Путівник по Галактиці для космотуристів

Розділ 7

За якістю вогонська поезія посідає у Всесвіті третє місце з кінця. Друге місце стійко утримують ацготи Крії. Коли перший поет Крії – маестро Хрюканос Вітроутробний закінчив декламувати поему "Ода грудочці шпаклівки, яку одного прекрасного ранку я знайшов у себе під пахвою", четверо слухачів померли від внутрішнього крововиливу. Президент Середньогалактичного Комітету Красних Мистецтв вижив лише завдяки тому, що своєчасно встиг перегризти собі одну з ніг. Хрюканос, як повідомлялось, був "розчарований" прохолодним прийомом. Він приготувався приголомшити публіку двадцятитомною епічною поемою "Мої улюблені банні бульки", але трапилось непередбачене. Збунтувався його власний шлунок. Пряма кишка, рятуючи життя й цивілізацію, зав’язалась вузлом на артеріях, що живлять мозок.

Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем – Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) – при знищенні планети Земля.

Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м’язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.

Полонених прив’язали до "поетичних крісел" – пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.

По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання – підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних випрямлювачів і протиставлюючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача.

Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.

І вогон почав. Огидним пасажем.

О мужеложка – лісова смердючка, – продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.

– Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли.

– Aaaaapppxxxxx, – викручувався Форд Префект. Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б’ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.

– О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки, – провадив безжалісний вогон. – І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти.

Його голос загримів у патетичному захваті:

– Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами.

– Нннннннннннніііііііііііііііііі, – заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок. Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.

Артур теж не подавав ознак життя.

– А зараз, земляни, – завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), – вибирайте – або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж.., – він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, – або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.

Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.

Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.

– Цілком пристойні вірші, – бадьоро промовив Артур. Стогін раптово увірвався.

Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.

Такого повороту ніхто не чекав.

– Справді? – пробелькотів приголомшений вогон.

– Звичайно, – стверджував Артур, – окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.

Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії – і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.

– Продовжуйте... – вогон був улещений.

– О, так... еее... досить незвичайний розмір, – продовжував Артур, – сміливо контрастує з... еее.., – він затявся.

– ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е.., – кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.

– ...гуманізмові...

– ...вогонізмові... – засичав Форд.

– О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, – Артур відчув новий сплеск натхнення, – який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, – він досяг вершини фрази, – від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... – натхнення раптом полишило його.

– ...того, чому присвячено вірш, – довершив Форд останній удар. – Добре спрацювали, старий, – прошепотів він убік.

Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.

– То ви хочете сказати, – мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, – ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?

– Справді так, – Форд стримав нервовий усміх, – хіба не всі ми десь у глибині... е...

Вогон підстрибнув.

– Помиляєтесь, панове, – закричав він. – Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.

– Що? – не повірив своїм вухам Форд.

Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.

– Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, – закричав Форд. – Ми пишемо книжку.

– Опиратися марно! – гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.

Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.

– Я не можу зараз помирати! – заволав він. – У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!

Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.

– Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори.., – на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. – Треба було з них ще познущатись перед смертю.

Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.

– Хай тобі біс! – простогнав скручений Артур. – Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі.

– Не бійся, – прохрипів Форд, – я зараз щось придумаю, – але його тон не обнадіював.

– Опиратися марно! – гаркнув про всяк випадок вартовий.

– І помовч краще, – видушив із себе Форд. – Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?

– Боже, – простогнав Артур, – хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку – почитати в ліжку, потім – розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, – він захрипів, бо вогон затис його сильніше.

– Гаразд, гаразд, – заспокоював Форд, – без паніки!

– Хто тут балакає про паніку? – обурився Артур. – Знаю, що ти скажеш – не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.

– Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! – Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:

– Чинити опір марно!

– І ти теж замовкни! – відрізав Форд.

– Чинити опір марно!

– Слухай, друже, спочинь, – сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.

– Ти маєш від цього задоволення? – запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.

– Задоволення? – прогудів він. – У якому розумінні?

– У тому розумінні, – пояснив Форд, – чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів...

Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.

– Живеться мені непогано, – вимовив він зрештою.

– Та вже ж, – погодився Форд.

– Форде, що ти замислив? – запитав пошепки Артур.

– Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, – відказав той. – Тож живеться тобі непогано. Далі? – поновив він перервану розмову.

Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.

– Так, – повторив він. – Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... – він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, – хоча горлати мені подобається. – Він наповнив повітрям легені й гаркнув: – Чинити опір мар...

