Республіка Дракона

Роздiл 25

На те, щоб дістатися до Арлона, їм знадобилося двадцять дев’ять днів. Жинь знала це точно, бо щодня робила зарубку на плоту, розмірковуючи, як тим часом розвивається перебіг війни. Кожна мітка позначала ще одне запитання, ще один можливий результат. Дадзі вже вторглася в Арлон? Республіка ще жива? А Неджа вижив?

Упродовж усієї мандрівки вона втішалася вже тим, що не бачила на Західному Мужвеї Імперського флоту, однак це означало небагато. Флот міг уже проминути їх. Дадзі могла піти на Арлон сушею, а не пливти, бо ж Міліція завжди почувалася комфортніше, воюючи на суші. А ще флот міг узяти курс на узбережжя, або знищити війська Цоліня, а вже потім вирушити на південь до Червоних скель.

А тим часом їхній пліт поступово спускався Західним Мужвеєм, дрейфуючи за течією, бо ж вони обоє були надто виснажені, щоб гребти.

За два дні Кітай спорудив пліт — за допомогою мотузок та мисливських ножів, кинутих кетреїдами. Пліт, складений із решток Республіканського флоту, вийшов неміцний, але якраз достатнього розміру, щоб вони могли лягти, не торкаючись одне одного.

Сплавляння на плоту — доволі повільний процес. Вони обачно трималися ближче до берега, щоб уникнути небезпечної течії, на зразок тієї, що потягла їх із водоспаду на Бояні. А за можливості намагалися пливти попід деревами, щоб лишатися непоміченими.

Їм доводилося бути розважливими і з харчами. Сушеного м’яса з припасів кетреїдів їм вистачило на два тижні, зрідка вдавалося спіймати й рибу, та все ж, із плином днів на їхніх тілах все помітніше проступали кістки. Жинь і Кітай позбулися більшості м’язової маси та витримки, а тому потреба уникати патрулів стала для них ще нагальнішою. Навіть із повернутими вміннями Жинь їхні шанси на перемогу в будь-якій сутичці були невеликі, якби їм забракло сили пробігти бодай кілометр-два.

Удень вони спали, щоб зберегти сили. Хтось один згортався клубочком на плоту, доки інший вартував біля списа, прикріпленого до щита, що слугував їм водночас і веслом, і стерном. Якось удень Жинь прокинулася й побачила, що Кітай видряпує на плоту якісь графіки.

Вона протерла заспані очі.

— Що ти робиш?

Кітай сперся підборіддям на кулак і постукував ножем по деревині.

— Розмірковую, як найкраще використати тебе як зброю.

Жинь сіла.

— Використати мене як зброю?

— Невдала фраза? — Кітай продовжив видряпувати щось на плоту. — Тоді як оптимізувати використання твоїх умінь. Ти як ліхтар. Я намагаюся з’ясувати, як змусити тебе палати яскравіше.

Жинь показала на нерівно викарбуване коло.

— І оце я?

— Так. Це зображення твого джерела жару. Я намагаюся з’ясувати, як саме працюють твої вміння. Ти можеш прикликати вогонь звідки завгодно? — Кітай показав на інший бік річки. — Наприклад, зможеш запалити он той очерет?

— Ні. — Жинь знала відповідь, навіть не спробувавши. — Вогонь іде від мене. Зсередини мене.

Так, це була правда. Коли вона прикликала вогонь, то він немовби виривався з чогось усередині неї і проходив крізь тіло.

— Полум’я виходить із моїх долонь і рота, — сказала вона. — Я можу робити це й з інших місць, але так найлегше.

— То ти і є джерелом жару?

— Не так джерелом. Радше… містком. Чи, може, воротами.

— Воротами, — повторив він, чухаючи підборіддя. — Звідси й ім’я Хранитель Воріт? Він провідник до всіх богів?

— Сумніваюся. Дзян… Дзян — це відчинені двері для певних істот. Ти бачив, що нам показала Сожцань Сіжа. Гадаю, його єдине вміння в тому, щоб прикликати цих тварюк. Усіх чудовиськ Імператорського Звіринцю, хіба не так кажуть у тій легенді? Але решта нас… Це важко пояснити, — Жинь силкувалася знайти слова. — Боги існують у цьому світі, але вони також лишаються і в своєму, тож коли Фенікс у мені, він може впливати на світ…

— Але не так, як йому того хочеться, — перебив Кітай. — Чи не завжди.

— Бо я йому не дозволяю, — сказала вона. — Це питання контролю. Якщо тобі вистачає сили волі, то ти перенаправляєш силу бога задля власних цілей.

— А якщо ні? Що відбувається, якщо ворота відчиняються навстіж?

— Тоді це кінець. Тоді ти стаєш таким, як Фейлень.

— Але що це означає? — наполягав він. — У тебе лишається бодай якийсь контроль над власним тілом?

— Не впевнена. Було декілька митей, лише декілька, коли я думала, що там усередині Фейлень, що він бореться, щоб повернути собі тіло. Але ти бачив, що сталося.

Кітай повільно кивнув.

— Мабуть, важко перемогти в ментальній битві з богом.

Жинь подумала про шаманів, ув’язнених у камені в Чулуу Корікх, у вічній пастці, наодинці з власними думками й жалями, втішених лише знанням, що це принаймні найменш жахлива альтернатива. Вона здригнулася.

— Це майже неможливо.

— То виходить, нам просто треба з’ясувати, як здолати вітер вогнем. — Кітай розчесав пальцями відрослий чуб. — Непогана загадка.

Оскільки зайнятися на плоту все одно було нічим, вони почали експериментувати з вогнем. День за днем вони розширювали межі можливостей Жинь, щоб перевірити, як далеко вона може зайти, який контроль може втримати.

Доти Жинь прикликала вогонь інстинктивно. Вона була надто заклопотана битвою з Феніксом за контроль над власним розумом, аби перейматися вивченням механізмів полум’я. Але з ретельними запитаннями і цілеспрямованими експериментами Кітая їй вдалося з’ясувати властивості своїх умінь.

Вона не могла контролювати вже наявний вогонь. Не могла контролювати й полум’я, що вже полишило її тіло. Але могла надати вогню форми або змусити його вибухнути в повітря, хоча навіть найбільше полум’я гасло за лічені секунди, якщо не було чим його підживити.

— А як ти це відчуваєш? — запитала вона в Кітая.

Він помовчав якийсь час, а потім відповів.

— Не боляче. Принаймні біль не такий сильний, як першого разу. Це дужче схоже… Немовби я щось помічаю. Щось рухається в глибині моєї голови, і я не впевнений, що саме. Я відчуваю гарячку, немовби викид адреналіну, який отримуєш, коли зазираєш за край скелі.

— Ти впевнений, що це не боляче?

— Даю слово.

— Маячня, — сказала вона. — Ти кривишся щоразу, коли я прикликаю полум’я, більше за багаття. Немовби ти в передсмертній агонії.

— Хіба? — він кліпнув. — Мабуть, просто рефлекс. Не хвилюйся через це.

Кітай їй брехав. Жинь подобалася ця його риса, бо ж він дбав про неї достатньо сильно, щоб збрехати. Однак вона не могла й далі так із ним чинити. Не могла кривдити Кітая й не хвилюватися через це.

А якби змогла, то це був би кінець.

— Говори мені, коли стає занадто, — сказала вона.

— Усе й справді не так погано.

— Не мели дурниць, Кітаю…

— Найсильніше я відчуваю поривання, — сказав він. — Не біль. У мені пробуджується голод. Змушує хотіти більшого. Розумієш, про що я?

— Звісно, — сказала вона. — Це головне прагнення Фенікса. Вогонь пожирає.

— Пожирання — це приємне відчуття. — Кітай показав гілку, що схилилася над водою. — Спробуй ще раз її підпалити.

Протягом наступних декількох днів Жинь навчилася багатьом трюкам. Вона могла створювати вогняні кулі й метати їх у цілі на відстані до десяти метрів. Могла надати полум’ю такої вигадливої форми, що можна було поставити цілу лялькову виставу. Опустивши руки в річку, вона могла закип’ятити воду навколо них, аж допоки у повітря не здіймалася пара, а риба не спливала на поверхню черевцем угору.

Та що важливіше, вона могла створити захисне поле з вогню на відстань до трьох метрів від власного тіла, тож Кітай не обгорів би, навіть якби все навколо них палало.

— А як щодо масових руйнувань? — запитав він після кількох днів вивчення дрібних трюків.

Жинь напружилася.

— Це ти про що?

Його тон був підкреслено нейтральним. Суто науковим.

— Наприклад, те, що ти зробила з Федерацією, зможеш повторити? Як багато полум’я ти можеш прикликати?

— То інше. Я була на острові. У храмі… Я… Я тільки-но на власні очі бачила смерть Алтаня. — Вона зглитнула. — Я була зла. Я була така зла.

Тієї миті вона була здатна на надлюдський, мстивий і страшний гнів. Вона не була впевнена, чи зможе його відтворити, бо ж його розпалила в ній смерть Алтаня, але тепер, думаючи про нього, вона відчувала не лють, а скорботу.

Гнів і скорбота — дуже різні почуття. Гнів давав їй силу спалювати цілі країни. Скорбота лише виснажувала.

— А якби ти повернулася до храму? — наполягав Кітай. — Якби повернулася і прикликала Фенікса?

— Я не збираюся повертатися в той храм. — миттю озвалася Жинь. Вона не знала, чому, але від невгамовності Кітая їй ставало ніяково, немовби він дивився на неї з якоюсь рішучою допитливістю, яку вона бачила лише в Шіро й у Петрі.

— Але якби довелося? Якби це був наш єдиний варіант і лише так можна було б усе врятувати?

— Ми цього не робитимемо.

— Я не кажу, що ти мусиш це зробити. Я кажу, що ми не знаємо, чи це взагалі варіант. Я кажу, щоб ти принаймні спробувавала.

— Ти хочеш, щоб я вправлялася в геноциді, — повільно промовила вона. — Просто для ясності.

— Почнімо з малого, — запропонував він. — А потім перейдемо до більшого. Погляньмо, як далеко ти зможеш зайти без храму.

— Я дотла випалю все в полі зору.

— Ми вже цілий день не бачили жодних ознак, що тут є люди. Якщо в цій місцині хтось і жив, вони вже давно пішли. Це покинута земля.

— А як же дика природа?

Кітай пустив очі під лоба.

— Ми з тобою обоє знаємо, що дика природа — це найменша з твоїх проблем. Годі ламатися, Жинь. Зроби це.

Вона кивнула, виставила поперед себе руки й заплющила очі.

Полум’я огорнуло її ніби тепла ковдра. Це було приємно. Це було надто приємно. Вона горіла без відчуття провини чи роздумів про наслідки. Вона була неприборканою силою. Вона відчувала, як поринає в той стан екстазу, де могла втратити себе — в ілюзорному забутті дикого полум’я, що здіймалося все вище, швидше, яскравіше, аж доки вона не почула якийсь лемент, джерелом якого була не вона.

Жинь опустила очі. Кітай згорнувся на плоту в позі ембріона й, намагаючись притлумити власні крики, затиснув собі рота долонями.

Вона з зусиллям загнала полум’я назад.

Кітай хапнув ротом повітря й затулив голову руками.

Жинь опустилася навколішки біля нього.

— Кітаю…

— Я в нормі, — видихнув він. — Усе гаразд.

Вона спробувала покласти на нього руки, але він відштовхнув її з такою силою, що аж приголомшив.

— Просто дай мені подихати. — Він похитав головою. — Усе гаразд, Жинь. Я не поранений. Просто… Це все в моїй голові.

Вона могла б дати йому стусана.

— Ти мав сказати, коли занадто.

— Це не було занадто. — Він випростався. — Спробуй ще раз.

— Що?

— Я не зміг добре роздивитися радіус твого світіння, — сказав він. — Спробуй ще раз.

— У жодному разі, — випалила вона. — Мені байдуже, що тобі кортить на той світ. Я вже не робитиму з тобою такого.

— Тоді підійди до межі, — наполягав він. — До тієї точки, коли ще не надто сильно болітиме. З’ясуймо, де ця межа.

— Це божевілля.

— Краще так, аніж розбиратися на полі бою. Прошу, Жинь, кращого шансу в нас не буде.

— Та що з тобою? — вимогливо запитала вона. — Чому для тебе це так важливо?

— Бо мені треба знати повний розмах того, на що ти здатна, — сказав Кітай. — Бо якщо я розроблятиму стратегію оборони Арлона, мені треба знати, куди тебе поставити й навіщо. Бо якщо я пішов на все це заради тебе, то найменше, що ти можеш зробити, це показати максимум своєї сили. Якщо ми перетворимо тебе на зброю, то нехай вона буде до біса гарною зброєю. І годі труситися наді мною, Жинь. Зі мною все гаразд, доки я не скажу іншого.

Тож вона знову і знову прикликала полум’я, щоразу розширюючи межі, аж доки берег навколо них не вигорів до чорного. Вона продовжувала, навіть коли Кітай кричав, бо він наказав їй не зупинятися, доки сам відкрито про це не скаже. Вона продовжувала, аж доки його очі не закотилися вгору, доки він, обм’яклий, не впав на пліт. І навіть тоді, коли він отямився через декілька секунд, перше, що він їй сказав, було:

— П’ятдесят метрів.

Коли вони нарешті дісталися Червоних скель, Жинь відчула безмежне полегшення — над Арлоном досі майорів прапор Республіки.

Отже, Вейсжа в безпеці, а Дадзі досі — віддалена загроза.

Наступною проблемою для них стало пробратися в місто так, щоб їх не підстрелили. Очікуючи нападу Міліції, Арлон окопався за всіма оборонними спорудами. Величезні ворота до гавані біля Червоних скель були замкнені. За каналом спостерігали арбалети, націлені на всі пласкі поверхні. Жинь із Кітаєм заледве підійшли до дверей у місто, бо ж будь-який раптовий неочікуваний рух міг спровокувати потік стріл. Вони з’ясували це, побачивши, як шеренга готових до бою арбалетів налякала дику мавпу, що забрела надто близько до стін.

Вони були такі виснажені, що це здалося їм абсурдно смішним. Цілий місяць провели в дорозі, а тепер їхня найбільша тривога — дружній вогонь.

Нарешті вони вирішили привернути увагу вартових у найменш загрозливий спосіб. Скинули зі скелі каміння й зачекали, доки гуркіт луною пройдеться над каналом. Нарешті на схилі з’явилася шеренга солдатів із опущеними арбалетами.

Жинь і Кітай миттю підняли руки.

— Будь ласка, не стріляйте, — крикнув Кітай.

Капітан варти перехилився через стіну в скелі.

— Що в біса ви там робите?

— Ми солдати Республіки, повертаємося з Бояна, — крикнув Кітай, показуючи на їхні форми.

— Формам із трупів гріш ціна, — сказав капітан.

Кітай показав на Жинь.

— Жодна уніформа не сидітиме на ній, як треба.

Схоже, ці слова його не переконали.

— Назад, інакше я стрілятиму.

— Я б не радила, — вигукнула Жинь. — Інакше Вейсжа обов’язково запитає, нащо ви вбили його спірлійку.

Варта вибухнула сміхом.

— Гарна спроба, — сказав капітан.

Жинь кліпнула. Невже він її не впізнає? Невже вони не знають, хто вона?

— Може, він новенький, — сказав Кітай.

— Можна зробити йому боляче? — пробурмотіла вона.

— Хіба трохи.

Вона закинула голову назад і розкрила рота. Дихати вогнем було важче, аніж вистрілювати ним із рук, бо так вона менше контролювала прицільність, але їй подобався театральний ефект. Струмінь вогню з’явився в повітрі й розгорнувся, набуваючи обрисів дракона, який завис на мить перед отетерілими солдатами, сильно гойднувся, а потім рвонув до капітана.

Капітану нічого не загрожувало. Жинь загасила полум’я, щойно воно торкнулося його. Але він усе одно закричав і впав горілиць, немовби на нього напав ведмідь. Коли він нарешті показався з-за стіни, його обличчя порожевіло, а з обпалених брів здіймалася цівка диму.

— За це я мав би тебе пристрелити, — сказав він.

— Чому б вам просто не сказати Вейсжі, що спірлійка повернулася, — сказала Жинь. — І принесіть нам чогось попоїсти.

Новини про їхнє повернення миттю розлетілися гаванню. Щойно вони пройшли крізь ворота, їх обступив величезний натовп солдатів і цивільних. Усі мали запитання й викрикували їх зусібіч так голосно, що Жинь заледве могла розібрати бодай слово.

Запитання, які їй таки вдалося зрозуміти, стосувалися солдатів, зниклих безвісти на Бояні. Люди хотіли знати, чи ще хтось вижив. І чи вони також повернуться. Жинь забракло мужності відповісти.

— Хто витягнув вас із пекла? — Венка проштовхалася крізь юрбу солдатів. Вона міцно обняла Жинь, зміряла її поглядом і наморщила кирпатого носика. — Від тебе смердить.

— І я рада тебе бачити, — сказала Жинь.

— Ні, справді, сморід страшенний. Немовби ти штрикаєш лезом мені в носа.

— Ну, ми десь із місяць не мали вдосталь чистої води, тож…

— То що там сталося? — перебила Венка. — Ви вирвалися з в’язниці? Вклали цілий батальйон? Здолали весь Мужвей вздовж?

— Ми пили сечу коня й були під кайфом, — сказав Кітай.

— Повтори, — попросила Венка.

Жинь уже хотіла було пояснити, аж раптом помітила Неджу, який проштовхувався вперед крізь юрбу.

— Привіт, — сказала вона.

Він зупинився перед нею й мовчки дивився, швидко кліпаючи, немовби не розумів, що бачить. Його руки ніяково звисали по боках, трохи підняті, ніби він не знав, що з ними робити.

— Можна? — запитав він.

Жинь простягнула до нього руки. Він притиснув її до себе так міцно, що вона інстинктивно напружилася. Але потім розслабилася, бо Неджа був такий теплий, такий цілісний, обіймати його було так чудово, що їй кортіло сховати обличчя в його формі і стояти так цілу вічність.

— Повірити не можу, — пробурмотів Неджа їй на вухо. — Ми були впевнені…

Вона притиснулася чолом до його грудей.

Сльози градом лилися їй із очей. Обійми затягнулися значно довше, ніж це було доречно, і Неджа відпустив Жинь, але не прибрав рук з її плечей.

Нарешті заговорив.

— Де Дзіньджа?

— Ти про що? — запитала Жинь. — Хіба він не повернувся з тобою?

Неджа просто похитав головою, широко розплющивши очі, а вже за мить його відштовхнули два величезних тіла.

— Жинь!

Не встигла вона вимовити й слова, як Суні згріб її в міцні обійми, піднявши над землею, і їй довелося квапливо поплескати його по плечу, щоб відпустив.

— Усе гаразд. — Жамса потягнувся й нестямно постукав його по плечу. — Ти її розчавиш.

— Вибач, — збентежено промовив Суні. — Ми просто думали…

Жинь мимоволі всміхнулася, хоча й відчувала, що без синців на ребрах не обійдеться.

— Ага. Я також рада вас бачити.

Бадзі схопив її за руку, підтягнув до себе й поплескав по плечу.

— Ми знали, що ти не загинула. Ти надто злопам’ятна, щоб так просто піти.

— А як ви повернулися? — запитала Жинь.

— Фейлень не просто розбив наші кораблі, він викликав бурю, яка знищила все на озері, — сказав Бадзі. — Він цілився на великі судна, тож кільком вітрильникам якось вдалося втриматися разом. Десь чверть наших змогли вибратися з вихору. Я й гадки не маю, як ми зуміли вилізти з річки живими, але ми тут.

Жинь навіть не уявляла, як це трапилося.

Жамса переводив погляд із Жинь на Кітая і назад.

— А де близнюки?

— Довго розповідати, — сказала Жинь.

— Не загинули? — запитав Бадзі.

— Я… Гм, це складно. Чаґхань ні. Але Цара… — вона замовкла, підбираючи правильні слова, щоб продовжити, але побачила високу постать за плечем Бадзі, яка підходила до них.

— Пізніше, — тихо сказала вона.

Бадзі повернув голову, побачив, на кого дивилася Жинь, і миттю відступив убік. Солдати замовкли й розійшлися, пропускаючи Воєначальника Дракона.

— Ти повернулася, — сказав Вейсжа.

Він не був ані задоволеним, ані розчарованим, радше нетерп­лячим, немовби просто чекав на неї.

Жинь інстинктивно вклонилася.

— Так, пане.

— Добре, — Вейсжа жестом показав на палац. — Помийся. Я буду у своєму кабінеті.

— Розкажи мені про все, що трапилося на Бояні, — сказав Вейсжа.

— Невже вам досі цього не розповіли? — Жинь сиділа навпроти нього. Тепер від неї пахло краще, ніж упродовж декількох місяців. Вона підрізала масне обсмикане волосся, відчистила себе в холодній воді й замінила заплямований смердючий одяг новою формою.

Потайки Жинь сподівалася на тепліший прийом, на усмішку, руку на плечі чи принаймні якийсь показник того, що Вейсжа радий її поверненню, але отримала лише похмуре очікування.

— Я хочу твого звіту, — сказав він.

Жинь розмірковувала над тим, щоб звинуватити в усьому тактичні рішення Дзіньджі, однак було безглуздо злити Вейсжу, сиплючи сіль на свіжу рану. До того ж, щойно почався бій, Дзінь­джа однаково вже не міг нічого вдіяти. З таким же успіхом він міг битися з самим океаном.

— Імператриця завербувала іншого шамана. Його звати Фейлень. Він — канал для бога вітру. Раніше він був одним із Цике, аж доки не з’їхав з глузду. Він потопив ваш флот. За лічені хвилини.

— Що означає «він був одним із Цике»? — запитав Вейсжа.

— Його відбракували, — сказала Жинь. — Я мала на увазі, що він збожеволів. Таке трапляється з багатьма шаманами. Алтань випадково звільнив його з Чулуу Корікх…

— Випадково?

— Зумисне, але це було нерозумно з його боку. І гадаю, що тепер Дадзі знайшла спосіб переманити його на свій бік.

— Як їй це вдалося? — вимогливо запитав Вейсжа. — Гроші? Влада? Його можна купити?

— Сумніваюся, що йому є діло до чогось такого. Він… — Жинь замовкла, намагаючись збагнути, як пояснити це Вейсжі. — Він не хоче того, чого хочуть люди. Бог… Це як зі мною, як з Феніксом…

— Він з’їхав з глузду, — підказав Вейсжа.

Вона кивнула:

— Думаю, що Фейленю потрібно задовольнити основну суть свого бога. Феніксу потрібно знищувати. А богові вітру потрібен хаос. Дадзі знайшла якийсь спосіб підкорити його своїй волі, але ви не зможете спокусити його чимось таким, чого можуть хотіти люди.

— Розумію. — Вейсжа якийсь час мовчав. — А мій син?

Жинь вагалася. Йому не доповіли про Дзіньджу?

— Пане?

— Тіла не привезли, — сказав Вейсжа.

Тієї миті його маска надломилася. На швидкоплинну мить він здався просто батьком.

І він знав. Він просто не хотів визнавати перед собою, що якщо Дзіньджа не повернувся до Арлона разом із рештою флоту, то, ймовірно, він мертвий.

— Я не бачила, що з ним сталося, — сказала Жинь. — Вибачте.

— Тоді немає сенсу гаяти час на припущення, — холодно промовив Вейсжа. Його маска відновилася. — Рухаймося далі. Думаю, ти захочеш повернутися до піхоти?

— Не до піхоти. — Жинь глибоко вдихнула. — Я хочу знову командувати Цике. Хочу мати місце за стратегічним столом. Хочу безпосередньо брати участь у всьому, що ви накажете Цике.

— І чому це раптом? — запитав Вейсжа.

«Бо Чаґхань не міг мати рацію щодо того, що я ваш сторожовий пес».

— Бо я на це заслуговую. Я зламала Печатку. І повернула собі вогонь.

Вейсжа здійняв брову:

— Покажи.

Вона розкрила долоню, простягнувши її до стелі, і прикликала вогняну кулю завбільшки з кулак. Змусила її піднятися й опуститися на довжину власної руки, облетіти навколо себе в повітрі, а потім знову відкликала її до пальців. Навіть після місяця практики її досі вражало, з якою легкістю їй усе вдавалося, як захопливо природним було контролювати полум’я — так само, як власні пальці. Вона дозволила вогню набути форми — щура, півня, хвилеподібного помаранчевого дракона, а потім зімкнула пальці.

— Дуже добре, — схвально промовив Вейсжа. Тепер маска зникла, нарешті він усміхався. Вона відчула теплу гарячку підбадьорення.

— Отже. Командування?

Він змахнув рукою.

— Тебе поновлено. Я повідомлю генералам. Як тобі це вдалося?

— Це довга історія, — вона замовкла, розмірковуючи, з чого ж почати. — Ми, гм, зіткнулися з кетреїдами.

Вейсжа спохмурнів.

— Вихідцями з Внутрішніх держав?

— Не називайте їх так. Вони кетреїди. — Вона швидко переповіла йому те, що накоїли кетреїди, розказала про Сожцань Сіжу і Тріаду.

Частину про якірний зв’язок вона опустила. Вейсжі не варто було про це знати.

— І що трапилося потім? — запитав Вейсжа. — Де вони?

— Пішли. А Сожцань Сіжа загинула.

— Що?

Вона розповіла про Авґуса. Вона знала, що Вейсжа здивується, але не очікувала такої реакції. Він страшенно зблід. Усе його тіло напружилося.

— Хто ще про це знає? — наполегливо поцікавився він.

— Лише Кітай. Декілька кетреїдів, але вони нікому не скажуть.

— Нікому не розповідай про те, що сталося, — тихо сказав він. — Навіть моєму синові. Якщо призахідники дізнаються, ми заплатимо життями.

— Але ж це вони заварили цю кашу, — пробурмотіла вона.

— Стули пельку. — Він грюкнув рукою по столу. Вражена Жинь відсахнулася.

— Як ти можеш бути такою тупою? — гаркнув він. — Ти мала привести їх цілими й неушкодженими. Так ми завоювали б прихильність генерала Тарквета…

— Тарквет повернувся? — перебила вона.

— Так, і чимало представників Сірого товариства разом із ним. Вони втекли на південь на одному з вітрильників. І вони дуже незадоволені тим, як ми показали себе у військово-морських операціях. Нині вони за крок до того, щоб повернутися на континент. Мабуть, це навіть не спало тобі на думку, коли ти намірилася вбити одного з них.

— Та ви жартуєте? Вони намагалися вбити нас…

— То треба було зв’язати їх або втекти. Сіре товариство недоторканне. Немає гіршого гріха, ніж убити призахідника.

— Це не моя провина, — наполягала Жинь. — Він збожеволів, розмахував аркебузами…

— Послухай сюди, — сказав Вейсжа. — Зараз ти ходиш по дуже тонкому лезу. Призахідники не просто засмучені, вони налякані. Раніше вони вважали тебе цікавинкою. А потім побачили, що сталося на Бояні. Тепер вони переконані, що шамани всі до одного — бездумні носії Хаосу, які можуть накликати кінець світу. Вони збираються вистежити всіх шаманів в Імперії й за можливості посадити їх у клітки. А тебе не чіпають лише тому, що ти зголосилася добровільно і вони знають, що ти спів­працюватимеш. Тепер розумієш?

На Жинь накотилася хвиля страху.

— То Суні й Бадзі…

— …у безпеці, — сказав Вейсжа. — Призахідники про них не знають. І краще, якщо й не дізнаються, бо тоді Тарквет поцікавиться, чому ми йому збрехали. Твоє завдання — опустити голову, співпрацювати і привертати до себе якомога менше уваги. Поки ти маєш відстрочку. Сестра Петра погодилася відкласти ваші зустрічі, доки ця війна так чи інакше не завершиться. Тож бережися. Не давай їм зайвих приводів злитися. Інакше нам усім кінець.

Тоді Жинь збагнула.

Вейсжа не злився на неї. Ішлося взагалі не про неї. Ні, Вейсжа був пригнічений. Ця ситуація гнітила його вже багато місяців, коли він грав із призахідниками в неможливу гру, в якій постійно змінювалися правила.

Вона насмілилася запитати:

— Вони ж не приведуть кораблі, правда?

Він зітхнув.

— Ми не знаємо.

— Вони досі не дали чіткої відповіді? Усе це тому, що вони ще не вирішили?

— Тарквет стверджує, що вони ще не завершили оцінювання, — сказав Вейсжа. — Я визнаю, що не розумію їхніх стандартів. Коли я питаю, вони знаходять купу ідіотських виправдань. Вони хочуть мати докази нашої раціональності. Докази нашої здатності до самоуправління.

— Але це смішно. Якби вони просто сказали нам, чого їм треба…

— О, але тоді це було б нечесно. — Вуста Вейсжі викривилися в посмішці. — Їм потрібні докази того, що ми суспільство, яке самостійно домоглося незалежності.

— Але в тому й парадокс. Без їхньої допомоги ми не можемо вибороти собі незалежність.

Вейсжа видавався змореним.

— Знаю.

— Тоді це якась срань. — Жинь змахнула руками в повітрі. — Усе це лише заради того, щоб розважити їх. Вони й не збиралися приходити.

— Може, й так.

Тієї миті Вейсжа немовби постарів на декілька десятиліть, осунувся й мав страшенно втомлений вигляд. Жинь уявила, як Петра змальовує його в своїй книжечці. «Нікарець, середнього віку. Міцної статури. Доволі розумний. Меншовартісний».

— Але ми слабші, — продовжив він. — У нас немає вибору, крім як зіграти в цю гру. Ось як працює сила.

Жинь побачила Неджу, він чекав на неї за воротами палацу.

— Привіт, — нерішуче промовила вона. А потім зміряла його поглядом, намагаючись зчитати вираз обличчя, але Неджа був такий же незбагненний, як і його батько.

— Привіт, — відповів він.

Жинь спробувала всміхнутися. Неджа не відповів на її усмішку. Якийсь час вони просто стояли й дивились одне на одного. Жинь розривалася між бажаннями знову кинутися в його обійми і просто втекти. Вона досі не розуміла, як із ним поводитися. Коли вони говорили востаннє — по-справжньому — вона була впевнена, що він ненавидітиме її довіку.

— Ми можемо поговорити? — нарешті запитав він.

— А ми вже говоримо.

Він похитав головою.

— На самоті. Наодинці. Не тут.

— Добре, — сказала вона й пішла вслід за ним уздовж каналу до краю хвилеріза, де шум від хвиль був достатньо сильним, щоб приховати їхні голоси від допитливих вух.

— Я винен тобі пояснення, — врешті промовив він.

Вона схилилася на поруччя.

— Продовжуй.

— Я не шаман.

Вона здійняла руки.

— О, та годі вже цієї срані…

— Я справді не шаман, — наполягав він. — Я знаю, що можу робити дещо. Я хочу сказати, що знаю про свій зв’язок із богом і можу — так би мовити — прикликати його, іноді.

— Це і є шаманізм.

— Ти мене не слухаєш. Ким би я не був, це інше, ніж ти. Мій розум не належить лише мені, моє тіло належить комусь… Чомусь…

— Саме так, Неджа. Це відбувається з усіма нами. І я знаю, що це боляче, і я знаю, що це важко, але…

— Ти все одно не слухаєш, — випалив він. — Для тебе це не жертва. Ти і твій бог хочете одного. Але я цього не просив…

Вона здійняла брови.

— Ну, це не відбувається випадково. Уперше ти мусив цього захотіти. Ти мусив попросити бога.

— Але я не просив. Я ніколи не просив і ніколи не хотів цього. — Тон, яким Неджа це промовив, змусив її замовкнути. Він говорив так, немовби ось-ось розплачеться.

Неджа глибоко вдихнув, а коли заговорив знову, його голос був такий тихий, що їй довелося підійти ближче, щоб чути його.

— Тоді, у Бояні, ти назвала мене боягузом.

— Послухай, я мала на увазі лише те, що…

— Я розповім тобі історію, — перебив Неджа. Він тремтів. Чому? — І я хочу, щоб ти просто вислухала мене. Я хочу, щоб ти повірила мені. Будь ласка.

Вона схрестила руки на грудях.

— Добре.

Неджа повільно кліпнув і втупився поглядом кудись над водою.

— Колись я вже розповідав тобі, що мав ще одного брата. Його звали Мінджа.

Жинь запитала:

— Яким він був?

— Веселим, — сказав Неджа. — Пухкеньким, галасливим, неймовірним. Він був улюбленцем. Він був такий енергійний, що мало не сяяв. Перед тим, як мати народила його, у неї сталося два викидні, але Мінджа був бездоганним. Він ніколи не хворів. Мати його обожнювала. І постійно обіймала. Вона одягла йому на руки та ноги стільки золотих браслетів, що він дзенькотів, варто йому було ступити крок. — Неджа здригнувся. — Їй варто було двічі подумати. Дракони люблять золото.

— Дракони, — повторила Жинь.

— Ти сказала, що слухатимеш.

— Вибач.

Неджа був хворобливо блідий. Його шкіра стала майже прозорою. Жинь могла роздивитися під щелепою сині вени, які перехрещувалися зі шрамами.

— Ми з братами і сестрою все дитинство гралися біля річки, — сказав він. — Кілометра за півтора-два від входу до цього каналу є грот. Це підводна кристалічна печера, про яку слуги любили розповідати історії, але батько заборонив нам заходити до неї. Тому, звісно ж, ми понад усе хотіли її дослідити.

— Якось, коли Мінджі було шість, наша мати захворіла. Батька в той час викликали до Сінеґарда за наказом Імператриці, тож слуги не приглядали за нами так ретельно, як мали б. Дзіньджа був у Академії. Муджа за кордоном. Тож відповідальність наглядати за Мінджею лягла на мене.

Неджин голос надломився. Його очі були порожні, замордовані. Жинь більше не хотіла нічого чути. У неї вже була хвороблива підозра, до чого все хилилося, вона не хотіла, щоб це промовляли вголос, бо так це стало б правдою.

Їй хотілося сказати Неджі, що все гаразд, що він не мусить їй розповідати, що вони вже ніколи про це не говоритимуть, але він говорив усе швидше і швидше, немовби боявся, що слова заглиб­ляться в нього, якщо він зараз же їх не вихлюпне.

— Мінджа хотів… Ні, це я хотів дослідити той грот. Це від початку була моя ідея. Це я вбив її Мінджі в голову. Це була моя провина. Я мав би бути розумнішим.

Жинь потягнулася до його руки.

— Неджа, тобі не обов’язково…

Він відмахнувся від неї.

— Можеш, будь ласка, заткнутися й бодай раз просто ви­слухати?

Вона замовкла.

— Він був найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив, — прошепотів Неджа. — Це мене й налякало. Кажуть, що члени дому Їнь вродливі. Це тому, що дракони — як красиві речі, бо дракони справді красиві і вони створюють красу. Коли він з’явився з печери, я думав лише про те, які яскраві в нього лусочки, які прекрасні форми, який він чарівний.

«Але драконів не існує, — відчайдушно подумала Жинь. — Дракони — це лише вигадки».

Правда ж?

Навіть якщо Жинь і не вірила у розповідь Неджі, вона вірила в його біль. Він був написаний на його обличчі.

Багато років тому щось і справді сталося. Вона просто не знала, що саме.

— Такий красивий, — пробурмотів Неджа, стиснувши ку­лаки так, що кісточки побіліли. — Я не міг відвести погляду. А потім він з’їв мого брата. Зжер за лічені секунди. Ти колись бачила, як їдять тварини? Брудно. Жорстоко. Мінджа навіть скрикнути не встиг. Однієї миті він був там, тримався за мою ногу, а вже наступної від нього лишилася тільки кров, рештки й білі кістки, а потім зникли й вони. Але мене дракон відпустив. Він сказав, що для мене має дещо краще. — Неджа зглитнув. — Він сказав, що дасть мені дарунок. А потім заявив на мене права.

— Мені так шкода, — сказала Жинь, бо не знала, що ще можна сказати.

Неджа її немовби не почув.

— Мати воліла б, щоб того дня помер я. Я сам волів би тоді померти. Я волів, щоб то був я. Але навіть бажання померти було егоїстичним із мого боку, бо ж якби помер я, то Мінджа вижив би і Володар Дракон прокляв би його так, як прокляв мене. Він торкнувся б до нього так, як торкнувся до мене.

Жинь не посміла запитати, що це означало.

— Я тобі дещо покажу, — сказав він.

Вона була надто приголомшена, аби що-небудь сказати. І могла лише дивитися, вражена, поки він тремтливими пальцями розстібав застібки на туніці.

Неджа скинув одяг і розвернувся до неї спиною.

— Бачиш це?

То було його татуювання, малюнок дракона в синьо-срібних тонах. Вона вже бачила його раніше, але він цього не пам’ятав.

Розмірковуючи, Жинь провела вказівним пальцем по голові дракона. То це через татуювання Неджа завжди так швидко зцілювався? Здавалося, він міг пережити що завгодно: серйозну травму, отруйний газ, потоплення.

Але якою ціною?

— Ти сказав, що він заявив на тебе права? — лагідно промовила вона. — Що це означає?

— Це означає, що мені болить, — сказав він. — Кожної миті, коли я не з ним. Немовби якорі впиваються в моє тіло, немовби мене тягнуть у воду цими гаками.

Знак був не схожий на шрам майже десятирічної давнини. Він здавався запаленим, шкіра Неджі пашіла яскраво-багряним. Від відблисків сонця дракон немов коливався на м’язах Неджі, протискаючись дедалі глибше в його плоть.

— А якби ти повернувся до нього? — запитала вона. — Що з тобою сталося б?

— Став би частиною його колекції, — сказав Неджа. — Він робив би зі мною все, що заманеться, вдовольнився б цим, і я ніколи не зміг би піти. Я опинився б у пастці, бо сумніваюся, що можу померти. Я пробував. Різав зап’ястки, але жодного разу не стікав кров’ю до того, як рани загоювалися самі собою. Стрибав із Червоних скель — іноді боліло достатньо сильно, щоб я подумав, що цього разу все вдалося, але я завжди приходив до тями. Думаю, що це Дракон тримає мене серед живих. Принаймні допоки я не повернуся до нього. Коли я вперше побачив той грот, на підлозі печери всюди були обличчя. Я не одразу зрозумів, що мені судилося стати одним із них.

Жинь прибрала руку, заледве не здригнувшись.

— Тож тепер ти знаєш, — сказав Неджа й одягнув сорочку. Його голос пожорсткішав. — Тобі бридко, і не кажи, що це не так, я бачу це на твоєму обличчі. Мені байдуже. Але нікому не говори про те, що я щойно тобі розповів, і ніколи не смій називати мене боягузом.

Жинь знала, що мала зробити. Вона мала сказати, що їй прикро. Мала визнати його біль, мала благати в нього пробачити її.

Але те, як він це сказав стражденним голосом мученика, немовби вона не мала права сумніватися в ньому, немовби він робив їй послугу, розповідаючи про все… Це її розлютило.

— Мені бридко не від цього, — сказала вона.

— Правда?

— Мені бридко від тебе, — вона силкувалася не кричати. — Ти поводишся так, немовби це смертний вирок, але ні. Це ще й джерело сили. І так ти можеш вижити.

— Це паскудство, — сказав він.

— То виходить, я паскудство?

— Ні, але…

— То що, коли я прикликаю богів, то це нормально, але ти надто гарний для цього? Ти не можеш забруднитися?

— Я не це мав на увазі.

— Але це прозвучало між рядків.

— У тому й різниця, ти сама це обрала…

— Гадаєш, від цього болить менше? — тепер Жинь кричала. — Я думала, що божеволію. Довгий час я не розуміла, які думки мої, а які Фенікса. І це до біса боляче, Неджа, тож не кажи, що я про це нічого не знаю. Бували дні, коли й мені хотілося вмерти, але нам не можна вмирати, ми надто могутні. Твій батько сам так сказав. Коли маєш таку силу і стільки на кону, то, бляха, ти не можеш утекти.

Неджа страшенно розлютився:

— Думаєш, я тікаю?

— Я знаю лише те, що сотні солдатів мертві на дні озера Боян, а ти міг щось зробити, щоб не допустити цього.

— Та як ти смієш докоряти мені! — просичав він. — Я не повинен мати цієї сили. Ніхто з нас не повинен. Нас не мало б існувати, ми мерзенні й нам краще вмерти.

— Але ми існуємо. За такою логікою, виходить, добре, що спірлійців перебили.

— Можливо, спірлійців і варто було вбити. Можливо, усі шамани в Імперії мають померти. Можливо, моя мати має рацію, можливо, нам варто позбутися вас, виродків, а потім позбутися й вихідців із Внутрішніх держав, якщо вже про це зайшла мова.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. То був не Неджа. Неджа — її Неджа — не міг сказати про неї такого. Вона була переконана: він зрозуміє, що заступив межу, відступиться й вибачиться, тож її вразило, коли його вираз на обличчі лише пожорсткішав.

— Не кажи, що від смерті Алтаня не стало краще, — сказав він.

Усі рештки жалості, які вона відчувала до нього, розвіялися.

Вона смикнула свою сорочку вгору.

— Подивися на мене.

Неджа миттю відвернувся, але вона схопила його за підборіддя і змусила глянути на відмітину, на випалений слід від долоні на шкірі.

— Ти не єдиний, у кого є шрами, — сказала вона.

Неджа вивернувся з її рук.

— Ми не однакові.

— Ні, однакові, — вона обсмикнула сорочку. Перед очима їй усе пливло від сліз. — Єдина відмінність між нами в тому, що я можу витримати біль, а ти досі довбаний боягуз.

Вона не пам’ятала, як вони розійшлися, лише те, що однієї миті вони дивились одне на одного, а вже наступної вона пленталася до казарм, заціпеніла й самотня.

Їй хотілося побігти за Неджею, сказати, що їй прикро; водночас вона хотіла більше ніколи його не бачити.

Туманно вона розуміла, що щось між ними невідворотно зламалося. Вони вже билися раніше. Перші три роки навчання вони тільки й робили, що билися. Але цього разу все було не просто дитячою суперечкою на шкільному дворі.

Тепер для них немає вороття.

Але що їй було робити? Вибачитися? Вона була надто горда, щоб принижуватися. І вона була переконана, що має рацію. Так, Неджі боляче, але невже не всі вони відчувають цей біль? Вона пережила Ґолінь Ніїс. Її катували на лабораторному столі. Вона бачила, як гине Алтань.

Особиста трагедія Неджі не була страшнішою лише тому, що трапилася, коли він був дитиною. Не була вона страшнішою й тому, що він надто сильно боявся, щоб зіткнутися з нею.

Жинь пережила пекло і стала сильнішою. Це не її провина, що він надто жалюгідний, щоб зробити те ж саме.

Жинь знайшла Цике, які сиділи колом на підлозі в казармі. Бадзі й Жамса грали в кості, а Суні дивився з верхнього ліжка, щоб Жамса не шахраював, як завжди.

— О люба, — промовив Бадзі, коли вона підійшла. — Хто змусив тебе плакати?

— Неджа, — пробурмотіла вона. — Але я не хочу про це говорити.

Жамса прицмокнув.

— О, у хлопця неприємності.

Вона сіла між ними.

— Стули пельку.

— Хочеш, я щось зроблю? Підкладу заряд йому в туалет?

Вона витиснула з себе усмішку.

— Прошу, не треба.

— Зберися, — сказав він.

Бадзі кинув кості на підлогу.

— То що там трапилося на півночі? Де Чаґхань?

— Якийсь час Чаґханя з нами не буде, — відповіла вона.

А потім глибоко вдихнула і змусила себе відсунути Неджу на другий план. «Забудь про нього. Зосередься на чомусь іншому». Це було доволі легко, бо ж вона стільки всього мала розповісти Цике.

Наступні пів години вона розповідала їм про кетреїдів, про Авґуса і про те, що трапилося в лісі.

Вони прогнозовано розлютилися.

— То весь цей час Чаґхань шпигував за нами? — вимогливо поцікавився Бадзі. — От же брехливе падло.

— Він ніколи мені не подобався, — сказав Жамса. — Завжди нишпорив, бурмочучи собі під носа щось таємниче. Щось вираховував.

— Невже тебе це справді дивує? — промовив Суні, якого новини, здавалося, стурбували найменше. — Ти мала б здогадатися, що в них якесь завдання. Бо що вихідцям із Внутрішніх держав робити в Цике?

— Не називай їх вихідцями з Внутрішніх держав, — мимоволі промовила Жинь.

Жамса не звернув уваги на її слова.

— То що вони збиралися робити, якби Чаґхань вирішив, що ми стаємо надто небезпечними?

— Мабуть, убити, — сказав Бадзі. — Прикро, що вони подалися на північ. Було б добре мати тих, кому до снаги впоратися з Фейленем. Довелося б напружитися.

— Напружитися? — повторив Жамса. І слабко засміявся. — Гадаєш, коли ми востаннє намагалися приструнити його, то ми напружувалися?

— А що тоді сталося? — запитала Жинь.

— Туйр і Тренсинь заманили його в невелику печеру і встромили в його тіло стільки ножів, що навіть якби він міг ошаманитися, то нічого доброго з того не вийшло б, — сказав Бадзі. — Насправді було доволі весело. Коли вони привели його назад, він був схожий на гольницю.

— І Туйр не заперечував? — запитала Жинь.

— А ти як думаєш? — сказав Бадзі. — Звісно, заперечував. Але це була його робота. Не можна командувати Цике, якщо не стає мужності відбраковувати.

Ззовні кімнати почулося тупотіння. Жинь визирнула за двері й побачила солдатський стрій, який віддалявся з повним спорядженням, озброєний щитами і алебардами.

— Куди вони йдуть? Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

— Це патруль біженців, — сказав Бадзі.

Вона кліпнула.

— Патруль біженців?

— А ти не бачила, коли заходила в місто? — запитав Жамса. — Їх важко не помітити.

— Ми прийшли через Червоні скелі, — сказала Жинь. — Я не бачила нічого, крім палацу. Що ви маєте на увазі? Які ще біженці?

Жамса ніяково перезирнувся з Бадзі.

— Гадаю, ти чимало пропустила.

Жинь не сподобалося те, що це могло означати. Вона підвелася.

— Відведіть мене туди.

— Наша зміна на патрулювання починається лише завтра вранці, — сказав Жамса.

— Мені начхати.

— Але здійметься галас, — наполягав Жамса. — На кордоні з біженцями охорона неабияка, тож нас просто не пропустять.

— Я спірлійка, — сказала Жинь. — Невже ти думаєш, мені є до того діло?

— Ну гаразд. — Бадзі з зусиллям підвівся. — Я тебе відведу. Але тобі це не сподобається.

Роздiл 26

— Порівняно з цим казарми просто диво, правда? — запитав Жамса.

Жинь не знала, що й сказати.

Район біженців був схожий на океан, який юрмився безкінечними рядами наметів, що тягнулися до долини. Натовпи стримували від міста добрячими бар’єрами, нашвидкуруч спорудженими з дощок для обшивки кораблів та уламків.

Мовби якийсь велетень накреслив пальцем лінію на піску і штовхнув усіх на один бік. Перед бар’єром походжали респуб­ліканські солдати з піднятими алебардами, хоча Жинь не знала напевне кого вони охороняють — біженців чи містян.

— Біженцям заборонено заходити за бар’єр, — пояснив Ба­дзі. — Гм, містяни не хочуть, щоби вони юрмилися на вулицях.

— І що трапляється, якщо вони не слухають? — запитала Жинь.

— Нічого аж такого жахливого. Вартові відтягують їх назад на інший бік. Спочатку таке траплялося частіше, але після кількох стусанів усі засвоюють цей урок.

Вони пройшли ще декілька кроків. Жинь у ніс ударив страшенний сморід: запах завеликої кількості немитих тіл, надто надовго зібраних разом.

— Скільки вони вже тут?

— Щонайменше місяць, — сказав Бадзі. — Мені сказали, що вони почали стікатися сюди, щойно ми ввійшли у провінцію Щура, але коли ми повернулися, все стало тільки гірше.

Жинь не вірилося, як хтось міг прожити в цих таборах так довго. Куди б вона не глянула, всюди бачила рої мух. Дзижчання було нестерпним.

— Вони досі прибувають, — сказав Жамса. — Приходять із припливом, зазвичай уночі. Намагаються прослизнути через кордони.

— І всі вони з провінцій Зайця та Щура? — запитала Жинь.

— Ти про що? Це південні біженці.

Жинь кліпнула, нічого не розуміючи.

— Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

Жамса й Бадзі перезирнулися.

— Вони втікають не від Міліції. Вони втікають від Федерації.

— Що?

Бадзі почухав потилицю.

— Ну, так. Муґенські солдати не те щоби повністю склали зброю.

— Я знаю, але я думала… — Жинь не договорила. Їй раптом запаморочилося в голові. Вона знала, що на материку лишилися війська Федерації, але була переконана, що всі вони обмежуються окремими загонами. Обмануті солдати, розкидані ескадрони. Кочові найманці, які укладали віроломні союзи з провінційними містами, якщо вони були достатньо великими, але цього було замало, щоб витіснити весь південь.

— Скільки їх? — запитала вона.

— Достатньо, — відповів Бадзі. — Достатньо для того, щоб утворити цілком відокремлену армію. Вони воюють на боці Міліції, Жинь. Ми не знаємо як, не знаємо яку угоду вона уклала з ними. Але невдовзі ми битимемося у війні на два фронти, а не на один.

— Які райони? — наполегливо запитала вона.

— Вони повсюди. — Жамса перераховував провінції на пальцях: — Мавпи. Змії. Півня.

Жинь здригнулася. «Півня?»

— З тобою все добре? — запитав Жамса.

Але Жинь уже кинулася бігти.

Вона знала напевне, що то її одноплемінники. Вона впізнала їх за смаглявою шкірою, майже такого ж темного відтінку, як у неї. За вимовою, тією м’якою сільською говіркою, яка викликала в ній водночас і ностальгію, і збентеження.

То була мова, з якою вона виросла, простий селюцький діалект, яким тепер вона не могла розмовляти, не здригаючись, бо ж усі роки навчання намагалася викорінити його з себе.

Жинь уже так довго не чула, щоб хтось говорив діалектом провінції Півня.

І хоча це було нерозумно, вона вірила, що вони її впізнають. Але біженці з провінції Півня сахалися від неї, щойно забачивши. Коли вона дивилася їм у вічі, їхні обличчя були закриті й похмурі. А коли підходила ближче, вони повзли назад до своїх наметів.

Жинь не одразу збагнула, що вони боялися не її, а її форму.

Боялися республіканських солдатів.

— Ти, — Жинь показала на жінку приблизного свого зросту. — Маєш запасний одяг?

Жінка кліпнула, не розуміючи.

Жинь спробувала знову, незграбно зісковзуючи у старий діалект, як у погано підігнане взуття.

— Маєш ще одну, гм, сорочку? Штани?

Жінка налякано кивнула.

— Давай сюди.

Жінка полізла в намет. За мить повернулася з купою одягу в руках: вицвіла блуза, на якій колись, певно, був візерунок із макових квітів, та широкі штани з глибокими кишенями.

Жинь відчула, як щось стискається їй у грудях, коли простягнула перед собою блузу. Вона вже давно не бачила таких кольорів. Такий одяг шили для фермерів. Навіть бідняки з Сінеґарда сміялися з нього.

Рішення переодягтися з республіканської форми виявилося вдалим. Вихідці з провінції Півня вже не розбігалися, коли бачили її. Натомість вона стала майже невидимою, коли пробиралася крізь щільне море тіл. Просуваючись між рядами наметів, вона кричала, щоб привернути увагу.

— Учителю Фейжику! Я шукаю вчителя Фейжика! Хтось його бачив?

У відповідь чулися неохочі перешіптування й байдуже бурмотіння. «Ні. Ні. Дайте нам спокій. Ні». Ці біженці так звикли до розпачливих криків про загублених, що затуляли від них вуха. Хтось знав учителя Фу, але він був не з Тікані. Хтось інший знав Фейжика, але той був шевцем, а не вчителем. Спроби описати його здавалися Жинь марними: там були сотні чоловіків, які підходили під його опис, і в кожному ряду, який вона минала, Жинь бачила старих чоловіків із сивими бородами, які врешті виявлялися не вчителем Фейжиком.

Вона придушила хвилю розпачу. Ця надія була безглуздою від початку. Вона знала, що більше ніколи його не побачить, і вже дуже давно змирилася з цим.

Але Жинь нічого не могла вдіяти. Вона однаково мусила спробувати.

Жинь вирішила розширити пошуки.

— Є тут хтось із Тікані?

Байдужі погляди. Вона просувалася табором усе швидше й швидше, переходячи на біг.

— Тікані? Будь ласка! Хто-небудь?

А потім вона нарешті почула один голос у натовпі, голос, сповнений не звичною байдужістю, а щирою невірою.

— Жинь?

Вона спіткнулася. А коли розвернулася, то побачила худорлявого хлопця років чотирнадцяти, з копицею каштанового волосся й понурим поглядом. Він стояв, тримаючи на одній руці мокру сорочку, а на другій його руці виднілася пов’язка.

— Кесеґі?

Він мовчки кивнув.

А потім вона знову відчула себе шістнадцятирічною, якою була, коли кинула його, відштовхнувши так сильно, що він заледве не впав. Він міцно обійняв її, обхопивши довгими й незграбними руками так, як робив це раніше.

Коли він устиг так вирости? Жинь зачудувалася зміною. Колись він ледве дотягувався їй до талії. А тепер був вищий за неї на кілька сантиметрів, але надто худорлявий, як драбина. Здавалося, він не стільки виріс, скільки його розтягли.

— А де інші? — запитала вона.

— Мама тут, зі мною. Тато помер.

— Федерація?..

— Ні. Його кінцем став опіум. — Він удавано розсміявся. — Смішно, еге ж? Зачувши, що вони їдуть, він ковтнув цілу пательню подушечок. Мати знайшла його, лише коли ми зібрали речі, щоб іти. Він був мертвий уже декілька годин. — Кесеґі ніяково їй усміхнувся. Всміхнувся. Він утратив батька й намагався втішити її. — Ми думали, що він просто спить.

— Мені прикро, — сказала вона. Її голос був зовсім рівним. Вона нічим не могла зарадити. Її стосунки з дядьком Фаном були як між господарем і прислужницею. Вона не могла вдавати щось навіть віддалено схоже на скорботу.

— Учитель Фейжик? — запитала вона.

Кесеґі похитав головою.

— Не знаю. Здається, я бачив його в юрбі, коли ми йшли, але відтоді не зустрічався з ним.

Його голос ламався, коли він говорив. Жинь усвідомила, що він намагався вдавати нижчий тембр, аніж той, який був у нього насправді. А ще він стояв надміру прямо, щоб здаватися вищим. Він намагався поводитися як дорослий.

— Отже, ти повернулася.

У Жинь кров похолола. Вона йшла наосліп, без чіткої мети, припускаючи, що Кесеґі робив те саме, але, звісно, він повертався до свого намету.

Кесеґі зупинився.

— Мамо. Поглянь, кого я знайшов.

Тітонька Фан ледь помітно всміхнулася Жинь.

— Ну, погляньмо. Героїня війни. А ти виросла.

Жинь не впізнала б тітку, якби Кесеґі на неї не вказав. Тітонька Фан немовби постарішала років на двадцять і будовою тіла нагадувала зморщений горіх. Вона завжди була така червонолиця, вічно розгнівана, із тягарем чужої небажаної дитини й чоловіка, залежного від опіуму. Але тепер вона наче всохлася, наче вся войовничість геть витекла з неї.

— Прийшла позловтішатися? — запитала тітонька Фан. — Ходи-но, дивися. Тут небагато цікавого.

— Позловтішатися? — вражено повторила Жинь. — Ні, я…

— Тоді в чому річ? — запитала тітонька Фан. — Ну ж бо, не стій просто так.

Як так сталося, що навіть тепер тітонька Фан могла змусити її почуватися такою дурною й нездатною дібрати слова? Під її спустошливим поглядом Жинь знову почувалася маленькою дівчинкою, яка ховалася в сараї, щоб уникнути побоїв.

— Я не знала, що ви тут, — спромоглася вимовити вона. — Я просто… Хотіла поглянути, чи…

— Чи ми ще живі? — Тітонька Фан поклала кістляві руки на вузькі стегна. — Ну, ми ще тут. Не завдяки твоїм солдатам, ні, ви були надто заклопотані, тонучи на півночі. Це Вейсжа винен, що ми всі тут.

— Стеж за язиком, — випалила Жинь.

Її вразило те, як тітонька Фан відсахнулася, немовби очікувала удару.

— О, я не хотіла. — Тітонька Фан перейшла до благань, широко розплющивши очі, аж недоречні на схудлому обличчі. — Це все голод. Жинь, можеш принести нам якоїсь їжі? Ти ж солдат, не сумніваюся, тебе зробили навіть командиром, ти така важлива для них, то вже певно зможеш випросити пару послуг.

— Вас не годують? — запитала Жинь.

Тітонька Фан засміялася.

— Ні, хіба що ти говориш про те, як Леді Арлона ходить тут, роздаючи крихітні мисочки з рисом найхудішим дітям, яких може знайти, доки блакитноокі дияволи йдуть за нею, щоб задокументувати, яка вона чудова.

— Ми нічого не отримуємо, — сказав Кесеґі. — Ані одягу, ані ковдр, ані ліків. Більшість наших самі здобувають собі харч. Якийсь час ми їли рибу, але вони її чимось отруїли — і ми захворіли. Нас попередили, щоб ми не рибалили.

Жинь усе це не вкладалося в голові.

— Для вас не відкрили жодної кухні?

— Відкрили, але ті кухні годують, може, з сотню ротів, а потім зачиняються, — Кесеґі знизав кістлявими плечима. — Роззирнися. У цьому таборі щодня помирають із голоду. Хіба ти не бачиш?

— Але я думала… Вейсжа точно не…

— Вейсжа? — пхикнула тітонька Фан. — То ти називаєш його на ім’я?

— Ні… Я хотіла сказати, так, але…

— Тоді ти можеш із ним поговорити! — крихітні очі тітоньки Фан заблискотіли, немов намистинки. — Скажи йому, що ми голодуємо. Якщо він не може нагодувати всіх нас, просто скажи, нехай приносять їжу мені та Кесеґі. Ми нікому не скажемо.

— Але все працює не так, — заїкаючись, пробурмотіла Жинь. — Я хотіла сказати… Я не можу просто…

— Зроби це, невдячна курво, — випалила тітонька Фан. — Ти в боргу перед нами.

— Я перед вами в боргу? — повторила Жинь, не вірячи власним вухам.

— Я взяла тебе в свій дім. Ростила тебе шістнадцять років.

— Ви хотіли продати мене заміж!

— І тоді ти мала б краще життя, ніж у будь-кого з нас. — Тітонька Фан наставила пальця Жинь у груди, звинувачуючи. — Тобі ніколи нічого не бракувало б. Тільки й того, що треба було б зрідка розставляти ноги, але ти мала б усе, що схотіла б з’їсти, усе, що схотіла би вдягти. Але тобі було цього замало, ти хотіла бути особливою, бути важливою, втекти в Сінеґард і приєднатися до Міліції в її веселих пригодах.

— Ти думаєш, що війна мені за веселощі? — крикнула Жинь. — Я бачила, як мої друзі вмирали! Я сама мало не померла!

— А ми всі за крок від смерті, — пхикнула тітонька Фан. — Та годі. Ніяка ти не особлива.

— Ти не можеш зі мною так говорити, — сказала Жинь.

— О, я знаю. — Тітонька Фан схилилася в поклоні. — Ти така важлива. Така шанована. Хочеш, щоб ми плазували біля твоїх ніг, еге ж? Почула, що твоя стара суча тітка в таборі, і вирішила скористатися нагодою втерти їй носа?

— Мамо, годі, — тихо промовив Кесеґі.

— Я не за цим сюди прийшла, — озвалася Жинь.

Вуста тітоньки Фан вигнулися в кривій посмішці.

— Тоді нащо ти прийшла?

Жинь не знайшла, що відповісти.

Вона не знала, що сподівалася знайти. Не домівку, не рідню, не вчителя Фейжика… І не це.

Це була помилка. Їй узагалі не варто було приходити. Вона вже дуже давно розірвала зв’язок із Тікані. І мала б триматись обраного шляху.

Жинь швидко позадкувала, хитаючи головою.

— Вибачте, — спробувала сказати вона, але слова застрягли в горлі.

Вона не могла глянути у вічі ані тітці, ані Кесеґі. Вона вже не хотіла тут бути, не хотіла так почуватися. Жинь вийшла на головний шлях і швидко закрокувала назад. Їй кортіло кинутися бігти, але не дозволяла гордість.

— Жинь! — крикнув Кесеґі. Він ринувся вслід за нею. — Зачекай.

Вона зупинилася. «Прошу, скажи щось, що змусить мене лишитися. Будь ласка».

— Що?

— Якщо ти не можеш дістати нам їжі, може, попросиш декілька ковдр? — попросив він. — Бодай одну? Уночі так холодно.

Вона витиснула з себе усмішку.

— Звісно.

Протягом наступного тижня в Арлон хлинув потік людей, піших, на рахітичних возах або на плотах, нашвидкуруч зібраних із матеріалів, які могли втриматися на воді. Річка перетворилася на повільну водоверть із тіл, розташованих так близько одне до одного, що славнозвісні блакитні води провінції Дракона зникли під вагою людського розпачу.

Республіканські солдати перевіряли всіх новоприбулих на наявність зброї й коштовних речей, а вже потім пропускали їх тоненькими вервечками в якийсь із районів для біженців, де ще було місце.

Біженці отримували дуже мало доброго ставлення. Республіканські солдати, а надто Дракони, поводилися з ними страшенно зверхньо і кричали на вихідців із півдня щоразу, коли ті не розуміли швидкого арлонського діалекту.

Декілька годин щодня Жинь проводила в доках разом із Венкою. Вона тішилася нагоді втекти від обов’язку стояти на варті біля жалюгідних шеренг біженців, доки дрібні клерки відзначали новоприбулих і видавали їм тимчасові посвідки на проживання. Можливо, це справді було важливіше за те, чим займалися вони з Венкою — виловлювали сміття з тих частин Мужвею, що були неподалік проходів для біженців, але Жинь просто не могла перебувати в натовпі людей зі смаглявою шкірою та докірливими поглядами.

— Рано чи пізно ми почнемо їм відмовляти, — зауважила Венка, піднімаючи з води порожній глечик. — Усім не вистачить місця.

— Це лише тому, що район для біженців крихітний, — сказала Жинь. — Якби відкрили міський бар’єр або спрямували їх на гірський схил, простору було б удосталь.

— Простору, може, й було б удосталь. Але в нас не вистачить одягу, ковдр, ліків, зерна та й усього іншого також.

— Дотепер саме вихідці з півдня постачали зерно. — Жинь почувалася зобов’язаною наголосити на цьому.

— А нині вони втекли з дому, і їжу вже ніхто не вирощує, — сказала Венка. — А це не полегшує нашого становища. Гей, а що це?

Вона обережно потягнулася до води й витягла на причал барильце. Поставила додолу. Звідти вивалилася купа ганчір’я, яке спершу здалося їй мокрим одягом.

— Оце тобі!

— Що це таке? — Жинь підійшла ближче, щоб краще роздивитися, і миттю про це пошкодувала.

— Воно мертве, поглянь. — Венка простягнула немовля, щоб показати Жинь хворобливо жовту шкіру, сліди від укусів безжальних комарів і червоний висип, який укривав половину тіла. Венка поплескала маля по щоках. Жодної реакції. Вона простягнула його над річкою, немовби збираючись викинути назад.

Дитя почало схлипувати.

На обличчі Венки проступила огида. Її раптом переповнила така вбивча ненависть, що Жинь навіть не сумнівалася, що вона викине немовля назад у гавань.

— Дай сюди, — швидко сказала Жинь. Вона забрала немовля з рук Венки. Їй у носа вдарив кислий сморід. Вона так сильно затиснула рота, що мало не випустила дитя, але вчасно себе опанувала.

Немовля було загорнуте в одяг, який годився б і для дорослого. А це означало, що хтось його любив. Інакше не віддав би одягу, бо тепер була вже глибока зима й навіть на теплому півдні ночі були достатньо холодні, щоб біженці, які подорожували без прихистку, легко могли замерзнути на смерть.

Хтось хотів, щоб це дитя вижило. Жинь мусила дати цій жазі до життя шанс.

Вона квапливо закрокувала до краю причалу й передала згорток першому солдату, який трапився їй на шляху.

— Ось.

Солдат запнувся під раптовим тягарем.

— І що мені з цим робити?

— Я не знаю, просто простеж, щоб про нього подбали, — сказала Жинь. — Віднеси в лазарет, якщо тобі дозволять.

Солдат міцно схопив дитину й кинувся бігти. Жинь повернулася до річки і знову взялася безжалісно метати спис у воду.

Їй страшенно хотілося курити. Вона вже не витримувала трупного присмаку на язиці.

Венка порушила тишу першою.

— Чому ти на мене так дивишся?

Вона збиралася захищатися. Вона гнівалася. Але це була стандартна реакція Венки на будь-що. Венка радше вмре, аніж визнає свою вразливість. Жинь підозрювала, що Венка думала про дитину, яку втратила, і не знала, що сказати, лише те, що їй було страшенно її шкода.

— Ти знала, що дитина жива, — нарешті промовила Жинь.

— Так, — випалила Венка. — І що з того?

— І збиралася її вбити.

Венка важко зглитнула й метнула спис у воду.

— У тієї істоти немає майбутнього. Я зробила б їй послугу.

Воєнний час в Арлоні був не найприємнішим періодом. Відчай зависнув над столицею немовби саван, адже загроза наближення армій і з півночі, і з півдня зростала з кожним днем.

Їжу суворо обмежили навіть для мешканців провінції Дракона. Кожного чоловіка, жінку й дитину, які не входили до лав Респуб­ліканської армії, зобов’язали працювати. Більшість відправляли на роботу до кузні або на верфі. Навіть малим дітям давали завдання нарізати полотна для лазарету.

Співчуття бракувало найдужче. Біженці з півдня юрмилися за своїм бар’єром, і їх однаково зневажали і солдати, і цивільні. Якщо їм і виділялися якісь харчі чи припаси, то їх було вкрай мало. Жинь з’ясувала, що якщо поставки припасів не супроводжували солдати, то до таборів вони так і не потрапляли.

Біженці не могли розраховувати на співчутливих захисників. Щойно пішли чутки про зв’язок Жинь із Фанами, всупереч бажанню самої Жинь її призначили неофіційною поборницею інтересів біженців у Арлоні.

Біженці зверталися до неї щоразу, коли вона опинялася неподалік від їхнього району, і всі благали тисячі різних речей, яких вона не могла їм дати: більше їжі, більше ліків, більше матеріалів для вогнищ і наметів.

Їй страшенно не подобалося становище, у якому вона опинилася, бо це вело лише до обопільного розчарування. Керівну верхівку Республіки все дужче дратували її неможливі прохання про базові людські потреби, а біженці почали ображатися, що вона так і не змогла їх задовольнити.

— Це безглуздя, — Жинь гірко скаржилася Кітаю. — Вейсжа сам завжди говорив, що ми маємо добре ставитися до полонених. І ось як ми ставимося до власного народу?

— Це тому, що біженці не мають жодної стратегічної переваги, якщо не брати до уваги тієї незначної ймовірності, що їхні складені на купи тіла можуть затримати армію Дадзі, — сказав Кітай. — Це якщо опускатися до грубощів.

— Пішов до біса, — відповіла Жинь.

— Я просто озвучую те, що вони всі думають. Не вбивай посланця.

Жинь мала б злитися дужче, але вона розуміла, яка всюдисуща ця точка зору. Для більшості Драконів вихідці з півдня заледве були нікарцями. Вона й сама бачила стереотипного Півня очима мешканки півночі — косоокого, беззубого, смаглявого ідіота, який розмовляє спотвореною говіркою.

Це страшенно соромило й бентежило її, бо раніше й вона була такою.

Жинь намагалася стерти всі ці частини себе вже дуже давно. У чотирнадцять їй досить пощастило, щоб займатися з учителем, який розмовляв майже нормальною сінеґардською. І до Сінеґарда вона потрапила ще достатньо юною, щоб погані звички швидко й жорстко вибилися з неї. Вона навчилася пристосовуватися. Вона стерла свою ідентичність, щоб вижити.

І їй здавалося принизливим те, як вихідці з півдня тепер прагнули її уваги, як намагалися підібратися до неї, бо вважали її ближчою до себе за походженням.

Жинь уже дуже давно намагалася зруйнувати зв’язок з провінцією Півня, місцем, де на її долю випало небагато щасливих спогадів. І їй це майже вдалося. Але біженці не дозволяли їй забути.

Щоразу підходячи до таборів, вона бачила злі докірливі погляди. Усі вони знали, ким вона стала тепер. І зумисне давали їй це зрозуміти.

Вони вже не викрикували їй образ. Вони вже давно перетнули межу люті й тепер жили в обуреному розпачі. Але вона чітко зчитувала вирази їхніх мовчазних облич.

«Ти одна з нас, — говорили вони. — Ти мала захищати нас. А тобі не вдалося».

Через три тижні після повернення Жинь до Арлона Імператриця надіслала Республіці цілком зрозуміле послання.

Десь за кілометр-два від Червоних скель прикордонний патруль провінції Дракона схопив чоловіка, який заявляв, що його відправили зі столиці. Посланець приніс із собою лише бамбуковий кошик, прикрашений орнаментом та закріплений на спині, а також невеличку Імперську печатку, що засвідчувала його особистість.

Посланець наполягав, що говоритиме лише за умови, що Вейсжа прийме його в тронній залі у присутності всіх своїх генералів, Воєначальників і генерала Тарквета. Вартові Ежиденя роздягнули того чоловіка й перевірили його одяг та кошик, шукаючи вибухівку чи отруйний газ, але нічого не знайшли.

— Лише пельмені, — радісно промовив посланець.

Вони неохоче його пропустили.

— Я приніс послання від Імператриці Су Дадзі, — оголосив він присутнім. Коли він говорив, його нижня губа гротескно ляскотіла. Він немовби був хворий чимось: лівий бік губи був укритий червоними водянистими пухирями. А через виразний акцент провінції Щура його слова були заледве зрозумілі.

Жинь примружилася, спостерігаючи, як він підходить до трону. Він не був ані сінеґардським дипломатом, ані представником Міліції. Він не поводився так, як годилося поводитися придворному чиновнику. Певно, він був звичайним солдатом. Але нащо Дадзі доручати дипломатичну справу тому, хто заледве здатен говорити?

Хіба що посланець прийшов не для того, щоб вести перемовини. Хіба що Дадзі не був потрібен той, хто може швидко думати й гладко говорити. Хіба що Дадзі хотіла того, хто лише потішиться нагоді виступити проти Вейсжі. Хто зможе висловити невдоволення Республікою й готовий заради цього вмерти.

А отже, це ніяке не перемир’я. Це однобічне послання.

Жинь напружилася. Посланець нізащо не зміг би нашкодити Вейсжі — принаймні не тоді, коли всі люди Ежиденя закрили йому підхід до трону. Але вона однаково дужче стиснула свій тризуб, відстежуючи поглядом кожен рух чоловіка.

— Говори, що маєш, — наказав Вейсжа.

Посланець широко всміхнувся.

— Я прийшов із новинами від Їнь Дзіньджі.

Леді Сайкхажа підвелася. Жинь бачила, як вона затремтіла.

— Що вона зробила з моїм сином?

Посланець опустився навколішки, поставив кошик на мармурову підлогу й підняв віко. Залу наповнив різкий запах.

Жинь витягнула шию, очікуючи побачити розчленований труп Дзіньджі.

Але кошик був заповнений пельменями, засмаженими до ідеальної золотавості й складеними у формі лотосової квітки. Певно, що за кілька тижнів мандрівки вони зіпсувалися — Жинь бачила темну плісняву на краях — але форма лишилася недоторканною. Вони були ретельно прикрашені, намазані пастою з лотосового насіння. А ще на них вивели чотири багряні знаки.

«Дракон пожирає своїх синів».

— Імператриця пропонує вам посмакувати пельменями з найрідкіснішим сортом м’яса, — сказав посланець. — Вона сподівається, що ви впізнаєте смак.

Леді Сайкхажа скрикнула й впала на підлогу.

Вейсжа глянув у вічі Жинь і провів рукою по шиї.

Вона зрозуміла. І миттю підняла тризуб та кинулася до посланця.

Він лише трохи похитнувся назад, але в усьому іншому навіть не намагався захиститися. Навіть не підняв рук. І просто сидів, задоволено всміхаючись.

Жинь всадила тризуб йому в груди.

Чистого удару не вийшло. Вона була надто шокована, спантеличена пельменями, щоби прицілитися як слід. Зубці ковзнули крізь грудну клітку, але не вцілили в серце.

Вона висмикнула тризуб.

Посланець захлинався сміхом. Бульбашки крові виривалися крізь криві зуби, лишаючи плями на давній мармуровій підлозі.

— Ви помрете. Ви всі помрете, — сказав він. — А Імператриця станцює на ваших могилах.

Жинь ударила знову й цього разу поцілила в саме серце.

Неджа кинувся до матері й підняв її на руки.

— Вона зомліла, — сказав він. — Хто-небудь, допоможіть…

— Тут є ще дещо, — сказав генерал Ху, доки палацові прислужники збиралися навколо Сайкхажі. У генерала помітно тремтіли руки, та все ж він витягнув із кошика сувій і струсив крихти. — Це лист.

Вейсжа на троні навіть не ворухнувся.

— Зачитай.

Генерал Ху зламав печатку й розгорнув сувій.

— «Я йду за тобою».

Леді Сайкхажа сіла й слабко застогнала.

— Виведіть її звідси, — випалив Вейсжа Неджі. — Ху, читай.

Генерал Ху продовжив:

— «Мої генерали пливуть униз Мужвеєм, поки ви ледарюєте у своєму палаці. Вам нікуди тікати. Вам нікуди ховатися. Наш флот більший. Наші війська численніші. Ви вмрете біля підніжжя Червоних скель, як і ваші предки, і вашими трупами годуватиметься риба в Мужвеї».

У залі запала тиша.

Вейсжа немовби примерз до трону. Вираз на його обличчі лишався нейтральним. Ані скорботи, ані страху. Немовби він був із криги.

Генерал Ху згорнув сувій і відкашлявся.

— Це все, що тут написано.

Через два тижні розвідники Вейсжі, виснажені, на загнаних конях, повернулися додому від кордону й підтвердили найгірше. Імперський флот, відремонтований і примножений після Бояна, почав просуватися на південь чи не з усією Міліцією.

Дадзі намірилася покласти край цій війні в Арлоні.

— Кораблі помітили з маяків у Єжині та Мужині, — доповів розвідник.

— Як вони змогли підібратися так близько? — стривожено запитав генерал Ху. — Чому нам не повідомили раніше?

— Вони ще не дісталися Мужина, — пояснив розвідник. — Флот просто величезний. Ми побачили його з гір.

— Скільки кораблів?

— Трохи більше, ніж у нас було на Бояні.

— Гарні новини в тому, що великі військові кораблі застрягнуть у притоках Мужвею, — сказав капітал Ежидень. — Їм доведеться перекочувати їх на колодах по землі. У нас ще два, може, два з половиною тижні, — він потягнувся до мапи й показав на точку на північно-західному кордоні провінції Зайця. — Припускаю, що зараз вони ось тут. Чи варто нам посилати туди людей, намагатися затримати їх на вузьких вигинах?

Вейсжа похитав головою:

— Ні. Це не змінює нашої основної стратегії. Вони хочуть, щоб ми розділили оборону, але ми на це не купимося. Ми зосередимося на укріпленні Арлона, інакше втратимо весь південь.

Жинь пильно дивилася на мапу, на яскраво-червоні цятки, які позначали водночас і Імперські війська, і армію Федерації. Респуб­ліку затиснули з двох боків: Імперія з півночі, Федерація з півдня. Було важко не панікувати, уявляючи об’єднані війська Дадзі, які наближалися, затискаючи їх, немовби в залізному кулаку.

— Північна лінія узбережжя хай уже не буде пріоритетом. Повернімо флот Цоліня до столиці, — Вейсжа говорив неможливо спокійно і Жинь була вдячною за це. — Я хочу, щоб розвідники з поштовими голубами розмістилися вздовж Мужвею з інтервалом у кілометр. Щоразу, коли флот рухатиметься, я хочу про це знати. Відправте посланців до Півня й Мавпи. Відкличте їхні війська на місцях.

— Ви не можете цього зробити, — сказав Ґужубай. — Вони досі займаються рештками Федерації.

— Чхати я хотів на Федерацію, — сказав Вейсжа. — Мені важливий Арлон. Якщо все, що ми почули про цей флот, правда, тоді це кінець війни, якщо ми не втримаємо нашого опорного пункту. Ми маємо зібрати всіх людей в одному місці.

— Ви кидаєте помирати цілі селища, — сказав Такха. — Цілі провінції.

— То нехай помирають.

— Та ви жартуєте? — із натиском запитав Чажовк. — Ви думаєте, що ми просто стоятимемо тут, доки ви нехтуєте своїми обіцянками? Ви сказали, що якщо ми перейдемо на ваш бік, то ви допоможете нам позбутися муґенців…

— І допоможу, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Хіба ви не розумієте? Здолавши Дадзі, ми повернемо собі й південь. Щойно їхня покровителька впаде, муґенці здадуться…

— Або вони зрозуміють, що громадянська війна нас ослабила, і рватимуть нас на шматки, хай там що, — заперечив Чажовк.

— Цього не буде. Щойно ми отримаємо підтримку призахідників…

— «Підтримку призахідників», — пхикнув Чажовк. — Не будьте дитиною. Тарквет і його люди вже довгенько тиняються містом, а флот на горизонті так і не з’явився.

— З’явиться, якщо ми розіб’ємо Міліцію, — сказав Вейсжа. — А ми не зможемо цього зробити, якщо марнуватимемо час, воюючи на двох фронтах.

— Забудьте, — сказав Ґужубай. — Нам варто брати загони й повертатися додому.

— То вперед, — спокійно сказав Вейсжа. — Ви й тижня не протримаєтеся. Вам потрібні війська Дракона, і ви це знаєте, інакше взагалі не приходили б сюди. Жоден із вас не зможе втримати свої провінції, принаймні з тими військами, які ви маєте. Інакше ви повернулися б додому вже дуже давно.

Запала недовга мовчанка. З виразу обличчя Ґужубая Жинь розуміла, що Вейсжа мав рацію. Він викрив їхній блеф.

— Але що буде після того, як ви відстоїте Арлон? — раптом запитав Неджа.

Усі повернули голови в його бік.

Неджа підняв підборіддя.

— Ми об’єднаємо країну лише задля того, щоб дозволити муґенцям знову розірвати її на шматки? Це не демократія, батьку, це самогубство. Ви ігноруєте величезну загрозу лише тому, що на кону життя не Драконів…

— Годі, — сказав Вейсжа, але Неджа його перебив.

— Це Дадзі запросила сюди Федерацію. Не треба добивати нас.

Батько й син дивились один одному в очі через стіл.

— Твій брат ніколи не пішов би проти мого слова, — тихо промовив Вейсжа.

— Ні, Дзіньджа був гарячковий, безрозсудний і не прислухався до думки своїх найкращих стратегів. А тепер він мертвий, — сказав Неджа. — То що ти робитимеш, батьку? Діятимеш, керуючись дріб’язковою жагою помсти, чи зробиш щось, щоб допомогти народу своєї Республіки?

Вейсжа грюкнув рукою по столу.

— Мовчати. Ти не суперечитимеш мені…

— Ти просто кидаєш своїх союзників вовкам! Невже ніхто не розуміє, як це страшно? — гнув своє Неджа. — Генерале Ху? Жинь?

— Я… — язик Жинь немовби налився свинцем у роті.

Усі раптом налякано глянули на неї.

Вейсжа склав руки на грудях і спостерігав, здійнявши брови, наче промовляючи: «Ну ж бо, продовжуй».

— Вони вторглися на твою батьківщину, — сказав Неджа.

Жинь здригнулася. І що вона мала на це сказати? Невже він вважав, що лише тому, що вона родом із півдня, вона суперечитиме наказам Вейсжі?

— Це неважливо, — сказала вона. — Воєначальник Дракона має рацію — якщо ми розділимо наші війська, то загинемо.

— Та годі, — нетерпляче сказав Неджа. — З-поміж усіх саме ти повинна була б…

— Повинна була б що? — вишкірилася вона. — Повинна була б ненавидіти Федерацію найдужче? Я й ненавиджу, але ще я знаю, що, відправивши війська на південь, ми підіграємо Дадзі. Ти готовий так просто віддати їй у руки Арлон?

— Ти неможлива, — сказав Неджа.

Вона зміряла його найкращою імітацією спокійного погляду Вейсжі.

— Я просто роблю свою роботу, Неджа. А ти можеш спробувати робити свою.

Роздiл 27

— Я описав тут різні тактики, — Кітай передав Жинь невеличку брошуру. — У капітана Далайн виникнуть і власні ідеї, але спираючись на історичні записи, гадаю, що ці спрацюють найкраще.

Жинь прогортала сторінки.

— Ти вирвав ці сторінки з книжки?

Він знизав плечима.

— Ніколи було все переписувати, тож я просто додав примітки.

Вона примружилася, щоб прочитати його дрібний почерк на полях.

— Колоди?

— Знаю, це потребуватиме чимало часу та людських ресурсів, але вибирати не доводиться. — Кітай стурбовано смикав себе за чуба. — Для них це стане лише надокучливою прикрістю, але виграє нам декілька годин.

— Ти викреслив партизанські тактики, — зауважила вона.

— Користі від них небагато. До того ж, не варто намагатися знищити флот чи бодай якусь його частину.

Жинь насупилася. Саме це вона й планувала зробити.

— Тільки не кажи, що вважаєш це надто небезпечним.

— Ні. Я вважаю, що це просто тобі не до снаги. Ти не усвідомлюєш розмірів флоту. Ти не зможеш спалити всі кораблі так, щоб тебе не підстрелили, не з таким радіусом вогню. І щоб без вибриків.

— Але…

— Коли ризикуєш, то ставиш на кін і моє життя, — вперто сказав Кітай. — Ніякого тупого лайна, Жинь, я серйозно. Дотримуйся вказівок. Просто затримай їх. Виграй нам час.

Вейсжа наказав двом загонам пливти вгору Мужвеєм і завадити просуванню Імперії. Вони бігли наввипередки з часом, силкуючись вибороти собі ще бодай декілька днів, щоб краще укріпити Арлон та дочекатися флоту Цоліня, який мав спуститися вниз із північного узбережжя. Якщо вони зможуть затримати Імперські військово-морські сили хоча б на декілька днів, а кораблям Цоліня вдасться відтиснути Дадзі назад до столиці, то Республіка ще матиме шанс вистояти проти Імперії.

Але тут було забагато якщо.

Та все ж, нічого іншого їм не лишалося.

Жинь негайно зголосилася, щоб саме Цике взялися затримати флот. Їй уже несила було лишатися біля біженців. Вона хотіла забрати Бадзі та Суні подалі від призахідників, доки їхня невгамовність не призвела до катастрофи.

Їй кортіло взяти з собою й Кітая. Але він був надто важливою особою, щоб відсилати його на цілком імовірно самовбивчу місію для всіх, хто не був шаманом, тож Вейсжа волів, аби він лишався за стінами міста, розбудовуючи оборонні укріплення.

І хоча Жинь тішилася, що Кітай не мусив ризикувати, їй була нестерпна сама думка про те, щоб розлучитися з ним на багато днів, та ще й не маючи жодних засобів для спілкування.

У разі небезпеки вона не змогла б його захистити.

Кітай прочитав це на її обличчі.

— Усе зі мною буде гаразд. Ти це знаєш.

— Але раптом щось трапиться…

— Це ти вирушаєш у зону бойових дій, — зауважив він.

— Зона бойових дій тепер скрізь. — Жинь згорнула інструкції й запхнула їх у кишеню сорочки. — Я боюся за тебе. За обох нас. І нічого не можу з цим вдіяти.

— Тобі ніколи буде боятися, — він стиснув її руку. — Просто не помри там, добре?

Уже перед самим виходом з Арлона Жинь зупинилася біля кузні.

— Чим можу допомогти? — крикнув їй коваль від печі.

Полум’я не згасало вже не один тиждень. Тут виробляли мечі, арбалетні шворні та броню.

Жинь передала ковалю тризуб.

— Що ви можете зробити з цього металу?

Він пройшовся пальцями по руків’ю та обмацав зубці, щоб перевірити їхні краї.

— Доволі міцний. Але я робив небагато тризубів. Не варто мені занадто морочитися з ним, інакше порушу балансування. Але якщо треба, можу нагострити зубці.

— Я не хочу його гострити, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви його переплавили.

— Гм-м. — Коваль перевірив балансування тризуба, підваживши його на долоні. — Спірлійський?

— Так.

Він здійняв брову.

— А ти впевнена, що хочеш його перекувати? Не бачу з ним проблем.

— Для мене він зіпсутий, — сказала вона. — Знищте його.

— Це унікальна зброя. Іншого такого ніде не знайти.

Жинь знизала плечима.

— То й нехай.

Коваль усе одно сумнівався.

— Спірлійські знаряддя відтворити неможливо. Ніхто з нині живих не знає, як вони кували зброю. Я зроблю все, що зможу, але врешті ми можемо отримати щось, що годитиметься лише для риболовлі.

— Я не хочу тризуб, — сказала вона. — Я хочу меч.

Того ранку від Червоних скель відпливли два вітрильники. «Гончак» під командуванням Неджі піднявся вгору річкою, щоб утримати місто Шаян, розташоване на важливій точці: вузькому вигині верхньої дельти. Мешканців Шаяна вже давно евакуювали до столиці, але саме місто лишилося військовою базою. Тож Неджа мав лише зайняти старі гарматні форти.

Команда Жинь під проводом капітана Далайн, стрункої вродливої жінки, рухалися повільніше, просуваючись на судні, яке мало стати військовим кораблем Дзіньджі.

Робота над ним навіть не наблизилася до фінального етапу. Йому навіть імені не дали. Дзіньджа мав обрати ім’я після завершення будівництва, а тепер ніхто не міг зібратися з духом, щоб зробити це замість нього.

Перемичок на верхній палубі не зробили, нижні палуби були порожні та необлаштовані, а по боках ще не встановили гармат.

Але все це було неважливо, бо ж гребні колеса працювали. Корабель мав базову маневреність. Вони й не мусили плисти на ньому на ворожу територію, а мали лише піднятися на тридцять кілометрів угору річкою.

Брошура Кітая виявилася справжньою знахідкою. Він занотував низку невеликих хитростей, які дозволили б якнайдовше затримати Імперський флот. Щойно вони поставили корабель Дзіньджі на якір, Цике й капітан Далайн розійшлися в радіусі пʼятнадцяти кілометрів і з неймовірною дієвістю встановили кожну з пасток.

Вони спорудили низку загат, поєднуючи колоди й мішки з піском. З реалістичної точки зору це давало їм десь пів дня, але імперські солдати однаково потомилися б, змушені пірнати на глибину, щоб розчистити шлях.

Просуваючись далі річкою, вони забили у дно гострі палиці, щоб проламати діри в днищах ворожих кораблів. Кітай, за палкої підтримки Жамси, хотів спорудити щось на кшталт водяних мін, які Імперія використала проти них, але вони не встигли вчасно з’ясувати, як правильно висушити кишки.

Їхня команда протягнула через річку купу залізних дротів — одразу за вигинами. Якщо генерал Вовче М’ясо достатньо розумний, то просто відправить солдатів розібрати ці пастки й не намагатиметься пробитися через дроти. Але пастки були добре сховані за очеретом. Під водою дроти могли лишитися непоміченими, тож, цілком імовірно, були здатні завдати чималих руйнувань, якщо флот, нічого не підозрюючи, налетить на них.

Вони встановили на берегах Мужвею численні вогневі точки з п'ятикілометровими інтервалами. На кожному лишалося від десяти до п’ятнадцяти солдатів, озброєних арбалетами, гарматами й ракетами.

Імовірніше за все, ті солдати неминуче загинуть. Але вони могли зняти декілька загонів Міліції, чи ще ліпше, пошкодити одне чи два судна до того, як генерал Вовче М’ясо пошматує їх. А з погляду людських ресурсів і часу, така ціна була цілком прийнятною.

Корабель Дзіньджі вони потопили неподалік від кордону провінції Дракона, перед тим місцем, де Мужвей впадав у Ґолінь.

— Як прикро, — сказав Жамса, коли вони переносили спорядження на сушу. — Я чув, що це судно мало стати найвидатнішим в історії Імперії.

— Це був корабель Дзіньджі, — сказала Жинь. — Дзіньджа мертвий.

Військовий корабель був бойовим судном, створеним для мас­штабного вторгнення на північні території. Тепер про таке навіть не йшлося. Республіка боролася за останній шанс вижити. Корабель Дзіньджі прислужиться найкраще, якщо лишиться в глибоких водах Мужвею і якнайдовше створюватиме перешкоди Імперському флоту.

Перед тим як висадитися на берег, вони зламали гребні колеса і знесли щогли, просто задля певності, що військовий корабель пошкоджений так сильно, що Імперському флоту нізащо не вдасться переобладнати його для наступу на Арлон.

Потім вони рушили до берега на маленьких гребних шлюпках і підготувалися до квапливого відходу вглиб суші.

Жамса замінував дві нижні палуби сотнею кілограмів вибухівки, встановивши її таким чином, щоб зруйнувати основні частини військового корабля. Запали з’єднали докупи для ланцюгової реакції. Тепер їм потрібен був лише вогник.

— Усі в нормі? — гукнула Жинь.

З того, що вона бачила, усі солдати вибралися на берег. Як і було наказано, більшість уже кинулися бігти до лісу.

Капітан Далайн кивнула їй.

— Зроби це.

Жинь підняла руки й випустила тонку стрічку вогню, яка полетіла через річку.

Полум’я зникло на військовому кораблі там, де лежали запали якраз нарівні з Жинь. Вона не стала чекати, щоб перевірити чи вийшло.

Проминувши лінію дерев на десять метрів, Жинь почула низку притлумлених бабахів, а після них довгу тишу. Вона зупинилася біля стовбура й озирнулася через плече. Корабель не тонув.

— Що то було? — запитала вона. — Я думала, має бути гучніше.

Схоже, Жамса був спантеличений не менше за Жинь.

— Може, запали не були з’єднані як треба? Але я був упевнений…

Наступна серія вибухів збила їх із ніг. Жинь упала додолу, затуливши вуха долонями, і міцно замружилася, відчуваючи, як вібрують кістки. Жамса гепнувся поруч із нею й нестямно трусився. Вона не знала, сміявся він чи тремтів.

Коли останні вибухи стихли, Жинь підвелася й підняла Жамсу. Вони озирнулися. Крізь дерева вони бачили лише прапор Республіки, який розвівався високо в небі, огорнутий клубами чорного диму.

— Тигрячі цицьки, — прошепотів Жамса.

На довгу напружену мить здалося, що військовий корабель може лишитися на плаву. Вітрила були бездоганно напнуті, немовби їх підвісили з небес на нитці. Жинь і Жамса стояли пліч-о-пліч, переплівши пальці і спостерігаючи, як дим здіймається вгору, затуляючи небо.

Нарешті опорні балки впали одна на одну. Тріскотіння деревини луною розітнуло спокійне повітря. Середня щогла раптом зникла, немовби корабель згортався всередину, поглинаючи власні нутрощі. А потім зі скрипучим стогоном військовий корабель перевернувся на бік і затонув у темних водах.

Тієї ночі вони розбивали табір під звук нових вибухів, щоправда ці лунали щонайменше на відстані десяти кілометрів від них. Імперський флот дістався прикордонного міста Шаян. Від звуку було не втекти. Бомбардування тривало всю ніч. Жинь чула стільки залпів гарматного вогню, що й уявити не могла, як від Шаяна могло лишитися щось, окрім диму і груд каміння.

— З тобою все гаразд? — запитав Бадзі.

Команда мусила поспати декілька годин перед тим, як вирушити вниз річкою, але Жинь заледве зімкнула очі. Вона сиділа прямо, обіймаючи коліна, не здатна відвести погляду від спалахів у нічному небі.

— Агов. Заспокойся, — Бадзі поклав їй руку на плече. — Ти вся тремтиш. Що сталося?

Вона кивнула в напрямку Шаяна.

— Там Неджа.

— Ти боїшся за нього?

Вона прошепотіла, не подумавши:

— Я завжди боюся за нього.

— О. Розумію. — Бадзі допитливо глянув на неї. — Ти закохалася.

— Не будь йолопом. Лише тому, що цицьки для тебе то цілий світ і…

— Не варто огризатися, дитино. Він непоганий хлопак.

— Розмову завершено.

Бадзі гиготнув.

— Добре. Не лізу. Просто скажи мені ось що. Ти була б тут без нього?

— Чи сиділа б я в таборі біля Мужвею?

— Воювала б у цій війні, — пояснив він. — Служила б під орудою його батька.

— Я служу Республіці.

— Як скажеш, — промовив він, але з виразу його очей Жинь бачила, що він заледве їй повірив.

— А чому ти досі тут? — запитала вона. — Я про те, що якщо ти такий скептик, якщо в тобі немає відданості Республіці і якщо лише боги знають, як Цике досі ще вціліли, то чому ти просто не втік?

На якусь мить Бадзі спохмурнів. Він ніколи не був таким серйозним і завжди лишався дуже неординарним, а ще відпускав нескінченні брудні жартики та непристойні коментарі. Жинь ніколи не завдавала собі клопоту роздумами, що може за цим критися.

— Я про це думав, — сказав він після паузи. — Ми з Суні думали. Перед тим, як ти повернулася, ми обоє всерйоз замислювалися про те, щоб злитися.

— Але?

— Але тоді нам нічим було б зайнятися. Упевнений, ти зрозумієш, Жинь. Наші боги хочуть крові. І ми можемо думати тільки про це, чи під кайфом, чи при своєму розумі. Ти знаєш, що все влаштовано не так. Для всіх інших мирне життя було б зараз раєм, але для нас стало б мукою.

— Розумію, — тихо сказала вона.

Вона знала, що для Бадзі це ніколи не скінчиться, він завжди відчуватиме постійне прагнення руйнувати. Якщо він не вбиватиме ворогів у бою, то почне нападати на цивільних і робити все те, за що від початку загримів у Баґхру. Таким був контракт Цике, підписаний із їхніми богами. І закінчувався він або божевіллям, або смертю.

— Я мушу бути на полі бою, — сказав Бадзі. Він зглитнув. — Де б я його не знайшов. І нічим тут не зарадиш.

Ще один вибух розітнув ніч, такий сильний, що навіть із відстані десяти кілометрів вони відчули, як під ними струсонулася земля. Жинь підтягнула коліна ближче до грудей і затремтіла.

— З цим нічого не вдієш, — сказав Бадзі, коли все затихло. — Тобі просто треба вірити, що Неджа знає, як виконувати свою роботу.

— Тигрячі цицьки! — крикнув Жамса. Він стояв трохи далі на пагорбі й вдивлявся в підзорну трубу. — Агов, ви це бачите?

Жинь підвелася.

— Що таке?

Жамса нестямно жестикулював, гукаючи їх до себе на верхівку пагорба. Він передав Жинь підзорну трубу й показав.

— Поглянь он туди. Просто між тими двома деревами.

Жинь примружилася і глянула крізь лінзи. У неї обірвалося все нутро.

— Це неможливо.

— Ну, це не якась там ідіотська ілюзія, — сказав Жамса.

— Що неможливо? — наполегливо запитав Бадзі.

Жинь мовчки передала йому підзорну трубу. Вона їй була не потрібна. Знаючи куди дивитися, тепер вона навіть неозброєним оком розрізняла, як між дерев повільно просувається Імперський флот.

У неї було таке відчуття, немовби вона спостерігає за рухом гірського кряжу.

— Але ж то не корабель, — сказав Бадзі.

— Ні, — благоговійно промовив Жамса. — То фортеця.

Центральною частиною Імперського флоту була страхітлива споруда: квадратна трипалубна фортеця. Здавалося, що то цілий облоговий бар’єр Сяшана відділився від суші й повільно спускався річкою.

Скільки солдатів могли вміститися на ній? Тисячі? Десятки тисяч?

— Як та штука втримується на воді? — наполегливо запитав Бадзі. — Вона не може бути мобільною.

— А їм і не потрібна мобільність, — сказала Жинь. — Завдання решти флоту охороняти цю фортецю. Їм треба лише підвести її достатньо близько до міста. А потім вони розійдуться з неї.

Жамса висловив уголос те, про що думали вони всі.

— Ми помремо, правда?

— Не вішай носа, — сказав Бадзі. — Може, нас візьмуть у полон.

«Нам не вистояти проти них». Жинь у грудях заворушився гострий задушливий страх. Тепер уся їхня місія стала безглуздою. Колоди й загати затримають Міліцію хіба на декілька годин, але зрештою такий могутній флот подолає будь-які перешкоди.

— Питання, — сказав Жамса. Він знову глянув крізь підзорну трубу. — А який на вигляд прапор Цоліня?

— Що?

— На ньому є зелені змії?

— Так…

Жинь осяяла страшна підозра. Вона вихопила в Жамси підзорну трубу, але вже знала, що побачить. Кораблі, які тягнулися в ар’єргарді, абсолютно точно мали кільчасту емблему провінції Змії.

— Що відбувається? — запитав Бадзі.

Жинь не могла вимовити й слова.

То була не просто жменька кораблів, які належали Цоліню. Вона нарахувала їх уже шість. А це означало одне з двох — або Цолінь уже зіткнувся з Імперським флотом і програв, а його кораблі перейшли в користування Імперії, або ж Цолінь їх зрадив.

— Я сприйматиму твоє мовчання за найгірший знак, — сказав Бадзі.

Капітан Далайн наказала негайно відступати до Арлона. Солдати за лічені хвилини зібрали табір. Пробираючись униз річкою, вони могли попередити Арлон десь за день, але Жинь не знала, чи це щось змінить. Кораблі Цоліня, які додалися до Імперського флоту, майже подвоїли його. А це не віщувало нічого доброго оборонцям Арлона. Вони просто не могли відбитися від такого великого флоту.

Гарматний вогонь біля Шаяна не стихав цілу ніч, а потім різко припинився якраз перед світанком. Щойно зійшло сонце, вони побачили серію димових сигналів у віддаленому небі, які їм подавали солдати Неджі.

— Шаян не встояв, — переклала Далайн. — «Гончак» сів на мілину, але вцілілі повертаються до Арлона.

— Нам варто йти їм на допомогу? — запитав хтось.

Далайн помовчала.

— Ні. Гребіть швидше.

Жинь опустила весло в каламутну воду, намагаючись не думати про найгірше. З Неджею все, може, й гаразд. Шаян не був самогубчою місією, Неджа мав вказівку втримувати форт якомога довше, а потім утекти в ліс. А якщо його серйозно поранили, Мужвей прийде йому на допомогу. Неджин бог його не покине. Вона мусила в це вірити.

Після полудня вони знову почули віддалений залп гарматного вогню.

— Це військовий корабель, — сказав Жамса. — Вони намагаються пробити собі шлях.

— Добре, — сказала Жинь.

Потопити військовий корабель, мабуть, було чи не найкращою ідеєю Кітая. Імперський флот не міг просто розбомбити його, бо ж то була груда деревини під водою, і гарматний вогонь туди не діставав. А підірвати верхні шари означало тільки ускладнити собі витягування затонулого днища з Мужвею.

Десь через пів години гарматний вогонь стих. Мабуть, Міліція здалася. Тепер їм доведеться відправити пірнальників із гаками, щоб відтягнути рештки й очистити річку. На це їм знадобиться десь два, щонайбільше три дні.

Але після того вони відновлять повільне, але безжальне просування до Арлона. І без Цоліня зупинити їх було нікому.

— Ми знаємо, — сказав Кітай, коли Жинь повернулася. Він квапився зустріти її в гавані. Кітай був розкуйовджений, волосся стирчало в усі боки, немовби він останні кілька годин ходив туди-сюди, смикаючи себе за чуба. — Дізналися дві години тому.

— Але чому? — скрикнула вона. — Коли?

Кітай безпорадно знизав плечима:

— Я знаю лише те, що ми в глибокій дупі. Ходімо.

Вона швидко закрокувала вслід за ним до палацу. У головній стратегічній залі Ежидень та жменька офіцерів згуртувалися навколо мапи, яка вже навіть близько не була точною, бо тепер із дошки повністю прибрали кораблі Цоліня.

Але Республіка не просто втратила кораблі. Це була не нейтральна перешкода. Було би ліпше, якби Цолінь просто відступив або якби його вбили. Але ця зрада означала, що тепер весь флот, на який вони так покладалися, підсилював війська Дадзі.

Капітан Ежидень замінив точки, які мали представляти флот Цоліня, червоними позначками й підвівся з-за столу.

— Ось із чим ми маємо справу.

Ніхто не промовив ані слова. Різниця в чисельності була майже сміховинною. Жинь уявила сяйливу змію, що кільцями згорталася навколо маленького гризуна, стискаючи, аж доки його очі не згасали.

— Забагато червоного, — пробурмотіла вона.

— Не те слово, — сказав Кітай.

— А де Вейсжа? — запитала вона.

Кітай відвів її вбік і пробурмотів їй на вухо, щоб Ежидень не почув.

— Сидить сам у своєму кабінеті, мабуть, трощить вази об стіни. Просив його не турбувати. — Кітай показав на сувій на краю столу. — Сьогодні вранці Цолінь прислав листа. Так ми й дізналися.

Жинь узяла сувій і розгорнула його. Вона вже знала зміст, але однаково мусила сама прочитати слова Цоліня, керуючись якоюсь хворобливою допитливістю. Вона так не могла втриматися, щоб не придивлятися до розбирання туш.

«Не такого майбутнього я хотів для кожного з нас».

Цолінь писав тонким гарним почерком. Кожен штрих ретельно звужувався до краю в легкому каліграфічному стилі, на опанування якого знадобився не один рік. Цей лист писали не нашвидкуруч. Цей лист зосереджено писала людина, яка ще дбала про оздоблення.

Через усю сторінку Жинь бачила знаки, викреслені й переписані там, де вода розмила чорнила. Цолінь плакав, коли писав.

«Ти повинен розуміти, що перший обов’язок правителя — відповідальність перед його народом. Я обрав шлях, який веде до найменшого кровопролиття. Можливо, це ускладнить перехід до демократії. Мені відоме твоє бачення розвитку цієї нації, і я знаю, що руйную його. Але мій найперший обов’язок — не перед ненародженими в майбутньому цієї країни, а перед людьми, які страждають зараз, які проживають свої дні у страху через війну, яку ти привів на їхній поріг.

Я відступився заради них. Так я їх захищаю. Я оплакую тебе, мій учню. Оплакую твою Республіку. Оплакую свою дружину й дітей. Ти помреш, думаючи, що я всіх вас покинув. Але я без вагань кажу, що ціную життя свого народу значно більше, аніж коли-небудь цінував твоє».

Роздiл 28

Імперський флот мав дістатися Червоних скель уже через сорок вісім годин. Арлон перетворився на хмару відчаю та шаленої активності, бо ж протягом наступних двох днів Респуб­ліканська армія квапилася закінчити оборонні приготування. Печі горіли цілодобово, виготовляючи гори мечів, щитів і метальних списів. Червоні скелі перетворилися на димар для військових машин.

Коваль відіслав по Жинь увечері першого дня.

— Дивовижний матеріал для роботи, — сказав він, передаючи їй меча. То був прекрасний клинок, тонкий, із рівним лезом і руків’ям, прикрашеним багряною китицею. — Більше такого ніде не знайдеш, еге ж?

— Побувайте на острові, — пробурмотіла вона, обертаючи клинок у руках. — Покопайте навколо скелетів. Може, щось і знайдете.

— Справедливо. — Коваль викував ще один клинок, ідентичний до першого. — На щастя, металу вистачило й на запасний. Якщо ти раптом втратиш перший.

— Корисно. Дякую. — Жинь виставила перший клинок уперед, випрямивши руки, щоб перевірити його вагу. Руків’я було ідеально підігнане. Клинок виявився трохи довшим за все, чим вона коли-небудь користувалася, але й легшим, ніж здавався. Вона замахнулася ним над головою.

Коваль відступив від її замаху.

— Гадаю, тобі не завадить додаткова дальність.

Жинь перекинула клинок із руки в руку. Вона боялася, що з такою довжиною битися буде незручно, але це лише розширювало їй зону досяжності, а невелика вага була тільки на користь.

— Натякаєте на мій низький зріст?

Він прицмокнув.

— Кажу, що руки в тебе не дуже довгі. Як відчуття?

Жинь провела вістрям клинка в повітрі й дозволила йому виконати знайомі рухи Третьої форми Сідзіня. Її здивувало, як добре все вдалося. Неджа мав рацію — вона справді значно майстерніша з мечем. У перших битвах вона билася саме так. І першого ворога вбила саме клинком.

То чому ж вона так довго користувалася тризубом? Тепер це рішення здалося їй дурістю. Вона роками відпрацьовувала бій на мечах у Сінеґарді, клинок був наче продовженням її руки. Знову розмахувати мечем було немовби змінити церемоніальну мантію на зручний комплект одягу для тренувань.

Жинь скрикнула й метнула меч у стіну навпроти. Він застряг у деревині саме там, куди вона цілилася, під ідеальним кутом, а руків’я лише ледь тремтіло.

— І як воно? — запитав коваль.

— Просто чудово, — задоволено сказала вона.

До біса Алтаня, до біса його спадок і до біса його тризуб. Настав час узятися за зброю, яка допоможе їй вижити.

Доки Жинь повернулася до казарм, сонце вже майже сіло. Жинь квапливо просувалася каналами, її руки боліли після годин тягання мішків із піском у порожні будинки.

— Жинь? — за мить до того, як вона дійшла до дверей, з-за рогу виступила невисока постать.

Злякавшись, вона підстрибнула. Її нові клинки з брязкотом упали на підлогу.

— Це лише я, — постать вийшла на світло.

— Кесеґі? — Жинь підібрала мечі. — Як ти пробрався через бар’єр?

— Іди зі мною. — Він потягнувся, щоб схопити її за руку. — Швидко.

— Навіщо? Що коїться?

— Я не можу розповісти тобі тут, — він прикусив губу, знервовано поглядаючи на казарми. — Але я в біді. Підеш зі мною?

— Я… — Жинь неуважно глянула на казарми. Усе могло обернутися дуже погано. Їй наказали не спілкуватися з біженцями, коли вона не виконувала службових обов’язків, а з огляду на поточну напружену ситуацію в Арлоні, сумніватися в доцільності такого рішення не доводилося. А раптом їх хтось побачить?

— Будь ласка, — сказав Кесеґі. — Усе погано.

Вона зглитнула. Що тут думати? Це ж Кесеґі. Кесеґі — її родина, останній з її родичів.

— Звісно. Веди.

Кесеґі кинувся бігти. Вона намагалася не відставати.

Жинь припускала, що за бар’єром щось сталося. Якась сварка, нещасний випадок чи сутичка між вартовими й біженцями. До цього могла бути причетною й тітонька Фан, так завжди було. Але Кесеґі повів її не до таборів. Він повів її поза казармами, а потім уздовж верфі, де панував страшенний шум, до порожнього складу у віддаленому кінці гавані.

Там стояли три темні силуети.

Жинь зупинилася. Жодна з постатей не могла бути тітонькою Фан, всі надто високі.

— Кесеґі, що відбувається?

Але Кесеґі тягнув її просто до складу.

— Я привів її, — голосно крикнув він.

Очі Жинь звикли до тьмяного світла. Обличчя незнайомців почіткішали. Вона застогнала. То були не біженці.

Вона обернулася до Кесеґі.

— Якого біса?

Він відвернувся.

— Я мусив якось умовити тебе прийти.

— Ти мені збрехав.

Він зціпив зуби.

— Ну, інакше ти нізащо не прийшла б.

— Просто вислухай нас, — сказав Такха. — Прошу, не йди. Іншого шансу поговорити в нас не буде.

Жинь схрестила руки на грудях.

— То тепер ми ховаємося від Вейсжі за складами?

— Вейсжа вже достатньо накоїв, щоб нас знищити, — сказав Ґужубай. — Це більше, ніж очевидно. Республіка відвернулася від півдня. Цей союз треба розірвати.

Жинь придушила палке бажання закотити очі.

— А які у вас варіанти?

— Власна революція, — миттю озвався він. — Ми відкличемо підтримку Вейсжі, відділимося від Армії Дракона й повернемося до рідних провінцій.

— Це самогубство, — сказала Жинь. — Вейсжа єдиний, хто вас захищає.

— Ти навіть вимовити цього не можеш із серйозним обличчям, — сказав Чажовк. — Захищає? Нас обманювали від самого початку. Настав час облишити сподівання, що Вейсжа кине нам шматок зі свого столу. Ми повинні повернутися додому й самотужки дати відсіч муґенцям. Треба було відразу так зробити.

— І з якою ж армією? — холодно запитала Жинь.

Усе це вже обговорювали. Вейсжа ще декілька місяців тому назвав цю пропозицію блефом. Південні Воєначальники не могли повернутися додому. Без підкріплення Федерація розбила б їхні провінційні армії.

— Нам потрібно створити військо, — визнав Ґужубай. — Це буде нелегко. Але в нас є люди. Ти бачила табори. Ти знаєш, скільки нас.

— А ще я знаю, що вони непідготовлені, неозброєні й заморені голодом, — сказала вона. — Ви думаєте, вони зможуть битися з військами Федерації? Республіка — ваш єдиний шанс вижити.

— Вижити? — пхикнув Чажовк. — Та ми всі загинемо вже за тиждень. Вейсжа поставив наші життя на кін заради призахідників, а вони ніколи не прийдуть.

Жинь запнулася. На це в неї не було гарної відповіді. Вона знала, як і всі вони, що навряд чи призахідники колись визнають нікарців гідними своєї допомоги.

Але доки генерал Тарквет відкрито не заявив про відмову Консорціуму, Республіка ще мала шанс. Дезертирувати на південь було цілковитим самогубством, а надто тому, що тільки-но Жинь покине Вейсжу, її вже ніхто не захистить від Сірого товариства. Вона могла втекти з Арлона і сховатися. Могла переховуватися від призахідників тривалий час, якщо буде розумною, але врешті її однаково вистежать. І тоді вони вже не будуть милосердними. Жинь розуміла, що такі люди, як Петра, ніколи не дозволять собі так просто відступитися від викликів, кинутих їм Творцем. Вони вистежать, уб’ють або полонять кожного шамана в Імперії для подальшого вивчення. Жинь ще змогла б від них відбитися, могла б навіть протриматися якийсь час сама, вогонь проти повітряних кораблів, Фенікс проти Творця, але це протистояння було б жахливим. І вона не знала, чи пережила б його.

А якщо південні Воєначальники відколються від Республіки, тоді нікому буде захищати їх від Міліції або Федерації. Ці підрахунки були такими очевидними. Чому вони цього не розуміли?

— Облиш цю дурну надію, — спонукав її Ґужубай. — Не звертай уваги на маячню Вейсжі. Призахідники зумисне тримаються осторонь, так само, як робили це під час Макових війн.

— Про що це ви? — наполегливо запитала Жинь.

— Невже ти справді думаєш, що вони анічогісінько не знали про те, що відбувалося на цьому континенті?

— А яке це має значення?

— Вейсжа відправив до них свою дружину, — сказав Ґужубай. — Леді Сайкхажа провела Другу і Третю Макову війни в цілковитій безпеці на призахідницькому військовому кораблі. Призахідники чудово знали про те, що відбувається. Але вони не відіслали жодного мішка зерна чи ящика мечів. Ані коли горів Сінеґард, ані коли впав Кхурдалайн, ані коли муґенці спаплюжили Ґолінь Ніїс. Ось на яких союзників ти чекаєш. І Вейсжа про це знає.

— Чому ви просто не скажете, на що натякаєте? — запитала Жинь.

— Невже це справді ніколи не спадало тобі на думку? — запитав Ґужубай. — Вейсжа з призахідниками спланував цю війну задля того, щоб зайняти головну позицію і зміцнити контроль над цією країною. Вони не втручалися під час Третьої війни, бо хотіли бачити, як Імперія стікає кров’ю. І не втрутяться зараз, доки суперники Вейсжі не загинуть. Вейсжа — не справжній демократ і не поборник свого народу. Він опортуніст, який зводить собі трон на крові нікарців.

— Та ви з глузду з’їхали, — сказала Жинь. — Ні в кого не стане божевілля на таке.

— Це ти, мабуть, збожеволіла, якщо не бачиш цього! Докази просто в тебе під носом. Війська Федерації так і не дійшли до Арлона. Вейсжа нічого не втратив у тій війні.

— Він мало не втратив сина…

— А потім легко його повернув. Поглянь у вічі правді. Їнь Вейсжа — єдиний переможець Третьої Макової війни. Ти надто розумна, щоб вірити в інше.

— Не опікайте мене, — випалила Жинь. — І навіть якщо все справді так, це нічого не змінює. Я й без вас знаю, що призахідники засранці. Я досі б’юся на боці Республіки.

— Не варто битися в союзі з тими, хто заледве має нас за людей, — сказав Чажовк.

— Ну, це однаково не дає мені підстав битися за вас…

— Ти повинна битися на нашому боці, бо ти одна з нас, — сказав Ґужубай.

— Я не одна з вас.

— Ні, одна, — сказав Такха. — Ти родом із провінції Півня. Як і я.

Вона недовірливо глянула на нього.

Яке лицемірство. Він так легко відрікся від неї в Лусані, ставився до неї, як до тварини. А тепер стверджує, що вони однакові?

— Південь піде за тобою, — наполягав Ґужубай. — Ти хоч уявляєш, яка у твоїх руках сила? Ти остання спірлійка. Твоє ім’я знає весь континент. Якщо ти піднімеш меч, десятки тисяч підуть за тобою. Вони битимуться за тебе. Ти станеш їхньою богинею.

— А ще зрадницею найближчих друзів, — сказала вона. Вони просили її покинути Кітая. Неджу. — Не намагайтеся улестити мене. Це не спрацює.

— Друзів? — пхикнув Ґужубай. — Кого? Їнь Неджу? Чен Кітая? Вихідців із півночі, яким начхати на саме твоє існування? Невже ти так відчайдушно прагнеш стати такою ж, як вони, що ігноруєш решту, що стоїть на кону?

Жинь наїжачилася.

— Я не хочу бути такою, як вони.

— Ні, хочеш, — глумливо всміхнувся він. — Це все, чого ти хочеш, навіть якщо не усвідомлюєш цього. Але врешті ти південна багнюка. Ти можеш виправити свою мову, можеш відвернутися від смороду таборів біженців і вдати, що не смердиш так само, але ти ніколи не вважатимеш себе однією з них.

Годі. Співчуття Жинь випарувалося.

Невже вони й справді думали, що зможуть натиснути на неї через провінційні узи? Вона вже давно покінчила з провінцією Півня. За перші шістнадцять років її життя Тікані намагалося лише втоптати її в бруд. Вона розірвала свої узи з півднем тієї миті, коли поїхала до Сінеґарда.

Вона втекла від Фанів. Вибила собі місце в Арлоні. Вона була одним із найкращих солдатів Вейсжі. Тепер вона не повернеться. Вона просто не може повернутися.

Для неї південь означав лише знущання і страждання. Вона нічого їм не винна. І вже напевно не самогубну місію. Якщо Воєначальники хотіли позбутися життів, то могли зробити це й без неї.

Вона бачила, як Кесеґі дивився на неї, ображено, розчаровано, і воліла б, щоб їй було байдуже.

— Вибачте, — сказала вона. — Але я не одна з вас. Я спірлійка. І ви знаєте, кому я віддана.

— Якщо ти залишишся тут, то помреш намарно, — сказав Ґужубай. — Ми всі помремо намарно.

— Тоді повертайтеся, — глумливо всміхнулася вона. — Забирайте свої війська. Повертайтеся додому, я вас не зупинятиму.

Вони навіть не ворухнулися. Їхні обличчя, вражені, мертвотно-бліді, підтвердили, що все це лише блеф. Вони не могли втекти. Самі в рідних провінціях вони не мали ані шансу. Вони могли, справді могли, подумала Жинь, дуже сумніваючись, що їм стане чисельності, самотужки відбитися від загонів муґенців. Але якщо Арлон упаде, це лише справа часу, коли по них прийде й Дадзі.

Без підтримки спірлійки руки в них зв’язані. Південні Воєначальники опинилися в глухому куті.

Ґужубай потягнувся до меча на поясі.

— Ти розкажеш Вейсжі?

Вона викривила вуста.

— Не спокушайте.

— Ти розкажеш Вейсжі? — повторив він.

Жинь недовірливо йому всміхнулася. Невже він справді збирався битися з нею? Невже він бодай спробує?

Вона мимоволі насолоджувалася цим. Хоч раз усі козирі в її руках, хоч раз від неї залежали їхні долі й іншого вибору вони не мали.

Вона могла вбити їх просто зараз, і це зійшло б їй з рук. Вейсжа міг навіть похвалити її за демонстрацію відданості.

Але над ними нависав бій. Міліція підкрадалася до їхнього порога. І якщо біженці хотіли вижити, то їм потрібні бодай якісь лідери, бо ж ніхто інший про них не подбає. А якщо вона вб’є Воєначальників зараз, то це спричинить хаос, який нашкодить Республіці. Південні армії занадто нечисленні, щоб перемогти в бою, але їхньої зради вистачить, щоб гарантувати поразку Республіки, а цього Жинь зовсім не хотілося.

Вона тішилася тим, що рішення залежало від неї, і тому цей жорстокий розрахунок можна було замаскувати як милість.

— Ідіть спати, — лагідно промовила вона, немовби зверталася до дітей. — Попереду в нас важкий бій.

Попри протести Кесеґі, Жинь відвела його до помешкань біженців. Вона обрала довгий шлях через усе місто, намагаючись триматися подалі від казарм. Десять хвилин вони йшли в кам’яній тиші. Щоразу, коли Жинь поглядала на Кесеґі, він розгнівано вдивлявся кудись перед собою, удаючи, що взагалі її не бачить.

— Ти злий на мене, — сказала вона.

Він не відповів.

— Я не можу дати їм того, чого вони хочуть. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю, — різко відповів він.

— Кесеґі…

— Я й тебе вже не знаю.

Вона мусила визнати, що це правда. Кесеґі попрощався з сестрою й замість неї віднайшов солдата. Але й вона його вже не знала. Кесеґі, якого вона лишила, був малим дитям. А цей Кесеґі був високим, похмурим і злим парубком, який бачив забагато страждань і не знав, кого в цьому звинувачувати.

Далі вони йшли мовчки. Жинь кортіло розвернутися й піти назад, але вона не хотіла, щоб Кесеґі спіймали самого не по той бік бар’єру. Останнім часом нічний патруль шмагав біженців, які заступали межу, щоб показати іншим приклад.

Нарешті Кесеґі промовив:

— Могла б хоч написати.

— Що?

— Я все чекав, доки ти напишеш. Чому ти не писала мені?

Жинь не мала на це пристойної відповіді.

Чому ж вона не писала? Майстри не забороняли писати листи. Усі її однокласники постійно писали додому. Вона згадала, як Нян щотижня відправляла вісім окремих листів кожному зі своїх братів і сестер. Згадала, як її дивувало, що хтось міг так багато розповісти про виснажливе навчання.

Але їй ніколи не спадало на думку написати Фанам. Щойно вона опинилася в Сінеґарді, то замкнула всі спогади про Тікані десь у глибині свого розуму й змусила себе забути.

— Ти був такий малий, — сказала вона після паузи. — Я думала, що ти мене й не згадаєш.

— Маячня, — сказав Кесеґі. — Ти моя сестра. Як я міг тебе забути?

— Не знаю. Я просто… Я думала, що буде легше, якщо ми розлучимося різко. Я хотіла сказати, що після того, як поїхала, навряд чи колись повернулася б додому…

Його голос став жорсткішим.

— І тобі навіть на думку не спадало, що я теж хотів вибратися звідти?

На Жинь накотилася хвиля роздратування. Як так сталося, що раптом винною стала вона?

— Ти зміг би, якби захотів. Ти міг учитися…

— Коли? Після того, як ти поїхала, лишився лише я і крамниця. А після того, як батькові погіршало, мені доводилося робити й усю хатню роботу. А мати не добра, Жинь. Ти це знала, я благав тебе не кидати мене з нею, але ти все одно поїхала. У Сінеґард, до пригод…

— То були не пригоди, — холодно сказала вона.

— Але ти була в Сінеґарді, — жалібно промовив він голосом дитини, яка чула лише історії про колишню столицю й досі вважала це місто землею багатств і чудес. — А я застряг у Тікані й за будь-якої нагоди ховався від матері. І коли почалася війна, налякані, ми переховувалися в підземних укриттях та сподівалися, що Федерація ще не дійшла до нашого містечка, а якщо й дійшла, то нас не вб’ють одразу.

Жинь зупинилася.

— Кесеґі.

— Вони все повторювали, що ти прийдеш за нами, — його голос надломився. — Що вогняна богиня з провінції Півня знищила лукоподібний острів і що ти повернешся додому, щоб звільнити й нас.

— Я хотіла. Я була…

— Ні, не хотіла. Де ти була всі ці місяці? Влаштовувала переворот у Осінньому палаці. Почала ще одну війну, — у його голосі чулася ядучість. — Не треба казати, що ти нічого цього не хотіла. Це все ти винна. Якби не ти, нас тут не було б.

Жинь не знайшла що на це відповісти. Вона могла заперечити, сказати, що це не вона в усьому винна, а Імператриця, розповісти йому про політичні сили, задіяні в цій грі, які були значно більшими за будь-кого з них.

Але вона просто не могла сформулювати речення. Жодне з них не було би щирим.

Проста правда була в тому, що вона покинула названого брата й роками не згадувала про нього. Він заледве з’являвся в її думках до тієї зустрічі в таборі. І вона знову забула би про нього, якби він не стояв просто перед нею.

Вона не знала, як це виправити. Не знала, чи це взагалі бодай якось можна виправити.

Жинь завернула за ріг до ряду одноповерхових кам’яних будівель. Їх збудували як помешкання для призахідників. Ще декілька хвилин — і вони повернуться в район біженців. Жинь раділа цьому. Вона хотіла позбутися Кесеґі. Не могла стерпіти повної сили його образи.

Боковим зором вона побачила, як позаду найближчої будівлі майнула постать у синій формі. Вона пішла б далі, але почула шум — ритмічне човгання, притлумлений стогін.

Жинь уже чула такі звуки. Вона багато разів розносила пакунки з опіумом до тіканійських борделів. Але просто уявити не могла, що зараз тут для цього міг бути час і місце.

Кесеґі також почув. Він зупинився.

— Біжи до бар’єру, — просичала вона.

— Але…

— Я не прошу, — вона штовхнула його. — Іди.

Він підкорився.

Жинь кинулася бігти. Вона побачила за будівлею два напів­оголені тіла. Призахідницький солдат, нікарська дівчина. Дівчина скиглила, намагаючись закричати, але солдат затуляв їй рота рукою, а другою схопив за волосся й закинув голову, виставляючи шию.

На мить Жинь просто завмерла й спостерігала.

Вона ніколи не бачила зґвалтувань.

Але чула про них. Вона чула забагато історій від жінок, які пережили Ґолінь Ніїс, і уявляла їх так яскраво й так часто, що ці образи проникали в її нічні жахіття, змушуючи прокидатися, тремтячи від люті і страху.

І тепер вона могла думати лише про те, чи так само страждала Венка в Ґолінь Ніїс. Чи і її обличчя теж кривилося так, як у цієї дівчини, а рот розкривався в беззвучному крику. Чи муґенські солдати, які притискали її до землі, так само сміялися, як сміявся цієї миті призахідницький солдат.

Грудка жовчі піднялася їй у горлі.

— Ану злізь із неї.

Солдат не зрозумів або не хотів зрозуміти. Він просто продов­жив свою справу, дихаючи важко, як тварина.

Жинь не вірилося, що це звуки насолоди.

Вона кинулася й відштовхнула солдата. Він перевернувся й незграбно замахнувся кулаком їй в обличчя, але вона легко ухилилася, схопила його за зап’ястки, вдарила в колінні чашечки й силоміць штовхала додолу, аж доки він не опинився на землі, пришпилений її колінами.

Жинь потягнулася вниз, шукаючи його геніталії. А коли знайшла, міцно стиснула.

— Ти цього хочеш?

Він нестямно борсався під нею. Вона стиснула дужче. З його рота вирвалося якесь булькотіння.

Жинь впилася нігтями в м’яку плоть.

— Ні?

Він скрикнув від болю.

Вона прикликала полум’я. Його крики погучнішали, але вона схопила з землі скинуту сорочку й запхала йому до рота, а потім не відпускала, аж доки його член не почорнів у її руках.

Коли він нарешті припинив борсатися, вона злізла з його грудей, сіла поруч із дівчиною, яка досі тремтіла, і поклала їй руки на плечі. Жодна з них не говорила. Вони просто горнулись одна до одної, дивлячись на солдата із холодним задоволенням, коли він корчився на землі, немічно скімлячи.

— Він помре? — запитала дівчина.

Схлипування солдата послабшали. Жинь обпалила йому половину нижньої частини тулуба. Деякі рани припеклися. Мине ще немало часу, доки він сконає від крововтрати. Вона сподівалася, що весь цей час він буде при тямі.

— Так. До лікаря його ніхто не поведе.

У голосі дівчини не чулося страху, лише ледача допитливість.

— Ти його забереш?

— Він не з мого загону, — сказала Жинь. — А тому не моя проблема.

Минув ще якийсь час. Кров повільно стікала з-під поперека солдата. Жинь мовчки сиділа поруч із дівчиною, її серце стукотіло в грудях, а розум прораховував можливі наслідки.

Західняки точно знатимуть, що вбивця вона. Сліди від опіків видадуть її, бо ж тільки спірлійка вбивала вогнем.

Відплата Тарквета буде страшною. Якщо він дізнається, то не спиниться на смерті самої лишень Жинь. Він міг кинути напризволяще всю Республіку.

Жинь мусила позбутися тіла.

Зрештою груди солдата перестали здійматися і опускатися. Жинь підповзла до нього навколішки й помацала шию, перевіряючи пульс. Нічого. Вона підвелася і простягнула руку дівчині.

— Приведімо тебе до ладу. Можеш іти?

— Про мене не турбуйся, — дівчина говорила навдивовижу спокійно. Вона вже не тремтіла. Натомість схилилася, щоб витерти шматком розірваної сукні кров і рідини зі стегон. — Таке трапляється вже не вперше.

Роздiл 29

— Тигрячі курв’ячі цицьки, — вилаявся Кітай.

— Знаю, — озвалася Жинь.

— І ти просто скинула його в гавань?

— Спершу навантажила камінням. Я вибрала доволі глибоку ділянку в доках, ніхто його не знайде…

— От же трясця. — Кітай проходився рукою по волоссю й смикав чуба, міряючи кроками бібліотеку. — Ти помреш. Ми всі помремо.

— Або все буде гаразд. — Жинь спробувала переконати себе, промовивши ці слова вголос, але досі почувалася страшенно приголомшеною. Вона прийшла до Кітая, бо лише йому могла довіритися й розповісти, що накоїла. Тепер обоє панікували.

— Послухай, мене ніхто не бачив…

— Звідки ти знаєш? — різко запитав він. — Ніхто не помітив, як ти тягнула труп призахідника через пів міста? Ніхто не визирнув із вікна? Ти готова поставити на кін своє життя супроти того факту, що жодна душа тебе не бачила?

— Я його не тягнула, а кинула в сампан і погребла від берега.

— О, то це все вирішує…

— Кітаю. Послухай. — Вона глибоко вдихнула, намагаючись сповільнити свій розум, щоб він працював як слід. — Минуло вже більше години. Якби хтось бачив, тобі не здається, що ми вже були б мертві?

— Тарквет міг вирішити потягнути час, — сказав Кітай. — Дочекатися ранку, щоб відправити проти тебе всю армію.

— Він не став би чекати, — Жинь була впевнена в цьому. Призахідники не розмінювалися на дрібниці. Якби Тарквет знав, що шаман убив одного з його солдатів, то вже продірявив би його кулями. Він не дав би йому шансу втекти.

Що більше часу минало, то більше вона сподівалася — вірила — що Тарквет не знав. Вейсжа не знав. Вони могли ніколи й не дізнатися. Жинь нікому не скаже, а біженка точно триматиме язика за зубами.

Кітай потер долонями скроні.

— Коли це сталося?

— Я вже казала. Трохи більше години тому, коли я вела Кесеґі назад до бар’єрів від старих складів.

— Що, заради небес, ти робила біля складів?

— Південні Воєначальники влаштували на мене засідку. Хотіли поговорити. Вони хочуть відступити назад до рідних провінцій, щоб самотужки розібратися з армією Федерації. Намагалися вмовити мене піти з ними, а ще в них є ця безглузда теорія про призахідників і…

— Що ти їм відповіла?

— Звісно, відмовилася. Це смертний вирок.

— Ну, принаймні ти не вчинила державної зради. — Кітай здавлено засміявся. — А потім, виходить, що ти просто поверталася до казарм і дорогою вбила призахідника?

— Ти не бачив, що він робив.

Кітай здійняв руки.

— Та яка в біса різниця?

— Він був на дівчині, — розгнівано сказала вона. — Він тримав її за шию й не зупинився б…

— Тож ти вирішила спалити всі шанси на те, щоб вижити біля Червоних скель?

— Бляха, Кітаю, призахідники не прийдуть.

— Але ж вони ще тут, хіба ні? Якби їм і справді було б начхати на нас, вони зібралися б і відпливли. Тобі це не спадало на думку? Коли тебе притискають до стіни, то є величезна різниця між нулем і одним відсотком, але ні, ти радше подбаєш, щоб це точно був нуль…

Її щоки спалахнули.

— Я не думала…

— Ну звісно, що ти не думала, — випалив Кітай. На його кулаках побіліли кісточки. — Ти ніколи не думаєш, правда? Ти завжди влазиш у кожну бійку, яку схочеш і коли захочеш, і срати хотіла на наслідки…

Жинь підвищила голос.

— Ти волів би, щоб я дозволила її ґвалтувати?

Кітай замовк.

— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Вибач, я не… Я не це мав на увазі.

— Сумніваюся.

Він затулив обличчя долонями.

— О боги, мені так страшно. І тобі не обов’язково було його вбивати, ти могла…

— Знаю, — сказала Жинь. Вона почувалася спустошеною. Прилив адреналіну вивітрився. Тепер їй хотілося тільки впасти. — Я знаю, я не подумала, я побачила, що відбувається, і просто…

— Тепер і моє життя на кону.

— Мені прикро.

— Знаю, — зітхнув він. — Я не думав… Ти не мусила… Гаразд. Усе гаразд. Я розумію.

— Я справді думаю, що ніхто не бачив.

— Добре. — Кітай глибоко вдихнув. — Ти збираєшся повертатися до казарм?

— Ні.

— Я також.

Вони довго сиділи на підлозі, не кажучи ані слова. Він поклав їй голову на плече. Вона переплела його пальці зі своїми. Ніхто з них не міг заснути. Обоє дивилися у вікна бібліотеки, чекаючи, що призахідницькі загони вишикуються біля дверей або в коридорі почуються важкі кроки. З кожною хвилиною Жинь мимоволі відчувала полегшення.

Це означало, що призахідники не прийдуть. Це означало, що принаймні поки що вони в безпеці.

Але що станеться, коли призахідники прокинуться вранці й виявлять зникнення солдата? Що станеться, коли почнуть пошуки? Його не знайдуть щонайменше декілька днів, про це вона подбала, але сам факт зникнення однаково міг завадити перемовинам із призахідниками.

І якщо провина не впаде на Жинь, то чи не покарають вони всю Республіку?

Їй пригадалися слова південних Воєначальників. «Ти не повинна битися в союзі з тими, хто заледве вважає нас людьми».

— Розкажи мені, що говорили Воєначальники, — сказав Кітай, вразивши її.

Жинь сіла.

— Про що?

— Про призахідників? Що в них за теорія?

— Як завжди. Вони їм не довіряють, думають, що вони прибули для другої хвилі окупації і… О… — вона спохмурніла. — А ще вони вважають, що призахідники зумисне дозволили муґенцям вторгнутися в Імперію. Вони думають, буцімто Вейсжа знав про те, що Федерація планує йти на нас війною, і що призахідники також знали, але ніхто й пальцем не ворухнув, бо вони хотіли ослабити Імперію й розділити її.

Кітай кліпнув.

— А й справді.

— Знаю. Це божевілля.

— Ні, — сказав він. — Це має сенс.

— Ти ж не серйозно? Це було б жахливо.

— Але це вписується в усе, що ми знаємо, хіба ні? — Кітай коротко захихотів, і цей сміх був майже маніячним. — Я від початку про це думав, справді. Але потім сказав собі: «Ні, ніхто не може бути аж наскільки божевільним. Або лихим». Але подумай про кораблі Республіки. Подумай про те, скільки часу знадобилося, щоб збудувати цілий флот. Вейсжа роками планував свою громадянську війну, це очевидно. Але досі він не розпочинав наступу. Чому?

— Може, не був готовий? — сказала вона.

— А може, йому потрібно було ослабити країну, якщо він збирався перемогти у війні проти Зміївни. Розділити нас, аби підібрати шматки.

— Йому потрібно було, щоб хтось напав першим, — промовила Жинь.

Кітай кивнув.

— А Федерація — найкращий пішак для цього завдання. Не сумніваюся, Вейсжа сміявся, коли вони ввійшли в Сінеґард. Не сумніваюся, він роками чекав цієї війни.

Жинь хотілося сказати «ні», сказати, що, звісно ж, Вейсжа не дозволив би гинути невинним людям, але вона знала, що це не так. Вона знала, що Вейсжа радо стер би зі своєї мапи цілі провінції, якби це допомогло йому втримати Республіку.

О боги, якби це допомогло йому втримати це місто.

А отже, пасивність призахідників під час Другої Макової війни була не якоюсь політичною помилкою чи непорозумінням, а цілком свідомим рішенням. А отже, Вейсжа знав, що Федерація вб’є сотні, тисячі, десятки тисяч, і допустив це.

Коли вона думала про це зараз, було так легко усвідомити, як ними маніпулювали. Вони роками жили в пастці геополітичної шахової партії, а можливо, навіть цілі десятиліття.

І вона не просто обманювалася. Вона свідомо заплющувала очі на всі підказки навколо неї, сиділа склавши руки й допустила все це.

Вона так довго, так по-дурному пасивно спала. Вона стільки часу витратила в боях за Республіку Вейсжі, що заледве замислювалася над тим, а що може трапитися потім.

Якщо вони переможуть, то яку ціну зажадають призахідники за свою допомогу? Чи почастішають експерименти Петри, коли вона вже не буде потрібна Вейсжі на полі бою?

Тепер здалося таким безглуздям уявляти, що доки Вейсжа ручається за неї, вона в безпеці від тих аркебуз. Місяці тому вона була розгублена й налякана, відчайдушно прагнула знайти якір, і це підштовхнуло її довіритися Вейсжі. Але тепер вона також бачила, знову і знову, як легко Вейсжа маніпулював своїм оточенням, немовби ляльками в театрі тіней.

Як швидко він обміняє її?

— О Кітаю, — повільно видихнула вона. Їй раптом стало дуже, дуже страшно. — Що ж нам робити?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Вона почала обмірковувати всі можливості вголос.

— Хороших варіантів у нас немає. Якщо ми дезертируємо на південь, то загинемо.

— А якщо лишимося в Арлоні, то призахідники вистежать тебе.

— Але якщо ми лишатимемося відданими Республіці, то просто власноруч збудуємо собі клітку.

— Але все це не матиме значення, якщо ми не переживемо завтрашній день.

Вони глянули одне на одного. Жинь чула, як у тиші відлунює серцебиття, її власне чи Кітая, вона не знала.

— Тигрячі цицьки, — сказала вона. — Ми помремо. І все це буде неважливо, бо Фейлень розіб’є нас під Червоними скелями, і ми всі помремо.

— Не обов’язково, — Кітай різко підвівся. — Ходи-но зі мною.

Вона кліпнула.

— Що таке?

— Побачиш. Я мав тобі дещо показати, ще коли ти повернулася, — він узяв її за руки й підтягнув, допомагаючи підвестися. — Просто не було нагоди. Йди за мною.

Якимось чином вони врешті опинилися у зброярні. Жинь не знала напевне, чи можна їм там бути, бо Кітай зламав замок, щоб пробратися всередину, але тепер їй стало байдуже.

Він підвів її до комори в глибині приміщення, висмикнув з кутка згорток у брезенті й кинув його на стіл.

— Це для тебе.

Вона зняла брезент.

— Купа шкіри. Дякую. Я в захваті.

— Просто розгорни.

Жинь підняла хитромудру штуковину, спантеличена поєднанням ременів, залізних прутиків і довгих смуг шкіри. Вона роздивлялася його зусібіч, але не могла збагнути, на що саме дивиться.

— Що це?

— Ти ж знаєш, що жоден із нас не зміг здолати Фейленя? — запитав Кітай.

— Бо він постійно жбурляв нас на скелі? Так, Кітаю, я це пам’ятаю.

— Вислухай, — у очах з’явився маніакальний блиск. — А якби він не зміг цього зробити? Якби ти змогла битися з ним на його території? Ну, територія — не надто слушне слово, але ти розумієш, що я маю на увазі.

Отетеріла Жинь поглянула на нього:

— Я й гадки не маю, про що ти торочиш.

— Тепер ти значно краще контролюєш полум’я, так? — запитав він. — І можеш прикликати його, не замислюючись?

— Звісно, — повільно промовила вона. Тепер вогонь здавався природним продовженням її самої. Вона могла метати його далі, розжарювати дужче. Але все одно була спантеличена. — Ти й так це знаєш. І до чого тут це?

— Наскільки сильний жар ти можеш створити? — наполягав він.

Жинь насупилася.

— А хіба вогонь не завжди однакової температури?

— Насправді ні. На різних поверхнях ти отримаєш різне полум’я. Наприклад, полум’я свічки й жар кузні відрізняються.

— Чому це так важливо? — перебила його Жинь. — Я однаково не зможу підібратися до Фейленя достатньо близько, щоб спалити його, а так далеко я не дістану.

