Путівник по Галактиці для космотуристів

Розділ 13

Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.

– ...а ще я, щоб ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку...

– Не може бути, – Артур втомився слухати це ниття.

– Ще як може, – сказав Марвін. – Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?

– Уявляю собі...

– Так, так, так, – бубонів собі під ніс Форд. – Значить, Зафод Бібльброкс.

– Знаєте, що зараз станеться? – Марвін спинився, піднявши руку.

– Ні, а що? – запитав Артур. Йому було байдуже, що станеться.

– Ось ще одні з цих дверей, – Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.

– Ну, – сказав Форд нетерпляче, – ми зайдемо чи ні!

– Ми зайдемо чи ні? – передражнив його Марвін. – Що нам іще лишається. Це – єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.

Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.

– Дякую вам, – проспівали двері і відчинились, – за те, що ви ощасливили звичайні двері.

Всередині у робота щось обірвалося.

– Дивно, – проказав він замогильним голосом, – тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним.

Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна:

– Я виконав ваше доручення, – прогугнявив він, – що накажете мені робити далі – іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох?

– Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти, – почувся чийсь голос. Артур не зрозумів, чому Форд сміється.

– Що..?

– Цить, – сказав Форд. – Зайдемо, – і він зайшов.

Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив.

– А, Форде, привіт. Як поживаєш? – дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. – Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці.

– Зафоде, друже, – недбало озвався Форд, – я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу?

– Ви... ви знайомі? – у Артура очі полізли на лоб.

– Знайомі? – перепитав Форд. – Так, це... – він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. – Познайомся, Зафоде. Це мій друг – Артур Дент. Я врятував його в останню мить.

– Справді? – сказав Зафод. – Привіт, Артуре. Дуже радий, – його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах.

– Артуре, – продовжив Форд, – це – Зафод Бібльброкс, мій напівдвоюрідний брат...

– Ми зустрічались, – обірвав його Артур.

Коли мчиш по магістралі, натискаючи на педаль газу, і випереджуєш шикарні спортивні автомобілі, то почуваєшся справжнім героєм. Але навіть у справжніх героїв бувають прикрі похибки, наприклад, коли вони помилково переключаються на першу швидкість замість третьої. Двигун реве, мов сто буйволів, мотор ладен вивалитись на дорогу, машина стрімко втрачає ходу.

– Е... що? – настав час Фордові дивуватись.

– Я сказав, що ми вже зустрічались

Зафод аж здригнувся від великого дива і вколов зубочисткою ясна.

– Що, зустрічались? Як..?

Форд кинув на Артура погляд, сповнений люті. Зараз, коли він нарешті почувався майже вдома, йому стало соромно, що він дружить із цим примітивним створінням, яка знає про Галактику стільки ж, скільки ільфордівський комар про життя в Пекіні.

– Що ти верзеш? – вигукнув Форд. – Це – Зафод Бібльброкс з Бетельгейзе V, а не якийсь там Мартін Сміт з Кройтона.

– Мені байдуже, звідки він родом, – холодно зазначив Артур. – Та все ж ми зустрічались. Чи не так, Зафоде Бібльброксс, або... може краще Філе?

– Що? – вигукнув Форд.

– Нагадай мені, будь ласка, – сказав Зафод. – У мене нікудишня пам’ять на обличчя.

– Це сталося на одній вечірці, – пояснив Артур.

– Сумніваюсь, що ми могли зустрічатися, – відповів Зафод.

– Артуре, ти не втратив глузд? – поцікавився Форд. Але Артура не так легко збити з пантелику.

– Півроку тому. Земля... Англія...

Зафод заперечливо хитав головою. Його напружені уста все ще зберігали подобу посмішки.

– Лондон, – продовжував Артур – Іслінгтон.

– А-а, – промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, – на ТІЙ вечірці. Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад.

– Як це? – запитав він у Зафода. – Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці?

– Хіба це можна назвати "був"? – Зафод намагався говорити невимушено. – Хіба що якихось півдня прольотом...

– Але я товкся там цілих п’ятнадцять років!

– Я про це не знав.

– Та що ти там робив?

– А, дрібниці, оглядав місцеві пам’ятки старовини.

– Він зіпсував нам увесь вечір, – Артур аж трусився від люті. – Чудовий костюмований вечір...

– Цього слід було чекати, – зазначив Форд.

– Там була така дівчина... – не вгавав Артур, – але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох...

– Слухай-но, перестань нудити, – перебив його Форд. – То що там за дівчина?

– Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна... Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з’явився цей тип. Хелло, лялечко, – сказав він, – цей хлопець тебе зовсім замучив. чи не хочеш поспілкуватися зі мною? Я – інопланетянин. – Більше я її не бачив...

– Так це був Зафод? – вигукнув Форд.

– Авжеж, – Артур сподівався, що його не вважають божевільним. – Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом...

– І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, – сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка. Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування.

Кілька секунд на містку панувала мертва тиша, по тому Артур, спромігся погамувати своє сум’яття, спитав:

– Тріція МакМіллан? Що ти тут робиш?

– Те саме, що й ти, – відповіла вона. – Подорожую. А чим ще могла б я займатися, маючи два дипломи – математика й астрофізика? Чи ти гадаєш, ніби краще щопонеділка відмічатись на біржі?

– Безмежність мінус одиниця, – встряв у розмову бортовий комп’ютер. – Непередбаченість сягнула повноти.

Зафод позирнув на комп’ютер, на Форда, Артура й потім на Тріліан.

– Тріліан, – у задумі мовив він, – невже таке буде коїтись щоразу, коли ми запускатимемо Двигун Непередбаченості?

– Боюсь, що так, – відповіла вона.