як тросика, вічносинь, дуби, крижні, акули, колібрі й олені. Ми не звикли до чужосвітних тварин.

А до мене наближалися, без жодного сумніву, саме чужосвітні тварини.

Найбільша з них нагадала мені каракатицю, знову ж таки тварину зі Старої Землі, адаптовану до нових умов, яка чудово почувалася на теплих мілководдях Великого Південного моря на Гіперіоні. Згадана «каракатиця» була практично прозора, і я міг бачити її внутрішні органи, хоча слід зауважити, що було нелегко відрізнити, де у неї внутрішні органи, а де — зовнішні, бо вона пульсувала й вібрувала і кожної секунди змінювала свої абриси — достоту на подобу трансформації зорельота, що готується до бою. Голови в істоти не було, навіть плаского виросту, який мають кальмари і який можна вважати головою. Але я бачив безліч щупалець, а може, ці відростки, що невпинно розгойдувалися, втягувалися та витягувалися і тремтіли, краще назвати гілками чи тичинками? Але ці тичинки знаходилися наполовину в блідому, прозорому тілі, а наполовину зовні, і я не міг зрозуміти, чи істота пересувається в повітрі завдяки тому, що робить цими виростами такі рухи, наче пливе, чи, роздуваючи й стискаючи своє тіло, викидає з себе струмінь газу?

Наскільки я міг пригадати зі старих книжок та з пояснень моєї бабусі, цепліни на Вирі мали значно простішу будову. Вони нагадували дирижаблі, а фактично це були газові мішки, наповнені сумішшю водню й метану, з примітивними підйомними міхурами, де вироблявся та зберігався гелій. Вони плавали собі в атмосфері Виру, що складалася з водню, аміаку та метану. Харчувалися вони, здається, атмосферним планктоном, що населяв отруйну атмосферу, наче манна небесна. На Вирі хижаків не було... доки туди не прилетіли у своїх летючих батискафах люди, щоби добувати рідкісні гази.

Коли ця істота, схожа на каракатицю, наблизилася, я побачив, що нутрощі її мають складну будову: пульсували зовнішні контури органів та котушки чогось, що могло бути кишками, виднілися волокна, що могли слугувати для подавання їжі в травну систему, та якісь труби, можливо, це були органи репродуктивної або видільної системи. Ще я помітив якісь вирости: може, статеві органи, а може, очі. Істота то втягувала щупальця, звиваючи їх усередині тулуба кільцем, то випускала вперед на всю довжину, наче кальмар, що таким чином пересувається у воді. Створіння було п’ятсот, а то й шістсот метрів завдовжки.

Я почав помічати й інших істот. Навкруги каракатиці юрмилися сотні тисяч створінь, схожих на золоті диски — від крихітних, може, як моя долоня, до величезних, більших за річкових мант, що тягають баржі на Гіперіоні. Ці істоти також були прозорими, хоча їхні внутрішні органи ховалися в розмитій зеленкуватій хмарці, яка ціпком могла бути інертним газом, що світився під дією власного біоелектричного поля тварини. Ці менші істоти роїлися навкруги каракатиці, і мені здалося, що та їх час від часу заковтує чи затягує в отвори свого тіла, але вони відразу ж знову виходили на волю. Я не міг би стверджувати, що бачив, аби каракатиця з’їла когось із цих дископодібних тварин, але одного разу мені здалося, що я помітив, як її нутрощами проходить зграйка чогось, що мерехтить зеленим, наче примарні тромбоцити прозорою веною.

Потвора підпливла ближче, оточена хмарою своїх супутників. Вона підіймалася вище й вище, поки нарешті не стала поміж мною та сонцем, пропускаючи крізь себе сонячні промені, що раніше падали просто на мій каяк і парасейл. Вона була більша, ніж мені здалося спершу, кілометр завдовжки, не менше, і метрів триста завширшки. Тепер живі диски плавали в повітрі обабіч мене. Я роздивився, що вони ще й обертаються навколо власної осі, а не тільки звиваються, наче манти.

Я насилу витяг флешетний пістолет. Алем дав його мені і навіть зняв зброю із запобіжника. Якщо потвора атакує, я всаджу половину магазина скіпок в її блідий бік, сподіваючись, що шкіра її не тільки прозора, а й тонка. Можливо, я маю шанс випустити з неї ті гази, що підтримують її на плаву в кисневому шарі атмосфери.

Цієї миті істота вистрелила своїми щупальцями в усіх напрямках, і деякі пройшли повз мій парасейл за кілька метрів. Я зрозумів, що мені нізащо не вдасться вбити чудовисько або змусити його втратити висоту, щоби воно раніше одним ударом щупалець не знищило моє вітрило. Я чекав, що буде далі, розуміючи, що тварина щосекунди може затягти мене у свою утробу... якщо тільки в неї є утроба.

Нічого не сталося. Мій каяк несло у напрямку, який я визначив для себе як захід, парасейл підносив його догори, потрапляючи у термальні колони, та опускав долу, коли траплялися повітряні ями, а каракатиця та її супутники — сам не знаю, чому я класифікував їх як паразитів — трималися наді мною за кількасот метрів на північ та на такій же відстані зверху. Я не знав, чи ця істота переслідує мене із цікавості, чи з голоду. Я не знав, чи не нападуть на мене ті зелені тромбоцити будь-якої миті.

Оскільки мені більше нічого не лишалося, я поклав непотрібний пістолет на коліна і вгризся в останнє печиво, що в мене лишалося, запиваючи його водою з пляшки. Води в мене лишалося менше, ніж на добу, і я вилаяв себе за дурість: ну чому б не зібрати хоч трохи дощової води під час жахливої нічної бурі? Хоча я не мав жодного поняття, чи цю воду можна пити.

Довгий ранок переріс у довгий день. Кілька разів дрейфуючий парасейл заносив мене всередину хмарової вежі, і я підводив обличчя вгору, злизуючи краплі з губ та підборіддя. Вода смакувала як вода. Кожного разу, коли я виринав із туману, то сподівався, що більше не побачу каракатиці, але щоразу бачив її на тому самому місці — праворуч і вгору від мене. Одного разу, одразу після того, як сонячне гало над моєю головою проминуло зеніт, каяк потрапив в особливо сильний потік висхідного повітря, і мій парасейл майже склався під дією термальної колони. За якийсь час він розкрився знову, але коли я виринув із хмари, то вже набрав кілька кілометрів висоти. Каракатиця трималася поруч.

«Можливо, вона ще не голодна. Можливо, вона їсть тільки в темряві», — намагався я себе підбадьорити.

Я не припиняв уважно оглядати небозвід між хмарами, шукаючи ще одне кільце порталу, але його ніде не було видно. Безглуздо було й сподіватися натрапити на нього — адже повітряні течії зносили мене на захід, а перепади тиску відкидали на кілометри на північ і південь. Як я міг насилити нитку у вушко голки, якщо день і ніч носився за вітром, наче пір’їна? Це було би щось із царини фантастики. Проте я й надалі обшукував очима небо.

По опівдні я збагнув, що віддалік, на південь від мене, небосхилом рухаються й інші істоти. Це були такі самі каракатиці, я розгледів їх, коли вони рухалися вздовж підошви гігантської вежі з хмар. Сонячні промені пробивали їхню товщу і висвічували їхні прозорі тіла на тлі чорних глибин, що вирували внизу. Мабуть, каракатиць було багато десятків, а чи й сотень; я бачив їхні пульсуючі тіла, бачив, як вони пропливають понизу однієї з хмар. Кружал-паразитів навколо них я не міг помітити, позаяк знаходився надто далеко, але легке розсіяння світла, схоже на куряву, вказувало на те, що вони були присутні там тисячами... мільйонами. Я подумав, що, можливо, ці чудовиська зазвичай тримаються нижчих шарів атмосфери, а ця, що пливла поруч зі мною на відстані витягнутих щупалець, забралася так високо з цікавості.

Я відчув, що у мене ось-ось заніміють руки й ноги. Я виліз із кокпіта й спробував розтягтися на носі, просто на корпусі, тримаючись за стійки парасейла, щоби не впасти. Це було небезпечно, але я просто не міг не випростатися. Я ліг навзнак і взявся крутити ногами педалі уявного велосипеда. Вчепившись в обід кокпіта, щоб утримати рівновагу, я зробив кілька віджимань. Коли мені вдалося розігнати оніміння, я знову забрався всередину каяка й задрімав.

Може, це звучить дивно, але впродовж усього дня я блукав думками далеко звідси, навіть попри те, що поруч ширяла величезна каракатиця, яка могла проковтнути мене будь-якої миті, а за кілька метрів від каяка та вітрила кружляли чужосвітні пластинкоподібні істоти. Людський розум дуже швидко звикає до незвичного, якщо воно не зачіпає його особисто.

Я перебирав у пам’яті останні дні, останні місяці, останні роки. Я думав про Енею, про те, як розлучився з нею, і про всіх інших людей, з якими мені довелося розлучитися: про А. Беттіка й інших із Талієсінського Братства, про старого поета з Гіперіона, про Дем Лоа та Дем Ріа та всю їхню родину на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, про отця Ґлавка в крижаних тунелях Сьомої Дракона, про Кучіата, і Кучту, і Чічтіку, й інших чітчатуків з тієї ж планети. Енея була впевнена, що отця Ґлавка та всіх наших друзів-чітчатуків убили після того, як ми полишили їхню планету, хоча ніколи й не пояснювала, звідки вона могла про це дізнатися... Я думав і про інших, мандруючи у спогадах аж до того дня, коли востаннє бачив мою бабусю та інших рідних із нашого клану, коли йшов служити в місцеву гвардію багато років тому. Але завжди мої думки поверталися до мого прощання з Енеєю.

Я розпрощався з надто багатьма друзями. І надто багато людей робили за мене мою роботу, і боролися замість мене. Відтепер я боротимуся сам. Якщо я знову колись знайду цю дівчинку, я залишуся з Енеєю назавжди. Це рішення запалало в мені, як вогнище, а хмизу підкидала безнадійність відшукати наступне кільце порталу в цьому безмежному колі хмар.

ТИ ЗНАЄШ

НАВЧИТЕЛЬКУ

ВОНА ТОРКАЛАСЯ

ТЕБЕ?!?!

Слова не пролунали вголос, я сприйняв їх на слух. Це радше були удари всередині мого черепа. Я буквально захитався, вчепившись у борти каяка, щоби не випасти з нього.

ТИ ЗАЗНАВ

ВПЛИВУ/ЗМІН/

ТИ НАВЧИВСЯ

ЧУТИ/БАЧИТИ/ВЧИНЯТИ

ВІД

НАВЧИТЕЛЬКИ???

Кожне слово болісно відлунювало в голові. Кожне вдаряло з силою, здатною спричинити кровотечу в мозку. Хтось волав ці слова всередині мого черепа моїм власним голосом. Можливо, я божеволів.

Змахнувши сльози з очей, я втупився на гігантську каракатицю та зелених тромбоцитів-присмоктнів. Каракатиця пульсувала, витягувала й скручувала в кільця щупальця, повільно рухаючись в прохолодному повітрі. Я не міг повірити, що ці слова виходять з цієї істоти. Вона не виглядала розумною. І я не вірив у телепатію. Я дивився на рій золотих дисків, але в їхній поведінці помічав не більше розумності, ніж у танці порошинок в стовпі світла, менше, ніж у синхронному русі косяка риб чи зграї кажанів. Почуваючись дурнем, я загорлав:

— Хто це? Хто це каже?!

Я заплющив очі, чекаючи на те, що слова знову вибухнуть у мене в мізках, але від гігантської істоти чи її супутників не пролунало жодної відповіді.

— Хто говорив? — заволав я назустріч вітру, що дужчав і дужчав. Відповіді не було, тільки полотнище парасейла лопотіло на вітрах.

Каяк стрімко повернув праворуч, випрямився, крутнувся знову. Я повернувся ліворуч, підсвідомо сподіваючись побачити ще одного монстра, який мене атакує, але натомість уздрів, що до мене наближається дещо значно зловісніше.

Поки вся моя увага була прикута до чужосвітного монстра, що тримався коло мене з північного боку, купчасті хмари — розбурхані, чорні — взяли мене в облогу з півдня. Розірвані вітром на клоччя смуги чорноти, розгортаючись, тягнулися до мене з грозяного оболока, що здіймався вгору з плином нагрітого повітря, струменіли піді мною, наче ебонітові ріки. Я бачив, як далеко внизу спалахують блискавки, як із чорної колони виходять і пливуть догори купи вогняних сфер. Значно ближче, звисаючи з чорної ріки, що текла над моєю головою, і звиваючись, витягнулися схожі на гігантські лійки смерчі — десять, а то й більше. Вони націлювалися, здавалося, просто на мене, наче скорпіони, що загрозливо вигнули хвости. Кожен із розтрубів був завбільшки як монстр-каракатиця, не менше, кілометри витягнутого вгору вируючого жаху, і від кожного з них відокремлювалися в усі боки зграї менших смерчів, так наче якісь чорні рибини метали ікру. Якщо один із цих вихорів пройде навіть поруч, а не крізь мене, у мого вітрила не було жодних шансів вціліти, і не було жодної причини, чому б ці лійки мали пройти повз.

Я звівся на весь зріст у кокпіті, утримуючись у хитливому і розгойдуваному каяку тільки завдяки тому, що вчепився лівою рукою в стійку вітрила. Стиснувши в кулак праву руку, я підняв її над головою, погрожуючи смерчам, що підступали, бурі, що вирувала позаду них, і невидимому наразі небу. Моя куртка з гучним ляскотом лопотіла на вітрі. Наступний порив вітру заледве не звіяв мене просто в хмари. Висунувшись далеко за межі каяка, майже горизонтально, як той парашутист, якого я колись бачив на Крижаному Пазурі в мить неймовірного балансування перед стрибком, якого він робити не хотів, але все ж довелося, я знову потряс кулаком і вигукнув:

— Робіть, що хочете, прокляті вилупки! Плювати я хотів на ваших богів!

Наче у відповідь, боковий вітер погнав один зі смерчів просто на мене, і кінчик його хобота тягнувся донизу, наче шукаючи якесь тверде тіло, щоби його знищити. Хобот проминув мене на якісь кількасот метрів, але вакуум, що створився навколо, закрутив мій каяк і парасейл, наче іграшковий човник у ванні, коли з неї спускають воду. Позбавлений опору вітру, я полетів носом вперед, і скотився би із верткого корпусу каяка, і шугонув би у безодню, як за водою, якби не видерся нагору, учепившись в стояк. Мої ноги на ту мить уже були за бортом.

Смерч, що проходив повз мій каяк, супроводжувався зливою з градом. Крижані кульки, деякі з них завбільшки як мій кулак, вдарялися об парасейл, гамселили по бортах зі звуком, що нагадав мені постріл із флешетного пістолета, відтак зачепили мою ногу, плече та дупу. Від болю я ледь послабив свою хватку. Втім, примудрившись знову вхопитися за борти каяка, що наразі стрімко падав, я зрозумів, що це мене не врятує, адже градини продірявили парасейл, перетворивши його на решето. Тільки його натягнута тканина врятувала мене від смертельного побиття градинами, але тепер його трикутна поверхня світилася дірками. Парасейл утратив свою підіймальну силу так само зненацька, як і набув її, і каяк знову почав стрімко падати у морок, що чекав за багато тисяч кілометрів внизу. Смерчі заполонили весь небосхил. Я міцно тримався за непотрібний тепер стояк, чи радше висів на ньому, вирішивши не випускати його з рук, доки і човен, і зіжмакане вітрило, і мене самого не розчавить тиском або не роздере на шматки вітром. Я почув, що знову кричу, але тепер мій голос лунав геть по-іншому — ледь не весело.

Я не пролетів ще й кілометра, набравши разом із каяком швидкості, що вже значно перевищила граничну швидкість для Гіперіона чи Старої Землі, коли каракатиця, про яку я й забув, бо вона залишилася десь позаду і вгорі, зробила свій випад. Вона мала рухатися з неймовірною швидкістю, протинаючи повітря, наче кальмар, що женеться за своєю здобиччю за допомогою реактивного струменя. Я відразу зрозумів, що вона голодна і вирішила не втрачати свій обід, коли її довгі вусики, призначені, напевне, для харчування, почали звиватися навколо мого човна, наче обмацуючи його, перевіряючи на дотик і знову згортаючись, поки не огорнули каяк і мене з ним з усіх боків.

Якщо би істота потягла здобич до себе, то, враховуючи швидкість, з якою я падав, ми з каяком розлетілися би на друзки. Але каракатиця продовжувала падати разом із нами, оточивши човен, вітрило, стояки і мене наче сферою зі своїх найтонших вусиків — завтовшки від двох до п’яти метрів. Раптом вона почала гальмувати, викидаючи газовий струмінь із різким запахом аміаку, після чого знову набирати висоту, назустріч бурі, де й надалі лютували торнадо, а центральна шарувато-купчаста хмарища, з якої вони виходили, теж оберталася, як гігантська чорна дзиґа. У напівпритомному стані я зрозумів, що каракатиця летить просто всередину чорного клубовиння, водночас підтягуючи потрощений каяк і мене разом із ним до отвору у своєму величезному прозорому тілі.

«Ось, — майнула мені в голові напівбожевільна думка, — тепер я знаю, де у неї рот».

Розтяжки та стропи парасейла вкрили мене, наче величезний саван, а вкритий рештками вітрила каяк виглядав так, наче його задрапірували в знамено... Каракатиця підтягла нас ближче, я спробував розвернутися, забратися в кокпіт і відшукати флешетний пістолет, щоби пробити собі шлях назовні.

Пістолет зник, його викинуло з кокпіта під час несамовитих кульбітів та падіння. Зникли й подушки з кокпіта, і мій наплічник з одягом, їжею, водою і лазерним ліхтариком. Зникло все.

Я здавлено розсміявся, хоча мій сміх пролунав не дуже переконливо, позаяк щупальця саме підтягували каяк разом із наче приклеєним до нього пасажиром до зяючого отвору на череві. Залишалось якихось п’ятдесят метрів. Тепер я ясно бачив внутрішні органи каракатиці; вони пульсували, по них йшли перистальтичні хвилі, в деяких можна було помітити зелених істот, схожих на диски. Коли вона підтягла нас іще ближче, мене огорнув майже нестерпний сморід мийної рідини, яку я визначив як аміак, відтак у мене засльозилися очі й запекло у горлі.

Я подумав про Енею. Це не була тривала, виразна думка. Я просто на мить побачив її такою, якою вона була в день свого шістнадцятиріччя — засмагла від мандрівок пустелею, з крапельками поту на чолі, з коротким волоссям — і подумки сказав їй: «Пробач, мала. Я дуже старався дістатися корабля й прилетіти до тебе. Не вийшло. Пробач».

А тоді довгі вусики скрутилися, склалися й заштовхнули каяк разом зі мною до беззубої пащі завширшки метрів тридцять чи сорок.

Я пригадав, що тварюка заковтнула разом зі мною склопластик, ультранейлон та вуглецеве волокно, і ще встиг подумати: «Сподіваюсь, від цього у тебе розболиться живіт».

А далі я поринув у випари аміаку і рибний сморід, встиг відчути, що повітрям всередині нутрощів цієї істоти навряд чи можна дихати, вирішив спробувати виплигнути з каяка й загинути ззовні, ніж бути перетравленим, але втратив свідомість раніше, ніж зміг щось зробити чи сформулювати ще якусь логічну думку.

Рот каракатиці стулився і зник, не залишивши й сліду на її тілі, але я цього вже не бачив. Я не помітив і того, що істота продовжувала підійматися крізь хмару, чорнішу за безмісячну ніч, і тільки сторонній спостерігач міг би зауважити тінь каяка, вітрила й мене в рідині, що наповнювала нижній відділ її травного тракту.

13

Кензо Ісозакі не здивувався, коли за ним прийшли швейцарські гвардійці.

Полковник Швейцарської гвардії та вісім рядових у парадних помаранчевих і синіх одностроях, з ланцетною зброєю та жезлами смерті прибули на Тор Гільдії без попередження, забажали зустрітися з Генеральним директором Ісозакі в його особистому кабінеті, а там пред’явили кодований монідиск, згідно з яким йому було наказано негайно постати перед Його Святістю, Папою Урбаном XVI. Форма одягу — офіційна.

Полковник не спускав із Ісозакі очей, поки Генеральний зайшов до своїх апартаментів, швидко прийняв душ і вдягнувся, згідно із дрес-кодом, у строгу білу сорочку, сірий жилет, червону краватку, двобортний піджак із золотими гудзиками та чорний оксамитовий плащ із каптуром.

— Чи можу я зателефонувати своїм помічникам, проінструктувати їх на випадок, якщо я не зможу бути присутнім на зустрічах, запланованих на сьогодні? — запитав він у полковника, коли вони вийшли з ліфта й опинилися в головному вестибюлі, посеред якого гвардійці створили щось на кшталт золотого та блакитного коридору, вишикувавшись у дві шеренги.

— Ні, — була відповідь гвардійського офіцера.

Там, де зазвичай паркувався особистий корабель Ісозакі, був пришвартований військовий катер. Паксівські астронавти коротко кивнули Генеральному, наказали йому пристебнутися до антигравітаційного крісла, і за мить вони вже розганялися, синхронно з ескортом, що складався із двох факельників, як Ісозакі міг бачити на тактичному голодисплеї.

«Вони поводяться зі мною, як із в’язнем, а не як із шановним гостем», — подумав Ісозакі. Звісно, на його обличчі нічого не відобразилося, але попри тривогу й страх, він наче відчув ще й полегшення. Він очікував на це відтоді, як таємно зустрівся з радником Альбедо. Після цього рандеву, що обернулося болем і приниженням, він практично втратив сон. Ісозакі розумів, що Альбедо не має жодних причин приховувати спробу Торговельної Гільдії встановити зв’язок із ТехноКордом, але сподівався, що цю спробу припишуть його власній ініціативі, вирішать, що за цим стоїть він один. Ісозакі підніс мовчазну молитву, сам не знаючи, яким богам, за те, що його друг і помічниця, Анна Пеллі Коньяні, знаходилася за межами системи Пацема, перебуваючи на Ренесанс-Векторі, де саме відбувався великий ярмарок.

Зі свого крісла між полковником Швейцарської гвардії та одним із вояків Ісозакі міг бачити тактичну голограму, розгорнуту перед пілотами. Сфера з мінливими барвами й освітленням і зі смугою кодів належала до високих технологій, але Ісозакі водив космічний корабель, коли цих шмаркачів ще й на світі не було. Він бачив, що вони пришвидшуються не в напрямку Пацема, а мають пунктом призначення один із Троянців позаду планети, просто посеред скупчення баз Флоту на астероїдах і системи оборонних укріплень.

«Орбітальна в’язниця Священної Канцелярії», — подумав Ісозакі. Ще жахливіша за Замок Святого Ангела, де віртуальні машини болю, за чутками, працюють удень і вночі. За мурами однієї з орбітальних веж ніхто не почує твоїх криків. Він був упевнений, що наказ з’явитися на аудієнцію до Папи був просто витонченим знущанням, вигадкою, аби витягти його зі штаб-квартири Торговельної Гільдії без спротиву.

Ісозакі готовий був побитися об заклад, що за кілька днів, а можливо, й годин його офіційний костюм перетвориться на лахміття, просочене кров’ю і потом.

Він помилився за всіма пунктами. Катер розпочав гальмування над площиною екліптики, і він зрозумів, що пунктом призначення є Кастель-Ґандольфо, місце усамітнення Папи в літню пору.

Над кріслом Ісозакі було вмонтовано відеоекран, і він викликав на нього зовнішню панораму. Він побачив, як катер відірвався від факельників ескорту та почав знижуватися над масивним астероїдом, що мав форму картоплини. Кастель-Ґандольфо, попри те, що астероїд був усього сорок кілометрів завдовжки та двадцять п’ять кілометрів завширшки, був справжньою самодостатньою планеткою — з блакитним небом, з багатою на кисень атмосферою, підтримуваною захисними полями класу 20, та ще й багатократно дубльованими. Схили його пагорбів зеленіли пасовиськами та ланами, штучно створені гори шуміли дібровами та жебоніли струмками, даючи притулок невеличким тваринам. Ісозакі побачив, як унизу пропливає старовинне італійське селище, але не забував про те, що ця пасторальна картинка оманлива: бази Пакса, що знаходилися поряд, могли знищити будь-який корабель, будь-яку ескадру, а всю поверхню Кастель-Ґандольфо тримали під контролем гарнізони, що налічували понад десять тисяч швейцарських гвардійців і вояків інших елітних підрозділів Пакса.

Катер трансформувався, утворивши крила, й пролетів останні десять кілометрів на безшумних електроімпульсних реактивних двигунах. Ісозакі побачив, як у повітря знялися швейцарські гвардійці в повній бойовій екіпіровці, щоб ескортувати їхній катер останні п’ять кілометрів. Яскраве сонце відбивалося від їхніх динамічних бронескафандрів і прозорих забрал на шоломах; вони утворили коло, оточивши катер, і разом з ним пішли на посадку біля замку на щоразу меншій швидкості. Ісозакі помітив, що кілька гвардійців направили зонди на їхній катер, аби упевнитися у показаннях глибокого радара та інфрачервоних сенсорів, що кодований маніфест правильно вказує кількість пасажирів та визначає їхні особи.

На одній із кам’яних веж замку відчинилися двері, і катер влетів всередину, вимкнувши реактивні двигуни. На останньому етапі його буксували швейцарські гвардійці, котрі трималися в повітрі на своїх реактивних ранцях в ореолі блакитних відблисків.

Повітряний шлюз закрився. Першими трапом збігли восьмеро гвардійців, вишикувалися у дві шеренги, а полковник вивів Кензо Ісозакі з катера й провів його трапом униз. Генеральний шукав очима двері ліфта або сходи, але натомість почав зникати весь поверх, що слугував посадковим майданчиком.

Двигуни та приводні працювали без жодного звуку. Лише кам’яна кладка, що рухалася повз, показувала, що відвідувачів опускають під землю, а тоді ще й транспортують убік, до таємного нутра Кастель-Ґандольфо.

Підлога зупинилася. В холодній кам’яній стіні з’явилися двері. За дверима тягнувся яскраво освітлений коридор, обкладений полірованою сталлю. Через кожні десять метрів фібропластикові лінзи спостерігали за кожним кроком відвідувачів. Полковник показав на коридор, й Ісозакі першим пішов лунким тунелем. В кінці тунелю їх просвітили хвилею блакитного сяйва, водночас ретельно обшукавши за допомогою купи різноманітних щупів та сенсорів. Пролунав дзвін курантів, перед ними з’явилася ще одна брама, вона відчинилася поворотом пелюсток, наче діафрагма. Пройшовши крізь отвір, вони попали в більш типову приймальню. Коли Ісозакі з супроводом зайшов до вітальні, троє людей, що вже були там, підвелися.

«Прокляття!» — вилаявся подумки Генеральний директор Торговельної Гільдії Пакса. Перед ним стояли Анна Пеллі Коньяні, вбрана у своє найпарадніше плаття з фрей-шовку, а також два генеральні директори Гельвіґ Арон і Кеннет Гай-Модіно, котрі разом із Ісозакі очолювали Виконавчий комітет Панкапіталістичної ліги незалежних католицьких трансзоряних торговельних організацій.

«Прокляття! — повторив подумки Кензо Ісозакі, хоча обличчя його, коли він мовчки привітався нахилом голови зі своїми колегами, залишалося цілковито незворушним. — Вони хочуть змусити відповідати всіх нас за мій учинок. Всіх нас відлучать від Церкви та стратять».

— Сюди, — сказав полковник Швейцарської гвардії, відчиняючи двері, вкриті дивовижною різьбою. За ними відкрилося темряве приміщення. Ісозакі відчув запах ладану, воскових свічок і запотілих кам’яних стін. Він зрозумів, що полковник не збирається заходити до цієї кімнати разом із ними. Хай що там чекає, воно чекає тільки на нього та його партнерів.

— Дякую, полковнику, — вимовив Генеральний директор Ісозакі ввічливо. Рішучим кроком він перший ступив у темряву, що дихала запашним куривом.

ЦЕ БУЛА НЕВЕЛИЧКА КАПЛИЦЯ, ЯКУ ОСВІТЛЮВАЛИ лише миготливі червоні лампадки в кованому поставці біля однієї з кам’яних стін та два арочних вітражних вікна за невигадливим вівтарем на дальній стіні. На порожньому вівтарі горіло ще шість свічок, а в кутку кімнати палали ще й смолоскипи, наповнюючи вузьку довгасту кімнату червонуватими відблисками. У кімнаті, ліворуч від вівтаря, стояло лише одне крісло — високе, з прямою спинкою й оббитим оксамитом сидінням. На спинці крісла була вирізьблена якась геометрична фігура. На перший погляд здавалося, що це зображення хрестоформи, але, придивившись, можна було розгледіти потрійний папський хрест. Вівтар і крісло стояли на невисокому кам’яному підвищенні.

Більше в каплиці не було крісел чи лавок, але обабіч проходу, яким наразі крокували Ісозакі, Коньяні, Гай-Модіно й Арон, було покладено червоні оксамитові подушки. Чотири з них, по дві з кожного боку, ще пустували. Директори Гільдії занурили пальці в кам’яну чашу із свяченою водою, перехрестилися, стали на коліна в напрямку вівтаря, а відтак зайняли місця на подушках. Перш ніж схилити голову в молитві, Кензо Ісозакі оббіг поглядом крихітну капличку.

Найближче за всіх до вівтаря стояв на колінах ватиканський Державний секретар Симон Авґустин кардинал Лурдусамі, у тьмяному червонуватому світлі він видавався червоно-чорною горою. Його колоратка ховалася під масивними щелепами та численними підборіддями, коли він молитовно схиляв голову. За ним виднілася уклякла постать нерозлучного з ним, як тінь, монсеньйора Лукаса Одді. Навпроти Лурдусамі завмер на колінах у молитві із заплющеними очима Джон Доменіко кардинал Мустафа. Поруч із ним молився отець Фарелл, сумнозвісний таємний агент та кат.

З того ж боку проходу, де перебував і Лурдусамі, колінкували три офіцери паксівського Флоту: адмірал Марусин, сивина якого в червоному світлі теж здавалася червоною, його помічниця адмірал Марґет By і ще якась жінка, ім’я якої зринуло в пам’яті Ісозакі не відразу — так, усе ж таки згадав він, адмірал Алдікакті. По один бік із Великим Інквізитором стояли навколішки кардинал Дю Нойєр, префект та президент Ради «Єдиним серцем». Дю Нойєр уже розміняла сьомий десяток, проте зоставалася напрочуд вродливою жінкою — вольове підборіддя, коротко підстрижене сиве волоссям, очі — наче два кремені. А от чоловіка середнього віку в мантії вищого духовенства, котрий прихилив коліна за кардиналом Дю Нойєр, Ісозакі не впізнав.

Чотири директори Гільдії стали навколішки останніми: Арон і Гай-Модіно з того боку проходу, що й Великий Інквізитор, а Ісозакі і Пеллі Коньяні на тому боці, де молився Державний секретар. Загалом Ісозакі нарахував у каплиці тринадцять осіб. Нещасливе число, подумав він.

Цієї миті праворуч від вівтаря беззвучно розчинилися приховані двері, і в них постав Папа у супроводі чотирьох осіб. Тринадцятеро присутніх в каплиці швидко підвелися з колін і шанобливо схилили голови. Кензо Ісозакі встиг упізнати двох помічників Папи і начальника його охорони. Четвертим був радник Альбедо. До кімнати Папа зайшов у супроводі одного лише Альбедо. Його Святість милостиво дозволив присутнім чоловікам і жінкам прикластися до персня на своїй руці і торкнувся їхніх голів, коли вони знову стали навколішки. Нарешті Його Святість Папа Урбан XVI сів на трон із прямою спинкою, а Альбедо став позаду нього. Тринадцятеро сановників негайно підвелися.

Ісозакі опустив очі, обличчя його було взірцем непорушного спокою, але серце шалено калатало об ребра. «Чи Альбедо викриє всіх нас? Може, всі групи, присутні тут, теж зробили спробу таємно увійти в контакт із Кордом? Чи полягає план у тому, щоб усі ми постали перед Його Святістю, а потім нас виведуть звідси, видалять наші хрестоформи і стратять?» — такий варіант здавався Ісозакі цілком вірогідним.

— Браття й сестри во Христі, — розпочав Його Святість, — нам приємно, що ви погодилися приєднатися до нас тут цього дня. Те, про що ми маємо вас повідомити в цьому таємному й захищеному від сторонніх вух місці, є тайною вже віки і мусить залишитися поміж присутніми тут, доки Святий Престол не дасть офіційного дозволу поділитися цією інформацією з іншими. Отже, ми вимагаємо від вас клятви зберігати цю таємницю під страхом відлучення вас від Церкви, а ваших душ від Світла Христа.

Тринадцятеро чоловіків та жінок прошепотіли слова молитви й замовкли, виражаючи свою згоду та покору.

— Останніми роками, а надто останніми місяцями, — розпочав Папа, — відбулися події, що водночас дивують й жахають. Ми спостерігали за ними здалеку, бо деякі з них провиділи заздалегідь милістю Господа нашого, Ісуса Христа, і ми неустанно молилися, щоб події ці оминули нас, намагаючись вберегти наших людей, наш Пакс, нашу Церкву від випробувань нашої волі, віри та сили духу. Але все, що відбувається, відбувається з волі Божої. Навіть Його найвідданіший слуга буває не в змозі зрозуміти всі події та знамення, а мусить лише покладатися на Його милість, хоч які ці події жахливі і хоч як ставлять нас у глухий кут.

Тринадцятеро сановників старанно не відривали очей від підлоги.

— Перш ніж викладати факти, як ми бачимо їх зі свого боку, — лагідно продовжив Його Святість, — ми вислухаємо декого із тих, кого торкнулися ці події. А потім спробуємо знайти зв’язок між, здавалося би, геть непов’язаними випадками. Отже, адмірал Марусин?

Срібноголовий адмірал трохи змінив позу, щоби бачити Його Святість і решту присутніх. Він легенько відкашлявся.

— Ми отримали повідомлення з планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б, з яких випливає, що там наші військові були близько від того, щоби схопити уродженця Гіперіона, такого собі Рола Ендіміона, якому майже п’ять стандартних років тому вдалося вислизнути від нас разом із об’єктом, який цікавить нас першочергово, а саме з дівчинкою на ім’я Енея. Елементи спеціального підрозділу Шляхетної гвардії, — адмірал запитально подивився на папу Урбана, який опустив повіки на знак дозволу, відтак адмірал продовжив: — ...елементи цього спеціального підрозділу надали коменданту військової бази на цій планеті інформацію щодо можливої присутності на підконтрольній йому території цієї особи. На жаль, злочинцю вдалося втекти раніше, ніж ми встигли прочесати всю територію, проте ми отримали точні дані ДНК та дані на мікронному рівні, що це саме той Рол Ендіміон, якого понад чотири роки тому вдалося на короткий час узяти під варту на Морі Безкрайому.

Прокашлявшись, до розмови долучився кардинал Лурдусамі:

— Присутнім було би корисно дізнатися, адмірале, яким чином підозрюваному, цьому Ролу Ендіміону, вдалося залишити планету Вітус-Ґрей-Баліан-Б.

Кензо Ісозакі слухав, не змигуючи навіть оком, але він відзначив для себе, що на цій нараді Лурдусамі говорить замість Його Святості.

— Дякую за запитання, Ваша Превелебносте, — сказав адмірал Марусин. — Так, схоже, що цей Ендіміон прибув на планету й відбув із неї, скориставшись старовинними порталами телепортації.

Жодного звуку не пролунало від присутніх у каплиці, але Ісозакі фізично відчув глухий гул невимовлених питань, цікавості, шоку. Упродовж останніх чотирьох років ходили настирливі чутки, начебто військові Флоту були задіяні в переслідуванні якогось єретика, який примудрився активувати сплячі портали.

— І цей портал діяв, коли ваші люди його обстежили? — запитав Лурдусамі.

— Ні, Ваша Превелебносте, — відказав адмірал Maрусин. — Жодних ознак активності не було помічено на обох порталах... ані на тому, що вище за течією, крізь який утікач мав потрапити на Вітус-Ґрей-Баліан-Б, ані на порталі, розташованому нижче за течією від поселення, де він переховувався.

— Втім, ви впевнені, що цей, як його... Ендіміон... не прибув на планету, скориставшись якимсь більш традиційним засобом? І ви також упевнені, що він не переховується на цій планеті зараз?

— Так точно, Ваша Превелебносте. На цій планеті, контрольованій Паксом, налагоджено безперебійний контроль за космічним рухом і присутні значні орбітальні оборонні сили. Будь-який космічний апарат, що наблизився би до Вітус-Ґрей-Баліана-Б, був би помічений на відстані світлових годин. А планету ми перевернули догори дриґом... застосували правдоказ до десятків тисяч місцевих мешканців. Людини на ім’я Ендіміон там більше немає. Але очевидці кажуть про спалах сяйва на порталі, який точно відповідає в часі значному енергетичному викиду, який зафіксували наші сенсори на планеті і над нею. Цей сплеск енергії збігається за величиною з тими, які ми знайшли в старих записах про зсув полів навколо порталів у мить активації.

Папа підвів голову і легенько махнув рукою кардиналу Лурдусамі.

— Я гадаю, у вас є ще одна тривожна новина, адмірале Марусин, — пророкотів Лурдусамі.

Адмірал кивнув, і обличчя його набуло ще похмурішого виразу.

— Так, Ваша Превелебносте... Ваша Святосте. Йдеться про перший заколот в історії Флоту Пакса.

І знову Ісозакі відчув невисловлений шурхіт шокованих вигуків. Він не виказав жодної емоції, узагалі не відреагував жодним чином, але помітив краєчком ока, як позирнула на нього Анна Пеллі Коньяні.

— Я хочу, щоби з цього питання нас коротко проінформувала адмірал Алдікакті, — сказав Марусин, відступивши на крок і схрестивши руки на грудях.

Ісозакі розпізнав в Алдікакті лузійку, з типовою для представників цієї раси кремезністю. Суто жіночих рис вона практично не мала, і завдяки масивності та фізичній силі більше скидалася на брилу, затягнуту у військовий мундир.

Алдікакті не стала витрачати час на відкашлювання. Вона відразу почала видавати інформацію: спеціальне з’єднання ЗС «Гедеон», його мета, яка полягала в знищенні цитаделей Вигнанців у семи планетних системах далеко за межами Пакса, успішне виконання завдання в усіх семи системах і несподіванка, яка спіткала «Гедеон» в останній системі під кодовою назвою «Люцифер».

— До цього моменту, — грубим голосом, наче карбуючи слова, почала промовляти адмірал Алдікакті, — виконання завдання перевищувало попередні оцінки та показники на навчаннях з моделюванням. Тому під час завершального етапу операції в системі Люцифер я надіслала дрон на Пацем... до Його Святості та до адмірала Марусина... де просила дозволу на заправку та ремонт в системі Тау Кита з тим, щоби продовжити місію, яку виконувало з’єднання «Гедеон», а саме: атакувати нові системи Вигнанців раніше, ніж звістки про нашу операцію розійдуться загумінковими світами. Дрон приніс відповідний дозвіл, і я наказала більшості моєї ескадри приступити до переміщення в систему Тау Кита для заправки, поповнення боєприпасів і для того, щоби поповнити склад «Гедеона» ще п’ятьма зорельотами класу Архангел, що зійшли зі стапелів уже після того, як наша ескадра залишила Пацем.

— Ви наказали більшості вашої ескадри? — перепитав кардинал Лурдусамі вкрадливим рокітливим басом.

— Так, Ваша Превелебносте. — В голосі Алдікакті не відчувалося вибачливих нот чи тремтіння; це був звичайний монотонний голос мешканки Луза. — Ми завчасно не помітили п’ять факельників Вигнанців з рушіями Гокінґа, і вони почали прискорення до точки переміщення, яка, найімовірніше, дозволила би їм дістатися іншої системи, населеної Вигнанцями. Вони би здійняли тривогу і поширили інформацію про винищувальну мету нашої операції. Я вирішила не зупиняти все спеціальне з’єднання «Гедеон», яке вже наближалося до точки переміщення в систему Тау Кита. Натомість я віддала наказ кораблям Флоту Його Святості «Рафаїлу» та «Габриїлу» лишатися в системі Люцифер на час, необхідний для перехоплення та знищення факельників Вигнанців.

Лурдусамі поклав пухкі долоні на живіт своєї мантії. У його голосі чулося глибоке муркотання, так наче це сидів величезний котяра:

— І після цього ви перемістилися разом із вашим флагманом, «Уриїлом», та ще чотирма Архангелами до системи Тау Кита?

— Так, Ваша Превелебносте.

— Залишивши «Габриїл» та «Рафаїл» у системі Люцифер?

— Так, Ваша Превелебносте.

— А вам було відомо, адмірале, що «Рафаїлом» командує отець-капітан де Сойя... той самий капітан, на якого було накладене дисциплінарне стягнення за те, що він не виконав завдання знайти та затримати дитину, Енею?

— Так, Ваша Превелебносте.

— А відомо було вам, адмірале, що Командування Флоту та Святий Престол мали певні сумніви у... м-м-м... непохитності переконань отця-капітана де Сойї, що Священна Канцелярія помістила свого таємного агента на борт «Рафаїла», аби стежити за поведінкою та лояльністю отця-капітана де Сойї та доводити до відома керівництва результати своїх спостережень?

— Шпигун, — сказала адмірал Алдікакті, — командер Ліблер. Так, Ваша Превелебносте. Я була в курсі, що агенти Священної Канцелярії на моєму флагмані отримують послання променевим каналом від команд ера Ліблера з борту «Рафаїла».

— А ці агенти ділилися з вами своїм занепокоєнням стосовно повідомлень, які вони отримують, адмірале Алдікакті?

— Ні, Ваша Превелебносте. Мене не інформували про характер занепокоєння Священної Канцелярії лояльністю чи психічним станом отця-капітана де Сойї.

Кардинал Мустафа кахикнув і підняв палець догори.

Лурдусамі, який на цій нараді виконував роль, як це швидко втямили Ісозакі й інші, Інквізитора, кинув погляд на Папу.

Його Святість мотнув головою в бік Великого Інквізитора.

— Мені здається, я мушу пояснити Його Святості й іншим достойникам у цьому зібранні, що стеження за отцем-капітаном Федеріко де Сойєю було схвалено й направлялося з канцелярії Святого Престолу за усним розпорядженням Державного Секретаря та командування Флоту в особі адмірала Марусина.

Виникла коротка пауза.

Нарешті Лурдусамі проказав:

— А чи можете ви пояснити нам, кардинале Мустафа, чим була викликана така спільна занепокоєність?

Мустафа облизав сухі губи.

— Так, Ваша Превелебносте. З донесень нашої... м-м-м... розвідки... випливало, що існувала вірогідність того, що отець-капітан де Сойя міг заразитися під час переслідування об’єкта на ім’я Енея та випадкового контакту з дівчинкою.

— Заразитися? — перепитав Лурдусамі.

— Так, Ваша Превелебносте. За нашим припущенням дівчинка на ім’я Енея має здатність впливати на фізичну та психологічну сутності тих громадян Пакса, з котрими вона контактує. Тож у цьому випадку ми були занепокоєні тим, чи можна розраховувати на цілковиту відданість та керованість командира одного із зорельотів Флоту Пакса.

— А звідки ваша розвідка взяла інформацію, на якій базувалося це припущення, кардинале Мустафа? — вів своєї Лурдусамі.

Великий Інквізитор завагався.

— Розвідка має багато своїх джерел і методів, Ваша Превелебносте.

Лурдусамі не вагався.

— І серед них інформація, яку ви отримали від ув’язненого вами підлеглого отця-капітана де Сойї, разом з яким вони впустили переслідувану дівчинку Енею, чи не так, кардинале Мустафа? Як його... капрал Кі... якщо я не помиляюся?

Мустафа закліпав очима.

— Ви маєте рацію, Ваша Превелебносте. — Великий Інквізитор трохи розвернувся, щоби його чули всі присутні, а не тільки Палата Державний Секретар. — Таке затримання свідка не є звичайною практикою, воно пояснюється ситуацією, яка загрожує безпеці Церкви та Пакса.

— Звісно, Ваше Превелебносте, — промуркотів кардинал Лурдусамі. — Адмірале Алдікакті, ми слухаємо вас, продовжуйте.

— За кілька годин після стрибка моїх п’яти Архангелів до системи Тау Кита, — продовжила Алдікакті, — і до того, як закінчився дводобовий цикл воскресіння, до простору навколо Тау Кита перемістився дрон. Його запустила матір-капітан Стоун...

— Капітан корабля Флоту Його Святості «Габриїл», — пояснив Лурдусамі.

— Абсолютно точно, Ваша Превелебносте. Дрон приніс шифроване повідомлення... код могла прочитати тільки я... в ньому йшлося, що факельники Вигнанців знищено, але «Рафаїл» вийшов із-під контролю, розпочав прискорення до несанкціонованої точки переміщення і не відповідає на накази матері-капітана Стоун зупинитися.

— ...іншими словами, — промурчав Лурдусамі, — на одному з кораблів Флоту Його Святості стався бунт.

— Схоже на те, Ваша Превелебносте. Хоча в цьому випадку бунт, найімовірніше, очолив капітан корабля.

— Отець-капітан де Сойя.

— Так, Ваша Превелебносте.

— А чи були спроби зв’язатися з агентом Священної Канцелярії на борту «Рафаїла»?

— Так, Ваша Превелебносте. Отець-капітан де Сойя відповів, що командер Ліблер зайнятий виконанням своїх службових обов’язків. Матір-капітан Стоун цьому не повірила.

— А як пояснив де Сойя зміну точки переміщення?

— Отець-капітан де Сойя відказав, буцімто я надіслала йому променевим каналом новий наказ, ще до того, як «Гедеон» перемістився з Люцифера, — відповіла адмірал Алдікакті.

— Чи мати-капітан Стоун повірила такому поясненню?

— Ні, Ваша Превелебносте. Матір-капітан Стоун пішла на зближення з «Рафаїлом» і вступила з ним у бій.

— І чим закінчився цей бій, адмірале?

Адлікакті затрималася з відповіддю хіба на один удар серця.

— Ваша Превелебносте... Ваша Святосте... оскільки матір-капітан Стоун поставила на повідомленні, яке надіслала дроном, гриф «тільки особисто адміралу», минула повна доба в системі Тау Кита — термін, упродовж якого тривало моє воскресіння — перш ніж я його прочитала і наказала негайно повертатися у систему Люцифер.

— Скільки кораблів повернулося, адмірале?

— Три, Ваша Превелебносте. Мій флагман, «Уриїл», з новою командою, та два Архангели, що чекали на нас у системі Тау Кита... «Міхель» та «Ізраїль». Я гадала, що прискорювати воскресіння екіпажів ескадри було надто ризиковано.

— Але самі ви пішли на цей ризик, адмірале, — зауважив Лурдусамі.

Алдікакті нічого не відповіла.

— Що сталося далі, адмірале?

— Ми негайно виконали стрибок до Люцифера, Ваша Превелебносте. Там ми пройшли цикл воскресіння за дванадцять годин. Багато воскресінь було невдалих. Я зібрала на «Уриїлі» членів екіпажів із трьох кораблів, усіх, кого вдалося воскресити, і їх вистачило на одну дієздатну команду. Я залишила два Архангели в режимі чекання та автоматичної оборони, а сама тим часом почала пошуки «Габриїла» та «Рафаїла». Знайти їх мені не вдалося. Але врешті-решт на околицях системи Люцифер, аж за тамтешнім жовтим сонцем, нам вдалося виявити дрон-маяк.

— ...залишений?.. — підштовхнув її Лурдусамі.

— ...залишений матір’ю-капітаном Стоун. На маяку була зафіксована історія бою, який дав «Габриїл». Бій стався на два дні раніше. Стоун спробувала знищити «Рафаїл» плазмовими та ядерними ракетами. Їй це не вдалося. Тоді «Габриїл» вразив корабель отця-капітана де Сойї смертепроменем.

У крихітній каплиці запала тиша. Ісозакі дивився, як червоне світло лампадок забарвлює зболене обличчя Його Святості, Папи Урбана XVI.

— І чим закінчився бій? — запитав Лурдусамі.

— Обидві команди мертві, — відповіла Алдікакті. — Автоматика на борту «Габриїла» зареєструвала автоматичне переміщення «Рафаїла». Матір-капітан Стоун заздалегідь наказала своїй команді зайняти місця у воскресальних яслах, якими обладнані бойові пости. Вона запрограмувала бортові комп’ютери «Габриїла» воскресити її та ще кількох важливих членів екіпажу за аварійним восьмигодинним циклом. Це воскресіння було успішним тільки для неї та ще двох офіцерів. Матір-капітан Стоун залишила зашифроване повідомлення на маяку та почала прискорення до точки, звідки перемістився «Рафаїл». Вона хотіла будь-що відшукати та знищити корабель, бажано ще до того, як воскресіння де Сойї та його команди завершиться... якщо тільки вони були у своїх воскресальних яслах на момент ураження смертепроменем.

— А матір-капітан Стоун знала, до якої системи відбудеться переміщення з цієї точки, адмірале?

— Ні, Ваша Превелебносте. Надто багато змінних величин.

— І яким чином ви відреагували на отриману з маяка інформацію?

— Зачекавши дванадцять годин, поки завершиться воскресіння членів команди «Міхелі» та «Ізраїля», необхідних для здійснення польоту, я тоді виконала переміщення трьох наших кораблів в точку стрибка, на яку вказували дані по «Рафаїлу» та «Габриїлу». Перед цим я залишила другий маяк для Архангелів, які, я була впевнена, прибудуть на місце події з системи Тау Кита кількома годинами пізніше.

— Ви не вважали за потрібне зачекати на ці кораблі?

— Ні, Ваша Превелебносте. Я вважала важливим переміститися негайно. Щойно три мої кораблі будуть у бойовій готовності.

— Проте ви визнали доцільним чекати на воскресіння екіпажів двох інших кораблів, адмірале. Чому ви не розпочали переслідування негайно, силами самого лише «Уриїла»?

Алдікакті не затрималася з відповіддю.

— Це рішення я прийняла згідно з бойовою ситуацією, Ваша Превелебносте. Я оцінювала вірогідність того, що отець-капітан де Сойя спрямував «Рафаїл» до однієї з планетних систем, населених Вигнанцями, як дуже високу. І ця система могла виявитися значно краще озброєною, ніж ті, з якими з’єднання «Гедеон» мало справу раніше. Я також припускала, що в цій невідомій системі корабель під командуванням матері-капітана Стоун, «Габриїл», був знищений «Рафаїлом» або кораблями Вигнанців. Тому я вважала, що три кораблі — це мінімум сил, із якими я можу діяти в цій невідомій ситуації.

— І ви знайшли «Рафаїл» в одній із систем, населених Вигнанцями, адмірале?

— Ні, Ваша Превелебносте. Принаймні жодних ознак Вигнанців не було виявлено впродовж двох тижнів пошуків, рахуючи з дня інциденту.

— Куди привела вас точка переміщення, адмірале?

— До зовнішньої оболонки червоного гіганта, — відказала адмірал Алдікакті. — Звичайно, наші захисні поля були ввімкнені, але ми стикнулися із серйозною небезпекою.

— Чи всім трьом кораблям вдалося вціліти, адмірале?

— Ні, Ваша Превелебносте. «Уриїл» та «Ізраїль» витримали перевантаження під час стрибка від зірки та процедуру охолодження всередині захисного поля. Команда «Міхелі» загинула разом із кораблем.

— А чи вдалося вам знайти «Габриїл» та «Рафаїл», адмірале?

— Лише «Габриїл», Ваша Превелебносте. Ми знайшли його у вільному польоті на відстані приблизно дві а. о. від червоного гіганта. Жодна з систем не працювала. У захисному полі була пробоїна, і все, що знаходилося всередині корабля, сплавилося в одну масу.

— Вам вдалося знайти матір-капітана Стоун та інших членів екіпажу і воскресити їх, адмірале?

— На жаль, ні, Ваша Превелебносте. Там не залишилося достатньої кількості органічного матеріалу, щоби провести воскресіння.

— Це перетворення на шлак було викликане переміщенням у зону, наближену до червоного гіганта, чи атакою з боку «Рафаїла» або невідомих Вигнанців, адмірале?

— Спеціалісти ще вивчають рештки корабля, Ваша Превелебносте, але попередні висновки кажуть про перевантаження захисного поля внаслідок як природних умов, так і бойових уражень. Задіяна зброя збігається за характеристиками з тією, яку мав на собі «Рафаїл».