– Ну, звичайно, це ми вже чули, – поспішив зупинити його Форд. – Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, – Форд говорив навмисне повільно – щоб усі слова досягли мети, – заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?

Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.

– Е.., – промимрив вартовий, – е... е... не знаю. Я думаю... мені здається... я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, що військова служба – прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер... і думати ні про що не треба...

– От бачиш, Артуре, – сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, – а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.

Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос...

– Спробуй стати на його місце, – не вгавав Форд. – На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів...

– І горлання, – додав вартовий.

– Звичайно. І горлання, – погодився Форд. Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.

– ...А він навіть не розуміє, заради чого усе це! Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили,

– Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю...

– Молодець, – підбадьорив його Форд.

– Але ж, – загудів він знову, – що ви пропонуєте?

– Усе дуже просто! – Форд говорив бадьоро, але повільно. – Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, – вів він далі, – що не будеш виконувати більше ідіотські накази, – він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль,

– Ууууууууууууммммммммнннннннн, – промимрив вартовий, – мені не до душі подібні розмови.

Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.

– Послухай, друже, дай час, – заторохтів він, – це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.

Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.

– Якщо вам байдуже, – сказав він, – то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.

Форду Префекту зовсім було не байдуже.

– Зажди, послухай, – заговорив він швидше. І не так бадьоро.

– Ооооооооооххххххххх, – сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.

– Та постривай, – не вгавав Форд, – адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!

– Чинити опір марно! – гаркнув вартовий. Тоді додав: – Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.

Вони підійшли до шлюзу – масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.

– Дякую за пораду, – сказав вогон. – Бувайте! – І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.

– Але ж послухай, – закричав він вартовому, – існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на.., – він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, – П’яту симфонію Бетховена.

– Та-та-та-там, – проспівав він. – Невже в тобі нічого не зворухнулось?

– Нічого, – відповів вартовий, – анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.

Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.

Форд роззирався довкола, переводячи подих.

– У хлопця великі задатки, – він притулився до холодної стіни шлюзу, – так я й думав.

Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.

– Тепер нам гаплик, так?

– Так, – луною озвався Форд, – гаплик.

– Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?

– О, так, у мене є план, – зітхнув Форд. Артур очікуюче поглянув на нього.

– Але, на жаль, щоб його здійснити, нам треба було залишитися з того боку цього чортового люка, – він пхнув кришку ногою.

– Це був гарний план?

– Чудовий.

– Розкажи.

– Я не встиг продумати деякі дрібниці. Надто мало часу.

– Ну, ...а що ж далі? – запитав Артур.

– Далі? Через кілька секунд ця штука попереду відчиниться, і нас виштовхнуть прямісінько у відкритий космос. Боюсь, що нам не лишиться нічого іншого, як померти від задухи. Щоправда, коли глибоко вдихнути, то можна протриматись зайвих тридцять секунд.., – сказав Форд.

Він заклав руки за спину, закинув голову й почав наспівувати стародавній бойовий бетельгейзький гімн. Раптом Форд здався Артурові зовсім чужим.

– Отож, – підсумував Артур, – скоро ми помремо.

– Так, – кивнув Форд, – якщо тільки... Ні! Стривай! – і він кинувся до протилежної стіни, до чогось, що була поза увагою Артура. – Що це за перемикач? – заволав він.

– Що! Де? – вигукнув Артур, озираючись довкола.

– Ні, нічого. Я пожартував, – сказав Форд. – Звичайно, ми помремо. Він притулився до стіни і продовжував наспівувати з того самого місця, на якому зупинився.

– Знаєш, – сказав Артур, – за подібних обставин, коли я зачинений у шлюзовому відсіці вогонського корабля разом з товаришем з Бетельгейзе і через кілька секунд на мене чекає жахлива смерть у відкритому космосі, то я починаю жалкувати, що в дитинстві не зважав на мамині поради.

– А що ж вона тобі говорила?

– Не знаю. Я ж не слухав.

– А! – зітхнув Форд і заспівав гімн далі.

"Жахливо, – думав Артур, – ні тобі колони Нельсона, ні закусочної "Мак-Дональд", Нічого, крім мене і означення "В цілому сумирні". А ще вчора усе йшло як годиться".

Запрацював двигун.

Тихий посвист повітря, що виривалося, перетворився на оглушливе ревіння. У відкритому люці крихітні цвяшки зірок блищали напрочуд яскраво на тлі чорної пустки. Форд і Артур вилетіли геть, як корок із дитячої рушниці.