Провалля і маятник (Збірник)

Чимало років тому я мав доволі близьке знайомство з таким собі містером Вільямом Леграндом. Походив він зі старовинного роду гугенотів і колись мав чималі статки, проте через цілий ланцюжок прикростей опинився в злиднях. Щоб уникнути приниження, до якого привели його лихоліття, він поїхав із Нового Орлеана — батьківщини своїх пращурів, й оселився поблизу Чарльстона — на острові Саллівана в Південній Кароліні.

Острів цей особливий. Три милі завдовжки, і майже всуціль піщаний. Завширшки острів не перевищує чверть милі. Від материка його відділяє крихітна протока — мулка, поросла густим очеретом, у якому гніздяться водоплавні птахи. Цілком зрозуміло, що рослинності тут небагато, і та низькоросла. Високих дерев тут не побачиш. І тільки на заході острова, де стоїть Форт Молтрі, а навколо — кілька жалюгідних дощаних будиночків, де влітку замешкують біженці від чарльстонської пилюки та спеки, можна побачити колючу карликову пальму; решта острова, крім західних його околиць і смужки піщаного узбережжя, вкрита густими заростями лепехи, що її так вихвалюють англійські садівники. Кущі тут виростають заввишки п’ятнадцять футів й утворюють непрохідні хащі, сповнюючи повітря чудових пахощів.

Ось у таких хащах, у віддаленій східній частині острова, Легранд і збудував собі хижу, в якій і мешкав, коли я цілком випадково з ним зазнайомився. Незабаром наше знайомство переросло у дружбу, адже в цьому відлюднику було чимало такого, що викликало цікавість і повагу. Мені він здався людиною напрочуд освіченою, кмітливою, хай і не позбавленою мізантропії та схильною до різких перепадів настрою — від піднесення до меланхолії. Мав він чимало книжок, проте нечасто до них звертався. Найбільше його розважали полювання й риболовля, а ще він полюбляв прогулюватися берегом або заростями лепехи, вишукуючи черепашок і рідкісних комах — його колекції останніх позаздрив би сам Сваммердам.[20] Прогулювався Легран зазвичай у товаристві старого негра на ім’я Юпітер; волю негр отримав іще до того, як родина збідніла, проте ні погрозами, ні обіцянками не можна було його примусити поступитися, як він вважав, своїм правом повсюди супроводжувати «міста Вілл». Можливо, саме Леграндові родичі, які вважали юнака психічно неврівноваженим, несамохіть підштовхнули Юпітера до такої наполегливості: аби юнак у своїх мандрах не лишився без нагляду й захисту.

Зима в тих широтах, де розташований острів Саллівана, нечасто буває суворою, а восени навіть вогонь розпалювати не доводиться. Проте в середині жовтня 18** року випав один напрочуд холодний день. Сонце котилося на захід, а я продирався крізь вічнозелені зарості до хижі мого приятеля, до якого не навідувався вже кілька тижнів, адже мешкав на той час у Чарльстоні, на дев’ять миль від острова, а тодішнім засобам сполучення було далеко до сьогоднішніх. Зупинившись під дверима хижі, як зазвичай, я постукав, але не отримав відповіді, тому поліз у потаємне місце по ключ, відімкнув замок і увійшов. У коминку палав вогонь. Такого я не очікував, але тим приємнішою виявилася несподіванка. Скинувши пальто, я присів у крісло поруч із тріскотливим полум’ям і терпляче чекав на повернення господарів.

З’явилися вони, коли вже споночіло, і зраділи моєму приходу. Усміхаючись од вуха до вуха, Юпітер кинувся готувати на вечерю водяних курочок. Леграндом опанував один із його нападів — а як іще це назвати? — піднесення. Він натрапив на досі не описаного молюска і сподівався започаткувати новий клас, але й це не все: не без допомоги Юпітера йому вдалося вистежити і піймати жука-скарабея, якого він теж ніколи ще не зустрічав, тож хотів щодо нього завтра зі мною порадитися.

— А чому не сьогодні? — запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи до біса все скарабейське плем’я.

— Якби ж я тільки знав, що ви сьогодні завітаєте! — вигукнув Легранд. — Але ж ми давно не спілкувались, і як я міг передбачити, що ви завітаєте саме сьогодні! Дорогою додому я наскочив на лейтенанта Ґ. з форту і втнув неприпустиму дурницю: позичив скарабея йому, тож роздивитися його ви зможете тільки зранку. Переночуйте в мене, а по жука я пошлю Юпітера зранку, щойно зажевріє світанок. Це таке диво!

— Що? Світанок?

— Та який світанок! Жук! Він золотий — аж світиться, завбільшки з горіх, а на спинці має чорні плямки: дві круглі вгорі, а третю — довгастеньку — нижче. А кутикули…

— Не бути там ніякі кути, міста Вілл, весь час я вам торочити! — втрутився в цьому місці Юпітер. — Жук бути гладенький, і золотий, середина й зовні, крім хіба крильця. Я такий важкий жук у житті в руки не тримати.

— Мабуть, так і є, Юпітере, — погодився Легранд надто вже щиро, — але чи вартий він того, щоб курочки підгоріли?… А колір, — повернувся він до мене, — і справді є вагомим доказом на підтвердження Юпітерової теорії. Певен, такого яскравого металевого блиску жоден жук не має… але впевнитися в цьому ви зможете тільки завтра. А поки що я змалюю вам його форму…

З цими словами він присів за маленький столик, на якому знайшлися чорнило й перо, але не було паперу. Легранд пошукав у шухлядці, але паперу й там не виявилося.

— Байдуже, — мовив він по паузі, — ось у мене є…

З кишені жилета він дістав якийсь обривок, схожий на дуже брудний папірець на нотатки, і зробив грубу замальовку. Поки він малював, я сидів біля вогню, бо й досі не зігрівся. Закінчивши, Легранд не підводячись передав папірець мені. Та в цю мить із-за дверей почулося гучне гарчання, а тоді шкрябання кігтів. Юпітер відчинив, і Леграндів здоровезний ньюфаундленд, увірвавшись у кімнату, заскочив мені на плечі й заходився лащитися, адже я завжди приділяв йому чимало уваги. Коли ж його радість трохи вщухла, я нарешті поглянув на папірець — і, щиро кажучи, здивувався.

— Що ж, — мовив я, добре роздивившись малюнок. — Скарабей і справді дивний, мушу визнати; ніколи ще такого не бачив… Та це, мені здається, понад усе нагадує череп із кістками — Адамову голову!

— Адамову голову, — відлунням повторив Легранд. — Так, на папері схожість і справді є. Дві верхні плямки нагадують очні ями, так? А довгаста внизу — рот. Та й форми жук овальної…

— Так і є, — мовив я, — але ж, Легранде, ви не художник. Дочекаємося, коли можна буде поглянути на жука вживу, й тоді вже я робитиму висновки про його будову.

— Ну, не знаю, — відгукнувся Легранд дещо ображено, — малюю я непогано, принаймні мав би, адже в мене були гарні вчителі, і я зовсім не бовдур.

— Друже, ви, певно, жартуєте, — сказав я. — Череп у вас вийшов дуже схожий, я б навіть сказав, неперевершений, хай і не бездоганний із точки зору фізіології… Тож ваш скарабей, без сумніву, найдивніший скарабей у світі, якщо схожий на череп. До речі, такі жуки завжди породжують забобони. Скажімо. Ви дасте йому назву Scarabaeus caput hominis абощо… таких назв у природознавстві чимало. А де ж його вусики?

— Вусики! — вигукнув Легранд, якого наша розмова не на жарт розпалила. — Та ось же вони! Я змалював їх дуже точно — гадаю, цього досить, щоб скласти про них думку.

— Що ж, — мовив я, — мабуть… просто я їх не бачу…

І я, нічого більше не кажучи, повернув йому папірець, щоб не виводити його з рівноваги; проте наступні події вельми здивували мене: я не розумів, чому в нього так зіпсувався настрій, адже на малюнку справді не було видно ніяких вусиків, та й загалом жук таки нагадував череп із кістками.

Легранд роздратовано вихопив у мене малюнок і збирався вже його зім’яти та жбурнути в полум’я, але, кинувши на нього оком, раптом передумав. Вмить його обличчя розчервонілося — і тут-таки зблідло. Кілька хвилин він непорушно роздивлявся малюнок. За деякий час Легранд підвівся, підхопив зі столу свічку й, перетнувши кімнату, усівся в найдальшому куті на моряцькій скрині. Там він знову заходився схвильовано вивчати малюнок, повертаючи і так і сяк. Він так нічого й не сказав, і така його поведінка приголомшила мене, проте я вважав за краще мовчати, щоб своїм зауваженням іще більше не зіпсувати господарю настрій. Нарешті він дістав із кишені пальта портмоне, сховав туди папірець, а портмоне замкнув у шухлядці письмового столу. Хвилювання минулося, але й від колишнього завзяття не лишилося сліду. Однак зараз Легранд був радше не сердитий, а замислений. І що далі, то більше він впадав у задуму, з якої його не могли вивести жодні мої розмови. Спершу я хотів залишитися в нього на ніч, та оскільки господар був у такому дивному гуморі, вирішив за краще повернутися додому. Він не затримував мене, та на порозі потиснув мені руку гарячіше, ніж зазвичай.

