Прогулянка у невiдоме

Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.

Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.

— А все ж яка чудова штука життя! — несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленiю…

— А чи не виннi ви самi в цьому? — запитав я зловтiшно. — Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою… А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.

— А як же вашi Петро та Михайло? — сердечно засмiявся Столяров. — Вашi хлоп'ята — чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.

"Петро та Михайло… Петро та Михайло — рiднi, близькi iмена! Чиї це сини — мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси… Чи, може, це менi колись примарилося?"

— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. — Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засмiявся вiн. — Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським… А зараз — греблями на Нiлi, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввiмкну телеекран!

Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.

— Якi прекраснi цi творiння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах…

Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд — це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама…

Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.

Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.

— А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! — весело блискав вiн бiлими зубами. — Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали… Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!

— Ви на це здатнi, Манго! — засмiявся Столяров. — Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?

— Тихо! Це — таємниця джунглiв! — пожартував Манго.

Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».

Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.

Загрузка...