Кітай нетерпляче похитав головою.

— А якби змогла дістати?

— Не всі такі генії, як ти, — випалила вона. — Просто скажи, до чого ти хилиш.

Він осяйно всміхнувся.

— Пригадуєш сигнальні ліхтарі перед Бояном? Ті, в яких була вибухівка?

— Звісно, але…

— Хочеш дізнатися, як вони працюють?

Вона зітхнула й покірно дозволила йому говорити скільки заманеться.

— Ні, але думаю, ти мені зараз розкажеш.

— Гаряче повітря піднімається вгору, — радісно промовив він. — Холодне — опускається вниз. Кулі захоплюють гаряче повітря в обмеженому просторі — і це піднімає весь апарат.

Якийсь час Жинь обмірковувала його слова. Вона вже починала розуміти, до чого він хилив, але не була впевнена, чи сподобається їй висновок.

— Моя вага значно більша за паперову кулю.

— А тут уже йдеться про співвідношення, — наполягав Кітай. — Наприклад, важчій пташці потрібні більші крила.

— Але навіть найбільша пташка крихітна в порівнянні з…

— Тоді тобі потрібні ще більші крила. Ще гарячіше полум’я. Але ти володієш найсильнішим джерелом жару з-поміж усіх, що нині існують, тож нам лише треба пристосувати твій апарат таким чином, щоб дати йому потрібну для польоту силу. Зробити його твоїми крильми, якщо хочеш.

Жинь кліпнула, а потім опустила погляд на купу шкіри й металу.

— Та ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи, — радісно сказав він. — Хочеш його випробувати?

Вона обережно розгорнула апарат. Він виявився несподівано легким, а шкіра гладенькою на дотик. Вона замислилася, де Кітай знайшов необхідний матеріал. А потім підняла конструкцію, зачудовано розглядаючи акуратні стібки.

— І все це ти зробив за тиждень?

— Ага. Але думав про це вже давно. Ідею підкинув Жамса.

— Жамса?

Кітай кивнув.

— Половина боєприпасів засновані на аеродинаміці. Він витратив немало часу на те, щоб з’ясувати, як змусити снаряди летіти правильною траєкторією.

Жинь була не в захваті від того, що мусила довірити своє життя розробці хлопчиська, чиєю найбільшою пристрастю було спостерігати за тим, як щось вибухає, але припустила, що на цьому етапі варіантів у неї небагато.

Кітай допоміг їй якомога міцніше застебнути ремені на грудях. Залізні прутики незручно прилягали їй до спини, але в усьому іншому крила виявилися несподівано гнучкими й легко оберталися за кожного руху її рук.

— Знаєш, Алтань любив створювати собі крила, — сказала вона.

— Справді? Він умів літати?

— Сумніваюся. Вони були з полум’я. Гадаю, він просто вважав, що це гарно.

— Ну, а я вважаю, що ми можемо дати тобі функціональні крила, — він затягнув ремені навколо її плечей. — Усе прилягає нормально?

Вона підняла руки, трохи почуваючись кажаном-переростком. Шкіряні крила були дуже гарні, але занадто тонкі, щоб утримати вагу її тіла. Переплетення дротиків, які тримали апарат укупі, також видавалися страшенно тендітними. Жинь була впевнена, що зможе переламати їх на коліні.

— А ти впевнений, що цього вистачить, аби підняти мене?

— Я не хотів додавати занадто багато до твоєї ваги. Прутики тонкі, але так і треба. Варто зробити їх трохи важчими — і ти впадеш.

— Або вони можуть зламатися — і я розіб’юся на смерть, — зауважила вона.

— Вір у мене хоч трохи.

— Я ж нашкоджу тобі, якщо розіб’юся.

— Знаю, — він говорив надто легковажно, щоб це її втішило. — Випробуймо їх?

Вони знайшли на скелі відкриту місцину, достатньо далеко від будь-чого горючого. Кітай хотів перевірити винахід, штовхнувши Жинь із виступу, але неохоче погодився, щоб вона спробувала спершу підлетіти над землею.

Сонце тільки-но починало сходити над Червоними скелями. Жинь це видовище здалося б навдивовижу гарним, якби вона не боялася так сильно, що чула, як її серце бухкає в грудях. Жинь вийшла на середину галявини й силувано змахнула руками. Вона почувалася водночас і дуже наляканою, і дуже дурною.

— Ну ж бо, вперед, — Кітай відступив на декілька кроків. — Спробуй.

Жинь зніяковіло змахнула крилами.

— То мені просто… спалахнути?

— Гадаю, що так.

Вона примусила полум’я танцювати спочатку на долонях, а потім переповзти на шию і плечі. Верхній частині її тулуба було приємно тепло, але крила майже миттєво почали з шипінням димитися.

— Кітаю? — стривожено скрикнула вона.

— Це лише з’єднувальна речовина, — сказав Кітай. — Усе нормально, вона просто вигорить…

Її голос повищав на декілька тонів.

— Нормально, що з’єднувальна речовина вигорить?

— Це тільки надлишок. Гадаю, решта триматиметься, — Кітай говорив не надто переконливо. — Я хотів сказати, що ми перевіряли речовину в кузні, тож теоретично…

— Добре, — повільно протягнула Жинь, і в неї затремтіли коліна. Їй страшенно паморочилося в голові. — Нащо я це дозволила?

— Бо якщо ти помреш, то і я помру, — сказав він. — Можеш зробити полум’я трохи більшим?

Жинь заплющила очі. Розкриваючись від гарячого повітря, шкіряні крила піднялися по боках.

А потім вона відчула її, сильну тягу, що смикала верхню частину тіла, немовби велетень нахилився й хапав її під руки.

— От лайно, — видихнула Жинь. Вона глянула вниз. Її ноги відірвалися від землі. — Лайно. Лайно.

«Велика Черепахо». Вона справді піднімалася, навіть не докладаючи зусиль, її буквально тягнуло вгору. Жинь смикала ногами, борсаючись у повітрі. Вона не могла контролювати напрямку руху й не розуміла, як сповільнити підйом, але, святі боги, вона летіла.

Кітай крикнув їй щось, але вона не чула через ревіння полум’я, що огортало її.

— Що? — крикнула вона йому.

Кітай змахнув руками й побіг зиґзаґами.

Він хоче, щоб вона летіла вбік? Жинь складно уявляла собі механізм такого польоту. Вона могла зменшити силу полум’я з одного боку. Але щойно спробувала це зробити, то мало не впала й урешті незграбно зависла в повітрі в такій позі, що стегно опинилося на рівні голови. Вона квапливо вирівнялася.

Отже, горизонтально вона летіти не могла. Але як напрямок руху змінювали пташки? Жинь спробувала пригадати. Вони не рухалися лише в один бік, вони махали крилами. Вони не зависали, а ширяли.

Жинь декілька разів змахнула крилами й піднялася в повітря ще на метр. Потім прилаштувала кут згину рук таким чином, щоб крила били вбік, а не вниз, і спробувала знову.

І миттю накренилася ліворуч. Така швидка зміна напрямку збивала з пантелику. У животі поважчало, а полум’я нестямно запалахкотіло. На мить Жинь утратила галявину з поля зору і змогла вирівнятися лише за метр-півтора від землі.

Вона смикнулася, пірнаючи, і голосно вдихнула повітря. Доведеться добряче потренуватися.

Жинь змахнула крилами, щоб відновити висоту. І злетіла швидше, ніж очікувала. А потім змахнула знову. І знову.

Як високо вона зможе піднятися? Кітай досі кричав їй щось із землі, але вона була надто далеко від нього, щоб розібрати слова. З кожним рівномірним помахом крил вона піднімалася все вище й вище. Земля була запаморочливо далека, але її погляд був прикутий лише до величезного простору неба над головою.

Як високо вогонь зможе її підняти?

Жинь не стрималася й захихотіла, злетіла й полегшено засміялася високим, відчайдушним, нестямним сміхом. Вона піднімалася доти, доки вже не могла розгледіти обличчя Кітая, доки Арлон не перетворився на крихітні цятки зелені й сині, доки вона не пробилася крізь товщу хмар.

А потім Жинь зупинилася.

Вона зависла в синіх просторах наодинці з собою.

Тієї миті її омив спокій, якого вона ще ніколи не відчувала на своїй пам’яті. Тут не було нічого, що вона могла вбити. Нічого, чому вона могла зашкодити. Її розум належав тільки їй. Весь світ належав тільки їй.

Вона трималася в повітрі, опинившись між небом і землею.

Звідси Червоні скелі здавалися дуже красивими.

Їй згадався останній міністр Червоного Імператора, який викарбував ті давні слова на скелі. Він написав крик до небес, відкриту заяву майбутнім поколінням, послання призахідникам, які одного дня ввійшли в гавань і розбомбили її.

Що він хотів їм сказати?

«Ніщо не вічне».

Неджа й Кітай помилялися. Цей напис можна було потрактувати інакше. Якщо ніщо не вічне і світ не існує, то це означало, що й реальність не є незмінною. Ілюзія, в якій вона жила, текуча й мінлива, а отже, її легко міг змінити той, хто хотів переписати сценарій реальності.

«Ніщо не вічне».

Цей світ належить не людям. Цей світ належить богам. Настав час великих сил. Це була доба божеств у людських тілах, божеств вітру, води та вогню. І в цій війні саме вона, маючи першість у нерівності сил, була неминучою переможницею.

Вона, остання спірлійка, прикликала найбільшу силу з-поміж усіх.

І хоч скільки зусиль докладуть призахідники, вони не зможуть забрати в нею цю силу.

Приземлення виявилося складним.

Спершу Жинь спало на думку просто загасити полум’я. Але вона одразу почала падати додолу каменем, розігнавшись до небезпечної швидкості всього за декілька приголомшливих секунд, аж доки не спромоглася розправити крила і знову запалити під ними вогонь. Від цього її смикнуло вгору так сильно, що вона навіть здивувалася, як крила взагалі не зірвало з рук.

Жинь злетіла вгору. Серце шалено калатало у грудях.

Вона мусила якось спуститися. Якийсь час подумки прокручувала послідовність дій: зменшити полум’я, поступово, аж доки не наблизиться до землі на потрібну відстань.

Це майже спрацювало. От тільки вона не врахувала, як швидко втрачатиме висоту. Раптом Жинь опинилася в десяти метрах від землі й надто швидко мчала просто на Кітая.

— Геть із дороги! — крикнула вона, але він навіть не ворухнувся. Натомість Кітай простягнув руки, схопив її за зап’ястки й розкручував, доки вони зі сміхом не впали заплутаною купою шкіри, шовку й переплетених кінцівок.

— Я мав рацію, — сказав він. — Я завжди маю рацію.

— Та годі, не гни кирпу.

Він радісно застогнав і потер руки.

— І як усе було?

— Неймовірно, — Жинь обхопила його руками. — Ти геній. Ти дивовижний, дивовижний геній.

Кітай відхилився, піднявши руки.

— Обережно, крила зламаєш.

Вона повернула голову, щоб перевірити їх, і замилувалася тонкою ретельною роботою, завдяки якій усе трималося купи.

— Навіть не віриться, що ти зробив їх за тиждень.

— У мене було вдосталь часу, — сказав Кітай. — Я ж не намагався зупинити флот.

— Я тебе люблю, — сказала вона.

Кітай утомлено їй усміхнувся.

— Знаю.

— Але ми однаково й гадки не маємо, що робитимемо потім… — почала було вона, але він похитав головою.

— Знаю, — сказав він. — Я не знаю, що робити з призахідниками. Уперше в житті в мене жодних ідей — і це дратує. Але ми з усім розберемося. Ми знайдемо вихід, ми переживемо Червоні скелі, ми переживемо Вейсжу й виживатимемо доти, доки не будемо в безпеці, доки світ не зможе дістатися до нас. По одному ворогу за раз. Згода?

— Згода, — сказала вона.

Щойно в Жинь перестали тремтіти ноги, Кітай допоміг їй зняти спорядження. А потім вони спустилися до підніжжя скелі, досі схвильовані й радісні від перемоги. Вони сміялися так гучно, що їм закололо в боках.

Бо так, флот досі сунув до них. Так, вони цілком могли загинути наступного ранку, але тієї миті це було неважливо, бо ж, бляха, вона могла літати.

— Тоді знадобиться підтримка з повітря, — сказав Кітай через якийсь час.

— Підтримка з повітря?

— Ти будеш дуже помітною, дуже очевидною ціллю. Треба, щоб хтось відбивався від тих, хто цілитиметься в тебе. Вони кинуть камінь, а ми жбурнемо його у відповідь. Нам не завадив би загін лучників.

Жинь спохмурніла. Оборона Арлона й без того була не дуже щільною.

— Нам не дадуть лучників.

— Ага, певно, що не дадуть, — він скоса глянув на неї, розмірковуючи. — Може, спробуємо поговорити з Ежиденем перед останньою нарадою? Поглянемо, чи зможе він дати нам хоча би одного?

— Ні, — сказала вона. — У мене краща ідея.

Жинь знайшла Венку в першому ж місці, де вирішила пошукати: дівчина відточувала майстерність стрільби з лука у дворі, нестямно розстрілюючи солом’яні мішені. Жинь постояла трохи в кутку, спостерігаючи за нею з-за стовпа.

Венка ще не до кінця навчилася вправлятися з негнучкими руками — їх немовби безконтрольно судомило, вони згиналися лише з зусиллям. Мабуть, вони ще й нестерпно боліли, бо обличчя Венки напружувалося щоразу, коли вона тягнулася до сагайдака.

Лівої руки вона не знімала з перев’язі. Натомість знерухомила зап’ясток. Жинь усвідомила, що вона стріляла з поправкою на надмірно витягнуту руку. Але навіть із тим контролем, який їй вдалося зберегти, Венка стріляла навдивовижу влучно. Та ще й із майже неможливою швидкістю. За підрахунками Жинь, вона могла випускати двадцять стріл за хвилину, а може й більше.

Венка не Цара, але й вона молодець.

— Гарна робота, — гукнула Жинь у кінці залпу на п’ятдесят стріл.

Венка нахилилася, відсапуючись.

— Тобі більше нічим зайнятися?

Замість відповіді Жинь перетнула стрільбище й передала Венці пакунок, загорнутий у шовк.

Венка підозріливо глянула на нього, а потім опустила лук на землю, щоб узяти пакунок.

— Що це таке?

— Подарунок.

Венка вигнула вуста.

— Чиясь голова?

Жинь засміялася.

— Просто розгорни.

Венка зняла шовк. А вже за мить підняла очі — вираз у них був серйозний, жорсткий і підозріливий.

— Де ти це взяла?

— Прихопила з півночі, — сказала Жинь. — Це робота кетреїдів. Подобається?

Перед тим, як повернутися до Арлона, вони з Кітаєм склали на пліт усю зброю, яку їм вдалося відшукати. Здебільшого то були короткі ножі та мисливські луки, якими жоден із них не вмів користуватися.

— Це ж лук із кудранії, — заявила Венка. — Ти хоч знаєш, наскільки вони рідкісні?

Жинь не відрізнила б кудранію від будь-якої іншої гілки, але сприйняла слова Венки за гарний знак.

— Я подумала, що він кращий за бамбукові.

Венка покрутила лук у руках, піднесла до очей, щоб роздивитися тятиву. А потім із неприхованою огидою глянула на свої тремтливі лікті.

— Не варто марнувати кудранієвий лук на мене.

— А я й не марную. Я бачила, як ти стріляла.

— Оте? — пхикнула Венка. — Навіть близько не те, що було раніше.

— Лук стане в пригоді. Як на мене, кудранія легша. Але якщо це допоможе з дальністю, можемо дістати тобі й арбалет.

Венка примружилася.

— Про що це ти торочиш?

— Мені потрібна підтримка з повітря.

— Підтримка?…

— Кітай змайстрував штуковину, завдяки якій я зможу літати, — відверто сказала Жинь.

— О боги, — засміялася Венка. — Ну звісно ж, змайстрував.

— Він же Чен Кітай.

— Таки справді. І це спрацювало?

— Навіть не віриться, але так. Проте мені потрібне підкріплення. Хтось із дуже гарним прицілом.

Жинь була цілковито впевнена, що Венка погодиться. Вона бачила на її обличчі страшенне бажання. Венка дивилася на лук так, як могла би дивитися на коханця.

— Мені не дозволять битися, — нарешті промовила вона. — Навіть із парапетів.

— Тоді бийся під моїм командуванням, — сказала Жинь. — Цике не входить до складу армії. Республіка не може вказувати мені, кого вербувати. А в нас поменшало людей.

— Я чула, — обличчя Венки осяяла усмішка. Жинь уже дуже, дуже давно не бачила її такою по-справжньому щасливою. Венка міцно притиснула лук до грудей, пестячи різьблене руків’я.

— Тоді добре. Я до твоїх послуг, командире.

Роздiл 30

На світанку мешканці Арлона почали покидати місто. Евакуація проводилася навдивовижу продуктивно. Містяни готувалися до неї й уже кілька тижнів збирали речі. Усі родини були готові вирушати, кожен із двома сумками з одягом, ліками та кількаденним запасом харчів.

Центральна частина міста спорожніла ще до полудня. Від Арлона лишилася тільки оболонка. За допомогою мішків із піском та закладеної вибухівки Республіканська армія швидко перетворювала більші будівлі на оборонні бази.

Солдати супроводжували цивільних до підніжжя скель, де вони починали довгий звивистий підйом до кам’яних печер. Стежка була вузька й віроломна, а часом піднятися виходило тільки за допомогою кількох мотузяних драбин, закріплених на камінні цвяхами.

— Це буде складний підйом, — зауважила Жинь, із сумнівом дивлячись на прямовисну скелю. Драбини були такі вузькі, що цивільним доводилося підніматись один за одним, і їм ніхто не допомагав. — Усі впораються?

— Вони виберуться, — ззаду до Жинь підійшла Венка з двома малими сопливими дітьми, братом і сестрою, які відбилися від батьків у натовпі. — Наші люди роками використовували ці схили для схованок. Ми ховалися там у добу Ворожих Держав. Ми ховалися там, коли прийшла Федерація. І це ми також переживемо. — Венка примостила дівчинку собі на стегно і смикнула за собою її братика. — Ходімо, хутчіше.

Жинь озирнулася через плече на людський потік, що рухався внизу.

Можливо, у печерах Дракони будуть у безпеці. Але біженцям із півдня наказали зайняти долину в низовині, а це була абсолютно відкрита місцевість.

За офіційною версією, печери були замалі, щоб умістити всіх, тож біженці мусили рятуватися самотужки. Але в долині зовсім не було сховку. Відкриті всім стихіям, без природних чи військових бар’єрів, за якими можна сховатися, біженці не мали захисту ані від погоди, ані від Міліції, і вже точно не від Фейленя.

Але куди ще їм було йти? Вони не приплили б до Арлона, якби на батьківщині було безпечно.

— Я хочу їсти, — скаржився хлопчик.

— Мені байдуже. — Венка смикнула його за кістлявий зап’ясток. — Годі рюмсати. Йди хутчіше.

— Цей бій матиме три етапи, — сказав Вейсжа. — Перший: ми відіб’ємося в зовнішньому каналі між Червоними скелями. Другий: ми переможемо в наземній битві за місто. Третій: вони спробують відступити вздовж узбережжя — і ми їх переб’ємо. До цього етапу ми дійдемо, якщо нам неймовірно пощастить.

Офіцери похмуро кивнули.

Жинь роззирнулася на присутніх у нарадчій кімнаті, вра­жена кількістю незнайомих облич. Добру половину офіцерів тільки-но підвищили. Вони носили стрічки старшого командування, але на вигляд були щонайбільше на п’ять років старші за саму Жинь.

Стільки юних наляканих облич. Верхівку військового командування перебили. І все це швидко перетворювалося на війну, у якій воювали діти.

— А той військовий корабель зможе пройти між скелями? — запитала капітан Далайн.

— Дадзі знає про цей канал, — сказав адмірал Кулау, молодший офіцер військово-морського флоту, який замінив Молкоя. Він говорив так, немовби намагався поглибити голос, щоб здаватися старшим. — Корабель проєктувала вона, тож зможе.

— Це неважливо, — сказав Ежидень. — Якщо їхній військовий корабель почне висаджувати на берег війська навіть поза каналом, нам буде несолодко. — Він схилився над мапою. — Ось чому ми поставили лучників тут і тут…

— А чому немає укріплень із тилу? — перебив Кітай.

— Наступ буде з боку каналу, — сказав Вейсжа. — А не з долини.

— Але канал — це очевидний шлях для наступу, — сказав Кітай. — Вони знають, що ми цього чекатимемо. На місці Дадзі, та ще й маючи таку значну численну перевагу, я розділив би війська й відправив би третю колону ззаду, доки увага всіх інших буде прикута до іншого місця.

— Ніхто й ніколи не нападав на Арлон із суші, — сказав Кулау. — Ворожі війська розбили б ще на верхівках гір.

— Ні, якщо їх не охоронятимуть, — наполягав Кітай.

Кулау відкашлявся.

— Охорона там є. Там чатує п’ятдесят людей.

— П’ятдесят людей не зможуть спинити цілу колону!

— Чан Ень не відправить цілу колону свого недолугого війська з тилу. Маючи такий великий флот, ти ставитимеш на нього.

Ніхто не висловив очевиднішої відповіді, яка полягала в тому, що Республіканська армія просто не мала людей, щоб облаштувати кращі укріплення. Якщо якусь частину Арлона й забезпечили обороною, то це були палац і казарми. А не долина в низовині. І не вихідці з півдня.

— Звісно, Чан Ень захоче перетворити цей бій на сухопутний, — плавно продовжив Вейсжа. — Тут у них чиста чисельна перевага. Але ми зможемо перемогти в цьому бою лише за умови, що лишатимемося на воді.

Канал уже заблокували такою кількістю залізних ланцюгів та підводних перешкод, що він майже перетворився на греблю. Республіка ставила не на чисельність, а на мобільність: їхні озброєні вітрильники могли сновигати поміж Імперськими кораблями, розбиваючи стрій, доки гарматні команди скидатимуть бомби з позицій на скелях.

— А який у їхнього флоту склад? — запитав молодий офіцер, якого Жинь не впізнала. Він страшенно нервувався. — У які кораблі ми цілимося?

— Цілитись у військові кораблі, а не у вітрильники, — сказав Кулау. — Усе, що має на борту требушет, вважаємо ціллю. Але значна частина їхніх військ — на тій плавучій фортеці. Якщо зможете потопити кораблі, то спершу потопіть її.

— Хочете, щоб ми розосередилися на скелях? — запитала капітан Далайн.

— Ні, — сказав Кулау. — Якщо ми розосередимося, то вони просто зітруть нас на порох. Лишайтеся вузькою лінією й запечатайте канал.

— І нам не варто непокоїтися про їхнього шамана? — запитала Далайн. — Якщо ми зберемо кораблі докупи, то він просто розіб’є наш флот об скелі.

— Про Фейленя подбаю я, — сказала Жинь.

Генерали скоса глянули на неї. Вона дивилася на присутніх, які сиділи широко розплющивши очі.

— Що?

— Після останньої вашої зустрічі тебе не було місяць, — сказав капітан Ежидень. — Ми вистоїмо проти Фейленя, у нас п’ятнадцять ескадронів лучників, розставлених на стінах.

— І він просто поскидає їх звідти, — сказала Жинь. — Вони його лише роздратують.

— А ти ні?

— Ні, — сказала вона. — Цього разу я можу літати.

Генерали немовби сумнівалися, чи варто сміятися. Лише генерал Тарквет, котрий, як завжди, мовчки сидів у глибині кімнати, був страшенно зацікавлений.

— Я збудував їй, гм, такого собі повітряного змія, — пояснив Кітай. Він зробив декілька жестів руками, які нічого не пояснили. — Він складається зі шкіряних крил та залізних прутиків. Жинь може створити достатньо гаряче полум’я, щоб підняти себе за тим же принципом, як піднімаються ліхтарі…

— Ви його випробували? — запитав Вейсжа. — Спрацювало?

Жинь і Кітай кивнули.

— Просто чудово, — сухо промовив Ґужубай. — Отже, припустімо, що вона не збожеволіла й подбає про бога вітру. Але ми все одно мусимо якось розбиратися з Імперським флотом, а чисельна перевага в них досі три до одного.

Офіцери ніяково засовалися.

Жинь було б легше, якби вона могла відокремитися від основ­ної битви та займатися виключно Фейленем. Про решту флоту їй і думати не хотілося, бо ж правда полягала в тому, що з ним упоратися буде не так уже й легко. Їх менше, вони оборонялися й вони були в пастці.

Кітай говорив значно спокійніше, аніж почувалася Жинь.

— Існує чимало різних тактик, які ми ще можемо випробувати. Ми можемо спробувати розбити їх і захопити їхні військові кораблі. Важливо не підпустити фортецю до узбережжя, бо тоді цей бій за місто перетвориться на сухопутний.

— А війська Дзюня не такі вже й грізні, — додав Кулау. — Вони будуть виснажені. Міліція не звикла до морських боїв, їх нудитиме й млоїтиме. А наша армія навпаки створена для ведення бою в надрічковій смузі. Наші солдати відпочилі. Ми легко здолаємо їх.

Схоже, присутніх це не переконало.

— Є ще один варіант, якого ми не розглядали, — сказав генерал Ху після короткої паузи. — Ми можемо здатися.

Жинь неприємно вразило те, що ця пропозиція не викликала миттєвого заперечення.

Декілька секунд минули в тиші. Жинь глянула на Вейсжу, але не змогла зчитати його виразу обличчя.

— Це дуже погана ідея, — нарешті сказав Вейсжа.

— Зовсім ні. — Генерал Ху розпачливо глянув на присутніх. — Послухайте, про це думаю не лише я. Вони ж переб’ють нас. За всю історію ще ніхто не зміг відбитися, маючи таку чисельну перевагу ворога. Якщо ми складемо зброю зараз, то вціліємо.

— Як завжди, — повільно промовив Вейсжа. — Ви — голос здорового глузду, генерале Ху.

Генерал Ху відчув неабияке полегшення, але його усмішка зблідла, щойно Вейсжа продовжив.

— Чому ж не здатися? Наслідки не можуть бути такими вже й страшними. От тільки з усіх присутніх у цій кімнаті заживо здеруть шкіру, Арлон зруйнують. Будь-яка надія на демократичну реформу в Імперії зникне щонайменше на декілька наступних століть. Ви цього хочете?

Генерал Ху смертельно зблід.

— Ні.

— У моїй армії немає місця боягузам, — м’яко промовив Вейсжа. Він кивнув солдату, який стояв позаду Ху.

— Агов, ти. Ти його помічник?

Хлопець кивнув і вирячив очі. Йому було не більше двадцяти.

— Бував у бою? — запитав Вейсжа.

У горлі хлопця щось забулькотіло, коли він важко зглитнув.

— Так, пане. Я був на Бояні.

— Чудово. Як тебе звуть?

— Джов Анлань, пане.

— Мої вітання, генерале Джове. Вас підвищили. — Вейсжа обернувся до генерала Ху. — Можете бути вільні.

Генерал Ху протиснувся крізь юрбу й вийшов, не зронивши ні слова. Позаду нього грюкнули двері.

— Він дезертирує, — сказав Вейсжа. — Ежиденю, простеж, щоб він зупинився.

— Навічно? — запитав Ежидень.

Вейсжа на мить замислився.

— Лише якщо опиратиметься.

Коли нарада завершилася й усіх відпустили, Вейсжа жестом показав Жинь лишитися. Вона панічно перезирнулася з Кітаєм, коли той просувався до виходу разом із іншими. Щойно кімната спорожніла, Вейсжа зачинив двері.

— Коли все скінчиться, я хочу, аби ти навідалася до нашої подруги Моаґ, — тихо сказав він.

Жинь відчула полегшення, адже Вейсжа не згадав про призахідників. Якусь мить вона просто дивилася на нього, кліпаючи очима й нічого не розуміючи.

— До Королеви піратів?

— Зроби все швидко, — сказав Вейсжа. — Труп покинь, а голову принеси.

— Зачекайте-но. Ви хочете, щоб я її вбила?

— Я не достатньо чітко висловився?

— Але ж вона ваш найбільший морський союзник…

— Призахідники — ось хто наш найбільший морський союзник, — сказав Вейсжа. — Ти бачиш кораблі Моаґ у бухті?

— Я не бачу в бухті жодного корабля призахідників, — зауважила Жинь.

— Вони прийдуть. Дай їм час. А от від Моаґ після закінчення війни будуть самі проблеми. Вона надто довго працює поза законом і так і не визнала іншої влади на морі, окрім власної. Контрабанда в неї в крові.

— То дозвольте їй цим займатися, — сказала Жинь. — Нехай живе собі щасливо. У чому ж тут проблема?

— Вона ніяк не зможе жити щасливо. Анькхілуунь існує лише завдяки тарифам. Щойно ми домовимося про вільну торгівлю з призахідниками, будь-яка плата Анькхілууню стане недоречною. Моаґ лишиться лише контрабанда опіуму, а я не планую бути навіть уполовину таким терпимим до опіуму, як Дадзі. Щойно Моаґ усвідомить, що її прибутки меншають, почнеться війна. А я волів би придушити її ще в зародку.

— І це прохання ніяк не пов’язане з тим, що вона не прислала кораблів? — запитала Жинь.

Вейсжа всміхнувся.

— Союзник корисний лише тоді, коли робить те, що йому сказано. Моаґ показала себе ненадійною.

— То ви хочете, щоб я вчинила вбивство на випередження.

— Не треба так драматично, — він змахнув рукою. — Ми називаємо це страховкою.

— Думаю, стіни готові, — сказав Кітай, потираючи очі. Вигляд у нього був утомлений. — Я хотів утретє перевірити запал, але забракло часу.

Вони стояли на краю скелі, спостерігаючи, як сонце сідає між двома берегами каналу, немовби м’яч, що падав в ущелину. Унизу поблискувала темна вода, відбиваючи багряні скелі та полум’яно-­помаранчеве сонце.

Складалося враження, що то кров цебенить із тільки-но розрубаної артерії.

Коли Жинь придивилася до скелі навпроти, то розгледіла лише лінії там, де були запали — натягнуті та забиті в каміння цвяхами, немовби розтягнуте, бридке переплетення роздутих вен.

— Які шанси, що це не спрацює? — запитала Жинь.

Кітай позіхнув.

— Імовірно, спрацює.

— Ймовірно, — повторила вона.

— Просто довірся тому, як ми з Жамсою виконали свою роботу. Якщо не спрацює, ми всі покійники.

— Справедливо. — Жинь обхопила себе руками. Стоячи над величезною прірвою, вона почувалася зовсім крихітною. Під цими скелями перемагали й програвали цілі імперії. Вони були за крок до того, щоб утратити ще одну.

— Гадаєш, ми зможемо завтра перемогти? — тихо запитала вона. — Я маю на увазі — чи є бодай найменший шанс на перемогу?

— Я зробив підрахунки сімома різними способами, — сказав Кітай. — Звів докупи всі розвіддані, які ми маємо, і порівняв їх зі ймовірностями тощо.

— І?

— І я не знаю. — Він стиснув і розімкнув кулаки, тож Жинь розуміла, що він опирається спокусі почати смикати себе за волосся. — Це дратує. Знаєш, у чому сходяться всі видатні стратеги? Насправді байдуже, яка в тебе чисельність війська. Байдуже, наскільки гарні в тебе моделі й наскільки чудові стратеги. Світ хаотичний, а війна за своєю суттю непередбачувана, тож наприкінці дня ти не знаєш, хто буде останнім, хто вціліє. Ти не знаєш нічого про те, як пройде бій. Тобі відомі лише ставки.

— Ну, у нас ставки до біса високі, — сказала Жинь.

Якщо вони програють, їхнє повстання придушать і Нікань опуститься в темряву ще щонайменше на декілька десятиліть, уже не кажучи про міжусобиці та тривалу присутність Федерації.

Але якщо вони переможуть, Імперія стане Республікою й почне крокувати в нове та славетне майбутнє з Вейсжею на чолі й у супроводі призахідників.

А потім Жинь доведеться перейматися тим, що буде далі.

І раптом її мов осяяло. То був лише проблиск, але він був — шалена, пекуча іскра надії. Вейсжа може її відпустити.

— Як дістатися до пташника? — запитала вона.

— Я можу тебе відвести, — сказав Кітай. — Кому ти хочеш надіслати листа?

— Моаґ, — Жинь розвернулася й почала спускатися до міста.

Кітай пішов услід за нею.

— Нащо?

— Їй дещо треба знати. — Вона вже подумки склала послання. Якщо — ні, коли — вона покине Республіку, їй знадобиться союзник. Хтось, хто зможе швидко забрати її з міста. Хтось, не пов’язаний з Республікою.

Моаґ брехуха, але в Моаґ є кораблі. А тепер над нею висів смертний вирок, про який вона не знала. Це давало Жинь важіль для впливу, а отже, й союзника.

— Називай це страховкою, — сказала вона.

Просуваючись зі швидкістю течії, Імперський флот досягнув каналу на світанку. Це дало Арлону ще шість годин на підготовку. Вейсжа наказав своєму війську спати почергово двогодинними змінами, щоб вони могли зустріти Міліцію з якомога більшою витримкою.

Жинь розуміла, що в цьому є раціональне зерно, але не знала, як їй заплющити очі. Усе її тіло вібрувало від нервової енергії. Навіть просто всидіти на місці було непросто. Вона мала б рухатися, бігати, бити щось.

Жинь походжала біля казарм. Навколо неї в повітрі танцювали невеликі язики полум’я, закручуючись ідеальними колами. Так вона почувалася хоча б трохи краще. Це був доказ того, що вона ще бодай щось могла контролювати.

Хтось відкашлявся. Жинь розвернулася. Біля дверей стояв Неджа, з почервонілими очима, неголений.

— Що сталося? — різко запитала вона. — Щось…

— Мені наснився сон, — пробурмотів він.

Жинь здійняла брову.

— І?

— Ти загинула.

Вона змусила полум’я зникнути.

— Та що з тобою коїться?

— Ти загинула, — повторив він. Неджа говорив нечітко, немовби був присутній тут лише наполовину, немовби малий школяр, який знуджено цитує класичні тексти. — Ти… Тебе підстрелили над водою. Я бачив, як твоє тіло плаває на поверхні. Ти була така спокійна. Я бачив, як ти тонула, і не міг тебе врятувати.

Він заплакав.

— Що за чорт, — пробурмотіла вона.

Він що, напився? Накурився? Жинь не знала, що їй робити, і розуміла лише те, що не хоче лишатися з ним наодинці. Вона глянула на казарми. Що станеться, якщо вона просто піде?

— Прошу, не йди, — сказав Неджа, немовби прочитавши її думки.

Вона склала руки на грудях.

— Не думала, що тобі колись захочеться мене побачити.

— Звідки такі думки?

— Бо було б краще, якби ми померли, — сказала вона. — Хто це сказав?

— Я не мав на увазі, що…

— Тоді що? На кому ти зупинився б? Суні, Бадзі, Алтань… Ми всі чудовиська в твоїй книзі, хіба не так?

— Я розізлився, бо ти назвала мене боягузом…

— Бо ти і є боягуз! — крикнула вона. — Скільки людей загинуло на Бояні? Скільки загине сьогодні? Але ж ні, Їнь Неджа має силу зупинити річку, та не зробить цього, бо він до всирачки боїться татуювання в себе на спині…

— Я ж казав, воно болить…

— Воно завжди болить. Але ти однаково прикликаєш богів. Ми солдати… Ми жертвуємо тим, чим мусимо, хоч там що стоїть на кону. Але по-моєму, ти ставиш власний комфорт вище за шанс завдати Імперії нищівного удару…

— Комфорт? — повторив Неджа. — Думаєш, ідеться про комфорт? — Ти знаєш, як воно було, коли я опинився в тій печері? Ти знаєш, що він зі мною зробив?

— Так, — сказала вона. — Точнісінько те ж саме, що Фенікс зробив зі мною.

Вона розуміла Неджин біль. Але просто не співчувала йому.

— Ти поводишся, курва, як дитина, — сказала вона. — Ти генерал, Неджа. Виконуй свій обов’язок.

Його обличчя потемніло від гніву.

— Лише тому, що ти вирішила шанувати свого мучителя, це не означає, що ми всі…

Жинь напружилася.

— Ніхто мене не мучив.

— Жинь, я знаю, що це неправда.

— Йди до біса.

— Вибач. — Він підняв руки, здаючись. — Послухай… Мені справді прикро. Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про це. Я не хочу сваритися.

— Тоді нащо ти тут?

— Бо ти можеш там загинути, — сказав він. — Ми обоє можемо загинути. — Слова лилися з нього потоком, немовби він боявся, що якщо замовкне, то в них закінчиться час, немовби він мав лише цей єдиний шанс. — Я бачив, як усе трапилося, я бачив, як ти стікала кров’ю у воді, і не міг нічим зарадити. Це було найгірше.

— Ти обкурився? — наполегливо запитала вона.

— Я просто хотів залагодити все між нами. Що для цього потрібно? — Неджа розвів руки. — Я повинен дозволити тобі себе вдарити? Ти цього хочеш? То вперед, ну ж бо. Я навіть не ворухнуся.

Жинь майже виконала його прохання. Але щойно вона стиснула кулак, її злість розтанула.

Чому щоразу, коли вона дивилася на Неджу, їй хотілося або вбити його, або поцілувати. Він змушував її почуватися страшенно лютою або дивовижно щасливою. От тільки поруч із ним вона не почувалася захищеною.

З ним не було нейтралітету, не було середини. Вона любила його, або ненавиділа, але не знала, як упоратися з обома почуттями.

Вона опустила кулак.

— Мені справді дуже прикро, — сказав Неджа. — Жинь, будь ласка. Я не хочу, щоб між нами все скінчилось ось так.

Він хотів було сказати ще щось, але його слова заглушило несподіване бамкання сигнальних гонгів. Звук розливався над казармами з такою гучною нагальністю, що Жинь бачила, як під її ногами тремтить земля.

У роті з’явився знайомий присмак крові. Вени заповнили паніка, страх і адреналін. Але цього разу вона не впала, їй не хотілося згорнутися калачиком і розхитуватися назад-уперед, доки все скінчиться. Тепер вона вже звикла до цього й могла використати ці почуття як пальне. Перетворити їх на жагу крові.

— Ми маємо зайняти позиції, — сказала Жинь і спробувала пройти повз Неджу до казарми, щоб узяти спорядження, але він схопив її за руку.

— Жинь, будь ласка… У тебе більше ворогів, аніж ти думаєш…

Вона з зусиллям вирвала руку.

— Відпусти!

Він заступив їй шлях.

— Я не хочу, щоб це стало нашою останньою розмовою.

— Тоді не помри, — сказала вона. — Проблему вирішено.

— Але Фейлень…

— Цього разу ми не програємо Фейленю, — сказала вона. — Ми переможемо й ми житимемо.

Він говорив, як налякана дитина, яка прокинулася після нічного жахіття.

— Але звідки ти знаєш?

Вона не знала, що змусило її це зробити, але вона поклала руку Неджі на плече. Це було не вибачення й не пробачення, а поступка. Визнання.

І лише на мить вона відчула натяк на той давній дух товариства, іскру, яку вона бачила колись, рік тому, у Сінеґарді, коли він кинув їй меча й вони билися спина до спини, коли вороги стали побратимами, які вперше за своє життя непохитно стояли на одному боці.

Жинь побачила це в тому, як він дивився на неї. Вона знала, що й він також це відчув.

— Між нами, у нас є вогонь і вода, — тихо сказала вона. — І я впевнена, що разом нам під силу здолати вітер.

Роздiл 31

— Я відчуваю, як серце бухкає у скронях. — Венка схилилася над закріпленим арбалетом, уже чи не всоте перевіряючи спорядження. Він був натягнутий до максимуму, заряджений дванадцятьма перезарядними шворнями. — Хіба тобі не подобається ця частина?

— Я її ненавиджу, — сказав Кітай. — Таке враження, наче ми чекаємо власного ката.

На голові в Кітая виднілися помітні залисини. Він шаленів, чекаючи появи Імперського флоту, і Жинь розуміла чому. Вони обоє воліли б, щоб це їхні війська наступали, щоб це вони вирішували, коли атакувати й де саме.

У Сінеґарді їх учили, що вести оборонний бій, сидячи за нерухомими укріпленнями — це справжня катастрофа, бо ж так ворог отримує перевагу ініціативи. Якщо йдеться не про облогу, сидіння за оборонними спорудами — це майже завжди провальна стратегія, бо ж не існує незламних замків і неприступних фортець.

А на них попереду чекала не облога. Дадзі не хотіла заморити їх голодом. Та це їй було й не потрібно. Вона намірилася пробитися просто крізь головні ворота.

— Арлон не захоплювали вже багато століть, — зауважила Венка.

Кітай заламував руки.

— Ну, рано чи пізно удача завжди закінчується.

Республіка підготувалася до нападу, наскільки це взагалі було можливо. Генерали розмістили оборонні пастки. Розділили й розставили свої загони — сім артилерійських позицій на верхніх скелях, більшість військ відрядили на Республіканський флот, вишикуваний у каналі, а решта або охороняли узбережжя, або ж барикадували серйозно укріплений палац.

Жинь воліла б, щоб Цике також були на скелі й билися пліч-о-пліч із нею, але ані Бадзі, ані Суні не могли забезпечити їй підтримку з повітря в битві проти Фейленя. Їх обох призначили на військові кораблі в центрі Республіканського флоту, де просто під шквалом ворожого вогню їхні здібності можна було приховати від призахідницьких спостерігачів, де вони обоє могли завдати найбільшої шкоди.

— Неджа готовий? — Кітай оглядав канал.

Неджу виставили попереду флоту. Він вів у бій єдиний уцілілий військовий корабель, який міг брати участь у морському бою. Він мав скерувати корабель просто в центр Імперського флоту й розділити його.

— Неджа завжди готовий, — сказала Венка. — Він вистрілює, немовби…

— Годі вульгарностей, — сказав Кітай.

Венка осяйно всміхнулася.

З гирла каналу до них долинали приглушені серії вибухів. По правді, битва вже почалася: Міліція займалася жменькою укріплень у прибережній смузі, які слугували першою лінією оборони Арлона. Проте людей там вистачало лише для ведення гарматного вогню.

За оцінкою Кітая, це могло дати їм хвилин з десять.

— Он там, — різко сказала Венка. — Я їх бачу.

Вони підвелися.

Імперський флот з’явився просто перед ними. Жинь затамувала подих, намагаючись не панікувати від самого лишень розміру флоту Дадзі, об’єднаного з кораблями Цоліня.

— Що це Чан Ень задумав? — із натиском поцікавився Кітай.

Генерал Вовче М’ясо зв’язав човни докупи, закріпивши їх стерно до стерна в єдину, непорушну структуру. Флот перетворився на цільний таран страхітливого розміру з плавучою фортецею по центру.

— Як гадаєш, так вони борються з морською хворобою? — запитала Венка.

Жинь спохмурніла.

— Мабуть, що так.

Це здавалося розумним кроком. Імперські загони не звикли пересуватися водою, тож, певно, ліпше почувалися на закріпленій платформі. Але статичне утворення також було винятково небезпечне там, де мала битися Жинь. Якщо спалахне один корабель, полум’я легко перекинеться й на інші.

Дадзі так і не з’ясувала, що Жинь знайшла спосіб обійти Печатку?

— Це не через морську хворобу, — сказав Кітай. — Так Фейлень не розкидає їх по воді. І так вони матимуть перевагу, якщо ми спробуємо взяти їх на абордаж. Так вони забезпечують мобільність загонів між кораблями.

— Ми не братимемо їх на абордаж, — сказала Жинь. — Ми підпалимо їх як смолоскип.

— Оце бойовий дух, — сказала Венка з таким оптимізмом, якого більше ніхто не відчував.

Скріплений флот пробирався до скель дуже повільно. Військові барабани відлунювали по всьому каналу, доки фортеця невблаганно просувалася вперед.

— Я оце думаю, скільки ж потрібно людей, щоб рухати ту штуку, — приголомшено промовила Венка.

— А їм і не потрібна значна гребна сила, — сказала Жинь. — Вони пливуть униз за течією.

— Ну гаразд, але що з рухом убік…

— Будь ласка, помовчте, — випалив Кітай.

Жинь знала, що вони базікали про всякі дурниці, але не могла стриматися. У них із Венкою була однакова проблема. Вони мусили теревенити, бо інакше збожеволіли б від очікування.

— Ворота не витримають, — сказала Жинь, попри докірливий погляд Кітая. — Для них це ніби збити піщаний замок.

— То ти даєш їм хвилин п’ять, так? — запитала Венка.

— Радше дві. Приготуйся запалювати ту штуку.

Венка поплескала Кітая по плечу.

— Не перенапружуйся.

Він закотив очі.

— Ворота — не моя ідея.

У відчаї Вейсжа наостанок наказав солдатам скувати ворота до каналу всіма доступними залізними ланцюгами. Це могло стримати піратський корабель, але проти такого флоту було радше символічним жестом. Судячи зі звуків, Міліція намірилася просто вибити ворота тараном.

Бух. Жинь відчула, як завібрувало каміння під її ногами.

— Наскільки давні ті ворота? — запитала вона.

Бух.

— Давніші за цю провінцію, — сказала вона. — Може, такі ж давні, як Червоний Імператор. Неабияка архітектурна цінність.

— Яка прикрість.

— А хіба ні?

Бух. Жинь почула різкий тріскіт пошкодженої деревини, а потім шум, схожий на розривання тканини.

Ворота Арлона впали.

Імперський флот ринувся всередину. Канал освітила піротехніка. Величезні шестиметрові гармати, закріплені в Арлонських скелях, стріляли одна за одною, відправляючи пекучі кулі завбільшки з валуни в напрямку кораблів Чан Еня. Кожна з ретельно встановлених водних мін Кітая спрацьовувала одна за одною з приємним звуком тисячократно підсилених феєрверків.

Якийсь час Імперський флот огортала величезна хмара диму.

— Гарно, — зачудовано промовила Венка.

Кітай похитав головою.

— Це ніщо. Вони легко поглинуть втрати.

Він мав рацію. Коли дим розвіявся, Жинь побачила, що шуму було значно більше, аніж шкоди. Флот протиснувся крізь вибухи. Плавуча фортеця лишилася неушкодженою.

