Частина 1

Роздiл 1

На світанку «Буревісник» крізь клуби туману ввійшов до портового міста Адлаґа. Охорона порту, розбита натиском солдатів Федерації під час Третьої Макової війни, ще не відновилася, тому її майже не було, а надто для вантажних кораблів під кольорами Міліції. «Буревісник» без клопотів прослизнув повз портових службовців Адлаґи і став на якір якомога ближче до міських стін.

Жинь підтяглася на ніс корабля, намагаючись приховати посмикування в кінцівках і не звертати уваги на пульсування болю у скронях. Страшенно хотілось опіуму, але вжити його вона не могла. Сьогодні їй потрібен розум у стані бойової готовності. Функціональний. Тверезий.

«Буревісник» стукнувся об причал. Цике зібралися на верхній палубі, спостерігаючи в напруженому передчутті за сірим небом, а час спливав.

Жамса тупнув по палубі:

— Минула ціла година.

— Терпіння, — сказав Чаґхань.

— Може, Унеґень просто втік? — озвався Бадзі.

— Не втік, — сказала Жинь. — Він сказав, що йому потрібен час до полудня.

— А ще він скористається будь-якою нагодою, щоб позбутися нас, — сказав Бадзі.

Бадзі мав рацію. Унеґень, найбільший страхополох серед Цике, цілими днями скиглив через їхнє наступне завдання. Жинь відіслала його вперед на сушу розвідати ціль в Адлазі. Але домовлений для зустрічі час швидко спливав, а Унеґень досі не прийшов.

— Унеґень не посмів би, — сказала Жинь здригнувшись, бо кожне мовлене слово віддавалось ударом у потилиці. — Він знає, що я вистежу його й живцем здеру шкіру.

— Гм, — промовив Жамса. — Лисяче хутро. Мені не завадив би новий шарф.

Жинь знову глянула на місто. Адлаґа скидалася радше на химерний труп міста: наполовину живого, наполовину зруйнованого. Одна частина пережила війну майже неушкодженою, а другу розбомбили так, що Жинь бачила в почорнілій траві фундаменти будівель. Межа була такою чіткою, що деякі будівлі здавалися розполовиненими: з одного боку обгорілі й зруйновані, а з іншого якимось дивом уцілілі, хай навіть тепер між неміцних стін завивав морський вітер.

Жинь важко було уявити, що в тих районах досі хтось живе. Якщо Федерація попрацювала так само ретельно, як і в Ґолінь Ніїс, то тут лишилися самі трупи.

Нарешті з-за почорнілих руїн з’явився ворон. Він описав два кола над кораблем, а потім пірнув просто до «Буревісника», немовби націлився на здобич. Цара підняла в повітря руку в рукавиці. Ворон вирівнявся та обхопив кігтями її зап’ясток.

Цара погладила птаха вказівним пальцем по голові й пройшлася вздовж хребта. Ворон стрепенувся, коли вона піднесла його дзьоб до свого вуха. Минуло декілька секунд. Цара так і стояла з заплющеними очима, уважно прислухаючись до чогось, чого решта команди почути не могла.

— Унеґень засік Юаньфу, — сказала Цара. — Міська ратуша, через дві години.

— Я так розумію, ти лишишся без шарфа, — сказав Бадзі Жамсі.

Чаґхань витягнув з-під палуби мішок і витрусив його вміст на підлогу.

— Усім одягтися.

Жамсі спало на думку замаскуватися, перевдягнувшись у крадену форму Міліції. Форми — це єдине, чого Моаґ не змогла їм продати, однак знайти їх було неважко. Безладні купи зотлілих тіл лежали на узбіччі в кожному покинутому містечку на узбережжі, тож аби розжитися достатньою кількістю одягу, не обгорілого й не закривавленого, знадобилося лише дві вилазки.

Жинь довелося підкотити рукава й холоші своєї форми. Відшукати труп її статури було нелегко. Зашнуровуючи черевики, вона придушила хвилю нудоти. Сорочку стягли з тіла, затиснутого всередині майже згорілого похоронного багаття, і три прання однаково не змогли приховати смороду обвугленої плоті під солоною морською водою.

Жамса так-сяк вбрався у форму, завелику йому розмірів на три, і відсалютував Жинь:

— Який у мене вигляд?

Жинь схилилася, щоб зав’язати шнурки.

— І нащо ти оце вирядився?

— Жинь, ну будь ласка…

— Ти не йдеш.

— Але я хочу…

Ти не йдеш, — повторила вона. Жамса справжній геній у вибухівці, але він низький, сухорлявий. У бою користі від нього небагато. Вона не втратить єдиного майстра з вибухівки лише тому, що він не вміє битися на мечах. — Не змушуй прив’язувати тебе до щогли.

— Ну годі, — скиглив Жамса. — Ми вже кілька тижнів на цьому кораблі, і паскудна морська хвороба доконала мене настільки, що я й кроку ступити не можу без бажання виблювати.

— Грубо висловлюєшся. — Жинь затягла пасок навколо талії.

Жамса витягнув з кишені жменю ракет.

— То, може, хоч їх запустиш?

Жинь суворо глянула на нього:

— Ти не розумієш, що ми не намагаємося висадити Адлаґу в повітря?

— О ні, ви просто хочете завалити місцевого керівника, це значно краще.

— З мінімальною кількістю потерпілих цивільних, а це означає, що ти нам не потрібен. — Жинь простягла руку й постукала по самотній діжці, що стояла біля щогли. — Аратшо, приглянеш за ним? Простеж, щоб він не сходив з корабля.

У воді з’явилося химерно прозоре обличчя. Здебільшого Аратша перебував у воді, підганяючи кораблі Цике туди, куди вони мали дістатись, а коли не прикликав свого бога, то однаково волів лишатися в діжці. Жинь ніколи не бачила його в первісній людській подобі. І навіть сумнівалася, що вона в нього ще є.

Аратша заговорив, і з його рота вирвалися бульбашки:

— Якщо треба.

— Щасти вам, — пробурмотів Жамса. — Ніби я не зможу випередити дурну діжку.

Аратша схилив до нього голову:

— Прошу, не забувай, що я можу втопити тебе за лічені секунди.

Жамса вже роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом заговорив Чаґхань:

— Оберіть собі зброю.

Він із брязкотом кинув на палубу скриню зі зброєю Міліції. Бадзі голосно нарікав, що мусить проміняти чудові дев’ятизубі граблі на звичайний меч піхотинця. Суні відкопав імперську алебарду, але Жинь знала, що зброя — лише для сторонніх очей. Суні спеціалізувався на тому, що трощив голови, стискаючи їх долонями завбільшки з цілий щит. Усе інше йому зайве.

Жинь пристебнула до паска вигнуту піратську шаблю. Це порушення стандартів Міліції, але міліцейські мечі для неї заважкі. Ковалі Моаґ викували їй дещо легше. Вона ще не призвичаїлася до руків’я, але й сумнівалася, що цей день скінчиться боєм на мечах.

Якщо справи обернуться так кепсько, що їй доведеться втрутитися, то все скінчиться у вогні.

— Повторімо ще раз. — Чаґхань пройшовся поглядом блідих очей по зібраних Цике. — Точкова операція. У нас лише одна ціль. Це замовне вбивство, а не битва. Цивільним шкоди не завдаємо.

Він багатозначно глянув на Жинь.

Вона схрестила руки на грудях.

— Знаю.

— Навіть випадково.

Знаю.

— Та годі вже, — сказав Бадзі. — Відколи це ти так переймаєшся кількістю потерпілих?

— Ми достатньо завдали страждань твоєму народові, — відповів Чаґхань.

— Це ви завдали йому страждань, — озвався Бадзі. — Не я підірвав дамби.

Цара здригнулася від цих слів, а Чаґхань немовби їх і зовсім не почув.

— Ми більше не шкодимо цивільним. Я зрозуміло пояснив?

Жинь смикнулася, знизавши плечима. Чаґханю подобалося гратися в командира, і вона рідко бувала в тому стані, щоб цим перейматися. Нехай командує скільки заманеться. Її цікавило лише, щоб вони виконали це завдання.

Три місяці. Двадцять дев’ять цілей, усіх убито без промаху. Ще одна голова в мішку, а потім вони попливуть на північ, щоб убити останню ціль — Імператрицю Су Дадзі.

Жинь відчула, як від цієї думки до шиї раптом приплинула кров. Долоні стали небезпечно гарячими.

Не зараз. Поки що ні. Вона глибоко вдихнула. Потім ще раз, уже відчайдушніше — жар пройшов усім тілом.

Бадзі поклав їй руку на плече.

— З тобою все гаразд?

Жинь повільно видихнула. Змусила себе порахувати від десяти до нуля, а потім до сорока дев’яти лише непарними числами й назад лише парними. Цієї хитрості її навчив Алтань, і здебільшого вона діяла, принаймні коли Жинь стежила за тим, щоб не думати про Алтаня, провертаючи цей трюк. Гарячковий приплив ослаб.

— Усе гаразд.

— Ти твереза? — запитав Бадзі.

Так, — холодно відказала вона.

Бадзі не прибрав руки з її плеча.

— Ти впевнена? Бо…

— Я впораюся, — відрізала Жинь. — Ходімо випустимо кишки тому покидьку.

Три місяці тому, відпливши від острова Спір, Цике зіткнулися з непростою дилемою.

По суті, податися їм було нікуди.

Вони знали, що не можуть повернутися на материк. Жамса розумно зауважив: якщо Імператриця хотіла продати Цике науковцям Федерації, вона не зрадіє, побачивши їх живими й вільними. Швидка потаємна вилазка по припаси у крихітне прибережне місто в провінції Змії підтвердила підозри. Зображення їхніх облич були розвішані на селищних дошках оголошень. Їх оголосили воєнними злочинцями. За їхні голови призначили винагороду — п’ять сотень імперських срібняків за мертвих, шість сотень за живих.

Вони прихопили з собою якомога більше кошиків із припасами й заквапилися геть із провінції Змії, поки їх ніхто не побачив.

Повернувшись у бухту Омонод, обговорили варіанти. Зійшлися на тому, що потрібно вбити Імператрицю Су Дадзі — Зміївну, останню з Тріади, зрадницю, яка продала свій народ Федерації.

Але їх було всього дев’ятеро — восьмеро без Кітая — супроти наймогутнішої жінки в Імперії та об’єднаних сил Імперської Міліції. Вони мали обмаль припасів, лише ту зброю, яку носили при собі, та поцуплений вітрильник, такий побитий, що часто доводилося довго вичерпувати воду з нижніх палуб.

Тож вони попливли на південь, повз провінцію Змії, на територію провінції Півня, тримаючись неподалік узбережжя, аж доки не дісталися портового міста Анькхілууня. Там влаштувалися на роботу до королеви піратів Моаґ.

Жинь ще нікого й ніколи не шанувала так, як Моаґ — Кам’яну Стерву, Брехливу Вдову, безжальну правительку Анькхілууня. Вона була дружиною пірата, піднялася від леді до королеви, вбивши чоловіка, і роками керувала Анькхілуунем як незаконним анклавом закордонної торгівлі. Вона зіткнулася з Тріадою під час Другої Макової війни й тепер відбивалася від розвідників Імператриці.

Вона тішилася нагоді допомогти Цике позбутися Дадзі заради свого ж добра.

Натомість зажадала тридцять голів. Цике дали двадцять дев’ять. Здебільшого то були дрібні контрабандисти, капітани й торговці. Основний прибутковий потік Моаґ надходив від контрабанди ввезеного опіуму. Їй подобалося наглядати за дилерами, які не воліли грати за її правилами або так і норовили залізти до кишені.

Тридцята ціль була важчою. Сьогодні Жинь із Цике намірилися повалити місцеву владу Адлаґи.

Моаґ роками намагалася вклинитися на ринок Адлаґи. Прибережне містечко могло запропонувати небагато, однак його мешканці, чимало з яких мали тривалу залежність від опіатів ще з часів окупації Федерацією, радо віддали б останнє за імпорт з Анькхілууня. Упродовж останніх двох десятиліть Адлаґа виступала проти агресивної торгівлі опіумом Моаґ через винятково пильного міського суддю Яна Юаньфу та його адміністрацію.

Моаґ хотіла смерті Яна Юаньфу. Цике спеціалізувалися на замовних убивствах. Вони як ніхто підходили одне одному.

Три місяці. Двадцять дев’ять голів. Ще всього одне завдання — і вони матимуть срібло, кораблі та вдосталь солдатів, аби відволікти Імперську варту на достатньо тривалий час, щоб Жинь пробилася до Дадзі та обхопила її горло полум’яними пальцями.

Якщо охорона порту була кепською, то міські стіни не охоронялися зовсім. Цике без проблем проминули стіни Адлаґи. Це було нескладно з огляду на те, що Федерація пробила величезні діри по всій межі й жодної з них не охороняли.

Унеґень зустрів їх за воротами.

— Ми обрали гарний день для вбивства, — сказав він, проводячи їх у вуличку. — Опівдні Юаньфу буде на міській площі на військовій церемонії святкування. Він перебуватиме на вулиці посеред дня, і ми зможемо зняти його з прилеглих вулиць, не розкриваючи своїх облич.

На відміну від Аратші, коли не було потреби прикликати сили лисячого духа, Унеґень віддавав перевагу людській подобі. Але Жинь завжди відчувала в його поведінці щось виразно лисяче. Унеґень був винахідливий, але заразом боязливий, його вузькі очі завжди бігали з боку в бік, відстежуючи можливі шляхи для втечі.

— То, виходить, у нас ще дві години? — запитала Жинь.

— Трохи більше. За декілька кварталів звідси абсолютно порожні склади, — сказав він. — Можемо залягти там і чекати. А тоді, гм, легко розбіжимося, якщо все піде не за планом.

Жинь обернулася до Цике, розмірковуючи.

— Коли з’явиться Юаньфу, станемо на позиції на всіх кутах площі, — вирішила вона. — Суні — на південному заході. Бадзі — на північному заході, а я буду на північному сході.

— Диверсії? — запитав Бадзі.

— Ні.

Зазвичай диверсії були чудовою ідею, і хоча Жинь подобалося доручати Суні вчиняти якомога більший безлад, поки вона або ж Бадзі кидалися перерізати горлянку наміченій цілі, але під час публічної церемонії ризик для цивільних завеликий.

— Нехай першою вистрелить Цара, — сказала Жинь. — Решта розчищатимуть шлях до корабля, якщо вартові чинитимуть опір.

— Ми досі намагаємося прикидатися пересічними торговцями? — запитав Суні.

— Можна й так, — сказала Жинь.

Вони доклали неабияких зусиль, аби приховати розмах своїх можливостей чи хоча би прирізати всіх, хто розпускав чутки. Дадзі не знала, що Цике йдуть за нею. Чим довше вона віритиме, що вони мертві, тим краще.

— Ми маємо справу з сильнішим суперником, ніж зазвичай, тож робіть усе необхідне. До кінця дня я хочу мати його голову в мішку.

Сказавши це, Жинь вдихнула і ще раз обміркувала план.

Має спрацювати. Усе має пройти добре.

Складати стратегію з Цике було ніби грати в шахову партію, маючи кілька дуже сильних, непередбачуваних і дивакуватих фігур. Аратша панує у воді. Суні й Бадзі — берсерки, здатні покласти цілий ескадрон, навіть не спітнівши. Унеґень уміє перекидатися лисом. Цара не лише спілкується з птахами, а й може вцілити павичеві в око зі ста метрів. А Чаґхань… Жинь не знала напевне, що робить Чаґхань, окрім того що дратує її за кожної нагоди, але він скидається на того, хто здатний утримати людей від божевілля.

Усі вони проти одного міського чиновника та його варти — може, це й забагато.

Але Ян Юаньфу звик до замахів на своє життя. Ви також звик­ли б, якби були одним з небагатьох непідкупних чиновників, які ще лишилися в Імперії. Куди б він не йшов, його завжди захищав цілий загін добірних солдатів.

З розповідей Моаґ Жинь знала, що за останні п’ятнадцять років Ян Юаньфу пережив щонайменше тринадцять замахів. Його охоронці звикли до підступів ворогів. Аби пробитися крізь варту, потрібні бійці, що тяжіють до надмірності. Знадобиться те, що можна назвати «занадто».

Коли Цике дісталися складу, їм лишалося тільки чекати. Унеґень стояв на варті біля поперечини в стіні, постійно смикаючись. Чаґхань із Царою мовчки прихилилися спинами до стіни. Суні й Бадзі сиділи зсутулившись, мимохіть схрестивши руки, немовби просто чекали, доки їм принесуть вечерю.

Жинь міряла кроками кімнату, зосередившись на диханні, і намагалася не звертати уваги на спалахи болю в скронях.

Вона нарахувала тридцять годин від останнього прийому опіуму. Довше, ніж вона витримувала за багато тижнів. Вона заламувала руки під час ходьби, намагаючись угамувати посмикування.

Це не допомагало. І не послаблювало головного болю.

Чорт.

Спершу вона думала, що опіум потрібен їй, лише щоб утамувати горе. Здавалося, вона курить його заради полегшення, доки спогади про Спір та Алтаня не притлумлювалися до невиразного болю й вона могла функціонувати, не відчуваючи задушливого відчуття провини за те, що накоїла.

Їй здавалося, що провина — слушне слово. Дратівливе почуття, а не поняття моралі. Бо вона сказала собі, що не шкодує, що муґенці заслужили все це і що вона ніколи не озиратиметься назад. От тільки спогади вимальовувалися в її свідомості немовби величезне провалля, куди вона кидала всі людські почуття, які здавалися загрозою.

Але безодня все кликала, щоб Жинь зазирнула. Упала в неї.

І Фенікс не хотів дозволити їй забути. Фенікс хотів, щоб вона милувалася діяннями рук своїх. Фенікс жив у гніві, а гнів нерозривно пов’язаний з минулим. Тож Феніксу було потрібно, щоб рани в її свідомості лишалися відкритими, щоб вони й надалі пломеніли, день за днем, бо це давало їй спогади, а спогади розпалювали гнів.

Без опіуму перед внутрішнім зором Жинь постійно спалахували видіння, часто значно яскравіші, ніж довколишня реальність.

Іноді вони були про Алтаня. Частіше ні. Фенікс був містком до поколінь спогадів. Тисячі й тисячі спірлійців молилися богу в смутку та відчаї. І бог збирав їхні страждання, зберігав і перетворював на полум’я.

Спогади могли бути також облудно спокійними. Іноді Жинь бачила смаглявих дітей, які бігали туди-сюди на цнотливо чистому білому пляжі. Бачила полум’я, що високо здіймалося на узбережжі — не похоронні багаття, не полум’я руйнування, а ватри. Святкові вогнища. Домашній вогонь, теплий і життєдайний.

А часом вона бачила спірлійців, удосталь спірлійців, щоб заселити квітуче селище. Її завжди вражало, як багато їх, ціла раса, і часом Жинь боялася, що вони їй просто примарилися. Якщо Фенікс затримувався на довше, Жинь могла вихопити навіть уривки розмов мовою, яку майже розуміла, мигцем глянути на обличчя, які майже впізнавала.

То не були жорстокі істоти з нікарських переказів. То не були бездумні воїни, якими вони були потрібні Червоному Імператору та якими їх змушували бути всі наступні режими. Вони любили, сміялися і плакали навколо своїх багать. Вони були народом.

Але щоразу, перед тим як зануритися в пам’ять про спадок, якого Жинь не мала, вона бачила на тьмяному горизонті човни, що пливли з військової бази Федерації на материку.

Те, що відбувалося далі, скидалося на туман із кольорів, на збірні ракурси, які змінювалися надто швидко. Жинь не могла за ними встежити. Вигуки, крики, рухи. Ряди за рядами спірлійців, вишикуваних на пляжі зі зброєю в руках.

Але цього завжди було замало. Певно, Федерації вони здавалися дикунами, які з палицями кидалися на богів, тож гул гарматного вогню охопив селище так швидко, немовби хтось підніс вогник до запалу.

З башт кораблів із напрочуд невинним ляскотом запускали газові кульки. Падаючи на землю, вони вибухали величезними густими хмарами кислотного жовтого диму.

Жінки падали. Діти корчилися. Ряди воїнів розбивалися. Газ убивав не одразу, його винахідники були не настільки добрими.

А потім почалася різанина. Федерація стріляла безперервно й без розбору. Муґенські арбалети могли випускати по три шворні за раз, вивільняючи невпинну хвилю металу, що розривала горлянки, черепи, кінцівки та серця.

Бризки крові утворювали мармурові візерунки на білому піску. Тіла лишалися там, де впали. На світанку генерали Федерації зійшли на берег, байдуже ступаючи по понівечених тілах, просуваючись уперед, щоб устромити свій стяг у закривавлений пісок.

— У нас проблема, — сказав Бадзі.

Жинь виринула зі спогадів.

— Що?

— Поглянь.

Жинь почула раптовий дзенькіт дзвоників — радісний звук, цілком недоречний для цього зруйнованого міста. Вона притислась обличчям до прогалини у складських поперечинах. Танцівники несли на палях полотняного дракона, що рухався вгору-­вниз, звиваючись у натовпі. Інші танцівники розмахували стягами й стрічками, позаду крокували музиканти, а на яскраво-червоних паланкінах несли чиновників. За ними юрбою тягнувся простий люд.

— Ти ж сказав, що це невеличка церемонія, — озвалася Жинь. — А не парад якийсь дурний.

— Годину тому тут було тихо, — наполягав Унеґень.

— А тепер на площу висипало все місто. — Бадзі визирнув крізь поперечини. — Ми досі дотримуємося правила «не шкодити цивільним»?

— Так, — промовив Чаґхань.

Жинь не встигла сказати ані слова.

— Ти такий зануда, — кинув Бадзі.

— У натовпі легше здійснити заплановане вбивство, — сказав Чаґхань. — Кращі шанси наблизитися. Завдати удару не­поміченим, а потім відступити, поки охоронці не встигли зреагувати.

Жинь розкрила була рота, щоб сказати: «Все одно це чимало свідків», — але раптом її схопила судома від ломки. Хвиля болю розривала м’язи, зароджуючись десь у нутрі й поширюючись так стрімко, що на мить перед очима в Жинь усе почорніло й вона могла лише відсапуючись схопитися за груди.

— З тобою все гаразд? — запитав Бадзі.

Жинь відповіла не одразу через хвилю жовчі, що піднялася в горлянці. Вона підвелася. Нутро скувала друга хвиля нудоти. А потім третя.

Бадзі поклав їй руку на плече.

— Жинь?

— Усе гаразд, — виразно промовила вона вже втисячне.

Не було гаразд. Голова знову запульсувала. Цього разу біль супроводжувала нудота, яка стискала Жинь груди й не відпускала, аж доки вона, зігнувшись, знову не впала навколішки.

На підлогу вихлюпнулося блювотиння.

— Зміна плану, — сказав Чаґхань. — Жинь, повертайся на корабель.

Жинь витерла рота.

— Ні.

— Кажу тобі, ти не в тому стані, щоб від тебе була тут користь.

— Я твій командир, — сказала вона. — Тож заткнися й роби те, що я кажу.

Чаґхань примружився. У складі запала мертва тиша.

Жинь боролася з Чаґханем за контроль над Цике вже декілька місяців. Він ставив під сумнів кожне її рішення, користався кожною нагодою, аби чітко дати зрозуміти: на його думку, Алтань вчинив нерозумно, призначивши її командиром.

І Жинь знала, що, по справедливості, він таки мав рацію.

Лідер із неї був нікудишній. Більшість її планів нападу за останні три місяці зводилися до «всі атакують разом — і поглянемо, чи все з нами буде гаразд на іншому боці».

Але навіть не беручи до уваги здатність командувати, вона мусила бути там. Мусила побачити Адлаґу. Відколи вони відпливли від Спіру, її ломка гіршала. Здебільшого Жинь могла нормально функціонувати під час їхніх перших завдань для Моаґ. А потім безкінечні вбивства, крики, повернення на поле бою знову і знову пробуджували в ній гнів, аж доки вона не почала бувати під кайфом частіше, ніж тверезою. Навіть коли вона була тверезою, то почувалася так, немовби гойдається на межі божевілля, бо ж клятий Фенікс ніколи не затикався.

Вона мусила відтягти себе від краю прірви. Бо якщо не зможе виконати це звичайнісіньке, просте завдання, якщо не зможе вбити міського чиновника, який навіть не шаман, то як же в біса їй вдасться встояти проти Імператриці?

А вона не може змарнувати шансу помститися. Помста — єдине, що в неї лишилося.

— Не наражай усіх на небезпеку, — сказав Чаґхань.

— Не трусися наді мною, — відказала вона.

Чаґхань зітхнув і повернувся до Унеґеня.

— Приглянеш за нею? Я дам тобі лаунданум.

— Я думав, що відразу повернуся на корабель, — промовив Унеґень.

— Зміна планів.

— Гаразд. — Унеґень пересмикнув плечима. — Якщо це так необхідно.

— Та годі, — сказала Жинь. — Мені не потрібна нянька.

— Чекай скраю в натовпі, — наказав Чаґхань, не звертаючи на Жинь уваги. — Ані кроку від Унеґеня. Обоє діятимете як підкріп­лення і лише в разі крайньої потреби.

Жинь сердито зиркнула на нього:

— Чаґханю…

— Лише в разі крайньої потреби, — повторив він. — Ти вже достатньо вбила невинних.

Час настав. Цике розійшлись і, шаснувши зі складу, один за одним приєдналися до юрби. Жинь та Унеґень легко влилися в натовп Адлаґи. На головних вулицях юрмилися цивільні, поглинуті власними турботами, навколо було стільки шуму й видовищ, що Жинь не знала, куди дивитись, і не могла позбутися легкої паніки.

Шалено недоладний бій гонгів та військових барабанів забивав гру на лютні попереду параду. Щоразу, звертаючи за ріг, вони натрапляли на торговців, які нависали над своїм крамом і викрикували ціни з такою настирливістю, що Жинь мимоволі згадалися попередження про евакуацію.

Вулиці були завалені святковим червоним конфеті, яке діти й лицедії розкидали жменями. То був немовби снігопад із червоних папірців, що осідали на всіх поверхнях.

— Звідки в них гроші на такі паради? — пробурмотіла Жинь. — Федерація лишила їх помирати від голоду.

— Допомога з Сінеґарда, — припустив Унеґень. — Фонди на святкування завершення війни. Щоб вони були щасливі, щоб були віддані.

Жинь на кожному кроці бачила їжу. Величезні шматки кавуна на паличках. Булочки з червоними бобами. На вулицях вишикувалися цілі ряди яток, що торгували супом з галушками, засмаченим соєвим соусом, і пирогами з насінням лотоса. Торгівці спритними рухами подавали яєчні пироги. За інших обставин потріскування олії пробудило б у Жинь апетит, але тепер від різкого запаху їй лише скрутило в животі.

Такий надлишок їжі тут здавався несправедливим і неможливим. Лише кілька днів тому вони пропливали біля людей, які топили своїх дітей у річковому мулі, бо це швидша й милосердніша смерть, аніж дозволити їм повільно вмирати від голоду.

Якщо все це прислали з Сінеґарда, то весь цей час імперська бюрократія мала вдосталь харчів. Чому ж вони притримували їх під час війни?

Якщо люди Адлаґи ставили собі таке ж питання, то не виказували цього. Вони раділи. Обличчя розслаблені від полегшення просто тому, що війна скінчилась, Імперія перемогла й вони в безпеці.

Але Жинь це розлютило.

Їй завжди було важко контролювати гнів, і вона про це знала. У Сінеґарді в неї постійно траплялися нестямні, імпульсивні вибухи люті. З наслідками цих нападів їй доводилося розбиратися вже згодом. Але тепер гнів був постійним, невимовна лють зростала щохвилини. Жинь не могла її ані вмістити, ані контролювати.

Але й не хотіла спиняти. Гнів — це щит. Гнів допомагає не згадувати про скоєне.

Бо поки Жинь розгнівана, все нормально, вона діє з певної причини. Вона боялася, що коли гнів ущухне, вона просто зламається.

Жинь спробувала відволіктися, шукаючи в натовпі Яна Юаньфу та його охоронців. Спробувала зосередитися на нагальному завданні.

Бог її не відпустить.

«Убий їх, — підбурював Фенікс. — Вони не заслуговують цієї радості. Вони не билися».

Раптом перед її очима постало видиво ринку, охопленого вогнем. Вона шалено затрясла головою, намагаючись стишити голос Фенікса.

— Ні, припини…

«Спали їх».

У долонях розгорявся жар. Нутро скрутило немовби у вузол. Ні, не тут, не зараз. Вона міцно заплющила очі.

«Перетвори їх на попіл».

Серце в Жинь забилося частіше, кругозір звузився до вістря голки, а потім розширився знову. Її немовби лихоманило. Натовп раптом перетворився на ворогів. Однієї миті всі були в блакитних формах солдатів Федерації зі зброєю в руках, іншої — знову цивільними. Жинь глибоко, важко вдихнула, намагаючись проштовхнути повітря в легені, міцно замружилася, знову проганяючи червону пелену.

Але цього разу пелена не зникла.

Від сміху, музики, усміхнених облич навколо їй хотілося кричати.

Та як вони сміють жити, коли Алтань помер? Жах як несправедливо, що життя може тривати далі, що ці люди можуть святкувати завершення війни, у якій вони не перемагали, у якій вони не страждали…

Жар у долонях Жинь подужчав.

Унеґень стиснув її за плече:

— Я думав, що ти контролюєш цю хрінь.

Жинь підстрибнула й розвернулася.

Контролюю! — просичала вона.

Надто голосно. Люди навколо почали відходити.

Унеґень потягнув її до краю юрби, у безпеку тіней під руїнами Адлаґи.

— Ти привертаєш увагу.

— Усе гаразд, Унеґеню, просто відпусти…

Він не відпустив.

— Охолонь.

— Добре…

— Ні. Я маю на увазі зараз же. — Він кивнув їй через плече. — Вона тут.

Жинь озирнулася.

Там була Імператриця, яку несли, мов наречену, в паланкіні з червоного шовку.

Роздiл 2

Востаннє Жинь бачила Імператрицю Су Дадзі, коли тіло горіло від жару, а розум був такий затуманений, що вона запам’ятала лише обличчя: прекрасне, гіпнотичне, з порцеляновою шкірою й очима кольору крилець нічних метеликів.

Імператриця була красива, як завжди. За час вторгнення муґенців усі знайомі Жинь немов постаріли на десятиліття, були змучені й налякані, а от Імператриця — така ж бліда, вічна й бездоганна, як зазвичай, немовби жила в якійсь надприродній площині, недосяжній смертним.

Дихання Жинь прискорилося.

Дадзі не мало тут бути.

Усе повинно було статися не так.

Жинь сяйнув образ охопленої полум’ям Дадзі. Як її голова розбивається об білий мармур. На шиї зяє поріз. Від тіла не лишається нічого. Але вона згорить не одразу. Жинь хотіла зробити це повільно, насолодитися моментом.

Натовпом прокотилася невеличка хвиля захвату.

Імператриця визирнула з-за завіс і підняла руку, таку білу, що шкіра майже замерехтіла в сонячному сяйві. Вона всмі­х­нулася.

— Ми перемогли! — вигукнула вона. — Ми вижили!

Усередині Жинь розгорявся гнів, такий сильний, що їй майже забило дух. Відчуття було, немовби все тіло покусали мурахи, а вона не могла почухатися — усередині булькотіло щось на кшталт розчарування, благаючи випустити його.

Як Імператриця могла жити? Суперечність доводила Жинь до сказу. Алтань, майстер Ірдзях і багато інших загинули, а в Дадзі такий вигляд, немов її навіть не поранили. Вона править народом, який втратив мільйони громадян від безглуздого вторгнення — вторгнення, яке вона ж і почала, — а тепер жінка поводиться так, ніби просто прибула на бенкет.

Жинь рвонула вперед.

Унеґень миттю смикнув її назад.

— Що ти робиш?

— А ти як думаєш? — Жинь висмикнула руки. — Іду за нею. Збирай інших, мені не завадить підкріплення.

— Ти здуріла?

— Вона тут! Ми ніколи не підберемося до неї так близько!

— То нехай це зробить Цара.

— У Цари невигідна позиція для чистого пострілу, — просичала Жинь.

Цара розмістилась у зруйнованій дзвіниці й була надто високо. Вона не дістала б сюди стрілою ані крізь вікна паланкіна, ані крізь юрбу.

У паланкіні Дадзі захищена зусібіч: постріли спереду відіб’ють охоронці, які стоять просто перед нею.

А ще Жинь непокоїлася, що Цара не стрілятиме. Без сумнівів, вона вже помітила Імператрицю, та, вочевидь, боялася поцілити в натовп цивільних або ж видати місце розташування Цике до того, як хтось із них завдасть удару. Певно, Цара вирішила бути розважливою.

Жинь розважливістю не переймалася. Всесвіт подарував їй нагоду покінчити з усім за лічені хвилини.

Фенікс у її свідомості напружився, спраглий і нетерплячий.

«Ну ж бо, дитино… Дозволь мені…»

Жинь впилася нігтями в долоню. «Не зараз».

Завелика відстань відділяла її від Імператриці. Якщо вона спалахне зараз, то загинуть і всі цивільні на площі.

Жинь відчайдушно прагнула більшого контролю над полум’ям. Або ж бодай якогось контролю. Але Фенікс був абсолютно неконтрольованим.

Фенікс хотів бурхливого полум’я, яке поглинуло б усе нав­коло.

І коли Жинь прикликала бога, то вже не могла відрізнити власних бажань від Феніксових. А його і її бажаннями керувала смертельна жага, що вимагала згодувати полум’ю якомога більше.

Жинь намагалася думати про щось інше, окрім гніву й помсти. Але коли глянула на Імператрицю, то побачила лише полум’я.

Дадзі підвела очі. Її погляд перетнувся з поглядом Жинь. Вона підняла руку й помахала.

Жинь завмерла. Вона не могла відвести очей. Очі Дадзі стали вікнами, стали спогадами, стали димом, вогнем, трупами й кістками, і Жинь відчула, що падає, падає в чорний океан, де бачила лише, як Алтань, немов живий сигнальний вогонь, спалахує на хвилерізі.

Вуста Дадзі викривилися в жорстокій посмішці.

А потім за спиною без попередження вистрілили феєрверки — хлоп-хлоп-хлоп, — і серце Жинь мало не вирвалося з грудей.

Вона пронизливо закричала, затиснула вуха долонями й затремтіла.

— Це феєрверки! — сикнув Унеґень. Він відтягнув її зап’ястки від голови. — Лише феєрверки.

Але це не мало значення: вона знала, що то феєрверки, але це була раціональна думка, а раціональні думки вже не мали значення, бо коли вона заплющувала очі, то з кожним пострілом бачила під повіками вибухи, понівечені кінцівки, заплаканих дітей…

Вона бачила чоловіка, який висів, учепившись за підлогу будівлі, що розпадалася на частини, і намагався втриматися спітнілими пальцями за схилені дошки й не впасти на охоплені полум’ям гострі уламки внизу. Бачила людей, пришпилених до стін, припорошених шаром білої пудри. Жинь могло б здатися, що то статуї, якби не темна кривава тінь, що окреслювала їх зусібіч.

Надто багато людей. Жинь опинилася в пастці з надто великою кількістю людей. Вона впала навколішки, затуливши обличчя руками. Востаннє вона була в такому натовпі, коли люди тікали від жаху в середмісті Кхурдалайна… Вона роззиралася навколо, шукаючи шляхів відступу, й не знаходила їх, бачила лише безкінечні стіни з тіл, які щільно стояли поруч.

Забагато. Забагато видовищ, інформації. Її розум замкнувся на собі. З плечей вирвалися спалахи й іскри полум’я, а потім здійнялися в повітря над нею, від чого Жинь затремтіла ще дужче.

І там досі було так багато людей, вони збилися докупи, велелюдна маса простягнених рук, безіменна й безлика єдність, яка хотіла розірвати її на шматки…

«Тисячі, сотні тисяч… А ти стерла їх з лиця землі, спалила просто в ліжках…»

— Жинь, припини! — закричав Унеґень.

Але це вже не мало значення. У натовпі навколо неї утворилася велика прогалина. Матері відтягували дітей. Колишні солдати тицяли в неї пальцями й кричали.

Жинь опустила погляд. Дим курився з усього її тіла.

Паланкін Дадзі зник. Жодних сумнівів, її забрали в безпечне місце. Присутність Жинь була яскравим сигналом тривоги. Крізь натовп до них проштовхувалася шеренга імперської варти з піднятими щитами й націленими на Жинь списами.

— От чорт, — промовив Унеґень.

Похитнувшись, Жинь відступила, виставивши перед собою долоні так, немовби вони належали незнайомці. Немовби це з чужих пальців виривалося полум’я. Хтось інший мав притягти Фенікса в цей світ.

«Спали їх».

Усередині Жинь пульсував вогонь. Навіть із заплющеними очима вона відчувала, як у тілі натягуються вени. Від спалахів болю в потилиці під повіками все ніби спалахувало й миттю гасло.

«Убий їх».

Капітан варти вигукнув наказ. Міліція атакувала її. Тоді ввімкнулись захисні інстинкти й вона повністю втратила самоконтроль. Жинь почула оглушливу тишу в голові, а потім високий, пронизливий шум, переможне курликання бога, який знав, що переміг.

Коли вона нарешті глянула на Унеґеня, то бачила не людину, а понівечений труп — білий кістяк проблискував крізь плоть, що осипалася додолу. Жинь бачила, як він за лічені секунди розсипається на порох, і її вразило, який чистий той порох, який прекрасний порівняно з сумішшю кісток і плоті, з яких Унеґень складався дотепер…

— Припини!

Жинь почула не крик, а скиглення й благання. На якусь мить крізь попіл проступили риси обличчя Унеґеня.

Вона його вбивала. Знала, що вбиває його, і не могла зупи­нитися.

Вона не могла навіть поворухнути власною кінцівкою. Стояла нерухомо, а полум’я виривалося, втримуючи її на місці, немовби ув’язнену в камені.

