Путівник по Галактиці для космотуристів

Розділ 3

Саме в той фатальний четвер щось нечутно неслося на величезній висоті над планетою. Цих "щось" було кілька дюжин. Кілька дюжин величезних плит жовтого кольору. Розмірами вони сягали середнього міського кварталу і летіли нечутно, як птахи.

У електронних променях зірки під назвою Сонце вони перегрупувались у бойові порядки.

Планета, що лежала далеко знизу, не знала ще про них нічого. Саме цього вони і прагли. Величезні жовті "щось" пролетіли непоміченими мис Канаверал, щасливо проминули Вумеру і Джодрелл Бенк. Вчені й військові проґавили те, до чого готувались протягом усіх цих років.

Єдиним приладом, якому вдалося зареєструвати їхню появу, був маленький чорний футляр – інфрадельтахвильовий датчик. Прилад блимав у надрах шкіряної сумки, яку Форд Префект постійно носив з собою. Вміст сумки зацікавив будь-кого б, а у фізика повилазили б очі. Щоб не привертати зайвої уваги, він тримав зверху кілька обшарпаних сценаріїв. Він говорив усім, що їх дали йому для проби.

Крім інфрадельтахвильового датчика і сценаріїв, у сумці лежав Електронний Палець – гладенька матова платівка з перемикачами і циферблатом. Іще там був прилад, що зовні нагадував електронний калькулятор із сотнею клавіш і табло площею чотири квадратні дюйми, де будь-якої миті можна вивести яку завгодно із мільйона "сторінок". Він видавався настільки складним, що творці його вважали за необхідне зробити на футлярі напис: "Без паніки". Саме такий вигляд мала найвидатніша книжка, що будь-коли побачила світ у видавничому об’єднанні Малої Ведмедиці – "Путівник по Галактиці для космотуристів". Видавці вирішили надати своїй книжці такої незвичної форми (на субмезонних мікропроцесорах), піклуючись, перш за все, про своїх читачів. Бо ж якби її видали в традиційному вигляді, космотуристам довелося б тягати за собою кілька напхом напханих вагонів.

У надрах сумки лежало кілька кулькових ручок, записник і рушник фірми "Маркс і Спенсер".

Ось що написано в "Путівнику по Галактиці для космотуристів" з приводу рушників:

"Рушник, – мовиться там, – предмет першої необхідності для космотуристів. Його практична цінність безмежна: у нього можна загорнутися для утеплення у випадку затримки на холодних місцях Бети Джаглана, можна підстелити під себе на дивовижних мармурових пляжах Сантрагінуса VI, вдихаючи морське повітря; під ним можна сховатися від згубного світла червоних зірок у пустелях Какрафуна. Рушник можна пристосувати замість вітрила при сплаві по неквапливій річці Моз. Мокрий, він перетворюється на грізну зброю у рукопашному поєдинку. Ним можна обв’язати голову для запобігання отруйному подиху й вбивчому погляду траальської хижої блатерної блощиці. Використовуйте рушник для привертання уваги в екстремальних ситуаціях. Якщо після всього цього рушник ще збереже чистоту, ним можна витертися.

Рушник – потенційний носій психологічної цінності. так, наприклад, якщо стрег дізнається, що космотурист має при собі рушник, він автоматично подумає, що той також має зубну щітку, фланелеву серветку для обличчя, мило і з десяток бісквітів, фляжку, компас, карту, нитки, засоби від комарів, дощовик, скафандр і т. д. і т. п. Більше того, в цьому випадку стрег люб’язно запропонує космотуристу будь-яку із вищезгаданих, а також дюжину інших необхідних речей, які космотурист міг чисто випадково "загубити". Стрег подумає, що той, хто пізнає Всесвіт уздовж і упоперек, підкорює його у безперервній боротьбі зі стихією, яка зрештою призводить до перемоги розуму, перебудовує його, і в той же час носить із собою рушник, – безсумнівно, це та людина, з якою варто рахуватись.

У сленгу космотуристів є навіть вираз, у якому відбилося значення рушника: "Гей, ти сасаєш цього гупі Форда Префекта? Цей фруд знає, де його рушник ".

Зручно вмостившись на рушнику в надрах Фордової сумки, інфрадельта-хвильовий датчик заблимав настирливіше. На висоті кількох миль над Землею, величезні жовті "щось" завершили розгортання бойових порядків. Черговий біля телескопа Джодрелл Бенк вирішив випити чашечку чаю.

– Ти маєш із собою рушник? – раптом запитав Форд у Артура. Артур, змагаючись з третім кухлем, звів очі.

– Що? А, ні, навіщо він мені потрібен? – він уже перестав дивуватися.

– Допивай, – Форд роздратовано клацнув язиком.

У цей час далекий глухий гуркіт перекрив усі шуми – перешіптування відвідувачів бару, рев музичного автомата і навіть безперервне гикання їхнього сусіда біля стойки, якому Форд все ж таки поставив віски.

– Що це таке? – Артур підхопився на ноги, захлинаючись пивом.

– Не хвилюйся, – відповів Форд, – це ще не вони.