— Тобто ви стверджуєте, що «Габриїл» прийняв бій в автоматичному режимі поблизу цієї зірки... червоного гіганта... чи не так, адмірале?

— Всередині зірки, Ваша Превелебносте. Все виглядає так, наче «Рафаїл» розвернувся, удруге зайшов до зірки й атакував «Габриїл» у перші секунди після того, як той вийшов із простору Гокінґа.

— А чи існує можливість, що під час цього маневру «Рафаїл» теж загинув? Що його сплющило всередині зірки?

— Така можливість існує, Ваша Превелебносте, але ми не беремо до уваги таке припущення. Цілком імовірно, що отець-капітан де Сойя, знищивши «Габриїл», перемістився до невідомого місця призначення в загумінкових світах.

Лурдусамі кивнув, його масивні щелепи ледь помітно тряслися.

— Адмірале Марусин, — прогуркотів він, — чи можете ви оцінити загрозу в тому разі, якщо «Рафаїл» вцілів?

Старший адмірал виступив наперед.

— Ваша Превелебносте, ми мусимо визнати, що отець-капітан де Сойя й інші заколотники є ворогами Пакса і що вони викрали зореліт класу Архангел з підступним умислом. Ми мусимо також розглядати найгірше припущення: викрадення нашого найбільш секретного та вбивчого корабля — операція, узгоджена з Вигнанцями. — Адмірал перевів подих. — Ваші Превелебності... Ваша Святосте... з рушієм Гедеона дістатися в будь-яку точку в нашому рукаві Галактики можна миттєво. «Рафаїл» може переміститися до будь-якої планетної системи, підвладної Паксу... навіть до Пацема... і сигнал тривоги не спрацює при його наближенні, як спрацьовував при нападі кораблів Вигнанців попередніх, та навіть і найсучасніших моделей, обладнаних рушіями Гокінґа. «Рафаїл» може розбійничати на трасах Торговельної Гільдії, нападати на незахищені планети та колонії, спустошуючи їх, перш ніж ЗС Пакса встигнуть дати йому відсіч.

Папа підняв догори палець:

— Адмірале Марусин, чи маємо ми зрозуміти вас так, що ця найцінніша розробка, корабель із рушієм Гедеона, може потрапити до рук Вигнанців... і вони зможуть відтворити його конструкцію... і цей рушій може з’явитися на численних кораблях ворога?

Марусин, і без того червоний, наче рак, спаленів ще більше, побуряковівши навіть шиєю.

— Ваша Святосте... це малоймовірно, Ваша Святосте... украй неймовірно. Щоби створити Архангел з рушієм Гедеона потрібно мати високорозвинуте виробництво... вартість його запаморочливо висока... секрети конструкції окремих елементів настільки захищені....

— Але це можливо? — перервав його Папа.

— Так, Ваша Святосте.

Папа підняв руку, і долоня його протяла повітря, наче лезо меча:

— Гадаємо, ми почули все, про що мали дізнатися від наших друзів із Флоту Пакса. Адмірале Марусин, Адмірале Алдікакті, адмірале By, ви можете йти.

Троє офіцерів опустилися на коліна, схилили голови, тоді підвелися й позадкували, не обертаючись спиною до Його Святості. Двері з шипінням зачинилися за ними.

У каплиці залишилося десять сановників, крім мовчазних помічників Папи та радника Альбедо.

Папа повернув голову до Державного Секретаря кардинала Лурдусамі.

— Яку постанову ми ухвалимо, Симоне Авґустине?

— Адміралу Марусину треба оголосити догану і перевести його на нижчу посаду, — неголосно промовив Лурдусамі. — Його місце командувача флоту тимчасово посяде адмірал By, доки ми не підшукаємо відповідну заміну. Адмірала Алдікакті рекомендую відлучити від Церкви й розстріляти.

Папа сумно кивнув.

— А тепер ми ще маємо вислухати кардинала Мустафу, кардинала Дю Нойєр, Генерального директора Ісозакі та радника Альбедо.

— ...ОТЖЕ, СВЯЩЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ ЗАКІНЧИЛА ОФІЦІЙНЕ розслідування подій на планеті Марс, що належить Паксу, — завершив свою доповідь кардинал Мустафа. Він подивився на кардинала Лурдусамі. — Саме тоді капітан Вулмак звернувся до мене і моїх людей з повідомленням, що наша присутність на Архангелі «Джибріль», який усе ще знаходився на орбіті, є вкрай необхідною.

— Будь ласка, продовжуйте, кардинале, — промурмотів Лурдусамі. — Чи можете ви пояснити нам, чому капітан Вулмак вважав ваше повернення на орбіту аж таким нагальним?

— Так, — відповів Мустафа, шкрябаючи нижню губу. — Капітан Вулмак знайшов міжзоряний вантажний корабель, який узяв на борт вантаж із незареєстрованої бази, розташованої поблизу марсіанського міста Арафат-куфія. Корабель обертався в неробочому стані в астероїдному поясі Старої Землі.

— Як називався цей корабель, Ваша Превелебносте? — підштовхнув Мустафу до відповіді кардинал Лурдусамі.

— Корабель «Сайгон Мару».

По губах Генерального Директора Кензо Ісозакі пробіг нервовий тик, і це попри його залізне самовладання. Він пам’ятав цей корабель. Його старший син літав на ньому учнем у свої перші учнівські роки. «Сайгон Мару» — старовинний вантажний зореліт, призначений для транспортування вантажів насипом... тоннаж біля трьох мільйонів тонн, наскільки він пам’ятає... на іонному ходу...

— Генеральний директор Ісозакі? — рявкнув Лурдусамі.

— Так, Ваша Превелебносте? — голос Ісозакі був рівний і позбавлений будь-яких емоцій.

— Маркування корабля вказує на те, що його внесено до реєстру Торговельної Гільдії. Це так, пан-Ісозакі?

— Так, Ваша Превелебносте, — відказав Генеральний. — Але якщо мені не зраджує пам’ять, «Сайгон Мару» було продано на металобрухт разом із понад шістьма десятками інших застарілих вантажних кораблів... біля восьми стандартних років тому... наскільки я можу пригадати.

— Ваші Превелебності, — подала голос Анна Пеллі Коньяні, — Ваша Святосте... якщо мені буде дозволено... — Другий генеральний директор порилася у своєму тонкому, як плівка, комлозі, а тепер смикала себе за сережку.

— Кажіть, генеральний директоре Пеллі Коньяні, — промовив кардинал Лурдусамі.

— З наших записів випливає, що «Сайгон Мару», дійсно, був проданий незалежним компаніям, що займаються переробкою металобрухту, вісім стандартних років три місяці та два дні тому. Подальші записи свідчать, що ці кораблі були розібрані та переплавлені на автоматичних ливарних заводах на орбіті Армаґаста.

— Дякую, директоре Пеллі Коньяні, — сказав Лурдусамі. — Кардинале Мустафа, прошу продовжувати.

Великий Інквізитор кивнув і продовжив свою доповідь, зупиняючись лише на найважливіших подробицях.

Але коли він говорив, перед його очима вставали картини того, про що він умовчував: «Джибріль» та факельники супроводу беззвучно загальмували, щоби синхронно зрівняти швидкості з темним, позбавленим сигнальних вогнів вантажним кораблем. Кардинал Мустафа завжди уявляв пояси астероїдів як тугі грона невеличких місяців, але тепер він не помічав жодної брили поблизу, попри те, що він бачив їх на карті на тактичному комп’ютері, — лише матово-чорний вантажник, потворний у своїй функціональності, така собі купа поржавілих труб та циліндрів завдовжки півкілометра. Тепер, коли швидкості й траєкторії «Джибріля» та «Сайгон Мару» зрівнялися, вони здавалися нерухомими: висіли собі на відстані лише трьох кілометрів один від одного, а за кормою у них горіло жовте сонце, те саме, що світило людству, коли воно ще перебувало в своїй колисці, і тільки зорі повільно оберталися навколо них.

Мустафа пригадав, як він вирішив особисто оглянути корабель зсередини, разом із загоном військових; згадав і знову пожалкував про це рішення. Шоком було вже натягувати на себе військові обладунки швейцарського гвардійця: трико «друга шкіра» з мономолу, потім нейронну сітку з елементами штучного інтелекту, а насамкінець і космічний скафандр, ще об’ємніший, ніж скафандри для цивільних, з полімерною протиударною бронею, а поверх усього ще й кольчугу з ременів, на яких кріпилися бозна-які пристрої та ранець-трансформер, що забезпечував реактивну тягу. «Джибріль» багаторазово перевірив «Сайгон Мару» радаром, і військові були впевнені, що там нічого не дихає й не ворушиться, але, випустивши з отвору для вилазок Великого Інквізитора, командира охорони Бравнінґа, сержанта морських піхотинців Елла Казнера, майора П’єта, котрий раніше командував сухопутним гарнізоном на Марсі, й об’єднаний загін із десяти швейцарських гвардійців і піхотинців-командос, «Джибріль» про всяк випадок зайняв бойову позицію, відійшовши від «Сайгон Мару» на тридцять кілометрів.

Мустафа пригадав, як калатало його серце, коли вони наблизилися до мертвого вантажного корабля, як два гвардійці перенесли його крізь безодню, наче він був просто вантажем. Він пригадував, як сонце віддзеркалювалося в опуклих візирах шоломів, коли бійці перемовлялися по променевому каналу або умовними жестами. Два гвардійці першими кинулися всередину, їхні реактивні ранці беззвучно пульсували, а зброю вони тримали напоготові. За ними всередину ковзнули командир Бравнінґ і сержант Казнер. За хвилину, отримавши кодований сигнал на тактичному каналі, два носильники Мустафи потягли його крізь чорну діру повітряного шлюзу, що чекала на них.

Промені лазерних ліхтарів вихоплювали з темряви мертві тіла, що плавали в невагомості. Наче в тушевозі-рефрижераторі. Заморожені кістяки, обідрані до червоного м’яса ребра, випотрошені черева. Щелепи, роззявлені у вічному німому крику. Замерзлі патьоки крові із роззявлених ротів і вибалушені, залиті кров’ю очі. Тельбухи, що, перевертаючись, кружляли по складних траєкторіях, то потрапляючи в кинджальні промені світла, то знову гублячись у темряві.

— Це екіпаж, — зауважив променевим каналом командир Бравнінґ.

— Ктир? — запитав кардинал Мустафа. Подумки він швидко й монотонно проказував молитви з Розарію, не для того, щоби підкріпити свій дух, а щоби відволіктися від тих картин, що відкривалися перед ним у пекельному світлі. Його попередили, що блювати в шолом дуже небажано. Фільтри й очисники мають прибрати блювотиння, перш ніж він захлиснеться ним, але в скафандрі хоч як, а не передбачений захист від дурня.

— Можливо, Ктир, — відповів майор П’єт, запускаючи руку в рукавиці-кразі у розтрощену грудну клітину одного із трупів, що дрейфував повз них. — Дивіться, як видрані хрестоформи. Точнісінько, як в Арафат-куфії.

— Командире! — пролунав у навушниках голос одного з вояків, котрі перейшли від шлюзу до кормової частини. — Сержанте, сюди! У першому вантажному трюмі!

Бравнінґ і П’єт першими попрямували до довгастого, циліндричного приміщення, прокладаючи шлях для великого Інквізитора. Промені лазерних ліхтариків губилися в цьому величезному просторі.

Ці мертві тіла ніхто не роздер і не пошматував. Їх було акуратно складено в штабелі на блоках з вуглецевої сталі, що виступали з внутрішніх стін корпусу, і закріплено нейлоновими сітками. Поміж тілами залишався тільки вузький прохід по центру приміщення. Мустафа і його охоронці та провідники пролетіли гігантське темне приміщення з кінця в кінець, присвічуючи лазерними ліхтариками в обидва боки, а також вгору і вниз. Скрізь одне й те ж: заморожені тіла, бліда плоть, штрих-коди на п’ятах, волосся на лобках, заплющені очі, руки, витягнуті вздовж стегон, білі на тлі чорних блоків, пониклі пеніси, невагомі півкола грудей, волосся, що обліплює черепи чи навпаки — стоїть круг голови замерзлим німбом. Діти з гладенькою холодною шкірою, з округлими животами та напівпрозорими повіками. Немовлята зі штрих-кодами на п’ятах.

У чотирьох вантажних трюмах вони виявили десятки тисяч тіл. Усі людські. Усі оголені. Усі без ознак життя.

— ЧИ ДОВЕЛИ ВИ ДО КІНЦЯ ОБСТЕЖЕННЯ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «Сайгон Мару», Великий Інквізиторе? — поквапив кардинал Лурдусамі.

Мустафа усвідомив, що, поринувши в жахливі спогади, він надто затягнув паузу.

— Ми довели обстеження до кінця, Ваша Превелебносте, — хрипко відказав він.

— І які ваші висновки?

— На борту вантажного космічного корабля «Сайгон Мару» знаходилося шістдесят сім тисяч вісімсот двадцять сім людських тіл, — сказав Великий Інквізитор. — Серед них п’ятдесят одне тіло належало екіпажу. Всіх членів екіпажу вдалося впізнати. Всіх їх розідрали і пошматували так само, як і загиблих в Арафат-куфії.

— Ніхто не вижив? Нікого не вдалося воскресити?

— Ні.

— Як ви вважаєте, кардинале Мустафа, чи винен у смерті членів екіпажу «Сайгон Мару» демон на ім’я Ктир?

— Гадаю, так, Ваша Превелебносте.

— А чи вважаєте ви, кардинале Мустафа, що демон на ім’я Ктир винний також у смерті шістдесяти семи тисяч сімсот сімдесяти шістьох інших осіб, знайдених на кораблі «Сайгон Мару»?

Мустафа затнувся лише на секунду.

— На мою думку, Ваша Превелебносте... — Він повернув голову й вклонився людині, котра сиділа на кріслі-троні. — Ваша Святосте... смерть понад шістдесяти семи тисяч чоловіків, жінок та дітей, виявлених на кораблі «Сайгон Мару», не спричинена ранами, такими, як були на жертвах, знайдених на Марсі, або ж на жертвах попередніх нападів Ктиря, про які ми знаємо з оповідей.

Кардинал Лурдусамі зробив крок уперед, і мантії його зашурхотіли.

— А що спричинило смерть людей, знайдених на борту цього вантажного космічного корабля, за висновками судмедекспертів Священної Канцелярії, кардинале Мустафа?

Відповідаючи, кардинал Мустафа опустив очі долу:

— Ваша Превелебносте, судмедексперти Священної Канцелярії і Флоту Пакса не змогли визначити причину, що викликала смерть цих людей. Фактично... — Мустафа замовк.

— Фактично, — закінчив за нього Лурдусамі, — стосовно тіл, знайдених на борту «Сайгона Мару» — за винятком тіл, що належать членам екіпажу, — не виявлено ані причин смерті, ані ознак смерті, чи не так?

— Так, Ваша Превелебносте. — Мустафа обвів очима всіх присутніх у каплиці. — Вони не живі, але... на них немає жодних ознак тління, трупної синюшності, згасання мозку... жодних звичних ознак смерті.

— Але вони не є живими? — уточнив Лурдусамі.

Кардинал Мустафа потер щоку.

— Оживити їх — за межами наших можливостей, Ваша Превелебносте. Також ми не можемо розпізнати ознаки мозкової чи клітинної діяльності. Вони... вимкнуті.

— І яке було ваше рішення щодо «Сайгона Мару», кардинале Мустафа?

— Капітан Вулмак надіслав на борт призову команду з «Джибріля», — відповів Великий Інквізитор. — Ми негайно повернулися на Пацем і повідомили про цей випадок. «Сайгон Мару» переміщається на звичайному рушії Гокінґа у супроводі чотирьох факельників на тих же рушіях. Він має дістатися найближчої планетної системи, де є військова база Пакса... здається, це Світ Барнарда... за три стандартні тижні.

Лурдусамі повільно схилив голову.

— Дякуємо, Великий Інквізиторе.

Державний Секретар наблизився до стільця, на якому сидів Папа, опустився на коліно перед вівтарем, підвівся і поклав на себе хреста, повертаючись на своє місце.

— Ваша Святосте, я хотів би запропонувати, щоб тепер ми вислухали Її Превелебність кардинала Дю Нойєр.

Папа Урбан підняв руку в благословенні:

— Ми радо вислухаємо кардинала Дю Нойєр.

ГОЛОВАУ КЕНЗОІСОЗАКІ ЙШЛА ОБЕРТОМ. З ЯКОЮ МЕТОЮ їм розповідають усе це? Навіщо генеральним директорам Торговельної Гільдії все це чути? В Ісозакі кров у жилах захолола, коли він почув вирок адміралу Алдікакті. Чи не така доля чекає на них усіх?

Ні, подумав він. Алдікакті засудили на відлучення від Церкви та страту за звичайну некомпетентність. Якщо Мустафу, Пеллі Коньяні, його самого й інших судитимуть за зраду чи щось таке, їм не бачити швидкої страти, як власних вух. Машини болю в Замку Святого Ангела дзижчатимуть і скрипітимуть безперестану впродовж віків.

КАРДИНАЛ ДЮ НОЙЄР, ОЧЕВИДНО, ВИРІШИЛА воскреснути жінкою поважного віку. Як і більшість старих, вона мала вигляд цілковито здорової людини — усі зуби на місці, мінімум зморщок, темні очі дивляться гостро й ясно. Чомусь вона забажала, щоби її волосся лишалося сивим, ще й підстригла його так коротко, що воно тільки облягало череп, і облягало так само щільно, як щільно обтягувала її гострі вилиці тонка шкіра.

