Розділ тринадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не думай, що я дуже скучила за домівкою; але останнім часом я часто згадую свою родину. Це зовсім не означає, що я критикую тебе чи ставлю під сумнів казковість Пекла. Мене просто охоплює легка ностальгія».

На мій останній день народження батьки заявили, що ми їдемо до Лос-Анджелеса, де мама мала вручати нагороду на якомусь шоу. Мама наказала своєму особистому помічникові придбати аж ніяк не менше тисячі мільйонів позолочених конвертів і покласти до них шматочки цупкого паперу. Все, що мама робила минулого тижня, це тренувалась відкривати ці конверти, витягувати звідти шматочки картону і промовляти: «Приз Академії за найкращий фільм отримує…» Щоб заодно потренуватися стримувати сміх, мама попросила мене написати на папері назви фільмів, такі як «Смокі та бандит II», «Пила IV», а також «Англійський пацієнт III».

Ми сидимо на задньому сидінні лімузина, що везе нас із аеропорту до готелю в Беверлі-Хілз. Я сиджу на відкидному сидінні попереду мами, щоб вона не бачила, що саме я пишу. Потім я віддаю карточку її помічнику, а той ховає шматочок паперу в конверті, ставить печатку із золотої фольги та вручає результат мамі, яка має його відкрити.

Ми не зупинятимемося в «Беверлі Уілшир», бо саме там я намагалася змити в унітаз бідолашного котика на ймення Тигр, так що їм довелось викликати сантехніка, аби прочистити половину туалетів у готелі. У наш будинок в Брентвуді ми також не поїдемо, оскільки ми затримаємося в місті не більше як на сімдесят дві години, а мама не впевнена, що ми з Ґораном не перевернемо там усе догори дриґом.

На одній карточці я пишу таке: «Помста Поркі». На іншій пишу: «Перемогти за будь-яку ціну». Коли я пишу: «Жах на вулиці В'язів: Фредді мертвий», то питаю маму, куди вона поклала мою рожеву блузку, ту, зі зборками.

Відкриваючи конверт, мама питає: «А ти дивилась у стінній шафі в Палм-Спрінґз?»

Татка в машині немає: він залишився наглядати за роботою над нашим літаком. Чи це жарт, я навіть не берусь гадати, але тато хоче змінити весь дизайн нашого приватного літака «Лір» так, щоб інтер'єр складався з органічних цегляних і дерев'яних перекладок з гачками, зробленими вручну, а підлога була викладена сучкуватими сосновими дошками. Вся ця деревина мала достатньо довгий час вирощуватися амішами. Еге ж — все це мало вміститися у літаку. Щоб прикрити підлогу, він натягнув матусині сукні від Версаче і Дольче з останньої колекції на якийсь тибетський ткацький верстат для килимів і назвав це «повторним використанням». Літак мав бути прикрашений фальшивими камінами, де горять фальшиві дрова, і канделябрами з оленячих рогів. Звичайно, і цегла, і деревина насправді зроблені зі шпону; але намагаючись піднятися в повітря, літак все одно спалюватиме цілий денний видобуток динозаврячого соку, що його видобуває Кувейт.

Ласкаво просимо до початку нового циклу медійної слави. Вся ця плутанина й метушня заради того, щоб виправдати їхню появу на обкладинці журналу «Аркітекчурал Дайджест».

У мене за спиною мама відкриває черговий конверт і каже: «Цьогорічну нагороду за найкращий фільм отримує…» Вона дістає з конверта карточку, сміється і каже: «Меді, як тобі не соромно!» І демонструє карточку Емілі, чи Аманді, чи Еллі, чи Дафні, чи БУДЬ-КОМУ, хто цього тижня слугує їй особистим помічником. На картоні написано: «Піаніно II: Напад пальця». Але Емілі, чи Одрі, чи хто там іще — жарту не розуміють.

Добра новина полягає в попередній умові, яка полягає в тому, що для нас із Ґораном надто велика честь — супроводжувати старих на церемонію. Отже, поки матуся стоятиме на сцені, намагаючись не порізатися папером чи голосно розсміятися через те, що їй доводиться віддавати «Оскар» людині, яку вона ненавидить, Ґоран має доглядати мене в готелі. Зупинись, серце, що вистрибує з грудей. Формально, оскільки Ґоран знає англійську не так добре, щоб замовити собі платний кабельний порноканал, це я наглядатиму за ним. Але ми повинні разом дивитися церемонію нагородження по телебаченню, щоб потім сказати мамі, чи варто їй погоджуватися вручати нагороди і наступного року.

Ось навіщо мені потрібна рожева блузка: аби справити на Ґорана враження. Я вмикаю ноутбук матусі, натискаю Ctrl+Alt+S і користуюсь камерами системи безпеки, щоб оглянути шафу в спальні у Палм-Спрінґз. Перемикаю на камери в Берліні і перевіряю спальню там.

«Поглянь у Женеві, — пропонує мама. — Накажи покоївці-сомалійці переслати її тобі з кур'єром».

Я натискаю Ctrl+Alt+G. Натискаю Ctrl+Alt+B. Перевіряю шафу в Женеві. Шафу в Берліні. В Афінах. У Сінгапурі.

Чесно кажучи, скоріше за все, саме через Ґорана ми з ним не йдемо цього року на церемонію вручення «Оскара». Занадто великі шанси на те, що коли камери дадуть крупним планом нас, дітей Спенсерів, Ґоран буде позіхати чи колупати пальцем у носі, чи хропти, осівши в темно-червоному кріслі, а з кутка його чуттєвих, повних губ витікатиме слина. Все це давня і неважлива справа, але який би лакей не виконував пошук дітей, які потенційно підходитимуть для всиновлення, він чи вона напевно втратили роботу через те, що включили Ґорана до списку. Мої батьки фінансують благодійний фонд, який головним чином дає роботу мільярду агентів з реклами, що готують прес-релізи, де оспівують щедрість мого батька. Так, вони можуть пожертвувати тисячу доларів на будівництво школи зі шлакобетону в Пакистані, але потім вони заплатять півмільйона за документальний фільм про цю школу, за прес-конференції, командировки для журналістів, і взагалі за те, щоб геть увесь світ дізнався про їхню доброчинність. На першій же фотосесії Ґоран усіх розчарував: він не проливав сльози щастя перед камерами, а також не називав своїх нових опікунів якось більш ніжно, ніж «ці містер і місіс Спенсер».

Усім нам знайомі ці телевізійні рекламні ролики, коли кішка чи собака миттєво сують морду в миску із сухим кормом, демонструючи, який він неймовірно смачний; але насправді причина такого ентузіазму полягає в тому, що бідолашну тваринку кілька діб не годували. Ну от, такий принцип мав би підказати Ґоранові сяяти від щастя й гордості у новій модній одежі від Ральфа Лорена, чи Кельвіна Кляйна, чи когось іще, кого в той період рекламували мої батьки. Від Ґорана очікують, що він відкушуватиме від делікатесу, зробленого з бобів і молока корів, які вільно пасуться на пасовищі, а також жадібно пити напій, що виробляється фірмою — офіційним спонсором якогось виду спорту, та ще й так тримати пляшку, щоб глядачі не могли не помітити етикетку. Так, це важка робота для сироти, якого щойно врятували з території воєнних дій, але мені доводилося бачити й інших дітлахів, яких всиновлювали мої батьки, і маю сказати, серед них були й чотирирічні діти з Непалу, і Гаїті, і Бангладеш, і вони миттєво усвідомлювали нечувану щедрість моїх батьків: всі ці речі від «Бебі Геп», і готові до вживання фіги, начинені фаршем із м'яса корів, які зазнали безболісної смерті, і айолі, настояні на кмині, — і нескінченно згадували, який саме фільм за участю матусі зараз виходить на кіноекрани.

Була в мене одна сестричка (хвилин п'ять) — старі врятували її з борделю в Калькутті, — але тієї ж миті, як вона відчула присутність камери, вона почала обіймати свої нові кросівки від «Найк» і ляльок Барбі й плакати такими реалістичними, фотогенічними слізьми щастя, що на її фоні Джулія Робертс здалася б нездарою.

На відміну від неї, Ґоран пив рекламний, збагачений вітамінами, енергетичний напій зі смаком кукурудзяного сиропу з таким виглядом, наче в нього щось болить. Ґоран просто відкрито відмовляється грати нав'язану йому роль. Все, що він робить, це похмуро дивиться на мене, але так він дивиться на всіх. Коли його сповнений ненависті та люті погляд впивається в мене, мене переповнюють ті ж відчуття, що охоплювали Джейн Ейр, коли на неї витріщався містер Рочестер. Я стаю Ребеккою де Вінтер під холодним, допитливим поглядом її нового чоловіка, Максима. Після того, як все життя мене пестили й мені лестили — слуги, клерки, медійні підлабузники, — зневага і ненависть Ґорана виявилися просто непереборними.

Друга причина того, що ми не йдемо на церемонію вручення нагород Академії, полягає в тому, що я велике, просто величезне, кругленьке порося. Матінка ніколи не зізнається в цьому — окрім, мабуть, в інтерв'ю журналу «Веніті Фер».

У той час, коли лімузин везе мене й маму до готелю, Ґоран залишається на літовищі, де мій тато зі шкіри лізе, аби пояснити сюрреалістичний жарт, який міститься в рішенні декорувати інтер'єр літального апарата ери космічних перельотів, вартістю в кілька мільйонів доларів, таким чином, щоб він нагадував плетену юрту печерних людей доби кам'яного віку. Тато нудитиме щодо багатовалентного впливу, який матиме наша сучасна глиняна хатка: серед добре освічених, висококультурних людей вона вважатиметься прикладом розуму й іронічності, а молоді прихильники фільмів моєї матусі, які щойно почали свій освітній шлях, сприйматимуть її як щиру і таку, що рекламує захист навколишнього середовища.