З того випадку минув майже місяць (за цей час із Леграндом я не бачився), аж тут до мене в Чарльстон завітав Юпітер. У житті я не бачив доброго старого негра таким нещасним, тож перелякався, що з моїм приятелем лихо.

— Юпітере, — вигукнув я, — що сталося? Як поживає твій господар?

— Правду казати, не дуже добре поживати міста Вілл.

— Не дуже добре! Як прикро це чути! На що він скаржиться?

— Та ні, він нічого не скаржиться, але він факт хворий.

— Хворий, Юпітере? Чому ж ти раніше мені не сказав? Він у ліжку?

— Та ні, яке там у ліжку! Бігати як учаділий! Я дуже хвилюватися за міста Вілл.

— Юпітере, не розумію, про що ти. Ось ти кажеш, що твій господар хворий. Він не казав тобі, що в нього болить?

— Та ні, пане, я за таке й не питати, щоб йому не дратувати, а міста Вілл не казати, що йому таке… Але чого ж тоді він увесь час ходити туди-сюди, голова схилити, плечі задерти, блідий як полотно? І ще той шифер…

— Що-що? Який шифер?

— Такий шифер, ну, такі знаки… Я такі дивні знаки зроду не бачити. Казати вам, аж страшно. Весь час я не спускати з нього ока. Сьогодні він тікати — ще сонце не зійти, і весь день не бути дома. Я вирізати гарний дрючок набити його, коли він повернутися, але я, дурень, не можу його набити — такий він нещасний.

— Що-що? А, так! Гадаю, і справді не варто тобі так суворо чинити з бідолашним юнаком. Не бий його, Юпітере, він такого не витримає. Може, ти здогадуєшся про причини його хвороби… тобто переміни в поведінці? Може, щось сталося після того, як ми востаннє бачилися?

— Ні, пане, не після, а до. Той самий день, як ви бути у нас.

— Як це? Про що це ти?

— Як про що, пане! Про комах! Він там!

— Що-що?

— Комах! Я не сумніватися, що той комах укусити міста Вілл у голову!

— І що ж привело тебе, Юпітере, до таких міркувань?

— У нього і кігті, і рот, ага. Я зроду не бачити такий лихий комах: він бити й кусати все, що поряд. Міста Вілл його ловити, та одразу відпускати, кажу вам, — може, тоді його й кусати той комах! Як мені не подобатися той великий рот, е ні, я його і пальцем не торкатися, я його на папір, який валятися на підлозі. Загорнути його в папір і запхати папір йому в рот, отак я його ловити.

— І ти гадаєш, що твого містера справді вкусив жук, і він того укусу він захворів?

— Я не гадати нічого, я знати! Чого б йому думати весь час про золото, якби його не кусати той золотий комах? Я чути про таких золотих комах, аякже.

— А звідки ти знаєш, що він весь час думає про золото?

— Звідки я знати? Ха, так він сам казати це у снах, і я це знати.

— Що ж, Юпітере, може, ти й правий, але чому я можу завдячувати за твій несподіваний візит?

— Чого-чого, пане?

— Ти приніс мені повідомлення від містера Легранда?

— Ні, пане, я принести писульку… — і Юпітер простягнув мені записку.

Щось у тоні записки розхвилювало мене. Це було зовсім не схоже на Легранда. Які думки зараз його опосіли? Яка нова фантазія полонила його бурхливу уяву? Що це за «справа надзвичайної важливості»? Те, що розповів Юпітер, не вселяло оптимізму. Я злякався, чи не довела мого друга зрештою до божевілля ціла низка неприємностей, які з ним сталися. Отож, не вагаючись ні хвилини, я приготувався скласти компанію старому негру.

Коли ми дісталися причалу, я зауважив на дні човна, на який ми мали сісти, три новісінькі лопати й косу.

— Що це означає, Юпітере? — поцікавивсь я.

— Косити, пане, і копати.

— Я це зрозумів, але що косити і що копати?

— Міста Вілл казати, щоб я купити це в місті, і я платити за них чортова купа грошей!

— Але, в ім’я всіх земних таємниць, що збирається містер Вілл робити з косою і з лопатами?

— Це я не знати, і чорт мене забирай, якщо він сам це знати. Але це все той клятий комах.

Збагнувши, що від Юпітера я більше нічого не дізнаюся, адже всі його думки посідав «комах», я застрибнув у човен і підняв вітрило. Сильний вітер дув у потрібному напрямку, тож ми швидко дісталися невеличкої бухти на північ од Форту Молтрі, а здолавши ще дві милі, опинилися біля хатини Легранда. Коли ми там з’явилися, була десь третя година по обіді. Легранд нетерпляче очікував на нас. Нервово стиснувши мені руку, він тільки посилив мої підозри щодо свого душевного стану. З обличчя він був блідий як привид, а його глибоко посаджені очі горіли неприродним вогнем. Розпитавши його про здоров’я, я, не певний, як це краще сформулювати, поцікавився, чи забрав він у лейтенанта Ґ. свого скарабея.

— Так, так, — відповів Легранд, спалахнувши, — наступного ж ранку. Ні на що свого скарабея не проміняю! Ви знаєте, а Юпітер мав щодо нього рацію…

— Про що ви? — запитав я, й у мене стислося серце.

— Коли сказав, що жук зі щирого золота! — цілком серйозно відгукнувся мій друг, вразивши мене до глибини душі. — З цього жука буде мені великий зиск, — провадив він із переможною посмішкою, — я поверну всі колишні статки моєї родини. Тож чи дивно, що я так ним дорожу? Оскільки сама доля послала його мені, я маю ним правильно скористатися — і тоді отримаю золото, ключем до якого він і є. Юпітере, принеси мені скарабея!

— Що? Комах! Я не чіпати той комах, ви брати його самі.

Зачувши такі слова, Легранд суворо й поважно підвівся і зі скляної клітки приніс мені жука. Скарабей був чарівний, до того ж не описаний природознавцями, тож із погляду науки являв собою неабияку цінність. На спинці в нього було три плямки — дві круглі й одна довгаста. Крильця були неймовірно тверді та блискучі, мов поліроване золото. Та й на вагу комахи неможливо було не звернути увагу, отож, беручи все це до уваги, я вже не дивувався, чому Юпітер вважав його золотим; проте чому Юпітерове переконання поділяє Легранд, я збагнути не міг.

— Я запросив вас, — заговорив мій друг велемовно, коли я закінчив роздивлятися жука, — я запросив вас, щоб отримати від вас пораду й допомогу в питанні, що пов’язує жука і долю…

— Любий Легранде, — вигукнув я, уриваючи його, — вам, певно, недобре, і нам слід вжити застережних заходів. Ви лягайте в ліжко, а я поживу у вас кілька днів, поки все не владнається. У вас лихоманка, і…

— Помацайте мій пульс, — простягнув мені руку Легранд.

Я помацав і, щиро кажучи, не виявив ознак лихоманки.

— Нехай у вас і немає лихоманки, та ви хворі. Дозвольте мені прописати вам такі ліки: по-перше, лягайте в ліжко, а по-друге…

— Ви помиляєтеся, — заперечив Легранд, — почуваюсь я добре — наскільки це можливо, коли я такий схвильований. І якщо ви справді зичите мені добра, ви допоможете мені упоратися з хвилюванням.

— І як це?

— Легко. Ми з Юпітером вирушаємо на пагорби, на материк, і під час цієї вилазки нам потрібен помічник, якому можна довіряти. А ви — єдиний, кому ми можемо довіритися. Пощастить нам чи ні, а хвилювання моє теперішнє після цієї вилазки точно вляжеться.

— Я радо прислужуся вам, — відповів я, — та невже ви хочете сказати, що цей пекельний жук якимось чином пов’язаний із вашою вилазкою?

— Безперечно.

— Тоді, Легранде, я на таку абсурдну авантюру не пристаю.

— Мені прикро, дуже прикро, бо в такому разі нам доведеться вирушати самим.

— Самим! Та ви збожеволіли! Але стривайте! Чи довго триватиме ваша вилазка?

— Всю ніч, напевно. Вирушимо просто зараз, і тоді до світанку в будь-якому разі повернемося.

— А ви дасте мені слово честі, що, виконавши свою примху й покінчивши з жуком (Боже правий!), ви повернетеся додому й суворо дотримуватиметеся моїх приписів, так ніби я ваш лікар?

— Так, обіцяю, а зараз ходімо, не варто гаяти ні хвилини.

