Доктор Пегас

Усе почалося в ту далеку знаменну нiч.

Я лiг спати пiзно, бо дописував оповiдання про майбутню подорож на Мiсяць. Моя уява була настiльки збуджена, що я продовжував фантастичний полiт Космосом i увi снi. Та ось, коли ракета вже шугнула вниз i на мене з блискавичною швидкiстю почали насуватися кратери й цирки Мiсяця, у двигунах корабля раптом щось задзеленчало…

Пошкодження? Застережний сигнал?

Похапцем оглядаю двигун, а дзвiнок не стихає…

Прокидаюсь. Голова трiщить, тремчу вiд холоду. Отже, це був тiльки сон.

Але знову чую той огидний дзвiнок. У темрявi деренчить телефон. Будильник монотонно вiдбиває четверту годину ночi. I кому це спало на думку турбувати мене в такий час?!

— Що трапилось? — питаю незадоволено.

— Чи є редактор Груда? — прохрипiло у телефоннiй трубцi.

— На жаль, слухає вас… Сподiваюсь, ви знаєте, куди подзвонили?.. Хто ви такий?

— Доктор Пегас.

Дивно: такого iменi я не чув.

— Хто?! — перепитую про всяк випадок.

— Доктор Пегас, але зараз це неiстотно… Зачекайте, не кладiть трубки, йдеться про дуже важливу подiю… Послухайте!

У телефоннiй трубцi запищало: "Пi… пi… пi… пi…".

— Сам поклав трубку, мерзотник! — пробурчав я голосно.

— Не поклав, не поклав, ви слухайте! — кричав хтось серед настирливого пищання. — Ви знаєте, що це за звуки? Сигнали з Всесвiту!.. Так, справдi, сигнали з Всесвiту. Ви — один з перших людей на Землi, якi почули їх. Я перехопив цi сигнали кiлька хвилин тому i згадав про вас, бо люблю вашi фантастичнi оповiдання.

Може, я сплю? А може, хтось глузує з мене?.. Так, звичайно ж, це мiй колега Франта. Вiн iнодi любить щось утнути.

— Франто, кинь свої жарти, бо я все одно впiзнав тебе! I цього тобi не подарую, — адже я тiльки двi години тому лiг спати. Ось я покажу тобi Пегаса!

— Помиляєтесь! — смiється невiдомий на протилежному кiнцi лiнiї. — Я справдi доктор Пегас, i сигнали з Всесвiту — теж справжнi. Послухайте вранцi останнi вiстi, ви… фантаст! — i вiн поклав трубку.

Незважаючи на жахливу втому, я в ту нiч уже не заснув. О шостiй ранку ввiмкнув приймач i отетерiв.

— …Учора, четвертого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, в Радянському Союзi був успiшно запущений перший штучний супутник Землi…

Я скочив з лiжка як опечений.

— …За попереднiми даними ракета-носiй надала супутниковi необхiдної швидкостi близько восьми тисяч метрiв на секунду. Штучний супутник обертається навколо Землi по елiптичнiй орбiтi, i його можна спостерiгати в променях ранкового та призахiдного сонця. Супутник обладнано двома радiопередавачами, що безперервно надсилають радiосигнали — лiтеру «Т» азбуки Морзе…

Цi сигнали i спрямував менi у телефонну трубку загадковий Пегас!.. Хто ж це мiг бути?

Раптом у мене майнула думка, що завдяки дивному збiгу обставин я почув новий пострiл Аврори; що я сприйняв сигнал, яким розпочинається грандiозна битва людини за Всесвiт. Вiднинi людство пориває пута, якими його навiки було прикуто до Землi. А я — свiдок i навiть в якiйсь мiрi учасник цього!

Я був вдячний таємничому Пегасовi! Шукав його кiлька днiв, але марно. Вченого з таким iменем нiхто не знав, — а в тому, що це був учений, я не мав сумнiву: хто ж ще мiг перехопити сигнали першого супутника до офiцiального повiдомлення ТАРС?

