Путівник по галактиці для космотуристів

РОЗДІЛ 20

П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями — брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.

— Фантастика, — сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.

— Справжня діра, — погодився Форд. — Набагато цікавіше порпатись у смітнику.

Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.

— Ти не розумієш, — стояв на своєму Артур, — та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ… Жаль, що він виявився таким нудним.

Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього «Золотого Серця». Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути.

У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п’ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму.

Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м’ясо кашалота.

На вершині кратера їх чекав Зафод.

— Погляньте, — він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла.

Йому можна було лише позаздрити — він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому.

Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? — запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова.

— Ходімо, — сказав Зафод і став спускатися в кратер.

— Куди, вниз? — Тріліан аж засіпало від огиди.

— Еге ж, — кивнув Зафод, — ходімо, я вам дещо покажу.

— Нам і звідси чудово видно, — запротестувала Тріліан.

— Та ні, не решток кашалота, — пояснив Зафод. — Ходімо. Ніхто не рушив з місця.

— Та ходімо ж, — наполягав Зафод, — я знаю, як потрапити в неї.

— У НЕЇ? — жахнувся Артур.

— Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!

Марвін знову почав щось іронічно мугикати.

Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.

Долаючи огиду, члени екіпажу «Золотого Серця» рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.

— Життя! — сумовито сказав Марвін. — Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити — ніколи.

Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.

— За переказами, — сказав Зафод, — магратейці здебільшого жили під землею.

— Чому? — поцікавився Артур. — Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?

— Не знаю, — відказав Зафод. — Може, під землею веселіше.

— Ти певен, що нам туди треба? — запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. — Один раз нам уже дали відкоша.

— Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине…

— Артур, — поправив Зафода Артур.

— Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?

— Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.

— Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!

— Твоєї чи моєї?

— Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.

І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.

— Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, — сказав Артур.

— Аніскілечки не сумніваюсь, — запевнив його Марвін.

Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.

Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.

Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.

— Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, — сказав він, переступаючи через купи сміття.

Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.

Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.

— Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?

— Нічого особливого. Просто якісь малюнки, — відповів Зафод, не обертаючись.

Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.

— Слухай-но, — звернувся Форд до Зафода, — ти й далі стверджуєш, що це — Магратея?

— Звичайно, — відповів Зафод, — ти ж сам чув голос на плівці.

— Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!

— Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.

— А «Золоте Серце» ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?

— Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.

— Багато чого? — здивовано перепитав Форд. — Наприклад?

— Не знаю.

— Що?

— Я сказав, що не знаю, чого шукаю.

— Себто як?

— Тому що… тому… що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.

— Ти з глузду з’їхав?

— Не виключено, що з’їхав, — спокійно сказав Зафод. — Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.

Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.

— Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся… — почав Форд.

— Постривай, — перебив його Зафод. — Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати «Золоте Серце», і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, — тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись — навіщо мені це, як мені таке спало на думку — і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.

Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив.

— Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади.

Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами — усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстроверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам’ятаєш, форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану.

Форд кивнув.

– І ось тоді я, нарешті, побачив, — сказав Зафод. — Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з’єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси.

Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла.

— Хтось зробив операцію? — прошепотів Форд.

— Еге ж.

— Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив?

— Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок.

— Знаєш? Але звідки?

— Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати.

Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками.

– Ініціали? Випалені на синапсах?

— Точно.

— Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу!

Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі.

— З. Б., — сказав він спокійно.

Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридора. Кімната почала наповнюватись газом.

— Докажу потім, — устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість.