Привид часу

1. МИМО ЗЕМЛІ

Минула тільки хвилина з того моменту, коли втретє спрацювала катапульта, — одна з тих хвилин, які запам’ятовуються краще, ніж часом роки.

Астронавти мовчки прибирали відсік УЗП.

— Тоскно буде, хлопці, — порушив тишу Бруно.

— Тепер ти зможеш перевірити свої розрахунки на практиці, — обізвався Летьє; він закотив штани і почав збирати губкою воду з підлоги.

— Які розрахунки? — не зрозумів Бруно.

— Щодо «часу набридання».

— А-а… Помовчали.

— Даремно ти з нею так… — докірливо кинув Корнєв, повертаючи вбік башту генератора.

Тоні зрозумів, про що мова.

— Ні, недаремно. Може, ми не повернемось. Навіщо їй потім любити спогади? Ждатиме не знати чого. Хай краще скоріше викине мене з голови. Нащо їй псувати собі життя!

— А дитина?

— Дитина?! — Тоні завмер з губкою в руках, на його ноги стікала вода. — Та ти що?

— Невже вона тобі нічого не казала? — здивувався Корнєв. — Оце так… дідько б вас забрав, молодих коханців! — він скрушно ляснув себе по боках.

Бруно спантеличено позирав то на Івана, то на Летьє: він почув про це вперше.

Через день двигуни остигли. Контейнери віддалились од зорельота на вісім тисяч кілометрів, але промінь прожектора наздоганяв їх у пустоті. В телескоп Корнєв розрізняв блискітки, що мерехтіли серед зірок: вони обертались після поштовху катапульти. Ось телескоп ледь помітно зсунувся, блискітки в окулярі зникли. Це Бруно спрямував зореліт на попередній курс. Корнєв вимкнув прожектор. На душі стало спокійно і порожньо.

Все було готове. На дисках автомата набрано «44600» годин: астронавтам доведеться на п’ять років виключитися з життя. Кнопка вмикання тепер була проведена в один з баків.

— До зустрічі коло Сонця! — Летьє вскочив у контейнер.

— До зустрічі!

Капітан заморозив товаришів, вліз у прохолодну воду свого контейнера, оглядівся: через п’ять секунд після того, як увімкнуться генератори УЗП, погасне світло, з двигунів ударить стовп вогню, зореліт розженеться до 0,91 світлової швидкості і летітиме, темний і безмовний, від оранжевої лжезорі за кормою. «Вимикаю час», — подумав Корнєв, набрав у легені повітря, пірнув і натиснув кнопку.

«Вимикаю час». Корнєв мимоволі мало не натиснув на кнопку вдруге. Він був майже певен, що система не спрацювала. Лише згадка про те, що сталось з ним минулого разу, утримала його руку. У відсіку було темно. Вода стала теплою. Мозок і тіло Корнєва зафіксували тільки дві події: погасло світло, вода враз нагрілась.

Капітан обережно виліз з контейнера, намацав на стіні вимикач, засвітив світло.

Нічого не змінилось у відсіку, тільки повітря стало задушливим, пахло залізом. Корнєв зняв кожух з автомата. Еге, так і є: латунні гвинтики позеленіли від дії повітря, олов’яні спаї у схемі стали сірими.

Перш ніж повернути до життя товаришів, капітан зайшов в обсерваторію. Зоряний тунель, у якому летів «Буревісник», виблискував яскравіше, побілів. Корнєв увімкнув протиобертання — тунель розсипався на зоряний порох. Під ногами сліпуче палала біло-жовта зоря. Через невагомість капітанові здавалося, що він падає на неї. «Сонце. Все гаразд».

Чекали третю годину. Тоні, знудившись, пішов в обсерваторію на кормі — подивитись, яке при такій швидкості зоряне небо позаду зорельота. Аскер сів біля душника кондиціонера, смакував першу після пробудження сигарету і слухав міркування капітана.

