Привид часу

6. ІВАН КОРНЄВ

Музика лунала в зорельоті — у відсіках, у коридорі, у каютах. Але тепер до звуків фортепіано, скрипок, контрабасів, арф усе частіше примішувався стукіт, скрегіт, металу, сичання газових різаків.

Летьє і Бруно Аскер у скафандрах з магнітними присосками на черевиках повзали по неосяжному корпусу зорельота, оддирали газовими різаками кожухи бортових двигунів, оголювали багатотонні камери з чорного ядерного моноліту.

— Робили на совість… Ніяк не одідрати! — промурмотів Тоні у мікрофон.

Нарешті права камера тихо відокремилась од борту. Зореліт струсонуло. Бруно не встояв, сів. Камера зачепилася за виступ вихідного люка — корабель здригнувся від нового удару. Летьє підбіг до неї, неприродно стоячи під прямим кутом до Бруно, почав одпихати чорний циліндр руками. Звільнившись од зайвої ваги, зореліт знову рвонув уперед. Камера зникла за кормою серед вогню і зірок.

— Іване, уповільни швидкість, а то нас потягне за реактором! — вигукнув пілот.

Стефан, який ухилився від демонтажу, руйнував бібліофільмофонотеку. Він розклав на дві купи книжки, мікрофільми, магнітні стрічки з записами текстів і музики, рукописи. До однієї, котру мав викинути, клав твори, які йому не подобалися, застарілі проекти і розрахунки. До другої — те, що хотів лишити. Купи були майже однакові. «Багато»… — зітхнув Стефан і зробив нову ревізію. Друга купа зменшилася наполовину. Все одно багато.

Він заходився було знову перебирати книжки, котушки і пластмасові циліндри з стрічками, але раптом, розізлившись, почав хапати оберемками і жбурляти все в люк перехідної камери. Вціліли кілька довідників, коробка плівок з видами і музичними записами та конче потрібні технічні документи. За чверть години слідом за бібліотекою у космос полетіли і дюралюмінієві стелажі…

Марина із сльозами на очах знищувала оранжерею. Нелегко було виростити в умовах зоряного перельоту ці чудові жовті, червоні і сині троянди, гордовиті півонії, кущі помідорів, огірки і моркву, яблуні та апельсини. Тут, у цьому мальовничому куточку земної природи, астронавти часто відпочивали. Скільки праці і винахідливості вклали вони у виготовлення гіроскопічних гнізд-підвісок, щоб врятувати саджанці від струсів під час гальмування і прискорень!

Тепер через перехідну камеру в пустоту летіла і флора корабля, і механіка! Марина бачила в ілюмінатор, як беззвучно лопались у холодному просторі налиті червоним соком помідори, вмить скручувалися у чорні стручки листочки…

Нарешті Корнєв наладив астронавігатор так, що він автоматично міняв тягу двигунів. Коли маса зорельота зменшилась, надав йому курс. Скрізь панувало безладдя. Капітан спускався вниз по коридорній шахті — і не пізнавав її. За порожніми гніздами кают виднілися ребристі боки корабля. Мимо проповз угору на нейлоновому канаті громіздкий куб з шматками кабеля. Капітан не одразу пізнав електроерозійний верстат, на якому недавно працював.

А музика все лунала у коридорній шахті. Ось ніжно, велично і сумно повела мелодію скрипка, до неї приєднався ріжок, фагот і гобой, потім весь оркестр: «Ромео і Джульєтта» Чайковського.

…Вони зустрілися посеред шахти. Марина втомлена йшла з оранжереї: комбінезон забруднений, волосся неслухняно вибилося з-під хустки. На площадці мовчки постояли, прихилившись одне до одного. Іван поцілував її в очі, відчув присмак солі. «Плакала», — майнула думка. Потім міцно поцілував руки, маленькі, у саднах і в землі. Так, не промовивши й слова, пішов далі.

Він зійшов у самий низ, в асенізаційний відсік. Тут кінчалася житлова частина зорельота.

У кутку Стефан нарощував вініпластову трубку на відросток, що стирчав із стіни.

— Навіщо це? — спитав Корнєв.

— Для відходів, — коротко і сердито пояснив конструктор. — Оранжереї тепер нема. Хай ідуть у паливні камери, анігілюють…

— Слушно, — похвалив Корнєв. — Давай поможу.

— Зніми щиток у лівому кутку — там магістральний всмоктувальний вентиль, — кивнув Стефан. — Тримай викрутку… Все-таки яка дивна істота — людина, га, Іване?

— Чого? — капітан, присівши, орудував викруткою. — Людина — просто людина, і все.

У каютах лунала урочиста музика Чайковського.

Галина рвучко повернула регулятор. Музика обірвалась. Дівчина роз’єднала проводку, взяла інструмент і пішла по відсіках знімати динаміки.

Площадка біля перехідної камери була захаращена різними речами. Тоні розібрав каюти. Побачивши Галину, він простяг до неї руки, щоб допомогти пробратися через хаос.

— Галино, чуєш, Галино! Ото здивуються десь у центрі галактики, як виловлять наше крісло, га? «Космічний літальний апарат небаченої конструкції». Захоплюватимуться: оце техніка, куди нам з нашими спіралодисками…

Дівчина подивилася на пілота усміхаючись: «Ну який він ще хлопчисько! Але я саме таким і люблю його…»

— Стривай, — Тоні пошарив у кишенях, витяг грудочку крейди, написав на оббивці: «Галя + Тоні =?! Привіт, жукоокі! Дихайте носом, якщо він у вас є». Засунув крісло в камеру, натиснув кнопку. — Хай сушать голови…

Розчервонілий і пітний, Бруно, сердито поглядаючи навколо, знімав перебірки між спустілими відсіками; змотуючи кабелі електропроводки, гнучкі пластмасові труби, що підводили воду і газ, видирав із стін електрощити…

Усі працювали мовчки і швидко, розуміючи: що раніше вони повикидають у космос речі, які стали тепер баластом, то більше заощадять дорогоцінного антигелію.

А втім, руйнувати легше, ніж створювати. Вони впоралися за три доби. Вціліли тільки відсік управління, анабіозна установка, електромагнітна катапульта, обсерваторії, частина складу біоприпасів (харчі, вода, кисень), установка для кондиціонування, та ще лежала в стартовому гнізді на носі одномісна розвідувальна ракета «Ластівка». Наостанок астронавти як могли згладили сліди спустошення.

Потім усі зібрались у відсіку УЗП. Двигуни було погашено, зореліт обертався, створюючи відцентрове тяжіння.

— Робимо цикл надприскореного гальмування і зворотного розгону, — оголосив Корнєв. — Через півтори години астронавігатор увімкне двигуни на форсування. Прискорення 80 g, програму ви знаєте. Що ж, — він подивився на Марину, коротко усміхнувся, одвів очі, — приготуйтесь до сну. Я — останній…

Астронавти по черзі роздягались, щоб одяг не ушкодив тіло при заморожуванні, і занурювались у контейнери.

Імпульс випромінювання перетворював їх на лід. Автомат сам умикав і вимикав генератори. Капітан відводив вкриті памороззю контейнери в магнітні гнізда. Через десять хвилин він лишився один.

Корнєв поставив під проміння генераторів свій контейнер, увімкнув струм електромагнітів. Тепер стальні основи контейнерів і генераторних колон наглухо прикипіли до підлоги і гнізд; 80-кратне перевантаження не зсуне їх.

Ще раз оглянув усе, роздягся, набрав на дисках автомата видержку «120 годин», увімкнув 60-секундну затримку перед спрацюванням системи, вдихнув повні груди повітря, пірнув з головою у воду і став ждати.

Очевидно, він проробив усе це надто швидко. Чи секунди збігали повільніше. Як би там не було, Корнєв відчував, що повітря спирає йому груди. «Перемудрували Аскер і Крон, — роздратовано подумав він. — Переавтоматизували! Звичайно! Треба було провести кнопку вмикання у бак, а не ставити видержку. Чекай тепер! — Він мучився від задухи, судорожно стиснув щелепи і губи, щоб не втягнути в легені води. — Що ж таке? Невже автомат зіпсувався? Може, вискочити з контейнера?»

Та перед очима раптом постала картина, що запам’яталася з часу випробування УЗП: піддослідний кролик звільнився від вантажу, що тримав його на дні контейнера, і сильним стрибком вискочив з води. В ту мить спрацювали генератори — біла грудочка, в яку перетворився кролик, замерзши на льоту, дзенькнула об підлогу й розсипалась на скалки, мов скло.

В очах капітана закрутилися червоні кола. Від натуги він заскреготів зубами, щосили відштовхнувся ногами, вилетів з циліндра і клубком покотився по підлозі. Підвівся. Плече і груди були в багрових саднах. «У чому ж справа?» Корнєв підійшов до автомата. Алюмінієвий кожух тьмяно вилискував у світлі газорозрядних ламп. Погляд капітана впав На лічильник автомата: цифрові диски, які він тільки-но встановив на «120», показували у вічку «000».

Іван не встиг отямитися від недавньої задухи, як у нього знову тривожно закалатало серце.

— Невже минуло 120 годин?..

Він оглянувся навколо. Нічого не змінилось. У прозорих контейнерах заклякли синюваті тіла товаришів. Дзеркальні антени генераторів були спрямовані на циліндр, з якого Корнєв тільки-но вискочив. На підлозі розтеклися калюжі води. Це Корнєв розхлюпав з контейнера.

Капітан підійшов до свого бака, встромив руку у воду: вона була трохи тепліша, ніж тоді, як він занурився. Може, вода нагрілась од його тіла?

Невже справді він проспав сто двадцять годин? П’ять діб? І нічого не помітив! Нічогісінько… Коли його будили товариші, це було зрозуміло — значить, минув установлений строк. Юнаком він служив на морському кораблі, і його не раз будили заступати вахтового. Тоді можна було не сумніватися, що попередник відчергував належні чотири години. А тепер… Корнєву стало моторошно.

Він старанно обтерся рушником і, напружено розмірковуючи, став одягатись. Була якась суперечність між відчуттям і свідомістю. «Ти тільки що, кілька хвилин тому, заліз у контейнер, — доводило відчуття. — Ти сидів у воді і чекав, коли спрацюють молекулярні генератори. Ти навіть подумав, що краще вмикати автомат прямо з бака… Виходить, ти почав думати про це 120 годин тому, а закінчив щойно? Нісенітниця якась! Ти мало не задихнувся… Усе це було тільки що!»

Корнєв збентежено пригладив мокрого чуба. Він же не відчув ні заморожування, ні пробудження. Але так і мало бути. Адже ці процеси тривають тисячні частки секунди.

І все-таки… Між відчуттям «до» і «після» не було розриву. Адже за цей час сталося багато подій! Навігаційні автомати припинили обертання корабля. З корми його вирвалося сліпуче полум’я завдовжки, мабуть, кілька кілометрів. Величезна тяга за п’ять діб відшпурнула зореліт назад, у напрямі Сонця, змінила його курс. Потім двигуни погасли, автомати ввімкнули маховики, зореліт знову закрутився. Цикл форсування скінчився.

«Скінчився? А що коли він ще й не починався? Анабіозна установка могла не спрацювати або пробудити мене одразу ж. Шестерні зчепились не так — і вискочило одразу задане число! Тоді…»

Корнєва наче обухом по голові вдарило: отже, цикл може початися з секунди на секунду! Невагомість, потім ударять двигуни, і його тіло розплющить невидимий п’ятдесятитонний прес перевантаження. Тоді загинуть усі — їх нікому буде пробудити: генератори спрямовано на його порожній контейнер!

Негайно діяти! Капітан працював швидко і чітко: заморозив воду в своєму контейнері, вимкнув електромагніти, пересунув під проміння генераторів контейнер Летьє, ввімкнув електромагніти, знову встановив на дисках автомата 120 годин видержки. Все. Тепер Тоні розбудить усіх.

Іван одійшов до стіни. Напружене тіло ждало. Ось зараз невагомість, потім удар… «Чи так ти жив, Іване Корнєв? Не страшно вмирати?»

Не було страшно, тільки стало досадно і нестерпно шкода себе. «Як усе по-дурному вийшло! Йому 45 років… Ех, мало пожив, не зробив того, що задумав…»

Минуло кілька хвилин. Відсік і весь корабель огортала тиша, тільки ледве чутно шурхотів годинниковий механізм автомата.

Іван з острахом, чекаючи удару в 80 g, пройшов у відсік керування. Світні цифри електрокалендаря показували «3657». Тоді, коли Корнєв засинав, було «3652». Отже, минуло 5 днів. Синя риска на шкалі індикатора швидкості тремтіла ліворуч від нуля, біля позначки «0,3 c». Останні міліметри світної прямої на зоряній карті були товщі. «Виходить, гальмування і розгін відбулися!» — капітан відчував ніяковість.

«А може і ці прилади брешуть? — обпекла думка. — Може, це якийсь новий вплив Г-1920?»

— Ні, так можна збожеволіти… — пробурмотів капітан, прямуючи в обсерваторію.

Зоряне небо оберталось. Серед безлічі голубих, жовтих, білих, оранжевих кружечків нічого не можна було розібрати. Корнєв увімкнув протиобертання обсерваторії. Небо зупинилось.

Тьмяні сузір’я Скорпіона, Стрільця, Змієносця тепер палали. Недалеко від Антареса сяяло біло-жовте Сонце…

Іван виміряв ефект Допплера, обчислив швидкість корабля. Вона становила 96 тисяч кілометрів за секунду в напрямі Сонця.

Потім Корнєв повернувся в анабіозний відсік, пробудив товаришів і розповів їм про пережите.

— Треба керувати автоматом з контейнера, — сердито закінчив він. — І придумати якусь сигналізацію, чи що? А то не розбереш: минули місяці чи секунди.

— Та-ак… — спроквола сказав Летьє, надіваючи штани, і раптом, вражений думкою, завмер на одній нозі. — Слухайте! А коли б ми не гальмували від субсвітлової швидкості, коли б нерухомо висіли в просторі?

— Нерухомо відносно чого? Неможливо висіти нерухомо, — зауважив Бруно, обтираючись. — Усі тіла у Всесвіті рухаються одне відносно одного.

— Ну, коли б ми рухались відносно найближчих зірок з такою ж швидкістю, як і більшість тіл нашої галактики, тобто робили десятки кілометрів за, секунду, і не було ніяких приладів, годинників, могли б ми визначити за зовнішніми ознаками, скільки пролежали заморожені в контейнерах: п’ятдесят секунд чи п’ятдесят років?

— Мабуть, ні, — сказав фізик. — От п’ять тисяч років від п’ятдесяти секунд ми відрізнили б — по зміщенню зірок у сузір’ях.

— А коли б, — Тоні натягнув другу холошу, став на ноги, — а коли б ми перебували у міжгалактичному просторі на віддалі тисяч парсеків від найближчих галактик? Як тоді?

— Тоді б ми змогли розрізняти проміжки часу в мільйони років.

— Тобто практично ми б зовсім не помітили бігу часу, — підсумував Корнєв.

— Висновок: не можна помітити того, чого нема! — Бруно одягся і заходився прибирати відсік. — Нема перебігу подій — немає і часу. Ще Ленін писав, що час поза речами в часі — бог. Воістину бог — той «біг часу», про який тороче Тоні. Бог Хронос, що пожирає своїх дітей. Тяжка спадщина античного минулого. Корнєв довів це експериментально. Якщо ми не спостерігаємо руху і розвитку матерії, то не можемо нічого сказати і про час…

Астронавти зібрались у відсіку керування. Тепер це було єдине більш-менш пристойне приміщення на «Буревіснику». Тут стало просторіше. Вцілілі два крісла стояли в кутках, повернуті до стіни сидінням. Ніхто не підійшов до них, не сів.

Корнєв, спускаючись з містка, побачив, що всі стоять, притулившись до стін, наче гості, і жаль здавив йому горло.

— Ну, чого ви як чужі? — він через силу всміхнувся. — Двигуни перегрілись, два дні остигатимуть. Влаштовуйтесь зручніше. Часу досить та й поговорити є про що…

— Авжеж, є про що, — підтримав його Бруно. — Я хочу доповісти команді про свою гіпотезу щодо Г-1920.

— От і добре! — зрадів Корнєв. Йому дуже не хотілося, щоб товариші, тепер нічим не зайняті, сумували, чекаючи розлуки. — Сідайте, хто де зможе. Розповідай, Бруно.

Сам капітан сів на сходинці, Марина і Галинка облюбували крісла. Тоні вмостився на тюку з постелями. Аскер і Март так і лишилися стояти. Тепер вони здавалися схожими один на одного: обидва в однакових коричневих комбінезонах, невисокі, кремезні, круглоголові, тільки різниці, що один лисий, а другий коротко підстрижений.

— Уся справа в тому, що… — почав Бруно. Він приготував велику, добре аргументовану промову з екскурсами в історію фізики, але, поглянувши на товаришів, зрозумів, що вона тут недоречна. — Словом, от що. Речовина зорі Г-1920 складається з частинок, які своїми властивостями подібні до звичайних частинок або античастинок, крім одного: їхня енергія — негативна!

Фізик заклав руки за спину і, ніби Приготувавшись до нападу, подивився на ошелешених товаришів.

— Стривай, стривай, — Корнєв наморщив лоба, міркуючи. — Речовина Дірака?

— Так, речовина Дірака — вакуум, — кивнув Аскер. — Тільки в зручнішому для застосування вигляді. У Дірака в кожній точці вакууму безліч частинок з негативною енергією. Вони там поворухнутись не можуть і тому ніяк себе не виявляють… Можливо, справді так і є, але не в цілому Всесвіті, а лише біля скупчень звичайної речовини чи антиречовини. Адже дані досліду стосуються саме простору біля Землі і Сонця… А між зорями — пустота, не заповнена нічим, крім космічних променів і силових полів. Це менш протиприродно, ніж Всесвіт, по саме нікуди набитий негативними частинками… А коли так, то в просторі світу можуть бути і скупчення речовини Дірака з негативною енергією, але вже в природному стані — у формі зірок і планет, газів атмосфери, ядерної плазми, мінералів, морів і навіть живності; кажучи мовою фізики, у формі скупчень частинок, які рухаються і взаємодіють…

«Про що вони всі говорять? Що вони доводять, коли кричати хочеться! Вони прикидаються: і Іван, і Бруно, і Тоні — всі! Хіба ці абстрактні догадки що-небудь важать порівняно з тим, що станеться з нами?» — розпачливо думала Галина.

— На біса мені все це потрібно?! — тоном, розрахованим на скандал, вигукнув Стефан Март і попрямував до виходу. Ніхто не пішов за ним. Астронавти мовчки відчужено провели його поглядом.

Бруно засоромлено закліпав очима, розгублено усміхнувся. — Може і справді не треба? Га?

— Ні, треба, — рішуче промовив Корнєв. — Ми на роботі. У нас науковий семінар! Давайте далі… Мені не зовсім зрозуміло от що: коли дотримуватись постулатів квантової механіки, то така речовина не може існувати у формі зорі, планети або ще чогось. Частинки з негативною енергією не втримаються на вищому енергетичному рівні, якщо ними не зайняті нижчі рівні.

— А з якої речі ми повинні суворо дотримуватись постулатів квантової механіки? Їх же в свій час теж не з доброго дива придумали — треба було пояснити нові дослідні факти, — голосно сказав Летьє.

Бруно не сподівався його підтримки і здивовано подивився на Тоні.

— А тепер ми маємо нові факти. Навіщо беззаперечно пристосовувати постулати до тих видів речовини, для яких вони не передбачались?

— Приємно вражений! — кивнув Аскер. — Ні, Іване, ми не відмовляємось од постулатів Бора, Паулі та інших корифеїв квантової механіки. Ми визнаємо, що частинки намагаються займати стан з мінімальною енергією і таке інше. Але… — Бруно багатозначно підняв палець, — уточнимо, що розуміти під мінімальною енергією. Так от: мінімальна енергія частинки — це не безконечна негативна енергія, а енергія, близька до нуля. Розумієте?

— Не зовсім, — сказав Корнєв.

— Тоді ще простіше. Частинки з негативною енергією — це лише частинки з негативною масою. Справді, є позитивний заряд електрики, є й негативний, є північний полюс, але є й південний. Є позитивні маси речовини. То чому не бути й негативним? Можливо, в світі вони цілком рівноправні з позитивними…

— Може, зараз десь у Всесвіті засідають академіки, які складаються з частинок з негативною масою, і переконливо доводять, що світів, де маса має протилежний знак, бути не може, бо частинки з протилежною масою повинні самовільно накопичувати нескінченну енергію, — знову вставив Тоні.

— От-от! — зрадів Бруно. — Що з вами, Тоні? Це суперечить тому, що ви обстоювали досі.

— Вникаю у вашу гіпотезу, професоре. Тільки це не означає, що я згоден з вами.

— Нехай так, — погодився Корнєв. — Негативні маси можливі. Але при чому тут Г-1920?

«Ми не належимо собі. У цьому вся справа. Ми полетіли не заради гострих відчуттів, не з цікавості і навіть не ради того, щоб довести правоту свою чи інших. Ми добуваємо потрібні людству знання, величезні знання про світ, у якому живемо. І немає значення, кому пощастить їх добувати. Важливо — добути. Важливо послужити як можеш цій справі. Втішай себе хоч цим, біолог Плашек. Полетить твоя анабіозна установка».

— А ось при чому, — фізик повернувся до капітана. — Якщо Г-1920 має негативну масу, то, за законом Ньютона, вона відштовхуватиме тіло звичайної маси. Відштовхуватиме! Фізично це означає, що поле тяжіння поширюється не від зорі Г-1920, а до неї! У неї поле гравітаційного відштовхування, а не тяжіння. Розумієте? Але тяжіння — лише одна властивість, один прояв того єдиного просторового поля, яке створюють навколо себе скупчення речовин. Інші властивості єдиного поля ми сприймаємо як світло, електричні, магнітні, внутрішньоядерні сили і поля… Просторове поле цієї зорі поширюється навпаки. Всі його прояви: світло, поле від електричних зарядів, від магнітів, поля тяжіння, ядерних сил…

— Ага! — кивнув Корнєв. — Виходить, тому і світло її поширюється не в той бік. Що ж…

На містку заклично замиготіла лампочка селектора. Всі замовкли. Капітан піднявся нагору.

— Іван? — почув він з динаміка голос Стефана.

— Так, я.

— Доповідаю: автоматику катапульти перевірив, усе гаразд. Ти можеш трошечки змістити зореліт, на 0,5 кутових секунди до Сонця?

— Навіщо?

— Щоб контейнери не опинились на траєкторії зорельота. Так вони підуть прямо в ціль, у межах орбіти Сатурна. Я розрахував…

— Що ж, слушно. — Корнєв підійшов до пульта, натиснув і відпустив кнопку. Коротко завищав мотор маховика, на кутомірній шкалі ледь зсунулася світна риска. — Готово, Стефане.

— Дякую. Ви там ще не награлись? А то — карету подано…

Корнєв різко повернув регулятор гучності вліво. Спустився вниз, сів… — Хто далі?

— Ну, добре, — легенько ляснув у долоні Тоні. — Припустімо, Г-1920 складається з речовини з антимасою. Що ж нас там жде?

— По-перше, гравітаційне відштовхування, коли підлітатимемо до зорі, — Бруно загнув вказівний палець.

— Це непогано, — схвалив капітан. — Зоря гаситиме нашу швидкість і допоможе розігнатися від неї. Заощадимо пальне.

— Якусь дрібницю. Маса зорі невелика. Її відштовхування гаситиме швидкість — сотню-дві кілометрів за секунду, — заперечив Бруно. — По-друге, для ядерних сил відштовхування наших і тутешніх нуклонів буде таке ж сильне, як звичайно їхнє взаємне притягання, — він загнув другий палець.

— А це здорово! — обізвався Летьє. — Може, пощастить розробити нові типи ядерного розпаду? Нові реакції?

— Це було б здорово, — сумно всміхнувся Корнєв. — Особливо, коли врахувати, що в розпаді доведеться брати участь «Буревіснику» і нам.

— Ще має бути взаємне відштовхування молекулярних полів у нашої речовини і речовини Г-1920. Три. — Бруно загнув ще один палець. — Оце, мабуть, і все.

— Не густо! — зауважив Летьє. — А що ти скажеш відносно процесів, які відбуваються там у речовині? Не в полях навколо неї, а в самій речовині?

— Я сказав тільки те, що міг обґрунтувати, — сухо відповів фізик.

— Любий професоре, — примруживши очі, зворушливо мовив пілот, — ви нічого нового не провістили! Усі ці елементарні ефекти можна припустити, виходячи з гіпотези античасу. Гравітаційне поле, за Ейнштейном, поширюється за законами, подібними до законів поширення електромагнітного поля. Якщо змінити знак часу у рівняннях Ейнштейна, то якраз і вийде зворотне поширення полів. Такі міркування можна застосувати до будь-яких полів: і до ядерних, і до молекулярних. Що ви на це скажете, професоре?