Жинь підійшла до краю скелі, стискаючи меч у руці.

— Терпіння, — пробурмотів Кітай. — Ще рано.

— Ми маємо бути там, унизу, — сказала Жинь. Вона почувалася боягузкою, чекаючи на скелі, ховаючись, доки солдати внизу горіли живцем.

— Нас усього троє, — сказав Кітай. — Ми станемо гарматним м’ясом. Спустишся зараз — і тебе лише начинять залізом.

Жинь дратувало, що він мав рацію.

Скелі безперервно трусилися під їхніми ногами. Імперський флот відстрілювався. З облогових башт вилітали снаряди, обсипаючи крихітними ракетами артилерійські позиції на скелях. Лучники Міліції, прикриті щитами, повертали два арбалетні шворні за кожен, що досягав їхніх палуб.

Від жаху такого видовища в Жинь скрутило нутро. Міліція вдавалася точнісінько до тієї ж стратегії облоги, яку Дзіньджа застосував під час північної кампанії — спочатку перебити лучників, а потім зламати наземний опір.

Найбільше дісталося республіканським військовим кораблям. Один уже набрався стільки води, що його розбиті уламки блокували шлях власним суднам.

Імперський гарматний обстріл цілився в гребні колеса. Респуб­ліканські кораблі намагались обертатися у воді, щоб відводити гребні колеса з лінії вогню, але швидко втрачали мобільність. З такими темпами кораблі Неджі ставали легкою здобиччю.

Жинь досі ніде не бачила Фейленя.

— Ну де ж він? — пробурмотів Кітай. — Ти думала, що вони одразу кинуть його у бій.

— Можливо, він не дуже добре виконує накази, — сказала Жинь. Фейлень так боявся Дадзі, що Жинь навіть думати не хотіла, якими тортурами Імператриця переконала його битися.

Але з такими темпами Міліція могла обійтися й без Фейленя. Дві артилерійські позиції вже розбили. У решти п’яти закінчувалися боєприпаси, вони зменшили інтенсивність вогню. Більшість Неджиних кораблів уже були під водою, натомість ядро Імперського флоту лишалося майже неушкодженим.

Настав час це виправити. Жинь підвелася.

— Я йду.

— А тепер саме час, — погодився Кітай. Він передав їй глечик олії з невеликої купи, складеної біля арбалета, а потім показав на канал. — Гадаю, у центр ліворуч від того баштового корабля. Ти ж хочеш розбити те утворення. Підпали мотузки, а на решту вогонь перекинеться.

— І не дивися вниз, — послужливо сказала Венка.

— Заткніться, — Жинь відійшла назад, вперлася п’ятами в землю й кинулася бігти. Вітер хльостав їй в обличчя. Крила волочилися по землі. А потім скеля під її ногами зникла, голова смикнулася вниз — і вже не було ані страху, ані звуку, лише хвилювання і хворобливий крен падіння.

Жинь дозволила собі якийсь час просто падати й лише потім розгорнула крила. Коли вона розкинула руки, її накрила хвиля опору. Здавалося, що руки ось-ось вирве з суглобів. Вона важко вдихнула, не від болю, а від чистого захвату. Річка скидалася на пляму, кораблі та армії перетворилися на цільні потоки коричневого, синього та зеленого.

Зусібіч, куди їй ставало зору, літали стріли. Звіддаля вони дужче скидалися на голки, стрімко більшаючи. Жинь заклала віраж ліворуч. Стріли намарно просвистіли далі.

Вона дісталася баштового корабля. І виринула вгору. Розкрила рота й долоні: з них вистрілив струмінь вогню, підпалюючи все на своєму шляху.

За мить до того, як піднятися, Жинь скинула вниз глечик із олією.

Почувся дзенькіт розбитого скла, а потім тріскотіння полум’я. Жинь усміхнулася, ширяючи вгору до протилежної скелі. Коли вона ризикнула озирнутися, то побачила хмару стріл і ринулася до землі, щоб вони її не дістали.

Жинь відчула під ногами тверду землю. Вона впала навколішки, а потім зігнулася навкарачки, важко дихаючи й оцінюючи завдану шкоду.

Мотузки охопило рівномірним вогнем, який швидко розходився далі. Вона бачила, як канати чорніли і тліли там, куди вона кинула олію.

Вона глянула вгору. По той бік каналу Венка методично випускала залпи шворнів, якими заряджала арбалетний механізм, а Кітай махав їй, вказуючи повертатися.

М’язи в руках горіли вогнем, але Жинь не могла дозволити собі багато часу на відпочинок. Вона підповзла до краю скелі і з зусиллям підвелася.

Примружилася, прораховуючи маршрут наступного польоту. Вона привернула увагу Венки й показала на купку кораблів, яких вогонь не зачепив. Венка кивнула й спрямувала туди арбалет.

Жинь глибоко вдихнула, зістрибнула зі скелі й полетіла вниз, знову відчуваючи прилив адреналіну. За спиною просвистіли ракети, одна за одною, але Жинь було достатньо лише ухилитися — й вони намарно полетіли в порожнечу.

Коли Жинь підпалила вітрила й відчула жар вогню, їй запаморочилося в голові. То це так під час бою почувався Алтань? Тепер вона розуміла, чому він прикликав собі крила, навіть якщо й не міг на них літати.

Це було символічно. Несамовито. Тієї миті вона була невразлива, божественна. Вона не просто прикликала Фенікса, вона стала ним.

— Гарна робота, — сказав Кітай, щойно вона приземлилася. — Полум’я перекинулося на три кораблі, солдати не змогли його загасити… Зажди-но, ти можеш дихати?

— Я в нормі, — важко видихнула вона. — Просто… Дай мені хвилинку…

— Агов, — різко сказала Венка. — А це погано.

Жинь підвелася й підійшла до Венки, яка стояла біля краю прірви.

Підпал мотузок спрацював. Імперське утворення почало розділятися, зовнішні кораблі відпливали від центру. Неджа захопив прогалину, щоб провести свій військовий корабель крізь основну групу, і навіть спромігся пробити огорнуті димом діри збоку плавучої фортеці.

Але тепер він застряг. Імперський флот опустив широкі планки на борти його корабля. Неджу ось-ось мали захопити.

— Я спускаюся туди, — сказала Жинь.

— І що зробиш? — запитав Кітай. — Спалиш їх — спалиш і Неджу.

— Тоді я приземлюся й битимуся. Із землі я можу точніше спрямовувати вогонь, мені просто треба туди дістатися.

Кітай був невдоволений.

— Але Фейлень…

— Ми не знаємо, де Фейлень. Неджа в біді. Я йду.

— Жинь. Поглянь на пагорби. — Венка показала на долини в низовині. — Гадаю, вони вислали сухопутні війська.

Жинь і Кітай перезирнулися.

Не встиг він вимовити й слова, як вона піднялася в небо.

Наземної колони було неможливо не помітити. Жинь чітко бачила її крізь ліс —щільну смугу солдатів, які йшли на Арлон із тилу. Вони були на відстані менш ніж кілометр від евакуаційних територій біженців. І дістануться до них за лічені хвилини.

Жинь вилаялася. Ежидень стверджував, що його розвідники нічого не бачили в долині.

Але як же вони не помітили цілого війська?

Вона швидко розмірковувала. Венка й Кітай щось кричали їй, але вона не чула.

Їй варто летіти туди? Як багато вона зможе там зробити? Їй не вдасться самотужки знищити цілу колону. І вона не могла покинути морський бій, бо ж якщо з’явиться Фейлень, а вона в цей час буде на відстані кількох кілометрів, то він просто потопить весь їхній флот ще до її повернення.

Але вона мусила про це комусь повідомити.

Жинь оглянула канал. Вона знала, що Вейсжа та його генерали ховалися за укріпленнями біля узбережжя, де могли спостерігати за перебігом бою, але вони не втручатимуться, навіть якщо вона їх попередить. Морський бій лишав небагато вільних солдатів.

Вона мусила попередити Воєначальників.

Вони розійшлися полем бою разом із своїми загонами, але Жинь не знала, де саме вони були тепер.

А з такої висоти ніхто не почув би її криків. Лишалося тільки написати їм послання в небі. Вона двічі змахнула крилами, щоб набрати висоту, і полетіла вперед, аж доки не зависла над каналом, на видноті, але поза зоною досяжності пострілів.

Вона вирішила написати два слова.

«Долину атакували».

Жинь показала вниз. Полум’я стікало з її пальців і затримувалося на декілька секунд там, де вона його випускала, а потім розсіювалося. Вона писала два знаки знову й знову, наводячи штрихи, коли вони вицвітали в повітрі, і молилася, щоб хтось унизу побачив її повідомлення.

Довгу хвилину нічого не відбувалося.

А потім неподалік берегової лінії Жинь побачила стрій солдатів, які віддалялися від передової. Хтось помітив.

Вона перемкнула увагу на канал.

Корабель Неджі майже повністю наводнили Імперські загони. Гармати також мовчали. До цього часу команду вже перебили або вивели з бою.

Думки в її голові не припиняли роїтися ані на мить. І вона кинулася вниз.

Приземлення вийшло невдалим. Надто стрімко впала, тож згрупуватися не встигла. Її протягнуло вперед на колінах. Вона скрикнула від болю, обдерши шкіру об палубу.

Солдати Міліції миттю її оточили. Вона прикликала стовп вогню, утворивши з нього захисне коло, яке спопелило все в радіусі півтора метра і відтіснило солдатів назад.

Її погляд зупинився на синій формі в морі зелені. Жинь просувалася через охоплені полум’ям тіла, прикриваючи голову руками, аж доки не дійшла до єдиного солдата Республіки в полі зору.

— Де Неджа? — запитала вона.

Він подивився на неї, але його погляд був затуманений. Кров цівкою стікала з його чола.

Жинь струсонула його дужче:

— Де Неджа?

Офіцер розкрив був рота, але вже за мить стріла вцілила йому в ліве око. Жинь відкинула тіло, пригнулася, схопила з палуби щит, а вже наступної секунди три стріли просвистіли там, де щойно була її голова.

Вона повільно просувалася вздовж палуби, полум’я з ревінням виривалося з неї півколом, щоб не дати підійти загонам Міліції. Солдати заступали їй шлях, корчилися та обгорали, натомість інші кидалися у воду, щоб урятуватися від вогню.

Крізь ревіння полум’я Жинь почула віддалений брязкіт сталі. Вона притишила стіну вогню лише на мить і побачила, як Неджа та жменька республіканських солдатів б’ються з загоном генерала Дзюня на іншому кінці палуби.

Він ще живий. Тепла надія наповнила її груди. Вона побігла до Неджі, вистрілюючи націленими стрічками полум’я в гущавину бою. Язики вогню огорталися навколо ший солдатів Міліції, немовби батоги, а полум’яні кулі поглинали їхні обличчя, засліплювали їх, обпікали роти та душили. Вона продовжувала, аж доки солдати біля неї не попадали на землю — або мертві, або при смерті. Вона відчувала химерне п’янке відчуття від того, що мала такий контроль над полум’ям і що тепер володіла таким потенціалом і новими способами вбивства.

Коли вона втягнула полум’я в себе, Неджа здолав Дзюня.

— Ти гарний солдат, — сказав Неджа. — Батько не хоче твоєї смерті.

— Не хвилюйся. — Обличчя Дзюня викривилося в посмішці. Він підняв меч до грудей.

Неджа діяв швидко. Його клинок спалахнув у повітрі. Жинь почула щільний удар, що нагадав їй про лавку м’ясника. Відрубана рука Дзюня впала додолу.

Дзюнь запнувся й упав на коліна, витріщаючись на закривавлений обрубок, немовби не міг повірити, на що саме дивиться.

— Для тебе все не буде так просто, — сказав Неджа.

— Ти невдячний хлопчисько, — гнівно промовив Дзюнь. — Я створив тебе.

— Ти навчив мене розуміти, що означає страх, — сказав Неджа. — Та й годі.

Дзюнь у розпачі потягнувся до кинджала на поясі Неджі, але той відбився одним коротким чітким ударом по скаліченій культі. Дзюнь застогнав від болю й упав на бік.

— Зроби це, — сказала Жинь. — Ну ж бо!

Неджа похитав головою.

— Він гарний полонений…

— Він намагався тебе вбити! — скрикнула Жинь. Вона прикликала полум’яну кулю в праву руку. — Якщо ти не вб’єш, тоді я…

Неджа схопив її за плече.

— Зупинися!

Дзюнь важко підвівся й нестямно спробував видертися на край корабля.

— Ні! — Неджа кинувся вперед, але було вже запізно. Жинь побачила, як Дзюневі ноги зникають за поруччям. А через декілька секунд почула сплеск. Вони з Неджею заквапилися до поруччя, щоб зазирнути за край, але на поверхні Дзюня не було.

Неджа накинувся на неї.

— Ми могли взяти його в полон!

— Послухай, не я скинула його за борт, — вона не розуміла, яка в цьому її провина. — І я щойно врятувала тобі життя. Будь ласка, до речі.

Жинь бачила, як Неджа розкрив рота, щоб відповісти, але вже за мить щось вологе й важке вдарило її згори, збиваючи з ніг. Крила боляче впилися в плечі. Її накрили мокрим брезентом, усвідомила Жинь. І тепер від полум’я не було жодної користі, хіба що простір під брезентом наповнювався пекучою парою. Їй довелося відкликати вогонь, щоб не задихнутися.

Хтось тримав брезент знизу, замикаючи її в пастці. Жинь нестямно борсалася, намагаючись вирватися, але все намарно. Вона сіпнулася дужче. Урешті їй таки вдалося просунути голову збоку.

— Привіт, — на неї скоса дивився генерал Вовче М’ясо.

Жинь випустила струмінь полум’я йому в обличчя. Він ударив її по голові важкою долонею в рукавиці. Вона впала навзнак на палубу. Перед очима вибухнули іскри. Немов крізь туман вона побачила, як Чан Ень підносить меча їй до шиї.

Неджа кинувся на Чан Еня і збив його з ніг. Вони незграбно впали один на одного. Неджа скочив на ноги й відступив назад, піднявши меча. Чан Ень і собі витягнув меча з піхов, захихотів, а тоді атакував.

Жинь лежала на спині, вдивляючись у небо. Усі її кінцівки поколювало, але вони не корилися їй, коли вона спробувала ворухнутися. Кутовим зором вона бачила бій. Чула оглушливу низку ударів, коли сталь ударялась об сталь.

Вона мусила допомогти Неджі. Але її кулаки не розкривалися, полум’я не приходило.

Перед очима в неї все почало чорніти, але вона не могла знепритомніти. Тільки не зараз. Вона сильно прикусила язика, воліючи, щоб біль втримав її у свідомості.

Нарешті вона спромоглася підняти голову. Чан Ень відтіснив Неджу в куток. Неджа відбивався, очевидно силкуючись просто стояти прямо. Кров залила весь лівий бік його форми.

— Я дивитимуся, як тобі зітнуть голову, — вишкірився Чан Ень. — А потім я згодую її своїм псам, як зробив це з головою твого брата.

Неджа закричав і подвоїв зусилля.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Полум’я заіскрило й розгорілося в її долонях — лише крихітні вогники, зовсім не такої інтенсивності, якої вона потребувала. Вона замружилася, намагаючись зосередитися. Щоб помолитися.

«Будь ласка, ти мені потрібен…»

Удари Неджі навіть не досягали цілі. Чан Ень легко роззброїв хлопця і відкинув його меч подалі. Неджа схопився за кинджал. Чан Ень ударив його під коліна, збиваючи на землю, і поставив черевика йому на груди.

«Привіт, маленька», — сказав Фенікс.

Полум’я вирвалося з усього тіла Жинь. Вогонь уже не зосереджувався в її контрольних точках — руках і роті — а охопив усе тіло, немовби броня, полум’яна й недоторканна.

Вона наставила пальця на Чан Еня. Щільний потік вогню вдарив йому в обличчя. Він впустив меча й затулив голову руками, намагаючись загасити полум’я, але воно лише розходилося його тілом, розгораючись усе дужче й дужче, доки він кричав.

Жинь зупинилася лише за крок до його смерті. Вона не хотіла, щоб для нього все скінчилося так просто.

Чан Ень уже не ворушився. Лежав на спині, вкритий жахливими опіками. Його обличчя й руки почорніли, вкрилися тріщинами, крізь які проступала пухирчата запалена шкіра.

Жинь нависла над ним і опустила долоні.

Неджа схопив її за плече.

— Не треба.

Вона роздратовано глянула на нього.

— Тільки не кажи, що і його хочеш узяти в полон.

— Ні, — сказав він. — Я хочу зробити це сам.

Вона відступила назад і показала на нерухомого Чан Еня.

— Увесь твій.

— Мені потрібен меч, — сказав він.

Вона мовчки віддала йому свій.

Неджа провів вістрям клинка по обличчю Чан Еня, штурхаючи його в пухирчасту шкіру між потрощеними вилицями.

— Агов. Прокидайся.

Чан Ень розплющив очі.

Неджа встромив меча просто в ліве око Чан Еня.

Чан Ень схопився за повітря, намагаючись вирвати клинок із рук Неджі, але той лише копнув його під ребра, а потім ще кілька разів ударив у обличчя.

Неджа хотів бачити, як Чан Ень стікає кров’ю. Жинь не намагалася зупинити його. Їй теж кортіло подивитися.

Неджа притиснув вістря меча Чан Еню до шиї.

— Не смикайся.

Заскигливши, Чан Ень завмер. Поранене око страхітливо звисало на один бік обличчя, досі приєднане до очниці грудкуватими волокнами м’язів. Друге око, залите кров’ю, нестямно кліпало.

Неджа схопився за руків’я обома руками і з силою опустив меча. Кров бризнула їм на обличчя.

Неджа відпустив меч і повільно відійшов. Його груди важко здіймалися. Жинь поклала руку йому на спину.

Він нахилився до неї, тремтячи.

— Все скінчено.

— Ні, ще ні, — прошепотіла вона.

Усе тільки почалося. Повітря раптом стало спокійним, таким спокійним, що всі прапори в каналі обвисли і звуки криків та брязкоту сталі підсилилися.

Вона потягнулася й узяла Неджу за руку, переплівши його пальці своїми, а вже наступної миті корабель вирвало в них з-під ніг.

Роздiл 32

Сильний вітер розділив їх.

На мить Жинь невагомо зависла в повітрі, спостерігаючи, як під нею абсурдно пропливають уламки дощок і тіла, а тоді впала у воду з рештою того, що раніше було верхньою палубою корабля.

Неджі вона не бачила. Вона не бачила взагалі нічого. Привалена уламками, швидко йшла на дно. Жинь відчайдушно борсалася в чорній воді, намагаючись знайти якийсь шлях на поверхню.

І ось воно, мерехтіння світла крізь товщу тіл. Її легені горіли від болю. Вона мусила вибратися. Жинь відштовхнулася, але раптом щось смикнуло її за ноги. Вона заплуталася в прапорі, а мокра тканина під водою була міцніша за сталь. Її розум затопила паніка. І що дужче вона смикала ногу, то дужче затягувався прапор, тягнучи її на дно.

«Заспокойся». Вона змусила себе звільнити розум. «Заспокойся». Ні гніву, ні паніки, тільки порожнеча. Їй таки вдалося віднайти тихе місце ясності, яке дозволило їй думати.

Вона ще не потонула. Вона досі мала силу, щоб пробитися на поверхню. Тканина ще не зав’язалася в безнадійний вузол, а лише двічі закрутилася навколо її ноги. Жинь потягнулася вперед. Кілька швидких рухів — і Жинь звільнилася. Вона з полегшенням попливла вгору, змушуючи себе не панікувати й зосередитися на простому проштовхуванні власного тіла крізь воду, аж доки її голова не опинилася над поверхнею.

Вона не бачила Неджі, коли пливла до берега. І хоч мигцем оглянула уламки, не знайшла його. Він узагалі вибрався на поверхню? Він загинув? Придавлений, пронизаний, потонулий…

Ні. Вона мусила вірити, що з ним усе гаразд. Він сам міг контролювати воду, вода не здатна його вбити.

Чи здатна?

Стогін надприродного вітру промчав над каналом, завиваючи. Його перебивав лише тріск деревини.

«О боги».

Жинь глянула вгору.

Над нею в повітрі зависнув Фейлень і трощив кораблі об прямовисні скелі простими помахами руки. Дошки й уламки розкручувалися навколо нього небезпечним вихором. За такого сильного вітру будь-який із тих шматків міг її вбити.

Жинь пересохло в роті. У неї підгиналися коліна. Їй хотілося лише знайди діру і сховатися. Вона завмерла, паралізована страхом і відчаєм. Фейлень трощитиме їхній флот у каналі, доки від нього нічого не лишиться. Навіщо битися? Смерть буде легшою, якщо вона не опиратиметься…

Жинь впилася нігтями в долоню, і біль таки допоміг їй отямитися.

Вона не могла втекти.

Хто ще зміг би з ним битися? Та й кому це було б до снаги?

Меч вона загубила у воді, але помітила поруч метальний спис. Проти Фейленя від нього невелика користь, та все ж, маючи зброю, вона почувалася ліпше. Жинь підняла спис, розгорнула крила і прикликала полум’я навколо рук і плечей. Навколо неї задушливою хмарою туману з’явилася пара. Жинь відмахнулася від неї, відчайдушно сподіваючись, що її крила водонепроникні.

Вона зосередилася на створенні рівномірного зосередженого потоку полум’я по боках, такого гарячого, що в повітрі навколо неї з’явилося марево, а трава біля ніг зів’яла й зіщулилася до сірого попелу.

Жинь повільно піднімалася до бога вітру.

Зблизька Фейлень мав жалюгідний вигляд. Його шкіра була мертвотно-блідою, поцяткованою віспинами та всипаною болячками. Нового одягу йому не дали, а чорна форма Цике була порвана й брудна. Віч-на-віч він не скидався на страхітливе божество. Просто чоловік у порваному одязі й зі згаслими очима.

Її страх розвіявся і змінився жалем. Фейлень уже дуже давно мав померти. А тепер він став в’язнем у власному тілі, приречений дивитися і страждати, доки бог, якого він ненавидів, використовував його як перехід до матеріального світу.

Без Печатки, без Кітая Жинь могла стати такою ж, як і він.

«Людина померла, — нагадала вона собі. — Здолай бога».

— Агов, йолопе! — крикнула вона. — Сюди!

Фейлень обернувся. Вітер стих.

Жинь напружилася, очікуючи раптового пориву. Кітай запевняв, що вона зможе коригувати курс за допомогою крил, якщо Фейлень розкрутить її, але це був кращий шанс, ніж у будь-кого іншого.

Але Фейлень лише спокійно висів у повітрі, схиливши голову набік і спостерігаючи, як вона піднімається до нього, наче дитина, яка допитливо вивчала поведінку жука.

— Гарний трюк, — сказав він.

Біля лівої руки Жинь пролетів шмат деревини. Вона похитнулася й вирівнялася.

Небесно-лазурові очі Фейленя глянули їй у вічі. Жинь здригнулася. Вона чітко розуміла власну уразливість. Вона билася з Богом вітру на його території й у повітрі трималася лише завдяки двом шматкам шкіри й металевому каркасу. Він так легко міг розірвати її на шматки й кинути на скелі.

Але в неї були не лише крила. Ще в неї був спис. І вона мала вогонь.

Жинь розкрила рота й долоні, випустила в нього все полум’я, що мала: з її тіла одночасно вирвалися три струмені вогню. Фейлень зник за стіною червоного й помаранчевого полум’я. Вітер навколо нього стих. Уламки почали падати дощем решток, вдаряючись об воду внизу.

Його відповідь стала для Жинь несподіванкою. Порив вітру налетів на неї так швидко і з такою силою, що вона не змогла зібратися, не встигла навіть напружитися. Її жбурнуло назад. Вона перекидалася в повітрі, аж доки перед очима в небезпечній близькості не побачила прямовисну стіну. Жинь ковзнула носом по камінню й лише після цього спромоглася заново спрямувати інерцію тіла й випрямитися.

Жинь полетіла назад до Фейленя, її серце шалено калатало.

Вона не обпекла його до смерті, але була за крок до того. Обличчя й волосся Фейленя обвуглилися. Від його обсмаленої одежини здіймався дим.

Схоже, він був приголомшений.

— Спробуй ще раз, — крикнула вона.

Його наступна атака була низкою жорстоких поривів вітру, що налітали на неї з різних непередбачуваних напрямків, тож Жинь ніяк не могла опанувати повітряних потоків. Одним рухом він кидав її до землі, а вже наступним підносив угору, щоб лише знову впустити.

Жинь маневрувала крилами, наскільки могла, але це було немовби пливти проти водоспаду. Вона була маленькою пташкою, яка потрапила в бурю. Її крила були нічим супроти його приголомшливої сили. Лишалося тільки намагатися не впасти на землю.

Вона підозрювала, що Фейлень досі не кинув її на скелі лише тому, що грався з нею.

Але він не порішив її на Бояні. «Ми не вбиватимемо тебе, — сказав він. — Вона наказала цього не робити. Ми не повинні шкодити тобі».

Імператриця наказала привести її живою. А це давало їй перевагу.

— Обережно, — крикнула вона. — Дадзі не потішиться зіпсованому товару.

І щойно вона промовила ім’я Імператриці, Фейленя наче підмінили. Він згорбив плечі, а сам немовби зіщулився. Він ковзав довкола поглядом, ніби заціпенілий від самої думки, що Дадзі може бачити його навіть на такій висоті.

Жинь вражено подивилася на нього. Та що Дадзі з ним зробила?

Як Імператриця може бути такою могутньою, що лякає навіть бога?

Жинь скористалася нагодою підлетіти ближче. Вона не знала, як Дадзі підкорила собі Фейленя, але тепер була впевнена, що Фейлень не може її вбити.

Дадзі досі хотіла отримати її живою — і це давало їй єдину перевагу.

Як убити бога? Вони з Кітаєм годинами билися над цим питанням. Вона воліла б повернути його в Чулуу Корікх. Кітай хотів принести Чулуу Корікх до нього.

Урешті вони дійшли компромісу.

Жинь помітила павутину запалів, яка розкреслювала скелю навпроти. Якщо вона не змогла вбити Фейленя вогнем, то поховає його під горою.

Їй треба було лише достатньо близько заманити його туди.

— Я знаю, що ти досі тут. — Вона підлетіла до Фейленя. Їй потрібно було відволікти його, хай навіть лише для короткої відстрочки. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Він купився. Вітер стих.

— Мені байдуже, наскільки могутній твій бог. Твоє тіло досі належить тобі, Фейленю, і ти можеш його повернути.

Фейлень мовчки дивився на неї не рухаючись, але його очі ані потьмяніли, ані змінилися впізнанням. Його вираз лишався непорушною стіною. Жинь і гадки не мала, чи справжній Фейлень ще живий.

Але вона однаково мусила спробувати.

— Я бачила Алтаня в потойбіччі, — сказала вона. Брехня, але загорнута в правду, чи принаймні у версію правди. — Він хотів, щоб я тобі дещо передала. Хочеш знати, що він сказав?

Блакить змінилася чорнотою. Жинь бачила це, їй не примарилося, і то не була гра світла, вона знала, що бачила. Вона далі летіла вперед. Тепер Фейлень був наляканий, вона зчитувала все з його обличчя. Він відступав щоразу, коли Жинь наближалася.

Вони вже були так близько до скелі.

Вона була за кількадесят сантиметрів від нього.

— Він хотів, аби я переказала, що йому прикро.

Вітер повністю стих. Над каналом запала оглушлива тиша. У спокійному повітрі Жинь чула все: кожен змучений подих Фейленя, кожен залп гарматного вогню з кораблів, кожен зболений крик унизу.

А тоді Фейлень засміявся. Він сміявся так сильно, що імпульси пронизували повітря такими поперемінними поривами, що їй довелося нестямно замахати крилами, щоб утриматися на цій висоті.

— То це і є твій план? — прохрипів він. — Ти думаєш, що мені не байдуже?

— Мені не байдуже, — Жинь говорила спокійно. Фейлень був там. Вона його бачила. — Я бачила тебе, ти нас пам’ятаєш. Ти один із Цике.

— Ти нічого для нас не означаєш, — вишкірився Фейлень. — Ми можемо знищити твій світ…

— Тоді ти вже це зробив би. Але ти досі скутий, хіба ні? Вона скувала тебе. Ви, боги, маєте лише ту силу, яку даємо вам ми. Ви проходите крізь ті ворота, щоб виконувати наші накази. І я наказую тобі відступитися.

Фейлень заревів.

— Та як ти смієш?

— Я твій командир, — сказала вона. — І я тебе відбраковую.

Вона вистрелила вогнем, але не в нього, а в скелю. Фейлень залився сміхом, коли полум’я ковзнуло поруч, не зачепивши його самого.

Він не бачив запалів. Він не знав.

Жинь нестямно замахала крильми, задкуючи, намагаючись відлетіти якомога далі від скелі.

Довгу важку мить нічого не відбувалося.

А тоді гора ворухнулася.

Гори не повинні так рухатися. Природний світ не має переформовуватися так кардинально за лічені хвилини. Але все було навсправжки — діяння людських рук, а не богів. Плоди роботи Кітая й Жамси. Жинь лишалося тільки дивитися, як весь верхній шар скелі зісковзнув донизу, наче черепиця, що падала додолу.

Крізь канонаду гуркоту каміння почувся пронизливий крик.

Фейлень здійняв торнадо. Але навіть так відчайдушні пориви вітру не могли спинити тонни зрушеного вибухівкою каміння, яке падало додолу під дією непохитної сили тяжіння.

Коли гуркіт стих, під камінням нічого не ворушилося.

З важкістю в грудях Жинь ширяла в повітрі. Вогонь досі палахкотів на її руках, але довго вона його не втримала б, бо була дуже виснажена. Вона силкувалася просто дихати.

Залитий кров’ю канал під нею міг бути квітучим лугом. Вона уявляла, що багряні хвилі — то поля макового цвіту, а тіла, які рухалися — просто мурашки, які безцільно бігають довкола.

Їй це здалося дуже красивим.

Вони могли перемогти? Якщо перемогти означало вбити якомога більше людей, тоді так. Жинь не знала, хто тепер контролював річку. Знала лише, що річка залита кров’ю і що розбиті кораблі несло на скелі. Фейлень убивав без розбору, знищуючи й республіканські, й імперські кораблі. Вона замислилася, як високо злетить кількість поранених і загиблих.

Жинь повернулася до долини.

Руйнування там були величезними. Палац горів, а це означало, що війська Міліції вже давно пробилися крізь табори біженців. Солдати вирізали вихідців із півдня наче очерет.

Потонулі в каналі або спалені в місті. Жинь істерично кортіло засміятися, але надто боляче було навіть дихати.

Раптом вона усвідомила, що втрачає висоту.

Її полум’я згасло. Жинь падала, не помічаючи цього. Вона змусила вогонь повернутися в крила й нестямно замахала ними попри страшенний біль у руках.

Падіння сповільнилося. Вона вже достатньо наблизилася до скель, щоб бачити Кітая та Венку, які махали їй.

— Я це зробила! — крикнула вона їм.

Вона бачила, як рухаються вуста Кітая, але не чула слів. Він показував кудись.

Вона надто пізно озирнулася. Спис, кинутий їй у діафрагму, намарно пролетів під крилом. Бляха. Усе нутро скрутило. Вона похитнулася, але випрямилася.

Наступний спис проштрикнув їй плече.

На мить вона просто отетеріла. Звідки біль? Чому вона досі висить у повітрі? Її кров зависала навколо обличчя великими крап­лями, які чомусь не падали додолу, маленькі бульбашки, і Жинь не вірилося, що вони могли з’явитися з неї.

А потім полум’я повернулося в її тіло. Сила тяжіння відновила тягу. Її крила скрипнули і склалися за спиною. А вже наступної миті вона сторчма полетіла в річку.

Від удару їй відбило всі чуття. Жинь не могла дихати, нічого не чула й не бачила. Вона спробувала пливти, прагнучи виштовхнути себе на поверхню, але руки й ноги не корилися їй, і вона не знала, де та поверхня. Вона мимоволі роззявила рота в нападі ядухи. Туди миттю хлинула вода.

«Я помру, — подумала Жинь. — Я таки помру».

Але невже це так погано? Під водою панувала така дивовижна мирна тиша. Жинь не відчувала болю в плечі: усе її тіло заціпеніло. Вона розслабила кінцівки й безпорадно опускалася на річкове дно. Легше відмовитися від контролю, легше припинити боротися. Навіть легені, які горіли від болю, уже не докучали їй так сильно. За мить вона розкриє рота — вода хлине всередину, і то буде кінець.

Не найгірший спосіб піти. Принаймні тихий.

Хтось сильно її смикнув. Жинь розплющила очі.

Неджа підтягнув її голову до своєї й міцно поцілував, огортаючи її руками та ногами, ніби коконом. Їй до рота протиснулася бульбашка повітря. Невелика, але зір прояснився, легені перестали горіти, а руки й ноги почали реагувати на команди. Рівень адреналіну в крові підскочив. Вона потребувала більше повітря. Вона схопила Неджу за обличчя.

Неджа відштовхнув її й похитав головою. Вона почала панікувати. Неджа стиснув її за зап’ястки і тримав, доки Жинь не припинила шалено борсатися в воді. А потім обхопив її руками за тулуб і ринувся на поверхню.

Неджа не відштовхувався ногами. Йому взагалі не треба було пливти. Він тільки притискав її до себе, доки тепла течія обережно тягнула їх угору.

Щойно вони вирвалися на поверхню, у повітрі зверху щось пронизливо скрипнуло. Спис упав у воду лише за метр-півтора від них. Неджа смикнувся назад на глибину, але Жинь відбивалася й борсалася. Їй хотілося піднятися на поверхню, вона відчайдушно хотіла вдихнути…

Неджа обхопив її обличчя долонями.

«Надто відкрите місце», — самими губами промовив він.

Вона зрозуміла. Їм треба було піднятися на поверхню десь ближче до розбитих кораблів, десь, де можна сховатися. Вона перестала вириватися. Неджа рушив на декілька метрів униз річкою. А потім течія підняла їх обох угору й безпечно опустила на узбережжя.

Її перший подих над поверхнею був найкращим з-поміж усього, що Жинь коли-небудь куштувала. Вона зігнулася, відкашлюючись та вибльовуючи річкову воду, але їй було байдуже, бо ж вона дихала.

Щойно легені очистилися від води, вона лягла навзнак і прикликала вогонь. Крихітний вогник спалахнув на зап’ястках, протанцював по всьому тілу й наповнив її смачним теплом. Одяг почав обсихати. Від нього здіймалася пара.

Жинь зі стогоном перекотилася на бік. Праве плече перетворилося на криваве місиво. Вона не хотіла дивитися на нього. І знала, що крила невідворотно пошкоджені. Щось гостре глибоко врізалося їй у шкіру за кожного руху. Вона спробувала зняти конструкцію, але металевий каркас перекрутився, погнувся й не хотів поступатися.

Жинь помацала те місце, де він тиснув їй у поперек. На пальцях лишилася кров.

Вона спробувала не панікувати. Щось застрягло, та й годі. Вона знала, що не повинна витягувати цю річ, доки не дістанеться лазарету. Знала, що предмет, який пронизав її спину, спиняв кровотечу. А ще під таким кутом вона не бачила його достатньо чітко, тож було б дурістю намагатися витягти його самотужки.

Але Жинь заледве могла ворухнутися так, щоб уламок ще глибше не заривався їй у спину. Усе могло скінчитися тим, що вона пошкодила б собі хребет.

Неджа був не в тому стані, щоб їй допомогти. Він скрутився в маленький, тремтливий калачик, обхопивши коліна руками. Вона підповзла до нього і спробувала здоровою рукою підтягнути його в сидячу позицію.

— Агов. Агов.

Він не відповів.

Усе його тіло смикалося. Повіки нестямно тріпотіли, а з рота виривався слабенький стогін. Він підняв руки, намагаючись учепитися в татуювання на спині.

Жинь глянула на річку. Вода почала рухатися химерно й нерівномірно. Дивні хвилі бігли проти течії. То там, то сям над річкою здіймалися стовпи закривавленої води. Декілька цілком безпечних сплесків досягли узбережжя, але до центру річки вони поступово більшали.

Вона мусила вирубити Неджу. Або накачати його наркотиками. Однак цього разу опіуму в неї не було.

— Я прихопив, — видихнув він.

— Що?

Він поклав тремтливу руку на кишеню.

— Поцупив… Приніс сюди, просто про всяк випадок…

Жинь засунула руку йому в кишеню й витягла згорток, завбільшки з кулак, туго замотаний у бамбукове листя. Розірвала його зубами й закашлялася від знайомого, нудотно солодкого смаку. Тіло пронизав спалах болю від давньої залежності.

Неджа втягував повітря крізь зціплені зуби.

— Будь ласка…

Вона стиснула дві подушечки в долоні й запалила між ними невеликий вогник. Другою рукою посадила Неджу прямо й нахилила його голову над димом.

Він довго вдихав. Його очі затріпотіли й заплющилися. Вода почала заспокоюватися. Невеликі хвилі зникли під поверхнею. Стовпи повільно опустилися й розсіялися. Жинь полегшено видихнула.

А потім Неджа відсахнувся від диму, закашлявся.

— Ні… Ні, я не хочу так багато…

Вона стиснула його дужче.

— Вибач.

Він вдихнув лише декілька разів. Уже через годину дурман розвіється. Цього замало. Вона мусила переконатися, що бог пішов.

Жинь підсунула опіум йому під носа і прикрила рукою рота, щоб змусити Неджу вдихати. Він заборсався, протестуючи, але що більше диму вдихав, то слабшим ставав його опір. Нарешті він затих.

Жинь кинула наполовину спалені подушечки в багнюку. Провела долонею по Неджиному чолі, відкидаючи пасма мокрого волосся з очей.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона. — Я пришлю когось по тебе.

— Лишися, — пробурмотів він, — Будь ласка.

— Вибач, — вона нахилилася й легенько поцілувала його в чоло. — Нам ще треба виграти бій.

Його голос був таким слабким, що Жинь довелося нахилитися, щоб розчути.

— Але ми вже перемогли.

Вона придушила розпачливий сміх. Він не бачив охопленого полум’ям міста. І не знав, що Арлона вже майже не існувало.

— Ми ще не перемогли.

— Ні… — він заплющив очі. Спробував підняти руку. Показав кудись собі за плече.

— Поглянь. Он там.

Жинь повернула голову.

На лінії горизонту виднівся флот, хвилі й хвилі військових кораб­лів. Деякі ковзали по воді, інші летіли в повітрі. Їх було так багато, що вони майже скидалися на марево, безкінечне подвоєння одного ряду білих вітрил і блакитних прапорів на тлі блискучого сонця.

Роздiл 33

— Як мило, — промовив голос, знайомий і прекрасний, але від цього звуку в Жинь обірвалося серце, а рот наповнився присмаком крові.

Вона опустила Неджу на пісок і змусила себе підвестися. Метал зрушився під її плоттю. Вона придушила болісний скрик. Біль у спині та плечі був майже нестерпним. Але Жинь не збиралася вмирати лежачи.

Як Імператриця досі могла настільки її лякати? Тепер Дадзі була лише самотньою жінкою, без армії чи флоту. Її генеральське вбрання було розірване й мокре. Вона накульгувала, лишаючи за собою криваві сліди. Та все ж вона наблизилася до Жинь із високо піднятим підборіддям. Брови були вигнуті, а на вустах застигла зарозуміла посмішка, немовби вона щойно здобула велику перемогу. Імператриця випромінювала темну спокусливу вроду, завдяки якій подертий одяг чи потрощені кораблі вже не мали значення.

Жинь ненавиділа ту вроду. Вона хотіла дряпати те обличчя нігтями, доки біла плоть не поступиться під пальцями. Їй хотілося вибрати очі Дадзі, розчавити їх у кулаках, щоб драглисті рештки стікали на порцелянову шкіру.

Та все ж.

Коли вона дивилася на Дадзі, усе її тіло обм’якало. Серце починало битися частіше. До обличчя припливав жар. Вона не могла відвести погляду від обличчя Імператриці. Вона мала дивитися й дивитися, інакше ніколи не вдовольнилася б.

Жинь змусила себе зосередитися. Підхопила з землі гострий уламок деревини.

— Назад, — прошепотіла вона. — Ще крок — і я тебе спалю.

Дадзі тільки засміялася.

— О, моя люба. Невже ти так нічого й не навчилася?

Її очі спалахнули.

Раптом Жинь відчула приголомшливе бажання себе вбити, провести гострим уламком по власних венах, аж доки вздовж них не відкриються чорні лінії, а потім провернути деревину.

Тремтливими руками вона притиснула найгостріший край дошки до своєї шкіри. «Та що це я роблю?» Її розум наказував зупинитися, але тіло не слухалося. Жинь могла лише спостерігати за тим, як руки рухаються самі собою. Жинь готувалася побачити, як розітнуться вени.

— Достатньо, — зневажливо сказала Дадзі.

Палке бажання зникло. Жинь опустила деревину, хапаючи ротом повітря.

— Тепер ти вислухаєш? — запитала Дадзі. — Я б хотіла, щоб ти постояла спокійно. Будь ласка. Підніми руки.

Жинь миттю підняла руки над головою, притлумлюючи крик, коли її рани наново відкрилися.

Накульгуючи, Дадзі підійшла ближче. Її очі блискали, а правий кутик вуст весело повз угору. — То он як ти прикінчила бідолашного Фейленя. Розумно.

— Твою найкращу зброю знищено, — сказала Жинь.

— О, то й нехай. З ним ще від початку були самі проблеми. Однієї миті він намагався потопити наш флот, а вже наступної хотів лише ширяти десь у хмарах. Знаєш, наскільки важко було змусити зробити його бодай щось? — Дадзі зітхнула. — Гадаю, що сама доведу все до кінця.

— Ти програла, — сказала Жинь. — Зроби мені боляче, вбий мене, але для тебе все однаково скінчено. Твої генерали мертві. Від кораблів лишилися самі уламки.

Її слова перемежовували залпи гарматного вогню. Гуркіт стояв такий сильний, що заглушав усе сказане на узбережжі. Це тривало вже так давно, що Жинь навіть не уявляла, як у каналі бодай щось могло лишитися на плаву.

Але, схоже, Дадзі це анітрохи не тривожило.

— Думаєш, це перемога? Ви не переможці. У цій війні переможців узагалі немає. Вейсжа подбав про те, щоб громадянська війна тривала ще не одне десятиліття. Він лише посилив розкол. Тепер ніхто не зможе стягти цю країну докупи.

Вона пошкутильгала далі берегом. Вони стояли на відокремленій смузі піску, заховані за рештками великих військових кораблів. Усі солдати в полі зору були мертві. Ніхто не прийде їй на порятунок. Тут лише Жинь та Імператриця, віч-на-віч, у тінях невблаганних скель.

— То як же ти змогла здолати Печатку? — запитала Дадзі. — Я була впевнена, що вона незламна. Це точно не хтось із близнюків, бо якби вони це могли, то вже давно зробили б, — вона нахилила голову. — О ні, дозволь здогадаюся. Ти знайшла Сожцань Сіжу? Та стара кажаниха ще жива?

— Іди до біса, вбивце, — сказала Жинь.

— Гадаю, це означає, що ти теж знайшла собі якір? — погляд Дадзі ковзнув до Неджі. Він не рухався. — Сподіваюся, що це не він. Бо цей уже майже сконав.

— Не смій чіпати його, — просичала Жинь.

Дадзі стала навколішки над Неджею, провела пальцями по шрамах на обличчі. — А він гарний, правда? Попри все. Нагадує мені Жиґу.

«Я мушу забрати її від нього». Жинь напружилася, щоб ворухнутися, її очі мало не повилазили з орбіт, але кінцівки не корилися. Полум’я також не приходило. Коли вона тягнулася до Фенікса, то весь її гнів намарно розбивався об власний розум, як хвилі об скелі.

— Кетреїди показали мені, що ви накоїли, — голосно сказала вона, сподіваючись, що це відволіче Дадзі.

Це спрацювало. Дадзі підвелася.

— Справді?

— Сожцань Сіжа все нам показала. Ти можеш спробувати переконати мене в тому, що намагаєшся врятувати Імперію, але я знаю, що ти за людина. Ти зрадила тих, хто тобі допомагав, і кидалася чужими життями, немовби вони нічого не варті. Я бачила, як ти напала на них, я бачила, як ви троє вбили Цевері…

— Тихо, — сказала Дадзі. — Не промовляй цього імені вголос.

Жинь заціпило щелепи.

Вона стояла оніміла, серце шалено калатало під ребрами, доки Дадзі підходила до неї ближче. Жинь просто говорила те, що спадало на думку, вистрілювала все, що могла, щоб відволікти Дадзі від Неджі.

Але щось довело Дадзі до сказу. Дві великі плями рум’янцю проступили на її щоках. Очі звузилися. Схоже, вона не на жарт розлютилася.

— Кетреїди мали здатися, — тихо сказала вона. — Ми б не завдали їм шкоди, якби вони не були такими, курва, впертюхами.

Дадзі простягнула бліду руку і пробіглася пальцями по щоках Жинь.

— Як завжди, святенниця. Я діяла з необхідності, як і ти. Ми однаковісінькі, ти і я. Ми одержали більшу силу, аніж будь-який смертний має право здобути, а це означає, що ми можемо ухвалювати рішення, які більше нікому не до снаги. Світ — це наша шахова дошка. І якщо фігури ламаються, у тому немає нашої вини.

— Ти шкодиш усьому, до чого торкаєшся, — прошепотіла Жинь.

— А ти вбила значно більшу кількість людей, аніж ми коли-небудь спромоглися б. Люба, яка ж тоді між нами різниця? Вона в тому, що ти вчиняла воєнні злочини випадково, а мої були свідомими? Чи справді ти вчинила б інакше, якби мала ще один шанс?

Щелепи Жинь відпустило.

Дадзі дозволила їй відповісти.

Вона не могла сказати «так». Звісно, вона могла збрехати, але це не мало значення, принаймні не тут, де ніхто, окрім Дадзі її не чув, а Дадзі вже знала правду. Бо якби Жинь мала ще один шанс, якби змогла повернутися в ту мить, коли стояла в храмі Фенікса й зустрілася зі своїм богом, вона прийняла б те саме рішення. Вона вивільнила б вулкан. Поховала б Муґень під тоннами рідкого каміння й задушливого попелу.