«Спали його» — сказав Фенікс.

— Ні, припини…

«Ти ж цього хочеш».

Вона не хотіла. А він не припиняв. Чого б то дар Фенікса містив бодай натяк на контроль? Його апетит посилювався, полум’я поглинало й хотіло поглинути ще. Май’жиннень Теардза застерігала її, але Жинь не послухалась — і тепер Унеґень помре…

Щось важке затиснуло Жинь рота. Вона відчула смак лаундануму. Густий, солодкий і докучливий. Паніка й полегшення боролися в її голові, вона кашляла й відбивалася, але Чаґхань дужче притиснув до її обличчя просякнуту ганчірку. Їй поважчало в грудях.

Земля попливла з-під ніг. Жинь здавлено закричала.

— Дихай, — наказав Чаґхань. — Заткнися. Просто дихай.

Жинь знову закашлялася від нудотного і знайомого запаху — Енькі багато разів готував це для неї. Жинь вирішила не боротися, придушила природні інстинкти — вона сама наказала їм це зробити, так і мало статися.

Але від того було аж ніяк не легше.

У неї підігнулися ноги. Плечі осунулися. І вона зомліла, завалившись на Чаґханя.

Він підтягнув її вгору, закинув її руку собі на плече й допоміг піднятися сходами. На їхньому шляху курився дим. Жар не шкодив Жинь, але вона бачила, як у Чаґханя скрутилося волосся, обвуглившись на кінцях.

Чорт, — ледь чутно лайнувся Чаґхань.

— Де Унеґень? — пробурмотіла Жинь.

— З ним усе гаразд, з ним усе буде гаразд…

Жинь хотіла наполягти на тому, щоб побачити його, але язик став заважким для говоріння. Ноги підкосилися повністю, але вона не відчула, що впала. У крові було заспокійливе, а світ здавався світлим і просторим, немов у казці. Жинь почула чийсь крик. А потім відчула, як хтось підняв її й поклав на палубу сампана.

Вона спромоглася востаннє озирнутися через плече.

На горизонті все портове місто палало, мов факел, ліхтарі запалили на всіх палубах, в осяяне повітря здіймалися димові сигнали й чулося бамкання дзвонів.

Це попередження бачили всі імперські солдати.

Жинь вивчала стандартні коди Міліції. Вона знала, що означають ці сигнали. Оголошено полювання за головами зрадників трону.

— Мої вітання, — промовив Чаґхань. — Тепер через тебе в нас на хвості вся Міліція.

— Що ми будемо… — язик важко перекочувався в її роті. Вона втратила здатність вимовляти слова.

Чаґхань поклав їй руку на плече і стиснув.

— Заляжемо на дно.

Жинь безсоромно розвалилася під сидіннями. А потім широко розплющила очі й побачила дерев’яний корпус човна за декілька сантиметрів від свого носа, так близько, що могла порахувати волокна. Лінії на деревині закручувалися в чорнильні зображення. Жинь схилилася до них. Раптом чорнило забарвилося й перетворилося на слова, написані червоним, чорним і помаранчевим.

Прірва розверзлася. Це могло статися лише в такі миті, коли Жинь під дією дурману й зовсім не контролює себе, щоб триматися подалі від того єдиного, про що не дозволяла собі думати.

Вона летіла над лукоподібним островом, спостерігала за виверженням полум’яної гори, за потоками розпеченої лави, що струменіли з вершини, стікаючи до міст біля підніжжя.

Вона бачила, як обриваються життя, загоряються, зіщулюються й перетворюються на дим за мить. І це було так просто, немов задути свічку, немов розчавити міль між пальцями. Вона хотіла цього — і це сталося. Вона хотіла цього як бог.

І поки вона пам’ятала це з відстороненого, пташиного кругозору, то не відчувала за собою провини. Відчувала радше таку собі допитливість, немовби підпалила мурашник, немовби при­шпилила жука вістрям ножа.

Немає провини в убивстві комах, це лише мила дитяча допитливість, аби побачити, як вони корчаться в передсмертній агонії.

Це був не спогад і не видіння, а ілюзія, яку вона створила для себе, ілюзія, до якої вона поверталася щоразу, коли втрачала контроль і їй давали заспокійливе.

Вона хотіла це бачити, відчувала потребу танцювати на межі цього несправжнього спогаду, походжати між божественною холодною байдужістю вбивці і жахливим відчуттям провини за скоєне. Вона гралася зі своєю провиною так, як діти простягають долоньки до полум’я свічки, щоб відчути гострий доторк болю.

Це було ментальне самокатування — так люди впиваються нігтями у відкриту рану. Звісно ж, Жинь знала відповідь, просто не могла визнати перед кимось, що тієї миті, коли вона потопила острів, тієї миті, коли стала вбивцею, вона цього хотіла.

— З нею все гаразд? — почувся голос Жамси. — Чому вона сміється?

Голос Чаґханя:

— З нею все буде гаразд.

Так, хотілося закричати Жинь, так, з нею все гаразд, вона лише снить, лише застрягла між двома світами, лише милується ілюзіями того, що накоїла. Вона перекотилася по підлозі сампана й захихотіла, сміх перетворився на гучні, надривисті схлипи, а потім вона плакала, аж доки забулася неспокійним сном.

Роздiл 3

— Прокидайся.

Хтось ущипнув Жинь за руку. Вона випросталася. Правою рукою потяглася до паска, якого на ній не було, щоб схопити ножа, який тепер лежав у іншій кімнаті, а лівою наосліп ударила кудись убік…

Чорт! — скрикнув Чаґхань.

Жинь із зусиллями зосередила погляд на його обличчі. Він відступив, виставивши вперед руки, показуючи, що не тримає зброї, лише ганчірку.

Жинь нестямно пройшлася пальцями по шиї та зап’ястках. Вона знала, що не зв’язана, але все одно мусила перевірити.

Чаґхань із жалем розтер щоку, на якій стрімко наливався синець.

Жинь не вибачилася за те, що вдарила. Він знав, що таке може статися. Усі вони знали. Вони знали: не можна торкатися до неї без дозволу. І підходити ззаду. І робити різкі рухи, видавати різкі звуки біля неї, якщо не хочуть перетворитися на обвуглену головешку, що прямує на дно бухти Омонод.

— Я довго була не при тямі? — Жинь прикрила рота долонею.

Здавалося, в роті щось здохло, а язик був такий сухий, немовби вона декілька годин лизала дошку.

— Декілька днів, — сказав Чаґхань. — Підвестися з ліжка — це вже непогано.

Днів?!

Він знизав плечима:

— Гадаю, щось наплутали з дозуванням. Та це тебе хоча б не вбило.

Жинь розтерла пересохлі очі. У кутиках повік зібралися грудки кисляків. Вона мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі коло ліжка. Зіниці не червоні. Коли їй давали якісь опіати, колір зазвичай відновлювався не одразу. Однак білки очей були запалені, помережані павутинкою розбухлих судин.

Продираючись крізь туман лаундануму, у свідомості повільно зринали спогади й ставали на свої місця. Жинь міцно замружилася, намагаючись відокремити те, що сталося, від того, що їй на­снилося. У нутрі зароджувалося млосне відчуття, а думки повільно сформувалися в запитання.

— Де Унеґень?..

— Ти обпалила йому більше половини тіла. Мало не вбила його, — у жорсткому голосі Чаґханя не чулося й натяку на співчуття. — Ми не змогли забрати його з собою, тож Енькі лишився приглянути за ним. І вони, гм, вони не повернуться.

Жинь декілька разів кліпнула, намагаючись зробити так, щоб світ перед очима менше розпливався. Та варто їй було поворухнутися, як усе довкола страшенно захиталося.

— Що? Чому?

— Бо вони пішли з Цике.

Їй знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Але… Але ж вони не можуть!

У грудях Жинь піднялася хвиля паніки, щільна й жалка. Енькі був їхнім єдиним лікарем, а Унеґень — найкращим шпигуном. Без них чисельність Цике скоротилася до шести.

Вона не могла вбити Імператрицю, маючи всього шестеро людей.

— Не тобі їх звинувачувати, — сказав Чаґхань.

— Але вони присягнулися!

— Вони присягнулися Туйру. Присягнулися Алтаню. Перед таким неспроможним командиром, як ти, у них жодних зобов’язань. — Чаґхань нахилив голову. — Гадаю, немає потреби говорити, що Дадзі втекла.

Жинь зиркнула на нього:

— Я вважала, що ти на моєму боці.

— Я сказав, що допоможу тобі вбити Су Дадзі, — промовив він. — Я не говорив, що триматиму тебе за руку, коли ти ставиш під загрозу життя кожного на цьому кораблі.

— Але ж інші… — Жинь скував раптовий страх. — Вони ж досі тут, правда? Вони все ще віддані?

— Відданість тут ні до чого, — сказав він. — Вони бояться.

— Мене?

— А ти й справді не бачиш далі власного носа, еге ж? — кутики вуст Чаґханя поповзли вгору. — Вони бояться себе. Самотньо бути шаманом у цій Імперії, а надто якщо усвідомлюєш, що рано чи пізно втратиш здоровий глузд.

— Знаю. Я це розумію.

Нічого ти не розумієш. Вони не бояться божевілля. Вони знають, що це станеться. Знають, що невдовзі стануть такими, як Фейлень. В’язнями у власному тілі. І коли цей день настане, вони хочуть бути з тими єдиними, хто зможе покласти цьому край. Ось чому вони ще тут.

«Цике відбраковують Цике, — колись сказав їй Алтань. — Цике самі вирішують свої проблеми».

Це означає, що вони захищають одне одного. А ще означає, що вони захищають світ одне від одного. Цике — немовби діти, які виконують акробатичні трюки, знаходячи одне в одному ненадійну опору і сподіваючись, що інші втримають їх над прірвою.

— Захищати їх — твій обов’язок як командира, — сказав Чаґхань. — Вони з тобою тому, що бояться й не знають, куди ще податись. Але кожним дурнуватим рішенням і втратою контролю ти наражаєш їх на небезпеку.

Жинь застогнала, стискаючи голову руками. Кожне його слово було для її барабанних перетинок немов удар лезом. Вона знала, що облажалась, але, схоже, Чаґхань тішився нагоді відкрито сказати їй про це.

— Просто лиши мене на самоті.

— Ні. Підводься з ліжка і припини поводитися як шмаркачка.

— Чаґханю, прошу…

— Ти тупа невдаха.

— Я знаю.

— Так, ти знаєш це ще зі Спіру, але тобі не ліпшає, стає тільки гірше. Ти намагаєшся вирішити все за допомогою опіуму — і це руйнує тебе.

— Я знаю, — прошепотіла Жинь. — Просто… Він завжди поруч, він кричить у моїй голові…

— То контролюй його.

Не можу.

— Чому? — у голосі Чаґханя чулася відраза. — Алтань міг.

— Але я ж не Алтань. — Жинь не змогла стримати сліз. — Ти це хочеш мені сказати? Я не така сильна, як він, не така розумна, не можу робити того, що міг він…

Чаґхань грубо розсміявся:

— О, це й без того зрозуміло.

— Тоді командуй сам. Ти вже поводишся як головний, то чому б тобі не зайняти цю посаду? Мене це не гребе.

— Бо Алтань призначив тебе командиром, — просто промовив він. — І з-поміж нас я хоча б знаю, як поважати його спадок.

Жинь забракло слів.

Чаґхань нахилився вперед.

— Це твій тягар. Тож навчись себе контролювати й почни їх захищати.

— А якщо це неможливо? — запитала вона.

Він дивився на неї білими очима, не кліпаючи.

— Чесно? Тоді вбий себе.

Жинь навіть не уявляла, що на це можна відповісти.

— Якщо ти вважаєш, що не можеш його перемогти, то помри, — сказав Чаґхань. — Бо він роз’їсть тебе. Перетворить твоє тіло на посудину і спалить не лише цивільних, не лише Унеґеня, а всіх навколо тебе, все, що ти в житті любила або ким переймалася.

Щойно Жинь відновила фізичну координацію, щоб спуститися сходами не хитаючись, вона знайшла решту Цике в їдальні.

— Що це? — Жамса виплюнув щось на стіл. — Пташиний послід?

— Ягоди годжі, — сказав Бадзі. — Вони не смакують тобі з вівсянкою?

— На них же пліснява.

— Пліснява тут на всьому.

— Але я думав, що ми поповнюємо припаси, — заскиглив Жамса.

— За які гроші? — запитав Суні.

Ми ж Цике! — вигукнув Жамса. — Ми могли щось украсти!

— Ну, не все так…

Бадзі замовк на півслові, побачивши Жинь у дверях. Жамса й Суні простежили за його поглядом. І нічого не сказали.

Жинь дивилася на них і не могла дібрати слів. Вона думала, що знала, що скаже їм. А тепер хотілося тільки плакати.

— Зійди і сяй, — нарешті озвався Жамса. Він штовхнув стілець, щоб вона сіла. — Їсти хочеш? Вигляд у тебе кепський.

Жинь кліпнула. Слова вирвалися з її вуст сиплим шепотом:

— Я лише хотіла сказати…

Не треба, — промовив Бадзі.

— Але я лише…

— Не треба, — повторив Бадзі. — Я знаю, це важко. Зрештою ти впораєшся. Алтань упорався.

Суні кивнув у мовчазній згоді.

Жинь ще дужче схотілося заплакати.

— Сідай, — люб’язно запропонував Жамса. — З’їж щось.

Жинь поплелася в куток і спробувала незграбно наповнити собі миску. Вівсянка хлюпнула з ложки на палубу. Жинь підійшла до столу, але підлога під ногами досі хиталася. Важко дихаючи, Жинь упала на стілець.

Ніхто цього не прокоментував.

Жинь визирнула крізь ілюмінатор. Вони з неймовірною швидкістю мчали неспокійними водами. Землі ніде видно не було. Хвилі перекочувалися під дощатим настилом. Жинь відчула, як її починає млоїти.

— Ми хоча б дістали Яна Юаньфу? — запитала вона після паузи.

Бадзі кивнув:

— Суні зняв його в метушні. Тріснув головою об стіну й кинув тіло в океан, поки його охоронці займалися Дадзі й намагалися загребти нас. Гадаю, врешті диверсійна тактика спрацювала. Ми хотіли розповісти тобі, але ти була, гм, недієздатна.

— Ти була мовби несповна розуму, — додав Жамса. — Хихотіла, качаючись на підлозі.

— Зрозуміло, — промовила Жинь. — І тепер ми повертаємося в Анькхілуунь?

— Якомога швидше. За нами женеться вся Імперська варта, але сумніваюся, що вони підуть на територію Моаґ.

— Логічно, — пробурмотіла Жинь, копирсаючись ложкою у вівсянці.

Жамса говорив правду щодо плісняви. Зеленкувато-чорні вкрап­лення були такі великі, що майже вся страва здавалася неїстівною. У Жинь закрутило в шлунку, і вона відштовхнула миску.

Решта сиділи за столом, метушилися, кліпали й перезиралися, намагаючись не дивитися їй у вічі.

— Я чула, що Енькі з Унеґенем пішли, — сказала вона.

На це присутні відреагували порожніми поглядами і знизуванням плечей.

Жинь глибоко вдихнула:

— Тож я гадаю… Я хотіла сказати, що…

Бадзі перебив її, не давши договорити:

— Ми нікуди не підемо.

— Але ви…

— Не люблю, коли мені брешуть. І ненавиджу, коли мене продають. Дадзі заслужила відплату. Я розглядаю все це під таким кутом, маленька спірлійко. Тобі не варто непокоїтися, що я дезертирую.

Жинь глянула на присутніх за столом.

— А що ж решта?

— Алтань заслуговував кращої долі, — просто сказав Суні, немовби цього достатньо.

— А тобі не обов’язково залишатися тут. — Жинь повернулася до Жамси. Юного, невинного, крихітного, чудового й небезпечного Жамси. Вона хотіла переконатися, що він лишиться з нею, але знала, що просити про це егоїстично. — Я мала на увазі, що тобі не варто.

Жамса пошкріб по денці миски. Розмова немовби була йому зовсім не цікава.

— Як на мене, якщо я подамся деінде, то там буде нудно.

— Але ж ти лише дитина.

— Та пішла ти. — Він покопирсався в роті маленьким пальчиком, витягуючи щось застрягле за кутніми зубами. — Зрозумій, що ми вбивці. Якщо все життя займатися якоюсь справою, то зупинитися дуже важко.

— До того ж наш єдиний варіант — в’язниця у Баґхрі, — сказав Бадзі.

— Ненавиджу Баґхру.

Жинь згадала, що ніхто в Цике не мав гарних стосунків з нікарськими органами правопорядку. Як і з цивілізованим су­спільством.

Аратша був родом із невеличкого селища в провінції Змії, у якому селяни поклонялися місцевому річковому богу, що мав захищати їх від повеней. Аратша, новачок у культі річкового бога, став першим шаманом за багато поколінь, якому вдалося здійснити те, про що заявляли його предки. У процесі він випадково потопив двох дівчаток. Ті ж таки селяни, які славили його облудних учителів, засудили Аратшу до смерті, але Туйр, колишній командир Цике, завербував його до Нічного замку.

Жамса народився в родині алхіміків, які виготовляли порох для Міліції. Через випадковий вибух неподалік палацу загинули його батьки, а сам Жамса втратив око й опинився в горезвісній в’язниці в Баґхрі за участь у змові з метою замаху на життя Імператриці. Згодом Туйр витягнув його, щоб натомість він виготовляв зброю для Цике.

Про Бадзі й Суні Жинь знала небагато. Лише те, що вони обоє колись були студентами Сінеґарда й вивчали курс вірувань. Вона знала, що їх відрахували, коли все пішло шкереберть. І що вони опинилися в Баґхрі. Жоден не волів розповідати більше.

Близнюки Чаґхань і Цара видавалися не менш загадковими. Імперія не була для них батьківщиною. Вони розмовляли нікарською з ритмічним акцентом вихідців із Внутрішніх держав. Але коли їх питали про рідний дім, вони обмежувалися туманними фразами: «Рідний дім дуже далеко», «Дім у Нічному замку».

Жинь розуміла, що вони намагалися сказати. Як і решті, їм просто нікуди було йти.

— Що таке? — запитав Бадзі. — Говориш так, немовби хочеш, щоб ми пішли.

— Зовсім ні, — озвалася Жинь. — Я просто… не можу змусити його зникнути. Я боюся.

— Чого?

— Боюся, що пораню вас. Адлаґа — ще не кінець. Я не можу змусити Фенікса зникнути, не можу змусити його зупинитись і…

— Бо ти ще новачок у цьому, — перебив її Бадзі.

Він говорив м’яко. Як він може бути таким добрим?

— Ми всі такі були, — продовжив він. — Боги хочуть користуватися твоїм тілом постійно. І тобі здається, що ти ось-ось збожеволієш, здається, що настала мить, коли ти зламаєшся, але цього не станеться.

— Звідки тобі знати?

— Бо з кожним разом стає легше. Зрештою ти навчишся існувати на краю прірви безумства.

— Але я не можу обіцяти, що не…

— Ти цього не зробиш. І ми знову підемо за Дадзі. І робитимемо нові спроби, знову і знову, стільки разів, скільки потрібно, доки вона помре. Туйр не поставив на нас хрест. А ми не поставимо хрест на тобі. Ось чому Цике досі існують.

Вражена Жинь не відводила очей від Бадзі. На це вона не заслуговує. Це не дружба. На дружбу вона не заслуговує. Це не відданість. На відданість вона заслуговує ще менше. Але це дух товариства, узи, які виникли через спільну зраду. Імператриця продала їх Федерації заради власної вигоди, і жоден з них не заспокоїться, доки річки не почервоніють від крові Дадзі.

— Не знаю, що й сказати.

— Тоді просто заткнись і більше не будь стервочкою. — Жамса знову підштовхнув до неї миску. — Їж свою вівсянку. Пліснява поживна.

На бухту Омонод опустилася ніч. Під покровом темряви «Буревісник» мчав уздовж узбережжя, підбурений такою могутньою шаманічною силою, що вже за лічені години відірвався від переслідувачів Імперії. Цике розійшлися: Цара і Чаґхань — до своєї каюти, де проводили майже весь час, уникаючи інших; Суні і Жамса — на горішню палубу нести нічну варту; Бадзі — до свого гамака в основній спальні.

Жинь замкнулася в своїй каюті, щоб вести ментальний бій з богом.

Часу в неї було небагато. Дія лаундануму майже скінчилася. Вона підперла ручку дверей стільцем, сіла на підлогу, затиснула голову колінами й чекала, доки почує голос бога.

Чекала повернення в той стан, у якому Фенікс хотів абсолютного контролю й перекрикував її думки, аж доки вона корилася.

Цього разу вона крикне у відповідь.

Жинь поклала біля коліна невеликий мисливський ніж. Міцно заплющила очі. Вона відчувала, як рештки лаундануму полишають її кровотік і туманна хмара оніміння зникає з розуму. Як стискається все нутро — це відчуття ніколи не зникало. Разом зі страхітливою можливістю тверезості вона відчула розуміння.

Вона завжди поверталася в ту саму мить, місяці тому, коли сиділа навколішках у храмі на острові Спір. Фенікс насолоджувався цією миттю, бо для бога це була вершина руйнівної сили. І він знову й знову повертав Жинь туди, бо хотів, аби вона повірила, що єдиний спосіб примиритися з тим жахом — довести справу до кінця.

Фенікс хотів, щоб вона спалила цей корабель. Убила всіх навколо себе. А потім дісталась острова й почала палити його також. Мовби вогник, що загоряється в кутику аркуша, вона мала просуватися вглиб країни й палити все на шляху, доки не лишиться нічого, окрім порожнечі, вкритої попелом.

Отоді вона буде чистою.

Жинь чула симфонію криків, голосів, колективних і окремих — спірлійці, муґенці, однаково, бо безсловесна агонія не має мови.

Вона не могла витримати того, що водночас вони були і не були числами, що лінії продовжували розмиватись. І це жахливо, бо поки вони лишалися числами, усе здавалося не таким поганим, але коли вони ставали життями, примноження було нестерпним…

А потім крики згущувалися в Алтаня.

Його обличчя розтріскувалось обгорілою шкірою, очі пломеніли помаранчевим вогнем, чорні сльози лишали смужки на щоках, полум’я розривало його зсередини, а вона нічим не могла зарадити.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Вибач, вибач, я намагалася

— На моєму місці мала бути ти, — сказав він. Його вуста взялися пухирями, розтріскалися й відпали, відкриваючи погляду кістку. — Ти мала померти. Згоріти в полум’ї.

Його обличчя перетворилося на попіл, лишився тільки череп, що торкався її голови, а кістляві пальці стискалися навколо її горла.

— Це мала бути ти.

Потім Жинь не знала напевне, чи то його думки, чи її, та вони були такі гучні, що витісняли все інше зі свідомості.

Я хочу завдати тобі болю.

Я хочу, щоб ти померла.

Я хочу, щоб ти горіла.

— Ні!

Жинь устромила лезо собі в стегно. Біль був тимчасовим перепочинком, сліпучою білістю, що затьмарювала все у свідомості, але потім полум’я повернулося.

Вона програла.

Вона програла й останнього разу, і перед цим. Вона програвала в кожній спробі. Річ у тім, що вона не знала, чому це робила, хіба мордувала себе усвідомленням, що не може контролювати полум’я, яке розгорялося в свідомості.

Поріз додався до відкритих ран на руках і ногах, яких вона завдала собі в останні тижні і продовжувала завдавати, бо, хай лише й тимчасово, біль був єдиним варіантом, крім опіуму, який спадав на думку.

А потім вона вже не могла думати.

Рухи стали автоматичними, усе відбувалося легко — перекочування подушечки опіуму між долонями, іскра, з якої розгоралося полум’я, запах карамелі вкупі з чимось зогнилим.

Опіум гарний тим, що як тільки вона його вдихала, решта вже не мала значення, часом на цілі години: захоплена у власному світі, вона могла не перейматися відповідальністю існування.

Вона затягувалася.

Полум’я слабшало. Спогади зникали. Світ уже не завдавав болю. Навіть розчарування від поразки тьмяніло до млявого ніщо. Лишався тільки солодкий, солодкий дим.

Роздiл 4

— А ви знали, що в Анькхілууні є спеціальний адміністративний орган, відповідальний за те, щоб з’ясувати, яку вагу місто здатне витримати? — життєрадісно запитав Жамса.

Він єдиний з-поміж Цике вмів легко орієнтуватися у Плавучому місті. Хлопчик без зусиль виривався вперед, пробираючись вузькими містками, перекинутими через мулисті канали, поки решта обережно ступала по хитких дошках.

— І скільки ж це? — запитав Бадзі, підігруючи Жамсі.

— Гадаю, вони вже наближаються до максимальної спроможності, — відповів Жамса. — Доведеться щось робити з населенням, інакше Анькхілуунь почне тонути.

— Можна відправити їх на материк, — сказав Бадзі. — За останні кілька місяців ми втратили не одну сотню тисяч людей.

— Або ж змусити воювати в ще одній війні. Непоганий спосіб убивства.

Жамса перескочив до наступного містка. Жинь незграбно плелася позаду, мружачись від невмолимого південного сонця. Перед очима все пливло.

Вона вже кілька днів не виходила з каюти. І прийняла найменшу можливу дозу опіуму — щоб заспокоїти розум, але мати змогу нормально функціонувати. Але навіть від такої кількості її чуття рівноваги порушилося настільки, що, коли вони зійшли з корабля, Бадзі довелося підтримувати її за руку.

Жинь ненавиділа Анькхілуунь. Ненавиділа солоний, різкий запах океану, який переслідував її скрізь. Ненавиділа радісну галасливість міста, піратів і крамарів, які кричали одне на одного анькхілуунським піджином — незрозумілою сумішшю нікарської та західних мов. Ненавиділа те, що Плавуче місто гойдалося на відкритих водах, перекочувалося вперед з кожною новою хвилею, тож навіть стоячи на місці, вона почувалася так, ніби ось-ось упаде.

Без потреби вона сюди нізащо не прийшла б. Та Анькхілуунь — єдине місце в Імперії, де Жинь була майже в безпеці. Тут живуть єдині люди, які можуть продати їй зброю.

І опіум.

Після закінчення Першої Макової війни Призахідна респуб­ліка прийняла делегацію з Федерації Муґень, щоб підписати угоду для заснування двох нейтральних зон на нікарському узбережжі. Першою став міжнародний порт Кхурдалайн. Другою — плавуче місто Анькхілуунь.

Колись Анькхілуунь був невеликим портом, скупченням невиразних одноповерхових будівель без підвалів, бо нещільні узбережні піски просто не могли витримати більших архітектурних одиниць.

А потім Тріада перемогла в Другій Маковій війні й Імператор Дракона вщент розбив половину флоту призахідників у південній частині Нікарського моря.

За відсутності іноземців Анькхілуунь розквітнув. Місцеві мешканці, немов морські паразити, зайняли напівзруйновані кораблі, зв’язавши їх докупи, щоб утворити Плавуче місто. Тепер Анькхілуунь добряче розкинувся від узбережжя, немовби павук-­переросток, а низка дощок утворювала павутину проходів між міріадами кораблів, що стояли на якорі біля берега.

Анькхілуунь був центром, крізь який мак у всіх формах потрап­ляв до Імперії. Торговці опіумом Моаґ перевозили його морем із Західної півкулі й зберігали в гігантських порожніх оболонках кораблів, що слугували їм складами. Звідти тонкі й довгі човни контрабандистів забирали товар і розвозили через притоки річки Мужвей, поступово проникаючи в кровотік Імперії, як отрута.

Анькхілуунь міг дати дешевий опіум у надлишку, а отже, і славетне мирне забуття, цілі години, коли Жинь не мусила думати чи пам’ятати бодай щось.

І саме за це Жинь ненавиділа Анькхілуунь найдужче. Він вселив у неї дуже сильний страх. Що більше часу вона проводила в цьому місті, замкнувшись у каюті й дрейфуючи на наркотиках Моаґ, то менше вірила, що зможе піти.

— Дивно, — сказав Бадзі. — Нас мали б зустріти гостинніше.

Щоб дістатися центру міста, вони проминули плавучі ринки, купи сміття, звалені вздовж каналів, і ряди славнозвісних анькхілуунських барів, де не було ані лавок, ані стільців, лише мотузки на стінах, куди власники могли підвішувати п’яниць під пахви.

Але вони йшли вже понад пів години. І встигли дістатися серця міста, не криючись від його мешканців, а до них так ніхто й не підійшов.

Моаґ не могла не знати, що вони повернулися. Моаґ знає про все, що відбувається в Плавучому місті.

— Просто Моаґ любить погратись у владу. — Жинь зупинилася передихнути. Від хитання дощок під ногами її нудило. — Вона не шукатиме нас. Це ми мусимо прийти до неї.

Домогтися аудієнції в Чіан Моаґ було нелегко. Королева піратів оточила себе стількома шарами безпеки, що ніхто не знав, де вона перебуває в конкретний час. Лише «Чорні лілії», когорта шпигунок та помічниць, могли говорити з Моаґ особисто, а їх можна було знайти на баржі святкових насолод у центрі головного міського каналу.

Жинь глянула вгору, прикриваючи очі від сонця:

— Он там.

«Чорна орхідея» була не стільки кораблем, як плавучим триповерховим маєтком. З пологих дахів пагод звисали яскраві різнокольорові ліхтарі, а з запнутих папером вікон постійно чулася непристойна енергійна музика. Щодня опівдні «Чорна орхідея» протискувалася вгору та вниз каналом, підбираючи постійних клієнтів, які пришвартовувалися до неї в яскравих червоних сампанах.

Жинь понишпорила в кишенях.

— У когось є мідяк?

— У мене. — Бадзі кинув монету човняру, який вів свій човен до узбережжя, щоб перевезти Цике на баржу насолод.

Щойно вони наблизилися, невеликий гурт «Лілій», які зневажливо дивилися на них із другого поверху, безтурботно помахав їм. Бадзі помахав у відповідь.

— Годі, — пробурмотіла Жинь.

— Чому? — запитав Бадзі. — Це їх тішить. Поглянь, усміхаються.

— Ні, це змушує їх думати, що ти легка ціль.

«Лілії» були особистою армією Моаґ, що складалася з надзвичайно привабливих жінок: груди, не менші за груші, і такі вузькі талії, що збоку здавалося, наче вони легко можуть переламатися навпіл. Вони добре володіли бойовими мистецтвами, гарно знали мови, і загалом це була найнеприємніша група жінок, яких Жинь коли-небудь зустрічала.

«Лілія» зупинила їх на верхівці сходні, виставивши перед собою крихітну ручку, немовби могла фізично завадити їм зійти на борт:

— Вам не призначена зустріч.

Без сумніву, новенька. Їй було не більше п’ятнадцяти. На обличчі виднілися лише легенькі мазки помади, а груди — невеликі бруньки, що пробивалися крізь сорочку. Схоже, вона не розуміла, що стоїть перед гуртом найнебезпечніших людей в Імперії.

— Я Фан Жунінь, — сказала Жинь.

Дівчина кліпнула:

— Хто?

Жинь почула, як Жамса намагається приховати смішок за кашлем.

Фан Жунінь, — повторила вона. — Мені не потрібні домовленості про зустріч.

— О любонько, тут усе влаштовано не так, — дівчина поклала руку на свою неймовірно тонку талію і постукала по ній делікатними пальчиками. — Треба домовитися про зустріч, і ми запишемо тебе за декілька днів, — вона глянула Жинь через плече на Бадзі, Суні й Жамсу. — А для гурту, в якому понад чотири особи, часу треба більше. Дівчата не люблять, коли ними діляться.

Жинь потяглася до клинка.

— Послухай, шмаркачко…

Назад!

Несподівано в руці дівчини з’явилася жменя голок, які вона, мабуть, ховала в рукаві. Їхні вістря були фіолетові від отрути.

— Ніхто не торкнеться «Лілії».

Жинь раптом закортіло врізати дівчині в обличчя.

— Якщо ти не відійдеш цієї ж миті, я всаджу цей клинок тобі простісінько…

— Оце так сюрприз!

Шовкові завіси на головному вході розсунулися, й на палубу вийшла сластолюбна постать. Жинь придушила стогін.

Це була Сажана, «Чорна лілія» вищого рангу й улюблениця Моаґ. Відколи Цике висадилися в Анькхілууні три місяці тому, вона була посередницею між ними і Моаґ. У Сажани був нестерпно гострий язик, шалена схильність до сексуальних натяків і, за словами Бадзі, найпрекрасніші груди на півдні Мужвею.

Жинь ненавиділа її.

— Рада бачити вас тут. — Сажана підійшла ближче і схилила голову набік. — А ми думали, що ти не цікавишся жінками.

Говорячи, вона немов танцювала, підкреслюючи кожне слово погойдуванням стегон. Жамса зніяковіло витріщався на Сажанині груди.

— Мені треба зустрітися з Моаґ, — сказала Жинь.

— Моаґ зайнята, — відповіла Сажана.

— Гадаю, що Моаґ стане розуму не змушувати мене чекати.

Сажана здійняла бездоганно підмальовану брову:

— А ще вона не любить виявів неповаги.

— Я неясно висловилася? — випалила Жинь. — Якщо ти не хочеш, щоб цей корабель охопило полум’я, то підеш до своєї господарки і скажеш, що я хочу зустрітися з нею.

Сажана награно позіхнула:

— Будь люб’язною зі мною, спірлійко. Інакше можу розсердитися.

— Я можу потопити твою баржу за лічені хвилини.

— А Моаґ випустить у вас залп стріл, не встигнете ви бодай зійти з борту. — Сажана зневажливо махнула рукою. — Іди собі, спірлійко. Ми відправимо по тебе, коли Моаґ буде готова.

У Жинь перед очима стала червона пелена.

Чортова нахаба.

Сажані це могло здаватись образою, але Жинь і була спірлійкою. Вона самотужки виграла Третю Макову війну. Потопила цілу кляту країну. І все заради того, щоб тепер із неї насміхалася дурна хвойда з «Лілій»?

Жинь простягла руки й схопила Сажану за комір. Сажана ворухнулася, щоб витягти шпильку для волосся, без сумніву, отруєну, але Жинь ударила нею об стіну, притиснула один лікоть їй до горла, а другим пришпилила правий зап’ясток.

А потім нахилилася вперед і, притиснувшись вустами до Сажаниного вуха, прошепотіла:

— Можливо, ти вважаєш, що зараз ви тут у безпеці. Можливо, я просто повернуся й піду. А ти хизуватимешся перед іншими сучками, як спритно віднадила спірлійку. Щасливиця! А потім однієї ночі, коли ти загасиш ліхтарі й піднімеш сходню, то відчуєш у своїх кімнатах запах диму. Ти вибіжиш на палубу, але до того часу полум’я розгориться так, що ти вже не бачитимеш далі, ніж за пів метра перед собою. Ти знатимеш, що то я, але ніколи не розповіси про це Моаґ, бо стовп полум’я обпалить твою гарненьку шкіру. Останнє, що ти побачиш перед тим, як упасти в окріп, буде моє усміхнене обличчя. — Жинь сильніше впилася ліктем у зблідле Сажанине горло. — Не біси мене, Сажано.

Сажана нестямно заплескала по зап’ястках Жинь.

Жинь схилила голову.

— Що скажеш?

Сажанин голос перетворився на приглушений шепіт:

— Моаґ… може зробити виняток.

Жинь відпустила її. Сажана впала назад на стіну, нестямно обмахуючи обличчя.

Червона пелена відступала з-перед очей Жинь. Вона стиснула кулак і розкрила його, повільно видихаючи, а потім витерла долоню об туніку.

— Отак уже краще.

— Ми на місці, — сповістила Сажана.

Жинь потягнулася, щоб зняти з очей пов’язку. Сажана вела її одну — інші були тільки раді нагоді лишитися на баржі втіх — і від неприхованої вразливості Жинь смикалася й пітніла впродовж усієї мандрівки каналами.

Спершу вона побачила перед собою лише темряву. Але потім очі звикли до тьмяного світла. Жинь розгледіла кімнату, освітлену крихітними мерехтливими ліхтарями. Ані вікон, ані бодай натяку на сонячне сяйво. Жинь не знала напевне, чи вони на кораблі, чи в будівлі; чи надворі вже стемніло, чи кімната просто так добре запечатана, що зовнішнє світло не може пробитися. Повітря в кімнаті було значно прохолоднішим, аніж зовні. Жинь здалося, що вона досі відчуває бурхливе море під ногами, але лише віддалено. Вона не могла сказати, чи то було навсправжки, чи просто примарилося.

Будівля, куди вона потрапила, була величезною. Військовий корабель на мілині? Склад?

Жинь бачила масивні меблі з вигнутими ніжками, безперечно привезені з-за кордону, бо в Імперії столів так не різьбили. На стінах висіли портрети, проте зображали вони не нікарців. Істоти на них були блідошкірі, грізні й усі з білими крилами безглуздої форми. Середину кімнати займав масивний стіл, досить великий, щоб за ним розмістилося два десятки людей.

На іншому боці сиділа сама королева піратів, оточена цілим загоном лучниць «Лілій».

— Жунінь, — голос Моаґ був могильно протяжним, глибоким і химерно непереборним. — Завжди рада.

На вулицях Анькхілууня її завжди називали Моаґ Кам’яна Вдова. Це була висока широкоплеча жінка, радше ставна, аніж гарненька. Подейкували, що колись вона була повією з затоки, та врешті вийшла заміж за одного з численних піратських капітанів Анькхілууня. А потім він помер за дивних обставин, яких так і не вивчили належним чином, і Моаґ поступово піднялася рангами ієрархії піратів Анькхілууня та об’єднала флот нечуваної сили. Вона перша поставила піратські фракції Анькхілууня під один прапор. До встановлення її панування відчайдушні анькхілуунські бандити воювали один з одним так само, як дванадцять провінцій Нікані, відколи помер Червоний Імператор. По суті, вона зробила те, на що Дадзі не спромоглася. Переконала розрізнені фракції солдатів служити одній справі — своїй.