— Але Бруно обійшовся без парадокса Марини, — заперечив Корнєв.

— Ах, яке страшне слово… «парадокс»! — вигукнув Тоні. — Парадокс — це лише суперечність між застарілими уявленнями і новими фактами. Колись твердження, що Земля кругла, вважалось парадоксом. Ще б пак — ми бачимо, що вона плоска! Виходить, по той бік Землі ходять догори ногами? І те, що Земля обертається навколо Сонця, вважалось безглуздим і небезпечним парадоксом… Не треба боятися парадоксів — з них народжуються нові знання. Хіба вимірювання Майкельсона, які показали, що швидкість світла не залежить від швидкості руху джерела світла, — не парадокс? А з цього виникла теорія відносності! Хіба відкриття, що електрон має і властивості частинки, і властивості хвилі, — не парадокс? А з цього народилась квантова механіка! Хіба відкриття, що атом, тобто по-грецьки «неподільний», насправді подільний, — не парадокс? А на цьому виросла ядерна фізика! І коли-небудь із подиву Марини, який нам здається недоречним, безглуздим, виникне нова наука про час.

— Чудово! — захоплено вигукнула Марина. — Виходили з різних гіпотез: античасу і антимаси, а провістили однакові ефекти! Отже, можемо розібратися, не навмання летимо! — вона обвела всіх блискучими очима і сіла, похмурнівши: «Можемо», «Летимо»… Я тут ні при чому».

Відчинилися двері. Стефан Март зайшов у відсік і став біля стіни. На обличчі в нього був вираз нудьги. Галина довго поривалася щось сказати.

— Послухайте, — заговорила вона — Якщо там речовина з негативною масою, то ми можемо полетіти всі! Троє з нас — зайва кінцева маса, позитивна маса. А там, коло зорі, є негативні маси…

— І можна скомпенсувати! — підхопив Летьє. — Навіть з лишком! Та це ж новий спосіб зореплавання!

Так не хотілось примиритися з неминучим, з розлукою, що астронавти нараз повірили в цю можливість. Марина з надією глянула на Корнєва і Бруно. Стефан пробурмотів:

— А й правда…

Тоні, судячи з виразу його обличчя, був готовий відмовитись од своєї гіпотези, якщо Бруно підтримає Галинину ідею.

Але Бруно не підтримав її.

— А як ми це зробимо, Галинко? — поцікавився він.

— Як? Ну, сядемо на планету або підірвемо з висоти якісь скелі з антимасами на ній, виловимо уламки…

— На яку планету? На ту, що Марина придумала?

— Ну, чому ж придумала… Навколо Сонця обертається дев’ять планет, та ще супутники, та метеорний пояс. Багато зірок мають планети.

— Авжеж. Знадлива картина, — прищурив очі капітан. — От ми прилітаємо туди. Всі. Палива лишилось мало, тільки на поганенький розгін. Дивовижний світ, мелькають планети. Можливо, з антимаси, а може, ні. Але тепер ми не тільки досліджуємо — ми боремося за своє життя. Для нас питання постало по-гамлетівськи: бути чи не бути? Якщо ми зможемо застосувати речовину зорі Г-1920 для польоту, добре. Якщо ні — експедиція гине. Ми напружено шукаємо, працюємо, боремось. Надії змінюються відчаєм і навпаки. Пального нема. Кінчаються харчі, вода, повітря. Ми вмираємо в красивих корчах. Зостається живим тільки наймолодший і найсильніший з нас — Тоні Летьє. Перед його затуманеним поглядом постають страховиська. Від них тхне сіркою, їхня розмова скидається на сатанинський регіт.

І зненацька, за всіма канонами літературного оптимізму, виявляється, що ці страховиська — хороші, мирні і суперкультурні мешканці однієї з численних планет, які пророкувала Галина. Істоти ляскають щупальцями, проказують щось незрозуміле. Всі оживають. Страховиська передають нам свої знання про антимаси, про античас. Заправляють «Буревісник» пальним… І ми, поправившись на чужих хлібах, овіяні славою, повертаємось на Землю. Ех, чого я не письменник! Я б так усе й зробив. А через те, що я не письменник, — голос Корнєва став твердим, — а керівник експедиції, то кажу прямо: авантюри не буде!

— Авантюра! І це говорить Корнєв, — втрутився Март. — Той самий Корнєв, що його проект зорельота-майстерні проголошували авантюрою. Той Корнєв, який тепер чинить авантюру з зорельотом і з… нами!

— Не прикидайтесь дурником, конструкторе! — скипів Бруно. — Проект не був авантюрою, ви це добре знаєте! І те, що ми задумали тепер, — не авантюра! Тут ми розраховуємо на себе, на свої сили, знання, прилади. Авантюра — це коли люди покладаються на милість природи, на щасливий збіг обставин, коли бажане вважають за можливе, а можливе за реальність і відповідно до цього діють. З припущення про те, що існують антимаси, зовсім не випливає, що ми зможемо накидати їх лопатами повні бункери.

