Пульс Всесвiту

В ролi професора

Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.

I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".

От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!

Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.

"Пiду до редакцiї,- вирiшив я. — Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".

У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".

— Нiчого не розумiю! — промимрив я у вiдчаї.

Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих, — один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.

"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi, — мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу. — Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".

Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.

— Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?

Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:

— Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана!

На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви…

Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарештi «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.

"У Лондон, так у Лондон!.. — мiркував я з дивним спокоєм. — Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".

Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там… То де ж?

Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:

— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!

Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.

— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала менi дiвчина.

Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером «42» i з милою посмiшкою запросила мене.

Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку — новiтнiй телевiзор.

Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi — до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi — до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика… Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль — ну, просто королiвське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постiль.

"Хай буде як буде… — мiркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".

Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.

"Куди я їду?.. — мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день. — Як я тут опинився?"

Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?

Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт… Безлюдна Мала-Страна… До невпiзнання змiнена Прага… Професор… Антигравiплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона…

Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i… що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сивi скронi… Зморшки на обличчi…

Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.

Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..

До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли — невiдомо.

В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.

— Пробачте, — звернулась вона ввiчливо. — Ви — професор Груда?

— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.

— Це не має значення, — посмiхнулась дiвчина. — Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.

— А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.

— Ви хотiли їхати до Лондона? — злякалася дiвчина. — Та ви ж сiли не на той поїзд!

— Нiчого, нiчого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.

Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.

— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.

Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.

За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.

— Радий привiтати вас, професоре! — щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi… — чоловiк зробив паузу i зiтхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi…

— Що-небудь сталося? — зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.

— Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.

— Портфель… Я забув у Празi портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.

— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.

— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотiв я розгублено.

— Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.

Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було… А може, я помиляюсь?

Портфель… У тому жовтому портфелi, — я на мить навiть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений… I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?

Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!

Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв… i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв… Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.

Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.

"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"

Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною… Що саме зробив зi мною Пегас — я не знаю, i це — жахливо!

Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.

Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти…

"Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, бiльш досвiдчене «я». — Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"

"Дякую за пояснення! — iронiчно похвалив я сам себе. — Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"

Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.

Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.

В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.

— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.

— А що ви можете показати? — ухильно вiдповiв я.

— Мабуть, ви давно не були в Москвi, — посерйознiшала дiвчина. — Наша студiя — телевiзiйнi передачi за бажанням — iснує вже два роки… Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити — i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.

— Навiть на Мiсяцi? — перепитав я недовiрливо.

— А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.

— А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?

— Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв… Вам показати загальний вигляд чи певний район?

— Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.

Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:

— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дiвчина. — Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник… Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.

На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.

— Отже, Мала-Страна — заповiдник… — мiркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?

— В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi… — говорила дiвчина. — Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!

— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… зауважив я.

— Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.

"Дивний сон… — мiркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.

А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує…"

I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.

— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.

— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. — Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.

— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.

Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.

Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.

— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав вiн ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд… Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. — Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу… Там щось важливе?..

Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.

— Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, — ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови…

— Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! — сказав я наче ввi снi.

— Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.

Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:

— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi…

— Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?

— Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда…

— Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.

— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.

Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.

— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!

— От тепер я вас упiзнаю, професоре! — засмiявся з полегкiстю Столяров. — "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" — так, здається, ви казали?

Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це — остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.

Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:

— Куди ми iдемо?

— На аеродром! — вiдповiв Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москвi?

Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.

Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.

Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.

— Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.

— Краще прямо, — вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка… А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?