Провалля і маятник (Збірник)

Морелла

Я ставився до своєї подруги Морелли з почуттям глибокої, але незвичайної прихильності. Багато років тому випадково перетнулися наші шляхи, і з першої зустрічі запалала моя душа невідомим досі вогнем, та не полум’ям Ероса було те почуття — гірке й болюче було для духу поступове усвідомлення, що неможливо визначити незвичайну природу цього вогню чи керувати його невловною силою. Але ми зустрілися; доля поєднала нас перед вівтарем; я ніколи не говорив про пристрасть і не думав про кохання. Морелла уникала товариства і, проводячи час зі мною наодинці, зробила мене щасливим.

Морелла відзначалася глибокою освіченістю. Таланти її були непересічні, сила розуму потужна. Я мав безліч нагод в цьому переконатися; ставши незабаром її «учнем», я дізнався, що, мабуть, завдяки отриманій у Пресбурзі[4] освіті вона вирішила познайомити мене з великою кількістю містичних творів, котрі зазвичай вважаються грубою рудою, з якої виплавилася рання німецька література. Вони, з не відомої мені причини, були її улюбленим читанням і предметом постійного вивчення, а з плином часу привабили й мене, що я приписую простому, але дієвому впливу звички та прикладу.

У всьому цьому, якщо я не помиляюся, мій розум знаходив мало відради. Мої переконання, якщо я правильно їх пам’ятаю, не були пов’язані з ідеалізмом і не мали містичного відтінку. Переконаний у цьому, я беззастережно перейшов під оруду дружини і ввійшов з непохитним серцем у лабіринт її навчання. Саме тоді, міркуючи над забороненими сторінками, я відчув, як розгоряється в мені заборонений дух — ось Морелла кладе свою холодну руку на мою і викликає з попелу мертвої філософії тихі неповторні слова, їхнє дивне значення випалює собі місце у моєму мозкові.

Мою душу, віддану тобі, Твоя милість привела до тебе. Коли ж доля моя у пітьмі, Сум повив сьогодні і учора, Хай засяє майбуття мені, Будь мені надія ти й опора!

Немає потреби викладати точну суть досліджень, котрі, народжуючись зі згаданих томів, на тривалий час стали єдиною темою розмов поміж мною та Мореллою. Хто вивчав те, що називають «теологічною мораллю», легко здогадаються, про що йдеться, а не знайомі з нею зрозуміють мало. Нестримний пантеїзм Фіхте,[5] видозмінена палінгенезія[6] Піфагора, доктрина тотожності, дітище Шеллінга,[7] були здебільшого питаннями для дискусій, що викликали захоплення у наділеної багатою уявою Морелли. Тотожність, що називається особистою, на мою думку, чітко визначає Джон Локк,[8] кажучи, що вона полягає у раціональній розумності створіння. Оскільки під особистістю ми розуміємо думаючу сутність, наділену розумом, і оскільки здатність думати завжди передбачає наявність свідомості, вона робить нас тими, ким ми є, таким чином вирізняючи нас серед інших думаючих істот і даючи нам нашу неповторну особистість. Але principium individuationis, індивідуалізація, поняття про те, втрачається чи не втрачається особистість назавжди при фізичній смерті, часом ставало для мене предметом непідробної зацікавленості, не стільки через складні та бентежні супутні обставини, як через особливе і глибоке зацікавлення, яке викликало воно у Морелли.

Та прийшла нарешті мить, коли таємничість дружини стала мене вбивати, як темні чари. Не міг я витримувати дотику її блідих пальців, чути її тихий мелодійний голос, бачити блиск сумних очей. Вона знала це, але не докоряла мені; вона, схоже, розуміла слабкість мою чи дурість і, всміхаючись, називала її долею. Здавалось інколи, що не була для неї таємницею не відома мені причина мого поступового відчуження, та Морелла не давала жодного натяку чи пояснення його природи. Але була вона жінкою — і згасала щодня. З часом темно-червоні цяточки назавжди поселилися на її щоках, а на блідому чолі виступили жили. Одної миті душа моя розчинялася в співчутті, а наступної я зустрічав погляд її виразних очей, душа наповнювалася болем — і світ починав обертатися переді мною, наче у людини, що поглянула вниз, у жахливу безодню.

Чи варто казати, що я щиро бажав, аби врешті настав той день, коли Морелла покине цей світ? Так воно й було; та змучений дух міцно тримався в тілі. Мої розладнані нерви ставали сильнішими за докази розуму, я казився від того, що смерть так довго зволікає; у серці поселився лютий демон, що проклинав дні, години й гіркі миті, котрі, здавалося, дедалі довшали в міру того, як наближалося життя дружини до кінця, як ото довшають тіні, коли має згаснути день.

Одного осіннього вечора, коли вітри завмерли на небесах, Морелла покликала мене до свого ліжка. Землю оповила пелена туману, тепла пара здіймалася над водами, а серед багатих кольорів жовтневого листя у лісі спустилася з небес веселка.

