За якістю вогонська поезія посідає у Всесвіті третє місце з кінця. Друге місце стійко утримують ацготи Крії. Коли перший поет Крії — маестро Хрюканос Вітроутробний закінчив декламувати поему «Ода грудочці шпаклівки, яку одного прекрасного ранку я знайшов у себе під пахвою», четверо слухачів померли від внутрішнього крововиливу. Президент Середньогалактичного Комітету Красних Мистецтв вижив лише завдяки тому, що своєчасно встиг перегризти собі одну з ніг. Хрюканос, як повідомлялось, був «розчарований» прохолодним прийомом. Він приготувався приголомшити публіку двадцятитомною епічною поемою «Мої улюблені банні бульки», але трапилось непередбачене. Збунтувався його власний шлунок. Пряма кишка, рятуючи життя й цивілізацію, зав’язалась вузлом на артеріях, що живлять мозок.
Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем — Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) — при знищенні планети Земля.
Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м’язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.
Полонених прив’язали до «поетичних крісел» — пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.
По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання — підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних випрямлювачів і співставляючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача.
Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.
І вогон почав. Огидним пасажем.
О мужеложка — лісова смердючка,
— продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.
Твоє лайно лижу я і ковтаю,
Як трупний мед
Із мертвої бджоли.
— Aaaaapppxxxxx, — викручувався Форд Префект.
Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б’ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.
О, вирви швидше, заклинаю.
Гноївки дух з моєї кишки,
— провадив безжалісний вогон. —
І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти
Та ще додай холерної блювоти.
Його голос загримів у патетичному захваті:
Спогань мене своїми бридотами,
А я тебе почастую нечистотами.
— Нннннннннннніііііііііііііііііі, — заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок.
Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.
Артур теж не подавав ознак життя.
— А зараз, земляни, — завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), — вибирайте — або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж… — він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, — або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.
Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.
Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.
— Цілком пристойні вірші, — бадьоро промовив Артур.
Стогін раптово увірвався.
Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.
Такого повороту ніхто не чекав.
— Справді? — пробелькотів приголомшений вогон.
— Звичайно, — стверджував Артур, — окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.
Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.
— Продовжуйте… — вогон був улещений.
— О, так… еее… досить незвичайний розмір, — продовжував Артур, — сміливо контрастує з… еее… — він затявся.
— …контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної… е… — кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.
— …гуманізмові…
— …вогонізмові… — засичав Форд.
— О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, — Артур відчув новий сплеск натхнення, — який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, — він досяг вершини фрази, — від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття… сприйняття… е… — натхнення раптом полишило його.
— …того, чому присвячено вірш, — довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий, — прошепотів він убік.
Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.
— То ви хочете сказати, — мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, — ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?
— Справді так, — Форд стримав нервовий усміх, — хіба не всі ми десь у глибині… е…
Вогон підстрибнув.
— Помиляєтесь, панове, — закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.
— Що? — не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
— Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, — закричав Форд. — Ми пишемо книжку.
— Опиратися марно! — гаркнув вартовий.
Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
— Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
— Хм… контрастує з сюрреалізмом основної метафори… — на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко!
Вартовий незворушно прямував далі.
— Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював.
— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.
– І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
— Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.
— Гаразд, гаразд, — заспокоював Форд, — без паніки!
— Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
— Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:
— Чинити опір марно!
– І ти теж замовкни! — відрізав Форд.
— Чинити опір марно!
— Слухай, друже, спочинь, — сказав Форд.
Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.
— Ти маєш від цього задоволення? — запитав він раптом.
Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.
— Задоволення? — прогудів він. — У якому розумінні?
— У тому розумінні, — пояснив Форд, — чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів…
Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.
— Живеться мені непогано, — вимовив він зрештою.
— Та вже ж, — погодився Форд.
— Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур.
— Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, — відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову.
Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.
— Так, — повторив він. — Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча… — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, — хоча горлати мені подобається. — Він наповнив повітрям легені й гаркнув: — Чинити опір мар…
— Ну, звичайно, це ми вже чули, — поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, — Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети, — заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?
Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.
— Е… — .промимрив вартовий, — е… е… не знаю. Я думаю… мені здається… я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер… і думати ні про що не треба…
— От бачиш, Артуре, — сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, — а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.
Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос…
— Спробуй стати на його місце, — не вгавав Форд. — На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів…
– І горлання, — додав вартовий.
— Звичайно. І горлання, — погодився Форд.
Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.
— …А він навіть не розуміє, заради чого усе це!
Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили,
— Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю…
— Молодець, — підбадьорив його Форд.
— Але ж, — загудів він знову, — що ви пропонуєте?
— Усе дуже просто! — Форд говорив бадьоро, але повільно. — Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, — вів він далі, — що не будеш виконувати більше ідіотські накази, — він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль,
— Ууууууууууууммммммммнннннннн, — промимрив вартовий, — мені не до душі подібні розмови.
Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.
— Послухай, друже, дай час, — заторохтів він, — це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.
Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.
— Якщо вам байдуже, — сказав він, — то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.
Форду Префекту зовсім було не байдуже.
— Зажди, послухай, — заговорив він швидше. І не так бадьоро.
— Ооооооооооххххххххх, — сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.
— Та постривай, — не вгавав Форд, — адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!
— Чинити опір марно! — гаркнув вартовий. Тоді додав: — Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.
Вони підійшли до шлюзу — масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.
— Дякую за пораду, — сказав вогон. — Бувайте! — І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру.
Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.
— Але ж послухай, — закричав він вартовому, — існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви… Що ти скажеш на… — він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, — П’яту симфонію Бетховена.
— Та-та-та-там, — проспівав він. — Невже в тобі нічого не зворухнулось?
— Нічого, — відповів вартовий, — анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.
Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.
Форд роззирався довкола, переводячи подих.
— У хлопця великі задатки, — він притулився до холодної стіни шлюзу, — так я й думав.
Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.
— Тепер нам гаплик, так?
— Так, — луною озвався Форд, — гаплик.
— Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?
— О, так, у мене є план, — зітхнув Форд. Артур очікуюче поглянув на нього.
— Але, на жаль, щоб його здійснити, нам треба було залишитися з того боку цього чортового люка, — він пхнув кришку ногою.
— Це був гарний план?
— Чудовий.
— Розкажи.
— Я не встиг продумати деякі дрібниці. Надто мало часу.
— Ну, …а що ж далі? — запитав Артур.
— Далі? Через кілька секунд ця штука попереду відчиниться, і нас виштовхнуть прямісінько у відкритий космос. Боюсь, що нам не лишиться нічого іншого, як померти від задухи. Щоправда, коли глибоко вдихнути, то можна протриматись зайвих тридцять секунд… — сказав Форд.
Він заклав руки за спину, закинув голову й почав наспівувати стародавній бойовий бетельгейзький гімн. Раптом Форд здався Артурові зовсім чужим.
— Отож, — підсумував Артур, — скоро ми помремо.
— Так, — кивнув Форд, — якщо тільки… Ні! Стривай! — і він кинувся до протилежної стіни, до чогось, що була поза увагою Артура. — Що це за перемикач? — заволав він.
— Що! Де? — вигукнув Артур, озираючись довкола.
— Ні, нічого. Я пожартував, — сказав Форд. — Звичайно, ми помремо.
Він притулився до стіни і продовжував наспівувати з того самого місця, на якому зупинився.
— Знаєш, — сказав Артур, — за подібних обставин, коли я зачинений у шлюзовому відсіці вогонського корабля разом з товаришем з Бетельгейзе і через кілька секунд на мене чекає жахлива смерть у відкритому космосі, то я починаю жалкувати, що в дитинстві не зважав на мамині поради.
— А що ж вона тобі говорила?
— Не знаю. Я ж не слухав.
— А! — зітхнув Форд і заспівав гімн далі.
«Жахливо, — думав Артур, — ні тобі колони Нельсона, ні закусочної «Мак-Дональд», Нічого, крім мене і означення «В ЦІЛОМУ СУМИРНІ». А ще вчора усе йшло як годиться».
Запрацював двигун.
Тихий посвист повітря, що виривалося, перетворився на оглушливе ревіння. У відкритому люці крихітні цвяшки зірок блищали напрочуд яскраво на тлі чорної пустки. Форд і Артур вилетіли геть, як корок із дитячої рушниці.