Розділ тридцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Утім, гадаю, ти вже знаєш. Якщо в тебе треба вірити, то, гадаю, тобі відомо про мене набагато більше, ніж мені самій. Тобі відомо все, і я підозрювала: щось тут негаразд. Нарешті, ми зустрілися віч-на-віч…»

Ми всі вдяглися у свої гелловінські костюми, хоча насправді це ніякі не костюми — за винятком Емілі, яка грає Казкову Принцесу. Бабетта відмовляється змиритися з можливістю того, що вона — якесь померле пусте місце; тому вона вичепурилася, як Марія Антуанетта, і прикрасила шию нерівними швами, зробленими чорною ниткою. Наразі ми прогулюємося берегом Моря теплуватої жовчі, чекаємо, доки хтось нас підкине назад, до Справжнього життя, де ми зможемо набрати якомога більше дуже-дуже солодких багатств.

І лише коли виявляється, що нам доведеться подорожувати у брудному, огидному вагоні для худоби, що залишився від перевезення євреїв під час Голокосту, поряд із нами обережно гальмує вже знайомий чорний лімузин «Лінкольн». Це та ж автівка, в яку я сіла після власного похорону, і з сидіння водія підіймається той самий шофер у формі, в картузі і сонячних окулярах. Він підходить до нашої групи. В одній руці, затягнутій у рукавичку, він тримає пачку білого паперу, що виглядає дуже загрозливо. Уздовж одного краю сторінки поєднані циліндричними гайками. Все зрозуміло: це сценарій, і навіть із відстані у кілька кроків від нього тхне голодом і наївно-великими сподіваннями, і абсурдним оптимізмом аутсайдера — більшого аутсайдера, ніж я могла уявити.

Тримаючи великий стос паперу у витягнутій руці, вочевидь, очікуючи, що я візьму сценарій, шофер каже:

— Привіт, — його дзеркальні окуляри конвульсивно сіпаються між сторінками і моїм обличчям, спокушаючи мене подивитися на сценарій і подякувати йому. — Я приніс свій сценарій, щоб тобі було що почитати, — продовжує він. — Під час подорожі назад, на Землю.

У цей напружений момент у шофера сіпається кутик рота, натякаючи на посмішку, на соромливий чи фальшивий вираз обличчя, демонструючи сплетіння потемнілих зубів, наче у гризуна, що ростуть у нього з ясен. Та частина обличчя, що не прихована за картузом чи окулярами, наливається темно-червоним рум'янцем. Він крутить головою у різні боки, сутулить плечі. Пальцем ноги, взутої в сяючі чорні чоботи для їзди верхи — дуже старомодне взуття для шофера, майже як копита, — він малює п'ятикутну зірку в шарі пилу й попелу. Він затамував подих, його уразливість така помітна, що її можна відчути на смак; але з багатого досвіду я знаю: тієї ж миті, як я торкнусь цього кінематографічного замку з піску, від мене очікуватимуть, що я знайду в ньому талант, який можна перетворити на готівку, а ще — гарантую фінансування безпосередньої зйомки фільму та підготую для нього ласу угоду про відсоток з розповсюдження. Навіть в Аїді такі моменти спричиняють нестерпний біль.

Та все-таки я хочу поїхати на свято Гелловіна з шиком, а не в нацистському товарному вагоні, що смердить тифом і населений вошами; тому я неохоче погоджуюся і справді кинути погляд на простягнуту мені титульну сторінку. Там, просто по центру, жирними великими літерами — перша ознака дорогоцінної роботи аматора, яку він високо цінує, — надрукована назва:

ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР

Автор і власник копірайту — Сатана

По-перше, я перечитую назву. І ще раз перечитую. По-друге, дивлюсь на бейджик, що пришпилений до лацкана його шоферської уніформи, на напис, виконаний срібним гравіруванням) і бачу, що там і справді зазначено: «Сатана».

Вільною рукою водій знімає картуз, відкриваючи два роги кольору кістки, що прозирають із шапки його звичайного каштанового волосся. Знімає дзеркальні окуляри, демонструючи очі з вертикальними зіницями, наче у цапа. Жовті очі.

Я… у мене миттєво перехоплює горло. Нарешті, це ти. Я імпульсивно роблю крок уперед, ігноруючи все ще простягнутий до мене сценарій, і обіймаю водія, питаючи:

— Ти хочеш, щоб я це прочитала? — зариваюсь обличчям у його уніформу з твіду — у його уніформу. Тканина пахне метаном, і сіркою, і бензином. Обіймами пізніше я роблю крок назад. Киваючи на сценарій, я питаю: — Ти написав кіно про мене?