— Сумніваюся, що ти бувала в моєму особистому кабінеті, — Моаґ жестом обвела кімнату. — Гарно тут, правда? Приза­хідники нестерпно надокучливі, але облаштовувати кімнати вміють.

— А що сталося з першими власниками? — запитала Жинь.

— Та хтозна. Гадаю, військово-морський флот призахідників учить своїх моряків плавати. — Моаґ показала на стілець навпроти неї. — Сідай.

— Ні, дякую.

Жинь уже не могла стерпіти сидіння на стільцях. Їй страшенно не подобалося, як столи блокують ноги, бо якщо раптом доведеться підстрибнути або спробувати втекти, коліна вдаряться об деревину, а це коштуватиме дорогоцінного часу для втечі.

— Ну як хочеш. — Моаґ схилила голову набік. — Я чула, що в Адлазі все пройшло не дуже гладенько.

— План не спрацював, — сказала Жинь. — Ми несподівано зіткнулися з Дадзі.

— О, я знаю, — промовила Моаґ. — Про це знає все узбережжя. Ти ж знаєш, як Сінеґард це викрутив? Ти облудна спірлійка, зрадниця корони. Муґенські поневолювачі довели тебе до божевілля, і тепер ти загрожуєш усім, до кого наближаєшся. Винагороду за твою голову збільшили до шести тисяч імперських срібняків. Удвічі більше, якщо тебе приведуть живою.

— Як мило, — сказала Жинь.

— Схоже, тебе це не надто турбує.

— І то правда. — Жинь нахилилася вперед. — Послухай, Ян Юаньфу мертвий. Ми не змогли принести його голову, але твої нишпорки підтвердять усе, щойно дістануться Адлаґи. Настав час платити.

Моаґ проігнорувала її слова й підперла підборіддя кінчиками пальців.

— Не розумію. Навіщо завдавати собі такого клопоту?

— Моаґ, ну годі…

Моаґ підняла руку, обриваючи її на півслові:

— Розкажи мені ось що. Ти маєш силу, про яку більшість людей навіть не мріють. Можеш робити що заманеться. Стати Воєначальником. Стати піратом. Та стати капітаном одного з моїх кораблів, якщо схочеш. Навіщо кидатися в цей бій?

— Бо цю війну почала Дадзі, — сказала Жинь. — Бо вона вбила моїх друзів. Бо вона лишилася на троні, хоча їй там не місце. Бо хтось мусить убити її, і ліпше, якщо це буду я.

— Але навіщо? — наполягала Моаґ. — Ніхто не відчуває до нашої Імператриці більшої ненависті, ніж я. І зрозумій ось що, дівчинко: ти не знайдеш союзників. Революція гарна в теорії. Але нікому не хочеться вмирати.

— Я не прошу когось ризикувати. Просто дай мені зброю.

— А якщо ти зазнаєш невдачі? Тобі не спадало на думку, що Міліція відстежить, звідки в тебе припаси?

— Я вбила тридцятьох людей для тебе, — випалила Жинь. — Ти заборгувала мені всі припаси, які я схочу. Такі були умови. Ти не можеш просто…

— Чого я не можу? — Моаґ нахилилася вперед, погладжуючи руків’я кинджала. Вона здавалася страшенно звеселеною. — Ти вважаєш, що я тобі заборгувала? За якою угодою? За якими законами? Що ж ти зробиш? Викличеш мене до суду?

Жинь кліпнула:

— Але ж ти сказала…

— «Але ж ти сказала», — перекривила Моаґ високим голосом. — Люди постійно кажуть те, чого не мають на увазі, мала спірлійко.

— Але ж ми домовилися! — Жинь підвищила голос, проте її слова звучали жалібно, а не владно. Навіть вона чула, як по-дитячому це було.

Декілька «Лілій» захихотіли, прикриваючись віялами.

Жинь стиснула кулаки. Залишки опіуму не дозволяли спалахнути, але перед очима однаково з’явилася червона пелена.

Вона глибоко вдихнула. «Заспокойся».

Убивство Моаґ на мить могло здатися гарною думкою, але Жинь сумнівалася, чи вибереться в такому разі з Анькхілууня живою.

— Знаєш, як для людини з таким минулим, ти неймовірно дурна, — сказала Моаґ. — Здібності спірлійців, освіта в Сінеґарді, служба в Міліції, а ти досі не розумієш, як улаштований світ. Якщо ти хочеш чогось досягти, тобі знадобиться груба сила. Ти потрібна мені, і я єдина, хто може заплатити тобі, а це означає, що я потрібна тобі. Можеш скаржитися скільки завгодно. Але нікуди ти не попливеш.

— Але ти мені не платиш, — не стрималася Жинь. — Тож котися до біса.

Жинь не встигла й ворухнутися, як їй у чоло націлилось одинадцять стріл.

Назад, — просичала Сажана.

— Не треба так драматизувати, — Моаґ розглядала лак на нігтях. — Знаєш, я ж намагаюся тобі допомогти. Ти молода. У тебе ще все життя попереду. Навіщо марнувати його на помсту?

— Мені потрібно дістатися до столиці, — уперто гнула своє Жинь. — І якщо ти не даси мені припасів, я дістану їх деінде.

Моаґ театрально зітхнула, притиснула пальці до скронь, а потім поклала руки на стіл.

— Пропоную компроміс. Ще одне завдання — і отримаєш усе, що хочеш. Згода?

— І як мені тепер тобі вірити?

— А який у тебе вибір?

Жинь поміркувала над її словами.

— Що за завдання?

— Як ти ставишся до боїв на морі?

— Ненавиджу їх.

Жинь не любила бувати у відкритому морі. Досі вона погоджувалася тільки на завдання на суші, й Моаґ це знала. Посеред океану Жинь було надто легко поневолити.

Полум’я і вода несумісні.

— Упевнена, що гідна винагорода змусить тебе передумати. — Моаґ понишпорила в столі, витягла план корабля, накреслений вугіллям, і штовхнула його через стіл. — Це «Чапля». Звичайний опіумний вітрильник. Червоні вітрила, прапор Анькхілууня, якщо, звісно, капітан його не змінив. Згідно з записами в книгах, він уже декілька місяців не приносить мені грошей.

Жинь витріщилася на неї.

— І ти хочеш, щоб я вбила людину через бухгалтерські помилки?

— Він прибирає до рук більше, ніж справедливу частку своїх прибутків. А ще дуже розумно все обставив. Узяв собі бухгалтера, який підробляв дані, тож мені знадобився не один тиждень, щоб це з’ясувати. Але ми зберігаємо всі документи у трьох копіях. Цифри не брешуть. Я хочу, щоб ти потопила його корабель.

Жинь розглядала планування. Вона впізнала тип корабля. В Аньк­хілуунській затоці в Моаґ було щонайменше десять вітрильників.

— Він ще в місті?

— Ні. Але згідно з розкладом має повернутися до порту за декілька днів. Він вважає, буцімто я не знаю, що він накоїв.

— Тоді чому б тобі не позбутися його самотужки?

— За звичайних обставин я б так і зробила, — сказала Моаґ. — Але тоді я мусила б віддати його в руки піратського суду.

— І відколи це Анькхілуунь переймається правосуддям?

— Те, що ми незалежні від Імперії, ще не робить нас анархією, люба. Ми проводимо суди. Це стандартна процедура в разі привласнення чужих коштів. Але я не хочу для нього справедливого суду. До нього гарно ставляться, він має надто багато друзів у місті, і покарання від моєї руки, безсумнівно, створить мені проблеми. А я не в настрої для політики. Я хочу, щоб він потонув.

— Полонених не брати?

Моаґ осяйно всміхнулася:

— Не пріоритетно.

— Тоді мені знадобиться позичити вітрильник.

Моаґ усміхнулася ще ширше.

— Зроби це для мене — й отримаєш його.

Це був не найкращий варіант. Жинь потрібен був корабель із кольорами Міліції, а не контрабандистське судно, і Моаґ однаково могла не дати їй ані зброї, ані грошей. Ні, вона знала напевне, Моаґ обмане її так чи інакше.

Але Жинь не мала важелів впливу. У Моаґ були кораблі й солдати, тож умови диктувала вона. Жинь могла лише вбивати людей, і більше запропонувати їй було нічого.

Ліпших варіантів вона просто не мала. З точки зору стратегії її загнали в кут, і вона не могла придумати, як вибратися.

Але вона знала, кому це до снаги.

— Я хочу ще дещо, — сказала вона. — Адресу Кітая.

— Кітая?

Моаґ примружилася. Жинь бачила, як вона подумки перебирає варіанти, намагаючись зрозуміти, чи це необхідність, чи жест доброї волі.

— Ми друзі, — якомога спокійніше промовила Жинь. — Вчилися разом. Я хвилююся за нього. Тільки й того.

— І ти питаєш про нього лише зараз?

— Ми не збираємося тікати з міста, якщо тебе хвилює це.

— О, тобі це нізащо не вдалося б, — Моаґ зміряла її жалісливим поглядом. — Але він просив не говорити тобі, де його знайти.

Жинь подумала, що це не мало б стати для неї несподіванкою. Але слова Моаґ однаково їй допекли.

— Байдуже, — сказала вона. — Я все одно хочу дізнатися його адресу.

— Я дала йому слово, що триматиму її в таємниці.

— Твоє слово нічого не варте, стара відьмо. — Жинь не могла придушити нетерплячку. — Просто зараз ти тішишся з цього.

Моаґ розсміялася:

— Справедливо. Він у старому іноземному районі. Безпечний будинок у самому кінці вулиці. Ти побачиш на одвірках символи флоту «Червоних лахмітників». Я виставила там охорону, але попереджу їх, щоб трималися спокійно, коли побачать тебе. Повідомити йому, що ти прийдеш?

— Прошу, не треба, — сказала Жинь. — Нехай для нього це стане сюрпризом.

Старий іноземний район був спокійним і тихим — рідкісна оаза спокою в нескінченній какофонії Анькхілууня. Половина тамтешніх будинків були занедбані, тут ніхто не жив, відколи відпливли призахідники, а решту будівель використовували лише для зберігання припасів. Тут не було світла, яке заливало решту Анькхілууня. Це місце було незручно далеко від відкритої центральної площі, куди легко могли дістатись охоронці Моаґ.

Жинь це не сподобалося.

Але Кітай, певно, в безпеці. З точки зору тактики нашкодити йому було б жахливою ідеєю. Він — виняткове джерело знання. Він читав усе і не забував нічого. Живим він кращий актив, і Моаґ це розуміла, тому й посадила його під домашній арешт.

Самотній будинок у кінці шляху плавав трохи віддалік од решти нестійкої вулиці, прив’язаний лише двома довгими ланцюгами й небезпечно хистким містком із погано припасованих дощок.

Жинь обережно ступила на дошки, а потім легенько постукала у двері. Ніхто не відгукнувся.

Вона спробувала потягти за ручку. У дверях навіть не було замка — Жинь не бачила шпарини. Вони зробили так, щоб Кітай не міг уникнути відвідувачів.

Жинь штовхнула двері.

Спершу вона побачила безлад: недбалі купи пожовклих книг, мапи і гросбухи заповнювали весь видимий простір. Жинь прокліпалась у тьмяному світлі настільної лампи й нарешті побачила Кітая, який сидів у кутку з товстим томиком на колінах, майже закопавшись під стосами книг у шкіряних палітурках.

— Я вже їв, — сказав він, не піднімаючи очей. — Приходьте вранці.

Жинь прокашлялася.

— Кітаю.

Він глянув угору. Його очі розширилися.

— Привіт, — промовила вона.

Кітай повільно відклав книжку.

— Можна зайти? — запитала Жинь.

Кітай довго й пильно дивився на неї, а потім жестом показав їй заходити.

— Заходь.

Жинь зачинила за собою двері. Кітай навіть не спробував підвестися, тож Жинь пробралася крізь папери до нього, стежачи за тим, щоб не наступити на жодну сторінку. Кітай не любив, коли хтось порушував його ретельно впорядкований безлад. Під час періоду іспитів у Сінеґарді він спалахував гнівом щоразу, коли хтось переставляв його чорнильниці.

Кімната була настільки захаращеною, що єдиним вільним простором у ній виявився клапоть підлоги біля стіни просто поруч із Кітаєм. Намагаючись не торкатися його, Жинь ковзнула додолу, схрестила ноги й поклала руки на коліна.

Якийсь час вони просто дивились одне на одного.

Жинь відчайдушно хотілося простягти руку й торкнутися його обличчя. Кітай був слабким і занадто худорлявим. Він трохи підлікувався від часу Ґолінь Ніїс, але навіть зараз ключиці випиналися до загрозливої межі, а зап’ястки були такі тендітні, що Жинь могла переламати їх однією рукою. Він відростив довгу кучеряву шевелюру й зібрав її на потилиці, від чого шкіра на обличчі натягнулася ще дужче й вилиці випиналися ще виразніше.

Він зовсім не скидався на хлопця, з яким вона познайомилася в Сінеґарді.

Різниця крилася в очах. Раніше вони були яскраві, у них палахкотіла гарячкова допитливість. А тепер — тьмяні й порожні.

— Можна лишитися? — запитала Жинь.

— Я ж впустив тебе, правда?

— Ти просив Моаґ не давати мені твоєї адреси.

— Так, — він кліпнув. — Просив.

Він не дивився їй у вічі. Жинь занадто добре його знала, щоб розуміти: це означає, що він злиться на неї, але після стількох місяців вона так і не збагнула чому.

Ні, вона знала, просто не хотіла визнавати, що помилилася. Єдиний раз, коли вони сперечалися через це, по-справжньому сперечалися, він грюкнув дверима й не розмовляв з нею, доки вони не дісталися суші.

Відтоді Жинь не дозволяла собі думати про це. Ці думки опинилися в прірві разом з рештою спогадів, від яких вона тяглася до люльки.

— Як справи? — запитала вона.

— Я під домашнім арештом. Як у мене можуть бути справи?

Жинь роззирнулася на папери, розкидані на столі. Вони лежали на підлозі, притиснуті чорнильницями.

Її погляд зупинився на гросбуху, у якому він щось нерозбірливо писав.

— Принаймні тобі дали чим себе зайняти?

— Ага, «зайняти», точно. — Він різко згорнув гросбух. — Я працюю на одну з найбільш розшукуваних злочинниць в Імперії, і вона доручила мені розібратися з її податками.

— Анькхілуунь не платить податків.

— Податки не Імперії, а Моаґ. — Кітай крутив між пальцями пензель для письма. — Моаґ керує величезним злочинним колом із податковою системою, не менш складною за бюрократію будь-якого міста. Але система ведення записів, яку вони досі використовували… — він змахнув руками. — Той, хто її вигадав, не розумів, як працюють цифри.

«Який чудовий крок Моаґ», — подумала Жинь. Кітай мав розумову спритність двадцятьох учених разом узятих. Він міг додавати неможливо великі числа, навіть оком не моргнувши, а ще мав хист для стратегії й був здатний конкурувати в цьому з майстром Ірдзяхом. Можливо, перебування під домашнім арештом і не тішило його, але він не міг опиратися запропонованій загадці. З таким же успіхом гросбухи могли бути кошиком з іграшками.

— З тобою гарно поводяться? — запитала вона.

— Непогано. Отримую дві страви на день. Іноді більше, якщо добре поводжуся.

— Ти схуд.

— Їжа така собі.

Він досі намагався не дивитися їй у вічі. Вона ризикнула покласти долоню йому на руку.

— Мені прикро, що Моаґ тримає тебе тут.

Кітай відсахнувся.

— Це не ти вирішувала. Якби я тримав себе в полоні, то зробив би так само.

— Насправді Моаґ не така вже й погана. Вона добре ставиться до своїх людей.

— А ще використовує насильство й вимагання, щоб керувати злочинним містом, яке двадцять років обманює Сінеґард, — сказав Кітай. — Жинь, мене непокоїть, що ти починаєш втрачати чуття масштабу.

Жинь ці слова дошкулили.

— Нехай ліпше люди Моаґ, ніж прислужники Імператриці.

— З прислужниками Імператриці було б усе гаразд, якби її генерали не намагались організувати державну зраду.

— Чому ти такий відданий Сінеґарду? — вимогливо запитала Жинь. — Навряд чи Імператриця зробила щось для тебе.

— Моя родина служить короні Сінеґарда вже десять поколінь, — сказав Кітай. — І я не допомагатиму тобі з особистою вендетою лише тому, що ти вважаєш, буцім Імператриця вбила твого тупого командира. Тож годі прикидатися моїм другом, Жинь, бо я знаю, заради чого ти прийшла.

— Я не просто так вважаю, — сказала вона. — Я це знаю. А ще знаю, що це Імператриця запросила Федерацію на нікарські землі. Вона хотіла цієї війни, вона почала це вторгнення, і все, що ти бачив у Ґолінь Ніїс, — провина Дадзі.

— Хибні звинувачення.

— Я чула це від самого Шіро!

— І в Шіро зовсім не було причин тобі брехати?

— А в Дадзі зовсім не було причин брехати тобі?

— Вона Імператриця, — сказав Кітай. — Імператриця не зраджує. Ти розумієш, як абсурдно це звучить? У цьому жодної політичної переваги…

— Ти мав би цього хотіти! — вигукнула вона. Їй кортіло трусонути його, вдарити, зробити бодай щось, аби з його обличчя зникла ця байдужість, що доводила її до божевілля. — Чому ти цього не хочеш? Чому не шаленієш від люті? Хіба ж ти не бачив Ґолінь Ніїс?

Кітай напружився.

— Я хочу, щоб ти пішла.

— Кітаю, будь ласка…

Зараз же.

— Я твоя подруга!

— Ні, це не так. Моєю подругою була Фан Жунінь. Я не впевнений, хто ти, але не хочу мати з тобою нічого спільного.

— Чому ти постійно так кажеш? Що я тобі зробила?

— А що ти зробила їм?

Він схопив її за руку. Вона була така здивована, що дозволила. Він ударив її долонею по лампі поруч себе, силою опустивши руку Жинь над вогнем. Вона скрикнула від раптового болю: тисяча крихітних голочок глибше й глибше проникали в долоню.

— Ти вже колись обпікалася? — прошепотів він.

Уперше за весь час Жинь помітила невеликі шрами від опіків, якими були поцятковані його долоні й руки. Деякі були свіжі. Деякі немовби з’явилися вчора.

Біль посилився.

— От лайно!

Жинь спробувала вдарити. Вона не влучила в Кітая, але вдарила лампу. Олія вихлюпнулася на папери. Полум’я сяйнуло вгору. На мить вона побачила обличчя Кітая, підсвічене вогнем, геть налякане, а потім він сіпнув на підлогу ковдру й кинув її на полум’я.

Кімнату огорнула темрява.

— Що це за чортівня була? — крикнула Жинь.

Вона не піднімала кулаків, але Кітай відсахнувся від неї, немовби вона збиралася його вдарити, гупнувся плечем об стіну, а потім припав до землі, накривши голову руками. Його худорлява постать здригалася від ридань.

— Вибач, — прошепотів він. — Я не знаю, що…

Від пульсування болю в руці їй забракло повітря й майже запаморочилося в голові. Це було так само приємно, як коли вона була під кайфом. Якщо вона надто сильно над цим замислювалася, то починала плакати, а якщо починала плакати, то сльози могли зламати її. Тож натомість Жинь намагалася сміятися — і це перетворювалося на болісну гикавку, від якої трусилося все тіло.

— Навіщо? — нарешті спромоглася вимовити вона.

— Я намагався зрозуміти, як воно, — сказав він.

— Як що?

— Що вони відчували. Тієї миті, коли це сталося. В останні секунди життя. Я хотів знати, що вони відчували, коли все скінчилося.

— Це ні на що не схоже, — сказала Жинь.

Хвиля болю знову здійнялася в руці. Вона вдарила кулаком об підлогу, намагаючись притлумити біль, і стискала зуби, доки він минув.

— Алтань колись мені розповідав, — сказала вона. — Через якийсь час ти не можеш дихати. А потім починаєш так задихатися, що вже не відчуваєш нічого. Помираєш не від вогню, а він нестачі повітря. Ти задихаєшся, Кітаю. Ось як усе закінчується.

Роздiл 5

— Спробуй посмоктати імбирну карамельку, — запропонував Жамса.

Жинь прикривала рота і спльовувала, аж доки впевнилася, що її шлунок уже нічого не вивергатиме, а потім сперлася головою на стінку корабля. У зеленкуватих хвилях унизу плавали рештки її сніданку, слиз та жовта мішанина.

Вона взяла з долоні Жамси шматочки цукерки й почала жувати, намагаючись придушити сухі блювотні позиви. За стільки тижнів у морі вона так і не звикла до відчуття, що земля під ногами мовби постійно розхитується.

— Сьогодні чекаємо бурхливіших хвиль, — сказав Бадзі. — В Омоноді починається сезон мусонів. Якщо так триватиме й далі, краще не йти проти вітру, але поки узбережжя слугує нам хвилерізом, усе з нами буде гаразд.

Бадзі єдиний із Цике мав реальний досвід перебування в морі: невдовзі після того, як його відправили до Баґхри, він працював на транспортному кораблі, виконуючи присуджену йому роботу, і тепер надокучливо цим хизувався.

— О, заткнися, — сказав Жамса. — Щось не схоже, що ти в нас за штурвалом.

— Але ж я штурман!

— За штурмана в нас Аратша. Тобі просто подобається красуватися біля штурвала.

Жинь була вдячна, що їм не доводиться самотужки виконувати маневри. Це означало, що вони не мусили завдавати собі клопоту, шукаючи допомоги в найманої команди Моаґ. Щоб плавати у водах Південно-Ніканського моря, виконуючи незначні роботи на кораблі, було достатньо і їх шістьох, принаймні поки благословенний Аратша спрямовував його до бажаного місця призначення.

Моаґ виділила Цике опіумний вітрильник під назвою «Каракал» — лискуче струнке судно, що якимось чином вміщувало по шість гармат із кожного боку. Для запуску всіх гармат їм бракувало людей, але Жамса розробив розумний обхідний шлях. Він з’єднав усі дванадцять запалів в один шнур, а це означало, що він міг задіяти їх усі одночасно.

Але це було лише на крайню потребу. Жинь не збиралася перемагати в цій сутичці за допомогою гармат. Якщо Моаґ не хотіла, щоб хтось уцілів, тоді Жинь треба лишень достатньо близько підібратися до борту.

Вона поклала руки на поруччя і схилила на них підборіддя, вдивляючись у безлюдні води. Плавати в морі було значно менш цікаво, аніж захоплювати ворожі табори. Бої безмежно затягують. А океан просто самотній. Цілий ранок Жинь дивилася на одноманітний сірий горизонт, намагаючись тримати очі розплющеними. Моаґ не знала, коли капітан — неплатник податків повернеться в порт. Це могло статися в будь-який час — від зараз і аж до опівночі.

Жинь не розуміла, як моряки витримують жахливу нестачу орієнтирів у морі. Їй увесь океан здавався однаковим. Якщо вона не бачила узбережжя, то не могла відрізнити одного боку від іншого. У разі потреби вона могла читати зоряні мапи, але для неозброєного ока всі частини зеленкувато-синього водного плеса були однакові.

Вони могли перебувати в будь-якій частині бухти Омонод. Десь там острів Спір. Десь там Федерація.

Якось Моаґ запропонувала відвезти її на Муґень, щоб оцінити масштаб руйнувань, але Жинь відмовилася. Вона знала, що знайде там. Мільйони тіл, ув’язнених усередині затверділого каміння, потрощені скелети, застиглі за останніми життєвими справами.

У яких вони позах? Матері тягнулися за дітьми? Чоловіки обіймали дружин? Можливо, простягали руки до моря — так, наче діставшись води, змогли б утекти від смертельно щільних сірчаних хмар, що спускалися гірськими схилами.

Жинь стільки разів уявляла собі ці миті, малювала в уяві значно яскравіші образи порівняно з тим, що трапилося насправді. Коли вона заплющувала очі, то бачила Муґень, бачила Спір. У її свідомості два острови зливалися воєдино, бо в обох випадках суть була однакова: діти охоплені полум’ям, шкіра злазить великими чорними шматками, відкриваючи погляду білуваті кістки.

Вони згоріли за чужу війну, чужі помилки, бо ж хтось, кого вони ніколи не знали, вирішив, що вони мають померти. В останні миті життя вони й гадки не мали, чому їхня шкіра злазить.

Жинь моргнула й похитала головою, щоб відігнати ці думки. Вона продовжувала зісковзувати у сни наяву. Минулого вечора вона прийняла невелику дозу лаундануму, бо обпечена долоня боліла так, що неможливо було заснути, але, як виявилося, даремно вона це зробила, бо лаунданум виснажував її дужче за опіум і не був навіть наполовину таким веселим.

Жинь оглянула руку. Шкіра набрякла і страшенно почервоніла, навіть попри те, що вона годинами тримала на ній алое. Вона не могла стиснути кулак, не скривившись. Була вдячна лише за те, що обпекла ліву руку, а не ту, в якій тримає меч. Жинь здригнулася від думки про те, як руків’я притискається до чутливої шкіри.

Вона піднесла великий палець до центру долоні і впилася нігтем у відкриту рану. Біль пронизав усю руку, на очах виступили сльози. Але це пробудило її.

— Не варто було пити лаунданум, — сказав Чаґхань.

Вона рвучко випросталася.

— Я не сплю.

Він став поруч.

— Ну звісно ж.

Жинь роздратовано глянула на нього, розмірковуючи, скільки зусиль потрібно для того, щоб викинути його за борт. Певно, небагато. Чаґхань страшенно худорлявий. Вона б змогла. Вони за ним не сумували б. Напевно.

— Бачите он те каміння? — Певно, Бадзі відчув навислу бучу, тож підійшов і став між ними. Він показав на ряд скель на віддаленому Анькхілуунському узбережжі. — На що вони вам схожі?

Жинь примружилася.

— На людину?

Бадзі кивнув:

— На людину, яка тоне. Якщо пливти до узбережжя на заході сонця, то постать немовби його ковтає. Ось як можна відшукати Анькхілуунь.

— І скільки разів ти там бував? — запитала Жинь.

— Чимало. Колись приїздив сюди з Алтанем, два роки тому.

— Навіщо?

— Туйр хотів, щоб ми вбили Моаґ.

Жинь пхикнула:

— Ну, тоді ви зазнали невдачі.

— Якщо бути справедливим, то це був єдиний раз, коли Алтань зазнав невдачі.

— О, жодних сумнівів, — сказала Жинь. — Неймовірний Алтань. Бездоганний Алтань. Найкращий командир, якого ви коли-небудь мали. Усе робив правильно.

— Усе, за винятком Чулуу Корікх, — втрутився в розмову Жамса. — Ви могли спричинити катастрофу нечуваного розмаху.

— Якщо чесно, то Алтань і справді приймав непогані тактичні рішення. — Бадзі потер підборіддя. — До того, ну знаєш, як зациклився на відверто невдалих.

Жамса присвиснув:

— З’їхав з глузду наприкінці, і справді.

— Трохи збожеволів, ага.

— Годі балачок про Алтаня, — сказав Чаґхань.

— Прикро, коли йдуть найкращі, — продовжив Бадзі, не звертаючи на нього уваги. — Як от Фейлень. Хулейнінь теж. А пам’ятаєте, як Алтань почав ходити вві сні в Кхурдалайні? Присягаюся, якось уночі пішов я собі до вітру, а він…

— Я сказав годі! — Чаґхань ударив обома руками по поруччю.

Жинь відчула, як над палубою промчав порив вітру, на руках у неї проступила гусяча шкіра. У повітрі з’явився такий спокій, як буває між блискавкою і громом. Кінчики білосніжного волосся Чаґханя почали закручуватися.

Вираз його обличчя зовсім не личив цій аурі. Здавалося, він ось-ось заплаче.

Бадзі підняв долоні вгору.

— Гаразд. Тигрячі цицьки. Вибач.

— Ви не маєте права, — просичав Чаґхань. Він указав пальцем на Жинь. — А ти тим паче.

Вона наїжачилась:

— І як це розуміти?

— Це через тебе…

— Через мене що? — голосно запитала вона. — Ну ж бо, скажи це.

— Гей. Гей. — Жамса протиснувся між ними. — Велика Черепахо, ану легше. Алтань помер. Ясно? Помер. І сварками ви його не повернете.

— Поглянь, — Бадзі передав Жинь підзорну трубу, привертаючи її увагу до чорної цятки, ледь помітної на горизонті. — Як гадаєш, це схоже на корабель «Червоних лахмітників»?

Жинь глянула в окуляр.

Флот «Червоних лахмітників» Моаґ мав упізнавані опіумні вітрильники, збудовані вузькими, щоб розвивати достатню швидкість та обганяти інших піратів і військовий флот Імперії. У суден були великі трюми, щоб перевозити значні обсяги опіуму. А ще в цих кораблів вітрила були пошиті таким особливим способом, що нагадували плавники коропа. У відкритих водах вони маскували розрізнювальні знаки, але коли входили в Південно-Ніканське море, то йшли під багряним прапором Анькхілууня.

Але цей корабель був об’ємним, великим і приземкуватим, значно круглішим за опіумний вітрильник. Вітрила на ньому були не червоні, а білі, прапора й зовсім не видно. Та все ж Жинь розгледіла: корабель так різко змінив курс у їхньому напрямку, що без допомоги шаманів це неможливо.

— То не корабель Моаґ, — сказала вона.

— Але це ще не робить його ворожим, — сказав Жамса. Він і собі глянув на судно крізь підзорну трубу. — Він може бути дружнім.

Бадзі пхикнув:

— Ми втікачі, які працюють на володарку піратів. Невже ти думаєш, що зараз у нас багато друзів?

— Слушно. — Жамса склав підзорну трубу і сховав у кишеню.

— Просто відкриймо вогонь, — запропонував Чаґхань.

Бадзі недовірливо глянув на нього.

— Послухай, я не знаю, скільки часу ти провів у морі, але коли бачиш чужоземний військовий корабель без яких-небудь знаків і вказівок щодо того, чи є в нього допоміжний флот, найкращим рішенням не буде «просто відкриймо вогонь».

— А чому? — запитав Чаґхань. — Ти ж сам сказав: цей корабель не може бути дружнім.

— Але це не означає, що він шукає бою.

Жамса переводив погляд із Чаґханя на Бадзі і назад, поки вони говорили. Він скидався на спантеличене пташеня.

— Не стріляти, — квапливо сказала йому Жинь. — Принаймні доки не дізнаємося, хто це.

Тепер корабель підійшов до них достатньо близько, щоб вона могла розрізнити вигравіювані літери на борту. «Баклан». Вона переглянула перелік кораблів «Червоних лахмітників», які прибували в Анькхілуунь. Цієї назви у списку не було.

— Ви це бачите? — Жамса знову глянув у підзорну трубу.

— Що це в дідька таке?

— Га? — Жинь не розуміла, що стурбувало Жамсу. Вона не бачила озброєних загонів. Чи бодай команди в якійсь формі.

А потім збагнула, що саме це й неправильно.

Вона взагалі не бачила нікого на борту.

Ніхто не стояв біля штурвала. Ніхто не веслував. «Баклан» був уже достатньо близько, щоб усі бачили порожні палуби.

— Це неможливо, — озвався Жамса. — Як же вони приводять його в рух?

Жинь перехилилася через борт корабля й вигукнула:

— Аратшо! Різко повертай праворуч.

Аратша підкорився, змінюючи їхній курс швидше, аніж міг зробити будь-який інший весловий корабель. Але чужоземне судно майже миттєво змінило напрямок, щоб лягти на їхній курс, заклавши абсурдно точний поворот. Корабель був швидкий, надто швидкий. Навіть попри те, що Аратша розганяв «Каракал», «Баклан» легко витримував його темп.

Через кілька секунд він майже наздогнав їх. І виходив на паралель. Хто б то не був, він намірився взяти їх на абордаж.

— Це корабель-примара, — проскиглив Жамса.

— Не будь дурнем, — озвався Бадзі.

— Ну тоді в них є шаман. Чаґхань має рацію, нам варто стріляти.

Вони безнадійно глянули на Жинь, щоб вона підтвердила наказ. Жинь розкрила була рота, але вже наступної миті повітря розітнув гуркіт і «Каракал» під їхніми ногами добряче трусонуло.

— Ти досі сумніваєшся, що це вороже судно? — запитав Чаґхань.

— Вогонь! — відповіла Жинь.

Жамса кинувся в трюми, щоб запалити підривник. Через декілька секунд низка вибухів струснула «Каракал» — то одна за одною спрацьовували бічні гармати. Розжарені металеві ядра пролітали над водою, лишаючи яскраві помаранчеві сліди, але замість того, щоб пробити борт «Баклана», вони лише відскочили від металевої обшивки. Військовий корабель заледве похитнувся від ударів.

Тим часом «Каракал» небезпечно накренився на правий борт. Жинь зазирнула за край — корпус був пошкоджений. І хоча вона майже нічого не знала про кораблі, та подумала, що це судно навряд чи довго втримається на плаву.

Жинь ледь чутно вилаялася. Вони мусять дістатися узбережжя на одній з рятувальних шлюпок. За умови, що «Баклан» не порішить їх раніше.

Жинь чула, як у трюмах тупоче Жамса, намагаючись перезарядити гармати. Над головою просвистіли стріли — люб’язність від Цари, — але вони марно стукотіли об боки військового кораб­ля. Цара не мала цілі — на палубі не було ані команди, ані лучників. Хто б то не був, лучники йому були не потрібні, бо ж на кораблі стояв цілий ряд гармат, достатньо потужних, щоб за лічені хвилини рознести «Каракал» на друзки.

— Зібратися докупи! — крикнула Жинь.

У них менша вогнева міць, менша маневреність. Єдиний їхній шанс на перемогу — зійти на борт того корабля й викурити команду.

— Аратшо! Перенеси мене на той корабель!

Але ніхто не ворухнувся.

«Каракал» байдуже колихався на хвилях.

Аратшо!

Відповіді не було. Жинь вилізла на поруччя й нахилилася, щоб зазирнути через борт. Вона побачила дивний потік якоїсь чорної речовини, немовби хмара диму курилася під водою. Кров? Але в Аратші не йшла кров, принаймні коли він був у водній подобі. І хмара надто темна, щоб бути кров’ю.

Ні. Вона скидалася на чорнило.

Над головою в Жинь просвистіла куля. Вона швидко пригнулася. Перед нею у воду поцілив залп. З місця вибуху виринула ще одна хмара чорноти.

Це й справді було чорнило.

Вони стріляли чорнильними кулями у воду. Зумисне. Нападники знали, що в Цике є водяний шаман, і свідомо засліпили Аратшу, бо знали, хто він.

У Жинь поважчало в грудях. Це не випадковий напад. Військовий корабель цілився в них і наче знав, на що вони здатні. Це добре спланована і прорахована засідка.

Моаґ їх видала.

У повітрі просвистіла ще серія пострілів, цього разу вони поцілили в палубу. Жинь пригнулася, приготувавшись до вибуху, але його не було. Вона розплющила очі. Відстрочений вибух?

Але човен не струсонуло вибуховою хвилею. Натомість зі снарядів вирвалася хмара чорного диму, розходячись зі страхітливою швидкістю. Жинь навіть не спробувала втекти. Дим за лічені секунди накрив усю палубу.

Це була страшенно задушлива димова завіса. Жинь намагалася втягти повітря, але не виходило, немов її горло закрилося, немов хтось пришпилив її до стіни за шию. Жинь позадкувала, затуляючи рота. Вона щось відчувала в повітрі, нудотно солодке і страшенно знайоме.

Опіум.

«Вони знають, хто ми. І знають наші слабкості».

Суні та Бадзі впали навколішки, зовсім одурманені. Де б не була Цара, вона перестала стріляти. Крізь дим Жинь могла розгледіти лише обм’яклі постаті Жамси й Чаґханя. На ногах лишалася тільки вона, шалено кашляючи і слабко шкрябаючи себе по горлі.

Вона стільки разів курила опіум, що тепер знала всі фази. Це лише справа часу.

Спершу з’являється запаморочливе відчуття, вкупі з незбагненною ейфорією.

А потім оніміння, не менш приємне.

А потім — порожнеча.

Руки в Жинь пекло так, ніби вона засунула їх у вулик. У роті відчувався смак деревного вугілля. Вона спробувала зібрати вдосталь слини, щоб змочити пересохле горло, і заледве спромоглася сплюнути грудки слизу. Жинь змусила себе розтулити повіки.

Від раптового різкого світла очі засльозились, і їй довелося кілька разів кліпнути, щоб глянути вгору.

Її прив’язали до щогли, закинувши руки над головою. Вона порухала пальцями. І не відчула їх. Ноги також зв’язали, ще й так міцно, що вона не могла їх навіть зігнути.

— Приходить до тями, — почувся голос Бадзі.

Жинь витягла шию, але все одно не змогла побачити його. Коли вона повернула голову, то раптом відчула різке запаморочення. Навіть прив’язана, вона почувалася так, немовби пливе. Коли дивилася вгору чи вниз, з’являлося страшне відчуття падіння. Жинь міцно замружилася.

— Бадзі? Де ти?

— Позаду тебе, — сказав він. — З іншого боку… щогли.

Його слова заледве можна було зрозуміти через протяжну вимову.

— А інші? — запитала вона.

— Усі тут, — озвався Жамса з іншого боку. — Аратша он у тій діжці.

Жинь спробувала вирівнятися.

— Зачекайте, чи може він…

— Не вийде. Вони запечатали віко. Добре, що йому не треба дихати.

Певно, Жамса смикав руками, натягуючи мотузку, бо Жинь відчула, як її пута болісно затяглися навколо зап’ястків.

— Припини, — сказала вона.

— Вибач.

— Чий це корабель? — запитала Жинь.

— Вони нам не скажуть, — промовив Бадзі.

— Вони? Хто вони?

— Ми не знаємо. Нікарці, гадаю, але вони з нами не розмовляють, — Бадзі підвищив голос до крику, щоб почули вартові, які, мабуть, стояли в Жинь за спиною, бо вона нікого не бачила. — Агов, ви! Ви нікарці?

Ніхто не відповів.

— Я ж казав, — озвався Бадзі.