З важким серцем рушив я за приятелем. Вийшли ми близько четвертої — Легранд, Юпітер, пес і я на додачу. Юпітер прихопив із собою косу й лопати, причому наполіг, що нестиме все сам — більше побоюючись, здається, давати такі знаряддя в руки свого господаря, аніж намагаючись йому догодити. На його обличчі застиг упертий вираз, і за всю дорогу він не вимовив ні слова, хіба вилаявся раз: «Цей клятий комах». Я, зі свого боку, ніс пару незасвічених ліхтарів, а Леграндові вистачило й скарабея: він його припнув на мотузку й дорогою то ховав його, то витягав, мов фокусник. Це ще раз засвідчувало, що з душевним здоров’ям мого друга не все гаразд, і мені на очі навернулися сльози. Та поки що я вирішив не опиратися його забаганкам — принаймні поки не матиму змоги вжити щодо нього серйозніших заходів. Дорогою я намагався побільше розвідати про мету його подорожі, але мені це так і не вдалося. Переконавши мене приєднатися до нього, мій приятель, схоже, не хотів розмінюватися на дрібниці й витрачати час на балачки, тож на все у нього була заготована одна відповідь: «Побачимо».

Перешийок, який з’єднував острів із великою землею, ми перетнули на ялику, а тоді попрямували поміж пагорбів на північний захід серед широких лук, диких і пустельних, куди не ступала нога людини. Легранд рішучо вів перед, тільки де-не-де зупиняючись на мить, щоб перевірити якісь позначки — схоже, його власні віхи, встановлені попереднього разу.

Отак ми просувалися години дві щонайменше, і коли сонце почало хилитися на захід, ми заглибилися в таку страшну глушину, де я ще не бував. Було це плоскогір’я біля підніжжя крутого, практично недосяжного пагорба, до самісінької верхівки густо порослого лісом, поміж якого місцями нависали величезні скелі, які так і загрожували обрушитися, а не зривалися в долину, либонь, тільки тому, що їх підпирали дерева, які росли внизу. Глибокі урвища, які перерізали місцевість, надавали їй ще суворішого вигляду.

Природне плато, на яке ми видерлися, густо поросло ожиною, крізь зарості якої, як ми уже впевнилися, без допомоги коси нам пробитися не вдасться. Керуючись вказівками свого господаря, Юпітер прорубав для нас стежину аж до височезного тюльпанового дерева, яке разом із кількома дубами (їх було вісім чи десять) росло на цьому рівненькому плато; дерево це в порівнянні з іншими було просто неймовірне — я такого ще в житті не бачив: ідеальної форми, з чудовим листям, з широко розкинутим гіллям, воно мало просто величний вигляд. Коли ми наблизилися до дерева, Легранд, обернувшись до Юпітера, спитав, чи зможе той видертися по стовбуру. Здається, немолодого слугу це питання заскочило зненацька, тож відповів він не одразу. Та нарешті від підійшов до величезного стовбура й повільно його обійшов навколо, уважно роздивляючись зусібіч. Закінчивши ці пильні оглядини, він мовив:

— Так, міста Вілл, Юпітер лазити всі дерева, які тільки бачити.

— То лізь чимшвидше, бо скоро стемніє, і ми не зможемо роздивитися навколо.

— Яка висота лізти, міста Вілл?

— Ти спершу видряпайся по стовбуру до першої гілки, а потім я тебе скерую, в який бік треба роздивитися… Стривай! Візьми з собою жука.

— Комах, міста Вілл? Золотий комах? — вигукнув негр, перелякано відступаючи. — Чому комах треба брати нагору, на дерево? Нізащо!

— Юпітере, якщо ти, такий дужий великий негр, боїшся торкнутися рукою маленького невинного жучка, то можеш взяти його за мотузку… Та якщо ти й так не згодишся його взяти, то у мене не лишиться іншого виходу, як розтрощити тобі голову оцією лопатою!

— Що таке, міста Вілл? — вигукнув Юпітер, без сумніву, присоромлений і готовий скоритися. — Тіко б ви сварити старий негр! А я жартувати! Мені боятися комах? Я плювати на комах!

З цими словами він обережно взяв мотузку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе (наскільки це було можливо за таких обставин), приготувався лізти на дерево.

У молодого тюльпанового дерева, Liriodendron tulipiferum, одного з найвеличніших представників лісової флори Америки, стовбур доволі гладенький, причому перші гілки починаються дуже високо від землі; та коли дерево досягає зрілості, кора тріскається, стає нерівною, і на стовбурі прокльовується чимало коротких гілочок. Отож у нашому випадку складнощі з тим, як видряпатися на дерево, були радше надумані, ніж справжні. Якнайміцніше обхопивши величезний циліндр руками й ногами, долонями чіпляючись за одні виступи, а босими ногами впираючись в інші, Юпітер, двічі мало не гримнувшись додолу, за деякий час дістався першої товстої гілки і, схоже, вирішив, що його завдання практично виконане. І хоча наш акробат зараз опинився щонайменше на двадцять метрів над землею, ризик уже був позаду.

— Куди тепер, міста Вілл? — запитав Юпітер.

— Бачиш найтовщу гілку? Лізь нагору з цього боку, — скомандував Легранд.

Негр без роздумів так і вчинив — і, здається, без особливих труднощів. Він дряпався вище й вище, аж поки його приземкувата постать геть зникла поміж густого гілля. Голос його згори звучав далеким відлунням.

— Ще вище, міста Вілл? — гукнув він.

— А де ти вже? — запитав Легранд.

— Дуже, дуже високо, — відгукнувся негр, — бачу небо на верх дерево.

— На небо не задивляйся, а слухайся мене. Поглянь униз уздовж стовбура й порахуй гілки з твого боку. Скільки гілок ти вже проминув?

— Один, два, три, чотири, п’ять… Я минути п’ять гілки, міста Вілл, на цей бік.

— То лізь іще на одну гілку вище.

За кілька хвилин знову почувся голос, який сповістив, що Юпітер на сьомій гілці.

— А тепер, Юпітере, — гукнув неймовірно збуджений Легранд, — лізь по цій гілці вбік, скільки зможеш. Якщо дорогою побачиш щось дивне, скажеш.

Коли раніше я міг тільки припускати, що мій бідолашний друг несповна розуму, то тепер мої підозри остаточно підтвердилися. У мене не було іншого вибору: довелося визнати, що він збожеволів, і я розхвилювався, як же мені доправити його додому. Поки я міркував, як це найкраще облаштувати, згори долинув голос Юпітера:

— Ця гілка страшно лізти дуже далеко, бо це мертва гілка майже всюди.

— Юпітере, повтори: ти кажеш, що це мертва гілка? — крикнув Легранд, і я зауважив, що голос у нього тремтить.

— Так, міста, мертва як камінь, давно загнутися, відлетіли з цього отут світу.

— І що мені, в ім’я всього святого, тепер діяти? — вигукнув Легранд страшенно розчаровано.

— Діяти? — не витримав я, радий, що у мене з’явилася можливість втулити бодай слово. — Повертатися додому й лягати в ліжко! Ходімо, мій любий друже. Вже пізно, та й ви, як пам’ятаєте, дали мені обіцянку.

— Юпітере, — натомість загукав Легранд, навіть не звернувши на мене уваги, — ти мене чуєш?

— Так, міста Вілл, чую ясно як дзвін.

— Ну то добре помацай гілку, чи вона не надто струхла.

— Струхла, міста Вілл, я точно казати, — за кілька секунд відгукнувся негр, — та не так дуже струхла, як пень. Можу сам трошки ще лізти на ця гілка, ваша правда.

— Сам? Що це ти маєш на увазі?

— Як що? Комах. Це дуже важкий комах. Я його кинути на землю, і гілка не зламатися від ваги один негр.

— Ах ти клятий мерзотнику! — гримнув Легранд, полегшено зітхнувши. — Ти скільки збираєшся мені голову морочити цими дурницями? Якщо кинеш жука, я тобі шию скручу. Юпітере, чуєш мене?

— Так, міста Вілл, не треба галасувати на бідний негр такими слова.

— Тоді слухай мене! Якщо просунешся по гілці, скільки зможеш, і не впустиш жука, то я тобі, коли злізеш на землю, дам срібний долар.

— Я лізти, міста Вілл, уже лізти, — миттєво відгукнувся негр, — майже самий кінець.

— Самий кінець?! — мало не заверещав Легранд. — Хочеш сказати, що ти доліз майже до самого кінця гілки?

— Скоро бути кінець, міста… О-о-о! Боже правий! Що це тут на дереві?

— Ну, — загукав Легранд, неймовірно задоволений, — що це там?

— Ой нічо, тільки череп. Хтось лишити вгорі на дереві ціла голова, і ворони клювати геть усе м’ясо.

— Череп, кажеш? Дуже добре. А як він прикріплений до гілки? На чому він тримається?

— Ой ні, міста Вілл, треба дивитися. Я точно вам казати, все це дуже дивно: у череп встромити великий цвях, і він тримати череп отут на дерево.

— Так, Юпітере, а тепер роби точно так, як я тобі звелю, чуєш мене?

— Так, міста Вілл.

— Слухай уважно. Тобі потрібне ліве око черепа.

— Що? Ха! Нема тут геть ніяке око!

— Чорти б узяли твою тупість! Знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

— Так, я це знати, я це добре знати. Права рука в мене, щоб рубати дерево.

— Дурню! Ти ж лівак! А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. А тепер знайди на черепі ліве око… тобто дірку, де було ліве око. Знайшов?