І тут знову з'являється вона, ця хитра посмішка, наче він бачить мене оголеною. Наче читає мої думки. Він перепитує:

— Прочитати це? Моя маленька Меді, ти прожила його, — і Сатана хитає рогатою головою, і додає: — Але, коли вже вдаватися в деталі, тебе як такої не існує, — його руки в рукавичках розкривають сценарій і сують його мені під ніс, вимагаючи: — Подивись! — каже він. — Тут записана кожна мить твого минулого! Кожна секунда твого майбутнього!

Медісон Спенсер не існує, стверджує Сатана. Я — ніщо інше, як вигаданий персонаж, якого він створив еони тому. Я його Ребекка де Вінтер. Я його Джейн Ейр. Кожну думку, яка колись з'являлась у мене в голові, написав він. Кожне слово, яке я промовила, за його словами, він написав для мене.

Спокушуючи мене сценарієм, дивлячись на мене своїми яскравими очима, Сатана каже:

— У тебе немає свободи волі! Немає жодної свободи взагалі. Ти не зробила нічого такого, чого б я не написав для тебе від початку часів!

Він наполягає, що мною маніпулювали з тієї самої миті, як я народилась, керували так витончено, як Елінор Ґлін поміщала свою героїню на килимок із тигрячої шкіри для таємної зустрічі з арабським шейхом. Весь хід мого життя скеровувався, куди треба, так ефективно, наче в результаті натискання клавіш Ctrl+Alt+Медісон на клавіатурі ноутбука. Саме моє існування було визначене наперед, вирішене у сценарії, що він пропонує мені переглянути.

Я роблю крок назад, все ще відмовляючись прийняти цей дешевий рукопис. Відмовляючись приймати жодну з концепцій. Коли Сатана каже правду, то навіть моя відмова написана там, на цих сторінках.

Манірно вигинаючи колючі брові, він каже:

— Коли в тебе є мужність і розум, то це тому, що я хотів, аби ти їх мала. Ці якості — мій подарунок! Я наказав Ваалу піддатися тобі. Твої так звані «друзі» працюють на мене!

Гітлер, Калігула, Іді Амін — він стверджує, що всі вони навмисно програли мені. Ось чому мій підйом сходами влади відбувся так швидко. До речі, саме тому Стрілець і підбурював мене втрутитися у бійку.

Але я відмовляюсь.

— Чого це я маю тобі вірити? — запинаючись, кажу я. Я кричу: — Ти ж Принц припливів!

Сатана відкидає голову назад, тягнеться гнилими зубами у жовтогаряче небо й кричить у відповідь:

— Я — Король брехні!

Ет, байдуже, відповідаю я. Я кажу йому: коли він дійсно несе відповідальність за кожну мою цитату — то він щойно спаплюжив мені останній рядок діалогу!

— Я дав твоїй матері славу в світі кіно! Я дав твоєму батькові великий достаток! — реве він. — Коли хочеш доказів, просто послухай… — він відкриває сценарій і починає читати вголос: — «Медісон раптом зніяковіла і злякалась…»

Так воно і було. Я справді зніяковіла і злякалась.

Він читає далі:

— «Медісон схвильовано озирнулась навколо, шукаючи підтримки у кліки своїх „друзів“…»

Тієї миті я і справді витягувала шию, намагаючись знайти поглядом Бабетту, і Паттерсона, і Стрільця. Але всі вони вже посідали у лімузин.

Отже, мені відомі слова «паніка», і «прискорений пульс», і «напад тривоги», але я вже не впевнена, чи я взагалі існую і тим самим можу відчувати їх. Замість товстої розумної тринадцятирічної дівчини… я можу являти собою просту вигадку уяви Сатани. Просто плями чорнила на папері. Чи тієї миті реальність і справді посунулась… чи просто змінилось моє сприйняття реальності… я не знала. Але все здалось мені іншим. Навіть добро здалось зіпсованим.

Уважно розглядаючи сторінки рукопису, гигикаючи над власним витвором, Сатана зауважує:

— Ти мій найкращий персонаж, — він просто сяє. — Я так пишаюсь тобою, Медісон. У тебе такий природний талант заманювати душі до вічних мук! — із більш ніж легкою заздрістю він зазначає: — Люди ненавидять мене. Ніхто мені не довіряє, — він дивиться на мене майже із любов'ю, у його цапиних очах стоять сльози, і Сатана зізнається: — Саме через те я створив тебе…

Загрузка...