Провалля і маятник (Збірник)

Стражданням нема ліку. Багатолика печаль цього світу. Веселкою оперізує вона широкий небокрай, відтінки її не поступаються кольорам веселки — такі ж далекі вони й так само непомітно переходять один в одного. Веселкою оперізує вона широкий небокрай! Як вийшло, що я вивів потворне із прекрасного? Із символу миру витворив образ печалі? Але як у моралі зло є наслідком добра, так і печаль народжується з радості. Або спогади про колишнє блаженство стають стражданням дня сьогоднішнього, або причини мук теперішніх криються у нестримних радощах, що могли мати місце в минулому.

Під час хрещення названо мене Егеєм, родину свою називати я не стану. Але немає на наших землях таких віковічних веж, як похмурі шпилі мого родинного маєтку. Рід наш називали родиною містиків, візіонерів;[10] чимало разючих деталей у характері родинного маєтку, у фресках головної вітальні, у гобеленах, що прикрашали спальні, у різьблених колонах, а особливо в галереї античних картин, в оформленні бібліотеки і в специфічному доборі книг — усе воно підтверджувало ту думку.

Спогади мої з раннього дитинства пов’язані з бібліотекою та томами, що її наповнювали, — це, втім, перша й остання про них згадка. Там померла моя мати. Там я народився. Нерозумним було б стверджувати, що я не жив до того, що душа моя не існувала раніше. Ви не погоджуєтеся зі мною, та дарма: я певен цього й не бажаю нікого переконувати. Маю, одначе, спогади про ефірні субстанції, про піднесені й виразні очі, про мелодійні й водночас печальні звуки, спогади, яким повік не стертися з пам’яті, а пам’ять мов тінь — нечітка, зрадлива, неясна, непостійна, і неможливо її позбутися, поки світить сонце мого розуму.

В тому покої я народився. Народився, прокинувшись після темної ночі, що лише здавалася небуттям, і опинився відразу в раю чудес, у палаці уяви, у володіннях чернечої думки та вченості. Нема нічого дивного в тому, що я спостерігав світ довкола себе поглядом здивованим і пристрасним, що марнував дитячі роки на книги, а юний вік віддавав на поталу мріям; але дивно те, що коли роки розтанули вдалині, а полудень зрілості застав мене у батьківському маєтку, неймовірна байдужість заволоділа всіма пориваннями моєї душі; дивно, що така разюча зміна сталася у моїх повсякденних думках. Реальність видавалася мені майже видінням, а примарні ідеї ілюзорного світу не лише стали фактами щоденного існування, а самі й зробилися моїм існуванням.

Береніка була моєю двоюрідною сестрою, ми виросли разом у нашому родинному маєтку. Та росли ми по-різному — я був кволий і похмурий, а вона — жвава й наповнена енергією; вона гуляла надворі, а я гриз науку в чотирьох стінах. Я жив у внутрішньому світі, душею і тілом прив’язаний до найболючіших роздумів, а вона безтурботно йшла життєвим шляхом, не замислюючись про тіні, що очікували її на тім шляху, про мовчазний політ годин із крилами чорних воронів. «Береніко!» — кличу я її на ім’я, і тисячі неспокійних спогадів підіймаються з сірих руїн пам’яті на звук її імені. Образ її як живий постає переді мною, наче й досі тривають далекі дні її безтурботного дитинства. О краса, пречудова, хоча й не реальна! О німфа в чагарях Арнема![11] О наяда біля джерел! А потім лише таємниця і жах, а потім те, що неможливо розповісти словами. Фатальне нездужання охопило її тіло як самум,[12] змінилися її розум, звички, характер, непомітно і страшно змінилася навіть її особистість. Руйнівник прийшов і зник, а жертва — де вона? Я не знав її, не знав цю нову Береніку.