Запала тривала мовчанка. Нарешті негр озвався знову:

— А ліве око на череп там само, де й ліва рука на череп? Бо на цей череп нема ніяка рука, не лишитися геть нічого. Але я знайти ліве око — ось ліве око! І що мені з ним робити?

— Треба прошелити жука на мотузці в ліве око й опустити якомога нижче, тільки будь дуже обережний і не відпусти свій кінець мотузки!

— Я все зробити, міста Вілл! Справа раз плюнути — пхати комах у дірку. А ви знизу дивитися.

Під час цього обміну репліками Юпітер так і ховався між листям, і видно його зовсім не було, а от жук на мотузці, якого Юпітер зі скрипом таки погодився опустити вниз, раптом з’явився серед віття, зблиснувши, як кулька щирого золота, осяяна останніми променями призахідного сонця, адже підвищення, на якому ми зараз перебували, ще досі було трохи освітлене. Скарабей висів так, що йому зовсім не заважали гілки, і якби Юпітер відпустив мотузку, жук упав би нам просто під ноги. Тут Легранд підхопив косу та за її допомогою розчистив під жуком коло завбільшки три-чотири кроки. А після цього звелів Юпітерові відпустити мотузку та злазити з дерева.

Застромивши в землю кілочок рівнесенько в тому місці, де упав жук, мій друг витягнув із кишені рулетку. Прикріпивши кінець рулетки до стовбура точнісінько навпроти кілка, він розкрутив рулетку, начебто відміряючи віддаль до кілка, але не зупинився, а продовжив її розкручувати вздовж прямої, утвореної двома точками: деревом і жуком. Таким чином від відміряв п’ятдесят футів, причому Юпітер викошував перед ним чагарники, щоб розчистити дорогу. В потрібному місці Легранд застромив іще один кілочок, а навколо нього окреслив грубе коло приблизно два кроки в діаметрі. А тоді, взявши лопату й подавши по лопаті Юпітеру й мені, Легранд попрохав нас чимшвидше братися до роботи й починати копати.

Щиро кажучи, я і за інших обставин не надто би зрадів такій розвазі, і зараз би радо відмовився, адже насувалася ніч і я почувався виснаженим за цілий день, та ще й після такої прогулянки. Але я не міг вигадати приводу, щоб відмовитися, та й побоювався: якщо я відмовлюся, мій друг може втратити самовладання. Якби мені на допомогу прийшов Юпітер, я без вагань скористався б можливістю силоміць допровадити мого божевільного друга додому, але я надто добре вже вивчив характер старого негра, щоб сподіватися, що він, хай які будуть обставини, стане на мій бік, якщо я почну до чогось силувати його господаря. А я вже не сумнівався, що останній захворів на забобонність, так часто притаманну південцям, і повірив у скарби, закопані в землі, а підтвердження своїм вигадкам отримав, знайшовши скарабея… а може, до цього спричинилась і вперта віра Юпітера в те, що «комах» — зі щирого золота. Розум, схильний до божевілля, радо хапається за такі ідеї, особливо якщо вони збігаються з його власними фантазіями, — мені пригадалася промова, яку виголосив мій друг, коли вирішив, що жука йому послала сама доля і що з жука він матиме великий зиск. Через усе це я страшенно засмутився та збентежився, та за деякий час вирішив скористатися з моменту і з доброї волі приєднатися до копачів, щоб таким чином довести фантазеру необґрунтованість його примх, адже дуже скоро він у цьому впевниться наочно.

Запаливши ліхтарі, ми ревно взялися до роботи, хоча цей запал краще було би спрямувати на якусь розумнішу справу; уявивши нас, осяяних ліхтарями, зі знаряддями в руках, я не міг не думати, якою колоритною наша компанія мала б видатися випадковому спостерігачеві, якби той заскочив нас за нашим дивним і підозрілим заняттям.

Дві години ми безперестанку копали, майже не обмінюючись словами; перешкоджав нам тільки наш брехливий собака, якого напрочуд зацікавила наша робота. За деякий час він розгавкався так злобно, що ми перелякалися — він скличе сюди всіх запізнілих роззяв у околиці, — точніше, цим страшенно переймався Легранд, бо я був радий будь-якому приводу, аби тільки забрати нашого фантазера додому. Та за деякий час Юпітер, не витримавши, змусив собаку замовкнути: вилізши із ями з упертим і рішучим виглядом, він підтяжкою зав’язав собаці писок, а тоді, похмуро гмикнувши, повернувся до роботи.

Коли ж добігли кінця дві години, ми викопали яму завглибшки по шию, але жодного сліду скарбу так і не побачили. Урвавши роботу, ми довший час стояли мовчки, і я вже почав сподіватися, що зараз цей фарс закінчиться. Однак Легранд, хоч і страшенно збентежений, витер піт із чола та знову взявся до роботи. Отож ми розчистили яму по всьому периметру, навіть трошки розширивши її, і заглибилися ще по коліно. Проте скарбу так і не знайшли. Шукач скарбів, якому я щиро співчував, нарешті виліз із ями; на обличчі його читалося гірке розчарування. Він повільно й неохоче натягнув пальто, яке скинув перед початком роботи. Я весь цей час мовчав. На сигнал господаря Юпітер почав збирати знаряддя. Після цього він розв’язав писок собаці, й ми в повній тиші рушили додому.

Та не встигли ми здолати кількадесят кроків у цьому напрямку, як Легранд, голосно вилаявшись, обернувся до Юпітера й ухопив його за комір. Заскочений зненацька негр, роззявивши рота й вибалушивши очі, впустив на землю лопати і впав навколішки.

— Ах ти мерзотнику! — процідив Легранд крізь зціплені зуби. — Ти, пекельний чорний виродку! Ану кажи мені, чуєш! Швидко відповідай мені, і без отих твоїх вигадок! Де в тебе ліве око?

— Ой Божечку, міста Вілл! Хіба не це точно моє ліве око? — заричав нажаханий Юпітер, притиснувши долоню до свого правого органу зору і тримаючись за нього з такою упертістю, мовби щомиті очікував, що господар йому це око виколупає.

— Так я і думав! Так я і знав! Ура! — заволав Легранд, відпускаючи негра й, на величезний подив свого слуги, пускаючись у танок; а негр, підвівшись із колін, безмовно переводив погляд зі свого господаря на мене й назад.

— Ходімо! Ми повертаємося, — оголосив Легранд, — справу ще не закінчено.

І він на чолі нашого загону попрямував до тюльпанового дерева. Коли ми підійшли до дерева, він заговорив:

— Юпітере, ходи сюди! Скажи мені, яким чином череп був прибитий до гілки: обличчям угору чи вниз, до гілки?

— Обличчя вгору, міста Вілл, щоб ворони клювати очі, щоб воронам бути зручно.

— Гаразд, тоді скажи мені, крізь це чи це око ти прошелив жука? — і з цими словами Легранд по черзі торкнувся одного й другого Юпітерового ока.

— Оце око, міста Вілл, ліве око, як ви мені казати, — і негр тицьнув у своє праве око.

— Що ж, цього має бути досить. Спробуємо ще раз.

І з цими словами мій друг, чиє божевілля, як я вже бачив, не позбавлене гамлетівської розсудливості, забрав кілочок, який позначав місце, де впав жук, і переставив його на довжину пальця на захід від початкової позиції. Скориставшись стовбуром дерева й кілком, щоб провести пряму лінію, він відміряв рулеткою п’ятдесят футів, і виявилося, що потрібна точка віддалена від того місця, де ми копали, на кілька кроків.

Тут він обвів коло (цього разу трохи більше) довкруж позначеної точки, і ми, підхопивши лопати, знову взялися до роботи. Я страшенно втомився, але, сам не розуміючи, чому моє ставлення до ситуації воднораз дивним чином змінилося, працював уже зовсім не з такою неохотою. В мені прокинулася непоясненна цікавість… ба більше, я відчував збудження. Мабуть, при всій екстравагантності Леграндової поведінки, було ще щось — якийсь натяк на продуманість, на розміркованість, і це справило на мене враження. Я з охотою копав, раз у раз ловлячи себе на тому, що й сам придивляюся, не без очікування, чи не покажеться скарб, яким так одержимий мій сердешний приятель. Приблизно за півтори години, коли мене цілком захопили такі химерні думки, нашу роботу знов урвав шалений гавкіт собаки. Та якщо в першому разі неспокій пояснювався, мабуть, норовливістю пса, який хоче погратися, зараз він гавкав якось гірко й серйозно. А коли Юпітер удруге зробив спробу зав’язати йому писок, він, люто випручавшись, стрибнув у яму й почав шалено гребти пухку землю пазурами. За кілька секунд він докопався до кісток — як виявилося, це були два людські скелети, на яких іще лишилися металеві ґудзики та побиті часом залишки сукна. Ще кілька штихів лопати — і ми знайшли лезо великого іспанського ножа, а ще заглибившись, відкопали на світ Божий кілька срібних і золотих монет.

Від такої знахідки Юпітер нестримно зрадів, проте на обличчі його господаря читалося величезне розчарування. Проте він закликав нас продовжити роботу; ми мовчки заходилися копати, аж раптом я, зачепившись черевиком за велике залізне кільце, яке стирчало з пухкої землі, спіткнувся і впав.

