Республіка Дракона

Роздiл 11

Неджа відчинив двері каюти Жинь.

— Не спиш?

— Що відбувається? — позіхнула Жинь.

За ілюмінатором було ще темно, але Неджа вже мав на собі повний комплект форми. Позаду нього стояв Кітай, напівсонний і дуже роздратований.

— Піднімайся нагору.

— Він хоче показати нам краєвид, — пробурчав Кітай. — Ворушися, інакше я знову піду спати.

Жинь рушила за ними коридором, стрибаючи на одній нозі, бо не встигла як слід узутися.

«Нещадного» огортав такий густий блакитний туман, що вони цілком могли пропливати крізь хмари. Жинь не бачила наземних орієнтирів, аж доки вони не підпливли достатньо близько, щоб крізь туман проступили обриси. Ліворуч величезні скелі охороняли вхід до Арлона: темно-срібний простір усередині розкритої кам’яної стіни. Під променями світанкового сонця поверхня каменів виблискувала яскраво-багряним.

Це були славнозвісні Червоні скелі провінції Дракона. Подейкували, що стіни скель багряніли дужче з кожним невдалим нападом на фортецю, забарвлюючись кров’ю моряків, чиї кораблі розбились об те каміння.

Жинь розгледіла два знаки, викарбувані на стіні. Слова можна було побачити, лише нахиливши голову праворуч і лише коли тьмяне сонячне світло падало на них.

— Що там написано?

— Хіба ти не можеш прочитати? — запитав Кітай. — Це ж давньонікарська.

Жинь спробувала не закочувати очі.

— Ну переклади для мене.

— Насправді це неможливо перекласти, — сказав Неджа. — Усі ці знаки мають декілька шарів значень, вони не підпорядковуються граматичним правилам сучасної нікарської, тож будь-який переклад буде приблизним, а то й хибним.

Жинь усміхнулася. Ці слова були прямою цитатою з текстів лінгвістики, які вони обоє читали в Сінеґарді, ще коли їхньою найбільшою турботою була контрольна з граматики наступного тижня.

— А який переклад правильний на твою думку?

— Ніщо не вічне, — сказав Неджа.

Кітай в один голос із ним промовив:

— Світу не існує, — і поморщив носа, глянувши на Неджу. — Ніщо не вічне? І що ж це за переклад?

— Історично точний, — сказав Неджа. — Ці слова на скелях викарбував останній міністр, відданий Червоному Імператору. Коли Імператор помер, його Імперія розпалася на провінції. Його сини й генерали, ніби вовки, розтягували ласі землі. Але міністр провінції Дракона не присягнув на вірність жодній із новостворених держав.

— І, мабуть, добром це не скінчилося, — сказала Жинь.

— За словами батька, в громадянській війні нейтралітету не існує, — сказав Неджа. — Вісім Принців прийшли за провінцією Дракона і спустошили Арлон. Звідси й вислів міністра. Для більшості це нігілістичний заклик, попередження, що ніщо не вічне. Ані дружба, ані відданість, тим більше не імперія. Це узгоджується з твоїм перекладом, Кітаю, якщо подумати. Цей світ ефемерний. Незмінність — це ілюзія.

Поки вони розмовляли, «Нещадний» увійшов у канал між скелями, такий вузький, що Жинь вразило, як військовий корабель не пошкодив корпус об каміння. Певно, його спроєктували під конкретні особливості каналу. Навіть якщо так, це був справжній подвиг у маневруванні, що вони прослизнули між стінами, навіть не черкнувши їх.

Коли вони проминули прохід, скелі розійшлися, відкриваючи Арлон, ніби перлину в мушлі. Місто всередині скель вражало буйством: такої кількості водоспадів, струмків і зелені Жинь не бачила навіть у Тікані. З другого боку каналу вона могла розгледіти тьмяні обриси двох гірських кряжів, що здіймалися в тумані: гори Ціньлін на сході і кряж Даба на заході.

— Колись я цілими днями лазив по тих скелях, — Неджа вказав на круті сходи, вибиті в червоних стінах, і Жинь відчула запаморочення, лише глянувши на них. — Звідти можна побачити все: океан, гори, цілу провінцію.

— Тож ви можете помітити наближення нападників з усіх напрямків, з відстані в декілька кілометрів, — сказав Кітай. — Дуже зручно.

Тепер Жинь зрозуміла. Це пояснювало, чому Вейсжа був такий упевнений у своїй військовій базі. Мабуть, Арлон — чи не найнеприступніше місто в Імперії. Вторгнутися сюди можна, лише пропливши вузьким каналом або ж здолавши величезний гірський хребет. Арлон легко захищати і страшенно важко атакувати — ідеальна столиця часів війни.

— Раніше ми цілими днями бували на пляжах, — сказав Неджа. — Звідси ви їх не побачите, але під скелями є потаємні бухти, якщо знати, де шукати. В Арлоні береги річки такі довгі, що, якщо не знати, можна подумати, ніби це океан.

Жинь здригнулася від цієї думки. Тікані не мало виходу до моря. Жинь не могла уявити, як це — рости біля таких водних просторів. Певно, вона почувалася б дуже уразливою. На узбережжі міг висадитися хто завгодно. Пірати. Призахідники. Федерація.

Спір був таким же уразливим.

Неджа мигцем глянув на неї.

— Тобі не подобається океан?

Вона думала про Алтаня, який кидався в чорну воду. Думала про той довгий відчайдушний шлях уплав, коли вона мало не збожеволіла.

— Мені не подобається його запах, — сказала вона.

— Але ж він пахне лише сіллю, — відповів Неджа.

— Ні. Він пахне кров’ю.

Коли «Нещадний» став на якір, гурт солдатів провів Вейс­жу з корабля і сховав усередині запнутого паланкіна, щоб віднести до палацу. Жинь не бачила Вейсжу вже більше тижня, але подейкували, що йому погіршало. Вона припускала, що найменше йому хотілося поголосу.

— Нам варто непокоїтися? — запитала вона, спостерігаючи, як паланкін несуть хвилерізом.

— Йому просто треба відпочити на березі, — Неджині слова не здавалися силуваними, і Жинь сприйняла це за гарний знак. — Він одужає.

— Гадаєш, він устигне одужати вчасно для того, щоб очолити кампанію на північ? — запитав Кітай.

— Безперечно. Якщо її очолить не батько, то мій брат. Ходімо, я покажу, де ви житимете, — Неджа жестом показав на сходню. — І представлю вас командирам.

Арлон був містом-амфібією, що складалося зі взаємопов’язаних островів, розкиданих усередині широкого гирла Західного Мужвею. Неджа повів Жинь, Кітая й Цике до одного зі струнких всюдисущих сампанів, які сновигали всередині Арлона. Коли Неджа спрямував їхній човен усередину міста, Жинь заледве придушила хвилю нудоти. Місто нагадало їй Анькхілуунь. Воно було значно менш обшарпане, але в ньому було так само важко орієнтуватися, враховуючи заплутаність каналів. Жинь це ненавиділа. «Що не так із сушею?»

— Мостів немає? — запитала вона. — І доріг теж?

— Без потреби. Усі острови сполучені каналами. — Неджа стояв на кормі, спрямовуючи сампан м’якими рухами стерна. — Усе організовано круговою сіткою, як на мушлі.

— Твоє місто немовби ось-ось піде під воду, — сказала Жинь.

— Так і задумано. На Арлон майже неможливо організувати наземний напад. — Неджа скерував сампан за ріг. — Це була перша столиця Червоного Імператора. Ще під час його війн зі спірлійцями він оточив себе водою. Без неї він ніколи не почувався в безпеці, тож саме з цієї причини вирішив побудувати місто Арлон. Ну принаймні так сказано в легенді.

— Чому він був такий одержимий водою?

— А як ще можна захиститися від істот, які контролюють вогонь? Він боявся Теардзи та її війська.

— Я думала, він кохав Теардзу, — сказала Жинь.

— Кохав і боявся її, — сказав Неджа. — Це не взаємовиключні поняття.

Жинь зраділа, коли вони нарешті зійшли на міцну доріжку. На землі їй було комфортніше, бо настил не рухався під ногами і вона не ризикувала впасти у воду.

А Неджа на воді був радісніший, ніж будь-коли раніше. Він управлявся зі стерном так, немовби то природне продовження його тіла. Без жодних зусиль перестрибнув із краю сампана на доріжку, наче це не складніше, ніж пройти порослим травою полем.

Він повів їх у серце військового району Арлона. Дорогою туди Жинь побачила ряд баштових кораблів, здатних перевозити цілі селища. Ці судна були оснащені величезними катапультами й наїжачилися рядами залізних гармат у формі голів дракона з вигнутими в зловісних посмішках ротами, немовби вони чекали нагоди плюнути вогнем і залізом.

— Ці кораблі нерозумно високі, — сказала вона.

— Бо вони спроєктовані так, щоб захоплювати міста, обнесені стінами, — сказав Неджа. — Ведення бою на воді — це про збирання міст, як гральних фішок. Така будова корабля має на меті підняття на стіни вздовж великих водних шляхів. Великі міста контролюють економічні та політичні важелі, транспортні й зв’язкові шляхи. Отже, захопивши контроль над містом, можна контролювати всю провінцію.

— Я це знаю, — сказала вона, трохи роздратована тим, він розповідає їй основи стратегії нападу. — Мене хвилює лише їхня маневреність. Наскільки швидкими вони можуть бути на мілководді?

— Не дуже, але це й неважливо. Здебільшого доля морських битв і досі вирішується рукопашним боєм, — пояснив Неджа. — Баштові кораблі зносять стіни. Ми заходимо й підбираємо шматки.

Позаду озвався Жамса:

— Не розумію, чому ви не можете взяти цей прекрасний гігантський флот і рознести на дрантя Осінній палац.

— Бо ми намагаємося здійснити переворот без крові, — сказав Неджа. — Батько хотів за можливості уникнути війни. Відіславши значний флот до Лусаня, ми передали б хибне повідомлення.

— Отже, я так розумію, в усьому тепер винна Жинь? — сказав Жамса. — Класика.

Неджа повернувся, щоб стати до них обличчям. Із дуже само­вдоволеним виглядом він показав на кораблі навколо:

— Декілька років тому ми додали поперечні балки, щоб збільшити структурну цілісність корпусу. А ще переробили стерна, тож тепер судна значно мобільніші і ми можемо використовувати їх на різній глибині.

— А твоє стерно? — поцікавився Кітай. — Досі занурюється на ці глибини?

Неджа не звернув на нього уваги.

— Ми вдосконалили й якорі.

— І як же? — запитала Жинь, впевнена, що Неджа хотів похизуватися.

— Зуби. Тепер вони розташовуються по колу, а не в одному напрямку. А отже, їх важко зламати.

Жинь це здалося смішним.

— Таке часто трапляється?

— Ти здивувалася б, — сказав Неджа. — Під час Другої Макової війни ми програли у вирішальному морському бою, бо корабель без команди на борту почало відносити в море у вихорі. Ми вчимося на своїх помилках.

Вони йшли далі. Неджа продовжив пояснювати нововведення, розмахуючи руками з гордістю молодого батька.

— Ми почали будувати корпуси з ширших балок на кормі, бо так легше кермувати на низькій швидкості. Вітрильні джонки розділені на горизонтальні панелі бамбуковими планками, завдяки чому стали більш аеродинамічними.

— А ти чимало знаєш про кораблі, — сказала Жинь.

— Я все дитинство провів біля верфі. Було б соромно, якби не знав.

Жинь зупинилася, пропускаючи решту вперед, аж доки не лишилася з Неджею на самоті. Вона стишила голос:

— Будь відвертим зі мною. Як довго ви готувалися до цієї війни?

Неджа не розгубився, навіть не кліпнув:

— Скільки себе пам’ятаю.

Отже, Неджа провів усе дитинство, готуючись зрадити Імперію. Тож, вступивши до Сінеґарда, він, певно, вже знав, що колись поведе флот проти своїх однокласників.

— Ти від самого народження зрадник, — сказала вона.

— Це ще під яким кутом подивитися.

— Але я воювала на боці Міліції. Ми могли бути ворогами.

— Знаю. — Неджа осяйно всміхнувся. — Хіба ти не рада, що це не так?

Армія Дракона ввібрала Цике у свої ряди з дивовижною ефективністю. Молода офіцерка Сола прийняла їх у казармах. Вона була лише на декілька років старша за Жинь і носила зелену нарукавну пов’язку — символ того, що закінчила Сінеґард за напрямом «стратегія».

— Вас готував Ірдзях? — запитав Кітай.

Сола глянула на вицвілу пов’язку Кітая:

— Який підрозділ?

— Другий. Я був із ним у Ґолінь Ніїс.

— О. — Сола стиснула вуста у вузьку лінію. — Як він загинув?

«З нього заживо зняли шкіру на міській стіні», — подумала Жинь.

— З честю, — сказав Кітай.

— Він би пишався тобою.

— Ну а я майже впевнений, що він назвав би нас зрадниками.

— Ірдзях дбав про справедливість, — жорстко промовила Сола. — Він був би з нами.

Уже за годину Сола виділила їм ліжка в казармах, провела екскурсію по розлогій базі, що займала три маленькі острови й канали між ними, а також видала нові форми. Вони були пошиті з теплішої та цупкішої тканини, ніж будь-які форми Міліції, які досі бачила Жинь. До тканинної основи додавався комплект шаруватої броні, зробленої зі шкіряних і металевих пластин, що накладались одна на одну в такий химерний спосіб, що Солі довелося детально показати, яку частину куди припасовувати.

Сола не показала їм роздягалень, тож Жинь роздяглася поруч зі своїми людьми, вбрала нову форму й потяглася. Її вразила гнучкість одягу. Шарувата броня була значно витонченіша за тонкі форми, які випускала Міліція, і, ймовірно, коштувала втричі дорожче.

— У нас кращі ковалі, ніж на півночі. — Сола передала Жинь нагрудну пластину. — Наша броня легша. І краще відбиває удари.

— А що нам робити з цим? — Жамса підняв купу свого старого одягу.

Сола скривилася:

— Спаліть.

Казарми і зброярня були чистіші, більші і краще оснащені, аніж будь-яка база Міліції, де Жинь бувала. Кітай пройшовся поміж рядами блискучих мечів і ножів, аж доки не знайшов підхожий для себе комплект. Решта понесли свою зброю до коваля для відновлення.

— Мені сказали, що у вашому загоні є фахівець-підривник. — Сола відхилила завісу, відкриваючи погляду повний набір вибухівки Першого загону.

Цілі стоси ракетних снарядів, ракет і вогняних списів, акуратно складених пірамідальними купами, чекали в холодній темряві, доки їх завантажать на військові кораблі.

Жамса замислено свиснув. Він підняв снаряд у формі голови дракона й покрутив його в руках.

— Це те, що я думаю?

Сола кивнула.

— Дворівнева ракета. В основній посудині міститься прискорювач. Решта детонує в повітрі. Дає невеликий додатковий поштовх.

— Як вам вдалося? — вимогливо поцікавився Жамса. — Я працював над цим щонайменше два роки.

— А ми працювали п’ять.

Жамса вказав на іншу купу вибухівки:

— А це що таке?

— Плавникові летючі ракети. — Сола радісно усміхнулась. — Плавники для керованого польоту. З ними ми маємо кращу точність, порівняно з дворівневими ракетами.

Хтось із поганим почуттям гумору вирізьбив голову снаряда у формі риби зі зневіреним виглядом. Жамса пробігся пальцями по плавцях.

— Яку дальність ви отримуєте з ними?

— По-різному, — відказала Сола. — У ясний день — сто кілометрів. У дощовий — скільки дістанеш.

Жамса зважив снаряд у руках із таким захопленим поглядом, що Жинь запідозрила в нього ерекцію.

— О, ми ще з ними повеселимося.

— Зголодніла? — Неджа постукав по одвірку.

Жинь підвела очі. Вона була в казармі одна. Кітай пішов шукати архіви провінції Дракона, а пріоритетом інших членів Цике був пошук їдальні.

— Не дуже, — сказала вона.

— Добре. Хочеш побачити дещо круте?

— Ще корабель? — запитала вона.

— Так. Але цей тобі справді сподобається. До речі, гарна форма.

Жинь ляснула його по руці.

— Очі вгору, генерале.

— Я просто кажу, що тобі личать ці кольори. З тебе вийде гарний Дракон.

Жинь почула верф задовго до того, як вони до неї дійшли. Щоб чути одне одного в какофонії криків і стукоту, їм доводилося кричати. Жинь припускала, що в бухті бачила повний флот, але, вочевидь, ще декілька кораблів досі будували.

Її погляд одразу впав на корабель у віддаленому кінці. Він ще був на початковому етапі, лише кістяк. Але коли вона уявила зведений навколо нього корпус, судно уявилося титанічним. Здавалося неможливим, що такий корабель узагалі може втриматися на воді, не кажучи вже про те, щоб пройти каналом між Червоними скелями.

— Ми попливемо в столицю на цьому? — запитала вона.

— Цей ще не готовий. Його допрацьовують за планами з заходу. Це особистий проєкт Дзіньджі, а він у таких справах перфекціоніст.

— Особистий проєкт, — повторила вона. — Будівництво величезних кораблів для твого брата — особистий проєкт.

Неджа похитав головою:

— Його мали в будь-якому разі завершити вчасно до північної кампанії. Але тепер часу знадобиться більше. З нього вирішили зробити оборонний військовий корабель. Тепер він повинен охороняти Арлон, а не вести флот.

— Чому ж вони відстають від розкладу?

— У верфі сталася пожежа. Якийсь ідіот із варти перекинув ліхтар. І це відкинуло будівництво на кілька місяців. Довелося завозити дерево з провінції Собаки. Батько мав бути дуже вигадливим, бо ж нелегко дістати такі значні обсяги деревини і приховати, що будуєш флот. З торгівцями Моаґ домовлялися кілька тижнів.

Жинь бачила почорнілі краї на деяких зовнішніх дошках каркаса. Але решту замінили новою обшивкою й відполірували до блиску.

— Усе це зчинило заворушення в місті, — сказав Неджа. — Дехто досі говорить, буцім це був знак від богів, що повстання буде невдалим.

— А що Вейсжа?

— Батько сприйняв це за знак, що йому треба пливти й добути собі спірлійку.

Замість того щоб повернутися до казарм на річковому сампані, Неджа повів Жинь униз сходами до основи хвилеріза, де вона досі чула шум верфі, гучніший за шум води, яка м’яко билась об стовпи в основі хвилеріза. Спершу Жинь подумала, що вони йдуть у тупик, аж доки Неджа не ступив із прозорого піску просто в річку.

— Що за чорт?

За мить вона усвідомила, що він стояв не на воді, а радше на великій круглій площині, яка майже не відрізнялася кольором від зелено-блакитної води.

— Латаття, — відповів Неджа, випереджаючи її запитання. Розкинувши руки для рівноваги, він перемістив центр ваги так, щоб хвилі піднімали листок у нього під ногою.

— Хвалько, — озвалася Жинь.

— Ніколи не бачила такого?

— Бачила, але лише на настінних сувоях. — Жинь скривилася, глянувши на листя. Її чуття рівноваги було навіть уполовину не таке гарне, як у Неджі, а впасти в річку їй зовсім не кортіло. — Я не знала, що вони можуть рости такими великими.

— Зазвичай і не ростуть. Цим лишилося місяць-два, а потім вони потонуть. Природно вони ростуть у прісноводних ставках у горах, але наші ботаніки знайшли спосіб мілітаризувати їх. Ти побачиш їх по всій затоці. Кращим морякам не потрібні шлюпки, щоб дістатися своїх кораблів, вони можуть просто пройти листям латаття.

— Заспокойся, — сказала вона. — Це лише перехід.

— Вони мілітаризували латаття. Хіба це не чудово?

— Мені здається, тобі просто подобається вживати слово «мілітаризували».

Неджа розкрив було рота, щоб відповісти, але їх перервав голос, що долинув звідкись згори:

— Награвся в екскурсовода?

До них сходами спускався чоловік. Він був у блакитній солдатській формі, а чорні смужки на лівій руці свідчили про ранг генерала.

Неджа квапливо зіскочив із листка на мокрий пісок і припав на коліно.

— Брате. Добре знову тебе бачити.

Жинь запізно усвідомила, що також мала стати на коліно, але її розум був надто зайнятий розгляданням Неджиного брата. Їнь Дзіньджа. Вона вже колись його бачила, лише декілька хвилин, три роки тому під час її першого Літнього фестивалю в Сінеґарді. Тоді вона подумала, що Дзіньджа і Неджа цілком могли бути близнюками, але якщо придивитися ближче, насправді їхня схожість не така разюча. Дзіньджа вищий, мав кремезнішу статуру і тримався, як годиться первістку — сину, який знає, що успадкує батькове майно, тоді як його меншим братам і сестрам судилося чубитися за рештки.

— Я чув, що ви облажалися в Осінньому палаці, — голос Дзіньджі був глибший, ніж у Неджі. І зарозуміліший, якщо це можливо. Жинь він здався химерно знайомим, але вона не могла збагнути, в чому річ. — Що сталося?

Неджа підвівся.

— Капітан Ежидень не ввів тебе в курс справ?

— Ежидень нічого не бачив. Поки батько одужує, я старший за рангом генерал в Арлоні й хочу знати подробиці.

«Алтань», — раптом усвідомила Жинь. Дзіньджа говорив зі стислою військовою точністю, яка нагадала їй Алтаня в його кращі часи. Перед нею стояла людина, яка звикла до компетентності й негайної покори.

— Мені нічого додати, — сказав Неджа. — Я був на «Нещадному».

Вуста Дзіньджі викривилися:

— Подалі від небезпеки. Як завжди.

Жинь чекала, що Неджа огризнеться, але він лише кивнув, проковтнувши в’їдливу заувагу брата.

— Як батько?

— Краще, ніж минулої ночі. Перенапружується. Спершу наші лікарі взагалі не розуміли, як йому вдалося вижити.

— Але батько сказав мені, що то просто поверхнева рана.

— А ти хоча б придивлявся до нього? Клинок майже розполовинив йому ключицю. Він брехав усім. Диво, що він узагалі при тямі.

— Він кликав мене? — запитав Неджа.

— З якого б то дива? — Дзіньджа поблажливо глянув на брата. — Я повідомлю, коли ти знадобишся.

— Так, пане, — Неджа опустив голову й кивнув.

Жинь зачаровано спостерігала за розмовою. Вона ніколи не бачила, щоб хтось допікав Неджі так, як він любив допікати всім іншим.

— Ти, спірлійко, — несподівано Дзіньджа глянув на Жинь, немовби щойно згадав, що вона стояла поруч.

— Так, — чомусь голос Жинь прозвучав здавлено, по-дівчачому. Вона відкашлялася. — Це я.

— Тоді ходімо, — сказав Дзіньджа. — Поглянемо.

— На що?

— Покажеш мені, що вмієш, — Дзіньджа говорив дуже повільно, немовби звертався до малої дитини. — Нехай горить добряче.

Жинь спантеличено глянула на Неджу.

— Я не розумію.

— Кажуть, ти вмієш прикликати полум’я, — сказав Дзіньджа.

— Ну так…

— Як багато? Наскільки пекуче? До якої межі? Вогонь іде з твого тіла чи ти можеш прикликати його з інших місць? Що тобі знадобилося, щоб спровокувати виверження вулкана?

Дзіньджа так швидко тараторив, що Жинь заледве розуміла його уривчастий сінеґардський акцент. Вона роками боролася з цим.

Жинь кліпнула, почуваючись дурепою, а коли заговорила, то почала затинатися:

— Ну, це просто відбувається…

— «Це просто відбувається», — перекривив він. — Що, як чхання? І чим це допоможе? Поясни мені, як тебе використати.

— Ви не можете мене використовувати.

— Ти подумай. Солдат не виконуватиме наказів.

— У Жинь була довга мандрівка, — квапливо втрутився Неджа. — Упевнений, вона радо продемонструє тобі свої сили вранці, коли відпочине.

— Солдати втомлюються, це частина їхньої роботи, — сказав Дзіньджа. — Ходімо, спірлійко. Покажи, що маєш.

Неджа заспокійливо поклав долоню на руку Жинь.

— Дзіньджа, ну справді…

Дзіньджа пхикнув від огиди:

— Прислухайся, що про них розповідає батько. Спірлійці те, спірлійці се. Я казав йому, що краще почати вторгнення з Арлона, але ж ні, він подумав, що з тобою зможе здійснити переворот, не проливши крові. Погляньмо, як це спрацює.

— Жинь сильніша, ніж ти можеш уявити, — сказав Неджа.

— Знаєш, якби спірлійці були такі могутні, то, мабуть, серед них було б менше мертвих. — Дзінджа посміхнувся. — Я все дитинство слухав про те, який дивовижний ваш дорогоцінний Алтань. А виявилося, що він був просто ще одним смаглявим ідіотом, який спалив себе намарно.

Перед очима в Жинь стала червона пелена. Дивлячись на Дзіньджу, вона бачила не плоть, а обгорілу головешку, прах, який злітав із того, що колись було людиною. Вона хотіла, щоб він помирав, помер, страждав. Хотіла, щоб він кричав.

— Ти бажав побачити, на що я здатна? — запитала вона. Її голос був дуже віддаленим, немовби хтось говорив до неї звіддаля.

— Жинь… — застеріг Неджа.

— Ні, відвали. — Вона скинула його долоню зі своєї руки. — Він бажав побачити, на що я здатна.

— Не треба.

— Назад.

Вона виставила долоні до Дзіньджі. Прикликати гнів було їй завиграшки. Він уже чекав, немов вода, що виривається з дамби… «Я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…»

Нічого не сталося.

Брови Дзіньджі поповзли вгору.

Жинь відчула гострий біль у скронях. Торкнулася пальцем очей.

Біль розквітнув і став усеосяжним. Під повіками вона бачила, як вибухають кольори, червоні й жовті; як полум’я здіймається зі згорілого селища; як силуети людей корчаться всередині; як величезна хмара, схожа на гриб, стала над мініатюрним лукоподібним островом.

Вона побачила знак, якого не впізнала: він змінював форму, немов кубло змій, висів перед її зором, а потім зник. Жинь ще якийсь час перебувала між світом свого розуму і матеріальним світом. Вона не могла дихати, не могла бачити…

Вона впала навколішки. І відчула, як Неджині руки підхопили її, почула, як він кликав когось на допомогу. Вона силкувалася розплющити очі. Дзіньджа стояв над нею, споглядаючи все з відвертим презирством.

— Батько мав рацію, — сказав він. — Нам варто було спробувати врятувати іншого.

Чаґхань із грюкотом зачинив за собою двері.

— Що сталося?

— Не знаю. — Жинь зібгала простирадло в кулак і відпустила, поки Чаґхань розкладав перед нею свою сумку.

У неї тремтів голос, останні пів години вона намагалася просто нормально дихати, але серце все одно калатало так, що вона заледве могла розчути власні думки.

— Я повелася легковажно. Хотіла прикликати вогонь, лише трохи, але не збиралася нашкодити йому по-справжньому, а тоді…

Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Чому ти тремтиш?

Жинь не усвідомлювала цього. Вона нічого не могла вдіяти з тим, що в неї тремтіли руки, а від роздумів починала тремтіти ще дужче.

— Я вже не потрібна йому, — прошепотіла вона.

— Кому?

— Вейсжі.

Жинь була налякана. Якщо вона не зможе прикликати вогонь, то Вейсжа намарно завербував спірлійку. Без вогню її можна викинути.

Жинь намагалася прикликати вогонь, відколи опритомніла, але результат завжди був однаковий: різкий біль у скронях, вибух кольорів, спалахи видінь, яких вона вже ніколи не хотіла бачити. Вона не розуміла, що не так, але вже не могла дотягтися до вогню, а без нього була абсолютно марною.

— Просто заспокойся, — сказав Чаґхань. Він розклав сумку на підлозі й присів біля неї. — Зосередься на мені. Дивися мені в очі.

Жинь підкорилася.

Очі Чаґханя, бліді й без райдужки чи зіниць, вибивали з колії і за звичних обставин. Але зблизька вони були химерно манливими — два уламки засніженого пейзажу на худорлявому обличчі, що притягували її, як загіпнотизовану жертву.

— Що зі мною? — прошепотіла вона.

— Не знаю. Але чому б нам не з’ясувати?

Чаґхань порився в сумці, затиснув щось у кулаку і простягнув Жинь жменю яскраво-блакитного порошку.

Вона впізнала наркотик. То був якийсь мелений висушений північний гриб. Вона вже ковтала його раніше, коли була з Чаґханем у Кхурдалайні, коли повела його до нематеріальної площини, де на неї чатувала Май’жиннень Теардза.

Чаґхань хотів супроводжувати її до внутрішніх глибин її розуму, до точки, де душа Жинь піднімалася до площини богів.

— Страшно? — запитав, коли вона завагалася.

Не страшно. Соромно. Жинь не хотіла впускати Чаґханя у свій розум. Вона боялася того, що він міг там побачити.

— Тобі обов’язково треба йти? — запитала вона.

Чаґхань пхикнув, потягнувся до її руки і притиснув палець до порошку.

— Ми зупинимося, коли я скажу, що ми можемо зупинитися.

— Чаґханю.

Він відкрито глянув на неї.

— Невже в тебе є інші варіанти?

Наркотик почав діяти майже тієї ж миті, коли торкнувся її язика. Жинь здивувалася, яким швидким і чистим було сп’яніння. Макове насіння виявилося гнітюче повільним, поступовим підняттям до виміру духів, яке працює лише тоді, коли вона зосереджена; а цей наркотик був ніби поштовх крізь двері між цим світом і іншим. Чаґхань схопив її за руку за мить до того, як лазарет потьмянів перед очима. Вони покинули площину смертних у вихорі кольорів. А потім обоє опинилися в просторі чорноти. Пливли. Шукали.

Жинь знала, що треба зробити. Вона зосередилася на своєму гніві і утворила зв’язок із Феніксом, який витяг їхні душі з порожнечі до Пантеону. Вона майже відчувала Фенікса, пекучий жар його божественності омивав її, вона чула його злісне ґелґотання…

А потім щось затуманило його присутність, відрізало її від бога.

Перед ними матеріалізувалося щось величезне. Неможливо описати це якось інакше, окрім як величезне слово, вирізане в порожньому просторі. Дванадцять знаків зависли в повітрі, велика піктограма мінилася зелено-блакитною зміїною шкірою, відливаючи в неприродній яскравості, мовби щойно пролита кров.

— Це неможливо, — сказав Чаґхань. — Вона не повинна бути на це здатна.

Піктограма була водночас і зовсім знайома, і геть чужа. Жинь не могла її прочитати, хоч вона й була написана нікарським письмом. Декілька символів скидалися на знайомі їй, але й суттєво від них відрізнялися.

Отже, це щось давнє. Давніше за Червоного Імператора.

— Що це?

— А на що схоже? — Чаґхань простягнув безтілесну руку, немовби хотів торкнутися піктограми, але квапливо відсмикнув її. — Це Печатка.

Печатка? Химерно знайоме слово. Жинь пригадалися фрагменти бою. Білявий чоловік, який висів у повітрі, блискавки, що закручувалися навколо кінця його палиці, розкриваючи діру до виміру істот несмертних, істот, яким не місце в їхньому світі.

«Тебе запечатали!»

«Хіба?»

— Хранитель Воріт? — запитала вона.

— Хранитель Воріт був запечатаний? — приголомшено промовив Чаґхань. — Чому ти мені не сказала?

— Я й гадки не мала!

— Але це стільки всього пояснює! Чому він загубився, чому нічого не пам’ятав…

— Про що ти?

— Печатка блокує доступ до світу духів, — пояснив Чаґхань. — Зміївна лишила в тобі отруту. Ось із чого вона. І Печатка не дозволить тобі дістатися Пантеону. І з часом вона сильнішатиме, з’їдаючи твій розум, доки ти не втратиш навіть спогади, пов’язані з Феніксом. Через Печатку від тебе лишиться тільки оболонка.

— Прошу, скажи, як її позбутися.

— Я можу спробувати. Тобі доведеться провести мене все­редину.

— Всередину?

— Печатка — це водночас і ворота. Дивися.

Чаґхань вказав у центр знака, де мерехтлива зміїна кров утворювала мінливе коло. Коли Жинь зосереджувалася на ньому, воно й справді немовби кликало її, затягуючи в якийсь невідомий вимір.

— Іди всередину. Не сумніваюся, що саме там Дадзі й лишила отруту. Тут вона існує у формі спогаду. Сила Дадзі криється в бажаннях, вона показує те, чого тобі хочеться найдужче, щоб не дати прикликати вогонь.

— Отрута. Спогад. Бажання. — Усе це мало небагато сенсу для Жинь. — Послухай, просто скажи, що в біса я маю з цим робити.

— Знищити, якщо зможеш.

— Знищити що?

— Думаю, ти зрозумієш, коли побачиш.

Жинь не треба було питати, як пройти крізь ворота. Її затягло всередину, щойно вона підійшла. Печатка немовби розгорнулася над ними, розростаючись, аж доки не накрила їх цілком. Вихор крові рухався навколо неї, коливався, немовби намагаючись вирішити, якої подоби набути, яку ілюзію створити.

— Вона покаже, якого майбутнього ти хочеш, — сказав Чаґхань.

Але Жинь не розуміла, як це спрацює з нею, якщо її найбільших бажань у майбутньому не існує. Всі лишилися в минулому. Вона хотіла повернути минулі п’ять років. Хотіла лінивих днів навчання в Академії. Хотіла мрійливо тинятися в Дзяновому саду, хотіла літніх канікул у маєтку Кітая, хотіла, хотіла…

Вона знов опинилася на пісках острова Спір, тріпотливого, прекрасного, пишного й живого, яким ніколи його не бачила. І там був Алтань, здоровий, цілий, він усміхався їй так, як ніколи.

— Привіт, — сказав він. — Ти готова повернутися додому?

— Убий його, — стривожено сказав Чаґхань.

Але хіба вона вже його не вбила? У Кхурдалайні вона билася з істотою з Алтаневим обличчям — і тоді його вбила. А потім на дослідній базі лишила його йти хвилерізом, дозволила пожертвувати собою, щоб урятувати її.

Вона вже вбивала Алтаня, знов і знов, а він усе повертався.

Як вона може нашкодити йому тепер? Він такий щасливий. Такий вільний від болю. Тепер вона знала про нього набагато більше, знала, що він страждав, і не могла торкнутися. Не так.

Алтань підійшов ближче.

— Що ти тут робиш? Ходи зі мною.

Вона понад усе хотіла піти з ним. Навіть не знала, куди він її поведе, лише те, що там буде він. Забуття. Якийсь темний рай.

Алтань простягнув їй руку.

— Ходімо.

Жинь опанувала себе.

— Зупини це, — спромоглася промовити вона. — Чаґханю, я не можу… зупини це… забери мене назад…

— Та ти жартуєш? — сказав Чаґхань. — Невже тобі й це не до снаги?

Алтань обхопив її пальці.

— Ходімо.

— Зупини.

Жинь не знала, що саме зробила, але побачила вибух енергії, побачила, як Печатка викривилася й вигнулася навколо Чаґханя, немов хижак, що підкрався до нової цікавої здобичі, а потім побачила, як він роззявив рота в беззвучному крику болю.

Вони вже були не на Спірі.

Вони були десь, де вона ще ніколи не бувала.

Вони стояли високо на горі, де холодно й темно. У камені — ряди печер, і всі вони сяяли зсередини полум’ям свічок. А на краю пліч-о-пліч сиділи двоє хлопців: один чорнявий, другий білявий.

У цьому спогаді вона була стороння, але щойно підійшла ближче, огляд змінився і вона вже була не спостерігачкою, а учасницею. Вона бачила Алтаневе обличчя зблизька й зрозуміла, що дивиться на нього так, як колись дивився Чаґхань.

Алтаневе обличчя було зовсім близько. Вона могла розгледіти його до останньої страшної і прекрасної риси: шрам на правій щоці, неохайно зв’язане волосся, потемнілі повіки навколо багряних очей.

Алтань був огидним. Алтань був прекрасним. І зазирнувши в його очі, вона збагнула, що почуття, яке наринуло на неї, — то не кохання, то абсолютний паралітичний страх. Жах метелика, якого манить вогонь.

Жинь і не уявляла, що можна так почуватися. Це почуття було таким знайомим, що вона мало не заплакала.

— Я міг тебе вбити, — сказав Алтань, пробурмотівши смертний вирок, немов серенаду.

Коли Жинь у тілі Чаґханя спробувала відштовхнути його, Алтань притиснувся сильніше.

— Міг, — сказав Чаґхань, і це був такий знайомий голос, сором’язливий, рівний. Її завжди зачудовувало, як Чаґхань уміє так буденно розмовляти з Алтанем. Але Чаґхань не жартував, усвідомила вона, він наляканий. Щоразу поруч із Алтанем він боявся. — І що?

Алтань зімкнув пальці навколо Чаґханевої долоні. Надто гаряче, надто нищівно, спроба людського контакту з абсолютною зневагою до об’єкта.

Він ковзнув вустами по вуху Чаґханя. Жинь мимовільно здригнулася, їй здалося, що він її вкусить, переміститься нижче до шиї й розірве артерію.

Жинь збагнула, що Чаґхань часто відчував цей страх.

Збагнула, що, ймовірно, Чаґханю він навіть подобався.

— Не треба, — сказав Чаґхань.

Вона не слухала, вона хотіла лишитися в цьому видінні, нею заволоділо якесь нездорове бажання бачити, чим усе завершиться.

— Досить!

На них накотила хвиля темряви, а коли Жинь розплющила очі, то знову була в лазареті, розвалившись на ліжку. Чаґхань сидів просто на підлозі, з широко розплющеними очима й порожнім виразом на обличчі.

Вона схопила його за комір.

— Що це було?

Чаґхань ворухнувся, отямившись. На його обличчі проступило щось схоже на презирство.

— Чому б тобі не запитати про це себе?

— Ти лицемір! — сказала вона. — Ти так само одержимий ним…

— Ти впевнена, що це була не ти?

— Не бреши мені! — крикнула Жинь. — Я знаю, що бачила, знаю, що ви робили. Не сумніваюся, ти хотів дістатися мого розуму, лише щоб побачити його з іншого боку…

Чаґхань відсахнувся.

Жинь цього не чекала. Він здавався таким малим. Таким уразливим.

Але чомусь це лише дужче її розлютило.

Вона стиснула його комір сильніше.

— Він мертвий. Ясно? Невже це ніяк не вкладеться в твоїй тупій довбешці?

— Жинь…

— Він помер, його не стало, і ми не можемо його повернути. І, можливо, він любив тебе, можливо, любив мене, але це вже ні чорта не має значення! Його не стало.

Жинь здалося, що тієї миті він її вдарить.

Але він просто нахилився вперед, зігнувся й затулив обличчя долонями. Коли заговорив знову, здавалося, немовби він ось-ось розплачеться.

— Я думав, що вдасться його спіймати.

— Що?

— Іноді перед тим, як відлетіти, мертві затримуються, — прошепотів він. — А надто твій рід. Гнів підживлюється образою, а мертві існують в обрáзі. Я думав, що він досі десь там, дрейфує між світами, але за кожної спроби я діставав лише уривки спогадів, з плином часу вже не можу пригадати прекрасні моменти, тож подумав, що, можливо, з отрутою…

— Ти не знаєш, як мене вилікувати, правда? — запитала вона. — І ніколи не знав.

Чаґхань не відповів.

Жинь відпустила комір.

— Геть.

Чаґхань склав сумку й вийшов, не промовивши ані слова. Жинь уже майже озвалася до нього, але не змогла придумати, що сказати до того, як він грюкне дверима.

Коли Чаґхань пішов, Жинь стала кричати в коридор, щоб привернути увагу лікаря. Жинь лаяла його доти, доки не отримала подвійної дози снодійного. Проковтнула двома великими ковтками, залізла на ліжко і провалилася в глибочезний сон — уперше за довгий час.

Коли вона прокинулася, лікар відмовився давати їй снодійне протягом наступних шести годин. З кепськими передчуттями вона очікувала візиту Дзіньджі, Неджі чи й самого Вейсжі. Вона не знала, чого їй чекати, знала лише, що нічого доброго. Кому потрібна спірлійка, не здатна прикликати вогонь?

Але до неї прийшов лише капітан Ежидень. Він повідомив, що Жинь продовжуватиме виконувати свої обов’язки так, як і тоді, коли мала повний контроль над своїми вміннями. Вона досі була козирем Вейсжі, його таємною зброєю, мала стояти на його боці, навіть лише як фізіологічна зброя.

Капітан не висловив розчарування Вейсжі. Але це було й не потрібно. Відсутність Вейсжі свідчила про це більше, ніж будь-що.

Жинь ковтнула ще дозу снодійного. До того часу, як вона знову прокинулася, сонце вже сіло. Їй страшенно хотілося їсти. Жинь підвелася, розблокувала двері й пішла коридором, босоніж і невпев­нено, з туманним наміром вимагати їжу в першого, кого побачить.

— Ну то йди до біса!

Жинь зупинилася.

Голос долинав із-за дверей майже наприкінці коридору.

— І що накажеш робити? Повіситися, як жінки в Лю? Аякже, тобі б таке сподобалося!

Жинь упізнала цей голос, пронизливий, зухвалий і шалений. Вона навшпиньках пройшла далі коридором і стала біля дверей.

— Жінки з Лю захищали свою честь. — Цього разу чоловічий голос, значно старший і глибший.

— А хто сказав, що моя честь у мене в піхві?

Жинь затамувала подих. Венка. Це точно вона.

— Чи ти волів би, щоб я була бездиханним трупом? — закричала Венка. — Щоб мені зламали хребет, потрощили тіло, аби тільки нічого не проникло між ніг?

Знову чоловічий голос:

— Я волів би, щоб тебе взагалі не забирали. І ти це знаєш.

— Ти не відповів на питання.

Здушені звуки. Венка плаче?

— Поглянь на мене, батьку. Поглянь на мене.

Батько Венки щось відповів, надто м’яко, щоб Жинь змогла розчути. А вже за мить двері з грюкотом відчинилися. Жинь пірнула за ріг і завмерла, аж доки не почула, як кроки стихли, віддаляючись коридором у протилежному напрямку.

Жинь із полегшенням видихнула. Поміркувала трохи, а потім пішла до дверей. Вони були прочинені. Жинь кінчиками пальців торкнулася дерев’яного полотна й натиснула.

То і справді була Венка. Вона повністю постриглася. Вочевидь, відтоді вже минув якийсь час, бо волосся почало відростати невеликими темними плямами. Але обличчя було таким самим, сміховинно прекрасним, з відточеними рисами й пронизливим поглядом.

— А чого тобі в біса треба? — наполегливо поцікавилася Венка. — Можу чимось допомогти?

— Ви галасували, — сказала Жинь.

— О, як мені прикро. Наступного разу, коли батько відрікатиметься від мене, я просто це прийму.

— Від тебе відреклися?

— Ну, може, й ні. Інших спадкоємців у нього однаково немає. — Очі Венки були червоні. — Хотіла б я, щоб це було не так. Це краще, ніж коли він намагається говорити мені, що робити з власним тілом. Коли я була вагітна…

— Вагітна?!

— Була, — сердито зиркнула Венка. — І в цьому немає заслуг того довбаного лікаря. Він усе торочив, що курва Сайкхажа не визнає абортів.

— Сайкхажа?

— Неджина мати. У неї кумедне уявлення про релігію. Хіба не знаєш, що вона виросла в Призахідній республіці? І шанує тупого довбня Творця. Вона не просто прикидається з дипломатичних мотивів, а й справді вірить у те лайно. А ще підпорядковує все тому, що він написав у якійсь маленькій книжечці, де, вочевидь, згадується примушування жінок виношувати дітей ґвалтівників.

— І що ж ти зробила?

У Венки запульсувала жилка на горлі.

— Проявила винахідливість.

— О.

Якийсь час вони обидві дивилися в підлогу. Тишу порушила Венка.

— Хочу сказати, що боліло лише трохи. Не так сильно, як… Ну, ти знаєш.

— Ага.

— Саме про це я й думала, коли це зробила. Постійно думала про їхні свинячі рильця, тож було неважко. А леді Сайкхажа може сміливо йти до біса.

Жинь сіла на край ліжка. Було на диво приємно сидіти поруч із Венкою — розгніваною, нетерплячою, грубою. Вона виплескувала чистий гнів, який усі інші немовби придушували, — за це Жинь і була їй вдячна.

— Як твої руки? — запитала Жинь.

Минулого разу, коли вона бачила Венку, її руки були обмотані такою кількістю бинтів, що Жинь узагалі не була певна, чи не втратить Венка їх зовсім. Але тепер пов’язки зникли і руки не висіли нерухомо по боках.

Венка розігнула пальці.

— Права загоїлась. А ліва вже ніколи не буде нормальною. Її повністю викривили, і я не можу рухати трьома пальцями на лівій руці.

— Ти ще можеш стріляти?

— Виходить непогано, поки я можу тримати лук. Для мене зробили спеціальну рукавичку. Вона тримає три пальці зігнутими, тож мені не доводиться робити цього самій. Трохи практики — і з мене буде користь на полі. Хоч не схоже, що в мене вірять. — Венка посовалася на ліжку. — А що ти тут робиш? Неджа підкорив тебе гарними словами?

Жинь посунулася.

— Щось таке.

Венка дивилася на неї з чимось, що могло бути заздрістю.

— Отже, ти досі солдат. Щастить.

— Не впевнена, — сказала Жинь.

— Чому ж?

Якусь мить Жинь думала над тим, щоб розповісти все Венці: про Зміївну, Печатку, про те, що вона бачила з Чаґханем. Але Венка не мала терпіння для деталей. Венці не було до них діла.

— Просто… Я вже не можу того, що робила раніше. — Вона склала руки на грудях. — І сумніваюся, що колись знову зможу.

Венка втупилася в неї:

— То це через це ти плакала?

— Ні, я просто… — Жинь тремтливо вдихнула. — Я не знаю, чи буде від мене якась користь…

Венка закотила очі:

— Ну ти ж іще можеш тримати меч?

Роздiл 12

Протягом наступного тижня про незалежність від Імперії оголосили ще три провінції.

Як і передбачав Неджа, південні Воєначальники здалися першими. Зрештою, у півдня більше не було причин лишатися відданими Імперії чи Дадзі. Третя Макова війна вдарила по них найдужче. Їхні біженці голодували, на їхній території спалахнула епідемія бандитизму, а напад на Осінній палац знищив будь-які шанси отримати на нараді в Лусані поступки чи обіцянки допомоги.

Провінції, розташовані неподалік Арлона, повідомили про наміри відколотися від Імперії через захеканих делегатів, які подорожували сушею. Решта відправили поштових голубів. Через декілька днів до воріт Арлона прибули й самі Воєначальники.

— Півня, Мавпи і Кабана, — Неджа перераховував провінції, поки вони спостерігали, як вартові Ежиденя проводили до палацу огрядного Воєначальника Кабана. — Непогано.

— Тепер у нас чотири провінції проти восьми, — сказала Жинь. — Не такі вже й неймовірні шанси.

— П’ять проти семи. А ще вони гарні генерали.

Це справді було так. Жоден із південних Воєначальників не успадкував рангу від народження, всі заслужили його у кривавих банях під час Другої і Третьої Макових війн.

— І Цолінь прийде.

— Звідки така впевненість?

— Цолінь уміє обирати сторону. Зрештою він прийде. Радій, це майже так само добре, як ми й сподівалися.

Жинь думала, що тільки-но утвориться союз чотирьох провінцій, вони негайно вирушать у похід на північ. Але політики швидко розбили її надії на стрімкий наступ. Південні Воєначальники не привели в Арлон своїх військ. Їхні армії лишилися в рідних провінціях, вагаючись і спостерігаючи, а не вступаючи в бій. Південь вичікував. Вийшовши зі складу Імперії, Воєначальники убезпечили себе від гніву Вейсжі, але доки не вислали військ проти Імперії, вони ще мали шанс, що Дадзі прийме їх назад із розкритими обіймами та пробачить усі гріхи.

Минали дні. Наказ вирушати не надходив. Союз чотирьох провінцій цілими годинами поспіль обговорював стратегію в нескінченних військових нарадах. Жинь, Неджа й Кітай були присутні на всіх. Неджа — бо був генералом, Кітай — бо за химерним збігом обставин його тепер вважали наймайстернішим стратегом, хай навіть і не найбажанішим, а Жинь — суто тому, що цього хотів Вейсжа.

Вона підозрювала, що її мета полягала в залякуванні, забезпеченні певності: якщо спірлійка зі знищеного острова жива й здорова в Арлоні, то, можливо, перемогти в цій війні не так і важко.

Вона щосили намагалася вдавати, що це не брехня.

— Нам потрібні збірні загони, інакше цей союз — просто самогубство. — Генерал Ху, головний стратег Вейсжі, давно не приховував розчарування. — Республіканська армія має діяти як єдине ціле. Солдати не можуть вважати, що досі належать до колишніх провінцій.

— Я не віддам своїх людей під командування солдатів, яких ніколи не бачив, — сказав Воєначальник Кабана.

Жинь ненавиділа Цао Чажовка. Він увесь час шалено критикував те, що пропонували люди Вейсжі, аж Жинь замислилася, чому він узагалі приїхав в Арлон.

— І такі загони не зможуть діяти спільно, — продовжив він. — Ви просите солдатів, які ніколи не бачили один одного, битися разом. У них різні командні сигнали, вони використовують різні коди й не мають часу вчитися.

— Ну, схоже, ви робите все можливе для того, щоб найближчим часом ми не вирушили на північ, тож у них буде щонайменше декілька місяців, — пробурмотів Кітай.

Неджа видав приглушений звук, схожий на сміх.

У Чажовка був такий вигляд, немовби він насадив би Кітая на флагшток, якби міг.

— Ми не можемо перемогти Дадзі, б’ючись чотирма окремими арміями, — швидко сказав генерал Ху. — Наші розвідники доповідають, що, поки ми тут говоримо, вона збирає коаліцію на півночі.

— Це байдуже, якщо в них немає флоту, — сказав Воєначальник Мавпи, Лю Ґужубай.

З-поміж усіх південних Воєначальників він був найдужче схильний співпрацювати. Маючи гострий язик та розумний погляд, більшість нарад він провів, погладжуючи густу темну бороду і граючи по обидва боки столу. Якби вони працювали лише з Ґужубаєм, подумалося Жинь, то, мабуть, уже рухалися б на північ. Воєначальник Мавпи обережний, але принаймні сприймає аргументи. Натомість Воєначальники Кабана й Півня немовби намірилися лишатися в Арлоні під захистом військ Вейсжі. Ґон Такха останні кілька днів понуро сидів за столом, не кажучи ані слова, а Чажовк постійно метав підозри в усіх присутніх.

— Але вони його матимуть. Дадзі зараз збирає кораблі з цивільних центрів, щоб відновити Імперський флот. Вони переробляють вантажні кораблі на військові галери, а також зводять військові суднобудівні бази в різних місцях провінції Тигра, — генерал Ху постукав пальцем по мапі. — Що довше ми чекаємо, то більше часу даємо їм на підготовку.

— І хто ж очолить той флот? — запитав Ґужубай.

— Чан Ень.

— Несподівано, — озвався Чажовк. — Не Дзюнь?

— Дзюнь не схотів цієї посади, — сказав генерал Ху.

Чажовк здійняв брову:

— Це вперше.

— Мудро з його боку, — сказав Вейсжа. — Ніхто не хоче віддавати накази Чан Еню. Коли його офіцери сумніваються в ньому, то летять голови.

— Це знак, що Імперія не в найкращому стані, — несхвально зауважив Такха. — Той чоловік злостивий і марнотратний.

Генерал Вовче М’ясо славився своєю жорстокістю. Коли Чан Ень організував переворот проти попереднього Воєначальника Коня, його загони розколювали черепи і розвішували низки понівечених голів на стінах столиці.

— Або це просто означає, ну, знаєте, що всі гарні генерали мертві, — протягнув Дзіньджа.

Досі під час нарад від поводився навдивовижу стримано, хоча Жинь годинами спостерігала, як на його обличчі проступає презирство.

— Кому, як не вам, знати, — сказав Чажовк. — Ви ж були його учнем?

Дзіньджа наїжачився:

— Це було п’ять років тому.

— Не дуже давно як для такої короткої кар’єри.

Дзіньджа розкрив був рота, щоб відповісти, але Вейсжа змусив його замовкнути, піднявши руку.

— Якщо ви хочете звинуватити мого найстаршого сина у зраді…

— Ніхто ні в чому Дзіньджу не звинувачує, — сказав Чажовк. — Але знову ж таки, Вейсжа, ми просто сумніваємося в правильності рішення дозволити Дзіньджі очолити флот.

— Ваші люди будуть у кращих руках. Дзіньджа вивчав мистецтво війни в Сінеґарді, командував військами в Третій Маковій війні.

— Як і всі ми, — сказав Ґужубай. — Чому ж не доручити цю роботу якомусь із наших генералів? Або комусь із нас?

— Бо ви троє надто важливі, щоб вас можна було замінити.

Навіть Жинь мимоволі здригнулася від таких неприхованих лестощів. Південні Воєначальники криво перезирнулися. Ґужубай не приховував недовіри й зневаги.

— Ну гаразд, тоді тому, що люди з провінції Дракона не готові битися під проводом когось іншого, — сказав Вейсжа. — Вірите ви в це чи ні, а я справді намагаюся знайти рішення, яке найкраще вас захистить.

— І все ж на передову ви хочете відправити наші війська, — сказав Чажовк.

— Провінція Дракона виділяє більше загонів, ніж будь-хто з вас, йолопи, — випалила Жинь.

Вона не змогла стриматися. Вейсжа попереджав її просто спостерігати, але вона не могла стояти й дивитися на всю цю бездіяльність і дрібні чвари. Воєначальники поводилися ніби діти, чубилися між собою, наче хтось інший міг виграти війну замість них, якщо вони достатньо довго тягтимуть час.

Усі здивовано подивилися на Жинь, ніби в неї раптом виросли крила. Вейсжа не урвав її, вона продовжила:

— Минули, курва, три дні. Якого біса ви сперечаєтеся про склад підрозділів? Імперія слабка зараз. Нам треба відправляти війська на північ зараз.

— Тоді чому б нам не відправити лише тебе? — запитав Такха. — Ти ж потопила лукоподібний острів, хіба не так?

Жинь не розгубилась:

— Ви хочете, щоб я вбила половину населення країни? Мої сили не розрізняють своїх і чужих.

Такха глянув на Вейсжу:

— Що вона взагалі тут робить?

— Я командир Цике, — сказала Жинь. — І стою перед вами.

— Ти дівчисько без досвіду командування, із заледве роком бою за плечима, — сказав Ґужубай. — Навіть не думай указувати нам, як вести війну.

— Я виграла попередню. І без мене вас би тут навіть не було.

Вейсжа поклав їй руку на плече:

— Жунінь, цить.

— Але він…

— Мовчати, — суворо промовив він. — Це обговорення не входить у твої повноваження. Нехай говорять генерали.

Жинь проковтнула заперечення.

Двері скрипнули і прочинилися. Крізь отвір просунув голову палацовий прислужник.

— Прибув Воєначальник Змії, хоче побачитися з вами, пане.

— Впусти його, — сказав Вейсжа.

Прислужник ступив уперед, щоб притримати двері розчиненими.

До кімнати ввійшов Ан Цолінь, без супроводу, неозброєний. Дзіньджа відступив на крок праворуч, щоб дозволити Цоліню стати поруч із його батьком. Неджа самовдоволено глянув на Жинь, немовби заявляючи: «Я ж казав».

Вейсжа мав такий самий вигляд.

— Радий бачити, що ви з нами, майстре.

Цолінь спохмурнів.

— Не обов’язково було пливти через мій флот.

— Інший шлях забрав би більше часу.

— Спершу вони прибули забрати мою родину.

— Я припустив, що ви досить далекоглядні, щоб завчасно їх забрати.

Цолінь склав руки.

— Дружина й діти прибудуть завтра вранці. Я хочу, щоб їх розмістили в найзахищенішому помешканні. Якщо я побачу в їхніх кімнатах бодай натяк на шпигуна, то поверну весь свій флот на користь Імперії.

Вейсжа кивнув.

— Як забажаєте.

— Добре. — Цолінь нахилився вперед, щоб поглянути на мапи. — Вони всі хибні.

— У чому? — запитав Дзіньджа.

— Провінція Коня не лишилась осторонь. Вони зібрали війська біля бази Їньшань. — Цолінь показав на цятку якраз над провінцією Зайця. — А провінція Тигра веде свій флот до Осіннього палацу. Вони затуляють вам шляхи наступу. У вас небагато часу.

— Тоді скажіть, що я маю зробити, — сказав Вейсжа.

Жинь вразило, як може змінюватися його тон: щойно владний і наказовий, а тепер шанобливий і м’який, наче в учня, який просить допомоги в учителя.

Цолінь з осторогою глянув на нього:

— Через тебе загинули гарні люди. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Тоді вони загинули заради гарної мети, — сказав Вейсжа. — Сподіваюся, ви також це знаєте.

Цолінь не відповів. Він просто сів, підтягнув до себе мапи й почав розглядати лінії нападу з утомленою досвідченістю людини, яка воювала все життя.

Час минав, але, попри постійні затримки наступу на північ, Арлон продовжував готуватися до війни, немовби стиснута пружина. Військові приготування просочилися майже в усі аспекти цивільного життя. Сіроокі діти працювали біля печей у зброярні й розносили повідомлення по місту. Їхні матері з приголомшливою швидкістю шили бездоганно підігнані форми. Бабусі в їдальнях помішували конґі у величезних баняках, поки їхні онуки розносили миски солдатам.

Минув ще тиждень. Воєначальники продовжували кричати один на одного в нарадчій кімнаті. Жинь не витримувала постійного очікування й вихлюпувала адреналін із Неджею.

Двобої були приємною вправою. Сутичка в Лусані чітко дала зрозуміти Жинь, що вона надто покладалася на прикликання вогню. Її рефлекси ослабли, м’язи атрофувалися, а витривалість майже зникла.

Тож принаймні раз на день вони з Неджею брали зброю й піднімалися на безлюдні місця високо в скелях. Жинь губилася в чистій бездумній фізичності їхніх ударів. Коли вони билися, її розум не міг затриматися на жодній думці. Вона була надто заклопотана вираховуванням кутів, маневруванням сталі об сталь. Безпосередність бою була її власним наркотиком і могла змусити стати нечутливою до всього іншого, що можна раптом відчути.

Алтань не мучитиме її, якщо вона не думатиме.

Удар за ударом, синець за синцем Жинь повертала втрачену м’язову пам’ять і насолоджувалася цим. Тут вона могла керувати адреналіном і страхом, від яких щодень стривожено тремтіла.

Перші декілька днів Жинь почувалася розбитою, у неї все боліло. Наступні дні стали кращими. Форма перестала висіти на ній. Вона позбулася надмірної худорлявості й уже не нагадувала скелет. Це єдине, за що вона була вдячна повільним нарадам: так вона мала час стати солдатом, яким була колись.

Неджа не був поблажливим супротивником у двобоях, але вона цього й не хотіла. Спочатку він стримувався, боячись нашкодити їй, доки вона не виставила ногу й не збила його на землю.

Він перекотився на живіт і підвівся.

— Якщо ти хотіла, щоб я впав, то могла просто попросити.

— Не будь паскудником.

Щойно вона перестала пропускати удари в рукопашному бою, довшому за тридцять секунд, вони перейшли до оббитої зброї.

— Не розумію, чому ти так учепилася в нього, — сказав він, утретє вибивши з її рук тризуб. — Він незграбний як чорт. Батько казав, щоб я змусив тебе перейти на меч.

Вона знала, чого хотів Вейсжа. І втомилася від цього аргументу.

— Дальність важливіша за маневреність. — Вона наступила на тризуб і підняла його.

Неджа підійшов до неї праворуч.

— Дальність?

Вона захищалася.

— Коли прикликаєш вогонь, ніхто не наблизиться до тебе.

Він відхилився.

— Вибач за очевидне, але ж ти вже не можеш цього робити.

Жинь насупилася:

— Я це виправлю.

— А якщо ні?

— А якщо ти припиниш мене недооцінювати?

Жинь не хотіла говорити йому, що вже намагалася. Щовечора вона піднімалася на це плесо, де ніхто не міг її бачити, ковтала дозу дурного блакитного порошку Чаґханя, наближалася до Печатки й намагалася випалити примарного Алтаня зі свого розуму.

Не виходило. Вона так і не змогла змусити себе завдати йому шкоди, принаймні цій дивовижній версії Алтаня, якої вона ніколи не знала. Коли вона намагалася битися з ним, він гнівався. А потім нагадував їй, чому вона завжди його боялася.

Найгіршим було те, що Алтань немовби з кожним разом сильнішав. Його очі виразніше горіли в темряві, сміх лунав гучніше, а декілька ночей тому він майже витиснув із неї все повітря перед тим, як вона отямилася. Нехай він і був лише видінням. Страх робив його матеріальнішим за будь-що.

— Ну ж бо. — Жинь штурхнула Неджу в бік, сподіваючись застукати його зненацька, але він саме вчасно виставив клинок і відбив удар.

Вони билися ще декілька секунд, але вона швидко втомилася. Її тризуб раптом став значно важчим. Жинь почувалася так, немовби б’ється втричі повільніше, ніж зазвичай. Ногами вона працювала брудно, без форм чи техніки, а замахи ставали все хаотичнішими і менш захищеними.

— Це не найгірше, — сказав Неджа. Він відбив сильний удар від голови. — Хіба ти не рада?

Жинь напружилася.

— І чому б то мені радіти?

— Я хотів сказати… Просто подумав… — він торкнувся рукою скроні. — Хіба не добре, що ти хоча б повернула собі розум?