Вона одразу ж перейшла до суті справи:

— Ваша Святосте, Ваші Превелебності, пані й панове, вельмишановні достойники... Я виступаю тут сьогодні як префект і президент ради «Єдиним серцем», а також де-факто як представник приватної організації, відомої як Opus Dei. Із причин, які скоро стануть зрозумілими, адміністратори Opus Dei не могли взяти участь у цій нараді особисто.

— Продовжуйте, Ваша Превелебносте, — промовив кардинал Лурдусамі.

— Вантажний корабель «Сайгон Мару» був придбаний Радою «Єдиним серцем» для Opus Dei, коли його списали на переробку як металобрухт, а відтак був переданий цій організації сім років тому.

— З якою метою, Ваша Превелебносте? — запитав Лурдусамі.

Дю Нойєр обвела поглядом усіх присутніх у каплиці, рухаючись від обличчя до обличчя. Нарешті вона зупинилась поглядом на Його Святості й шанобливо опустила очі.

— З метою транспортування безживних тіл мільйонів людей, на подобу тих, що були виявлені під час незавершеного транспортування, Ваша Святосте.

Чотири директори Гільдії втягнули повітря, і це пролунало трохи голосніше за звичайних вдих.

— Безживних тіл... — повторив Лурдусамі рівним голосом прокурора, який заздалегідь знає, які відповіді він отримає на свої запитання. — Звідки транспортувалися ці тіла, кардинале Дю Нойєр?

— З будь-яких планет, які визначала Opus Dei, Ваша Превелебносте, — відповіла Дю Нойєр. — За п’ять останніх років це були Хеврон, Кум-Ріяд, Фуджі, Невермор, Сьома Дракона, Парваті, Панна Ціндао-Сішуан, Нова Мекка, Мао-4, Іксіон, Території Кільця Ламберта, Гіркота Сібатуту, північна літораль Моря Безкрайого[93], тераформований супутник Малого Ренесанса, Нова Гармонія, Нова Земля та Марс.

«Це все світи, не підпорядковані Паксу, — подумав Кензо Ісозакі. — Або світи, за які Пакс зачепився лише краєчком».

— А яка сумарна кількість тіл, що їх таким чином перевезли ви разом із Opus Dei? — пророкотав Лурдусамі.

— Десь біля семи мільярдів, — відказала стара жінка.

Кензо Ісозакі намагався не втратити рівновагу. Сім мільярдів тіл. Насипний вантажний корабель на подобу «Сайгона Мару» може взяти на борт десь сто тисяч трупів, якщо скласти їх штабелями, наче пиломатеріали. Тоді, щоби перевезти сімдесят мільярдів людських тіл, «Сайгон Мару» мав зробити сімдесят тисяч міжзоряних рейсів. Усі світи, що їх перелічила Дю Нойєр, упродовж останніх чотирьох років раптом закривалися для Торговельної Гільдії. Це пояснювалося торговими чи дипломатичними суперечками з Паксом.

— Це все нехристиянські світи. — Ісозакі збагнув, що він вимовив це вголос. Ще ніколи він не припускався такого порушення дисципліни. Усі чоловіки та жінки, що були в каплиці, повернули до нього голови.

— Нехристиянські світи, — повторив Ісозакі, випускаючи навіть шанобливі звертання. — Або християнські з великим прошарком нехристиян, такі як Марс, чи Фуджі, чи Невермор. «Єдиним серцем» та Opus Dei знищували християн. Але навіщо перевозити їхні тіла? Чому просто не залишити їх зотліти на їхніх планетах, а потім завезти туди колоністів із Пакса?

Папа підняв руку. Ісозакі замовк. Його Святість кивнув кардиналу Лурдусамі.

— Кардинале Дю Нойєр, — промовив Державний секретар, наче Ісозакі нічого не казав, — якою була подальша доля вантажу, який перевозили кораблі?

— Не знаю, Ваша Превелебносте.

Лурдусамі кивнув.

— А під чиєю егідою здійснювався цей проект, кардинале Дю Нойєр?

— Під керівництвом Комісії Миру й Справедливості, Ваша Превелебносте.

Ісозакі смикнув головою, наче від удару. Кардинал щойно поклала відповідальність за ці звірства... за це безпрецедентне масове вбивство... на одну людину. Комісія Миру й Справедливості має одного префекта, одного-єдиного. І це Папа Урбан XVI, у минулому житті Папа Юлій XIV. Ісозакі опустив очі і втупився у черевики людини з перснем рибалки, відчуваючи бажання кинутися до нелюда, спробувати стиснути пальці на кощавій горлянці Папи. Він розумів, що охоронці, які мовчки стовбичили по кутках каплиці, зріжуть його на півдорозі. Але спокуса спробувати була дуже сильною.

— А чи відомо вам, кардинале Дю Нойєр, — продовжив Лурдусамі, наче не відкрилося нічого жахливого, наче нічого невимовного не було вимовлено, — яким чином цих людей... цих нехристиян... було перетворено на безживні тіла?

«Перетворено на безживні тіла! — повторив подумки Ісозакі. Він завжди ненавидів евфемізми. — Вбито... ти, довбаний вилупку!»

— Ні, — відповіла кардинал Дю Нойєр. — Моє завдання як префекта Ради «Єдиним серцем» полягало в тому, щоби забезпечувати Opus Dei транспортом, якого вони потребували для виконання їхніх завдань. Ані місце призначення кораблів, ані те, що відбувається, поки не виникне потреба у моїх вантажних кораблях, мене не стосується... досі не стосувалося.

Ісозакі опустився на кам’яну підлогу одним коліном, але не для того, щоби молитися — його просто не тримали ноги. «Скільки віків ті, хто вчиняє масові вбивства, відповідають так само? Так було в часи Горація Ґленнона-Хайта. Так було в часи Гітлера. Так було завжди».

— Дякую, кардинале Дю Нойєр, — сказав Лурдусамі.

Стара зробила крок назад.

Неймовірно, але Його Святість підвівся зі свого місця, посунув уперед, тихо шаркаючи білими туфлями по кам’яній підлозі. Папа пройшов між усіма присутніми, котрі мовчки дивилися на нього, — повз кардинала Мустафу й отця Фарелла, повз кардинала Лурдусамі та монсеньйора Одді, повз кардинала Дю Нойєр і монсеньйора за її спиною, імені якого Ісозакі не знав, повз опустілі подушки, на яких раніше колінкували офіцери Флоту, повз генерального директора Арона та генерального директора Гай-Модіно, і повз генерального директора Анну Пеллі Коньяні... пройшов до того місця, де стояв, опустившись на коліно, Ісозакі. Той відчував, що його ось-ось знудить, а перед очима його танцювало чорне ряботиння.

Його Святість поклав руку на голову чоловікові, який навіть цієї миті мріяв убити його.

— Встань, сину наш, — проказав убивця мільярдів людей. — Встань і слухай. Ми тобі велимо.

Ісозакі заледве підвівся і так і стояв, хитаючись, наче п’яний. Руки і ноги в нього посмикувалися, так ніби хтось приголомшив його шокером; але він знав, що це власне тіло його зраджує. Наразі він не зміг би вчепитися в горлянку будь-кому. Йому було важко навіть просто триматися на ногах.

Папа Урбан XVI простягнув руку, поклав її на плече Генерального директора Гільдії, допомогаючи йому стояти на ногах.

— Слухай, брате наш во Христі. Слухай. — Його Святість повернувся і нахилив увінчану митрою голову.

Радник Альбедо виступив наперед, підійшовши аж до невисокого підвищення, і почав свою промову.

— ВАША СВЯТОСТЕ, ВАШІ ПРЕВЕЛЕБНОСТІ, ШАНОВНІ високопосадовці, — промовила людина в сірому. Голос у Альбедо був рівний, як і його волосся, як і погляд його сталевих очей, як блискучий шовк його сірого плаща з каптуром.

Кензо Ісозакі затремтів, почувши цей голос. Він не забув пережиті біль і приниження, коли Альбедо перетворив його хрестоформу в горнило болю.

— Будь ласка, скажіть нам, хто ви такий, — пророкотав Лурдусамі найпривітнішим тоном.

«Особистий радник Його Святості Папи Урбана XVI», — був готовий почути Кензо Ісозакі. Сіру присутність Альбедо помічали, про неї перешіптувалися десятиріччями. І завжди саме як про особистого радника Його Святості.

— Я — штучний конструкт, кібрид, створений Штінтами ТехноКорду, — пролунав голос радника Альбедо. — Я репрезентую тут цих Штінтів.

Всі, як один, відступили на крок від Альбедо. Всі, крім Його Святості та кардинала Лурдусамі. Ніхто не прохопився ні словом, ані зітханням, ані вигуком, але в каплиці розлився тваринний запах жаху й відрази, і дух цей не міг би бути сильнішим, навіть якби серед присутніх раптом матеріалізувався Ктир. Папа продовжував міцно стискати плече Кензо Ісозакі, і тому спало на думку, чи не може Його Святість відчути крізь кістки та плоть шалені удари його пульсу.

— Людських істот, яких перевозили з перелічених кардиналом Дю Нойєр світів, привели до... безжиттєвого стану... за допомогою технічних засобів Корду, безпілотного космічного корабля Корду, і зберігаються вони за допомогою технологій Корду, — продовжив Альбедо. — Як доповіла кардинал Дю Нойєр, за останні сім років такій обробці було піддано приблизно сім мільярдів нехристиян. Ще сорок-п’ятдесят мільярдів мають пройти таку обробку впродовж наступних десяти років, стандартних. Настав час пояснити, чим викликаний такий проект, і залучити вас до безпосередньої в ньому участі.

«Мабуть, існує можливість закласти в людський скелет потужну вибухівку на протеїновій основі, таку хитромудру, що навіть швейцарські гвардійці не зможуть її винюхати. На Бога, чому, чому я не зробив цього, коли йшов сюди!» — картав себе Кензо Ісозакі.

Папа відпустив плече Ісозакі та, м’яко ступаючи, попрямував до помосту, торкнувшись мимохідь рукава радника Альбедо.

Його Святість знову сів на своє крісло із високою прямою спинкою. Його худорляве обличчя мало незворушно спокійний вираз.

— Ми бажаємо, щоби всі ви слухали уважно, — сказав він. — Радник Альбедо промовляє за нашим дорученням і з нашого схвалення.

Альбедо легенько нахилив голову і повернувся до високопосадовців, котрі дивилися на нього широко розплющеними очима. Навіть охоронці Папи відступили ближче до стін.

— У вас склалася думка, переважно з міфів та легенд, але й з історії Церкви також, — почав свою промову Альбедо, — що ТехноКорд було знищено під час Падіння порталів. Це не так.

Ви мали чути, переважно із заборонених «Пісень Гіперіона», що Корд складався із трьох елементів: Консерваторів, які хотіли зберегти статус-кво між людством та Кордом, Протестантів — вони вбачали в людстві загрозу та планували його знищити, для чого спочатку спробували знищити Землю шляхом Великої Помилки ’08, а також Абсолютів, які не цікавилися нічим, крім створення Абсолютного Інтелекту на основі штучних інтелектів, такого собі силіконового Бога, здатного прогнозувати всесвіт та правити ним чи принаймні цією Галактикою. Усе це є неправдою. — Ісозакі відчув, що Анна Пеллі Коньяні мертвою хваткою вчепилася в його зап’ясток крижаними пальцями. — ТехноКорд ніколи не поділявся на три ворогуючі елементи, — продовжив Альбедо, проходжуючись перед вівтарем та підвищенням. — Починаючи з того часу, коли відбулася еволюція його розумових здібностей, десь тисячу років тому, Корд складається з тисяч окремих елементів та фракцій; інколи вони ворогували, частіше співпрацювали, але завжди намагалися досягти домовленості щодо напрямку, в якому повинен еволюціонувати автономний розум і штучне життя. Але єдина точка зору так і не викристалізувалася.

Приблизно одночасно з тим, як відбувалася еволюція ТехноКорду в справжню автономію, коли більшість людей жили ще на поверхні Старої Землі та на орбіті навколо неї, людство відкрило можливість змінювати власну генетичну програму... тобто самому обирати напрям своєї еволюції. Прорив відбувся частково завдяки прогресу в царині генетичної модифікації на початку двадцять першого сторіччя нашої ери, але головну роль тут відіграв розвиток нанотехнологій. Дуже швидко нанотехнологічні форми життя, деякі з них менші за клітину, деякі завбільшки як молекула, деякі наділені розумом, створені першими Штінтами у співпраці з людьми і спочатку керовані ними, вийшли з-під контролю і знайшли власний сенс буття і власні цілі. Нанопристрої, які часто мали форму вірусів, вразили людство і змінили його, наче це була жахлива чума. На щастя для людської раси, а також для раси автономних розумів, відомих як Корд, ця чума розповсюджувалася зазвичай через перші ембріоносці та інші колонізаційні космічні кораблі, що рухалися повільно, зі швидкістю, меншою за швидкість світла, бо такі кораблі були в ужитку у людства в епоху напередодні людської Гіджри.

У той час початкові елементи того, що потім стало Гегемонією Людства, і передбачливі елементи ТехноКорду збагнули, що метою нанотехнічних угрупувань, які продовжували еволюціонувати на ембріоносцях, було не що інше, як знищити людство та створити нову расу біологічних мутантів, контрольованих нанотехнологічними формами життя. Ця раса мала заселити тисячу віддалених зоряних систем. Гегемонія та ТехноКорд відповіли забороною досліджень у царині високорозвинутих нанотехнологій та проголошенням війни колоніям, які застосували ці нанотехнології, тобто тим групам, які відомі тепер як Вигнанці.

Але на перешкоді цим зусиллям стали інші події.

Елементи Корду, які були на боці тих, хто хотів йти шляхом розвитку нанотехнологій — а їх було не так уже й мало, — раптом відкрили дещо, що вжахнуло весь Корд.

Як вам відомо, наші давні дослідження фізики рушіїв Гокінґа та передачі інформації з надсвітловою швидкістю дозволили нам відкрити простір Планка, який деякі називають Поєднувальною Безоднею. Досліджуючи поглиблено цей простір, що лежить в основі всього всесвіту і поєднує його в одне ціле, ми створили лінії «світло+», а також удосконалену модель рушія Гокінґа, портали телепортації, з’єднані в єдине Всемережжя Гегемонії, планетарні інфосфери, що розвилися в мегасфери даних, керовані Кордом, створили рушій Гедеона, який широко використовується сьогодні, і навіть почали експериментувати з антиентропійними припливами часу в цьому всесвіті — ми гадаємо, що Гробниці часу на Гіперіоні є результатом цих експериментів.

Проте ці дарунки людству мали свою ціну. Це правда, що деякі групи Абсолютів всередині Корду використовували портали, щоби під’єднатися до людського мозку і створити нейромережу у своїх власних цілях. Таке використання людських нейронів не завдавало людям жодної шкоди... ці нейронні мережі створювалися поза межами часу і простору там, де відбувалося переміщення крізь портали в планківському просторі, і люди ніколи би про це не дізналися, якби чотири сторіччя тому інші елементи Корду не відкрили цей факт першому гібриду Джона Кітса. Проте я погоджуюся з тими елементами Корду, які вважають такі дії неетичними, такими, що порушують недоторканість особистого життя.

Втім, ці найперші експерименти з нейронною мережею призвели до шокуючого відкриття. У всесвіті існують інші Корди... можливо, навіть у нашій Галактиці. Це відкриття спричинило громадянську війну всередині ТехноКорду, яка триває й досі. Певні елементи — і це не тільки Протестанти — вирішили, що прийшов час покласти край біологічним експериментам із людською расою. Вони розробили план: «випадково» спрямувати чорну діру, що виникла внаслідок київського експерименту ’08, просто в центр Старої Землі раніше, ніж рушії Гокінґа уможливили би загальний Вихід. Іншим елементам Корду вдалося відтермінувати ці плани до того часу, поки людство не отримає засоби для порятунку.

Зрештою жодній із екстремальних фракцій не вдалося перемогти. Стару Землю не було знищено. Її було викрадено — яким чином, Технокорд не може зрозуміти й досі, і зробили це невідомі нам Абсолютні Розуми, що існують десь у всесвіті.

Директори Гільдії почали стиха переговорюватися між собою. Кардинал Мустафа опустився на свою подушку на обидва коліна й почав молитися. Кардиналові Дю Нойєр було, очевидно, так зле, що монсеньйор, її помічник, наполегливо шепотів їй щось заспокійливе. Навіть монсеньйор Лукас Одді мав такий вигляд, наче він ось-ось знепритомніє.

Його Святість Папа Урбан XVI підняв догори три пальці. У каплиці запанувала тиша.

— Звісно, це лише історія питання, — продовжив радник Альбедо. — Сьогодні ми хотіли би поділитися з вами інформацією, яка вимагає від нас негайних спільних дій.

Три сторіччя тому екстремальні фракції Корду, серед яких вісім сторіч не вгавали диспути й сварки між автономними інтелектами, спробували досягти мети в інший спосіб. Вони розробили кібрида, відомого як Джон Кітс, у якому людська особистість, поєднана з персоною Штінта, містилася в людському тілі. Зв’язок Корда з кібридом підтримувався через інтерфейс у просторі Планка. Персона Кітса мала виконати багато завдань — стати пасткою для того, що Абсолютний Інтелект називав емпатією чи співпереживанням — властивості, що розвивалася разом із розвитком людського абсолютного розуму, запустити події, що мали би врешті-решт призвести до останньої прощі на Гіперіон і відкриття Гробниць часу, вигнати Ктиря з його сховища, стати каталізатором Падіння порталів. Для виконання останнього пункту елементи Корду, ті самі, яким я завдячую своїм створенням, організували витік інформації і дозволили Міні Ґледстон, Виконавчій Директрисі Уряду... й іншим керівникам Гегемонії дізнатися, що інші елементи Корду, наче якісь вампіри, використовують портали для полювання на людські нейрони.