Отепер ми копали зі щирим ентузіазмом, і я за все життя не пригадую, щоб перебував у такому збудженому стані, як у ці десять хвилин. За цей час нам удалося практично вивільнити довгасту дерев’яну скриню, яка, судячи з того, як добре вона збереглася та якою твердою виявилася, без сумніву, була перед тим добре законсервована — наприклад, сулемою. Завдовжки скриня була три з половиною фути,[21] завширшки — три фути,[22] а заввишки — два з половиною фути.[23] До того ж вона була оббита кованим залізом, і складалося враження, що скриня закута в ґрати. Ближче до верху скрині з обох боків ми побачили по три залізні кільця (загалом шість), і таким чином її мали б змогу підняти й нести шестеро людей. І хоча ми втрьох намагалися витягнути скриню з ями, нам заледве вдалося зрушити її з місця. Стало зрозуміло, що з такою вагою ми самі не впораємося. На щастя, віко скрині кріпилося тільки на двох болтах, тож ми, тремтячи від натуги й засапавшись, за деякий час таки спромоглися їх вибити. І за мить перед нашими очима заблищав скарб невимовної цінності. Світло ліхтарів, яке падало в яму, відбивалося від цілої гори золота й коштовностей, і вона сяяла та зблискувала так, що ми мало не осліпли.

Навіть не намагатимусь описати почуття, з якими я дивився на скарб. Переважало, звісно, зачудування. Збудження цілком виснажило Легранда, і він, схоже, не міг здобутися на слово. Юпітерове обличчя кілька хвилин було блідим як смерть — якщо так можна сказати про обличчя негра. Здавалося, він закам’янів, мов громом ударений. А тоді він упав навколішки на дно ями й, зануривши голі руки по самі лікті в золото, так і застиг, мов купаючись у ванні розкоші. За деякий час він, зітхнувши, вигукнув, мов сам до себе:

— І все це дякувати золотий комах! Маленький золотий комах! Бідненький золотий комах, я клясти останніми словами! Як тобі не соромно, негр, кажи мені!

Час був повернути господаря та його слугу до дійсності, адже нам потрібно було якось дістати скарб. Була вже пізня година, і нам слід було докласти чималих зусиль, щоб перенести все в будинок до світанку. Ми не зразу вирішили, як ліпше вчинити, і довгий час міркували та сперечалися, бо думки у нас у всіх плуталися. Нарешті ми вирішили витягнути дві третини скарбу зі скрині, щоб мати змогу — не без зусиль — підняти її з ями. Те, що ми витягнули зі скрині, ми сховали в чагарниках і лишили собаку стерегти, причому Юпітер звелів йому за жодних обставин не сходити з місця й не розтуляти писок, аж поки ми не повернемося. Ми з Леграндом поквапилися додому, тягнучи скриню, і близько першої ночі безпечно дісталися хатини, хай і страшенно змучені. Після такої виснажливої праці людина заледве здатна одразу ж братися до нового завдання, тож до другої години ми відпочили та повечеряли, а тоді знову поквапилися до місця розкопок, прихопивши з собою три мішки, які, на щастя, знайшлися вдома. Близько четвертої ранку ми знову були на місці, розділили залишки скарбу приблизно порівну на трьох і, так і не закопавши яму, вирушили назад до хатини; і коли ми вдруге звільнилися від свого золотого тягаря, перші промені світанку вже осяяли верхівки дерев на сході.

Виснажені ми були до краю, проте величезне збудження не давало нам розслабитися. Після трьох чи чотирьох годин неспокійного сну ми, не змовляючись, одночасно позіскакували з ліжок, щоб нарешті добре роздивитися скарб.

Скриня була повна по вінця, тож ми витратили цілісінький день, та й ще й чималу частину ночі, щоб розібрати її вміст. Жодного ладу тут дотримано не було — все просто абияк звалили на загальну купу. Та коли ми послідовно її розібрали, виявилося, що ми стали володарями статку навіть більшого, ніж нам здалося на перший погляд. Монетами тут було понад чотири з половиною сотні тисяч доларів — оцінку ми проводили як могли, користуючись курсами валют на той час, коли ця валюта ходила. Срібла в скрині не було зовсім. Весь скарб складався з найрізноманітнішого старовинного золота — французьких, іспанських і німецьких монет, поміж яких було й кілька англійських гіней, а ще трапилося трохи таких, з якими ми досі не стикалися взагалі. Знайшли ми і кілька величезних монет, настільки потертих, що не змогли визначити їхньої приналежності. Американських грошей у скарбі не було.

Оцінювати коштовності виявилося набагато важче. Були тут діаманти, причому кілька великих і дуже чистих, — загалом сто десять штук, серед яких маленьких не трапилося зовсім; вісімнадцять неймовірно сяйних рубінів, триста десять прегарних смарагдів, двадцять один сапфір, а також один опал. Усі ці камінці були виколупані з коштовних виробів і просто зсипані у скриню. Корпуси ж коштовностей, що їх ми теж знайшли поміж золота, схоже, навмисно розплющили молотками, щоб їх неможливо було впізнати. Крім цього, було в скрині чимало просто золотих прикрас: близько двох сотень масивних каблучок і сережок, тридцять чудових ланцюжків, якщо я правильно пригадую, вісімдесят три великі й важкі розп’яття, п’ять золотих кадил величезної вартості, дивовижна золота чаша для пуншу, оздоблена тонким орнаментом із виноградного листя та вакхальними фігурками, три держаки мечів із вишуканою чеканкою, а ще величезна кількість дрібніших коштовностей, що їх усі я навіть пригадати не можу. Загалом вага всіх коштовностей перевищувала триста п’ятдесят фунтів,[24] і це я ще не враховую сто дев’яносто сім чудових золотих годинників, як мінімум три з яких, а може, і більше, коштували щонайменше п’ятсот доларів. Більшість із них були дуже старі, і хоча втратили свою цінність як власне часоміри, адже постраждали від корозії, проте були пишно оздоблені коштовним камінням, тож вартували чимало. Тої ночі ми загалом оцінили весь уміст скрині в півтора мільйони доларів, а коли згодом продали більшу частину коштовностей і дорогоцінного каміння (лишивши собі зовсім мало), виявилося, що ми недооцінили вартість скарбу.

Коли нарешті ми закінчили роздивлятися свою знахідку, а наше збудження трохи вляглося, Легранд, бачачи, що я вмираю від цікавості дізнатися розгадку цієї надзвичайної таємниці, вирішив у найменших подробицях розповісти мені про обставини справи.

— Пам’ятаєте, — почав він, — ніч, коли я показав вам ескіз скарабея, який я зробив власноруч? Гадаю, ви також пригадуєте, що мене страшенно роздратували ваші натяки, буцім скарабей нагадує Адамову голову. Коли ви вперше це заявили, я вирішив, що ви пожартували, та згодом у мене перед очима повсякчас поставали плямки на спинці комахи, і я змушений був погодитися, що ваше зауваження таки мало під собою ґрунт. Хай там як, але те, що ви кпили з моїх здібностей до малювання, неприємно шкрябнуло мене, адже всі визнають у мене дар художника, тож коли ви повернули мені пергамент з ескізом, я готовий був його зім’яти й зі злості викинути у вогонь.

— Ви маєте на увазі — обривок паперу? — перепитав я.

— Аж ніяк. Зовні він справді був схожий на папір, і спершу я його і прийняв за звичайний аркушик, та коли почав на ньому малювати, виявилося, що колись цей шматочок був відірваний він тонкого пергаменту. Як пам’ятаєте, був він страшенно брудний. Коли я саме збирався його зіжмакати, погляд мій упав на ескіз, який я вам показував, і можете уявити мій подив, коли я замість жука, якого змалював, і справді угледів череп і кості. Якусь мить у мене від зачудування все в голові переплуталося. Те, що я побачив, аж ніяк не було моїм малюнком жука, хоча загалом певна схожість і простежувалася. Отож я взяв свічку й, присівши в найдальшому кінці кімнати, вирішив докладніше роздивитися пергамент. Перевернувши його, я побачив ескіз, який зробив власноруч. Найбільше мене вразила загальна подібність двох малюнків і той неймовірний збіг, що я, гадки про це не маючи, змалював скарабея на звороті пергаменту, де вже був зображений череп, причому череп цей не просто зовні був схожий на жука, а й за розміром відповідав моєму ескізу.

Як я кажу, в той момент дивовижний збіг збив мене з пантелику, що, в принципі, не дивно для такого збігу. Подумки я намагався простежити зв’язок — послідовність причини й наслідку, — а оскільки це мені не вдавалося, мозок мій наче заморозився. Та коли я нарешті вийшов зі ступору, на мене поступово зійшло осяяння, і нова певність вразила мене більше, ніж збіг. Мені пригадалося, — я в цьому не сумнівався, — що, коли я робив ескіз скарабея, на пергаменті точно не було ніякого малюнку. Я дедалі більше в цьому впевнювався, позаяк пригадував, що перевертав пергамент спершу на один бік, а тоді на другий, шукаючи, де чистіше. Якби там був череп, я б не міг його не зауважити. Цієї загадки я пояснити не міг ніяк, проте навіть тоді десь у найдальшому, у найтемнішому куточку моєї свідомості слабенько світилася крихітна цятка — розгадка, яка вчора вночі постала перед нами в усій своїй красі. Отож я швидко підвівся і, надійно сховавши пергамент, вирішив поки що відкласти свої міркування до того часу, коли я не залишуся сам.