Вона вдарила кінцем тризуба об землю.

— Гадаєш, я з’їхала з глузду?

Неджа швидко відступив.

— Ні, я хотів сказати, що… Я бачив, як тобі було боляче. Це скидалося на тортури. Я подумав, що тобі мало хоч трохи полегшати.

— Коли від тебе жодної користі — це не полегшення, — сказала вона.

Жинь прокрутила тризуб над головою й розкручувала далі, аби створити інерцію. Це була не палиця, і їй ставало розуму не задіювати на ньому такі техніки, але тепер вона розізлилася й діяла бездумно, а м’язи використовували знайомі, але хибні моделі.

І це було помітно. З таким успіхом Неджа міг битися з малюком. Він за лічені секунди вибив тризуб із її рук.

— Я ж казав, — сказав він. — Бракує гнучкості.

Жинь підняла тризуб із землі.

— Але він однаково дістане далі, ніж твій меч.

— А якщо я підійду ближче?

Неджа вставив меч між зубцями тризуба і скоротив відстань між ними. Вона спробувала відбитись, але Неджа мав рацію — тепер тризубом його було не дістати.

Другою рукою він приставив кинджал до її підборіддя. Вона по-варварськи врізала йому в литку. Він повалився на землю.

— Сучка, — сказав він.

— Ти заслужив.

— Іди до біса. — Він качався по траві, тримаючись за ногу. — Допоможи підвестися.

— Зробімо перерву.

Жинь кинула тризуб і сіла на траву біля Неджі. Легені досі не відновилися. Вона надто швидко втомлювалася й не витримувала більше двох годин двобою, а це значно менше повного дня на полі битви.

Неджа навіть не спітнів.

— З мечем ти значно краще б’єшся. Прошу, скажи, що ти це знаєш.

— Не опікай мене.

— Від тієї штуки жодної користі! Вона заважка для тебе! Але я бачив тебе з мечем і…

— Я звикну.

— Я просто думаю, що тобі не варто приймати доленосні рішення, керуючись сентиментальністю.

Жинь здивовано подивилася на нього:

— І що ж це означає?

Він зірвав жменю трави.

— Забудь.

— Ні, скажи.

— Добре. Ти не відмовляєшся від тризуба, бо це його зброя, еге ж?

У Жинь скрутило нутро.

— Це безглуздо.

— О, та годі тобі. Ти завжди говориш про Алтаня так, немовби він був великим героєм. Але це не так. Я бачив його в Кхурдалайні, бачив, як він говорив до людей…

— І як же він говорив до людей? — різко запитала вона.

— Немовби вони предмети і належать йому. Чхати він хотів на людей, важило лише те, як вони могли йому прислужитися, — тепер у голосі Неджі чулася злість. — Алтань був гівнюком, і командир з нього також був гівняний. Він кинув мене на смерть, і ти це знаєш, а тепер ти тут, бігаєш із його тризубом і белькочеш про помсту за того, кого маєш ненавидіти.

Тризуб раптом став страшенно важким.

— Це несправедливо. — Вона почула віддалене дзижчання у вухах. — Він мертвий… Ти не можеш… Це несправедливо.

— Знаю, — м’яко промовив Неджа.

Гнів полишив його так само швидко, як і нахлинув. Він був виснажений. Сів, зсутулившись, і бездумно рвав травинки в руках.

— Вибач. Не розумію, чому я це сказав. Я знаю, наскільки він тобі небайдужий.

— Я не говоритиму про Алтаня, — сказала Жинь. — Не з тобою. Не зараз. І взагалі ніколи.

— Гаразд, — сказав він і глянув на неї таким поглядом, якого вона не зрозуміла, поглядом, у якому могло бути порівну жалю і розчарування, від чого їй стало страшенно ніяково. — Гаразд.

Через три дні по тому рада нарешті дійшла спільного рішення. Принаймні Вейсжа й Цолінь домовилися щодо безпосередніх військових дій, а потім змусили інших підкоритися.

— Ми моритимемо їх голодом, — оголосив Вейсжа. — Південь — сільськогосподарська житниця Імперії. Якщо північні провінції не поступляться, то ми просто їх не годуватимемо.

Такха пригальмував.

— Ви просите нас зменшити експорт щонайменше на третину.

— Так ви матимете нижчий прибуток рік чи два, — сказав Вейсжа. — А потім ваші ціни злетять уже наступного року. Північ не в тому стані, щоб стати самодостатньою в сільському господарстві. Якщо ви підете на цю одноразову жертву, ймовірно, це покладе край і податкам. Жебраки не мають важелів впливу.

— А що з прибережними маршрутами? — запитав Чажовк.

Жинь мусила визнати, що це справедлива заувага. Західний Мужвей і річка Ґолінь були не єдиними річками, які перетинали північні провінції. Туди легко могли постачати провізію з узбережжя, відсилаючи за припасами торгівців під личиною вихідців з півдня. Срібла в них було більш ніж удосталь.

— Їх прикриє Моаґ, — сказав Вейсжа.

Схоже, Чажовка це вразило.

— Ти довіряєш королеві піратів?!

— Це в її ж інтересах, — сказав Вейсжа. — За кожний корабель блокадників, який вона перехопить, її флот отримає сімдесят відсотків прибутку. Вона не така дурепа, щоб обманювати нас.

— Північ має й інші джерела постачання зернових, — зауважив Ґужубай. — Орні землі є в провінції Зайця, наприклад.

— Ні, не має, — самовдоволено промовив Неджа. — Минулого року провінцію Зайця спіткала цвіль — і вони втратили зерно для посівів. Ми продали їм кілька ящиків високоврожайного зерна.

— Пам’ятаю, — сказав Цолінь. — Якщо ви намагалися задобрити їх, то не вийшло.

Дзіньджа неприємно посміхнувся:

— Не намагалися. Ми продали їм зіпсуте зерно, і вони погодилися пустити в їжу свої запаси. Якщо ми відріжемо зовнішнє постачання, голод спіткає їх уже за шість місяців.

Усі Воєначальники були вражені. Жинь бачила, як присутні за столом неохоче кивали.

Лише Кітай був невеселим.

— Шість місяців? — відлунням повторив він. — Я думав, що ми намагаємося вирушити вже наступного місяця.

— До того часу вони не відчують блокади, — сказав Дзіньджа.

— Це неважливо! Важлива лише погроза блокади, не обов’язково і справді морити їх голодом…

— Чому? — запитав Дзіньджа.

Кітая вжахнули його слова.

— Бо так ти прирікаєш тисячі невинних людей. А ще це не те, що ви казали мені, коли просили зробити розрахунки…

— Байдуже, що ми там тобі казали, — промовив Дзіньджа. — Знай своє місце.

Кітай не вмовкав:

— Нащо повільно морити їх голодом? Нащо взагалі чекати? Якщо ми підемо в наступ просто зараз, то зможемо закінчити цю війну ще до зими. А якщо чекатимемо, то застрягнемо на півночі, коли річки замерзнуть.

Генерал Ху засміявся:

— Хлоп’я думає, що краще за нас знає, як перемогти.

Кітай побагровів:

— Бо я справді читав Суньдзи, тож так.

— За цим столом ти не єдиний випускник Сінеґарда, — сказав генерал Ху.

— Звісно, але я вчився там у добу, коли для того, щоб тебе прийняли, потрібні були мізки, тож ваша думка не врахо­вується.

— Вейсжа! — крикнув генерал Ху. — Вгамуй свого хлопця!

— «Вгамуй свого хлопця», — перекривив Кітай. — «Заткни єдину людину, яка має хоча б наполовину життєздатну стратегію, бо моє его не витримує жару».

— Годі, — озвався Вейсжа. — Ти заступив межу.

— Цей план заступив межу, — заперечив Кітай.

— Тебе усунуто, — сказав Вейсжа. — Геть з очей, доки по тебе не пришлють.

На коротку страшну мить Жинь подумала, що Кітай почне перекривлювати і Вейсжу, але він лише кинув свої папери на стіл, грюкнув чорнильницею й рушив до дверей.

— Продовжуй розмахувати кулаками — і батько вже не кликатиме тебе на наради, — сказав Неджа.

Вони з Жинь вийшли вслід за Кітаєм, що, на думку, Жинь було небезпечним кроком Неджі, але Кітай був надто злий, щоб почуватися вдячним за такий жест.

— Продовжуйте ігнорувати мене — і ми не матимемо палацу, щоб проводити в ньому наради, — випалив Кітай. — Блокада? Блокада, курва?

— Наразі це найкращий варіант, — сказав Неджа. — У нас немає військової спроможності пливти на північ самим, але ми можемо просто зачекати.

— Та це може розтягнутися на роки! — крикнув Кітай. — І що буде тим часом? Ви просто лишите людей помирати?

— Погрози цілком можуть спрацювати, — сказав Неджа.

Кітай презирливо глянув на нього.

— Тоді ви намагаєтеся впоратися з країною, в якій панує голод. Ви не об’єднаєте її, заморивши голодом невинних людей.

— Ми не збираємося морити голодом…

— Ні? Вони їстимуть кору? Листя? Коров’яче лайно? Я можу придумати мільйон стратегій, кращих за вбивство.

— Тоді спробуй поводитися дипломатично, — різко відповів Неджа. — Не можна висловлювати неповагу до старої гвардії.

— Чому? Стара гвардія й гадки не має, що робить! — крикнув Кітай. — Вони утримують свої позиції, бо вправні в групових маневрах! Вони випускники Сінеґарда, звісно, але тоді вся навчальна програма була лише основами підготовки про всяк випадок. Вони не мають вичерпної бази у військовій науці чи технології, й вони ніколи не завдавали собі клопоту навчанням, бо знають, що ніколи не втратять роботу!

— Я думаю, ти недооцінюєш деяких кваліфікованих представників, — сухо промовив Неджа.

— Ні, твій батько зв’язаний по руках і ногах, — сказав Кітай. — Зачекай, я зрозумів, ось воно: люди, яким він може вірити, некомпетентні, а компетентних він мусить тримати на короткому повідку, бо вони можуть спрогнозувати поразку.

— І що, він має натомість повірити тобі?

— Я єдиний, хто знає, що робить.

— Але ж, по суті, ти приєднався до нас ледь не вчора. Тож, може, якщо припиниш так смикатися, батько почне довіряти тобі не менше, ніж тим, хто служить йому вже не одне десятиліття.

Кітай кинувся геть, ледь чутно бурмочучи щось собі під носа. Жинь підозрювала, що тепер він днями не виходитиме з бібліо­теки.

— Придурок, — пробурмотів Неджа, щойно Кітай відійшов достатньо далеко.

— На мене не дивися, — сказала Жинь. — Я на його боці.

Блокада непокоїла її не так сильно. Якщо північні провінції опиратимуться, то голод добре їм прислужиться. Але вона не могла стерпіти думку про те, що вони збираються розворушити гніздо шершнів, бо ж їхня єдина стратегія полягала в тому, щоб чекати, ховатися і сподіватися, що шершні не вжалять першими.

Невизначеність була для неї нестерпною. Вона хотіла атакувати.

— Невинні не помруть, — наполягав Неджа, хоча й говорив так, немовби намагався переконати себе. — Вони здадуться ще до того, як усе стане погано. Мусять здатися.

— А якщо не здадуться? — запитала вона. — Тоді ми атакуватимемо?

— Ми атакуємо, або вони помруть з голоду, — сказав Неджа. — Безпрограшний варіант.

Військові сили Арлона перейшли до виконання завдань усере­дині країни. Армія вже не готувала кораблів до відплиття, натомість зосередившись на будівництві оборонних структур, щоб зробити Арлон повністю неуразливим до вторгнення Міліції.

Оборонна війна здавалася дедалі ймовірнішою. Якщо Республіка не почне наступ на північ зараз, то застрягне вдома до наступної весни. Минула вже майже половина осені, а Жинь ще не забула, якими суворими були сінеґардські зими. Коли похолодає, стане важче кип’ятити воду й готувати гарячу їжу. Хвороби та обмороження швидко поширяться табором. Війська страждатимуть.

А південь лишиться теплим, гостинним і достиглим для збору. Що довше вони чекатимуть, то вищі шанси на те, що Міліція спуститься річкою до Арлона.

Жинь не хотіла воювати в оборонній війні. Усі видатні трактати з військової стратегії сходилися на тому, що оборонні битви — суцільний кошмар. І хай би яким укріпленим не був Арлон, йому буде важко здолати об’єднані війська з півночі. Звісно, Вейсжа також це знав, він був надто освіченим, щоб вірити в інший розвиток подій. Але з кожною новою нарадою він усе частіше ганив Кітая за те, що той посмів заговорити, а сам догоджав Воєначальникам і анічогісінько не робив для того, щоб підбурити союз до активних дій.

Жинь починала думати, що навіть якби провінція Дракона виступила самостійно, це було б краще за нічого. Але наказ не надходив.

— У батька зв’язані руки, — знову і знову повторював Неджа.

Кітай і далі просиджував години в бібліотеці, з усе більшим розчаруванням складаючи воєнні плани, якими ніколи не скористалися б.

— Я знав, що приєднатися до вас — це зрада, — ремствував він, звертаючись до Неджі. — Але не думав, що це буде самогубством.

— Воєначальники дійдуть згоди, — сказав Неджа.

— Ага, аякже. Чажовк — лінивий кнур, який хоче сховатися за мечами Республіки, у Такхи кишка тонка, щоб робити щось інше, окрім як ховатися за Чажовком, а Ґужубай, може, й розумніший за багатьох, але він не ризикне своєю головою, якщо не ризикнуть і двоє інших.

«Має бути ще щось, — думала Жинь. — Щось, чого ми не знаємо». Вейсжа нізащо не сидів би склавши руки, чекаючи зими й не проявляючи ініціативи. Чого він чекає?

За браком кращих варіантів, Жинь сліпо вірила Вейсжі. Вона збиралася з духом, коли її люди питали про затримку. Не звертала уваги на чутки, що Вейсжа обмірковує перемир’я з Імператрицею. Вона розуміла, що не може вплинути на політику, тож зосередилася виключно на тому, що могла контролювати.

Вона ще частіше билася з Неджею. Перестала розмахувати тризубом, мовби палицею. Познайомилася з генералами й лейтенантами Республіканської армії. Докладала всіх зусиль, щоб інтегрувати Цике у військову екосистему провінції Дракона, попри те, що Бадзі й Жамса скаржилися на сувору заборону алкоголю. Вона вивчила командні коди Республіканської армії, канали зв’язку та бойовий стрій для атаки на воді. Жинь готувалася до війни, коли б вона не почалася.

Аж до того дня, коли над долиною нестямно забили у дзвони. Тієї ж миті посланці кинулися з причалу. Усіх в Арлоні охопив захват від новини, що в провінцію Дракона пливуть кораблі. Величні білі кораблі з заходу.

А потім Жинь збагнула, що стало причиною зволікання.

Вейсжа не просто тягнув час із експедицією на північ.

Він чекав підкріплення.

Роздiл 13

Жинь проштовхувалася крізь натовп услід за Неджею, який активно працював ліктями, щоб дістатися затоки. Причал уже наводнили допитливі цивільні й солдати, прагнучи роздивитися корабель призахідників. Але ніхто не дивився на гавань. Усі закинули голови до неба.

Крізь хмари над їхніми головами спускалися три машинерії завбільшки з китів. Кожна мала довгий прямокутний кошик, скріп­лений ременями під днищем, з небесно-лазуровими прапорами по боках. Жинь витріщилася на них, декілька разів кліпнувши.

Як такі величезні об’єкти можуть триматися в повітрі?

Вони здавалися їй безглуздими й абсолютно неприродними, мовби якийсь бог рухав їх у небесах своєю волею. Але це не могла бути робота богів. Призахідники не вірили в Пантеон.

Це зробив їхній Творець? Від такої можливості Жинь здригнулася. Її завжди вчили, що Святий Творець призахідників — це узагальнений образ, вигадка, щоб контролювати стривожене населення. Єдине антропоморфне всемогутнє божество, в яке вірили призахідники, не могло пояснити складності всесвіту. Але якщо Творець реальний, то все, що вона знала про шістдесят чотири божества, про Пантеон, хибне.

А раптом її боги не єдині у всесвіті? Раптом існує якась вища сила, доступна лише призахідникам? А що, коли саме через це вони так суттєво випереджають Нікань у розвитку?

Коли машинерії наблизилися, небо заповнив звук, схожий на дзижчання мільйона бджіл, але підсилений у сотні разів.

Жинь бачила людей, які стояли на краях підвішених кошиків. З землі вони скидалися на крихітні іграшки. Летючі кити почали наближатися до гавані, щоб приземлитися, все більшаючи й більшаючи в небі, аж доки їхня тінь не накрила всіх унизу. Люди в кошиках махали руками над головою. Їхні роти були широко розкриті: вони щось кричали, але ніхто не міг їх розчути через шум.

Неджа схопив Жинь за зап’ясток і потягнув її назад.

— Відійди, — крикнув їй у вухо.

Поки міські охоронці відганяли натовп від місця приземлення, навкруги панував хаос. Одна за одною летючі машинерії з глухим звуком опустилися на землю. Він сили удару струсонулася ціла гавань.

Нарешті дзижчання стихло. Металеві кити зіщулилися й повалилися набік, коли з них випускали повітря над кошиками. Запала тиша.

Жинь спостерігала.

— Дивися, щоб очі не повипадали з очниць, — сказав Неджа. — Це просто іноземці.

— Для тебе просто іноземці. А для мене — екзотичні створіння.

— Хіба в провінції Півня не було місіонерів?

— Лише на узбережжі.

Після Другої Макової війни призахідницьким місіонерам заборонили перебувати на території Імперії. Дехто ризикнув і надалі їздити до міст за межами зони впливу Сінеґарда, але більшість трималися подалі від сільської місцевості на кшталт Тікані.

— Тож я чула лише розповіді, — пояснила Жинь.

— Наприклад?

— Що призахідники — велетні. Що вони вкриті рудим хутром. Що вони варять немовлят і їдять їх у супі.

— Ти ж знаєш, що такого ніколи не було?

— Там, звідки я родом, люди щиро в це вірили.

Неджа здавлено захихотів:

— Нехай минуле лишається в минулому. Тепер вони прибули як друзі.

Імперія мала буремну історію відносин із Призахідною респуб­лікою. Під час Першої Макової війни призахідники запропонували військову та економічну допомогу Федерації Муґень. Щойно муґенці знищили навіть натяки на суверенність Нікані, призахідники заселили прибережні райони місіонерами й релігійними школами, прагнучи знищити місцеві забобонні релігії.

Певний час призахідницькі місіонери, попри заборону, навіть навідувалися до храмів. Якщо якісь шаманічні культи й уціліли після війни Червоного Імператора з релігією, то призахідники загнали їх ще глибше в підпілля.

Під час Другої Макової війни призахідники стали визволителями. На думку призахідників, які завжди заявляли, що їхня окупація на користь корінному населенню, Федерація вчиняла надто багато звірств, і зберігати нейтралітет було морально неприйнятним. Після спалення Спіру призахідники відправили свій флот до Наріїнського моря, об’єдналися з військами Тріади, відтіснили Федерацію до її лукоподібного острова й домовилися про підписання мирної угоди з новоствореною Нікарською імперією в Сінеґарді.

А потім Тріада захопила диктат над країною й викинула іноземців за борт. Ті призахідники, які лишилися, стали контрабандистами або місіонерами й ховалися в міжнародних портах на кшталт Анькхілууня чи Кхурдалайна, проповідуючи своє слово всім, хто завдавав собі клопоту бути з ними гостинним.

А коли почалася Третя Макова війна, призахідники відпливли на рятівних човнах так швидко, що коли підрозділ Жинь дістався Кхурдалайна, їх немовби там ніколи й не було. З посиленням війни призахідники лишалися норовливими спостерігачами, які відчужено дивилися з-за великого моря, як нікарські громадяни горіли у своїх домівках.

— Могли прибути й раніше, — уїдливо зауважила Жинь.

— Останні два десятиліття весь західний континент палав у війні, — сказав Неджа. — Вони були трохи зайняті.

Це стало для неї несподіванкою. Досі новини про західний континент були такі неважливі для Жинь, мовби його й зовсім не існувало.

— Вони перемогли?

— Можна й так сказати. Загинули мільйони. Ще мільйони лишилися без даху над головою і без країни. Але Консорціум утримав владу у своїх руках, тож вони вважають, що це перемога. Хоча я не…

Жинь схопила його за руку.

— Вони йдуть.

Збоку кожного кошика розчинилися дверцята. Один за одним призахідники виходили на пристань.

Побачивши їх, Жинь відступила.

Їхня шкіра була страшенно бліда, не бездоганно порцеляново-білого відтінку, який так шанували сінеґардці, а радше відтінку щойно випатраної риби. А волосся в них мало неправильні кольори — кричущі відтінки міді, золота й бронзи, зовсім не схожі на глибоку чорноту нікарського волосся. Усе в них — забарвлення, риси, пропорції — здавалося просто недоречним.

Вони взагалі не схожі на людей, радше на істот зі страшних історій. І хоча Жинь була надто доросла для казок, усе в цих світлооких створіннях викликало в неї бажання тікати.

— Як у тебе з призахідницькою? — запитав Неджа.

— Майже забула, — визнала вона. — Ненавиджу цю мову.

У Сінеґарді їх усіх декілька років змушували вивчати дипломатичну призахідницьку. Правила вимови були геть несистематизовані, а граматична система так повнилася винятками, немовби її не існувало зовсім.

Ніхто з однокласників Жинь не приділяв значної уваги урокам призахідницької граматики. Основною загрозою для них тоді була Федерація, а отже, значно важливіше було вивчити муґенську.

Жинь припустила, що тепер усе може обернутися зовсім інакше.

З кошиків вийшла колона призахідників такої ж зовнішності — з коротко підстриженим волоссям та в темно-сірих формах. Вони стали перед натовпом двома акуратними рядами. Жинь нарахувала двадцять осіб.

Вона уважно вдивлялася в їхні обличчя, але не могла відрізнити одне від іншого. Усі немовби мали однаково світлі очі, широкі носи й міцні щелепи. Усі були чоловіками. Кожен тримав на грудях химерну на вигляд зброю. Жинь не могла визначити її призначення. Вона скидалася на низку трубок різної довжини, з’єднаних докупи майже позаду чимось схожим на ручку.

Крізь дверцята в кошику пройшов останній солдат. З його форми Жинь припустила, що то їхній генерал: ліворуч на грудях у нього були різнокольорові стрічки, яких не мали інші. Він одразу здався Жинь небезпечним. Щонайменше на пів голови вищий за Вейсжу, він мав такі ж широкі груди, як Бадзі, а його загартоване обличчя було помережане зморшками й розумне.

Позаду генерала йшла шеренга призахідників у сірих сутанах і каптурах.

— Хто вони? — запитала Жинь у Неджі.

Вони не могли бути солдатами: у них не було ані спорядження, ані зброї.

— Сіре товариство, — сказав він. — Представники Церкви Божественного Творця.

— Вони місіонери?

— Місіонери, які можуть говорити від імені головної церкви. Вони дуже освічені й мають гарну підготовку. Вважай їх випускниками Сінеґардської академії релігії.

— Що? Вони навчалися в школі для священиків?

— Щось таке. А ще вони науковці. У їхній релігії науковці і священики — це те саме.

Жинь уже хотіла запитати, що це означає, аж раптом з кошика по центру вийшла остання постать. То була жінка, струнка, маленького зросту, в чорному кітелі з ґудзиками й високим коміром, що затуляв шию. Вона мала водночас суворий, чужоземний і елегантний вигляд.

Її вбрання точно було не нікарське, але й зовнішність вона мала не призахідницьку. Вона здалася Жинь віддалено знайомою.

— Отакої, — присвиснув Бадзі позаду Жинь. — А це хто?

— Леді Їнь Сайкхажа, — сказав Неджа.

— Вона заміжня?

Неджа з огидою глянув на нього:

— Це моя мати.

Ось чому Жинь упізнала обличчя жінки. Вона вже бачила Леді провінції Дракона декілька років тому, у свій перший день у Сінеґарді. Леді Сайкхажа сплутала опікуна Жинь учителя Фейжика з носієм і навіть не звернула уваги на Жинь, вважаючи її південним сміттям.

Можливо, за минулі чотири роки трапилося диво і ставлення Леді Сайкхажі змінилося, але Жинь дуже схилялася до того, щоб не любити її.

Перед натовпом Леді Сайкхажа зупинилася, блукаючи поглядом по гавані, немовби оглядаючи своє королівство. Її погляд упав на Жинь. Сайкхажа примружилася, вочевидь, упізнавши її. Мабуть, вона також не забула тієї зустрічі. Аж раптом на її обличчі промайнуло щось схоже на страх. Вона схопила призахідницького генерала за руку й тицьнула пальцем у бік Жинь.

Генерал кивнув і віддав наказ. Тієї ж миті всі двадцятеро призахідницьких солдатів наставили на Жинь свою трубчасту зброю.

Над юрбою прокотилася хвиля мовчання, цивільні квапливо відступали.

Повітря розітнули декілька різких звуків. Жинь інстинктивно впала додолу. Перед нею в землі з’явилося вісім отворів. Вона глянула вгору.

У повітрі пахло димом. Сірі вихори здіймалися з кінчиків трубок.

— О чорт, — ледь чутно пробурмотів Неджа.

Генерал викрикнув щось, чого Жинь не зрозуміла, але їй і не треба було перекладати його слів. Їх не можна було інтерпретувати якось інакше, окрім погрози.

А на погрози вона реагувала двома способами. І якщо втекти не могла, з отаким натовпом, то їй лишалося битися.

До Жинь кинулися двоє призахідницьких солдатів. Вона вдарила найближчого тризубом у підборіддя. Він зігнувся, але лише на мить. Вона врізала ліктем йому в голову, схопила за плече і штовхнула вперед, використовуючи як людський щит, щоб стримати подальший вогонь.

Це спрацювало, аж доки щось не впало Жинь на плечі. Рибальська сітка. Жинь замолотила руками, намагаючись скинути її, але та лише сильніше затяглася. Той, хто її тримав, смикнув сітку — і Жинь втратила рівновагу.

Над нею навис призахідницький генерал, націливши зброю їй просто в обличчя. Жинь глянула на дуло. Запах пороху був таким щільним, що вона мало не закашлялася.

— Вейсжа! — крикнула вона. — Допоможіть…

Навколо неї юрбилися солдати. Хтось грубо заламав їй руки за голову й притиснув до землі, інші схопилися за литки, стримуючи. Жинь почула, як клацнула сталь біля голови. Вона вивернулася й побачила поруч дерев’яну тацю, на якій лежали різноманітні тонкі пристрої, схожі на інструменти для тортур.

Вона вже бачила такі пристрої.

Хтось потягнув її голову назад і змусив роззявити рота. Жінка з алебастровою шкірою, ота з Сірого товариства, стала навколішки біля неї. Вона притиснула до язика Жинь щось тверде й металеве.

Жинь укусила її за пальці.

Жінка відсмикнула руку.

Жинь заборсалася дужче. Дивовижно, але хватка на плечах ослабла. Жинь випросталася й перекинула тацю, розкидавши інструменти по землі. На коротку відчайдушну мить вона подумала, що зможе вирватися.

А потім генерал ударив її тупим кінцем зброї в голову і в Жинь перед очима спалахнули зірочки. А за мить вона провалилася в темряву.

— О, добре, — сказав Неджа. — Ти отямилася.

Жинь опритомніла на кам’яній підлозі. Підвелася. Вона була не зв’язана. Добре. Рукою потягнулася по зброю, але її ніде не було. Не знайшовши тризуба, вона стиснула кулаки.

— Що…

— Це непорозуміння. — Неджа схопив її за плечі. — Ти в безпеці, ми тут самі. Те, що трапилося там, було помилкою.

— Помилкою?

— Вони сприйняли тебе за загрозу. Мати сказала їм напасти, щойно вони дістануться суші.

Жинь відчувала, як пульсує чоло. Вона торкнулася пальцями того місця, знаючи, що там уже наливається величезний синець.

— Тоді вона справжня сука.

— Часто так і є. Але тобі нічого не загрожує. Батько вмовить їх.

— А якщо не зможе?

— Зможе. Вони ж не ідіоти. — Неджа взяв її за руку. — Може, годі?

Жинь почала міряти кроками невеличку кімнатку, немовби загнана в клітку тварина. Скреготіла зубами, стурбовано потираючи передпліччя. Але вона не могла стояти спокійно, її розум метався в паніці. Якщо вона припиняла рухатися, то починала неконтрольовано тремтіти.

— Чому вони сприйняли мене за загрозу? — наполегливо запитала вона.

— Це, гм, трохи складно. — Неджа помовчав. — Гадаю, найпростіше це пояснити тим, що вони хочуть тебе вивчити.

— Вивчити?!

— Вони знають, що ти зробила з лукоподібним островом. Знають, на що ти здатна. Як наймогутнішій країні на землі, звісно ж, їм хочеться це дослідити. Гадаю, вони запропонували певні умови, щоб отримати змогу оглянути тебе в обмін на військову допомогу. Мати вбила їм у голови, що по-тихому ти не дасися.

— То виходить, Вейсжа продає мене в обмін на допомогу?

— Усе не так. Мати… — Неджа продовжував говорити, але Жинь уже не слухала. Вона уважно розглядала його, міркуючи.

Їй треба вибратися звідси. Вона мусить зібрати Цике й вивести їх з Арлона. Неджа був вищий, важчий і сильніший за неї, але вона все одно могла його здолати: треба дістатися до очей і шрамів, впитися нігтями йому в шкіру й бити коліном по яйцях, доки він не відступиться.

Але так вона все одно може опинитися в пастці. Двері можуть бути замкнені ззовні. А якщо вона виламає двері, то, можливо… Ні, за ними точно стоятимуть охоронці. А що з вікном? Глянувши на нього, вона могла сказати, що вони на другому, можливо, третьому поверсі, тож, може, їй вдасться якось спуститися, якщо вирубити Неджу. Їй просто потрібна зброя, ніжки стільця підійдуть або скалка порцеляни.

Вона потяглася до вази для квітів.

— Не треба, — Неджа простягнув руку й схопив її за зап’ясток.

Жинь намагалася вирватися. Він боляче заламав їй руку, змусив стати навколішки і притиснув коліном спину.

— Та годі, Жинь. Не будь дурепою.

— Не роби цього, — видихнула вона. — Неджа, будь ласка, я не можу лишитися тут…

— Тобі заборонено виходити з цієї кімнати.

— То тепер я бранка?

— Жинь, прошу…

— Відпусти мене!

Вона спробувала вирватися. Він стиснув її сильніше.

— Тобі нічого не загрожує.

— То відпусти мене!

— Ти зірвеш перемовини, які велися роками…

— Перемовини? — верескнула Жинь. — Ти думаєш, мені є діло до якихось тупих перемовин? Вони хочуть препарувати мене!

— Батько цього не допустить! Ти думаєш, він тебе віддасть? Думаєш, я це дозволю? Та я радше помру, аніж дозволю комусь тобі нашкодити. Жинь, заспокойся…

Це зовсім її не заспокоїло. Щомиті вона почувалася так, немовби на шиї затягується зашморг.

— Моя родина планувала цю війну понад десятиліття, — сказав Неджа. — Мати багато років виконувала дипломатичну місію. Вона навчалася в Призахідній республіці, тож має міцні зв’язки з заходом. Щойно почалася Третя війна, батько відіслав її за кордон, щоб забезпечити нам військову підтримку від призахідників.

Жинь розреготалася.

— Ну, тоді вона уклала фігову угоду.

— Ми на це не підемо. Призахідники жадібні й податливі. І хочуть отримати ресурси, які їм може дати тільки Імперія. Батько вмовить їх. Але не варто їх злити. Нам потрібна їхня зброя. — Неджа відпустив її руки, коли стало ясно, що Жинь перестала вириватися. — Ти була присутня на нарадах. Без них ми цієї війни не виграємо.

Жинь розвернулася, щоб стати до нього обличчям.

— Ти хочеш оті трубчасті штуки, хай би що то не було.

— Вони називаються аркебузи. Це ніби ручна гармата, тільки легша за арбалет і може пробити дерев’яні панелі, а ще вони стріляють на далекі відстані.

— О, я впевнена, що Вейсжа хоче не один ящик цих штук.

Неджа відверто глянув на неї:

— Нам потрібне все, що ми зможемо отримати.

— Але припустімо, ви виграєте цю війну, а призахідники не захочуть іти, — сказала вона. — Припустімо, що повториться все, як було за Першої Макової війни.

— Вони не зацікавлені в тому, щоб лишатися, — примирливо сказав він. — Вони з цим покінчили. Зрозуміли, що їм надто важко обороняти свої колонії, а війна занадто ослабила їх, щоб розкидатися ресурсами так, як раніше. Вони хочуть лише права на торгівлю й дозволу висаджувати місіонерів де їм заманеться. Наприкінці цієї війни ми змусимо їх доволі швидко покинути наше узбережжя.

— А якщо вони не схочуть піти?

— Сподіваюся, ми знайдемо спосіб, — сказав Неджа. — Як уже робили це раніше. Але наразі батько збирається обрати менше з лих. І ти зроби те саме.

Двері розчинилися. До кімнати зайшов капітан Ежидень.

— Вони готові, — сказав він.

— Вони? — відлунням повторила Жинь.

— Воєначальник Дракона приймає призахідницьких делегатів у великій залі. Вони хочуть з тобою поговорити.

— Ні, — сказала Жинь.

— З тобою все буде гаразд, — сказав Неджа. — Просто не роби дурниць.

— У нас дуже різне уявлення про те, що таке «дурниці», — озвалася вона.

— Воєначальник Дракона не любить чекати, — Ежидень змахнув рукою.

Двоє охоронців вийшли вперед і взяли Жинь під руки. Вона спромоглася востаннє панічно глянути на Неджу, озирнувшись через плече, а потім охоронці вивели її за двері.

Охоронці привели Жинь у невеликий передпокій, що передував великій залі палацу, і замкнули за нею двері.

Вагаючись, вона пішла вперед. Майже одразу побачила призахідників, які сиділи на золочених стільцях навколо центрального столу. Дзіньджа сидів по праву руку від батька. Південних Воєначальників пересадили в кінець столу, і вигляд у них був схвильований і ніяковий.

Жинь була впевнена, що зайшла до зали посеред запеклої суперечки. У повітрі тріскотіло виразне напруження, сторони були збуджені, розчервонілі й розгнівані, мовби ось-ось вибухнуть.

Жинь затрималася на мить у передпокої, закрита від поглядів кутовою стіною, і прислухалася.

— Консорціум ще не оговтався після власної війни, — говорив призахідницький генерал. Спершу Жинь заледве його розуміла, але поступово мова поверталася до неї. Вона знову відчула себе студенткою, яка сиділа на занятті Дзіми й учила напам’ять діє­слівні часи. — Ми не в настрої розмірковувати.

— Це не розмірковування, — стурбовано промовив Вейсжа. Він говорив призахідницькою як рідною. — Ми можемо повернути цю країну за лічені дні, якщо ви лише…

— То зробіть це самотужки, — сказав генерал. — Ми тут у справах, а не заради алхімії. Нас не цікавить перетворення шахраїв на королів.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— То ви хочете розпочати в моїй країні експеримент, а вже потім вирішувати, чи втручатися?

— Необхідний експеримент. Ми прибули сюди не для того, щоб віддати кораблі твоїй волі, Вейсжа. Це розвідка.

— Чого?

— Чи готова Нікань до цивілізації. Ми не надамо допомоги просто так. Ми вже робили цю помилку. Муґенці здавалися значно більш готовими до покращень, аніж ви. У них не було міжусобиць. Їхній уряд був значно досконалішим. І поглянь, чим це обернулося.

— Якщо ми недорозвинені, то це через роки окупації чужоземцями, — сказав Вейсжа. — Це ваша провина, не наша.

Генерал байдуже знизав плечима:

— Навіть так.

Вейсжа був роздратований:

— То чого ви шукаєте?

— Ну, було б нечесно, якби ми сказали, хіба ні? — призахідницький генерал ледь усміхнувся. — Але все це можна обговорити. Наша головна мета тут — це спірлійка. Вона свідомо зрівняла з землею цілу країну. Ми хочемо знати, як вона це зробила.

— Спірлійку ви не отримаєте, — сказав Вейсжа.

— О, сумніваюся, що вирішувати вам.

Жинь увійшла в кімнату:

— Я тут.

— Жунінь. — Якщо Вейсжу й здивувала її поява, то він швидко опанував себе. Він підвівся й жестом показав на генерала призахідників. — Будь ласка, познайомся, це генерал Джозефус Тарквет.

«Дурне ім’я», — подумала Жинь. Спотворена суміш складів, яку вона заледве могла вимовити.

Тарквет підвівся.

— Як на мене, ми повинні вибачитися перед тобою. Леді Сайкхажа переконала нас, що ми матимемо справу радше з дикою твариною. Ми не розуміли, що ти будеш такою… людяною.

Жинь кліпнула. Це справді мало прозвучати як вибачення?

— Вона розуміє, що я кажу? — запитав Тарквет у Вейсжі урив­частою перекрученою нікарською.

— Я розумію призахідницьку, — випалила Жинь. Вона палко воліла б вивчити в Сінеґарді призахідницьку лайку. Їй бракувало словникового запасу, щоб висловити все, що вона хотіла, але цього було достатньо. — Я просто не маю бажання вести діалог з йолопами, які хочуть моєї смерті.

— Чому ви взагалі з нею говорите? — не стрималася Леді Сайкхажа.

Її голос був високим і надривистим, немовби вона щойно плакала. Вона впилася в Жинь поглядом, у якому відчувалася чиста отрута. То було не просто презирство. То була злісна, вбивча ненависть.

— Вона нечестива мерзота, — гаркнула Сайкхажа. — Вона мітка проти Творця, і її треба якомога швидше затягти в Сірі вежі.

— Ми нікого нікуди не тягтимемо, — роздратовано промовив Вейсжа. — Жунінь, прошу, сядь…

— Але ти обіцяв, — просичала йому Сайкхажа. — Ти сказав, що вони знайдуть спосіб виправити його…

Вейсжа схопив дружину за зап’ясток:

— Зараз не час.

Сайкхажа висмикнула руку й ударила кулаком по столу. Її чашка перекинулася, розливаючи гарячий чай по вишитій ска­тертині.

— Ти мені поклявся. Ти сказав, що все виправиш. Сказав: якщо я приведу їх назад, вони знайдуть спосіб знову зробити його нормальним. Ти ж обіцяв…

— Тихо, жінко. — Вейсжа вказав на двері. — Якщо не можеш заспокоїтися, то вийди.

Сайкхажа зиркнула на Жинь, стиснула вуста від люті, ледь чутно пробурмотіла щось і вилетіла з кімнати.

За її відсутності в залі повисла довга мовчанка. Тарквет ледь усміхався. Вейсжа відхилився на спинку стільця, ковтнув чаю, а потім зітхнув.

— Вибачте моїй дружині. Після поїздок у неї псується вдача.

— Вона відчайдушно прагне відповідей. — Жінка в сірій сутані, та, що стояла над Жинь на причалі, накрила долонею долоню Вейсжі. — Ми розуміємо. Ми теж хочемо знайти ліки.

Жинь зацікавлено глянула на неї. Жінка надзвичайно добре розмовляла нікарською, вона могла б бути носієм мови, якби не химерно пласкі тони. Її волосся кольору жита було пряме й сяйливе, заплетене змієподібними витками, що спадали їй на плечі. Сірі очі нагадували замкові стіни. Бліда шкіра немов папір — така тонка, що під нею проступали сині вени. Жинь відчула дивне бажання торкнутися цієї жінки, просто щоб перевірити, чи вона на дотик людина.

— Яке чарівне створіння, — сказала жінка. — Рідко випадає нагода зустріти того, хто одержимий Хаосом, але зберігає ясність розуму. Жодному з наших призахідницьких блаженних не вдавалося так добре ошукати спостерігачів.

— Я стою перед вами, — сказала Жинь.

— Я хотіла б забрати її до ізолятора, — продовжила жінка, немовби Жинь і не говорила. — Ми майже розробили інструменти, які можуть визначити сирий Хаос у стерильному оточенні. Якщо ми зможемо забрати її в Сірі вежі…

— Я нікуди з вами не піду, — сказала Жинь.

Генерал Тарквет погладив аркебузу, що лежала перед ним.

— Насправді в тебе не буде вибору, любонько.

Жінка підняла руку:

— Зачекай, Джозефусе. Божественний Творець цінує свободу волі. Добровільна співпраця — це знак, що мотивованість і порядок переважають у твоєму розумі. Дівчина піде з власної волі?

Жинь із невірою глянула на них обох. Невже Вейсжа й справді думає, що вона погодиться?

— Ти навіть зможеш узяти її в наступ на певний час, — сказала жінка Вейсжі, немовби вони обговорювали приготування обіду. — Я вимагатиму лише регулярних зустрічей, можливо, раз на тиждень. З мінімальним втручанням.

— Поясніть, що означає «мінімальне», — сказав Вейсжа.

— Здебільшого я лише оглядатиму її. Можливо, проведу кілька експериментів. Нічого, що матиме на неї постійний вплив, і вже точно нічого такого, що зашкодить її бойовим умінням. Я лише хочу поглянути, як вона реагуватиме на різні стимуля…

Дзвін у вухах Жинь усе гучнішав. Голоси стали нечіткими й звучали, немовби підсилені. Розмова тривала, але Жинь могла вихопити лише уривки:

— …чарівне створіння…

— …чудовий солдат…

— …похитнути шальки терезів…

Жинь усвідомила, що хитається.

Внутрішнім зором вона бачила обличчя, якого не дозволяла собі уявляти тривалий час. Темні розумні очі. Вузький ніс. Тонкі губи й жорстока захоплена посмішка.

Вона бачила лікаря Шіро.

Жинь відчула, як над нею рухаються його руки, перевіряючи пута, щоб переконатися, що вона не зрушить ані на сантиметр із ліжка, до якого він її прив’язав. Відчула, як його пальці обмацують її рот ізсередини, перераховують зуби, рухаються по щелепі до шиї, щоб знайти артерію.

Відчула, як його руки притискають її, коли він встромляє голку їй у вену.

Вона відчувала паніку, страх і гнів водночас. Хотіла палити, але не могла, жар і полум’я просто булькотіли в грудях, вирували всередині, бо та бісова Печатка заступила їм шлях, але жар усе одно наростав. Жинь здалося, що вона ось-ось вибухне…

— Жунінь, — голос Вейсжі пробився крізь туман.

Вона з неабиякими зусиллями зосередилася на його обличчі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не можу…

Вейсжа підвівся.

— Це не те саме, що в муґенській лабораторії.

Жинь позадкувала.

— Мені байдуже, я не можу цього зробити…

— Що тут обговорювати? — вимогливо поцікавився Воєначальник Кабана. — Віддайте її — і покінчімо з цим.

— Тихо, Чажовку. — Вейсжа квапливо потягнув Жинь у куток кімнати, щоб призахідники їх не чули. Він стишив голос: — Вони так чи інакше тебе змусять. Якщо співпрацюватимеш із ними, то завоюєш їхню прихильність.

— Ви обмінюєте мене на кораблі, — сказала вона.

— Ніхто тебе не обмінює, — сказав він. — Я прошу тебе про послугу. Зробиш це для мене? Тобі нічого не загрожує. Ти не чудовисько, і вони скоро це зрозуміють.

А потім вона збагнула. Призахідники нічого не знайдуть. Не зможуть знайти, бо Жинь уже не може прикликати вогонь. Нехай проводять скільки завгодно експериментів, але нічого не знайдуть. Дадзі подбала, щоб не лишилося чого шукати.

— Жунінь, будь ласка, — пробурмотів Вейсжа. — У нас немає вибору.

Щодо цього він мав рацію. Призахідники чітко дали зрозуміти: якщо знадобиться, вивчатимуть її силою. Вона може спробувати битися з ними, але далеко не зайде.

Частина її відчайдушно хотіла відмовитися. Послати їх до біса, скористатися нагодою й докласти зусиль, щоб утекти. Звісно, вони вистежуватимуть її, але так вона мала бодай невеликий шанс вижити.

Але на кону не лише її життя.

Доля всієї Імперії висіла на волосині. Якщо вона справді хотіла смерті Імператриці, то повітряні кораблі й аркебузи призахідників були найкращим способом це здійснити. А отримати їхню прихильність вона могла, лише добровільно давшись їм у руки.

«Зачувши крик, — колись казав їй Вейсжа, — біжи на нього».

Вона облажалася в Лусані. Більше не могла прикликати вогонь. Лише так вона відшкодує всі величезні скоєні хиби. Це єдиний шанс вчинити правильно.

Алтань загинув заради звільнення. Вона знала, що він сказав би їй зараз.

«Припини бути такою сукою-егоїсткою».

Жинь опанувала себе, глибоко вдихнула й кивнула.

— Я це зроблю.

— Дякую, — на обличчі Вейсжі проступило полегшення. Він повернувся до столу. — Вона згодна.

— Одна година, — сказала Жинь своєю найліпшою призахідницькою. — Раз на тиждень. Не більше. Я матиму змогу піти, якщо почуватимуся некомфортно, і ви не торкатиметеся мене без мого чіткого дозволу.

Генерал Тарквет прибрав руку з аркебузи.

— Справедливо.

Призахідники були аж надто задоволені. У Жинь скрутило всередині.

О боги. На що вона погодилася?

— Чудово, — сіроока жінка підвелася. — Ходи зі мною. Почнемо вже зараз.

Призахідники зайняли цілий квартал будівель на захід від палацу. Жинь підозрювала, що ці мебльовані помешкання Вейсжа підготував для них давно. На синіх прапорах, вивішених з вікон, виднівся знак, схожий на годинниковий механізм. Сіроока жінка жестом указала Жинь іти за нею до маленької квадратної кімнатки без вікон на першому поверсі центральної будівлі.

— Як ти себе називаєш? — запитала жінка. — Вони сказали Фан Жунінь?

— Просто Жинь, — пробурмотіла Жинь, роззираючись кімнатою.

Там було майже порожньо, якщо не рахувати двох довгих вузьких столів з каменю, які, судячи зі слідів на кам’яній підлозі, туди затягли зовсім недавно. Один стіл був порожній. На другому були розкладені різноманітні інструменти, деякі зі сталі, деякі з деревини; декілька Жинь упізнала або могла здогадатися про їхнє призначення.

Призахідники готували цю кімнату від самого прибуття.

У кутку стояв призахідницький солдат, аркебуза звисала в нього з плеча. Він стежив очима за кожним рухом Жинь. Вона скорчила йому гримасу. Він не відреагував.

— Можеш називати мене сестра Петра, — сказала жінка. — Чому б тобі не пройти от сюди?

Вона говорила справді чудовою нікарською. Жинь була вражена, хоча чогось бракувало. Речення Петри були бездоганно відточені й плавні, можливо, граматично досконаліші, ніж у більшості носіїв, але слова все одно звучали якось неправильно. Тони були трохи заслабкі, а ще вона промовляла все так стиснуто, немовби говорила зовсім не людина.

Петра підняла чашку з краю столу й запропонувала її Жинь.

— Лаундануму?

Жинь відсахнулася, здивована:

— Навіщо?

— Це тебе заспокоїть. Мені сказали, що ти погано реагуєш на лабораторне оточення. — Петра вигнула губи. — Я знаю, опіати притлумлюють феномен, який ти проявляєш, але для першого спостереження це неважливо. Сьогодні мене цікавлять лише базові вимірювання.

Жинь глянула на чашку, розмірковуючи. Їй аж ніяк не хотілося бути одурманеною цілу годину, ще й наодинці з призахідниками. Але вона знала, що в неї немає вибору й доведеться коритися Петрі, про що б та не попросила. Жинь мала підстави розраховувати, що її не вбиватимуть. А над рештою вона не владна. Єдине, над чим вона досі мала контроль, — це її власний дискомфорт.

Вона взяла чашку і спорожнила її.

— Чудово, — Петра показала на ліжко. — Он туди, будь ласка.

Жинь глибоко вдихнула і сіла на краєчок.

Одна година. І все. Їй треба просто пережити наступні шістдесят хвилин.

Петра почала безкінечні вимірювання. За допомогою мірної стрічки визначила зріст Жинь, розмах рук і довжину стопи. Окружність її талії, зап’ястків, литок і стегон. Потім коротшою стрічкою зробила низку менших вимірювань, на перший погляд, абсолютно безглуздих. Ширину очей Жинь. Відстань від них до носа. Довжину кожного з указівних пальців.

Це тривало цілу вічність. Жинь вдавалося не надто кривитися від доторку Петри. Лаунданум добре працював, свинцева важкість приємно осіла в кровотоку й підтримувала її заціпенілою, апатичною та покірною.

Петра обгорнула стрічкою основу великого пальця Жинь.

— Розкажи мені про те, як ти вперше спілкувалася з, гм, цією сутністю, яку ти називаєш богом. Як ти описала б цей досвід?

Жинь не відповіла. Вона прийшла, щоб дозволити оглянути своє тіло. Це не означає, що вона мусить розмовляти.

Петра повторила запитання. Жинь знову змовчала.

— Ти маєш знати, — сказала Петра, відкладаючи мірну стрічку, — що словесна співпраця — це умова нашої домовленості.

Жинь насторожено глянула на неї:

— Чого ви від мене хочете?

— Відвертих відповідей. Мене цікавить не лише твоє тіло, а й можливість спасіння твоєї душі.

Якби розум Жинь працював хоч трохи швидше, вона спромоглася б вигадати якусь розумну відповідь. А так лише зробила скептичну гримасу.

— Схоже, ти переконана, що наша релігія хибна, — сказала Петра.

— Я знаю, що вона хибна, — лаунданум розв’язав Жинь язика, вона усвідомила, що говорить усе, що спадає їй на думку. — Я маю докази існування своїх богів.

— Справді?

— Так, і я знаю, що всесвіт — це не творіння одного чоловіка.

— Одного чоловіка? То ось у що ми віримо, на твою думку? — Петра нахилила голову. — Що ти знаєш про нашу теологію?

— Що вона дурна, — сказала Жинь, і це цілком підсумовувало те, чого її вчили.

Якийсь час вони вивчали призахідницьку релігію — Творцизм, як її ще називали в Сінеґарді, — коли жоден із них навіть подумати не міг, що призахідники повернуться до берегів Імперії за їхнього життя. Жоден із них не ставився серйозно до уроків призахідницької, навіть учителі. Творцизм завжди був лише приміткою на полях. Жартом. Які ж дурні ті вихідці з заходу.

Жинь пригадала ідилічні прогулянки гірським схилом із Дзяном у перший рік учнівства, коли він змушував її досліджувати відмінності між східними і західними релігіями, а також висловлювати гіпотези щодо причин їхнього існування. Пригадала, як годинами корпіла над цими питаннями в бібліотеці. Вона з’ясувала, що численні різноманітні релігії Імперії тяжіли до політеїзму, невпорядкованості та безсистемності, їм бракувало послідовності навіть у сільській місцевості. Але призахідникам подобалося вшановувати єдину сутність, яку зазвичай уявляли чоловіком.

— Як гадаєте, чому це саме так? — запитала Жинь у Дзяна.

— Гордість, — сказав він. — Їм подобається вважати себе володарями світу. Подобається думати, що всесвіт створив хтось схожий на них.

Але Жинь ніколи не замислювалася над питанням, як призахідникам вдалося стати настільки технологічно розвиненими, якщо їхній підхід до релігії такий сміховинно помилковий. Дотепер це не було важливим.

Петра взяла зі столу круглий металевий пристрій завбільшки з долоню й поклала перед Жинь. Натиснула на кнопку збоку — кришка відкинулася.

— Знаєш, що це?

То був якийсь годинник. Вона впізнала призахідницькі цифри, дванадцять у колі, з двома голками, що повільно оберталися. Нікарські годинники, які працювали на воді, були спорудами, що займали цілий кут кімнати. А ця річ була така маленька, що вмістилася б навіть у кишені.

— Це хронометр?

— Дуже добре, — сказала Петра. — Я дуже ціную цю розробку. Поглянь на складний механізм, бездоганно підігнаний за формою, завдяки чому годинник працює самостійно. А тепер уяви, що ти знайшла це на землі. Ти не знаєш, що це. Не знаєш, хто його туди поклав. Який ти зробиш висновок? У цієї речі є творець чи вона випадковість природи, як камінь?

Розум Жинь ліниво прокручував запитання Петри, але вона знала, якого висновку Петра хотіла від неї.

— Існує творець, — сказала вона після паузи.

— Дуже добре, — повторила Петра. — А тепер уяви, що світ — немовби годинник. Подумай про море, хмари, небеса, зірки — усе це працює в бездоганній гармонії, щоб наш світ обертався й дихав так, як зараз. Подумай про життєві цикли лісів і тварин, які в них живуть. Це не випадковість. Цього не могли викувати в первісному хаосі, як часто стверджує твоя теологія. Це було свідоме творіння величнішої сутності, бездоганно великодушної й раціональної. Ми називаємо її Божественним Архітектором, або Творцем, як ти знаєш. Він прагне творити порядок і красу. Це не божевільні міркування. Це найпростіше можливе пояснення краси і складності світу природи.

Жинь сиділа мовчки, прокручуючи ці ідеї у втомленому розумі.

Це звучало страшенно привабливо. Їй сподобалася думка, що світ природи докорінно пізнаваний і зводиться до низки об’єктивних принципів, закладених доброзичливим і раціональним божеством. Це значно охайніше й чистіше, ніж те, що вона знала про шістдесятьох чотирьох богів — безладних, які сплять у безкінечному вихорі сил, що створив матеріальний всесвіт, де все постійно змінюється й ніщо ніколи не записується. Легше думати, що світ природи — охайний, матеріальний і статичний подарунок, загорнутий і доставлений всемогутнім архітектором світобудови.

Лишалася тільки одна вагома хиба.

— То чому ж усе так погано? — запитала Жинь. — Якщо цей Творець задає всьому напрям, тоді…

— Чому Творець не запобіг смерті? — закінчила замість неї Петра. — Чому все йде не так, як треба, якщо існує план?

— Так. Як ви здогадалися?

Петра ледь усміхнулася:

— Не дивуйся. Це найпоширеніше запитання кожного новонаверненого. І відповідь на це — Хаос.

— Хаос, — повільно повторила Жинь. Вона вже чула, як Петра використала це слово на нараді. Це був призахідницький термін, і нікарського відповідника він не мав. Мимоволі Жинь запитала: — А що таке Хаос?

— Це корінь зла, — сказала Петра. — Наш Божественний Архітектор не всесильний. Могутній, так, але він веде постійну боротьбу, щоб творити порядок у всесвіті, який неминуче тяжіє до розрідження й плутанини. Ми називаємо цю силу Хаосом. Хаос — це антитеза порядку, жорстока сила, яка постійно намагається захопити творіння Архітектора. Хаос — це старіння, хвороби, смерть і війна. Хаос представляє найгірше в людстві: злість, зазд­рість, жадобу, зраду. Наше завдання — не допускати цього.

Петра закрила годинник і поклала його назад на стіл. Її пальці завмерли над інструментами, немовби вагаючись, а потім обрали пристрій, схожий на два навушники, і пласке коло, прикріплене до металевого дроту.

— Ми не знаємо, як і коли проявляється Хаос, — сказала вона. — Але частіше він показується в таких місцях, як твоя країна, нерозвинених, нецивілізованих і варварських. І твій випадок — один з найгірших проявів особистого Хаосу з тих, які траплялися Товариству.

— Ви маєте на увазі шаманізм, — сказала Жинь.

Петра знову розвернулася до неї обличчям.

— Ти розумієш, чому Сіре товариство повинне досліджувати. Такі істоти, як ти, становлять жахливу загрозу земному порядку.

Вона підсунула пласке коло під сорочку Жинь і притисла їй до грудей. Воно було крижаним на дотик. Жинь не стрималася й скривилася.

— Не бійся, — сказала Петра. — Невже ти не усвідомлюєш, що я намагаюся тобі допомогти?

— Я не розумію, — пробурмотіла Жинь, — навіщо ви взагалі лишили мене живою.

— Слушне питання. Дехто думає, що простіше тебе вбити. Але тоді ми ані на крок не наблизимося до розуміння зла й Хаосу. І доведеться шукати інше втілення, яке прагнутиме руйнувань. Тож проти суджень Сірого товариства я лишаю тебе живою, щоб ми нарешті навчилися це виправляти.

— Виправляти, — повторила Жинь. — Гадаєте, що зможете мене виправити?

— Я знаю, що зможу тебе виправити.

У виразі обличчя Петри була якась фанатична напруга, від якої Жинь стало лячно. Коли Петра говорила, її сірі очі виблискували металевим сріблом:

— Я найрозумніша вчена Сірого товариства за багато поколінь. Я десятиліттями переконувала інших почати вивчати нікарців. І я збираюся з’ясувати, яка чума косить твою країну.

Вона притиснула металевий диск Жинь між грудей.

— А тоді я збираюся вигнати її з тебе.

Нарешті година минула. Петра склала свої інструменти на стіл і відпустила Жинь з оглядової.

Остання дія лаундануму вивітрилася, коли Жинь повернулася до казарм. Усі відчуття, які стримував наркотик: зніяковіння, роздратування, огида й виразний страх — накотилися на неї заразом, хворобливою лихоманкою, такою різкою, що вона звалила Жинь навколішки.

Жинь спробувала дійти до вбиральні. Але не встигла зробити й двох кроків, як її зігнуло навпіл і знудило.

Жинь не могла цьому зарадити. Вона згорбилася над калюжею блювотиння й схлипувала.

Доторки Петри, які під дією лаундануму здавалися такими легкими, такими ненасильницькими, тепер були темними плямами — немовби комахи, які пробиралися під шкірою Жинь, хоч як сильно вона намагалася їх видряпати. Її спогади змішалися, тепер вони збивали з пантелику, їх не можна було розрізнити. Руки Петри стали руками Шіро. Кімната Петри стала лабораторією Шіро.

Та найгіршим було силування, довбуче силування, а ще чиста безпорадність від знання, що її тіло вже їй не належить і треба сидіти спокійно й миритися. Але цього разу не через пута, а через простий факт, що вона сама вирішила бути там.

Це єдине втримувало її від того, щоб спакувати речі й негайно поїхати з Арлона.

Їй потрібно це робити, бо вона заслужила. У якийсь жахливий спосіб це мало сенс, це була спокута. Жинь знала, що вона чудовисько. Вона не могла далі цього заперечувати. Це було самобичування за те, чим вона стала.

«Це мала бути ти», — сказав Алтань.

Це вона мала загинути.

До цього було недалеко.

Коли Жинь виплакалася, біль у грудях ослаб до тупого ниття. Вона підвелася, витерла сльози та слиз із обличчя. Стала перед дзеркалом у вбиральні й зачекала, доки з очей зійде червонуватість.

Коли інші запитали, що сталося, вона відповіла, що взагалі нічого не було.

Роздiл 14

Війну принесла вода.

Жинь прокинулася від криків біля казарм. У паніці натягла форму, наосліп намагаючись всунути праву ногу в лівий черевик, аж доки не здалася й не побігла до дверей босоніж, стискаючи в руці тризуб.

Зовні напіводягнені солдати кудись бігли, зіштовхувались у збентеженій активності, а командири викрикували суперечливі накази. Але ніхто не націлював зброї, у повітрі не літали ракети, Жинь не чула звуків гарматного вогню.

Нарешті вона помітила, що більшість загонів бігли до лінії узбережжя. Вона побігла за ними. Спершу вона не зрозуміла, що бачить. На воді виднілися білі плями, немовби велетень здмухнув на водне плесо цвіт кульбаби. А потім вона добігла до краю причалу і зблизька роздивилася срібні півмісяці, що гойдалися майже на поверхні. Тими білими плямами були роздуті черевця риб.

І не тільки риб. Коли вона стала навколішки біля води, то побачила роздуті, знебарвлені трупи жаб, саламандр і диких голубів. Щось убило все живе у воді.

Певно, отрута. Більше ніщо не вбиває стількох тварин так швидко. А це означало, що отрута точно у воді, а всі канали в Арлоні взаємопов’язані — тобто, цілком можливо, джерело питної води в Арлоні тепер зіпсоване.

Але нащо комусь із провінції Дракона труїти воду? Якийсь час Жинь просто отупіло стояла, розмірковуючи, припускаючи, що, певно, це був хтось ізсередини провінції. Вона не хотіла думати про альтернативний варіант, бо це означало, що отрута прийшла річкою згори, бо тоді це…

— Жинь! Чорт… Жинь!

Жамса смикнув її за руку:

— Ходи щось покажу.

Вона побігла за ним до кінця причалу, де Цике згуртувалися навколо темної маси на дошках. Велика рибина? Купа ганчір’я? Ні, людина, тепер вона бачила, але постать заледве була людською.

Істота простягнула до неї бліду, кістляву руку.

— Алтаню…

Жинь забракло повітря.

— Аратша?!

Вона ніколи не бачила його в людській подобі. Він був змарнілим чоловіком, із голови до п’ят укритим рачками, що впилися в блакитно-білу шкіру. На нижній половині обличчя виднілася ріденька борідка, так обліплена морськими черв’яками і дрібною рибою, що важко було вирізнити в ньому людські риси.

Жинь спробувала підлізти під нього руками, щоб допомогти підвестися, але від її доторку частини його плоті почали відпадати. Грудки мушель, кістки, а потім щось хрустке й порошкоподібне, що розсипалося в її руках. Вона намагалася не відштовхнути його від огиди.

— Можеш говорити?

Аратша видав здавлений шум. Спершу вона подумала, що він похлинувся власною слиною, але потім із кутика його рота потекла піниста рідина кольору кислого молока.

— Алтаню, — повторив він.

— Я не Алтань, — Жинь потяглася до долоні Аратші.