Серед низки хвороб, що прийшли за першим нездужанням, котре спричинило страхітливі зміни у фізичному і духовному стані кузини, найважчою була особлива форма епілепсії, бо напади її нерідко закінчувалися трансом, який дуже важко відрізнити від справжнього переходу у потойбіччя. Потім Береніка поверталася до тями, причому раптово. В той час моя власна хвороба швидко прогресувала, аж набула маніакального характеру незвичної, незрозумілої мономанії, ставала дедалі дужчою і врешті цілком заволоділа мною. Мономанія ця полягала в патологічній збудливості тих частин мозку, що відповідають за властивість, котру в науці метафізичній називають «увагою». Либонь, мене не зрозуміють, та, боюся, немає інших слів, аби адекватно донести до звичайного пересічного читача поняття про інтенсивність нервового зацікавлення, що буквально охопило всі мої розумові сили, не даючи їм звернути увагу на щось інше, навіть коли йшлося про роздуми над звичайними речами.

Я надовго поринав у невтомні роздуми, коли увагу мою привертала якась помітка або деталь в оформленні книги; більшу половину літнього дня не відривав я очей від неповторної у своїй незвичності тіні, що падала на гобелен чи підлогу; забував про плин часу на цілу ніч, спостерігаючи за рівномірним світлом від ліхтаря чи за приском у каміні; на цілісіньку днину поринав у мрії, відчувши пахощі якоїсь квітки; монотонно повторював звичайне слово, аж його звучання від того повторення втрачало осмислене значення; відмовлявся од відчуття руху чи фізичного буття, довго і вперто зберігаючи нерухомість, — ось вам приклади найдрібніших і найневинніших дивацтв, які були викликані розумовим станом, що не підлягав аналізу й поясненню.

Втім, не зрозумійте мене неправильно. Надмірну і хворобливу увагу до незначущих предметів не слід вважати спільною для всього людства схильністю до роздумів, особливо характерною для людей з багатою уявою. Був це навіть не крайній ступінь чи перебільшення такої схильності, а цілком особливий стан. Так, наприклад, мрійник чи людина екзальтована, зацікавившись пересічним об’єктом, поступово віддаляється від нього, поринаючи у море висновків і припущень, аж по закінченні польотів фантазії — часто розкішних — виявляється, що сам стимул або першопричина роздумів геть забулися. В моєму разі об’єкт-першопричина був незмінно неважливим, хоча й отримував у моєму хворобливому баченні перекручену й уявну важливість. Дуже мало висновків було зроблено, та й ті вперто крутилися навколо самого предмету. Ніколи не були ці роздуми приємними; і по закінченні мрійливої задуми перша і доти непомітна причина виявлялася неприродною, перебільшеною цікавістю, панівною рисою моєї хвороби. Одне слово, вся сила розуму йшла на те, щоб зосередитися на певному предметі, а не на роздуми над ним, як це буває із мрійниками.

Книги, котрі я тоді читав, якщо й не посилювали душевного розладу, то принаймні відігравали помітну роль у розвитку образності й нелогічності, що були характерними ознаками того розладу. Серед інших я добре пам’ятаю трактат благородного італійця Целія Секунда Куріона «Про велич блаженного царства Божого», велику роботу Блаженного Августина «Про місто Боже» та «Про плоть Христову» Тертуліана, парадоксальне речення з якого «І помер син Божий — це достеменно, бо безглуздо. Похований, він воскрес — це вірно, бо неможливо» забрало у мене чимало тижнів важкого і марного вивчення.

Отож виходить, що душа моя, котру виводили з рівноваги речі неважливі й пересічні, подібна була до морської скелі, про яку повідав нам Птолемей Гефестіон,[13] скелі, що не боялася людського натиску, могутнього шаленства вод і вітрів і тремтіла лише від доторку квітки на ймення асфодель.[14] Неуважному спостерігачеві може видатися безсумнівним, що зміни, спричинені фатальною хворобою в духовному світі Береніки, відкрили для мене багато можливостей поринути в напружені й ненормальні роздуми, чию природу, як бачите, важко описати. Але справа була не в цьому. Коли хвороба трохи відступала, нещастя Береніки завдавало мені болю, і, беручи близько до серця невідворотний крах її прекрасного і ніжного життя, я, звісно, часто і гірко міркував про ті сили, що так раптово її полишили. Але ці думки за таких обставин були б у кожного. Мій розлад виявився у зацікавленні менш важливими та більш приголомшливими змінами у зовнішності Береніки, у неймовірній і моторошній утраті її фізичної ідентичності.