Вона знищила б країну вщент — без краплі милосердя, так само, як її армія повелася з нею. І вона засміялася б.

— Тепер ти розумієш? — Дадзі заправила пасмо волосся Жинь за вухо. — Ходімо зі мною. Нам треба чимало обговорити.

— Йди до біса, — сказала Жинь.

Вуста Дадзі стиснулися в тонку лінію. Примус стиснув ноги Жинь і змусив її, здригаючись, рушити до Дадзі. Ноги Жинь тягнулися через пісок. Піт градом котився їй по скронях. Вона спробувала заплющити очі — й не змогла.

— Навколішки, — наказала Дадзі.

«Ні», — промовив Фенікс.

Голос бога був страшенно тихий, ледь чутне відлуння в широкій площині. Але він був там.

Жинь із зусиллям лишилася стояти. Жахливий біль пронизував їй ноги, змушуючи опуститися, наростаючи з кожною хвилиною опору. Їй хотілося кричати, але вона не могла розкрити рота.

Очі Дадзі спалахнули жовтим.

— На коліна.

«Ти не ставатимеш на коліна», — сказав Фенікс.

Біль посилився. Жинь хапала ротом повітря, борючись із потягом. Її розум розривався між двома давніми богами.

Просто ще один бій. І, як завжди, гнів був її найбільшим союзником.

Гнів випалював гіпноз Зміївни. Дадзі продала спірлійців. Да­дзі вбила Алтаня й почала цю війну. Дадзі їй уже не брехатиме. Не мучитиме й не маніпулюватиме нею, немов своєю жертвою.

Вогонь прилинув у кулаки й вибухнув маленькими полум’яними кулями, які Жинь відчайдушно скинула з долонь. Дадзі лише витончено відхилилася вбік і змахнула зап’ястком. Жинь відсахнулася, щоб уникнути голки, якої там не було. Від різкого руху зламаний каркас ще глибше врізався їй у спину.

Вона скрикнула й зігнулася.

Дадзі засміялася.

— Уже досить?

Жинь хрипло скрикнула.

Тонкий струмінь вогню пройшовся тілом, огортаючи її, захищаючи, підсилюючи кожен рух.

Це була сила, якої вона ніколи не відчувала.

«Це стан екстазу, — колись сказав їй Алтань. — Ти не втомлюєшся… Не відчуваєш болю. Ти лише руйнуєш».

Жинь завжди почувалася такою негнучкою, балансувала між безпорадністю й повним поневолення Феніксом, але тепер полум’я належало їй. Було нею. І від цього вона відчула таке запаморочення, що мало не закричала від сміху, бо це вперше за все життя останнє слово лишиться за нею.

Опір Дадзі був нічого не вартий. Жинь легко відтіснила її до корпусу найближчого корабля на мілині. Її кулак врізався в деревину поруч із обличчям Дадзі, промахнувшись зовсім трохи. Деревина хруснула, ламаючись, і задиміла під її кісточками. Увесь корабель застогнав. Жинь прибрала кулак і вдарила Дадзі в щелепу.

Голова Дадзі смикнулася набік, немовби в зламаної ляльки. Жинь розбила їй губу, кров цівкою потекла на підборіддя. Та все ж Імператриця всміхалася.

— Ти така слабка, — прошепотіла вона. — У тебе є бог, але ти й гадки не маєш, що з ним робити.

— Просто зараз я напевно знаю, чого хочу.

Вона зімкнула розпечені пальці навколо шиї Дадзі. Бліда плоть розтріскалася та обпеклася під її дотиком. Жинь почала стискати. Вона думала, що відчує піднесення від захвату.

Але цього не сталося.

Вона не могла просто вбити її. Не так. Це було надто швидко, надто легко.

Вона мусила стерти її на порох.

Жинь підняла руки. Поклала великі пальці під очниці Дадзі. Впилася нігтями у м’яку плоть.

— Поглянь на мене, — просичала Дадзі.

Жинь похитала головою, міцно замружившись.

Щось луснуло під її лівим пальцем. Тепла рідина потекла по зап’ястку.

— Я вже помираю, — прошепотіла Дадзі. — Хіба ти не хочеш знати, хто я? Хіба не хочеш дізнатися правду про нас?

Жинь знала, що повинна просто зараз покінчити з цим.

Але не могла.

Бо вона справді хотіла знати. Ці запитання мучили її. Вона мусила зрозуміти, чому найвидатніші герої Імперії — Дадзі, Жиґа і Дзян, її майстер Дзян — стали такими чудовиськами. Тут, коли все вже майже скінчилося, вона сумнівалася дужче, ніж будь-коли, що б’ється на правильному боці.

Її очі затремтіли й розплющилися.

Видіння полонили розум.

Тепер вона бачила охоплене полум’ям місто, як нині Арлон, розбиті та почорнілі будівлі, трупи на вулицях. Вона бачила вій­ська, які крокували строєм у страхітливій кількості, доки вцілілі містяни припадали до землі на своїх порогах, опустивши голови та піднявши руки.

Це була Нікарська імперія під гнітом муґенців.

— Ми нічого не могли вдіяти, — сказала Дадзі. — Коли їхні кораблі припливли до наших берегів, ми були заслабкі, щоб бодай чимось зарадити. І протягом наступних п’яти десятиліть, коли вони ґвалтували нас, били, плювали й говорили нам, що ми варті меншого за псів, ми нічого не могли.

Жинь замружилася, але видіння не зникли. Вона бачила прекрасну маленьку дівчинку, яка стояла перед купою тіл, її личко було вимазане сажею, а по щоках струменіли сльози. Бачила хлопчика, який лежав у купі трупів на розі вулиці, конаючи від голоду, згорнувшись навколо побитих зазубрених пляшок. Бачила білявого хлопця, який лаявся й розмахував кулаками вслід збайдужілим солдатам.

— Тоді ми втекли й здобули силу, здатну змінити долю Імперії, — сказала Дадзі. — То як думаєш, що ми зробили?

— Це нічого не виправдовує.

— Це пояснює й виправдовує все.

Видіння знову змінилося. Жинь побачила оголену дівчину, яка тремтіла і плакала біля печери, а в цей час змії повзали по її тілу. Бачила високого парубка, який припав до берега, доки дракон обвивав його кільцями, піднімаючи все вищі й вищі хвилі, які оточували його, ніби торнадо. Бачила білявого хлопця, який стояв на колінах і бив кулаками по землі, доки тіні корчилися й виривалися з його спини.

— Скажи мені, що ти не відмовилася б від усього, — сказала Дадзі. — Скажи, що не пожертвувала б усім і всіма, кого знала, заради сили, яка допомогла б повернути твою країну.

Перед очима Жинь промайнули місяці. Далі вона побачила Тріаду — вони вже були геть дорослі, на колінах біля тіла Цевері, лише однієї дівчини, і вибір здавався ясним і очевидним. Супроти страждань мільйонів чого варте одне життя? Двадцять життів? Кетреїдів було так мало. Хіба ж це порівняння може бути складним?

Яка тут різниця?

— Ми не хотіли вбивати Цевері, — прошепотіла Дадзі. — Вона врятувала нас. Вона переконала кетреїдів нас прийняти. А Дзян її любив.

— Тоді чому…

— Бо довелося. Бо наші союзники хотіли ту землю, а Сожцань Сіжа сказала «ні», і ми мусили перемагати силою і страхом. Ми мали лише один шанс об’єднати Воєначальників і не збиралися його марнувати.

— Але потім ти його змарнувала! — скрикнула Жинь. — Ти не скористалася ним! Ти продала його муґенцям…

— Якщо рука гниє, то чи відмовишся ти її відрізати, щоб урятувати тіло? Провінції збунтувалися. Були корумповані. Хворі. Я пожертвувала ними заради об’єднаного ядра. Я знала, що ми не достатньо сильні, щоб вибороти всю країну, хіба частину. Тому я відбракувала решту. Ти знаєш це, ти командуєш Цике. Ти знаєш, що правителям іноді доводиться робити.

— Ти нас продала.

— Я зробила це заради них, — лагідно промовила Дадзі. — Я зробила це заради Імперії, яку мені лишив Жиґа. І ти не розумієш ставок, бо не знаєш, що таке справжній страх. Ти не знаєш, наскільки гірше може бути.

Голос Дадзі надламався.

І це вдруге Жинь побачила, як фасад узявся тріщиною, побачила крізь ретельно витворений міраж, який Дадзі десятиліттями демонструвала світу. Ця жінка була не Зміївною, не лукавою правителькою, яку Жинь навчилася ненавидіти й боятися.

Ця жінка була налякана. Але боялася вона не Жинь.

— Вибач, я завдала тобі болю, — прошепотіла Дадзі. — Вибач, що завдала болю Алтаню. Я хотіла б, щоб цього ніколи не було. Але я мала план, щоб захистити свій народ, а ви просто опинилися на моєму шляху. Ви не знали, хто ваш справжній ворог. Ви не послухали б.

Жинь тоді була така люта на неї, але вже не могла ненавидіти. І проти кого тепер їй воювати? На якому боці вона має бути? Вона не вірила в Республіку Вейсжі, уже не вірила, і вже точно не довіряла призахідникам, але не знала, чого від неї хоче Дадзі.

— Ти можеш іти далі й убити мене, — сказала Дадзі. — Певно, що можеш. Звісно, я відбиватимуся, але ти, імовірно, переможеш. Я б себе вбила.

— Заткнися, — сказала Жинь.

Їй хотілося стиснути кулаки й витиснути життя з Дадзі. Але гнів затух. Вона вже не мала сили волі битися. Вона хотіла гніватися, бо все було б значно легше, якби вона просто осліпла від люті, але гнів не приходив.

Дадзі викрутилася з її рук. Жинь не спробувала її спинити.

Дадзі однаково була при смерті. Її обличчя перетворилося на жахливу руїну, а з розчавленого ока витікала чорна рідина. Дадзі пошкутильгала кудись убік, тримаючись пальцями за корабель.

Її здорове око не зводило погляду з Жинь.

— Як гадаєш, що буде після того, як мене не стане? Навіть не думай, що можеш довіряти Вейсжі. Без мене Вейсжа вже не матиме від тебе користі. Він списує своїх союзників і оком не моргнувши, щойно вони стають незручними, і якщо не віриш мені, коли я кажу, що ти наступна, тоді ти дурепа.

Жинь знала, що Дадзі мала рацію.

Вона просто не розуміла, що ще їй лишилося.

Дадзі похитала головою і простягнула руки, відкрито й незагрозливо.

— Ходи зі мною.

Жинь ступила маленький крок уперед.

Деревина над її головою застогнала. Дадзі відсахнулася. Жинь запізно глянула вгору, якраз вчасно для того, щоб побачити, як на неї падає щогла.

Жинь не могла навіть кричати. Усі сили йшли на те, щоб просто дихати. Повітря надходило сиплими, болісними подихами. Здавалося, горло звузилося до діаметру шпильки. Уся спина горіла нестерпним болем.

Дадзі стала перед нею навколішки. Погладила по щоці.

— Я ще тобі знадоблюся. Зараз ти цього не розумієш, але скоро збагнеш. Я буду потрібна тобі дужче, ніж вони. Я просто сподіваюся, що ти виживеш.

Вона нахилилася так близько, що Жинь відчула гарячий подих на шкірі. Дадзі схопила Жинь за підборіддя і змусила глянути вгору, у своє здорове око. Жинь пильно вдивилася в чорну зіницю всередині жовтого кільця, яке гіпнотично пульсувало, у безодню, яка манила в неї провалитися.

— Я лишу тобі ось це.

Жинь побачила вродливу юнку, Дадзі, певно, що то була вона. Згорнута на землі, оголена, вона притискала одяг до грудей. Темна кров стікала по блідих стегнах. Жинь бачила юного Жиґу, розпростертого на землі, непритомного. Дзяна, який лежав на боку й кричав, доки чоловік бив його під ребра, знову, знову і знову.

Вона насмілилася глянути вгору. Їхніми мучителями були не муґенці.

Блакитні очі. Русяве волосся. Солдат опускав черевик, знову, знову і знову, і щоразу Жинь чула хрускіт.

Вона стрибнула в часі лише на кілька хвилин уперед. Солдата вже не було, а діти чіплялись одне за одного, плакали, замазувалися в крові інших, припадаючи до землі в тіні іншого солдата.

— Геть звідси, — сказав солдат, мовою, яка була їй тепер аж надто знайома. Вона не вірила, що почує добре слово тією мовою. — Негайно.

А потім Жинь зрозуміла.

То був призахідницький солдат, який зґвалтував Дадзі, і муґенський солдат, який її врятував. То була рамка, у якій імператриця опинилася замкненою ще з дитинства. Це й був той переломний момент, який впливав на кожне її наступне рішення.

— Муґенці не були справжнім ворогом, — пробурмотіла Да­дзі. — Ніколи. Вони були просто бідолашними маріонетками й служили божевільному імператору, який почав війну, а не повинен був починати. Але хто ж його напоумив? Хто сказав, що він може підкорити весь континент?

Блакитні очі. Білі вітрила.

— Я попереджала тебе про все це. Я говорила від самого початку. Ті дияволи знищать наш світ. Призахідники мають одне бачення майбутнього — і нас у ньому нема. Ти вже це знаєш. Ти мала усвідомити, тепер, коли бачиш, які вони. Я бачу це в твоїх очах. Ти знаєш, що вони небезпечні. Ти знаєш, що тобі знадобиться союзник.

У Жинь на язиці крутилися запитання, забагато, щоб їх злічити, але їй бракувало подиху, щоб вимовити їх. Зір ставав тунельним, чорніючи по краях. Вона бачила лише бліде обличчя Дадзі, яке танцювало навколо неї, немов місяць.

— Подумай про це, — прошепотіла Дадзі, проводячи холодними пальцями по щоці Жинь. — З’ясуй, проти кого ти воюєш. А коли знатимеш, знайди мене.

— Жинь? Жинь! — Над нею нависло обличчя Венки. — Трясця твоїй матері. Ти мене чуєш?

Жинь відчула, як хтось піднімає чималий тягар із її спини та плечей. Вона лежала навзнак, із широко розплющеними очима, і втягувала повітря великими ковтками.

— Агов. — Венка поклацала перед нею пальцями. — Як мене звуть?

Жинь застогнала.

— Просто допоможи мені підвестися.

— Майже. — Венка підставила руки під її тулуб і допомогла перекотитися на бік. Навіть найменший рух викликав нові спалахи болю, які роздирали спину. Жинь упала Венці в руки, нездатна дихати від агонії.

Венка обмацувала її шкіру, шукаючи поранення. Жинь відчула, як її пальці зупинилися на спині.

— О, а це недобре, — пробурмотіла вона.

— Що?

— Гм. Ти нормально дихаєш?

— Ребра, — видихнула Жинь. — Мої… ой!

Венка витягнула руки з-під Жинь. Вони були липкі від крові. — Під шкірою застряг прутик.

— Знаю, — сказала Жинь крізь зціплені зуби. — Витягни його, — вона потягнулася назад, щоб ще раз спробувати висмикнути його самотужки, але Венка встигла перехопити її за зап’ясток.

— Якщо ми витягнемо його зараз, ти втратиш забагато крові.

Жинь знала це, але думка про прутик, який засів глибоко всередині неї, викликала напад паніки.

— Але я…

— Просто подихай хвилину. Гаразд? Можеш зробити це для мене? Просто дихай.

— Наскільки все погано? — голос Кітая. Дякувати богам.

— Декілька ребер зламані. Не рухайся, я принесу ноші. — Венка кинулася бігти.

Кітай сів навколішки біля неї. Його голос стишився до шепоту.

— Що сталося? Де Імператриця?

Жинь зглитнула.

— Втекла.

— Це очевидно. — Кітай дужче стиснув її за плече. — Ти її відпустила?

— Я… що?

Кітай суворо глянув на неї.

— Ти її відпустила?

Це правда?

Вона не знайшла, що відповісти.

Вона могла вбити Дадзі. У неї було вдосталь нагод спалити, задушити, заколоти чи задавити Імператрицю до того, як упала щогла. Якби захотіла, вона могла б покінчити з усім там — і тоді.

Чому вона цього не зробила?

Імператриця обманом змусила її відпустити? Небажання Жинь — продукт її власних думок чи гіпнозу Дадзі? Вона не могла згадати, чи сама вирішила дозволити Дадзі втекти, чи її просто перехитрили й перемогли.

— Я не знаю, — прошепотіла вона.

— Ти не знаєш? — запитав Кітай. — Чи не хочеш мені говорити?

— Я думала, що це й без того зрозуміло, — сказала вона. У голові все пливло, очі затріпотіли й заплющилися. — Я думала, що вибір очевидний. Але тепер я справді не знаю.

— Думаю, що розумію, — сказав Кітай після довгої паузи. — Але я тримав би це при собі.

Роздiл 34

Жинь різко прокинулася від звуку гонгів. Спробувала зістрибнути з ліжка, але щойно підняла голову, спину пронизав спалах болю.

— Ану пригальмуй, — у полі зору з’явилося розмите обличчя Венки. Вона поклала руку на плече Жинь і змусила її знову лягти. — Не так швидко.

— Але ранкова тривога, — сказала Жинь. — Я спізнюся.

Венка засміялася.

— Куди? Тебе звільнили від служби. Нас усіх звільнили від служби.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Усе скінчилося. Ми перемогли. Можеш розслабитися.

Після місяців військових дій, сну, скупої їжі, підйомів за однаковим суворим розпорядком твердження Венки здалося Жинь таким неймовірним, що на мить самі її слова прозвучали так, немовби їх вимовили іншою мовою.

— Ми закінчили? — ледь чутно запитала вона.

— Наразі так. Але не засмучуйся, у тебе буде ще вдосталь роботи, щойно оклигаєш і зможеш рухатися. — Венка хруснула суглобами на руках. — Невдовзі ми проведемо зачистку.

Жинь із зусиллям підтяглася та обперлася на лікті. Біль у попереку пульсував в унісон із серцебиттям. Вона зціпила зуби, щоб відмахнутися від нього.

— Що там ще? Введи мене в курс справ.

— Ну, Імперія не зовсім здалася. Тепер вони розрізнені, але найсильніші провінції — Тигра, Коня і Змії — досі опираються.

— Але генерал Вовче М’ясо мертвий, — сказала Жинь. Венка вже про це знала, вона бачила, як усе сталося, але промовивши це вголос, Жинь почувалася краще.

— Ага. Цоліня ми захопили живим. Однак Дзюнь зник. — Венка дістала з-під ліжка Жинь яблуко. Почала чистити його швидкими точними рухами. Її пальці рухалися так прудко, що Жинь вразило, як вона не зняла собі шкіру. — Якимось чином він виплив із каналу й утік. Тепер він уже на шляху до провінції Тигра. Кінь і Змія віддані йому, а ще він кращий стратег, ніж Чан Ень. Вони дадуть нам гарний бій. Але скоро війна скінчиться.

— Чому?

Венка вказала на вікно ножем.

— Ми маємо помічників.

Притримуючись за підвіконня, Жинь посунулася на ліжку, щоб визирнути назовні. Здавалося, що гавань заповнила незліченна кількість військових кораблів. Жинь спробувала підрахувати, скільки солдатів могли на них уміститися. Тисячі? Десятки тисяч?

Вона мала б відчувати полегшення від того, що громадянська війна вже майже скінчилася. Натомість, дивлячись на ті білі вітрила, Жинь відчувала лише благоговійний жах.

— Щось не так? — запитала Венка.

Жинь вдихнула.

— Просто… Мабуть, я трохи дезорієнтована.

Венка дала Жинь очищене яблуко.

— Поїж.

Жинь ледве обхопила його пальцями. Її вражало, наскільки складним для неї стало навіть просте жування, як сильно від цього боліли зуби й напружувалися щелепи. А ковтання перетворилося на агонію. Вона спромоглася з’їсти лише декілька шматочків. А потім відклала яблуко.

— Що сталося з дезертирами Міліції?

— Деякі спробували втекти в гори, але їхні коні злякалися дирижаблів, — сказала Венка. — Вони поскидали солдатів і розтоптали їх. Їхні тіла застрягли в багнюці. Гадаю, за тими кіньми вирушила команда наших. А як твій… Ну, як твоє самопочуття?

Жинь потягнулася рукою до спини, щоб обмацати рани. Спина й плече були повністю закриті пов’язками. Вона ковзнула пальцями по бугристій поверхні, до якої було боляче торкатися. І скривилася. Жинь не хотіла бачити, що там під бинтами.

— Тобі сказали, наскільки все погано?

— Ти ще можеш ворушити пальцями на ногах?

Жинь завмерла.

— Венко.

— Та жартую! — Венка всміхнулася. — На вигляд усе гірше, ніж є насправді. Трохи поболить, але до тебе повернеться повна рухливість. Найбільша твоя турбота — шрами. Але ти завжди була потворна, тож це не дуже щось змінює.

Жинь відчувала таке полегшення, що просто не могла гніватися на Венку.

— Та пішла ти.

— На дверцятах шафи з внутрішнього боку є дзеркало. — Венка показала на віддалений кут кімнати й підвелася. — Я залишу тебе на якийсь час саму.

Коли Венка зачинила за собою двері, Жинь стягнула сорочку, обережно підвелася й стала оголена перед дзеркалом.

Її приголомшило те, якою огидною вона собі здалася.

Жинь завжди знала, що ніколи не стане привабливою. Не з такою брудно-смаглявою шкірою, сердитим виразом на обличчі й коротким, нерівно підрізаним волоссям, яке ніколи не бачило нічого витонченішого за іржавий ніж.

Але тепер вона була зламана й понівечена. Перетворилася на сукупність шрамів і швів. Рука поцяткована білими нагадуваннями про гарячий віск, яким вона колись себе обпікала, щоб не засинати за навчанням. Спина і плечі — під пов’язками. А під грудьми — відбиток Алтаневої руки, так само темний і яскравий, як і того дня, коли вона побачила його вперше.

Повільно видихнувши, вона притиснула ліву долоню до відмітини над животом. Вона не знала напевне, чи то їй просто примарилося, але вона відчула від того доторку жар.

— Перепрошую, — сказав Кітай.

Жинь підстрибнула. Вона не чула, як відчинилися двері.

— От срань…

— Вибач.

Вона квапливо натягнула сорочку.

— Ти мав би постукати!

— Я не думав, що ти вже на ногах, — Кітай перетнув кімнату й примостився на краєчку ліжка. — Та хай там як, я хотів вибачитися. Та рана — моя провина. Я не зробив підкладку на каркасі… Не мав часу, тож зосередився лише на функціональності. Прутик увійшов під кутом майже на десять сантиметрів углиб. Лікарі сказали, що тобі пощастило: він не зачепив хребта.

— Ти також це відчував? — запитала вона.

— Хіба трохи, — сказав Кітай.

Він брехав, і Жинь про це знала, але тієї миті була вдячною за те, що він бодай спробував звільнити її від тягаря провини. Кітай підняв сорочку та обернувся, щоб показати їй блідий білий шрам на попереку. — Поглянь. Гадаю, вони однакової форми.

Вона заздрісно глянула на гладенькі білі лінії.

— Це значно краще, ніж буде в мене.

— Не надто заздри.

Вона поворушила руками, обережно перевіряючи рухливість тимчасових обмежувачів. Спробувала підняти праву руку над головою, але здалася, коли плече мало не розірвалося від болю.

— Гадаю, якийсь час я не зможу літати.

— Я вже зрозумів. — Кітай узяв із підвіконня недогризене яблуко й відкусив.

— Добре, що тобі й не доведеться.

Жинь сіла на ліжко. Їй було боляче стояти надто довго.

— Цике? — запитала вона.

— Усі живі й відзвітувалися. Ніхто не отримав серйозних поранень.

Вона полегшено кивнула.

— А Фейлень? Він… Ну, знаєш, він справді мертвий?

— Та яка різниця? — запитав Кітай. — Він похований під тисячами тонн каміння. Якщо там і могло щось вижити, то воно не потурбує нас найближче тисячоліття.

Жинь спробувала втішитися цією думкою. Їй хотілося бути впевненою, що Фейлень мертвий. Хотілося побачити тіло. Але поки що вистачить і цього.

— А де Неджа? — запитала вона.

— Він був тут. Постійно. Не хотів іти, але гадаю, що хтось нарешті випровадив його поспати. Це теж непогано. Від нього вже починало тхнути.

— То з ним усе гаразд? — швидко запитала вона.

— Не зовсім. — Кітай нахилив голову. — Жинь, що ти з ним зробила?

Вона вагалася.

Чи могла вона розповісти Кітаю правду? Таємниця Неджі була такою особистою, такою нестерпно болючою, що це дорівнювало б ницій зраді. Але вона тягнула за собою неабиякі наслідки. Жинь навіть не уявляла, як із ними розбиратися, тому й не могла тримати цього в собі. Принаймні не від другої половини власної душі.

Кітай промовив уголос те, про що вона й сама думала.

— Нам обом буде краще, якщо ти нічого від мене не приховуватимеш.

— Це дивна історія.

— Спробуй.

Вона переповіла йому все до останньої болісної та огидної подробиці.

Кітай навіть оком не повів.

— Це ж має сенс, хіба ні? — запитав він.

— Це ти про що?

— Неджа все життя був придурком. Уявляю, як важко бути люб’язним, коли живеш із хронічним болем.

Жинь витиснула з себе усмішку.

— Сумніваюся, що виною цьому лише біль.

Кітай якийсь час помовчав.

— То я так розумію, саме тому він цілими днями ходив такий похмурий? Він прикликав дракона Червоних скель?

У Жинь все нутро скрутило від почуття провини.

— Я не змушувала його.

— Тоді що трапилося?

— Ми були в каналі. Ми… Я тонула. Але я не змушувала його. Це не я.

Їй хотілося, щоб Кітай сказав їй, що вона не зробила нічого поганого. Але, як і завжди, він говорив їй лише правду.

— А тобі й не треба було його змушувати. Гадаєш, Неджа дозволив би тобі загинути? Після того, як ти назвала його боягузом?

— Біль не такий уже й страшний, — наполягала вона. — Не настільки страшний, щоб хотілося вмерти. Ти його відчував. Ми обоє це пережили.

— Я не знаю, як це відчуває він.

— Гірше не може бути.

— Може, й так. А може, це гірше, ніж ти можеш навіть уявити.

Жинь підтягнула коліна до грудей.

— Я ніколи не хотіла зробити йому боляче.

У голосі Кітая не було осуду, лише допитливість.

— То нащо наговорила йому такого?

— Бо його життя не належить тільки йому, — сказала вона, відлунням повторюючи слова Вейсжі, сказані їй дуже давно. — Бо коли маєш таку велику силу, егоїстично сидіти на ній лише тому, що тобі страшно.

Але це було не зовсім так.

Вона ще й заздрила. Заздрила, бо Неджа мав доступ до такої величезної сили й ніколи навіть не думав використати її. Заздрила, бо вся сутність та важливість Неджі не обмежувалася лише шаманічними вміннями. До Неджі ніколи не ставилися лише за належністю до його раси. Неджа ніколи не був чиєюсь зброєю. Боги заявили свої права на них обох, але Неджа був князьком із дому Їнь, призахідники не експерементували на ньому, а їй судилося стати останньою зі стражденної раси.

Кітай це знав. Кітай знав усе, про що вона думала.

Він довгий час сидів мовчки.

— Я хочу тобі дещо розповісти, — нарешті сказав він. — І не хочу, щоб ти сприйняла це за осуд. Я хочу, щоб для тебе це стало попередженням.

Жинь стривожено глянула на Кітая.

— Що?

— Я знаю Неджу багато років, — сказав він. — Ти познайомилася з ним, коли він удосконалив свої маски й удавання. Але я знаю його ще з дитинства. Ти думаєш, що він невразливий, але він слабший, ніж тобі здається. Так, я знаю, що він придурок. Але ще я знаю, що заради тебе він кинувся зі скелі. Будь ласка, припини ламати його.

Суд над Ан Цолінем відбувся наступного ранку на помості перед палацом. Республіканські солдати юрмилися у дворі внизу, натягнувши на обличчя однакові вирази холодного осуду. Цивільних не допустили. До цього часу всі вже знали про зраду Цоліня, але Вейсжа не хотів заколоту. Він не хотів, щоб Цолінь помер у хаосі. Для свого колишнього майстра він хотів точної, чисто виконаної смерті, щоб кожна секунда мовчання тягнулася якнайдовше.

Капітан Ежидень та його вартові вивели Цоліня на платформу. Вони дозволили йому зберегти гідність: його не осліпили й не зв’язали. За інших обставин його могли би вшановувати.

Вейсжа зустрів Цоліня в центрі помосту й передав йому загорнутий меч, схиляючись уперед, аби пробурмотіти йому щось на вухо.

— Що відбувається? — прошепотіла Жинь Кітаю.

— Він дає Цоліню можливість учинити самогубство, — пояснив Кітай. — Гідний кінець для ганебного зрадника. Але лише якщо Цолінь зізнається й покається.

— А він покається?

— Сумніваюся. Навіть почесне самогубство не перекриє такої ганьби.

Цолінь і Вейсжа досі стояли на помості, мовчки дивлячись один на одного. А потім Цолінь похитав головою й повернув меч.

— Твій режим — це маріонеткова демократія, — голосно промовив він. — І все, що ти зробив — це передав свою країну в керівництво блакитнооких дияволів.

Поміж солдатами пройшло зніяковіле бурмотіння.

Вейсжа скосив очі на юрбу, його погляд зупинився на Жинь. Він поманив її пальцем.

— Ходи-но сюди.

Жинь роззирнулася, сподіваючись, що він показує на когось іншого.

— Йди, — пробурмотів Кітай.

— Чого він хоче від мене?

— А ти як думаєш?

Жинь зблідла.

— Я цього не робитиму.

Він обережно її підштовхнув.

— Краще, якщо ти забагато про це не думатимеш.

Жинь зачовгала вперед, важко спираючись на ціпок. Вона досі заледве могла ходити. Найгіршим був біль у попереку, і болів не лише поперек. Та точка немовби з’єднувалася з кожним м’язом у її тілі. Щоразу, коли вона ступала крок чи рухала руками, почувалася так, наче її проштрикують ножем.

Солдати розійшлися, щоб звільнити їй прохід до платформи. Вона піднялася повільними непевними кроками. Кожен крок віддавав спалахом болю в нижній частині спини.

Нарешті вона зупинилася перед Воєначальником Змії. Він глянув на неї втомленими очима. Навіть зараз, навіть коли він був повністю в її милості, у нього був такий вигляд, немовби йому шкода її.

— Маріонетка до самого кінця, — прошепотів Цолінь так тихо, що почула лише вона. — І коли ти нарешті навчишся?

— Я не маріонетка, — сказала вона.

Він похитав головою.

— Я думав, що ти можеш виявитися розумницею. Але ти дозволила йому забрати в тебе все, що йому було потрібно, і просто викинути, як хвойду.

Жинь хотіла відповісти, але Вейсжа її перебив.

— Зроби це, — холодно промовив він.

Їй не треба було питати, що він мав на увазі. Жинь знала, чого від неї хочуть. Просто зараз, щоб не зародити підозри, вона мусила бути для Вейсжі покірною зброєю Республіки.

Вона поклала праву долоню Цоліню на груди, якраз над серцем і натиснула. Зігнуті пальці випустили гаряче полум’я, нігті впилися в його плоть, немовби вона стиснула м’який тофу.

Цолінь різко смикнувся, але не зронив ні звуку. Жинь завмерла, зачудована тим, як довго він зумів не кричати.

— Ви хоробрі, — сказала вона.

— Ти помреш, — видихнув він. — Дурепа.

Її пальці зімкнулися навколо чогось, що здалося їй серцем. Вона стиснула. Голова Цоліня опустилася йому на груди. Поверх його опалого плеча Жинь побачила, як Вейсжа кивнув і всміхнувся.

Жинь хотіла забратися з Арлона одразу після страти. Але Кітай заперечив, і вона неохоче погодилася, що далеко вони не втечуть. Вона досі не могла нормально ходити, вже не кажучи про те, щоб бігати. Її відкриті рани потребували щоденних оглядів у лазареті. Ні Кітай, ні вона сама не володіли достатніми знаннями медицини, щоб обробляти їх самостійно.

А ще вони не мали плану для втечі. Моаґ так нічого й не відповіла. Якби вони пішли зараз, то мусили б пересуватися пішки, ну хіба поцупили б човен, але верф у Арлоні охоронялася надто добре, тож малоймовірно, що їм це вдалося б.

Їм лишалося тільки чекати, принаймні доки Жинь не одужає достатньо для того, щоб битися.

Усе зависло в напруженій рівновазі. Жинь не отримувала повідомлень ані від Вейсжі, ані від призахідників. Сестра Петра не кликала її для огляду вже декілька місяців. Жинь і Кітай відкрито не планували втечі. Вейсжа не мав жодних підстав запідозрити, що її погляди змінилися, тож вона жила на доволі довгому повідку. Це дало їй час продумати наступний крок. Вона була мишею, яка поступово підходила до мишоловки. Пастка спрацює лише тоді, коли вона спробує втекти, але лише тоді.

Через тиждень після страти Цоліня палацові слуги принесли до її кімнати важкий пакунок, загорнутий у шовк. Коли вона розгорнула його, то побачила церемоніальну сукню та вказівку одягти її і прибути на поміст через годину.

Жинь досі не могла як слід підняти рук над головою, тому звернулася по допомогу до Венки.

—Бляха, і що мені з цим робити? — Жинь підняла прямокутний шматок тканини.

— Заспокойся. Це шаль, її накидають на плечі. — Венка взяла тканину й вільно обгорнула її навколо передпліч Жинь. — Ось так. Щоб вона спадала, немовби вода, бачиш?

Жинь ставало надто спекотно і тривожно, щоб перейматися, як там спадає її одяг. Вона схопила ще один прямокутний шматок, точнісінько такий, як і шаль.

— А це тоді навіщо?

Венка глянула на неї, як на ідіотку.

— А це зав’язуєш на талії.

Жинь подумала, яка то несправедливість — попри поранення, її все одно змушували йти на парад на честь перемоги. Вейсжа наполіг, що це вкрай необхідно для благопристойності. Він хотів улаштувати видовище для призахідників. Демонстрацію нікарської вдячності й етикету. Доказ їхньої цивілізованості.

Жинь утомилася від необхідності доводити свою людяність.

Сукня швидко урвала їй терпець. У клятій штуковині було так спекотно й душно, а ще вона затягувалася так міцно, що обмежувала рухи й Жинь доводилося дихати частіше. Сукня складалася зі стількох окремих частин, що Жинь кортіло скинути всю купу в куток і підпалити.

Венка невдоволено пхикнула, спостерігаючи, як Жинь зав’язує пояс на талії швидким морським вузлом.

— Це страхіття.

— Інакше він розв’яжеться.

— Існує не один спосіб зав’язування вузла. До того ж, він надто вільний. У тебе такий вигляд, наче тебе заскочили на гарячому з придворним.

Жинь затягнула пояс так, що він врізався їй у ребра.

— Ось так?

— Тугіше.

— Але мені нічим дихати.

— У тому й суть. Зупинишся тільки тоді, коли відчуєш, що ребра ось-ось зламаються.

— Гадаю, в мене вже зламані ребра. Двічі.

— Тоді третій раз їм не дуже й зашкодить. — Венка забрала пояс із рук Жинь і почала швидко замотувати його сама. — Ти неймовірна.

— І що ж це означає?

— Як ти змогла зайти так далеко, не засвоївши жодних жіночих хитрощів?

Це була настільки сміховинна фраза, що Жинь пирснула в рукав.

— Ми солдати. А де ти навчилася таких жіночих хитрощів?

— Я ж аристократка. Батьки все моє життя планували видати мене заміж за міністра. — Венка самовдоволено всміхнулася. — Ми навіть трохи посварилися, коли я натомість вступила до військової академії.

— Вони не хотіли, щоб ти вчилася в Сінеґарді? — запитала Жинь.

— Ні, ця думка їм була ненависна. Але я наполягла. Мені хотілося слави й уваги. Хотілося, щоб про мене складали легенди. Поглянь, чим це все обернулося. — Венка міцніше затягнула вузол. — До речі, до тебе прийшли.

Жинь обернулася.

На порозі стояв Неджа, його руки ніяково звисали по боках. Він відкашлявся.

— Привіт.

Венка поплескала Жинь по плечу.

— Розважайся.

— Гарний вузол, — сказав Неджа.

Венка підморгнула йому, коли проходила поруч.

— Так хто ж зав’язував.

Зачиняючись, двері заскрипіли занадто гучно. Жинь ще ніколи не чула такого голосного скрипу.

Неджа перетнув кімнату й став поруч із нею перед дзеркалом. Вони дивились одне на одного у відображенні. Жинь вразила невідповідність між ними: те, наскільки він був вищим, наскільки блідою його шкіра здавалася порівняно з її шкірою, наскільки вишуканим і природним він був у церемоніальному вбранні.

Вона смішна. Він на своєму місці.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

Жинь пхикнула.

— Не бреши мені у вічі.

— Я б ніколи тобі не збрехав би.

Запала напружена мовчанка.

Було очевидно, про що вони мали поговорити, але Жинь не знала, як почати. Вона ніколи не знала, як говорити поруч із ним бодай про щось. Він був такий непередбачуваний, теплий однієї хвилини і холодний наступної. Вона ніколи не знала, як із ним триматися, не знала, чи можна йому довіряти, і це дошкуляло їй найбільше, адже окрім Кітая, Неджа був єдиним, кому вона хотіла розповісти все.

— Як почуваєшся? — нарешті запитала вона.

— Житиму, — зневажливо промовив він.

Вона зачекала, доки він продовжить. Неджа мовчав.

Жинь боялася сказати щось іще. Вона знала, що між ними розверзлася прірва, і не розуміла, як її затулити.

— Дякую, — спробувала вона.

Неджа здійняв брову.

— За що?

— Ти не мусив мене рятувати, — промовила Жинь. — Ти не мусив… робити те, що зробив.

— Ні, мусив, — вона не розуміла, чи зверхність у його голосі була силуваною, чи ні. — Невже я міг дозволити нашій спірлійці загинути?

— Це було боляче, — сказала вона. «І я накурила тебе достатньою кількістю опіуму, щоб убити теля». — Вибач.

— Це не твоя провина, — сказав він. — Між нами все нормально.

Але не все було нормально. Щось між ними розбилося. Жинь була впевнена, що саме з її вини. От тільки вона не знала, як усе виправити.

— Ну гаразд, — Жинь порушила тишу. Вона вже не могла стояти ось так, їй треба було втекти. — Я піду знайду…

— Ти бачила, як вона померла? — різко запитав Неджа, приголомшивши її.

— Хто?

— Дадзі. Ми так і не знайшли тіла.

— Я передала свій звіт твоєму батькові, — сказала вона. Жинь сказала Вейсжі та Ежиденю, що Дадзі мертва, потонула, лежить десь на дні Мужвею.

— Я знаю, що ти сказала йому. А тепер я хочу, щоб ти розповіла мені правду.

— Це і є правда.

Голос Неджі став жорсткішим.

— Не бреши мені.

Вона схрестила руки на грудях.

— І нащо мені про це брехати?

— Бо ми не знайшли тіла.

— Неджа, мене, бляха, привалило щоглою. Я була надто заклопотана, намагаючись не вмерти, щоб думати.

— Тоді чому ти сказала батькові, що вона мертва?

— Бо я так і думаю! — Жинь на ходу вигадувала пояснення. — Я бачила, як Фейлень трощив той корабель. Я бачила, як вона впала у воду. І якщо ви не можете знайти її тіла, то це означає лише, що вона похована на глибині з іншими десятьма тисячами трупів, які завалили ваш канал. От тільки я не розумію, чому ти поводишся зі мною, як зі зрадницею, якщо я заради вас тільки-но вбила бога.

— Вибач, — зітхнув Неджа. — Ні, ти маєш рацію. Я просто… Я хочу, щоб ми довіряли одне одному.

Його очі були такими щирими. Він справді купився.

Жинь видихнула, вражена тим, по якому тонкому лезу щойно пройшла.

— Я ніколи тобі не брехала. — Вона поклала долоню йому на передпліччя. Зробити це було так просто. Не треба було вдавати прихильність. Було добре говорити Неджі те, що він хотів почути. — І ніколи не брехатиму. Присягаюся.

Неджа всміхнувся їй. По-справжньому всміхнувся.

— Мені подобається, що ми на одному боці.

— І мені, — сказала вона. І це нарешті вже не було брехнею. Як же їй відчайдушно хотілося, щоб так лишалося й надалі.

Публіка на параді була жалюгідною. Жинь це не здивувало. У Тікані люди виходили на святкування лише через обіцянки безкоштовної їжі та напоїв, але понівечений битвою Арлон не мав зайвих ресурсів. Вейсжа наказав роздати по місту додаткову пайку рису й риби, але цивільні, які щойно втратили домівки та рідних, мали небагато причин святкувати.

Жинь досі заледве могла ходити. Вона вже не спиралася на ціпок, але не могла пройти більше п’ятдесяти метрів, не втомившись. Руки й ноги сковував сильний тупий біль, який немовби лише погіршувався.

— Якщо треба, ми можемо понести тебе на паланкіні, — сказав Кітай, коли вона спіткнулася на помості.

Жинь стиснула його простягнуту руку.

— Я піду пішки.

— Але ж тобі боляче.

— Усьому місту боляче, — сказала вона. — У цьому й сенс.

Досі вона не бачила міста за межами лазарету, і тепер дивитися на руйнування було нестерпно. Пожежі в зовнішній частині міста не вщухали ще майже цілий день після бою, а згасли лише завдяки дощу. Палац уцілів, хоча й почорнів знизу. Буйна зелень островів у каналах змінилася змарнілими мертвими деревами й попелом. Лазарети були переповнені пораненими. Померлі лежали акуратними рядами на пляжі, чекаючи належного похорону.

Парад Вейсжі був не свідченням перемоги, а визнанням жертви. Жинь цінувала цей жест. Тут не було крикливих музикантів чи показної демонстрації багатства та влади. Війська крокували вулицями, щоб показати, що вони вижили. Що Республіка жива.

Процесію очолила Сайкхажа у приголомшливому лазурово-­срібному вбранні. Поруч крокував Вейсжа. У його волоссі виднілося значно більше сивини, аніж декілька місяців тому, і він трохи накульгував, але ці вияви слабкості лише підсилювали його чесноти. Він був вбраний як Імператор, а Сайкхажа — як Імператриця. Вона — їхня божественна мати, а він — їхній спаситель, батько і водночас правитель.

Позаду цієї небесної пари виднілася вся військова міць Заходу. Призахідницькі солдати вишикувалися на вулицях. Призахідни­цькі дирижаблі повільно пливли в повітрі над ними. Мабуть, Вейсжа пообіцяв увести призахідників у демократичний уряд, але якщо він задумав заявити свої права на всю Імперію, Жинь сумнівалася, що хтось міг його зупинити.

— А де південні Воєначальники? — запитав Кітай. Він усе роззирався, щоб побачити шеренгу генералів. — Їх цілий день ніде не видно.

Жинь оглянула натовп. Він мав рацію. Воєначальників не було. Вона не побачила й жодного вихідця з півдня.

— Гадаєш, вони поїхали? — запитала вона.

— Я точно знаю, що ні. Долини досі заповнені таборами для біженців. Гадаю, вони вирішили не приходити.

— Заради чого? На знак протесту?

— Як на мене, у цьому є сенс, — сказав він. — Це не їхня перемога.

Жинь розуміла це. Перемога під Червоними скелями вирішувала дуже незначну частину проблем півдня. Південні війська проливали свою кров за режим, який і надалі ставився до них як до необхідної жертви. Але Воєначальники жертвували гордістю заради символічного протесту. Призахідницькі війська були їм потрібні, щоб зачистити анклави Федерації на своїх територіях. Вони мали б докласти всіх зусиль, щоб повернути прихильність Вейсжі.

Натомість вони чітко дали зрозуміти свої пріоритети, так само, як зробили це перед нею на тій вуличці.

Вона замислилася, що це означало для Республіки. Південь відкрито не оголошував їй війну. Але й заледве показував готовність покірно співпрацювати. То тепер Вейсжа відправить озброєні дирижаблі, щоб відвоювати Тікані?

Жинь планувала втекти задовго до цього.

Кульмінацією процесії був похоронний обряд для загиблих на березі річки. Тут публіки побільшало. Під скелями вишикувалися цілі юрби цивільних. Жинь не знала, чи то вода просто віддзеркалювала Червоні скелі, але весь канал немовби досі був залитий кров’ю.

Генерали та адмірали Вейсжі стояли строєм на пляжі. Відсутніх позначали стрічками на стовпах. Жинь нарахувала більше стрічок, аніж людей.

— Це ж до біса копати доведеться. — Вона глянула на купи промоклих, гнилих трупів. Солдати багато днів поспіль прочісували воду, витягуючи тіла, бо інакше вони на роки отруїли б воду огидним присмаком продуктів розпаду.

— В Арлоні померлих не ховають, — сказав Кітай. — Їх відсилають у море.

Вони спостерігали, як солдати накладали піраміди з тіл на плотах, а потім відштовхували їх у воду один за одним. Кожну похоронну піраміду загорнули саваном, просякнутим олією. За наказом Вейсжі люди Ежиденя вистрелили залпом полум’яних стріл. Кожна стріла знайшла свою ціль. Похоронні багаття спалахнули з різким задоволеним тріскотом.

— Я могла б це зробити, — сказала Жинь.

— Коли це робиш ти, то й важить це менше.

— Чому?

— Цей жест важливий лише тому, що насправді лучники не ціляться, — Кітай кивнув через плече. — Поглянь, хто тут.

Жинь простежила за його поглядом і побачила Жамсу, Бадзі та Суні, які стояли на краю узбережжя, трохи на віддалі від гурту цивільних. Вони також глянули на неї. Жамса ледь помітно їй помахав.

Вона мимоволі полегшено всміхнулася.

Жинь не мала нагоди поговорити з Цике ще від вечора битви. Вона знала, що їх не пускали до лазарету, і не хотіла здіймати галасу через страх збурити підозри призахідників. Це міг бути їхній єдиний шанс поговорити наодинці.

Вона нахилилася й пробурмотіла Кітаю на вухо:

— Хтось дивиться?

— Гадаю, все нормально, — сказав він. — Поквапся.