— Може, вони німі, — припустив Жамса. — Усі до одного.

— Не будь йолопом, — промовив Бадзі.

— Таке можливо! Звідки тобі знати?

Це було зовсім не смішно, але Жамса захихотів, нахилившись уперед, і мотузка боляче затяглася на руках усіх Цике.

— Ви можете заткнутися? — почувся голос Чаґханя. Він долинав із відстані метра-двох.

Жинь кинула короткий погляд, якраз достатній для того, щоб розгледіти Чаґханя, Цару й Суні, прив’язаних до щогли навпроти неї.

Чаґхань сидів поруч із сестрою. Суні досі був непритомний, його голова схилилася вперед. Під відкритим ротом зібралася чимала калюжа слини.

— І тобі привіт, — сказав Жамса. — Ми теж раді тебе бачити.

— Заткни пельку! — залементував Чаґхань, а потім вивергнув цілу низку проклять, які закінчувалися словами «кляті нікарські свині».

— Ти під кайфом? — Жамса голосно зареготав. — Тигрячі цицьки. Чаґхань під кайфом…

— Я… не…

— Швидко запитайте його, чи в нього вічний закреп, чи просто таке обличчя.

— Принаймні в мене обидва ока, — випалив Чаґхань.

— О, «принаймні в мене обидва ока»! Дотепно. Принаймні я не такий худий, щоб і голуб міг мене вкласти…

— Заткніться, — сикнула Жинь. Вона знову розплющила очі, намагаючись роздивитися, що їх оточує. Але бачила лише океан. — Жамсо, що ти бачиш?

— Лише бік корабля. Трохи океану.

— Бадзі?

Тиша. Він що, знову заснув?

Бадзі! — вигукнула Жинь.

— Га? Що?

— Що ти бачиш?

— Гм. Свої ноги. Перебірку. Небо.

— Ні, йолопе, куди ми прямуємо?

— Звідки в біса мені знати… Зажди-но. Он там цятка. Ага, цятка. Острів чи що?

Серце Жинь забилося частіше. Спір? Муґень? Але до обох — декілька тижнів шляху, вони не можуть бути так близько. А біля Анькхілууня вона більше не пам’ятала островів. Може, старі морські бази призахідників? Але вони вже давно закинуті. Якщо призахідники повернулися, то міжнародні стосунки нікарців кардинально змінилися.

— Ти впевнений? — запитала вона.

— Не дуже. Зачекай. — Якийсь час Бадзі мовчав. — Велика Черепахо. А це нічогенький корабель.

— Що ти маєш на увазі під «нічогенький корабель»?

— Те, що якби корабель був людиною, я б його трахнув, — сказав Бадзі.

Жинь підозрювала, що від Бадзі буде небагато користі, доки опіум не вивітриться. Але потім їхнє судно різко повернуло до порту і перед Жинь відкрилася вся картина: це й справді був дуже гарний корабель. Вони підпливли в тінь найбільшого військового судна, яке вона коли-небудь бачила: страхітливе, багатопалубне, з кількома рядами катапульт і бійниць, а також із масивним тараном на верхівці щоглової вежі.

У Сінеґарді Жинь вивчала мистецтво бою в морі, однак не заглиблювалась. Імперський військовий флот застарів, і на морські пости відсилали лише найменш здібних людей з усіх класів. Та все одно, вони вивчили достатньо про устрій військового флоту, щоб Жинь збагнула: це не імперський корабель.

Нікарці не могли збудувати такого судна. Певно, це чужоземний бойовий корабель.

Її розум ліниво перебирав можливості. Призахідники не втручалися в Третю Макову війну, а якби таки втрутилися, то підтримали б Імперію, а отже…

Але потім вона почула, як члени команди передають одне одному накази. Говорили вони гарною нікарською.

«Зупиняй. Готові пришвартуватися».

Хто з нікарських генералів мав доступ до призахідницьких кораблів?

Жинь почула крики, скрип деревини й важкі кроки палубою. Вона дужче потягла мотузки, але ті лише врізалися в зап’ястки, шкіра саднила, немовби її здерли до живого.

— Що відбувається? — закричала вона. — Хто ви?

Вона почула наказ віддати честь, а отже, на борт спустився хтось вищого рангу. Воєначальник? Призахідник?

— Мабуть, нас зараз порішать, — сказав Бадзі. — Приємно було вас усіх знати. Окрім тебе, Чаґханю. Ти дивний.

— Іди до біса, — озвався Чаґхань.

— Заждіть, у мене досі китова кістка в задній кишені, — сказав Жамса. — Жинь, можеш випустити трохи жару, щоб перепалити мотузки, а потім я звільнюся…

Жамса замовк на півслові, але Жинь заледве чула, що він говорив.

У її полі зору з’явився чоловік. Судячи з форми — генерал. Половину його обличчя затуляла маска — сінеґардська оперна маска з небесно-блакитної кераміки. Але постать його була висока, струнка, а хода впевнена, зарозуміла, немовби він чекав, що всі навколо схиляться перед ним.

Вона впізнала ці кроки.

— Суні може взяти на себе основну варту, а я реквізую гармати, підірву корабель чи щось таке…

— Жамсо, — приглушено промовила Жинь. — Стули. Пельку.

Генерал перетнув палубу й зупинився перед ними.

— Чому вони зв’язані? — запитав він.

Жинь напружилася. Вона впізнала цей голос.

Один із команди квапливо підбіг до них.

— Пане, нас попередили, що не можна випускати з поля зору їхніх рук.

— Це наші люди, не бранці. Розв’яжіть їх.

— Пане, але вони…

— Я не люблю повторювати.

Це точно він. Вона знала лише одну людину, яка могла висловити таку зневагу лише кількома словами.

— Ви так міцно зв’язали їм кінцівки, що перетиснули кровотік, — сказав генерал. — Якщо ви доставите їх моєму батькові зіпсутими, він дуже, дуже розгнівається.

— Пане, не думаю, що ви розумієте суть загрози…

— О, я розумію. Ми разом училися. Правда, Жинь?

Генерал схилився на коліно перед нею і зняв маску.

Жинь відсахнулася.

Хлопець, якого вона пам’ятала, був такий вродливий. Порцелянова шкіра, риси прекрасніші, ніж може виліпити будь-який скульптор, витончено вигнуті брови, у яких читалася саме та суміш поблажливості і вразливості, яку нікарські поети намагались описати століттями.

Неджа вже не був вродливим.

Лівий бік його обличчя досі лишився бездоганним, таким же гладеньким, як глазур на якісній кераміці. Але правий… Правий бік був помережаний шрамами, що розкреслювали щоку, ніби латки на черепашачому панцирі.

То не були природні шрами. Вони зовсім не скидалися на шрами від опіків, які Жинь бачила на тілах, понівечених газом. Неджине обличчя мало б перекоситися й деформуватися, якщо не повністю почорніти. Але шкіра лишалася блідою. Його порцелянове обличчя не потемніло. Воно радше скидалося на скло, яке розбили, а потім знову склеїли. Ті химерні геометричні шрами немовби намалювали на його шкірі тонким пензлем.

Його вуста витягнулися у вічній посмішці до лівого боку обличчя, відкриваючи зуби в такій собі масці поблажливості — її він уже не міг зняти.

Коли Жинь зазирнула йому в очі, то побачила згубні жовті клуби диму, що розходилися над зів’ялою травою. Вона почула крики, що змінювалися хрипами. І хтось кричав її ім’я, знову, знову і знову.

Їй усе важче ставало дихати. Вуха заповнило гудіння, а перед очима стали чорні плями, немов краплі чорнила на вологому пергаменті.

— Ти помер, — сказала вона. — Я бачила, як ти помер.

Здавалося, Неджу її слова потішили.

— І тебе завжди вважали розумницею.

Роздiл 6

— Що за хрінь?! — скрикнула Жинь.

— І тобі привіт, — відповів Неджа. — Я думав, ти зрадієш зустрічі.

Жинь лише витріщалася на нього. Їй здавалося неможливим, немислимим, що він справді живий, стоїть перед нею, говорить, дихає.

— Капітане, — покликав Неджа. — Мотузки.

Жинь відчула, як пута навколо зап’ястків натягнулись, а потім зникли. Її руки впали по боках. Кров ринула до кінцівок, від чого пальці немовби пронизало мільйоном блискавок. Жинь розтерла зап’ястки і скривилася, коли шкіра під руками почала злазити.

— Стояти можеш? — запитав Неджа.

Жинь спромоглася кивнути. Він підняв її на ноги. Вона ступила крок уперед, і на неї одразу накотила хвиля приголомшливого запаморочення.

— Тримайся. — Неджа підхопив її під руку за мить до того, як вона впала на нього.

Жинь випросталася.

— Не торкайся мене.

— Знаю, ти спантеличена. Але це…

— Я сказала: не торкайся мене.

Неджа відступив і прибрав руки.

— За мить ти все зрозумієш. Ви в безпеці. Просто повір мені.

— Повірити тобі? — повторила вона. — Ти розбомбив мій корабель!

— Ну, то був не зовсім твій корабель.

— Ти міг усіх нас убити! — лементувала Жинь. Її мозок ще був страшенно неповоротким, але цей факт здався їй дуже, дуже важливим. — Ти обстріляв мій корабель опіумом!

— А ти воліла б, щоб ми стріляли справжніми снарядами? Ми намагалися вам не нашкодити.

— Твої люди прив’язали нас до щогли на кілька годин!

— Бо вони не хотіли померти! — Неджа стишив голос. — Послухай, мені шкода, що до цього дійшло. Нам потрібно було забрати вас із Анькхілууня. Ми не хотіли вам зла.

Його заспокійливий тон розлютив Жинь ще дужче. Вона, чорт забирай, не дитина, йому не вдасться заспокоїти її втішливим шепотом.

— Ти дозволив мені вважати себе мертвим.

— А чого ти хотіла? Щоб я написав листа? До того ж вистежити тебе було не так просто.

— Лист — це краще, аніж розбомбити мій корабель!

— Ти колись із цим змиришся?

— Це не така дрібничка, щоб просто з нею миритися!

— Я все поясню, якщо підеш зі мною, — сказав Неджа. — Іти можеш? Будь ласка. Батько чекає на нас.

— Твій батько? — похмуро повторила вона.

— Та годі, Жинь. Ти ж знаєш, хто мій батько.

Жинь зиркнула на Неджу. А потім її осяяло.

«О».

Або їй шалено пощастило, або ж вона помре.

— Лише я? — запитала вона.

Неджа мигцем глянув на Цике, на мить затримавши погляд на Чаґхані.

— Мені сказали, що ти тепер командир?

Жинь вагалася. Вона поводилася не так, як личило б командиру. Але звання належало їй, навіть якщо це й просто звання.

— Так.

— Тоді лише ти.

— Я не піду без своїх людей.

— Боюся, що не можу цього дозволити.

Жинь задерла голову.

— Тоді йди до біса.

— Невже ти справді вважаєш, що хтось із них у підхожому стані для зустрічі з Воєначальником? — Неджа вказав на Цике.

Суні досі спав, а калюжа слини в нього під ротом побільшала. Чаґхань із роззявленим ротом витріщався в небо, мов зачарований, а Жамса міцно мружився й хихотів без причини.

Уперше Жинь зраділа, що розвинула таку високу стійкість до опіуму.

— Дай слово, що їм не зроблять зла, — сказала вона.

Це прохання наче аж образило Неджу.

— Та годі. Ви ж не полонені.

— А хто ми?

— Найманці, — обережно промовив він. — Сприймай це так. Ви найманці без роботи, а мій батько має для вас дуже щедру пропозицію.

— А якщо вона нам не сподобається?

— Сподобається, я впевнений. — Неджа жестом показав Жинь іти за ним, але вона лишилася на місці.

— Тоді, поки нас не буде, нагодуйте моїх людей. Гарячою стравою, а не недоїдками.

— Жинь, ну годі…

— А ще дайте їм скупатися. А потім відведіть до окремих кают. Не на гауптвахту. Такі мої умови. А ще Жамса не любить рибу.

— Він працював на узбережжі й не любить рибу?

— Він перебірливий.

Неджа пробурмотів щось капітану, і в того на обличчі з’явився такий вираз, немов його змусили нюхнути скипілого молока.

— Готово, — сказав Неджа. — Тепер ти підеш?

Жинь ступила крок і хитнулася. Неджа простягнув їй руку. Вона дозволила допомогти їй дійти до краю корабля.

— Дякую, командире, — крикнув Жамса їм услід. — Спробуй не померти.

Призахідницький військовий корабель «Нещадний» нависав над їхньою шлюпкою, повністю накриваючи її своєю тінню. Жинь нічого не могла з собою вдіяти і в благоговінні споглядала, який же він величезний. На той корабель умістилася б половина Тікані, разом із храмом.

Як таке чудовисько може триматися на плаву? І як це судно рухається? Жинь не бачила весел. Схоже, «Нещадний» був, як і «Буревісник», кораблем-примарою без видимої команди на борту.

— Не кажи, що цю штуку штовхає шаман, — сказала вона.

— Та якби ж. Ні, це судно на гребному колесі.

— Що це таке?

Неджа широко всміхнувся:

— Ти чула легенду про Старого мудреця з Арлона?

Жинь глянула скептично:

— Хто це? Твій дід?

— Прадід. За легендою, старий мудрець дивився на водне колесо для поливу полів і розмірковував про обернену дію: якщо вода рухає колесо, то й колесо мусить рухати воду. Очевидний принцип, чи не так? Неймовірно, скільки часу знадобилося, щоб комусь спало на думку застосувати його для кораблів… Розумієш, старі імперські кораблі спроєктовані дуже нерозумно. Вони рухаються завдяки веслярам на верхній палубі. Проблема в тому, що якщо веслярів підстрелять, то ти загинеш у воді. А штовхальники гребного колеса перебувають на нижній палубі. Цілковито прикриті корпусом і абсолютно захищені від ворожої артилерії. Чималеньке вдосконалення порівняно зі старими моделями, еге ж?

Схоже, Неджі справді подобалося розмовляти про кораблі. Жинь чула в його голосі виразний натяк на гордощі, коли він показав на виступи біля днища військового корабля.

— Бачиш оце? Вони маскують гребні колеса.

Поки Неджа говорив, Жинь не відводила погляду від його обличчя. Зблизька шрами не здавалися такими тривожними, радше химерно принадними. Вона замислилася, чи не боляче йому говорити.

— Що таке? — запитав Неджа. Він торкнувся щоки. — Бридко, еге ж? Якщо шрами тебе непокоять, я можу одягти маску.

— Річ не в тім, — квапливо сказала вона.

— Тоді в чому?

Жинь знову кліпнула:

— Просто я… Вибач.

Неджа насупився:

— За що?

Жинь пильно глянула на нього, шукаючи бодай натяку на сарказм, але його обличчя було відкритим, стурбованим.

— Це я винна, — сказала вона.

Неджа припинив веслувати.

— Ти не винна.

— Ні, винна, — Жинь зглитнула. — Я могла витягти тебе. Я чула, як ти кликав мене на ім’я. Ти бачив мене.

— Не пригадую такого.

— Ні, пригадуєш. Припини брехати.

— Жинь. Не роби цього. — Неджа опустив весла, а потім нахилився й узяв її за руку. — Ти не винна. Я тебе не звинувачую.

— А мав би.

— Ні.

— Я могла тебе витягти, — знову сказала вона. — Хотіла, збиралась, але Алтань не дозволив, і…

— То звинувачуй Алтаня, — різко промовив Неджа і знову почав гребти. — Федерація не збиралася мене вбивати. Муґенці люблять брати полонених. Хтось дізнався, що я син Воєначальника, тож мене тримали для викупу. Вони думали, що можуть використати мене як важіль і змусити провінцію Дракона здатися.

— І як ти втік?

— Ніяк. Був у таборі, коли пішли чутки, що Імператор Рьохай мертвий. Солдати, які тримали мене в полоні, домовилися, що повернуть мене батькові в обмін на безпечний вихід із країни.

— І вони отримали бажане?

Неджа скривився.

— Вихід вони отримали.

Коли вони дісталися до військового корабля, Неджа закріпив чотири мотузки на кінцях шлюпки і свиснув кудись угору. Через секунду човен почало хитати, бо матроси потягли їх угору.

Головної палуби зі шлюпки видно не було, але тепер Жинь побачила, що солдати стоять на всіх кутах корабля. За зовнішніми ознаками вони були нікарцями, певно, вихідцями з провінції Дракона, але Жинь звернула увагу, що солдати не носили уніформи Міліції.

Солдати Сьомого підрозділу, яких вона бачила в Кхурдалайні, були в зеленій міліцейській формі з вишитим драконом на нарукавних пов’язках. А ці носили темно-синє вбрання з яскравим драконом, вишитим на грудях.

— Сюди. — Неджа повів Жинь униз сходами до другої палуби, а потім далі коридором, аж доки вони не зупинилися біля ряду дерев’яних дверей, які охороняв високий худорлявий чоловік з алебардою, прикрашеною синіми стрічками.

— Капітане Ежидень. — Неджа зупинився й відсалютував йому, хоча, судячи з форми, він мав вищий ранг.

— Генерале. — Капітан Ежидень скидався на того, хто ніколи не усміхається. Схоже, на його худому обличчі назавжди залягли глибокі зморшки від насуплених брів. Він схилився до Неджі, а потім повернувся до Жинь:

— Витягніть руки вперед.

— Це не обов’язково, — сказав Неджа.

— З усією повагою, пане, ви не єдиний присягнулись оберігати життя свого батька, — сказав Ежидень. — Витягніть руки вперед.

Жинь підкорилася.

— Ви нічого не знайдете.

Зазвичай вона носила в черевиках і в спідній сорочці кинджали, але тепер відчувала, що їх немає. Мабуть, команда «Буревісника» забрала.

— Я все одно мушу перевірити, — Ежидень зазирнув їй у рукава. — Попереджаю: якщо ви посмієте націлити на Воєначальника Дракона бодай паличку, команда лучників розстріляє вас швидше, ніж ви встигнете вдихнути, — його руки піднялися вгору по її сорочці. — І не забувайте, що ваші люди в нас заручниками.

Жинь з осудом зиркнула на Неджу.

— Ти казав, що ми не заручники.

— Так і є, — сказав Неджа. Він повернувся до Ежиденя, суворо глянувши на нього. — Вони не заручники. Вони наші гості, капітане.

— Називайте їх як вам заманеться, — знизав плечима Ежидень. — Але нехай тільки спробують викинути якогось коника — і вони трупи.

Жинь відступила, щоб він зміг обмацати їй спину, шукаючи зброю.

— Навіть і не думала.

Закінчивши, Ежидень витер руки об свою форму, повернувся й узявся за дверні ручки.

— У такому разі запрошую вас до Воєначальника Дракона.

— Фан Жунінь? Ласкаво просимо на «Нещадний».

На якусь мить Жинь забракло повітря. Вона дивилася на Воєначальника Дракона й бачила Неджу. Їнь Вейсжа був дорослою версією свого сина без шрамів. Він мав усю ту обурливу красу дому Їнь — бліду шкіру, чорне волосся без натяку на сивину й акуратні риси, немовби вирізьблені з мармуру, — холодні, зверхні та величні.

За роки навчання в Сінеґарді Жинь чула безліч пліток про Воєначальника Дракона. Він правив найбагатшою провінцією Імперії. Самотужки керував обороною Червоних скель під час Другої Макової війни, переміг флот Федерації, маючи лише купку нікарських рибальських човнів. Він роками висловлював невдоволення правлінням Дадзі. Коли він не з’явився на літньому параді Імператриці третій рік поспіль, учні так голосно розмірковували про те, чи не планує він відкритої зради, що Неджа втратив самовладання і вклав одного з них на лікарняне ліжко.

— Можна просто Жинь, — її слова прозвучали так невпевнено й тихо, що немов розчинилися в просторій золоченій кімнаті.

— Вульгарні зменшувальні звертання, — заявив Вейсжа. Навіть його голос був глибшою версією Неджиного тембру, суворим гуркотанням, ніби постійно огорнутим поблажливістю. — На півдні таке люблять. Але я радше називатиму тебе Жунінь. Прошу, сідай.

Жинь мигцем глянула на дубовий стіл між ними. Він був низький, а стільці з високими спинками здавалися страшенно важкими. Якщо вона сяде, коліна опиняться в пастці.

— Я постою.

Вейсжа здійняв брову.

— Тобі ніяково в моєму товаристві?

— Ви розбомбили мій корабель, — сказала Жинь. — Тож так, трохи.

— Моя люба дівчинко, якби я хотів твоєї смерті, то твій труп уже був би на дні бухти Омонод.

— Тоді чому цього не сталося?

— Бо ти мені потрібна. — Вейсжа відсунув свого стільця й сів, жестом показуючи Неджі зробити те саме. — Знаєш, а тебе було нелегко знайти. Ми вже декілька тижнів пливемо вздовж узбережжя провінції Змії. Побували навіть на Муґені.

Він говорив так, немовби ця інформація мала приголомшити Жинь — і це спрацювало. Жинь не стрималася й відсахнулася. Вейсжа спостерігав за нею.

Жинь заковтнула приманку.

— І що ви там знайшли?

— Лише декілька розкиданих осередків. Звісно, вони й гадки не мали, де ти, але ми лишилися там десь на тиждень, щоб переконатися. Під тортурами люди скажуть що завгодно.

Жинь стиснула кулаки.

— Вони ще живі?

Вона почувалася так, немовби хтось зацідив їй у груди. Жинь знала, що солдати Федерації лишилися на материку, але навіть не здогадувалася про вцілілих цивільних. Вона думала, що навічно покінчила з цією країною.

А якщо ні? Великий стратег Суньдзи застерігав, що завжди треба добивати ворога, щоб він не повернувся сильнішим. А раптом цивільні Федерації перегрупуються? Раптом у них ще стане сил воювати?

— Вторгнення завершилося, — запевнив Жинь Вейсжа. — Ти зробила для цього все необхідне. Головні острови знищені. Імператор Рьохай та його радники загинули. Декілька міст на краях архіпелагу встояли, але Федерацію поглинуло божевілля. Вони ніби мурахи, які висипають на пагорб, щойно вб’єш їхню королеву. Дехто відпливає з островів, шукаючи притулку на берегах Нікані, але… Ну гаразд. Ми позбуваємося їх, щойно вони прибувають.

— Як?

— Як і зазвичай, — вуста Вейсжі витягнулися в посмішці. — Чому б тобі не сісти?

Жинь неохоче відтягнула стілець якнайдалі від столу й сіла на краєчку, міцно стиснувши коліна.

— Ось так, — сказав Вейсжа. — Тепер ми друзі.

Жинь вирішила говорити начистоту:

— Ви тут для того, щоб відвезти мене до столиці?

— Не будь дурепою.

— Тоді чого ви від мене хочете?

— Твоїх послуг.

— Я нікого для вас не вбиватиму.

— Думай трохи ширше, моя люба. — Вейсжа нахилився вперед. — Я хочу влаштувати переворот в Імперії. І щоб ти мені допомогла.

У кімнаті запала тиша. Жинь вивчала обличчя Вейсжі, чекаючи, що він розсміється. Але він здавався таким жахливо відвертим, як і Неджа, що вона не стрималася й гигикнула.

— Я сказав щось смішне? — запитав Вейсжа.

— Ви божевільний?

— Ти хотіла сказати — мрійник? Імперія розвалюється. Революція — це єдина альтернатива десятиліттям громадянської війни. І хтось мусить покотити цей м’яч.

— І ви вважаєте, що маєте шанси проти Міліції? — Жинь знову розсміялася. — Одна ваша провінція супроти одинадцяти інших. Це буде різанина.

— Не будь така впевнена, — сказав Вейсжа. — Провінції лютують. Вони постраждали. І вперше на пам’яті будь-кого з Воєначальників привид Федерації розвіявся. Раніше страх використовували як силу, що згуртовує. А тепер тріщини в фундаменті щодень ширшають. Ти знаєш, скільки місцевих повстань розгорілося за останній місяць? Дадзі робить усе можливе, аби об’єднати Імперію, але цей зогнилий корабель іде на дно. Якийсь час він ще може протриматися на плаву, але зрештою його розіб’є на друзки об скелі.

— І ви вважаєте, що можете зруйнувати його і збудувати новий.

— Хіба не цього ти хочеш?

— Убити одну жінку — це не те саме, що скинути весь режим.

— Та все ж не можна оцінювати ці події відокремлено, — сказав Вейсжа. — Що, на твою думку, трапиться, якщо ти доб’єшся свого? Хто посяде місце Дадзі? І хто б це не був, чи довіриш ти йому правити дванадцятьма провінціями? Бути добрішим до таких, як ти, порівняно з Дадзі?

Жинь не думала так далеко. Її ніколи не турбували роздуми про життя після того, як вона вб’є Дадзі. Щойно вдасться помститися за Алтаня, вона взагалі не певна, що хотітиме жити далі.

— Для мене це не має значення, — сказала вона.

— Тоді поміркуй про це, — сказав Вейсжа. — Я можу дати тобі шанс помститися з повною підтримкою багатотисячної армії.

Я муситиму виконувати накази? — запитала вона.

— Жинь… — почав був Неджа.

— Я муситиму виконувати накази?

— Так, — сказав Вейсжа. — Звісно.

— Тоді ви можете йти до біса.

Схоже, Вейсжу її слова неабияк спантеличили.

— Усі солдати виконують накази.

— Я вже не солдат, — відповіла Жинь. — Я присвятила час, довела Імперії свою відданість, а мене прив’язали до столу в муґенській лабораторії. Досить з мене наказів.

— Ми не Імперія.

Жинь знизала плечима:

— Ви хочете нею стати.

— Ти мала дурепа! — Вейсжа грюкнув долонею по столу. Жинь відсахнулася. — Роззирнися навкруги на хвилинку. Ідеться не про тебе, а про майбутнє нашого народу.

Вашого народу, — сказала Жинь. — Я спірлійка.

— Ти налякана дівчинка, яка керується гнівом і втратою в найменш далекоглядний спосіб. Ти хочеш лише помститися. А можеш стати чимось значно більшим. Зробити значно більше. Послухай мене. Ти можеш змінити історію.

— А хіба я вже не достатньо змінила історію? — прошепотіла Жинь.

Їй було начхати на чиєсь бачення майбутнього. Вона вже давно не хотіла величі, не хотіла викарбувати своє місце в історії. Вона вже нічого не хотіла, відколи дізналася про ціну.

І вона не знала, як сказати, що просто дуже втомилася.

Вона лише хотіла помститися за Алтаня. Хотіла встромити клинок у серце Дадзі.

А потім зникнути.

— Твій народ загинув не через Дадзі, а через Імперію, — сказав Вейсжа. — Провінції стали слабкими, ізольованими, технологічно невідповідними. Порівняно з Федерацією, порівняно з призахідниками, ми відстали не на десятиліття, а на століття. І проблема не в народі, а в його правителях. Система дванадцяти провінцій — застаріле та неефективне ярмо, що тягне Нікань назад. Уяви по-справжньому згуртовану країну. Уяви армію, підрозділи якої постійно не воюватимуть між собою. Кому стане сили нас перемогти?

Вейсжа розвів долоні по столу, у нього заблищали очі.

— Я планую перетворити Імперію на Республіку, величну Республіку, засновану на особистій свободі людей. Замість Воєначальників у нас будуть виборні чиновники. Замість Імператриці ми матимемо парламент, за яким наглядатиме обраний президент. Я зроблю так, щоб одна людина, на кшталт Су Дадзі, не змогла зруйнувати цієї реальності. Що ти про це думаєш?

Гарна промова, подумалося Жинь, якби Вейсжа звертався до когось легковірнішого.

Можливо, Імперії справді потрібен новий уряд. Можливо, демократія утвердить мир і стабільність. Але Вейсжа не розумів, що їй просто байдуже.

— Я щойно завершила одну війну, — сказала вона. — І аж ніяк не зацікавлена воювати ще в одній.

— А яка в тебе стратегія? Мотатися туди-сюди узбережжям, вбиваючи чиновників, яким не забракло сміливості тримати опіум за межами своїх кордонів? — Вейсжа пхикнув від огиди. — Якщо твоя ціль у цьому, то ти не краща за муґенців.

Жинь наїжачилася:

— Зрештою я таки вб’ю Дадзі.

— І як же, скажи, будь ласка?

— Я не мушу доповідати вам…

— Позичивши піратський корабель? — глузливо запитав Вейсжа. — Розпочавши провальні перемовини з королевою піратів?

— Моаґ збиралася дати нам припаси. — Жинь відчула, як до обличчя ринула кров. — І гроші в нас теж уже були б, якби не з’явилися ви, йолопи…

— Ти така наївна. Невже не розумієш? Моаґ завжди хотіла тебе видати. Тобі не спадало на думку, що вона спокуситься на винагороду за ваші голови? Ваше щастя, що наша пропозиція виявилася ліпшою.

— Моаґ так не вчинила б, — сказала Жинь. — Моаґ знає, чого я варта.

— Ти вважаєш Моаґ раціональною. Так і є, доки не йдеться про великі гроші. Її можна купити за певний обсяг срібла, а цього в мене в надлишку. — Вейсжа похитав головою, немовби розчарований учитель. — Ти не розумієш? Моаґ процвітає, лише поки Дадзі на троні, бо ізоляційна політика Імператриці дає Анькхі­лууню конкурентну перевагу. Моаґ отримує прибуток, лише поки діє поза законом, поки решта країни борсається в такому лайні, що вигідніше працювати з її обмеженнями, ніж без них. Щойно нашу торгівлю узаконять, вона опиниться поза Імперією. А це означає, що вона зовсім не хоче, аби ти досягла успіху.

Жинь розкрила була рота, але усвідомила, що їй нічого сказати, і закрила його. Уперше за весь час вона не мала контраргументів.

— Будь ласка, Жинь, — втрутився Неджа. — Будь чесна з собою. Ти не зможеш виграти цю війну сама. Вас шестеро. Зміївну охороняє загін елітних солдатів, проти яких тобі не вистояти. Уже не говорячи про те, що вона й сама володіє бойовими мистецтвами, про які ти не знаєш.

— І ти вже не маєш переваги моменту несподіванки, — сказав Вейсжа. — Дадзі знає, що ти йдеш за нею, а це означає, що тобі треба знайти спосіб підібратися до імператриці. Я тобі потрібен.

Вейсжа жестом обвів стіни навколо них.

— Поглянь на цей корабель. Він — найкраще, що можуть запропонувати військово-морські технології призахідників. Дванадцять гармат із кожного боку.

Жинь пустила очі під лоба.

— Вас привітати?

— У мене ще десять таких кораблів.

Це змусило її замислитися

Вейсжа нахилився вперед:

— Тепер ти розумієш. Ти розумна дівчинка, можеш і сама все прорахувати. В Імперії немає боєздатного флоту. А в мене є. Ми контролюватимемо імперські води. Війна скінчиться щонайгірше через пів року.

Жинь постукала пальцями по столу, розмірковуючи. Вони справді можуть перемогти в цій війні? І що буде, якщо таки переможуть?

Вона мимоволі почала прораховувати ймовірності, бо ж її надто добре навчили в Сінеґарді, щоб вона цього не робила.

Якщо Вейсжа сказав правду, то Жинь мусила визнати, що зараз і справді найкращий час почати переворот. Нині Міліція розрізнена й слабка. Провінції спустошені батальйонами Федерації. І вони можуть швидко стати на їхній бік, щойно дізнаються про обман Дадзі.

Переваги від приєднання до армії також очевидні. Їй уже не доведеться перейматися постачанням. Вона отримає доступ до розвідки, яку не може здійснити сама. І матиме вільне транспортування до потрібного їй місця.

Та все ж.

— А якщо я скажу ні? — запитала вона. — Ви змусите мене підкоритися? Зробите з мене власну спірлійську рабиню?

Вейсжа на це не купився.

— Республіка буде заснована на свободі вибору. Якщо ти відмовиш, ми не можемо тебе змусити.

— Тоді цілком можливо, що я піду, — сказала вона, передусім для того, щоб побачити, як він відреагує. — Знайду схованку. Перечекаю. Наберуся сил.

— Тобі не вдасться, — Вейсжа говорив знуджено, немовби знав, що вона заперечує лише на знак протесту. — Або ти можеш битися за мене й помститися. Це не важко, Жунінь. І насправді ти навіть не обмірковуєш відмови. Ти просто прикидаєшся, бо тобі подобається бути шмаркачкою.

Жинь пильно глянула на нього.

Це був дуже логічний варіант. Їй була нестерпною думка про те, наскільки логічний. Але ще нестерпніше — розуміти, що Вейсжа це знає, як і те, що вона дійшла такого ж висновку, і тепер просто глузує з неї, поки вона міркує.

— Я маю більше грошей і ресурсів, ніж будь-хто в цій Імперії, — сказав Вейсжа. — Працюй на мене — і матимеш усе, що забажаєш.

— Я не довірю свого життя у ваші руки, — сказала Жинь.

Коли вона востаннє присягнула на відданість комусь, її зрадили. Алтань помер.

— Я ніколи тобі не брехатиму, — сказав Вейсжа.

— Мені всі брешуть.

Вейсжа знизав плечима.

— Тоді не вір мені. Дій лише у власних інтересах. Але як на мене, ти швидко зрозумієш, що варіантів у тебе небагато.

У Жинь запульсувало у скронях. Вона потерла очі, намагаючись відчайдушно прорахувати всі можливості. Тут точно є якась хитрість. Їй ставало розуму не приймати таких пропозицій, не обдумавши все як слід. Цей урок вона засвоїла від Моаґ: ніколи не довіряй тому, у чиїх руках усі козирі.

Жинь мусила виграти собі трохи часу.

— Я не можу приймати таке рішення, не поговоривши зі своїми людьми.

— Як забажаєш, — сказав Вейсжа. — Але дай відповідь до світанку.

— Інакше що? — запитала вона.

— Інакше вам доведеться шукати спосіб самотужки дістатися узбережжя, — сказав він. — А вплав туди неблизько.

— Просто для ясності: Воєначальник Дракона не хоче нас убивати? — запитав Жамса.

— Ні, — сказала Жинь. — Він хоче, щоб ми приєдналися до його армії.

Жамса наморщив носа:

— Але навіщо? Федерації більше нема.

— Саме так. Він вважає, що це його нагода здійснити переворот в Імперії.

— А це й справді розумно, — сказав Бадзі. — Поміркуйте. Грабуй дім, поки він у вогні, чи як там у прислів’ї.

— Сумніваюся, що існує таке прислів’я, — озвався Жамса.

— Тут більше, ніж великодушність, — сказала Жинь. — Він хоче натомість збудувати Республіку. Скинути систему Воєначальників. Створити парламент, запровадити вибори чиновників, видозмінити устрій у всій Імперії.

Бадзі присвиснув:

— Демократія? Справді?

— Це спрацювало з призахідниками, — промовила Цара.

— Та ну? — засумнівався Бадзі. — А хіба останні десять років західний континент не охоплений війною?

— Питання не в тому, чи працює демократія, — сказала Жинь. — Це не має значення. Питання в тому, чи ми в ділі.

— Це може бути пастка, — зауважив Жамса. — Він може привезти тебе до Дадзі.

— Якщо так, то він міг просто вбити нас, коли ми тонули. Ми небезпечні пасажири на борту. Це зайвий ризик, якщо Вейсжа насправді не вірить, що зможе переконати нас приєднатися до нього.

— І що? — запитав Жамса. — Він зможе нас переконати?

— Не знаю, — визнала Жинь. — Можливо.

Що більше вона про це думала, то дужче їй подобалася його пропозиція. Вона хотіла Вейсжині кораблі. Його зброю, його солдатів, його міць.

Але якщо все піде не за планом, якщо Вейсжа зашкодить Цике, то цей тягар ляже на її плечі. А вона не могла дозволити, щоб Цике знову зашкодили.

— Хоча в тому, щоб діяти самотужки, є певна перевага, — сказав Бадзі. — Я про те, що нам не доведеться виконувати накази.

Жинь похитала головою:

— Нас шестеро. Ми не зможемо вбити правительку держави.

І байдуже, що лише декілька годин тому вона саме це й збиралася зробити.

— А якщо він нас зрадить? — запитав Аратша.

Бадзі знизав плечима:

— Ми завжди можемо обрізати кінці й перейти на інший бік. Повернутися в Анькхілуунь.

— Ми не можемо повернутися в Анькхілуунь, — сказала Жинь.

— Чому?

Вона переповіла їм про задум Моаґ.

— Вона продала б нас Дадзі, якби Вейсжа не зробив їй кращої пропозиції. Він потопив наш корабель, бо хотів, щоб вона вважала нас мертвими.

— Тож або Вейсжа, або нічого, — сказав Жамса. — Просто фантастика.

— Невже цей Їнь Вейсжа й справді такий поганий? — запитав Суні. — Це ж лише одна людина.

— І то правда, — сказав Бадзі. — Він не може бути страшнішим за будь-кого з інших Воєначальників. Воєначальники Бика й Барана не були якимись особливими. Кумівство й близькоспоріднені шлюби повсюди.

— О, то он як ти на світ з’явився, — сказав Жамса.

— Послухай, малий сучий сину…

— Приєднуйся до них, — сказав Чаґхань. Його голос був заледве гучніший за шепіт, але в каюті запала мовчанка. Він уперше заговорив за весь вечір. — Ти кажеш так, немовби можеш щось вирішувати, але ти помиляєшся. Справді думаєш, що Вейсжа відпустить тебе, якщо скажеш «ні»? Він надто розумний. Він щойно розповів тобі про свої наміри вчинити державну зраду. Він уб’є тебе, якщо буде бодай натяк на те, що ти розповіси комусь іншому. — Він похмуро глянув на Жинь. — Визнай це, спірлійко. Або ти приєднуєшся, або помираєш.

— Ти зловтішаєшся, — звинувачувала Жинь.

— Ніколи, — озвався Неджа. Він просто сяяв весь шлях коридором униз. Немов завзятий гід, показував їй військовий корабель. — Але я радий, що ти на борту.

— Заткнися.

— Хіба я не можу радіти? Я скучив за тобою. — Неджа зупинився перед кімнатою на першій палубі. — Після тебе.

— Що це?

— Твоє нове помешкання, — він розчинив перед нею двері. — Дивися, чотири різні замки з внутрішнього боку. Подумав, що тобі сподобається.

Їй і справді сподобалося. Кімната вдвічі більша за каюту на старому кораблі, а ліжко було справжнім ліжком, замість просто місця з подертою постіллю. Жинь зайшла.

— І все це мені?

— Я ж казав, — самовдоволено промовив Неджа. — Армія Дракона має свої переваги.

— О, то он як ви себе називаєте?

— Технічно ми Республіканська армія. Не провінційна і все таке.

— Вам знадобляться союзники.

— Ми працюємо над цим.

Жинь повернулася до ілюмінатора. Навіть у темряві вона бачила, як швидко рухається «Нещадний», розсікаючи чорні хвилі стрімкіше, аніж спромігся б Аратша. До ранку Моаґ і її флот будуть за десятки кілометрів позаду.

Але Жинь не могла так просто лишити Анькхілуунь. Ще ні. Вона мусила повернути ще дещо.

— Ти сказав, що Моаґ вважає нас мертвими? — запитала вона.

— Я здивувався б, якби це було не так. Ми навіть скинули у воду декілька понівечених трупів.

— Чиїх?

Неджа простягнув руки над головою.

— Хіба це важливо?

— Мабуть, ні.

Сонце почало здійматися над водою. Невдовзі піратський патруль Анькхілууня вийде до узбережжя.

— У нас є менший човен? Такий, що зможе прослизнути повз кораблі Моаґ?

— Звісно, — фиркнув він. — А що? Хочеш повернутися?

— Я ні, — сказала вона. — Але ви про декого забули.

З якого боку не поглянь, а зустріч Кітая з Вейсжею була цілковитою катастрофою. Капітан Ежидень не пустив Жинь на другу палубу, тож вона не змогла підслухати, але десь через годину після того, як Кітая доправили на борт, вона побачила, як Неджа і двоє солдатів тягнуть його на нижчий рівень. Жинь побігла коридором, щоб наздогнати їх.

— …і мені байдуже, що ти злий як собака, усе одно не можна кидатися їжею у Воєначальника Дракона, — сказав Неджа.

Обличчя Кітая побагровіло від злості. Якщо він і відчув якесь полегшення, побачивши Неджу живим, то не виказав цього.

— Твої люди висадили в повітря мій будинок!

— Саме це вони й мали зробити, — сказала Жинь.

— Ми мусили виставити все так, наче ти загинув, — сказав Неджа.

— Я ще був у ньому! — вигукнув Кітай. — І мої гросбухи також!

Неджа поглузував:

— Та кому здалися твої гросбухи?

— Я займався податками міста.

Що?!

Кітай прикусив нижню губу.

— І я майже закінчив.

— Що за хрінь? — кліпнув Неджа. — Я не… Жинь, напоум цього йолопа.

— Я йолоп? — наполегливо запитав Кітай. — Я? Це ви вважаєте, що почати криваву громадянську війну — це гарна ідея.

— Бо Імперії вона потрібна, — не відступав від свого Неджа. — Федерація вторглася до нас через Дадзі, це вона винна в тому, що сталося в Ґолінь Ніїс…

— Тебе не було в Ґолінь Ніїс, — відрізав Кітай. — І не говори мені про Ґолінь Ніїс.

— Добре… Вибач… Але хіба це не виправдовує зміни режиму? Вона підрізала крила Міліції, зіпсувала міжнародні стосунки, не їй правити…

— У тебе немає доказів.

— У нас є докази. — Неджа зупинився. — Поглянь на свої шрами. Поглянь на мене. Докази викарбувані на нашій шкірі.

— Мені байдуже, — сказав Кітай. — Плювати мені на вашу політику, я хочу додому.

— І що ти там робитимеш? — запитав Неджа. — І за кого битимешся? Насувається війна, Кітаю, і коли вона почнеться, не існуватиме такого поняття, як нейтралітет.

— Це неправда. Я усамітнюсь і проживу доброчесне життя вченого, — холодно промовив Кітай.

— Годі, — озвалася Жинь. — Неджа має рацію. Зараз ти говориш просто з упертості.

Кітай перевів погляд на неї.

— Ну звісно ж, куди ж без тебе в цьому божевіллі. І на що я сподівався?

— Може, це й божевілля, — сказала Жинь. — Але це краще, ніж битися на боці Міліції. Ну ж бо, Кітаю. Ти знаєш, що не зможеш повернутися до статус-кво.

Жинь бачила в Кітаєвих очах, як відчайдушно він прагнув розв’язати суперечність між відданістю і справедливістю, бо Кітай, бідолашний, прямолінійний, доброчесний Кітай, завжди такий упевнений у тому, що вчиняє правильно, не міг примиритися з тим, що військовий переворот може бути виправданим.

Він здійняв руки в повітря.

— Навіть так? Ти гадаєш, у моєму становищі я можу приєднатися до Республіки? Мій батько — міністр оборони Імперії.

— Тоді він служить не тому правителю, — сказав Неджа.

— Ти не розумієш! Уся моя родина в серці столиці. Їх можуть використати проти мене — матір, сестру…

— Ми їх витягнемо, — сказав Неджа.

— О, так, як витягли мене? Дуже мило! Упевнений, вони будуть у захваті, коли їх силоміць вивезуть посеред ночі, принагідно підпаливши їхній будинок.

— Заспокойся, — сказала Жинь. — Вони будуть живі. І тобі не буде про що непокоїтися.

— Немовби ти знаєш, як воно, — випалив Кітай. — Найближчим твоїм родичем був суїцидальний маніяк, який убив себе на завданні, майже такому ж дурному, як і це.

Жинь розуміла: він знав, що переступив межу, мовивши це вголос. Неджа був приголомшений. Кітай швидко закліпав, намагаючись не дивитися їй у вічі. Якусь мить Жинь сподівалася, що він відступиться від своїх слів, вибачиться, але він просто відвернувся.

Вона відчула біль у грудях. Кітай, якого вона знала, вибачився б.

Запала довга мовчанка. Неджа розглядав стіну, Кітай — підлогу. Жоден не насмілився зустрітися поглядом із Жинь.

Нарешті Кітай простягнув руки — немовби чекав, що їх хтось зв’яже.

— Краще відведіть мене на гауптвахту, — сказав він. — Ви ж не хочете, щоб в’язні тинялися палубою.

Роздiл 7

Повернувшись до своєї каюти, Жинь ретельно замкнула двері зсередини, засунувши всі чотири засувки, а потім про всяк випадок ще й підперла двері стільцем. Лягла на ліжко. Заплющила очі й спробувала розслабитися, змусити себе ввібрати короткочасне відчуття захищеності. Вона в безпеці. Вона з союзниками. По неї не прийдуть.

Сон не йшов. Чогось бракувало.

І Жинь не одразу збагнула, чого саме. Вона чекала тієї нестабільності, коли ліжко коливається на воді, але не відчувала її. «Нещадний» був таким величезним військовим кораблем, що його палуби скидалися на сушу. Нарешті вона твердо стояла на ногах.

Хіба ж не цього їй хотілося? Вона мала дах над головою і мету. Вже не пливла за течією, не борсалася в розпачі, щоб зібрати докупи плани, які зрештою не спрацюють.

Жинь втупилася в стелю, намагаючись силою волі сповільнити шалене серцебиття. Але їй не вдавалося позбутися відчуття якоїсь неправильності, глибоко вкоріненої тривоги, яка не обмежувалася лише відсутністю хвиль.

Усе почалося з поколювання в кінчиках пальців. А потім жар почав підніматися з долонь і пробиратися до рук і грудей. За мить з’явився й головний біль, від спалахів якого доводилося зціплювати зуби.

А потім під повіками розгорілося полум’я.

Вона бачила Спір, бачила Федерацію. Бачила прах і кістки, розмиті й перемішані, самотню постать, яка крокувала до неї, струнку і вродливу, з тризубом у руці.

— Тупа курво, — прошепотів Алтань і потягнувся вперед. Обхопив її горло руками, немовби намисто.

Жинь широко розплющила очі. Сіла і вдихнула, а потім видихнула, глибоко й повільно, відчайдушними подихами, намагаючись угамувати раптовий напад паніки.

А потім вона збагнула, що не так.

На цьому кораблі вона не мала доступу до опіуму.

«Ні. Заспокойся. Зберігай спокій».

Ще в Сінеґарді, коли майстер Дзян намагався допомогти їй закрити свій розум від Фенікса, він навчив її технікам очищення думок і розчинення в порожнечі, що імітує небуття. Навчив думати так, немовби вона мертва.

Відтоді Жинь цуралася його уроків. А тепер спробувала пригадати. Вона змусила свій розум читати мантри, які він примушував її повторювати годинами. «Ніщо. Я ніщо. Мене не існує. Я нічого не відчуваю. Я ні про що не шкодую… Я пісок, я порох, я попіл».

Це не спрацювало. Спалахи паніки так само порушували спокій. Поколювання в пальцях посилилося, кожна частина тіла мовби горіла, Алтанів голос відлунював звідусіль.

«Це мала бути ти».

Жинь побігла до дверей, відкинула стілець, відімкнула замки й помчала босоніж коридором. Очі поколювало від болю, зір затуманювали іскри і спалахи.

Вона примружилася, намагаючись розгледіти шлях у тьмяному світлі. Неджа казав, що його каюта в самому кінці коридору… Отже, ось ця, має бути вона… Жинь нестямно грюкала в двері, доки вони не розчинилися й на порозі не з’явився Неджа.

— Жинь? Що ти…

Вона схопила його за сорочку.

— Де ваш лікар?

Неджа підняв брови:

— Ти захворіла?

Де?

— На першій палубі, треті двері ліворуч, але…

Не дослухавши, Жинь кинулася до сходів. Вона чула, що Неджа біжить за нею, але їй було байдуже. Важило лише те, що вона може дістати опіум, або лаунданум, або що завгодно, що є на борту.

Але лікар не впустив її до кабінету. Він заблокував двері власним тілом, спершись рукою на одвірок, а другою затиснувши ручку.

— Наказ Воєначальника Дракона, — він говорив так, немовби чекав приходу Жинь. — Я тобі нічого не дам.

— Але мені потрібно… Біль, я не витерплю його, мені потрібно…

Лікар почав зачиняти двері:

— Доведеться якось обходитися без цього.

Жинь ударила двері ногою.

— Лише трішечки, — благала вона. Їй було байдуже, як жалюгідно це звучить, їй просто було потрібно бодай щось. Що-­небудь. — Будь ласка.

— У мене наказ, — сказав він. — Нічим не можу допомогти.

— До біса! — крикнула Жинь.

Лікар відсахнувся і з грюкотом зачинив двері, але Жинь уже бігла в протилежному напрямку, ударившись ногами біля сходів.

Їй треба було потрапити на верхню палубу, подалі від усіх. Вона відчувала, як скалки підступних спогадів тиснуть на розум, немовби друзки скла, частинки й уламки придушеної пам’яті, що яскраво пропливали перед очима: трупи в Ґолінь Ніїс, трупи на дослідній базі, трупи на Спірі, солдати, всі з обличчям Шіро, вони насміхалися з неї, тицяли пальцями і сміялися, і це її так розлютило, так розпалило в ній гнів…

— Жинь!

Неджа наздогнав її. Схопив рукою за плече.

— Що, в біса…

Вона вивернулася.

— Де твій батько?

— Гадаю, на зустрічі з адміралами, — пробурмотів він. — Але я не став би…

Жинь протиснулася повз нього. Неджа потягнувся до її руки, але вона встигла пригнутися й кинулася бігти коридором, а потім далі сходами вниз, до кабінету Вейсжі. Вона смикнула ручки — замкнено — потім нестямно загрюкала в двері, доки їх не розчинили зсередини.

Схоже, Вейсжа зовсім не здивувався, побачивши її.

— Панове, — сказав він, — нам потрібно поговорити наодинці, будь ласка.

Присутні мовчки вийшли з кімнати. Жоден не глянув на Жинь. Вейсжа зачинив двері, замкнув їх і обернувся.

— Чим можу допомогти?

— Ви сказали лікарю не давати мені опіуму, — сказала Жинь.

— Так і є.

Її голос тремтів:

— Послухай, телепню, мені потрібен мій

— О ні, Жунінь. — Вейсжа підняв палець і погойдав ним, немовби сварив мале дитя. — Варто було про це згадати. Остання умова нашої домовленості. Я не потерплю у своїй армії залежних від опіуму.

— Я не залежна, я просто…

Нова хвиля болю ввірвалася в її голову, і Жинь замовкла на півслові, здригнувшись.

— Мені від тебе небагато користі, якщо ти під кайфом. Ти потрібна мені свідомою. Мені потрібна та, хто зможе проникнути в Осінній палац і вбити Імператрицю, а не просякнутий опіумом мішок лайна.

— Ви не розумієте, — сказала Жинь. — Якщо ви мене не накачаєте, я підпалю всіх на цьому кораблі.

Він знизав плечима:

— Тоді ми викинемо тебе за борт.

Жинь тільки вражено поглянула на нього. Це ж безглуздя. Як він може лишатися таким непорушно спокійним? Чому не тікає, чому не ховається від жаху? Усе має йти не так, це вона повинна бути йому загрозою, а він має робити все, що вона захоче, ось як усе завжди йшло.

Чому він її не боїться?

У відчаї Жинь стала благати.

— Ви не знаєте, який це біль. Він у моєму розумі, бог постійно в моєму розумі — і це боляче

— Це не бог. — Вейсжа підвівся й через усю кімнату підійшов до неї. — Це гнів. І страх. Ти вперше побачила бій, і твої нерви не можуть заспокоїтися. Ти постійно боїшся. Ти думаєш, що всі навколо на тебе полюють, і хочеш, щоб на тебе полювали, бо так ти матимеш виправдання, щоб їм нашкодити. Це не спірлійська проблема, а звичайні переживання солдатів, притаманні багатьом. І тобі не зцілити їх за допомогою опіуму. Від цього не втекти.

— Тоді що…

Він поклав руки їй на плечі.

— Ти мусиш зіткнутися з цим. Прийняти, що тепер це твоя реальність. І побороти її.

Невже він не розумів, що вона намагалася? Невже думав, що все так просто?

— Ні, — сказала вона. — Мені потрібен…

Вейсжа схилив голову набік.

— Що означає «ні»?

Власний язик здавався Жинь страшенно неповоротким. Піт стікав їй по тілу, вона бачила, як він скрапує з долонь.

Тремтячи, вона глибоко вдихнула.

— Я… Я не можу. Побороти цього.

— О Жунінь. Ти не розумієш. Тепер ти мій солдат. Ти виконуєш накази. Я кажу тобі стрибати, а ти питаєш, як високо.

— Але я не можу, — пригнічено повторила вона.

Вейсжа підняв ліву руку, мигцем глянув на кісточки, а потім ударив її тильним боком долоні по обличчю.

Жинь упала навзнак, радше від несподіванки, аніж від сили удару. На обличчі не відобразилося болю, лише сильне напруження, немовби вона зайшла просто у блискавку. Жинь торкнулася пальцем губ. На ньому лишилася кров.

— Ви мене вдарили, — вражено промовила вона.

Вейсжа міцно схопив її за підборіддя і змусив глянути собі у вічі. Вона була надто приголомшена, щоб гніватися. Вона не відчувала злості, лише страх. Ніхто не смів отак до неї торкатися. Ніхто вже дуже давно.

Ніхто, крім Алтаня.

— Я ламав спірлійців і раніше. — Вейсжа провів великим пальцем по її щоці. — Ти не перша. Жовтувата шкіра. Запалі очі. Ти прокурюєш своє життя. Хто завгодно внюхає цей запах від тебе. Знаєш, чому спірлійці помирали молодими? Не через схильність до постійної війни, не через свого бога. Вони закурювали себе до смерті. Зараз я дам тобі місяців шість.

Він так сильно впився нігтями в її шкіру, що Жинь перехопило подих.

— Але тепер це закінчиться. Ти зав’яжеш. Можеш закурити себе до смерті після того, як зробиш те, що мені від тебе потрібно. Та лише після того.

Жинь ошелешено витріщилася на Вейсжу. Вона відчула, як починає проступати біль, спочатку ніби легким жалом, а потім пульсуючим синцем по всьому обличчю. У горлі почало зароджуватися схлипування.

— Але болить так сильно…

— О Жунінь. Бідолашна маленька Жунінь. — Вейсжа відкинув волосся їй з очей і нахилився майже впритул. — Шли до біса біль. Те, з чим ти маєш справу, легко вирішити за допомогою дисципліни. Ти можеш заблокувати Фенікса. Твій розум може збудувати власний захист, і ти не зробила цього лише тому, що використовувала опіум як безпечний вихід.

— Бо мені потрібен…

— Тобі потрібна дисципліна. — Вейсжа змусив її закинути голову ще дужче. — Зосередься. Зміцни свій розум. Я знаю, ти чуєш крики. Навчися з цим жити. Алтань із цим жив.

Заговоривши, Жинь відчула на зубах смак крові:

— Я не Алтань.

— Тоді навчися ним бути, — сказав він.

Жинь страждала на самоті у своїй каюті, замкнувши двері, під охороною трьох солдатів зовні, на її ж прохання.

Вона не могла влежати на ліжку. Постіль дерла їй шкіру й посилювала жахливе поколювання, що розходилося тілом. Вона корчилася на підлозі, затиснувши голову між колінами, качалася туди-сюди, кусала долоні, щоб не кричати. Усе тіло судомило і трясло, розривало хвилями болю, що накочувались одна за одною. Здавалося, хтось повільно чавив усі її внутрішні органи.

Корабельний лікар відмовився давати будь-які заспокійливі, обґрунтовуючи це тим, що вона просто замінить опіумну залежність якоюсь м’якшою речовиною, тож їй не було чим заглушити свій розум, придушити видіння, які спалахували щоразу, коли вона заплющувала очі: поєднання безкінечних жахіть Фенікса і її власних опіумних галюцинацій.

І, звісно ж, Алтань. Її видіння завжди поверталися до Алтаня. Іноді він горів на хвилерізі, іноді був прив’язаний до операційного столу, стогнучи від болю, а іноді являвся їй зовсім неушкодженим, але ці видіння завдавали найбільшого болю, бо тоді він із нею говорив…

Її щока досі горіла від сили Вейсжиного удару, але у видіннях її бив Алтань, жорстоко всміхаючись, коли вона тупо дивилася на нього.

— Ти мене вдарив, — сказала вона.

— Я мусив, — відповів він. — Хтось мусив. Ти цього заслужила.

Невже справді заслужила? Жинь цього не знала. Єдина версія правди, яка мала значення, була Алтанева правда. І в її видіннях Алтань вважав, що вона заслуговує смерті.

— Ти облажалася, — говорив він.

— Ти й близько не можеш того, на що був здатен я, — говорив він.

— Це мала бути ти, — говорив він.

І під усім цим невисловлений наказ: «Помстися за мене, помстися за мене, помстися за мене…»

Іноді швидкоплинні видіння перетворювалися на страшенно перекручену фантазію, у якій Алтань не бив її. У цій версії він натомість її любив, і його удари були виявом ніжності. Але вони були докорінно непримиренними, бо за своєю суттю Алтань був таким же, як і вогонь, що його поглинув: якщо він не палив усіх навколо себе, то не був собою.

Урешті з чистого виснаження приходив сон, але лише короткими гарячковими спалахами. Щоразу, виринаючи зі сну, Жинь прокидалася від власного крику, їй лишалося тільки кусати долоні й затиснутися в куток, де вона могла не здіймати галасу вночі.

— Іди до біса, Вейсжа, — прошепотіла вона. — До біса. До біса. До біса.

Але вона не могла ненавидіти Вейсжу, ні. Можливо, лише через виснаження вона так зачепилася за страх, тугу і гнів, що це стало їй випробуванням — чи зможе вона відчути щось інше. Але вона знала, що їй це потрібно. Вже кілька місяців знала, що вбиває себе і що їй бракує самоконтролю, аби зупинитись, і що єдина людина, яка могла її зупинити, померла.

Їй потрібен був хтось, кому до снаги контролювати її так, як цього не міг ніхто після Алтаня. Вона не хотіла цього визнавати, але знала, що в особі Вейсжі могла знайти свого рятівника.

Удень ставало гірше. Сонячне проміння перетворювалося на молоточок, що постійно стукотів по черепу. Але якби вона лишилася замкнена в каюті ще трохи, то точно збожеволіла б, тож Неджа провів її надвір, міцно тримаючи під руку, поки вони йшли на верхню палубу.

— Як ти? — запитав він.

Це було дурне запитання, поставлене радше щоб порушити тишу, бо її самопочуття мало бути очевидним: вона не спала, неконтрольовано тремтіла від виснаження й ломки водночас. Зрештою, Жинь сподівалася, що досягне межі, коли просто знепритомніє.

— Поговори зі мною, — сказала вона.

— Про що?

— Байдуже. Буквально про що-небудь.

І він почав розповідати їй придворні історії тихим шепотом, від якого в неї не боліла голова: буденні плітки про те, хто трахає дружину цього Воєначальника і хто справжній батько сина он того.

Жинь дивилася на Неджу, доки він говорив. Якщо вона зосереджувалася на його міміці, це відволікало її від болю, хай і лише на якийсь час. Те, як його ліве око розплющувалося трохи ширше, ніж праве. Те, як вигиналися його брови. Те, як шрами звивалися на правій щоці, нагадуючи макову квітку.

Він був значно вищий за неї. Їй доводилося закидати голову, щоб дивитися на нього знизу вгору. Коли він устиг так вирости? У Сінеґарді вони були майже одного зросту, майже однієї статури — до другого курсу, а потім він почав роздуватися зі сміхотворною швидкістю. Але ж у Сінеґарді вони були просто діти, дурні, наївні діти, які гралися у війну й ніколи всерйоз не вірили, що вона стане для них реальністю.

Жинь перевела погляд на річку. «Нещадний» плив углиб країни, піднімаючись за течією Мужвею. Він рухався у верхів’я річки зі швидкістю равлика, хоча люди біля коліс нестямно штовхали корабель крізь мулисту багнюку.

Вона придивилася до берегів. І не була певна, чи то їй примарилося, але що ближче вони підпливали, то чіткіше вона розрізняла невеликі фігурки, які рухалися на віддалі, немовби мурахи вгору колодою.

— То люди? — запитала вона.

Так, то були люди. Тепер вона бачила їх чітко — чоловіки й жінки зсутулилися під вагою мішків, які несли на плечах, малі діти пленталися босоніж уздовж берега річки, а малюків посадили в бамбукові кошики, прив’язані в батьків до спини.

— Куди вони йдуть?

Схоже, її запитання неабияк здивувало Неджу.

— Це біженці.

— Звідки?

— Звідусіль. Федерація спустошила не тільки Ґолінь Ніїс. Вони знищили цілі сільські місцевості. Увесь час, поки ми утримували ту марну облогу в Кхурдалайні, вони крокували на південь, витягуючи з селищ усі припаси, а потім спалюючи їх.

Жинь досі хапалася за те, що він сказав першим.

— То Ґолінь Ніїс не був…

— Ні. Навіть близько.

Жинь не могла навіть приблизно підрахувати кількість загиб­лих. Скільки людей жило в Ґолінь Ніїс? Вона помножила це на кількість провінцій і отримала майже мільйон.

Отже, тепер по всій країні нікарські біженці поверталися до своїх домівок. Приплив тіл, що линув зі спустошених війною міст до безплідних земель на північному заході, повернув навспак.

— «Ти питав, чи сильна моя туга», — процитував Неджа. Жинь упізнала рядок із вірша, який вона вчила ціле життя тому, плач за Імператором, чиї останні слова стали матеріалом для іспиту майбутніх поколінь. — «І я відповім: як річка навесні, що лине на схід».

Вони пливли вгору Мужвеєм, а юрби людей вишикувалися на берегах, простягали руки й кричали «Нещадному»:

— Будь ласка, лише до кордону провінції…

— Візьміть моїх дівчаток, лишіть мене, але дівчаток заберіть…

— У вас є місце! У вас є місце, щоб вас чорти забрали…

Неджа обережно потягнув Жинь за зап’ясток:

— Ходімо вниз.

Вона похитала головою. Вона хотіла бачити.

— Чому по них ніхто не надішле човни? — запитала вона. — Чому ми не можемо відвезти їх додому?

— Вони прямують не додому, Жинь. Вони тікають.

У її нутрі зародився страх.

— Скільки їх ще лишилося?

— Муґенців? — зітхнув Неджа. — Вони не єдина армія. Це розрізнені угруповання. Вони змерзли, вони голодні, вони в розпачі, і їм нікуди йти. Тепер вони злодії й бандити.

— Скільки? — повторила вона.

— Достатньо.

Жинь стиснула кулаки.

— Я думала, що принесла мир.

— Ти принесла перемогу, — сказав він. — А ось що трапляється потім. Воєначальники заледве контролюють свої провінції. Скорочення продовольства. Зростання злочинності, і йдеться не лише про бандитів Федерації. Нікарці готові перегризти горлянки одне одному. Від голоду й ти такою стала б.

— Тож ви гадаєте, що зараз слушний час для ще однієї війни.

— Ще одна війна неминуча. Але, можливо, нам вдасться не допустити наступної великої війни. Республіка не постане без болю. Але якщо ми зможемо виправити підвалини, якщо зможемо заснувати інституційні структури, які зроблять наступне вторгнення менш імовірним і убезпечать майбутні покоління, то досягнемо успіху.

«Підвалини». «Не постане без болю». «Майбутні покоління». Такі абстрактні поняття, подумалося Жинь, поняття, які не до снаги осмислити пересічній селючці. Кому є діло до того, хто сидітиме на троні в Сінеґарді, коли безмежні простори Імперії опинилися під водою?

Раптом дитячий плач став нестерпним.

— Ми можемо дати їм бодай щось? — запитала вона. — Гроші? Хіба у вас немає куп срібла?

— І де вони їх витратять? — запитав Неджа. — Можна дати їм стільки зливків, що ти й не злічиш, але їм ніде купувати товари. Продовольства немає.

— Ну тоді їжу?

— Ми намагалися. Вони лише шматують одне одного, намагаючись загребти все. Не дуже приємне видовище.

Жинь схилилася підборіддям на лікті. Позаду віддалявся людський натовп: зневажені, недоречні, зраджені.

— Хочеш, розкажу анекдот? — запитав Неджа.

Жинь знизала плечима.

— Призахідницький місіонер якось сказав, що пересічний нікарський селянин мовби чоловік, що стоїть у ставку, а вода сягає йому до підборіддя, — сказав Неджа. — Найменшого брижу достатньо, щоб його накрило з головою.

Вдивляючись у води Мужвею, Жинь не зрозуміла, що тут бодай трохи смішного.

Тієї ночі вона вирішила втопитися.

Це було не завчасно обмірковане рішення, а радше акт щирого відчаю. Біль став настільки сильним, що вона барабанила у двері своєї кімнати, благаючи про допомогу, а потім, коли вартові відчинили, прослизнула в них попід руками й побігла сходами нагору, а далі вирвалася через люк до головної палуби.

Вартові побігли за нею, гукаючи на допомогу підкріплення, але вона прискорилася, барабанячи голими п’ятами по деревині. Скалки відгукувалися маленькими уколами болю крізь шкіру, але це був гарний біль, він відволікав від криків у розумі, хай і лише на мить.

Поруччя на носі корабля сягало їй до грудей. Вона схопилася за край і спробувала підтягнутися, але руки страшенно ослабли, вона не пам’ятала, як стала такою слабкою, і Жинь завалилася на бік. Спробувала знову, підтягнувшись достатньо для того, щоб перекинути верхню частину тулуба за край. На мить зависла обличчям донизу, вдивляючись у темні води, які розсікав «Нещадний».

Пара рук обхопили її за талію. Вона брикалася й молотила руками, але її лише стиснули дужче і втягли назад. Вона повернула голову.

Суні?

Він задкував від поруччя, тягнучи її за талію, мов малу дитину.

— Відпусти, — важко видихнула вона. — Відпусти мене!

Він опустив її додолу. Жинь спробувала вирватися, але він схопив її за зап’ястки, заламав руки за спину і змусив сісти.

— Дихай, — наказав він. — Просто дихай.

Жинь підкорилася. Біль не відступав. Крики не стихали. Вона почала тремтіти, але Суні не відпускав її рук.

— Якщо просто продовжиш дихати, я розповім тобі історію.

— Я не хочу слухати жодних, курва, історій, — задихаючись, сказала вона.

— Не треба хотіти. Не треба думати. Просто дихай, — Суні говорив тихо, заспокійливо. — Ти коли-небудь чула історію про Мавпячого короля й Місяцівну?

— Ні, — проскиглила вона.

— Тоді слухай уважно, — він розслабив хватку так обережно, що цього якраз вистачило, аби в неї перестали боліти руки. — Колись давно Мавпячий король уперше побачив Місяцівну.

Жинь заплющила очі і спробувала зосередитися на голосі Суні. Вона ніколи не чула, щоб він так багато говорив. Суні завжди був таким мовчазним, заглибленим у себе, немовби не звик повністю володіти власною свідомістю й хотів якомога довше насолодитися цим відчуттям. Вона й забула, яким лагідним він може бути.

Він продовжив.

— Місяцівна тільки-но зійшла на небеса і пропливала ще так близько до Землі, що можна було побачити її відображення на водному плесі. Вона була дуже милою.

Десь у глибині свідомості Жинь ворухнулися давні спогади. Вона вже знала цю історію. Її розповідали дітям у провінції Півня під час Місячного фестивалю, щоосені, коли діти їли місячні пироги, розгадували загадки, написані на рисовому папері, й запускали в небо ліхтарики.

— А потім він закохався, — прошепотіла вона.

— Правильно. Мавпячого короля вразила найстрашніша пристрасть. Він повинен заволодіти нею, думалося йому, інакше помре. Тож він відправив своїх найкращих солдатів визволити її з океану. Але їм не вдалося, бо ж Місяцівна живе не в океані, а в небі, тож вони потонули.

— Чому? — запитала вона.

— Чому потонули? Чому Місяцівна їх убила? Бо вони не піднялися на небо, щоб знайти її, а пірнали у воду до її відображення. Вони хапалися за тупу ілюзію, а не за справжнє, — голос Суні став жорсткішим. Він був не гучніший за шепіт, але з таким же успіхом Суні міг кричати. — Ти ціле життя ганяєшся за якоюсь ілюзією, яку вважаєш справжньою, лише задля того, щоб зрозуміти, яка ж ти дурепа, і якщо зробиш ще хоч крок, то неодмінно потонеш.

Суні відпустив її руки.

Жинь повернулася до нього обличчям.

— Суні…

— Алтаню подобалася ця історія, — сказав він. — Уперше я почув її саме від нього. Він розповідав її щоразу, коли мене потрібно було заспокоїти. Говорив, що мені допоможе, якщо я думатиму про Мавпячого короля як просто про ще одну людину, легковірну й дурну, а не як про бога.

— Мавпячий король — дупоголовий, — сказала вона.

— А Місяцівна — хвойда, — відповів він. — Сиділа собі на небі й спостерігала, як мавпи за неї тонули. Що це говорить про неї?

Це розсмішило Жинь. На мить вони обоє глянули на місяць. Він був половинчастий, ховався за легкою темною хмарою. Жинь уявилося, що то жінка, сором’язлива й мінлива, яка чекає нагоди звабити легковірних чоловіків і відправити їх на смерть.

Вона накрила долонею долоню Суні. Його рука була величезна, жорсткіша за кору, поцяткована мозолями. У голові Жинь крутилися тисячі запитань без відповідей.

«Хто це з тобою зробив?»

І що важливіше: «Чи шкодуєш ти про це?»

— Ти ж знаєш, що не мусиш страждати наодинці. — Суні подарував їй рідкісну повільну усмішку. — Ти не одна така.

Жинь хотіла була всміхнутись у відповідь, але нутро скрутила нова хвиля нудоти. Вона різко опустила голову. На палубу хлюпнула блювота.

Суні розтирав їй спину, поки вона вивергала з себе на дошки згустки слизу з кров’янистими вкрапленнями. Коли Жинь закінчила, він відкинув їй з очей волосся, забруднене блювотою, і вона вдихнула повітря, глибоко й болісно.

— Ти сильна, — сказав Суні. — Хай би що ти бачила, хай би що відчувала, це не сильніше за тебе.

Але Жинь не хотіла бути сильною. Бо якщо вона буде сильною, тоді буде й тверезою, а якщо вона буде тверезою, то муситиме обміркувати наслідки своїх дій. Тоді їй доведеться зазирнути в ту прірву. Тоді Федерація Муґень уже не буде аморфною плямою, а її жертви перестануть бути числами, які нічого не означають. Тоді вона дізнається про одну смерть, дізнається її значення, а потім ще одну, і ще одну, і ще одну…

А якщо вона схоче дізнатися, то муситиме бути чимось, відчувати щось інше, окрім гніву, але вона боялася, що якщо перестане гніватися, то зламається.

Жинь розплакалася.

Суні пригладив їй волосся, відкинувши його з чола.

— Просто дихай, — пробурмотів він. — Дихай заради мене. Можеш? Вдихни й видихни п’ять разів.

Один. Два. Три.

Він продовжив гладити її по спині.

— Просто протримайся ще п’ять секунд. А потім ще п’ять. І так далі.

Чотири. П’ять.

А потім ще п’ять. І ці п’ять вдихів, яких навдивовижу виявилося вдосталь, були лише трішечки стерпнішими, аніж попередні.

— Ось так, — сказав Суні, певно, після того як десять разів порахував до п’яти. Його голос був такий тихий, що заледве чувся як шепіт. — Ось, поглянь, ти це зробила.

Вона дихала, рахувала й дивувалася, звідки Суні знав, що саме треба говорити.

Жинь замислилася, чи робив він це раніше з Алтанем.

— З нею все буде гаразд, — сказав Суні.

Жинь підняла очі, щоб глянути, до кого він говорить, і в тіні побачила Вейсжу.

Певно, він одразу зреагував на крики солдатів. Невже він стояв там увесь цей час, мовчки спостерігаючи за ними?

— Я чув, що ти вийшла подихати свіжим повітрям, — сказав він.

Жинь витерла долонею блювоту зі щоки. Вейсжа перевів погляд на її заплямований одяг, а потім знову на обличчя. Жинь не могла зрозуміти його ставлення до побаченого.

— Зі мною все буде гаразд, — прошепотіла вона.

— Справді?

— Я подбаю про неї, — сказав Суні.

Коротка пауза. Вейсжа коротко кивнув Суні.

Ще за мить Суні допоміг Жинь підвестися й повів її назад до каюти. Однією рукою притримував її за плечі, з теплотою, надійністю й заспокійливістю. Корабель налетів на сильну хвилю, і Жинь заточилася.

— Вибач, — сказала вона.

— Не вибачайся, — сказав Суні. — І не хвилюйся. Я тебе тримаю.

П’ять днів по тому «Нещадний» підплив до затопленого містечка. Спочатку, коли Жинь побачила верхівки будівель, що стриміли з річки, вона подумала, що то якісь уламки чи каміння. А потім вони підпливли достатньо близько, щоб вона розгледіла вигнуті дахи затоплених пагод, будинки під солом’яними дахами, що виднілися під водою. Ціле селище проступило перед нею крізь річковий мул.

А потім вона побачила трупи, майже з’їдені, роздуті та безбарвні, усі з порожніми очницями, бо осклянілі очі хтось уже встиг вигризти. Трупи заблокували річку й розклалися вже так сильно, що команді довелося скидати личинок, які раз у раз дерлися на борт.

Матроси вишикувалися на носі човна, щоб відсунути трупи довгими палицями і звільнити кораблю шлях. Трупи почали купчитися на берегах річки. Щоб «Нещадний» міг рухатися далі, кожні декілька годин матросам доводилося спускатись і відтягувати трупи на купи. Для цього обов’язку члени команди тягнули жереб.

— Що тут сталося? — запитала Жинь. — Мужвей вийшов з берегів?

— Ні. Прорвало дамбу. — Неджа зблід від люті. — Дадзі зруйнувала дамбу, щоб затопити долину Мужвею.

То була не Дадзі. Жинь знала, чиїх це рук справа.

Але невже ніхто інший про це не знав?

— Спрацювало? — запитала вона.

— Звісно. Це відкинуло війська Федерації на північ. Прорідило їхні ряди достатньо для того, щоб північні підрозділи їх розбили. Але потім повінь накрила ще не одну сотню селищ, і тепер декілька тисяч людей лишилися без даху над головою. — Неджа стиснув кулаки. — Як правителька могла так учинити? З власним народом?

А звідки ви знаєте, що це була вона? — обережно запитала Жинь.

— А хто ще? Про такі серйозні речі має бути наказ згори. Еге ж?

— Звісно, — пробурмотіла вона. — Хто ще?

Жинь знайшла близнюків на кормі корабля. Вони сиділи на поруччі й не відводили очей від страхіття, що тягнулося позаду. Побачивши, як підходить Жинь, обоє зістрибнули додолу й повернулися, обачливо дивлячись на неї, мовби напевно знали, чому вона йшла на них.

— То як воно? — запитала Жинь.

— Не розумію, про що ти, — сказав Чаґхань.

— Ви також це зробили, — радісно сказала вона. — Не тільки я.

— Іди проспися, — промовив він.

— Тисячі людей! — скрикнула Жинь. — Потонули, як мурахи! Пишаєтеся собою?

Цара відвернулась, а Чаґхань обурено підняв підборіддя.

— Я зробив те, що мені наказав Алтань.

Жинь пирснула сміхом.

— І я також! Просто виконувала накази! Він сказав, що я маю помститися за спірлійців, і я помстилася, тож це не моя провина, бо Алтань сказав…

Заткнися, — випалив Чаґхань. — Послухай… Вейсжа вважає, що це Дадзі наказала зруйнувати ті греблі.

Жинь досі хихотіла.

— І Неджа також.

Чаґханя немовби стривожили її слова.