– Слава Богу, – сказав Артур.

– Швидше за все, це лише зносять твій будинок, – додав Форд, допиваючи третій кухоль.

– Що? – заволав Артур. Він вирвався з-під Фордового впливу і, безтямно озираючись, кинувся до вікна.

– Боже, це ж вони. Руйнують дім! Чому я тут сиджу, Форде?

– На даному етапі це вже не має значення, – запевнив його Форд, – дай їм порозважатися.

– Порозважатися? – ревнув Артур. – Я їм порозважаюсь! – Він ще раз визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що вони мають на увазі одне й те ж саме. – Я їм покажу, як розважатися! – крикнув Артур вже на вулиці, погрозливо вимахуючи напівпорожнім кухлем.

За час перебування в барі кількість його друзів аж ніяк не збільшилась.

– Зупиніться, вандали! Грабіжники! – волав Артур, біжучи. – Зупиніться, огидні вестготи!

Форду будь-що треба було наздогнати Артура. Перед тим, як кинутись навздогін, він попросив пакунок арахісу.

– Будь ласка, сер, – бармен передав йому кульок, – двадцять вісім пенсів, будьте ласкаві.

Форд був ласкавий. Він простягнув бармену п’ятифунтовий папірець і запропонував залишити решту. Бармен недовірливо подивився спочатку на гроші, потім – на Форда. Його охопила лихоманка; на мить він закляк. Ніхто на Землі досі не відчував чогось подібного. У хвилини найглибшого стресу будь-яка дієздатна біоформа породжує нечутний сигнал. Він тим сильніший, чим більша відстань від місця народження. Ця відстань на Землі не може перевищити 16 000 миль, що є недостатнім для розпізнання сигналу. Зараз Форд Префект перебував у глибочезному стресі, а місце його народження було віддалене від планети Земля на 600 світлових років.

Бармен, що відчув сигнал Форда, захитався, вражений незбагненністю цієї відстані. І хоча в його мозку такі величини не вміщалися, він поглянув на Форда Префекта з неприхованою повагою.

– Можливо, ви жартуєте, сер, – бармен притишив голос. У залі запала мертва тиша. – Ви дійсно вважаєте, що наближається кінець світу?

– Так, – відповідь була лаконічною.

– Сьогодні?

Питання розвеселило Форда.

– Так, – сказав він усміхаючись. – Хвилини через дві. Бармен залишив останні слова поза увагою. Відчуття, яке він щойно пережив, уже забулось.

– Ми можемо чимось собі допомогти? – запитав він.

– Нічим, – Форд запхнув пакунок до кишені. Раптом у залі хтось зареготав: та невже ми такі дурні, що можемо в це повірити!

Сусід за стойкою був ущент п’яний. Його очі вирячились на Форда.

– Мені здається, – забелькотів він, – що нам слід лягти на землю і накрити голову паперовим мішком або ще чимось.

– Накрийте, якщо вам хочеться, – знизав плечима Форд.

– Так нас учили в армії, – пояснив п’яничка. Його очі почали довгу подорож назад до недопитого віскі.

– Це допоможе? – поцікавився бармен.

– Ні, – відповів Форд і чемно посміхнувся. – Даруйте, – вибачився він, – мені вже час.

Махнув на прощання рукою і вийшов.

Хвилину в залі тривала тиша, потім знову пролунав регіт. Дівчина, яку привів із собою цей реготун, зненавиділа його від усієї душі. їй, здається, значно полегшало б, якби вона знала, що через хвилину з гаком її супутник перетвориться на хмарку водню, озону й одноокису вуглецю. Шкода, що коли настане ця благодатна мить, вона буде надто зайнята власним випаровуванням, щоб помітити це.

Бармен прочистив горло.

– Бар зачиняється. Приймаємо останні замовлення, – почув він свій голос ніби здалеку.

Величезні жовті машини стишили хід і почали знижатися. Форд відчував їх наближення. Сказати правду, йому не хотілося, щоб стався цей катаклізм.

Артур біг, мов очманілий, дорогою. Вся його увага зосередилася на бульдозерах, які загладжували уламки того, що нещодавно було його домівкою, і він не помічав нічого – ні раптового пронизливого вітру, ні холодного дощу, який линув неждано-негадано.

– Варвари! – кричав він, біжучи. – Я скаржитимуся до суду! Ви ще відшкодуєте мені збитки. До останнього пенні! Вас усіх перевішають, утоплять, четвертують! Поб’ють батогами! Кинуть у окріп і варитимуть доти... доти, доки ви заблагаєте пощади.

Форд біг за ним. Дуже, дуже швидко. Ще кілька секунд, і він наздогнав би Артура.

– А потім я почну все спочатку! – волав Артур. – І коли усе скінчиться, зберу ваші рештки і на цій купі станцюю чечітку.

Артур не помітив, що робітники покидали бульдозери й щосили чкурнули.

Він не помітив, що містер Просер кидає на небо злякані погляди. Там, у височині, величезні жовті "щось" продирались крізь товстий шар хмар. Неймовірно величезні жовті "щось".