Накульгуючи, Жинь пошкандибала до узбережжя так швидко, як тільки могла.

— Бачу, тебе нарешті випустили з ферми смерті, — сказав Ба­дзі замість привітання.

— Ферми смерті? — повторила вона.

— Жамса так називає лазарети.

— Це тому, що вони щодня вивозять трупи в зернових фургонах, — сказав Жамса. — Радий, що ти не одна з них.

— Наскільки все погано? — запитав Бадзі.

Жинь інстинктивно провела пальцями по попереку.

— Можна терпіти. Болить, але тепер я ходжу без допомоги. Ви не постраждали?

— Майже. — Бадзі показав на забинтовану литку. — Порізався, коли стрибав із корабля. Жамса запізно кинув запал і дуже обпік коліно. Із Суні все гаразд. Той чоловік переживе що завгодно.

— Добре, — сказала Жинь і швидко роззирнулася пляжем. На них ніхто не звертав уваги, погляди натовпу були прикуті до погребальних багать. Та все ж вона стишила голос.

— Ми вже не можемо тут лишатися. Готуйтеся втікати.

— Коли? — запитав Бадзі. Не схоже, щоб хтось із них здивувався цій новині. Радше всі троє немовби тільки цього й чекали.

— Скоро. Нам тут небезпечно. Ми вже не потрібні Вейсжі й не можемо розраховувати на його заступництво. Призахідники не знають, що ви з Суні шамани, тож треба на якийсь час залягти на дно. Кітай не думає, що вони втрутяться негайно. Але нам варто забиратися звідси.

— Дякувати богам, — сказав Жамса. — Я вже їх не витримую. Вони страшенно смердять.

Бадзі глянув на нього.

— Справді? І це твоя найбільша скарга? Сморід?

— Страшенний, — наполягав Жамса. — Як кислий тофу.

Суні заговорив уперше за весь час.

— Якщо ти так непокоїшся, то чому б нам не вирушити сьогодні вночі?

— А це ідея, — сказала Жинь.

— Є вказівки?

— У мене немає плану втечі. Я спробувала домовитися з Моаґ, але вона не відповіла. Нам доведеться самотужки вибиратися з міста.

— Є проблемка, — сказав Бадзі. — Ми з Суні сьогодні на нічному патрулюванні. Як гадаєш, їх стурбує, якщо ми зникнемо?

Жинь припустила, що саме тому їх і призначили на нічне патрулювання.

— Коли ви звільняєтеся? — запитала вона.

— За годину до світанку.

— Тоді й підемо, — сказала Жинь. — Прямуйте одразу до скель. Не чекайте біля воріт, це лише приверне увагу. Щойно вийдемо з міста, розберемося, що робити далі. Так годиться?

— Добре, — сказав Бадзі. Жамса й Суні кивнули.

Обговорювати було вже нічого. Вони кілька хвилин постояли гуртом, мовчки спостерігаючи за похороном. Полум’я від багать розгорілося на повну. Жинь не знала, що штовхало похоронні багаття далі в море, але в тому, як вогонь над ними розмивався в повітрі, було щось химерно гіпнотичне.

— Гарно, — сказав Бадзі.

— Ага, — відповіла Жинь. — Справді.

— Ти ж знаєш, що з ними трапиться потім? — сказав Жамса. — Вони пливтимуть десь зо три дні. А потім піраміди почнуть розпадатися. Обпалена деревина крихка, а тіла до біса важкі. Вони потонуть в океані, роздуються й розпадуться на шматки, якщо риба не обгризе все до кісток раніше.

Його ламкий голос пролунав у спокійному ранковому повітрі. Усі повернули голови.

— Може, годі? — пробурмотіла Жинь.

— Вибач, — сказав Жамса. — Я лише кажу, що спершу їх треба було спалити на суші.

— Сумніваюся, що вони зібрали всі тіла, — сказав Бадзі. — Я бачив у річці більше трупів. Як гадаєте, скільки імперських солдатів досі внизу?

Жинь суворо глянула на нього.

— Бадзі, будь ласка…

— Знаєш, а це смішно. Риба їстиме трупи. А потім ви їстимете рибу, тобто — буквально їстимете трупи своїх ворогів.

Жинь глянула на нього, перед очима їй усе розпливалося.

— Обов’язково це робити?

— Що? Тобі не смішно? — Він обійняв її. — Агов. Не плач… Вибач.

Жинь важко зглитнула. Вона не збиралася плакати. Вона навіть не була певна, чому плаче, бо ж не знала нікого, похованого на тих пірамідах, і не мала причин горювати.

Тіла не були її провиною. Та все ж вона почувалася жалюгідною.

— Мені не подобається це відчуття, — прошепотіла вона.

— Мені також, дитино. — Бадзі погладив її плече. — Але це війна. Ти можеш бути й на боці переможця.

Роздiл 35

Тієї ночі Жинь ніяк не могла заснути. Сиділа на лікарняному ліжку, дивилася з вікна на спокійну гавань, відраховуючи хвилини до світанку. Їй кортіло пройтися коридором, але вона не хотіла, щоб її поведінка здалася дивною працівникам лікарні. А ще їй відчайдушно хотілось опинитися зараз поруч із Кітаєм, щоб востаннє обміркувати всі можливості. Але раніше вони спали в окремих кімнатах, тож вона не могла ризикувати, показавши бодай натяк на втечу, аж доки не вибереться за міські ворота.

Речей Жинь не збирала. Вона мала дуже мало важливого, тож прихопила лише запасний меч на заміну затонулому в каналі, та одяг, який мала на собі. Усе інше лишила в казармах. Що більше вона візьме з собою, то швидше Вейсжа усвідомить, що вона пішла шукати кращої долі.

Жинь навіть гадки не мала, що робитиме, коли вибереться з міста. Моаґ так і не відповіла на її послання. А може, навіть і не отримала його. Або вирішила проігнорувати. Чи відіслати його безпосередньо Вейсжі.

Анькхілуунь міг обернутися жахливою ставкою. Але інших варіантів Жинь просто не мала.

Вона знала тільки, що треба вибратися з міста. Хоч раз вона мусила бути на крок попереду Вейсжі. Ніхто не підозрював, що вона може втекти, а отже, ніхто й не затримає її.

Інших козирів Жинь не мала, але з рештою проблем вона розбереться, щойно Червоні скелі лишаться далеко позаду.

— Хочеш випити? — пролунав голос.

Жинь підстрибнула й мимоволі потягнулася до меча.

— Тигрячі цицьки, — сказав Неджа. — Це лише я.

— Вибач, — видихнула вона. Чи зчитав він на її обличчі страх? Вона квапливо напустила на себе жалюгідну подобу спокою. — Досі смикаюся. Кожен шум лунає для мене гарматним вогнем.

— Знайоме відчуття. — Неджа підняв кухоль. — Це може допомогти.

— Що це?

— Соргове вино. Уперше за багато місяців нас звільнили від служби, — він широко всміхнувся. — Тож ми можемо упитися.

— Хто це — ми? — обережно поцікавилася вона.

— Ми й Венка. Прихопимо ще й Кітая. — Неджа простягнув до неї руку. — Ходімо. Чи в тебе є кращі плани?

Жинь відмахнулася, у її голові роїлися думки.

Напитися перед утечею було жахливою ідеєю. Але Неджа міг щось запідозрити, якби вони з Кітаєм відмовилися. Він мав рацію — ані вона, ані Кітай не мали переконливого виправдання бути ще десь. Відколи призахідники ввійшли в гавань, їх усіх звільнили від служби.

І якщо вона не планувала зради, то якого ж біса відмовлятися?

— Ходімо, — повторив Неджа. — Декілька чарок не зашкодять.

Жинь витиснула з себе усмішку й узяла його за руку.

— Ти читаєш мої думки.

Ідучи вслід за Неджею з казарм, вона спробувала заспокоїти шалене серцебиття.

Усе нормально. Вона могла дозволити собі таку вільність. Щойно вона поїде з Арлона, то, може, вже ніколи й не зустрінеться з Неджею. Вона знала, що попри зв’язок між ними, він завжди лишатиметься на боці батька. Вона не хотіла, щоб Неджа запам’ятав її зрадницею. Вона хотіла, щоб він запам’ятав її другом.

У неї є час щонайменше до години перед світанком. І вона могла попрощатися як годиться.

Жинь не знала, де Неджа з Венкою знайшли стільки спиртного в місті, адже продавати його солдатам було заборонено. Коли вона вийшла з лікарні, Венка чекала на вулиці з цілим візком запечатаних глечиків. Неджа привів із казарм Кітая. А потім вони разом виштовхали візок до найвищої башти палацу, де сіли, споглядаючи Червоні скелі та роздивляючись уламки флотів, які плавали під ними.

Перші декілька хвилин вони не розмовляли. Лише квапливо пили, намагаючись якомога дужче сп’яніти. Багато часу для цього не знадобилося.

Венка вдарила Неджу в ногу.

— Ти впевнений, що нас за це не посадять?

— Ми щойно перемогли в найважливішій битві в історії Імперії. — Неджа ліниво їй усміхнувся. — Гадаю, ви маєте повне право напитися.

— Він намагається нас підставити, — сказала Жинь.

Вона не збиралася пити. Але Венка з Неджею постійно підбурювали — і вона не знала, як відмовитися, щоб не зародити підозр. А щойно почала, то було все важче й важче спинитися. Перші ковтки соргового вина видалися жахливими — здавалося, воно випалює їй стравохід, але дуже швидко тілом розійшлося смачне запаморочливе оніміння. Вино почало смакувати як вода.

«Через декілька годин усе минеться», — туманно подумала Жинь. До світанку з нею все буде гаразд.

— Повір, — сказав Неджа. — Щоб підставити когось із вас, вино мені не знадобилося б.

Венка чмихнула носом над кухлем.

— Це питво грубе.

— А що б тобі сподобалося більше? — запитав Неджа.

— Бамбукове рисове вино.

— А леді балувана, — сказав Кітай.

— Я дістану, — зголосився Неджа.

— Я дістану, — перекривив Кітай.

— Якісь проблеми? — запитав Неджа.

— Ні, просто запитання. Ти колись задумувався про те, щоб не бути таким претензійним гівнюком?

Неджа відставив кухоль.

— А ти колись задумувався про те, як близько стоїш до краю даху?

— Хлопці, хлопці! — Венка покрутила між пальцями пасмо волосся, доки Кітай бризкав краплями вина в Неджу.

— Припини, — випалив Неджа.

— То змусь мене.

Жинь уже добряче напилася й, примружившись, спостерігала, як Неджа кидається навколішки через усю башту й валить Кітая на підлогу. Вона мала би боятися, що хлопці впадуть за край, але в такому п’яному стані це здавалося їй просто смішним.

— Я дечого навчився, — різко заявив Кітай, скидаючи Неджу з себе.

— Ти завжди чогось учишся, — сказала Венка. — Кітай учений.

— Я інтелектуально допитливий, — сказав Кітай.

— Завжди скнієш у бібліотеці. Знаєш, у Сінеґарді я навіть заклалася на те, що ти цілими днями там дрочиш.

Кітай пирснув вином.

— Що?

Венка підперла підборіддя руками.

— Ну, а хіба не так? Бо я воліла б повернути собі гроші.

Кітай проігнорував її.

— Я он до чого… Слухайте, люди, а це й справді цікаво. Ви знаєте, чому війська Міліції билися так, немовби ніколи меча в руках не тримали?

— Вони билися трохи з більшою майстерністю, — сказав Неджа.

— Я не хочу говорити про війська, — сказала Венка.

Неджа штурхнув її ліктем.

— Зроби йому приємність. Інакше він ніколи не заткнеться.

— Малярія, — сказав Кітай. Першого разу він промовив це гикаючи, але коли перекотився на бік, захихотів так сильно, що вся башта трусилася. Він п’яний, усвідомила Жинь. Може, навіть ще п’яніший за неї, попри небезпеку.

Мабуть, Кітай почувався так, як і вона: щасливим, у стані марення, бо ж уперше за довгий час був із друзями, яким не загрожувала небезпека. Жинь підозрювала, що він також хотів затьмарити реальність і порушити правила, проігнорувати той факт, що вони розлучаються навічно й ділять останні кухлі вина.

Вона не хотіла світанку. Їй кортіло розтягнути цю мить якнайдовше.

— Вони не звикли до південних хвороб, — продовжив Кітай. — Комарі ослабили їх дужче за будь-які наші дії. Хіба не дивовижно?

— Неймовірно, — сухо промовила Венка.

Жинь не звертала на це уваги. Вона ковзнула ближче до краю башти. Їй хотілося знову полетіти, відчути стрімке падіння в животі, чистий захват пірнання.

Вона звісила одну ногу через край і насолоджувалися тим, як вітер шмагає її по шкірі. Жинь лише трохи нахилилася вперед. А якщо вона стрибне просто зараз? Чи потішиться падінням?

— Геть звідти, — голос Кітая пробився крізь туман у її голові. — Неджа, хапай її…

— Уже, — сильні руки обхопили її навколо талії й відтягли від краю. Неджа міцно стиснув її, передчуваючи боротьбу, але Жинь лише радісно скрикнула і схилилася спиною йому до грудей.

— Ти хоч уявляєш, скільки від тебе проблем? — бурчав він.

— Дай мені ще один кухоль, — сказала вона.

Неджа вагався, але Венка охоче виконала її прохання.

Жинь зробила довгий ковток, зітхнула й торкнулася скронь кінчиками пальців. Вона почувалася так, немовби по її кінцівках текла енергія, немовби вона встромила руку в блискавку. Жинь схилилася головою до стіни й міцно замружилася.

Найкраще в тому, щоб напитися — це те, що все стає неважливим.

Вона могла затриматися на думках, які раніше завдавали занадто багато болю. Могла пригадати, як Алтань горів на хвилерізі, трупи в Ґолінь Ніїс, тіло Цари на руках у Чаґханя, — навіть не здригнувшись, без жодних страждань. Могла поринути у спогади спокійно й відсторонено, бо нічого не мало значення, бо ніщо не завдавало болю.

— Шістнадцять місяців, — Кітай почав перераховувати на пальцях уголос. — Ми вже на війні майже півтора роки, якщо рахувати від моменту вторгнення.

— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.

— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?

— Солдати знуджуються, — сказав Кітай. — Аристократи ні. Для них це все велика гра. Гадаю, у тому й проблема.

— Ось вам мисленнєвий експеримент. — Венка змахнула руками, утворюючи невелику арку, схожу на веселку. — Уявіть якийсь альтернативний світ, де цієї війни не було б. Федерація ніколи не вторгалася. Ні, зітріть це, Федерації навіть не існує. Де ви?

— У конкретний часовий відрізок? — запитав Кітай.

Венка похитала головою.

— Ні, я мала на увазі, чим ви займаєтеся в житті? Чим би хотіли займатися?

— Я знаю, що робив би Кітай. — Неджа відхилив голову назад, витрусив останні краплі з кухля до рота, розчаровано зазирнув усередину, але звідти нічого не вилилося. Венка передала йому ще один глечик. Неджа спробував витягнути корок, не зміг, ледь чутно вилаявся й розбив шийку об стіну.

— Обережніше, — сказала Жинь. — Це ж першосортна випивка.

Неджа підніс нерівні краї до вуст і всміхнувся.

— Ну ж бо, — сказав Кітай. — Де я?

— Ти в Академії Юелу, — сказав Неджа. — Проводиш проривне дослідження якогось… якогось непотрібного лайна, як от рух планетарних тіл чи найефективніші методи звітності для всіх дванадцяти провінцій.

— Не смійся зі звітності, — сказав Кітай. — Це важливо.

— Лише для тебе, — сказала Венка.

— Режими падають, бо правителі не можуть дати ради своїм рахункам.

— Та байдуже, — Венка пустила очі під лоба. — А як щодо решти?

— Я гарно воюю, — сказала Жинь. — Тож досі воювала б.

— Проти кого? — запитала Венка.

— Байдуже. Проти будь-кого.

— Тепер може не лишитися війн, щоб воювати, — сказав Неджа.

— Війни завжди будуть, — сказав Кітай.

— Єдине стале в цій Імперії — війни, — сказала Жинь. Слова були їй такими знайомими, що вона промовила їх, навіть не задумуючись. Вона й не одразу усвідомила, що процитувала афоризм із підручника історії, за яким готувалася до Кедзю. Неймовірно, навіть тепер залишки від того іспиту досі спалахували в пам’яті.

Що більше вона про це думала, то краще розуміла, що єдине стале в ній — війна. Вона не могла уявити, де опинилася б, якби не була солдатом. За останні чотири роки вона вперше в житті почувалася чогось вартою. У Тікані вона була продавчинею-невидимкою, на яку ніхто не звертав уваги. Її життя й смерть були зовсім неважливими. Якби на неї налетів рикша на вулиці, ніхто й оком не повів би.

Але зараз? Тепер цивільні корилися її наказам, Воєначальники шукали зустрічі з нею, а солдати її боялися. Тепер вона говорила з найвидатнішими мислителями воєнного часу на рівних, чи принаймні знаючи, що саме тут їй і місце. Тепер вона пила соргове вино на найвищій башті арлонського палацу з сином Воєначальника Дракона.

Ніхто не приділяв би їй такої уваги, якби вона не вміла вбивати людей.

Десь у самому її нутрі заворушився черв’ячок дискомфорту. Щойно вона піде від Вейсжі, чим же в біса займатиметься?

— Тепер ми можемо перевести всіх на цивільні посади, — сказав Кітай. — Будемо міністрами й суддями.

— Тебе оберуть першим, — сказав Неджа. — Управління народу й усе таке. Люди тебе люблять.

— Тоді Жинь лишиться без роботи, — сказала Венка.

— Вона може стати сторожем, — сказав Неджа.

— Ти гориш бажанням підправити свою пику? — запитала Жинь. — Можу безкоштовно зробити.

— Жинь ніколи не лишиться без роботи, — квапливо відказав Кітай. — Армії нам завжди будуть потрібні. І завжди буде новий ворог, якого треба здолати.

— Наприклад? — запитала Жинь.

Кітай почав перераховувати, загинаючи пальці.

— Бандитські угруповання Федерації. Відколоті провінції. Вихідці з Внутрішніх держав. Не дивися на мене так, Жинь. Ти також чула Бектера. Кетреїди хочуть війни.

— Кетреїди хочуть війни з іншими кланами, — сказала Венка.

— І що станеться, якщо конфлікт розгориться? Через десятиліття ми битимемося на ще одному кордоні, обіцяю.

— Тоді там просто треба прибрати, — зневажливо сказав Неджа. — Ми позбудемося їх.

— Тоді ми розпочнемо ще одну війну, — сказав Кітай. — Військові цим і займаються.

— Республіку контролюватимуть не військові, — сказав Неджа.

Жинь випрямилася.

— І як ти це уявляєш? Демократичну Нікань? Ти справді думаєш, що це спрацює?

Перспектива функціональної демократії рідко турбувала її впродовж самої війни. Завжди була якась нагальніша загроза Імперії. Але тепер вони справді перемогли і Вейсжа мав нагоду перетворити абстрактну мрію на політичну реальність.

Жинь сумнівалася, що він це зробить. Тепер Вейсжа мав завелику владу. На біса ж від неї відмовлятися?

І вона не могла сказати, що звинувачує його. Вона досі не була переконана, що демократія — це взагалі гарна ідея. Нікарці тисячоліттями чубилися між собою. Вони збираються покласти цьому край лише через те, що люди зможуть голосувати за своїх правителів? І хто за них проголосує? Такі, як тітонька Фан?

— Звісно, це спрацює, — сказав Неджа. — Уяви всі беззмістовні військові дискусії, які Воєначальники проводять щороку. Ми покінчимо з цим. Усі суперечки вирішуватиме рада й не на полі бою. Щойно ми об’єднаємо всю Імперію, то зможемо зробити що завгодно.

Венка пхикнула.

— Ти справді віриш у це лайно?

Схоже, Неджу приголомшили її слова.

— Звісно, я в це вірю. Інакше, нащо, по-твоєму, я б бився в цій війні?

— Бо ти хочеш потішити татусика?

Неджа легенько штурхнув її під ребра.

Венка вивернулася й, хихочучи, збила з візка ще один глечик вина.

Неджа відхилився до стіни.

— Майбутнє буде славетне, — сказав він, у його голосі не було навіть натяку на сарказм. — Ми живемо в найпрекраснішій країні в цілому світі. У нас більше людських ресурсів, аніж у призахідників. У нас більше природних ресурсів. Весь світ хоче мати те, що маємо ми, і вперше за всю історію ми можемо це використати.

Жинь перекотилася на живіт і підперла підборіддя руками.

Їй подобалося слухати Неджу. Він був такий окрилений надією, такий оптимістичний і такий дурний.

Він міг фонтанувати якою завгодно ідеологією, але їй було видніше. Нікарці ніколи не зможуть правити самостійно у мирний спосіб, бо такого поняття, як нікарець, не існувало взагалі. Були сінеґардці, а ще ті, хто намагався вдавати сінеґардців, а також вихідці з півдня.

Вони були по різні боки. І так буде завжди.

— Ми на порозі нової світлої доби, — закінчив Неджа. — І це чудесно.

Жинь розвела руки:

— Ходи-но сюди.

Він нахилився в її обійми. Вона притиснула його голову до своїх грудей і притиснулася підборіддям зверху, повільно рахуючи його подихи.

Вона так за ним сумуватиме.

— Бідолашка, — сказала вона.

— Про що це ти торочиш? — запитав він.

Вона просто обійняла його ще міцніше. Вона не хотіла, щоб ця мить закінчувалася. Не хотіла йти.

— Я просто не хочу, щоб світ тебе зламав.

Зрештою Венка почала блювати, перегнувшись через край башти.

— Усе гаразд, — сказав Кітай, коли Жинь спробувала підвестися. — Я її тримаю.

— Ти впевнений?

— З нами все буде гаразд. Я й близько не такий п’яний, як ви, — він перекинув руку Венки собі через плече та обережно повів її до сходів.

Венка гикала й бурмотіла щось нерозбірливе.

— Ти не посмієш наблювати на мене, — сказав їй Кітай. Він озирнувся через плече на Жинь. — Не варто тобі лишатися тут із такими ранами. Не засиджуйся, йди спати.

— Добре, — пообіцяла вона.

— Впевнена? — наполягав Кітай.

Вона побачила на його обличчі стурбованість. «У нас лишилося мало часу».

— Через годину мене вже тут не буде, — сказала вона. — Майстре.

— Добре, — Кітай повернувся, щоб піти разом з Венкою.

Їхні кроки затихли на сходах. На даху лишилися Жинь із Неджею. Нічне повітря раптом стало дуже холодним, і це здалося Жинь гарним виправданням, щоб присунутися до Неджі ближче.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Відмінно, — сказала вона й повторила це слово ще двічі, бо їй здалося, що приголосні прозвучали якось неправильно. — Відмінно. Відмінно. — Її язик досі ледве ворушився в роті. Вона не пила вже понад годину й до цього часу трохи протверезіла, але від нічної прохолоди її кінцівки заніміли.

— Добре, — Неджа підвівся і простягнув їй руку. — Ходи зі мною.

— Але мені подобається тут, — заскиглила вона.

— Тут ти замерзнеш, — сказав він. — Просто ходи.

— Нащо?

— Бо це буде весело, — сказав він, і це прозвучало як непогана причина зробити що завгодно.

Якимось чином вони врешті опинилися в гавані. Дорогою Жинь хилило до Неджі. Вона тверезіла не так швидко, як сподівалася. На кожному кроці земля під ногами зрадницьки кренилася.

— Якщо ти збираєшся мене втопити, то мав би не так очевидно заявляти про свої наміри.

— Чому ти завжди думаєш, що я намагаюся тебе вбити? — запитав Неджа.

— А чому ні?

Вони зупинилися в кінці хвилеріза, доволі далеко від будь-яких рибальських човнів біля пристані. Неджа стрибнув у невеликий сампан і жестом показав їй стрибати за ним.

— Що ти бачиш? — запитав він, почавши гребти.

Вона кліпнула.

— Воду.

— А що підсвічує воду?

— Місячне сяйво.

— Придивися ближче, — сказав він. — То не лише місяць.

Жинь перехопило подих. Її розум повільно розібрався в тому, що вона бачила. Світло йшло не з неба. Воно йшло з самої річки.

Вона перехилилася через борт сампана, щоб роздивитися краще, і побачила крихітні іскорки на молочному тлі. Тепер річка не просто відбивала зорі, а й додавала власне фосфоресцентне сяйво — спалахи світла, що проривалися крізь найменші коливання хвиль, сяйливі потоки, що стікали з кожного брижа на воді. Море було охоплене вогнем.

Неджа потягнув її назад за зап’ясток.

— Обережно.

Жинь не могла відвести очей від води.

— Що це?

— Риба, молюски і краби, — сказав він. — Коли вони опиняються в тіні, то виробляють власне світло, як підводне полум’я.

— Це красиво, — прошепотіла вона.

Жинь замислилася, чи поцілує він її зараз. Вона небагато знала про цілунки, але якщо судити з давніх розповідей, то тепер для цього був слушний час. Герой завжди вів свою дівчину в якесь прекрасне місце й зізнавався в коханні під зірками.

Їй теж хотілося, щоб Неджа її поцілував. Було би приємно перед утечею розділити з ним цей останній спогад. Але він лише замислено дивився на неї, його розум зосередився на чомусь, про що вона не здогадувалася.

— Можна дещо запитати? — промовив він після паузи.

— Що завгодно, — сказала вона.

— Чому ти так ненавиділа мене в академії?

Жинь засміялася, здивована таким запитанням.

— А хіба не очевидно?

У неї було так багато відповідей, що запитання здалося їй абсурдним. Бо він був нестерпним. Бо він був багатим, особливим і популярним, а вона ні. Бо він був спадкоємцем провінції Дракона, а вона — сиротою війни й мешканкою півдня зі шкірою кольору бруду.

— Ні, — сказав Неджа. — Я маю на увазі… Я розумію, що поводився з тобою не дуже люб’язно.

— Це ще м’яко сказано.

— Знаю. І вибач за це. Але, Жинь, ми так сильно ненавиділи одне одного цілих три роки. Це не нормально. Це повертає нас до сутичок на першому курсі. То все було лише тому, що я посміявся з тебе?

— Ні, це тому, що ти мене лякав.

— Я тебе лякав?

— Я думала, що через тебе мені доведеться піти, — сказала вона. — А мені просто нікуди було повертатися. Якби мене вигнали з Сінеґарда, лишалося б хіба вмерти. Тому я боялася тебе, ненавиділа, і насправді це відчуття ніколи не зникало.

— Я й не усвідомлював цього, — тихо промовив він.

— Маячня, — сказала вона. — Не вдавай, ніби ти не знав.

— Присягаюся, мені й на думку не спадало.

— Справді? Бо мусило спасти. Ми не були рівними, і ти це знав, ось чому тобі все так просто миналося — ти знав, що я ніколи не зможу відплатити тобі сповна. Ти був багатий, а я бідна, і ти це використовував. — Жинь здивувало, як швидко виривалися ці слова, як легко вона згадувала давню образу. Вона думала, що вже давно притлумила її в собі. Мабуть, ні. — Бляха, а знаєш, якщо тобі справді ніколи й на думку не спадало, що ставки в нас дуже різні, то це дуже сумно.

— Справедливо, — сказав Неджа. — Можна поставити ще одне запитання?

— Ні. Спершу я поставлю своє.

У яку б гру вони не грали, у неї раптом з’явилися правила, вони обоє раптом стали відкриті до обговорення. А правила, вирішила Жинь, означали взаємність. Вона вичікувально дивилася на нього.

— Гаразд, — знизав плечима Неджа. — Що таке?

Жинь зраділа, що мала мужність, підкріплену алкоголем, щоб сказати наступне.

— Ти колись повертався до гроту?

Неджа напружився.

— Що?

— Боги нематеріальні, — сказала вона. — Цього мене навчив Чаґхань. Щоб впливати на наш світ, їм потрібна смертна посудина. Чим би не був той дракон…

— Та істота — чудовисько, — категорично сказав Неджа.

— Може, й так. Але її можна здолати, — сказала Жинь.

Можливо, вона досі була під враженнями від перемоги над Фейленем, але це здавалося їй таким очевидним рішенням, якщо Неджа справді хотів звільнитися.

— Можливо, колись то була людина, — продовжила вона. — Не знаю, як вона стала такою. Можливо, тепер вона могутня, як бог, але я вже ховала богів. І поховаю знову.

— Ти не здолаєш тієї почвари, — сказав Неджа. — Ти й гадки не маєш, проти чого виступаєш.

— Гадаю, що трохи таки маю.

— Не про це, — його голос став жорсткішим. — Ти більше ніколи не питатимеш у мене такого.

— Гаразд.

Вона відхилилася назад і провела пальцями по сяйливій воді. Змусила полум’я виблискувати на руках, милуючись тим, які вишукані візерунки відбиваються в блакитно-зеленій гладі. Полум’я й вода здавалися такими гарними разом. Прикро, що за законами природи вони знищували одне одного.

— А тепер я можу поставити ще одне запитання? — промовив Неджа.

— Уперед.

— Що ти мала на увазі, коли говорила, що нам треба підняти армію шаманів?

Жинь відсахнулася.

— Коли це я таке говорила?

— На Новий рік. Ще під час кампанії, коли ми сиділи в снігу.

Жинь засміялася, вражена, що він це запам’ятав. Їй здавалося, що північна кампанія була цілу вічність тому.

— А чому ні? Це було б чудово. Ми ніколи не програвали б у боях.

— А ти розумієш, що саме цього призахідники й бояться?

— І неспроста, — сказала вона. — Така армія надерла б їм зад, хіба ні?

Неджа нахилився до неї.

— А ти знала, що Тарквет хоче домогтися повної заборони шаманічної діяльності?

Жинь спохмурніла.

— І що це означає?

— Це означає, що ти пообіцяєш ніколи не застосовувати своїх сил, а якщо застосуєш, то тебе покарають. Ми звітуватимемо про кожного живого шамана в Імперії. І знищимо всі письмові джерела знань про шаманізм, щоб їх не можна було передати.

— Дуже смішно, — сказала вона.

— Я не жартую. Нам доведеться співпрацювати. Якщо ти ніколи не прикликатимеш вогню, будеш у безпеці.

— А це вже навряд, — сказала вона. — Я тільки-но повернула собі вогонь. І не збираюся відмовлятися від нього.

— А якщо тебе спробують змусити?

Вона випустила полум’я, дозволивши йому танцювати по своїх плечах.

— Тоді, бляха, нехай їм щастить.

Неджа підвівся й перейшов по сампану, щоб сісти поруч із Жинь. Ледь торкнувся її спини.

Від його доторку Жинь здригнулася.

— Що ти робиш?

— Де твоя рана? — запитав він і натиснув пальцями на шрам у неї на боці. — Тут?

— Боляче.

— Добре, — сказав він. Неджа ворухнув рукою в неї за спиною. Вона подумала, що він притягне її до себе, але потім відчула тиск в одній точці. Жинь спантеличено кліпнула. Вона не розуміла, що її вдарили ножем, аж доки Неджа не прибрав руку й вона не побачила на його пальцях кров.

Жинь завалилася на бік. Неджа підтягнув її собі на руки.

Його обличчя то з’являлося, то зникало в неї перед очима. Вона спробувала заговорити, але вуста були важкі, неповороткі. Вона змогла лише витиснути повітря в незв’язному шепоті.

— Ти… але ти…

— Не намагайся говорити, — пробурмотів Неджа й, мазнувши її губами по лобі, загнав ножа глибше у спину.

Роздiл 36

Ранішнє сонце різонуло по очах Жинь, наче ніж. Вона застогнала й перевернулася на бік. Коротку блаженну мить вона не могла пригадати, як тут опинилася. А потім повільно й болісно з’явилося усвідомлення: її розум повертався до спалахів образів, урив­ків розмов. Обличчя Неджі. Кислий післясмак соргового вина. Ніж. Поцілунок.

Вона перекотилася у щось мокре, липке й смердюче. Її знудило вві сні. Хвиля нудоти пронизала тіло, але коли шлунок Жинь стиснувся, нічого так і не вирвалося назовні. У неї боліло все тіло. Налякана, Жинь потягнулася, щоб обмацати спину. Хтось зашив її: кров запеклася навколо рани, але кровотеча спинилася.

Може, вона й у повній дупі, але поки що не помирає.

Її прикували до стіни двома кайданками: одна була на правому зап’ястку, а друга між литками. Ланцюги висіли доволі вільно, але вона не могла відповзти далі середини кімнати.

Жинь спробувала сісти, але хвиля нудоти змусила її знову лягти на підлогу. Думки ворушилися повільними сплутаними потоками. Вона без надії спробувала прикликати вогонь. Нічого не сталося.

Ну звісно ж, її накачали наркотиками.

Утомлений розум повільно обмірковував усе, що сталося. Вона була така дурна, їй кортіло себе вдарити. До втечі залишався один крок, але вона поступилася почуттям.

Жинь знала, що Вейсжа маніпулятор. Знала, що призахідники її переслідуватимуть. Але їй ніколи й на думку не спадало, що нашкодити їй може Неджа. Їй варто було вирубити його ще в казармах і вислизнути з Арлона непоміченою. Натомість вона сподівалася провести з ним останню ніч разом перед тим, як розлучитися навічно.

«Дурепа, — подумала вона. — Ти любила його, довіряла йому й пішла простісінько в його пастку».

Після Алтаня вона мала би бути розумнішою.

Жинь роззирнулася кімнатою. Вона була сама. Не хотілося бути самій, бо ж якщо вона бранка, то мусить бодай знати, що на неї чекає. Хвилини минали, а до кімнати ніхто не заходив. Жинь закричала. А потім закричала знову і знову, аж доки не зірвала голос.

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати зайшла Леді Їнь Сайкхажа. У правій руці вона тримала батіг.

«Бляха», — ліниво подумала Жинь за мить до того, як батіг уперіщив її від лівого плеча до правого стегна. На мить Жинь завмерла, у вухах дзвеніло від ляскання. А потім з’явився біль, такий нестерпний і пекучий, що змусив її стати навколішки. Батіг хльоснув знову. Цього разу по правому плечу. Жинь не стримала криків.

Сайкхажа опустила батіг. Жинь бачила лише, як сильно в неї тремтять руки, але в іншому Леді Арлона стояла напружена, владна, зблідла від чистої ненависті, якої Жинь ніколи не розуміла.

— Ти мусила їм розповісти, — сказала Сайкхажа. Її волосся було розпущене й нечесане, а голос тремтів. — Ти мала допомогти їм виправити його.

Жинь скрутилася в дальньому кінці кімнати, намагаючись вибратися з зони досяжності Сайкхажі.

— Про що ви торочите?

— Ти творіння Хаосу, — просичала Сайкхажа. — Ти змієязика шахрайка, ти пішак найбільшого зла, це ти в усьому винна…

Жинь уперше збагнула, що, можливо, Леді Арлона і справді несповна розуму.

Вона підняла руки над головою і скрутилася в дальньому кутку на випадок, якщо Сайкхажа знову вирішить хльоснути батогом.

— У чому, по-вашому, я винна?

Очі Сайкхажі розширилися, погляд затьмарився. Вона говорила, дивлячись кудись на метр ліворуч від Жинь.

— Вони збиралися виправити його. Вейсжа обіцяв. Але вони повернулися з кампанії і сказали, що ані на крок не наблизилися до з’ясування істини, а ти досі тут, брудна шавко…

— Заждіть-но, — сказала Жинь.

Частинки головоломки поступово складалися в її розумі. Не вірилося, що вона раніше не побачила цього зв’язку.

Сайкхажа тільки дивилася на неї.

— Вони сказали, що виправлять Неджу? — наполегливо запитала Жинь. — Призахідники сказали, що зможуть зцілити мітку дракона?

Сайкхажа кліпнула. Її обличчя перетворилося на нерухому маску, таку ж, яку носили її син і чоловік.

Але їй і не треба було більше нічого казати. Тепер Жинь розуміла правду, вона лежала просто в неї перед носом.

«Ти обіцяв, — просичала Сайкхажа Вейсжі. — Ти присягався мені. Ти сказав, що розберешся, і якщо я приведу їх назад, то вони знайдуть спосіб його виправити».

Сестра Петра обіцяла ліки від синової недуги. Ось чому Сайкхажа доклала стільки зусиль, щоб привести Сіре товариство в Імперію. А це означало: весь цей час Вейсжа і Сайкхажа знали про те, що Неджа шаман.

Але його призахідникам не віддали.

Вони лише поставили під загрозу всіх інших шаманів Імперії. А її саму передали в руки Петрі, щоб та повторила все, через що Жинь пройшла з Шіро, і все заради якоїсь надії врятувати свого синочка.

— Я не знаю, чого вони, по-вашому, мають навчитися, — тихо промовила Жинь. — Але піддавши мене тортурам, ви не виправите свого сина.

Ні, ймовірно, Неджа страждатиме від прокляття дракона довіку. Прокляття точно було поза обізнаністю призахідників. Це дало їй невеличке зловтішне задоволення.

— Хаос майстерно обманює, — Сайкхажа різко піднесла руку до грудей, складаючи пальці в символ, якого Жинь ніколи не бачила. — Він приховує свою справжню суть та імітує порядок, щоб зруйнувати його. Я знаю, що не зможу витягти з тебе правду. Я лише новонавернена. Але Сіре товариство отримає свою істину.

Жинь сторожко дивилася на неї, стежачи за батогом.

— Тоді чого ви хочете?

Сайкхажа показала на вікно.

— Я тут для того, щоб поспостерігати.

Спантеличена Жинь простежила за її поглядом.

— Уперед, — сказала Сайкхажа. Вона мала химерний, зловтішно переможний вигляд. — Насолоджуйся видовищем.

Жинь пошкутильгала до вікна й визирнула назовні.

Вона побачила, що її тримали на третьому поверсі палацу. Кімната виходила вікнами на центральний двір. Унизу юрмилися військові — і республіканці, і призахідники — зібравшись півколом біля піднятої платформи. Двоє арештантів із зав’язаними очима повільно піднімалися сходами, руки їм міцно зв’язали за спинами. Обабіч їх супроводжували призахідники.

Полонені зупинилися на краю платформи. Солдати штрикали їх аркебузами, аж доки вони не вийшли в самий центр.

Навіть із пов’язкою на очах Жинь упізнала те темне вродливе обличчя.

Бадзі стояв прямо, непохитний.

Поруч із ним згорбився Суні, немовби міг стати меншою мішенню. Він був наляканий.

Жинь різко розвернулася.

— Що це таке?

Погляд Сайкхажі був прикутий до вікна, очі звужені, рот стиснутий у найтонші лінії.

— Дивися.

Хтось ударив у гонг. Натовп розділився. У Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як Вейсжа піднімається на платформу і стає на відстані метра перед Суні й Бадзі. Він підняв руки. Крикнув щось, чого Жинь не змогла розібрати через шум юрби. Вона почула лише, як солдати схвально заревли.

— Колись давно Червоний Імператор винищив усіх монахів на своїй землі, — тихо заговорила Сайкхажа за спиною в Жинь. — Як гадаєш, нащо він це зробив?

Чотири призахідницькі солдати вишикувалися перед Бадзі з піднятими на рівні тулуба аркебузами.

— Що ви робите? — крикнула Жинь. — Зупиніться!

Але, звісно ж, Вейсжа не почув її. Вона безпорадно натягу­вала ланцюги, верещала, але могла лише спостерігати, як він підняв руку.

Повітря розітнули чотири постріли. З кожною кулею тіло Ба­дзі смикалося з боку в бік у страхітливому танці, аж доки остання, смертельна, не вцілила йому в груди. Довгу страшну мить він лишався стояти, гойдаючись назад і вперед, немовби його тіло не могло вирішити, куди впасти. А потім він завалився навколішки, голова нахилилася, і врешті останній постріл звалив його додолу.

— Стільки всього задля ваших богів, — сказала Сайкхажа.

Унизу солдати перезарядили аркебузи й випустили ще серію пострілів у Суні.

Жинь повільно повернулася.

Її розум наповнився люттю, внутрішнім бажанням не просто перемогти, а знищити, спопелити Сайкхажу дотла, щоб від неї й кісток не лишилося, причому зробити це повільно, щоб агонія тривала якомога довше.

Вона потяглася до свого бога. Спочатку відповіді не було, лише притлумлена опіумом порожнеча. А потім вона почула Фенікса, його віддалене ґелґотіння, хай навіть і ледь чутне.

Цього було достатньо. Вона відчувала жар у долонях. Вона повернула собі полум’я.

Жинь майже сміялася. Після такої кількості викуреного опіуму її стійкість стала значно вищою, ніж уявляли Їні.

— Твоїх облудних богів викрито, — лагідно сказала Сайкхажа. — Хаос помре.

— Ви нічого не знаєте про богів, — прошепотіла Жинь.

— Я знаю достатньо, — Сайкхажа знову підняла батіг.

Жинь виявилася швидшою. Вона наставила на Сайкхажу долоні — і з них вирвалося полум’я, лише невеликий струмінь, навіть не десята частина її повної сили, але цього вистачило, щоб сукня Сайкхажі зайнялася.

Сайкхажа відступила, гукаючи на допомогу, хльоскаючи Жинь по плечах батогом, розриваючи відкриті рани. Жинь підняла руки, щоб затулити голову, але батіг натомість розідрав їй зап’ястки.

Двері відчинилися. До кімнати ввірвався Ежидень, а за ним ще двоє солдатів. Жинь спрямувала полум’я на них, але вони тримали перед собою вологий брезент. Полум’я засичало й не змогло пробитися до них. Один солдат збив Жинь із ніг і пришпилив її до підлоги руками. Інший затиснув їй рота вологою ганчіркою.

Жинь намагалася не дихати, але перед очима все затяглося туманом. Вона, корчачись, втягнула в себе повітря. Густий смак лаундануму проник їй до рота, надокучливий і потужний. Ефект був миттєвим. Полум’я згасло. Вона вже не відчувала Фенікса й заледве могла бачити або чути бодай щось.

Солдати її відпустили. Вона лежала нерухомо на підлозі, заціпеніла, слина стікала з кутика рота, коли вона байдуже кліпала, дивлячись на двері.

— Вас не повинно тут бути, — сказав Ежидень матері Неджі.

Сайкхажа плюнула в бік Жинь.

— Її мали накачати.

— Її й накачали. Ви повелися безрозсудно.

— А ви — некомпетентно, — просичала Сайкхажа. — Вам це так не минеться.

Ежидень щось відповів, але Жинь його вже не розуміла. Ежидень і Сайкхажа стали розмитими кольоровими плямами, а їхні голоси — спотвореними, незрозумілими нісенітницями.

Через кілька годин до неї прийшов Вейсжа. З-під опухлих повік вона бачила, як відчинилися двері, простежила за тим, як він перетнув кімнату й опустився біля неї на коліно.

— Ви, — сипло промовила вона.

Вона відчула, як він провів холодними пальцями їй по чолу й відкинув пасмо волосся з очей.

Він зітхнув.

— О Жунінь.

— Я все для вас зробила, — сказала вона.

Його вираз обличчя був неприродно добрим.

— Знаю.

— Тоді чому?

Він прибрав руку.

— Визирни на канал.

Виснажена Жинь визирнула з вікна. Їй не обов’язково було дивитися, вона вже знала, що побачить. Розбиті кораблі, уламки яких розкидані по каналу: четверта частина флоту зникла під лавиною каміння, а роздуті тіла потонулих відносила течія.

— Ось що стається, коли ховаєш бога, — сказала вона.

— Ні. Ось що стається, коли люди настільки дурні, щоб гратися з небесами.

— Але я не така, як Фейлень.

— Однаково, — м’яко промовив він. — Могла бути такою.

Вона підтягнулася, щоб сісти.

— Вейсжа, будь ласка…

— Не благай. Я нічого не можу зробити. Вони знають про солдата, якого ти вбила. Ти спалила його і скинула тіло в гавань. — Вейсжа був розчарований. — Справді, Жинь? Після всього? Я ж казав тобі бути обережною. Якби ж ти тільки послухалася.

— Він ґвалтував дівчину, — сказала вона. — Він був на ній, я ж не могла просто…

— Я думав, — повільно промовив Вейсжа, немовби звертався до дитини, — що пояснив тобі, як розподіляється баланс сил.

Жинь спробувала підвестися. Підлога під її ногами кренилася, тож їй довелося притиснутися до стіни. Щоразу, коли вона ворушила головою, їй двоїлося в очах, але врешті вона таки спромоглася глянути Вейсжі у вічі.

— То зробіть це самі. Без розстрільної команди. Скористайтеся мечем. Даруйте мені таку шану.

Вейсжа здійняв брову.

— Гадаєш, ми збираємося тебе вбити?

— Ти поїдеш із нами, любонько, — голос генерала Тарквета. Повільний байдужий тон.

Жинь відсахнулася. Вона не чула, як відчинялися двері.

Сестра Петра ввійшла до кімнати й стала трохи позаду Тарквета. Її очі під шаллю були ніби камінь.

— Чого ви хочете? — гаркнула Жинь. — Ще зразків сечі?

— Визнаю, я вважала, що тебе ще можна навернути, — сказала Петра. — Це засмучує мене, справді. Нестерпно бачити тебе такою.

Жинь плюнула їй під ноги.

— Та пішла ти.

Петра вийшла вперед. Вони опинилися лице до лиця.

— Ти обманула мене. Але Хаос розумний. Він може маскуватися, здаючись раціональним і доброзичливим. Може змусити нас проявити милосердя. — Вона підняла руку й дала Жинь ляпас. — Але врешті його треба вистежити і знищити.

Жинь схопила її за пальці. Петра висмикнула руку. Запізно. Жинь прокусила її до крові.

Петра відсахнулася. Жинь засміялася, демонструючи закривавлені зуби. Вона бачила неприхований жах в очах Петри і вже від цього відчувала химерне задоволення: Петра ніколи не виказувала перед нею страху, ніколи не виказувала бодай чогось, тож Жинь було начхати на огиду на обличчі Тарквета чи несхвалення Вейсжі.

Вони вже вважали її скаженою твариною. Вона лише підтвердила їхні очікування.

І чому б їй цього не робити? Вона вже не грала в хованки з призахідниками, не вдавала, що цілком безпечна. Вони хотіли бачити чудовисько — вона його їм дасть.

— Річ не в Хаосі. — Жинь широко всміхнулася. — Ви так сильно боїтеся, хіба не так? У мене є сила, якої немає у вас, і ви не можете з цим змиритися.

Вона розкрила долоні. Нічого не трапилося — лаунданум досі обтяжував її розум — але Петра й Тарквет все одно відскочили.

Жинь зареготала.

Петра витерла закривавлену руку сукнею, лишаючи широкі червоні смуги на сірій тканині.

— Я молитимуся за тебе.

— Помолися за себе.

Жинь знову зробила випад уперед, просто щоб поглянути, що робитиме Петра.

Сестра повернулася на підборах і вибігла з кімнати. Двері з гуркотом зачинилися за нею. Жинь відкинулася назад, весело фиркаючи.

— Сподіваюся, ти награлася, — сухо сказав Тарквет. — Там, куди вирушаєш, тобі буде не до сміху. Наші вчені люблять займатися ділом.

— Я відкушу собі язика до того, як вони мене торкнуться, — сказала Жинь.

— О, не така вже й прикрість, — сказав Тарквет. — Ми підкидатимемо трохи опіуму щоразу, коли ти гарно поводитимешся. Мені сказали, що ти це любиш.

Гордовитість миттю злетіла з неї.

— Не віддавайте мене їм, — заблагала вона Вейсжу.

Вона вже не могла вдавати, не могла приховувати страху. Усе тіло тремтіло. І хоча їй хотілося бути зухвалою, вона могла думати лише про лабораторію Шіро, про те, як безпорадна лежала на жорсткому столі, а руки, яких вона не бачила, обмацували її тіло.

— Вейсжа. Прошу. Я вам досі потрібна.

Вейсжа зітхнув.

— Боюся, що вже ні.

— Без мене ви б не перемогли в цій війні. Я ваша найліпша зброя, я сталь у ваших руках, ви казали…

— О Жунінь. — Вейсжа похитав головою. — Визирни з вікна. Он той флот — сталь у моїх руках. Бачиш ті військові кораблі? Уяви, який вантаж на їхньому борту. Уяви, скільки там аркебуз. Думаєш, ти справді мені потрібна?

— Але я єдина, хто може прикликати бога…

— І Авґус, дурне хлопчисько без військової підготовки, виступив проти однієї з наймогутніших шаманок Внутрішніх держав та вбив її. О так, Жунінь, я їм розповів. А тепер уяви, які шанси в натренованих призахідницьких солдатів. Моя люба, запевняю, твої послуги мені вже не потрібні. — Вейсжа повернувся до Тарквета. — Ми тут закінчили. Забирайте її куди заманеться.

— Я не триматиму цієї істоти на своєму кораблі, — сказав Тарквет.

— Тоді ми доставимо її перед відправленням.

— І ви можете гарантувати, що вона не потопить нас в океані?

— Вона нічого не зможе, доки ви даватимете їй регулярні дози лаундануму, — сказав Вейсжа. — Виставте варту. Тримайте її під кайфом, накрийте мокрими ковдрами — і вона буде безпорадна, як кошеня.

— Як прикро, — сказав Тарквет. — З нею весело.

Вейсжа захихотів.

— Є таке.

Тарквет кинув на Жинь останній довгий погляд.

— Скоро прибудуть делегати Консорціуму.

Вейсжа нахилив голову.

— А я не змушував би Консорціум чекати.

Вони повернулися до неї спинами й рушили до дверей.

Жинь рвонулася вперед, запанікувавши.

— Я все для вас зробила, — у розпачі вона зривалася на крик. — Заради вас я вбила Фейленя.

— І історія цього не забуде, — лагідно промовив Вейсжа через плече. — Так само, як історія шануватиме мене за рішення, які я зараз приймаю.

— Подивіться на мене! — крикнула вона. — Подивіться на мене! Бляха! Подивіться на мене.

Він не відповів.

Вона ще могла розіграти останній козир і нестямно кинула його у Вейсжу:

— А Неджу ви їм також віддасте?

Ці слова змусили його зупинитися.

— Що таке? — запитав Тарквет.

— Нічого, — сказав Вейсжа. — Вона під кайфом, просто марить…

— Я все знаю, — сказала Жинь.

До біса Неджу, до біса його секрети. Якщо він вдарив її у спину, вона зробить те саме.

— Ваш син — один з нас, і якщо ви збираєтеся нас усіх перебити, то доведеться вбити і його.

— Це правда? — різко запитав Тарквет.

— Звісно, ні, — сказав Вейсжа. — Ви бачили хлопця. Ходімо, ми гаємо час…

— Тарквет бачив, — видихнула Жинь. — Тарквет був у кампанії. Пам’ятаєте, як рухалися ті води? То був не бог вітру, генерале. То був Неджа.

Вейсжа нічого не сказав.

Вона знала, що дістала його.

— Ви знали, правда? — вимогливо поцікавилася Жинь. — Ви завжди знали. Неджа пішов до того гроту, бо ви йому дозволили.

Бо ж як ще двоє малих хлопчаків могли втекти від палацової варти й досліджувати печеру, у яку їм було заборонено заходити? Як без прямого дозволу Воєначальника Дракона?

— Ви сподівалися, що він помре? Чи… Ні, — її голос тремтів. — Ви хотіли шамана, правда? Ви знали, на що здатен той дракон, і хотіли собі власну зброю. Але ви не ризикнули Дзіньджею. Не первістком. Але другий син? Третій? Їх можна було замінити. Ви могли експериментувати.

— Про що вона говорить? — вимогливо запитав Тарквет.

— Ось чому ваша дружина так мене ненавидить, — сказала Жинь. — Ось чому вона ненавидить усіх шаманів. І ось чому вас ненавидить власний син. І вам цього не приховати. Петра вже знає. Петра сказала, що збирається виправити його…

Тарквет підняв брову.

— Вейсжа..

— Її слова нічого не варті, — сказав Вейсжа. — Вона марить. Вашим людям на кораблі доведеться мати з цим справу.

Тарквет засміявся.

— Вони не знають мови.

— Радійте. Її діалект доволі огидний.

— Годі брехати! — Жинь спробувала кинутися на Вейсжу. Але ланцюги боляче смикнули їй литки і вона знову впала на підлогу.

Тарквет востаннє засміявся й вийшов. Вейсжа затримався на мить на порозі, байдуже спостерігаючи за нею.

Нарешті він зітхнув.

— Дім Їнь завжди робить те, що треба зробити, — сказав він. — І ти це знаєш.

Коли Жинь прокинулася знову, то вирішила, що хоче вмерти.

Вона розмірковувала над тим, щоб розбити голову об стіну. Але щоразу, коли сідала навколішки біля вікна, обхопивши камінь руками, починала занадто сильно тремтіти, щоб довести задумане до кінця.

Вона боялася не смерті, вона боялася, що вдариться головою недостатньо сильно. Що лише розтрощить собі череп, але не втратить свідомість і муситиме годинами терпіти нестерпний біль, який не вб’є її, але перетворить життя на страхітливу агонію й відбере половину первісної здатності думати.

Зрештою, вона теж виявилася занадто великою боягузкою. Вона здалася й жалюгідно згорнулася на підлозі, чекаючи, хто прийде наступним.

Через декілька хвилин Жинь відчула різке поколюванні в лівій руці. Вона різко підняла голову, оглянула кімнату, щоб знайти, що її вкусило. Павук? Щур? І нічого не бачила. Вона була сама.

Поколювання посилилося й переросло в гострий рівномірний біль. Жинь голосно скрикнула й сіла.

Вона не бачила причини болю. Міцно стиснула руку, квапливо розтерла її вгору й униз, але біль не зникав. Вона відчувала його так точно, немовби хтось вирізав глибокі рани в її плоті, але не бачила крові на шкірі чи ліній, які розтинали б її.

Нарешті вона усвідомила, що це відбувалося не з нею.

Це відбувалося з Кітаєм.

Вони його спіймали? Вони роблять йому боляче? О боги. Знати, що й Кітая катують, відчувати, як це відбувається, розуміти, що йому вдесятеро гірше, й не мати змоги цього спинити, було гіршим за тортури.

На її шкірі проступили тонкі неакуратні лінії, схожі на шрами від давно загоєної рани.

Жинь вдивилася в їхню форму. То були не випадкові порізи, щоб завдати болю, візерунок надто складний. Він скидався на слова.

Надія стрепенулася у грудях. Кітай зробив це з собою сам? Він намагався написати їй? Вона стиснула кулаки, зціпила зуби від болю, спостерігаючи, як білі лінії утворюють одне слово.

«Де?»

Вона підповзла до вікна й визирнула назовні, рахуючи вікна, що вели до неї. Третій поверх. Перша кімната в центрі коридору, просто над платформою у дворі.

Тепер Жинь мусила відписати. Вона ковзала поглядом по кімнаті, шукаючи зброю, але нічого не знайшла. Стіни надто гладенькі, а меблів у її камері не було.

Вона оглянула нігті на руках. Непідстрижені, гострі й нерівні. Це могло спрацювати. Нігті були ще й страшенно брудні, що могло спричинити зараження, але цим вона перейматиметься потім.

Жинь глибоко вдихнула.

Вона може це зробити.

Вона вже різала себе.

Вона вирізала лише три знаки до того, як уже не змогла змусити себе нанести бодай штрих. «Палац 1–3».

Затамувавши подих, вона дивилася на свою руку. Відповіді не було.

Відповідь необов’язкова. Кітай мусив побачити. Можливо, йому просто більше нічого було сказати.

Вона швидко розмазала кров по руках, щоб приховати порізи, просто на той випадок, якщо до неї прийдуть охоронці. А якщо й побачать, вона просто прикинеться божевільною.

Роздiл 37

Щось дзенькнуло об вікно.

Жинь різко підняла голову. Почула той самий дзенькіт удруге. Вона чи то побігла, чи то поповзла до підвіконня й побачила на залізних ґратах багатозубий гак. Визирнула за край. Кітай дерся по стіні по єдиній мотузці. Він осяйно всміхнувся їй, його зуби блиснули в місячному світлі.

— Привітики.

Жинь вражено дивилася на нього, відчуваючи надто сильне полегшення, щоб говорити, і відчайдушно сподіваючись, що це не галюцинація.

Кітай протиснувся крізь вікно, нечутно скочив на підлогу й видобув із кишені довгу голку.

— Скільки замків?

Вона брязнула ланцюгами.

— Тільки два.

— Ага. — Кітай опустився навколішки біля її литок і взявся до роботи. Через хвилину засувка відскочила. Жинь із полегшенням відкинула з ніг кайдани.

— Тихше, — прошепотів він.

— Вибач. — Вона досі була трохи сонна через лаунданум. Рухаючись, вона немовби плавала, а думати доводилося вдвічі довше.

Кітай перейшов до засувки навколо її правого зап’ястка.

Жинь сиділа тихо, щосили намагаючись не рухатися. Через пів хвилини вона почула щось за дверима. Напружила слух. Почула знову — кроки.

— Кітаю…

— Знаю. — Його спітнілі пальці зісковзували й плуталися, доки він працював голкою навколо замка.

— Не рухайся.

Кроки погучнішали.

Кітай смикнув засувку, але ланцюги трималися міцно.

— Бляха! — він впустив голку. — Бляха, бляха…

Паніка стиснула Жинь груди.

— Вони йдуть.

— Знаю. — Він якусь мить дивився на залізні кайданки, важко дихаючи. А потім стягнув через голову сорочку, зав’язав її в міцний вузол і притиснув Жинь до обличчя.

— Відкрий рота.

— Що?

— Щоб ти не відкусила собі язика.

Жинь кліпнула. Ох.

Вона не сперечалася. Не було часу думати, не було часу вигадати кращий план. Було тільки це. Вона дозволила Кітаю впхнути тканину собі в рота якомога далі, аж доки сорочка не притиснулася до її язика, знерухомлюючи зуби.

— Сказати коли? — запитав він.

Жинь міцно замружилася й похитала головою.

— Добре, — минуло декілька секунд. А потім він із силою наступив їй на руку.

Її розум спалахнув білим. Тіло смикнулося. Вона вигнулася назад, безконтрольно брикаючи ногами в повітрі. Вона чула, як кричить крізь тканину, але все це було немовби десь дуже далеко. На кілька секунд вона була немов відірвана від себе, то хтось інший кричав, чиясь іще рука була розтрощена. А потім її розум повернувся в тіло, вона почала бити рукою об підлогу, відчайдушно бажаючи, щоб другий біль приховав інтенсивність першого.

— Припини… Жинь, припини! — Кітай схопив її за плече й зупинив.

Сльози цівками стікали з очей. Вона не могла говорити, вона заледве могла дихати.

— Ти це чув? — голоси в коридорі прозвучали загрозливо близько. — Я заходжу.

— Опануй себе, і я з тобою не заходитиму.

— Вона під заспокійливим…

— А хіба звуки звідти схожі на те, що вона під заспокійливим? Приведи капітана.

Кроки поступово затихли в коридорі.

— Треба зробити це швидко, — просичав Кітай. Він страшенно зблід. Він також це відчував, певно, він був у агонії, і Жинь навіть не здогадувалася, як він її придушив.

Вона кивнула і знову заплющила очі, хапаючи ротом повітря, доки він смикав її за руки. Нові спалахи болю пронизали тіло.

Вона припустилася помилки, глянувши, і побачила білу кістку, що стирчала крізь плоть. Перед очима все потемніло.

— Спробуй вивернути руку, — сказав Кітай.

Жинь щосили потягнулася й мало не скрикнула від розчарування. Вона досі була закута.

— Поверни ганчірку на місце, — сказав він.

Жинь послухалася. Кітай наступив їй на руку ще раз.

Цього разу долоня зламалася вщент. Жинь відчула той чистий хрускіт, що відбився в усьому тілі. Кітай міцно стиснув її зап’ясток і вивільнив руку одним сильним ривком.

Якимось чином всі шматки досі трималися на руці. Він загорнув її понівечені пальці сорочкою.

— Підстав це в лікоть. Затисни, якщо зможеш, це зупинить кровотечу.

Жинь була така одурманена болем, що не могла стояти. Кітай підняв її під пахви.

— Ходімо.

Вона мовчки нахилилася до нього. Кітай ляскав її по щоках, доки вона не розплющила очі.

— Можеш лізти? — запитав він. — Будь ласка, Жинь, нам треба йти.

Вона застогнала.

— У мене одна рука і я досі під кайфом.

Він потягнув її до вікна.

— Знаю. Я також це відчуваю.

Вона глянула на нього й усвідомила, що його рука нерухомо обвисла. Його обличчя витягнулося, зблідло і стало липким від поту. Вони зв’язані. Її біль — це його біль. Але він витримав його.

Отже, і їй це до снаги. Вона в боргу перед ним.

— Я можу лізти, — сказала вона.

— Це буде просто, — сказав Кітай. Його обличчя світилося помітним полегшенням. — Нас навчили цього в Сінеґарді. Обкрути мотузку навколо ступні, щоб утворити невелику петлю. Ти стоятимеш на цій петлі й потроху опускатимешся додолу. — Він відірвав шматок тканини від сорочки і втиснув їй у здорову руку. — Це щоб не обпектись об мотузку. Зачекай, доки я спущуся, щоб я міг тебе спіймати.

Він кілька разів поплескав її по щоках, щоб вона знову отямилася, а потім виліз із вікна.

Жинь навіть не уявляла, як спуститься по стіні. Кінцівки рухалися з сонливою повільністю, а каміння досі пливло перед очима. Декілька разів мотузка мало не висковзнула з-під її ноги й загрозливо закрутилася в повітрі, доки Кітай не сіпнув її, щоб натягнути. Коли вона вже не могла триматися, то зістрибнула з висоти останніх двох метрів і впала на Кітая. Біль пронизав литки.

— Тихо. — Кітай затиснув їй рота рукою, щоб вона не скрикнула, і показав кудись у темряву. — Он там чекає човен, але треба перетнути платформу непоміченими.

Лише тоді вона усвідомила, що вони стояли на платформі для страти. Вона глянула позад себе. Побачила два тіла. Їх навіть не потурбувалися прибрати.

— Не дивися, — прошепотів Кітай.

Але вона не могла не дивитися. Не тоді, коли вони стояли так близько. Суні й Бадзі лежали зв’язані й скалічені в почорнілій калюжі власної крові. Двоє останніх шаманів із Цике, жертви її дурості.

Вона роззирнулася двором. Не побачила нічної варти, але певно, що солдати могли вийти з-за палацу будь-якої миті.

— Нас не побачать?

— Їх відволічуть, — сказав Кітай.

Не встигла вона й запитати, як він устромив пальці в рота і свиснув.

З іншого краю платформи з’явилася постать. Вийшла у місячне світло. Її профіль приніс Жинь різке полегшення. Жамса.

Жинь рвонулася до нього, але Кітай смикнув її назад. Жамса зустрівся з нею поглядом, похитав головою й показав на стрій вартових, які з’явилися з-за рогу.

Жинь завмерла. Їх було троє проти двох десятків вартових, половина з яких були призахідниками, озброєними аркебузами, а вона не могла прикликати вогонь.

Жамса спокійно витягнув дві бомби з кишені.

— Що він робить? — Жинь рвалася з рук Кітая. — Це ж самогубство.

Кітай не зрушив з місця.

— Я знаю.

— Відпусти мене, я мушу йому допомогти…

— Ти не зможеш…

Ніч розітнув крик. Один із вартових помітив Жамсу. Вартові кинулися бігти, витягуючи мечі.

Жамса став навколішки. Його пальці в шаленому темпі працювали над запалами. Навколо нього літали іскри, але бомби не запалювалися.

Жинь смикнулася в руках Кітая.

— Кітаю, прошу…

Він відтягнув її подалі в тінь.

— Не його ми намагаємося врятувати.

Жинь побачила спалах пороху. Призахідники вистрілили.

Жамса підвівся. Якимось дивом перший залп куль не поцілив у нього. Йому таки вдалося підпалити запал. Він захоплено засміявся, піднімаючи бомби над головою.

Другий залп вогню пошматував його.

Час страшенно розтягнувся. Жинь бачила, як усе розгорталося — повільно, у всіх ретельних і складних деталях. Одна куля пробила Жамсі щелепу й вилетіла з другого боку разом із червоними бризками крові. Наступна пробила наскрізь шию. Ще одна застрягла в грудях. Жамса заточився назад. Бомби випали з його рук і вдарились об землю.

Жинь здалося, що вона помітила крихітний натяк на полум’ї в точці запалу.

А потім полум’яна куля вибухнула, немовби розквітла квітка, і вибухова хвиля поглинула весь двір.

— Жамсо… — вона схлипувала, притулившись до плеча Кітая, простягнувши руки до місця вибуху. Її рот працював. Вона проштовхувала повітря в горло, але не чула власного голосу, аж доки після довгої хвилини не заговорила. — Жамсо, ні…

Кітай смикнув її, ставлячи на ноги.

— Він виграв нам вікно для втечі. Ходімо.

Сампан, який чекав на них за каналом, так добре сховали в тіні, що на декілька страшних секунд Жинь подумала, що його там узагалі немає. А потім човняр вивернув судно з-під вербового гілля, зупинився перед ними і простягнув руку. Він був у призахідницькій військовій формі, але обличчя ховалося під нікарським шоломом лучників.

— Вибач, що не змогли витягти тебе раніше, — човняр виявився дівчиною. Венка на мить зняла шолом і підморгнула. — Залазьте.

Жинь, надто виснажена, щоб лютувати, квапливо зайшла в сампан. Кітай стрибнув після неї й кинув мотузку за борт.

— Де ти дістала форму? — запитав він. — Гарний хід.

— Пішла на полювання до трупів, — Венка відштовхнула човен від берега і плавно спрямувала їх униз каналом.

Жинь упала на сидіння, але Венка штовхнула її ногою.

— Ляж на дно. Накрийся отим брезентом.

Жинь скрутилася між двома сидіннями. Кітай допоміг натягти брезент їй на голову.

— Як тобі вдалося нас знайти? — запитала Жинь.

— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту штуку зі шкірою. Гарний трюк, до речі.

— Ти розумієш, що вчиняєш державну зраду? — запитала Жинь.

— Схоже, що це найменша з наших проблем, — сказала Венка.

— Ти ще можеш повернутися, — сказав Кітай. — Я серйозно, Венко. Уся твоя родина тут, у тебе немає причин утікати разом із нами. Звідси я можу повести сампан, ти можеш зіскочити..

— Ні, — різко відповіла вона.

— Краще все обміркуй, — наполягав він. — У тебе ще є правдоподібна відмовка. Ти можеш піти зараз, ніхто не знає, що ти була на цьому човні. Але якщо ти підеш із нами, то ніколи не зможеш повернутися.

— Яка прикрість, — зневажливо сказала Венка. Вона обернулася до Жинь. Її голос став жорстким. — Я чула, що ти зробила з тим призахідницьким солдатом.

— Ага, — сказала Жинь. — І?

— Гарна робота. Сподіваюся, то було боляче.

— Здавалося, що боліло добряче.

Венка мовчки кивнула. Більше ніхто не зронив про це й слова.

— З іншими пощастило? — запитала Венка в Кітая після паузи.

Він похитав головою.

— Не було часу. Я зміг дістатися тільки до Ґужубая. Він уже має бути на кораблі, якщо пробрався повз варту…

— Ґужубай? — повторила Жинь. — Про що це ви?

— Вейсжа прийде за південними Воєначальниками, — пояснив Кітай. — Він виборов собі Імперію. Тепер зміцнює владу. Він почав із тебе, а тепер просто підчищатиме інших. Я намагався попередити їх, але не зміг із ними вчасно зв’язатися.

— Вони мертві?

— Не всі. Чажовка посадили в камеру. Не знаю, чи стратять його, чи лишать за ґратами, але точно не відпустять. Воєначальник Півня відбивався, тож його підстрелили, коли почалися заколоти..

— Заколоти? Та що в біса коїться?

— Табори перетворили на військові зони, — сказала Венка. — Охорону навколо району біженців подвоїли, сказали, що з міркувань безпеки, але тієї миті, коли війська прийшли схопити Воєначальників, усі збагнули, що відбувається. Південні війська почали бунт. Ми чули постріли всю ніч. Гадаю, Вейсжа доручив призахідникам покінчити з ними.

Жинь силкувалась осягнути почуте. Світ немовби перевернувся з ніг на голову за декілька годин.

— Вони їх просто повбивали? І цивільних?

— Імовірно.

— А як же Кесеґі? — запитала вона. — Він вибрався?

Венка спохмурніла.

— Хто?

— Я… Ніхто, — зглитнула Жинь. — Не зважай.

— Думай про все так, — бадьоро промовила Венка. — Принаймні це відвернуло їхню увагу.

Жинь відсунулася під брезент і лежала спокійно, рахуючи подихи, щоб відволіктися від місива, на яке перетворилася рука. Їй хотілося глянути на руку, оцінити пошкодження потрощених пальців, але вона не могла змусити себе розгорнути закривавлену ганчірку. Вона знала, що врятувати ту руку не вийде. Бачила зламані кістки.

— Венко? — стривожено промовив Кітай.

— Що?

— Я думав, ти підчистила за собою хвости.

— Так і є.

Жинь сіла. Їхній сампан рухався швидше, ніж вона думала. Палац був уже доволі далеко. Вони пропливали біля верфі. Жинь повернулася глянути, на що дивляться Венка з Кітаєм.

На краю хвилеріза стояв Неджа.

Жинь підтяглася, щоб сісти, і простягнула здорову руку. Вона досі була під дією лаундануму, але змогла прикликати найменший шепіт полум’я в долоні, а якби зосередилася, то ймовірно могла створити й більший струмінь…

Кітай штовхнув її назад під брезент.

— Пригнися!

— Я вб’ю його, — полум’я вирвалося з її долоні й губ. — Я його вб’ю.

— Ні, не вб’єш, — він ворухнувся, пришпилюючи її зап’ястки до дна човна.

Жинь бездумно кинулася на Кітая з кулаками, намагаючись вирватися. А потім ударилася травмованою рукою об край човна. Біль був такий всеохопний, що на мить усе перед її очима побіліло. Кітай затиснув рукою їй рота раніше, ніж вона встигла закричати. Жинь упала йому в руки. Він підтримував її й погойдував, доки вона здавлено схлипувала йому в плече.

Венка швидко вистрелила одну за одною дві стріли через гавань. Обидві промазали майже на метр. Неджа смикнув головою, коли вони просвистіли поруч із ним, але залишався стояти непорушно. Він не рухався весь час, доки сампан перетинав верф, прямуючи до темного укриття в тіні скель на іншому боці каналу.

— Він відпускає нас, — сказав Кітай. — Навіть не здійняв тривоги.

— Гадаєш, він на нашому боці? — запитала Венка.

— Ні, — різко сказала Жинь. — Я точно знаю, що не на нашому.

Вона точно знала, що втратила Неджу назавжди. Оскільки Дзіньджу вбили, а Мінджа давно загинув, Неджа був останнім нащадком дому Їнь. Він став спадкоємцем наймогутнішої нації по цей бік Великого океану і правителем — він готувався стати ним усе життя.

Нащо йому відмовлятися заради друга? Вона не відмовилася б.

— Це я винна, — сказала вона.

— Ти не винна, — сказав Кітай. — Ми всі думали, що тому покидькові можна довіряти.

— Але гадаю, він намагався попередити мене.

— Про що ти торочиш? Він підрізав тебе.

— Уночі перед появою флоту. — Жинь глибоко вдихнула. — Він знайшов мене. Сказав, що в мене більше ворогів, ніж я думаю. Гадаю, він намагався попередити мене.

Венка стиснула вуста.

— Тоді він доклав замало зусиль.

За межами каналу на них чекали два кораблі з глибокими корпусами й тонкими боками. Обидва мали прапор провінції Дракона.

— Це опіумні вітрильники, — спантеличено промовила Жинь. — Чому вони…

— Прапори несправжні. Це кораблі «Червоних лахмітників», — Кітай допоміг їй підвестися, щойно сампан ударився в корпус ближчого вітрильника. Кітай свиснув нагору на палубу. Через кілька секунд у воду навколо них спустили чотири мотузки.

Венка прив’язала їх до гаків із чотирьох боків сампана. Кітай свиснув ще раз — і вони повільно почали підніматися.

— Моаґ передавала вітання. — Сажана підморгнула Жинь, допомагаючи їй піднятися на борт. — Ми отримали твоє повідомлення. Нам здалося, що тобі захочеться поїхати далі на південь. Просто не думали, що все так погано.

Жинь відчувала глибоке полегшення, але разом із тим була відверто здивована, що зрештою по неї прибули «Лілії». Вона не могла згадати, чому взагалі так ненавиділа Сажану, бо ж просто зараз хотілося її розцілувати.

— То ви вирішили дати бій велетню?

— Ти ж знаєш Моаґ. Вона завжди хоче вихопити козирі, а надто коли їх кинули у відбій.

— Ґужубай вижив? — запитав Кітай.

— Воєначальник Мавпи? Так, він у каюті. Втратив трохи крові, але з ним усе буде гаразд. — Погляд Сажани зупинився на обмотаній руці Жинь. — Тигрячі цицьки. Що там?

— Тобі не захочеться цього бачити, — сказала Жинь.

— У вас є лікар на борту? — запитав Кітай. — Я пройшов трирічну підготовку, але мені потрібне обладнання — окріп, пов’язки…

— Унизу. Я відведу її. — Сажана обхопила Жинь рукою й допомогла їй перетнути палубу.

Коли вони йшли, Жинь озирнулася через плече на скелі вдалині. Тепер Вейсжа вже точно знав про її втечу. Війська вже мали б висипати з казарм. Її здивувало б, якби все місто не закрили. Призахідники шукатимуть скрізь, у місті, серед скель, у воді, аж доки не повернуть її.

Але вітрильники «Червоних лахмітників» були такі помітні під місячним сяйвом. Вони й не думали ховатися. Навіть не загасили ліхтарів.

Жинь спіткнулась об виступ на нерівній підлозі.

— Усе гаразд? — запитала Сажана.

— Нас спіймають, — сказала Жинь.

Усе таке ідіотично марне: її втеча, смерть Жамси, зустріч біля річки. Призахідники схоплять їх уже за годину. Який у цьому сенс?

— Не варто недооцінювати опіумний вітрильник, — сказала Сажана.

— Навіть найшвидший вітрильник не здатен перегнати військовий корабель призахідників, — сказала Жинь.

— Може, й так. Але трохи часу в нас є. Якщо маєш дві армії й командирів, не знайомих між собою, то завжди трапляються непорозуміння в командуванні. Призахідники не знають, що це не республіканський корабель, а республіканці не знатимуть, чи призахідники давали дозвіл стріляти й чи він їм узагалі потрібен. Усі припускатимуть, що про нього подбає хтось інший.

Сажанин план утечі ґрунтувався на неефективності ланцюжка командування. Жинь не знала, сміятися їй чи плакати.

— Це не виграє вам часу на втечу, ви отримаєте, може, з пів години.

— Звісно. — Сажана показала на інший вітрильник. — А для цього є ще один корабель.

— То, виходить, він підставний?

— Більшою чи меншою мірою. Ми поцупили цю ідею у Вейсжі, — радісно промовила Сажана. — За мить ми прикриємо всі ліхтарі на палубі, але той корабель займе позицію, немовби готовий до бою. Він оснащений удвічі більшою вогневою міццю, порівняно зі звичайним вітрильником. Вони не зможуть наблизитися достатньо для того, щоб узяти його на абордаж, тож будуть змушені його потопити.

Це було розумно, подумала Жинь. Якщо призахідники не помітять, як другий вітрильник утікає в ніч, то можуть вирішити, що вона потонула.

— А як же команда? — запитала Жинь. — На борту того вітрильника є команда, так? Ти збираєшся пожертвувати «Ліліями»?

Сажанина усмішка здавалася викарбуваною на її обличчі.

— Радій. Якщо пощастить, вони думатимуть, що там була й ти.

Лікарка «Лілій» поклала руку Жинь на стіл, обережно розмотала її й різко вдихнула, побачивши ступінь ушкоджень.

— Ти впевнена, що не хочеш заспокійливого?

— Ні. — Жинь відвернула голову до стіни. Вираз обличчя лікарки був гіршим, аніж видовище її розтрощених пальців. — Просто дайте цьому раду.

— Якщо ворухнешся, я муситиму накачати тебе, — застерегла лікарка.

— Не ворухнуся. — Жинь зціпила зуби. — Просто дайте мені кляп. Будь ласка.

Лікарка здавалася заледве старшою за Сажану, але діяла відпрацьованими виваженими рухами, які трохи заспокоювали Жинь.

Спершу вона промила рани чимось на кшталт чистого спирту, який смердів так нестерпно, що Жинь ледве не прокусила ганчірку. Потім лікарка зшила місця, де плоть розірвалася, відкриваючи кістку. Рука вже так пекла від спирту, що це майже замаскувало біль, але від видовища, коли голка раз за разом занурювалася у плоть, Жинь так замлоїло, що довелося зупинитися через сухі позиви.

Нарешті лікарка підготувалася вправляти кістки.

— Тобі схочеться триматися за щось.

Жинь схопилася здоровою рукою за край стільця. Без попередження лікарка натиснула.

У Жинь очі мало не повилазили з орбіт. Вона мимоволі нестямно засмикала ногами в повітрі. Сльози стікали по її щоках.

— А ти добре тримаєшся, — пробурмотіла лікарка, примотуючи шину до руки Жинь. — Найгірше вже позаду.

Вона затиснула долоню Жинь між двома дерев’яними рейками і зв’язала їх кількома петлями мотузки, щоб знерухомити. Пальці Жинь визирали назовні, закляклі.

— Спробуй, як воно, — сказала лікарка. — Вибач, вигляд не­оковирний. Я зможу змайструвати щось легше, але на це знадобиться декілька днів і на кораблі в мене немає потрібних матеріалів.

Жинь підняла шину до очей. Між дошками вона бачила лише кінчики пальців. Спробувала поворушити пальцями, але не могла зрозуміти, слухаються вони чи ні.

— Я можу витягнути кляп? — запитала лікарка.

Жинь кивнула.

Лікарка витягнула кляп із рота Жинь.

— Я зможу працювати цією рукою? — запитала Жинь, щойно змогла говорити.

— Зараз не можна сказати, як усе загоїться. Більшість пальців у нормі, але центральна частина долоні розтрощена. Якщо…

— Я втрачу цю руку? — перебила Жинь.

— Цілком імовірно. Я хочу сказати, що ніколи не можна передбачити, як…

— Я розумію. — Жинь відкинулася на спинку стільця, намагаючись не панікувати. — Гаразд. Це… Це нормально. Це…

— Ти можеш обміркувати ампутацію, якщо рука загоїться, але рухливість не відновиться, — лікарка намагалася говорити втішливо, але від її тихих слів Жинь тільки хотілося кричати. — Може, це й краще, ніж розгулювати з… гм, мертвою плоттю. Вона сприйнятливіша до інфекцій, а хронічний біль може бути таким сильним, що ти схочеш його позбутися.

Жинь не знайшла, що відповісти. Вона не знала, як осягнути інформацію, що тепер вона лишалась однорукою і що їй доведеться перевчатися, якщо схочеться знову битися мечем.

Цього не могло статися. Цього не могло статися з нею.

— Дихай повільно, — сказала лікарка.

Жинь усвідомила, що дихає надто швидко і рвучко.

Лікарка поклала руку їй на зап’ясток.

— З тобою все буде гаразд. Усе не так погано, як ти думаєш.

Жинь майже перейшла на крик.

— Не так погано?

— Більшість людей із ампутаціями пристосовуються. З часом ти…

— Я ж солдат! — крикнула Жинь. — Що ж мені тепер у біса робити?

— Ти можеш прикликати полум’я, — сказала лікарка. — Нащо тобі меч?

— Я думала, що призахідники прибули сюди лише для військової підтримки й торгових перемовин. По суті, ця угода перетворює нас на колонію, — саме промовила Венка, коли Жинь, попри заперечення лікарки, увійшла до капітанської каюти.

Венка підняла очі:

— Хіба ти не повинна спати?

— Не хотілося, — відповіла Жинь. — Що обговорюєте?

— Лікарка сказала, що лаунданум вирубить тебе на кілька годин, — сказав Кітай.

— Я його не приймала, — Жинь сіла поруч із ним. — Годі з мене опіатів.

— Слушно.

Він глянув на її шину, а потім зігнув собі пальці. Жинь помітила, що його одяг просякнутий потом, а там, де він впивався в долоню нігтями, виднілися відмітини у формі напівмісяця.

Вона відкашлялася і змінила тему.

— А чому ми говоримо про угоди?

— Тарквет заявив свої вимоги континенту, — сказав Воєначальник Мавпи. Вигляд у Ґужубая був кепський. Обидві руки та ліву половину обличчя вкривали плями запеченої крові, а вираз спустошений і змучений. Він заледве пережив різанину. — Умови цієї угоди просто звірячі. Призахідники отримують право на торгівлю, ми відмовляємося від усіх прав на будь-які тарифи, але свої права вони зберігають. А ще вони отримують право будувати військові бази на нікарській землі, де їм заманеться.

— Не сумніваюся, вони отримали дозвіл і на місіонерів, — сказав Кітай.

— Аякже. І вони хотіли отримати право знову постачати в Імперію опіум.

— Звісно, що Вейсжа відмовив, — озвалася Жинь.

— Вейсжа підписався під кожним пунктом, — сказав Ґужубай. — Він навіть не сперечався. Гадаєш, він мав вибір? Він утратив контроль навіть над внутрішніми справами країни. Кожен його крок має схвалити делегат від Консорціуму.

— Отже, Нікані срака. — Кітай підняв руки в повітря. — Усьому срака.

— То чому ж Вейсжа так цього хотів? — запитала Жинь. Усе це не мало сенсу. — Вейсжа не любить віддавати владу.

— Бо він розуміє, що краще бути маріонетковим Імператором, аніж не мати взагалі нічого. Бо ці домовленості дають йому стільки срібла, що він ним подавитися може. А ще тому, що тепер у нього є військові ресурси, необхідні, щоб захопити решту Імперії. — Ґужубай відхилився на спинку крісла. — Ви всі надто юні, щоб пам’ятати часи спільної окупації. Але все повертається саме до того, що було сімдесят років тому.

— Ми будемо рабами у власній країні, — сказав Кітай.

— «Раби» — дуже грубе слово, — сказав Ґужубай. — Призахідники не надто захоплюються примусовою працею, принаймні на цьому континенті. Вони віддають перевагу силам економічного стримування. Божественний Архітектор цінує раціональний та добровільний вибір, хоча все це маячня.

— Це срака, — сказала Жинь.

— Це було неминуче, відколи Вейсжа запросив їх на свій поріг. Південні Воєначальники бачили, що насувається. Ми намагалися тебе попередити. Ти не слухала.

Жинь ніяково засовалася на стільці. Але в голосі Ґужубая не було звинувачень, лише смирення.

— Тепер ми нічого не можемо з цим зробити, — сказав він. — Спочатку треба повернутися на південь. Зачистити Федерацію. Зробити так, щоб люди могли безпечно повернутися додому.

— Який у цьому сенс? — запитав Кітай. — Ви — аграрний центр Імперії. Відіб’єтеся від Федерації й тільки зробите Вейсжі послугу. Рано чи пізно він прийде по вас.

— Тоді ми відіб’ємося, — сказала Жинь. — Вони хочуть південь, то доведеться їм пролити свою кров.

Ґужубай похмуро їй усміхнувся.

— Звучить наче правильно.

— Ми збираємося кинути виклик Вейсжі та всьому Консорціуму. — Кітай помовчав хвилину, щоб слова дійшли до всіх, а потім божевільно, нестямно розреготався. — Ви ж це несерйозно.

— У нас немає інших варіантів, — сказала Жинь.

— Ви всі можете втекти, — відповіла Венка. — Податися в Анькхілуунь, вмовити «Чорних лілій» сховати вас. Залягти на дно.

Ґужубай похитав головою.

— У цій Республіці немає жодної людини, яка б не знала, хто така Жинь. Моаґ на нашому боці, але ми не можемо заткнути всіх, хто живе в Анькхілууні. У нас є щонайбільше місяць.

— Я не втікатиму, — відрубала Жинь.

Вона не збиралася дозволяти Вейсжі полювати на неї, як на собаку.

— Але й у ще одній війні ти не битимешся, — сказав Кітай. — Жинь. У тебе одна функціональна рука.

— Щоб командувати військами, не треба двох рук, — сказала вона.

— Якими військами?

Вона обвела рукою корабель:

— По-моєму, тепер у нас є флот «Червоних лахмітників».

Кітай пхикнув.

— Флот такий могутній, що Моаґ так і не насмілилася виступити проти Дадзі.

— Бо Анькхілуунь ніколи не був на кону, — сказала Жинь. — А тепер це не так.

— Добре, — випалив Кітай. — Цей флот — може, десята частина того, що можуть привести призахідники. Що ще ти маєш? Фермерів? Селян?

— Фермери й селяни постійно стають солдатами.

— Так, коли є час і зброя, а в тебе цього немає.

— Тоді що накажеш робити? — спитала Жинь. — Тихо померти й дозволити Вейсжі правити по-своєму?

— Це краще, аніж приректи на смерть ще більше ідіотів у війні, якої ти не можеш виграти.

— Сумніваюся, що ти усвідомлюєш, наскільки значні наші сили, — сказав Ґужубай.

— Справді? — запитав Кітай. — Я не помітив армії. Ви десь сховали її?

— Біженці, яких ти бачив у Арлоні, становлять менше тисячної частини населення півдня, — сказав Ґужубай. — Є сто тисяч людей, які піднімуть сокири, щоб дати відсіч Федерації, коли стане зрозуміло, що допомоги ми не отримаємо. Вони воюватимуть за нас.

Він показав на Жинь.

— А тим паче вони воюватимуть за неї. Вона вже стала легендою на півдні. Пташка відплати. Богиня вогню. Вона — спаситель, якого вони чекали. Вона символ, про який вони мріяли впродовж цілої війни, щоб іти за ним. Як гадаєш, що станеться, коли вони побачать її на власні очі?

— Жинь уже достатньо вистраждала, — сказав Кітай. — Ви не перетворите її на якогось ідола…

— Не на ідола, — перебила його Жинь. — Я буду генералом. Я поведу всю південну армію. Хіба це не правильно?

Ґужубай кивнув.

— Якщо ти це зробиш.

Кітай стиснув її плече.

— То он ким ти хочеш бути? Ще одним Воєначальником півдня?

Жинь не зрозуміла запитання.

Яке мало значення, ким вона хотіла бути? Вона знала, ким бути не може. Вона вже не може бути зброєю Вейсжі. Бути військовим знаряддям, заплющити очі й передати руйнівні вміння комусь іншому, хто б говорив їй, де й кого вбити.

Вона думала, що якщо буде зброєю, то це подарує їй мир. Що, може, це притлумить провину за криваві рішення, ухвалені кимось іншим, тож вона не нестиме відповідальності за смерті від її рук. Але це лише зробило її сліпою, дурною й доступною для маніпулювання.

Вона була значно могутнішою, ніж будь-хто — Алтань, Вейсжа — дозволяли їй бути. Вона вже не виконуватиме наказів. Що б вона не робила далі, це буде її особистий і самостійний вибір.

— Південь однаково воюватиме, — сказала Жинь. — Їм потрібен лідер. Чому б ним не стати мені?

— Вони не підготовлені, — сказав Кітай. — Вони не озброєні, імовірно, змучені голодом…

— Тоді ми вкрадемо їжу і спорядження. Або привеземо його. Переваги союзу з Моаґ.

Кітай кліпнув.

— Ти збираєшся повести селян і біженців проти дирижаблів призахідників?

Жинь знизала плечима. Вона знала, що така безцеремонність — справжнє божевілля. Але їх затисли в глухому куті, а невеликий вибір варіантів був майже полегшенням, бо ж це означало лише те, що вони воюють або помирають.

— Не забувай ще про піратів.

У Кітая був такий вигляд, немовби він ось-ось вирве останні волосини на голові.

— Не думай, що якщо вихідці з півдня не підготовлені, то вони не стануть гарними солдатами, — сказав Ґужубай. — Наша перевага в чисельності. Лінія розколу зовсім не там, де її зібрався провести Вейсжа. Справжня громадянська війна спалахне не на рівні провінцій.

— Але Вейсжа — це не Імперія, — сказав Кітай. — Розкол відбувся з Імперією.

— Ні, розкол із такими людьми як ми, — сказала Жинь. — Є північ і південь. Завжди так було.

Частинки головоломки повільно складалися в її огорнутому опіумом розумі, але коли нарешті зімкнулися, осяяння скидалося на занурення в холодну воду.

Як вона раніше цього не розуміла? Ось чому вона завжди почувалася ніяково, відстоюючи Республіку. Видіння демократичного уряду було штучним утворенням, що гойдалося на нездійсненності обіцянок Вейсжі.

Але справжня основа опозиції йшла від людей, які втратили найбільше під правлінням Імперії. Людей, які тепер ненавиділи Вейсжу найбільше.

Десь там, переховуючись в уламках провінції Півня, була маленька дівчинка, налякана й самотня. Вона захлиналася безпорадністю, відчувала огиду до власної слабкості й горіла люттю. І вона зробила б що завгодно заради шансу битися, по-справжньому битися, навіть якщо це означало втрату контролю над власним розумом.

І таких були мільйони.

Розмах цього усвідомлення приголомшував.

Військові карти впорядковувалися заново в розумі Жинь. Кордони провінцій зникли. Усе було просто чорним та червоним: привілейована аристократія проти закостенілої бідноти. Чисельність нерівна. Ця війна раптом стала не такою, якою Жинь її вважала.

Жинь побачила обурення на обличчях свого народу. Вираз їхніх очей, коли вони посміли підняти погляд. Вони не були народом, який хапався за владу. Їхнє повстання не зруйнується від дурних особистих амбіцій. Вони відмовилися бути вбитими — і стали небезпечними.

«Ти не можеш самотужки виграти війну», — колись сказав їй Неджа.

Ні, але вона могла, маючи тисячі тіл. І якщо тисяча загине, тоді вона кине ще одну тисячу, і ще одну. Байдуже, наскільки нерівні сили, адже війна такого масштабу — гра в числа. І вона мала вільні життя. Це єдина перевага півдня проти призахідників, яких було надто багато.

Кітай немовби також це зрозумів. Недовіра зісковзнула з його обличчя, змінившись похмурим небажанням.

— Тоді ми воюватимемо проти Неджі, — сказав він.

— Республіка вже оголосила нам війну. Неджа сам обрав, на якому він боці.

Жинь тепер не потребувала це обговорювати. Вона хотіла цієї війни. Вона хотіла виступати проти Неджі знову і знову, аж до кінця, доки не лишиться тільки вона. Жинь хотіла бачити, як його пошрамоване обличчя спотворюється розпачем, коли вона забирає в нього все, що йому не байдуже. Хотіла мучити його, принизити, ослабити, позбавити сил. Щоб він благав навколішки.

Неджа мав усе, чого вона колись хотіла. Він був аристократом, вродливим і вишуканим. Неджа був родом із півночі. Він народився в осередку сили й тому почувався так, немовби за правом міг нею користуватися, вирішувати долю мільйонів людей, яких вважав нижчими за себе.

Вона збиралася відібрати в нього ту владу. А потім відплатити йому сповна.

«Нарешті», — заговорив Фенікс. Голос бога був приглушений печаткою, але Жинь чітко чула кожен порив його сміху. «Моя люба маленька спірлійко. Нарешті ми дійшли згоди».

Уся прихильність, яку вона відчувала колись до Неджі, вигоріла. Коли Жинь думала про нього, то відчувала лише жорстоку смачну ненависть.

«Дозволь їй розгорітися, — сказав Фенікс. — Дозволь їй зрости».

Гнів, біль і ненависть — три складові для великої і страшної сили, і вони вже дуже давно гноїлися на півдні.

— Нехай Неджа приходить по нас, — сказала вона. — Я випалю йому серце з грудей.

Після паузи Кітай зітхнув.

— Гаразд. Тоді ми плануємо війну проти наймогутнішої військової сили у світі.

— Не вони — наймогутніша сила в світі, — сказала Жинь. Углибині розуму вона відчувала присутність бога, спраглого, захопленого й нарешті бездоганно суголосного з її намірами.

«Разом, — заговорив Фенікс, — ми випалимо цей світ».

Вона грюкнула кулаком по столу.

— А я.