Ці елементи Корду здійснили фінальну атаку на Всемережжя, замасковану під напад Вигнанців. Вони сподівалися знищити суспільство, побудоване на Всемережжі, а тим самим знищити розсіяне людство чи довести його до відчайдушного стану, коли воно вимре само. Ґледстон та інші лідери Гегемонії атакували Корд, знищивши мережу порталів. Це поклало край експериментам Корду зі створення нейронної мережі та значно підірвало позиції так званих Протестантів та Абсолютів у громадянській війні всередині Корду.

Ті елементи Корду, до яких належу і я, елементи, що хочуть не тільки зберегти людську расу, а й співпрацювати певним чином з деякими представниками вашої раси, знищили один екземпляр кібрида Джона Кітса, але наші супротивники створили другу копію, яка успішно завершила покладену на нього місію.

А місія ця полягала в тому, щоби разом із конкретною людською особою жіночої статі породити дитину й створити з неї «месію», від народження пов’язану і з Кордом, і з людством.

Ця месія живе зараз в особі дівчинки на ім’я Енея.

Ця дитина народилася на Гіперіоні понад три сторіччя тому, а до нашого часу потрапила, пройшовши крізь Гробниці часу. Їй вдалося втекти від нас. Вона зробила це не тому, що боялася нас — ми би не заподіяли їй шкоди, — а тому, що вона має місію зруйнувати Церкву, зруйнувати цивілізацію Пакса й покінчити з людською расою в її теперішніх формах.

Ми гадаємо, що вона сама не усвідомлює, яку мету перед нею поставили.

Триста років тому залишки тієї групи елементів Корду, до якої належу я, групи, яку можна умовно назвати Гуманістами, сконтактували з представниками людства, яке пережило Падіння порталів і той хаос, що настав за Падінням. — Альбедо вклонився в напрямку Його Святості. Папа кивнув, підтверджуючи його слова. — Отець Лінар Гойт був тією людиною, що вціліла після останньої прощі на Гіперіон, — продовжив радник Альбедо, знову розпочавши ходити перед вівтарем. Вогники свічок затріпотіли, коли він проходив повз. — Він безпосередньо бачив маніпуляції Абсолютів і спустошливі діяння монстра, якого вони послали крізь час у минуле, Ктиря. Коли Гуманісти вперше сконтактували з отцем Гойтом та кількома представниками конаючої Церкви, ми вирішили захистити людську расу від подальших нападів, щоби могла відновитися людська цивілізація. Хрестоформа стала знаряддям спасіння — буквально.

Вам усім відомо, що спочатку людство зазнало невдачі з хрестоформою. До Падіння люди, які воскресали за допомогою цього симбіота, втрачали розумові здібності й сексуальну потенцію. Хрестоформа, яка є чимось на кшталт органічного комп’ютера, в якому зберігаються всі неврологічні та психологічні дані про людину, відновлювала тіло, але не інтелект чи особистість. Вона воскрешала покійного, але викрадала його душу.

Походження хрестоформи повито темрявою невідомості, але ми, група Гуманістів, припускаємо, що її розробили в майбутньому і закинули в минуле за допомогою Гробниць часу на Гіперіоні. Можна сказати, що її послали в минуле для того, щоби її знайшов молодий отець Лінар Гойт.

Невдалі воскресіння за допомогою хрестоформи пояснюються проблемами зі зберіганням інформації та її відтворенням. В тілі однієї людини налічується приблизно десять у двадцять восьмому степені атомів. Аби відтворити розум і тіло людини хрестоформа повинна не лише відтворити ці атоми і нейрони та їхнє розташування, а й запам’ятати точну конфігурацію фронту стоячої холістичної хвилі, яка й визначає пам’ять людини та її особистість. А ще хрестоформа мусить мати енергію, достатню для відтворення атомів, молекул, клітин, кісток, м’язів і пам’яті таким чином, щоби конкретний організм повертався до життя саме тією особою, яка жила в цій оболонці раніше. Одна хрестоформа не може успішно впоратися із цим завданням. У кращому випадку цей біокомп’ютер може відтворити приблизну копію оригіналу.

А от ТехноКорд має комп’ютерні потужності для зберігання, відновлення та переформатування цієї інформації, тобто для воскресіння конкретної людини. І ми робимо це ось уже три сторіччя.

КЕНЗО ІСОЗАКІ ПОБАЧИВ ПАНІКУ У ПОГЛЯДАХ, якими обмінялися кардинали Дю Нойєр і Мустафа, отець Фарелл і монсеньйор, а також помічник Дю Нойєр. Це була єресь. Це було богохульство. Це був кінець Таїнства Воскресіння. Відтепер фізичний і механічний первні знову пануватимуть у світі.

Ісозакі відчув напад нудоти. Він поглянув на Гай-Модіно та Пеллі Коньяні й побачив, що його колеги моляться. Директор Арон, схоже, був у стані шоку.

— ЛЮБІ, — ПРОМОВИВ ЙОГО СВЯТІСТЬ, — ВІДКИНЬТЕ СУМНІВИ. Не відступайтеся від віри. Ваші думки — це зрада Господа нашого Ісуса Христа та Його Церкви. Диво воскресіння не стає меншим, якщо наші друзі з тієї спільноти, що колись була відома як ТехноКорд, допомагають нам його реалізувати. На те була воля всемогутнього Господа, Ісуса Христа, щоби ці інші Божі діти, Божі створіння, яких Бог створив за допомогою своїх найменш гідних інструментів, тобто за допомогою людей, знайшли собі й душу, і спасіння душі. Продовжуйте, пан-Альбедо.

АЛЬБЕДО, ЗДАВАЛОСЯ, ТІШИВСЯ З ВИРАЗІВ ОБЛИЧ ПРИСУТНІХ. Але, коли він заговорив знову, його власне обличчя, з правильними, згладженими рисами, випромінювало спокійну доброзичливість.

— Ми дали людській расі безсмертя. В обмін ми не просили нічого, крім хіба що мовчазного альянсу між нами та людством. Ми хотіли тільки миру з нашими творцями.

Упродовж минулих трьох сторіч наша мовчазна співпраця була корисною і для Штінтів, і для людства. Ми здобули, як сказав Його Святість, свої душі. Людство здобуло мир та стабільність, яких воно не знало вже тисячу років... може, і ніколи не знало. Як я вже зазначив, цей союз був корисним для тих елементів Корду, до яких належу і я, тобто для групи, відомої як Гуманісти. З однієї з найменших і найбільш знехтуваних фракцій ми перетворилися — ні, не в правлячу партію, бо жодні елементи Корду не правлять ним, — а в головний складник консенсусу. Нашу філософію поділяють тепер майже всі групи, що раніше ворогували між собою. Майже, але не всі. — Тут радник Альбедо припинив походжати, зупинившись просто перед вівтарем. Він переводив погляд з обличчя на обличчя, сірі очі його дивилися похмуро. — Елемент Корду, який сподівався позбутися людства... елемент, що складається наразі з колишніх Абсолютів і еволюціоністів, прихильників нанотехнологій, розіграв свою козирну карту, задіявши дитину на ім’я Енея. Вона і є вірусом, впровадженим у тіло людства.

КАРДИНАЛ ЛУРДУСАМІ ВИСТУПИВ НАПЕРЕД, ОБЛИЧЧЯ велетня побуряковіло й набуло серйозного вигляду. Він заговорив громовим голосом:

— Скажіть нам, раднику Альбедо, яку мету має перед собою дитина Енея?

— Вона має перед собою, — відповів чоловік у сірому, — три мети.

— І яка ж її перша мета?

— Відібрати у людства шанс на фізичне безсмертя.

— А як може це зробити одна дитина? — запитав Лурдусамі.

— Вона не дитина, і навіть не людська істота, — відказав Альбедо. — Вона — поріддя спеціально створеного з цією метою кібрида. Персона її батька спілкувалася з нею ще тоді, коли вона перебувала в утробі своєї матері. Ще до її народження злочинні елементи Корду впливали на її душу і тіло.

— Але яким чином вона може відібрати у людства дар безсмертя? — наполягав Лурдусамі.

— Справа в її крові, — відповів Альбедо. — Вона може поширювати вірус, який знищує хрестоформи.

— Вірус у буквальному сенсі?

— Так. Але вірус не природний, а спеціально розроблений злочинними елементами Корду. Цей вірус викликає наноепідемію.

— Але ж Пакс налічує сотні мільярдів новонароджених християн, — сказав Лурдусамі з інтонаціями адвоката, який хоче отримати від свідка потрібні покази. — Як може одна дитина являти загрозу для такої кількості людей? Чи цей вірус передається від людини до людини?

Альбедо зітхнув.

— Наскільки нам відомо, вірус стає заразним, якщо помирає хрестоформа. Ті, кому відмовлено у воскресінні, увійшовши в контакт з Енеєю, передадуть цей вірус іншим. Також вірус може передаватися через тих, хто ніколи не мав на собі хрестоформи.

— А чи існують якісь ліки? Щеплення? — продовжував допитуватися Лурдусамі.

— Жодних, — відказав Альбедо. — Гуманісти ось уже три віки намагаються розробити контрзаходи. Але оскільки вірус, який несе Енея, є автономною наноформою, він сам обирає для себе оптимальний вектор мутації. Наші захисні системи ніколи з ним не впораються. Можливо, створивши власні легіони нанотехнічних вірусів і поширивши їх серед людства, ми одного дня й змогли би його перемогти, але ж для нас, Гуманістів, застосування нанотехнологій є неприйнятним. На жаль, усі наноформи життя перебувають поза нашим контролем, як і поза будьчиїм контролем. Суть еволюції наножиття полягає в автономності, свавіллі та нехтуванні інтересами раси, на якій вони паразитують.

— Тобто людської раси? — уточнив Лурдусамі.

— Саме так.

— Перша ціль Енеї, або, точніше кажучи, перша ціль злочинних елементів Корду, що її створили, полягає в знищенні всіх хрестоформ і, таким чином, у позбавленні людства воскресіння.

— Так.

— Ви казали про три мети. У чому полягають ще дві?

— Друга мета — зруйнувати Церкву та Пакс... тобто сучасну людську цивілізацію як таку, — сказав Альбедо. — Коли вірус Енеї розповсюдиться, коли воскресіння не стане, а портали залишаться недіючими і рушій Гедеона буде за межами практичного вжитку для людей, які матимуть тільки одне життя, тоді цієї мети буде досягнуто. Людство повернеться до усамітненого існування на окремих планетах, як це було відразу після Падіння.

— А третя мета? — запитав Лурдусамі.

— Кінцева мета збігається з відправною метою цієї фракції Корду, — відказав радник Альбедо. — Знищення людства.

— Це неможливо! — вирвалося в Анни Пеллі Коньяні. — Навіть зруйнування... викрадення... Старої Землі чи Падіння порталів не знищило людство. Людство надто численне, надто багатоманітне! Ми мешкаємо на величезній кількості планет. Ми створили силу-силенну культур.

Альбедо кивнув на ці її слова, але кивнув із сумом.

— Це було правдою. Було. Але чума на ім’я Енея пошириться практично всюди. Віруси, що вбивають хрестоформу, мутуватимуть, переходячи на вищі щаблі. Вони вражатимуть людську ДНК скрізь. А коли впаде Пакс, Вигнанці нападуть знову... цього разу перемога буде за ними. Вони вже давно піддалися нанотехнічним мутаціям. Тепер це вже не людські істоти. Коли на захисті людства більше не стоятимуть Церква, Пакс і Космічний флот Пакса, Вигнанці відшукають останні острівці неушкодженої ДНК і вразять їх нанотехнічною чумою. Люди... такі, якими вони є зараз і якими намагається зберегти їх Церква... припинять своє існування за кілька стандартних років.

— А хто прийде їм на заміну? — пророкотав кардинал Лурдусамі.

— Цього ніхто не знає, — неголосно сказав Альбедо. — Навіть Енея, навіть Вигнанці, навіть ті елементи Корду, що вивільнили цю останню чуму. Нанотехнічні форми життя розвиватимуться за власним планом, змінюючи людей під власні потреби, і тільки вони контролюватимуть майбутнє. Але в цьому майбутньому теперішній людській расі місця не буде.

— Святий Боже, — промовив Кензо Ісозакі, вражений, що він говорить уголос. — Що ми маємо робити? Що я маю робити?

Як не дивно, відповів на це Його Святість.

— МИ ЗНАЄМО ПРО ЗАГРОЗУ ЦІЄЇ ЧУМИ ВЖЕ ТРИСТА РОКІВ і весь цей час боремося з нею, — тихо сказав Його Святість, і в очах його стояв біль, більший за особистий. — Спочатку ми спробували затримати дитину, Енею, перш ніж вона зможе розповсюдити заразу. Ми знали, що вона втекла зі свого часу в наш час не через страх — ми ніколи не хотіли її скривдити, — а для того, щоби мати змогу поширити вірус на весь Пакс. Насправді ж, — додав Його Святість, — ми підозрюємо, що дитина Енея не усвідомлює повного мірою, які наслідки матиме інфекція, що її вона збирається поширити серед людства. Певним чином, вона є нетямущим пішаком у руках злочинних елементів Корду.

Раптом Гай-Модіно сказав із гнівом:

— Ми мали би скинути плазмові бомби на Гіперіон й перетворити його на попіл ще того дня, коли вона вийшла з Гробниць часу. Знищити всіх на цій планеті. Не залишити їй жодного шансу.

Його Святість не обурило те, що його перебили.

— Так, сину мій, серед нас є такі, що наполягали на такому рішенні. Але Церква не тільки не може приректи на смерть стільки невинних людей, вона не може навіть заподіяти смерть одній-єдиний дівчинці. Ми порадилися з тими елементами Корду, яким відкриваються деякі таємниці майбутнього... і їм відкрилося, що інструментом її остаточного захоплення має стати єзуїт, отець-капітан де Сойя... але жодне з наших миролюбних зусиль затримати дитину не мало успіху. Тому ми продовжили шукати шляхи завадити їй розповсюдити вірус. Що ви маєте робити, пан-Ісозакі, що ви всі маєте робити — це продовжувати підтримувати Церкву в її зусиллях, навіть якщо ми загострюємо нашу тактику. Пан-Альбедо?

Чоловік у сірому знову заговорив.

— Уявіть собі ту пошесть, що наближається, наче лісову пожежу на багатій на кисень планеті. Вона змете все на своєму шляху, якщо ми її не локалізуємо, а згодом і погасимо. У першу чергу наші зусилля будуть спрямовані на те, щоби прибрати сухостій, мертві дерева та чагарники, легкозаймисті складники, які, до того ж, непотрібні в живому лісі.

— Нехристияни, — пробурмотіла генеральний директор Пеллі Коньяні.

— Саме так, — відгукнувся радник Альбедо.

— Ось чому їх треба було ліквідувати, — зауважив Великий Інквізитор. — Всі ці тисячі на борту «Сайгона Мару». Всі ці мільйони. Всі ці мільярди.

Папа Урбан XVI підняв руку, цього разу не благословляючи, а закликаючи до тиші.

— Не ліквідувати! — твердо сказав він. — Ми не забрали жодного життя — ні християнського, ні нехристиянського.

Можновладці нерозуміюче перезирнулися.

— Це правда, — підтвердив радник Альбедо.

— Але ж вони були неживі, — розпочав було Великий Інквізитор і замовк на півслові, опам’ятавшись. — Я уклінно прошу про вибачення, Ваша Святосте, — сказав він, звертаючись до Папи.

Його Святість похитав головою в митрі.

— Ти не повинен вибачатися, Джоне Доменіко. Твої емоції зрозумілі. Будь ласка, поясніть, пан-Альбедо.

— Так, Ваша Святосте, — відгукнувся чоловік у сірому. — Ті, кого ви бачили на кораблі «Сайгон Мару», Ваша Превелебносте, були не живі, але й не мертві. Корд... фракція Гуманістів у Корді... навчилися приводити людей у стан тимчасового стазису, в якому вони перебувають ані живими, ані мертвими...

— Це наче кріогенна фуга? — запитав генеральний директор Арон, який багато подорожував із рушієм Гокінґа до свого навернення в християнство.

Альбедо заперечливо похитав головою.

— Значно складніша технологія. І менш шкідлива. — Він змахнув рукою з бездоганним манікюром. — Упродовж останніх семи років ми обробили сім мільярдів людських істот. Упродовж наступного десятиріччя — а може, й скоріше — маємо обробити ще сорок два мільярди. В Загумінку, та навіть у космосі, контрольованому Паксом, є багато світів, де нехристияни становлять більшість.

— Обробити? — перепитала генеральний директор Пеллі Коньяні.

Альбедо криво посміхнувся.

— Флот Пакса оголошує карантин на планеті, не знаючи реальних причин цього карантину. Безпілотні кораблі Корду прибувають на орбіту та прочісують населені місцевості, застосовуючи наше обладнання для створення стазису. Рада «Єдиним серцем» забезпечує транспорт, фінансування та підготовку команд. Opus Dei займається безпосередньо перевезенням тіл, що перебувають у стазисі...

— Навіщо їх перевозити? — запитав великий Інквізитор. — Чому б не залишити їх на їхніх планетах?

Йому відповів Папа.

— Їх треба заховати в безпечне місце, де їм не загрожуватиме Енея, Джоне Доменіко. Їх треба обережно... з любов’ю... прибрати зі шляху, яким крокуватиме зло, доки не мине загроза.

Великий Інквізитор схилив голову на знак розуміння і згоди.

— Мушу повідомити ще ось про що, — сказав радник Альбедо. — Наш елемент Корду створив... породу солдатів... єдине призначення яких полягає в тому, щоби розшукати та затримати цю Енею, перш ніж вона встигне розповсюдити летальний вірус. Перший із цих солдатів був активований чотири роки тому й отримав ім’я Радамант Немез. Ми створили лише кілька таких шукачів-мисливців, але вони обладнані всім необхідним, щоби подолати будь-які перешкоди, які задіють проти них злочинні елементи Корду... навіть Ктиря.