Коли її незрівнянна краса сяяла найяскравіше, я, мабуть, не кохав її. У дивній незвичності мого існування почуття ніколи не народжувалися у серці, а пристрасті завжди гніздилися у розумі. У сірості раннього ранку, в тінистому гаю, в нічній тиші бібліотеки стояла вона перед моїми очима, і я бачив її — не живу, реальну Береніку, а героїню сновидіння, неземне створіння із плоті та крові, бачив далеке від дійсності уявлення про неї — не об’єкт захвату, а об’єкт аналізу; не предмет любові, а тему для глибоких і водночас безладних роздумів. Тепер я тремтів у її присутності, бліднув, коли наближалася вона до мене. Невтішно сумуючи через її нещасний і спустошений стан, я пригадав, що вона давно закохана в мене, і запропонував їй руку і серце.

Наближався день нашого весілля; якось по обіді, теплої й тихої осінньої днини, коли Алкіона[15] висиджує своїх пташенят, я сидів (як мені здавалося, самотою) у внутрішній кімнаті бібліотеки. Аж звів очі й побачив, що Береніка стоїть поруч.

Моя розбурхана уява, просякнуте туманом повітря навколо, нечіткі сутінки в кімнаті чи сіра тканина, що зграбно охоплювала постать Береніки, — що надало їй таких мінливих і нечітких обрисів? Не знаю. З її вуст не злетіло жодного слова, а я не міг вимовити й звуку. Мене вкрив холодний піт, нестерпна тривога заволоділа мною, безмежна цікавість охопила душу. Відкинувшись у кріслі, я нерухомо завмер на хвилю, навіть подих затамував, лиш очі мої не відривалися від її постаті. Що ж, годі було відшукати бодай слабкого натяку на колишню Береніку, так змарніла вона від хвороби. Аж ось мій гарячковий погляд упав на її лице.

Високе, дуже бліде і неймовірно спокійне чоло, колись затулене косами, що спадали на скроні безліччю яскраво-жовтих кучерів. В очах не було навіть проблиску життя, тож я перевів погляд на її тонкі вуста. Вони розтулилися, на них забриніла особлива посмішка — і зуби нової, іншої Береніки повільно постали перед моїми очима. Боже милостивий, краще б я ніколи не бачив їх або вмер, побачивши!

Потривожений звуком, з яким зачинилися двері, я звів очі й побачив, що кузина вийшла з кімнати. Але, на превеликий жаль, не полишив мій хворий стурбований мозок білий і жахливий привид її зубів. Жодної цяточки на їхній поверхні — жодної тьмяної цятки на емалі, жодної нерівності на краях. Часу її усмішки вистачило, щоб навіки закарбувати їх у моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть краще, ніж тоді, коли дивився на них. Зуби — зуби! — вони були тут, і там, і скрізь; я бачив їх, відчував їх — довгі, рівні, білі, як тої першої миті, коли вони оголилися переді мною. Моя мономанія охопила мене, і марно я намагався боротися з її дивним і нездоланним впливом. Серед безлічі речей світу цього я не здатен був думати ні про що, крім її зубів. Я бажав їх зі страшною силою. Єдина думка поглинула всі інші питання, всі інші інтереси. Вони, лише вони стояли перед очима моїми і в їхній неповторній особливості стали квінтесенцією мого духовного буття. Я споглядав їх при різному освітленні. Обертав їх під різними ракурсами. Вивчав їхні характеристики. Не міг відірватися від їхніх особливостей. Без кінця думав над їхньою будовою. Міркував над змінами у їхній сутності. Я здригався, наділяючи їх в уяві чутливою владою і здатністю відчувати, вмінням без допомоги губ виражати потаємні емоції. Про мадемуазель Саллє[16] говорили: «Que tous ses pas etaient des sentiments[17]», а щодо Береніки я щиро вірив, що «que toutes ses dents etaient des idees[18]». «Змісту!» О божевільна ідея, що знищила мене! «Змісту!» О, тому я так пристрасно бажав заволодіти ними! Я відчував, що лише так зможу повернути собі душевний спокій і здатність тверезо мислити.