Чи могла вона щось зробити? Здавалося, мусила щось зробити. Щось заспокійливе. Щось, що зробив би командир.

Але Аратша немовби цього й не помітив. Його шкіра за лічені секунди стала з синюватої страхітливо фіолетовою. Вона бачила, як під нею пульсували вени, мулисті, чорнильно-чорні.

— О-ох, Алтаню, — сказав Аратша. — Я мав тобі сказати.

Від нього пахло солоною водою і гниллю. Жинь нудило.

— Що? — прошепотіла вона.

Він примружився і глянув на неї молочними очима. Вони були плівчасті, як у риби на базарі, химерно розфокусовані, і дивилися в різні боки, немовби він так довго пробув у воді, що тепер не знав, як поводитися на суші.

Він ледь чутно щось пробурмотів, щось надто тихе і спотворене, щоб це можна було зрозуміти. Жинь здалося, що вона почула шепіт, щось схоже на «страждання». А потім Аратша розсипався в її руках, його плоть забулькотіла водою, аж доки від нього не лишилися тільки пісок, мушлі й перлове намисто.

— От же хрінь, — сказав Жамса. — Це жахливо.

— Заткнися, — сказав Бадзі.

Суні голосно застогнав і накрив голову руками. Ніхто його не втішав.

Жинь оніміло дивилася на намисто.

«Треба його поховати», — подумала вона. Це було б правильно, так?

Чи повинна вона горювати? Жинь не відчувала скорботи. Вона все чекала чогось, але цього так і не сталося й уже не станеться. Це не була гостра втрата, це було анітрохи не схоже на те відчуття, від якого вона впала в оціпеніння після смерті Алтаня. Аратшу вона заледве знала і просто віддавала йому накази, а він корився, не ставлячи запитань, відданий Цике аж до смерті.

Ні, їй було недобре від того, що вона почувалася розчарованою, роздратованою, бо Аратші не стало й тепер у них не було шамана, здатного контролювати річку. Він завжди був для неї лише надзвичайно помічною шаховою фігурою, а тепер вона не могла його використовувати.

— Що коїться? — запитав Неджа, відсапуючись. Він тільки-но прибіг.

Жинь підвелася і струсила пісок із долонь.

— Ми втратили солдата.

Помітно спантеличений, Неджа глянув на безлад на причалі.

— Кого?

— Одного з Цике. Аратшу. Він завжди був у воді. Те, що отруїло рибу, вочевидь, ударило й по ньому.

— Бляха, — сказав Неджа. — Ціллю був він?

— Сумніваюся, — повільно протягнула вона. — Забагато клопоту як для одного шамана.

Усе це не могло бути заради одного солдата. Мертва риба заповнила всю гавань. Той, хто отруїв Аратшу, мав намір отруїти всю річку.

Ціллю були не Цике, а провінція Дракона.

Бо так, Су Дадзі збожеволіла. Дадзі запросила Федерацію на їхню територію, щоб утриматися на троні. Вона легко отруїла б південні провінції, з готовністю прирекла б мільйони на голод, щоб зберегти решту Імперії недоторканною.

— Скільки загонів? — наполегливо запитав Вейсжа.

Усі зібралися в кабінеті — капітан Ежидень, Воєначальники, призахідники й усі доступні офіцери різних рангів. Благопристойність не мала значення. У кімнаті стояв страшенний шум. Усі говорили разом.

— Ми не рахували людей, які не потрапили до лікарні…

— Отрута у водоносному шарі?

— Ми закрили рибні базари…

Вейсжа перекричав шум.

— Скільки?

— Майже всю першу бригаду госпіталізували, — сказав один з лікарів. — Отрута призначена для живої природи. На людей вона діє слабше.

— Це смертельно?

— Ми так не думаємо. Сподіваємося за декілька днів побачити повністю видужалих.

— Дадзі збожеволіла? — запитав генерал Ху. — Це ж самогубство. Це вплине не лише на нас, а й уб’є все, чого торкається Мужвей.

— Півночі байдуже, — сказав Вейсжа. — Вони вище за течією.

— Але це означає, що їм не обійтися без постійного джерела отрути, — сказав Ежидень. — Вони мали б щоденно вливати в річку речовину. Або це відбувалося неподалік Осіннього палацу, або ж вони підставили своїх союзників.

— Провінція Зайця? — запропонував Неджа.

— Неможливо, — озвався Дзіньджа. — У них жалюгідна армія, вони заледве можуть оборонятися. І ніколи б не вдарили першими.

— Якщо вони жалюгідні, то зробили б усе, що їм сказала б Дадзі.

— А ми впевнені, що це Дадзі? — запитав Такха.

— А хто ж іще? — наполегливо поцікавився Цолінь. Він повернувся до Вейсжі. — Це відповідь на твою блокаду. Дадзі ослаблює тебе перед тим, як завдати удару. Я не чекав би тут, щоб побачити, що вона зробить далі.

Дзіньджа грюкнув кулаком по столі.

— Я ж казав, ми мали відплисти ще декілька тижнів тому.

— З якими військами? — холодно запитав Вейсжа.

Щоки в Дзіньджі стали яскраво червоними. Але Вейсжа не дивився на сина. Жинь усвідомила, що його коментар призначався генералу Тарквету.

Призахідники мовчки спостерігали за всім із задньої частини кімнати, з байдужими виразами на обличчях, схрестивши руки на грудях і стиснувши вуста, немовби вчителі, які приглядають за класом неконтрольованих учнів. Сестра Петра частенько записувала щось у блокноті, який повсюди носила з собою, її вуста були вигнуті в легкій посмішці. Жинь хотілося її вдарити.

— Це нейтралізує нашу блокаду, — сказав Цолінь. — Ми вже не можемо чекати.

— Але вода поступово впадає в море, — сказала Леді Сайкхажа. — В одну річку двічі не ввійдеш. Це лише питання кількох днів, коли отруйна речовина вимиється з бухти Омонод і в нас усе буде гаразд, — вона благально глянула на присутніх, шукаючи підтримки. — Хіба ж ні?

— Але йдеться не лише про рибу, — голос Кітая був натягнутим шепотом. Він повторив, і цього разу в кімнаті запала мовчанка. — Йдеться не лише про рибу. А про всю країну. Мужвей живить притоки до всіх великих регіонів півдня. Ми говоримо про всі сільськогосподарські зрошувальні канали. Рисові поля. Туди вода надходитиме й надалі, лишатиметься там, затримуватиметься. Ми говоримо про величезну аграрну катастрофу.

— Але ж є зерносховища, — сказала Леді Сайкхажа. — Кожна провінція має запас зерна на неврожайні роки, правильно? Ми можемо реквізувати їх.

— І що лишиться їсти півдню? — заперечив Кітай. — Ви змусите південь віддати вам запаси зерна й почнете виснажувати союзників. У нас немає їжі, у нас немає навіть води…

— Воду ми маємо, — сказала Сайкхажа. — Ми перевірили водоносні шари, вони незаймані. Джерела нормальні.

— Добре, — сказав Кітай. — Тоді ви просто помрете з голоду.

— А як щодо них? — Чажовк показав пальцем у напрямку Тарквета. — Вони не можуть надіслати нам допомогу продовольством?

Тарквет підняв брову й вичікувально глянув на Вейсжу.

Вейсжа зітхнув.

— Консорціум не робитиме інвестицій, доки не впевниться в наших шансах на перемогу.

Запала мовчанка. Уся рада глянула на генерала Тарквета. Воєначальники напустили на обличчя вирази відчаю, страждання, благальної надії. Сестра Петра продовжувала щось писати в блокноті.

Тишу порушив Неджа. Він говорив зваженою призахідницькою без акценту.

— Пане, мільйони людей загинуть.

Тарквет знизав плечима.

— Тоді, може, вам краще починати наступ?

Хитрість Імператриці справила ефект підпаленого мурашника. Арлон вибухнув шаленою активністю, нарешті запустивши бойові плани, які чекали багато місяців.

Війна за ідеологію раптом перетворилася на війну за ресурси. Тепер вичікувати капітуляції Імперії було неможливо, тож південні Воєначальники не мали вибору, окрім як віддати свої війська для походу Вейсжі на північ.

Віддані накази надходили генералам, а потім просочувалися через командирів до лідерів загонів і солдатів. За лічені хвилини Жинь отримала наказ звітувати чотирнадцятій бригаді на «Ластівці», яка через дві години відпливала від третього хвилеріза.

— Добре, ти в першому флоті, — сказав Неджа. — Зі мною.

— Приємний день, — вона запхнула зміну форми в сумку й перекинула через плече.

Неджа потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся.

— Видаєшся живою, маленький солдате. Нарешті ти отримала бажане.

Дорогою до хвилеріза вони обминали круговерть возів із коноп­лями, джутом, вапном для конопачення, танговою олією й вітрильним полотном. Усе місто пахло і звучало як верф, воно звідусіль відлунювало з однаковим тьмяним низьким стогоном, шумом десятків величезних кораблів, які знімалися з якорів і в яких починали обертатися гребні колеса.

— Рухайтеся! — віз, яким керували призахідницькі солдати, заледве не врізався в них. Неджа відтягнув Жинь убік.

— Придурки, — пробурмотів він.

Жинь провела призахідників поглядом до військових кораблів.

— Гадаю, ми нарешті побачимо золоті війська Тарквета в дії.

— Насправді ні. Тарквет бере тільки основний загін. Решта лишаються в Арлоні.

— Тоді нащо вони взагалі їдуть?

— Бо вони тут для того, щоб спостерігати. Вони хочуть знати, чи здатні ми наблизитися до перемоги в цій війні. І якщо так, то чи здатні ефективно керувати цією країною. Минулого вечора Тарквет белькотів батькові щось про етапи людської еволюції, але гадаю, насправді вони просто хочуть побачити, чи варті ми таких клопотів. Про кожне рішення Дзіньджі доповідатимуть Тарквету. Усе, що Тарквет побачить, надходитиме Консорціуму. А Консорціум вирішить, коли дати нам кораблі.

— Без них ми не зможемо взяти цю Імперію, а вони не допоможуть нам, доки не візьмемо Імперію. — Жинь скривилася. — То це такі умови?

— Не зовсім. Вони втрутяться до закінчення війни, впевнившись, що це безпрограшний варіант. Вони хочуть схилити шальки терезів, але спершу ми маємо довести, що здатні потягнути власну вагу.

— То це просто ще один паскудний тест? — сказала Жинь.

Неджа зітхнув.

— Більшою чи меншою мірою так.

«Чиста зарозумілість», — подумалося Жинь. Певно, добре мати таку міць, щоб гратися в геополітику, немовби в шахи. З’являтися й допитливо спостерігати, яка країна заслуговує на допомогу, а яка ні.

— Петра їде з нами? — запитала Жинь.

— Ні. Вона лишиться на кораблі Дзіньджі. — Неджа вагався. — Але, гм, батько сказав пояснити, що ваші зустрічі відбуватимуться як завжди, щойно ми знову об’єднаємося з флотом брата.

— Навіть під час військової кампанії?

— Найбільше в цій кампанії їх цікавиш ти. Петра пообіцяла, що зустрічей буде небагато. Годину щотижня, як і домовлено.

— Ти кажеш так, наче це мало, — пробурмотіла Жинь. — Ти ніколи не був лабораторним щуром.

Три флоти готувалися відплисти з Червоних скель. Перший під командуванням Дзіньджі мав піднятися вгору Мужвеєм через центр провінції Зайця, аграрного серця півночі. Другий під керівництвом Цоліня й генерала Ху плив уздовж нерівного узбережжя навколо провінції Змії, щоб знищити кораблі провінції Тигра до того, як вони висадяться на кордоні — відбити головний передовий загін.

Усі разом вони мали затиснути північно-східні провінції між наземним наступом і узбережжям. Дадзі буде змушена воювати з ворогом на двох фронтах, зокрема й на воді, а тут Міліція завжди почувалася непевно.

З точки зору чистої чисельності, Республіка досі була в меншості. Міліція мала десятки тисяч солдатів проти Республіканської армії. Але якщо флот Вейсжі зможе виконати задумане, а призахідники дотримають слова, то вони мали чималий шанс перемогти в цій війні.

— Агов! Зачекайте!

— От лайно, — пробурмотів Неджа.

Жинь розвернулася й побачила, як Венка босоніж біжить хвилерізом до них. До грудей вона притискала лук.

Неджа відкашлявся, щойно Венка зупинилася перед ним.

— Ох, Венко, зараз не найкращий час.

— Просто візьми це, — важко видихнула Венка. Вона передала в руки Жинь арбалет. — Я взяла його з батькової майстерні. Найновіша модель. Перезаряджається автоматично.

Неджа ніяково глянув на Жинь.

— Це справді не…

— Гарно, еге ж? — запитала Венка. Вона пробіглася пальцями по корпусу. — Бачиш ось це? Складний спусковий гачок запускає механізм. Ми нарешті з’ясували, як змусити його працювати. Це лише прототип, але я гадаю, що він готовий…

— Ми відпливаємо через декілька хвилин, — перебив її Неджа. — Чого ти хочеш?

— Візьміть мене з собою, — відверто сказала Венка.

Жинь помітила сумку, перекинуту в неї за спину, але форми Венка не мала.

— Категорично ні, — сказав Неджа.

У Венки почервоніли щоки.

— Чому ні? Мені вже краще.

— Ти навіть не можеш зігнути ліву руку.

— А їй і не треба, — сказала Жинь. — Якщо вона стрілятиме з арбалета.

— Ти з глузду з’їхала? — наполягав Неджа. — Вона не може бігти з таким арбалетом, вона втомиться…

— Тоді ми встановимо його на кораблі, — сказала Жинь. — І її заберуть із самого пекла битви. Їй буде потрібен захист між перезарядженнями, тож її оточуватиме загін лучників. Це безпечно.

Венка тріумфально глянула на Неджу.

— Як вона й сказала.

— Безпечно? — відлунням озвався Неджа, не приховуючи недовіри.

— Безпечніше, ніж решті з нас, — виправилася Жинь.

— Але вона не закінчила… — Неджа зміряв Венку поглядом, вагаючись, очевидно, через брак правильних слів. — Ти не закінчила, гм…

— Одужання? — запитала Венка. — Ти це хотів сказати.

— Венко, будь ласка.

— І скільки ж, по-твоєму, мені треба часу? Я місяцями сиджу на місці. Та годі, прошу, я готова.

Неджа безпомічно глянув на Жинь, немовби сподіваючись, що вона вирішить цю ситуацію. Але яких слів він від неї чекав? Жинь навіть не розуміла, у чому проблема.

— На кораблі знайдеться кімната, — сказала вона. — Дозволь їй.

— Це не тобі вирішувати. Вона може там загинути.

— Ризик професії, — сказала Венка. — Ми солдати.

— Ти не солдат.

— Чому? Через те, що було в Ґолінь Ніїс? — Венка розреготалася. — Гадаєш, після того як тебе зґвалтують, ти вже не можеш бути солдатом?

Неджа ніяково переступив із ноги на ногу.

— Я цього не говорив.

— Ні, річ саме в цьому. Навіть якщо ти так не говорив, то подумав! — Венка поступово зривалася на крик. — Ти так думаєш, бо мене зґвалтували, тож тепер я ніколи не повернуся до нормального життя.

Неджа потягнувся до її плеча.

— Меймей. Ну годі.

Меймей. Сестричка. Не по крові, а за чеснотою близькості їхніх родин. Він намагався звернутися до ритуальних стосунків із нею, щоб відмовити її їхати.

— Те, що з тобою трапилося, жахливо. Ніхто тебе не звинувачує. Ніхто тут не погоджується з твоїм батьком чи моєю матір’ю…

— Знаю! — крикнула Венка. — Мене анітрохи не хвилює це лайно!

Схоже, її слова зачепили Неджу за живе.

— Там я не зможу тебе захистити.

— А ти взагалі хоч колись мене захищав? — Венка скинула його руку зі свого плеча. — Ти знаєш, що я думала, коли була в тому будинку? Я все сподівалася, що по мене хтось прийде, я справді думала, що хтось ішов по мене. І де ти в біса був? Ніде. Тож іди до біса, Неджа. Ти не можеш уберегти мене, тож можеш із таким же успіхом дозволити мені битися.

— Так, можу, — сказав Неджа. — Я генерал. Повертайся. Інакше я накажу комусь відтягти тебе назад.

Венка вихопила арбалет у Жинь і наставила його на Неджу. Шворінь просвистів, мало не вціливши Неджі в щоку, і застряг у стовпі на метр вище від його голови, затремтівши в деревині з гучним дзижчанням.

— Промазала, — спокійно сказав Неджа.

Венка кинула арбалет на хвилеріз і плюнула Неджі під ноги.

— Я ніколи не мажу.

Біля сходні «Ластівки» на Цике чекала капітан Салкхі. Це була струнка тендітна жінка з коротко підстриженим волоссям, вузькими очима й рожево-смаглявою шкірою, не темнуватого відтінку вихідців із півдня, а засмаглого тону блідих мешканців півночі, які забагато часу провели на сонці.

— Я можу ставитися до вас, як до решти солдатів? — сказала вона. — Ви маєте змогу проводити наземні операції?

— З нами все буде гаразд. Я ознайомлю вас із їхніми спеціалізаціями.

— Буду вдячна. — Салкхі замовкла на мить. — А як щодо вас? Ежидень розповів мені про вашу, гм, проблему?

— У мене досі дві руки і дві ноги.

— А ще в неї є тризуб, — сказав Кітай, підійшовши до неї ззаду. — Дуже гарна штука для риболовлі.

Приємно здивована, Жинь розвернулася.

— Ти пливеш із нами?

— Це або твій корабель, або Неджин. Відверто — і він, і я граємо один в одного на нервах.

— Здебільшого це твоя провина, — сказала вона.

— О, цілковита правда, — сказав він. — Не переймайся. До того ж ти подобаєшся мені дужче. Тобі це приємно?

Наскільки Жинь розуміла, з Кітаєвих вуст це прозвучало майже як пропозиція миру. Жинь широко всміхнулася. Разом вони піднялися на борт «Ластівки».

Це не був багатопалубний військовий корабель. Це було крихітне лискуче судно, схоже за будовою на опіумні вітрильники. Один ряд гармат із кожного боку, але жодного требушета на палубі. Жинь уже звикла до принад «Нещадного» — і тепер на «Ластівці» їй було незручно тісно.

«Ластівка» входила до першого флоту й була однією з семи легких і швидких вітрильників, здатних виконувати тактичні маневри. Вони відпливали на два тижні раніше, а важчий флот під командуванням Дзіньджі продовжував приготування.

На цей час вони були відрізані від ланцюжка командування Арлона.

Але це було неважливо. Вони мали чіткі та прості інструкції: знайти джерело отрути, знищити його й покарати всіх причетних. Вейсжа не уточнив, як саме. Це рішення він лишив за капітанами, а тому всім кортіло дістатися туди першими.

Роздiл 15

Команда «Ластівки» планувала пливти вгору проти течії, аж доки їх уже не оточуватиме мертва риба або не стане очевидним джерело отрути. Це місце мало бути неподалік злиття з головним руслом річки, достатньо близько до Мужвею, щоб отруту не змило в океан й не заблокувало в тупику. Вони помандрували Мужвеєм на північ і дісталися кордону провінції Зайця, де річка розділялася на декілька приток.

Тут вітрильники розділилися. «Ластівка» обрала західний шлях: невелику затоку з повільною течією, що проходила через центральну частину провінції. Вони завбачливо опустили прапор, замаскувавшись під торговельне судно, щоб не збурювати підозр в Імперії.

Капітан Салкхі мала чистий і дуже дисциплінований корабель. Чотирнадцята бригада працювала на палубі позмінно — або спостерігала за узбережжям, або ж була на веслах унизу. Солдати й команда прийняли Цике у свої лави з обачною байдужістю. Якщо в них і були запитання про те, на що здатні шамани, а на що ні, то вони тримали їх при собі.

— Помітив щось? — Жинь підійшла до Кітая біля поруччя по правому борту.

Після довгої зміни на веслах боліли ноги. За розкладом вона могла піти спати, але середина ранку була єдиним часом, коли їхні перерви збігалися. Вона відчувала полегшення від того, що вони з Кітаєм знову друзі. Ще не повернулися до нормальних стосунків — Жинь не знала, чи взагалі коли-небудь повернуться, — але принаймні Кітай не виказував холодного осуду щоразу, коли дивився на неї.

— Ще ні.

Він стояв абсолютно спокійний, зосередивши погляд на воді, немовби міг відстежити шлях до джерела хімікатів самою силою волі. Він злився. Жинь бачила, коли він злився: у нього блідли щоки, а сам він тримався надто нерухомо й довго не кліпав. Вона просто раділа, що він сердиться не на неї.

— Поглянь, — показала вона. — Сумніваюся, що це правильна притока.

Під багнистою зеленою водою рухалися темні фігури. А це означало, що річкові мешканці були досі живі та здорові, тож отрута їх не уразила.

Кітай нахилився вперед.

— Що це?

Жинь простежила за його поглядом, але не розуміла, на що він дивиться.

Кітай витягнув із перебірки сачок, зачерпнув ним воду й дістав невеликий предмет. Спершу Жинь здалося, що він спіймав рибу, але коли Кітай поклав її на палубу, Жинь зрозуміла, що то якийсь темний шкіряний мішечок, завбільшки з грейпфрут, міцно зав’язаний на кінці й тому химерно схожий на жіночу грудь.

Кітай підняв його двома пальцями.

— А це розумно, — сказав він. — Грубо, але розумно.

— Що це?

— Неймовірно. Жодних сумнівів, що це робота випускника Сінеґарда. Або випускника Юелу. До такого більше ніхто не додумався б.

Він простягнув предмет Жинь. Вона позадкувала. Від мішечка страшенно смерділо. То було поєднання протухлого тваринного запаху й різкого кислотного смороду отрути, що повернув спогади про забальзамовані свинячі зародки — з занять медициною в майстра Еньжо.

Вона зморщила носа:

— Ти скажеш, що це?

— Свинячий шлунок, — Кітай перевернув його на долоні й потрусив. — Стійкий до кислоти, принаймні до певної межі. Ось чому отрута не розчинилася до того, як дісталася Арлона.

Кітай потер край міхура між пальцями.

— Міхур лишається цілим, тож речовина не розчиняється у воді, доки спускається вниз за течією. А це означає декілька днів, щонайбільше тиждень.

Під тиском міхур розкрився. Рідина хлюпнула Кітаю на руку, від чого шкіра засичала й узялася пухирями. У повітря піднялася жовта хмарка. Кислотний запах посилився. Кітай вилаявся й кинув міхур за борт, а потім квапливо витер шкіру об форму.

— Бляха, — він оглянув руку, на якій проступав серйозний блідий висип.

Жинь відтягла його від хмарки газу. На щастя, газ розсіявся за секунди.

— Тигрячі цицьки, з тобою…

— Я в нормі. Ураження неглибокі, я так думаю. — Кітай затиснув долоню ліктем і скривився. — Поклич Салкхі. Гадаю, ми вже близько.

Салкхі розділила чотирнадцяту бригаду на загони по шість осіб, які розосередилися прилеглою територією для вилазки на сушу. Цике знайшли джерело отрути першими. Воно стало очевидним, щойно вони вийшли за лінію дерев: масивна триповерхова будівля з дзвіницями з обох боків, що височіли в архітектурному стилі давніх призахідницьких місій.

Біля південної стіни над річкою стриміла одна труба — канал, який мав перекачувати у воду відходи й нечистоти. Та натомість із нього з механічною регулярністю в річку падали мішечки з отрутою.

Хтось або щось скидало їх зсередини.

— Ось воно. — Кітай жестом покликав Цике припасти до землі за кущами. — Ми маємо когось туди відправити.

— А як же варта? — прошепотіла Жинь.

— Яка ще варта? Тут нікого немає.

Він мав рацію. Не схоже, щоб це місце охороняло багато військових. Жинь могла перерахувати солдатів на пальцях однієї руки. За півтори години розвідки по периметру інших на патрулюванні вони не знайшли.

— Але це безглуздо, — сказала вона.

— Можливо, у них просто бракує людей, — сказав Кітай.

— Тоді нащо вони будять дракона? — запитав Бадзі. — Якщо в них немає підтримки, то нападати нерозумно. Усе містечко вимерло.

— Можливо, це засідка, — сказала Жинь.

Кітая це не переконало.

— Але вони нас не чекають.

— Може бути протокол. Можливо, вони всі ховаються всередині.

— Оборону виставляють не так. Так роблять лише під час облоги.

— То ти хочеш, щоб ми атакували будівлю, маючи мінімальні розвіддані? А раптом там цілий взвод?

Кітай витягнув із кишені сигнальну ракету.

— Я знаю, як це з’ясувати.

— Зачекай, — сказав Жамса. — Капітан Салкхі сказала не вступати в бій.

— До біса Салкхі, — сказав Кітай із зовсім не властивим йому запалом.

Жинь не встигла його зупинити і він підпалив ґніт, прицілився й кинув ракету до купи деревини за будівлею.

Сильний удар сколихнув увесь ліс. Через кілька секунд Жинь почула крики всередині будівлі. А потім із дверей висипала група чоловіків, озброєних сільськогосподарським реманентом, і кинулися до місця вибуху.

— Ось твоя варта, — сказав Кітай.

Жинь підняла тризуб.

— Ох, та пішов ти.

Спостерігаючи за чоловіками, Кітай ледь чутно рахував.

— Осіб п’ятнадцять. Проти двадцяти чотирьох нас, — він глянув на Бадзі й Суні. — Як гадаєте, зможете їх вкласти, доки сюди прибудуть інші?

— Ображаєш, — сказав Бадзі. — Уперед.

Лише двоє вартових лишилися біля дверей будівлі. Кітай прибрав одного з них із арбалета. Жинь на декілька хвилин зчепилася з іншим, роззброїла його і всадила тризуб у горло. Вона відштовхнула його, він упав.

Двері перед ними були широко розчинені. Жинь глянула всередину на темний інтер’єр. Сморід тліючих трупів ударив їй у носа, ніби стіна, такий густий і різкий, що в неї засльозились очі. Жинь затулила рота рукавом.

— Ви йдете?

Бабах.

Жинь розвернулася. Кітай стояв над другим вартовим, опустивши арбалет, і витирав із підборіддя кров. Він помітив, що вона дивиться на нього.

— Просто для певності, — сказав він.

Усередині вони знайшли бійню.

Жинь знадобився якийсь час, щоб призвичаїтися до темряви. А потім вона побачила свинячі туші, які лежали повсюди, розкидані на підлозі, складені купами в кутках, розпластані на столах, усі розрізані з хірургічною точністю.

— Тигрячі цицьки, — пробурмотіла вона.

Хтось убив їх усіх лише заради шлунків. Таке марнотратство приголомшило її. Стільки гнилого м’яса складено тут, а тим часом біженці в сусідній провінції такі худорляві, що ребра випирають крізь пошарпаний одяг.

— Знайшов, — сказав Кітай.

Жинь простежила за його поглядом. Біля стіни рядком стояли десятки відкритих діжок. У них була рідка отрута: хворобливо жовта суміш, від якої здіймалися токсичні випари, що ліниво клубилися в повітрі. Над діжками виднілися полиці з металевими каністрами. Їх було більше, ніж Жинь могла порахувати.

Жинь уже бачила ці каністри, поставлені акуратними рядами на схожих полицях. Вона годинами витріщалася на них, поки муґенські науковці прив’язували її до ліжка й силою вводили опіати у вени.

Обличчя Кітая набуло зеленкуватого відтінку. Він упізнав цей газ із Ґолінь Ніїс.

— Я не радила б торкатися їх, — зі сходів навпроти них вийшла постать. Кітай підняв арбалет. Жинь позадкувала, виставивши вперед тризуб для удару, і примружилася, щоб розгледіти в темряві обличчя.

Постать вийшла на світло.

— А ви не квапилися.

Кітай опустив руки.

— Нян?

Жинь не впізнала її. Війна змінила Нян. Навіть на третьому році навчання в Сінеґарді Нян завжди скидалася на дитину, невинну, круглолицю й гарненьку. У неї завжди був такий вигляд, немовби їй узагалі не місце у військові академії. А тепер вона скидалася на солдата, пошрамована й загрубіла, як і всі вони.

— Прошу, скажи, що за цим стоїш не ти, — сказав Кітай.

— За чим? За шлунками? — Нян провела пальцями по краю діжки. Її руки були вкриті запаленими червоними ранами. — Розумна вигадка, чи не так? Я сподівалася, що хтось помітить.

Коли Нян вийшла на світло, Жинь побачила рубці не лише на руках. Уся її шия та обличчя були поцятковані червоним, немовби шкіру заживо зрізали гострим лезом.

— Ці каністри, — сказала Жинь. — Вони з Федерації.

— Так, вони й справді зекономили нам сили, хіба ж ні? — Нян здавлено захихотіла. — Вони виготовили сотні барелів цієї речовини. Воєначальник Зайця хотів використати її для наступу на Арлон, але я була розумніша. Я сказала: киньмо її у воду. Заморимо їх голодом. По-справжньому важкою частиною було перетворити газ на рідину. Мені знадобилося декілька тижнів.

Нян зняла зі стіни каністру і зважила її в руці, немовби готуючись кинути.

— Гадаєте, ви впоралися б краще?

Жинь і Кітай одночасно відхилилися.

Нян опустила руку, захихотівши.

— Та жартую.

— Поклади, — тихо сказав Кітай. Його голос був натягнутим, ретельно контрольованим. — Поговорімо. Просто поговорімо, Нян. Я знаю, хтось тебе в це втягнув. Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Нян. — Я зголосилася добровільно. Чи ти думав, що я сидітиму склавши руки й дозволю зрадникам розділити Імперію?

— Не розумію, про що ти, — сказала Жинь.

— Я знаю достатньо, — Нян піднесла каністру вище. — Я знаю, що ви погрожували заморити голодом північ, щоб вони схилилися перед Воєначальником Дракона. Знаю, що ви хотіли напасти на наші провінції, якщо не отримаєте свого.

— Тож ти вирішила отруїти весь південь? — запитав Кітай.

— Хто б казав, — гаркнула Нян. — Ви змусили нас голодувати. Ви продали нам пошкоджене зерно. І як вам на смак ваші ж діяння?

— Ембарго було лише погрозою, — сказав Кітай. — Ніхто не повинен був загинути.

— Люди загинули! — Нян наставила пальця на Жинь. — Скількох вона вбила на тому острові?

Жинь кліпнула.

— Кому в біса є діло до Федерації?

— Там були й війська Міліції. Тисячі, — у Нян затремтів голос. — Федерація брала полонених, переправляла їх на острів у робочі табори. Вони забрали моїх братів. Ти хоч би дала їм шанс вибратися звідти?

— Я… — Жинь у відчаї глянула на Кітая. — Це неправда.

Чи ні?

Звісно, хтось мав сказати їй, якби це була правда.

Кітай не дивився їй у вічі.

Жинь зглитнула.

— Нян, я не знала…

— Ти не знала! — крикнула Нян. Каністра ризиковано розхитувалася в її руці. — Це ж усе кардинально змінює, чи не так?

Кітай простягнув розкриту долоню, опустивши арбалет.

— Нян, прошу, поклади це.

Нян похитала головою.

— Це ви винні. Ми щойно пережили війну. Чому ви просто не лишили нас у спокої?

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказала Жинь. — Прошу…

— Як великодушно! — Нян підняла каністру над головою. — Вона не хоче мене вбивати! Республіці шкода…

— Та пішло все до біса, — пробурмотів Кітай. Одним плавним рухом він підняв арбалет, прицілився й вистрілив просто Нян у ліву грудь.

Удар пішов відлунням, наче останній стук серця.

Нян широко розкрила очі. Опустила голову, оглядаючи груди немовби з лінивою цікавістю. У неї підігнулися коліна. Каністра вислизнула з її руки й покотилася до стіни.

З ляскотом каністра луснула від удару. З неї полився жовтий дим, стрімко заповнюючи дальній кінець кімнати.

Кітай опустив арбалет.

— Ходімо.

Вони побігли. Жинь озирнулася через плече саме тієї миті, коли вони вже були біля дверей. Газ був занадто густим, щоб бачити крізь нього чітко, але вона не могла помилися щодо Нян, яка смикалася й корчилася в савані кислоти, що вгризалася в її шкіру. Червоні плями безжально проступали по всьому тілі, немовби вона була паперовою лялькою, кинутою в калюжу чорнила.

«Ластівка» спускалася притокою, щоб приєднатися до основного флоту. У повітрі висіла мжичка.

Команда швидко погодила, що робити з каністрами. Вони не могли просто так лишити їх у будівлі, але ніхто не захотів брати газ на борт. Нарешті Жамса запропонував знищити будівлю контрольованою пожежею. Це мало на меті віднадити всіх, доки Дзіньджа не зможе вислати ескадрон, аби забрати ті каністри, що ще могли вціліти, але Жинь підозрювала, що Жамса просто хотів знайти привід щось підірвати.

Тож вони залили все олією, примостили запал на даху, а потім вистрелили підпаленими арбалетними шворнями з корабля, щойно відпливли на безпечну відстань.

Будівлю миттю охопило полум’я — гарне багаття, яке можна було побачити з відстані декількох кілометрів. Дощ не зміг пригасити полум’я. Останні спалахи червоного досі горіли біля основи будівлі, а дим здіймався в небо від дзвіниць.

Небо розітнув удар грому. За лічені секунди дрібна мжичка перетворилася на великі важкі краплі, що голосно й нещадно забарабанили по палубі. Капітан Салкхі наказала команді виставити діжки, щоб набрати свіжої води. Більшість членів команди повернулися до своїх кают, але Жинь лишилася сидіти на палубі, підтягнувши коліна до грудей і схиливши голову набік. Краплі дощу били їй по горлу, чудодійно свіжі й прохолодні. Вона пила дощову воду, дозволяла їй литися на обличчя й одяг. Вона знала, що отрута її не зачепила, інакше наслідки вже проявилися б, але чомусь вона не почувалася чистою.

— Я думав, ти ненавидиш воду, — сказав Кітай.

Жинь глянула вгору. Він стояв над нею, жалюгідною й наскрізь промоклою. Він досі тримав у руках арбалет.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Його очі були погаслі.

— Ні.

— Посидь зі мною.

Не кажучи ані слова, він підкорився. Лише коли він сів поруч, вона помітила, як шалено він тремтить.

— Мені шкода, що так усе з Нян, — сказала вона.

Він пересмикнув плечима:

— А мені ні.

— Я думала, вона тобі подобалася.

— Я заледве її знав.

— Але вона тобі справді подобалася. Я пам’ятаю. Ти вважав її милою. Ти сам казав мені це в академії.

— Так, а потім ця сука пішла й отруїла пів країни.

Він закинув голову назад. Його очі були червоні. Жинь не бачила сліз через дощ. Він глибоко й різко дихав.

А потім він зламався.

— Я вже не можу так, — слова лилися з нього між несподіваними задушливими схлипуваннями. — Я не можу спати. Не можу бодай секунду не думати про Ґолінь Ніїс. Я заплющую очі і знову ховаюся за стіною, а крики не змовкають, бо вбивства тривають усю ніч.

Жинь потягнулася до його руки.

— Кітаю…

— Я немовби завмер в одній миті. І ніхто цього не знає, бо всі інші рухаються, крім мене. Для мене все, що трапилося після Ґолінь Ніїс, — ніби сон, і я знаю, що це не реальне, бо я досі за стіною. А найгірше… Найгірше те, що я не знаю причини тих криків. Було простіше, коли злом була лише Федерація. А тепер я не можу збагнути, хто правий, хто ні, а я ж розумник, я завжди повинен мати правильну відповідь, але це не так.

Жинь не знала, що сказати, аби втішити його, тож переплела його пальці своїми й міцно стиснула.

— Я також.

— Що трапилося на тому острові? — різко запитав він.

— Ти знаєш, що там сталося.

— Ні. Ти ніколи не розповідала. — Він випростався. — Це було свідоме рішення? Ти думала про те, що робиш?

— Я не пам’ятаю, — сказала вона. — І намагаюся не згадувати.

— Ти знала, що вбиваєш їх? — наполягав він. — Чи ти просто… — його пальці стиснулися в кулак, а потім розслабилися під її пальцями.

— Я просто хотіла, щоб усе скінчилося, — сказала вона. — Я не думала. Я не хотіла зашкодити їм, справді, лише покласти цьому край.

— Я не хотів убивати її. Я просто… Я не знаю чому…

— Знаю.

— То був не я, — наполягав Кітай, але не Жинь йому потрібно було переконати в цьому.

Вона могла лише знову стиснути його руку.

— Знаю.

Сигнали відправили, курс переглянули. За кілька днів розосереджені вітрильники швидко спускалися за течією Мужвею, щоб приєднатися до основної армади.

Коли Жинь побачила Республіканський флот попереду, він здався їй облудно невеликим, бо ж кораблі вишикувалися вузьким строєм. Та коли вони наблизилися до нього збоку і флотилія розгорнулася перед нею на повну силу, це було чудесне й захопливе видовище сили. Порівняно з військовими кораблями, «Ластівка» була крихіткою, пташеням, яке поверталося до зграї.

Капітан Салкхі запалила декілька ліхтарів, щоб подати сигнал про їхнє повернення. Патрульний корабель у передній частині відповів на сигнал дозволом перетнути межу. «Ластівка» про­слизнула між рядами кораблів. Через годину на борт їхнього судна піднявся Дзіньджа. Команда зібралася на палубі, щоб відзвітувати.

— Ми прибрали джерело отрути, але в руїнах могли лишитися ще каністри, — сказала Салкхі Дзіньджі. — Вишліть загін, щоб перевірити, чи можна їх забрати.

— Вони самі її виготовили? — запитав Дзіньджа.

— Малоймовірно, — відповіла Салкхі. — То була не дослідна база, а лише тимчасова бійня. Схоже, просто розподільча точка.

— Ми думаємо, що вони отримали отруту з бази Федерації на узбережжі, — сказала Жинь. — Тієї, де була я… Куди вони мене забрали.

Дзіньджа спохмурнів.

— Це ж на іншому кінці провінції Змії. Нащо везти її сюди?

— У провінції Змії вони не змогли б її використати, — сказав Кітай. — Течія віднесла б отруту в море, а не в Арлон. Тож хтось мусив навідатися туди нещодавно, забрати каністри й перевезти у провінцію Зайця.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказав Дзіньджа. — Не хочу миритися з альтернативою.

Бо альтернатива, звісно ж, була страхітлива й полягала в тому, що вони вели війну не лише проти Імперії, а й проти Федерації. Що Федерація вижила, повернула собі зброю й переслала її ворогам Вейсжі.

— Полонених брали? — запитав Дзіньджа.

Салкхі кивнула.

— Двоє охоронців. Вони в казематі. Ми приведемо їх на допит.

— У цьому немає потреби. — Дзіньджа змахнув рукою. — Ми знаємо те, що нам потрібно знати. Виведіть їх на пляж.

— А у твого брата чуття на публічні видовища, — сказав Кітай Неджі.

Крики не стихали вже понад годину. Жинь майже призвичаїлася до них, хоча їй було важко втримати вечерю у шлунку.

Вартових провінції Зайця прив’язали до стовпів, закопаних у землю, і добряче побили. Дзіньджа роздягнув їх, заживо зняв шкіру, а потім налив розведену отруту з одного зі ставків у миску і скип’ятив. Тепер вона текла струмочками по шкірі вартових, лишаючи паруючі червоні смуги на щоках, ключицях, вниз до оголених геніталій, а республіканські солдати сиділи на пляжі й дивилися.

— Це було не обов’язково, — сказав Неджа. Його денний пайок лежав поруч із ним незачеплений. — Це жахливо.

Кітай засміявся пласким порожнім сміхом.

— Не будь наївним.

— І що ж це має означати?

— Без цього ніяк. Республіка щойно отримала важкий удар. Вейсжа не може змиритися з отруєнням річки чи з тим, що тисячі людей голодуватимуть. Але завдай кільком людям трохи болю, зроби це публічно — і все буде гаразд.

— Невже ти вважаєш це нормальним? — запитала Жинь.

Кітай знизав плечима:

— Вони, гади, отруїли річку.

Неджа обхопив руками коліна.

— Салкхі каже, що ви пробули там якийсь час.

Жинь кивнула:

— Ми бачили Нян. Хотіли тобі розповісти про це.

Неджа здивовано кліпнув:

— І як вона?

— Мертва, — сказав Кітай.

Він досі дивився на чоловіків на стовпах.

Якийсь час Неджа не відводив від нього погляду, а потім підняв брову до Жинь. Вона зрозуміла запитання. І похитала головою.

— Не думав, що доведеться битися зі своїми ж однокласниками, — пробурмотів Неджа після паузи. — Кого ще ми знаємо на півночі? Кужел, Арду…

— Моїх двоюрідних братів, — сказав Кітай, не озираючись. — Хань. Тобі. Більшість нашого курсу, якщо вони ще живі.

— Гадаю, нелегко воювати проти друзів, — сказав Неджа.

— Так, нелегко, — сказав Кітай. — Вони мали вибір. Нян зробила свій. Просто так трапилося, що її вибір хріновий.

Роздiл 16

Охоронці перестали корчитися лише на світанку.

Наостанок Дзіньджа наказав спалити їхні тіла. Проте слухати крики під час розправи над зрадниками було значно приємніше, аніж спостерігати за тим, як горять їхні трупи. Зрештою, запах смаженого м’яса на пляжі став таким різким, що солдати рушили назад до кораблів.

— Що ж, було весело, — Жинь підвелася і струсила з форми крихти. — Повертаймося.

— Ти вже йдеш спати? — запитав Кітай.

— Тут я не лишуся, — відповіла Жинь. — Смердить.

— Не так швидко, — сказав Неджа. — Тебе перевели з «Ластівки». І закріпили за «Зимородком».

— Лише Жинь? — запитав Кітай.

— Ні, всіх вас. Цике також. Дзіньджа хоче мати тебе під рукою, щоб у разі потреби консультуватися щодо подальшої стратегії. А ще він вважає, що Цике завдадуть більше руйнувань із військового корабля. «Ластівка» не годиться для бою.

Жинь глянула на «Зимородка», на палубі якого чітко виднілися призахідницькі солдати й Сіре товариство.

— Так, це зумисне. — З її роздратованого виразу обличчя Неджа передбачив запитання. — Вони хочуть ретельніше стежити за тобою.

— Я вже дозволила Петрі тикати мене, мов тварину, раз на тиждень, — сказала Жинь. — Я не хочу бачити їх, коли намагатимуся поїсти.

Неджа підняв руки.

— Це наказ Дзіньджі. Я тут нічим не зараджу.

Жинь підозрювала, що капітан Салкхі також подала прохання про їхнє переведення через непокору. Салкхі була глибоко розчарована, коли Цике почали місію без її наказу, а Бадзі ще й зауважив, що вони однаково змогли обійтися без її загонів. Підозри Жинь підтвердилися, коли Дзіньджа двадцять хвилин розповідав їй та Цике, що вони мають точно виконувати його накази, інакше опиняться за бортом у Мужвеї.

— Мені байдуже, що, на думку мого батька, з вашої дупи світить сонце, — сказав він. — Ви поводитиметеся як солдати, інакше вас покарають як дезертирів.

— Придурок, — пробурмотіла Жинь, щойно вони вийшли з його кабінету.

— Кінчений мерзотник, — погодився Кітай. — І один із тих рідкісних випадків, коли поруч із ним Неджа видається милим братом.

— Я не кажу, що хочу втопити його в Мужвеї, — сказав Жамса, — але я хочу втопити його в Мужвеї.

Тепер, коли флот об’єднався, наступ Республіки на північ почався по-справжньому. Дзіньджа взяв прямий курс просто через провінцію Зайця, багату аграрно й порівняно слабку. Так вони могли зірвати плід, що висів низько, і зміцнити продовольчу базу перед тим, як на повну силу виступити проти Міліції.

Якщо не брати до уваги призахідників, порівняно з «Ластівкою» мандрівка на «Зимородку» здавалася Жинь відчутним покращенням. «Зимородок» був щонайменше на сто метрів довшим від носа до корми — єдине трипалубне судно у флоті. Він мав закриту верхню палубу, оббиту дерев’яними панелями і сталевими листами, завдяки чому вона була практично невразливою до гарматного вогню. У певному значенні «Зимородок» був плавучим броненосцем — і зовсім невипадково, бо ж на його борту перебували Дзіньджа, адмірал Молкой, майже всі старші стратеги флоту, а також переважна більшість членів делегації призахідників.

З флангів «Зимородка» прикривали три сестри-галери, відомі як «Морські яструби» — військові кораблі з плавучими дошками, прикріпленими до бортів у формі пташиних крил. Дві з них ніжно називали «Чайкою» й «Омелюхом». «Грифон» під командуванням Неджі плив одразу за «Зимородком».

Інші дві галери охороняли гордість і таранну міць флоту — два масивні баштові кораблі, які хтось із кепським почуттям гумору назвав «Сорокопуд» і «Деркач». Вони були страшенно великі й надважкі, обладнані двома требушетами й чотирма рядами арбалетів.

Флот просувався вгору по Мужвею фаланговим строєм, вишикуваний так, щоб пристосуватися до все вужчого русла річки. Менші вітрильники поперемінно протискувалися між військовими кораблями або йшли одразу за ними, немовби каченята, що пливуть за матір’ю.

То була така краса ведення бою в надрічковій смузі, подумалося Жинь, якою під час наземного походу загони ніколи не завдавали собі клопоту. Їм треба було лишень зачекати, доки їх переправлять до найважливіших міст Імперії — усі вони були неподалік від води. Щоб вижити, містам потрібна вода, як тілу кров. Тож якщо вони хотіли захопити Імперію, їм потрібно лише плисти по її артеріях.

На світанку флот дістався кордонів містечка Жадань. Жадань був одним із найбільших економічних центрів провінції Зайця. Дзіньджа націлився на це місто через його стратегічне розташування на перехресті двох водних шляхів, наявність декількох повних комор із продовольством і той простий факт, що його заледве можна було назвати військовим.

Дзіньджа наказав атакувати негайно й без перемовин.

— Він боїться, що вони відмовляться здаватися? — запитала Жинь у Кітая.

— Імовірніше, боїться, що погодяться, — сказав Кітай. — Дзіньджі потрібно, щоб ця експедиція ґрунтувалася на страху.

— А баштові кораблі наганяють не досить страху?

— Це блеф. Вони не для Жаданя, а для наступного бою. Жадань має стати прикладом.

— Прикладом чого?

— Того, що трапляється, коли починаєш опиратися, — похмуро сказав Кітай. — На твоєму місці я би взяв тризуб. Скоро починаємо.

«Зимородок» швидко наближався до річкових воріт. Жинь підняла підзорну трубу, щоб краще роздивитися наспіх зібраний флот містечка. Це було жалюгідне об’єднання застарілих суден, переважно однощоглових човнів, оснащених вітрилами з промасленого шовку. Кораблі Жаданя були торговими чи рибальськими суднами без вогневої моці. Очевидно, що їх ніколи не використовували для бою.

«Та це містечко можна взяти силами самих Цике», — подумала Жинь. І вони точно цього хотіли. Суні та Бадзі годинами міряли кроками палубу від нетерплячки нарешті побачити бій. Вони вдвох цілком могли пробити зовнішню оборону. Але Дзіньджа хотів задіяти для наступу на Жадань усі ресурси. То була не стратегія, а мистецтво організації видовищ.

Дзіньджа вийшов на палубу, глянув на оборонний флот Жаданя й позіхнув, прикрившись долонею.

— Адмірале Молкой?

Адмірал опустив голову.

— Так, пане?

— Підірвіть он те нещастя на воді.

Наступний бій виявився однобічним, аж майже нереальним. То був навіть не бій, а трагікомедія.

Мешканці Жаданя промащували свої вітрила. Це була звична практика серед торгівців, які хотіли, щоб вітрила були водостійкими й невразливими до гниття. Однак вони залишалися уразливими проти піротехніки.

«Морські яструби» випустили серію двоголових ракет-драконів, які вибухнули в повітрі роєм менших вибухів, створивши розсипи іскор над усім флотом Жаданя. Судна миттю зайнялися. Цілі стіни пекучого вогню накрили жалюгідну флотилію, розгораючись так гучно, що тієї миті більше нічого не було чутно.

Жинь відчула химерне задоволення, спостерігаючи. Це саме вона відчула б, якби весело руйнувала піщані замки — просто тому, що могла.

— Тигрячі цицьки, — озвався Жамса, вмостившись на носі судна, мерехтливе полум’я відбивалося в його очах. — Вони наче й не намагалися.

Сотні людей кидалися за борт, щоб утекти від шаленого жару.

— Нехай лучники пристрелять усіх, хто вийде з річки, — сказав Дзіньджа. — Решта нехай згорять.

Уся сутичка тривала не більше як пів години. «Зимородок» тріумфально проплив між почорнілими рештками флоту Жаданя і став на якір біля самого міста. Жамса замилувався тим, що гарматний вогонь ущент розніс річкові ворота. Бадзі ремствував, що йому нічого не дали зробити, а Жинь намагалася не дивитися у воду.

Флот Жаданя знищили, а його ворота рознесли на друзки. Решта населення містечка склала зброю й без проблем здалася. Солдати Дзіньджі наводнили місто й евакуювали всіх цивільних із їхніх помешкань, щоб звільнити місце для грабежу.

Жінки й діти одне за одним ішли вулицями, опустивши голови, тремтячи від страху; солдати виводили їх за ворота й вели далі на пляж. Там вони збивалися в нажахані купки, зі скляними очима витріщаючись на рештки флоту Жаданя.

Республіканські солдати уважно стежили за тим, щоб не шкодити цивільним. Дзіньджа був непохитний: до цивільних треба ставитися належно.

— Вони не бранці і не жертви, — сказав він. — Назвімо їх потенційними громадянами Республіки.

Як на потенційних громадян Республіки вони були страшенно налякані своїм новим урядом.

І мали всі підстави для страху. Їхніх синів і чоловіків вишикували вздовж узбережжя і тримали на вістрі меча. Їм сказали, що їхня доля ще не вирішена, що лідери Республіки цілу ніч обговорювали, чи варто їх убивати.

Дзіньджа зумисне змусив цивільних цілу ніч чекати в непевності щодо того, чи доживуть вони до світанку.

Уранці він оголосив натовпу, що отримав наказ із Арлона. Воєначальник Дракона вирішив їхню долю. Він усвідомлює: нема їхньої провини в тому, що їх обманом змусили чинити опір корумповані лідери, зваблені Імперією, яка їм більше не служить. Він розуміє, що рішення ухвалювали не ці щирі та прості люди. І він буде милостивим.

Він дозволяє людям самим вирішувати.

Він хоче, щоб вони проголосували.

— Як гадаєш, що вони роблять? — запитав Кітай.

— Навертають у свою віру, — сказала Жинь. — Проповідують добре слово про Творця.

— Не схоже, що зараз слушний час для цього.

— Гадаю, їм доводиться вдовольнятися полоненими слухачами, якщо випадає така нагода.

Вони сиділи зі схрещеними ногами на узбережжі, у затінку «Зимородка», і спостерігали, як місіонери Сірого товариства пробираються крізь групи цивільних. Вони були надто далеко, тож Жинь не чула розмов, але час від часу бачила, як місіонери ставали на коліно поруч із кількома постраждалими цивільними, клали їм руки на плечі, навіть якщо ті задкували, і промовляли щось, що могло бути лише молитвою.

— Сподіваюся, вони розмовляють нікарською, — сказав Кітай. — Інакше здаватимуться пекельно лиховісними.

— Однаково. — Жинь виявилося складно не відчувати винуватого задоволення, спостерігаючи, як натовпи розбігаються від місіонерів попри всі зусилля призахідників.

Кітай простягнув їй паличку сухої риби.

— Голодна?

— Дякую.

Вона взяла рибу й узялася працювати зубами біля хвоста, щоб відгризти шматочок. То ціле мистецтво — споживання солоної риби майя, яка складала більшу частину їхнього раціону. Жинь мусила спочатку розжувати рибу, щоб та стала досить м’якою і з кісток можна було зняти м’ясо, й виплюнути все зайве. Якщо пожувати недостатньо, кістки застрягнуть у горлі, а як забагато, то риба втратить смак.

Солона майя — розумна їжа для армії. На те, щоб її з’їсти, йде стільки часу, що до того, як Жинь закінчувала (хоч як мало з’їдала), вона почувалася ситою від солі та слини.

— Ти бачила їхні пеніси? — запитав Кітай.

Жинь мало не виплюнула свою рибу.

— Що?

Він показав руками.

— Вважається, що призахідницькі чоловіки повинні бути значно, гм, більшими за нікарців. Так сказала Салкхі.

— А Салкхі звідки знати?

— А ти як думаєш? — Кітай пограв бровами. — Визнай, ти також про це думала.

Жинь здригнулася.

— Хіба що мені за це заплатять.

— Ти бачила генерала Тарквета? Він величезний. Не сумніваюся, у нього…

— Не верзи дурниць, — випалила вона. — Вони жахливі. І вони жахливо пахнуть. Вони… Не знаю, ніби чимось кислим.

— Гадаю, це тому, що вони п’ють коров’яче молоко. І все молочне осідає в їхньому організмі.

— А я думаю, просто не миються.

— Хто б казав. Себе давно нюхала?

— Зажди-но. — Жинь указала кудись через річку. — Поглянь туди.

Декілька цивільних жінок кричали на місіонера. Місіонер квапливо відступав, витягнувши руки в незагрозливій позі, але жінки не припиняли лементувати, аж доки він не відійшов далі пляжем.

Кітай присвиснув:

— Усе йде чудово.

— Цікаво, що вони їм кажуть, — сказала Жинь.

— «Наш Творець — великий і могутній», — помпезно промовив Кітай. — «Моліться з нами, й ніколи не пізнаєте голоду».

— «Усі війни припиняться».

— «Усі вороги впадуть замертво, здолані великою рукою Творця».

— «Мир настане у світі, а демонічні боги опиняться в пеклі». — Жинь підтягла коліна до грудей і спостерігала, як місіонер стоїть на пляжі, шукаючи ще один гурт цивільних, щоб надокучати їм. — Думаєш, вони просто дадуть нам спокій?

Для Імперії призахідницька релігія новою не була. На піку свого правління Червоний Імператор часто приймав емісарів західних церков. Учені церкви гостювали при його дворі в Сінеґарді й розважали Імператора астрономічними передбаченнями, зоряними мапами та витонченими винаходами. Після смерті Червоного Імператора заздрісні придворні чиновники стратили розманіжених учених, а місіонерів вигнали з континенту на ціле століття.

Звісно, призахідники докладали неабияких зусиль, щоб повернутись. І під час першого вторгнення це їм майже вдалося. Але тепер пересічні нікарці пам’ятали лише брехню, яку Тріада поширювала після Другої Макової війни. Вони вбивають та їдять немовлят. Принаджують молодих жінок до своїх монастирів, щоб ті служили як секс-рабині. У фольклорі вони більшою чи меншою мірою перетворилися на чудовиськ. Якщо Сіре товариство сподівалось отримати новонавернених, то все робилося для того, щоб їм це не вдалося.

— Вони все одно мусять спробувати, — сказав Кітай. — Я колись читав їхні святі тексти. Їхні вчені стверджують, що коли Божественний Архітектор благословляє та обирає людей, їхній обов’язок — проповідувати кожному невірному, який трапляється їм на шляху.

— Обирає? Що це означає?

— Не знаю. — Кітай кивнув кудись за плече Жинь. — Чому б тобі не запитати в неї?

Жинь озирнулася.

До них берегом крокувала сестра Петра.

Жинь занадто швидко проковтнула останній шматочок риби. Він боляче продряпав горло. Кожний ковток віддавався подряпиною нерозжованої кістки.

Сестра Петра зустрілася з Жинь поглядом і поманила її пальцем. «Ходімо». Це був наказ.

Кітай поплескав Жинь по плечу й підвівся:

— Розважайся.

Жинь потяглася до його рукава:

— Ти не посмієш мене кинути…

— Я не збираюся в це втручатися, — сказав він. — Я бачив, на що здатні аркебузи.

— Мої вітання, — сказала Петра, коли вони повернулися на «Зимородок». — Мені сказали, що це була видатна перемога.

— Видатна — якраз слушне слово, — сказала Жинь.

— І вогонь до тебе не прийшов у бою? Хаос не показав свою голову?

Жинь зупинилася.

— Ви воліли б, щоб я заживо спалила цих людей?

— Сестро Петро! — Позаду них біг місіонер. Надзвичайно юний — заледве більше шістнадцяти. Він мав відкрите й дитяче обличчя, а широкі блакитні очі по-дівочому обрамляли довгі вії. — Як сказати: «Я з-за великого моря»? Я забув.

— Ось так. — Петра з бездоганною точністю промовила фразу нікарською.

— Я з-за великого моря, — хлопчина був немовби в захваті, повторюючи ці слова. — Я правильно сказав? Тони?

Жинь від початку зрозуміла, що він дивиться на неї.

— Звісно, — сказала вона. — Так добре.

Хлопець осяйно їй усміхнувся:

— Люблю вашу мову. Вона така красива.

Жинь кліпнула. Та що з ним? Чому він такий щасливий?

— Брате Авґусе, — голос Петри раптово пожорсткішав. — Що у вас у кишені?

Жинь глянула вниз і побачила в його кишені жменю вотво — парових кукурудзяних булочок, які разом із рибою майя складали основну страву для солдатів.

— Лише моя порція, — швидко сказав він.

— І ви збираєтеся її з’їсти? — запитала Петра.

— Звісно, я просто прогулювався…

— Авґусе.

Його обличчя осунулося.

— Вони сказали, що голодні.

— Їх не можна годувати, — категорично сказала Жинь. — Дзіньджа віддав чіткий наказ. До ночі цивільні добряче зголодніють. Коли Республіка нагодує їх уранці, їхній жах перетвориться на прихильність.

— Це жорстоко, — сказав Авґус.

— Це війна, — сказала Жинь. — І якщо ти не можеш виконувати найпростіші накази, тоді…

Петра поспішно втрутилася:

— Згадай, чого тебе вчили, Авґусе. Ми не суперечимо господарям. Ми тут, щоб поширювати добре слово. А не для того, щоб недооцінювати нікарців.

— Але вони голодують, — сказав Авґус. — Я хотів їх утішити…

— То втіш їх ученням Творця. — Петра поклала руку Авґусу на щоку. — Іди.

Жинь дивилася, як Авґус віддаляється від них на пляжі.

— Йому не місце в цій кампанії. Він надто юний.

Петра повернулася й жестом наказала Жинь іти за нею на «Зимородок».

— Він не набагато молодший за ваших солдатів.

— Наші солдати треновані.

— Наші місіонери також. — Петра повела Жинь до своєї каюти на другій палубі. — Брати й сестри в Сірому товаристві присвячують усе життя поширенню слова Божественного Творця на охоплених Хаосом землях. Нас усіх учили в академії товариства ще змалечку.

— Я впевнена, що знайти варварів, аби цивілізувати їх, не так і важко.

— Їх і справді немало в цій півкулі, тих, хто не знайшов шляху до Творця. — Петра немовби зовсім не помітила сарказму в словах Жинь. Вона жестом показала їй сісти на ліжко. — Цього разу також із лаунданумом?

— Ви знову до мене торкатиметеся?

— Так.

На цьому етапі Жинь була вже за крок до того, щоб знову стати залежною від опіуму. Але вибір був між демоном, якого вона знала, і демоном незнайомим. Вона взяла запропоновану чашку.

— Твій континент був закритий для нас дуже довго, — сказала Петра, коли Жинь випила. — Дехто з наших старійшин наполягає, що нам треба припинити вчити ваші мови. Але я завжди знала, що ми повернемося. Цього вимагає Творець.

Жинь сиділа з заплющеними очима, відчуваючи, як тілом розходиться знайоме оніміння від лаундануму в кровоплині.

— То виходить, ваші місіонери ходять тим пляжем і розповідають усім довгі історії про годинник?

— Не всім треба осягати істинну форму Божественного Архітектора, щоб діяти відповідно до його волі. Ми знаємо, що варвари повинні навчитися повзати перед тим, як ходити. Для непросвітлених згодиться й евристика.

— Ви маєте на увазі легші моральні правила для людей, надто тупих, щоб зрозуміти їхнє значення?

— Якщо хочеш так грубо. Я впевнена, що з часом принаймні деякі нікарці досягнуть істинного просвітлення. Через кілька поколінь дехто з вас, можливо, навіть зможе приєднатися до Сірого товариства. Але спершу у меншовартісних людей має розвинутися евристичне сприйняття.

— У меншовартісних людей, — відлунням повторила Жинь. — Що за меншовартісні люди?

— Ви, звісно ж, — сказала Петра з цілковито спокійним виразом на обличчі, немовби це була просто констатація факту. — Це не ваша провина. Нікарці ще не розвинулися до нашого рівня. Це проста наука, доказ у твоїй фізіогноміці. Дивися.

Петра поклала на стіл стос книжок і розгорнула їх, щоб показати Жинь.

На кожній сторінці були зображення нікарців. До малюнків додавалися детальні підписи. Жинь не могла розібрати письма, плаского призахідницького шрифту, але декілька фраз привернули її увагу.

«Око з навислою повікою — вказує на схильність до ледарювання».

«Жовтувата шкіра. Погане харчування?»

На останній сторінці Жинь побачила власне зображення з детальними підписами, яке, мабуть, додала Петра. Жинь зраділа, що почерк Петри надто дрібний, щоб вона змогла розібрати. Вона не хотіла читати про себе жодних висновків.

— Оскільки у вас менші очі, то ви маєте менший кругозір, ніж ми, — пояснюючи, Петра показувала на малюнки. — Ваша шкіра має жовтіший відтінок, що вказує на погане харчування чи незбалансовану дієту. А тепер поглянь на форму черепа. Твій мозок, який, ми знаємо, відповідає за раціональність, від природи менший.