Коли ви пішли додому, а Юпітер міцно заснув, я взявся докладніше вивчати всі обставини справи. По-перше, я пригадав, як саме потрапив до мене обривок пергаменту. Скарабея ми знайшли на узбережжі великої землі, приблизно за милю на схід від острова, зовсім неподалік лінії розливу. Коли я хотів його взяти, він мене боляче вкусив, і я змушений був його випустити. Юпітер, як завжди обережний, перш ніж схопити жука, роззирнувся навкруги в пошуках якогось листочка абощо — не хотів брати скарабея голими руками. І саме тоді нам на очі потрапив обривок пергаменту, який я спершу прийняв за звичайний папірець. Був він у піску, назовні стирчав тільки кінчик. А неподалік я зауважив залишки корпусу невеликого баркаса. Схоже, розбитий баркас пролежав тут чимало, бо в каркасі вже ледве вгадувався човен, яким він колись був.

Отож, Юпітер узяв пергамент, загорнув у нього жука й віддав мені. А невдовзі потому ми вирішили вертатися додому й дорогою зустріли лейтенанта Ґ. Коли я показав жука йому, він упросив мене взяти комаху ненадовго у форт. Я погодився, і лейтенант кинув жука собі в кишеню жилетки, але вже без пергаменту, в якому той перед тим був загорнутий, — поки лейтенант роздивлявся комаху, я тримав пергамент на долоні. Мабуть, лейтенант побоювався, що я передумаю, тож вирішив забрати жука, поки є можливість, — ви же знаєте, як він запалюється на все, пов’язане з природознавством. А я в цей час, мабуть, сам не усвідомлюючи цього, запхав пергамент собі в кишеню.

Пам’ятаєте, коли я підійшов до столу, щоб намалювати жука, виявилося, що паперу на звичному місці немає. Я зазирнув у шухляду, але там паперу теж не знайшлося. Тоді я заліз у кишеню в пошуках якогось старого листа, а замість цього намацав пергамент. Я в таких подробицях розповідаю, яким чином у мене опинився пергамент, бо ці обставини справили на мене неабияке враження.

Без сумніву, ви назвете мене фантазером, проте я відчував, що встановив певний зв’язок. Я з’єднав дві ланки великого ланцюга. Ось вам човен, який лежить на узбережжі, а ось вам шматок пергаменту — не паперу! — із зображенням черепа, закопаний у пісок неподалік човна. «А де ж зв’язок?» — запитаєте ви. А я вам відповім: череп і кості — це відомий символ піратів. При всіх своїх нападах пірати завжди піднімають прапор із черепом і кістками.

Повторюся: обривок, який ми знайшли, був не папір, а пергамент. Пергамент тривкий, він практично не псується. Навряд чи на пергаменті хтось робитиме просто щоденні нотатки — хоча б тому, що і писати, і малювати на папері значно зручніше. Такі міркування привели мене до переконання, що череп щось означає, що це все не просто так. Крім того, я звернув увагу й на форму пергаменту. Хоча один кінчик був обірваний, угадувалося, що пергамент довгастий. Такий аркушик, без сумніву, обрали для важливіших нотаток — записати щось для пам’яті й надійно зберегти.

— Але ж, — втрутився я, — ви самі казали, що черепа на пергаменті, коли ви робили малюнок, не було! То як же ви могли встановити зв’язок між човном і черепом, адже останній, як ви самі визнали, якимось чином з’явився на пергаменті (одному Богові відомо, як само!) зразу потому, як ви зробили на ньому ескіз скарабея?

— Ось у цьому і полягає головна таємниця, хоча, як виявилося, цю загадку не так і важко розгадати. Я впевнено просувався вперед і жодного іншого результату й не очікував. Ось як я, наприклад, міркував: коли я робив ескіз скарабея, на пергаменті ніякого черепа не було. Та щойно я закінчив малюнок, я віддав пергамент вам і весь час, аж поки ви не повернули аркуш мені, пильно за вами спостерігав. Отож це не ви намалювали череп, а більше з нами нікого не було. Таким чином, з’явився череп не з-під людської руки. Але ж якось з’явився!

Дійшовши до цього місця в своїх міркуваннях, я раптом пригадав — дуже ясно пригадав — усі найменші подробиці, пов’язані з тим днем. Погода була прохолодна, а вдома (о нечастий щасливий випадок!) палали дрова у коминку. Я, розпашілий після прогулянки, сів за стіл. А от ви підсунули крісло просто до комина. В ту мить, коли я вам у руку вклав пергамент, у хатину забіг мій ньюфаундленд Вулф і застрибнув вам на плечі. Лівою рукою ви попестили собаку, водночас утримуючи його на віддалі, а пергамент, який ви тримали в правій руці, в цей час опинився між вашими колінами, дуже близько від вогню. Мені якоїсь миті навіть здалося, що він от-от спалахне, і я хотів застерегти вас, та не встиг і слова мовити, як ви вже піднесли його до очей і заходилися роздивлятися. Коли я пригадав усі ці деталі, я вже ні хвилини не сумнівався: саме тепло спричинилося до того, що на пергаменті проявився малюнок черепа. Ви чудово знаєте, що існують хімічні суміші, й існували з незапам’ятних часів, які використовуються для того, щоб робити на папері або на пергаменті записи, які стають видимими тільки після того, як піднести аркуш до вогню. Іноді для цього вживається кобальтова синь, змішана з царською горілкою[25] й розведена водою один до чотирьох; у результаті утворюється зеленкувата суміш. Окис кобальту, розведений в азотній кислоті, дає червоний відтінок. За деякий час — коли довше, коли швидше — колір зникає, щойно охолодився матеріал, на якому писали, але проявляється знову, якщо матеріал нагріти.

Отепер я почав прискіпливо вивчати череп. Його зовнішній контур, ближчий до краю пергаменту, був значно чіткіший, ніж усе решта. Було очевидно, що аркуш нагрівся нерівномірно. Отож я миттю запалив свічку і почав і так і сяк підносити пергамент просто до вогню. Спершу нічого не відбувалося, хіба що трішки чіткішими стали контури черепа, та оскільки я наполегливо продовжував свій експеримент, у куточку аркуша, по діагоналі від того місця, де була накреслена голова, проявився якийсь силует, що спершу нагадав мені козу. Та добре поміркувавши, я збагнув, що на малюнку радше не коза, а кіт.

— Ха! — вигукнув я. — Звісно, я не маю права з вас тут насміхатися: півтора мільйони доларів — занадто серйозний аргумент, щоб облишити кпини, — але як ви збиралися знайти третю ланку вашого ланцюга, як ви збиралися встановити зв’язок між піратами й козою… пірати, самі розумієте, з козами не мають нічого спільного: до сільського господарства вони не мають жодного стосунку.

— Але ж я вам тільки-но сказав, що то була не коза, а кіт.

— Кіт? Тоді тим більше навряд чи можна встановити зв’язок.

— Навряд чи — ще не значить неможливо, — зауважив Легранд. — Мабуть, ви чули про такого собі капітана Кідда. І я подумав, що цей малюнок слід розглядати або як каламбур, або як ієрогліф-підпис. Я кажу підпис, бо саме в такому місці стояв цей малюнок на пергаменті. З іншого боку, череп, розташований у кутку по діагоналі від підпису, нагадував чи то тавро, чи то печатку. Але я був страшенно розчарований тим, що між печаткою і підписом так нічого й не проявилося: де ж текст, який вписався б у мій контекст?

— То ви, значить, очікували між печаткою і підписом прочитати листа.

— Щось таке. Щиро кажучи, мене не полишало переконання, що це послання — ключ до неймовірного багатства. Навіть не знаю чому. Зрештою, це радше була мрія, ніж переконання, — але, розумієте, оті дурниці, які Юпітер верз про те, що жук — зі щирого золота, справили на мене неабияке враження. А тоді ще й ціла низка обставин і збігів… усе це було так неймовірно! Зауважте, що за цілий рік це все сталося в один день, а ще й день був холодний, тож довелося розпалити вогонь, а якби вогонь не горів, та якби на вас не стрибнув пес (причому саме в ту мить, у яку він це зробив), я б ніколи так і не дізнався, що на пергаменті намальований череп і, таким чином, ніколи б не став володарем скарбу.

— Продовжуйте, мене з’їдає нетерплячка.