— Які ви всі злі, — тихо сказала Галина.

— Ось що, — стомлено промовив Корнєв, — силою ми нікого з зорельота не катапультуємо. Кожен може розпорядитися собою. Але до зорі полетимо тільки так, як розраховували: щоб напевно повернутись на Землю. Якщо ні — повертаємось додому ні з чим. Вирішуйте.

— Все ясно, по-моєму, — підвела на нього очі Марина. — Повинні летіти Бруно, Летьє і ти…

— Летьє! А чому Летьє? — вигукнув Март. — Добре, Іван — командир, організатор експедиції і таке інше. Бруно — дослідник, так би мовити, інтелектуальний гігант міжзоряного масштабу… Третім я прошу послати мене!

— А хто водитиме розвідувальну ракету? Із зорельота всього не розглянеш… Хтозна, які там умови? Тоні цю ракету складав, налагоджував. У Сонячній мав звання майстра спорту з фігурного пілотування легких ракет…

— Я будував розвідувальну ракету разом з Тоні, між іншим! — сказав Март. — У мене теж звання майстра! — Але тут же прикусив язика.

Хто, як не Тоні, навчив його водити ракету? Стефан завжди захоплено дивився на Антона Летьє, «аса планети», мріяв і самому навчитися так садовити ракету «на три точки» в будь-яких умовах, легко робити круті віражі, коли перевантаження досягає 17 g. Що й казати, він не може водити ракету краще, ніж Тоні.

— Я теж за те, щоб летів Тоні, — сказав раптом Бруно.

— Зате… я важу менше, ніж він! — випалив Март.

— О боги, чого ж ми сперечаємося? — Бруно підняв руки. — Давайте зважуватись!

Хоч яка була напружена обстановка, всі засміялись. Стефан Март оглядівся, злий, червоний, махнув рукою.

— Ану вас усіх! — і вискочив з відсіку.

Хвилин через дві зненацька м’яко хитнулась підлога, почувся віддалений брязкіт.

— Що це? — підхопився Бруно.

— То Стефан! — Летьє вибіг з відсіку.

За ним кинулись інші.

— Не поспішайте! — гукнув Іван. — Ви його вже не наздоженете!

Він піднявся до пульта, увімкнув овальний екран. Кола зірок утворили тунель із блискотливими склепіннями. Там, де тунель сходився, мелькало маленьке темне тіло. Корнєв увімкнув прожектор — тіло блиснуло алмазними прямокутними гранями.

Увійшов пілот і, тримаючи перед очима аркушик паперу, розгублено прочитав:

— «Март зробив свою справу — Март може йти геть. Терпіти не можу прощатись. Не знаю, з ким зустрінусь на Землі». — Тоні зім’яв папірець. — Піжон!

— Як по-дурному все вийшло! — ніяково промовив конструктор Март. — Мені здавалося, що я поводжусь дуже відважно… Тепер мені соромно.

— І таке буває іноді, — зауважив Остап Іскра, — коли люди надто довго відірвані од Землі. Медики-психіатри називають це «порушенням суспільної орієнтації».

— Бачу, медицина зробила великий крок уперед, — усміхнулась Марина Плашек. — Але, по-моєму, Антон Летьє поставив точніший діагноз.

— А Бруно тоді сказав: «От і скінчили суперечку!» — додала Галина.

— От і скінчили суперечку! — сказав фізик.

Усі раптом зрозуміли: сталося. Все вирішено.

Людям, які з дитинства повірили у владу над природою, важко підкоряти свою долю математичним невблаганним законам тієї ж природи. Справа була не в риску — до нього звикли. Їм треба було розлучитись — не просто роз’їхатись і загубитися в світі людей, а розлетітися тут, у чорній пустоті з колючими цятками зірок…

— А я? — почувся з крісла в кутку голос, такий тонкий і тремтячий, що капітана різонув по серцю жаль. — А як же я? Ти полетиш — а я ж як? — Галина спідлоба дивилась на Летьє, і в її великих темно-синіх очах блищали сльози.

Тоні сумно глянув на неї.

— Ти? Невже ти хочеш, щоб я все кинув? Ти цього хочеш?

Галина від його слів опускала голову нижче й нижче.

— Перестань! Перестань, чуєш? — Летьє раптом вискочив із рубки, глухо грюкнувши овальними дверима.

«Ми дерлися по скелях мов одержимі. Зривались і знову лізли. Стрибали через провалля. О, ми виявили тоді куди більше відваги, героїзму, ніж у тих випадках, що описують газети. Тільки про це газети не писали… Ми не встигли. У нього було синє обличчя, вирячені очі і — маленька дірочка в балоні скафандра. Смерть од задухи. Це трапилось на Плутоні за три роки до нашого старту, Галинко. Звали його Максим Лихо. Він теж був пілот, як і я… Не все під силу людині, Галю. Тоді я це зрозумів. Зрозумів, однак не злякався. У цьому, мабуть, і мужність. Я не розкажу цього тобі, щоб розрадити. Чужий досвід ніколи не стане своїм. Нехай у тебе буде власний досвід, Галинко. Хай він навчить тебе мужності, дівчинко…»

За задумом, електромагнітна катапульта мала викидати лише кулі — астродатчики. Та коли обладнували зореліт, Корнєв запропонував змонтувати її в одному блоці з установкою «Засинання — пробудження». На випадок катастрофи, коли корабель неможливо було б урятувати, катапульта автоматично викинула б у простір вморожені у брили льоду тіла астронавтів.