Жинь з недовірою глянула на неї.

— Ви справді вважаєте, що просто від природи розумніші за мене?

— Не вважаю, — сказала Петра. — Я це знаю. Докази переконливі. Нікарці — нація надзвичайно стадна. Ви добре слухаєтеся, але незалежне мислення для вас заважке. Ви доходите наукових висновків через століття після того, як ми їх уже відкрили. — Петра згорнула книжку. — Але не переймайся. Коли настане час, усі цивілізації стануть бездоганними в очах Творця. У цьому й полягає завдання Сірого товариства.

— Ви вважаєте нас тупими, — сказала Жинь, майже самій собі. Їй страшенно кортіло засміятися. Невже призахідники й справді так серйозно ставляться до власних персон? Вони думають, що це наука? — Вважаєте нас усіх меншовартісними.

— Поглянь на людей на пляжі, — сказала Петра. — Поглянь на свою країну — вона чубиться через біженців війни, яку ви ведете століттями. Вони здаються тобі розвиненими?

— А що, ваші війни цивілізовані? Мільйони загинули, хіба ні?

— Вони загинули, бо боролися з силами Хаосу. Наші війни не внутрішні. Це хрестоносні битви. Але озирнися на власну історію і скажи, чи якась із ваших внутрішніх війн велася через щось інше, окрім неприхованої жадоби, амбіцій або чистої жорстокості.

Жинь не знала, чи то так діяв лаунданум, чи Петра й справді мала рацію, але їй було нестерпно те, що відповіді вона не мала.

Уранці вцілілих чоловіків Жаданя вивели під вістрями мечів на міську площу й розповіли, як проголосувати, кидаючи плитки в сумки з мішковини. Вони могли обирати плитки двох кольорів: білі — так, чорні — ні.

— А що станеться, якщо вони проголосують проти? — запитала Жинь у Неджі.

— Вони помруть, — відповів він. — Ну, більшість. Якщо опиратимуться.

— А тобі не здається, що це трохи неправильно?

Неджа знизав плечима.

— Усі приєднуються до Республіки за власним вибором. Ми просто, ну, трохи підштовхуємо шальки терезів.

Голосування відбувалося по одній людині за раз і тривало трохи більше години. Замість підрахунку голосів, Дзіньджа висипав уміст сумок на землю, щоб усі бачили кольори. Переважною більшістю голосів селище Жадань вирішило приєднатися до Республіки.

— Гарне рішення, — сказав Дзіньджа. — Ласкаво просимо в майбутнє.

Він наказав лишити один вітрильник разом з командою, щоб запровадити військовий закон і до кінця війни збирати щомісячний зерновий податок. Флот конфіскував сьому частину запасів міського продовольства, лишаючи рівно стільки, щоб Жадань пережив зиму.

Коли вони відпливли далі Мужвеєм, схоже, що Неджа відчував водночас і задоволення, і полегшення.

— Ось що виходить, коли вирішують люди.

Кітай похитав головою:

— Ні, ось що виходить, коли вбиваєш усіх сміливців і дозволяєш голосувати боягузам.

Наступні сутички Республіканського флоту були так само легкі. Здебільшого вони брали містечка й селища без бою. Декілька міст чинили опір, але їхні зусилля виявилися марними. Проти об’єднаної моці «Морських яструбів» Дзіньджі заколотники зазвичай капітулювали вже за пів дня.

З просуванням на північ Дзіньджа призначав спочатку команди, а потім цілі загони керувати щойно звільненими територіями. Інші команди виділяли солдатів на спорожнілі кораблі, аж доки через нестачу людей декілька вітрильників не довелося посадити на мілину й кинути біля берега.

Деякі селища взагалі не чинили опору, а охоче приєднувалися до Республіки. Вони відсилали добровольців у човнах, заповнених їжею та припасами. Над стінами цих поселень гостинно майоріли нашвидкуруч пошиті прапори кольорів Республіки Дракона.

— Поглянь, — показав Кітай. — Прапор Вейсжі. Не Республіки.

— А хіба в Республіки є свій прапор? — запитала Жинь.

— Не впевнений. Однак цікаво, що, на їхню думку, їх завойовує провінція Дракона.

За порадою Кітая Дзіньджа виставив попереду флоту кораблі з добровольцями й мореплавцями. Він не довіряв морякам провінції Зайця воювати на своїй території й не хотів, щоб вони займали стратегічно важливі позиції — якщо раптом нечисті на руку. Але додаткові кораблі навіть за найгіршим сценарієм були чудовою принадою. Декілька разів Дзіньджа відсилав союзні кораблі першими — вмовляти міста відчиняти ворота, а вже потім вривався з військовими кораблями.

На якийсь час здавалося, що вони можуть узяти північ чисто й без зайвих зусиль. Але удача від них відвернулася на північному кордоні провінції Зайця, коли сильний шторм змусив їх стати на якір у річковій бухті.

Шторм був не стільки небезпечний, як нудний. Річкові шторми, на відміну від океанічних, можна просто перечекати, якщо вивести кораблі на мілину. Тож цілих три дні війська просиділи в каютах, граючи в карти й розповідаючи історії, поки дощ періщив по корпусу судна.

— На півночі заведено приносити божественні жертви вітру, — промовив перший помічник капітана на «Зимородку», справжній велетень, який пробув у морі довше, ніж Дзіньджа прожив на світі, і став улюбленим оповідачем у їдальні. — У часи ще до Червоного Імператора Хан Внутрішніх держав відправив флот, щоб захопити Імперію. Але маги прикликали бога вітру, щоб він спричинив тайфун і знищив флот Хана, і його кораблі перетворилися на уламки.

— А чому жертвують не океану? — запитав матрос.

— Бо шторми спричиняє не океан. Це робота бога вітру. Але вітер непостійний і непередбачуваний. Боги ніколи так просто не миряться з тим, що їх прикликають нікарці. Тієї миті, коли був зруйнований флот Хана, бог вітру повернувся до нікарського мага, який його прикликав. Він підняв селище мага в небо і скинув його кривавим дощем потрощених будинків, понівеченої худоби й розчленованих дітей.

Жинь підвелася й тихо вийшла з їдальні.

Коридори на нижніх палубах були моторошно тихими. Бракувало постійного шуму від людей на гребних колесах. Команда й солдати зібралися в їдальні або ж спали, тож у коридорі Жинь була сама.

Коли вона притиснулась обличчям до гарматного порту, то побачила, як шаленів шторм за бортом, як нестямні хвилі вирували над бухтою — немовби спраглі руки тяглися, щоб розірвати флот. Їй здалося, що у хмарах вона побачила два ока, яскраві, небесно-блакитні, злісно розумні.

Жинь здригнулася. Їй здалося, що вона почула сміх у громі. Здалося, що побачила, як із небес тягнеться рука.

А потім вона кліпнула — і шторм став просто штормом.

Жинь не хотілося бути самій, тож вона попрямувала вниз до помешкань солдатів, аби знайти Цике.

— Привіт, — помахав їй Бадзі зсередини. — Приємно, що ти приєдналася до нас.

Жинь сіла поруч, схрестивши ноги.

— У що граєте?

Бадзі потрусив склянку з гральними костями.

— «Підрозділи». Колись грала?

Жинь на мить пригадався учитель Фейжик, завдяки якому вона потрапила до Сінеґарда, і його злощасна залежність від азартних ігор. Вона тужливо всміхнулася.

— Хіба трохи.

За правилами на кораблях було заборонено грати в будь-які азартні ігри. Від часу свого паломництва на захід Леді Їнь Сайкхажа запровадила суворі правила щодо таких пороків, як пияцтво, куріння, азартні ігри й послуги повій. Та майже всі їх ігнорували. Вейсжа ніколи не змушував дотримуватися цих правил.

«Підрозділи» виявилися доволі розпусною грою. Жамса постійно звинувачував Бадзі в махлюванні. Бадзі не махлював, але вони з’ясували, що махлював сам Жамса, коли з його рукава висипалася жменя гральних костей, і на цьому гра перетворилася на бійку, що скінчилася, коли Жамса вкусив Бадзі за руку, й виступила кров.

— Шолудиве щеня, — вилаявся Бадзі, перев’язуючи лікоть.

Жамса всміхнувся, виставляючи закривавлені зуби.

Їм усім було нудно. Вони шаленіли, поки тривав шторм. Але Жинь підозрювала, що їм кортить узятися за діло. Вона попередила Цике не застосовувати своїх здібностей на повну силу там, де їх можуть помітити призахідницькі солдати. Петра знала про одного шамана — і Жинь не хотіла викривати решту.

Приховувати це під час кампанії виявилося неважко. Здібності Суні й Бадзі були страхітливі, але вони не обов’язково мали пов’язуватися з виміром надприродного. У хаосі бою вони могли видавати себе за дуже обдарованих солдатів. Досі це спрацьовувало. І з того, що знала Жинь, призахідники нічого не підозрювали. Суні та Бадзі могли ремствувати, що їм доводиться стримуватися, але принаймні вони були вільними.

Жинь подумала, що хоч раз вона прийняла виважене рішення як командир. Вона не хотіла, щоб їх убили. Республіканські загони ставилися до них краще, ніж Міліція. Їм платили, вони були в безпеці як ніколи — і це все, що вона могла для них зробити.

— А яке воно, Сіре товариство? — запитав Бадзі, кидаючи кості на підлогу для нової гри. — Я чув, що жінка розповідає тобі щось, коли ви разом.

— Дурня це все, — пробурмотіла Жинь. — Релігійні лекції.

— Верзуть усілякі дурниці? — запитав Жамса.

— Не знаю, — визнала вона. — Можливо, у чомусь вони праві.

Жинь і хотіла б легше відкинути віру призахідників, але в ній стільки всього мало сенс. Вона хотіла в неї вірити. Хотіла вважати свої катастрофічні дії наслідком Хаосу, ентропійною помилкою, вірити, що могла виправдати скоєне нав’язаним наказом Імперії, виправити руйнування, немовби склеївши розбиту чашку.

Так вона почувалася краще. Так кожний бій після Адлаґи здавався їй ще одним кроком до того, щоб усе виправити. Так вона менше почувалася вбивцею.

— Ти ж знаєш, що їхнього Божественного Архітектора не існує, — сказав Бадзі. — Я про те, що ти ж розумієш, чому це так?

— Не впевнена, — повільно протягла вона.

Звісно, Творця не існує в тій психодуховній площині, де мешкали шістдесят чотири боги Пантеону, але чи цього досить для того, щоб відкинути теорію призахідників? А якщо насправді Пантеон — це втілення Хаосу? А раптом Божественний Архітектор і справді існує у вищій площині, недосяжній для всіх, крім обраних і благословенних?

— Я маю на увазі, поглянь на їхні повітряні кораблі, — сказала Жинь. — На їхні аркебузи. Якщо вони заявляють, що це завдяки релігії вони стали таки розвинуті, то можливо, де в чому мають рацію.

Бадзі розкрив був рота, щоб відповісти, але так нічого й не сказав. Жинь підвела очі й побачила у дверях копицю білого волосся.

Ніхто не зронив ані слова. Кості голосно брязнули об підлогу й там лишилися.

Тишу порушив Жамса.

— Привіт, Чаґханю.

Жинь не розмовляла з Чаґханем ще з Арлона. Коли флот відпливав, вона частково сподівалася, що Чаґхань вирішить лишитися на суші. Не місце йому в бою, а після їхньої сварки вона навіть не уявляла, нащо йому лишатися з нею. Але близнюки лишилися з Цике — і Жинь спіймала себе на тому, що перетинає кімнату щоразу, коли бачить бодай натяк на біле волосся.

Чаґхань зволікав біля дверей. Цара стояла в нього за спиною.

— Розважаєтеся? — запитав він.

— Ага, — сказав Бадзі. — Приєднаєтеся?

— Ні, дякую, — сказав Чаґхань. — Але приємно бачити, що ви всі добре проводите час.

Ніхто не відповів. Жинь знала, що з неї глузують, але просто не мала достатньо сил, щоб зіткнутися з Чаґханем просто зараз.

— Це боляче? — запитала Цара.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Коли сіроока забирає тебе до себе в каюту, — сказала Цара. — Це боляче?

— О. Це… не так погано. Просто достобіса вимірювань.

Цара глянула на Жинь немовби з прихильністю, але Чаґхань схопив сестру під руку, й вони вилетіли з каюти до того, як вона заговорила.

Жамса присвиснув і почав збирати кості з підлоги.

Бадзі з цікавістю глянув на Жинь.

— Що між вами сталося?

— Тупе лайно, — пробурмотіла Жинь.

— Тупе лайно, пов’язане з Алтанем? — натиснув Жамса.

— Чому ти думаєш, що це якось пов’язано з Алтанем?

— Бо з Чаґханем усе завжди стосується Алтаня. — Жамса кинув кості в чашку й потрусив. — Хочеш чесно? Я гадаю, що Алтань був єдиним другом Чаґханя. Він досі тужить за ним. І ти нічого не можеш зробити, щоб полегшити його біль.

Роздiл 17

Шторм минув із мінімальними втратами. Один вітрильник перекинувся: сильний вітер зірвав його з якоря. Троє людей потонуло. Але команді вдалося врятувати більшість припасів, а потонулі були простими піхотинцями, тож Дзіньджа вважав це незначною прикрістю.

Коли небо розчистилося, він наказав продовжити рухатися вгору річкою до провінції Барана. Це був ще один крок до військового центру Імперії і, як і передбачав Кітай, перша територія, що мала стати для них військовим викликом.

Воєначальник Барана окопався у своїй столиці Сяшані, замість того щоб виставити оборону на кордоні. Саме тому, прямуючи на північ, Республіка зіткнулася лише з місцевими добровольчими загонами Міліції. Воєначальник Барана вирішив виграти час і зачекати, доки війська Дзіньджі втомляться, а вже потім дати їм оборонний бій.

Це була програшна стратегія. Республіканський флот був просто більшим, аніж будь-які сили, які міг протиставити йому Воєначальник Барана. Вони знали, що зможуть захопити цю провінцію і що це лише питання часу.

Єдиний недолік полягав у тому, що Сяшан неочікувано виставив оборону. Завдяки птахам Цари війська Республіки склали гарну мапу оборонних структур столиці. Навіть баштові кораблі з требушетами не змогли б пробити тих стін.

Тож кілька наступних вечорів Жинь провела в заставленому столами кабінеті на «Зимородку», поруч із вузьким колом командирів Дзіньджі.

— Мури — це проблема. Ми не можемо їх підірвати. — Кітай показав на кільце, яке він намалював навколо міських стін. — Вони зробили вали завтовшки в метр. Можна спробувати пробити їх гарматними ядрами, але так лише намарно витратимо чимало пороху.

— А як щодо облоги? — запитав Дзіньджа. — Ми можемо змусити їх здатися, якщо вони вважатимуть, що ми чекатимемо.

— Ти дурень, — сказав генерал Тарквет.

Дзіньджа наїжачився. Керівники зніяковіло перезирнулися. Тарквет завжди був присутній під час стратегічних нарад, але говорив рідко й ніколи не пропонував допомоги своїх загонів. Він чітко дав зрозуміти свою роль. Він тут лише для того, щоб оцінити їхню компетентність і тихо висміювати помилки, тож його репліка була водночас і бездоганно виваженою, і різкою.

— Якби це був мій флот, я б кинув усі сили на ті стіни, — сказав Тарквет. — Якщо ти не зможеш узяти невелику столицю, то й Імперію не візьмеш.

— Але це не ваш флот, — сказав Дзіньджа. — А мій.

Тарквет презирливо вигнув вуста.

— Ти командуєш лише тому, що твій батько вважає тебе щонайменше достатньо розумним, аби робити все, що я скажу.

Дзіньджа розлютився, але Тарквет підняв руку до того, як він устиг відповісти.

— Ти цього не потягнеш. Вони знають, що в тебе ані часу, ані припасів. За декілька тижнів тобі доведеться відступити.

Мимоволі Жинь погоджувалася з висновками Тарквета. Вона вивчала цю проблему в Сінеґарді. З-поміж успішних оборонних кампаній у воєнній історії найбільше таких, коли міста боронилися від загарбників шляхом тривалої облоги. Облога перетворювалася на гру в очікування — хто помре з голоду першим. Республіканський флот мав припасів щонайбільше на місяць. І було незрозуміло, скільки протягне Сяшан. Було б дурістю чекати, поки це з’ясується.

— Їм точно забракне їжі для всього міста, — сказав Неджа. — Ми про це подбали.

— Це неважливо, — сказав Кітай. — З Воєначальником Барана і його людьми все буде добре. Вони просто дозволять померти з голоду селянам. Цун Хо вже робив так раніше.

— Ми не вестимемо перемовини? — запитав Неджа.

— Не спрацює. Цун Хо ненавидить батька, — сказав Дзінь­джа. — А ще в нього немає причин співпрацювати з нами, бо, на його думку, за республіканського режиму його рано чи пізно усунуть від влади.

— Облога таки може спрацювати, — сказав адмірал Молкой. — Ці мури не зовсім непроникні. Нам просто треба зламати їх і зробити прохід.

— Я б цього не робив, — сказав Кітай. — Саме до цього вони й готуватимуться. Якщо хочете захопити місто, то має бути елемент несподіванки. Якась хитрість. Наприклад, фальшива пропозиція перемир’я. Але я не думаю, що вони на це купляться. Цун Хо надто розумний.

Жинь дещо спало на думку.

— А як щодо Фучая і Ґовдзяня?

Присутні байдуже подивилися на неї.

— Які ще Фучай і хто там? — запитав Дзіньджа.

Схоже, лише Кітай і Неджа зрозуміли, що вона мала на увазі. Казка про Фучая й Ґовдзяня була улюбленою оповіддю майстра Ірдзяха. На другому році навчання вони всі мали написати контрольну на цю тему.

— Фучай і Ґовдзянь — два генерали часів Ворожих Держав, — пояснив Неджа. — Фучай знищив батьківщину Ґовдзяня, а потім зробив його своїм слугою, щоб принизити. Ґовдзянь виконував найганебніші завдання, аби змусити Фучая повірити, що він не тримає на нього зла. Якось Фучай захворів, а Ґовдзянь зголосився спробувати його випорожнення, щоб сказати, наскільки серйозна хвороба. Це спрацювало. Через десять років по тому Фучай звільнив Ґовдзяня. І Ґовдзянь одразу найняв прекрасну наложницю й відправив її до двору Фучая як подарунок.

— І звісно ж, наложниця вбила Фучая, — сказав Кітай.

Дзіньджа спантеличився.

— Ви кажете, щоб я відіслав Воєначальнику Барана прекрасну наложницю?

— Ні, — сказала Жинь. — Я кажу, щоб ви скуштували лайна.

Тарквет розреготався.

Дзіньджа почервонів від люті.

— Перепрошую?

— Воєначальник Барана вважає, що всі козирі в нього, — сказала Жинь. — То почніть перемовини. Принизьтеся, покажіться слабшим, ніж насправді, і змусьте його недооцінювати ваші сили.

— Це не розіб’є його стіни, — сказав Дзіньджа.

— Але він стане зарозумілим. Як зміниться його поведінка, якщо він не чекатиме нападу? Якщо натомість думатиме, що ви втечете? Тоді ми матимемо лазівку. — Жинь квапливо розмірковувала. — Можна відправити когось за стіни. Відчинити ворота зсередини.

— Тобі нізащо не вдасться, — сказав Неджа. — Знадобиться цілий взвод, щоб пробитися зсередини, а так багато людей на одному кораблі не сховаєш.

— Не треба мені цілого взводу, — сказала Жинь.

— Жодному загону це не до снаги.

Вона схрестила руки на грудях.

— А я один такий знаю.

Уже за мить Дзіньджа не дивився на неї недовірливо.

— То кого ми відправимо на переговори з Воєначальником Дракона? — запитав він.

Жинь і Неджа в один голос відповіли:

— Кітая.

Кітай насупився.

— Бо гарно веду перемовини?

— Ні. — Неджа поплескав його по плечу. — Бо ти ведеш перемовини дуже, дуже кепсько.

— Я вважав, що зустрінуся з вашим головнокомандувачем. — Воєначальник Барана буденно спочивав на кріслі й постукував пальцями, немовби оцінюючи республіканську делегацію гострими розумними очима.

— Ви зустрілися зі мною, — сказав Кітай. У нього страшенно тремтів голос, він очевидно нервувався, але силкувався вдавати спокій. — Воєначальник Дракона нездужає.

Республіканська делегація зумисне мала вбогий вигляд. Кітая охороняли лише двоє піхотинців із «Зимородка». Його життя мало здаватися неважливим. Дзіньджа не хотів відпускати з ним Жинь, але вона відмовилася відсиджуватися на кораблі, коли Кітай мав зіткнутися з ворогом віч-на-віч.

Їхню делегацію зустріли на нейтральній смузі узбережжя. Декорації, підготовані для зустрічі, дужче скидалися на зма­гання з рибальства, аніж на місце військових перемовин. Жинь припустила, що це було зроблено зумисне, щоб принизити Кітая.

Воєначальник Барана зміряв Кітая поглядом і стиснув губи.

— Вейсжу турбувати не можна, тож він відправляє щеня вести перемовини замість нього.

Кітай надувся.

— Я не якесь там щеня. Я син міністра оборони Чена.

— То он чому ти мені видаєшся знайомим. А ти дуже віддалився від свого старого, чи не так?

Кітай відкашлявся.

— Дзіньджа відіслав мене сюди з пропозицією умов перемир’я.

— Перемир’я укладають лідери. Дзіньджа навіть не висловив мені пошани, яку мав висловити Воєначальнику.

— Дзіньджа довірив перемовини мені, — силувано промовив Кітай.

Воєначальник Барана примружився.

— О, розумію. Виходить, він поранений? Чи мертвий?

— З Дзіньджею все добре, — голос Кітая затремтів лише наприкінці фрази. — Він шле свої вітання.

Воєначальник Барана нахилився вперед на стільці, немовби вовк, який вивчав свою здобич.

— Справді?

Кітай знову відкашлявся.

— Дзіньджа дав мені вказівку донести до вас, що перемир’я — саме те, що вам потрібно. Ми візьмемо північ. І вам вирішувати, хочете ви приєднатися до нашого війська чи ні. Якщо ви погодитеся на наші умови, ми облишимо Сяшан, поки ваші люди служитимуть у нашому…

Воєначальник Барана перебив Кітая:

— Мене не цікавить приєднання до так званої Республіки Вейсжі. Це лише хитрість, щоб він зміг сісти на трон.

— А це вже безглуздо, — сказав Кітай.

— А хіба Їнь Вейсжа схожий на людину, яка схильна ділитися владою?

— Воєначальник Дракона має намір запровадити представницьку демократію, яку практикують на Заході. Він знає, що система провінцій не працює…

— О, але для нас вона працює дуже добре, — сказав Воєначальник Барана. — Єдині незгодні з цим — бідолашні обмануті з півдня під проводом самого Вейсжі. Для решти нас ця система гарантувала стабільність на два десятиліття. Немає потреби її руйнувати.

— Але її зруйнують, — наполягав Кітай. — Ви й самі бачите дефекти. Через декілька тижнів ви почнете воювати з сусідами по той бік річки та матимете більше біженців, ніж зможете прийняти, а допомоги від Імперії не отримаєте.

— А тут ти помиляєшся, — сказав Воєначальник Барана. — Імператриця була дуже щедра до моєї провінції. А ваше ембарго тим часом провалилося, ваші поля отруєні, й у вас швидко закінчується час.

Жинь глянула на Кітая. На його обличчі лишався нейтральний вираз, але вона знала, що всередині він, мабуть, зловтішався.

Поки вони говорили, до Сяшана підплив торговий корабель, позначений кольорами контрабандистів, які їм дала Моаґ. Це означало, що вони спустилися з провінції Мавпи з незаконною поставкою зерна. Дзіньджа розмістив солдатів у трюмі й переодягнув декількох матросів, які мали лишатися на палубі, прикинувшись річковими торгівцями.

Якщо Воєначальник Барана чекав контрабандистське судно, то його могли дуже легко пропустити через міські ворота.

— Є лише один шлях, який не завершиться вашою смертю, — сказав Кітай.

— Для перемовин потрібні важелі, хлопче, — сказав Воєначальник Барана. — А я не бачу вашого флоту.

— То, може, вашим шпигунам варто було дивитися уважніше, — сказав Кітай. — Може, ми його сховали.

А вони й справді сховали флот глибоко всередині ущелини за три кілометри вниз за течією від воріт Сяшана. Дзіньджа відправив флот вітрильників з основними командами по різних притоках, аби здавалося, що флот Дракона цілком обмине Сяшан, попливши натомість на схід до провінції Тигра. Вони зробили це дуже помітно посеред дня. Шпигуни Воєначальника Дракона мали це побачити.

Воєначальник Дракона знизав плечима:

— Можливо. А може, ви натомість обрали легший маршрут вниз притокою Удомсап.

Жинь силкувалася втримати нейтральний вираз обличчя.

— Удомсап не так і далеко від вас, — сказав Кітай. — Річкою чи землею, а ви на військовому маршруті Дзіньджі.

— Сміливі слова від хлопчиська, — пхикнув Воєначальник Барана.

— Хлопчисько говорить від імені великої армії, — сказав Кітай. — Рано чи пізно ми прийдемо по вас. І ви про це пожалкуєте.

Цей порив був грою, але Жинь підозрювала, що розчарування в голосі — справжнє. Кітай так добре грав свою роль, що Жинь мимоволі відчула раптове бажання стати перед ним, захистити його. Стоячи сам на сам з Воєначальником, Кітай здавався просто хлопчиком: худорлявим, наляканим і надто юним для такої посади.

— Ні, я так не думаю. — Воєначальник Барана потягнувся і скуйовдив Кітаю волосся. — Я думаю, ви в пастці. Цей шторм ударив по вас дужче, ніж ви очікували. І у вас немає військ, щоб воювати взимку, у вас закінчуються припаси, тож ви хочете, щоб я відчинив свої ворота й урятував ваші шкури. Передай Дзіньджі, що він може засунути це перемир’я собі в зад. — Воєначальник широко всміхнувся, показуючи зуби. — Тож пливіть собі далі річкою.

— Визнаю, це була жахлива ідея, — сказав Кітай.

Жинь наставила підзорну трубу на ворота Сяшана. Її мучило якесь нудотне відчуття. Флот чекав ще майже з ночі. Сонце зійшло кілька годин тому. А ворота досі були зачинені.

— Ти сумніваєшся, що він купився, — сказала Жинь.

— Я був упевнений, що купився, — сказав Кітай. — Такі люди настільки зарозумілі, що їм завжди потрібно думати, буцім вони перехитрили всіх інших. Але можливо, він і справді нас перехитрив.

Жинь ця думка не сподобалася.

Минула ще година. Жодних зрушень. Кітай почав намотувати кола, жуючи кінчик великого пальця так сильно, що з нього пішла кров.

— Хтось повинен запропонувати відступ.

Жинь опустила підзорну трубу.

— Так ти прирікаєш моїх людей на смерть.

— Минуло вже пів дня, — різко сказав він. — Цілком імовірно, вони вже мертві.

До них рушив Дзіньджа, який до цього в тривожному очікуванні міряв кроками палубу.

— Настав час розглянути інші варіанти. Ті люди вже мертві.

Жинь дужче стиснула кулаки.

— Та як ви смієте…

— Вони могли взяти їх у полон. — Кітай спробував заспокоїти її. — Він може планувати використати їх як заручників.

— На тому кораблі не було нікого важливого для нас, — сказав Дзіньджа, що, на думку Жинь, було жорстоким способом описати частину його найкращих солдатів. — А знаючи Цун Хо, він спалив його.

Сонце рухалося до зеніту.

Жинь боролася з повзучим відчаєм. Що більше часу минало, то гіршими були їхні шанси захопити стіни. Вони вже втратили елемент несподіванки. Воєначальник Барана точно знав про їхнє прибуття й мав пів дня, щоб підготувати оборону.

Але які ще варіанти лишалися Республіці? Цике опинилися в пастці за тими ворітьми. І що більше часу минало, то менші їхні шанси вижити. Чекати — марно. Тікати — принизливо.

Схоже, Дзіньджа був тієї ж думки.

— У них скінчився час. Ми атакуємо.

— Але вони цього й хочуть! — запротестував Кітай. — Це той бій, якого вони бажають.

— Тоді ми дамо їм цей бій. — Дзіньджа подав сигнал адміралу Молкою віддавати наказ.

І вперше Жинь потішило, що він не прислухався до Кітая.

Республіканський флот ринувся вперед у симфонії військових барабанів і гуркотіння гребних коліс.

Сяшан і справді добре підготувався до зустрічі. Міліція миттю стала до оборони. Хвиля стріл привітала Республіканський флот, щойно вони перетнули межу. На мить через гуркіт стріл, які вцілили в дерево, через сталь і плоть, неможливо було розчути щось інше. Але шум не стих і потім. Артилерійський вогонь накочувався хвилями поперемінно з лучниками, у яких немовби був нескінченний запас стріл.

Республіканські лучники відстрілювалися у відповідь, але з таким же успіхом вони могли просто безцільно стріляти в небо. Оборонці пригинались і пропускали шворні над головою, а республіканські ракети вибухали біля масивних мурів, не завдаючи їм жодної шкоди.

«Зимородок» безпечно сховався в панцирній броні, але інші республіканські кораблі практично перетворилися на легкі мішені. Баштові кораблі марно погойдувалися на воді. Їхні требушетні команди не могли запустити жодного снаряда, бо ж і поворухнутися не мали змоги, не ризикуючи стати подушечками для голок.

«Чайка», найближча до стін, випустила двоголову ракету-дракона, що пронизала повітря, але лучник Барана зняв її просто в небі. Через силу вибуху її відкинуло назад до корабля. Команда «Чайки» розбіглася до того, як уламки ракети впали на їхні боєприпаси. Жинь почула низку вибухів, потім ще одну — ланцюгова реакція, внаслідок якої «Морський яструб» опинився в димі та вогні.

Одначе «Сорокопуд» спромігся підтягнути башти якраз до міських воріт. Жинь мигцем глянула на корабель, намагаючись оцінити, як далеко він від стіни. Башти були достатньо високі, щоб дістати до парапетів, але поки на стінах сиділи лучники, користі від тих башт було мало. Усіх, хто ризикнув би атакувати, просто зняли б згори.

Хтось мусив прибрати лучників.

Жинь у розпачі глянула на стіну, проклинаючи Печатку. Якби ж вона могла прикликати Фенікса, то просто спрямувала б потік полум’я через перешкоду й могла б очистити її за хвилину.

Але вогню вона не мала. А це означало, що мусила робити все сама і що їй потрібна вибухівка.

Вона склала руки човником біля вуст і закричала:

— Жамсо!

Він припав додолу в десяти метрах від щогли. Жинь тричі кликала його на ім’я, але марно. Зрештою вона шпурнула йому в плече шматок деревини, щоб привернути його увагу.

Він скрикнув.

— Що за чорт?

— Мені потрібна бомба!

Він розкрив було рота, щоб відповісти, аж раптом ще низка снарядів вибухнула, струсонувши корпус корабля. Він похитав головою й нестямно показав на порожню сумку.

— Що-небудь? — самими вустами промовила вона.

Він поліз у кишеню, десь із глибини дістав щось кругле й перекотив їй по підлозі. Вона підняла предмет. У ніздрі їй ударив нестерпний сморід.

— Це лайняна бомба? — крикнула вона.

Жамса безпорадно розвів руками.

— Це все, що лишилося!

Це мало спрацювати. Жинь запхнула бомбу під сорочку. Про запал вона потурбується, коли дістанеться до стіни. А зараз їй потрібно якось видертися на верхівку. І знайти щось велике, важке й достатньо широке, щоб закрити все її тіло.

Погляд упав на шлюпки.

Вона повернулася до Кітая.

— Піднімай шлюпку.

— Що?

Вона показала на вежу.

— Підніми мене до човна!

Його очі схвально звузилися. Він гаркнув декілька наказів солдатам позаду. Вони побігли до головної щогли, пригинаючись під щитами, піднятими над головою.

Жинь стрибнула у шлюпку разом зі ще з двома солдатами. Кітай наказав людям ослабити мотузки на кінцях, що зазвичай означало опустити шлюпку на воду на щогловий шків. Він не був досить укріплений. На пів дорозі вгору він заледве не обірвався, але вони вчасно встигли переповзти й перерозподілити вагу.

Стріла просвистіла Жинь біля голови. Лучники Барана помітили їх.

— Тримайтеся! — Вона розкрутила мотузки.

Шлюпка нахилилася майже горизонтально, виконуючи роль повнорозмірного щита. Жинь пригнулася, швидко вчепившись у сидіння, щоб не випасти. Арбалетний шворінь пробив днище човна і врізався в руку солдата ліворуч. Він закричав і відпустив. Уже за мить Жинь почула, як він упав на палубу.

Жинь затамувала подих. Човен був уже майже на верхівці стіни.

— Приготуйся. — Вона зігнула коліна й так сильно хитнула човен, що він нахилився вперед. Перший нахил не дістав до стіни на кількадесят сантиметрів. Жинь коротко, лише на мить, глянула на провалля під ногами.

Ще хмара стріл влучила в човен, коли вони відхилилися назад.

Друге хитання піднесло їх досить близько.

— Уперед!

Вони стрибнули на стіну. Жинь підсковзнулася від удару. Її коліна ковзали по гладенькому камінню, а стопами вона молотила в страхітливій порожнечі. Вона змахнула руками вперед і схопилася за жолобок у стіні. Жинь щосили намагалася підтягнутися досить високо, щоб упертися ліктем у край і підтягти тулуб.

Вона незграбно гепнулася в прохід і, похитуючись, підвелася саме тієї миті, коли солдат із провінції Барана наставив їй у голову вістря меча. Жинь заблокувала його тризубом, відвівши клинок по колу, від чого той відлетів геть, а потім ударила солдата тупим кінцем. Хлопець покотився сходами, збиваючи з ніг товаришів.

Це дало Жинь тимчасову відстрочку. Вона шукала стіну, на якій ховалися лучники. Лайняна бомба Жамси їх не вбила б, але змогла б відволікти. Просто треба було її підпалити.

І знову вона вилаялася через Печатку. Жинь могла б запалити її, клацнувши пальцями, це було б так просто.

Вона поглядом шукала ліхтар, мідник, що-небудь… там. За півтора метра від неї в мідному казанку виднілася купка розжареного вугілля. Певно, оборонці Барана використовували його, щоб запалювати власні снаряди.

Вона підважила бомбу в руці, закинула її в казанок і молилася.

Через декілька секунд почувся тьмяний приглушений бум.

Жинь глибоко вдихнула. Над парапетами здіймався густий кислотний дим лайняної бомби і сморід, що просто виїдав очі.

— У нас проблема, — сказав республіканський солдат ліворуч від неї.

Жинь примружилася від диму й побачила колону підкріплення провінції Барана, що швидко наближалася до них від проходу ліворуч.

Жинь квапливо розглядала стіну, шукаючи способу спуститися. Зліва вона побачила сходи, але біля підніжжя юрбилося забагато солдатів. Униз можна було дістатися, тільки потрапивши на інший бік стіни, але перехід туди не діставав, а сама стіна була завширшки лише зі стопу Жинь.

Часу думати не було. Вона стрибнула на зовнішній край стіни, вперлася п’ятами й почала бігти до того, як похитнулася б в інший бік. Кожні декілька кроків вона відчувала, як втрачає рівновагу й починає кренитися набік. Якимось дивом їй вдавалося вирівнюватися — і вона кидалася бігти далі.

Жинь почула різкий звук кількох луків. Замість того щоб при­гнутися, вона стрибнула до сходів. Невдало приземлилася на бік, перекотилася далі, спинилася. Плече і стегно горіли болем, але руки й ноги ще працювали. Вона нестямно поповзла сходами вниз, чуючи, як над головою свистять стріли.

За воротами було поле бою.

Вона врізалася в місиво тіл, брязкіт сталі. У натовпі виднілися сині форми. Республіканські солдати. На Жинь нахлинула хвиля полегшення. Зрештою, вони не померли, просто спізнилися.

— Саме вчасно!

Перед нею з’явилися два епіцентри страшенних руйнувань. Суні підняв солдата з провінції Барана, немовби ляльку, закинув над головою і жбурнув у натовп. Бадзі встромив граблі комусь у шию, струснув їх і обвів колом, щоб відбити стрілу в польоті.

— Гарно, — сказала Жинь.

Він допоміг їй підвестися.

— Чому ви так довго?

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, аж раптом хтось спробував схопити її ззаду. Вона інстинктивно вдарила ліктем і відчула приємний хрускіт розбитого носа. Нападник відпустив. Вона звільнилася.

— Ми чекали вашого сигналу!

— Ми подавали сигнал! Десять хвилин тому запустили сигнальну ракету! Де та гадська армія?

Жинь показала на стіну.

— Он там.

Ворота Сяшана струсонулися від удару. «Сорокопуд» опустив башту.

Республіканські солдати рвонули через стіну, немовби рій мурах. Тіла падали на землю, ніби цеглини; у небо злітали гаки і вгризалися в стіни на однаковій відстані один від одного.

Тепер Жинь бачила майже стільки ж синіх форм, як і зелених. Натиск республіканських солдатів поступово долав центральну площу.

— Дістанься воріт, — сказала Жинь Бадзі.

— Шлях перед тобою.

Одним прицільним ударом граблів Бадзі розкидав товкотнечу солдатів, які охороняли одне заблоковане колесо. Суні взявся до другого колеса. Разом вони вперлися п’ятами в землю й натиснули. Республіканські солдати утворили навколо них захисне коло, відбиваючись від натиску оборонців.

— Тисни! — крикнув хтось.

Жинь не могла озирнутися й глянути, що там сталося. Хвиля сталі надто сліпила її. Щось різонуло ліву щоку. Кров залила обличчя. Потрапила в очі… Вона витерла кров рукавом, але від цього стало тільки гірше.

Вона наосліп розмахувала тризубом. Сталь ударилась об кістку — її нападник упав на землю. Вдалий удар. Жинь відступила за лінію республіканців і нестямно прокліпувалася, доки нарешті знову не прозріла.

Від запірних коліс почувся якийсь хрип. Жинь ризикнула озирнутися через плече. Зі страшним стогоном ворота Сяшана розчинилися.

А за ними був флот.

Розклад сил змінився. Республіканські солдати наводнили площу повінню зі стількох синіх форм, що тієї миті Жинь зовсім випустила з очей захисників провінції Барана. Десь засурмили в ріг, а після цього почулася низка ударів у гонг, які розкочувалися так голосно, що поглинали всі інші звуки.

Сигнали тривоги. Але сигнали кому? Жинь вилізла на ящики, намагаючись розгледіти щось поверх бойовища.

У південно-західному провулку вона помітила рух. Примружилася. До площі біг новий взвод солдатів, озброєних і відпочилих. Місцеве підкріплення з лав міліції? Ні, вони були в синіх формах, а не в зелених.

То була не океанічна синь республіканських форм.

Жинь мало не випустила тризуб із рук. То були не нікарські солдати.

То були війська Федерації.

На мить Жинь панічно подумала, що Федерація досі численна, що вони скористалися цим шансом, щоб організувати паралельний наступ на Сяшан. Але це безглуздо. Федерація вже за міськими стінами. І ці солдати не нападали на міську варту Сяшана, вони атакували лише ті загони, які чітко вирізнялися формою Республіки.

Усвідомлення стало для Жинь ударом під дих.

Воєначальник Барана об’єднався з Федерацією.

Земля похитнулася в Жинь під ногами. Вона бачила дим і вогонь. Бачила, як тіла з’їдає газ. Бачила Алтаня, який ішов навспак від неї хвилерізом…

— Пригнися! — гукнув Бадзі.

Жинь припала додолу, й уже за мить у стіну вп’ялася стріла — там, де щойно була її голова.

Жинь підвелася. Вона не бачила кінця колони солдатів Федерації. Скільки їх там? Чи зрівняються вони числом із Республіканською армією?

Те, що здавалося легкою перемогою, перетворювалося на криваву баню.

Вона побігла сходами вгору, щоб краще роздивитися місто. Одразу за міською площею побачила триповерхове помешкання у величезному саду, поцяткованому скульптурами. Мабуть, то будинок Воєначальника Барана. Найбільша споруда в Сяшані.

Жинь знала найкращий спосіб покласти цьому край.

— Бадзі! — Вона помахала тризубом, щоб привернути його увагу. Коли Бадзі підвів очі, вона показала на маєток Воєначальника Барана. — Прикрий мене.

Він одразу збагнув. Разом вони проклали собі кривавий шлях крізь штовханину й вирвалися з іншого боку площі. А потім побігли до садів.

Маєток охороняли двоє кам’яних левів із широко роззявленими пащами, схожими на ненаситні печери. Двері були наглухо замкнені.

Добре. Це означало, що хтось ховався всередині.

Жинь сильно вдарила по ручці, але двері не піддалися.

— Та годі, — сказав Бадзі.

Вона відійшла з його шляху. Він відступив на три кроки й ударив у двері плечем. Деревина розкололася. Двері розчинилися.

Бадзі підвівся з землі й показав кудись за спину Жинь.

— У нас проблеми.

Жинь розвернулася й побачила свіжу хвилю солдатів Федерації, які бігли до маєтку. Бадзі став перед дверима й підняв граблі.

— Ти в нормі? — запитала Жинь.

— Іди. Я розберуся.

Вона побігла всередину. Зали були яскраво освітлені, але, здавалося, геть порожні, що було б найгіршим із можливих варіантів, бо означало б, що родину Воєначальника Барана вже евакуювали в якесь безпечне місце. Жинь завмерла посеред зали, її серце шалено калатало в грудях, але вона силкувалася розчути бодай якісь звуки.

Через кілька секунд вона почула пронизливий плач немовляти.

«Так». Жинь зосередилася, намагаючись збагнути, звідки долинав шум. Почула його знову. Цього разу плач був приглушений, немовби хтось затулив рота немовляті рукавом, але в порожньому будинку він звучав чітко, немовби дзвін.

Звук долинав із кімнат ліворуч від неї. Жинь почала крастися вперед, тихо переступаючи по мармуровій підлозі. У кінці зали побачила двері, прикриті шовком. Дитячий плач став гучнішим. Вона поклала руку на двері й натисла. Замкнено. Відійшла на крок і вдарила ногою. Тонка бамбукова рама легко поступилася.

На неї дивилася юрба зі щонайменше п’ятнадцятьох жінок. Сльози жаху струменіли по їхніх пухких щоках, вони горнулись одна до одної, немовби пташки, не здатні літати, розгодовані на забій.

То дружини Воєначальника, здогадалася Жинь. Його доньки. Їхні прислужниці й няньки.

— Де Цун Хо? — наполегливо запитала вона.

Вони ще тісніше пригорнулись одна до одної, мовчазні й тремтливі.

Погляд Жинь упав на немовля. Літня жінка в кінці кімнати тримала його на руках. Дитя загорнули в червону тканину. А це означало, що то хлопчик. Потенційний спадкоємець.

Воєначальник Барана не дозволить померти цьому дитяті.

— Дайте його мені, — сказала Жинь.

Жінка нестямно захитала головою й дужче притиснула дитину до грудей.

Жинь наставила на неї тризуба.

— Воно не варте того, щоб помирати.

Одна з дівчат кинулася вперед, занісши над головою палицю від штор. Жинь пригнулася й відбила. Ногою вдарила дівчину в діафрагму з приємним бах. Дівчина впала додолу, стогнучи від болю.

Жинь поставила ногу дівчині на грудину й натиснула, дуже. Болісне схлипування дівчини принесло їй дикунську веселу втіху. Вона не відчувала до цих жінок ніякої прихильності. Вони самі вирішили бути тут. Вони союзниці Федерації, вони знають, що відбувається, це їхня провина, вони всі повинні померти…

«Ні. Зупинися». Жинь глибоко вдихнула. Червона пелена спала з очей.

— Ще одна спроба — і я випущу вам кишки, — сказала вона. — Дитину. Зараз же.

Схлипуючи, літня жінка віддала немовля їй у руки.

Хлопчик одразу почав кричати. Мимоволі Жинь обхопила його знизу і притримала голівку. Залишкові інстинкти з тих часів, коли вона доглядала молодшого зведеного брата.

Вона відчула раптове бажання приголубити й погойдати дитину, доки не стихне плач. Але Жинь стрималася. Їй потрібно, щоб дитина кричала, і кричала голосно.

Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.

— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.

Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.

Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.

— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша.

Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.

Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.

Жинь перекрикувала його плач:

— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.

Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.

Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.

— Ти зрадник.

Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.

Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.

— Прошу, змилуйся, прошу… — він згорнувся жалюгідним калачиком, затуляючи голову руками.

— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?

— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…

— Ви могли битися.

— Ми б загинули, — видихнув він.

— Тоді ви мали загинути.

Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.

Дитина продовжувала кричати.

Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.

Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.

— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.

— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.

— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.

Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?

— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.

— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…

— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.

— Ця їжа потрібна нашим військам!

— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.

У Жинь відвисла щелепа.

— Ви зменшите раціон нашим загонам, щоб могли жити люди, які вчинили зраду?

Він знизав плечима.

— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.

— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.

Ніхто не дивився їй у вічі.

— Неджа? — запитала вона.

Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.

Жинь спалахнула від люті.

— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це зрада. Це треба карати смертю. Забудьте про солдатів, треба покарати все місто!

— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…

— Бо вони допомогли їй! — тепер Жинь перейшла на крик і всі вражено подивилися на неї, але їй було байдуже. — Федерації! Ви не знаєте, що вони робили… Просто тому, що цілу війну ховалися в Арлоні, ви не бачили, що…

Дзіньджа повернувся до Неджі.

— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…

— Я не собака! — наїжачилася Жинь.

Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.

— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.

Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.

— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.

— Так, пане, — сказав Молкой.

— Вона не їла, — сказав Неджа.

— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.

Жинь закричала.

Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я, нарешті…

Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.

«Будь ласка, — думала вона. — Ти мені потрібен. Мені потрібен вогонь, мені потрібно горіти…»

Фенікс мовчав.

Жинь упала навколішки.

Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.

— Поглянь на себе, — сказав він.

— Жалюгідне видовище, — сказав він.

— Вогонь не повернеться, — сказав він. — Ти втрачена, з тобою покінчено, ти не спірлійка, ти просто мале тупе дівчисько, яке зганяє свій шал у лісі.

Нарешті вона зірвала голос і ослабла, а гнів жалюгідно й намарно стих. І вона лишилася сама в байдужій тиші дерев, у товаристві хіба власного розуму.

Але Жинь не могла цього стерпіти, тож вирішила якомога дужче напитися.

Вона прихопила з табору невеликий глечик соргового вина. І вижлуктила його за хвилину.

Вона не звикла пиячити. Майстри в Сінеґарді були суворі: найменший запах алкоголю був підставою для виключення. Досі вона віддавала перевагу нездоровій солодкавості опіумного диму, а не пекучості соргового вина, але їй подобалося, як воно чарівно висушує її зсередини. Гнів від того нікуди не дівався, але слабшав до тупої пульсації, до радше надокучливого болю, а не відкритої свіжої рани.

Коли до неї прийшов Неджа, вона вже встигла цілковито сп’яніти й не почула б його наближення, якби він не кликав її на кожному кроці.

— Жинь? Ти тут?

Вона почула його голос із іншого боку дерева. Декілька секунд вона просто кліпала й лише потім згадала, як витиснути слова з рота.

— Так. Не підходь.

— Що ти робиш?

Він обійшов дерево. Вона квапливо однією рукою підтягла штани. В другій тримала глечик, із якого стікали краплі рідини.

— Ти помочилася в глечик?

— Я готую подарунок для твого брата, — сказала вона. — Як думаєш, йому сподобається?

— Ти не можеш принести головнокомандувачу Республіканської армії глечик сечі.

— Але вона тепла, — пробурмотіла Жинь і хитнула глечиком у його бік. Трохи сечі вихлюпнулося.

Неджа квапливо відступив.

— Прошу, постав його.

— Ти впевнений, що Дзіньджа не хоче?

— Жинь.

Вона драматично зітхнула й підкорилася.

Він узяв її за чисту руку й повів до латки трави біля річки, подалі від загидженого глечика.

— Ти ж знаєш, що не можна так зриватися.

Вона розправила плечі.

— А ще я маю дотримуватися відповідної дисципліни.

— Ідеться не про дисципліну. Вони подумають, що ти з глузду з’їхала.

— Вони й так думають, що я несповна розуму, — відповіла Жинь. — Що я дикунка, тупа спірлійка. Правильно? Це моя суть.

— Це не те, що я… Та годі, Жинь. — Неджа похитав головою. — Та нехай. У мене, гм, погані новини.

Жинь позіхнула.

— Ми програли війну? Це було швидко.

— Ні. Дзіньджа тебе усунув.

Вона декілька разів кліпнула, не розуміючи.

— Що?

— Тебе понизили у званні. Тепер ти служитимеш як рядовий піхотинець. І ти вже не командир Цике.

— А хто тоді?

— Ніхто. Цике тепер немає. Їх усіх призначили на інші кораблі.

Неджа уважно стежив за реакцією Жинь, але вона лише гикнула.

— Усе гаразд. Вони й без того майже мене не слухалися. — Вона відчула якесь гірке задоволення, проказавши це вголос. Її посада командира завжди була лише прикиданням. По правді, Цике таки слухалися її, коли в неї був план, але зазвичай вона його не мала. Справді, вони непогано керували самі собою.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитав Неджа. — Ти не контролюєш своїх поривів. Зовсім не контролюєш. Абсолютно.

— Це щось страшне, — погодилася вона й захихотіла. — Добре, що я не можу прикликати вогонь, еге ж?

Він відповів на це такою довгою мовчанкою, що зрештою Жинь знітилася. Тепер вона воліла б не напиватися так сильно. Через безнадійно сплутану свідомість вона не могла думати. А ще почувалася страшенною дурепою, невихованою і присоромленою.

Їй варто було взяти за правило промовляти слова подумки перед тим, як сказати їх уголос.

— То що там відбувається?

— Усе як завжди. Збирають цивільних. Увечері чоловіки проголосують.

Жинь сіла.

— Вони не повинні мати права голосу.

— Вони нікарці. Усі нікарці можуть приєднатися до Республіки.

— Вони допомагали Федерації!

— Бо не мали вибору, — сказав Неджа. — Подумай про це. Постав себе на їхнє місце. Ти справді думаєш, що повелася б краще?

— Так, — випалила вона. — І поводилася. Я була на їхньому місці. Я була у ще гіршому становищі, мене прив’язали до ліжка, катували мене й катували Алтаня на моїх очах, і мені було страшно, я хотіла вмерти…

— Їм також було страшно, — м’яко сказав він.

— Тоді вони мали дати відсіч.

— Можливо, у них не було вибору. Вони не треновані солдати. Вони не шамани. Як ще вони могли вижити?

— Замало просто вижити, — просичала вона. — Треба боротися за щось, не можна просто… просто жити своїм життям тупого боягуза.

— Деякі люди просто боягузи. Деякі просто не такі сильні.

— Тоді вони не повинні голосувати, — прогарчала Жинь.

Що більше вона про це думала, то безглуздішою видавалася пропонована Вейсжею демократія. І як нікарці мали правити самотужки? Вони не керували власною країною ще з часів Червоного Імператора, і навіть п’яна вона розуміла чому: нікарці просто надто дурні, надто егоїстичні й надто боягузливі.

— Демократія не спрацює. Поглянь на них. — Вона жестом обвела дерева, не людей, але заледве бачила хоч якусь відмінність. — Вони боягузи. Дурні. Вони голосують за Республіку, бо бояться… Я впевнена, що вони так само швидко проголосували за об’єднання з Федерацією.

— Не будь несправедлива, — сказав Неджа. — Вони просто люди і ніколи не вивчали мистецтва ведення війни.

— Тоді вони не повинні правити! — крикнула вона. — Їм потрібен хтось, хто говоритиме, що робити, що думати…

— І хто це буде? Дадзі?

— Не Дадзі. Але хтось освічений. Хтось, хто склав Кедзю, закінчив Сінеґард. Хто служив у війську. Хто знає ціну людського життя.

— Ти описуєш себе, — сказав Неджа.

— Я не кажу, що це маю бути я, — сказала Жинь. — Я лише кажу, що це не повинен бути народ. Вейсжа не має дозволяти нікого обирати. Він має просто правити.

Неджа схилив голову набік.

— Ти хочеш, щоб батько сам став Імператором?

Жинь не встигла відповісти через раптову хвилю нудоти. Часу підводитися не було, вона нахилилася вперед на коліна й вихлюпнула вміст шлунка на дерево. Її обличчя опинилося надто близько до землі. Чимала частка блювоти бризнула на щоки. Жинь незграбно витерлася рукавом.

— З тобою все гаразд? — запитав Неджа, коли її вже не мучили сухі позиви.

— Так.

Він погладив її по спині.

— Добре.

Жинь сплюнула на землю грудку повернутого вина.

— Йди до біса.

Неджа підняв жменю багнюки з берега річки.

— Ти чула історію про те, як богиня Нюйва створила людство?

— Ні.

— Я розповім. — Неджа виліпив із бруду кулю. — Колись давно після народження світу Нюйва була самотня.

— А як же її чоловік Фусі? — Жинь знала лише ті міфи, в яких Нюйва й Фусі були разом.

— Певно, кудись подався. У міфі про це не згадується.

— Аякже.

— Аякже. Хай там як, а Нюйві стало самотньо й вона вирішила створити людей, щоб вони заселили світ і склали їй товариство. — Неджа впився нігтями в кулю багнюки. — Перших декількох людей вона створила надзвичайно детальними. З гарними рисами, красивим одягом.

Жинь розуміла, до чого все йшло.

— То були аристократи.

— Так. Дворяни, імператори, воїни, усі важливі персони. А потім їй стало нудно. На це йшло забагато часу. Тож вона взяла мотузку й почала розкидати бруд у всіх напрямках. Так з’явилися сотні нікарських кланів.

Жинь зглитнула. Їй у горло немовби налили кислоти.

— На півдні цієї історії не розповідають.

— А як ти думаєш, чому так? — запитав Неджа.

Жинь прокручувала це якусь мить у голові. А потім розсміялася.

— Мій народ — це багнюка. І ви все одно дозволяєте їм керувати країною.

— Я не вважаю цих людей багнюкою, — сказав Неджа. — Я думаю, що вони ще не сформовані. Не освічені й не окультурені. Вони не знають нічого кращого, бо їм не давали можливості дізнатися. Але Республіка сформує й відточить їх. Розвине до належного рівня.

— Це не так працює. — Жинь узяла грудку мулу з Неджиної руки. — Вони ніколи не стануть чимось більшим, аніж є насправді. Північ їм не дозволить.

— Це неправда.

— Це ти так думаєш. Але я бачила, як працює влада. — Жинь зім’яла багнюку між пальцями. — Тут ідеться не про те, хто ти, а про те, ким тебе бачать. І якщо в цій країні ти багнюка, то завжди лишишся багнюкою.

Роздiл 18

— Та ти жартуєш, — сказав Жамса.

Жинь похитала головою. Від різкого руху в неї запульсувало у скронях.

У неприємному світанковому світлі вона вже пожалкувала, що взагалі торкнулася спиртного, бо тепер обов’язок повідомити Цике про розпуск був їй ще неприємнішим.

— Мене понизили у званні. За наказом Дзіньджі.

— А що ж тепер буде з нами? — наполегливо запитав Жамса.

Жинь спантеличено глянула на нього.

— А що з вами?

— Куди ж нам іти?

— О. — Вона міцно замружилася, намагаючись пригадати. — Вас перерозподілили. Здається, тебе — на «Грифон», а Суні й Бадзі — на баштові кораблі.

— То тепер ми не разом? — запитав Жамса. — От же бляха. Невже ми не можемо просто відмовитися?

— Ні, — Жинь притиснула долоню до чола, що пульсувало болем. — Ви солдати Республіки. І мусите виконувати накази.

Він недовірливо подивився на неї:

— Оце й усе?

— А що ще мені сказати?

— Та що-небудь! — крикнув він. — Будь-що! Ми вже не Цике, і ти так просто це проковтнеш?

Жинь кортіло затулити вуха долонями. Вона була така виснажена. І хотіла, щоб Жамса просто пішов і замість неї передав новини всім іншим, щоб вона змогла просто змиритися з тим, що сталося, і піти поспати, ні про що не думаючи.

— А кому до того є діло? Цике вже неважливі. Цике кінець.

Жамса схопив Жинь за комір. Проте хлопець був настільки худорлявим і нижчим навіть за Жинь, що збоку цей випад здавався абсурдним.

— Та що з тобою? — процідив він.

— Жамсо, припини.

— Ми влізли в цю війну заради тебе, — сказав він. — З відданості тобі.

— Не драматизуй. Ви влізли в цю війну, бо хотіли срібла Дракона, бо вам подобається підривати, а ще тому, що ви злочинці, яких розшукують по всій Імперії.

— Я лишився, бо думав, що ми всі будемо разом, — Жамса вже мало не плакав. Це було настільки недоречним, що Жинь ледь стримувала сміх. — Ми завжди мали бути разом.

— Ти навіть не шаман. Тобі нічого боятися. Чому ти так переймаєшся?

— А чому ти не переймаєшся? Алтань призначив тебе командиром. Захищати Цике — це твій обов’язок.

— Я не просила посади командира, — випалила вона. Згадка про Алтаня пробудила в ній відчуття обов’язку, морального зобов’язання, а їй не хотілося про це думати. — Ясно? Я не хочу бути твоїм Алтанем. Не можу.

Що вона зробила, відколи стала головною? Скалічила Унеґеня, підштовхнула Енькі до рішення піти з Цике, бачила, як отрута вбила Аратшу, а їй самій Дадзі так сильно надавала чортів, що вона вже й шаманкою не могла називатися.

Жинь не стільки командувала Цике, як заохотила їх до низки неприємних рішень. Без неї їм буде краще. Її бісило те, що вони цього не розуміють.

— Хіба ти не злишся? — запитав Жамса. — Невже це не доводить тебе до люті?

— Ні, — сказала вона. — Я виконую накази.

Вона могла б злитися. Могла заперечити Дзіньджі, могла збіситися, як завжди. Але злість допомагала лише тоді, коли перетворювалася на полум’я, а його вона вже прикликати не могла. Без вогню Жинь не була шаманкою, не була справжньою спірлійкою й уже точно не була військовим активом. Дзіньджа не мав жодних підстав слухати чи поважати її.

І тепер вона знала, що вогонь ніколи не повернеться.

— Ти могла б принаймні спробувати, — сказав Жамса. — Будь ласка.

Але в його голосі вже не лишилось опору.

— Просто збери речі, — сказала вона. — І передай решті. Їм треба відзвітуватись о десятій.

Протягом декількох наступних тижнів останні твердині провінцій Зайця й Барана капітулювали перед Республікою. Їхніх Воєначальників відправили до Арлона в кайданах, щоб вони благали Вейсжу зберегти їм життя. У містах, містечках та селищах пройшов плебісцит.

Коли цивільне населення голосувало за приєднання до Республіки (а вони неминуче голосували саме за приєднання, бо інакше всіх чоловіків, старших за п’ятнадцять років, прирікали до смерті), то ставало частиною величезної військової машини Вейсжі. Жінкам доручали шити республіканські форми і прясти полотно для поранених. Чоловіків або вербували в піхоту або ж відправляли на південь працювати на суднобудівництві в Арлоні. Сьому частину їхніх припасів конфісковували, щоб передати північним лініям постачання, а на місцях лишали республіканські патрулі, щоб забезпечити постійні поставки зерна вгору річкою.

Неджа постійно хизувався, що ця війна — чи не найуспішніша військова кампанія за всю нікарську історію. Кітай сказав йому не дерти кирпу від гордощів, але Жинь не могла не помітити їхньої приголомшливої низки перемог.

Однак щоденна рутина кампанії була настільки виснажливою, що їй рідко випадав шанс святкувати ці перемоги. Міста, містечка й селища почали зливатися воєдино в її свідомості. Жинь уже не думала в рамках дня й ночі, а почала мислити графіками битв. Один день перетікав в інший, у напругу надзвичайно важких боїв перед світанком, у декілька годин глибокого сну без сновидінь.

Єдиною перевагою в цьому було лише те, що їй вдалося на якийсь час забутися в чистій фізичній активності. Пониження вплинуло на неї не так сильно, як вона передбачала. Здебільшого Жинь була надто втомлена, щоб навіть згадувати про це.

Але потайки вона також відчувала полегшення від того, що вже не мусила думати, що робити зі своїми людьми. Тягар лідерства, з яким вона так і не змогла впоратися, повністю спав з її плечей. Тепер вона переймалася лише виконанням відданих їй наказів — і це вдавалося їй на відмінно.

А наказів у неї побільшало чи не вдвічі. Можливо, Дзіньджа оцінив як годиться її вміння, а може, вона просто аж настільки йому не подобалася, що він хотів прибрати її чужими руками, але він почав призначати її на передову в кожній наземній операції. Зазвичай солдатів таке не надто тішило, однак Жинь тільки раділа.

Зрештою, вона була страшенно здібним воїном. Її готували до цього. Можливо, вона вже й не могла прикликати вогонь, але ще могла битися, а встромляти тризуб у живу плоть було так само приємно, як і спопеляти все навколо себе.

На «Зимородку» вона заслужила репутацію надзвичайно вправного солдата й мимоволі тішилася цим. Це пробудило в ній давній дух суперництва, якого вона не відчувала ще з Сінеґарда, коли переживала місяці виснажливого й важкого навчання лише завдяки захвату від того, що хтось помітив її таланти.

То це так почувався Алтань? Нікарці відточували його, як зброю, ще змалку залучали до військових операцій, хвалили його. Це й давало йому втіху?