— Що ж. Ви, безперечно, чули чимало легенд, чимало чуток і пліток про скарби, закопані на узбережжі Атлантики Кіддом і його поплічниками. А раптом ці чутки таки мають під собою ґрунт? А оскільки чутки ходили довго й наполегливо, я подумав, що це означати могло одне: скарб і досі лежить у землі. Якби Кідд закопав своє багатство тільки на час, а тоді знову викопав, навряд чи до сьогодні ходили б одні й ті самі плітки. Зауважте: в усіх плітках ідеться про шукачів скарбів, але мови про те, що скарб таки розшукали, немає. Якби пірат знов забрав своє добро, плітки б уже давно втихомирилися. Мені здається, що якийсь прикрий випадок — наприклад, втрата нотаток, де було записане його точне місце розташування, — завадили йому забрати скарб, і про це стало відомо його послідовникам, які в іншому разі, можливо, ніколи б і не дізналися, що скарб узагалі було закопано; послідовники взялися до пошуків — марних пошуків, бо ж вони не мали підказки, — але їхні спроби спровокували перші плітки, а згодом плітки почали розростатися й стали відомі всім. До вас ніколи не доходили чутки про скарб, знайдений на узбережжі?

— Ніколи.

— А от про те, що Кіддові набутки величезні, відомо було всім. Отож я поклався на те, що скарб і досі в землі; навряд чи ви бодай трохи здивуєтеся, дізнавшись, що я мав сподівання, можна сказати, мав певність, що пергамент, знайдений за таких дивних обставин, це і є запис про місцезнаходження скарбу.

— Але як ви вчинили далі?

— Я знову підніс пергамент до вогню, нагрів іще сильніше, але так нічого й не сталося. І тоді я подумав, що в усьому винен шар бруду; отож я дуже обережно теплою водою промив пергамент, а після цього поклав його в жерстяну каструльку черепом донизу, а каструльку поставив у пічку просто в розпечене вугілля. За кілька хвилин каструлька страшенно розжарилася, тож я витягнув аркуш — і, на свою величезну радість, виявив, що він у кількох місцях помережаний якимись символами, виписаними рядочками. Тоді я вдруге поклав аркуш у жерстяну каструльку й протримав там аж цілу хвилину. Коли я його вийняв, ось що я побачив.

З цими словами Легранд, знову нагрівши пергамент, передав його мені для ознайомлення. На ньому ледве-ледве можна було прочитати символи, нанесені червоним розчином між черепом і котом:

— Але ж, — вигукнув я, за деякий час повертаючи йому аркуш, — я в такому ж глухому куті, як і перед тим. Навіть якби мені за розкриття цієї загадки пообіцяли всі скарби Голконди,[26] я певен, що і тоді б не зміг їх заробити.

— І все ж, — мовив Легранд, — насправді розгадка не така вже й складна, як можна було би подумати, кинувши на ці символи перший побіжний погляд. А символи ці, як будь-хто зразу здогадається, це шифр, тобто в них закодований певний смисл; проте, наскільки я чув про Кідда, навряд чи він здатний створити занадто складну криптограму. Отож я одразу вирішив, що цей шифр не може бути дуже складним, але повинен видатися заплутаним неосвіченим матросам: нехай думають, що без ключа розгадати його неможливо.

— Але ви таки його розгадали?

— І досить легко. Я розгадував загадки, у тисячі разів складніші за цю. І обставини, і певна внутрішня схильність призвели до того, що я завжди цікавився такими загадками, і хочу вам сказати ось що: дуже сумнівно, що людська винахідливість здатна створити загадку, яку не можна буде розшифрувати завдяки тій-таки людській винахідливості, якщо правильно нею скористатися. Взагалі, щойно я відновив на пергамені літери, я уже навіть не замислювався про те, чи важко буде їх прочитати.

В нашому випадку, як і в усіх випадках таємного письма, перше питання стосується мови шифру, адже принципи розв’язання шифрів, особливо не надто складних, базуються на принципах мови, котрою складаються, і саме мовою і відрізняються. Загалом при розгадуванні шифрів не лишається нічого, як експериментувати (керуючись принципами вірогідності), підставляючи всі можливі мови, відомі дешифрувальнику, аж доки не знайдена буде потрібна. Проте що стосується нашого шифру, тут це питання легко вирішив підпис. Оскільки в підписі був явний натяк на капітана Кідда, в мене й сумнівів не виникало, що шифр складений англійською. Хоча, якби не це, я б радше розглядав як можливі мови іспанську та французьку, позаяк імовірність того, що таємницю хотіли зберегти пірати Іспанських морів,[27] набагато вища. Однак я припустив, що записка складена все-таки англійською.

Як ви бачите, між словами в записці зовсім немає пробілів. Якби поділ на слова був, задача б набагато спростилася. В таких випадках слід починати з порівняння й аналізу найкоротших слів, а коли б попалися слова, які складаються з однієї літери (наприклад, англійський артикль «а» тощо), то припущення б отримало підтвердження. Та оскільки, повторюся, поділу на слова не було, я в першу чергу вирішив виділити найчастіше вживані символи, а також найрідше вживані. Все добре порахувавши, я склав таку табличку: Символ «8» зустрічається 33 рази;

В англійській мові найбільше вживаною є літера «е». Далі в порядку зменшення частотності алфавіт розподіляється таким чином: aoidh n rs t uy c f g l m wbkpqxz. «Е» настільки переважає, що практично в кожному реченні, хай якої довжини воно буде, «е» зустрічатиметься найчастіше.

Отже, у нас в руках уже на самому початку роботи є фундамент, на якому ми можемо базувати свої розрахунки, а не просто гадати. Як користуватися цією таблицею, цілком очевидно, проте в нашому випадку ми зможемо скористатися нею тільки частково. Оскільки в тексті шифру найчастіше зустрічається символ «8», вважатимемо, що він відповідає літері «е» англійського алфавіту. На підтвердження цього ми бачимо, що дуже часто в тексті «8» зустрічається двічі поспіль, а в англійській мові «е» подвоюється і справді нерідко — наприклад, у словах meet, fleet, speed, seen, been, agree тощо. В записці таке подвоєння трапляється щонайменше п’ять разів, хоча шифровка зовсім невеличка.

Отож ми вирішили, що «8» — це літера «е». Тепер переходимо до слів. Якщо говорити про слова, то в англійській мові найчастіше вживаним словом є артикль «the», тому нам потрібно шукати, чи не повторюються якісь три символи в однаковому порядку, причому «8» має стояти в кінці. Якщо таке повторення трапиться, то можна з великою вірогідністю припустити, що це і є артикль «the». Уважно вивчивши шифр, я відзначив аж сім випадків, коли повторювалися три символи в однаковому порядку: "; 4 8". Отож можна вважати, що символ";" — це літера "t", символ "4" — це літера "h", а символ "8", як ми вже визначили і тепер тільки підтверджуємо, це літера "е".

Вирахувавши одне-єдине слово, ми отримали можливість зробити ще один надзвичайно важливий крок: тепер ми здатні будемо визначити початок і закінчення багатьох слів. Візьмімо, для прикладу, передостанній випадок, коли вживається комбінація"; 4 8" — майже наприкінці шифру. Ми знаємо, що символ";", який іде слідом за цією комбінацією, це початок наступного слова, причому з наступних шести літер ми вже можемо підставити п’ять. Отож, зараз я їх запишу, вставляючи літери, які ми вже визначили, й лишаючи прочерк там, де буква нам іще не відома:

Як бачите, останні дві літери "th" ми можемо зразу відкинути, адже вони точно не належать до слова, яке починається з "t": перевіривши методом підстановки весь алфавіт, можна впевнитися, що неможливо, заповнивши порожнечу, створити слово, до якого б належало це "th". Отож його можна відкинути, і тоді наше слово зменшується до

і якщо ми не здогадалися одразу, можемо знову методом підстановки перебрати весь алфавіт і з’ясувати, що це слово "tree", тобто "дерево", і нічого іншого тут просто бути не може. Так у нас з’являється ще одна літера — "r", якій відповідає символ "(".

Зразу за цими словами ми за допомогою комбінації "; 4 8" можемо виділити ще одне слово. Ось що ми маємо:

а якщо підставити всі відомі нам літери, виходить таке:

Якщо замість невідомих літер підставити прочерки, то ми отримуємо такі чотири слова:

і тоді нам стає цілком очевидно, що третім словом може бути тільки "through", тобто "крізь". А вже це відкриття дозволяє нам визначити три нові літери: "о", "u" та "g", представлені символами "+", "?" та "3".

Якщо уважно переглянути шифр, підставивши відомі вже літери, то досить близько до початку не можна не зауважити таку комбінацію:

а це, без сумніву, слово "degree" (тобто "градус") без першої літери, що дає нам нову букву — "d", представлену символом"!".

Через чотири літери після слова "degree" ми натикаємося на таку комбінацію:

Як і раніше, підставивши відомі літери та замінивши невідому на прочерк, ми отримуємо таке слово:

в якому миттєво вгадуємо "thirteen", тобто "тринадцять", що, в свою чергу, дає нам змогу визначити ще дві літери — "і" та "n", закодовані символами "6" та "*".

Повернувшись до початку шифру, ми зауважуємо таку комбінацію:

Виконавши такі самі дії, як і перед тим, ми отримуємо:

а це підтверджує, що шифр починається з артикля "а": "A good", тобто щось "добре".

