– Робота з собою захопимо? – запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню. Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.
Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося "Золоте Серце".
– Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.
– Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?
– Мені б ваші турботи, – заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, – що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.
– Мої білі миші повтікали! – закричала Тріліан, вбігаючи до рубки. Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав:
– Та пішли вони...
Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.
її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.
– Добрий день, хлоп’ята.
Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись – це наш колишній Едді, – пояснив Зафод, – я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.
– Сьогодні – ваш перший день на чужій планеті, – вів далі новий голос Едді, – тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця.
Зафод нетерпляче постукав по люку.
– Мабуть, буде краще, – сказав він, – якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.
– Молодець! – похвалив комп’ютер. – Хто це сказав?
– Прошу тебе по-доброму, відчини люк, – озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.
– Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, – наполягав комп’ютер.
– О Боже, – прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти. Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.
– Зізнавайтесь, – суворо сказав Едді.
– Комп’ютере.., – почав Зафод.
– Я чекаю, – перебив його Едді. – Якщо треба, я чекатиму цілий день.
– Комп’ютере, – повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, – якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам’ять, затямив?
Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився.
Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп’ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: "Ти такий-розтакий..."
Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо:
– Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою. Люк відчинився.
В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу.
– Ви ще пожалкуєте, – прокричав Едді їм у спину й зачинив люк. Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду.