Аерокар промчав сталевим тунелем із швидкістю Р-17, який вивів їх на овіяну крижаними вітрами поверхню планети. Над її просторами займався сірий світанок.
Р- одиниця так званої розумної швидкості, тобто такої швидкості, яка не шкодить здоров’ю, душевній рівновазі й за якої спізнення не перевищує п’яти хвилин. Величина її відчутно змінюється при зміні перших двох умов. Неабияка роль належить і третій умові.
Рівняння швидкості слід розв’язувати у спокійному стані, інакше воно може призвести до стресу, появи ракової пухлини, а в окремих випадках — до смерті.
Р-17 не фіксована, але досить велика швидкість.
Аерокар домчав їх прямісінько до шлюзу «Золотого Серця». Корабель так само незворушно лежав на мерзлому грунті, як обгризена кістка. Висадивши їх, аерокар розвернувся і заквапився назад, очевидно, у своїх невідкладних справах.
Тремтячи від пронизливого ранкового холоду, друзі оглянули корабель.
Поряд з їхнім кораблем стояв ще один.
Другим виявився поліцейський патрульний корабель з Капи Благулона — брудно-зелений гостроносий обрубок. З усіх боків він був помальований погрозливими написами різної величини. Вони інформували усіх зацікавлених, звідки прибув корабель, до якої поліцейської дільниці він належить і куди слід підключити шланги для палива.
Він видавався неприродно похмурим і мовчазним. Надто похмурим навіть для корабля, екіпаж якого лежав мертвий у заповненій димом камері, що була кілька миль під землею. Це одне із тих відчуттів, які не передаси словами. Кожен, хто хоча б раз у житті бачив мертвий космічний корабель, зрозуміє, про що йдеться.
Форд відчував, що за цим прихована якась таємниця — корабель і двоє поліцейських загинули, наче за помахом чарівної палички.
З досвіду він знав, що у Всесвіті все має свої причини.
Інші троє також це відчували, але ще дужче вони відчували пронизливий холод. І вони заспішили під тепле крильце «Золотого Серця», не бажаючи задовольнити свою цікавість.
Допитливий Форд попрямував до корабля з Благулона. Дорогою перечепився за металеву фігуру, яка лежала ниць у холодній пилюці.
— Марвін, — здивувався він. — Що ти тут робиш?
— Ото вже не думав, що ви про мене згадаєте, — озвався приглушено металевий голос.
— Як життя, залізна людино? — поцікавився Форд.
— Гірше нікуди.
— Що там сталося?
— Не знаю, — відказав Марвін. — Там я ніколи не був.
— Але чому, — Форд присів навпочіпки, — ти валяєшся на землі?
— Це найефективніший спосіб відчути себе нещасним, — пояснив Марвін, не підводячи голови. — Не вдавайте, що вам хочеться поговорити зі мною. Я ж знаю, як ви мене ненавидите.
— Це неправда.
— Ні, правда. Нікому я не потрібен. Ненависть — провідна риса Всесвіту. Варто мені з кимось заговорити, як він одразу починає мене ненавидіти. Навіть роботи. Я встану, коли ваша ласка, і піду собі, куди очі дивляться.
Він повільно підвівся, але його очі дивилися в протилежному від «кудись» напрямку.
— Цей також мене ненавидить, — Марвін махнув рукою у напрямку поліцейського корабля.
— Що, корабель? — Форд раптом зацікавився. — Що з ним сталося? Ти не в курсі?
— Він також зненавидів мене, коли я з ним поговорив.
— Ти з ним ГОВОРИВ? — вигукнув Форд. — Але яким чином?
— Дуже просто. Коли мені стало зовсім самотньо, я підійшов і підключився до зовнішньої мережі комп’ютера. Ми довго розмовляли, і я поділився з ним своїми поглядами на життя.
– І що ж?
— Він вчинив самогубство, — сказав Марвін і почвалав до «Золотого Серця».