— Ось день, не схожий на інші, — сказала дружина, коли я підійшов. — Чудовий день для життя або для смерті. Гарний день для синів землі й життя, а ще кращий для доньок неба і смерті!

Я поцілував її в чоло, й вона сказала:

— Я помираю, але буду жити!

— Морелло!

— Кажу тобі знову, я помираю. Та живе у мені свідчення тої прихильності — яка вона була коротка! — котру ти колись почував до мене, Морелли! Коли відлетить мій дух, дитя житиме — твоє дитя і моє, дитя Морелли! Але дні твої стануть днями печалі, бо печаль найдовша з почуттів, як той кипарис поміж дерев. Закінчились години твого щастя, радість не дається двічі у житті, як не квітнуть двічі на рік пестумські троянди! Не будеш ти більше гратися з часом, але не помічатимеш мирту і виноградної лози, ходитимеш у савані по землі, як ходять мусульмани у Мецці!

— Морелло, — закричав я, — звідки ти це знаєш?

Та вона заховала обличчя в подушку; тіло її здригнулося, й вона померла, й не чув я ніколи більше її голосу.

Але дитина, котру, помираючи, народила вона, таки вижила. Зростала та дитина тілом і розумом, невимовно нагадуючи жінку, що залишила цей світ. Любив я її так палко, як нікого раніше не любив.

Та незабаром затьмарилось небо чистої любові, й пітьма, і жах, і горе зібралися на ньому чорними хмарами. Я казав, що дитина зростала тілом і розумом. Зростання тіла було дивне, але страшне, страшними були тривожні думки, що снувалися у моїй голові, коли я спостерігав за її розумовим розвитком. Хіба могло бути інакше, коли я щодня відкривав у дитині силу і здібності дорослої жінки? Коли з дитячих вуст злітали слова досвіду? Коли я щогодини помічав, як мудрість і пристрасті зрілості сяють у її великих і розумних очах? Коли стало це зрозумілим для мене, коли я не міг більше приховувати це від своєї душі, чи варто дивуватися з моторошних і хвилюючих підозр, які зміями заповзали в душу, чи варто дивуватися з того, що думки повернулися до божевільних розповідей і неймовірних теорій покійної Морелли? Я вихопив із суєтності світу створіння, котре доля присудила мені обожнювати, і в суворому усамітненні свого дому пильно спостерігав із болісним неспокоєм за всім, що стосувалося моєї любові.

Минали роки, я день у день пильно вдивлявся у доччине святе, спокійне і виразне обличчя, міркував над її дозріваючим тілом, і кожного нового дня я відкривав дедалі більшу схожість дитини до матері. Щогодини ставали ті риси повнішими, і виразнішими, і більш всеосяжними й моторошними. Адже усмішка її була усмішкою матері, котрої я не міг терпіти; я тремтів через їхню ідеальну схожість; очі її були наче очі Морелли, в котрі я не міг дивитися, але вони часто зазирали в глибини душі моєї пронизливим поглядом Морелли. В обрисах високого чола, у кучерях шовкового волосся, у блідих пальцях, що ховали себе у тому волоссі, у печальній мелодійності голосу, а найбільше у словах і виразах небіжчиці, які чув я від живої і коханої дитини, крилися мої сумніви і тяжкі непевні здогади, що межували із жахом.

Так минуло десять років її життя, досі донька моя ходила по землі безіменною. «Дитя моє», «любове моя» — ось звичні звертання, підказані батьківською прив’язаністю; суворе самітництво захищало її від інших знайомств. Ім’я Морелли померло разом із дружиною. Я ніколи не розповідав доньці про матір — не міг про неї говорити. Аж нарешті у моїй збудженій голові з’явилися думки по обряд хрещення. Стоячи біля купелі, я завагався щодо імені. Скільки мудрих і прекрасних, старовинних і сучасних імен спало мені на думку! Що ж підштовхнуло мене потурбувати пам’ять покійниці? Який демон змусив мене видихнути звук, що лише на згадку про нього тривожно здригалося моє серце? Який диявол озвався з темних глибин мого «я», коли в нічній тиші я прошепотів святому чоловікові те слово — Морелла? Хто зсудомив риси моєї дитини, надав їм кольору смерті, коли, здригнувшись, вона звела застиглий погляд угору і, падаючи горізнач на чорний мармур родинного склепу, відповіла: «Я тут!»

Почув я ті чіткі спокійні слова, і неначе розтоплене оливо залляло мій мозок. Можуть минути роки, але спогади ніколи не минуть. Не лічив я днів, не бачив нічого навколо себе, і впали зірки долі моєї з неба, і стала вона темним падолом для мене, і люди пролітали повз мене, мов тіні, і бачив я серед них одну лиш — Мореллу! Вітри небес доносили тільки один звук до вух моїх, і вічно шепотіло неспокійне море — Морелла! Але вона померла; власними руками я поніс її до могили і довго та гірко сміявся, не знайшовши у склепі, куди поклав другу Мореллу, жодного сліду першої.