Жинь не почувалася щасливою, зовсім. Але в тому, щоб бути інструментом, який добре виконує своє призначення, вона знаходила якесь задоволення.

Певною мірою кампанії були таким собі наркотиком. Жинь почувалася чудово, коли билася. У гущавині бою людське життя могло зменшитися до найочевиднішої механіки буття — рук та ніг, мобільності й уразливості, критично важливих позицій, які треба визначити, ізолювати і знищити. Жинь знаходила в цьому химерну втіху. Її тіло знало, що треба робити, а отже, вона могла вимкнути розум.

Якщо Цике й були нещасні, Жинь про це не знала. Вона вже не говорила з ними. А після перерозподілу заледве когось бачила. Але їй ставало все важче перейматися цим, бо вона взагалі починала втрачати здатність про щось думати.

Тоді скоріше, ніж Жинь сподівалася, вона припинила навіть думати про втрачене полум’я. Іноді посеред бою її стискало від наполегливого бажання, і вона клацала пальцями, воліючи видобути іскру, фантазуючи, як швидко їхні війська змогли б перемогти, якби вона прикликала стовп вогню, щоб випалити лінію оборони.

Вона досі відчувала відсутність Фенікса як діру, викарбувану в грудях. Біль ніколи не вщухав повністю. Але відчай і розпач відхлинули. Жинь уже не прокидалася вранці з бажанням кричати, коли згадувала, що в неї відібрали.

Вона вже давно кинула спроби зламати Печатку. Її похмура пульсуюча присутність уже не мучила щодня, немовби запалена рана. У ті короткі миті, коли вона дозволяла собі затриматися на ній, Жинь замислювалася, чи Печатка вже почала відбирати в неї спогади.

Схоже, майстер Дзян зовсім нічого не знав про те, ким був двадцять років тому. З нею станеться те саме?

Жинь уже відчувала, що деякі з її ранніх спогадів починали затуманюватися. Раніше вона могла чітко пригадати обличчя всіх членів прийомної родини в Тікані. А тепер вони здавалися їй розмитими плямами. Але вона не знала напевне, чи то Печатка всотувала ці спогади, чи вони просто забувалися з часом.

Це турбувало її не так і сильно. Коли чесно, то якщо Печатка потроху вкраде в неї минуле — вона забуде Алтаня, забуде скоєне на Спірі й дозволить провині відходити в білу порожнечу, аж доки подібно до Дзяна не перетвориться на люб’язну, неуважну дурепу, — якась частина її самої відчує від того полегшення.

Коли Жинь не спала й не билася, вона сиділа з Кітаєм у його тісному кабінеті. Дзіньджа вже не запрошував її на наради, але вона дізнавалася все від Кітая. Зі свого боку, він тішився нагоді поділитися з нею своїми ідеями. Промовляючи вголос численні можливості, він міг трохи полегшити нестямну активність свого розуму.

Він єдиний не поділяв захвату Республіки їхньою неймовірною низкою перемог.

— Я стурбований, — визнав він. — І спантеличений. Невже вся кампанія не видається тобі надто легкою? Немовби вони навіть не докладають зусиль.

— Але ми докладаємо. Вони просто не такі майстерні. — Усередині Жинь досі все тремтіло від захвату бою. Їй подобалося вирізнятися з-поміж інших, навіть якщо це означало вбивати погано підготовлених місцевих солдатів, і задума Кітая її дратувала.

— Ти ж бачиш, що ці битви занадто легкі.

Жинь скривилася:

— Міг би хоч трохи вірити в нас.

— Ти хочеш похвали за перемогу над непідготовленими, не­озброєними селянами? Ну тоді — гарна робота. Молодчинка. Значно краще озброєний флот розбиває жалюгідний опір селян. Який несподіваний поворот подій. Але це не означає, що ви візьмете цю Імперію на срібній тарілочці.

— Це може означати, що наш флот просто сильніший, — сказала Жинь. — А що, думаєш, Дадзі свідомо здає нам північ? Нащо?

— Вона не здає нам північ. Вона будує флот, ми знали про це від самого початку…

— Але якби від цього флоту була хоч якась користь, ми б уже його побачили. Можливо, насправді ми просто перемагаємо в цій війні. Але ти радше помреш, ніж це визнаєш.

Але Кітай похитав головою.

— Ми говоримо про Су Дадзі. Ця жінка спромоглася вперше після смерті Червоного Імператора об’єднати всі дванадцять провінцій.

— Їй допомогли.

— Але відтоді вона не потребувала допомоги. Якби Імперія розпадалася, ти не думаєш, що це вже сталося б? Не будь зарозумілою, Жинь. Ми граємо в гру віккі проти жінки, яка десятиліттями воювала зі значно серйознішими суперниками. Я говорив це й Дзіньджі. Невдовзі відбудеться контрнаступ. І що довше ми чекатимемо, то гірше все обернеться.

Кітай був одержимий проблемою того, чи флоту варто скоротити кампанію на зиму, а чи пливти просто до провінції Тигра, зустрітися там із флотом Цоліня й дати бій Дзюню та його армії. З одного боку, якщо їм вдасться зміцнити позиції на узбережжі у провінції Тигра, то вони зможуть повернутися каналом по припаси й підкріплення для наземних військ і врешті оточать Осінній палац.

З іншого боку, утримання узбережжя тягнуло за собою суттєві зобов’язання для військ, яких Республіка ще не мала. Доки призахідники вирішать надати їм допомогу, вони мають спершу підготуватися до завоювання внутрішніх районів. Але на це могло знадобитися ще декілька місяців, тобто більше часу, якого в них також не було.

Вони бігли наввипередки з часом. Ніхто не хотів застрягнути в наступі, коли північ захопить зима. Їхнє завдання полягало в тому, щоб укріпити революційну базу й затиснути Імперію всередині трьох найпівнічніших провінцій до того, як притоки Мужвею замерзнуть і флот застрягне.

— Ми вже близько, але протягом місяця нам треба піднятися до переходу Еду, — сказав Кітай. — До того часу Дзіньджа мусить прийняти рішення.

Жинь подумки провела розрахунки.

— Підйом річкою займе в нас місяця півтора.

— Ти забуваєш про Дамбу чотирьох ущелин, — сказав Кітай. — Шлях Мужвеєм угору провінцією Щура заблокований, тож течія буде не така сильна, як мала б.

— Тоді десь місяць. Як гадаєш, що станеться, коли ми дістанемося туди?

— Молитимемося небесам, щоб річки й озера ще не замерзли, — сказав Кітай. — А потім подивимося, які в нас будуть варіанти. Однак наразі в цій війні Дзіньджа ставить на погоду.

Щотижневі зустрічі Жинь із сестрою Петрою докучали їй усе дужче. Огляди Петри стали надзвичайно агресивними, а ще вона почала обходитися без лаундануму. Петра закінчила з базовими вимірюваннями. Тепер вона хотіла бачити свідчення Хаосу.

Коли тиждень за тижнем Жинь не вдавалося прикликати вогонь, Петра ставала все нетерплячішою.

— Ти ховаєш його від мене, — звинувачувала вона. — Відмовляєшся співпрацювати.

— А може, я зцілилася, — сказала Жинь. — Може, Хаос пішов. Може, ваша свята присутність злякала його.

— Ти брешеш. — Петра смикнула щелепу Жинь дужче, ніж було необхідно, і почала постукувати по її зубах чимось, що відчувалося як інструмент із двома зубцями. Холодні металеві вістря боляче вгризалися в емаль Жинь. — Я знаю, як діє Хаос. Він ніколи не зникає. Він маскується перед Творцем, але завжди повертається.

Жинь хотіла, щоб це було так. Якби їй вдалося повернути вогонь, вона спопелила б Петру на місці — і до біса наслідки. Якби вона мала вогонь, то не була б такою жахливо безпорадною, не мусила б схилятися перед наказами Дзіньджі і співпрацювати з призахідниками лише тому, що була всього лише рядовим солдатом.

Але якби вона дала волю гнівові зараз, то щонайгірше розгромила б лабораторію Петри, трупом опустилася б на дно Мужвею і знищила б будь-яку надію на військовий союз між призахідниками й нікарцями.

Тож навіть попри те, що на смак її гнів був нічим не кращий за найгіркішу жовч, все ж вона його таки проковтнула.

— Він справді зник, — сказала вона, коли Петра відпустила її щелепу. — Я ж казала, що мене запечатали. Я вже не можу прикликати його.

— Це ти так кажеш. — Петра була дуже скептична, але теми не розвивала. Вона відклала інструмент на стіл. — Підніми праву руку й не дихай.

— Нащо?

— Бо я прошу.

Сестра не втрачала самовладання, хай би що Жинь їй говорила. Петра мала до лячного спокійний характер. Вона ніколи не виказувала інших емоцій, окрім холодної професійної цікавості. Жинь майже хотіла, щоб Петра вдарила її, просто щоб знати, що вона людина, але розчарування немовби зісковзувало з неї, як потоки дощу з металевого даху.

Однак, не отримавши результатів, з плином часу вона почала проводити над Жинь дедалі ґрунтовніші експерименти. Змушувала її розгадувати дитячі загадки, а сама в цей час дивилася на свій маленький годинник. Змушувала виконувати прості завдання з запам’ятовування, створені немовби спеціально для того, щоб Жинь не змогла їх виконати, і не кліпаючи спостерігала за тим, як Жинь злилася настільки, що починала жбурляти речі в стіни.

Зрештою Петра попросила її повністю роздягтися для огляду.

— Якщо хотіли помилуватися мною, то могли попросити раніше, — сказала Жинь.

Петра не відреагувала.

— Будь ласка, хутчіше.

Жинь стягнула форму й кинула її купою на підлогу.

— Добре. — Петра передала їй порожню чашку. — А тепер помочися сюди.

Жинь недовірливо подивилася на неї.

— Просто зараз?

— Увечері я проведу аналіз рідин, — сказала Петра. — Ну ж бо.

Жинь зціпила зуби.

— Я цього не робитиму.

— Хочеш прикритися простирадлом?

— Мені байдуже, — сказала Жинь. — Це вже не наука. Ви й гадки не маєте, що робите, а тому просто зловтішаєтеся.

Петра сіла й закинула одну ногу на другу.

— Помочися, будь ласка.

— До біса! — Жинь кинула чашку на підлогу. — Визнайте. Ви й гадки не маєте, що робите. Скільки трактатів та інструментів, але ви навіть не здогадуєтеся, як працює шаманізм і як виміряти Хаос, якщо він бодай існує. Ви стріляєте навмання.

Петра підвелася зі стільця. Її ніздрі роздувалися.

Нарешті Жинь допекла їй. І сподівалася, що тепер Петра її вдарить, хай навіть лише задля того, щоб ця нелюдська маска контролю нарешті взялася тріщиною. Але Петра лише схилила голову набік.

— Не забувай про своє становище, — у її голос повернувся крижаний спокій. — І я прошу тебе співпрацювати лише з ввічливості. Відмовся — і я прив’яжу тебе до ліжка. А тепер — ти зробиш те, що тебе просять?

Жинь хотілося її вбити.

Якби вона не була така виснажена, якби мала бодай на краплю більше імпульсивності, то так і зробила б. Було б так легко збити Петру на підлогу й устромити їй у шию якийсь гострий інструмент зі столу, а потім у груди, в очі. Це було б так приємно.

Але Жинь уже не могла діяти імпульсивно.

Вона відчувала, як непереборна приголомшлива сила призахідницьких військ могла обмежити її вибір — як у невидимій клітці. Вони тримали її заручницею. Вони тримали заручниками її друзів і весь її народ.

А проти цього, запечатана від вогню та від Фенікса, вона була безпорадною.

Тож Жинь прикусила язика й придушувала гнів, поки прохання Петри ставали все принизливішими. Вона підкорилася, коли Петра змусила її нахилитися голою до стіни й робила складні замальовки її геніталій. Сиділа спокійно, коли Петра встромила довгу товсту голку в її праву руку і зцідила стільки крові, що Жинь знепритомніла. Коли підвелася й повернулася до каюти, то не могла отямитися ще пів дня. Притримала язика й не реагувала, коли Петра розмахувала пакетом опіуму в неї перед носом, намагаючись умовити прикликати вогонь в обмін на улюблений порок.

— Ну ж бо, — сказала Петра. — Я читала про твоє поріддя. Ти не можеш опиратися диму. Ти жадаєш його до самого нутра. Хіба не так Червоний Імператор підкорив твоїх предків? Приклич полум’я — і я дам тобі трохи.

Остання зустріч настільки розізлила Жинь, що, вийшовши з кімнати Петри, вона тремтіла від люті й ударила кулаком об стіну так сильно, що збила кісточки. Якийсь час вона стояла спокійно, приголомшена, поки кров цівкою стікала по долоні й скрапувала на зап’ясток. А потім упала навколішки й заплакала.

— З тобою все гаразд?

То був Авґус, місіонер з дитячим обличчям та блакитними очима. Жинь стривожено глянула на нього:

— Іди геть.

Він потягнувся до її закривавленої руки:

— Ти засмучена.

Жинь висмикнула руку.

— Я не хочу твоєї жалості.

Він сів поруч, видобув із кишені шматок полотна й передав їй.

— Ось. Чому б тобі не замотати рану?

Кісточки Жинь кровоточили дужче, ніж вона усвідомлювала. Після значної крововтрати минулого тижня від самого вигляду крові Жинь мало не знепритомніла. Вона неохоче взяла тканину.

Авґус дивився, як вона міцно обгортає руку. Вона збагнула, що не може самотужки затягнути вузол як слід.

— Я можу допомогти, — запропонував він.

Жинь дозволила.

— З тобою все гаразд? — знову запитав він, закінчивши.

— Невже це в біса схоже…

— Я мав на увазі з сестрою Петрою, — пояснив він. — Я знаю, з нею буває важко.

Жинь скоса глянула на нього.

— Вона тобі не подобається?

— Ми всі шануємо її, — повільно промовив він. — Але… Гм, а ти розумієш призахідницьку? Ваша мова важка для мене.

— Так.

Він перейшов на рідну мову, зумисне говорячи повільно, щоб Жинь його розуміла.

— Вона найдивовижніша Сіра сестра нашого покоління і провідна експертка з проявів Хаосу на східному континенті. Але не всі ми погоджуємося з її методами.

— І що це означає?

— Сестра Петра старомодна в тому, що стосується навернення. Її школа вірить, що єдиний шлях до спасіння — це розвиток цивілізацій за прикладом призахідників. Щоб коритися Творцю, ти повинна стати такою, як ми. Повинна перестати бути нікаркою.

— Привабливо, — пробурмотіла Жинь.

— Але я думаю, що якщо ми хочемо перемогти варварів і навернути їх до більшого добра, то варто скористатися тією ж стратегією, яку використовує Хаос, щоб навертати душі до зла, — продовжив Авґус. — Хаос входить у чужі двері, а виходить зі своїх. Так маємо робити й ми.

Жинь притиснула забинтовані кісточки до стіни, щоб угамувати біль. Запаморочення минулося.

— З того, що я знаю, вам дужче подобається підривати ті двері.

— Як я й сказав. Консервативні методи, — Авґус присоромлено їй усміхнувся. — Але Товариство змінюється. До прикладу, поклони. Я читав про нікарську традицію вклонятися старшим…

— Лише в особливих випадках, — сказала вона.

— Навіть так. Десятиліття тому Товариство сперечалося, що вклонитися нікарцю означатиме страшну образу божественності білої раси. Зрештою, ми обрані Творцем. Ми найрозвинутіші люди й не повинні виказувати вам поваги. Але я з цим не згоден.

Жинь заледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Як мило з твого боку.

— Ми не рівні, — сказав Авґус. — Але це не означає, що ми не можемо бути друзями. І я не думаю, що шлях до спасіння означає ставитися до вас не як до людей.

Жинь усвідомила, що Авґус і справді вважав себе чуйним.

— Гадаю, мені вже краще, — сказала вона.

Він допоміг їй підвестися.

— Хочеш, я тебе проведу?

— Ні. Дякую. Я впораюся.

Повернувшись до своєї кімнати, Жинь витягла з кишені пакетик опіуму. Вона не крала його. Петра лишила опіум у неї на колінах і нічого не сказала, коли Жинь підвелася, щоб піти. А це означало, що Жинь могла лишити його в себе.

Жинь сіпнула дошку підлоги й заховала наркотик там, де ніхто його не знайде. Вона не збиралася його використовувати. І не знала, яку нездорову гру затіяла Петра, але наразі спокусити Жинь їй так і не вдалося.

Та все ж її тішила думка, що в разі, якщо їй стане всього забагато й вона схоче покінчити з усім і злітати дедалі вище — подалі від тіла, від сорому, приниження й болю, аж доки не покине тіло назавжди, — вона матиме опіум під рукою.

Якщо хтось із призахідників і поділяв думки Авґуса, то цього не виказував. Люди Тарквета на «Зимородку» тримались осторонь від нікарців. Вони їли і спали окремо. Щоразу, коли Жинь підходила до них достатньо близько, щоб почути розмову, вони замовкали й чекали, доки вона піде геть. Вони продовжували спостерігати за нікарцями, не втручаючись, холодно тішачись їхній непідготовленості та неабияк дивуючись їхнім перемогам.

І свої аркебузи вони застосували лише раз. Якось увечері на нижній палубі зчинився ґвалт. Група в’язнів із провінції Барана вирвалися з камери й напали на гурт місіонерів, які займалися наверненням у в’язниці.

Можливо, вони спробували втекти. Або думали використати призахідників як заручників. Або ж просто хотіли провчити іноземців за те, що підійшли надто близько: провінція Барана дуже постраждала в часи окупації й не палала любов’ю до заходу. Коли Жинь та інші охоронці дісталися джерела криків, в’язні притиснули місіо­нерів до підлоги, живих, але неспроможних відбиватися.

Жинь упізнала Авґуса, який відчайдушно намагався вдихнути, а в’язень тим часом стискав йому горло рукою.

Його погляд зупинився на Жинь:

— Допоможи…

— Назад! — крикнув полонений. — Усі назад, інакше вони помруть.

За лічені секунди коридор наводнили республіканські солдати. Сутичку мали вирішити миттєво. Полонені були неозброєні, їх було менше. От тільки педальниками обирали лише найсильніших полонених.

Дзіньджа віддав спеціальний наказ ставитися до них добре, до того ж ніхто не хотів кидатися на них, остерігаючись отримати серйозні травми.

— Будь ласка, — прошепотів Авґус.

Жинь вагалася. Їй кортіло кинутися вперед і відштовхнути нападника. Але республіканські солдати трималися позаду, чекаючи наказів. Вона не могла ринутися в сутичку сама, полонені просто пошматували б її.

Вона стояла, піднявши тризуба, і дивилася, як обличчя Авґуса стає моторошно синім.

— З дороги! — Тарквет і його охоронці з піднятими аркебузами протиснулися крізь юрбу.

Тарквет глянув на полонених і вигукнув наказ. Пролунав залп. Восьмеро чоловіків упали на підлогу. Повітря наповнилося знайомим запахом пороху. Звільнені місіонери нестямно хапали ротами повітря.

— Що таке? — Дзіньджа протиснувся крізь натовп. — Що тут сталося?

— Генерале Дзіньджа. — Тарквет дав сигнал своїм людям, і вони опустили зброю. — Добре, що ви прийшли.

Дзіньджа глянув на тіла на підлозі.

— Ви завинили мені гарну робочу силу.

Тарквет підняв аркебузу.

— На вашому місці я би поліпшив охорону в’язниці.

— З охороною нашої в’язниці все гаразд. — Дзіньджа побілів від люті. — Ваших місіонерів не мало тут бути.

Авґус підвівся, відкашлюючись. Він потягнувся до руки Дзіньджі.

— Полонені заслуговують милосердя. Ви не можете просто…

— До біса ваше милосердя. — Дзіньджа відштовхнув Авґуса. — Ви на моєму кораблі. Ви коритиметеся наказам, інакше можете вирушати річкою вплав.

— Не смій говорити так із моїми людьми. — Тарквет став між ними. Різниця між ним і Дзіньджею була майже сміховинна — за нікарськими мірками Дзіньджа був високого зросту, але Тарквет нависав над ним. — Можливо, твій батько не достатньо чітко все пояснив. На твоєму кораблі ми дипломати. Якщо ти хочеш, щоб Консорціум бодай розглянув можливість профінансувати вашу жалюгідну війну, то ви ставитиметеся до кожного призахідника як до королівської особи.

Дзіньджа важко зглитнув. Жинь бачила, як на його обличчі проступає лють, бачила, як він придушує бажання відреагувати. Усі важелі впливу були в руках Тарквета. Тож дорікнути йому було нічим.

Жинь втішалася. Було добре бачити Дзіньджу приниженим, коли до нього ставилися з такою ж зневагою, з якою він завжди ставився до неї.

— Я зрозуміло пояснив? — запитав Тарквет.

Дзіньджа підняв на нього очі.

Тарквет закинув голову.

— Скажи «так, пане», або «ні, пане».

На обличчі Дзіньджі було написане бажання вбивати.

— Так, пане.

Декілька днів після цього напруження не спадало. Призахідницькі солдати почали супроводжувати місіонерів, куди б вони не йшли, а нікарці намагалися триматись осторонь. Але за винятком тих випадків, коли хтось із їхніх був у небезпеці, солдати Тарквета зброї не застосовували.

Тарквет продовжив своє безперервне оцінювання кампанії Дзіньджі. Часом Жинь бачила його на палубі, де він нахабно занотовував щось у маленькій книжечці, оглядаючи флот, який рухався вгору річкою. І Жинь замислилася — а що він думає про них, про їхніх богів, які не відповідають на молитви, їхню, здавалося б, таку примітивну зброю, і криваву відчайдушну війну?

Через два місяці ведення кампанії вони нарешті дісталися провінції Щура. На цьому низка перемог скінчилася.

Другий підрозділ провінції Щура був розвідувальною гілкою Міліції. Їхні шпигуни були найкращі в Імперії. Наразі вони ще мали в запасі декілька місяців, щоб розробити кращу оборонну стратегію ніж та, на яку спромоглися провінції Зайця й Барана.

Прибувши на місце, Республіка побачила покинуті селища, порожні комори та випалені поля. Воєначальник Щура або відкликав цивільне населення в міські центри подалі від річки, або ж відіслав їх до інших провінцій. Солдати Дзіньджі знаходили одяг, меблі та дитячі іграшки, розкидані по зарослих травою дорогах. Усе, що не змогли забрати, зруйнували. Вони знаходили селища спаленими, із зіпсутим посівним зерном і купами зогнилих туш худоби.

Воєначальник Щура навіть не намагався боронити власні кордони. Він просто відступив до Бажаї — надійно укріпленої столиці. І Бажая мала кращі шанси, аніж Сяшан — її ворота були товщі, мешканці краще підготовлені, а саме місто розташовувалося на відстані півтора кілометра від річки, що нейтралізувало переваги «Сорокопуда» й «Деркача».

— Ми маємо просто зупинитися й повернути назад, — Кітай у розпачі міряв кроками кабінет. — Насувається зима. Інакше помремо з голоду.

Але Дзіньджа все дужче дратувався й усе менше волів прислухатися до своїх радників, натомість непохитно наполягаючи на продовженні наступу.

— Він хоче піти на Бажаю? — запитала Жинь.

— Він хоче якомога швидше просуватися на північ, — Кітай тривожно смикав волосся. — Це жахлива думка. Але він мене не послухає.

— Тоді кого він послухає?

— Будь-кого з командування, хто згоден із ним. А надто Молкоя. Він зі старої гвардії, а я казав Вейсжі, що це була погана ідея, але хто ж мене слухав? Неджа на моєму боці, але, звісно ж, Дзіньджа не послухає молодшого брата, бо це означатиме втратити обличчя. Дуже скоро це може перекреслити всі наші успіхи. Знаєш, а є чимала ймовірність, що ми всі просто вмремо з голоду на півночі. Це було б весело, хіба ні?

Але, як оголосив Дзіньджа «Зимородку», вони не помруть із голоду. Вони візьмуть провінцію Щура. Вони підірвуть ворота столиці Бажаї й самотужки здобудуть собі вдосталь припасів, щоб пережити зиму.

Накази віддавати легко. Важче їх виконувати, а надто з огляду на те, що вони дійшли до точки, де Мужвей був таким крутим, що Дзіньджі не лишалося нічого, крім як наказати своїм військам перетягувати човни по землі. Оскільки перед цим береги річки затопило, вони змогли підпливти просто до низинних доріг. Але тепер були змушені висадитися на берег і перекочувати кораблі на колодах, аби дістатися до наступного водного шляху, достатньо широкого, щоб умістити військові кораблі.

На те, щоби просто витягти величезні баштові кораблі на сушу, знадобився цілий день натягування мотузок, а ще більше часу вони витратили на те, щоб зрубати вдосталь дерев і перекочувати їх по вибоїстій землі. Один тиждень плавно перейшов у два тижні виснажливої безглуздої праці, від якої ціпеніло все тіло. Єдиною перевагою для Жинь стала втома від роботи. Тепер їй ніколи було нудьгувати.

Зміни у варті були захопливими. Гарний шанс вибратися подалі від надокучливого гуркоту кораблів, які перекочували на колодах, і дослідити довколишні землі. Густі ліси простиралися куди ставало погляду. Дзіньджа відправляв щоденні групи нишпорити між деревами, шукаючи слідів Міліції.

Жинь це здавалося відпочинком, аж доки не пішли чутки, що денний патруль помітив розвідувальну групу Міліції.

— І ви так просто їх відпустили? — вимогливо поцікавився Дзіньджа. — Ви тупі?

Того дня на патрулюванні були люди з «Грифона». Неджа квапливо за них вступився.

— Вони були не варті бою, брате. Наших було менше.

— Але вони мали елемент несподіванки, — випалив Дзінь­джа. — А тепер уся Міліція знає наше точне місце розташування. Відішли своїх людей назад. Ніхто не ляже спати, доки я не отримаю доказів того, що всі шпигуни мертві.

Неджа схилив голову:

— Так, брате.

— І візьміть із собою людей Салкхі. Ясно, що твоїм солдатам не можна довіряти такої роботи.

Наступного дня спільний загін Салкхі й Неджі повернувся на «Зимородок» із декількома головами й порожніми формами Міліції.

Це заспокоїло Дзіньджу, але зрештою нічого не змінило. Спочатку розвідники Міліції поверталися все більшими й більшими групами. Потім атаки стали масовими. Солдати Міліції ховалися в горах. Вони ніколи не атакували прямо, але підтримували постійний потік стріл, знімаючи солдатів, які ніяк цього не чекали.

Республіканські загони зазнали страшних втрат від цих спорадичних, непередбачуваних атак. Табором повзла паніка, знищуючи бойовий дух. Жинь розуміла, чому. На суші Республіканська армія почувалася ніяково. Ці люди звикли воювати з кораблів. І найкомфортніше їм було у воді, де вони мали швидкі шляхи для втечі.

А тепер утікати було нікуди.

Роздiл 19

Того дня, коли вони нарешті повернулися на річку, почався сніг. Спершу він був повільний і лапатий. Але через декілька годин перетворився на сліпучу заметіль, та ще й з такими сильним вітрами, що солдати заледве щось бачили на відстані півтора метра перед собою. Дзіньджа був змушений тримати свій флот на мілководді біля берега, поки солдати перечікували бурю на нижніх палубах кораблів.

— Сніг завжди зачаровував мене, — Жинь виводила візерунки в конденсаті, що осідав на ілюмінаторі, спостерігаючи за нескінченним гіпнотичним снігопадом надворі. — Кожної зими він був несподіванкою. Мені ніколи не вірилося, що він справжній.

— На півдні не випадає сніг? — запитав Кітай.

— Ні. У Тікані настільки сухо, що губи тріскаються до крові, коли намагаєшся всміхнутися, і ніколи не буває достатньо холодно, щоб пішов сніг. Доки я не приїхала на північ, то про сніг чула лише в казках. Я думала, що він прекрасний. Крихітні часточки холоду.

— І яким сніг здався тобі в Сінеґарді?

Відповідь Жинь заглушило завивання вітру. Вона опустила шторку.

— Жалюгідним.

Заметіль ущухла лише наступного ранку. Ліс змінився, немовби якийсь велетень облив дерева білою фарбою.

Дзіньджа оголосив, що флот лишатиметься на суші ще один день для святкування Нового року. По всій країні свято тривало цілий тиждень і передбачало банкети з дванадцяти страв, феєрверки та нескінченні паради. Але під час військової кампанії одного дня було цілком достатньо.

Військо висадилося на берег, щоб розбити табір у зимовому пейзажі, і тішилося нагоді втекти з холодних казарм.

— Поглянь, чи зможеш розпалити полум’я, — сказав Неджа, звертаючись до Кітая.

Вони сиділи втрьох на березі річки, горнучись одне до одного, розтираючи руки, поки Кітай метушився зі шматком кременя, щоб розпалити багаття.

Неджа добув десь невеликий пакет борошна з в’язкого рису. Він висипав його в залізну миску, додав трохи води з фляги й розмішував пальцями, доки не сформував невелику кульку тіста.

Жинь штрикнула багаття з кори. Воно ледь зашипіло й заіскрило, а наступний порив вітру геть його загасив. Вона застогнала й потягнулася до кременя. Їм ніяк не вдавалося закип’ятити воду вже щонайменше з пів години.

— Знаєш, а може, просто віднесемо все на кухню й приготуємо там?

— На кухні про це не повинні знати, — сказав Неджа.

— Розумію, — сказав Кітай. — Генерал цупить харч.

— Генерал винагороджує своїх найкращих солдатів новорічними ласощами, — сказав Неджа.

Кітай розтирав долоні й руки.

— О, яке кумівство.

— Стули пельку, — пробурмотів Неджа. Він міцніше стиснув кульку тіста, але лише розкришив її поміж пальцями.

— Ти додав замало води. — Жинь узяла миску й почала місити тісто однією рукою, додаючи потроху води другою, аж доки не отримала вологий круглий м’ячик завбільшки зі свій кулак.

— Не знав, що ти вмієш готувати, — допитливо сказав Неджа.

— Раніше я постійно готувала. Інакше ніхто не нагодував би Кесеґі.

— Кесеґі?

— Мого молодшого брата.

У пам’яті Жинь зринуло його обличчя. Вона заштовхала цей спогад назад. Вони не бачилися чотири роки. Вона не знала, чи він ще живий, і не хотіла про це думати.

— Не знав, що в тебе є молодший брат, — сказав Неджа.

— Не рідний. Мене вдочерили.

Ніхто не просив її продовжувати, тож вона й не стала. Жинь зробила з тіста невеликі округлі смужки, покатавши їх між пальцями, а потім шматочок за шматочком поділила на галушки завбільшки з великий палець.

Неджа стежив за її руками широко розплющеними від замилування очима хлопчика, який точно ніколи не бував на кухні.

— Ці кульки менші за рисові кульки тан-юань, які я па­м’ятаю.

— Це тому, що в нас немає червоної бобової пасти чи кунжуту, щоб наповнити їх, — відповіла Жинь. — Є бодай шанс на те, що ти поцупив ще й дрібку цукру?

— А треба ще й цукор додавати? — запитав Неджа.

Кітай реготнув.

— Тоді їстимемо так, як є, — сказала вона. — Маленькими шматочками смакуватиме краще. Більше жувати буде.

Коли вода нарешті закипіла, Жинь кинула кульки з рисового борошна в металевий казанок. Щоб вони не злиплися, почала помішувати їх паличкою за годинниковою стрілкою.

— А ви знали, що казанки винайшли військові? — запитав Кітай. — Одному з генералів Червоного Імператора спало на думку зробити металевий посуд. Можете уявити? До того солдати намагалися будувати великі багаття для величезних бамбукових пароварок.

— Військовим належить чимало винаходів, — замислено промовив Неджа. — Поштові голуби, наприклад. А ще є непоганий аргумент, що більшість покращень у ковальстві та медицині стали наслідком доби Ворожих Держав.

— Як мило. — Жинь не зводила очей з казанка. — Тоді це доводить, що війна може дати і щось хороше.

— Це гарна теорія, — наполягав Неджа. — Безумовно, у добу Ворожих Держав країну охопив хаос. Але погляньте, що вона нам дала: «Принципи війни» Суньдзи, теорії управління державою Мендзи. Усе, що ми зараз знаємо про філософію, про мистецтво ведення війни й управління державою, винайшли саме в ту добу.

— То це така ціна? — запитала Жинь. — Тисячі людей мусять померти, щоб ми могли навчитися краще вбивати одне одного в майбутньому?

— Ти ж розумієш, що я зовсім не це мав на увазі.

— Але звучить саме так. Звучить так, мовби ти говориш, що люди мусять помирати заради прогресу.

— Вони помирають не заради прогресу, — сказав Неджа. — Прогрес — це побічне явище. Завдяки військовим нововведенням ми не лише вчимося краще вбивати одне одного, а й будемо краще підготовлені вбити будь-кого, хто надумає напасти на нас у майбутньому.

— І хто ж, на твою думку, нападе на нас наступним? — запитала Жинь. — Внутрішні держави?

— Не виключено.

— Спершу вони мають припинити вбивати одне одного.

Клани північних Внутрішніх держав вели безперервну війну, скільки вони себе пам’ятали. У часи Червоного Імператора студентів у Сінеґарді готували передусім до того, щоб відбиватися від загарбників з півночі. Але тепер це була лише теоретична ймовірність.

— У мене краще запитання, — сказав Кітай. — І який же, на твою думку, наступний великий військовий винахід?

— Аркебузи, — сказав Неджа

А Жинь тієї ж миті промовила:

— Армії шаманів.

Обидва хлопці повернулися й пильно глянули на Жинь.

— Шамани проти аркебуз? — запитав Неджа.

— Звісно, — сказала вона. Ця думка тільки-но сяйнула їй, але що більше вона це обмірковувала, то привабливішим воно ставало. — Зброя Тарквета — це просто уславлені ракети. Але уявіть цілу армію людей, здатних прикликати богів.

— Це скидається радше на катастрофу, — сказав Неджа.

— Або на військо, яке неможливо спинити, — сказала Жинь.

— Мені здається, що якби це було можливо, то це вже зробили б, — сказав Неджа. — Але в історії немає жодних записів про використання шаманів у війні. Єдиними шаманами, яких Червоний Імператор узяв на роботу, були спірлійці, і ми знаємо, що з цього вийшло.

— Але додинастічні тексти…

— … недостовірні, — перебив її Неджа. — Фортифікаційні технології та бронзова зброя стали стандартом лише за правління Червоного Імператора, і приблизно в той же час шамани почали зникати з записів. Ми й гадки не маємо, як шамани могли б змінити суть мистецтва ведення війни й чи змогли б вони працювати в умовах військової бюрократії.

— Цике непогано справляються, — виклично заявила Жинь.

— Коли вас менше десяти, так, звісно. Але тобі не здається, що сотні шаманів стануть катастрофою?

— Стань одним з них, — сказала Жинь. — Зрозумій, як воно.

Неджа скривився:

— Ти ж не серйозно.

— Це не найгірша думка. Будь-хто з нас може тебе навчити.

— Я ніколи не зустрічав шамана, який би повністю контролював власний розум. — Схоже, Неджу її пропозиція дивним чином стривожила. — І вибач, але знайомство з Цике не налаштовує мене на дуже оптимістичний лад.

Жинь зняла казанок із вогню. Вона знала, що мала б дати тан-юаню охолонути кілька хвилин, а вже потім подавати, але вона так змерзла, а пара, що здіймалася від поверхні страви, була надто спокусливою. Тарілок вони не мали, а тому обгорнули казанок листям, щоб не обпекти руки, і передавали його по колу.

— З Новим роком! — сказав Кітай. — Нехай боги благословлять вас і пошлють удачу.

— Здоров’я, багатства і щастя. Нехай наші вороги змарніють і здадуться до того, як нам доведеться знову їх убивати. — Жинь підвелася.

— Куди ти? — запитав Неджа.

— Та треба до вітру.

Жинь попрямувала до лісу, шукаючи достатньо велике дерево, щоб сховатися. З Кітаєм вона провела вже стільки часу, що спокійно могла присісти й перед ним. Але чомусь їй було ніяково роздягатися перед Неджею.

Жинь оступилася, нога підігнулася під її вагою. Вона гойднулася, втративши рівновагу, й упала на дупу. Розкинула руки, щоб схопитися за щось. І відчула під пальцями щось м’яке й гумове на дотик. Спантеличена Жинь опустила очі й відгорнула сніг.

Вона побачила дитяче обличчя, поховане під снігом.

У нього — їй чомусь здалося, що то хлопчик, хоча напевно вона не знала — були широко розплющені очі, великі й порожні, з довгими віями, припорошеними снігом, окреслені темними тінями на худорлявому блідому обличчі.

Жинь невпевнено підвелася. Узяла палицю й відгребла решту снігу з дитячого тіла. Побачила ще одне обличчя. А потім ще одне.

Нарешті до неї дійшло, що це не нормально, що їй мало б бути страшно. Вона розкрила рота й закричала.

Неджа наказав солдатам прочесати все довкола на кількох квадратних кілометрах, тримаючи смолоскипи низько, щоб розтопити сніг і кригу та побачити, що сталося.

Під снігом виявилося ціле селище людей, замерзлих просто там, де лежали. У більшості досі були розплющені очі. Жинь не бачила крові. Було не схоже, що селяни померли від чогось іншого, а не від холоду й, можливо, голоду. Вона скрізь знаходила сліди багать, складених нашвидкуруч і вже давно згаслих.

Жинь смолоскипа не дали. Вона досі тремтіла від пережитого й мало не підстрибувала від будь-якого різкого руху, тож їй краще було не тримати в руках нічого потенційно небезпечного. Але й у табір вона повертатися не хотіла, тому стояла на краю лісу, бездумно спостерігаючи, як солдати згрібають сніг зі ще однієї родини трупів. Їхні тіла були скручені докупи, тіла матері і батька дбайливо огортали двох дітей.

— Ти в нормі? — запитав Неджа.

Він невпевнено підняв руку до її плеча, немовби не знаючи, чи варто її чіпати.

Жинь відмахнулася від нього:

— Усе гаразд. Я вже бачила трупи.

Та все ж Жинь не могла відвести очей. Усі вони скидалися на ляльок, які лежали в снігу. І все було б добре, якби не той факт, що вони не рухалися.

Більшість дорослих досі мали на спинах вузлики з речами. Жинь бачила порцелянові тарілки, шовкові сукні та кухонне начиння, що визирало з мішків. Схоже, селяни спакували всі пожитки.

— Куди вони йшли? — задумливо промовила Жинь.

— А хіба не очевидно? — сказав Кітай. — Вони втікали.

— Від чого?

Кітай промовив це вголос, бо, схоже, усім іншим це було не до снаги.

— Від нас.

— Але ж їм нічого боятися. — Неджі було помітно ніяково. — Ми поставилися б до них так само, як до всіх інших селищ. Вони отримали б право голосу.

— Але їхні лідери сказали їм зовсім інше, — озвався Кітай. — Певно, вони думали, що ми йдемо їх убити.

— Це ж безглуздо, — промовив Неджа.

— Хіба? — запитав Кітай. — Уяви — ти чуєш про наближення армії повстанців. Твої судді — найнадійніше джерело інформації, і вони кажуть, що повстанці вб’ють чоловіків, зґвалтують жінок і поневолять дітей, бо саме так завжди й говорять про ворога. Кращого виходу ти не знаєш, тож пакуєш усі пожитки й утікаєш.

Жинь легко могла уявити решту. Ці селяни тікали від Респуб­ліки так само, як колись від Федерації. Але зима прийшла раніше, ніж очікувалось, і вони не встигли вчасно дістатися низин. Не змогли знайти собі харчу. І на якомусь етапі просто лишатися живими стало для них занадто складно. Тож із рештою родин вони вирішили, що це гарне місце для кінця — і разом лягли, обняли одне одного… і, можливо, сам кінець не був таким уже й жахливим.

Можливо, їм здавалося, що вони просто засинають.

За всю кампанію Жинь жодного разу не зупинилася й не замислилася про те, скількох людей вони вбили чи перемістили. Їхня кількість зростала надто швидко. Декілька тисяч від голоду — може, декілька сотень тисяч — а ще ж усі солдати, яких вони вбивали в кожному бою, помножені на всі селища.

Жинь усвідомила, що тепер вони воювали в зовсім іншій війні. Вони вже були не визволителями, а агресорами. І це їх боялися.

— Війна сприймається інакше, коли не борешся за виживання. — Мабуть, Кітаю спало на думку те ж саме, що й Жинь. Він стояв нерухомо, міцно стискаючи в руці смолоскип, і не відводив очей від тіл біля своїх ніг. — Перемоги сприймаються інакше.

— Гадаєш, воно того варте? — тихо запитала Жинь, щоб Неджа не почув.

— Відверто, мені байдуже.

— Я серйозно.

Кітай на мить замислився.

— Я радий, що хтось воює з Дадзі.

— Але ціна…

— Не варто довго думати про ціну. — Кітай глянув на помітно стурбованого Неджу, який досі не зводив широко розплющених очей із трупів. — Тобі не сподобаються отримані відповіді.

Того вечора буря розігралася знову й не вщухала ще цілий тиждень. Це підтвердило те, чого всі боялися. Зима того року прийшла раніше й не шкодувала нікого. Дуже скоро всі притоки замерзнуть, і якщо Республіканський флот не поверне назад, то застрягне на півночі. У них закінчувалися варіанти.

Жинь цілими днями міряла кроками «Зимородок». Із кожною хвилиною її тривога все росла. Їй потрібно було рухатися, битися, атакувати. Вона не любила сидіти без діла. Надто легко поступитися власним думкам. Надто легко побачити обличчя в снігу.

Якось під час опівнічної прогулянки вона зіткнулася з командирами, які виходили з кабінету Дзіньджі. Усі здавалися дуже засмученими. Дзіньджа пролетів повз неї, не сказавши ані слова, а можливо, взагалі її не помітив. Неджа затримався трохи поруч із Кітаєм, у якого на обличчі застиг ображений вираз. Кітай так міцно стиснув вуста, що Жинь одразу збагнула: домогтися свого йому не вдалося.

— Не кажи, — сказала вона. — Ми рухаємося вперед.

— Ми не просто рухаємося вперед. Він хоче, щоб ми повністю обійшли Бажаю й узяли Боян. — Кітай ударив кулаком у стіну. — Боян! Та чи він збожеволів?

— Військовий аванпост на кордоні провінції Щура і провінції Тигра, — пояснив Неджа Жинь. — Це жахлива ідея. Під час першого та другого вторгнення Міліція використовувала Боян як фортецю. Там є повноцінні оборонні споруди й там буде легше пережити зиму. Звідти ми зможемо взяти Бажаю в облогу.

— Але хіба ж там зараз нікого немає? — запитала Жинь. Якщо Міліція розташувалася по всій Імперії, то мала би бути й у провінціях Щура і Тигра. Ще трохи далі на північ — і вони битимуться в Сінеґарді за серце Імперії.

— Якщо там уже хтось є, тоді ми їх звідти виб’ємо, — сказав Неджа.

— У замерзлих водах? — виклично поцікавився Кітай. — Із замерзлою та вистражданою армією? Якщо ми рушимо далі на північ, то втратимо всі переваги, які ще спромоглися втримати.

— Або ми можемо закріпити свою перемогу, — заперечив Неджа. — Якщо ми переможемо в Бояні, то контролюватимемо дельту притоки Елехемза, а отже…

— Так, так, ви відріжете узбережжя від провінції Тигра, зможете відіслати підкріплення річкою, — роздратовано сказав Кітай. — От тільки ви не переможете в Бояні. Там уже Імперський флот. Із якоїсь причини Дзіньджа воліє вдавати, що його не існує. Не знаю, що коїться з твоїм братом, але він стає необачним і ухвалює божевільні рішення.

— Мій брат не божевільний.

— О ні, може, він найкращий генерал воєнного часу, якого я коли-небудь бачив. Але він такий видатний лише тому, що він — перший нікарський генерал, якого вчили думати передусім із військово-морської точки зору. Щойно річки замерзнуть, почнеться наземна війна — і тоді він і гадки не матиме, що робити.

Неджа зітхнув.

— Послухай, я розумію, до чого ти хилиш. Я просто намагаюся бачити в цій ситуації найкраще. Якби це вирішував я, ми б не пішли в Боян.

Кітай підняв руки.

— Ну, тоді…

— Ідеться зовсім не про стратегію. А про гордість. Ідеться про те, щоб показати призахідникам, що ми не злякаємося труднощів. А для Дзіньджі головне — довести свою спроможність перед батьком.

— Усе так чи інакше повертається до твого батька, — пробурмотів Кітай. — Вам обом не завадить допомога.

— То скажіть це Дзіньджі, — озвалася Жинь. — Скажіть, що він поводиться як дурень.

— Такий аргумент нізащо не спрацює, — сказав Неджа. — Дзіньджа сам вирішує, що він хоче. Думаєш, я можу заперечити йому й вийти сухим із води?

— Ну, якщо навіть ти не можеш, — сказав Кітай, — тоді ми в повній дупі.

Через годину гребні колеса зі стогоном закрутилися, штовхаючи Республіканський флот між невеликим гірським хребтом.

— Поглянь угору. — Кітай смикнув Жинь за руку. — Тобі це здається нормальним?

Спершу їй здалося, немовби сонце поступово здіймається над горами — світло було дуже яскравим. А потім це світіння піднялося вище й Жинь побачила, що то ліхтарики, які спалахували в нічному небі один за одним, немовби поле квітів. Від кульок тягнулися довгі стрічки, демонструючи повідомлення, яке можна було легко прочитати з землі.

«Капітуляція означатиме недоторканність».

— Невже вони справді думають, що це спрацює? — весело запитала Жинь. — Це ніби крик: «Будь ласка, ідіть геть».

Але Кітай не всміхався.

— Не думаю, що йдеться про заклик. Нам варто повертати назад.

— Що, лише через декілька ліхтариків?

— Річ не в ліхтариках. Хто б їх не надіслав, вони чекають на нас. І я сумніваюся, що в них є достатня вогнева міць, щоб дати відсіч цілому флоту, але вони однаково воюють на своїй території і знають цю річку. Вони займають її вже хтозна скільки. — Кітай підійшов до найближчого солдата. — Стріляти вмієш?

— Як і всі інші, — відповів солдат.

— Добре. Бачиш он той? — Кітай показав на ліхтар, що летів трохи на віддалі від інших. — Можеш уцілити в нього? Я просто хочу поглянути, що станеться.

Солдат розгубився, але послухався. З першого разу він промазав. Друга стріла вцілила куди слід. Ліхтар вибухнув полум’ям, розкидаючи над річкою снопи іскор і розжарених вуглинок.

Жинь упала. Вибух здався їй неможливо гучним як для такого маленького, безпечного на вигляд ліхтаря. І гуркіт не вщухав, бо, мабуть, у ліхтарі були закладені менші бомби, які спрацьовували в різних місцях у повітрі, наче складний феєрверк. Жинь спостерігала за цим, затамувавши подих, і сподівалася, що жодна іскра не долетить до іншого ліхтаря. Це могло запустити ланцюгову реакцію, що перетворить усю скелю на колону вогню.

Але інші ліхтарі не вибухнули — перший спрацював надто далеко від решти — і нарешті вибухи почали вщухати.

— Я ж казав, — озвався Кітай, щойно вони повністю стихли. Він підвівся. — Краще нам повідомити Дзіньджі про те, що треба змінити маршрут.

Флот пробирався вниз другим каналом притоки, вузьким проходом між зубчастими скелями. Це додало їм ще тиждень шляху, але краще так, ніж неминуче згоріти.

Жинь розглядала сіре каміння крізь підзорну трубу й помітила ущелини, виступи у скелях, де легко могли ховатися вороги, але не побачила руху. І ліхтарів також. Прохід здавався покинутим.

— Ми ще не на видноті, — сказав Кітай.

— Гадаєш, вони розставили пастки на обох річках?

— Могли, — сказав Кітай. — Я так і зробив би.

— Але тут нічого немає.

Повітря розітнув гуркіт. Жинь і Кітай перезирнулися й побігли до носа корабля.

Вітрильник на чолі флоту повністю охопило полум’я.

За мить пролунав ще один вибух. Другий корабель вибухнув, розкидаючи уламки так високо, що вони впали на палубу «Зимородка». Дзіньджа кинувся додолу саме за мить до того, як шматок «Чайки» мало не пришпилив його голову до щогли.

— Вниз! — крикнув він. — Усі вниз!

Але йому й не треба було наказувати, бо навіть із відстані сотні метрів вибухова хвиля струсонула «Зимородок» землетрусом, збивши з ніг усіх на палубі.

Жинь якомога ближче підповзла до краю, не випускаючи з рук підзорної труби. Вона визирнула з-за поруччя і квапливо оглянула довколишні гори, проте скрізь бачила лише каміння.

— Нагорі нікого немає.

— Це не снаряди, — сказав Кітай. — Інакше ти бачила б марево жару в повітрі.

Він мав рацію, джерело вибухів було не в повітрі, детонація відбувалася не на палубі. Сама вода вибухала навколо флоту.

На «Зимородку» зчинився хаос. Лучники висипали на верхню палубу, щоб відкрити вогонь по ворогу, якого не було. Дзіньджа хрипло кричав, наказуючи повертати кораблі назад. Гребні колеса «Зимородка» нестямно оберталися навспак, відштовхуючи червонувато-сіре судно з притоки, але врешті корабель зіштовхнувся з «Деркачем». Лише після квапливого обміну сигнальними прапорами флот зміг незграбно відступити річкою вниз.

Вони рухалися занадто повільно. Хай би що не було в тій воді, певно, його зв’язали докупи якимось механізмом ланцюгової реакції, бо вже за хвилину ще один вітрильник охопило полум’я, а за ним — ще один. Жинь бачила, як вибух починався під водою, і кожне наступне детонування було немовби замкнуте коло, що підбиралося все ближче до «Зимородка».

З річки здійнялася стіна води. Спершу Жинь подумала, що то від сили вибухів, але вода закручувалася спіраллю, все вище й вище, немовби вихор, що обертався в протилежному напрямку, розширюючись, щоб оточити військові кораблі, утворити захисне кільце, усередині якого опинився «Грифон».

— Що за хрінь? — озвався Кітай.

Жинь кинулася на ніс судна.

Неджа стояв під щоглою «Грифона», простягаючи руки до вежі води, немовби тягнучись за чимось.

Він зустрівся з Жинь поглядом, і її серце пропустило удар.

Його очі були пронизані смужками океанічної блакиті — не химерним лазуровим сяйвом погляду Фейленя, а темнішим кобальтом, кольором давніх коштовностей.

— І ти теж? — прошепотіла вона.

Крізь захисну хвилю води вона бачила вибухи, сплески помаранчевого, червоного і жовтого. Огорнуті водою, вони були майже гарними картинами шаленого шквалу вогню. Шрапнель немовби замерзала, замкнена в стіні. Вода висіла в повітрі неможливо довго, поки вибухи лунали один за одним серією, від них закладало вуха і луна прокочувалася по флоту. Неджа впав на палубу.

Хвиля опустилася, зімкнувшись усередину, і наскрізь промочила залишки Республіканського флоту.

Жинь треба було потрапити на «Грифон».

Сильна хвиля зіштовхнула корабель Неджі і «Зимородок» докупи. Їхні палуби відділяла лише вузька прогалина. Жинь кинулася бігти, підстрибнула, відштовхнулася від палуби «Грифона» й підбігла до нерухомої постаті Неджі.

Він був страшенно блідий. Шкіра, й без того порцелянова, стала аж прозорою, а шрами були мовби тріщинами на розбитій склянці поверх синіх вен.

Вона підтягнула його й посадила. Він дихав, його груди здіймалися, але очі були міцно заплющені. Коли вона спробувала поставити йому запитання, він лише хитав головою.

— Боляче, — вимовивши нарешті чіткі слова, він корчився в її руках, шкрябаючи щось на спині. — Боляче…

— Тут? — вона поклала руку йому на спину.

Він спромігся кивнути. А потім раптовий безсловесний крик.

Вона спробувала допомогти йому зняти сорочку, але він продовжував викручуватися в її руках, тож довелося розрізати її ножем і стягнути шматками. Її пальці ковзали по його відкритій спині. Жинь перехопило подих.

Шкіру від плеча до плеча вкривало величезне татуювання дракона у срібних і лазурових кольорах дому Їнь. Жинь не пам’ятала його, але й не могла пригадати, чи бачила раніше Неджу без сорочки. Це татуювання точно було давнім. Вона бачила нерівний шрам, що дугою проходив на лівому боці там, де Неджу колись простромила алебарда муґенського генерала.

Але тепер шрам виблискував яскраво-червоним, немовби тільки-но зарубцювався на шкірі. Жинь не знала напевне, чи не привиділося їй це в паніці, але дракон немовби рухався під її пальцями, згортаючись кільцями і б’ючи хвостом під його шкірою.

— Він у моїй голові. — Неджа знову здавлено скрикнув від болю. — Він каже мені… О чорт, Жинь…

Жинь темною хвилею накрила жалість, від якої в горлі здійнялася жовч.

Неджа слабко застогнав.

— Він у моїй голові…

Вона знала, як воно.

Він схопив Жинь за зап’ясток із такою силою, що це приголомшило її.

— Убий мене.

— Не можу, — прошепотіла вона.

Вона хотіла вбити його. Вона хотіла зробити все, що завгодно, щоб він не відчував цього болю. Вона не могла дивитися на нього такого, коли він кричав і здавалося, що цей крик ніколи не стихне.

Але вона б ніколи собі не пробачила.

— Що це з ним? — прибув Дзіньджа. Він глянув на Неджу згори вниз зі щирою тривогою, якої Жинь ніколи не бачила на його обличчі.

— Це бог, — сказала вона йому. Вона була впевнена. Вона точно знала, що відбувалося в голові Неджі, бо ж і сама переживала це раніше. — Він прикликав бога — і той не піде.

Жинь добре знала, що відбувалося. Неджа бачив, як флот вибухає перед ним і спробував захистити «Грифон». Він міг і не знати, що коїть. Міг лише пригадати, як зажадав, щоб води піднялися й захистили їх від вогню. Але якийсь бог відгукнувся і зробив саме те, чого побажав Неджа, і тепер він не міг повернути собі свій розум.

— Про що ти белькочеш? — Дзіньджа опустився навколішки і спробував забрати з її рук Неджу, але вона не відпускала.

— Назад.

— Не смій до нього торкатися, — гаркнув він.

Вона відкинула його руку.

— Я знаю, що це, і я єдина, хто може йому допомогти, тож якщо хочете, щоб він вижив, тоді відступіться.

Її вразило, що Дзіньджа послухався.

Неджа корчився в її руках і стогнав.

— То допоможи йому, — благав Дзіньджа.

«Бляха, я й намагаюся», — подумала Жинь. Вона змусила себе заспокоїтися. Їй на думку спало єдине, що могло спрацювати. Якщо це був бог, а вона була майже впевнена, що це бог, тоді єдиний спосіб заткнути його голос полягав у тому, щоб вимкнути розум Неджі, розірвати його зв’язок зі світом духів.

— Відправте людину до мене, — сказала вона Дзіньджі. — Третя каюта. Нехай піднімуть другу дошку в підлозі за правий кут і принесуть мені те, що там сховане. Зрозуміло?

Він кивнув.

— Тоді покваптеся.

Він підвівся й почав гаркати накази.

— Забирайся, — Неджа борсався й щось бурмотів. Він шкрябав плечі, глибоко впиваючись нігтями у шкіру, до крові.

— Забирайся, забирайся!

Жинь потягнула його за зап’ястки і змусила відвести руки від спини. Він сіпався, смикався, намагаючись звільнити руки. А потім ударив її рукою у підборіддя. Її голова відкинулася набік. На мить у неї почорніло перед очима.

Неджа був наляканий.

— Вибач, — він схопився за плечі, немовби намагаючись зіщулитися. — Мені так прикро.

Жинь почула скрип. Він долинав із палуби, корабель рухався, хай навіть і дуже повільно. Щось штовхало його знизу. Вона підвела очі — і все її нутро немовби скрутилося. Хвилі набігали, здіймаючись навколо «Грифона», наче рука, що готувалася зімкнути пальці в кулак. Хвилі здійнялися вище щогли.

Неджа міг повністю втратити контроль. Він міг утопити всіх.

— Неджа. — Вона обхопила його обличчя долонями. — Поглянь на мене. Прошу, поглянь на мене. Неджа.

Але він не хотів або не міг її слухати, його мить ясності минула, і їй лишалося тільки міцно тримати його, щоб він не дер на собі шкіру, коли стогнав і кричав.

Через, здавалося б, цілу вічність, вона почула кроки.

— Ось, — сказав Дзіньджа, втискаючи їй пакетик у руку. Жинь припала до Неджиних грудей, пришпилюючи його руки колінами, і розірвала пакетик зубами. Подушечки опіуму висипалися на палубу.

— Що ти робиш? — вимогливо поцікавився Дзіньджа.

— Стули пельку. — Жинь підняла дві подушечки й міцно стиснула їх у кулаку.

Що тепер? У неї не було під рукою люльки. Вона не могла прикликати полум’я, щоб просто підпалити опіумні подушечки і змусити його вдихнути, а на те, щоб розвести вогонь, знадобилася б вічність, бо ж усе на палубі вщент промокло.

Вона мусила якимось чином всунути в нього опіум.

Іншого способу вона не вигадала. Жинь зібрала подушечки в долоню й запхнула йому в рота. Неджа засмикався дужче, закашлявся. Вона міцно затиснула йому щелепи, а потім розкрила їх і проштовхнула подушечки далі в горло, аж доки він ковтнув.

Вона тримала його руки, схилившись над ним, і чекала. Минула хвилина. Потім друга. Неджа перестав сіпатися. Його очі закотилися вгору. А потім він перестав дихати.

— Ти могла його вбити, — сказав корабельний лікар.

Жинь упізнала лікаря Сейня з «Баклана». Саме його приставили до Вейсжі після Лусаня, і вочевидь він був єдиним, кому було дозволено лікувати членів дому Їнь.

— Я просто припустила, що на цей випадок ви щось маєте, — сказала вона.

Жинь стояла зсутулившись біля стіни, виснажена. Вона була вражена, що їй дозволили зайти до каюти Неджі, але Дзіньджа лише стримано кивнув їй, коли виходив.

Неджа нерухомо лежав на ліжку між ними. Вигляд він мав жахливий, був блідий, немов смерть, але дихав рівномірно. Щоразу, коли його груди піднімалися й опускалися, Жинь ставало легше.

— Пощастило, що в нас є наркотики під рукою, — сказав лікар Сейнь. — Звідки ти дізналася?

— Дізналася про що? — допитливо поцікавилася Жинь.

Чи знає лікар Сейнь про те, що Неджа шаман? Чи знає про це хто-небудь? Дзіньджа видавався геть спантеличеним. Неджа тримав це в таємниці?

— Що йому треба дати опіум, — відповів лікар Сейнь.

Це нічого їй не пояснювало. Вона ризикнула відповісти напів­правдою.

— Я вже бачила таку хворобу.

— Де? — зацікавлено запитав він.

— Гм, — знизала плечима Жинь. — Ну знаєте. На півдні. Опіум часто використовують як ліки.

Лікар Сейнь поглянув дещо розчаровано:

— Я лікував синів Воєначальника Дракона ще з дитинства. Вони ніколи не говорили мені нічого конкретного про недугу Неджі, лише те, що він часто страждає від болю і що опіум — єдиний спосіб заспокоїти його. Не впевнений, чи Вейсжа й Сайкхажа самі знають причину.

Жинь глянула на сплячого Неджу. Такий спокійний. Вона відчула химерний порив відкинути йому волосся з чола.

— І довго він хворіє?

— Напади в нього почалися у дванадцять. І траплялися все рідше, коли він дорослішав, але цей був найгірший, що я бачив за багато років.

«Невже Неджа шаман ще з дитинства?» — замислилася Жинь. Чому ж він ніколи про це не говорив? Не довіряв їй?

— Тепер він чистий, — сказав лікар Сейнь. — Йому лише треба поспати. Тобі не обов’язково лишатися тут.

— Усе гаразд. Я зачекаю.

Лікарю було помітно незручно.

— Не думаю, що генерал Дзіньджа…

— Дзіньджа знає, що я щойно врятувала його братові життя. Він дозволить, а як ні, то він срака.

Лікар Сейнь не сперечався. Коли він зачинив за собою двері, Жинь згорнулася на підлозі поруч із ліжком Неджі й заплющила очі.

Через декілька годин почула, як він ворушиться. Жинь сіла, протерла очі й стала біля нього навколішки.

— Неджа?

— Гм-м. — Неджа вдивлявся у стелю, намагаючись збагнути, де він.

Жинь торкнулася його лівої щоки. Шкіра виявилася значно м’якшою, ніж їй здавалося. Його шрами не були опуклими рубцями, як вона думала, а радше гладенькими лініями, які розходилися, немовби татуювання.

Його очі стали нормальними, приємно карими. Жинь не могла не помітити, які довгі в нього вії. Вони були такі темні й важкі, густіші навіть, ніж у Венки. «Це несправедливо», — подумала вона. Він завжди був значно вродливішим, ніж це дозволено будь-якому хлопцеві.

— Як ти? — запитала вона.

Неджа декілька разів кліпнув і пробурмотів щось зовсім не схоже на слова.

Вона спробувала знову.

— Ти знаєш, що відбувається?

Його очі ковзали якийсь час по кімнаті, а потім із зусиллями зосередилися на її обличчі.

— Так.

Вона вже не могла стримувати запитань.

— Ти розумієш, що сталося? Чому ти мені не сказав?

Неджа міг лише кліпати.

Вона нахилилася вперед, її серце шалено калатало в грудях.