– А я все танцюватиму й танцюватиму, – не вгавав Артур, – доки натру мозолі або вигадаю щось цікавіше, а тоді...

У цю мить Артур перечепився, перекинувся через голову й розпластався на холодній землі. Лише тепер він збагнув, що в світі щось коїться.

– Що це там таке, біс його бери? – він тицьнув пальцем у небо.

Хоч що там було, воно промчало, жовте й страшне, по небосхилу, розірвало його навпіл таким вибухом, від якого вуха вдавило глибоко в череп.

За першим вибухом пролунав другий, і все повторилось знову, лише набагато голосніше.

Словами не перекажеш, що робили люди на поверхні планети. Вони самі не усвідомлювали цього. Робити щось конкретне не мало щонайменшого сенсу – бігти, ховатися, сміятися, плакати. Вулиці міст набрякли людськими потоками, машини стикались одна з одною. Виття наростало, зносило все, як гігантська хвиля, що все поглинає на своєму шляху.

Посеред хаосу лиш один чоловік стояв, заткнувши берушами вуха, й дивився на небо з глибоким сумом. Він один знав, що діється. Знав це з тієї миті, коли серед ночі його розбудив інфрадельтахвильовий датчик. Як довго він чекав цього! Але коли сигнал був розкодований, жах заполонив його серце. Із усієї множини розумних рас, які населяли Галактику й могли б принести планеті Земля прогрес і процвітання, він менш за все хотів, щоб це були вогони.

Зрештою, кінець невизначеності. Він знає, що робити. Тільки-но корабель вогонів просвистів над головою, він розстібнув сумку. На долівку вивалились сценарій "Йосип і чарівний плащ" та рукопис "Нового Священного Письма". Більше вони йому не знадобляться. Він був готовий. Повністю, Він знав, де його рушник.

На Землі запала тиша. І це було навіть гірше, ніж гуркіт. На якийсь час усе завмерло.

Величезні кораблі зависли над найбільшими державами. Непорушно вони висіли в небі, здоровезні, важкі, як гори, наче виклик законам природи. Сам факт їхньої присутності викликав нервовий шок. Адже кораблі висіли у небі, заперечуючи тим самим встановлені норми й звичні закони. Цеглини не літають.

Нарешті щось клацнуло, зашурхотіло, ніби вітерець серед листя. Це самовільно увімкнулись усі комплекси хай-фай, усі радіоточки, телевізори, касетники, радіотранслятори, репродуктори, автомобільні радіоприймачі.

Кожна порожня консервна бляшанка, урна, вікно, пральна машина, кружка, кожен шматочок металу запрацював як резонатор. Перед тим, як перестати існувати, Земля перетворилася на єдину гігантську акустичну систему. Але не для трансляції концерту чи шоу, а для передачі короткого повідомлення.

– Люди Землі, прошу вашої уваги, – пролунав голос. І найостанніші скептики заридали – настільки висока була якість квадрофонічного звуку з непомірне малим рівнем спотворення. – Говорить простетник вогон Джелтц – член Галактичного комітету планування та розвитку, – вів далі голос. – Як вам, безсумнівно, відомо, згідно з планом розвитку периферійних районів Галактики, через вашу Сонячну систему намічено будівництво швидкісної гіперкосмічної магістралі. Співчуваю, але ваша планета серед інших підлягає знищенню. Увесь процес забере не більше двох земних хвилин. Дякую за увагу. Гучномовець вимкнувся.

Паніка охопила землян. Хвилі жаху прокотилися натовпами. Зверху люди скидались на металеві стружки на аркуші паперу, під яким рухався магніт. Хотілося бігти, але куди?

Здивовані вогони знову ввімкнули гучномовець.

– Нам не зрозуміле ваше спантеличений. Усі креслення й наказ про початок будівництва висіли у місцевій плановій конторі на Альфа Центаврі протягом останніх п’ятдесяти земних років. Ви мали досить часу для подання апеляції. Зараз пізно протестувати й обурюватись.

Гучномовець вимкнувся. Його голос луною прокотився по всій Землі. Велетенські кораблі одночасно розвернулись у небі. Легко й невимушене, мов метелики. Розкрились люки – зяючі чорні прямокутники.

Нарешті хтось прийшов до тями, настроїв радіопередавач на потрібну хвилю і відбив тремтячими руками звернення від імені планети до кораблів вогонів. Ніхто не дізнався, що саме було у зверненні, проте всі почули відповідь. Гучномовець увімкнувся ще раз. Роздратований голос мовив:

– Ви хочете сказати, що ніколи не були на Альфа Центаврі? Боже, та це ж лише за чотири світлових роки від вас. Перепрошую, але якщо ви не виявляєте елементарного інтересу до своїх власних справ, це ваше особисте горе.

Променеві пристрої – до бою!

Світло водоспадами полилось із люків.

– Не розумію, – долинув голос із невимкнутого гучномовця, – це ж цивілізація апатичних ідіотів. Мені їх зовсім не жаль. Запанувала жахлива тиша. Почувся жахливий гуркіт. Запанувала жахлива тиша. Будівельний флот вогонів зник у зоряній безодні.