Привид часу

1. ВІДКРИТТЯ

У механічному відсіку лунали чисті мелодійні звуки скрипок. У кожного астронавта були свої улюблені композитори, свої вибрані записи. Іван Корнєв любив Третій концерт Бетховена для фортепіано з оркестром і часто його програвав. Під цю музику добре працювалося й думалось. Вступ скрипок в темпі уповільненого маршу. Потім ніжна, співуча мелодія… Зараз вступить фортепіано…

У динаміках клацнуло, і почувся тенорок Стефана Марта:

— Іване, а з зорею щось трапилося…

— Трапилося? — капітан корабля вимкнув верстат, здивовано глянув на динамік. — Зіпсувалася, чи що?

— Не знаю. Вона не стає яскравішою.

— Це через збільшення швидкості, оптичний обман. Зоря була оранжева, потім пожовтіла, тепер стала блакитною. Ефекти Допплера. Адже максимальна чутливість ока припадає на жовтий…

— Дякую, це я теж добре знаю! А тепер дивлюсь — і очам не вірю…

— Так перевір приладами розподіл яскравості зорі по спектру. Ти ж розумієш, що це дурниця?

— Розумію, Іване, розумію. У тому й справа, що розумію… — Динаміки ще щось промурмотіли і замовкли.

Залунало соло фортепіано. Корнєв знизав плечима, знову ввімкнув електроерозійний верстат. Синьо-білі іскри почали шмагати лискучий латунний циліндр, випльовуючи у бензол чорні крихти й каламуть. Електрорізець лишав позад себе глибокий, трапецієподібний паз. Ось іскри погасли. Корнєв витягнув із ванни верстата теплу втулку, що гостро пахла бензолом, помацав поверхню паза — шорстка. Обтер втулку губкою, затиснув у лещатах. Потім вийняв з ящика трикутний напилок з дрібною бархатною насічкою і почав обережно притирати втулку до грані паза.

Вічна музика лунала серед вічних зірок. Складний ритм концерту Бетховена дивно збігався з рухом рук Корнєва. Іван почав навіть тихенько наспівувати.

Усе йде добре, просто на славу: і втулка, і експедиція, і життя! Минуло п’ятнадцять років з дня старту, а за внутрішнім рахунком тільки дев’ять. Якщо відкинути час анабіозу, то кожен з них не прожив у зорельоті і чотирьох років… А скільки зроблено!

Тоді від станції старту на Плутоні віддалялася, викидаючи блакитні стовпи полум’я, трьохсотметрова герметична цистерна. На три чверті вона була залита анігілюючим пальним, восьму її частину займав склад матеріалів, продовольства, інструментів і приладів. У носовому, гнітюче порожньому і незатишному відсіку, сиділи на ящиках шість астронавтів — чотири чоловіки і дві жінки. Вони поглядали на голі стіни з сизими слідами зварювання і розмірковували, з чого почати.

— Та-а-к… — усміхнувся своїм спогадам Корнєв і кинув втулку у ванну з чистим толуолом: одмити наліт масла.

Цистерна «Буревісник» вгвинчувалась у простір. Усередині і зовні кипіла робота. Перші роки працювали всі астронавти: зварювали параболічні решітки антен у пустоті під зорями, що шалено крутилися, розраховували і паяли схеми, лагодили курсові та аварійні автомати, малярували, пресували з пластмаси побутовий дріб’язок, проектували і монтували санвузол так, щоб в оранжерею надходило добриво, працювали за верстатом, одшукували у велетенських стінах «Буревісника» місця витоку повітря, переплавляли відходи матеріалів, готували їжу…

Але з особливим захопленням кожен брався за свою улюблену справу. Навряд чи хтось інший з членів експедиції створив би таку оранжерею, як біолог Марина. А хто краще за радиста Галину Крон озвучив би корабель? Тепер у всіх відсіках лунає музика. Людей більше не пригнічує мертва тиша простору. А як Галина все обладнала: стереофонічне звучання, повний динамічний діапазон! Ніби сидиш у концертному залі!

«Як багато може зробити людина!» — думав Корнєв. На Землі, коли твоя праця розчиняється в праці багатьох, це не так помітно. А тут — ось вона, досконала зоряна машина, згусток їхньої праці, думки, творчості, їхнє житло, корабель, інструмент для дослідження Всесвіту! І вони, шестеро, створили її за чотири релятивістських роки[2] життя. Тепер працю доводиться навіть економити…

Стефан зайшов у майстерню, зиркнув спідлоба. Був трохи розгублений.

— Яскравість зорі не збільшилася. В жодній частині спектра. Отже, ефект Допплера ні при чому. Мені здається… — Головний конструктор втомлено примружився. — Мені здається, яскравість навіть зменшилася…

Вони лише вдвох чергували на «Буревіснику». Решта спали в контейнерах анабіозної установки «Засинання-пробудження» при температурі, близькій до абсолютного нуля. Коли найпотрібніше: обсерваторії, енергосистема, оранжерея, система автоматичного контролю двигунів, каюти, кухня — було зроблено, астронавти перейшли на режим тримісячного чергування по двоє. І життя, і сили треба було економити.

— А швидкість? — Корнєв витер руки ганчіркою.

— Нормальна — 0,82 світлової. Чого їй мінятися? Двигуни вимкнуто. — Стефан пригладив п’ятірнею рідке волосся. — Слухай, Іване, ти розумієш що-небудь? Ми летимо до зорі, а вона тьмяніє! Ми пройшли майже половину шляху. Г-1920 мала б уже сяяти втричі яскравіше, ніж раніше, а вона…

— Фотоелементи справні?

— А чому їм бути несправними? Це ж кристали.

— Ти все-таки перевір. Напівпровідники, вони іноді…

— Добре. — Стефан попрямував до дверей.

— Зачекай! — гукнув Корнєв. — Ходімо разом.

У стометровому коридорі, який вів мимо рубки управління до носової обсерваторії, теж лунали звуки фортепіано і оркестру. Тут було прохолодно, як завжди, коли не працювали двигуни. Корнєв і Март пройшли повз оранжерею — там пишно цвіли троянди і півонії, зеленіли овочеві грядки, вишикувалися виведені спеціально для пасажирських планетольотів карликові яблуні та апельсинові дерева. Поминули овальні двері кают, люки харчових холодильників, укриті інеєм двері відсіку з установкою «Засинання-пробудження» — від них віяв колючий холод. Проходячи мимо, Корнєв подумав, що через 36 годин вони з Стефаном повернуть до життя двох астронавтів, а самі залізуть у контейнери і на три місяці перетворяться в куски льоду. Та й час — вони вже втомилися від одноманітності шляху.

Вигнуті стіни коридору були розмальовані від підлоги до трапа, який правив за стелю — по ньому рухалися, коли зореліт збільшував швидкість і прискорення змінювало звичне уявлення про «верх» і «низ». І чого тільки тут не було! Захід сонця над темно-синім морем, криваво-червоне сонце розлилося рікою між примарними хмарами… Голубий вітер притискує до жовтого піску якісь химерні рослини, зриває і несе яскраво-червоні пелюстки квітів… Зелені поля обабіч гудронової дороги, що губиться десь біля обрію, а на цій дорозі — маленький мотоцикліст… Усе намальовано розгонисто і яскраво: пілот Антон Летьє не любить змішувати фарби.

«Чого це ти все Землю та Землю малюєш? — спитав його одного разу Корнєв. — Малював би з натури».

«От повернемося на Землю, тоді малюватиму зорі», — всміхнувся Тоні.

— Незабаром йому ніде буде малювати, — зауважив Март.

— Нічого. Зафарбує і почне знову.

Март відчинив масивні двері в кінці коридора і, здавалося, ступив у зоряний простір, що шалено крутився. Корнєв, який ішов слідом, хоча й знав, що прозора півсфера обсерваторії міцна, мов броня, з інстинктивним острахом ступив на сходинки, що вели ніби в безодню. Тут теж було холодно: пустота висмоктувала тепло крізь півсферу.

— Ввімкнути освітлення? — спитав Март.

— Ні, нехай очі звикають, — відповів капітан.

Вони навпомацки знайшли сидіння, закріпилися в них ременями.

Капітан увімкнув протиобертання обсерваторії.

Зорі уповільнили запаморочливий біг. Виникло нудотне відчуття стрімкого падіння — перехід у невагомість. Корнєв відчував, що вкривається липким потом, у роті зібралося багато слини. Над силу всміхнувся: на чому тільки не літав, але так і не пощастило побороти в собі приступи морської хвороби.

За прозорою півсферою найяскравіше палахкотів Альдебаран. Через величезну швидкість корабля він здавався не жовто-червоним, як із Землі, а блакитним.

— Бачиш, який він став яскравий. — Стефан вказав рукою на зорю. — Одразу відчувається, що до Альдебарана вже не 12 парсеків, а вісім. А наша Г-1920 — навпаки…

Через кілька хвилин очі звикли до темряви, і тепер у світлі зірок можна було не тільки розрізнити контури багатооб’єктивного телескопа, схожого на дерево з обрубаними гілками, але й шкали приладів, рисочки поділок на мікрометричних конусах. Хворобливий перехід до невагомості закінчився, астронавти ніби занурились у спокійну, невідчутно легку воду. Конструктор щось пошукав у шухляді стола, вибрав найчутливіший фотоелемент і почав перевіряти його за стандартною світловою точкою.

Корнєв нахилився над окуляром. Розсип зірок у колі телескопа став густіший. Капітан одразу відшукав біля перехрестя окуляра неяскраву зірочку. Величезна швидкість зорельота перетворила її з оранжевої на біло-голубу. «У чому ж справа? Погано, що ми не стежили за нею постійно, а тільки наглядали час од часу. Звичайна психологія мандрівників: для чого спостерігати те, на що досхочу надивишся зблизька? Астрономи знали цю зорю біль ше ста років, і ніхто не помітив у неї коливання яскравості. У чому ж справа?»

Стефан приладив фотоелемент до спектроскопічної приставки телескопа, настроїв її.

— Подивись, Іване.

Корнєв побачив райдужні смуги спектра на екрані, стрілки приладів. Безперечно, яскравість зорі стала меншою, принаймні втричі. Це було так дивно, що капітан замішався. Прилади показують правильно, сумніву немає. Тоді як усе це пояснити? «Адже ми летимо до зорі, а не віддаляємось од неї! Такого не буває: зоря, яка однаково світила тисячі, та що там тисячі, мільйони років, раптом почала гаснути на очах! — Корнєв усе ще не міг цьому повірити.

І те, що капітан зробив потім, конструктор Март сприйняв як образу. Корнєв ще раз старанно проградуював фотоелемент, уважно оглянув призми та лінзи у спектроскопі, обтер з них невидимий пил, потім знову виміряв яскравість зорі. Результат був той самий…

Капітан замислився.

— Що ти хочеш зробити? — ображено спитав Варт.

— Знову виміряти паралакс Г-1920.

— Ти думаєш, що астрономи помилилися? Відстань до зорі інша? Цього не може бути.

— Я нічого не думаю. Але перевірити треба, — капітан розстебнув ремені. — Не забудь поставити підпірки під дерева. Поламаються.

Бічні двигуни працювали сорок вісім годин, наповнюючи зореліт рівномірним дрижанням і подвійним проти звичайного тягарем прискорення. Тепер корабель летів не по променю зорі Г-1920, а відходив убік на 5000 кілометрів за секунду. Через 45 годин зміщення стало помітне. Корнєв і Март виміряли кут, на який зсунулася зоря.

Мовчки порозумівшись, кожен окремо перевірив дані і розрахував відстань од зорельота до Г-1920. В інший час обидва розсміялися б, якби хтось сказав, що їх страшенно налякає елементарна шкільна задача: за двома кутами і стороною обчислити трикутник… Але тепер було не до сміху. Астронавти обмінялися папірцями.

Вони знали, що відстань од Сонця до зорі Г-1920 була 10,1 парсека. Після п’ятнадцятилітнього польоту «Буревісника» до зорі з субсвітловою швидкістю вона становила 13,883 парсека! Розрахунки збіглися до третього знака після коми… Тепер уже не було сумніву: астронавти летіли до зорі, бачили її попереду і водночас віддалились од неї, причому саме на таку відстань, на яку мали наблизитися, — на дванадцять світлових років.

Корнєв і Март мовчали, приголомшені цим відкриттям. Капітан, болісно наморщивши лоба, вимовив над силу:

— Час… Більше нічого. Тільки час.

— Про що ти? — не зрозумів конструктор.

— Про цю зорю. У неї біг часу протилежний нашому. Тому так і сталося. Вона не попереду, а позаду нас… Півтора десятиліття летіти не туди! — Корнєв обхопив голову руками.

Стефан розгубився. Він дивився на Корнєва переляканими очима.

— Цього не може бути! Ти збожеволів! Хоча стривай. Якщо знак часу змінюється, то, за рівнянням Максвелла, електромагнітні хвилі світла йтимуть не від джерела світла, а до нього. До нього! А ми і на Землі, і тут дивимося назустріч хвилям… Можливо, щось іще? — Він замовк, напружено роздумуючи.

Корнєв знизав плечима, роблено всміхнувся.

— Оце так становище.

— Що ж робити? Гальмувати?

— Не поспішай. Там, де згаяно роки, дні вже нічого не вирішать, — капітан підвівся з крісла. — Порадимося з товаришами.

Анабіозна установка «Засинання-пробудження» (УЗП) була другим після оранжереї дітищем Марини Плашек. На Землі дівчина лише почала вивчати цю справу. З собою вона взяла кілька десятків кроликів для дослідів.

Після того, як на «Буревіснику» було зроблено все конче потрібне, за конструювання анабіозної установки взялися всі і, нарешті, створили її. УЗП могла зовсім легко виключати з життя і повертати до нього людину. В польоті це дуже важливо. Треба було економити життя.

Корнєв не раз пробуджував товаришів, піддавався цьому процесові сам і кожного разу дивувався тому, що відбувалось. Насправді подив мала викликати протилежна операція — засинання: під впливом променів молекулярних генераторів, які уповільнюють теплові коливання молекул і атомів, людське тіло охолоджується так швидко і рівномірно, що вода у тканинах не встигає кристалізуватися, — кожна клітина, нерв і мускул живуть. Але людина перетворюється в брилу склоподібної маси. Це було бридко і страшно.

А коли під час пробудження сизий кусок аморфного льоду стає живою людиною, це здається дивом.

Март стояв біля пульта молекулярних генераторів. Корнєв надів азбестові рукавички, вкотив на площадку вкритий інеєм контейнер з людиною, що вмерзла в лід. Капітан був зосереджений і похмурий.

Корнєв очистив од інею верхню стінку контейнера. Там, у прозорій товщі льоду, застигла людина. Очі її були заплющені. Під білою шкірою виразно виступали мускули. Антон Летьє, або просто Тоні, перший пілот.

Іван поставив контейнер під рефлектор генераторів. Стефан повернув вимикач. Могутні потоки електромагнітної енергії прошили лід і тіло. В якусь невловну мить відновилося теплове дрижання молекул. Тіло Тоні з синього стало блідо-рожевим. Брязнули вимкнуті контактори.

Але Тоні не виявив ніяких ознак життя. Його обм’якле тіло безвільно гойдалося у воді.

— Що з ним? — захвилювався Март.

Корнєв гмукнув, засукав рукави, занурив руки у воду і енергійно полоскотав пілота. Той одразу схопився і сів.

— А, це ти, Іване… Стривай, а чому — ти? Адже ми з Бруно чергуємо після Галинки і Марини?

Розхлюпуючи воду, він вискочив з контейнера, труснув головою, поправив мокре волосся. Потім пильно глянув на Корнєва і Марта.

— Що трапилося, хлопці? — швидко спитав. Замість відповіді Корнєв подав йому рушника.

— Іди одягнися. Зберемося через тридцять хвилин у відсіку управління.

Тіло Марини Плашек просвічувалось крізь мутнуватий шар льоду, ніби у напівтемряві. Зараз вона розплющить променисті сірі очі, збере у важкий вузол попелясте волосся і трохи ніякового всміхнеться. Іван поклав руку на контейнер — холод відчувався крізь азбестові рукавиці.

Жінки на кораблі… Марина, Галя. Обидві чудові, кожна по-своєму. Поряд з ними хотілося бути красивим, розумним, дотепним. Хотілося подобатися їм. Звичайно, за товариськістю, дружбою крилися й інші почуття. Але ніхто не намагався зблизитися. Кожен розумів, що це ускладнить життя на кораблі…

Правда, приховати свої почуття було легше, поки астронавти жили на зорельоті разом, весь час бачили одне одного. А коли почалися піврічні чергування по двоє, «нестійка лірична рівновага», як назвав її Бруно Аскер, могла порушитися, капітан корабля визначив: Марина і Галя чергуватимуть на одній зміні.

…Перший, кого побачила Марина після пробудження, був Корнєв. Вона всміхнулася радісно й здивовано: на щоках з’явилися чарівні ямочки. Потім дівчина помітила Стефана — куточки губів здригнулися, усмішка зникла.

Віджимаючи мокре волосся, Марина зауважила:

— Давно я не бачила вас такими неголеними, хлопчики. Щось трапилося, га?

Корнєв збентежено торкнувся рукою підборіддя і відсмикнув руку, вколовшись об щетину.

— І справді, не поголилися.

…Бруно Аскер навіть у льоду, здавалося, про щось міркував.

— Гладшає фізик. Якщо так піде далі, то його, либонь, більше не пощастить заморозити, — жартував Март.

Корнєв часто запитував себе: якби він, Іван Корнєв, спочатку страшенно нападав на проект зорельота-майстерні, а потім прийшов проситися до складу експедиції — прийняли б його? Нізащо. Поглузували б в обличчя. Він же людина звичайна. Іван це зрозумів давно і не засмучувався даремно. Правда, Корнєв зробив у житті чимало. Але все те не мало підкоряючого блиску таланту: він умів працювати, вмів боротися до останнього за те, що, на його думку, було потрібне і правильне. І тільки…

А от Бруно прийняли. Бруно Аскер! Цим сказано все.

Корнєв усміхнувся, пригадавши ювілей Аскера — тридцятиліття «плідної наукової діяльності». У призначений день біля входу до лабораторії (Аскер тоді працював у галузі ядерного синтезу) зібралися вчені, студенти, цікаві. Бруно вийшов з лабораторії у синьому, забрудненому графітом і маслом халаті майстра. Назустріч йому попрямував літній чоловік, тримаючи перед очима папірець з привітанням. Промовець урочисто прокашлявся… Але ювіляр пронизав усіх ущипливим поглядом і почав перший: «Любов до круглих дат властива людям, які погано лічать. До того ж я прихильник двійкової системи, а в ній число 30 — не кругле», — повернувся і пішов геть.

Прокинувшись, Аскер пирхнув, вхопився за борт контейнера і виплигнув.

— Починаємо хворіти на дзеркальну хворобу, фізику, — глузливо кинув йому Март.

Аскер здивовано втупився в нього, виймаючи із шафи одежу.

— Що це за хвороба? Щось я не чув про таку.

— Незабаром зможеш побачити свої волосаті ноги лише в дзеркалі, — пояснив конструктор.

— Гм! Дотепно, але… — Бруно легко нахилився і торкнувся долонями підлоги, — тільки й усього.

— Жарти жартами, а взагалі тобі не завадило б скинути кілограмів п’ять, — втрутився Корнєв. — Навіщо збільшувати кінцеву масу зорельота?

— Поки що мої п’ять кілограмів не становлять і мільйонної частки маси «Буревісника», — Бруно був у доброму настрої. — Коли треба буде, схудну… — Він вийняв з штанів сигарети, запалив і пішов одягатися.

«Уже треба», — мало не крикнув йому навздогін Корнєв.

Лишився останній контейнер. Іній на ньому відтанув, поки розморожували інші. Галина Крон лежала в кризі, заклавши за голову руки. Корнєв підсунув контейнер до площадки, коли у відсік увійшла Марина.

— Капітане, — рішуче звернулася вона до Корнєва, — я давно збиралася сказати тобі. Стефане, вийди, будь ласка. Ми зробимо все самі.

Март запитливо глянув на Корнєва.

— Добре, — сказав той, — іди, Стефане. — І, коли конструктор вийшов, обернувся до Марини.

Плашек трохи ніяково всміхнулася.

— Розумієш… Галина чекає дитину.

У Корнєва на мить потемніло в очах. Тільки цього ще бракувало. Він уважно подивився на Галину. Так, щось схоже…

«Хто? Невже Летьє?»

Якось виходило, що Крон завжди працювала з Тоні. А одного разу капітан, зайшовши в оранжерею, побачив, як Галина куйовдила чуприну пілотові. Той од щастя був схожий на хлопчиська. Тоді Корнєв не надав цьому значення.

— Марино, — капітанові було незручно, — адже Галина чергувала разом з вами.

Він помітив, як жінка закусила губу, а в очах її заграли лукаві іскорки.

«Отак, капітане. Дівчина покохала — і всі твої хитромудрі психологічні побудови розлетілися мов пожовкле листя під вітром. Дарма що космос, дарма що це ускладнить і без того нелегке життя всіх. Вона кохає. У неї буде дитина. Це вище за всі розрахунки, за всі істини… Треба оберігати її від важкої роботи, від перевантаження».

— Іване, вони кохають одне одного. Кохають! Від її погляду Корнєву стало не по собі.

— Так-так. Я розумію… — але враз пригадавши все, капітан мимоволі вигукнув: — Як же це невчасно!

Марина тепер дивилася на нього холодно.

— Ви маєте рацію, капітане: це справді невчасно… Ви надто ділова і правильна людина, капітане, щоб для вас це взагалі коли-небудь було «вчасно»!

Корнєв важко зітхнув, стримуючи лють, яка раптово спалахнула. Почервонівши, відрубав:

— Помиляєтесь, біолог Плашек. Я дуже люблю дітей. Я не мав сім’ї, але це нічого не значить. А тепер я згадав про дисципліну. І ще про те, що до найближчого родильного будинку звідси трохи більше чотирьох парсеків.

— Пробач, Іване, — тихо мовила жінка. У Корнєва заходили жовна.

— Ставайте до пульта, Плашек, — він надів рукавички, щоб вкотити на площадку контейнер…

…Відсік управління — найбільше приміщення на «Буревіснику». Передня стіна у дзеркалах, шкалах, циферблатах, індикаторних лампах. Перед нею — самообертовий проліт штурманського містка, закріпленого у дискових шарнірах бічних стін; на ньому стоять скошені тумби пультів, всіяні різноколірними кнопками і важельками, куби дорожніх самописців, астронавігаційних автоматів. Стелю відсіка по діагоналі перетинає чорна смуга з фосфоресціюючими цятками — зоряна карта. Перо самописця креслить на ній світну зелену пряму, веде її до яскраво-оранжевої цятки на межі смуги…

«Карту доведеться виправити», — майнула думка у Корнєва.

Ввімкнули верхнє світло. Газові трубки, закриті шторками фільтрів, залили відсік м’яким жовто-зеленим, наче в сонячний день у лісі, світлом.

Астронавти сідали в крісла, які стояли попід стінами. Незабаром зібралась уся команда. Тоні Летьє, глянувши на капітана, не втерпів.

— Іване, у тебе вигляд, як у гоголівського городничого. «Я запросив вас, добродії, щоб сповістити дуже неприємну новину».

— Ти вгадав, — кивнув капітан пілотові. — Я справді запросив вас, щоб сповістити дуже неприємну новину. Ми летимо… не туди!

— Непогано сказано, — спокійно пробасив Бруно.

— Я кажу цілком серйозно! Ми справді летимо не в той бік.

У відсіку враз запала гнітюча тиша. Астронавти приголомшено дивилися на капітана. Той розповів про свої і Стефанові спостереження.

— Мабуть, треба починати гальмувати, — вів далі Корнєв. — Я і Стефан самі вирішити цього не могли. Ми не наважилися зупинити машину посеред дороги. Може, хтось сумнівається у правильності наших спостережень і висновків, може, є ідеї дослідів, щоб перевірити ці дані, може, нарешті, хтось вважає, що треба повторити вимірювання, — кажіть відверто. Справа серйозна — не до самолюбства і дріб’язкових образ… Коли заперечень немає — пропоную не гаючи часу гальмувати в економічному режимі. Потім обговоримо, що робити далі.

Підвівся Бруно Аскер; від його благодушності і сліду не було.

— Я хочу подивитися записи у дорожньому журналі. І в останньому, і в старих.

Корнєв подав йому купку тоненьких синіх книжечок. Бруно одразу почав уважно їх переглядати.

— Слухай-но, фізику! — Тоні Летьє з усіма був на «ти», — Можливо, ти і знайдеш одну-дві дрібні помилки, не в цьому справа! Йдеться не про те, на скільки процентів вони помилилися, вимірюючи яскравість і паралакс Г-1920. Важливо, чи справді ми летимо не в той бік. А може, тут щось інше?

— А я це й перевіряю, — не підводячи голови від журналів, буркнув Бруно.

— Може, якісь зміни простору? — вголос міркував пілот. — Наприклад, дзеркальне відбиття у просторі.

— Що б там не було: дзеркальне відбиття, зворотний час чи ще щось, але ми летимо не туди, — сухо підтвердив Март. — Це факт. Треба повертати назад! — Він знову тужливо втупився в підлогу.

— Ми віддаляємося… Кожна секунда роздумів відносить нас на 390 тисяч кілометрів не в той бік… — Марина нервово стискувала пальці. — П’ятнадцять років летіти не туди!

— Іване, ми ж бачимо зорю Г-1920 там, у групі Плеяд, — дзвінко сказала Галина. — Бачимо, розумієш? Як же повертати назад?

— Заплющити очі, — тихо порадив Летьє.

Стефан підвів голову, докірливо глянув на пілота. «Він ще жартує…» А насправді з зорею все ясно. Закони механіки невмолимі. Зорі немає. Треба повертати. На Землю, додому. Експедиція не вдалася.

Усе не вдалося. До дідька, додому. Досить. Стефан раптом відчув, як йому все тут остогидло, навіть обличчя і голоси товаришів.

«Ну, що вони ще обговорюють? Просто зволікають час. Їм треба звикнути до думки, що там немає зорі. Кінець кінцем, нічого жахливого не трапилося. Просто природа поставила людину на своє місце. Таке траплялося вже не раз. І завжди люди намагаються протиставити могутнім проявам складності світу свій комариний писк. «Ми бачимо…» — сказала Галина! Ти і в дзеркалі бачиш себе. І дуже приємно».

— Ага! — вигукнув раптом Бруно підводячись. Усі обернулися до нього.

— Я шукав у журналах ідеї експерименту, яким можна перевірити, куди ми летимо, і знайшов його… Ось записи, — він підняв один журнал. — Пам’ятаєте, наприкінці другого року польоту ми виявили, що курсовий гіроавтомат[3] систематично зносить «Буревісник» праворуч од зорі? «Помилка» За два роки становить півтори кутових секунди. Тоді Летьє і Крон «полагодили» прилад. І… «виправили» помилку, перебудувавши автомат! Але автомат був точний! Він суворо вів зореліт у тому напрямку, якого надали йому під час розгону, враховуючи, що швидкість зорі Г-1920 відхиляється вбік у просторі майже на одну тисячну швидкості світла. Автомат не брехав, брехала зоря. Ми віддалились од неї — і її кутове переміщення зменшилось. А прилад був настроєний на збільшення кута знесення. Отак…

Бруно сів. Товсті щоки його обвисли.

Нічого не змінилось у відсіку. Так само лилося зверху жовте світло, так само попід стінами сиділи астронавти. Але тепер кожен розумів: вони блискавично мчать у невідоме… Слова Бруно справили величезне враження: якщо вже він не зміг спростувати спостереження Корнєва і Марта, значить, вони справді летять не в той бік. Почати гальмувати? Але це велика витрата пального. Ні, треба добре подумати.

— «Фрегат» летів-летів, не долетів, — порушив мовчанку Тоні. — «Буревісник» летів… На землі нас засміють. «Ті, що не туди летіли» — до смерті лишиться за нами.

— Але чому? — підняла пухнасті брови Галина. — Адже ми зробили таке відкриття — знайшли у просторі зорю із зворотним бігом світла!

— Зробили? — Бруно аж підскочив. Його очі й лисина сяяли у світлі газових трубок. — Ти справді вважаєш, що це «зробили» ми? Цікаво, коли ж? Коли лежали в контейнерах чи коли відверталися од фактів, плювали на спостереження? А може, тоді, коли «виправляли» гіроавтомат? Га!? Мені доводилося відчувати радість відкриття. То була праця, шукання, творчість — і це було справжнє щастя. А тепер я не відчуваю ні щастя, ні захоплення. Мені соромно. «Знайшли зорю із зворотним бігом!..» Не думав, що найправильніший спосіб шукання — тікати з субсвітловою швидкістю від об’єкту пошуків!