— Я могла допомогти. Або… або ти міг допомогти мені. Ти мав мені сказати.

Його дихання прискорилося.

— Чому ти мені не сказав? — запитала вона знову.

Неджа пробурмотів щось нерозбірливе. Його повіки затріпотіли, і він заплющив очі.

Жинь заледве не схопила його за комір, так відчайдушно їй хотілось отримати відповіді.

Вона глибоко вдихнула. «Припини». Неджа не в тому стані, щоб допитувати його зараз.

Вона могла змусити його заговорити. Варто тільки натиснути дужче, нагримати на нього, вимагаючи розповісти правду, і він може все розказати.

Однак це була б таємниця, розкрита під дією опіуму, — вона змусила б його розповісти, коли він не міг відмовити.

Він зненавидів би її за це?

Неджа був лише наполовину свідомим. Він міг навіть не згадати цього.

Жинь проковтнула раптову хвилю почуттів. Ні, ні, вона з ним так не вчинить. Вона не могла так учинити. Вона отримає свої відповіді інакше. Зараз не час. Вона підвелася.

Неджа знову розплющив очі.

— Куди ти?

— Я маю дати тобі відпочити, — сказала вона.

Неджа посунувся на ліжку.

— Ні… не йди…

Вона завмерла біля дверей.

— Будь ласка, — сказав він. — Лишися.

— Добре, — сказала Жинь і повернулася до нього. Узяла за руку. — Я тут.

— Що зі мною сталося? — пробурмотів він.

Вона стиснула його пальці.

— Просто заплющ очі, Неджа. Засинай.

Уцілілий флот застряг у бухті ще на три дні. Половині солдатів довелося заліковувати опіки, а сморід гнилої плоті став таким усюдисущим, що всі були змушені обгортати обличчя ганчір’ям, прикриватися аж до очей. Зрештою Дзіньджа вирішив призначати морфін і ліки лише тим, хто мав найвищі шанси вижити. Решту перекочували в мул долілиць, доки вони не переставали ворушитися.

Часу ховати померлих не було, тож їх просто стягнули на купи, перемежовуючи частинами кораблів, які не підлягали ремонту, склали погребні вогнища й підпалили.

— Як стратегічно, — сказав Кітай. — Не варто лишати Імперії гарні корабельні дошки.

— А обов’язково так уїдливо? — запитала Жинь.

— Просто хвалю Дзіньджу.

Сестра Петра стояла перед охопленими полум’ям трупами, вела поховальну церемонію вільною нікарською без тонів, а солдати допитливо зібралися навколо.

— За життя ви страждали у світі, зіпсутому Хаосом, але свої душі віддали заради прекрасної мети, — сказала вона. — Ви померли, створюючи порядок на землі, якій його бракує. А тепер спочивайте. Я молитиму вашого Творця змилуватися над вашими душами. Я молитимуся, щоб ви пізнали глибини його любові, всебічної й безумовної.

Вона почала наспівувати мовою, якої Жинь не впізнала. Схожа на призахідницьку (Жинь майже впізнавала корені слів до того, як вони набували зовсім іншої форми), але ніби значно давніша, має в собі вагу багатовікової історії й релігійну мету.

— І куди ж, на вашу думку, потрапляють душі після смерті? — тихо пробурмотіла Жинь, звертаючись до Авґуса.

Схоже, його здивувало, що вона про це запитала.

— Звісно ж, у вимір Творця. А куди ж вони потрапляють на думку твого народу?

— Нікуди, — сказала вона. — Ми розчиняємося в порожнечі.

Іноді нікарці говорили про потойбіччя, але це були радше легенди, аніж справжні вірування. Ніхто насправді не уявляв, що вони можуть опинитися ще десь, окрім темряви.

— Це неможливо, — сказав Авґус. — Творець створив наші душі вічними. Навіть душі варварів цінні. Коли ми помираємо, він очищує душі й повертає їх у цей вимір.

Жинь не стримала цікавості.

— І на що той вимір схожий?

— Він прекрасний, — сказав Авґус. — Земля абсолютно вільна від Хаосу, без болю, хвороб і страждань. Це царство ідеального порядку, де ми проводимо наші життя, намагаючись відродитися на цій землі.

Жинь бачила радісну надію, якою світилось обличчя Авґуса, коли він говорив, і знала, що він вірить у кожне своє слово.

Вона починала розуміти, чому призахідники так палко зациклилися на своїй релігії. Не дивно, що вони так легко отримували новонавернених під час окупації. Певно, це таке полегшення — знати, що після цього життя буде щось краще, що, можливо, після смерті ти пізнаєш усе те прекрасне, чого завжди був позбавлений, а не розсієшся в байдужому всесвіті. Як добре знати, що все в цьому світі не випадково, а якщо це й не так, то колись тобі все відшкодують.

Перед погребальним вогнищем вишикувалися капітани й генерали. Неджа стояв у самому кінці, важко схиляючись на палицю. Жинь бачила його вперше за два дні.

Але коли вона підійшла, він повернувся, щоб піти. Жинь покликала його на ім’я. Він не звернув уваги. Вона кинулася вперед, він не міг перегнати її, бо ж мусив спиратися на палицю, тож урешті Жинь таки схопила його за зап’ясток.

— Годі втікати.

— А я й не втікаю, — натягнуто відповів він.

— Тоді поговори зі мною. Розкажи, що я бачила на річці.

Неджа глянув на солдатів. Стишив голос.

— Я не знаю, про що ти.

— Не бреши мені. Я бачила, що ти зробив. Ти шаман!

— Жинь, стули пельку.

Вона не відпускала його зап’ястка.

— Ти рухав воду силою волі. Я знаю, що то був ти.

Він примружився.

— Ти нічого не бачила й нікому нічого не скажеш…

— Твоя таємниця в безпеці від Петри, якщо ти просиш про це, — сказала вона. — Але я не розумію, чому ти брешеш мені.

Не відповівши, Неджа повернувся й пошкутильгав від вогнища. Вона пішла за ним до прихистку за розбитим транспортним вітрильником. Запитання лилися з неї нескінченним потоком.

— Тебе вчили в Сінеґарді? Дзюнь знав? Хтось ще з твоєї родини шаман?

— Жинь, припини…

— Дзіньджа не знає, я це вже зрозуміла. А мати? Вейсжа? Тебе вчили?

— Я не шаман! — крикнув Неджа.

Вона й оком не повела.

— Я не дурна. І я знаю, що бачила.

— Тоді зроби власні висновки і годі ставити запитання.

— Чому ти це ховаєш?

Йому було немовби боляче.

— Бо я цього не хочу.

— Ти можеш контролювати воду! Ти можеш власноруч виграти цю війну!

— Це не так просто, я не можу просто… — він похитав головою. — Ти бачила, що сталося. Він хоче взяти гору.

— Звісно, хоче. А ти думаєш, ми цього не проходили? Тож і ти можеш це контролювати. Ти навчишся керувати ним, формувати його власною волею…

— Так, як ти? — вишкірився він. — Ти рівноцінна шаманському кастрату.

Він намагався відштовхнути її, але вона не дозволила себе відволікти.

— І я б убила, щоб повернути собі вогонь. Це важко, знаю, боги не добрі, але ти можеш їх контролювати! Я можу тобі допомогти.

— Ти не знаєш, про що говориш, заткнися…

— Хіба що тобі просто страшно, але це не виправдання, бо люди помирають, а ти сидиш тут і потураєш жалості до себе!

— Я сказав — заткнися!

Він ударив по корпусу вітрильника за кілька сантиметрів над її головою. Вона навіть не здригнулася. Жинь повільно повернула голову, намагаючись удати, що серце не калатає.

— Промазав, — спокійно сказала вона.

Неджа прибрав руку. Кров цівками стікала з чотирьох багряних цяток.

Вона мала би злякатися, але коли глянула на його обличчя, то не побачила навіть натяку на гнів. Лише страх.

А до страху вона не мала поваги.

— Я не хочу тобі нашкодити, — сказав він.

— О, повір, — її вуста вигнулися. — Ти й не зможеш.

Роздiл 20

— А відгадай-но загадку, — сказав Кітай. — Навколо кораблів здіймається вода, від удару лишаються діри як від гарматних ядер, однак ми не бачимо бодай натяку на вибухи над водою. Як Міліція це провернула?

— Мабуть, це ти мені скажи, — промовила Жинь.

— Та годі, Жинь, просто підіграй.

Вона перебирала фрагменти шрапнелі, викладені на робочому столі.

— Можливо, у днище поцілили лучники. Може, вони закріпили ракети на кінці стріл.

— Але нащо їм це робити? Палуби значно уразливіші, ніж корпус. І підпалені стріли ми напевно помітили б у повітрі, а без підпалу вибух неможливий.

— Може, вони знайшли спосіб сховати вогники, — сказала Жинь.

— Може, й так, — відповів Кітай. — Але чому ж тоді спрацювала ланцюгова реакція? Нащо починати з вітрильників замість того, щоб уцілити просто в «Зимородок» чи баштові кораблі?

— Не знаю. Тактика залякування?

— Це безглуздо, — заперечив Кітай. — Даю підказку. Вибухівка від початку була під водою. Ось чому ми її не помітили. Вона й справді була під водою.

Жинь зітхнула.

— І як їм це вдалося, Кітаю? Чому ти просто не скажеш мені відповідь?

— Кишки, — радісно промовив він. Кітай витягнув з-під столу доволі огидну на вигляд прозору трубку, всередині якої виднівся тонкий натягнутий запал. — Вони повністю водонепроникні. Думаю, Міліція використовує коров’ячі кишки, бо вони довші, але підійде будь-яка тварина, бо ж кишка має лише зберегти запал достатньо сухим, щоб він загорівся. А потім вони швиденько запечатали ці нутрощі, щоб дріт повільного горіння підпалив запал під час удару. Круто, еге ж?

— Схоже на виверт зі свинячими шлунками.

— Щось таке. Але ці були створені для того, щоби згодом підірватися. Залежно від часу горіння дроту, ці міни мог­ли протриматися сухими декілька днів, за умови, що їх запечатали як слід.

— Неймовірно.

Жинь пильно дивилася на кишки, обмірковуючи складність цієї ідеї. Міни підступливі. Поки Міліція вважає, що Респуб­ліканський флот пересуватиметься заданим маршрутом, вона може перемагати в боях, навіть за відсутності своїх військ на місці.

Коли Міліція встигла розробити цю технологію?

І якщо в них були такі можливості, то чи безпечно взагалі пересуватися річковими маршрутами?

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати без попередження ввійшов Дзіньджа з сувоєм у руці. Неджа йшов за ним, досі накульгуючи та спираючись на палицю. Він намагався не дивитися у вічі Жинь.

— Добридень, пане. — Кітай радісно помахав йому коров’ячою кишкою. — Я знайшов вирішення вашої проблеми.

Дзіньджа розізлився:

— І в чому річ?

— Водні міни. Ось як вони підірвали флот. — Кітай підняв кишку, щоб Дзіньджа міг її роздивитися.

Дзіньджа скривився.

— Я довіряю твоєму слову. Ти з’ясував, як їх деактивувати?

— Так, це доволі просто зробити, якщо ми пошкодимо водонепроникність. Найважче тут відшукати самі міни. — Кітай потер підборіддя. — Сумніваюся, що у вас на борту є досвідчені водолази.

— З цим я розберуся. — Дзіньджа розгорнув сувій на столі Кітая. То була дуже детальна мапа провінції Щура, на якій він накреслив червоне коло вглибині країни біля озера неподалік. — Мені треба, щоб ти склав детальні плани атаки Бояна. Ось усі розвіддані, які ми маємо.

Кітай нахилився, щоб вивчити мапу.

— Це операція на весняну пору?

— Ні. Ми атакуємо, щойно дістанемося туди.

Кітай двічі кліпнув.

— Не варто навіть і думати про те, щоб узяти Боян із побитим флотом.

— Три чверті флоту цілком справні. Ми втратили переважно вітрильники…

— А військові кораблі?

— Ми встигнемо їх полагодити.

Кітай постукав пальцями по столу.

— Ви маєте людей, щоб керувати тими кораблями?

На обличчі Дзіньджі майнула іскра роздратування.

— Ми перерозподілили загони. Цього вистачить.

— Як скажете. — Кітай пожував кінчик великого пальця, пильно вдивляючись у нотатки Дзіньджі. — Та все ж, лишається невеличка проблемка.

— І яка ж?

— Ну, озеро Боян — цікавий природний феномен…

— Ближче до суті, — сказав Дзіньджа.

Кітай провів пальцем по мапі.

— Зазвичай рівень води в озері опускається влітку й піднімається в холоднішу пору. Це має дати перевагу глибококорпусним кораблям, як наші. Але Боян живлять джерела з гори Тяньшань, а взимку…

— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.

— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.

— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.

— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.

Кітай знизав плечима.

— Я не провидець. Треба побачити озеро.

— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.

— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?

— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.

— У нас удосталь сили.

— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!

— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.

«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзінь­джа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.

Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.

Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.

— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.

Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.

— Я дозволяв тобі говорити?

— Вона має рацію, — сказав Неджа.

— Застерігаю тебе, брате.

— Вона каже правду, — сказав Неджа. — Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.

Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.

Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.

— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.

— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.

— О, яка радість, — промовив Кітай.

— І що це було?

Кітай виструнчився.

— Так, пане.

Дзіньджа вилетів із кімнати. Неджа затримався у дверях, переводячи погляд із Жинь на Кітая і назад, немовби не впевнений у тому, що хотів сказати.

— Твій брат програє цей бій, — повідомила йому Жинь.

— Стули пельку, — сказав він.

— Я вже бачила таке раніше. Командири постійно ламаються під тиском. А потім ухвалюють гівняні рішення, через які гинуть люди.

Неджа глумливо всміхнувся їй і на мить став точнісінько таким же, як Дзіньджа.

— Мій брат не Алтань.

— Ти в цьому впевнений?

— Кажи, що хочеш, — промовив він. — Принаймні ми не якесь там спірлійське сміття.

Жинь була така вражена, що не зуміла вигадати гарної відповіді. Неджа швидко вийшов із кімнати і грюкнув за собою дверима.

Кітай ледь чутно присвиснув.

— Милі чубляться?

Раптом до обличчя Жинь прилинув страшенний жар. Вона сіла поруч із Кітаєм і вдала, що перебирає коров’ячі кишки.

— Щось таке.

— Якщо це допоможе, то я не вважаю тебе спірлійським сміттям, — сказав він.

— Я не хочу про це говорити.

— Дай знати, якщо схочеш. — знизав плечима Кітай. — І про всяк випадок, раджу ретельніше думати про те, як ти говориш із Дзіньджею.

Жинь скривилася.

— О, я добре все розумію.

— Та невже? Чи, може, тобі подобається не мати місця за столом?

— Кітаю…

— Ти шаманка, яка вчилася в Сінеґарді. Ти не повинна бути рядовим солдатом, ти заслуговуєш більшого.

Вона втомилася від цього аргументу. А тому змінила тему.

— Ти справді думаєш, що ми маємо шанси взяти Боян?

— Якщо ми вколошкаємося до знемоги на гребних колесах. Якщо Імперський флот справді такий слабкий, як про це свідчать мої найоптимістичніші розрахунки. — Кітай зітхнув. — Якщо небеса, зірки й сонце вишикуються для нас і ми отримаємо благословення всіх богів у твоєму Пантеоні.

— Отже, ні.

— Якщо чесно, я не знаю. Забагато змінних. Ми не знаємо, наскільки в них сильний флот. Не знаємо їхньої військово-морської тактики. Можливо, у нас кращі таланти ведення бою на воді, але вони там довше. Вони знають те озеро. У них був час улаштувати пастки на річках. Вони мають для нас план.

Жинь розглядала мапу, шукаючи можливих шляхів відступу.

— Тоді відступаємо?

— Тепер уже запізно, — сказав Кітай. — В одному Дзіньджа таки має рацію: інших варіантів у нас немає. Нам не вистачить припасів, щоб пережити зиму, і є чимала ймовірність, що якщо ми втечемо в Арлон, то втратимо весь досягнутий прогрес.

— А ми не можемо пересидіти декілька місяців у провінції Щура? Отримати корабель із припасами з Арлона?

— І дати Дадзі цілу зиму, щоб побудувати флот? Ми зайшли так далеко лише тому, що Імперія ніколи не мала гарного флоту. У Да­дзі є люди, але в нас є кораблі. Це єдина причина, чому ми на рівних. Якщо Дадзі матиме три місяці, тоді все пропало.

— Зараз нам не завадило б декілька призахідницьких військових кораблів, — пробурмотіла Жинь.

— У тому то й уся суть. — Кітай скоса глянув на неї. — Може, Дзіньджа й гівнюк, але думаю, що я розумію його. Він не може дозволити собі здатися слабким, не тоді, коли Тарквет сидить і оцінює кожен його крок. Він мусить бути хоробрим. Бути чудовим лідером, якого обіцяв його батько. А ми летимо на полум’я разом із ним, бо в нас просто немає іншого вибору.

— Хто з вас уміє плавати? — запитав Дзіньджа.

Полонені зі стражденним виглядом стояли, вишикувані в ряд, на слизькій палубі, низько опустивши голови під дощем, що лив на них немов із відра. Дзіньджа міряв палубу кроками. Полонені замружувалися щоразу, коли він зупинявся перед ними. — Підніміть руки. Хто вміє плавати?

Полонені знервовано перезиралися, розмірковуючи, завдяки якій відповіді лишаться живими. Ніхто не підняв руки.

— Дозвольте пояснити. — Дзіньджа схрестив руки. — У нас бракує припасів, щоб годувати всіх. І хай там як, а дехто з вас однаково опиниться на дні Мужвею. Питання тільки в тому, чи захочете ви вмерти з голоду. Тож підніміть руку, якщо від вас буде користь.

Руки підняли всі до єдиного.

Дзіньджа повернувся до адмірала Молкоя.

— Скиньте всіх за борт.

Чоловіки закричали, протестуючи. Жинь на мить подумала, що Молкой і справді виконає наказ і що вони спостерігатимуть, як полонені хапатимуться один за одного у воді, відчайдушно намагаючись вижити, але потім збагнула, що насправді Дзіньджа не збирався їх страчувати.

Він просто дивився, хто не став опиратися.

Через декілька хвилин Дзіньджа витягнув п’ятнадцятьох людей, вишикував їх у ряд, а решту відправив до в’язниці. А потім витягнув водну міну, загорнуту в коров’ячу кишку, і передав їм, щоб вони могли добре роздивитися запал.

— Міліція встановила це у воді. Ви попливете й виведете їх із ладу. Вас прив’яжуть до кораблів мотузками й дадуть гострі камені, щоб виконати це завдання. Якщо ви знайдете вибухівку, розріжте кишку й переконайтеся, що до неї потрапила вода. Спробуєте втекти — і мої лучники пристрелять вас у воді. Лишите міну неушкодженою — і загинете разом із нами. У ваших інтересах бути уважними.

Він кинув чоловікам декілька мотузок.

— Починайте.

Ніхто не ворухнувся.

— Адмірале Молкой! — крикнув Дзіньджа.

Молкой подав сигнал своїм людям. Шеренга солдатів вийшла вперед із витягнутими клинками.

— Не випробовуйте мого терпіння, — сказав Дзіньджа.

Чоловіки квапливо розтягли мотузки.

Протягом наступного тижня бурі тільки посилилися, але Дзіньджа змусив флот рухатися до Бояна з непомірною швидкістю. Намагаючись виконувати його наказ, солдати виснажувалися на гребних колесах. Декілька полонених упали замертво після того, як їх змусили відпрацювати дві зміни поспіль без перерви на сон, і Дзіньджа безцеремонно виштовхнув їхні тіла за борт.

— Він утомить своє військо ще до того, як ми навіть дістанемось озера, — ремствував Кітай до Жинь. — Авжеж, тепер ти воліла б узяти з собою й ті загони Федерації, правда?

Військо було водночас і стомлене, і голодне. Їхній пайок скоротили. Тепер вони отримували сушену рибу двічі на день, а не тричі, а рис лише раз увечері. Більшість додаткової провізії, яку вони отримали в Сяшані, було втрачено під час вибухів. Бойовий дух слабшав із кожним днем.

Ще більше солдатів підкосили принесені шпигунами подробиці про оборону озера. Військово-морський флот Імперії й справді зупинився на Бояні, як вони й боялися, і він був значно краще оснащеним, аніж передбачав Дзіньджа.

Той флот міг позмагатися в розмірі з флотом, який відплив із Арлона. Єдиною розрадою слугував той факт, що Імперський флот навіть близько не дотягував до технологічного рівня армади Дзіньджі. Імператриця нашвидкуруч спорудила його за декілька місяців після Лусаня. Брак часу на підготовку одразу впадав у вічі: Імперський флот був безладним поєднанням погано збудованих нових кораблів (деякі навіть мали незакінчені палуби) та перероблених старих торгових човнів абсолютно різних конструкцій. Щонайменше три з них були баржами для відпочинку й не мали вогневої моці.

Але Імперія мала більше кораблів і більше людей.

— Характеристики корабля важать лише в океані, — сказав Кітай Жинь. — Але озеро перетворить цю битву на плавильну піч. Ми всі зіштовхуватимемось один із одним. Достатньо, щоб їхні люди дісталися на наші кораблі — і на тому кінець. Боян почервоніє від крові.

Жинь знала один спосіб, як Республіка може легко перемогти. Їм навіть не довелося б стріляти. Але Неджа відмовлявся з нею говорити. Вона бачила його, лише коли від піднімався на борт «Зимородка» для зустрічі у братовому кабінеті. Щоразу, коли їхні стежки перетиналися, він квапливо відводив очі, а якщо вона кликала його на ім’я, то лише хитав головою. З таким же успіхом вони могли були абсолютними незнайомцями.

— Ми сподіваємося на якийсь результат? — запитала Жинь.

— Та навряд, — відповів Кітай. Він тримав біля грудей натягнутий арбалет. — Це лише формальність. Ти ж знаєш аристократів.

Коли Імперський флагманський корабель наблизився до «Зимородка», у Жинь зацокотіли зуби.

— Нам не варто було навіть приходити.

— Це ж Дзіньджа. Завжди піклується про свою честь.

— Ну, тоді ми можемо спробувати піклуватися про його життя.

Перед радою своїх адміралів Дзіньджа останньої миті наполіг на перемовинах із флагманським кораблем Імперського військово-­морського флоту. Джентльменський етикет, як він це назвав. Він дав генералу Вовче М’ясо останній шанс здатися. Але на ці перемовини ніхто не покладав надій. Вони були лише додатковим ризиком, та ще й доволі безглуздим.

Від приватної зустрічі Чан Ень відмовився. Щонайбільше він погоджувався тимчасово призупинити вогонь і зіткнення у відкритих водах, а це означало, що їхні кораблі змушені перебувати небезпечно близько один від одного безпосередньо перед початком стрілянини.

— Привіт, малий драконе! — голос Чан Еня продзвенів у спокійному холодному повітрі. Хоча цього разу води були спокійні й тихі. Від поверхні озера Боян здіймався туман, огортаючи зібраний флот хмарами.

— А ви не стоїте на місці, майстре, — сказав Дзіньджа. — Адмірал Імперського військово-морського флоту?

Чан Ень розвів руки.

— Коли я щось бачу, то беру, що хочу.

Дзіньджа підняв підборіддя.

— Тоді ви хочете здатися. Ви можете зберегти свою посаду під керівництвом мого батька.

— О, пішов до біса. — Шакалячий сміх Чан Еня продзвенів високо й різко над озером.

Дзіньджа підвищив голос.

— Су Дадзі нічого не може зробити для вас. Хай би що вона не наобіцяла, ми це подвоїмо. Мій батько може зробити вас генералом…

— Твій батько кине мене в камеру в Баґхрі й відітне кінцівки.

— Якщо ви зараз же складете зброю, то отримаєте імунітет. Даю слово.

— Слово Дракона нічого не варте. — Чан Ень знову реготнув. — Невже ти думаєш, я такий дурний? Коли це Вейсжа виконував обіцянки?

— Мій батько шанована людина, яка лише хоче бачити цю країну об’єднаною під справедливим режимом, — сказав Дзінь­джа. — Ви добре прислужитеся цій меті, якщо станете на його бік.

Він не кидав слів на вітер. Дзіньджа говорив так, немовби й справді мав це на увазі. Здавалося, він щиро вірив, що зможе переконати колишнього майстра стати відданим іншому лідеру.

Чан Ень сплюнув у воду.

— Твій батько — призахідницька маріонетка, готова танцювати заради подачок.

— Думаєте, Дадзі чимось краща? — запитав Дзіньджа. — Станьте на її бік і гарантовано матимемо роки кривавої війни.

— О, але ж я солдат. Без війни я лишуся безробітним.

Чан Ень підняв руку, затягнуту в рукавицю. Його лучники підняли луки.

— Гідність під час ведення перемовин, — застеріг Дзіньджа.

Чан Ень нестямно всміхнувся.

— Годі балачок, малий драконе.

І опустив руку.

Одна-єдина стріла просвистіла в повітрі, пробивши Дзіньджі щоку та впившись у перемичку позаду нього.

Дзіньджа торкнувся щоки, смикнув її й побачив, як кров скрапує з його блідих пальців. Він був немовби вражений тим, що в нього може йти кров.

— Цього разу ти ще легко відбувся, — сказав Чан Ень. — Я не хотів, щоб веселощі скінчилися надто швидко.

Озеро Боян горіло немовби факел. Полум’яні стріли, снаряди й гарматний вогонь зробили небо червоним, а внизу зусібіч простягалися димові завіси, огортаючи Імперський флот саваном, ніби ховаючи його за брудно-сірою вуаллю.

«Зимородок» плив просто в туман.

— Принесіть мені його голову, — наказав Дзіньджа, не звертаючи уваги на нестямні крики пригнутися.

Решта флоту розосередилася по озеру, щоб зменшити уразливість до вогняних атак. Що ближче вони пливтимуть, то швидше полум’я перекинеться й на інші кораблі. «Морські яструби» і требушети починали відстрілюватися, випускаючи ракету за ракетою над «Зимородком» у непроглядну сіру стіну.

Але їхній розтягнений стрій лише ослабив республіканців супроти імперської тактики роїння. Крихітні латані-перелатані вітрильники прослизали між військовими кораблями Республіки й відтісняли їх ще далі один від одного, ізолюючи та змушуючи битися самотужки.

Імперський флот цілився передусім у баштові кораблі. Їхні вітрильники зусібіч атакували «Деркача» невпинним гарматним вогнем. Без підтримки власного вітрильника «Деркач» почав тремтіти на воді, як людина в передсмертній агонії.

Дзіньджа наказав «Зимородку» прийти на допомогу «Деркачеві», але він також опинився у пастці, відрізаний від флоту фалангою старих імперських човнів.

Дзіньджа раз за разом наказував стріляти з гармат, щоб пробити собі шлях. Але навіть обстріляні човни займали простір у воді, а це означало, що «Зимородку» лишалося тільки стояти й дивитися, як люди генерала Вовче М’ясо беруть «Деркача» на абордаж.

Команда «Деркача» від початку була виснажена й надто нечисленна. Люди генерала Вовче М’ясо прагнули крові. «Деркач» не мав жодного шансу.

Чан Ень люто кинувся на верхню палубу. Жинь бачила, як він піднімає над головою палаш і розтинає навпіл солдатову голову так точно, немовби розрізає кавун. Коли інший солдат скористався нагодою, щоб напасти на нього ззаду, Чан Ень розвернувся й так сильно всадив клинок йому в груди, що лезо вийшло в солдата зі спини.

Той чоловік був чудовиськом. Якби Жинь не боялася так сильно за своє життя, то напевно стояла б на палубі і просто дивилася.

— Спірлійко! — Адмірал Молкой показував на покинутий арбалет перед нею, а потім змахнув на «Деркача». — Прикрий їх!

Він сказав ще щось, але саме тієї миті хвиля гарматного вогню вистрелила з боку «Зимородка». Жинь дзвеніло у вухах. Вона кинулася до арбалета. Вона вже нічого не чула. Руки тремтіли, коли вона вкладала шворінь у паз.

Пальці зісковзували. Бляха, бляха, вона не стріляла з арбалета ще з часів Академії, вона ніколи не служила в артилерії й від паніки майже повністю забула, що робити…

Вона глибоко вдихнула. «Натягни. Прицілься». Примружилася, вдивляючись у палубу «Деркача».

Генерал Вовче М’ясо затиснув капітана на краю носа. Жинь упізнала капітана Салкхі. Мабуть, після того, як вони втратили у вогні в каналі «Ластівку», її перевели на «Деркач». У Жинь скрутило все нутро. Салкхі ще тримала зброю, досі відбиваючи удари, але навіть близько не дотягувала до потрібної сили. Жинь бачила, що Салкхі заледве втримує меча, натомість Чан Ень атакував її з млявою легкістю.

Перший постріл Жинь навіть не дістав до палуби. Вона правильно обрала напрямок, але помилилася з висотою, шворінь намарно відскочив від корпусу «Деркача».

Салкхі виставила меч, щоб заблокувати удар згори, але Чан Ень ударив своїм клинком так сильно, що вона випустила зброю. Тепер Салкхі була беззбройна, затиснута в пастці на носі корабля. Чан Ень повільно підходив до неї, осяйно посміхаючись.

Жинь уклала новий шворінь в арбалет, примружилася, навела ціль на голову Чан Еня. І натиснула на спусковий гачок. Шворінь пролетів над полум’яними водами і врізався в деревину якраз біля руки Салкхі. Капітан підстрибнула від шуму, інстинктивно розвернувшись…

Вона заледве встигла повернутися, коли генерал Вовче М’ясо вдарив клинком їй по шиї, майже стинаючи голову. Салкхі впала навколішки. Чан Ень нахилився й потягнув її вгору за комір, доки вона не опинилася за пів метра над землею. Він підтягнув її ближче, поцілував у губи і викинув за борт.

Жинь завмерла, спостерігаючи, як тіло Салкхі зникає у хвилях.

Течія навколо «Деркача» повільно стала багряною. Попри постійний потік стріл із «Сорокопуда» й «Зимородка», люди Чан Еня стинали голови команді, немовби вовча зграя, що напала на овець. Хтось поцілив полум’яною стрілою в топ щогли — і срібно-блакитний прапор «Деркача» спалахнув.

Тепер баштовий корабель повернувся проти своїх же кораблів. Його катапульти та запали були спрямовані не на Імперський флот, а на «Зимородок» і «Грифон».

Тим часом завдяки невеликим розмірам імперські вітрильники намотували кола навколо флоту Дзіньджі. У мілких водах величезні військові кораблі Республіки просто не мали маневреності. Вони безпорадно дрейфували, немовби хворі кити, доки зграя меншої риби розриває їх на шматки.

— Підведи нас до «Сорокопуда», — наказав Дзіньджа. — Ми мусимо втримати бодай один баштовий корабель.

— Ми не можемо, — сказав Молкой.

— Чому?

— На тому боці озера рівень води занадто низький. «Сорокопуд» сів на мілину. Ще трохи — і ми самі застрягнемо в мулі.

— Тоді принаймні забери нас від «Деркача», — випалив Дзінь­джа. — Ми вже майже застрягли тут.

Він мав рацію. Поки Чан Ень виборював контроль над «Деркачем», баштовий корабель віднесло так далеко в мілкі води, що він не міг звільнитися самостійно.

Але «Зимородок» і «Грифон» досі мали більше вогневої моці, ніж імперські човни. Якщо вони продовжать стріляти, то цілком можуть утвердити свою позицію на глибшому краю озера. Вони мусили це зробити. Не мали іншого вибору.

Однак Імперський флот зупинився навколо «Деркача».

— Що в біса вони роблять? — запитав Кітай.

Не схоже, що вони застрягли. Радше Чан Ень наказав своєму флоту лишатися на місці. Жинь оглядала палуби, шукаючи будь-яку активність — світлові сигнали, прапор — але нічого не побачила.

Чого вони чекали?

У верхній частині огляду крізь підзорну трубу майнуло щось темне. Вона ворухнулася, щоб зосередитися на щоглі.

На самісінькій верхівці стояв чоловік.

На ньому не було ані форми Міліції, ані форми Республіки. Він був повністю вбраний у чорне. Жинь заледве могла роздивитись обличчя. Сплутане, безладне кубло його волосся спадало на очі, а шкіра була водночас і бліда, і темна, поцяткована, мов розкришений мармур. У нього був такий вигляд, наче його підняли з океанського дна.

Він здався Жинь химерно знайомим, але вона не могла згадати, де його бачила.

— На що ти дивишся? — запитав Кітай.

Вона кліпнула в підзорну трубу — і чоловіка не стало.

— Там чоловік, — показала вона. — Я бачила його, він був просто он там…

Кітай спохмурнів, придивляючись до щогли.

— Який чоловік?

Жинь відібрало мову. Десь глибоко всередині неї зароджувався жах.

Вона згадала. Вона точно знала, хто то був.

На озеро опустився раптовий холод. Вода миттю взялася кригою. Вітрила «Зимородка» несподівано опали без жодних причин. Команда на палубі роззиралася, не розуміючи, що сталося. Ніхто не віддавав такого наказу. Ніхто не опускав вітрил.

— Вітру немає, — пробурмотів Кітай. — Чому тут немає вітру?

Жинь почула пронизливий свист. У неї все розпливлося перед очима, а потім до її вух долинули крики, які слабшали, слабшали і різко обірвалися.

Вона почула над головою якесь тріскотіння.

Адмірал Молкой раптом опинився на скелі, його тіло вигнулося під химерними кутами, як у зламаної ляльки. Він повисів там якусь мить, а потім скотився на каміння обличчям униз і впав у озеро, лишаючи на сірому тлі багряний слід.

— От же бляха, — пробурмотіла Жинь.

Це було ніби ціле життя тому, коли вони з Алтанем звільнили з Чулуу Корікх когось дуже могутнього й божевільного.

Повернувся бог вітру Фейлень.

Палуба «Зимородка» вибухнула криками. Дехто з солдатів кинувся до арбалетів, націлюючись шворнями в порожнечу. Інші впали додолу і позакривали голови руками, немовби ховаючись від диких тварин.

Нарешті до Жинь повернулися чуття. Вона склала долоні біля рота.

— Усі на нижні палуби!

Вона схопила Кітая за руку й потягнула його до найближчого люка, а вже за мить різкий порив вітру налетів на них збоку. Вони впали на перемичку. Кітай поцілив зігнутим ліктем Жинь просто в груди.

— Ой! — скрикнула вона.

Кітай заледве підвівся.

— Вибач.

Якимось чином їм таки вдалося підтягтися до люка й радше скотитися, аніж спуститися сходами вниз, де решта команди з’юрмилася в глухій темряві. Запала довга, наповнена жахом мовчанка. Ніхто не промовив ані слова.

Кімнату наповнило світло. Пориви вітру раз за разом зривали дерев’яну обшивку корабля, немовби знімаючи шкіру шарами, відкриваючи зіщулену й уразливу команду внизу.

Перед ними на перекладині, немовби пташка, що вмостилася на гілці, сидів дивакуватий чоловік. Тепер Жинь чітко бачила його очі: яскраві, сяйливі, зловісні цятки блакиті.

— Що це? — запитав Фейлень. — Маленькі щурики ховаються, бо йти більше нікуди?

Хтось пустив стрілу йому в голову. Він роздратовано відмахнувся. Стріла відлетіла вбік і просвистіла назад до солдатів. Жинь почула глухий стук. Хтось упав на підлогу.

— Не треба грубощів, — голос Фейленя був тихим, скрипучим і слабким, але в моторошно спокійному повітрі вони чули кожне його слово. Він нависав над ними, без зусиль ширяючи над землею, аж доки його яскраві очі не впилися поглядом у Жинь:

— Ось де ти.

Жинь не думала. Якби вона зупинилася подумати, то страх узяв би над нею гору. Натомість вона з криком кинулася до Фейленя, стискаючи в руці тризуб.

Фейлень жбурнув її на обшивні дошки, просто клацнувши пальцями. Жинь підвелася і знову кинулася до нього, але не змогла навіть наблизитися. Він щоразу відкидав її вихором, але вона не полишала спроб, знову і знову. Якщо вона помре, то тільки стоячи.

Але Фейлень лише грався з нею.

Нарешті він викинув її з корабля й почав смикати нею в повітрі, немов ганчір’яною лялькою. Він міг жбурнути її на скелю, якби захотів, міг підняти її високо в повітря, а потім кинути в озеро, але не зробив цього з єдиної причини: хотів погратися.

— Споглядай, великий Феніксе, замкнутий всередині дівчиська, — вишкірився Фейлень. — Де тепер твій вогонь?

— Ти один із Цике, — видихнула Жинь. Колись Алтань уже звертався до людяності Фейленя. І це майже спрацювало. Вона мусила спробувати те ж саме. — Ти один із нас.

— Таких же зрадників, як і ти? — Фейлень здавлено фиркнув, а вітер гойдав її то вгору, то вниз. — Заледве.

— Тоді чому ти б’єшся на її боці? — вимогливо запитала Жинь. — Вона полонила тебе!

— Полонила? — Фейлень відкинув Жинь так близько до скелі, що її пальці ковзнули по поверхні, але вже за мить смикнув її назад до себе. — Ні, то був Тренсинь. То Тренсинь і Туйр, удвох. Вони скрутили нас посеред ночі, та зв’язати зуміли лише близько полудня.

Фейлень дозволив їй упасти. Жинь шубовснула в озеро, ударившись об воду, і вже була певна, що втоне, аж раптом він висмикнув її вгору за литку. Фейлень здавлено засміявся неприємним сміхом.

— Поглянь на себе. Ти як мала кицька. Промокла до кісток.

Біля голови Фейленя пролетіло декілька ракет. Він легковажно відмахнувся від них. Вони впали у воду і з шипінням згасли.

— Жамса ще тут? — запитав він. — Як чудово. З ним усе добре? Він ніколи нам не подобався, ми вирвемо йому нігті, один за одним.

Говорячи, Фейлень шпурляв Жинь то вгору, то вниз. Вона зціпила зуби, щоб не закричати.

— Невже ти справді думала, що зможеш протистояти нам? — він веселився. — Нас не можна вбити, дитя.

— Алтань уже раз тебе зупиняв, — гаркнула вона.

— Зупиняв, — визнав Фейлень, — але тобі ще далеко до Алтаня Тренсиня.

Він припинив смикати її й підняв у повітря, підтримуючи зусібіч таким сильним вітром, що вона заледве могла розплющити очі. Фейлень зависнув перед Жинь із широко розкинутими руками. Лахміття, в якому він був, розвівалося на вітрі, він кидав їй виклик напасти, знаючи, що вона не здатна на це.

— Хіба ж літати не весело? — запитав він.

Вітри завивали все дужче й дужче навколо Жинь, аж доки їй не почало здавалося, що тисячі сталевих клинків врізаються в кожнісіньку частину тіла.

— Просто вбий мене, — видихнула вона. — Покінчімо з цим.

— О, ми не збираємося тебе вбивати, — сказав Фейлень. — Вона наказала цього не робити. Ми просто маємо зробити тобі боляче.

Він змахнув рукою. Порив вітру відкинув її геть.

Жинь летіла, невагома, зовсім не контролюючи свого тіла, і врізалася у щоглу. Зависла там на мить, скосившись, як порубаний труп, а потім упала. І приземлилася безладною купою на палубу «Зимородка». Жинь навіть не могла набрати в груди вдосталь повітря, щоб закричати. Усе її тіло горіло вогнем від болю. Вона спробувала змусити кінцівки рухатися, але вони їй не корилися.

Її відчуття знову розмилися. Вона бачила навколо себе лише обриси, чула спотворений голос, який вигукував її ім’я.

— Кітай? — прошепотіла вона.

Він просунув руки їй під поперек. Спробував підняти її, але біль від найменшого руху був страшенний. Вона скиглила, не припиняючи тремтіти.

— Усе гаразд, — сказав Кітай. — Я тримаю тебе.

Вона вчепилася йому в руку, не в змозі вимовити ні слова. Вони притиснулись одне до одного й дивилися, як дошки продовжують відриватися від «Зимородка». Фейлень крок за кроком роздягав їхній флот.

Жинь нічого не могла вдіяти й лише зіщулювалася від страху. Вона міцно заплющила очі. Не хотіла цього бачити. Її обхопила паніка. Одні й ті ж самі думки відлунювали в голові. «Ми потонемо. Він пошматує кораблі — і ми впадемо у воду й потонемо».

Кітай потрусив її за плече.

— Жинь. Поглянь.

Вона розплющила очі й побачила копицю білого волосся. Чаґхань видерся вгору на потрощені дошки й нестямно розгойдувався на краю. Він скидався на маленьку дитину, яка танцює на даху. Якимось чином, навіть попри страшний вітер, він не падав.

Чаґхань підняв руки над головою.

Раптом повітря стало ще холоднішим. І навіть густішим. І так само різко вітер стих.

Фейлень завис у повітрі, мовби якась невидима сила втримувала його.

Жинь не знала напевне, що саме зробив Чаґхань, але відчувала в повітрі силу. Немовби Чаґхань створив якийсь невидимий зв’язок із Фейленем, якусь нитку, яку могли сприймати лише вони двоє, якусь психодуховну площину, на якій велася битва їхньої волі.

На мить здавалося, що Чаґхань перемагає.

Голова Фейленя смикалася то вперед, то назад, ноги борсалися, немовби його душили.

Жинь міцніше стиснула руку Кітая. У її грудях зародилася бульбашка надії.

«Будь ласка. Будь ласка, нехай переможе Чаґхань».

А потім вона побачила Цару, яка згорбилася на палубі, розхитуючись уперед і назад і ледь чутно бурмочучи щось знову і знову.

— Ні, — прошепотіла Цара. — Ні, ні, ні!

Голова Чаґханя смикнулася набік. Його кінцівки судомно рухалися, молотили без цілі чи напрямку, немовби хтось, хто мав дуже незначні знання про людське тіло, контролював його звідкись здалеку.

Цара почала кричати.

Чаґхань обм’як. А потім полетів назад, ніби маленький білий прапор, такий вразливий, що Жинь злякалася, що вітри можуть його розірвати.

— Гадаєш, що зможеш умістити нас, маленький шамане? — Вітри повернулися, цього разу ще шаленіші. Ще один порив скинув Чаґханя й Цару в неспокійні хвилі внизу.

Жинь побачила Неджу, який спостерігав за всім із «Грифона». Він був наляканий, але стояв достатньо близько, щоб почути її.

— Зроби щось! — закричала вона. — Боягуз! Зроби щось!

Неджа стояв нерухомо, з широко розкритими очима й ротом, немовби він опинився в пастці. Його обличчя осунулося. Але він нічого не зробив.

Порив вітру розірвав палубу «Зимородка» навпіл, здираючи дошки з-під самих ніг Жинь. Вона впала крізь уламки деревини, вдарилася і протяглася шорсткою поверхнею, аж доки не опинилася у воді.

Кітай упав поруч. Його очі були заплющені. Він миттю пішов на дно. Жинь обхопила його руками навколо грудей, нестямно борсаючись, щоб утриматися разом із ним на плаву. Вона силкувалася пливти до «Зимородка», але вода тягнула її назад.

У неї стиснулося нутро.

Течія.

З південного краю озеро Боян закінчувалося водоспадом. Він був короткий, вузький, не дуже великий, тому його течія не надто впливала на важкі військові кораблі. Для суден вона була нешкідлива. Але смертельна для поодиноких плавців.

«Зимородок» стрімко зникав із очей Жинь, течія тягла їх усе швидше і швидше до краю. Вона побачила мотузку, що пливла поруч із ними, і у відчаї схопилася за неї, палко прагнучи вчепитися бодай за щось.

Якимось дивом мотузка досі трималася корабля. Вона натягнулася — і течія вже не тягла їх далі. Жинь із зусиллям стискала замерзлі пальці навколо мотузки, борючись із сильною течією й намагаючись обгорнути її навколо тулуба Кітая та своїх зап’ястків.

У Жинь від холоду заніміли кінцівки. Вона не могла поворушити пальцями, які ще міцно стискалися навколо мотузки.

— Допоможіть нам! — закричала вона. — Хто-небудь, допоможіть!

Хтось піднявся з носа «Зимородка»

Дзіньджа. Їхні погляди перетнулися. Його обличчя було дике, нестямне. Жинь хотілося думати, що він її побачив, але можливо, його увага була прикута лише до мізерних шансів на виживання.

А потім він зник. Жинь не знала напевне, чи то Дзіньджа перерізав мотузку, чи він просто впав під ще одним натиском атаки Фейленя, але відчула, як нею сіпнуло, а потім мотузка ослабла.

Їх понесло від флоту, вихором затягуючи до водоспаду. На якусь мить вона відчула невагомість, і то був бентежний та дивний момент повної дезорієнтації, а потім вода накрила їх із головою.

Роздiл 21

Жинь бігла в темному полі, переслідуючи полум’яну постать, якої їй ніколи не судилося спіймати. Її ноги рухалися немовби у воді, вона була надто млява, надто незграбна, і значно відставала від тієї постаті. На неї навалювався все сильніший розпач, аж доки ноги не стали такими важкими, що їй уже несила було бігти.

— Прошу, — скрикнула вона. — Зачекай.

Постать зупинилася.

Коли Алтань обернувся, Жинь побачила, що він уже горить, його вродливе обличчя розтріскалося і спотворилося, почорніла шкіра відлущувалася, відкриваючи вибілені сяйливі кістки.

А потім Алтань нависнув над нею. Якимось чином він досі лишався чарівним, досі прекрасним, навіть замкнутий у миті власної смерті. Він став перед нею навколішки, обхопив її обличчя палючими руками і схилився до її чола.

— Ти ж знаєш, вони мають рацію, — сказав він.

— Щодо чого? — вона бачила в його очах океани вогню. Він боляче стискав її, як і завжди. Вона не знала напевне, чого саме хотіла — щоб він відпустив її чи щоб поцілував.

Його пальці глибоко впивалися їй у щоки.

— Це мала бути ти.

Його обличчя перетворилося на обличчя Цари.

Жинь закричала і смикнулася назад.

— Тигрячі цицьки. Я ж не така страшна. — Цара витерла рота долонею. — Ласкаво прошу до світу живих.

Жинь сіла й відкашлялась озерною водою. Вона безтямно тремтіла. Їй знадобився якийсь час, щоб витиснути бодай якісь слова з онімілих незграбних вуст.

— Де ми?

— На березі річки, — сказала Цара. — Мабуть, за кілометр-два від Бояна.

— А що з іншими? — Жинь придушила сплеск паніки. — Жамса? Суні? Неджа?

Цара не відповіла, а це означало, що вона не знала. Тож Цике або вибралися, або втонули.

Жинь декілька разів глибоко вдихнула, щоб стримати гіпервентиляцію легенів. «Ти не знаєш, чи вони загинули», — сказала вона собі. А Неджа мусив вижити, хто як не він. Вода захищала його, немов власне дитя. Хвилі прикрили б його, хоч свідомо він прикликав би їх, хоч ні.

«Якщо інші загинули, ти нічим не зарадиш».

Жинь змусила свій розум розділитися, щоб виокремити тривоги й відмахнутися від них. Горюватиме вона потім. Спершу треба вижити.

— З Кітаєм усе гаразд, — сказав їй Чаґхань. Він скидався на живий труп: вуста такого ж темного відтінку, що й пальці, посинілі аж до середнього суглоба. — Просто пішов принести трохи дров.

Жинь підтягнула коліна до грудей, не припиняючи тремтіти.

— Фейлень. То був Фейлень.

Близнюки кивнули.

— Але чому… Що він… — Жинь не розуміла, чому вони були такі спокійні. — Що він робить із ними? Чого він хоче?

— Ну, людина Фейлень, мабуть, хоче померти, — сказав Чаґхань.

— Тоді що…

— Бог вітру? Хтозна. — Він розтирав долонями руки то вгору, то вниз. — Боги — представники чистого хаосу. За межею вони збалансовані, кожен стоїть проти інших шістдесяти трьох, але якщо вивільнити їх у матеріальному світі, вони ніби вода, що виривається зі зруйнованої греблі. Не маючи протилежної сили, яка їх контролює, вони роблять усе, що заманеться. А ми ніколи не знаємо, чого захочеться богу. Одного дня він створює легенький бриз, а наступного — тайфун. Єдине, чого можна очікувати, це непослідовності.

— Але тоді чому ж він бився на їхньому боці? — запитала Жинь. Війни вимагають послідовності. Немає нічого гіршого за непередбачуваних та неконтрольованих солдатів.

— Гадаю, він декого боїться, — сказав Чаґхань. — Когось, хто може налякати його достатньо сильно, щоб змусити коритися наказам.

— Дадзі?

— А кого ж іще?

— Господи, ти отямилася, — на галявину вийшов Кітай із оберемком дров. Він був наскрізь мокрий, кучеряве волосся прилипало до скронь. Жинь бачила криваві подряпини по всьому його обличчю й руках, він бився об каміння, але в усьому іншому Кітай видавався неушкодженим.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

— Гм. Поганенька чутливість у руках, але думаю, що то я просто замерз, — він кинув оберемок на вогку землю. — Ти поранена?

Жинь настільки замерзла, що важко було відповісти однозначно. Здавалося, що все тіло просто задубіло. Вона розігнула руки, порухала пальцями, з цим проблем не виникло. А потім спробувала підвестися. Ліва нога підігнулася під її вагою.

— Бляха, — вона пробіглася пальцями по литці. Боляче було навіть торкатися. Де б вона не натискала, відчувалося пульсування.

Кітай присів біля неї.

— Можеш ворухнути пальцями на ногах?

Вона спробувала — і пальці послухалися. Це було невеличке полегшення. Не перелом, лише розтягнення. А до розтягнень вона звикла. Для студентів Сінеґарда вони були не рідкістю. Вона багато років тому навчилася їх лікувати. Їй потрібна лише якась тканина для тісної пов’язки.

— У когось є ніж? — запитала вона.

— У мене. — Цара понишпорила в кишенях і кинула Жинь невеличкий мисливський ніж.

Жинь вийняла його з піхов, відтягнула штанину й відрізала її по литці. Потім розірвала тканину вздовж на два шматки й міцно обмотала ногу.

— Принаймні не треба мудрувати з тим, щоб тримати її в холоді, — сказав Кітай.

У Жинь не лишилося сил сміятися. Вона зігнула ногу — і її пронизав ще один спалах пульсуючого болю. Вона скривилася.

— Ми єдині вибралися?

— Та якби ж. У нас чимала компанія, — він кивнув кудись ліворуч.

Жинь простежила за поглядом Кітая й побачила групу тіл, може, семеро, чи восьмеро. Трохи далі берегом річки люди горнулись одне до одного. Сірі сутани, світле волосся. Без військової форми. Усі вони були з Сірого товариства.

Жинь упізнала Авґуса. Решту їй не вдалося виокремити з гурту, бо ж призахідницькі обличчя були для неї майже однаковими, усі бліді й широкі. Вона з полегшенням помітила, що сестри Петри серед них немає.

Вигляд у них був жалюгідний. Вони дихали і кліпали, цих рухів було саме вдосталь, щоб Жинь розуміла — вони живі. Шкіра в них була бліда як сніг, а губи посиніли.

Жинь помахала їм і показала на купу гілок.

— Ідіть сюди. Ми розводимо багаття.

Вона могла бодай спробувати бути доброю. Якщо їй вдасться врятувати когось із Сірого товариства від смерті на холоді, це могло дати їй певний політичний капітал із призахідниками, коли — якщо — вдасться повернутися до Арлона.

Місіонери навіть не поворухнулися, щоб підвестися.

Вона спробувала знову, повільною, ретельно обміркованою призахідницькою.

— Ходіть-но, Авґусе. Ви ж замерзнете.

Авґус наче й не чув, що вона покликала його. Немовби Жинь узагалі говорила не призахідницькою. В інших також були порожні погляди, неясні й налякані вирази на обличчях. Вона почовгала до них. Декілька місіонерів позадкували, наче боялися, що вона їх укусить.

— Облиш, — сказав Кітай. — Я намагався поговорити з ними чи не з годину, а моя призахідницька значно краща за твою. Гадаю, вони в шоковому стані.

— Вони помруть, якщо не зігріються, — Жинь підвищила голос. — Агов! Уставайте звідти!

Ще більше наляканих поглядів. Троє місіонерів наставили на Жинь зброю.

Лайно. Жинь почовгала назад.

У них були аркебузи.

— Просто облиш їх, — пробурмотів Чаґхань. — Я не в тому настрої, щоб спіймати кулю.

— Так не можна, — сказала вона. — Якщо вони загинуть, призахідники звинуватять у цьому нас.

Чаґхань закотив очі.

— Їм не обов’язково про це знати.

— Вони дізнаються, якщо бодай один із тих ідіотів знайде зворотний шлях.

— Не знайде.

— Але ми цього не знаємо. І я не вбиватиму їх, щоб упевнитися.

Якби йшлося не про Авґуса, їй було б начхати. Але був він блакитнооким дияволом чи ні, вона не могла лишити його вмирати від холоду. Він був добрим до неї на «Зимородку», коли не мусив цього робити. Вона почувалася зобов’язаною віддячити за послугу.

Чаґхань зітхнув.

— Тоді лишімо їм багаття. А потім відійдемо достатньо далеко, щоб вони вважали безпечним підійти.

Це була непогана думка. Кітай за лічені хвилини розпалив невелике багаття. Жинь помахала призахідникам.

— Ми сядемо он там, — вигукнула вона. — А ви можете скористатися цим вогнищем.

І знову їй ніхто не відповів.

Але щойно вона відійшла трохи далі берегом, то побачила, як призахідники повільно просуваються до вогню. Авґус простягнув руки до полум’я. Це було невеличке полегшення. Принаймні вони не помруть із чистої дурості.

Щойно Кітай спорудив друге вогнище, усі четверо, не соромлячись, зняли форми. Їх огорнуло крижане повітря, але у промоклому одязі було значно холодніше, аніж без нього. Вони голяка притулились одне до одного біля вогню, тримаючи руки якомога ближче до полум’я, але так, щоб не обпектися. І, здавалося, просиділи так декілька годин. Ніхто не хотів витрачати сили на розмову.

— Ми повернемося до Мужвею, — нарешті заговорила Жинь, натягнувши висохлу форму. Було приємно промовити ці слова вголос. Це було щось раціональне, крок уперед до рішучої дії, який угамував паніку, що вже зароджувалася в ній. — Навколо вдосталь уламків. Ми можемо зробити пліт і просто пливти за течією невеликими притоками, доки не дістанемося головної річки, а потім, якщо будемо обачні й рухатимемося лише вночі, то…

Чаґхань не дав їй договорити.

— Це жахлива ідея.

— І чому ж?

— Бо повертатися нікуди. З Республікою покінчено. Твої друзі мертві. Їхні тіла, мабуть, лежать на дні озера Боян.

— Ми цього не знаємо, — сказала вона.

Чаґхань знизав плечима.

— Вони не загинули, — наполягала вона.

— Тоді повертайся до Арлона. — Він знову знизав плечима. — Повзи в руки Вейсжі й ховайся скільки зможеш, доки Імператриця не прийде по тебе.

— Я не це мала…

— Саме цього ти хочеш. Тобі аж кортить припасти до його ніг, чекати наступної команди, немов надресирований пес.

— Бляха, ніякий я не пес.

— Хіба? — Чаґхань підвищив голос. — Ти хоча б раз опиралася, коли тебе роздягали догола за командою? Чи ти насолоджувалася цим? Не вмієш віддавати накази, але залюбки їх виконуєш. Спірлійці знали, як то воно бути рабами, але я й подумати не міг, що тобі це подобається.

— Я ніколи не була рабинею, — огризнулася Жинь.

— О, була, ти просто цього не знаєш. Ти вклоняєшся кожному, хто віддає тобі накази. Алтань грав на твоїх сраних почуттях, грав на тобі, ніби на лютні: варто йому було сказати потрібні слова, змусити тебе думати, що він тебе любить — і ти побігла за ним до Чулуу Корікх наче ідіотка.

— Стули пельку, — тихо промовила вона.

Але потім зрозуміла, у чому річ. Ішлося не про Вейсжу. Ішлося взагалі не про Республіку. Річ була в Алтані. Після стількох місяців, після всього, що вони пережили, річ досі була в Алтані.

Вона могла дати відсіч Чаґханю. Він сам наривався.

— Наче ти його зовсім не боготворив, — просичала вона. — Це не я була ним одержимою. А ти кидався робити все, про що б він не попросив…

— Але я не пішов із ним до Чулуу Корікх, — сказав він. — А ти пішла.

— То он у чому ти мене звинувачуєш?

Жинь розуміла, до чого все йшло. Тепер вона збагнула, що саме Чаґхань не насмілювався сказати їй у вічі всі ці місяці: він звинувачував її у смерті Алтаня.

Не дивно, що він її ненавидів.

Цара поклала долоню братові на передпліччя.

— Чаґханю, не треба.

Чаґхань відмахнувся від неї.

— Хтось випустив Фейленя. Хтось поневолив Алтаня. І це був не я.

— Але все почалося з того, що хтось розповів йому, де Чулуу Корікх! — крикнула Жинь. — Нащо? Нащо ти це зробив? Ти знав, що там!

— Бо Алтань думав, що зможе підняти військо, — Чаґхань говорив голосно й неемоційно. — Бо Алтань думав, що зможе переломити хід історії й повернути все, як було до Червоного Імператора, відродити той час, коли Спір був вільним, а шамани — на піку своєї сили. У той час це видіння було таким прекрасним, що навіть я повірив. Але я зупинився. Я усвідомив, що Алтань збожеволів, що в ньому щось зламалося і що цей шлях привів би його до загибелі. Але ти? Це ти йшла з ним до самого кінця. Це ти дозволила їм схопити його в тій горі й це ти дозволила йому померти на тому хвилерізі.

Груди Жинь стиснуло відчуттям провини, гострої й жахливої. Їй нічого було сказати. Чаґхань мав рацію, вона знала, що він мав рацію, от тільки не хотіла цього визнавати.

Він схилив голову набік.

— Невже ти думала, що він закохається в тебе, якщо ти просто зробиш те, про що він просив?

— Заткнися.

На обличчі Чаґханя проступила злостивість.

— То це тому ти закохалася у Вейсжу? Вважаєш його заміною Алтаню?

Жинь ударила його кулаком у вуста. Вцілила кісточками в щелепу Чаґханя з таким приємним тріском, що навіть не відчула, як його зуби пройшлися по її шкірі. Вона щось зламала — і це було неймовірно приємно. Чаґхань перекинувся, ніби збита мішень. Вона нахилилася вперед, тягнучись до його шиї, але Кітай обхопив її ззаду.

Жинь намагалася вирватися.

— Відпусти мене!

Кітай стиснув ще дужче.

— Заспокойся.

Чаґхань підтягнувся, щоб сісти, і виплюнув на землю зуб.

— І вона ще каже, що ніякий не пес.

Жинь знову смикнулася, щоб ударити його, але Кітай відтягнув її назад.

— Відпусти мене!

— Жинь, годі…

— Я його вб’ю!

— Ні, не вб’єш, — гаркнув Кітай. Він змусив Жинь стати навколішки й боляче заламав їй руки за спину. А потім показав на Чаґханя. — А ти… годі патякати. Ви обоє припините просто зараз. Ми самі на ворожій території. Якщо розділимося, ми трупи.

Жинь виривалася.

— Просто пусти мене до нього…

— О, ну ж бо, нехай спробує, — сказав Чаґхань. — Спірлійка, яка не може прикликати вогонь, прямо тремчу від страху.

— Я досі можу зламати твою кістляву курячу шию, — сказала вона.

— Замовкніть, — просичав Кітай.

— Чому? — вишкірився Чаґхань. — Вона що, розплачеться?

— Ні, — Кітай кивнув на ліс. — Бо ми не самі.

З-за дерев показалися вершники в каптурах, на величезних бойових конях, значно більших, ніж Жинь коли-небудь доводилося бачити. Їхніх форм вона не впізнала. Вони були в хутрі та шкіряному вбранні, а не в зелених кольорах Міліції, проте на друзів також не скидалися. Вершники націлили на них луки, натягнувши тятиви так сильно, що з такої відстані стріли не просто пронизали б їхні тіла, а пробили б їх наскрізь.

Жинь повільно підвелася й потягнулася до тризуба. Але Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Нас уже оточили, — просичав він.

— Звідки ти знаєш?

— Просто повір.

Вона висмикнула руку.

— А це вже навряд.

Але навіть зімкнувши пальці навколо зброї, вона розуміла, що вони в пастці. Ті луки були величезні, а з такої відстані ухилитися від стріл не вийшло б.

Жинь почула якийсь ґвалт біля річки. Призахідники побачили вершників і спробували втекти.

Вершники обернулися й відпустили тятиви в напрямку лісу. Стріли глухо вдарилися в сніг. Жинь бачила, як Авґус упав на землю, як його обличчя викривилося від болю, коли він схопився за прикрашений пір’ям кінець, який стирчав із його лівого плеча.

Але вершники стріляли не для того, щоб убити. Більшість стріл влучили в землю біля ніг місіонерів. Лише декілька призахідників отримали поранення. Решта попадали просто від страху. Вони збилися в купу з піднятими руками й незапаленими аркебузами.

Двоє вершників спішилися й забрали зброю з тремтливих рук місіонерів. Ті навіть не опиралися.

Жинь спостерігала за всім і квапливо розмірковувала, намагаючись знайти вихід. Якщо вони з Кітаєм просто кинуться в річку, тоді течією їх віднесе вниз, можливо, навіть швидше, ніж бігтимуть коні. А якщо вона затримає дихання й пірне достатньо глибоко, то зможе сховатися від стріл. Але як дістатися до води, поки вершники не спустять тятиву? Її погляд ковзав по галявині…

«Підніміть руки».

