Прокляті

Розділ двадцять перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Востаннє я бачила свого коханого Ґорана в ніч церемонії вручення „Оскарів“. Якщо Пекло — як стверджували давні греки — і справді є місцем каяття і спогадів, то я потихеньку виконую ці завдання».

Ми з Ґораном лежимо на килимі серед залишків нашої вечері від служби обслуговування номерів, просто перед великим екраном телевізора. Я запалила дрібку найкращої гібридної травички батьків, зробила затяжку і простягнула смердючий косяк об'єктові мого передпідліткового захоплення. На секунду, яку так часто описує в своїх творах Джуді Блум, наші пальці зіткнулись. Не встигли кінчики наших пальців відчути дотик одне одного, як між нами, розпростертими на килимі, трохи нагадуючи Бога і Адама на стелі Сікстинської капели, спалахнула і проскочила іскра життя — чи просто статична електрика.

Ґоран взяв самокрутку й затягнувся. Він збив попіл на обідню тарілку, поряд із напівз'їденим чизбургером і купкою несвіжих картопляних чипсів. Ми обоє сиділи мовчки, утримуючи дим у легенях. Ми, такі романтичні анархісти, зовсім забули, що номер був для тих, хто не палить. У телевізорі хтось отримував за щось «Оскар». Хтось комусь дякував. Пішов ролик про туш для повік.

Я випустила дим і закашлялася. Я кашляла і кашляла, це був справжній напад, і врешті-решт я простягнула руку до склянки помаранчевого соку, що стояв на підносі поряд із тарілкою холодних курячих крилець під соусом. Повітря в номері пахло так, як наприкінці будь-якої вечірки на честь закінчення зйомок, які мої батьки завжди влаштовували в останній день зйомок як таких. Воно смерділо марихуаною, смаженою картоплею і спаленим цигарковим папером. Марихуаною і застиглим шоколадним фондю. У телевізорі європейський седан представницького класу мчить соляними рівнинами пустелі, лавіруючи між конусами дорожньої загороди. За кермом сидить кінозірка, і я не певна, чи то черговий рекламний ролик, чи кадри з фільму, який номінували на «Оскар». Наступний кадр: знаменита актриса п'є популярну марку дієтичної содової в рекламному ролику або ж у художньому фільмі. Навіть швидкі машини немовби тягнуться в уповільненій зйомці. Я простягую руку до тарілки з холодними часниковими тостами, але Ґоран пхає мені між пальці тліючий косяк. Я роблю ще одну затяжку і повертаю йому травичку. Я тягнусь до тарілки, наповненої гарячими, политими маслом, апетитними креветками, але кінчики моїх пальців торкаються гладенького скла. Нігті мої шкрябають цей скляний бар'єр.

Ґоран регоче, викидаючи з рота хмаринку смороду, який тхне прокислою травичкою.

Мої креветки, такі спокусливі й смачні на вигляд, — це всього лише рекламний ролик ресторану продуктів моря, що працює за системою франчайзингу. Смачні, хрумкі і стовідсотково поза межами досягнення. Вони всього лише дражливий міраж із делікатесів на екрані з високою виразністю зображення.

По телевізору демонструють величезні гамбургери, що повільно обертаються; м'ясо в них таке гаряче, що й досі шкварчить і плюється жиром. Шматочки сиру падають на нього, розтікаються по всій площині пекуче-гарячих пиріжечків з яловичини. Ріки розтопленої помадки течуть крізь гірський пейзаж м'якого морозива зі смаком ванілі під жорстоким градом рубленого іспанського арахісу. Завірюхи з цукрової пудри ховають замерзлі пампушки. Піца крапає томатним соусом і тягне за собою клейкі струни моцарели.

Ґоран забирає у мене з пальців гарячий чинарик. Робить ще одну затяжку й заливає дим ковтком шоколадного молочного коктейлю.

Ще раз обхопивши губами вологий недопалок сигарети з марихуаною, яку ми палили на двох, я намагаюсь розпізнати смак слини мого коханого. Торкаючись язиком вологих шарів паперу, я відчуваю смак печива із крихтами шоколаду, поцупленого з міні-бару. Відчуваю різкий присмак штучних фруктів: лимонів, вишень, динь, украдених цукерок, заборонених для нас через їхню шкідливу дію на зубну емаль. І нарешті, під товстим шаром цих смаків, мої смакові сосочки відчувають земну, родючу слину мого примітивного бунтівника, хлопчика-чоловіка, чужий сморід мого флегматичного Хіткліфа. Мого простакуватого, грубого дикуна. І я насолоджуюся цим, цією закускою перед банкетом з вологих поцілунків Ґорана, поцілунків із язиком. У чинарику з індійською марихуаною я відчуваю залишки його шоколадного молочного коктейлю.

По телевізору демонструють корзину начос, щедро пересипаних порізаними кружечками оливками і криваво-червоною сальсою; це зображення розчиняється, відкриваючи моїм очам фігуру вродливої жінки. На жінці червона сукня — тепер мені здається, що вона, скоріше, була помаранчевою, — а до ліфа булавкою прикріплена шовкова стрічка. Стрічка червона, наче щойно порізані томати. Жінка каже: «Цього року на приз за кращий художній фільм висувались…»

Жінка на екрані — то моя мати.

Цієї миті я встаю на ноги, височію над готельним килимом, похитуюсь дуже високо над розкиданою їжею та Ґораном. Спотикаючись, я іду до ванної кімнати; там я змотую дуже велику кількість туалетного паперу й роблю з нього дві грудки приблизно однакового розміру, які пхаю собі під светр. У дзеркалі мої очі здаються мені налитими кров'ю та оточеними червоними кругами. Я стаю до дзеркала боком і розглядаю свою нову фігуру в профіль. Потім виймаю папір з-під светра і змиваю його в унітазі — папір, а не светр. Я під таким кайфом… Мені здається, що у ванній кімнаті я провела вже кілька років. Десятки років минули. Еони. Я витягую шухлядку поряд із раковиною й дістаю звідти довгу смужку презервативів із зображенням Хелло Кітті. Виходжу із ванної та стаю просто перед Ґораном: стрічка презервативів огортає мою шию, наче боа з пір'я.

По телевізору камера показує тата, що сидить у залі, точно посередині партеру, справа від проходу — це його улюблене місце, звідки він може вислизнути непоміченим і піти пити мартіні під час вручення нагород за нудні й дурні іноземні стрічки. Насправді, минуло лише кілька хвилин. Всі аплодують. Все ще стоячи в дверях ванної кімнати, я низько вклоняюсь.

Ґоран відводить погляд від телевізора і дивиться на мене. Очі в нього майже сяють червоним світлом, і він кашляє. Темно-червоний соус для продуктів моря розмазаний у нього по підборіддю. Липкі сліди від соусу «тартар» спускаються його сорочкою. Повітря в номері-люкс важке й затуманене від диму наркотиків.

Я зав'язую стрічку презервативів на шиї у вузол, міцний вузол, і питаю:

— Хочеш пограти у гру? От тільки ти маєш дути мені в рота, — я роблю крок уперед, підкрадаюсь до свого коханого і додаю: — Гра називається «французький поцілунок».