— Що ти йому розповіла?

— Звісно ж, нічого. Я не дурепа.

— Нікому не можна говорити правду, — втрутилася Цара. — Ніхто в Республіці Дракона не повинен знати.

Звісно, Жинь це розуміла. Вона знала, як небезпечно давати армії Дракона причину відвернутися від Цике. Але тієї миті вона думала лише про одне: як жахливо смішним було те, що вона не єдина вчинила масове вбивство.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я не скажу. Я буду єдиним чудовиськом. Лише я.

Близнюки були приголомшені, а Жинь не могла стримати сміху. Вона думала про те, якою була мить до удару хвилі. Цивільні могли готувати вечерю, гратися надворі, вкладати дітей спати, розповідати історії, кохатися, а вже наступної миті руйнівна сила води накрила їхні домівки, знищила селища й забрала їхні життя.

Ось який вигляд тепер мала рівновага сил. Такі, як вона, махнули рукою — і мільйони людей загинули в природній катастрофі, злетіли з шахової дошки світу, мов непотрібні фігури. Такі, як вона, шамани були дітьми — тупотіли навколо цілих міст, ніби навколо піщаних замків чи скляних будинків, ніби це просто сутності, які можна зробити ціллю і зруйнувати.

На сьомий ранок після того, як вони відпливли з Анькхілууня, біль затих.

Жинь прокинулася без гарячки. Без головного болю. Вона невпевнено ступила до дверей і була приємно вражена тим, що міцно стояла на підлозі, а світ не кренився й не кружляв навколо. Відчинила двері, вийшла на горішню палубу і вразилася, як чудово відчувати бризки річки на обличчі.

Її чуття загострилися. Кольори стали яскравішими. Вона відчувала запахи, недоступні раніше. Світ немовби існував у коливанні, про яке вона раніше не знала.

А потім вона усвідомила, що її розум належить тільки їй.

Фенікс зник. Вона відчувала, що бог досі десь там, на межі її свідомості, нашіптує щось про руйнування, намагаючись узяти під контроль її бажання.

Але цього разу вона знала, чого хотіла вона.

Вона хотіла контролю.

Вона була жертвою капризів бога, бо ослаблювала свій розум, відганяла полум’я тимчасовим і негодящим рішенням. Але тепер її голова була ясною, а розум тверезим, і коли Фенікс кричав, вона могла його заткнути.

Жинь попросила про зустріч із Вейсжею. Він відіслав за нею вже за декілька хвилин.

Коли вона прийшла до кабінету, він був там сам.

— Ви мене не боїтеся? — запитала вона.

— Я тобі довіряю.

— А дарма.

— Тоді я довіряю тобі більше, ніж ти довіряєш собі.

Він поводився як зовсім інша людина. Грубіяна мовби ніколи й не було. Його голос звучав так м’яко, так підбадьорливо, що Вейсжа раптом нагадав їй учителя Фейжика.

Жинь уже давно не думала про вчителя Фейжика.

Вона вже давно не почувалася в безпеці.

Вейсжа відкинувся на спинку крісла.

— Тоді продовжуй. Спробуй прикликати полум’я для мене. Лише трохи.

Жинь розкрила долоню й зосередила на ній погляд. Прикликала гнів, відчула, як жар згортається в самому нутрі. Але цього разу він не вийшов одразу неконтрольованим потоком, а показався повільним розлюченим горінням.

На долоні в Жинь спалахнуло невелике полум’я. І це був просто спалах, хоча вона могла збільшувати його розмір, або, якби схотіла, змусила б його стати меншим.

Жинь заплющила очі, повільно вдихнула. Обережно підняла полум’я вище. Одна стрічка вогню погойдувалася над її рукою, немов очеретина, аж доки Вейсжа не скомандував їй:

— Досить.

Жинь зімкнула долоню. Вогонь згас.

Лише після цього вона зрозуміла, як швидко билося її серце.

— З тобою все гаразд? — запитав Вейсжа.

Жинь спромоглася кивнути.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він був більш ніж задоволеним. Був гордим.

— Зроби це знову. Нехай вогонь буде більшим. Яскравішим. Надай йому форми для мене.

Жинь потупилася.

— Не можу. У мене немає такого контролю.

Можеш. Не думай про Фенікса. Дивися на мене.

Жинь глянула йому у вічі. Його погляд став їй якорем.

З її кулака вирвався вогонь. Вона формувала його тремтливими руками, аж доки вогонь не став схожим на дракона, що звивався у просторі між нею і Вейсжею, змушуючи повітря тремтіти від жару.

«Більше, — сказав Фенікс. — Більше. Вище».

Його крики тиснули на межі її свідомості. Вона спробувала їх заглушити.

Вогонь не піддавався.

Жинь затремтіла.

— Ні, не можу… Не можу, ідіть звідси.

— Не думай про це, — прошепотів Вейсжа. — Дивись на мене.

Спершу Жинь злякалася, що їй це здалося, та все ж червона пелена під її повіками поволі розвіялася.

Вогонь зник. Жинь упала навколішки.

— Хороша дівчинка, — м’яко промовив Вейсжа.

Вона обхопила себе руками, розхитуючись на підлозі й намагаючись пригадати, як дихати.

— Можна тобі дещо показати? — запитав Вейсжа.

Жинь підвела очі. Він перетнув кімнату й підійшов до шафки, відчинив дверцята і витягнув пакунок, загорнутий у тканину. Коли він стягнув тканину, Жинь відсахнулася, однак побачила лише тьмяний блиск металу.

— Що це? — запитала вона.

Але вона вже знала. Вона де завгодно впізнала б цю зброю. Вона годинами задивлялася на цю сталь, на метал, поцяткований слідами численних боїв. Предмет був суцільно металевий, навіть руків’я, яке зазвичай робили з деревини, бо спірлійці потребували зброї, яка б не прогоріла вщент, коли вони її торкнуться.

Жинь відчула раптове запаморочення, не пов’язане з відмовою від опіуму, а навіяне раптовим і страшенно яскравим спогадом про те, як Алтань Тренсинь ішов хвилерізом назустріч смерті.

У її горлі піднялося шорстке схлипування.

— Звідки він у вас?

— Мої люди знайшли його в Чулуу Корікх, — Вейсжа нахилився й поклав тризуб перед Жинь. — Я подумав, ти схочеш мати його в себе.

Не розуміючи, Жинь дивилася на нього.

— Ви… Чому ви були там?

— Припини вважати, що я знаю менше, ніж насправді. Ми шукали Алтаня. Він був би, гм, корисним.

Жинь пхикнула крізь сльози:

— Ви думали, що Алтань приєднається до вас?

— Я думав, що Алтань схоче скористатися будь-якою нагодою перебудувати цю Імперію.

— Тоді ви зовсім його не знали.

— Я знав його народ, — сказав Вейсжа. — Я вів тих солдатів, які звільнили його з дослідної бази, і я допомагав тренувати його, коли він підріс досить для того, щоб битися. Алтань бився б за цю Республіку.

Жинь похитала головою.

— Ні, Алтань хотів лише все палити.

Вона потяглася, схопила тризуб і зважила в руці. Він незручно лежав у пальцях, заважкий спереду і химерно легкий ззаду. Алтань був значно вищий за неї, і зброя здавалася задовгою, щоб Жинь могла зручно нею замахнутися.

Тризубом не можна користуватися як мечем. Він не годиться для бічних ударів. Ним потрібно володіти з хірургічною точністю. І завдавати лише вбивчих ударів.

Жинь відсунула тризуб від себе:

— Я не повинна брати його.

— Чому?

Жинь заледве могла вимовити бодай слово, так гірко вона плакала.

— Бо я — не він.

«Бо це я мала померти, а він мав бути живим і стояти тут».

Ні, ти — не він. — Вейсжа все пригладжував їй волосся однією рукою, попри те, що вже заклав його за вуха. Друга рука зімкнулася на її пальцях, міцніше стиснувши їх навколо холодного металу. — Тобі поліпшає.

Коли Жинь упевнилася в тому, що від твердої їжі її не знудить, вона приєдналася до Неджі, щоб нормально поїсти вперше за багато днів.

— Не чавкай, — весело промовив Неджа.

Жинь була надто заклопотана розриванням ще теплої булочки, тож не відповіла. Вона не знала, чи то їжа на судні була сміховинно смачною, чи просто вона так зголодніла, але та булочка смакувала їй краще за все, що вона коли-небудь куштувала.

— Гарний день, — сказав Неджа, поки Жинь ковтала.

На знак згоди вона лише видала неясний звук. Перші декілька днів вона навіть не могла витримати прямого сонячного світла надворі. А тепер, коли очі вже не пекли, споглядала яскраві води навіть не мружачись.

— Кітай досі дметься? — запитала вона.

— Відійде, — озвався Неджа. — Він завжди був упертюхом.

— Це ще м’яко сказано.

— Прояви трохи співчуття. Кітай ніколи не хотів бути солдатом. Половину свого життя він марив тим, щоб піти на гору Юелу, а не в Сінеґард. За покликанням він учений, а не воїн.

Жинь пам’ятала. Кітаю хотілося лише стати вченим, піти навчатися в академію на горі Юелу, вивчати природничі науки, або астрономію, або чим ще він захоплювався в той час. Але він був єдиним сином міністра оборони Імператриці, тож його доля була визначена ще до народження.

— Це сумно, — пробурмотіла вона. — Не треба змушувати себе бути солдатом, якщо цього не хочеш.

Неджа підпер підборіддя рукою.

— А ти хотіла?

Жинь вагалася.

Так. Ні. Їй навіть не думку не спадало, що вона могла стати кимось іншим. Вона не думала, що її бажання мають значення.

— Раніше я боялася війни, — нарешті промовила вона. — А потім збагнула, що мені добре вдається воювати. Я не впевнена, чи буду такою ж майстерною в чомусь іншому.

Неджа мовчки кивнув, споглядаючи річку й бездумно смикаючи парову булочку, так і не торкнувшись її.

— А як твоє… гм… — Неджа жестом показав на скроні.

— Добре. Зі мною все добре.

Уперше в житті вона почувала, що може контролювати свій гнів. Може думати. Може дихати. Фенікс досі був там, майорів у глибині її розуму, готовий вибухнути полум’ям, якщо вона покличе, але тільки якщо вона покличе.

Жинь опустила очі й побачила, що парової булочки вже немає. Вона схопила пальцями порожнечу. Шлунок відгукнувся на це бурчанням.

— Ось, — сказав Неджа. Він передав їй трохи прим’яту булочку. — Візьми мою.

— Ти не голодний?

— Зараз у мене не найкращий апетит. А ти якась виснажена.

— Я не забиратиму в тебе їжу.

— Їж, — наполягав він.

Жинь відкусила шматочок. Він ковзнув униз стравоходом і опустився в шлунок із дивовижною важкістю. Вона вже давно так не наїдалася.

— Як твоє обличчя? — запитав Неджа.

Жинь торкнулася щоки. Гострі спалахи болю пронизували нижню частину обличчя щоразу, коли вона говорила. Поки опіум виходив з організму, на щоці розквітав синець, немовби одне змінилося іншим.

— Відчуття такі, ніби стало тільки гірше, — сказала вона.

— Ні. Усе з тобою буде гаразд. Батько не б’є аж так сильно, щоб нашкодити.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Жинь спостерігала за рибиною, що вистрибнула з води, а потім стрибнула знову, ляснувши хвостом, немов благаючи, щоб її спіймали.

— А твоє обличчя? — запитала Жинь. — Ще болить?

Під певним освітленням Неджині шрами скидалися на яскраво-­червоні лінії, які хтось викарбував через усе обличчя. А під іншим вони видавалися акуратними штрихами пензля для письма.

— Боліло довго. Але тепер я просто нічого не відчуваю.

— А якщо я торкнуся? — Жинь раптом закортіло пройтися пальцем по його шрамах. Погладити їх.

— Однаково не відчую, — Неджа ковзнув пальцями до щоки. — Та, гадаю, це лякає людей. Батько змушує мене одягати маску щоразу, коли я серед цивільних.

— А я думала, що ти просто марнославний.

Неджа всміхнувся, але не засміявся.

— І це також.

Жинь відірвала великий шматок від парової булочки й заледве прожувала його перед тим, як ковтнути.

Неджа простягнув руку й торкнувся її волосся.

— Маєш гарний вигляд. Приємно знову бачити твої очі.

Волосся Жинь підрізала коротко — лише після того, як побачила зневажливі погляди на палубі й усвідомила, якою огидною стала. Ріденькі пасма відросли масними й сплутаними, перетворившись на кубло для вошей. Тепер волосся в неї було коротшим за Неджине, підстрижене й чисте. І вона знову почувалася ученицею.

— А Кітай щось їсть? — запитала Жинь.

Неджа ніяково засовався.

— Ні. Досі ховається у своїй кімнаті. Ми її не замикаємо, але він не виходить.

Жинь насупилася.

— Якщо він так шаленіє, то чому ж ви його не відпустите?

— Бо ми воліли б, щоб він був на нашому боці.

— Тоді чому ви просто не використаєте його як важіль проти його батька? Не обміняєте як полоненого?

— Бо Кітай — це джерело знань, — відверто відповів Неджа. — Ти знаєш, як працює його розум. Це не таємниця. Він знає багато, а запам’ятовує все. На стратегії він розуміється краще, ніж будь-­кому варто розумітися. Батько любить тримати біля себе найкращих і якнайдовше. До того ж його батько був у Сінеґарді, аж доки звідти не вивели війська. Немає жодних гарантій, що він живий.

— О, — тільки й спромоглася сказати Жинь. Вона опустила очі й збагнула, що доїла і Неджину булочку.

Він засміявся.

— Як гадаєш, тобі до снаги подужати щось більше за хліб?

Вона кивнула. Неджа подав знак слузі, який зник у комірчині й з’явився через декілька хвилин із мискою. Їжа пахла так смачно, що рот у Жинь миттю наповнився слиною.

— Біля узбережжя це вважають делікатесом, — сказав Неджа. — Ми називаємо її рибою вава.

— Чому? — запитала вона з повним ротом.

Неджа перевернув рибу паличками, спритно відділивши біле м’ясо від хребта.

— Через те, як вона кричить. Б’ється у воді й кричить, мов те немовля в лихоманці. Іноді кухарі варять її живцем лише задля розваги. Хіба ти не чула цих криків на кораблі?

У Жинь скрутило нутро.

— Я думала, що на борту можуть бути діти.

— Хіба ж вони не смішні? — Неджа підняв шматочок і поклав Жинь у миску. — Спробуй. Батькові подобається.

Роздiл 8

— Якщо випаде шанс завдати удару Дадзі, скористайся ним, — капітан Ежидень штурхнув Жинь у голову тупим кінцем списа. — Не дай їй можливості тебе спокусити.

Від першого удару Жинь ухилилася. Другий поцілив їй у носа. Вона відмахнулася від болю, поморщилась і змінила позу. Потім примружено глянула на Ежиденеві ноги, намагаючись передбачити його рухи, при цьому дивлячись лише на нижню половину тулуба.

— Їй захочеться поговорити, — сказав Ежидень. — Вона завжди говорить. Перед тим як убити своїх жертв, їй подобається дивитися, як вони корчаться від болю. Не давай їй слова. Тобі страшенно кортітиме послухати, бо вона тебе змушуватиме, але напади до того, як втратиш нагоду.

— Ну я ж не ідіотка, — важко видихнула Жинь.

Ежидень спрямував ще низку ударів їй у тулуб. Жинь вдалося відбити десь половину. Решта її таки дістали.

Капітан опустив спис, сигналізуючи про перерву.

— Ти не розумієш. Зміївна не проста смертна. Ти чула розповіді. Її обличчя так засліплює, що, коли вона виходить надвір, птахи падають з небес, а риба спливає на поверхню.

— Це просто обличчя, — сказала Жинь.

— Це не просто обличчя. Я бачив, як Дадзі заворожує й зачаровує наймогутніших і найрозумніших людей, яких я тільки знав. Вона ставить їх навколішки лише кількома словами. А частіше — лише поглядом.

— Вона колись зачаровувала вас? — запитала Жинь.

— Вона зачаровувала всіх, — відповів Ежидень, не заглиблюючись у деталі. Жинь завжди отримувала від Ежиденя, який мав суворий вираз обличчя і характер трупа, лише короткі буквальні відповіді. — Стережись. І не підводь очей.

Жинь знала. Він це повторював уже декілька днів. Улюбленою зброєю Дадзі були її очі — зміїні очі, які могли захопити душу самим поглядом, поневолити видінням на власний вибір Дадзі.

Рішенням було ніколи не дивитися їй в обличчя. Ежидень навчав Жинь битися, дивлячись виключно на нижню частину тулуба супротивника.

А це виявилося непросто, коли йшлося про рукопашний бій. Стільки всього залежало від того, куди спрямований погляд, куди розвернутий тулуб. Усі рухи в похилих площинах ішли від верхньої частини тулуба, але Ежидень дорікав Жинь щоразу, коли вона піднімала очі надто високо.

Ежидень без попередження нахилився вперед. Жинь вдалося трохи краще відбити наступну серію ударів. Вона навчилася дивитися не лише на ступні, а й на стегна — часто саме стегно розверталося першим, рухаючи ногою і ступнею. Вона відбила серію випадів, але потім пропустила сильний удар у плече. Він не був болісним, але від несподіванки вона мало не випустила з рук тризуб.

Ежидень подав сигнал про ще одну паузу.

Жинь зігнулася перевести подих, а він витягнув з кишені набір довгих голок.

— А ще Імператриця любить робити ось так.

Він кинув три голки в Жинь. Вона квапливо відстрибнула вбік і змогла забратися з траєкторії руху голок, але невдало приземлилася на литку.

Жинь поморщилася. Полетіли наступні голки.

Вона нестямно замахала тризубом навколо себе, намагаючись відбити їх у повітрі. Це майже спрацювало. П’ять голок дзенькнули об підлогу. А одна впилася в стегно. Жинь різко висмикнула її. Ежидень не подбав про те, щоб затупити вістря. Козел.

Дадзі подобається використовувати отрути, — сказав Ежидень. — Тепер ти труп.

— Дякую, я вже зрозуміла, — випалила Жинь.

Вона кинула тризуб додолу й опустилася навколішки, відсапуючись. Легені горіли. Куди поділася витримка? У Сінеґарді вона могла битися годинами.

Ну звісно ж, розсіялася в хмарці опіумного диму.

Ежидень навіть не спітнів. Жинь не хотіла здатися слабкою, попросивши про ще одну перерву, тож спробувала відволікти його запитаннями.

— Звідки ви стільки знаєте про Імператрицю?

— Ми билися пліч-о-пліч із нею. Під час Другої Макової війни у провінції Дракона були найкраще підготовлені війська. Ми майже завжди були з Тріадою на передовій.

— А яка була Тріада?

— Жорстока. Небезпечна, — Ежидень вказав списом на Жинь. — Годі базікати. Тобі треба…

— Але я мушу знати, — наполягала вона. — Дадзі була на полі бою? Ви її бачили? Якою вона була?

— Дадзі не воїн. Вона дуже добре володіє бойовими мистецтвами, вони всі володіли, але ніколи не покладалася на грубу силу. Її вміння значно потаємніші, аніж у Хранителя Воріт чи в Імператора Дракона. Вона розуміє бажання. Знає, що керує чоловіками, тож бере їхні найзаповітніші бажання і змушує їх повірити, що лише вона може їм це дати.

— Але я жінка.

— Це неважливо.

— Але не може все бути аж так інакше, — сказала Жинь, радше щоб переконати себе, ніж когось іншого. — Це просто… Це бажання. Що це супроти грубої сили?

— Гадаєш, вогонь і сталь можуть перемогти бажання? Дадзі завжди була найсильнішою з Тріади.

— Сильнішою за Імператора Дракона? — У пам’яті виплив образ білявого чоловіка, який піднявся над землею, оточений тінями різних істот, що кружляли навколо нього. — Сильнішою за Хранителя Воріт?

— Звісно, — м’яко промовив Ежидень. — Як гадаєш, чому лишилася тільки вона?

Це змусило Жинь замислитися.

Як Дадзі стала одноосібною правителькою Нікані? Усі, кого вона питала, розповідали різні історії. Єдине, що в Імперії знали напевне, це те, що одного дня Імператор Дракона помер, Хранитель Воріт зник, а Дадзі одна лишилася на троні.

— Ви знаєте, що вона з ними зробила? — запитала Жинь.

— Я намагався з’ясувати, — Ежидень відкинув спис і витягнув меч. — Погляньмо, як ти впораєшся з цим.

Його клинок рухався з приголомшливою швидкістю. Жинь задкувала, відчайдушно намагаючись устояти на ногах. Декілька разів тризуб майже вислизав з рук. Розчарована, вона зціплювала зуби.

Річ була не лише в тім, що Алтанів тризуб був надто довгий, надто неврівноважений і, без сумніву, призначався значно вищому за неї воїну. Якби проблема була лише в цьому, Жинь просто проковтнула б гордість і взяла б натомість меч.

Річ була в її тілі. Вона знала потрібні рухи й фігури, але її м’язи просто не витримували такого темпу. Її кінцівки немовби підкорялися розуму лише після двосекундної затримки.

Якщо коротко, то проблема була в ній. Від місяців лежання розпростертою в кімнаті, вдихання й видихання диму її м’язи ослабли. Лише тепер Жинь збагнула, якою слабкою, якою болісно худорлявою стала, як легко втомлюється.

— Зосередься, — Ежидень наближався.

Рухи Жинь ставали все відчайдушнішими. Жинь навіть не намагалася завдати удару сама, бо зосередженості ставало лише на те, щоб утримувати клинок капітана подалі від свого обличчя.

У таких умовах Жинь не могла перемогти в бою зі зброєю.

Жинь примружилася, чекаючи.

Ось воно. Ежидень ударив її в стегно, то був низький випад на ураження. Жинь дозволила йому вибити зброю зі своїх рук. А потім скористалася перевагою, коли він відкрився, кинулася в простір, який утворила їхня заблокована зброя, і врізала Ежиденю коліном у грудину.

Він зігнувся. Вона вдарила його в коліна, змусила впасти долілиць і спрямувала долоні йому в обличчя.

Вона випустила малий натяк на полум’я, якого було вдосталь, щоб Ежидень відчув жар на шкірі.

— Бум, — сказала вона. — Тепер ви покійник.

Вуста Ежиденя стиснулися так, що майже нагадували посмішку.

— Як у неї справи?

Жинь глянула через плече.

На палубу вийшли Вейсжа і Неджа. Ежидень підтягнувся, щоб сісти.

— Буде готова, — сказав він.

Буде готова? — повторив Вейсжа.

— Дайте мені кілька днів, — захекавшись, промовила Жинь. — Я ще з цим розбираюсь. Але розберусь.

— Добре, — сказав Вейсжа.

— У тебе кров. — Неджа вказав на її стегно.

Але Жинь заледве його чула. Вона дивилася на Вейсжу, який усміхався ширше, ніж вона бачила будь-коли раніше. У нього був задоволений вигляд. Гордий. І якимось чином це дарувало їй хвилю втіхи, від якої вона почувалася краще, ніж за всі місяці куріння.

— Ти супроводжуватимеш Воєначальника Дракона в Осінньому палаці на полуденних зборах, — сказав Ежидень. — На забувай, тебе представлять як воєнну злочинницю. Не поводься так, наче він твій союзник. І стеж за тим, щоб мати наляканий вигляд.

У парадних покоях зібралося з десяток генералів та радників Вейсжі. Усі вони сиділи навколо кількох детальних мап палацу. Жинь сіла праворуч від Вейсжі, трохи пітніючи від постійної уваги до себе. Увесь план був зав’язаний на ній, тож вона не мала права на помилку.

Ежидень витягнув пару залізних кайданків.

— Тебе зв’яжуть і заткнуть рота. На твоєму місці я звикав би до цього відчуття.

— Це погано, — сказала Жинь. — Я не зможу перепалити метал.

— Вони не повністю металеві. — Ежидень штовхнув кайданки через стіл, щоб Жинь могла роздивитися їх ближче. — Ланка посередині плетена. Вона перегорить від мінімального жару.

Жинь перебирала кайданки в руках.

— І Дадзі не вбиватиме мене одразу? Я про те, що вона ж знатиме, навіщо я буду там, вона бачила, як я намагалася вбити її в Адлазі.

— О, ймовірно, вона запідозрить нас у зраді тієї ж миті, коли ми пришвартуємося в Лусані. Ми не намагаємося захопити її зненацька. Дадзі подобається спочатку погратися зі здобиччю, а потім їсти. І вже напевно вона не схоче позбутися тебе. Ти надто цікава.

— Дадзі ніколи не завдає удару першою, — сказав Вейсжа. — Їй схочеться витягти з тебе якомога більше інформації, тож вона спробує забрати тебе кудись, де ви зможете поговорити наодинці. Прикинься, що для тебе це несподіванка. А потім, імовірно, вона зробить тобі пропозицію, не менш спокусливу за мою.

— Наприклад? — запитала Жинь.

— Задій уяву. Місце в Імперській варті. Повну свободу дій, щоб прочесати Імперію в пошуках уцілілих військ Федерації. Більше слави й багатства, ніж ти могла мріяти. І звісно ж, усе це буде брехнею. Дадзі втрималася на троні протягом двох десятиліть, прибираючи людей до того, як вони перетворювалися на проблему. Тільки-но ти отримаєш посаду в її суді, просто станеш останньою в довгому списку політичних замовних убивств.

— Або ж твоє тіло знайдуть через кілька хвилин після того, як ти скажеш «так», — озвався Ежидень.

Жинь роззирнулася на присутніх за столом.

— Невже більше ніхто не бачить прогалини в цьому плані?

— Скажи, якщо твоя ласка, — промовив Вейсжа.

— Чому б мені просто не вбити її, щойно побачу? До того як вона розкриє рота? Навіщо ризикувати, дозволяючи їй говорити?

Вейсжа й Ежидень перезирнулися. Ежидень вагався якийсь час, але потім заговорив:

— Ти, гм, не зможеш.

Жинь зблідла.

— І що ж це означає?

— Ми саме це обговорювали, — сказав Вейсжа. — Щойно Да­дзі тебе побачить, то здогадається, що ти прийшла її вбити. А ще вона матиме неабиякі підозри щодо моїх намірів. Проникнути в Осінній палац і підібратися до Дадзі достатньо близько для нападу, не наразивши нас на небезпеку, ти зможеш лише тоді, якщо тебе спочатку накачають заспокійливим.

— Накачають заспокійливим, — повторила Жинь.

— Ми дамо тобі дозу опіуму на очах у вартових Дадзі, — сказав Вейсжа. — Достатньо, щоб умиротворити тебе на годину-дві. Але Дадзі не знає про твою підвищену терпимість, і це нам допоможе. Дія опіуму розвіється швидше, ніж вона очікуватиме.

Жинь страшенно не подобався цей план. Її просили ввійти в Осінній палац беззбройною, накачаною наркотиками й геть не здатною прикликати вогонь. І хай скільки вона його не обмірковувала, не могла знайти прогалини в цій логіці. Якщо вона хотіла підібратися достатньо близько для удару, то мусила по­збутися іклів.

Заговоривши, вона намагалася не виказувати свого страху:

— Отже, я… буду там одна?

— Ми не можемо привести в Осінній палац забагато охорони, не викликавши підозр у Дадзі. Ти матимеш таємне, але мінімальне підкріплення. Можемо розмістити солдатів тут, тут і тут. — Вейсжа тицьнув на три точки на мапі палацу. — Але пам’ятай: наша ціль тут буде обмежена. Якби ми хотіли повномасштабної війни, то підняли б армаду водами Мужвею. Ми тут лише для того, щоб відтяти голову змії. Битва буде потім.

— То виходить, ризикую тільки я, — сказала Жинь. — Мило.

— Ми тебе не кинемо. Якщо все піде не за планом, витягнемо тебе, обіцяю. Досягнувши успіху чи ні, ти скористаєшся одним із цих шляхів утечі, щоб вибратися з палацу. Капітан Ежидень триматиме «Нещадного» напоготові, щоб відплисти з Лусаня за лічені секунди — на той випадок, якщо виникне потреба тікати.

Жинь пильно придивилася до мапи. Осінній палац був безнадійно великий, із плануванням, схожим на лабіринт мушлі, з си­стемою вузьких спіральних коридорів і тупиків, із заморочливими переходами й тунелями, збудованими в усіх напрямках.

Шляхи для втечі були позначені зеленими лініями. Жинь примружилася, бурмочучи собі під носа. Ще декілька хвилин — і вона запам’ятає їх. Вона завжди добре все запам’ятовувала, а тепер, після відмови від опіуму, їй ставало все легше зосереджуватися на розумових завданнях.

Вона здригнулася від думки, що її розум затуманиться, хай навіть лише на годину.

— З ваших уст усе звучить так просто, — сказала вона. — Чому ніхто не спробував убити Дадзі раніше?

— Вона Імператриця, — сказав Вейсжа, немовби цього пояснення було достатньо.

— Вона жінка, чий єдиний талант — це привабливість, — сказала Жинь. — Я не розумію.

— Бо ти ще надто молода, — сказав Ежидень. — Ти не жила, коли Тріада була в розквіті своєї могутності. Ти не знаєш страху. Тоді не можна було довіряти нікому довкола, навіть власній родині. Варто було бодай прошепотіти слово про зраду проти Імператора Жиґи, і тоді Зміївна та Хранитель Воріт подбали б про те, щоб тебе знищити. Не просто ув’язнити, а стерти з лиця землі.

Вейсжа кивнув:

— У ті роки цілі родини розлучали, страчували або відправляли на заслання, стираючи їхній родовід з історії. Дадзі спостерігала за цим, навіть оком не змигнувши. Ось чому Воєначальники досі схиляються перед нею, а не лише тому, що вона приваблива.

Щось у виразі обличчя Вейсжі змусило Жинь замислитися. А потім вона збагнула, що вперше бачить його наляканим.

Вона подумала, що ж такого Дадзі йому заподіяла.

Але наступної миті хтось постукав у двері. Вона підстрибнула.

— Увійдіть, — покликав Вейсжа.

Молодший офіцер зазирнув до кімнати.

— Неджа відіслав мене попередити вас. Ми на місці.

Наприкінці свого правління Червоний Імператор збудував Осінній палац у північному місті Лусань. Воно не було задумане як столиця чи адміністративний центр, бо ж надто віддалене від центральних провінцій для належного управління всією Імперією. Лусань слугував лише притулком для його улюблених коханок і їхніх дітей, був рятунком у часи, коли в Сінеґарді пекло так сильно, що шкіра могла потемнішати за лічені секунди перебування надворі.

За часів правління Імператриці Су Дадзі Лусань перетворився на місце, куди урядовці відсилали своїх дружин і родини, прагнучи вберегти їх від небезпек при дворі, аж доки місто не перетворилося на тимчасову столицю після того, як Сінеґард і Ґолінь Ніїс зрівняли з землею.

Коли «Нещадний» наближався до міста, Мужвей поступово звужувався до дедалі меншого потоку, тож рухатися доводилося повільніше, аж доки вони вже не стільки пливли, скільки підкрадалися до Осіннього палацу.

Жинь побачила міські мури ще за декілька кілометрів. Лусань немовби сяяв ізсередини неземним світлом. Усе чомусь здавалося золотим, наче за час війни решта Імперії вицвіла до чорного, білого й багряного, а Лусань увібрав у себе всі довколишні кольори, сяючи яскравіше, ніж будь-що, бачене Жинь за багато місяців.

Біля стін міста Жинь побачила жінку, яка йшла берегом річки з кошиками фарби й важкими згортками тканини, прив’язаними до спини. З того, як заблискотіла тканина, коли її розгорнули, Жинь збагнула: то шовк, такий м’який, що вона майже уявила в пальцях текстуру, схожу на крила метеликів.

Звідки в Лусані шовк? Решта країни носить брудне лахміття. Уздовж усього Мужвею Жинь бачила голих дітей і немовлят, яких батьки загортали в листя лотоса в намаганні вберегти їхню честь.

Річкою в неспокійних водах туди-сюди ковзали рибальські сампани. На кожному човні було по декілька великих птахів — білих створінь із величезними дзьобами: їх прив’язали мотузкою до човна.

Неджі довелося пояснювати Жинь навіщо.

— У них на шиях мотузки, бачиш? Птах ковтає рибу, фермер витягує рибу з горлянки птаха. Птах пірнає знову, завжди голодний і завжди надто тупий, аби збагнути, що вся його здобич потрапляє в кошик з рибою і що він завжди отримуватиме лише недоїдки.

Жинь скривилася.

— Це неефективно. Чому просто не закинути сіть?

— Неефективно, — погодився Неджа. — Але вони ловлять не будь-яку рибу, а полюють на делікатеси. Солодку рибу.

— Чому?

Неджа знизав плечима.

Жинь уже знала відповідь. А чому б і не полювати на делікатеси? Було очевидно, що криза з біженцями, яка спустошила решту країни, зовсім не торкнулася Лусаня, і місто могло дозволити собі зосередитися на розкошах.

Можливо, через спеку, а можливо, тому що нерви Жинь уже були на межі, коли вони наблизилися до порту, вона відчула, що гнів у ній розгорявся все дужче. Вона ненавиділа це місто, цю землю блідих і розманіжених жінок, чоловіків-бюрократів, які ніколи не були солдатами, і дітей, які не знали, що таке страх.

Жинь сповнювало не так обурення, як безіменна лють від думки, що за межами війни життя може тривати, і воно тривало — якимось чином досі в «кишенях», розкиданих по всій Імперії, лишалися міста, де люди фарбували шовк і рибалили для гурманів, і їх не зачепила жодна проблема, яка займала розум солдата: коли і де відбудеться наступна атака.

— Я думав, що я тут не в’язень, — сказав Кітай.

— Так і є, — сказав Неджа. — Ти гість.

— Гість, якому не дозволяють зійти з корабля?

— Гість. І ми хотіли б, щоб цей гість лишився з нами трохи довше, — делікатно промовив Неджа. — Можеш не дивитися на мене так?

Коли капітан оголосив, що вони стають на якір у Лусані, Кітай уперше за кілька тижнів насмілився піднятися на верхню палубу. Жинь сподівалася, що він вийшов подихати свіжим повітрям, але він просто ходив за Неджею, поставивши собі за мету спровокувати його будь-яким способом.

Жинь кілька разів пробувала втрутитись. Однак Кітай, схоже, вирішив удавати, що її не існує, й ігнорував усі її слова, тож вона врешті звернула увагу на краєвиди на берегах річки.

Біля «Нещадного» зібрався невеликий натовп, який складався переважно з імперських чиновників, лусанських торговців і посланців від інших Воєначальників. З уривків розмов, які їй вдалося розчути з верхньої палуби, вона припустила: вони зібралися, щоб зустрітися з Вейсжею. Але Ежидень та його люди стояли біля підніжжя сходні й завертали всіх геть.

Вейсжа також віддав суворий наказ: нікому не сходити з корабля. Солдати і члени команди лишалися на борту, немовби вони досі у відкритих водах, і лише жменьці людей Ежиденя дозволили ввійти в Лусань, щоб придбати свіжі припаси. Неджа пояснив, що це мало на меті звести до мінімуму ризик того, що хтось розсекретить прикриття Жинь. А тим часом їй дозволяли бути на палубі лише за умови, що вона прикриватиме обличчя шарфом.

— Ти ж розумієш, що ви не можете тримати мене тут вічно, — голосно сказав Кітай. — Хтось таки дізнається.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Ти думаєш, твій батько в Лусані?

— Він у варті Імператриці. Командує її охороною. Вона нізащо б не покинула його.

— Вона покинула всіх, — сказав Неджа.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Не мого батька.

Неджа глянув на Жинь. На його обличчі прослизнув винуватий вираз, мовби він хотів щось сказати, але не міг, однак Жинь навіть не здогадувалася, що саме.

— Це міністр торгівлі, — раптом сказав Кітай. — Він точно знає.

— Що?

Неджа й Жинь не встигли бодай зрозуміти, що Кітай мав на увазі, як він кинувся бігти до сходні.

Неджа крикнув найближчим солдатам затримати його. Але ті діяли надто повільно — Кітай вивернувся з їхніх рук, виліз на поруччя корабля, схопився за мотузку й опустився на берег річки так швидко, що, певно, обпалив собі долоні до живого.

Жинь побігла до трапа, щоб перехопити його, але Неджа затримав її однією рукою.

— Не треба.

— Але він…

Неджа лише похитав головою.

— Нехай.

Вони мовчки спостерігали звіддаля, як Кітай підбігає до міністра торгівлі, тисне йому руку, а потім, захеканий, нахиляється.

Жинь добре бачила їх з палуби. Міністр на мить відсахнувся, піднявши руки, немовби відмахуючись від цього незнайомого солдата, аж раптом упізнав сина міністра оборони Чена, і його руки опустилися.

Жинь не знала, про що вони говорили. Вона бачила лише, як рухалися їхні вуста, бачила вирази облич.

Вона бачила, як міністр поклав руки Кітаю на плечі.

Бачила, як Кітай щось запитав.

Бачила, як міністр похитав головою.

А потім вона побачила як Кітай осунувся, немовби йому простромили нутро списом, і збагнула, що міністр оборони Чен не пережив Третьої Макової війни.

Кітай не пручався, коли люди Вейсжі вели його назад на борт корабля. Він страшенно зблід і міцно стиснув вуста, а нестямно рухливі очі були аж червоні.

Неджа поклав руку Кітаю на плече. Кітай скинув її й рушив просто до Воєначальника Дракона. Солдати в блакитній формі миттю кинулися за ним, щоб утворити захисну стіну, але Кітай не потягнувся до зброї.

— Я дещо вирішив, — сказав він.

Вейсжа змахнув рукою. Його охоронці відступили. І лишилися вони лицем до лиця: царський Воєначальник Дракона і розлючений, тремтливий хлопчак.

— І? — запитав Вейсжа.

— Я хочу посаду, — сказав Кітай.

— Я думав, що ти хочеш додому.

— Не морочте мені голову, — випалив Кітай. — Я хочу посаду. Дайте мені форму. Цієї я вже не носитиму.