Ніхто не говорив цього наказу вголос, але вона його почула, глибокий різкий наказ, який голосно резонував у її свідомості.

Повз неї просвистів попереджувальний постріл, за лічені сантиметри від скроні. Жинь пригнулася, хапаючи жменю багнюки, щоб кинути у вершників. Якщо вдасться їх відволікти, лише на декілька секунд…

Вершники націлили на неї луки.

— Зупиніться! — Чаґхань вибіг перед вершниками, розмахуючи руками над головою.

Над галявиною пролунав звук, схожий на удар гонга, такий гучний, що в Жинь завібрувало у скронях.

Внутрішнім зором вона побачила низку образів із чужої уяви, які пробилися в її свідомість. Вона побачила себе на колінах, з піднятими руками. Побачила себе, пронизаною стрілами, у крові від десятка різних ран. Побачила вільний і приголомшливий пейзаж, просторий степ, пустельні дюни, панічний страх перед грозою, коли вершники розвертали коней, щоб щось знайти, щось знищити…

А потім вона побачила Чаґханя, який зустрічав вершників зі стиснутими кулаками, відчула чистий намір, який випромінювала його постать, — ми прийшли з миром, ми прийшли з миром, я один з вас, ми прийшли з миром — вона збагнула, що то була не просто якась психодуховна битва волі.

То була розмова.

Якимось чином вершники могли спілкуватися, не ворушачи губами. Вони без слів передавали образи й фрагменти намірів одразу в розум одержувача. Жинь глянула на Кітая, щоб упевнитися, що не збожеволіла. Він витріщився на вершників, очі широко розплющені, руки тремтять.

«Досить опиратися», — прогуркотів перший голос.

Від зв’язаних призахідників долинуло нестямне белькотіння. Авґус кинувся вперед і закричав, стискаючи голову руками. Він також його чув.

Хай би що Чаґхань не сказав у відповідь, цього вистачило, щоб переконати вершників, що вони не загроза. Їхній лідер підняв руку й гаркнув команду незрозумілою Жинь мовою. Вершники опустили луки.

Лідер зістрибнув із коня одним плавним рухом і закрокував до Чаґханя.

— Привіт, Бектере, — сказав Чаґхань.

— Привіт, кузене, — відповів Бектер. Він говорив нікарською, його слова були різкими й перекрученими Він висмикував звуки з повітря, немовби відривав м’ясо від кісток, немовби не звик користуватися мовою.

— Кузене? — відлунням повторив Кітай.

— Ми цим не пишаємося, — пробурмотіла Цара.

Бектер на мить їй усміхнувся. Чим би вони не обмінювалися ментально, усе відбувалося занадто швидко, щоб Жинь змогла зрозуміти, але основну суть вона таки впіймала — щось розпусне, щось жорстоке, огидне і просякнуте презирством.

— Іди до біса, — сказала Цара.

Бектер гукнув щось своїм вершникам. Двоє з них зістрибнули на землю, заламали Чаґханю й Царі руки за спину і змусили стати навколішки.

Жинь схопила тризуба, але не встигла вона й ворухнутися, як землю навколо неї поцяткували стріли.

— Третього попередження не буде, — сказав Бектер.

Жинь кинула тризуб і підняла руки за голову. Кітай зробив те ж саме. Вершники зв’язали Жинь руки, підняли її й потягнули до Бектера, попри те, що вона страшенно пручалася. Усі четверо опинилися перед ним навколішки.

— Де він? — запитав Бектер.

— Висловлюйтеся конкретніше, — сказав Кітай.

— Бог вітру. Здається, його смертне ім’я Фейлень. Ми полюємо на нього. Куди він подався?

— Униз річкою, мабуть, — сказав Кітай. — Якщо вмієш літати, то вже точно зможеш утекти!

Бектер проігнорував Кітая. Його погляд ковзав по тілу Жинь, затримуючись на певних місцях, від чого вона здригнулася. Нечіткі видіння ввірвалися в її свідомість, надто розмиті, щоб бачити щось більше за розпростерті кінцівки й плоть на плоті.

— Це спірлійка? — запитав він.

— Ти її не скривдиш, — сказав Чаґхань. — Ти заприсягся.

— Заприсягся не кривдити тебе. Але не їх.

— Вони під моєю опікою. Це моя територія.

Бектер засміявся.

— Тебе давно не було, маленький кузене. Наймади ослабли. Домовленості втрачають силу. Сожцань Сіжа вирішила спуститися й прибрати за тобою.

— Під опікою? — повторила Жинь. — Домовленості? Та хто ви такі?

— Ми наглядачі, — пробурмотіла Цара.

— За ким?

— За такими як ти, маленька спірлійко, — Бектер відкинув каптура.

Жинь відсахнулася від огиди.

Його обличчя було поцятковане опіками, запаленими і глибокими, і скидалося на гористу місцевість болю — від щоки до щоки. Він усміхнувся їй, шрами біля рота вигнулися, і то було страшне видовище.

Вона сплюнула йому під ноги.

— Невдала зустріч зі спірлійцем, правда?

Бектер знову всміхнувся. У її розум увірвалися нові видіння. Вона побачила людей у вогні. Побачила закривавлену землю.

Бектер нахилився так близько до неї, що вона відчувала його подих на шиї, гарячий і смердючий.

— Я її пережив. А він — ні.

Не встигла Жинь промовити й слова, як повітря розітнула мисливська сурма.

А далі почувся стукіт копит. Жинь повернула голову, щоб озирнутися через плече. До галявини наближалася ще одна група вершників, значно більша за загін Бектера. Оточивши їх, вони стали колом.

А потім розійшлися. Поміж вершниками пройшла тендітна невисока жінка, яка діставала Жинь хіба до ліктя.

Вона йшла так, як це робили Чаґхань і Цара. Жінка була тендітна, чимось схожа на пташку, немовби якесь ефемерне створіння, для якого просто немислимо бути прикутим до землі. Їй до талії спадало хмарно-біле волосся, заплетене у дві товсті коси, прикрашені чимось схожим на мушлі й кістки.

Її очі були протилежністю очам Чаґханя — темніші за дно джерела й чорні, геть чорні.

— Вклоніться, — пробурмотіла Цара. — Це Сожцань Сіжа.

Жинь нахилила голову.

— Їхня лідерка?

— Наша тітка.

Сожцань Сіжа цмокнула, проходячи біля Чаґханя й Цари, які стояли навколішки, опустивши очі, немовби від сорому. На Кітая вона взагалі не звернула уваги.

Вона зупинилася перед Жинь. Кістлявими пальцями пройшлася по її обличчю, стиснула підборіддя й вилиці.

— Як цікаво, — сказала вона. Вона вільно розмовляла нікарською, але її мова звучала химерно синкопно, слова скидалися на поезію. — Схожа на Ханелай.

Це ім’я нічого не говорило Жинь, але вершники напружилися.

— Де тебе знайшли? — запитала Сожцань Сіжа. Коли Жинь не відповіла, вона злегка ляснула її по щоці. — Я з тобою розмовляю, дівчино. Говори.

— Я не знаю, — сказала Жинь. У неї тремтіли коліна. Вона відчайдушно воліла, щоб їй дозволили піднятися.

Сожцань Сіжа впилася нігтями Жинь у щоку.

— Де вони тебе ховали? Хто тебе знайшов? Хто тебе захищав?

— Я не знаю, — повторила Жинь. — Ніде. Ніхто.

— Ти брешеш.

— Ні, — сказав Чаґхань. — Вона дізналася лише рік тому.

Сожцань Сіжа зміряла Жинь довгим підозріливим поглядом, але відпустила її.

— Неможливо. Муґенці мали вибити вас усіх, але ви, спірлійці, все одно з’являєтеся, немов щури.

— Чаґханя завжди тягло до спірлійців, як метелика до свічки, — сказав Бектер. — Ви ж пам’ятаєте.

— Стули пельку, — не стримався Чаґхань.

Бектер нестямно всміхнувся.

— Пам’ятаєш, що ти писав у своїх листах? «Спірлійці страждають. Муґенці не добрі. Але він вижив, і він могутній».

Він говорив про Алтаня? Жинь придушила бажання виб­лювати.

— «Наразі він при здоровому глузді, але страждає», — голос Бектера став високим і глузливим. — «Але я можу виправити його. Дайте йому час. Не змушуйте мене його вбивати. Будь ласка».

Чаґхань ударив Бектера ліктем у живіт. На мить Бектер стиснув зв’язані зап’ястки Чаґханя й так заламав їх йому за спину, що Жинь подумала: точно переламає.

Чаґхань роззявив рота в мовчазному крикові.

Схожий на грім звук зрикошетив крізь розум Жинь. Вона бачила, як скривилися вершники, вони також його чули.

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа.

Бектер відпустив Чаґханя, і той смикнув головою, немовби його підстрелили.

Сожцань Сіжа схилилася перед ним і відкинула йому волосся з очей, м’яко погладивши, немовби мати, яка причісує неслухняного малюка.

— Ти провалив завдання, — лагідно промовила вона. — Ти мав спостерігати і прибрати, коли це було необхідно. А не приєднуватися до їхніх війн.

— Ми намагалися лишатися нейтральними, — сказав Чаґхань. — Ми не втручалися, ми ніколи не…

— Не бреши мені. Я знаю, що ви зробили, — Сожцань Сіжа підвелася. — Більше ніяких Цике. Ми покладемо край маленькому експерименту твоєї матері.

— Експерименту? — повторила Жинь. — Якому ще експерименту?

Сожцань Сіжа повернулася до неї, піднявши брови.

— Точнісінько того, що я сказала. Матір близнюків Калаґан думала, що несправедливо закривати нікарцям доступ до богів. Цике були останнім шансом Калаґан. І вона його змарнувала. Я вирішила, що в Імперії більше не буде шаманів.

— О, ви вирішили? — Жинь силкувалася стояти прямо. Вона досі до кінця не розуміла, що відбувалося, але це було й не потрібно. Динаміка цієї зустрічі стала очевидною. Вершники вважали її твариною, яку треба забити. Вони вважали, що можуть вирішувати, кому давати доступ до Пантеону.

Від їхньої зарозумілості Жинь хотілося сплюнути.

Сожцань Сіжа тішилася:

— Ми тебе засмутили?

— Нам не потрібен ваш дозвіл, щоб існувати, — випалила вона.

— Ні, потрібен. — Сожцань Сіжа зневажливо їй усміхнулася. — Ти дитя, борсаєшся в порожнечі, якої не розумієш, прагнучи отримати іграшки, які тобі не належать.

Жинь хотілося збити презирство з її обличчя.

— Вам боги також не належать.

— Але ми це знаємо. У цьому і є маленька відмінність. Ви, нікарці, єдиний народ, достатньо дурний, щоб прикликати богів у цей світ. Ми, кетреїди, ніколи й не мріяли про дурість, яку коять ваші шамани.

— Тоді ви боягузи, — сказала Жинь. — Якщо ви не прикликаєте їх, це ще не означає, що й нам не можна.

Сожцань Сіжа відкинула голову й засміялася різким ґелґотливим воронячим сміхом:

— Це ж треба. Ти говориш як вони.

— Хто?

— Невже тобі не розповідали?

Сожцань Сіжа знову обхопила обличчя Жинь руками. Жинь відхилилася, але пальці Сожцань Сіжі міцно стиснулися навколо її щік. Вона прихилилася до обличчя Жинь так близько, що тепер Жинь бачила лише темні обсидіанові очі.

— Ні? Тоді я покажу тобі.

Видіння ввірвалися в розум Жинь, як ножі, вставлені в скроні.

Вона стояла в безлюдному степу, у тінях дюн, що простягалися скільки ставало зору. Пісок огортав її литки. Вітер виводив низьку сумну ноту.

Жинь глянула на себе й побачила білі коси з мушлями та кістками. Вона усвідомила, що була у спогаді значно молодшої Сожцань Сіжі. Ліворуч від себе вона побачила молоду жінку, мабуть, матір близнюків Калаґан — у неї були такі ж високі вилиці, як у Цари, і така ж копиця білосніжного волосся, як у Чаґханя.

Перед ними стояла Тріада.

Жинь зачаровано витріщилася на них.

Вони були такі юні. Їм не могло бути більше, ніж тепер їй. За віком вони були щонайбільше слухачами четвертого курсу в Сінеґарді.

Су Дадзі вже дівчиною була неможливо, страшенно прекрасною. Вона випромінювала сексуальність, навіть коли просто стояла. Жинь розуміла це з того, як вона погойдувала стегнами, з того, як ворушила пелену волосся на плечах.

Ліворуч від Дадзі стояв Імператор Дракона. Його обличчя було приголомшливо знайомим. Гострі кути, довгий прямий ніс, густі й похмурі брови. Дивовижно вродливий, блідий і бездоганно складений — так, що навіть не скидався на людину.

Він точно був родом із дому Їнь.

Він був молодшим, лагіднішим Вейсжею. Він був Неджею без шрамів, Дзіньджею без зарозумілості. Його обличчя не можна було назвати добрим, воно було надто суворе та аристократичне. Але й відкрите, щире й відверте. Обличчя, яке миттєво викликало в Жинь довіру, бо вона не розуміла, як цей чоловік міг бути здатним на якесь зло.

Тепер вона розуміла, що мали на увазі в давніх оповідях, коли казали, що солдати юрбами дезертирували і ставали навколішки біля його ніг. Вона пішла б за ним куди завгодно.

А ще там був Дзян.

Якщо вона колись і вагалася, чи був її колишній майстер Хранителем Воріт, то тепер сумнівів не лишилося. Його волосся, підрізане близько до вух, було таким же неприродно білим, обличчя такого ж незрозумілого віку, як і тоді, коли вона зустрілася з ним уперше.

Але коли він заговорив і його обличчя ворухнулося, він перетворився на абсолютного незнайомця.

— Не варто перечити нашому слову, — сказав він. — У вас закінчується час. Я чітко дав зрозуміти, доки у вас іще є шанс.

Той Дзян, якого знала Жинь, був безтурботним і радісним, він крокував світом із такою собі відчуженою допитливістю. Говорив лагідно й насвистуючи, немовби був допитливим свідком власних розмов. Але цей молодший Дзян мав на обличчі різкість, яка приголомшила Жинь, Кожне слово, яке він говорив, сочилося звичною жорстокістю.

Це лють, усвідомила вона. Дзян, якого вона знала, був абсолютно миролюбним, несприйнятливим до наруги. Цього Дзяна поглинала якась отруйна лють, він немовби випромінював її.

Голос Калаґан тремтів від гніву.

— Наш народ століттями володів територіями на північ від пустелі Баґхра. Ваш Воєначальник Коня забувається. Це не дипломатія, це чиста зарозумілість.

— Можливо, — сказав Дзян. — Та все ж не варто було розчленовувати його сина й відсилати батькові його пальці.

— Він посмів погрожувати нам, — сказала Калаґан. — І отримав по заслугах.

Дзян знизав плечима.

— Може й так. Мені той малий ніколи не подобався. Але ви знаєте, у чому наша дилема, люба Калаґан? Нам потрібен Воєначальник Коня. Нам потрібні його війська й бойові коні, а ми не зможемо взяти їх, якщо бігатимемо пустелею Баґхра, відбиваючись від ваших стріл.

— Тоді йому варто відступитися, — сказала Сожцань Сіжа.

Дзян уважно розглядав свої нігті.

— Або, можливо, ми змусимо відступитися вас. Невже вам так важко просто осісти деінде? Кетреїди — кочівники, хіба ні?

Калаґан підняла спис.

— Та як ви смієте…

Дзян помахав пальцем.

— Я не радив би.

— Гадаєш, це мудре рішення, Дзию?

З-поміж вершників вийшла дівчина. Вона мала очевидну схожість із Чаґханем, але вища, сильніша. У її обличчі було більше кольору.

— Назад, Цевері, — сказала Сожцань Сіжа.

Але Цевері підійшла до Дзяна, й між ними лишилося всього кільканадцять сантиметрів.

— Нащо ти це робиш? — лагідно запитала вона.

— Насправді лише політика, — сказав Дзян. — Нічого особистого.

— Ми навчили вас усього, що знали. Три роки тому ми пожаліли вас і прийняли. Дали вам притулок, сховали вас, зцілили, відкрили вам таємниці, якими нікарці ніколи не володіли. Хіба ми для вас не родина?

Вона говорила до Дзяна інтимно, як сестра. Але якщо Дзяну й було до того діло, він добре сховав це за маскою веселої байдужості.

— Звичайного «дякую» вистачить? — запитав він. — Чи ти хочеш ще й обійнятися?

— Будь обачним, до кого повертаєшся спиною, — застерегла Цевері. — Вам не потрібен Воєначальник Коня, насправді ні. Вам досі потрібні ми. Вам потрібна наша мудрість. Ви ще стільки всього не знаєте…

— Сумніваюся, — вишкірився Дзян. — Я вдосталь награвся у філософа з людьми, такими невпевненими в собі, щоб уникати Пантеону. Мені потрібна жорстка сила. Військова міць. Воєначальник Коня може це нам дати. А що можете дати ви? Безкінечні розмови про космос?

— Ви й гадки не маєте, наскільки ви ще неосвічені. — Цевері з жалем глянула на нього. — Я бачу, ви заякорилися. Боляче було?

Жинь і гадки не мала, що це означало, але бачила, як Дадзі здригнулася.

— Не дивуйтеся, — сказала Цевері. — Ваш зв’язок очевидний. Я бачу, як ви його випромінюєте. Ви думаєте, що це зробить вас сильнішими, але це вас знищить.

— Ти не розумієш, про що говориш, — сказав Дзян.

— Хіба? — Цевері нахилила голову. — Тоді ось тобі пророцтво. Ваш зв’язок розірветься. Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно.

— Це неможливо, — пхикнула Дадзі. — Жоден із нас не може померти, поки інші живі.

— Це ви так думаєте, — сказала Цевері.

— Годі, — сказав Жиґа. Жинь здригнулася від того, як сильно його голос скидався на голос Неджі. — Ми прийшли сюди не для цього.

— Ви прийшли почати війну, у якій вам не обов’язково воювати. І ви ігноруєте моє попередження про небезпеку, — Цевері потягнулася до руки Дзяна. — Дзию. Прошу. Не вчиняй так зі мною.

Дзян не дивився їй у вічі.

Дадзі позіхнула, зробивши безцільну спробу затулити рота божественно блідою долонею.

— Ми можемо зробити все легше. Ніхто не мусить страждати. Або ми можемо просто почати бій.

Калаґан наставила на неї спис.

— Навіть не думай, дівчинко.

Повітря наповнила тріскотлива енергія. Навіть із відстані спогаду Жинь відчувала, як змінилася матерія пустелі. Межі матеріального світу тоншали, загрожуючи прорватися й дати вихід світу духів.

Щось відбувалося з Дзяном.

Його тінь на яскравому піску нестямно корчилася. І відбивала не лише постать Дзяна, а й ще щось жахливе — міріади істот, різноманітних розмірів і форм, які змінювалися все швидше і швидше, з усе сильнішим безумством, немовби відчайдушно прагнули вирватися.

Істоти були й у самому Дзянові. Жинь бачила їх, вони наче тіні пробігали під його шкірою — страшні плями чорного, яким кортіло вибратися назовні.

Цевері вигукнула щось своєю мовою — благання чи заклинання, Жинь не знала, але воно прозвучало як відчай.

Дадзі засміялася.

— Ні! — скрикнула Жинь, але Дзян її не чув, не міг почути, бо все це вже давно минуло. Вона могла лише безпорадно спостерігати, як Дзян просовує руку в грудну клітку Цевері й вириває серце, а воно ще б’ється.

Калаґан закричала.

— Цього вистачить, — сказала теперішня Сожцань Сіжа. Жинь ще побачила Дадзі, яка метала голки в кетреїдів, Дзяна та його істот — вони пришпилили до землі Сожцань Сіжу, та Жиґу, який байдуже стояв, спостерігаючи за різаниною з мудрим та стурбованим обличчям, блаженно піднявши руки, немовби благословляючи бійню своєю присутністю.

— Ми дали нікарцям ключі від небес, а вони вкрали в нас землю й убили мою дочку, — голос Сожцань Сіжі був пласким, беземоційним, немовби вона просто розповідала цікаву історію, немовби її біль давався взнаки вже стільки разів, що тепер вона його й не відчувала.

Жинь упала вперед навкарачки й хапала ротом повітря. Вона не могла викинути з голови образ Дзяна. Дзян, її майстер із закривавленими руками, хихотів.

— Здивована? — запитала Сожцань Сіжа.

— Але я знала його, — прошепотіла вона. — Я знаю, який він, і він не такий…

— Звідки тобі знати, який Хранитель Воріт? — процідила Сожцань Сіжа. — Ти колись питала його про минуле? Ти бодай здогадувалася?

Найгіршим виявилося те, що в усьому цьому був сенс. Жинь осяяла правда, огидна й гірка, і тепер таємниця Дзяна стала їй зрозуміла. Вона знала, чому він утік, чому сховався в Чулуу Корікх.

Мабуть, він почав згадувати.

Чоловік, якого вона зустріла в Сінеґарді, був лише тінню людини, жалюгідною, люб’язною тінню придушеної особистості. Він не прикидався. Вона була впевнена в цьому. Ніхто не здатен так прикидатися.

Він просто не знав. Печатка відібрала в нього спогади, так само, як колись відбере пам’ять і в неї самої, ховаючи її за стінами свідомості.

Чи покращало йому тепер, коли він лишався в кам’яній в’язниці, придушений на пів дорозі між забуттям і божевіллям?

— Тепер ти бачиш. Ти розумієш, що я краще покладу край на тобі, — Сожцань Сіжа кивнула Бектеру.

Її невисловлена команда дзвіночком пролунала в голові Жинь. Убий їх.

— Зачекайте! — Жинь із зусиллями підвелася. — Прошу, ви не мусите…

— Благання мене не тішать, дівчинко.

— Я не благаю, я домовляюся, — швидко сказала Жинь. — У нас один ворог. Я хочу смерті Дадзі. Ви хочете помститися. Так? Я теж. Убийте нас — і втратите союзника.

Сожцань Сіжа глузливо всміхнулася.

— Ми й самі можемо вбити Зміївну.

— Ні, не можете. Якби могли, вона б уже була мертва. Ви її боїтеся. — Жинь шалено міркувала, поки говорила, прокручуючи в думках аргументи, вигадуючи їх на ходу. — За двадцять років ви навіть не ризикнули вийти на південь, не спробували відбити свої землі. Чому? Бо знаєте, що Зміївна вас знищить. Ви вже програвали їй. Ви не посмієте зіткнутися з нею знову.

Сожцань Сіжа примружилася, але нічого не сказала. Жинь відчула відчайдушну ниточку надії. Якщо її слова розізлили кетреїдів, то це означало, що вона торкнулася правди. Це означало, що вона ще мала шанс їх переконати.

— Але ви бачили, що я можу, — продовжила вона. — Ви знаєте, що я можу битися з нею, бо знаєте, на що здатні спірлійці. Я вже стикалася з Імператрицею. Звільніть мене — і я битимуся замість вас у цій битві.

Сожцань Сіжа запитала про щось у Чаґханя своєю мовою. Вони якусь мить говорили. Слова Чаґханя звучали з сумнівом і запереченням, слова Сожцань Сіжі — різко і гнівно. Його і її очі метнулися на мить до Кітая, який ніяково засовався, спантеличений.

— Вона це зробить, — нарешті сказав Чаґхань нікарською. — Вона не матиме вибору.

— Що я зроблю? — запитала Жинь.

Вони проігнорували її і продовжили сперечатися.

— Це не варте ризику, — перебив Бектер. — Мамо, ви це знаєте. Спірлійці божеволіють швидше за інших.

Чаґхань похитав головою.

— Не ця. Вона стабільна.

— Не буває стабільних спірліців, — сказав Бектер.

— Вона це здолала, — наполягав Чаґхань. — Вона не вживає опіуму. Місяцями не торкалася до нього.

— Доросла спірлійка, яка не курить? — Сожцань Сіжа закинула голову. — Це вперше.

— Це нічого не змінює, — сказав Бектер. — Фенікс забере її. Завжди забирає. Краще вбити її зараз…

Чаґхань перебив його, звертаючись безпосередньо до тітки.

— Я бачив її в найгіршому стані. Якби Фенікс міг, то вже б її забрав.

— Він бреше, — глузливо промовив Бектер. — Погляньте на нього, він жалюгідний, він захищає їх навіть зараз…

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа. — Я побачу правду на власні очі.

І знову вона обхопила обличчя Жинь.

— Поглянь на мене.

Цього разу її очі стали інакшими. Стали темними й порожніми проваллями, вікнами в безодню, якої Жинь не хотіла бачити. Жинь мимоволі заскиглила, але Сожцань Сіжа дужче стиснула пальці під її щелепами.

— Дивись.

Жинь відчула, як падає в темряву. Сожцань Сіжа не проштовхувала видіння в її свідомість, вона спонукала Жинь витягнути свої.

Спогади майоріли перед нею —уривчасті й розрізнені фрагменти видінь, які вона так наполегливо намагалася поховати. Вона створює полум’яне море, вона падає в чорні води, вона навколішки біля ніг Алтаня, кров заливає її рота.

Над нею нависла Печатка.

І вона виросла. Тепер Печатка була втричі більшою, ніж Жинь бачила її востаннє, та ще й розширилася, скидаючись на гіпнотичну низку кольорів, вона мінилася й пульсувала, ніби серцебиття, висловлена знаком, якого Жинь досі не впізнавала.

Жинь відчувала присутність Дадзі всередині Печатки, щось хворобливе, залежне, спокусливе. Шепіт чувся звідусіль, немовби Дадзі бурмотіла їй на вухо, обіцяючи прекрасні речі.

«Я заберу тебе від цього. Я дам тобі все, чого ти будь-коли бажала. Я поверну його тобі.

Просто здайся».

— Що це? — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь не змогла відповісти.

Сожцань Сіжа відпустила її обличчя.

Жинь упала навколішки, впершись руками в землю. Сонце кружляло над нею.

Вона не одразу збагнула, що Сожцань Сіжа сміється.

— Вона боїться тебе, — прошепотіла Сожцань Сіжа. — Су Да­дзі боїться тебе.

— Я не розумію, — сказала Жинь.

— Це все змінює.

Сожцань Сіжа гаркнула наказ. Вершники, які стояли до Жинь найближче, підняли її й поставили на ноги.

— Що ви робите? — Жинь намагалася вирватися. — Ви не можете мене вбити, я вам ще потрібна…

— О дитино. Ми не збираємося тебе вбивати. — Сожцань Сіжа потягнулася і провела зігнутими пальцями Жинь по щоці. — Ми тебе виправимо.

Роздiл 22

Кетреїди міцно прив’язали Жинь до дерева, хоча цього разу поводилися з нею значно обережніше. Зв’язані зап’ястки поклали їй на коліна, а не болісно заламали за спину, а ноги лишили вільними, щойно зауважили сильно травмовану литку.

З розтягненням Жинь однаково не могла далеко утекти. Від утоми їй поколювало кінцівки, у голові паморочилося, а перед очима все пливло. Вона прихилилася до дерева й заплющила очі. Не могла пригадати, коли востаннє щось їла.

— Що вони роблять? — запитав Кітай.

Жинь через силу зосередила погляд на галявині. Кетреїди розставляли дерев’яні стовпи, будуючи ґратчасту споруду, схожу на купол, достатньо велику, щоб умістити двох людей. Завершивши, вони зусібіч обгорнули каркас товстими ковдрами.

Кетреїди також докинули дров до їхнього слабенького вогнища. Тепер воно розгорілося до справжньої ватри, а язики полум’я сягали вище зросту Сожцань Сіжі. Двоє вершників принесли з берега купу каменів завбільшки щонайменше з голову Жинь і один за одним поклали у вогонь.

— Вони готують парилку, — пояснив Чаґхань. — Для цього й потрібне те каміння. Ти зайдеш у юрту разом із Сожцань Сіжею. Усередину один за одним кластимуть розпечені камені й ще гарячими поливатимуть водою. Від цього юрта наповниться парою, а температура зросте до тієї межі, на якій ти ще зможеш вижити.

— Вони паритимуть мене, наче рибу, — сказала Жинь.

— Це небезпечно. Але це єдиний спосіб витягти з тіла щось таке, як Печатка. Дадзі лишила в тобі таку собі отруту. З часом вона загноїться у твоїй підсвідомості й зруйнує розум.

Жинь стривожено кліпнула.

— Ти мусив попередити мене!

— Я не знав, чи варто лякати тебе, якщо однаково не міг нічим зарадити.

— Ти не збирався говорити мені, що я збожеволію?

— Зрештою ти й сама помітила б.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона.

— Заспокойся. Піт витягне з твого розуму отруту. — Чаґхань замовк. — Ну, так ти матимеш найкращий шанс, ніж із будь-чим іншим. Але цей спосіб спрацьовує не завжди.

— Оптимістично, — сказав Кітай.

Чаґхань знизав плечима.

— Якщо не вийде, Сожцань Сіжа покладе край твоїм стражданням.

— Як мило з її боку, — пробурмотіла Жинь.

— Вона зробить усе швидко, — запевнила її Цара. — Швидкий розріз артерій, такий чистий, що ти заледве й відчуєш. Вона вже робила це раніше.

— Іти зможеш? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь різко прокинулася. Вона не пам’ятала, як відключилася. Вона ще була зморена, і судячи з відчуттів, її тіло немовби наповнили камінням.

Жинь прокліпалася й роззирнулася. Вона лежала на землі, скрутившись. На щастя, хтось розв’язав їй руки. Вона сіла й потягнулася, щоб розім’яти спину.

— Іти зможеш? — повторила Сожцань Сіжа.

Жинь зігнула литку. Ногу пронизав біль.

— Сумніваюся.

Сожцань Сіжа підвищила голос.

— Бектере, підніми її.

Бектер з огидою глянув на Жинь.

— Я також тебе ненавиджу, — сказала вона йому.

Жинь була впевнена, що він огризнеться. Але, мабуть, наказ Сожцань Сіжі був для нього законом, бо Бектер просто присів, підняв її на руки й поніс до юрти. Проте навіть не намагався бути обережним. Жинь незручно зігнулася в нього на руках, а потім ще й ударилася травмованою литкою об вхід до юрти, коли він клав її всередину.

Їй зовсім не кортіло потішити Бектера, тож вона придушила болісний зойк. Не промовивши ані слова, він просто запнув за нею відкидне полотно.

У юрті було темно, хоч око вистроми. Кетреїди накрили ґратчасті стінки стількома шарами ковдр, що всередину не пробивався жоден промінчик світла.

Повітря в юрті було холодне, тихе і спокійне, немовби в череві печери. Якби Жинь не знала, де вона, то подумала б, що стіни кам’яні. Вона повільно видихнула, прислухаючись до того, як подих наповнив порожній простір.

Коли всередину ввійшла Сожцань Сіжа, юрту затопило світлом. В одній руці вона тримала відро з водою, а в другій черпак.

— Лягай, — сказала вона. — Якомога ближче до стінки.

— Навіщо?

— Щоб ти не впала на каміння, коли знепритомнієш.

Жинь згорнулася в куточку, притиснувшись боком до цупкої тканини, а щокою до холодної землі. Відкидне полотно опустилося. Жинь почула, як Сожцань Сіжа пробирається по юрті, щоб сісти поруч із нею.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

— А в мене є вибір?

— Ні. Але підготуй свій розум. Якщо боятимешся, все пройде гірше. — І Сожцань Сіжа гукнула вершникам назовні: — Перший камінь!

Під відкидне полотно просунувся совок, на якому лежав один яскраво-червоний розжарений камінь. Не заходячи всередину, вершник поклав камінь на багнисте ложе в центрі юрти, прибрав совок і запнув ковдру.

У темряві Жинь чула, як Сожцань Сіжа занурила черпак у воду.

— Нехай боги почують наші молитви, — вода бризнула на камінь. Юрту наповнило гучне шипіння. — Нехай виконають наше бажання спілкуватися з ними.

Хвиля пари вдарила Жинь у носа. Вона намагалася не чхнути.

— Нехай очистять наші очі, щоб ми бачили, — сказала Сожцань Сіжа. — Другий камінь.

Вершник поклав на багнисте ложе ще один камінь. Знову почувся плюскіт, який змінився шипінням. Пара стала густішою й нагрілася ще дужче.

— Нехай дадуть нам вуха, щоб чути їхні голоси.

Жинь починало паморочитися в голові. Паніка стиснула її груди. Вона заледве могла дихати. Навіть попри те, що її легені наповнювалися повітрям, вона почувалася так, немовби тоне. Жинь уже не могла лежати спокійно. Схопилася за край намету, відчайдушно прагнучи ковтнути холодного повітря, чого-небудь… Тепер пара огортала її обличчя, кожнісінька частина тіла горіла. Жинь ніби варилася заживо.

Вершники продовжували додавати ще камені — третій, четвертий, п’ятий. Пара стала нестерпною. Жинь спробувала затулити носа рукавом, але тканина також була надто вологою, і намагатися дихати крізь неї виявилося найгіршою з тортур.

— Звільни свій розум, — наказала Сожцань Сіжа.

У Жинь шалено калатало серце, так важко, що вона відчувала його в скронях.

«Я тут помру».

— Припини опиратися, — стривожено сказала Сожцань Сіжа. — Розслабся.

«Розслабитися?» Жинь кортіло лише якнайшвидше виповзти з юрти. Їй було начхати на те, чи обпече вона ноги об каміння, чи муситиме пробиратися крізь багнюку, вона просто хотіла вибратися на свіже повітря, де зможе вільно дихати.

Лише роки практики медитацій під керівництвом Дзяна не дали їй підвестися й утекти.

«Дихай.

Просто дихай».

Жинь відчувала, як сповільнюється її серцебиття, поступово, до майже повної зупинки.

Перед очима все крутилося й іскрило. Вона бачила в темряві маленькі вогники, полум’я свічок, що мерехтіло десь на межі видимості, зірки, що блимали й зникали, варто було глянути на них.

Сожцань Сіжа видихнула їй на вухо:

— Скоро ти побачиш багато речей. Печатка спокушатиме тебе. Пам’ятай — усе, що ти побачиш, нереальне. Це буде перевірка, яку ти маєш пройти. Пройдеш і залишишся цілою, повністю повернувши собі вроджені вміння. Не зможеш — і я переріжу тобі горло.

— Я готова, — видихнула Жинь. — Я знаю, що таке біль.

— Це не біль, — сказала Сожцань Сіжа. — Зміївна нізащо не змушуватиме тебе страждати. Вона виконуватиме твої бажання. Обіцятиме тобі мир, хай навіть ти знатимеш, що мусиш воювати. Це гірше.

Сожцань Сіжа притиснула пальця до чола Жинь. Земля під нею похитнулася.

Жинь побачила потік яскравих кольорів, сміливих і квітчастих, які набували визначених форм, лише коли вона примружувалася. Червоний і золотий ставали вимпелами та феєрверками, сині та фіолетові — фруктами, ягодами й келихами з вином.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вона стояла у великій банкетній залі. Кімната була вдвічі більшою за тронну залу в Осінньому палаці, обставлена довгими столами, за якими сиділи ошатно вбрані гості. Жинь бачила тарелі з драконовими фруктами, вирізаними у формі квітів, суп, який парував у черепашачих панцирах, та засмажених цілими поросят, розставлених на столі. Поруч стояли помічники, які мали відрізати шматки м’яса для гостей. Соргове вино текло золоченими канавками, вирізьбленими у стінках столу, щоб гості могли наповнювати келихи, коли забажають.

Знайомі обличчя з’являлися і зникали з поля зору, обличчя, яких вона не бачила так довго, що вони були немовби з іншого життя. Вона бачила вчителя Фейжика, який сидів за два столи від неї й уважно вибирав кісточки зі шматка риби. Бачила Ірдзяха і Дзіму, які сміялися за високим столом поруч із рештою майстрів Академії.

Кесеґі помахав їй зі свого місця. Він зовсім не змінився, відколи вона бачила його востаннє, досі десятирічний, смаглявий, самі лише шкіра та кістки. Жинь схвильовано подивилася на нього. Вона вже й забула, яка в нього дивовижна усмішка, зухвала й недоречна.

Жинь бачила Кітая у формі генерала. Його кучеряве волосся відросло й тепер було зв’язане в гульку на потилиці. Він був захоп­лений розмовою з майстром Ірдзяхом. Коли він помітив, що вона дивиться на нього, то підморгнув їй.

— Привіт, — промовив знайомий голос.

Вона обернулася й відчула, як серце забилося десь аж у горлі.

Звісно, то був Алтань. То завжди був Алтань, він ховався за кожним рогом її підсвідомості, переслідував кожне її рішення.

Але це був Алтань, живий і цілісний, зовсім не схожий на того Алтаня, яким вона знала його в Кхурдалайні, коли на нього звалився непосильний тягар війни. Прагнучи перемогти в ній, він довів себе до погибелі. Це була найкраща версія Алтаня з-поміж усіх можливих, таким вона намагалася його пам’ятати, таким він бував украй рідко. На його обличчі досі виднілися шрами, волосся було так само нечесане й надміру відросле, зв’язане ззаду неакуратним вузлом. Він досі тримав тризуб із буденною витонченістю людини, яка провела більше часу на полі битви, ніж у спокої.

Це був Алтань, який бився, бо обожнював бій і був у ньому справжнім майстром, а не тому, що це єдине, чого його навчили.

Його очі були карі. Зіниці не звужені. Від нього не пахло димом. Усміхнувшись, він здався Жинь майже щасливим.

— Ти тут, — тільки й спромоглася прошепотіти вона. — Це ти.

— Звісно, це я, — сказав він. — Навіть найжорсткіша сутичка не завадила б мені бути сьогодні тут. Туйр хотів насадити мою голову на палю, але сумніваюся, що йому під силу витримати лють матері й батька.

Найжорсткіша сутичка?

Туйр?

«Мати і батько?»

Спантеличення тривало лише мить, а потім вона збагнула. Мрії мають власну логіку, а це була лише мрія, хай і прекрасна. У цьому світі Спір ніколи не знищували. Теардза не загинула й не покинула свій народ на рабство. Її роду не вирізали за одну ніч на Мертвому острові.

Жинь мало не засміялася вголос. У цій ілюзії їхньою найбільшою тривогою була клята сутичка на кордоні.

— Ти хвилюєшся? — запитав Алтань.

— Хвилююся? — відлунням повторила вона.

— Я здивувався б, якби не хвилювалася, — сказав він. Його голос стишився до потаємного шепоту. — Хіба що ти передумала. І я хотів сказати, що навіть якщо й передумала, я нічого не маю проти. Якщо відверто, мені він ніколи не подобався.

— Він? — відлунням повторила Жинь.

— Він просто заздрить, що ти виходиш заміж першою, коли його самого ніхто не хоче, — поміж ними протиснувся Жамса, жуючи на ходу булочку з червоних бобів. Він схилився перед Алтанем. — Привіт, Командире.

Алтань закотив очі.

— Невже тобі не треба підпалювати феєрверки?

— Ще рано, — сказав Жамса. — Твої батьки сказали, що каструють мене, якщо я хоча б наближуся до них. Щось там про небезпеку.

— Цілком слушне зауваження, — Алтань скуйовдив Жамсі волосся. — А чому б тобі не пробігтися й не насолодитися бенкетом?

— Бо ця розмова значно цікавіша. — Жамса відкусив чималий шмат булочки і продовжив із повним ротом. — Отже, Жинь, що буде? Ми матимемо наречену-втікачку? Бо мені хотілося би спершу доїсти.

У Жинь відвисла щелепа. Вона переводила погляд від Жамси до Алтаня й назад, намагаючись знайти докази того, що вони ілюзія, знайти якусь недосконалість, нереальність.

Але вони були такими матеріальними, детальними і сповненими життя. А ще вони були такими щасливими. Як вони могли бути такими щасливими?

— Жинь? — Алтань штовхнув її у плече. — З тобою все гаразд?

Вона похитала головою.

— Я не… Це не…

На його обличчі майнула тривога.

— Може, присядеш на хвилину?

— Ні, я просто…

Він узяв її за руку.

— Вибач, що кепкував із тебе. Ходімо, знайдемо лавку.

— Ні, я не… — Жинь відштовхнула його й позадкувала. Вона точно знала, що йшла назад, але чомусь із кожним кроком опинялася від Алтаня не далі, ніж була до того.

— Ходімо зі мною, — повторив Алтань, його голос резонував у кімнаті. Кольори в бенкетній залі потьмяніли. Обличчя гостей розмилися. Тепер він був єдиною чіткою постаттю в полі зору.

Він простягнув їй руку.

— Ну ж бо, хутко.

Вона знала, що станеться з нею, якщо вона послухається.

Усе закінчиться. Ілюзія протримається ще може декілька хвилин, чи годину, чи може, тиждень. Час в ілюзіях тече зовсім інакше. Цією вона могла тішитися все життя. Але в реальності вона поступиться отруті Дадзі. Її життя скінчиться. Вона ніколи не прокинеться від цього прокляття.

Але хіба це так уже й погано?

Їй хотілося піти з ним. Їй страшенно цього кортіло.

— Ніхто не мусить помирати, — сказав Алтань, озвучуючи вголос її власні думки. — Уже не буде ніяких війн. Ти можеш усе повернути. Усіх. Нікому не треба йти.

— Але їх уже немає, — прошепотіла вона, і щойно слова зірвалися з її вуст, правда стала очевидною. Обличчя в бенкетній залі були брехнею. Її друзі загинули. Вчителя Фейжика не стало. Майстра Ірдзяха не стало. Ґолінь Ніїс не стало. Спіру не стало. Ніщо не могло їх повернути. — Тобі не вдасться спокусити мене цим.

— Тоді ти можеш приєднатися до них, — сказав Алтань. — Невже це так погано?

Світло й вимпели потьмяніли. Столи вицвіли до порожнечі, гості зникли. Вони з Алтанем лишилися самі, дві цятки полум’я в темному переході.

— Ти цього хочеш? — вона не встигла вимовити й слова, як він накрив її вуста своїми. Пекучі руки ковзали її тілом, прямуючи вниз.

Усе стало нестерпно гарячим. Жинь горіла. Вона й забула, як то воно — горіти по-справжньому, бо ж до власного полум’я мала імунітет, а в полум’я Алтаня ніколи не потрапляла, але це… Це був давній знайомий біль, жахливий і приємний водночас.

— Ні. — Жинь боролася з собою, шукаючи сил заговорити. — Ні, я цього не хочу…

Алтань сильніше обійняв її за талію.

— Хотіла, — сказав він, притискаючись ближче. — Це було написано на твоєму обличчі. Щоразу.

— Не чіпай мене, — вона притиснула руки до його грудей і спробувала відштовхнути, але марно.

— Не вдавай, що ти цього не хочеш, — сказав Алтань. — Я тобі потрібен.

Жинь не могла дихати.

— Ні, я не…

— Хіба?

Він поклав долоню їй на щоку. Вона відсахнулася, але пекучі пальці міцно притискалися до її шкіри. Його руки спустилися до її шиї. Його великі пальці зупинилися на виїмці між ключицями, такому знайомому місці. Алтань натиснув дужче. Вогонь огорнув її горло.

— Повертайся, — голос Сожцань Сіжі прорізався крізь її розум, як ніж, даруючи декілька смачних холодних секунд ясності. — Отямся. Підкоришся йому — і програєш.

Жинь упала додолу.

— Я не хочу цього, — застогнала вона. — Я не хочу цього бачити… Я хочу вибратися..

— Це отрута, — сказала Сожцань Сіжа. — Піт підсилює її, змушує кипіти. Очисться, інакше Печатка тебе вб’є.

Жинь заскиглила.

— Просто зупиніть це.

— Не можу. Перед тим, як стане ліпше, мусиш пережити найгірше, — Сожцань Сіжа стиснула руку Жинь і відпустила. — Пам’ятай, він існує лише у твоїй свідомості. Він має лише стільки сили, скільки ти йому даси. Зможеш?

Жинь кивнула і схопила руку Сожцань Сіжі. Їй забракло подиху, щоб сказати «відправте мене назад», але Сожцань Сіжа кивнула. Вона хлюпнула ще черпак води на каміння.

У юрті стало вдвічі спекотніше. Жинь закашлялася, вигинаючи спину, матеріальний світ потьмянів і біль повернувся. Пальці Алтаня знову обхопили її шию, стискаючись, душачи її.

Алтань нахилився вперед. Мазнув вустами по її вустах.

— Знаєш, чого я від тебе хочу?

Жинь похитала головою, хапаючи ротом повітря.

— Убий себе, — наказав він.

— Що?

— Я хочу, щоб ти себе вбила, — повторив він. — Виправ усе. Це ти мала померти на тому хвилерізі. А я мав вижити.

Це правда?

Певно, що правда, якщо ця думка так міцно засіла в її підсвідомості. І Жинь не могла брехати собі, вона знала, завжди знала, що якби Алтань тоді вижив, а вона померла, усе могло би скластися зовсім по-іншому. Аратша досі був би живий, Цике не розпустили б, вони не програли б Фейленю, а Республіканський флот не перетворився б на понівечені рештки на дні озера Боян.

Дзіньджа говорив це від самого початку. «Нам варто було спробувати врятувати іншого».

— Це через тебе я помер, — продовжив Алтань безжально. — Виправ усе. Вбий себе.

Жинь зглитнула.

— Ні.

— Чому? — його пальці дужче стиснулися на її шиї. — Живою від тебе жодної користі.

Жинь потягнулася до його рук.

— Бо я вже не виконую твоїх наказів.

Алтань був витвором її розуму. Він мав лише стільки сили, скільки вона йому давала.

Вона відірвала його пальці зі своєї шиї. Відгинала їх один за одним. І майже звільнилася. Алтань стиснув дужче, але Жинь опиралася, вдарила його в литку, а коли він відпустив, кинулася назад, подалі він нього, і нахилилася, готова до удару.

— Серйозно? — пхикнув він. — Ти зі мною битимешся?

— Я вже тобі не поступлюся.

— Не поступишся? — повторив він, немовби це здавалося йому смішним. — Он що ти про це думаєш? О Жинь, про це ніколи не йшлося. Я не хочу, щоб ти мені поступалася. Я керував тобою. Контролював тебе. А ти була така дурна, доводилося тобі говорити, що і як робити.

— Я не дурна, — сказала вона.

— Ні, дурна, — Алтань усміхнувся, дбайливий, вродливий і ненависний водночас. — Ти ніщо. Від тебе жодної користі. Порівняно зі мною, ти…

— Я взагалі не така, як ти, — перебила вона. — Я була жахливим командиром. Не могла без опіуму. Я досі не можу прикликати вогонь. Ти можеш сказати мені все, що я в собі ненавиджу, але я вже це знаю. І ти не можеш сказати нічого, що завдасть мені більшого болю.

— О, я так не думаю, — раптом у його руці з’явився тризуб. Підходячи, Алтань почав його розкручувати. — А як щодо цього? Ти хотіла, щоб я помер.

Вона відступила.

— Ні. Ніколи.

— Ти ненавиділа мене. Ти боялася мене й не могла дочекатися нагоди позбутися. Визнай, коли я помер, ти сміялася.

— Ні, я ридала, — сказала вона. — Ридала цілими днями, поки несила було зробити бодай ще один подих, а потім намагалася припинити дихати, але Енькі щоразу повертав мене до життя, і згодом я ненавиділа себе, бо ти сказав, що я маю жити далі, а я ненавиділа життя, бо це ти сказав, що я мушу…

— І з якого то дива ти мене оплакувала б? — тихо запитав він. — Ти заледве мене знала.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я любила твій образ. Я була засліплена тобою. Я хотіла бути тобою. Але тоді я тебе не знала й уже ніколи по-справжньому не дізнаюся, яким ти був. Але тепер я вже не думатиму, Алтаню. Я готова вбити тебе.

У її руках матеріалізувався тризуб.

Тепер вона мала зброю. Тепер вона не була проти нього беззбройною. Вона ніколи не була безборонною. Просто їй ніколи не спадало на думку це перевірити.

Алтань зиркнув на зубці.

— Ти не посмієш.

— Ти не реальний, — спокійно промовила вона. — Він мертвий, і я вже не зможу зашкодити йому.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Зазирни в мої очі. Скажи мені, що я не реальний.

Жинь зробила випад. Алтань відбив. Вона вивільнила тризуб і спробувала знову.

Він підвищив голос.

— Поглянь на мене.

— Я й дивлюся, — лагідно промовила вона. — Я все бачу.

Він спіткнувся.

Вона вдарила його в груди.

Він вирячив очі, але ніби завмер. З кутика його рота потекла тоненька цівка крові. А на грудях розквітала червона пляма.

Той удар не був смертельним. Жинь ударила його під грудину. Але не влучила в серце. Зрештою, він міг стекти кров’ю, але вона не хотіла, щоб він помирав одразу. Він потрібен їй живим і свідомим.

Вона досі потребувала абсолютності.

Алтань глянув на зубці, які показалися з його грудей.

— Ти хотіла мене вбити?

Жинь витягла тризуб. Кров швидко заливала його форму.

— Я вже це робила.

— Але чи змогла б ти зробити це зараз? — поцікавився він. — Чи зможеш покінчити зі мною? Якщо ти вб’єш мене тут, Жинь, я зникну.

— Я цього не хочу.

— Тоді я досі тобі потрібен.

— Не так, як я тобі.

Жинь збагнула, нарешті збагнула, що гонитва за спадком Алтаня Тренсиня не дасть їй правди. Вона не зможе відтворити його в своєму розумі, хоч скільки мордуватиме себе спогадами. Вона могла успадкувати лише його біль.

І що відтворювати? Ким насправді був Алтань?

Наляканим хлопчиськом зі Спіру, який просто хотів додому, зламаним хлопчиськом, який дізнався, що дому немає й повертатися нікуди, солдатом, який вижив усупереч усім, хто думав, що він має вмерти. Командиром без мети, якому немає заради чого воювати й немає про що непокоїтися — окрім того, щоб не спалити світ.

Алтань не був героєм. Тепер Жинь це зрозуміла, й усвідомлення настільки приголомшило, що вона ніби впала в крижану воду, занурилася з головою й переродилася.

Вона нічим перед ним не завинила.

Вона нічого йому не винна.

— Я досі люблю тебе, — сказала Жинь, бо мусила говорити відверто.

— Я знаю. І тому ти дурепа, — сказав Алтань. Він ступив до неї крок, потягнувся до її руки й переплів її пальці зі своїми. — Поцілуй мене. Я знаю, ти цього хотіла.

Жинь торкнулася до його щоки закривавленими пальцями. Заплющила очі, лише на мить, і подумала про те, як усе могло скластися.

— Я теж тебе любив, — сказав він. — Ти мені віриш?

— Ні, не вірю, — сказала вона і знову пронизала його груди тризубом.

Тризуб увійшов гладко, не зустрівши опору. Жинь не знала, чи це тому, що видіння Алтаня вже тьмяніло, ставало безтілесним, чи тому, що Алтань у площині її мрій зумисно їй допомагав, насадившись на три зубці тим місцем грудної клітки, де мало бути серце.

Коли Жинь видихнула знову, її опанувало нове страхітливе відчуття, машинальне, але водночас страшенно бентежне. Невже це її тіло, оця смертна й незграбна посудина? Вона повільно вивчала заново, як працюють її нутрощі. Дізнавалася, як повітря рухається до легень. Як звучить її серце у грудях.

Жинь побачила, як усе навколо залило світло звідкись згори, з бездоганного кола блакиті. Вона не одразу збагнула, що то був дах юрти, який відкрили, щоб випустити пару.

— Не рухайся, — сказала Сожцань Сіжа.

Сожцань Сіжа поклала руку Жинь на груди, стиснула пальці й почала наспівувати. Гострі нігті впилися Жинь у шкіру.

Жинь закричала.

Ще не кінець. Жинь відчула жахливе тягуче відчуття, немовби Сожцань Сіжа обхопила пальцями її серце й витягувала його з грудної клітки.

Вона глянула вниз. Пальці Сожцань Сіжі не пробили шкіри. Тягуче відчуття йшло звідкись зсередини, від чогось гострого й зубчастого в ній, чогось, що не хотіло її відпускати.

Сожцань Сіжа почала наспівувати голосніше. Жинь відчула невимовний тиск, такий сильний, що здавалося — легені луснуть. Тиск усе зростав і зростав, а потім щось піддалося. Тиск разом зник.

Мить вона могла лише лежати нерухомо й дихати, втупившись очима в біле коло нагорі.

— Поглянь, — Сожцань Сіжа розкрила перед Жинь долоню. Усередині була грудка крові завбільшки з її кулак, чорна й зо­гнила. Від неї смерділо стервом.

Жинь інстинктивно відсахнулася.

— Це…

— Отрута Дадзі, — Сожцань Сіжа накрила кулак тканиною і стиснула. Чорна кров просочувалася між пальцями і скрапувала на розпечене каміння. Сожцань Сіжа уважно роздивилася забруднені пальці, а потім струсила останні кілька крапель на каміння, де вони голосно зашипіли й зникли.

— Її вже немає. Ти вільна.

Жинь втупилася в брудне каміння, не здатна вимовити й слова.

— Я не… — вона закашлялася, не договоривши.

А потім трапилося все водночас. Її тіло затрусилося, затоплене сумом, про який вона навіть не здогадувалася. Жинь накрила голову руками, незв’язно схлипуючи, її пальці були липкі від сліз і шмарклів.

— Плакати нормально, — сказала Сожцань Сіжа. — Я знаю, що ти бачила.

— Тоді йди до біса, — кашлянула Жинь. — До біса.

У грудях поважчало. Вона перехилилася й виблювала на каміння. У неї тремтіли коліна, литка пульсувала болем. Жинь упала долілиць поруч із власним блювотинням і міцно заплющила очі, щоб стримати потік сліз.

Серце шалено калатало в грудях. Вона намагалася зосередитися на серцебитті, з кожною секундою рахуючи удари, щоб заспокоїтися.

«Його не стало.

Він мертвий.

Він уже не завдасть мені болю».

Жинь потягнулася до гніву, того самого гніву, який завжди слугував їй щитом, і не знайшла його. Емоції випалили її зсередини, пекуче полум’я згасло, бо йому нічим було живитися. Вона почувалася спустошеною, вихолощеною й порожньою. Лишилося тільки виснаження й тупий біль утрати в горлі.

— Тобі дозволено відчувати, — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь схлипнула й витерла носа рукавом.

— Але не жалій його, — сказала Сожцань Сіжа. — То не був він. Чоловік, якого ти знала, пішов і упокоївся. Життя і смерть у цьому космосі рівні. Ми вступаємо в матеріальний світ і знову йдемо, реінкарнуємося в щось краще. Хлопець настраждався. Відпусти його.

Так, Жинь знала, теоретично вона знала, що це була правда, що для космосу вони були фундаментально неважливими, що вони прийшли з пилу й повернулися в пил і порох.

І вона мала втішитися цим, але тієї миті їй не хотілося бути тимчасовою й нематеріальною, вона хотіла вічно лишатися в матеріальному світі з Алтанем, коли вони схилилися чолами одне до одного, їхні погляди перетнулися, руки торкнулися й переплелися, намагаючись злитися в чистій фізичності іншого.

Вона хотіла бути живою і смертною, вічно тимчасовою з ним — і тому плакала.

— Я не хотіла, щоб він ішов, — прошепотіла вона.

— Наші померлі не йдуть від нас, — сказала Сожцань Сіжа. — Вони лишаються, поки ми це дозволяємо. Той хлопець — хвороба твого розуму. Забудь його.

— Не можу. — Вона затулила обличчя руками. — Він був дивовижним. Він був інакшим. Я ніколи не зустрічала нікого схожого на нього.

— Ти здивувалася б. — Сожцань Сіжа спохмурніла. — Ти й гадки не маєш, скільки ще таких чоловіків, як Алтань Тренсинь.

— Жинь! О боги! — Кітай опинився біля неї, щойно вона вийшла з юрти. Жинь знала, розуміла з його виразу обличчя, що він декілька годин чекав зовні, зціпивши зуби від хвилювання.

— Тримай її, — сказала Сожцань Сіжа.

Кітай обхопив Жинь рукою навколо талії, щоб зняти вагу з пораненої литки.

— З тобою все гаразд?

Жинь кивнула. Разом вони почовгали вперед.

— Ти впевнена? — наполягав він.

— Мені краще, — пробурмотіла вона. — Гадаю, так добре, як не було вже дуже давно.

Жинь хвилину постояла, прихилившись до його плеча, просто насолоджуючись холодним повітрям. Вона ніколи не думала, що звичайне повітря може смакувати, бути таким солодким. Відчуття вітру на обличчі було хрустке, смачне й освіжало дужче за холодну зливу.

— Жинь, — сказав Кітай.

Вона розплющила очі.

Він уважно дивився їй на груди.

Жинь обмацала себе, розмірковуючи, чи одяг не зайнявся від жару. Вона й не помітила б, якби це сталося. Відчуття фізичного тіла досі здавалося їй таким новим, що вона легко могла ходити й голою.

— Що таке? — спантеличена, промовила Жинь.

Сожцань Сіжа нічого не сказала.

— Поглянь униз, — сказав Кітай. Його голос був дивно здавленим.

Вона опустила очі.

Трохи нижче грудини на її шкірі проступив чорний відбиток долоні, схожий на тавро.

Кітай обернувся на Сожцань Сіжу.

— Що ви…

— То не вона, — сказала Жинь.

Це тавро було від Алтаня, то був його спадок.

«От же покидьок».

Кітай уважно стежив за нею.

— І тобі це здається нормальним?

— Ні, — сказала вона.

Вона поклала руку собі на груди так, що її долоня опинилася всередині відбитку Алтаня.

Його рука була значно більшою.

Жинь опустила руку.

— Але це не має значення.

— Жинь…

— Він помер, — сказала вона тремтливим голосом. — Він помер, його не стало, розумієш? Він зник і вже ніколи мене не торкнеться.

— Знаю, — сказав Кітай. — Не торкнеться.

— Приклич полум’я, — різко сказала Сожцань Сіжа. Вона тихо стояла, спостерігаючи за їхньою розмовою, але тепер у її голосі чулася дивна тривога. — Зараз же.

— Зачекайте, — сказав Кітай. — Вона слабка, змучена…

— Їй треба зробити це зараз, — наполягала Сожцань Сіжа. Вона була дивно налякана, від чого стало страшно й Жинь. — Я мушу знати.

— Будьте розсудливою… — почав було Кітай, але Жинь похитала головою.

— Ні. Вона має рацію. Відійди.

Він відпустив її руку і ступив декілька кроків назад.

Жинь заплющила очі, видихнула й дозволила розуму пірнути в екстаз. У місце, де гнів набував сили. І вперше за багато місяців вона дозволила собі надію, що знову зможе відчути полум’я, надію, яка стала для неї недосяжною, як політ.

Тепер їй стало безмежно простіше генерувати гнів. Вона могла в надлишку видобути його з власних спогадів. У її розумі більше не лишилося частин, яких вона не сміла чіпати, які досі кровоточили, наче відкриті рани.

Жинь здолала знайомий шлях через порожнечу, аж доки не побачила Фенікса немовби крізь туман, почула його ніби у відлунні, ніби у спогаді про доторк.

Вона відчула його гнів і потягнулася до нього.

Вогонь не прийшов.

Щось запульсувало.

Спалахи світла майнули їй під повіками.

Печатка нікуди не зникла, випалена в її розумі, досі присутня. Привид Алтаневого сміху відлунював їй у вухах.

Жинь тримала полум’я в долоні лише мить, якраз достатньо для того, щоб воно подражнило її й вислизнуло, а потім і зовсім зникло.

Цього разу болю не було, як і безпосередньої загрози, що її засмокче у видіння і вона збожеволіє у фантазії, але Жинь однаково впала на коліна й закричала.

Роздiл 23

— Є інший спосіб, — сказала Сожцань Сіжа.

— Та заткніться вже — не стрималася Жинь.

Вона була так близько. Майже повернула собі вогонь, відчула його на смак, але останньої миті він вислизнув з рук. Вона хотіла вивільнити свою злість на що-небудь, але просто не знала, на кого чи на що, і тому від цього тягаря почувалася так, ніби ось-ось вибухне.

— Ви сказали, що виправите це.

— Печатку нейтралізовано, — сказала Сожцань Сіжа. — Вона вже не зашкодить тобі. Але отрута проникла дуже глибоко й досі блокує тобі доступ до світу духів…

— До біса все, що ви там собі думаєте.

— Жинь, не треба, — застеріг Кітай.

Вона проігнорувала друга. Вона знала, що Сожцань Сіжа не винна, але все одно хотіла образити, допекти.

— Ваш народ ні чорта не знає. Не дивно, що Тріада вибила вас, не дивно, що ви програли трьом, курва, підліткам…

У свідомість Жинь пробився пронизливий шум. Вона впала навколішки, але шум продовжував розкочуватися, стаючи все гучнішим і гучнішим, аж доки не викристалізувався у слова, що пробрали її до самих кісток.

«Та як ти смієш докоряти мені?! — Сожцань Сіжа нависала над Жинь, ніби велетка, зростом з цілу гору, натомість усе інше на галявині немовби зіщулилося. — Я Мати кетреїдів. Я правлю землями на півночі від Баґхри, де скорпіони мало не лускають від отрути, а в червоних пісках ховаються піщані хробаки з розчахнутими пащами, ладні заковтнути цілого верблюда. Я приборкала землю, створену для того, щоб люди марніли там, аж доки не вибіляться кістки. Не думай, що можеш кидати мені виклик».

Жинь не могла говорити від болю. На декілька болісних секунд лемент підсилився, а потім нарешті стих. Вона перекотилася на спину й хапала повітря великими важкими ковтками.

Кітай допоміг їй сісти.

— Ось чому ми ввічливі з нашими союзниками.

— Я чекатиму вибачень, — сказала Сожцань Сіжа.