— Ктиря контролюють Абсолюти та інші екстремістські елементи Корду? — запитав отець Фарелл. Це вперше він подав голос.

— Ми гадаємо, що це так, — відповів кардинал Лурдусамі. — Схоже, цей демон діє укупі з Енеєю... допомагає їй поширювати заразу. Також схоже на те, що Абсолюти знайшли спосіб відчиняти для неї портали. Боюся, що Диявол знайшов своє втілення... та помагачів... в наші часи.

Альбедо підняв догори палець.

— Я повинен наголосити, що Немез та інші наші шукачі-мисливці небезпечні... бо є конструктами, заточеними під одне завдання. Щойно дівчинку схоплять, цих істот-кібридів буде знищено. Лише жахлива небезпека, яку уособлює собою чума на ім’я Енея, виправдовує їхнє існування.

— Ваша Святосте, — вимовив Кензо Ісозакі, склавши долоні перед собою, наче для молитви, — що ще ми можемо зробити?

— Молитися, — відказав Його Святість. Його темні очі були наче два колодязі, сповнені болю і відповідальності. — Молитися й підтримувати Святу Церкву в її зусиллях урятувати людство.

— Хрестовий похід проти Вигнанців триватиме, — сказав кардинал Лурдусамі. — Ми триматимемо їх в облозі так довго, як зможемо.

— Саме для цього, — вставив радник Альбедо, — Корд розробив рушій Гедеона і продовжує працювати над новими технологіями для захисту людства.

— Ми й надалі розшукуватимемо цю дівчинку... тепер уже молоду дівчину, я гадаю, — додав Лурдусамі. — Якщо ми її затримаємо, то ізолюємо.

— А якщо її не вдасться затримати, Ваша Превелебносте? — запитав Великий Інквізитор кардинал Мустафа.

Лурдусамі промовчав.

— Ми маємо молитися, — сказав Його Святість. — Мусимо просити Божої помочі в ці часи найбільшої небезпеки для нашої Церкви і нашої людської раси. Кожен із нас повинен зробити все можливе, а тоді запитати себе, чи все він зробив. І ми маємо молитися за душі наших братів і сестер во Христі — навіть за душу дитини Енеї, яка несвідомо наразила своїх одноплемінників на таку небезпеку... особливо за неї.

— Амінь, — відгукнувся монсеньйор Лукас Одді.

І після цього всі присутні в крихітній капличці опустилися на коліна й схилили голови, а Його Святість Папа Урбан XVI підвівся зі свого трону, попрямував до вівтаря й розпочав відправляти Подячну Месу.

14

Енея.

Це ім’я з’явилось у моїй свідомості раніше за всі інші думки.

Я подумав про неї раніше, ніж почав думати про себе.

Енея.

А потім прийшли біль і шум, і відчуття вологості та стиснення. Цей біль, власне, і привів мене до тями.

Я розплющив одне око. Друге виявилось заліпленим засохлою кров’ю або ще чимось. Поки я намагався пригадати, хто я та де я, відчув біль від численних синців та порізів, а також від чогось набагато гіршого у правій нозі. Потім я згадав, хто я, а потім згадав, де я був до цього.

Я засміявся. Точніше, я спробував засміятись. Мої розпухлі губи були розквашені, в кутику рота запеклася кров. Замість сміху я видав щось схоже на божевільний стогін.

Мене проковтнула якась повітряна каракатиця, проковтнула у світі, створеному з атмосфери, хмар і блискавок. І зараз мене перетравлює шумливий шлунок цієї потвори.

Була гуркотнеча. Приголомшлива гуркотнеча. Гуркіт, гудіння вітру, приголомшливий шал громовиці. Так ніби тропічна злива шаленіла, рвучи полог тропічного лісу. Я примружив одне око. Темрява... раптом спалах білого світла... знову темрява з червоним відбитком на сітківці ока... потім ще білі спалахи.

Я пригадав торнадо й ураган планетарного масштабу, котрий насувався на мене, поки я летів на своєму каяку під парасейлом перед тим, як мене заковтнуло те створіння. Але зараз ураган минувся. Це була злива, що спадала на джунглі. По обличчю та грудях мене лупцювали шматки нейлону, рештки парасейла, мокре пальмове листя й уламки фібропласту. Я втупив погляд додолу, чекаючи на черговий спалах світла. Каяк був там, але пошматований і розтрощений. А також мої ноги... частково вони й досі знаходилися в корпусі каяка... ліва — ціла і неушкоджена, але права... я скрикнув від болю. Права нога, напевне, була зламана. Я не бачив, щоби зламана кістка стирчала назовні, але був упевнений, що десь у стегні є перелом.

Все інше у мене було нібито в порядку. Якщо не брати до уваги суцільні подряпини й синці, а також засохлу кров на руках і обличчі. Мої штани перетворилися майже на лахміття. Сорочка і куртка так само. Але, повернувшись туди-сюди, потягнувшись, порухавши пальцями рук і лівої ноги, а відтак спробувавши зробити це із пальцями правої, я усвідомив, що моє тіло більш-менш ціле... ні перелому спини, ні зламаних ребер, одним словом, жодних серйозних пошкоджень, за винятком, можливо, правої ноги, де біль був такий, ніби по венах тягли колючий дріт.

За наступних спалахів світла я спробував визначити своє місцезнаходження. Схоже, розтрощений каяк разом зі мною втрапив у гущину джунглів і застряг поміж зламаних гілок, посеред тропічного урагану, у темряві, яку розтинали лише окремі спалахи світла. Каяк обплутало шматками парасейла та стропами, обліпило пальмовим листям, і він висів бозна-де і бозна над чим.

Дерева? Тверда поверхня?

Світ, у якому я літав до цього, не мав твердої поверхні... принаймні такої, аби до неї можна було дістатися так, щоби неймовірний тиск не розплющив тебе, перетворивши у балабушку завбільшки як мій кулак. І маловірогідно, щоб у серцевині того юпітеріанського світу, де водень переходить у стан металу, могли рости дерева. Тобто я не там. А також не у шлунку тварюки. Але де ж я?

Гуркоти грому навкруги нагадували вибухи плазмових гранат. Вітер шалено розхитував каяк, і він ледве тримався на небезпечній висоті, примушуючи мене щоразу скрикувати від болю. Мабуть, я на кілька хвилин утратив свідомість, бо коли знову розплющив очі, вітер стих, лише дощ лупцював мене, немов тисяча холодних кулаків. Я стер з обличчя дощові краплі та кров і зрозумів, що в мене жар, бо шкіра наче горіла навіть під крижаним дощем.

Як довго я тут пробув? Які злоякісні мікроби встигли проникнути у мої порізи? Якими бактеріями нагородило мене черево тієї повітряної каракатиці?

Здоровий глузд підштовхував мене до думки, що всі спогади про політ в юпітеріанському світі хмар, де мене захопило щупальценоге створіння, були нічим іншим, як гарячковою маячнею, і що я потрапив сюди через портал... де би він не був... після втечі з планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б, а все інше — то марення. Але ж навкруги мене серед дощової ночі були рештки розгорнутого парасейла. А як тлумачити дивовижну яскравість моїх спогадів? Тобто очевидною і логічною була думка, що здоровий глузд не спрацьовує впродовж цієї моєї одіссеї. Вітер затряс дерево. Потрощений каяк зсунувся з ненадійного гнізда, утвореного з уламків гілля та листя. Моя зламана нога відгукнулась хвилями нестерпно гострого болю.

Я усвідомив, що в цій ситуації мені краще узятися за розум. У будь-яку мить каяк може зісковзнути або гілки зламаються, і тоді уся маса поламаного фібропласту, шматки нейлонових строп, рештки парасейла поваляться у темряву й потягнуть за собою мене з моєю зламаною ногою. Спалахи блискавок усе ще тривали, але зараз вони траплялися вже менш регулярно, тож я хитався у вологій темряві. Я не бачив під собою нічого, крім сплетіння гілок, прогалин темряви та товстих сіро-зелених стовбурів, закручених у тугу спіраль. Таких дерев я ще не зустрічав.

Де це я? Енеє... куди ти мене відправила цього разу?

Я припинив думати про це. Це вже було схоже на молитву, а я не хотів, щоби це перетворилось у звичку — молитися дівчинці, з якою я разом подорожував, трапезував, захищав її та дискутував із нею впродовж чотирьох років.

І все ж таки, мала, тобі слід було би добирати для мене не такі пекельні місця. Звісно, якщо у тебе був вибір.

Знову загриміло, але без спалаху світла. Раптом каяк посунувся, нахилившись зламаним носом. Я намагався намацати за спиною товсту гілку, яку помітив раніше, але натрапляв лише на переламане суччя, гострі, наче леза, черешки та зазубрені краї листя. Нарешті я ухопився та підтягнувся, намагаючись витягти з кокпіта зламану ногу, але гілки були надто тонкими, тож я спромігся вилізти тільки наполовину, відчувши, як від болю мене занудило. В очах у мене замиготіли чорні плями, але ніч була така темна, що це не мало жодного значення. Я перехилився через борт каяка, а потім знову спробував знайти надійну опору в сплетінні поламаних гілок.

Як я умудрився втрапити у це верховіття?

Це було неважливо. У цю хвилину все було неважливо, головне зараз — вибратися з уламків фібропласту і хаосу строп.

Треба взяти ніж і прорізати собі вихід із цього цупкого плетива.

Мій ніж зник. Мій пояс зник. Кишені моєї куртки були геть відірвані, а від куртки і сорочки залишилося саме лахміття. Флешетний пістолет, що я його зберігав як талісман на випадок нападу повітряної каракатиці, теж зник... Я туманно пригадував, як його звіяло разом із рюкзаком, коли налетів торнадо, що пошматував на клапті парасейл. Одяг, лазерний ліхтарик, запас їжі... все зникло.

Спалахнула блискавка, хоча гуркіт грому подаленів. Посеред цієї зливи у мене на зап’ястку щось блиснуло.

Комлоґ. Ця клята штука повинна була вціліти.

Чим комлоґ може стати мені у пригоді? Я не знав, але це було хоч щось. Піднявши ліву руку до рота, я крикнув під ревіння дощу:

— Кораблю, ввімкнути комлоґ... Корабель! Агов!

Жодної відповіді. Пам’ятаю, як в юпітеріанському світі цей прилад миготів застережливими вогниками, коли вдарила електрична гроза. Дивно, але я відчув щось на кшталт суму від цієї втрати. Комлоґ із корабельною пам’яттю завжди поводився, наче недоумкуватий ерудит, але він був зі мною купу часу. Я звик до нього. І він допомагав мені вести катер, що доправив нас із «Водоспаду» до Талієсін-Веста. І...

Я припинив ностальгувати і поновив пошуки чогось, за що можна було вхопитися. Нарешті я вчепився за стропи, що звисали навколо мене, наче виноградні лози. Це спрацювало. Схоже, шматки парасейла міцно застрягли у верхніх гілках, тож вони витримали мою вагу, поки я борсався на слизькому фібропласті, намагаючись витягти зламану ногу з уламків корпуса.

На якусь мить біль знову вибив мене зі свідомості... це було щось схоже на біль під час найважчих нападів від ниркового каменя, тільки наразі він накочувався хвилями через неоднакові інтервали. Коли я отямився, то виявив, що лежу вже не в уламках каяка, а радше висну, учепившись за спіралеподібний стовбур пальмового дерева. За кілька хвилин налетів порив вітру, і шматки каяка повалилися долу, деякі з них зачепилися за стропи, а інші, перевертаючись, зникли в темряві.

Що тепер?

Чекай на світанок.

А якщо в цьому світі нема світанків?

Тоді почекай, поки стихне біль.

Чому він повинен стихати? Кістка зламана і напевне ввіп’ялась у м’яз. У тебе страшенна гарячка. Хтозна, скільки часу ти пролежав тут під дощем серед потрощеної рослинності у безтямі, з ранами, відкритими для всіх вбивчих мікробів, яким лише заманеться туди дістатися. Можливо, в тебе починається гангрена. Цей гнильний сморід... можливо, він іде від тебе.

Здається, гангрена так швидко не починається?

Заспокоїти мене не було кому.

Тримаючись лівою рукою за стовбур дерева, правою я спробував обережно обмацати стегно, але найменший дотик викликав стогін, і я ледве не знепритомнів. Якщо я знову втрачу свідомість, то я точно звалюся з цієї гілляки. Я продовжив обстежувати праву ногу. Вона оніміла в кількох місцях, усе інше нібито нормально. Зрештою, це лише простий перелом.

Ти гадаєш, це просто перелом, Роле? У світі джунглів посеред бурі, що триватиме бозна-скільки часу. Не маючи медпакета, не маючи змоги розпалити багаття, не маючи ні інструментів, ані зброї. На додачу, зламана нога та сильна гарячка. Чудово, хіба ні? Звісно, це просто якийсь там перелом.

Стули свою трахану пельку.

Під дощем я почав розмірковувати над різними варіантами. Можна просидіти тут решту ночі... вона може добігти кінця за десять хвилин, а може — за тридцять годин... або я можу спробувати спуститися вниз, до джунглів.

Де на тебе так і чатують хижаки. Чудовий план.

Стули пельку, я сказав. Там я зможу пошукати прихисток від дощу, знайти сухе місце, дати відпочинок нозі, знайти гілки та ліани, щоби зробити шину.

— Гаразд, — сказав я вголос і почав навпомацки шукати у темряві стропу або ліану, придатну для спуску.

НАСКІЛЬКИ Я МОЖУ ВИСНУВАТИ, МІЙ СПУСК ТРИВАВ ДЕСЬ ДВІ-ТРИ години. А може, вдвічі більше або вдвічі менше. Блискавки вже не спалахували, і тепер було майже неможливо у безпросвітній темряві відшукати, за що хапатися. Але слабке, майже непомітне червонувате сяйво з’явилось над густими джунглями, і мої очі адаптувались до мороку достатньо, щоби знаходити годящі стропи, ліани чи міцні гілки.

Невже світанок? Ні, не схоже. Світло дуже розсіяне, дуже тьмяне, нагадує щось хімічне.

Я припускав, що знаходжусь десь за двадцять п’ять метрів від поверхні. Товсті гілки траплялися впродовж усього спуску. Проте що нижче я опускався, пальмове листя з гострими, наче лезо, краями зустрічалося все рідше. Однак ґрунту я не знайшов. Перепочивши у розвилці двох гілок, отямившись від болю й запаморочення, я відновив спуск лише для того, щоби натрапити на водний потік. Я поспішно висмикнув ліву ногу. Червонуватого сяйва було достатньо, аби роздивитися, що вода була повсюди. Чорна, наче нафта, вона рухалась потоком поміж спіральних стовбурів.

— Чорт забирай! — вирвалось у мене. Це вже занадто для однієї ночі. У мене почала формуватися туманна думка про спорудження плота. Я перебував на іншій планеті, отже, вгору по течії тут повинен бути портал, а другий має бути вниз по течії. До нього мені необхідно дістатися у будь-який спосіб. Мені вже доводилося будувати пліт.

Авжеж. Коли ти був здоровий, неушкоджений, ситий, коли в тебе були інструменти... принаймні сокира і лазер. Зараз ти навіть не можеш триматися на ногах.

Будь ласка, стули пельку. Ну, будь ласка.

Я заплющив очі й спробував заснути. Пропасниця змушувала мене тремтіти від холоду. Я не звертав на це уваги, а намагався вигадувати історії, які розповідатиму Енеї під час нашої зустрічі.

Невже ти справді сподіваєшся побачити її знову?

— Замовкни, погань! — гаркнув я. Мій голос загубився у шумі дощу між кронами дерев та у плюскоті бурхливої води за півметра піді мною. Мабуть, мені варто видертися на пару метрів вище гілками, якими я щойно спустився — з такими зусиллями і таким нестерпним болем. Вода може піднятись. Яка іронія! Витратити стільки сил, аби спуститися туди, де мене може легко змити водою. Краще піднятись на три-чотири метри. Зараз полізу. Спочатку треба відновити дихання й зачекати, поки трохи вгамується біль. Хвилину-другу, не більше.

Я ПРОКИНУВСЯ ВІД МЕРЕЖИВА СОНЯЧНОГО СВІТЛА. Я ЛЕЖАВ, розтягнувшись на гілках, що провисали за кілька сантиметрів від сірої бурхливої поверхні потоку, що вирував поміж спіральних стовбурів дерев. Світло було тьмяне, наче у сутінках. Схоже, я проспав увесь день, і зараз вже наближається наступна нескінченна ніч. Дощ іще тривав, але тепер не сильніший за мжичку. Було тепло, наче у тропіках, хоча з моєю гарячкою це не дуже відчувалося, а вологість була на межі абсолютної.

У мене все боліло. Тупий біль у зламаній нозі поєднувався із болем у голові, спині та нутрощах. Мені здавалося, що при кожнім повороті голови у черепі важко перекочується масивна куля ртуті. Запаморочення знову викликало нудоту, але блювати не було чим. Я висів на сплетінні гілок і розмірковував над чаром отаких мандрівок.

Мала, якщо наступного разу тобі знадобиться відправити когось із дорученнями, посилай А. Беттіка.

Світло не блякло, але й не яскравішало. Я змінив позу і почав вивчати воду, що рухалась: сіра, з водовертями, вона несла шматки пальмового листя і засохлих стеблин. Я подивився вгору і не побачив жодних ознак каяка чи парасейла. Усі уламки фібропласта і тканини, що попадали вночі з дерева, давно віднесла у безвість течія.

