Путівник по галактиці для космотуристів

РОЗДІЛ 18

Космічний корабель «Золоте Серце» летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер’єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп’ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним.

— Що тут з біса коїться? — озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.

— Я вважаю, — Артур сидів біля басейну з золотими рибками, — що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун… — Він указав рукою туди, де мав бути рубильник.

На його місці висів глек з квітами.

— Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів.

У руці він тримав запітнілий келих із пангалактичним полоскальним полиском.

— Думаю, там, де й були, — сказала Тріліан.

У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.

Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.

— Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота.

— Коефіцієнт неймовірності, — втрутився Едді, який анітрохи не змінився, — одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма.

Зафод зиркнув на Артура.

— От бачиш, що ти накоїв, землянине!

— Але ж я тільки… — промимрив Артур.

— Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.

— О, — видихнув Артур полегшено, — це дрібниці…

— Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.

— Але ж…

— Я сказав, забудьмо про це.

Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.

Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.

Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.

«Ох..! Що діється? — подумав кашалот. — Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому живу на світі? Що таке «хто я»? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму… моєму… Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.

Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля… назвемо це-головою. Нехай це буде… вітер. Непогана назва. Це стає… добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це… назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?

Ні.

Та й годі. Мені ще багато… доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.

Може, це — вітер?

Його стало набагато більше, чи не так?

Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла… Їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад, …O-ля…мля… земля. Вірно! Прекрасне ім’я-земля!

Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?»

Геп! І запала тиша.

Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.