— Я погляну, куди ми зможемо…

Кітай знову його перебив:

— Я не збираюся бути піхотинцем.

— Кітаю…

— Хочу сидіти за столом. Як головний стратег.

— Ти ще надто юний для цього, — сухо відповів Вейсжа.

— Ні, це не так. Неджу ви зробили генералом. А я завжди був розумнішим за Неджу. Ви знаєте, що я винятковий. Я, бляха, геній. Зробіть мене відповідальним за операції — і не програєте жодної битви. Присягаюся.

Голос Кітая надломився. Жинь бачила, як смикнулося його горло, бачила вени, що проступили на щелепі, і збагнула, що він ледь стримує сльози.

— Я обміркую це, — сказав Вейсжа.

— Ви знали, правда? — наполегливо запитав Кітай. — Ви знали це вже не один місяць.

Вираз обличчя Вейсжі пом’якшав.

— Вибач. Я не хотів, щоб ти дізнався від мене. Знаю, як тобі зараз боляче…

— Ні. Ні, заткніться, я не хочу цього чути. — Кітай позадкував. — Мені не потрібне ваше награне співчуття.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

Кітай підняв голову.

— Війська.

Нарада Воєначальників почалася лише після параду на честь перемоги, а потім розтяглася на наступні два дні. Солдати Вейсжі не брали в цьому участі. Лише кілька загонів увійшли в місто в цивільному, вишукуючи останні деталі для вже й без того вичерпних мап міста — на той випадок, якщо щось змінилося. Але більшість команди лишалася на борту і спостерігала за святкуванням здалеку.

Періодично на «Нещадний» прибували озброєні делегації, обличчя яких затуляли каптури, щоб приховати особи. Вейсжа приймав їх у своєму кабінеті, щільно зачинивши двері та виставивши ззовні охоронців, аби віднадити допитливих підслуховувачів. Жинь припустила, що відвідувачами були південні Воєначальники, правителі провінцій Кабана, Півня і Мавпи.

Минали години, а новини не з’являлися. Жинь божеволіла від нудьги. Вона вже втисячне проглянула мапи палацу і так довго займалася з Ежиденем того дня, що м’язи на ногах боліли навіть коли вона просто ходила. Жинь уже хотіла була запитати Неджу, чи можуть вони дослідити Лусань, замаскувавшись, як раптом Вейсжа покликав її до кабінету.

— У мене зустріч із Воєначальником Змії, — сказав він. — На суші. Ти йдеш зі мною.

— Як охоронець?

— Ні. Як доказ.

Вейсжа не пояснював далі, але Жинь начебто розуміла, що він мав на увазі, тож просто взяла тризуб, натягла шарф на обличчя так, щоб він затулив усе, окрім очей, і пішла за ним униз по сходні.

— Воєначальник Змії — союзник?

— Ан Цолінь був моїм майстром стратегії в Сінеґарді. Він може бути ким завгодно — від союзника до ворога. Сьогодні ми ставимося до нього просто як до давнього друга.

— Що я маю йому сказати?

— Ти мовчатимеш. Йому лише треба на тебе глянути.

Жинь ішла за Вейсжею берегом річки, аж доки вони не дісталися ряду наметів, виставлених на кордонах міста, немов загарбницька армія. Коли вони наблизилися, їх зупинив гурт солдатів у зелених формах, які наказали залишити зброю.

— Ну ж бо, — пробурмотів Вейсжа, коли Жинь завагалася, чи віддавати свій тризуб.

— Ви йому аж так довіряєте?

— Ні. Але я вірю, що тобі це не знадобиться.

Воєначальник Змії зустрів їх надворі, де його помічники вже поставили два стільці й невеликий стіл.

Спочатку Жинь сплутала його зі слугою. Ан Цолінь був не схожий на Воєначальника. Старий чоловік із видовженим і сумним обличчям, такий худорлявий, що аж крихкий. Він носив таку ж яскраво-зелену форму Міліції, як і його люди, але на ній не було жодних символів, що свідчили б про його ранг, і зброї на стегні він теж не носив.

— Давній майстре, — Вейсжа схилив голову. — Добре бачити вас знову.

Цолінь мигцем глянув на обриси «Нещадного», що вимальовувалися трохи далі на річці.

— То ти не прийняв пропозиції тієї суки?

— Вона була непевна, навіть для неї, — сказав Вейсжа. — У палаці ще хтось лишився?

— Чан Ень. Наш давній друг Дзюнь Ложань. Жодного з південних Воєначальників.

Вейсжа здійняв брову.

— Про це не згадували. Несподівано.

— Хіба? Вони ж південні.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, не в тому річ. Вони роками чаїли образу.

Для Жинь стільця не принесли, тож вона лишилася стояти позаду Вейсжі, склавши руки на грудях, наслідуючи охоронців, які прикривали Цоліня. Схоже, їх це не потішило.

— А ти не квапився сюди, — сказав Цолінь. — Для решти це був довгий похід.

— Я забирав дещо з узбережжя. — Вейсжа показав на Жинь. — Знаєте, хто вона?

Жинь опустила шарф.

Цолінь підняв очі. Спершу він лише спантеличено розглядав її обличчя, але потім, мабуть, помітив темний відтінок шкіри, багряні іскри в очах, бо все його тіло напружилося.

— За неї дають чимало срібла, — нарешті сказав він. — Щось там про спробу вбивства в Адлазі.

— Як добре, що я ніколи не був ласий до срібла, — сказав Вейсжа.

Цолінь підвівся й підійшов до Жинь. Тепер їх розділяло лише кільканадцять сантиметрів. Він був не набагато вищий за неї, але під його поглядом їй стало дуже незатишно. Вона почувалася екземпляром, який він ретельно вивчав.

— Добридень, — сказала вона. — Я Жинь.

Цолінь проігнорував її слова. Він ледь чутно гмикнув і повернувся на місце.

— Це дуже груба демонстрація сили. Ти збираєшся провести її в Осінній палац?

— Мабуть, її зв’яжуть. А ще накачають наркотиками. Дадзі наполягає на цьому.

— То Дадзі знає, що вона тут.

— Я подумав, що це розважливо. І завчасно відіслав до неї посланця.

— Тоді не дивно, що вона така неспокійна, — сказав Цолінь. — Потроїла охорону палацу. Серед Воєначальників повзуть чутки. Що б ти не планував, вона готова.

— Тоді ваша підтримка мені не завадить, — сказав Вейсжа.

Жинь помітила, що Вейсжа схиляв голову щоразу, коли звертався до Цоліня. Він постійно ледь помітно схилявся перед старшим, виказуючи шанобливе ставлення і повагу.

Але, схоже, Цолінь не реагував на лестощі. Він зітхнув.

— Миру тобі завжди було замало, еге ж?

— А ви не хочете визнавати, що війна — це єдиний варіант, — сказав Вейсжа. — Що ви обираєте, Цоліню? Імперія може загинути повільною смертю протягом наступного століття, або ж ми можемо спрямувати країну на правильний шлях уже за тиждень, якщо пощастить.

— Ти хочеш сказати, за кілька кривавих років.

— Щонайбільше місяців.

— Хіба ти не пам’ятаєш, що трапилося, коли був останній виступ проти Тріади? — запитав Цолінь. — Не пам’ятаєш, як трупи завалили навіть підхід до Небесних воріт?

— Тепер усе буде не так, — сказав Вейсжа.

— Чому?

— Бо в нас є вона. — Вейсжа кивнув у бік Жинь.

Цолінь сторожко глянув на Жинь.

— Бідолашне дитя, — сказав він. — Мені так шкода.

— А ще в нас є перевага в часі, — швидко продовжив Вейсжа. — Міліція оговтується від нападу Федерації. Їм потрібен час, щоб відновити сили. Вони не зможуть швидко виставити захист.

— Та все ж, навіть за найкращим сценарієм, Дадзі однаково матиме північні провінції, — сказав Цолінь. — Кінь і Тигр ніколи не підуть на зраду. І в неї є Чан Ень та Дзюнь. Це все, що тобі треба.

— Дзюнь не битиметься там, де не зможе перемогти.

— Але в цій битві перемога може бути й за ним. Чи ти гадаєш, що переможеш усіх легким залякуванням?

— З вашою підтримкою ця війна завершиться за лічені дні, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Разом ми контролюватимемо узбережжя. Канали в мене. У вас східний берег. Разом наші флоти…

Цолінь підняв руку.

— Мої люди вже пережили три війни на своєму віку і щоразу з різним правителем. І нарешті їм випав шанс на тривалий мир. А ти хочеш притягти на їхній поріг громадянську війну.

— Громадянська війна прийде, хочете ви це визнавати чи ні. Я лише прискорю неминуче.

— Ти не переживеш неминучого, — сказав Цолінь.

У його словах звучав щирий смуток. Жинь бачила це й у його очах. Він був виснажений.

— Ми втратили стільки людей у Ґолінь Ніїс, Вейсжа, — продовжив Цолінь. — Хлопців. Знаєш, що наші командири змусили робити своїх солдатів перед облогою? Писати листи додому. Сказати, що люблять своїх. Що не повернуться. І наші генерали обрали найсильніших і найшвидших солдатів, щоб ті доправили ці послання, бо знали: будуть вони з ними на стіні чи ні, це нічого не змінить.

Він підвівся.

— Моя відповідь — ні. Ми маємо залікувати шрами від Макових війн. Ти не можеш просити нас знову проливати кров.

Вейсжа потягнувся і схопив Цоліня за зап’ясток, доки той ще не встиг розвернутися й піти.

— То, виходить, ви зберігаєте нейтралітет?

— Вейсжа…

— Чи ви проти мене? Мені чекати на найманців Дадзі?

Цоліню ці слова дошкулили.

— Я нічого не знаю. Нікому не допомагаю. Лишімо все так, добре?

— І ми просто дозволимо йому піти? — запитала Жинь, щойно Цолінь відійшов.

Неприємний сміх Вейсжі її здивував.

— А ти думаєш, він доповість про нас Імператриці?

Жинь подумала, що це очевидно.

— Ясно, що він не з нами.

— Він буде з нами. Він відкриє свій поріг для війни. Небезпека для провінції. Він швидко обере, якщо це означатиме різницю між війною і знищенням, тож я схилю його вибір. Я приведу бій до його провінції. Тоді Цолінь не матиме вибору, і, підозрюю, він про це знає.

Вейсжа крокував усе швидше. Жинь довелося бігти, щоб не відставати.

— Ви розгнівані, — усвідомила вона.

Ні, він лютував. Вона бачила це в крижаному погляді, у напруженості постави. Вона надто багато часу провела в дитинстві, навчаючись визначати, коли хтось у небезпечному настрої.

Вейсжа не відповів.

Жинь зупинилася.

— Інші Воєначальники. Вони відмовилися, так?

Вейсжа відповів не одразу.

— Вони ще не вирішили. Зарано казати напевне.

— А вони вас не зрадять?

— Вони мало знають про мої плани, аби щось зробити. Можуть сказати Дадзі лише те, що я нею незадоволений, а це вона й так знає. Але я сумніваюся, що їм стане духу сказати навіть це. — Вейсжин голос сповнився зверхності. — Вони ніби вівці. Мовчки спостерігають, чекають, щоб побачити, як порушиться рівновага сил, а потім приєднаються до того, хто зможе їх захистити. А доти вони нам не потрібні.

— Але вам потрібен Цолінь, — сказала вона.

— Без Цоліня буде суттєво важче, — визнав він. — Він може схилити рівновагу. Тепер точно бути війні.

Жинь не стрималася й запитала:

— А раптом ми програємо?

Якийсь час Вейсжа мовчки дивився на неї. А потім схилився на коліно перед Жинь, поклав руки їй на плечі і глянув на неї таким поглядом, що їй схотілося відсахнутися.

— Ні, — м’яко сказав він. — У нас є ти.

— Вейсжа…

— Ти станеш тим списом, що заспокоїть цю Імперію, — уперто сказав він. — Переможеш Дадзі. Розпочнеш цю війну, а потім південним Воєначальникам не залишиться вибору.

Від глибини його погляду Жинь стало надзвичайно незатишно.

— А якщо я не зможу?

— Зможеш.

— Але…

— Зможеш, бо я тобі наказав, — він міцніше стиснув її за плечі. — Ти моя найбільша зброя. Не розчаруй мене.

Роздiл 9

Осінній палац уявлявся Жинь сукупністю масивних абстрактних форм — таким його зображували на мапах. Але реальний Осінній палац виявився бездоганно збереженою святинею краси, образом, що ожив простісінько з-під пензля художника. Усюди виднілися квіти. У садах цвіли сливи та персики, а ставки й потічки були поцятковані лататтям та лотосами. Сам палац був вишукано спроєктованою сукупністю оздоблених церемоніальних воріт, величезних мармурових колон і безладно розміщених павільйонів.

Але попри всю цю красу, над палацом нависав спокій, від якого Жинь стало дуже незатишно. Спека стояла страшна. Дороги немовби щогодини начисто вимітали невидимі слуги, але Жинь усе одно чула дзижчання всюдисущих мух, наче вони вловлювали в повітрі щось гниле, невидиме для інших.

Здавалося, під гарною зовнішністю, під ароматом квітів палац ховав щось смердюче, щось на останній стадії розпаду.

А може, Жинь це собі просто науявляла. Може, насправді палац красивий, а вона просто ненавидить його за те, що він став прихистком боягузів.

Палац перетворився на сховок. Жинь злилася, що всі мешканці Осіннього палацу жили, мов нічого й не було, поки в Ґолінь Ніїс тліли гори трупів.

Ежидень ледь штовхнув її в спину списом:

— Очі додолу.

Жинь квапливо підкорилася. Вона мала вдавати полонену Вейсжі: руки сковані за спиною, рот заткнутий залізним кляпом, який міцно затиснув нижню щелепу. Жинь заледве могла вимовити бодай слово, не шепочучи.

Їй не доводилося вдавати налякану. Вона справді боялась. У крові циркулювало тридцять грамів опіуму, але це зовсім не заспокоїло. Навпаки, підсилило параною Жинь, хай навіть сповільнивши серцебиття і змушуючи її почуватися так, немовби вона літає у хмарах. Розум був стривожений і гіперактивний, а тіло повільне й неповоротке — найгірше поєднання.

На світанку Жинь, Вейсжа і капітан Ежидень пройшли під склепінчастими воротами дев’яти концентричних кіл Осіннього палацу. Біля кожних воріт їх обшукували слуги, на той випадок, щоб вони раптом не пронесли з собою зброї. Біля сьомих воріт їх обмацували так ретельно, що Жинь навіть здивувало, як це не попросили роздягтися догола.

Біля восьмих воріт імперський охоронець зупинив Жинь, щоб перевірити її зіниці.

— Уранці їй уже дали дозу в присутності охоронців, — сказав Вейсжа.

— Байдуже, — сказав охоронець. Він потягнувся до підборіддя Жинь і підняв його. — Розплющ очі, будь ласка.

Жинь підкорилася й намагалася не відхилятися назад, коли він розтягнув їй повіки.

Задоволений, охоронець відступив, щоб пропустити їх.

Жинь пройшла за Вейсжею до тронної зали, їхні кроки відлунювали від мармурової підлоги, такої гладенької, що вона скидалася на спокійне озерне плесо.

Внутрішня кімната була оздоблена ошатно й вишукано, але перед затуманеним опіумом зором Жинь усе розпливалося. Вона кліпнула і спробувала зосередитися. На кожній стіні виднілися складні мальовані символи, що тяглися аж до стелі й там з’єднувалися в коло.

«Це Пантеон», — збагнула вона. Варто їй було трохи примружитись, і вона впізнавала знайомих богів: Мавпячий бог — злий і жорстокий, Фенікс — величний і мстивий…

Дивно. Червоний Імператор ненавидів шаманів. Після того як він заявив своє право на трон у Сінеґарді, то повбивав монахів і спалив їхні монастирі.

Але, можливо, він ненавидів не самих богів. Можливо, він ненавидів те, що просто сам не міг дотягтися до їхньої сили.

Дев’яті ворота привели їх до нарадчої кімнати. Шлях заступила особиста охорона Імператриці — шеренга солдатів у золотавих обладунках.

— Без супроводу, — сказав капітан охорони. — Імператриця вирішила, що не хоче натовпу в нарадчій кімнаті, тому охоронці лишаються тут.

Обличчям Вейсжі ковзнуло роздратування.

— Імператриця могла попередити про це завчасно.

— Імператриця розіслала повідомлення всім, хто проживає в палаці, — самовдоволено сказав капітан охорони. — Ви її запрошення відхилили.

Жинь подумала, що Вейсжа сперечатиметься, але він лише повернувся до Ежиденя і сказав йому зачекати зовні. Ежидень уклонився й відійшов, лишаючи їх у самому серці Осіннього палацу без охорони та зброї.

Але вони були не зовсім самі. Тієї миті підземними потоками до центру міста пливли Цике. Аратша створив навколо їхніх голів повітряні бульбашки, тож вони могли пропливти декілька кілометрів, не піднімаючись на поверхню, щоби вдихнути.

Цике вже багато разів використовували такий метод проникнення. Цього разу вони мали забезпечити підкріплення, якщо переворот піде не за планом. Бадзі й Суні мали зайняти пост просто біля дверей нарадчої кімнати, готові в разі потреби ввірватися й витягнути Вейсжу. Цара розмістилася на найвищому павільйоні неподалік, щоб прикрити їх. А Жамса проліз би куди завгодно, де міг би зі своєю водонепроникною сумкою з вибуховими скарбами зчинити найбільший безлад.

Це трохи заспокоювало Жинь. Якщо вони не зможуть захопити Осінній палац, то принаймні мають гарні шанси його підірвати.

Коли Жинь і Вейсжа зайшли до нарадчої кімнати, у ній запала мовчанка.

Воєначальники засовалися в кріслах, щоб поглянути на неї. Вирази їхніх облич різнилися — від здивування й допитливості до легкої огиди. Вони ковзали поглядами по її тілу, затримуючись на руках і ногах, щоб зауважити зріст і статуру. Дивилися куди завгодно, але тільки не їй у вічі.

Жинь зніяковіло перенесла вагу з однієї ноги на другу. Вони оцінювали її, як корову на базарі.

Воєначальник Бика заговорив першим. Жинь упізнала його з Кхурдалайна і здивувалася, що він досі живий.

— І це дівчисько затримало тебе на декілька тижнів?

Вейсжа пхикнув.

— Час знадобився на пошуки, а не на добування. Я знайшов її в Анькхілууні. Моаґ дісталася до неї першою.

Схоже, Воєначальника Бика ця новина здивувала.

— Королева піратів? І як же ти її здолав?

— Я обміняв її на те, що Моаґ любить дужче, — відповів Вейсжа.

— А нащо ти притягнув її живою? — наполегливо поцікавився чоловік на іншому краю столу.

Жинь повернула голову й мало не підстрибнула від несподіванки. Вона не одразу впізнала майстра Дзюня. Тепер його борода була значно довша, а волосся торкнулася сивина, якої до війни не було. Та все ж вона бачила ту саму зверхність, закарбовану в рисах обличчя колишнього майстра бою, а також відверту огиду до неї.

Він глянув на Вейсжу:

— Державна зрада карається смертю. І вона занадто небезпечна, щоб тримати її тут.

— Не варто так поспішати, — сказав Воєначальник Коня. — Вона ще може стати нам у пригоді.

У пригоді? — відлунням озвався Дзюнь.

— Вона остання у своєму роді. Ми будемо дурнями, якщо викинемо таку зброю.

— Зброя корисна лише тоді, якщо вмієш із нею поводитися, — сказав Воєначальник Бика. — По-моєму, з приборканням цієї істоти виникли неабиякі труднощі.

— І що ж, по-твоєму, з нею негаразд? — Воєначальник Півня нахилився вперед, щоб краще роздивитися Жинь.

У глибині душі Жинь чекала зустрічі з Ґон Такхою, Воєначальником Півня. Вони були родом з однієї провінції. Говорили одним діалектом. Його шкіра була майже така ж смаглява, як і в неї. На «Нещадному» подейкували, що Такха найдужче схилявся до того, щоб приєднатися до Республіки. Але якщо провінційні узи чогось і варті, Такха цього не виказав. Він витріщався на неї з такою ж безстрашною допитливістю, як зазвичай дивляться на тигра в клітці.

— У неї шалені очі, — продовжив він. — Гадаєш, це експерименти муґенців із нею таке зробили?

«Я в кімнаті, — хотілося крикнути Жинь. — Припиніть говорити про мене так, наче мене тут немає».

Але Вейсжа хотів, щоб вона була покірною. «Удавай дурепу, — казав він. — Не показуй себе надто розумною».

— Усе не так складно, — сказав Вейсжа. — Вона була спірлійкою, яка смикала свій ланцюг. Ви ж пам’ятаєте, якими були спірлійці.

— Коли мої собаки скаженіють, я їх прибираю, — сказав Дзюнь.

У дверях озвалась Імператриця.

— Але дівчатка не собаки, Ложаню.

Жинь завмерла.

Су Дадзі змінила церемоніальні мантії на зелену солдатську форму. Її наплічники були інкрустовані нефритовою бронею, а на поясі висів довгий меч. Це було послання: вона не лише Імператриця, а й головнокомандувачка Нікарської імперської міліції. Вона завоювала Імперію силою. І зробить це знову.

Жинь силкувалася втримати дихання спокійним, коли Дадзі потяглась і провела кінчиками пальців по її обличчю.

— Обережно, — сказав Дзюнь. — Вона кусається.

— О, навіть не сумніваюся, — голос Дадзі прозвучав утомлено, майже незацікавлено. — Вона відбивалася?

— Намагалася, — відповів Вейсжа.

— Мабуть, поранених було чимало.

— Не так багато, як ви могли б очікувати. Вона слабка. Її підкосили наркотики.

— Ну звісно, — кутики вуст Дадзі поповзли вгору. — Спірлійці завжди були схильні до цього.

Вона ковзнула рукою вгору, щоб лагідно поплескати Жинь по голові.

Жинь стиснула кулаки.

«Спокійно», — нагадала вона собі. Дія опіуму ще не минула. Коли вона намагалася прикликати полум’я, відчуття було таке, немовби в глибині її свідомості стояла глуха стіна.

Дадзі ненадовго затримала погляд на Жинь. Жинь завмерла, злякавшись, що Імператриця може забрати її кудись уже зараз, як і попереджав Вейсжа. Зарано. Якщо вона лишиться з Дадзі наодинці, то найліпше, що їй вдасться зробити, це розмахувати кулаками в її бік.

Але Дадзі лише всміхнулася, похитала головою й розвернулася до столу.

— Нам треба чимало обговорити. Почнімо?

— А що з дівчиськом? — запитав Дзюнь. — Їй місце в клітці.

— Знаю. — Дадзі осяяла Жинь отруйною посмішкою. — Але я хочу бачити, як вона тут маринуватиметься.

Наступні дві години були найдовшими за все життя Жинь.

Щойно Воєначальники втамували свою цікавість до неї, то відразу перемкнули увагу на величезний список економічних, сільськогосподарських і політичних проблем. У Третій Маковій війні постраждали майже всі провінції. Солдати Федерації знищили більшу частину інфраструктури в усіх окупованих містах, спалили величезні території полів із зерновими культурами і стерли з лиця землі цілі селища. Масові переміщення біженців переформували густоту населення країни. Це була одна з тих катастроф, яким можна дати раду лише надприродними зусиллями об’єднаного центрального керівництва, а рада з дванадцяти Воєначальників аж ніяк ним не була.

— Контролюйте, курва, своїх людей, — сказав Воєначальник Бика. — Поки ми тут базікаємо, на мої території стікаються тисячі, а в нас немає для них місця.

— І що ж робити? Виставити охорону на кордоні? — голос Воєначальника Зайця був надзвичайно жалісливим і скрипучим. Жинь кривилася щоразу, коли він говорив. — Половину моєї провінції затопило, у нас не вистачить запасів, щоб пережити зиму…

— У нас також, — сказав Воєначальник Бика. — Відсилай їх кудись деінде, інакше ми всі помремо з голоду.

— Ми готові прийняти мешканців провінції Зайця за певними квотами, — сказав Воєначальник Собаки. — Але вони мають показати документи про провінційну реєстрацію.

— Документи про реєстрацію? — повторив Воєначальник Зайця. — Селища цих людей розграбували, а ви просите їх показати документи про реєстрацію? Ну звісно ж, перше, що вони схопили, коли їхні домівки спалахнули, це…

— Ми не можемо прийняти всіх. У моїх людей теж обмежені ресурси…

— Ваша провінція — це степова пустка, у вас досить про­стору.

— Простір у нас є, нема їжі. І хтозна, що твоє поріддя принесе через кордони…

Жинь не вірила, що ця так звана нарада насправді є відображенням того, як функціонує Імперія. Вона знала, що Воєначальники часто чубляться через ресурси, торговельні шляхи і зрідка через найкращих рекрутів Сінеґарда. Знала, що після Третьої Макової війни ці розбіжності поглядів тільки посилились. Але навіть подумати не могла, що все так погано.

Воєначальники годинами сперечались і сварилися через такі безглузді дрібниці, що Жинь не вірилося, як хтось узагалі міг таким перейматися. Але вона стояла в кутку, пітніючи, закута в ланцюги, і чекала, доки Дадзі покличе її до себе.

Однак Імператриця немовби тішилася чеканням. Ежидень мав рацію: вона таки насолоджувалася грою зі здобиччю перед тим, як її з’їсти. Вона сиділа на чолі столу з тінню радості на обличчі. І коли зрідка зустрічалася поглядом із Жинь, то підморгувала їй.

Чого Дадзі хотіла цим домогтися? Вона точно знала, що зрештою дія опіуму в крові Жинь скінчиться. Навіщо тягла час?

Невже Дадзі хотіла цього бою?

Від хвилювання Жинь почувалася слабкою й неуважною. Усі сили йшли на те, щоб просто стояти.

— А що з провінцією Тигра? — запитав хтось.

Усі втупили очі в пухкенького малого, який сидів, спершись ліктями на стіл. Юний Воєначальник Тигра роззирнувся водночас зі спантеличеним і наляканим виразом обличчя, двічі кліпнув, а потім озирнувся через плече, шукаючи допомоги.

Його батько загинув у Кхурдалайні. Тепер від його імені провінцією правили розпорядник і генерали, а це означало, що насправді влада в провінції Тигра — в руках Дзюня.

— У цій війні ми зробили більш ніж удосталь, — сказав Дзюнь. — Ми місяцями проливали кров у Кхурдалайні. Втратили тисячі солдатів. Нам потрібен час, щоб оговтатися.

— Та годі, Дзюню, — високий чоловік, який сидів у дальньому кінці столу, сплюнув. — У провінції Тигра повно орних земель. Прояви трохи доброти.

Жинь скривилася. Певно, це новий Воєначальник Коня — генерал Чан Ень на прізвисько Вовче М’ясо. Про нього розповідали чимало. Чан Ень був колишнім командиром підрозділу, який утік з табору для полонених Федерації невдовзі після початку Третьої Макової війни, подався в бандити і швидко захопив контроль над верхнім районом провінції Коня, поки колишній Воєначальник із військом були зайняті обороною Кхурдалайна.

Вони їли все. Вовче м’ясо. Трупи на узбіччі. Подейкували, що навіть платили гарні гроші за живих немовлят.

А тепер колишній Воєначальник Коня був мертвий: загони Федерації заживо зняли з нього шкіру. Його спадкоємці були надто слабкі або юні, щоб кинути виклик Чан Еню, тож ватажок бандитів де-факто захопив контроль над усією провінцією.

Чан Ень перехопив погляд Жинь, вишкірився й повільно облизав нижню губу товстим поцяткованим чорним язиком.

Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутись, і відвернулася.

— Більшу частину наших орних земель біля узбережжя знищило цунамі чи попіл, — Дзюнь із відвертою огидою глянув на Жинь. — Спірлійка доклала до цього руку.

Жинь відчула докір сумління. Але обирати не випадало: або так, або ж спопеління від рук Федерації. Жинь просто поклала край сумнівам. Вона могла жити лише вірячи, що воно було того варте.

— Ви не можете просто скинути своїх біженців на мене, — сказав Чан Ень. — Вони наводнюють міста. У нас ні хвилинки спокою без скиглення на вулицях та вимог безкоштовного житла.

— Тоді залучіть їх до роботи, — холодно промовив Дзюнь. — Нехай відбудовують дороги й споруди. Заробляють собі на життя.

— І чим, по-твоєму, їх годувати? Якщо вони помруть від голоду на кордоні, винен будеш ти.

Жинь помітила, що найбільше говорили північні Воєначальники: Бика, Барана, Коня й Собаки. Цолінь мовчки сидів, підперши підборіддя сплетеними пальцями. Південні Воєначальники згуртувалися в дальньому кінці кімнати і здебільшого мовчали. Саме вони постраждали найдужче, втратили найбільше військ, а отже, мали найменший важіль впливу.

Весь цей час Дадзі сиділа на чолі столу, спостерігала й зрідка щось говорила. Вона дивилася на присутніх, і одна надбровна дуга вигиналася трохи дужче за другу, немовби Імператриця наглядала за гуртом дітей, які постійно її розчаровують.

Минула ще година, а вони так і не розв’язали жодної проблеми, за винятком несміливого жесту від провінції Тигра виділити допомогу в розмірі шести тисяч катті харчів оточеній сушею провінції Барана в обмін на кількасот кілограмів солі. З огляду на загальну картину й тисячі біженців, які щодня помирали від голоду, це була лише крапля в морі.

— Чому б нам не зробити перерву? — Імператриця підвелася. — Ми нікуди не поспішаємо.

— Ми ж майже нічого не вирішили, — сказав Цолінь.

— Імперія не впаде, якщо ми зробимо перерву, щоб попоїсти. Остудіть голови, панове. Чи насмілюся я запропонувати вам подумати над радикальним варіантом пошуку компромісів? — Дадзі повернулася до Жинь. — А тим часом я відійду на мить до садів. Жунінь, настав час вирушати в клітку, тобі так не здається?

Жинь напружилася. Вона не стрималася й у паніці глянула на Вейсжу.

Він дивився перед собою, не зустрічаючись із нею поглядом, і ніяк себе не виказав.

Ось воно. Жинь розправила плечі. А потім покірно опустила голову. Імператриця всміхнулася.

Жинь та Імператриця вийшли не через тронну залу, а через вузький коридор позаду. Вихід для слуг. Поки вони йшли, Жинь чула під підлогою булькання зрошувальних каналів.

Після початку наради минуло декілька годин. Цике вже мали б розміститися всередині палацу, але від цієї думки страх не відступав. Тепер вона діяла наодинці з Імператрицею.

Але в неї досі не було вогню.

— Ще не втомилася? — запитала Дадзі.

Жинь не відповіла.

— Я хотіла, щоб ти побачила Воєначальників у всій красі. Від них самі проблеми, хіба ні?

Жинь продовжувала вдавати, що не чує.

— А ти неговірка, еге ж? — Дадзі глянула на Жинь через плече. Її погляд ковзнув на кляп. — О, ну звісно. Знімімо це з тебе.

Су Дадзі взяла тонкими пальцями з обох боків ту хитромудру штуку й акуратно зняла її.

— Так краще?

Жинь продовжувала мовчати. «Не підігруй їй, — застерігав Вейсжа. — Не втрачай пильності й дозволь їй досхочу наговоритися».

Жинь треба було виграти собі ще кілька хвилин. Вона відчувала, як розвіюється дія опіуму. Зір загострився, а кінцівки реагували на команди без затримки. Їй просто треба було, щоб Дадзі продовжувала говорити, доки Фенікс не відгукнеться на її поклик. А потім вона спопелить Осінній палац.

— Алтань був такий самий, — замислено промовила Дадзі. — Знаєш, перші три роки, які він провів з нами, ми вважали його німим.

Жинь мало не спіткнулась об бруківку. Дадзі йшла далі, мовби нічого не помічаючи. Жинь — слідом за нею, силкуючись зберігати спокій.

— Мені було прикро почути про його загибель, — сказала Дадзі. — Він був гарним командиром. Одним із найкращих.

«І ти його вбила, стара курво». Жинь потерла кінчиками пальців, сподіваючись видобути іскру, але канал із Феніксом лишався закритим.

Ще трохи.

Дадзі повела її позаду будівель до клаптя вільного простору неподалік помешкання слуг.

— Червоний Імператор набудував під Осіннім палацом тунелів, щоб у разі потреби мати змогу втекти з будь-якої кімнати. Правитель цілої Імперії не почувався в безпеці навіть у власному ліжку.

Дадзі зупинилася біля криниці і з силою натиснула на накриття, упираючись ногами в кам’яну підлогу. Накриття з гучним скреготом відсунулося. Су Дадзі випросталася й витерла руки об форму.

— Іди за мною.

Жинь поповзла за Дадзі в колодязь, у стіну якого були вбудовані вузькі спіральні сходи. Дадзі потяглася вгору й закрила камінь над ними, тож вони лишилися в пітьмі. Крижані пальці обхопили руку Жинь. Вона підстрибнула, але Дадзі стиснула сильніше.

— Якщо ніколи тут не бувала, можна легко заблукати, — голос Дадзі відлунював у кімнаті. — Тримайся поруч.

Жинь намагалася рахувати, скільки разів вони повернули — п’ятнадцять, шістнадцять, — але скоро вже не розуміла, де вони, навіть попри те, що добре запам’ятала мапу і тримала її в голові. Як далеко вони відійшли від нарадчої кімнати? Їй доведеться спалахнути в тунелях?

Після ще декількох хвилин ходи вони вийшли на поверхню в саду. Раптовий вибух кольорів спантеличив. Кліпаючи, Жинь вдивлялася в ряди прекрасних лілій, хризантем і сливових дерев, що росли групами навколо рядів і рядів скульптур.

Це не Імперський сад — стіни інакші. Імперський сад був круглий, а цей влаштували всередині шестикутника. Це приватний двір.

Цього двору не було на мапі. Жинь і гадки не мала, де перебуває.

Жинь нестямно роззиралася, шукаючи можливих шляхів для відступу, прораховуючи корисні траєкторії і плануючи рухи для неминучого бою, зауважуючи предмети, що їх можна використати як зброю, якщо вона вчасно не поверне собі вогонь. Оті гілки можна відламати замість дрючка, якщо вона буде у відчаї. А краще, якщо вдасться відтиснути Дадзі до дальшої стіни. Раптом що, Жинь могла використати один із погано закріплених каменів у бруківці, щоб розтрощити Імператриці голову.

— Чарівно, правда?

Жинь збагнула: Дадзі чекає, аби вона щось сказала.

Якщо вона почне розмовляти з Дадзі, то зажене себе в пастку. Вейсжа й Ежидень не раз попереджали про те, як Дадзі може маніпулювати, нав’язувати думки.

Але Дадзі знудиться говорити, якщо Жинь і далі мовчатиме. А лише бажання Дадзі погратися з їжею може дати Жинь час. Їй потрібно продовжувати розмову, доки не повернеться вогонь.

— Мабуть, так, — сказала Жинь. — Естетика — не моє.

— Звісно. Ти здобула освіту в Сінеґарді. А там усі жорсткі прагматики. — Дадзі поклала руки Жинь на плечі й повільно повернула її до саду. — Скажи мені ось що. Це місце тобі не знайоме?

Жинь роззирнулася шестикутником. Так, вона ніколи тут не була. Осяйні будівлі Осіннього палацу були збудовані ще за Червоного Імператора, але час їх мовби й не торкнувся. Каміння було гладеньким, відполірованим, а дерев’яні стовпи виблискували свіжою фарбою.

— Не знайоме начебто, — сказала вона. — А що?

— Іди за мною.

Дадзі попрямувала до маленьких воріт, вбудованих у дальню стіну, штовхнула їх і жестом показала Жинь іти за нею.

Інший бік саду немовби розтрощило гігантською п’ятою. Від секції протилежної стіни лишилися самі уламки, немовби її підірвало артилерійським вогнем. На буйній траві у страхітливих, дивних позах лежали розкидані статуї з відбитими кінцівками.

Це не природний занепад. І не результат недогляду за садом. Це мала бути свідома дія, спрямована на захоплення силою.

— Я думала, що Федерація не дійшла до Лусаня, — сказала Жинь.

— А це й не Федерація, — сказала Дадзі. — Ця пробоїна тут уже більше сімдесяти років.

— Тоді хто?

— Призахідники. Історія любить зосереджуватися на Федерації, але майстри Сінеґарда завжди прикрашають перших колонізаторів. Не пам’ятають, хто почав Першу Макову війну. — Дадзі штовхнула ногою голову статуї. — Одного осіннього дня сімдесят років тому призахідницький адмірал піднявся вгору за течією Мужвею і пробився в Лусань. Він пограбував палац, зрівняв його з землею, полив руїни пальним і танцював на попелищі. Того вечора Осінній палац припинив своє існування.

— То чому ви не відбудували сад?

Говорячи, Жинь ковзала поглядом по землі. За пів метра від її ніг лежали граблі. Після стількох років вони затупилися й заіржавіли, але Жинь усе одно могла використати їх як палицю.

— Щоб у нас було нагадування, — сказала Дадзі. — Щоб пам’ятати, як нас принизили. Пам’ятати, що від призахідників не варто чекати добра.

Жинь не дозволила погляду затриматися на граблях. Дадзі могла помітити. Жинь ретельно відтворила їхнє розташування з пам’яті. Граблі лежали зубцями до неї. Якщо вона підбереться достатньо близько, то зможе підкинути їх ногою і схопити. Якщо трава не виросла занадто довга… Але це лише трава… Якщо вона підкине граблі досить сильно, то проблем не повинно виникнути.

— Призахідники завжди планували повернутися, — сказала Дадзі. — Муґенці ослабили країну задля срібла призахідників. Ми пам’ятаємо Федерацію як обличчя гнобителів, але реальна влада саме в руках призахідників і болонійців — Консорціуму західних країн. Саме їх тобі треба боятися.

Жинь лише ледь ворухнулась, і тепер її ліва нога стояла достатньо близько, щоб підкинути граблі.