Це виглядало наче повінь, наче весняний розлив на болотах над затокою Тоскагай на Гіперіоні. Там повінь відбувалася раз на ріку вигляді тимчасового потопу, а в цьому затопленому лісі, на цій безкраїй рівнині водяних джунглів, це могло запросто бути постійним явищем. Де би не було це «тут»!

Я знову подивився на воду. Вона була непрозора, темна, наче скисле молоко, отже, глибина могла бути від кількох сантиметрів до багатьох метрів. Занурені стовбури дерев не надавали жодного натяку, щоби прикинути глибину. Течія була швидкою, але не настільки, щоби понести мене, якщо я вхоплюся за гілки, що низько звисають над каламутною водою. Якщо мені пощастить, і тут не мешкають водні кліщі на кшталт гіперіонівських та інша кусюча гидота, то я, мабуть, зможу добрести... кудись.

Хлопче, щоби добрести, потрібні дві ноги. Стрибати на одній крізь болото — це занадто для тебе.

Нічого, будемо стрибати. Я вхопився обома руками за гілку наді мною й опустив ліву ногу у потік, тримаючи праву на широкій гілці, де я лежав. Це знову викликало біль, але я не зупинявся і все глибше занурював ногу у каламутну воду. Щиколотка, литка, потім коліно. Я трохи посунувся, щоби переконатися, чи можу стояти... м’язи рук напружились, пошкоджена нога зісковзнула з гілки, викликавши хвилю такого пекельного болю, що я не міг стримати стогін.

Глибина потоку виявилася близько півтора метра. Я міг стояти на здоровій нозі, а вода омивала мою талію і плескалася об мої груди. Вона була тепла і, здавалось, применшила біль у зламаній нозі.

Друже, а скільки милих пікантних мікробів у цьому теплому бульйоні! Багато з них уже встигли мутувати з того часу, як були завезені сюди першими ембріоносцями. Вони вже облизуються на тебе, Роле.

— Стули пельку, — тупо вимовив я, озираючись навсібіч. Ліве око заплило і вкрилося струпом, голова боліла.

З усіх боків із сірої води у сіру мжичку підіймалися нескінченні стовбури дерев; пальмові листя та гілки, що з них падали краплі води, були такого темно-зеленого кольору, що здавалися майже чорними. Проте ліворуч нібито трохи посвітліло. І дно під ногами здалося мені трохи твердішим, коли я почав пересуватись у тому напрямку.

Я рухався, підтягуючись руками, потім переставляючи ліву ногу і волочачи праву. Іноді я був змушений нахилятися, щоби пройти під навислим листям, або відхилятися убік, наче тореадор в уповільненому кіно, пропускаючи повз себе плавучі гілки й інші уламки. Щоби дістатися світлої частини лісу, мені знадобилось кілька годин. Але все одно я не мав іншого заняття.

ЗАТОПЛЕНІ ДЖУНГЛІ ЗАКІНЧИЛИСЯ, І ПЕРЕДІ МНОЮ ВІДКРИЛАСЯ ріка. Я вхопився за останню гілку, відчув, як течія намагається витягти з-під мене здорову ногу, і втупився у безмежну широчінь сірої води. Я не бачив протилежного берега, але не тому, що вода була безмежна. Я здогадався, що це була ріка, а не озеро чи море, тому що бачив течію і водоверті, що закручувалися зліва направо. Видимість була не більше ста метрів, бо над поверхнею клубочився туман або низькі хмари. Сіра вода, сіро-зелені мокрі дерева, темно-сірі хмари. Світло, здавалося, слабшало. Насувалася ніч.

Я геть знесилів. Лихоманка сильнішала. Попри тропічну спеку мої зуби цокотіли, а руки невтримно тремтіли. Десь під час мого незграбного просування крізь джунглі я ненавмисно наступив на зламану ногу, і мені закортіло надсадно заволати. Повинен зізнатися, я й заволав. А потім я — спершу тихо, а потім усе голосніше — щоби забути про біль, узявся горлати похідні марші місцевої гвардії, згодом перейшов на непристойні лимерики, що я їх набрався, коли служив матросом на ріці Кане, а наостанок уже просто лементував.

Хтось тут патякав про будівництво плота.

Я вже звик до цього ядучого голосу у мене в голові. Ми з ним уклали перемир’я, коли я второпав, що він не підбурює мене лягти та вмерти, а лише розпікає за неадекватні зусилля у боротьбі за виживання.

Он, дивись, друже Роле, пливе твоя найкраща нагода мати пліт.

Течія несла ціле дерево, його сплетений стовбур постійно обертався у глибокому потоці. А я стояв у воді по самі плечі на відстані десяти метрів від головної течії.

— Та отож! — вимовив я вголос. Мої пальці ковзнули гладкою корою гілки, за яку я тримався. За мить я вхопився міцніше і трохи підтягнувся. Щось скреготнуло у нозі, і цього разу чорні плями затьмарили мені зір. — Отож, — повторив я. Яка ймовірність того, що я не втрачу свідомість, що не споночіє, що я доживу до того, коли зможу впіймати один із тих стовбурів? Про те, щоби плисти, годі було й мріяти. Моя права нога не годилася ні на що, а решта кінцівок тремтіли, наче в паралічі. Єдине, на що в мене вистачало сил, це потриматись за цю гілку ще кілька хвилин. — Отож, — утретє повторив я. — Чорт би тебе побрав.

— Пробачте, пан-Ендіміоне, це ви мені?

Від несподіванки я ледве не випустив гілку. Продовжуючи триматись правою рукою, я наблизив лівий зап’ясток до очей і в присмерковому світлі спробував роздивитись комлоґ. Він випромінював слабке світіння, якого ще недавно не було.

— Дідько би тебе вхопив, кораблю. Я гадав, що ти зламаний.

— Апарат пошкоджений, сер. Його пам’ять витерта. Нейронні мережі мертві. Від аварійного живлення працюють лише чипи зв’язку.

Я спохмурнів.

— Не розумію. Якщо твоя пам’ять стерта, а нейронні мережі...

Ріка тягла мене за пошкоджену ногу, ніби змушуючи відпустити гілку. На хвилину я замовк.

— Кораблю? — нарешті покликав я.

— Так, пан-Ендіміоне?

— Отже, ти тут?

— Звісно, пан-Ендіміоне. Там, де ви і пан-Енея наказали мені залишатись. З радістю доповідаю, що необхідний ремонт завершено...

— Покажись! — наказав я. Уже майже поночіло. З чорної ріки на мене напливали пасма туману.

Зореліт підіймався з води горизонтально, з корпуса стікала вода. Його ніс був лише за двадцять метрів від мене, посеред найсильнішої течії. Він перегородив потік, немов величезний валун, що наполовину висунувся з води; немов якийсь чорний левіафан, що розітнув річкову воду на шумкі струмені. На носі та на стабілізаторі, схожому на акулячий плавець, мерехтіли навігаційні вогні, що були ледь помітні у тумані.

Я засміявся. Або заплакав. А може, просто застогнав.

— Ви хочете підплисти до мене? Чи мені наблизитись до вас?

Мої пальці зісковзували.

— Давай сюди, — вимовив я, хапаючись за гілку обома руками.

У КРІОГЕННОМУ БОКСІ, ДЕ ВПРОДОВЖ ПОДОРОЖІ З ГІПЕРІОНА призвичаїлася спати Енея, стояв автохірург. Він був стародавній — втім, увесь корабель був стародавній. Але його автоматична лікувальна система працювала, до того ж вона мала непоганий запас ліків. На додачу, якщо вірити кораблевій балаканині, у ній свого часу, ще за часів Консула, попорпались Вигнанці. Тобто, вона була дієздатна.

Я лежав під теплим ультрафіолетом, поки лагідні зонди промацували мою шкіру, змащували синці, зашивали глибокі рани, вводили болезаспокійливі засоби та ставили остаточні діагнози.

— У вас складний перелом, пан-Ендіміоне, — сказав корабель. — Хочете подивитись рентгенівські знімки та висновки ультразвукового обстеження?

— Ні, дякую, — відмовився я. — Як будемо його лікувати?

— Процес уже пішов, — відповів корабель. — Кістка зафіксована. Ультразвукові процедури зрощення почнуться, коли ви заснете. Для відновлення пошкоджених нервів і м’язів автохірург рекомендує принаймні десять годин сну.

— Незабаром засну, — сказав я.

— Найбільше хвилює автохірурга ваша лихоманка, пан-Ендіміоне.

— Це внаслідок перелому, чи не так?

— Ні, — заперечив корабель. — Схоже, у вас досить небезпечна ниркова інфекція. Якщо її не знищити, вона вб’є вас ще до того, як з’являться побічні ефекти перелому.

— Веселі справи, — промовив я.

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Не зважай, — відмахнувся я. — Так ти кажеш, що ти вже цілком відремонтований?

— Повністю, пан-Ендіміоне. Я навіть у кращому стані, ніж був до аварії, якщо ви не проти того, аби я трохи похизувався. Розумієте, через брак деяких матеріалів я боявся, що мені доведеться синтезувати вуглець-вуглецеві шаблони з відкладень на скельних шарах дна цієї річки. Але невдовзі я з’ясував, що можна рециркулювати деякі з компонентів демпферів тиску, що стали зайвими після удосконалень, зроблених Вигнанцями, тобто мені вдалося підвищити ефективність ремонту на тридцять два відсотки...

— Гаразд, — перервав я. Відсутність болю була настільки незвичною, що в мене навіть трохи паморочилось у голові. — Скільки часу тобі знадобилось для відновлення?

— П’ять стандартних місяців, — відповів корабель. — Вісім з половиною місцевих. На цій планеті дуже дивний місячний цикл, оскільки вона має два неоднакові місяці, які, схоже, є астероїдами, що їх захопила планета, тому...

— П’ять місяців, — вимовив я. — А решту три з половиною роки ти просто чекав?

— Так, — підтвердив корабель. — Так мені було наказано. Я сподіваюсь, з А. Беттіком і пан-Енеєю все гаразд?

— Я теж на це сподіваюся. Скоро побачимо. Ти готовий до старту?

— Усі системи в робочому стані, пан-Ендіміоне. Чекаю на ваш наказ.

— Ти його отримав, — вигукнув я. — Рушаймо!

Корабель увімкнув голографічне зображення, де було видно, як ми підіймаємося над річкою. Ззовні було темно, але лінзи нічного бачення показували бурхливу ріку й арку порталу лише за кількасот метрів проти течії. Я не побачив її раніше через туман. Ми піднялись над рікою та над хмарами.

— Вода піднялася з того часу, як я тут був, — зауважив я.

— Так, — відгукнувся корабель. Обертання планети стало помітним, коли сонце знову почало підійматися над рунистими хмарами. — Повінь триває впродовж трьох стандартних місяців кожного місцевого орбітального циклу, що дорівнює приблизно одинадцятьом стандартним місяцям.

— Тобто тепер ти знаєш, що це за планета? — спитав я. — Коли ми тебе залишали, ти ще не був упевнений.

— Ця планета, безсумнівно, не належала до двох тисяч восьмисот шістдесяти семи світів із Загального Каталогу, — відповів корабель. — Мої астрономічні спостереження переконали мене, що її нема ні у паксівському космосі, ні у межах колишнього Всемережжя або загумінкових світів.

— Ні у паксівському космосі, ні у межах Всемережжя або загумінкових світів, — повторив я. — То де ж вона?

— Приблизно за двісті вісімдесят світлових років на північний захід від Загумінкової системи, відомої як NNGC 4645 Дельта, — повідомив Корабель.

Відчуваючи деяку сонливість після болезаспокійливих засобів, я промовив:

— Виходить, це новий світ. Поза загумінковими світами. Звідки ж тут узявся портал? Як тутешня ріка може бути частиною ріки Тетіс?

— Я не знаю, пан-Ендіміоне. Але варто зазначити, що поки я спочивав на дні ріки, я спостерігав за допомогою дистанційних зондів за безліччю цікавих біологічних видів. Крім мантоподібних істот, що ви, пан-Енея й А. Беттік зустріли нижче за течією, тут мешкає більше трьох сотень летючих істот і принаймні два види гуманоїдів.

— Два види гуманоїдів? Ти маєш на увазі людей?

— Ні, — заперечив корабель. — Гуманоїдів. Точно не людей зі Старої Землі. Один вид доволі низькорослий — трохи більше метра заввишки, із двосторонньою симетрією скелета і помітно червонуватою шкірою.

Пам’ять перенесла мене до червоної скелі, яку ми з Енеєю обстежували на зараз уже втраченому килимі-літуні під час нашого короткочасного перебування на цій планеті. І крихітні сходинки, що були висічені у гладкому камені. Я похитав головою, щоби відігнати спогади.

— Вельми цікаво, кораблю. Проте давай визначимо пункт призначення.

Вигин горизонту ставав більш виразним, а зірки вже не мерехтіли, а світились рівно, незмигно. Корабель продовжував злітати. Ми проминули схожий на картоплину місяць і подалися далі від орбіти. Безіменна планета перетворилася на сліпучу сферу з хмар, осяяних сонцем.

— Ти знаєш планету з назвою Тянь-Шань, або Небесні Гори?

— Тянь-Шань? Так. Наскільки пам’ятаю, я там ніколи не був, але в мене є координати. Це невеличка планета загумінкових світів, заселена біженцями Третьої китайської громадянської війни у часи пізньої Гіджри.

— Ти можеш туди дістатися?

— Не бачу жодних проблем. Це простий стрибок для двигуна Гокінґа. Але я порадив би вам на час стрибка скористатися автохірургом як камерою кріогенної фуги.

Я знов похитав головою.

— Я вважаю за краще не спати. Принаймні після того, як док загоїть мою ногу.

— Я рекомендував би вам відмовитися від такого плану, пан-Ендіміоне.

— Чому це? — насупився я. — Ми з Енеєю залишались у стані неспання під час стрибків.

— Так, але то були відносно короткі подорожі в межах старого Всемережжя, — зауважив корабель. — Того, що ви зараз звете паксівським космосом. Ця мандрівка буде дещо довшою.

— Наскільки довшою? — спитав я. Оголеним тілом пробігли дрижаки. Наша найдовша подорож у систему Ренесанс-Вектор тривала десять днів корабельного льоту і п’ять місяців часу-в-борг для паксівського флоту, що на нас чекав. — Наскільки довшою? — повторив я.

— Три стандартні місяці, вісімнадцять днів, шість годин і кілька хвилин, — відрапортував корабель.

— Непогано, — промовив я. Останнього разу я бачив Енею одразу після її шістнадцятиріччя. Тепер вона наблизиться до мене за віком на кілька місяців. Мабуть, у неї буде довше волосся. — Стрибок на Ренесанс-Вектор забрав значно більше часу-в-борг.

— Це не час-у-борг, пан-Ендіміоне, — сказав корабель. — Це бортовий час.

Цього разу сироти виступили мені на всьому тілі. Мій язик зробився наче повстяним.

— Три місяці бортового... а скільки часу-в-борг?

— Для тих, хто чекає на Тянь-Шані? — уточнив корабель. Він почав прискорюватися до стадії переходу, а планета джунглів позаду нас перетворилася на цяточку. — П’ять років, два місяці й один день. Як вам відомо, час-у-борг не є лінійною функцією тривалості стану с-плюс, але включає такі фактори, як...

— Ісусе! — простогнав я у домовині автохірурга, притискаючи зап’ясток до вогкого лоба. — Прокляття!

— Вам боляче, пан-Ендіміоне? Долоріметр показує, що ви не відчуваєте болю, але ваш пульс став нестійким. Ми можемо підвищити дозу болезаспокійливого...

— Ні! — огризнувся я. — Не треба, усе гаразд. Я просто... п’ять років... чорт!

Чи Енея знала про це? Чи знала вона, що наша розлука триватиме роки її життя?

Можливо, мені треба було провести корабель крізь портал на річці. Ні, Енея сказала знайти корабель і летіти на ньому на Тянь-Шань. Минулого разу портал закинув нас на Море Безкрає. Хтозна, куди би він запхав мене цього разу.

— П’ять років, — пробурмотів я. — Прокляття! Їй буде... чорт, кораблю... їй буде двадцять один. Доросла жінка. Я пропущу... не побачу... вона забуде...

— Ви впевнені, що вам не боляче, пан-Ендіміоне? Ваші життєві показники втратили стабільність.

— Не зважай на це, кораблю.

— Підготувати автохірурга для кріогенної фуги?

— Не зараз, кораблю. Нехай він цієї ночі вилікує мою ногу та лихоманку. Я хочу поспати хоча би десять годин. Скільки в нас часу до точки переходу?

— Лише сімнадцять годин. Вона знаходиться в цій планетній системі.

— Добре, — зрадів я. — Розбуди мене через десять годин. Приготуй добрий сніданок. Такий самий, як я замовляв по неділях на початку нашої подорожі.

— Дуже добре. Ще щось?

— Так... Ти маєш якісь записи... Енеї... з нашої останньої подорожі?

— У мене збереглося кілька годин таких записів, пан-Ендіміоне. Те, як ви плавали у невагомій водяній бульбашці на відкритому балконі. Дискусія про релігію та розум. Уроки літання у центральному колодязі, коли...

— Добре, — перервав я його. — Витягай їх. Продивлюся за сніданком.

— Я налаштую автохірурга на тримісячний кріогенний сон після вашого завтрашнього семигодинного антракту, — сказав корабель.

— Валяй, — зітхнув я.

— Хірург хоче розпочати лікування пошкоджених нервів та ін’єкцію антибіотиків прямо зараз. Ви хочете заснути?

— Так.

— Із сновидіннями чи без? Ліки допускають обидва варіанти.

— Жодних снів. Не зараз. На це буде час згодом.

— Добре, пан-Ендіміоне. Спіть спокійно.