Тепер вона стала в пригоді.

— Ви обережніше, хлопці, — повчала Марина. — А то гармата викине нас з такою силою, що ми порозколюємося на шматки. А потім на Землі нас з Галиною складуть не так.

Вона жартувала. Вона ще знаходила в собі сили жартувати.

Нарешті, все було готове: наповнені водою контейнери встановили в стрічковій обоймі. Затвор електромагнітної гармати розкрився, готовий прийняти перший контейнер з людиною. Корнєв і Бруно зайняли місця коло молекулярних генераторів, націлили параболічні дзеркала на найближчий до катапульти циліндр. Летьє стояв біля пульта гармати.

Зникли усмішки, не чути було ні жартів, ні розмов. Корнєв до болю стиснув щелепи і не наважувався розціпити їх. «Треба щось сказати! Неодмінно…» Він боявся, що голос не послухається, затремтить і почнеться казна-що. Нарешті, видавив з себе:

— Н-ну… До зустрічі… Ми ще побачимось. Ви, певно, будете на Землі раніше за нас, — і з жахом зрозумів, що сказав зовсім не те.

— Іване! — Марина кинулась до нього, обняла гарячими руками і почала швидко цілувати його обличчя.

— Маринко… Годі, не треба, — голос Корнєва недобре затремтів. — Перестань, прошу тебе, — він розняв її руки. — Іди.

Галина теж рвонулась до Летьє, але, зустрівши його напружений, сухий і холодний погляд, знітилась… Бруно по черзі мовчки обняв астронавтів, одійшов до генератора.

Капітан опанував себе, наказав спокійно і владно:

— Роздягтися і в контейнери!

Зайва вода вихлюпнулась, на підлозі утворилися калюжі.

Астронавти стояли по шию у воді. Вода заломлювала їхні тіла — голови здавались відокремленими од тулуба.

— Галино Крон, готуйся.

— До побачення, товариші! До побачення, Тоні!

Голова Галини пішла під воду. Корнєв і Бруно одночасно натиснули кнопки генераторів — на них війнуло теплом. Це миттю виділилась у вигляді інфрачервоного випромінювання вся теплова енергія води і тіла дівчини. А вже через секунду повіяло холодом, контейнер обріс колючим інеєм.

— До побачення, Галинко… — тихо сказав пілот.

Почекавши трохи, він перекинув важельок. Далі катапульта діяла сама: брязнувши, пересунулась обойма, контейнер ліг у затвор гармати, плоска штанга подала його трохи вгору. Удар магнітного поля, що відбився поштовхом у підлозі, викинув радіоінженера Галину Крон у космос.

— Марино Плашек, готуйсь!

— До побачення, Іване! До зустрічі, товариші!

Жінка замовкла.

«І що ж далі?» — хотів спитати Остап Іскра, але спохватився… Далі — нічого. «Нічого» тривало п’ятдесят років, поки Марина Плашек знову відкрила свої прекрасні сірі очі тут, в Астрограді.

Було вже запівніч. Автомат міської освітлювальної сітки одну за одною вимикав шеренги білих вуличних вогнів. Здавалося, ніч стирає світні лінії міста. Незабаром лишились тільки червоні сигнали на радіощоглах, де-не-де світилось у вікнах будинків, та зорі сяяли на небі.

«Як допомогти тим трьом? Адже експедиція в аварійних умовах… — розмірковував Іскра. — Послати зустрічний зореліт? Розминуться. Та й що це дасть? Зв’язатися? Неможливо, поки не підлетять хоч на два парсеки ближче. Лишається тільки вірити і чекати. Якщо все йшло нормально, то через три-чотири роки вони будуть тут. Треба встановити глибоке спостереження цього сектора простору».

— Дивіться! — Галина показала рукою.

Там, де зоряний розсип обривали чорні зазублини гір, підіймалося сузір’я Оріона. Над пояском трьох яскравих миготливих зірок оранжевою вуглинкою палав Антарес.

Остап Іскра по-новому дивився на знайому зорю. Десь поблизу неї і таємнича Г-1920 — зоря, яка вбирає проміння…

— Скажіть, товаришу голова, — спитала раптом Марина, — а як би ви діяли в такій ситуації?

— Серйозне питання! — всміхнувся Остап Іскра. — Відразу й не відповіси…

Але астронавти дивились на нього так вимогливо, що він зрозумів: пустими словами тут не відбудешся. Для них його відповідь — оцінка експедиції, їхніх справ і вчинків.

Голова Зоряного комітету замислився. Він ще раз причепливо перебрав у пам’яті все, що знав і що йому розповіли тепер, і підвів голову.

— Напевно, так само.