У запалi редакцiйної роботи тих гарячкових днiв я поступово забув про Пегаса. А через мiсяць нас приголомшило нове повiдомлення: на небосхилi з'явилась ще одна радянська зiрка з пiддослiдною твариною на борту; наша редакцiя почала жити новими хвилюваннями. Менi пригадався доктор Пегас, але, признаюсь, я тiльки шкодував, що цього разу вiн вчасно не повiдомив мене про появу нового супутника.

Надходив Новий рiк. Перед святом редакцiю все частiше почали вiдвiдувати невизнанi винахiдники.

У той знаменний день, з якого, власне, i треба було б почати розповiдь, перший винахiдник прийшов ще о восьмiй ранку. Вiн принiс проект "вiчного двигуна".

— Я доведу — вiрнiше, вже довiв, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував вiдвiдувач, Перпетуум-мобiле можливий! Оцей двигун, — показував вiн, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов'язково працюватиме!

— А чому ви його не збудували? — заперечив я м'яко, бо з такою категорiєю винахiдникiв треба поводитись обачливо.

— Я не маю для цього коштiв!

— Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разi успiху вашого вiчного двигуна сплачу вам п'ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох мiсяцiв ваша машина не почне працювати, — ви сплатите менi сто крон. Пiд таку юридичне оформлену угоду можна позичити грошi у кого-небудь. Згоднi?

Погодився. Вiн не зрозумiв моєї каверзи i навiть був здивований моєю хоробрiстю. П'ять тисяч проти ста!

Саме пiд час складання цiєї пiдступної угоди i подзвонила Єва. Я довго не мiг зрозумiти, хто, власне, дзвонить. Останнiй раз ми бачилися з нею в день одержання унiверситетських дипломiв. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дiвчина обернула все на жарт.

— Любов?!.. Дитяча хвороба! У нас зараз iншi турботи. Ми повиннi перебудувати весь наш жалюгiдний свiт!

Одержавши дипломи, ми розiйшлися рiзними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати новi селища, а я влаштувався в редакцiї технiчного журналу. Iнодi ми обмiнювались дружнiми листами, але iнтервали мiж ними все збiльшувались за арифметичною прогресiєю. Останнього листа я одержав чотири роки тому. I раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв, у Празi i хотiла б мене бачити.

Ми домовилися зустрiтись о четвертiй дня на Карловому мосту.

Признаюсь, я радiв цiй зустрiчi. Хоч вiд редакцiї до Карлового мосту зовсiм близько, я вдягнувся вже о пiв на четверту. Однак бiля дверей мене перепинив довготелесий чоловiк, схожий на Дон-Кiхота. Пiд пахвою вiн тримав великий заяложений сувiй паперiв.

— Ви вже йдете? — спитав вiн зовсiм недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливiй справi. Це — вiдкриття, яке докорiнно змiнить iсторiю людства.

— Перпетуум-мобiле? — запитав я холодно.

— Нi. Ви чули сигнали з Всесвiту?

"Пегас!" — блискавично промайнуло у мене в головi.

— Так знайте ж: моє вiдкриття має для людства бiльше значення, анiж штучний супутник! — вiв далi незнайомий, i ранiше, нiж я встиг опам'ятатись, кинувся на колiна, i почав розгортати сувiй. За кiлька секунд пiдлога редакцiї була вкрита папером у клiтку, помережаним чудними значками. — Ви стоїте над картою свiту! — урочисто заявив вiдвiдувач. — Це план метеорологiчної вiйни! Погода може стати найдiйовiшою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами i зливами, зметемо бурями та ураганами…

Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тодi. Я вiдчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовiрною силою наростає лють.

Од вибуху гнiву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.

— Чи є у вас сьогоднi вiльна часинка? Можете завiтати до мене десь о п'ятiй годинi? Я маю надзвичайно цiкавий сюжет для фантастичного оповiдання.

— Так, зараз прийду! — сказав я скорiше не йому, а бiдолашному винахiдниковi, який усе ще стояв навколiшки i з нетерпiнням поглядав на мене.

— Нi, не зараз, бо я повернусь додому тiльки о пiв на п'яту. Запишiть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п'ять.

— Дякую за запрошення! — вiдповiв я.

— Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.

"Метеорологiчного винахiдника" я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахiдницький талант для чогось бiльш розумного.

Загрузка...