— Нащо ти розповідаєш це мені?

— Не розігруй переді мною дурепу, — різко промовила Дадзі. — Я знаю, що задумав Вейсжа. Знаю, що він хоче розв’язати війну. І намагаюся показати тобі, що це помилка.

Серце Жинь забилося швидше. Он воно як. Дадзі відомо про її наміри, їй треба битися, і байдуже, що в неї досі немає вогню. Треба дістати граблі…

Замри, — наказала Дадзі.

Кінцівки Жинь раптом застигли, м’язи болісно напружилися, немовби могли розірватися від найменшого руху. Щоб битися, їй треба було стрибати. Чи бодай припадати до землі. Але чомусь її тіло вклякло, наче вона й дихнути не могла без дозволу Імператриці.

— Ми не закінчили розмовляти, — сказала Дадзі.

— Я закінчила слухати, — просичала Жинь крізь зціплені зуби.

— Розслабся. Я привела тебе сюди не для того, щоб убити. Ти козир, один із небагатьох, які в мене ще лишилися. Було б нерозумно тебе позбутися.

Дадзі стала перед нею — і тепер вони стояли лице до лиця. Жинь квапливо відвела очі.

— Ти воюєш не з тим ворогом, любонько, — сказала Імператриця. — Хіба ж не бачиш?

Піт цівками стікав Жинь по шиї від того, що вона намагалася скинути пута Дадзі.

— Що Вейсжа тобі пообіцяв? Ти не могла не знати, що тебе використовують. Воно того варте? Гроші? Житло? Ні… Сумніваюся, що тебе можна спокусити матеріальними обіцянками, — Дадзі постукотіла по напомаджених вустах нафарбованими нігтями. — Ні… Тільки не кажи, що ти віриш йому. Він сказав, що дасть тобі демократію? І ти купилася?

— Він сказав, що скине вас, — прошепотіла Жинь. — І цього мені достатньо.

— Невже ти в це віриш? — зітхнула Дадзі. — І ким ти мене заміниш? Нікарці не готові до демократії. Вони вівці. Жорстокі, неосвічені дурні. Їм потрібно говорити, що робити, навіть якщо це означає тиранію. Якщо Вейсжа візьме цей народ, то сам ним і правитиме. Люди не знатимуть, за кого голосувати. Вони навіть не розуміють, що означає голосувати. І вже напевно не знають, що для них ліпше.

— І ви теж, — сказала Жинь. — Ви прирекли на смерть тисячі нікарців. Самі запросили муґенців і продали їм Цике.

На її подив, Дадзі розсміялася.

— То он у що ти віриш? Не можна вірити всьому, що чуєш.

— У Шіро не було причин брехати. Я знаю, що ви зробили.

— Ти нічого не розумієш. Я десятиліттями докладала зусиль, щоб зберегти цю Імперію недоторканною. Гадаєш, я хотіла цієї війни?

— Гадаю, що принаймні половину цієї країни ви використали.

— Я зробила виважену жертву. Під час останнього вторгнення Федерації Воєначальники діяли під приводом Імператора Дракона. А тепер він мертвий. Федерація готувалася до третього вторгнення. І хай би що я зробила, вони збиралися напасти, а ми зовсім не такі сильні, щоб дати відсіч. Тому я й порушила мир. Їм діставався схід за умови, що центральна частина держави лишиться вільною.

— Тож ми були лише частково окуповані, — пхикнула Жинь. — І ви це називаєте правлінням державою?

— Окуповані? Ненадовго. Іноді найкраща оборона — вдавана мовчазна згода. У мене був план. Я зблизилася б із Рьохаєм. Завоювала б його довіру. Спокусила б фальшивим самовдоволенням. А тоді вбила б його. Але тим часом, поки їхні сили непереможні, я підігравала б їм. Я робила все необхідне, щоб цей народ вижив.

— Вижив лише задля того, щоб померти в руках муґенців.

Голос Дадзі пожорсткішав:

— Не будь такою наївною. А що ти зробила б, знаючи, що війна неминуча? Кого б рятувала?

— А що, на вашу думку, ми збиралися робити? — із натиском запитала Жинь. — Невже ви думаєте, що ми просто лягли б і дозволили їм руйнувати наші землі?

— Краще правити частиною імперії, аніж не мати її взагалі.

— Ви прирекли мільйони наших людей на смерть.

— Я намагалася вас врятувати. Без мене жорстокість муґенців спричинила б удесятеро серйозніші руйнування…

— Без вас ми принаймні мали б вибір!

— Вибору не було б. Гадаєш, нікарці такі безкорисливі? А якби ти попросила ціле селище покинути свої домівки, щоб тисячі інших уціліли? Вони це зробили б? Нікарці егоїстичні. Уся ця країна егоїстична. Люди егоїстичні. Провінції завжди були такі до біса парафіяльні, не здатні бачити далі власних обмежених інтересів, щоб почати бодай якісь спільні дії. Ти чула тих ідіотів. Я дозволила тобі дивитися не просто так. Я не можу працювати з цими Воєначальниками. Ці дурні не слухають.

Насамкінець голос Дадзі затремтів, лише трохи й на мить, але Жинь почула.

І тієї миті вона побачила, що ховається під маскою холодної впевненої краси, — Жинь побачила Су Дадзі такою, якою вона могла бути насправді: не невразливою Імператрицею, не віроломним чудовиськом, а жінкою, яка керує країною, не вміючи нею керувати.

«Вона слабка, — усвідомила Жинь. — Вона воліла б контролювати Воєначальників, але їй це не до снаги».

Бо якби Дадзі могла переконати Воєначальників іти за своїми бажаннями, то вже це зробила б. Вона поклала б край системі Воєначальників і замінила б провінційну керівну верхівку гілками імперського уряду. Але вона лишила їх, бо була не настільки сильна, щоб їх витіснити. Вона була лише однією жінкою. І не змогла б вистояти проти їхніх об’єднаних військ. Вона просто заледве втримувала владу в руках, та й то завдяки останнім крихтам спадку Другої Макової війни.

А тепер Федерації не стало, тепер у Воєначальників більше не було причин боятись, і цілком імовірно, що провінції усвідомлять: Дадзі їм не потрібна.

Не схоже, що Дадзі брехала. Але навіть якщо вона й каже правду, це нічого не змінює.

Дадзі продала Цике Федерації. Дадзі стала причиною смерті Алтаня. Лише ці дві події мали значення.

— Ця Імперія розвалюється на шматки, — з тривогою промовила Дадзі. — Вона слабне, і ти це бачиш. А якщо ми підкоримо Воєначальників нашій волі? Тільки уяви, чого ти зможеш досягти під моїм командуванням, — вона накрила щоку Жинь долонею і прихилися до неї ближче. — Тобі ще стільки всього треба дізнатися, і я можу тебе навчити.

Жинь відкусила б Дадзі пальці, якби могла ворухнути го­ловою.

— Ви нічого мене не навчите.

— Не будь дурепою. Я тобі потрібна. Ти ж відчуваєш цей поклик? Він пожирає тебе. Твій розум тобі не належить.

Жинь відсахнулася.

— Я не… Ви не…

— Ти боїшся заплющити очі, — пробурмотіла Дадзі. — Жадаєш опіуму, бо лише він може повернути тобі розум. Ти щомиті борешся зі своїм богом. Щосекунди, коли нічого не палиш навколо себе, ти помираєш. Але я можу тобі допомогти, — голос Дадзі був такий лагідний, ніжний, м’який і заспокійливий, що Жинь страшенно хотілося їй повірити. — Я можу повернути тобі розум.

— Я контролюю свій розум, — сипло озвалася Жинь.

— Брешеш. Хто б тебе цього навчив? Алтань? Він заледве сам зберігав здоровий глузд. Чи ти вважаєш, я не знаю, як воно? Коли ми вперше прикликали богів, мені хотілося померти. Усім нам. Ми думали, що божеволіємо. Хотіли кинутися з гори Тяньшань, щоб покласти цьому край.

Жинь не стрималася й запитала:

— І що ж ви зробили?

Дадзі торкнулася крижаним пальцем до губ Жинь.

— Спершу відданість. Потім відповіді.

Імператриця клацнула пальцями.

Раптом Жинь знову змогла рухатися й вільно дихати. Вона обняла себе тремтливими руками.

— У тебе вже нікого немає, — сказала Дадзі. — Ти остання спірлійка. Алтань помер. Вейсжа й гадки не має, як ти страждаєш. Лише я знаю, як тобі допомогти.

Жинь вагалася, розмірковуючи.

Вона знала, що ніколи не зможе довіряти Дадзі.

Та все ж.

Краще служити під керівництвом тирана, об’єднати Імперію у справжню диктатуру, якою вона завжди й була? Чи, може, скинути Імператрицю й поставити на демократію?

Ні, тут уже йшлося про політику, а політика Жинь не ці­кавила.

Її цікавило тільки власне виживання. Алтань вірив Імператриці. Алтань мертвий. Вона не повторить його помилку.

Жинь зробила випад лівою ногою. Граблі з силою впеча­талися в її руку — трава створила менший опір, ніж вона очікувала — і Жинь рвонулася вперед, розкручуючи граблі перед собою.

Але атакувати Дадзі було ніби атакувати повітря. Імператриця без зусиль вивернулася, переміщуючись по двору так швидко, що Жинь заледве могла відстежити її рухи.

— Гадаєш, це мудро? — У Дадзі навіть дихання не збилося. — Ти дівчинка, озброєна палицею.

«Ти дівчинка, озброєна вогнем», — озвався Фенікс.

Нарешті.

Жинь зупинила граблі, щоб мати змогу зосередитися на витягуванні полум’я з глибин себе, збираючи кільце жару в долонях, і тієї ж миті щось срібне майнуло поруч із її обличчям і відскочило від цегляної стіни.

Голки. Дадзі метала їх цілими жменями за раз, витягуючи з рукавів, здавалося, в необмежених кількостях. Вогонь розсіявся. Жинь відчайдушно розмахувала граблями перед собою, відбиваючи голки в повітрі так само швидко, як вони прилітали.

— Ти повільна. Незграбна. — Тепер Дадзі атакувала, змушуючи Жинь квапливо відступати. — Б’єшся так, мовби ніколи не бачила бою.

Жинь силкувалася втримати в руках важкі граблі. Вона не могла зосередитися як слід, щоб прикликати вогонь, бо всю її увагу займало відбивання голок. Паніка затуманила її. У такому темпі вона виснажить себе обороною.

— Це хоч колись тебе непокоїло? — прошепотіла Дадзі. — Те, що ти лише бліда імітація Алтаня.

Жинь ударилася спиною об цегляну стіну. Тепер їй нікуди тікати.

— Поглянь на мене, — голос Дадзі відбивався в повітрі, відлунюючи знову й знову в свідомості Жинь.

Жинь міцно заплющила очі. Треба зараз же прикликати вогонь, бо іншого шансу в неї не буде, але розум полишав її. Світ уже не був абсолютно чорним, він змінювався. Усе раптом стало занадто яскравим, усе було неправильних кольорів, неправильної форми. Жинь не могла відрізнити траву від неба, власні руки від власних ніг…

Голос Дадзі звучав немовби звідусіль:

— Поглянь мені в очі.

Жинь не пам’ятала, як розплющила очі. Не пам’ятала, чи мала бодай шанс на опір. А знала лишень, що однієї миті її очі були заплющені, а вже наступної вона вдивлялася у дві жовті сфери. Спершу вони були повністю золотаві, але потім з’явилися чорні цятки, які все більшали й більшали, аж доки не затьмарили Жинь увесь кругозір.

Світ почорнів. Жинь замерзла. На віддалі вона чула стогони й крики, гортанні звуки, які майже скидалися на слова, але жодного їй так і не вдалося розібрати.

Це була площина духів. Тут вона зустрілася з богинею Дадзі.

Але вона була не одна.

«Допоможи, — подумала Жинь. — Допоможи мені, будь ласка».

І бог відповів. Площину духів накрила хвиля яскравого теплого жару. Полум’я оточило Жинь, немовби захисні крила.

— Нюйво, стара ти курво, — промовив Фенікс.

Над долиною пролунав жіночий голос, значно глибший, ніж у Дадзі:

— А ти, як завжди, грубий.

Що це за істота? Жинь напружилася, щоб роздивитися подобу богині, але полум’я Фенікса освітлювало лише невеликий закуток психодуховного простору.

— Ти ніколи не міг кидати мені виклик, — сказала Нюйва. — Я існувала ще тоді, коли всесвіт вирвався з темряви. Я зібрала докупи небеса, коли вони розірвалися. Я дала життя людям.

Щось заворушилося в темряві.

Фенікс пронизливо скрикнув, коли зміїна голова рвонулася вперед і впилася іклами йому в плече. Фенікс повернув голову, полум’я вцілило в порожнечу. Жинь відчувала біль свого бога так само чітко, наче змія вкусила її саму, немовби між плечима їй всадили два розпечених леза.

— Про що ти мрієш? — почувся голос Дадзі, захоплюючи розум Жинь кожним словом. — Це воно?

Світ знову змінився.

Яскраві кольори. Жинь бігла островом у сукні, якої ніколи не носила, у намисті з півмісяцем, яке бачила лише в снах, до селища, яке існувало лише як місце праху й кісток. Вона бігла пісками Спіру, немовби п’ятдесят років тому, коли там ще буяло життя і було повно людей зі смаглявою шкірою, як у неї. Люди, забачивши її, підводилися, махали їй і всміхалися.

— Ти можеш це отримати, — сказала Дадзі. — Ти можеш отримати все, чого забажаєш.

Жинь повірила, що Дадзі буде такою доброю й дозволить їй лишатися в цій ілюзії аж до смерті.

— Чи, може, ти хочеш оцього?

Спір зник. Світ знову почорнів. Жинь не бачила нічого, крім примарної постаті. Але вона впізнала силует, високу струнку статуру. Вона ніколи не змогла б його забути. Спогади про нього врізалися в пам’ять — як він ішов хвилерізом, коли вона бачила його востаннє. Вона бачила смерть Алтаня у зворотному напрямку. Час розплутувався. Вона могла все повернути, могла повернути його.

Це не міг бути просто сон. Алтань був надто матеріальним. Жинь відчувала, як простір навколо неї заповнює його смертне тіло, а коли торкнулася Алтаневого обличчя, воно виявилося щільним, теплим, наповненим кров’ю і живим…

Просто розслабся, — прошепотів він. — Припини опи­ратися.

— Але ж болить…

Болить, лише коли борешся.

Він поцілував її — і це було схоже на удар. Не цього вона хотіла, це неправильно, все неправильно, він тримав її за руки надто міцно і притискав її до грудей так, немовби хотів розчавити. Він був на смак наче кров.

— Це не він.

Голос Чаґханя. Уже за мить Жинь відчула його у своєму розумі: холодну, різку присутність сліпучо-білого, гостру кригу, що пронизувала духовну площину. Ніколи, побачивши його, Жинь не відчувала такого полегшення.

— Це ілюзія, — голос Чаґханя прочистив її розум, немов холодний душ. — Опануй себе.

Ілюзія розвіялась. Алтань розтанув у ніщо. А потім лишилися тільки вони троє — душі, прив’язані до богів, завислі в первинній темряві.

— Що це? — голос Нюйви змішався з голосом Дадзі. — Наймад? — долиною прокотився сміх. — Твоєму народові мало б стати мізків не йти проти мене. Невже Сожцань Сіжа тебе нічого не навчила?

— Я тебе не боюся, — сказав Чаґхань.

У фізичному світі він був схожим на живий скелет, такий крихкий, що радше скидався лише на тінь людини. Але тут він випромінював чисту силу. У голосі чулася владність, твердість, які тягли до нього й Жинь. Тієї миті Чаґхань міг дістатися осередку її розуму й витягти всі її думки буденно, немов гортаючи книгу, і вона йому дозволила б.

— Ти підеш, Нюйво, — Чаґхань підвищив голос. — Повертайся в темряву. Цей світ уже тобі не належить.

Темрява засичала у відповідь. Жинь приготувалася до неминучого нападу. Але Чаґхань пробурмотів незрозуміле їй замовляння, яке витіснило Нюйву так далеко, що Жинь заледве могла розгледіти обриси змії.

Яскраве світло стало їй перед очима. Перенісшись із виміру неземного, Жинь похитнулася від своєї цільності, від фізичності матеріального світу.

Чаґхань стояв поруч, зігнувшись і відсапуючись.

На іншому кінці двору Дадзі витерла рукавом кутик рота. Вона всміхнулася. На зубах виднілася кров.

— Ти просто диво, — сказала вона. — А я вже була подумала, що кетреїди лишилися тільки цікавим спогадом.

— Стань позаду мене, — пробурмотів Чаґхань Жинь.

— Що ти…

— Біжи, коли скажу.

Чаґхань кинув на землю темну круглу грудку. Вона перекотилася на декілька кроків і зупинилася біля ніг Імператриці. Жинь почула тихе сичання, а потім до неї долинув огидний, кислотний і страшенно знайомий запах.

Спантеличена Дадзі опустила очі.

— Гайда, — сказав Чаґхань.

І вони втекли за мить до того, як фірмова лайняна бомба Жамси здетонувала всередині Осіннього палацу.

Коли вони бігли, позаду чулася низка вибухів, безперервні удари, які навряд чи можна було запустити однією бомбою. Будівлі навколо падали одна за одною, перетворюючись на стіну вогню й уламків. Звідти вже ніхто не міг урятуватися.

— Жамса, — пояснив Чаґхань. — Малий не шукає легких шляхів.

Він потягнув Жинь за низьку стіну. Вони припали до землі, затуливши долонями вуха, коли остання будівля злетіла в повітря за лічені метри від них.

Жинь витерла порох з очей.

— Дадзі загинула?

— Таких, як вона, вбити нелегко. — Чаґхань закашлявся й постукав себе кулаком по грудях. — Скоро вона прийде по нас. Треба йти. Трохи далі є криниця, Аратша знає, що ми йдемо.

— А як же Вейсжа?

Не припиняючи кашляти, Чаґхань похитнувся.

— Ти збожеволіла?

— Він досі там!

— І цілком імовірно, вже мертвий. Охоронці Дадзі дісталися нарадчої кімнати.

— Ми цього не знаємо.

— То що, підеш перевірити? — Чаґхань схопив її за плечі і припечатав до стіни. — Послухай мене. Усе скінчилося. Твоєму перевороту кінець. Дадзі прийде у провінцію Дракона. І коли це станеться, ми програємо. Вейсжа тебе не захистить. Треба втікати.

— І куди? — запитала вона. — Щоб робити що?

«Що тобі пообіцяв Вейсжа? Ти мала б знати, що тебе використовують».

Жинь знала. Завжди це знала. Але, можливо, потребувала того, щоб її використовували. Можливо, вона потребувала того, хто скаже їй, коли і з ким воювати. Вона потребувала того, хто віддаватиме їй накази й дасть мету.

Вейсжа був першим за дуже довгий час, хто змусив її почуватися достатньо стабільно й бачити сенс у тому, щоб жити далі. А якщо він помре тут, це буде її провина.

— Ти з глузду з’їхала? — крикнув Чаґхань. — Ти хочеш жити? Сховайся!

— Сам ховайся. Я битимусь!

Жинь вирвалася з рук Чаґханя й відштовхнула його. Вона зробила це сильніше, ніж хотіла, забувши, що він такий худорлявий. Він позадкував, спіткнувся об камінь і впав навзнак на землю.

— Ти ненормальна, — сказав він.

— Ми всі ненормальні, — пробурмотіла вона, перестрибуючи через його витягнуте тіло, і побігла до нарадчої кімнати.

Імперські охоронці ввірвалися до нарадчої зали і тепер виступали проти війська з двох осіб: Суні й Бадзі. Воєначальники попадали зі своїх місць. Воєначальник Зайця притиснувся до стіни, Воєначальник Півня заліз під стіл і тремтів, юний Воєначальник Тигра скрутився в кутку, затиснувши голову між колінами, а в сантиметрах над його головою брязкали леза.

Жинь нерішуче завмерла на порозі. Вона не могла прикликати полум’я зараз. Не мала достатнього контролю, щоб націлювати його. Якщо вона спалахне тут, то вб’є всіх у кімнаті.

— Тримай! — Бадзі кинув їй меч.

Вона підібрала його й кинулася в бій.

Вейсжа не загинув. Він бився в центрі кімнати, відбиваючись водночас від Дзюня і генерала Вовче М’ясо. На якусь мить здалося, що він може їх здолати. Вейсжа розмахував мечем із шаленою силою й точністю — від цього видовища перехоплювало подих.

Але він був один.

— Стережися! — крикнула Жинь.

Генерал Вовче М’ясо спробував заскочити Вейсжу зненацька. Вейсжа обернувся та обеззброїв його лютим ударом у коліно. Чан Ень упав на землю зі стогоном. Вейсжа знову став на ноги після удару, намагаючись відновити рівновагу, і Дзюнь скористався нагодою, щоб простромити клинком його плече.

Бадзі врізався у Дзюня й повалив його на землю. Жинь кинулася вперед і спіймала Вейсжу за мить до того, як той упав на підлогу. Її руки залила кров, гаряча, волога і слизька. Жинь приголомшило те, як багато її всюди.

— Ви… Будь ласка, ви…

Вона нестямно обмацувала його груди, намагаючись зупинити кров, затиснути рану долонею. Вона заледве бачила саму рану, його тулуб був такий слизький від крові, але нарешті пальці затисли отвір у правому плечі. Не життєво небезпечна точка.

Вона насмілилася сподіватися. Якщо вони діятимуть швидко, то він може вижити. Але спочатку треба вибратися.

— Суні! — закричала вона.

Він миттю з’явився поруч. Вона штовхнула Вейсжу йому в руки.

— Візьми його!

Суні перекинув Вейсжу через плечі так, як носять телят, і почав проштовхуватися до виходу. Бадзі йшов одразу за ними, охороняючи тил.

Жинь пройшла повз обм’яклого Дзюня. Вона не знала, чи живий він, і зараз це не мало значення. Вона пірнула під рукою охоронця й пішла за своїми людьми, через поріг, а далі — до найближчої криниці.

Жинь перехилилася через край і вигукнула ім’я Аратші в темну поверхню.

Нічого. Вони не мали часу чекати відповіді Аратші. Був він там чи ні, а охоронці Дадзі вже наступали на п’яти. Їй лишалося тільки пірнути у воду, затримати дихання й молитися.

Аратша відповів.

Жинь боролася з бажанням молотити руками всередині зрошувальних каналів, оповитих темрявою, бо це лише ускладнило б Аратші роботу, коли він тягнув її по воді. Замість того Жинь зосередилася на глибоких і ретельно виміряних подихах у бульбашці навколо голови. Але все одно не могла придушити важкого страху, що повітря скінчиться. Вона вже відчувала тепло від власного несвіжого подиху.

Жинь вирвалася на поверхню. Вона повзла вгору на берег. Упала. Груди важко здіймалися, коли вона вдихала свіже повітря. Через кілька секунд із води виринув Суні, поклавши на узбережжя Вейсжу, а вже потім виліз сам.

— Що сталося? — до них підбіг Неджа, а за ним і Ежидень з охоронцями.

Погляд Неджі впав на батька.

— Він…

— Виживе, — сказала Жинь. — Якщо ми діятимемо швидко.

Неджа повернувся до двох солдатів, які стояли найближче:

— Віднесіть мого батька на корабель.

Вони взяли Вейсжу й кинулися до «Нещадного». Неджа потягнув Жинь, допомагаючи їй устати.

— Що там…

— Немає часу. — Вона виплюнула річкову воду. — Нехай команда піднімає якір. Треба відпливати.

Неджа перекинув її руку собі через плече й допоміг піднятися на корабель.

— Нічого не вийшло?

— Вийшло все. — Жинь спіткнулася, намагаючись не відставати від Неджі. — Ви хотіли війни. От ми війну й розв’язали.

«Нещадний» уже почав зніматися з якоря. Команда на обох кінцях корабля перерубувала мотузки, що тримали його біля пристані, кидаючи їх пливти в течії. Неджа і Жинь стрибнули в одну зі шлюпок, що гойдалися поруч. Поволі човен почав підніматися.

Нагорі матроси опустили вітрила «Нещадного» й повернули їх до вітру. Знизу долинув гучний шум: гребне колесо почало ритмічно бити по воді. Вони м’яко рушили від столиці.

Роздiл 10

Команда «Нещадного» працювала в похмурій тиші. Ширилися чутки, що Вейсжу серйозно поранили. Але з лазарету не надходило жодних новин, а запитати ніхто не насмілювався.

Капітан Ежидень віддав лише один наказ: якомога швидше відвести «Нещадний» подалі від Лусаня. Усіх солдатів, які не відпрацьовували зміну на гребному колесі, відправили на верхню палубу зводити катапульти й луки та бути готовими стріляти за першого сигналу тривоги.

Жинь міряла кроками корму. У неї не було ані арбалета, ані підзорної труби. У такому стані вона була радше перешкодою, аніж перевагою в обороні судна, бо ж надто тремтіла, щоб міцно тримати зброю, і надто хвилювалася, щоб сприймати швидкі накази. Але вона відмовлялася чекати внизу. Вона мусила знати, що відбувається.

Жинь постійно опускала очі на своє тіло, щоб перевірити, чи воно досі є, чи досі працює. Вона ніяк не могла повірити, що вийшла із сутички з Імператрицею неушкодженою. Корабельний лікар побіжно оглянув, чи немає переломів, але нічого не знайшов.

Якщо не брати до уваги синців, Жинь не відчувала гострого болю. Та все ж вона була переконана, що з нею щось дуже негаразд: глибоко всередині наче якась отрута огортала її кістки.

Чаґхань також страшенно тремтів. Він мовчав і не реагував на питання, доки вони не вибралися з затоки. Потім він упав на Цару й перекотився на підлогу, підтягнув коліна до грудей у жалюгідній позі. Сестра схилилася над ним, шепочучи на вухо слова, зрозумілі лише Чаґханю.

Стурбована команда виділила їм широке спальне місце. Жинь намагалася не звертати на них уваги, аж доки не почула з палуби схлипування. Спершу їй здалося, що Чаґхань плаче, але ні, він просто намагався дихати. Його вразливе тіло трусилося від різких вдихів.

Жинь стала навколішки біля близнюків. Вона не знала, чи можна їй спробувати торкнутися Чаґханя.

— З тобою все гаразд?

— Я в нормі.

— Ти впевнений?

Чаґхань підняв голову і зробив глибокий тремтливий вдих. У нього почервоніли очі.

— Вона була… Я ніколи… ніколи й подумати не міг, що хтось буде таким…

— Яким?

Він похитав головою.

Цара відповіла замість нього:

Стабільним, — вона прошепотіла це слово, немовби це щось страхітливе. — Вона не повинна бути такою ста­більною.

— Хто «вона»? — запитала Жинь. — Яка це богиня?

— Вона — давня сила, — сказав Чаґхань. — Те, що живе довше за сам світ. Я думав, вона ослабла тепер, коли двох інших не стало, але вона… Якщо це Зміївна в найслабшому стані… — він ударив долонею по палубі, — ми дурні, що наважилися спробувати.

— Вона аж ніяк не невразлива, — заперечила Жинь. — Ти переміг її.

— Ні, заскочив зненацька. І то лише на мить. Сумніваюся, що таке можна перемогти. Нам пощастило.

— Ще трохи — і вона заволоділа б вашим розумом, — сказала Цара. — Ви навічно зосталися б у пастці ілюзій.

Вона зблідла не менше за брата. Жинь замислилася, як багато Цара бачила. Цари там навіть не було, але Жинь знала, що близнюків пов’язують узи якоїсь химерної магії Внутрішніх держав. Коли ранили Чаґханя, боліло в Цари. Якщо Дадзі уразила Чаґханя, то Цара мала б відчути це на «Нещадному»: фізичне тремтіння, яке загрожує отруїти душу.

— Знайдемо інший спосіб, — сказала Жинь. — Вона досі в смертному тілі, вона досі…

— Вона затисне твою душу в кулак і перетворить на слиняву ідіотку, — сказав Чаґхань. — Я не намагаюся відмовити тебе. І знаю, що ти битимешся до кінця. Але я сподіваюся, що ти зрозумієш: у цих намаганнях втратиш здоровий глузд.

«То й нехай». Жинь обхопила коліна руками.

— Ти бачив? Там, коли вона мені показала?

Чаґхань жалісливо глянув на неї:

— Я нічого не міг удіяти.

Цара відвернулася. Певно, вона також бачила.

Чомусь тієї миті Жинь почувалася так, немовби найважливіше у світі для неї — порозумітися з близнюками. Вона почувалася винною, брудною, ніби її спіймали на жахливій брехні.

— Усе було не так. З ним. З Алтанем, маю на увазі…

— Знаю, — сказав Чаґхань.

Жинь витерла очі.

— Усе ніколи не було так. Я про те, що… Я думала, що хотіла… Але він ніколи…

— Ми знаємо, — сказала Цара. — Повір, ми знаємо.

Жинь отетеріла, коли Чаґхань потягнувся й поклав їй руку на плече. Вона б заплакала, але відчувала, що рана всередині ще надто свіжа, немовби в ній викарбували порожнечу.

Чаґханева рука лежала на її спині під дивним кутом, його кістлявий лікоть боляче врізався в спину. Через якийсь час вона ворухнула правим плечем, і він прибрав руку.

Неджа піднявся на палубу лише через декілька годин.

Жинь шукала на його обличчі підказок. Він виснажений, але не згорьований, втомлений, але не зляканий, а це означає…

Вона рвучко скочила на ноги.

— Як батько?

— Гадаю, одужає, — Неджа потер скроні. — Лікар Сьєн вигнав мене. Сказав дати батькові трохи простору.

— Він при тямі?

— Поки що спить. Трохи марить, але лікар Сьєн сказав, що це гарний знак. Ну, те, що він говорить.

Жинь повільно видихнула:

— Я рада.

Він сів і стиха полегшено зітхнув, розтираючи ноги. Мабуть, простояв кілька годин біля батькового ліжка.

— Спостерігаєш за чимось? — запитав він.

— Та нема за чим, — Жинь глянула на берегову лінію Лусаня на віддалі. Тепер можна було роздивитися лише найвищі пагоди палацу. — Оце мене й непокоїть. Нас ніхто не переслідує.

Жинь не розуміла, чому річка така спокійна, така мовчазна. Чому повітря не розсікали стріли? Чому їх не переслідували імперські найманці? Можливо, Міліція залягла в засідці біля воріт на кордоні провінції? Можливо, вони пливуть просто в пастку.

Але ворота були розчинені, і в темряві їх не переслідували кораблі.

— А кого б вони послали? — запитав Неджа. — В Осінньому палаці немає флоту.

— І в жодної з провінцій також?

— О. — Неджа всміхнувся. Чому він усміхається? — Ти не розумієш. Ми не повертатимемося тим же шляхом. Цього разу вийдемо в море. Кораблі Цоліня патрулюють узбережжя Наріїнського моря.

— І Цолінь не втручатиметься?

— Ні. Батько змусив його обрати. Імперію він не обере.

Жинь не розуміла логіки.

— Тому що…

— Тому що тепер почнеться війна, подобається це Цоліню чи ні. А він не поставить проти Вейсжі. Тож пропустить нас неушкодженими і, не сумніваюся, вже за місяць буде за нашим нарадчим столом.

Жинь була вражена впевненістю, з якою дім Їнь маніпулює людьми.

— Мене здивувало б, якби він не мав планів на такий випадок.

— А ти питав про це в нього?

Неджа пхикнув.

— Це ж Цолінь. Запитати означало б образити.

— Ну, знаєш, запобіжні заходи.

— О, ми на порозі громадянської війни. Ти матимеш удосталь нагод вжити запобіжних заходів, — його голос звучав сміховинно невимушено.

— Ти справді віриш, що ми можемо перемогти? — запитала вона.

— З нами все буде гаразд.

— Звідки тобі знати?

Він скоса їй усміхнувся:

— Бо в нас найкращий флот в Імперії. Бо в нас найкращий стратег, якого тільки бачив Сінеґард. А ще в нас є ти.

— Та пішов ти.

— Я серйозно. Ти знаєш, що ти — військова перевага, варта власної ваги сріблом, і якщо стратегією займатиметься Кітай, то це дає нам відмінні шанси.

— А Кітай…

— З ним усе гаразд. Він унизу. Розмовляє з адміралами. Батько дав йому повний доступ до наших розвідданих. Він знайомиться зі справами.

— Бачу, він швидко оговтався.

— Ми теж так думаємо, — Неджин тон підтвердив її підозри.

— Ти знав, що його батько загинув.

Неджа не став відпиратися.

— Батько сказав мені кілька тижнів тому. І застеріг не говорити Кітаю. Принаймні доки не дістанемося Лусаня.

— Чому?

— Тому що було важливо, щоб він дізнався про це не від нас. Так це менше скидалося б на маніпуляцію.

— І ви дозволили йому тижнями вірити в те, що його батько живий?

— Не ми його вбили, еге ж? — Схоже, Неджа не відчував навіть натяку на провину. — Послухай, Жинь. Мій батько вміє майстерно виховувати таланти. Знає людей. Знає, як тягти за їхні ниточки. Це не означає, що він про них не дбає.

— Але я не хочу, щоб мені брехали, — сказала вона.

Неджа стиснув її руку:

— Я тобі ніколи не брехатиму.

Жинь відчайдушно хотілося в це вірити.

— Перепрошую, — промовив капітан Ежидень.

Вони озирнулися.

Це вперше вигляд в Ежиденя не був бездоганним, вперше він не стояв струнко. Капітан був блідий і змучений, його плечі осунулися, на обличчі проступили зморшки від хвилювання. Він нахилився до них.

— Воєначальник Дракона хоче тебе бачити.

— Вже йду, — сказав Неджа.

— Не тебе, — сказав Ежидень і кивнув на Жинь. — Саме її.

Жинь здивувалася, побачивши, що Вейсжа сидить за столом у військовій формі без жодних слідів крові. Коли він дихав, то кривився, та лише трохи, а в усьому іншому, здавалося, його ніколи й не ранили.

— Мені сказали, це ти витягла мене з палацу, — сказав він.

Жинь сіла навпроти.

— Мої люди допомогли.

— І навіщо ти це зробила?

— Не знаю, — відверто відповіла вона.

Вона й сама досі намагалася це збагнути. Вона могла лишити його в тронній залі. Самі Цике мали кращі шанси вижити, їм не потрібно було заручатися підтримкою провінції, щоб оголосити відкриту війну Імперії.

Але що тоді? Куди б вони пішли?

— Чому ти досі з нами? — запитав Вейсжа. — Ми зазнали невдачі. І я думав, що тебе не цікавить служба солдатом.

— Чому це так важливо? Чому ви хочете, щоб я пішла?

— Я волів би знати, чому люди служать у моїй армії. Хтось робить це заради срібла. Інші — заради чистого захвату бою. Не думаю, що те чи інше цікавить тебе.

Він мав рацію. Але Жинь не знала відповіді. Як пояснити йому, чому вона лишилася, якщо сама не розуміє?

Вона знала лише те, що добре почуватися частиною армії Вейсжі, виконувати його накази, бути його зброєю і знаряддям.

Якщо її не змушували вирішувати, то й вини її у скоєному не було.

Вона не могла наражати Цике на ризик, не кажучи їм, що робити. І ніхто не міг би її звинуватити, якщо вона діяла за наказом.

І вона не просто прагнула виправдання. Вона прагнула бути біля Вейсжі. Хотіла його схвалення. Потребувала його. Він дав їй порядок, контроль і напрямок, яких вона не мала після смерті Алтаня, і це було страшенно приємно.

Відколи Жинь вивільнила Фенікса на лукоподібному острові, вона загубилася, оберталася в порожнечі провини і гніву. А тепер, уперше за довгий час, відчувала, що вже не дрейфує.

Вона мала причину, щоб жити, окрім помсти.

— Я не знаю, що мені робити, — нарешті сказала вона. — Ким бути. І звідки я, і… і… — вона замовкла, намагаючись зрозуміти відчуття, що крутилися у свідомості. — Я знаю лише те, що я сама, що лишилася тільки я — і це через неї.

Вейсжа нахилився вперед:

— Ти хочеш битися в цій війні?

— Ні. Не хочу, я ненавиджу війну. — Жинь глибоко вдихнула. — Принаймні я думаю, що так треба. Усі мають ненавидіти війну, інакше з людиною щось негаразд. Правильно? Але я солдат. Я вмію бути лише солдатом. То хіба не це мені треба робити? Ну тобто іноді я думаю, що, можливо, я можу зупинитися, втекти. Але те, що я бачила, що накоїла… від цього втекти не вийде.

Вона прохально глянула на нього, відчайдушно прагнучи, щоб він заперечив, але Вейсжа погодився:

— Не вийде.

— Це правда? — стиха й налякано запитала вона. — Те, що сказали Воєначальники?

— А що вони сказали? — обережно запитав він.

— Що я як собака. Що краще мене вбити. Невже всі хочуть моєї смерті?

Вейсжа потягнувся й узяв її руки у свої. Обережно стиснув. Майже ніжно.

— Уже ніхто тобі такого не скаже. Слухай уважно, Жунінь. Тебе благословили величезною силою. Не вини себе за те, що скористалася нею. Я не дозволю.

Жинь уже не могла стримати сліз. Її голос надломився:

— Я просто хотіла сказати…

— Припини плакати. Ти краща за це.

Вона придушила схлипування.

У його голосі тепер чулася сталь:

— Не має значення, чого хочеш ти. Невже ти не розумієш? Ти — наймогутніша істота в цьому світі. Ти здатна починати і завершувати війни. Ти можеш почати для цієї Імперії нову чудову й мирну добу або нас знищити. Чого тобі не можна робити, так це зберігати нейтралітет. Коли маєш таку силу, твоє життя вже тобі не належить.

Він дужче стиснув її пальці.

— Люди прагнутимуть використати або знищити тебе. Якщо хочеш жити, обери сторону. Не ухиляйся від війни, дитино. Не уникай страждань. І, зачувши крик, біжи на нього.

Загрузка...