Скінчився вечір — і прийшла темрява, і лишилася, і пішла — і засірів новий день — і збиралися довкола тумани ночі наступної — а я непорушно сидів у порожній кімнаті, а примара зубів стояла переді мною, зі страхітливою виразністю пливла серед світла і тіней покою. Нарешті почув я крізь сон зойк зляканий і печальний; потім, за якусь мить, схвильовані голоси у супроводі болісних ридань. Я підвівся з крісла і, відчинивши двері бібліотеки, побачив у передпокої заплакану служницю, котра сказала мені, що Береніка нас покинула! Удосвіта померла вона від нападу епілепсії, і зараз, коли наближається ніч, могила готова зустріти свою господиню; завершилися всі приготування до похорону.

Я знову самотньо сидів у бібліотеці. Здавалося, я щойно прокинувся після заплутаного і тривожного сну. Я знав, що була полуніч, і добре усвідомлював, що відразу після заходу сонця Береніка спочила в землі. Але й гадки не мав я про страшний відрізок часу, що розділяв ці події. Та невиразні спогади були наповнені жахом. Це була страхітлива сторінка у книзі мого буття, написана тьмяними, огидними і нечіткими споминами. Я палко бажав їх розшифрувати, та марно, а тим часом у вухах подеколи лунав пронизливий жіночий зойк, наче дух неспокійного мерця. Я щось учинив — але що? Я запитав себе вголос — і відлуння пошепки відповіло мені: «Що я зробив?»

На столі коло мене горів ліхтар, біля нього лежала маленька скринька. Нічого особливого не було в ній, я багато разів бачив її раніше — то була скринька сімейного лікаря, — але як вона опинилася тут, на столі, і чому її вигляд змушує мене тремтіти? Не було відповідей на запитання, і зрештою погляд мій упав на розгорнуту сторінку книги, на одне виділене речення. Слова були водночас прості й незвичні, слова поета Ібн Заята: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas». Чому ж коли я уважно прочитав їх, волосся на голові стало дибки, а кров захолола у жилах?

У двері бібліотеки легенько постукали; навшпиньках зайшов слуга, він був блідий, наче щойно встав із могили. Вигляд він мав страшенно зляканий, заговорив дуже тихо, тремтячим хрипким голосом. Що сказав він? — я чув обірвані на середині речення. Він говорив про дикий лемент, що потурбував нічну тишу, про пошуки в напрямку, звідки він почувся, — голос слуги набув збудженої чіткості, коли він розповів про сплюндровану могилу, про замотане спотворене тіло, яке ще дихало, тремтіло, яке було живе!

Він показав на мій одяг, брудний, зі слідами засохлої крові. Я нічого не сказав, і він обережно взяв мене за руку — на ній залишилися відбитки нігтів. Він звернув мою увагу на річ, що стояла біля стіни. Якусь мить я дивився на неї — то був заступ. З диким криком кинувся я до столу і схопив скриньку, що лежала на ньому. Я не міг її відчинити, і тоді вона вислизнула з рук, упала додолу і розбилася. З неї випали стоматологічні інструменти, а з ними — тридцять два маленькі білі предмети, що здавалися виточеними зі слонової кістки. Вони розкотилися по всій підлозі.