Авжеж, може, я і мрійлива, і знаходжусь у передпідлітковому віці, але я знаю, що таке «полівалентний». Начебто. Гадаю. Дуже добре знаю.

Я натискаю клавіші Ctrl+Alt+J на клавіатурі ноутбука і підглядаю за тим, що відбувається всередині нашого літака: мій батько намагається розповісти Ґоранові все про Маршалла Маклуена, в той час як Ґоран просто дивиться на камеру системи безпеки, супиться назовні з монітора комп'ютера, просто на мене.

Просто випадково, майте на увазі, одного разу — присягаюсь, я не якась там міс Розпусна МакБруднючка, — але я все ж таки натиснула комбінацію Ctrl+Alt+T і поглянула одним оком на те, як Ґоран приймає душ. Не те щоб я спеціально підглядала за ним, але я справді побачила, що в нього вже росте волосся… там, внизу. Аби зрозуміти моє настирливе переслідування Ґорана, з його розкішними губами й холодним поглядом, ви маєте знати, що перший знімок у моєму житті ще як немовляти з'явився на обкладинці журналу «Піпл». Особисто я ніколи не слугувала достойним дзеркалом успіху батьків, бо розкіш була сталим фактом. З моменту мого народження весь світ став дуже шанобливим. Максимум, на що я годилась, це слугувати сувеніром — як-от наркотики чи музика в стилі «грандж» — давно минулих років молодості моїх батьків. Всиновлені діти мали підкреслити важку працю моїх тата й мами та її результат — численні нагороди. Коли витягуєш напівпомерлу від голоду дитину з якоїсь діри в Ефіопії, миттєво переносиш її на борту «Гольфстріму» закордон і даєш їй скуштувати сир «Хаварті», зроблений з молока корів, що пасуться на пасовищі, запечений у цільнозернових тарталетках без рослинного білка, то можна бути більш-менш упевненим, що дитина тобі подякує. Чи візьміть дитину, шанси на життя в якої були близько нуля — над головою в неї вже кружляли нетерплячі стерв'ятники, — і, ясна річ, вона шаленітиме від щастя в очікуванні нудної вечірки в Барбри Стрейзанд, в Іст-Гемптоні.

Але що я знаю, я ж мертва. Дохла шмаркачка. Коли б я була дуже розумна, я була б жива, от як ви. Тим не менш, коли ви мене спитаєте, більшість людей народжує дітей тоді, коли їхній власний ентузіазм щодо життя починає вже вщухати. Дитина дозволяє нам знову відчути те захоплення, яке ми самі колись відчували, від… ну, від усього. Ще через покоління наш ентузіазм повертають нам уже онуки. Розмноження є чимось на кшталт повторної ін'єкції, яка дозволяє нам знову полюбити життя. Для моїх батьків, які спочатку переситились мною, потім всиновили цілу низку шмаркачів і, нарешті, дійшли до ворожого Ґорана, що весь час нудьгує, це гарний приклад Закону граничної плодючості, що зменшується.

Тато сказав би вам: «Кожна публіка отримує ту виставу, на яку очікує». Тобто: коли б я була більш вдячною дитиною, мабуть, вони здалися б мені кращими батьками. І в більших масштабах: коли б я демонструвала більше вдячності за безцінне диво власного життя, можливо, життя здалося б мені більш дивовижним.

Мабуть, саме тому бідні дякують ДО того, як почати їсти свій жахливий обід, що складається лише з риби в горщику.

Коли живих переслідують мертві, то мертвих переслідують їхні власні помилки. Коли б я не була такою балакучою, мабуть, батьки не стали б намагатися дати вихід емоціям, збираючи докупи стільки інших нужденних дітлахів.

Коли шофер зупиняє лімузин перед готелем, а швейцар робить крок уперед, щоб відчинити нам дверцята, я натискаю Ctrl+Alt+B, аби перевірити шафу в спальні в Барселоні, і — ось вона, моя рожева блузка. Я відсилаю CMC покоївці-сомалійці, де кажу їй, як переслати мені блузку, щоб я отримала її до мого запланованого таємного побачення з Ґораном. Я майже кажу їй «дякую», от тільки цього слова її мовою я не знаю.

Отже, я знаю, що таке «таємне побачення». Я знаю жахливу купу речей, особливо як на тринадцятирічну померлу товсту дівчину. Але, мабуть, насправді я знаю не так багато, як вважаю.

Тут моя мама відкриває конверт і каже: «А переможець…»

Загрузка...