— Вибачте, — пробурмотіла Жинь. — Я просто… Я думала, що повернула його.

Упродовж усієї кампанії вона немов заціпеніла до своєї втрати. І не усвідомлювала, як відчайдушно хотіла повернути собі вогонь, аж доки знову його не торкнулася, лише на мить. І все нахлинуло на неї заразом: захват, полум’я й чиста гуркітлива сила.

— Не думай, що все втрачено, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ніколи не отримаєш доступу до Фенікса самотужки, якщо Дадзі не відкличе Печатку. А вона цього нізащо не зробить.

— Тоді це кінець, — сказала Жинь.

— Ні. Якщо інша душа покличе Фенікса замість тебе. Душа, зв’язана з твоєю, — Сожцань Сіжа багатозначно глянула на Кітая.

Він спантеличено кліпнув.

— Ні, — миттю озвалася Жинь. — Я не… Мені байдуже, що ви можете зробити, ні…

— Дозволь їй договорити, — сказав Кітай.

— Ні, ти не розумієш ризику…

— Ні, він усе розуміє, — сказала Сожцань Сіжа.

— Але ж він нічого не знає про богів! — скрикнула Жинь.

— Зараз не знає. Щойно ви станете близнюками, він усе знатиме.

— Близнюками? — повторив Кітай.

— Ти розумієш, у чому суть зв’язку між Чаґханем і Царою? — запитала Сожцань Сіжа.

Кітай похитав головою.

— Вони пов’язані на духовному рівні, — рішуче сказала Жинь. — Поріж його — і вона відчує біль. Убий його — і вона помре.

На обличчі Кітая промайнув жах. Він спробував приховати його, але Жинь помітила.

— Якірні узи зв’язують ваші душі в психодуховній площині, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ще можеш прикликати Фенікса, якщо робитимеш це через хлопця. Він стане твоїм трубопроводом. Божественна сила тектиме крізь нього до тебе.

— Я стану шаманом? — запитав Кітай.

— Ні. Лише позичиш шаману свій розум. Вона прикликатиме бога через тебе. — Сожцань Сіжа схилила голову, уважно розглядаючи їх обох. — Ви ж гарні друзі, правда?

— Так, — сказав Кітай.

— Добре. Якщо дві душі вже знайомі, якір виходить найкращим. Так виникає сильніший зв’язок. Стабільніший. Зможеш витримати трохи болю?

— Так, — знову сказав Кітай.

— Тоді ми якнайшвидше мусимо провести зв’язувальний ритуал.

— Категорично ні, — сказала Жинь.

— Я зроблю це, — рішуче сказав Кітай. — Просто поясніть як.

— Ні, я не дозволю тобі…

— Я не прошу твого дозволу, Жинь. У нас немає іншого вибору.

— Але ти можеш померти!

Він хрипко засміявся:

— Ми солдати. Ми завжди можемо померти.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. Як він міг говорити так спокійно? Невже він не розумів небезпеки?

Кітай вижив у Сінеґарді. У Ґолінь Ніїс. У Бояні. За своє життя він пережив уже достатньо болю. Вона не наражатиме його ще й на це. Вона ніколи собі не пробачить.

— Ти й гадки не маєш, як воно, — сказала вона. — Ти ніколи не розмовляв з богами, ти…

Він похитав головою:

— Ні, не треба так говорити. Не думай, що я надто дурний чи надто слабкий, щоб…

— Я не думаю, що ти слабкий.

— Тоді чому…

— Бо ти анічогісінько не знаєш про цей світ і ніколи не ді­знаєшся.

Їй було байдуже, як Фенікс мучив її, але Кітай… Кітай чистий. Він найкраща людина, яку вона коли-небудь знала. Кітай не мав довідатися, як воно — відчувати поклик мстивого бога. Кітай був останнім у цьому світі, хто ще лишився у своїй суті добрим та хорошим, і вона ладна була краще вмерти, аніж зруйнувати це.

— Ти й гадки не маєш, які це відчуття. Боги зламають тебе.

— Ти хочеш повернути собі вогонь? — запитав Кітай.

— Що?

— Хочеш повернути собі вогонь? Якщо ти зможеш знову прикликати Фенікса, то чи використаєш ти свою силу, щоб виграти цю війну?

— Так, — сказала вона. — Я хочу цього понад усе. Але я не можу просити тебе зробити це заради мене.

— Тоді й не проси. — Він повернувся до Сожцань Сіжі. — Зв’яжіть нас. Просто скажіть, що мені робити.

Сожцань Сіжа дивилася на Кітая з таким виразом, який майже дорівнював повазі. Її обличчя осяяла легка усмішка.

— Як забажаєш.

— Усе не так погано, — сказав Чаґхань. — З’їдаєш гриб. Убиваєш жертву. А потім Сожцань Сіжа зв’яже вас — і ваші душі будуть споріднені навічно. І насправді, все, що від вас треба, — просто існувати.

— Нащо жива жертва? — запитав Кітай.

— Бо душа має силу, яка вивільняється з матеріального світу в момент смерті, — сказала Цара. — Сожцань Сіжа використає цю силу, щоб пов’язати вас узами.

Чаґханю й Царі доручили підготувати Жинь і Кітая до ритуалу. Це передбачало виснажливий процес нанесення рядків символів на їхні голі руки від плечей до кінчиків середніх пальців. Символи треба було наносити одночасно, кожний штрих синхронно з його парою.

Близнюки працювали з дивовижною злагодженістю, яку Жинь оцінила б краще, якби не була така засмучена.

— Годі соватися, — сказав Чаґхань. — Від цього чорнило потече.

— Тоді пиши швидше, — випалила вона.

— Було б добре, — привітно промовив Кітай. — Мені треба до вітру.

Чаґхань опустив пензля в чорнильницю, а потім струснув зайві краплі.

— Змажете ще хоча б один символ — і нам доведеться починати спочатку.

— А вам це подобається, правда? — бурчала Жинь. — Чому б не потягти ще годинку? Якщо пощастить, війна завершиться ще до того, як ви закінчите!

Чаґхань опустив пензля.

— У нас не було вибору. Ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти той ще сучий син, — сказала вона.

— Інших варіантів у тебе однаково немає.

— Та пішов ти.

Це була дріб’язкова суперечка, але Жинь не покращало від неї так, як вона сподівалася. Сварка лише виснажила її. Бо Чаґ­хань мав рацію, близнюки мусять виконувати накази Сожцань Сіжі, інакше їх точно вб’ють, а якщо й ні, то Жинь однаково не мала вибору.

— Усе буде гаразд, — лагідно промовила Цара. — Якір зробить тебе сильнішою. Стабільнішою.

Жинь пхикнула.

— І як же це? Дужче скидається на гарний спосіб втратити двох хороших солдатів за раз.

— Бо це зробить тебе гнучкішою в спілкуванні з богами. Щоразу, коли ти їх прикликаєш, то схожа на ліхтар, і віддаляєшся від власного тіла. Зайдеш занадто далеко — і у фізичній формі натомість вкореняться боги. Саме тієї миті ти й божеволієш.

— То так сталося і з Фейленем? — запитав Кітай.

— Так, — відповіла Цара. — Він занадто віддалився, загубився, і всередині замість нього оселився бог.

— Цікаво, — сказав Кітай. — І якір може цьому запобігти?

Він говорив про цю процедуру з надто помітним захватом. І слова близнюків всотував з голодним виразом, категоризуючи кожну нову піщинку інформації у своїй дивовижній пам’яті. Жинь майже бачила, як у його свідомості обертаються коліщатка.

Це її налякало. Вона не хотіла, щоб він зачаровувався цим світом. Вона воліла б, щоб він утікав, і якомога далі.

— Цей спосіб не бездоганний, але так значно важче з’їхати з глузду, — сказав Чаґхань. — Якщо маєш якір, боги не можуть позбутися тебе. Ти можеш мандрувати в світі духів так далеко, як тільки заманеться, і завжди знатимеш шлях назад.

— Ви кажете, що я не дозволю Жинь збожеволіти, — сказав Кітай.

— Вона вже божевільна, — озвався Чаґхань.

— Справедливо, — сказав Кітай.

Близнюки ще якийсь час працювали мовчки. Жинь сиділа прямо, із заплющеними очима, дихала рівномірно, відчуваючи, як вологий пензель рухається по голій шкірі.

А якщо якір і справді дасть їй силу? Вона ніяк не могла позбутися проблиску надії, що вже з’явився в її думках. Як то воно буде — прикликати Фенікса без остраху втратити здоровий глузд у пориві гніву? Вона зможе прикликати вогонь, коли схоче, і так довго, як схоче. Вона зможе контролювати його так, як Алтань.

Але чи варте воно того? Жертва така величезна, і не лише для Кітая, а й для неї. Пов’язати своє життя з його життям — непередбачуваний, страхітливий обов’язок. Вона вже не буде в безпеці, якщо Кітай лишатиметься незахищеним.

Якщо вона не зможе вберегти його. Якщо не зможе гарантувати, що Кітаю ніколи нічого не загрожуватиме.

Нарешті Чаґхань відклав пензля:

— З вами завершено.

Жинь потягнулася й оглянула руки. Її шкіру вкривали химерні чорні знаки, складаючись у слова, схожі на майже зрозумілу їй мову.

— Оце й усе?

— Ще ні, — Чаґхань передав їм жменю грибів з червоними капелюшками. — З’їжте ось це.

Кітай потикав гриби пальцем.

— Що це таке?

— Мухомор. Його можна знайти біля беріз і ялин.

— І навіщо він?

— Щоб розкрити тріщину між світами, — сказала Цара.

Кітай розгубився.

— Скажи йому, навіщо ці гриби насправді, — сказала Жинь.

Цара всміхнулася.

— Щоб піднести тебе на неймовірні висоти. Значно вишуканіший спосіб, ніж макове насіння. І швидший.

Кітай покрутив гриб на долоні.

— Схожий на отруйний.

— Це психоделік, — сказав Чаґхань. — Вони всі отруйні. Суть у тому, щоб перенести тебе одразу на поріг іншого світу.

Жинь поклала гриби до рота й розжувала. Вони були жорсткі й майже не мали смаку, тож їй довелося декілька хвилин попрацювати зубами, доки гриби пом’якшали достатньо, щоб їх можна було проковтнути. Щоразу, коли її зуби врізалися у волокнисті шматочки, у неї виникало неприємне відчуття, що вона вгризається в плоть.

Чаґхань передав Кітаю дерев’яне горня.

— Якщо не хочеш їсти гриби, можеш натомість їх випити.

Кітай чмихнув носом, зробив невеликий ковток і затиснув рота рукою.

— Що це таке?

— Сеча коня, — радісно сказав Чаґхань. — Ми згодували гриби коням — і ти отримав наркотик після того, як він вийшов. Значно легше проковтнути.

— Та ви, люди, мерзенні, — пробурмотів Кітай. Він затиснув носа, вихлюпнув вміст горняти собі в горло і квапливо затулив рота рукою.

Жинь зглитнула. Сухі шматочки грибів боляче проштовхувалися стравоходом.

— А що трапляється, якщо якір помирає? — запитала вона.

— Ти помираєш, — сказав Чаґхань. — Ваші душі зв’язані, а це означає, що вони покинуть цю землю разом. Одна тягне за собою другу.

— Це не обов’язково мусить бути так, — сказала Цара. — Ви можете вирішити відійти разом. Або ж можете розірвати зв’язок.

— Це можливо? — запитала Жинь. — Як?

Цара й Чаґхань перезирнулися.

— З останнім словом. Якщо обоє партнерів цього побажають.

Кітай спохмурнів.

— Я не розумію. Тоді чому це обов’язок?

— Бо щойно ти отримуєш якір, він стає частиною твоєї душі. Самим твоїм існуванням. Він знає твої думки. Відчуває те ж саме, що й ти. Якір єдиний, хто цілком тебе розуміє. Більшість радше помруть, аніж відмовляться від цього.

— І ви обоє мусите бути в одному місці, коли хтось один помирає, — сказав Чаґхань. — А більшість людей опиняються в цю мить не поруч.

— Але цей зв’язок можна розірвати, — сказала Жинь.

— Можна було б, — сказав Чаґхань. — Однак, сумніваюся, що Сожцань Сіжа навчить вас це робити.

Звісно, що не навчить. Жинь знала, що Сожцань Сіжа схоче, аби Кітай став гарантією — не лише, щоб упевнитися, що зброя проти Дадзі працюватиме, а й щоб мати запобіжник на той випадок, якщо вона колись захоче прибрати Жинь.

— А в Алтаня був якір? — запитала вона. Алтань мав моторошний контроль над полум’ям навіть як на спірлійця.

— Ні. Спірлійці не вміли цього. Алтань був… Те, що Алтань робив, було не властиве людині. Ближче до кінця він лишався при здоровому глузді завдяки самій лише силі волі. — Чаґхань зглитнув. — Я пропонував йому багато разів. Він завжди відмовлявся

— Але ж у тебе вже є якір, — сказала Жинь. — Можна мати більше одного?

— Не одночасно. Парні узи — оптимальний варіант. Потрійні дуже нестабільні, бо непередбачуваність віддачі означає, що коли хтось із трьох відступиться, то ця зрада неодмінно вплине на двох інших і вони ніяк не зможуть від цього захиститися.

— Але? — наполягав Кітай.

— Але це також може підсилити вміння. Зробити тебе сильнішим, ніж будь-який шаман має право бути.

— Як Тріада. — Усвідомила Жинь. — Вони були зв’язані одне з одним. Ось чому вони були такі могутні.

Тепер усе ставало зрозуміло, наприклад, чому Дадзі не вбила Дзяна, якщо вони були ворогами. Бо не стала б цього робити. Не могла, не вбивши й себе.

Жинь почала від початку:

— То виходить…

— Так, — сказав Чаґхань. — Поки Дадзі жива, Імператор Дракона і Хранитель Воріт також живі. Можливо, їхні узи розірвалися, але сумніваюся. Сила Дадзі досі надто стабільна. Інші двоє живі, вони десь є. Але, мабуть, обом непереливки, бо решта країни вважає їх мертвими.

«Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно».

Кітай промовив уголос запитання, яке спало на думку й Жинь.

— То що з ними сталося? Чому вони зникли?

Чаґхань знизав плечима.

— Це треба питати в інших двох. Ти вже все випив?

Кітай спорожнив горня і скривився.

— Фе. Так.

— Добре. А тепер їж гриби.

Кітай моргнув.

— Що?

— У тому горняті мухоморів не було, — сказав Чаґхань.

— Ну ти й козел, — сказала Жинь.

— Я не розумію, — сказав Кітай.

Чаґхань ледь помітно йому всміхнувся.

— Я просто хотів поглянути, чи вип’єш ти сечу коня.

Сожцань Сіжа чекала на них перед тріскотливим вогнищем. Полум’я здалося Жинь живим: його язики стрибали надто високо, сягали надто далеко, немовби маленькі руки, що намагалися затягти її у вогонь. Якщо вона дозволяла погляду затриматися, дим, фіолетовий від порошків Сожцань Сіжі, починав набирати обрисів облич померлих. Майстра Ірдзяха. Аратші. Капітана Салкхі. Алтаня.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь прокліпалася.

Вона стала навколішки на холодній землі біля Кітая. Попри холоднечу, їм дозволили вдягти тільки штани й спіднє, а руки мали лишатися відкритими. Чорнильні знаки, що зміїлися по їхній шкірі, виблискували в сяйві вогню.

Жинь була налякана. Кітай немовби взагалі не боявся.

— Я готовий, — сказав він. Його голос був спокійним.

— Готова, — відлунням повторила вона.

Між ними лежали два довгих зазубрених ножі й жертва.

Жинь не знала, як кетреїдам вдалося спіймати дорослого оленя, величезного і здорового, без жодної видимої рани, та ще й за лічені години. Його ноги були міцно зв’язані докупи. Жинь підо­зрювала, що тварину накачали заспокійливим, бо олень лежав аж надто сумирно, наполовину заплющивши очі, ніби змирився з долею.

Поступово почав проявлятися вплив мухоморів. Усе стало страшенно яскравим. Коли щось рухалося в полі зору Жинь, то за ним тягнулися сліди, схожі на мазки фарби, що виблискували, вихрились і зникали.

Жинь із зусиллям зосередилася на шиї оленя.

Вони з Кітаєм мали зробити два надрізи, кожен зі свого боку, причому так, щоб жоден не був одноосібно винен у його смерті. Окремо жодна рана не мала бути аж настільки серйозною, щоб убити. Олень міг відповзти, закрити поріз багнюкою і якимось чином вижити. Але рани з обох боків означали вірну смерть.

Жинь підняла ножа з землі й міцно стиснула в руках.

— Повторюйте за мною, — сказала Сожцань Сіжа, а потім із її вуст зірвався потік кетреїдських слів. Незнайомі склади звучали у вустах Жинь гуркотливо й ніяково. Вона знала їхнє значення лише тому, що близнюки їй його пояснили.

«Ми житимемо як одне. Ми битимемося як одне.

І ми вбиватимемо як одне».

— Жертва, — сказала Сожцань Сіжа.

Вони опустили ножі.

Жинь усвідомила, що це важче, ніж вона очікувала. Не тому, що вона не звикла вбивати, бо ж прорізати плоть для неї тепер було так само легко, як дихати. Джерелом опору було хутро. Вона зціпила зуби й натиснула дужче. Ніж занурився в бік оленя.

Тварина вигнула шию й закричала.

Ніж Жинь не пройшов достатньо глибоко. Їй довелося розширити поріз. У неї страшенно тремтіли руки, руків’я вільно гойдалося між пальцями.

Однак Кітай протягнув ножа по боку оленя одним чистим сильним ударом.

Навколо їхніх колін розливалася калюжа крові, швидкої й темної. Олень перестав корчитися. І опустив голову до землі.

Крізь одурманення від мухомора Жинь побачила мить, коли життя полишило тіло оленя — золотаву мерехтливу ауру, яка зависла над трупом немовби ефемерна копія його фізичної форми, а потім димом здійнялася вгору. Жинь закинула голову, спостерігаючи, як вона піднімається все вище й вище в небеса.

— Іди за нею, — сказала Сожцань Сіжа.

Вона так і зробила. Це здавалося простим завданням. Під впливом мухомора її душа була легшою за саме повітря. Її розум здійнявся, матеріальне тіло стало віддаленим спогадом, і вона полетіла в широку й темну порожнечу, що була космосом.

Жинь усвідомила що стоїть біля великого кола, його контури були означені сяйливими Гексаграмами — знаками, що були втіленням самої природи всесвіту, шістдесяти чотирьох божеств, які вміщували в собі все, що було, і все, що буде.

Коло нахилилося і стало озерцем, у якому плавали два величезні коропи, один білий, один чорний, кожен із великою цяткою протилежного кольору на боку. Вони переміщувалися ліниво, переслідуючи один одного в повільному вічному колі.

На іншому боці того кола вона побачила Кітая. Він був голий. Але це була не фізична нагота, він складався радше зі світла, аніж із тіла, але кожна думка, кожен спогад і кожне почуття, які він коли-небудь мав, були їй відкриті. Нічого потаємного.

Вона була такою ж голою перед ним. Усі її таємниці, страхи, провина і гнів лежали неприкриті. Він бачив її найжорстокіші, найстрашніші бажання. Бачив ті її частини, яких вона й сама не розуміла. Частину, яка боялася лишитися сама й боялася бути останньою. Частину, яка усвідомила, що любить біль, обожнює його й може знайти звільнення лише в ньому.

І вона бачила його. Жинь бачила, як у його розумі зберігаються ідеї, величезні сховища знань, узгоджені таким чином, щоб їх можна було прикликати будь-якої миті. Бачила тривогу — вона постала з розуміння, що жоден із його знайомих не був аж таким розумним. Бачила, що він боявся, немовби загнаний у пастку й ізольований у власному розумі, спостерігаючи за тим, як світ навколо руйнується через нелогічність, а він не міг її виправити.

І вона збагнула його сум. Жалобу, втрату батька, але понад усе втрату Імперії, втрату відданості, обов’язку, єдиної мети існування…

Вона бачила його лють.

Як же вона раніше цього не розуміла? Вона не єдина, кого вперед штовхала саме лють. Але там, де її гнів був вибуховим, негайним і руйнівним, гнів Кітая горів із мовчазною рішучістю, запалювався, гноївся, визрівав, і його сила приголомшила Жинь.

«Ми однакові».

Кітай хотів помсти і крові. Під крихкою оболонкою контролю був безперервний крик люті, який виник із нерозуміння і знайшов кульмінацію в колосальному прагненні знищення, якби йому тільки вдалося розірвати світ і відбудувати його так, щоб це мало сенс.

Коло між ними засвітилося. Чорний та білий коропи почали кружляти все швидше і швидше, аж доки темряви і світла було вже не розрізнити. Це не була сірість, вони не змішались одне з одним, а стали одним цілим, двома сторонами однієї монети, необхідними складовими, які врівноважували одне одного, так само, як був урівноважений Пантеон.

Коло оберталося — і вони оберталися разом із ним, швидше і швидше, аж доки Гексаграми не розмилися й не перетворилися на сяйливий обруч. На мить Жинь загубилася в цій збіжності, верх став низом, праве стало лівим, усі розрізнення зникли…

А потім вона відчула силу — і це було прекрасно.

Вона почувалася так само, як тоді, коли Шіро впорснув їй у вени героїн. То була така ж гарячка, така ж приголомшлива хвиля енергії. Але цього разу її дух не відлітав усе далі від матеріального світу. Цього разу вона знала, де її тіло, могла повернутися до нього за лічені секунди, якби схотіла. Вона була наполовину між світом духів і матеріальним світом. Могла сприймати їх обидва, впливати на них обох.

Вона не піднімалася, щоб зустрітися з богом, це її бог мусив спуститися в неї. Вона відчула над собою Фенікса, його гнів і вогонь, такий смачно теплий, що лоскотав її, пролітаючи вгорі.

Жинь була в такому захваті, що хотіла сміятися.

Але Кітай стогнав. Він стогнав уже якийсь час, але Жинь була така зачарована силою, що заледве це помітила.

— Так не вийде. — Сожцань Сіжа різко перервала мріяння Жинь. — Припини, ти переповниш його.

Жинь розплющила очі й побачила, що Кітай згорнувся клубочком і жалібно скиглив на землі. Він різко закинув голову назад і голосно та протяжно закричав.

Її зір розмився й змінився. Однієї миті вона дивилася на Кітая, а вже наступної взагалі його не бачила. Тепер вона бачила лише вогонь, неосяжні простори вогню, який лише вона могла контролювати…

— Ти стираєш його, — просичала Сожцань Сіжа. — Повертайся.

Але навіщо? Вона ще ніколи не почувалася так добре. Вона не хотіла, щоб це відчуття припинялося.

— Ти вб’єш його. — пальці Сожцань Сіжі впилися їй у плече. — І тоді вже нічого тебе не врятує.

Туманно Жинь це розуміла. Вона шкодила Кітаю, вона мусила зупинитися, але як? Вогонь був таким спокусливим, він придушував її раціональний розум до шепоту. Вона чула, як у розумі відлунює сміх Фенікса, як він гучнішає з кожною хвилиною.

— Жинь, — видихнув Кітай. — Будь ласка.

Це повернуло її.

Зв’язок із матеріальним світом слабшав. І доки він ще зовсім не зник, вона схопилася за ножа й загнала собі в ногу.

Перед очима вибухнули плями білизни. Біль відігнав вогонь, прочистив розум. Фенікс замовк. Порожнеча заспокоїлася.

Вона побачила Кітая у площині духів — навколішки, але живого, присутнього й цілісного.

Жинь розплющила очі. Повільно підтягнулася, сіла, витерла землю з обличчя. Вона побачила, як Кітай спантеличено роззирається й прокліпується, ніби вперше бачить цей світ.

Потягнулася до його руки.

— З тобою все гаразд?

Він зробив довгий тремтливий вдих.

— Я… Зі мною все гаразд, здається, просто… Дай мені хвилинку.

Вона не стрималася й засміялася.

— Ласкаво прошу до мого світу.

— Я почуваюся так, ніби живу вві сні, — він оглянув тильний бік своєї долоні, повернув її до призахідного сонця, немовби не вірив реальності власного тіла. — Гадаю, я бачив фізичний доказ існування твоїх богів. Я знав, що ця сила існує. Але все, що я знав про світ…

— Світ, про існування, якого ти не знав, — лагідно промовила вона.

— От гівно. — Кітай стиснув руками багнюку і траву, наче боявся, що земля може зникнути з-під його пальців.

— Спробуй, — сказала Сожцань Сіжа.

У Жинь не було потреби питати, що вона мала на увазі.

Вона невпевнено підвелася й відвернулася від Кітая. Розкрила долоні. Відчула вогонь у грудях, теплу присутність, яка чекала нагоди вилитися, щойно Жинь її покличе.

Вона прикликала його вперед. Тепле полум’я з’явилося в її долонях безпечним, тихим вогником.

Жинь напружилася, чекаючи потягу, прагнення витягнути більше й більше. Але нічого не відчула. Фенікс досі був там. Вона знала, він кричав їй щось. Але не міг пробитися. У її свідомості виросла стіна, фізична структура, що відганяла й стишувала бога лише до невиразного шепоту.

«Йди до біса, — сказав Фенікс, але навіть тепер він здавався веселим. — До біса, маленька спірлійко».

Жинь закричала від захвату. Вона не просто відновилася, вона приборкала бога. Якірний зв’язок звільнив її.

Тремтячи, вона спостерігала, як полум’я набирається в її долоні. Вона прикликала його вище. Змусила стрибати в повітря арками, як риба стрибає в океані. Вона могла командувати ним точнісінько так, як Алтань. Ні. Вона була кращою, ніж Алтань, бо вона була тверезою, вона була стабільною й вільною.

Страх збожеволіти зник, але неймовірна сила лишилася. Сила лишилася глибоким джерелом, із якого вона могла черпнути будь-якої хвилини за власним бажанням.

І тепер вона могла вирішувати.

Вона бачила, що Кітай спостерігає за нею. Його очі розширилися, а на обличчі застиг вираз страху і благоговіння.

— З тобою все гаразд? — запитала вона його. — Ти це відчуваєш?

Він не відповів. Натомість торкнувся рукою скроні, його погляд так сильно зосередився на полум’ї, що Жинь бачила його яскраві відблиски в очах Кітая. Він засміявся.

Тієї ночі кетреїди нагодували їх кістковим бульйоном, пекуче гарячим, мускусним, різким і солоним водночас. Жинь жадібно пила його — так швидко, як тільки могла. Він обпікав стравохід, але їй було байдуже. Вона так довго виживала на сухій рибі й рисовій каші, що вже забула, як добре може смакувати справжня їжа.

Цара передала їй миску.

— Пий більше води. Бо спіймаєш зневоднення.

— Дякую. — Жинь досі пітніла попри холодну ніч. Маленькі крапельки виблискували на її шкірі, просочуючись крізь одяг.

По той бік вогнища Кітай і Чаґхань вели жваве обговорення, про, як зрозуміла Жинь, метафізичну природу космосу. Чаґхань малював палицею на землі діаграми, а Кітай спостерігав, енергійно киваючи.

Жинь повернулася до Цари.

— Можна тебе про щось запитати?

— Звісно, — сказала Цара.

Жинь глянула на Кітая. Він не звертав на неї уваги. Забрав у Чаґханя палицю й виводив під діаграмами дуже складні математичні рівняння.

Жинь стишила голос.

— Як довго ви з братом заякорені?

— Усе життя, — сказала Цара. — Нам було десять днів, коли провели ритуал. Я не пам’ятаю життя без нього.

— А узи завжди… Завжди рівні? Хіба один не придушує іншого?

Цара здійняла брову.

— Ти думаєш, мене придушують?

— Я не знаю. Ти завжди здаєшся такою… — Жинь не договорила. Вона не знала, як це сформулювати. Цара завжди була для неї загадкою. Ніби місяць для братового сонця. Чаґхань був владною особистістю. Йому подобалося бути в центрі уваги, подобалося читати лекції всім навколо в найпоблажливіший спосіб. А Цара завжди воліла лишатися в тіні, у мовчазному товаристві своїх птахів. Жинь ніколи не чула, щоб вона висловлювала думку, відмінну від думки брата.

— Ти думаєш, що Чаґхань домінує наді мною, — сказала Цара.

Жинь почервоніла.

— Ні, я просто…

— Ти непокоїшся, чи не перевершиш у силі Кітая, — сказала Цара. — Думаєш, що твого гніву стане для нього занадто — і він перетвориться лише на твою тінь. Ти думаєш, що саме це й сталося з нами.

— Мені страшно, — сказала Жинь. — Я мало не вбила його. А якщо так, якщо є такий дисбаланс чи що там, то це ризик і я хочу про нього знати. Я не хочу позбавляти його здатності кинути мені виклик.

Цара повільно кивнула. Вона якийсь час сиділа мовчки, насупившись.

— Мій брат не домінує наді мною, — нарешті сказала вона. — Принаймні не в той спосіб, щоб я це відчувала. Але я ніколи не кидала йому виклику.

— Тоді як…

— Наша воля — єдине ціле ще з дитинства. Ми бажаємо одного й того ж самого. Коли він говорить, то озвучує думки нас обох. Ми дві половинки однієї людини. Якщо я видаюся тобі заглибленою в себе, то це тому, що присутність Чаґханя у світі смертних дає мені волю мандрувати у світі духів. Я віддаю перевагу тваринам, а не людям, тим, для кого в мене завжди небагато слів. Але це не означає, що мене придушують.

— Але Кітай не такий, як ти, — сказала Жинь. — Наші волі не суголосні. Раптом що, ми сваримося частіше, ніж миримося. І я не хочу… стерти його.

Вираз на обличчі Цари пом’якшав.

— Ти його любиш?

— Так, — миттю озвалася Жинь. — Понад усе на світі.

— Тоді не варто непокоїтися, — сказала Цара. — Якщо ти його любиш, то можеш довірити собі його захистити.

Жинь сподівалася, що це справді так.

— Агов, — сказав Кітай. — Що там у вас таке цікаве?

— Нічого, — сказала Жинь. — Пліткуємо. Ви вже осягнули природу космосу?

— Ще ні, — Кітай штурхнув землю палицею. — Але дай мені рік чи два. Я вже близько.

Цара підвелася.

— Ходімо. Нам треба поспати.

За день кетреїди збудували ще декілька юрт по колу. Юрту для Жинь і її супутників поставили в самому центрі. Чітке повідомлення. Вони лишатимуться під наглядом кетреїдів, доки Сожцань Сіжа не вирішить їх відпустити.

Юрта була затісна для чотирьох. Жинь згорнулася зі свого боку, підтягнувши коліна до грудей, хоча понад усе їй хотілося розлягтися й розкинути кінцівки. Вона немовби задихалася. Їй хотілося відкритого повітря, відкритих пісків, просторої води. Вона глибоко вдихнула, намагаючись угамувати ту ж таки паніку, яка піднімалася в ній під час падіння.

— Що таке? — запитала Цара.

— Гадаю, я краще посплю надворі.

— Надворі ти замерзнеш. Не будь дурепою.

Жинь підтягнулася й лягла на бік.

— А тобі наче зручно.

Цара всміхнулася.

— Юрти нагадують мені про домівку.

— Як довго ви там не були? — запитала Жинь.

Цара на мить замислилася.

— Нас відправили на південь, коли нам виповнилось одинадцять. Отже, десять років.

— Ти колись хотіла повернутися додому?

— Іноді, — сказала Цара. — Але там небагато лишилося дому. Принаймні для нас. Краще бути чужинцями в Імперії, аніж наймадами в степу.

Жинь припустила, що це цілком очікувано, якщо одне плем’я вивчило жменьку зрадливих убивць.

— То… Виходить, вам ніхто й не пропонує повернутися? — запитала вона.

— Повернувшись додому, ми станемо рабами, — рішуче сказав Чаґхань. — Кетреїди досі звинувачують нашу матір за Тріаду. Вони ніколи не приймуть нас назад у клан. Ми вічно це спокутуватимемо.

Простір між ними заповнила незручна тиша. У Жинь ще були запитання, просто вона не знала, як сформулювати їх.

Якби вона була в іншому настрої, то накричала б на близнюків за їхній обман. Усі ці роки вони були шпигунами, які стежили за Цике, щоб визначити, лишатимуться вони стабільними чи ні. Чи здатні вони достатньо добре подбати про самих себе, замуровуючи найбожевільніших у Чулуу Корікх.

А якби близнюки вирішили, що Цике стали занадто небезпечними? Вони просто їх убили б? Звісно, кетреїди почувалися так, немовби мали на це право. Вони дивилися на нікарських шаманів зверхньо, з такою ж гордовитою зарозумілістю, як і призахідники. І Жинь це ненавиділа.

Але вона припнула язика. Чаґхань і Цара вже достатньо настраждалися.

А вона як ніхто знала, що таке бути вигнанницею у власній країні.

— Ці юрти. — Кітай поклав долоні на стіни, а потім розвів руки, сягнувши третини діаметру хижки. — Вони всі такі маленькі?

— У степу ми будуємо їх ще меншими, — сказала Цара. — Ви з півдня, тож ніколи не бачили справжніх вітрів.

— Я з Сінеґарда, — сказав Кітай.

— Це ще не північ. Для нас усе, що нижче піщаних дюн, то південь. У степу нічні пориви вітру можуть здерти плоть із обличчя, якщо ти спершу не замерзнеш на смерть. Ми лишаємося в юртах, бо інакше степ нас уб’є.

На це ніхто не відповів. Юрту огорнула миролюбна тиша. Кітай і близнюки заснули за лічені хвилини, Жинь це знала напевне за звуком рівномірного спокійного дихання.

А вона лежала без сну, притиснувши до грудей тризуб та втупившись у відкритий дах над головою, який бездоганним колом відкривав її погляду нічне небо. Вона почувалася маленьким гризуном, який закопався в нірку, намагаючись прикинутися, що якщо лежатиме достатньо низько, то зовнішній світ його не потурбує.

Можливо, кетреїди у своїх юртах ховалися від вітрів. А може, подумала вона, коли над головою такі яскраві зорі, то віриш, що над тобою простягається космос, а тому ти мусиш спорудити юрту, щоб дати собі якесь тимчасове відчуття матеріальності. Інакше під божественним виром можна почуватися зовсім незначущим.

Роздiл 24

Доки вони спали, простелилася ковдра свіжого снігу. Від цього сонце сяяло яскравіше, а повітря стало холоднішим. Жинь виповзла назовні й, мружачись від різкого світла, потягнулася, щоб розслабити зболені м’язи.

Кетреїди їли по черзі. Біля вогню сідали по шестеро вершників за раз, жадібно заковтуючи їжу, доки інші охороняли периметр.

— Їжте досхочу. — Сожцань Сіжа насипала дві миски тушкованого м’яса, від якого здіймалася пара, і передала Жинь та Кітаю. — Попереду у вас важка мандрівка. Ви наберете в сумку сушеного м’яса і трохи молока яків, але їжте, скільки зможете, зараз.

Жинь узяла миску. М’ясо пахло напрочуд добре. Вона всілася на землю і притиснулася до Кітая, щоб зігрітися, кістлявим ліктем торкаючись його кістлявого стегна. Незначні деталі, які тепер були для неї геть неприкриті. Вона ніколи не помічала його довгих тонких пальців і ледь вловимого аромату чорнила й пилу. Не помічала, як його кучеряве волосся закручувалося на кінчиках.

Вона вже знала його понад чотири роки, але тепер, дивлячись на нього, щоразу знаходила щось нове.

— То оце й усе? — запитав Кітай у Сожцань Сіжі. — Ви відпускаєте нас? Без повідця?

— Усі умови виконано, — відповіла вона. — Тепер у нас немає підстав шкодити вам.

— То що я для вас? — запитала Жинь. — Домашня тваринка на довгому повідці?

— Ти моя авантюра. Натренована вовчиця, випущена на волю.

— Щоб убити ворога, з яким ви не можете зіткнутися, — сказала Жинь.

Сожцань Сіжа всміхнулася, показуючи зуби.

— Радій, що нам досі є від тебе користь.

Жинь не сподобалася ця фраза.

— А що станеться, якщо я виконаю задумане і стану вам непотрібною?

— Тоді ми дозволимо вам жити своїм життям, висловлюючи цим свою вдячність.

— А що станеться, якщо ви вирішите, що я знову стала загрозою?

— Тоді ми знову тебе знайдемо. — Сожцань Сіжа кивнула на Кітая. — І цього разу на кону буде його життя.

Жинь не сумнівалася, що Сожцань Сіжа не вагаючись поцілить Кітаю стрілою в самісіньке серце.

— Ви досі мені не довіряєте, — сказала вона. — Ви затіяли з нами тривалу гру. Якірний зв’язок — ваша гарантія.

Сожцань Сіжа зітхнула.

— Я боюся, дитино. І маю на те право. Коли ми востаннє навчили шаманів заякоритися, вони обернули це знання проти нас.

— Але я зовсім не схожа на них.

— Ти надто схожа на них. У тебе такі ж самі очі. У них читається гнів. Відчай. Ти забагато бачила. Забагато ненавиділа. Ті троє були молодшими за тебе, коли прийшли до нас, сором’язливішими й наляканішими, та все ж вони вирізали тисячі невинних. Ти старша, ніж вони тоді, і ти вчинила значно гірше.

— Це не одне й те ж саме, — сказала Жинь. — Федерація…

— Заслужила це? — запитала Сожцань Сіжа. — Усі до одного? Навіть жінки? Діти?

Жинь почервоніла.

— Але я не… Я зробила це не тому, що мені подобалося. Я не така, як вони.

Не така, як у видінні про молодшого Дзяна, який убиваючи сміявся, немовби був у захваті від крові на руках. Не така, як Дадзі.

— Вони теж про себе так думали, — сказала Сожцань Сіжа. — Але боги зіпсували їх, так само, як зіпсують і тебе. Боги проявляють твої найгірші та найжорстокіші інстинкти. Ти думаєш, що все контролюєш, але твій розум руйнується з кожною секундою. Прикликати богів — це ніби гратися з божевіллям.

— Це краще, аніж не робити нічого. — Жинь знала, що вже ступала по лезу, що їй варто припнути язика, але її злили постійні високоінтелектуальні лекції кетреїдів про мир. — Я радше збожеволію, аніж ховатимуся за пустелею Баґхра й удаватиму, що звірств не відбувається, тоді як могла б із ними щось зробити.

Сожцань Сіжа прицмокнула.

— Гадаєш, ми нічого не робили? То он чому тебе вчили?

— Я знаю, що впродовж перших двох Макових війн загинули мільйони. І я знаю, що ваш народ так і не прийшов зі степів, щоб це зупинити.

— Як гадаєш, скількох людей убила війна Вейсжі? — запитала Сожцань Сіжа.

— Менше, ніж загинуло б за іншого розвитку подій, — сказала Жинь.

Сожцань Сіжа не відповіла. Вона просто дозволила мовчанці затягнутися, аж доки відповідь Жинь не почала здаватися абсурдною.

Жинь узялася до їжі, раптом утративши апетит.

Вона забула про призахідників, аж доки про них не запитав Кітай. Жинь роззирнулася табором, але ніде їх не помітила. А потім побачила більшу юрту, трохи на віддалі від краю галявини, де на варті стояли Бектер і його вершники.

— Мабуть, ми їх уб’ємо. — Знизала плечима Сожцань Сіжа. — То святенники, а від призахідницької релігії ніколи не буває добра.

— Чому ви так кажете? — запитав Кітай.

— Вони вірять у єдине і всемогутнє божество, а це означає, що вони не можуть прийняти правду про інших богів. А коли народи починають вірити в те, що інші вірування — це шлях до занепаду, насилля стає неминучим. — Сожцань Сіжа підняла голову. — А що ви думаєте? Нам варто пристрелити їх? Це милосердніше, аніж кидати їх умирати тут.

— Не вбивайте їх, — швидко сказала Жинь. Може, через Тарквета їй було ніяково, а сестра Петра викликала в неї бажання пробити стіну, але Авґус ніколи не дошкуляв їй чимось іншим, окрім наївності й добрих намірів. — Ті діти — місіонери, а не солдати. Вони безневинні.

— Але та зброя не безневинна, — сказала Сожцань Сіжа.

— Так, — сказав Кітай. — Ті штуки швидші та смертоносніші, ніж арбалети, а в недосвідчених руках вони стають ще небезпечнішими. Зброї я б їм не повертав.

— Тоді безпечний шлях назад буде важким. Ми можемо звільнити для вас лише одного коня. Їм доведеться йти через ворожу територію пішки.

— Ми можемо дати їм необхідні матеріали для плотів? — запитала Жинь.

Сожцань Сіжа спохмурніла, розмірковуючи.

— Чи вдасться їм повернутися назад річками?

Жинь вагалася. Її альтруїзм простягався лише до цієї межі. Вона не хотіла бачити смерті Авґуса, але й не збиралася марнувати час на те, щоб вести дітей, які взагалі не мали тут опинитися.

Вона повернулася до Кітая.

— Якщо вони прорвуться до Західного Мужвею, то з ними ж усе буде гаразд?

Він знизав плечима.

— Більшою чи меншою мірою. Притоки бувають підступні. Вони можуть заблукати. І врешті опинитися в Кхурдалайні.

На такий ризик вона могла згодитися. Цього вистачало, щоб заспокоїти її совість. Якщо Авґусу і його супутникам забракне розуму повернутися до Арлона, то це буде їхня провина. Авґус колись був добрим до неї. Вона простежить, щоб кетреїди не поцілили йому стрілою в голову. А більше вона йому нічого не винна.

Коли Жинь відшукала Чаґханя, він був сам. Сидів на краю річки, підтягнувши коліна до грудей.

— Невже вони навіть не припускають, що ти можеш утекти? — запитала Жинь.

Він криво всміхнувся:

— Ти ж знаєш, що бігаю я не дуже швидко.

Вона сіла поруч.

— То що тепер буде з вами?

З виразу його обличчя нічого не зчитувалося.

— Сожцань Сіжа вже не довірить нам наглядати за Цике. Вона забирає нас назад на північ.

— І що з вами буде там?

Чаґхань зглитнув.

— Хтозна.

Вона знала, що Чаґхань не хотів від неї жалощів, тож не обтяжувала його ними. Жинь глибоко вдихнула.

— Я хотіла подякувати.

— За що?

— За те, що вступився за мене.

— Я просто рятував власну шкуру.

— Ну звісно.

— А ще я сподівався, що й ти не помреш, — визнав він.

— Дякую за це.

Між ними запала ніякова мовчанка. Жинь бачила, як Чаґхань декілька разів потайки глянув на неї, немовби сумніваючись, чи варто порушувати наступну тему.

— Кажи, — нарешті не витримала вона.

— Ти справді цього хочеш?

— Так, якщо інакше ти будеш і далі такий зніяковілий.

— Ну гаразд, — сказав він. — Усередині Печатки, що ти бачила…

— Алтаня, — миттю озвалася вона. — Алтаня, живого. Ось що я бачила. Він був живий.

Чаґхань шумно видихнув.

— То ти його вбила?

— Я дала йому те, чого він хотів, — сказала вона.

— Розумію.

— А ще я бачила його щасливим, — сказала вона. — Він був інакшим. Не страждав. Він ніколи не страждав. Він був щасливий. Саме таким я його й пам’ятатиму.

Чаґхань довго мовчав. Вона знала, що він намагався не заплакати перед нею, бачила, як його очі наливаються сльозами.

— То було насправді? — запитала вона. — В іншому світі, то було насправді? Чи Печатка просто показувала мені те, що я хотіла бачити?

— Я не знаю, — сказав Чаґхань. — Наш світ — це сон богів. Можливо, у них є й інші сни. Але в нас є лише ця історія, і в межах цього світу ніщо не воскресить Алтаня.

Жинь відхилилася назад.

— Я думала, що знаю, як улаштований цей світ. Як улаштований космос. Але нічого я не знаю.

— Як і більшість нікарців, — сказав Чаґхань, навіть не намагаючись приховати свою зверхність.

Жинь пхикнула.

— А ви знаєте?

— Ми знаємо, з чого складається природа реальності, — сказав Чаґхань. — Ми зрозуміли це багато років тому. Але твій народ — слабкі й відчайдушні дурні. Вони не знають, що справжнє, а що обман, а тому чіплятимуться за свою маленьку правду, бо це краще, аніж бодай уявити, що їхній світ узагалі неважливий.

Тепер вона починала розуміти, чому вихідці з Внутрішніх держав могли вважати себе наглядачами всесвіту. Хто ще розумів природу космосу так, як вони? Хто бодай наблизився до такого розуміння?

Можливо, Дзян — дуже давно, коли його розум ще належав йому. Але той, кого вона знала, зламався, і таємниці, яких він її навчив, були лише уламками правди.

— Те, що ти зробив, здалося мені зарозумілістю, — пробурмотіла вона. — Але це доброта. Вихідці з Внутрішніх держав зберігають ілюзію, тож ти можеш дозволити всім іншим жити в брехні.

— Не називай нас так, — різко сказав Чаґхань. — Вихідці з Внутрішніх держав — не назва. Лише Імперія використовує цю фразу, бо ви вважаєте всіх, хто живе в степах, однаковими. Наймади — не кетреїди. Називай нас за нашими іменами.

— Вибач. — Жинь схрестила руки на грудях, тремтячи від різкого вітру. — Можна запитати ще дещо?

— Ти однаково спитаєш.

— Чому ти так сильно мене ненавидиш?

— Я не ненавиджу тебе, — автоматично промовив він.

— А здається, що ненавидиш. Уже дуже давно, ще навіть до смерті Алтаня.

Нарешті він повернувся до неї обличчям.

— Я не можу дивитися на тебе й не бачити його.

Вона знала, що він так скаже. Знала, але все одно відчула біль.

— Ти думав, що я не виживу без нього. І це… Це правда, я ніколи не могла. І… І якби ти заздрив, з якоїсь причини, я зрозуміла б і це також, але ти просто маєш знати, що…

— Я не просто заздрив, — сказав він. — Я злився. На нас обох. Я спостерігав, як ти робиш ті ж таки помилки, що й Алтань, і не знав, як це зупинити. Я бачив, що Алтань заплутався і гнівався всі ці роки, бачив, як він ішов шляхом, який обрав для себе, немов сліпе дитя, і я думав, що точно те саме відбувається і з тобою.

— Але я знала, що роблю. Я не була сліпою, як він…

— Ні, була, і навіть не усвідомлюєш цього. До таких, як ти, довго ставилися лише як до рабів, і ти забула, як воно — бути вільною. Тебе легко розізлити, ти швидко підсідаєш на будь-що: опіум, людей, ідеї, — якщо це пом’якшує твій біль, хай навіть тимчасово. І тому тобою дуже легко маніпулювати. — Чаґхань помовчав якийсь час. — Вибач. Я тебе образив?

— Вейсжа не маніпулює мною, — наполягала Жинь. — Він… Ми боремося за хороше. Це варте того, щоб за нього воювати.

Він пильно глянув на неї.

— Ти справді віриш у Республіку?

— Я вірю, що Республіка — це краща альтернатива всьому, що ми маємо, — сказала вона. — Дадзі мусить померти. Вейсжа — наш найкращий шанс її вбити. І хай би що трапилося далі, воно не може бути гіршим за Імперію.

— Ти справді так думаєш?

Жинь уже не хотілося про це говорити. Не хотілося дозволяти розуму працювати в цьому напрямку. Бо ж катастрофа на озері Боян змусила її всерйоз обміркувати рішення не повертатися до Арлона й думку про те, чи є їй узагалі заради чого вертатися.

Тепер вона мала забагато сили, забагато люті. Їй потрібна була причина, заради якої горіти. Республіка Вейсжі була її якорем. Без нього вона загубиться, дрейфуватиме. І ця думка лякала її.

— Я мушу це зробити, — сказала вона. — Інакше в мене нічого не лишиться.

— Якщо ти так кажеш. — Чаґхань знову відвернувся до річки. Він немовби поступився в цій суперечці. Жинь не розуміла, розчарований він чи ні. — Можливо, ти маєш рацію. Але, зрештою, тобі доведеться запитати себе, заради чого ти воюєш. І ти муситимеш знайти причину жити, окрім як заради помсти. Алтаню це так і не вдалося.

— Ти впевнена, що вмієш їздити верхи? — Цара передала Жинь віжки.

— Ні, але Кітай уміє. — Жинь із тривогою глянула на чорного бойового коня. Їй ніколи не було спокійно біля коней — зблизька вони видавалися значно більшими й будь-якої секунди могли проломити череп копитом, — але Кітай у дитинстві часто їздив верхи по родинному маєтку, щоб тепер із легкістю вправлятися з цими тваринами.

— Тримайтеся подалі від головних доріг, — сказав Чаґхань. — Мої птахи кажуть, що Імперія відвоювала чималу частину своєї території. Якщо вас побачать за денного світла, ви неодмінно зіткнетеся з патрулями Міліції. За можливості тримайтеся лісу.

Жинь уже хотіла було запитати про харч для коня, аж раптом Чаґхань і Цара різко розвернулися ліворуч, немовби двоє хижих тварин, які почули жертву.

За мить шум почула й вона. Крики з табору кетреїдів. Стріли з глухим стуком врізалися в тіла. І вже за мить почувся звук аркебузи, якого ні з чим не можна було сплутати.

— Бляха, — видихнув Кітай.

Близнюки вже кинулися бігти назад. Жинь схопила з землі тризуб і побігла вслід за ними.

У таборі панував хаос. Кетреїди бігали, хапали за віжки сполоханих коней, які намагалися вирватися. У повітрі відчувався різкий кислотний запах пороху. Дірки від куль поцяткували юрти. Тіла кетреїдів були розкидані на землі. Місіонери Сірого товариства, принаймні половина з них, підняли аркебузи й без розбору стріляли по табору.

Як вони змогли повернути собі аркебузи?

Жинь почула постріл і впала до землі, коли куля пробила дерево позаду неї.

Над головою свистіли стріли. Кожна з глухим ударом знаходила свою ціль. Жменька призахідників упала додолу, стріли стирчали просто з їхніх голів. Декілька інших у паніці втекли з галявини. Ніхто не кинувся їх наздоганяти.

Лишився тільки Авґус. Він підняв дві аркебузи, по одній у кожній руці, їхні стволи незграбно схилилися до землі.

Він ніколи ні в кого не стріляв. Жинь була в цьому впевнена: він тремтів і гадки не мав, що робити.

Сожцань Сіжа ледь чутно промовила наказ. Вершники діяли разом. На Авґуса миттю наставили дванадцять стріл, натягнувши тятиву луків.

— Не стріляйте! — скрикнула Жинь. Вона кинулася вперед, перекриваючи шлях стрілам власним тілом. — Не стріляйте… будь ласка, він не в собі…

Авґус немовби нічого й не помічав. Його погляд був прикутий до Жинь. Він підняв аркебузу в правій руці. Ствол націлився просто їй у груди.

Байдуже, що він ніколи раніше не стріляв з аркебуз. Він не міг промахнутися. Не з такої відстані.

— Демон, — сказав він.

— Жинь, назад, — натягнуто промовив Кітай.

Жинь завмерла, не здатна поворухнутись. Авґус нестямно розмахував зброєю, переводячи її між Сожцань Сіжею, Жинь і Кітаєм.

— Творець дав мені мужність, захистив мене з небес…

— Що він говорить? — з натиском запитала Сожцань Сіжа.

Авґус міцно замружився.

— Покажи їм силу небес і вдар своєю божественною справедливістю…

— Авґусе, годі! — Жинь вийшла вперед, піднявши руки, у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті, і промовила чітко сформульованою призахідницькою. — Тобі нічого боятися. Ці люди тобі не вороги, вони не збираються кривдити тебе…

— Варвари! — закричав Авґус. Він замахнувся однією арке­бузою поперед себе, окресливши арку. Кетреїди засичали й відсахнулися, декілька вершників припали додолу. — Геть із моєї голови!

— Авґусе, прошу, — благала Жинь. — Тобі страшно, ти не в собі. Поглянь на мене, ти знаєш, хто я, ти вже мене бачив…

Авґус знову наставив аркебузу на неї.

Над галявиною промчала мовчазна команда Сожцань Сіжі: «Вогонь».

Жоден вершник не відпустив тятиви.

Жинь спантеличено роззирнулася.

— Бектере! — крикнула Сожцань Сіжа. — Що це таке?

Бектер усміхався. Жинь із жахом усвідомила, що відбувалося.

Це була не випадковість. Призахідників звільнили зумисне.

Це був переворот.

Галявиною туди-сюди рикошетили спалахи образів, створених шаленою люттю, мовчазна війна розумів між Бектером і Сожцань Сіжою впливала на всіх присутніх так, немовби вони були борцями, які виступають перед глядачами.

Жинь побачила, як Бектер перерізає пута призахідників і вкладає аркебузи їм у руки. Вони витріщалися на нього, отупілі від жаху. Він сказав їм, що вони зіграють у гру. Він кинув їм виклик випередити його стріли. Призахідники розбіглися.

Жинь бачила дівчину, яку вбив Дзян, Цевері, доньку Сожцань Сіжі — вона їхала верхи з маленьким хлопчиком, який сидів попереду неї. Вони сміялися.

Бачила гурт воїнів, спірлійців, одразу це збагнула, щонайменше десяток, із їхніх плечей скочувалося полум’я, коли вони йшли між спаленими юртами й понівеченими тілами.

Вона відчула пекучу лють, яку випромінював Бектер, лють, яку ослаблі протести Сожцань Сіжі тільки підсилювали, — і все збагнула. Це боротьба, підживлена не просто якимись амбіціями. Це помста.

Бектер хотів помститися за свою сестру Цевері, чого Сожцань Сіжа зробити так і не змогла. Він хотів відплати. Сожцань Сіжа хотіла контролювати нікарських шаманів, а Бектер хотів їхньої смерті.

«Надто довго ти дозволяла Цике безконтрольно бігати по Імперії, мамо», — голос Бектера дзвенів гучніше й чистіше. — Надто довго ти милувала наймадське сміття. Годі».

Вершники погодилися.

Вони вже давно присягнули на відданість іншому лідеру. А тепер лишилося тільки прибрати попереднього.

За мить ця розмова скінчилася.

Сожцань Сіжа заточилася назад. Вона немовби зіщулилася. Уперше Жинь побачила на її обличчі страх.

— Бектере, — сказала вона. — Будь ласка.

Бектер віддав наказ.

Стріли всіяли землю навколо ніг Авґуса. Авґус здавлено скрикнув. Жинь ринулася вперед, але було вже запізно. Вона почула клацання, а потім короткий постріл.

Сожцань Сіжа впала на землю. Дим здіймався від точки, де куля влучила їй у груди. Вона опустила погляд, а потім знову глянула на Авґуса, на її обличчі застигла невіра, а потім вона завалилася набік.

Чаґхань кинувся вперед.

— Ама!

Авґус кинув аркебузу, з якої вистрілив, а іншу закинув на плече.

Декілька речей сталися водночас.

Авґус натиснув на спусковий гачок. Цара кинулася поперед брата. Постріл розітнув ніч, близнюки впали. Цара впала Чаґханю в руки.

Вершники повернулися, щоб утекти.

Жинь закричала. Струмінь вогню вистрелив із її рота й ударив Авґуса в груди, збиваючи його з ніг. Він закричав, нестямно корчачись, щоб збити полум’я, але вогонь не згасав, він пожирав його повітря, проникав у його легені, стискав його зсередини, немовби рука, аж доки тулуб Авґуса не почорнів, аж доки йому забракло сили кричати.

Передсмертна агонія Авґуса сповільнилася до комашиного смикання, коли Жинь упала навколішки. Вона закрила рота. Полум’я згасло, а Авґус лишився лежати.

Позаду неї Чаґхань зігнувся над сестрою. Темна пляма крові проступила над правою груддю Цари, немовби її розмалював невидимий художник. Наче маковий цвіт, та пляма розросталася все ширше.

— Царо… Царо, ні… — Чаґхань нестямно водив руками над її грудьми, але не було стріл, щоб він міг їх витягти, уламки металу проникли надто глибоко, щоб можна було її врятувати.

— Припини, — видихнула Цара. Вона підняла тремтливу руку й торкнулася грудей Чаґханя. Кров бульбашками виступала між її зубів. — Відпусти. Просто відпусти.

— Я йду з тобою, — сказав Чаґхань.

Дихання Цари перетворилося на суцільні короткі болісні видихи.

— Ні. Надто важливо.

— Царо…

— Зроби це заради мене, — прошепотіла Цара. — Будь ласка.

Чаґхань притиснувся чолом до чола Цари. Щось майнуло між ними, обмін думками, якого Жинь не чула. Цара простягнула тремтливу руку до своїх грудей, намалювала знак власною кров’ю на блідій щоці Чаґханя, а потім накрила його рукою.

Чаґхань видихнув. Жинь здалося, що вона бачила, як щось промайнуло в просторі між ними, хмарка повітря, мерехтіння світла.

Голова Цари впала набік. Чаґхань підтягнув її обм’якле тіло собі на руки й опустив голову.

— Жинь, — стривожено промовив Кітай.

Вона розвернулася. За три метри від них верхи на коні сидів Бектер, занісши руку для удару.

Вона підняла тризуб, але в неї не було жодного шансу. Бектер мав легку ціль. Вони загинули б за лічені секунди.

Але Бектер не стріляв. Вклав стрілу в лук, але не натягнув тятиви. У його очах читалося приголомшення, він переводив погляд із тіла Сожцань Сіжі до Цари, а потім назад.

«Він у стані шоку», — збагнула Жинь. Бектер не вірив, що накоїв.

Вона замахнулася тризубом над головою, прицілюючись зуб­цями.

— Убивати не так і легко, правда?

Бектер кліпнув, немовби тільки отямився, а потім націлив на неї лук.

— Ну ж бо, — сказала вона йому. — Погляньмо, хто швидший.

Бектер глянув на сяйливі вістря її тризуба, а потім на Чаґханя, який розхитувався вперед-назад над тілом Цари. А тоді опустив лук, хай і лише на мить.

— Це ти зробила, — сказав Бектер. — Це ти вбила маму. Саме так я і скажу. Це твоя провина, — його голос тремтів, немовби він намагався переконати себе. Лук у його руках тремтів. — Це все твоя провина.

Жинь метнула тризуб. Кінь Бектера став дибки. Тризуб пролетів над його головою і промайнув у порожнечі. Жинь випустила струмінь полум’я в його напрямку, але надто повільно — уже за лічені секунди Бектер зник із її поля зору, розчинившись у лісах, щоб приєднатися до своєї банди зрадників.

Довгий час єдиним звуком на галявині було Чаґханеве дихання. Він не плакав. Його очі були сухими. Але груди шалено здіймалися в уривчастих здавлених видихах, а очі розширилися, вдивляючись у труп сестри. Чаґхань наче не міг повірити в те, що бачив.

«Наша воля зв’язана ще з дитинства, — сказала Цара. — Ми дві половинки однієї людини».

Жинь навіть уявити не могла, як то воно — втратити її.

Нарешті Кітай нахилився над тілом Сожцань Сіжі й перекотив її на спину. А потім опустив їй повіки.

Потім він обережно торкнув Чаґханя за плече.

— Якщо ми можемо щось…

— Буде війна, — різко сказав Чаґхань. Він поклав Цару на землю перед собою, а потім склав їй руки на грудях, одну поверх другої. Його голос був рівним, беземоційним.

— Тепер Бектер вождь.

— Вождь? — повторив Кітай. — Він щойно вбив власну матір!

— Не своїми руками. Ось чому він дав призахідникам ту зброю. Він не торкнувся її, і вершники це засвідчать. Вони зможуть присягнутися перед Пантеоном, бо це правда.

На обличчі Чаґханя не було емоцій. Він видавався абсолютно, страхітливо спокійним.

Жинь зрозуміла. Він закрився, замінив свої почуття, зосередившись на спокійному прагматизмі, бо лише так міг заблокувати біль.

Чаґхань глибоко і тремтливо вдихнув. На мить оболонка взялася тріщиною. Жинь побачила, як на його обличчі промайнув біль, але він зник так само швидко, як і з’явився.

— Це… Це все змінює. Сожцань Сіжа була єдиною, хто стримував кетреїдів. Тепер Бектер поведе їх винищувати наймадів.

— Тоді йди, — сказала Жинь. — Бери бойового коня. Їдь на північ. Повертайся до свого клану й попередь їх.

Чаґхань кліпнув.

— Той кінь для вас.

— Не будь ідіотом.

— Ми знайдемо інший шлях, — сказав Кітай. — Це забере в нас трохи більше часу, але ми розберемося. Йди.

Чаґхань повільно підвівся на непевних ногах і пішов за ними до берега річки.

Кінь покірно чекав там, де вони його й лишили. Сутичка на галявині його наче зовсім не потривожила. Певно, він був привчений не панікувати.

Чаґхань закинув ногу у стремено й підтягнувся в сідло одним витонченим відпрацьованим рухом. Він схопився за віжки обома руками і глянув на них. Зглитнув.

— Жинь…

— Що? — озвалася вона.

Він видавався дуже маленьким на коні. Це вперше вона побачила його тим, ким він був насправді: не безстрашним шаманом, не загадковим Провидцем, а просто хлопцем, справжнім. Вона завжди вважала Чаґханя таким духовно могутнім, таким відірваним від виміру смертних. Але зрештою він був людиною, меншою й худорлявішою, ніж більшість людей.

І вперше за його життя він був сам.

— Що мені робити? — тихо запитав він.

Його голос тремтів. Хлопець був геть розгублений.

Жинь потяглася до його руки. А потім глянула на нього, по-справжньому зазирнула йому в очі. Вони були такі схожі, якщо подумати. Надто юні, щоб бути такими могутніми, зовсім не готові до обов’язку, до якого їх штовхали.

Вона стиснула його пальці.

— Битися.