А тепер прийшов час розписати ключ до шифру в табличку в алфавітному порядку, щоб уникнути плутанини. Ось що у нас виходить:

символ "5" позначає літеру "а";

Так у нас з’являється аж одинадцять найважливіших літер англійського алфавіту, тож подробиці подальшого розшифровування можна опустити: вони й так очевидні. Я вже достатньо розповів вам, аби ви могли пересвідчитися, що шифри такого штибу розгадати дуже легко, а також ознайомилися з принципами їхньої розробки. Але зауважте: перед нами — один із найпростіших кодів. А тепер я можу прочитати вам повну розшифровку, яку мені вдалося зробити. Ось як вона звучить англійською мовою:

що означає:

— Але ж, — мовив я, — загадка анітрохи не прояснилася. Що можна зрозуміти з цього безглуздого набору слів: «лавка диявола», «череп», «готель єпископа»?

— Зізнаюся, — відгукнувся Легранд, — що питання і справді на перший погляд видається непростим. Отож я одразу вирішив, що це довге речення потрібно розділити на логічні відтинки, про які точно знав шифрувальник.

— Ви маєте на увазі, розставити розділові знаки?

— Саме так.

— Але яким чином можна це зробити?

— Поміркувавши, я збагнув, що шифрувальник зумисне зліпив усі слова докупи без жодних пробілів — аби ускладнити розгадування таємниці. Але, намагаючись це зробити, наш шифрувальник, людина не надто освічена, як це часто буває, переборщив. І тому, коли в його реченні траплялася логічна пауза (кома або крапка), він у цьому місці тулив символи набагато тісніше, ніж зазвичай. Отож якщо уважно роздивитися аркуш, можна легко зауважити п’ять місць, де символи просто ліпляться одна до одної. Користуючись такою підказкою, я розділив речення — й ось що в мене вийшло:

— Але навіть зараз, — зронив я, — для мене геть нічого не прояснилося.

— І для мене також, — погодився Легранд, — але тільки в перші дні. Але за ці дні я встиг добре розвідати околиці, розпитати людей на острові Саллівана, чи немає поблизу якоїсь будівлі, яку б називали «готель єпископа», адже старовинне «отель» зараз практично не вживається. Оскільки нічого такого з’ясувати не вдалося, я вирішив розширити пошуки, та й проводити їх систематичніше; аж одного ранку мені зненацька сяйнуло до голови, що «готель єпископа» може мати стосунок до одного давнього роду на прізвище Біссоп, якому з незапам’ятних часів належав старовинний маєток приблизно за чотири милі на північ від острова. Отож я вирішив навідатися в маєток, а там узявся розпитувати старших негрів, які давно вже тут мешкають. Нарешті мені вдалося знайти дуже літню жінку, яка згадала, що було колись таке місце, яке всі називали Замком Біссопа, й навіть приблизно пам’ятала, де це; от тільки це був ані замок, ані корчма, а висока скеля.

Я запропонував їй грошей, і вона, трохи поопиравшись для годиться, погодилася провести мене на місце. Знайшли ми його без особливих труднощів, і тоді я, відпустивши жінку, вирішив сам усе добре роздивитися. «Замок» являв собою скелю з крутими уступами й де-не-де розкиданими валунами, причому один із валунів одразу звертав на себе увагу: був він надзвичайно високий, стояв осібно й мав якийсь неприродний вигляд. Видряпавшись на нього, я гадки не мав, що ж мені робити далі.

Поки я собі міркував, погляд мій упав на вузький скелястий уступ зі східного боку валуна, трохи нижче місця, де я стояв. Нависав уступ дюймів на вісімнадцять,[29] завширшки був не більш як фут,[30] а западина над ним створювала враження стільця з увігнутою спинкою, що їх так любили наші пращури. І я вже не мав жодних сумнівів, що це і є «стілець диявола», про який ішлося в нотатці, отож я був за крок від розгадки таємниці.

«Добре скло», певна річ, означало телескоп і ніщо інше, адже моряки слово «скло» на позначення нічого іншого не вживають. Отож я збагнув, що мені знадобиться телескоп і що дивитися в нього треба з цілком конкретної позиції. Тепер уже я не вагався стосовно того, що можуть означати «сорок один градус і тринадцять мінут», а також «на північний схід і на північ»: це були інструкції, куди саме слід спрямувати телескоп. Зрадівши своїм відкриттям, я поквапився додому, роздобув телескоп і повернувся на скелю.

Спустившись на уступ, я одразу зрозумів, що всістися на ньому можна тільки певним чином. Це ще раз підтвердило мої попередні міркування. Я зазирнув у телескоп. Звісна річ, «сорок один градус і тринадцять мінут» могли означати тільки вертикальну позицію телескопа над видимим горизонтом, оскільки горизонтальний напрямок був визначений як «на північний схід і на північ». Цей напрямок я миттю встановив за допомогою кишенькового компаса, а тоді, прикинувши на око, який це буде кут — сорок один градус, почав обережно водити телескопом вниз і вгору, поки мою увагу не привернув такий собі круглий провал поміж листям величезного — вищого за всіх сусідів — дерева, яке росло далеченько від скелі. В центрі цього провалу я зауважив щось біле, але спершу не міг розрізнити, що це таке. Підкрутивши телескоп, щоб наблизити зображення, я знову придивився — і розрізнив людський череп.

Зробивши це відкриття, я страшенно зрадів: без сумніву, я розгадав таємницю, адже фраза «від стовбура сьома гілка на схід» могла тільки означати, в якому саме місці прикріплений череп до дерева, а «стріляй крізь ліве око черепа» могло теж означати тільки одне, якщо йшлося про закопані скарби. Я збагнув, що потрібно послати кулю крізь ліве око черепа, а тоді провести «пряму», тобто пряму лінію, від стовбура «через постріл» і на віддаль п’ятдесятьох футів. Це має привести мене в конкретне місце, і саме в цьому місці я вважав цілком можливим розкопати сховок зі скарбом.

— Усе це, — погодивсь я, — просто й очевидно, хай і вигадливо, а після пояснень і зовсім здається нескладним… Отож, що ви зробили після того, як залишили «готель єпископа»?

— Акуратно занотувавши розташування дерева, я повернувся додому. До речі, щойно я зліз зі «стільця диявола», як круглий отвір поміж листя зник з очей, і хай як я крутився й роздивлявся, навіть натяку на нього не було. Ось що в цьому всьому плані здається мені наймудрішим: той факт (а це таки факт, як підтвердили мої численні експерименти), що круглий отвір поміж листя видно тільки з одного місця: з вузького уступу на скелі.

— Коли я вирішив навідатися в «готель єпископа», я взяв із собою Юпітера, котрий, без сумніву, за останні кілька тижнів зауважив мою неуважливість і задуму, тож щосили старався ні на хвилину не лишати мене самого. Але наступного дня я навмисно прокинувся дуже рано й, потихеньку вислизнувши з дому, вирушив на пагорби в пошуках дерева сам. Задача була нелегкою, але я його таки знайшов. Коли ж я поночі повернувся додому, мій слуга хотів віддухопелити мене дрючком за непослух… Решту ви й самі знаєте незгірш за мене.

— Виходить, — мовив я, — першого разу ви розрахували місце, де копати, неправильно через Юпітерову дурість, бо він прошелив жука не крізь ліве, а крізь праве око.

— Саме так. У місці «пострілу», тобто там, де ми забили кілок, різниця становила всього-на-всього два з половиною дюйми, і якби скарб був закопаний просто під деревом, це б не мало жодного значення; та коли ми провели пряму, маючи як відправні тільки дві точки — дерево та «постріл», розбіжність, незначна на початку, почала збільшуватися, і коли ми досягли п’ятдесятьох футів, то відхилилися від потрібного місця дуже далеко. Якби я у глибині душі не був такий переконаний, що скарб закопаний десь зовсім поряд, можливо, всі наші зусилля виявилися б марними.

— Але ваша пишномовність! І цей жук на мотузочці! Це все здалося мені страшенно дивним. Я був певен, що ви збожеволіли. І ще одне: чому ви вирішили кинути крізь око черепа саме жука, а не кулю?

— Якщо по щирості, мене трохи дратували ваші підозри щодо мого душевного здоров’я, тож я вирішив вас, так би мовити, покарати, влаштувавши цю невеличку містифікацію. Саме тому я підвісив жука на мотузку й вирішив кинути його з дерева на землю. До речі, саме ваше зауваження, що він надзвичайно тяжкий, і підштовхнуло мене до цієї ідеї.

— Так, розумію. Лишається єдиний момент, якого я і досі не збагну. Що це за скелети, які ми викопали з ями?

— На це питання я не знаю відповіді так само, як і ви. Але, гадаю, є тільки одне вірогідне пояснення цим скелетам, хоча в таке звірство, котре, я припускаю, сталося на тому місці, страшно навіть повірити. Зрозуміло, що Кідд (якщо це таки Кідд заховав скарб, а я в цьому сумнівів не маю), отож, зрозуміло, що він діяв не сам. Та коли справа була зроблена, він вирішив за краще позбутися всіх, кому відомий був його секрет. Мабуть, було достатньо кількох ударів мотикою, поки його поплічники зайняті були копанням ями, а можливо, кількома й не обійшлося — хто тепер скаже?