— Ми справді проживаємо якісь обривки часу, — задумано мовив Корнєв, спершись ліктем на поручні трапа. — А на Землі нас нема вже двадцять сім років. І не буде ще сімдесят… Мине майже сто років, поки ми повернемось! Сто років бурхливого життя, подій, справ, відкриттів, винаходів, суперечок, кипіння людських пристрастей — безповоротно зникнуть. Безповоротно! Невже нічого не можна зробити? Невже людям не пощастить подолати це витрачання життя у міжзоряних подорожах? Хай це буде «плин часу» чи перебіг подій, у яких ми позбавлені можливості взяти участь. Справа не в термінах. Невже людству не подолати інерції життя світу? Може, там, біля зорі…

Двері відчинились, на порозі стояв Летьє.

— З-з-з… — почав він, натужачись і червоніючи. Корнєв співчутливо подивився на пілота.

— Іване, стусоніть його, щоб не мучився, — кинув Бруно, благодушно пускаючи синій димок.

Від злості до Тоні повернулась мова:

— 3-з-з-зорі нема!

— Та ну?! — фізик ляснув себе по коліну. — Скандал!

— Не розумію, до чого тут жарти? — Корнєв слідом за Тоні кинувся до кормового телескопа.

Бруно лунко почимчикував за ними по коридору.

Тепер сліпучі спалахи анігіляції не заважали спостереженню, видно було весь зоряний простір позаду корабля. Невидима лінза субсвітлової швидкості викривила і райдугою заломила його по боках зорельота. Чорне небо густо всіяли білі, голубі, жовті світила. Позаду переважали оранжеві, червоні і вишневі зорі. Віддаляючись, вони, здавалося, зникали в просторі.

Зорі Г-1920 не видно було ні неозброєним оком, ні в телескоп. «Невже збилися з курсу?» — на цю думку в Корнєва пішов мороз поза спиною. За ним неголосно пирхнув фізик:

— Досліднику Летьє! Не можна так лякати людей. Пусти, Іване. — Фізик втиснувся під ковпак, насадив на окуляр телескопа інфрачервону приставку, відрегулював різкість. — Дивіться.

У центрі люмінесцентного екрана тьмяно засвітилась зеленувата зірочка. Корнєв полегшено зітхнув.

— Ефект Допплера, хай йому грець! Зоря перетворилась із жовтої в інфрачервону. Ех ти! — повернувся він до Летьє. — «Зорі нема!»

— Та, розумієте… — ніяково виправдувався Тоні. — Від неї можна всього чекати.

Вернулись у відсік. Корнєв піднявся на місток, покрутив рукоятку на білій панелі, нахилився до динаміка. Летьє і Аскер зупинились, стежачи за ним.

— Нічого?

— Нічогісінько. Тільки фон, — капітан зійшов униз.

— Так, виявляється, ти боягуз, пілоте? — не пропустив нагоди познущатися з противника Бруно: — «Зорі нема?» Галасував, доводив, а при першому ж дріб’язковому ускладненні так злякався, що аж заїкатися почав: «Від неї всього можна чекати!» Всього, тобто і того, що вона — примара, як твердив Март, і того, що, наприклад, зараз відтіля простягнеться скарлючена кігтиста рука, схопить наш вутлий зорельотик і закине його за тридев’ять галактик… Так?

— Я цього не казав, — промимрив Тоні.

— Так ти ж прорік «усього!» — розпалився Аскер. — Значить, всяку маячню, всяке чортовиння… Так не можна, пілоте! Мати філософські погляди — значить бути не тільки красномовним, а й мужнім.

— Бруно правий, — сказав Корнєв. — Ми не повинні чекати від зорі Г-1920 «всього». Це не фантасмагоричний світ поза всякими законами. Різноманітність природи — не свавілля, не примха. У всіх процесах, явищах існує глибока закономірність, якій підлягають і речовина, і простір, і час, і тяжіння — весь розвиток матерії — від найпростіших явищ до найскладніших…

— Причинний зв’язок подій ось що це, — мовив Бруно.

— «Причинний зв’язок», «причини», «наслідки»… Бруно вживає ці слова, начебто знає їх значення, ніби всі причинні закономірності у нього в кишені! — заперечив Тоні. — А чи не зможеш ти мені, сіромасі темному, заляканому природою, точно сказати, що це таке? Тільки точно, повторюю! Приблизно я і сам знаю.

— Не можу, пілоте, маєш рацію, — здався фізик. — Ми всі тільки відчуваємо, що це: на причинних зв’язках ґрунтуються наше мислення і вчинки. Це справді якась корінна закономірність у розвитку Всесвіту. Але точно описати її поки що ніхто не може — ні філософи, які силкуються осягнути розумом, збагнути цю таємницю, ні дослідники, що виявляють нові причинні зв’язки в світі.

— Так на чому ж тоді тримається твоя «мужність»? На тому, що ти відчуваєш, але висловити не можеш? Це не мужність, а звичайнісіньке нахабство!

— Ні, мужність, пілоте. І не тільки моя — кожного путящого дослідника. Вона тримається на переконанні, що у всьому в природі можна розібратися, не вдаючись ні до господа бога, ні до хаосу. Треба тільки думати, працювати і бути готовим переглянути будь-які знання, навіть освячені віками і авторитетами. І, нарешті, вона ґрунтується на чіткому розумінні мети.

— Мети? — Тоні підняв брови. — А хіба процес дослідження, пізнання, творчості — сам по собі не прекрасна мета?

— Так досліджували б забарвлення метеликів! — спалахнув Аскер. — Вивчали б правопис букви «єр», яку вживали в XVII столітті!

— Тихше! — підняв руку капітан. — Так ми нічого не почуємо.

— Знання здобувають не для того, щоб задовольнити цікавість, творчі інстинкти, — Бруно стишив голос, — і навіть не для досягнення абсолютної істини. Хіба суть у ній, в абсолютній істині? Знання здобувають для того, щоб людині краще жилося, щоб людство розвивалося, щоб воно утвердилось у Всесвіті! І ми летимо здобувати нові знання для людей. Ті знання, що їх уже не взяти від природи на Землі і в Сонячній, скільки не бийся. Можливо, ми здобудемо не так багато, але й ради цього варто летіти. На Землі цього й за п’ять століть не здобудеш!

— Хороший ти чоловік, Бруно Аскер, — зненацька лагідно сказав Тоні. — Сильний і ясний…

Фізик ошелешено подивився на нього: нова каверза?

— Поважаю таку ясність від розуму. Ясність, вироблену працею, досвідом, шуканнями. Заздрю тобі, фізику.

— Ну, ну, прибережи це для мого некролога, Тоні… — ніяково пробурмотів Бруно. Те, що сказав пілот, було йому приємно. Він усміхався, розглядаючи підлогу. — Я теж блукав. Роками бився лобом об стіну, намагався в кабінеті з допомогою самих тільки олівця й паперу знайти «принцип надшвидкості»…

— А що як ми там, біля Г-1920, відкриємо його? — почав мріяти Корнєв. — Принцип подолання простору, часу…

— І людина зможе подорожувати по життю туди й назад! — захоплено підтримав Летьє. — Зробив помилку або працював кілька років не в тому напрямі — повернувся, пережив усе це по-іншому. Га?

— Ну, я не певен, що таке блукання по життю доцільне, — зауважив Корнєв. — От коли б здійснювати міжзоряні польоти без такого страшного витрачання життя — це було б прекрасно.

— Люди — як боги… — Бруно усміхнувся, погладив маківку голови. — Все-таки інтелігент ти, Тоні! Каша у тебе в голові. Ні, не буде цього! Наш світ розвивається за законами, які не залежать від людського бажання. Можливо, і пощастить перевищити швидкість світла в пустоті, або досягти температур, менших від абсолютного нуля, або подолати необоротне розсіювання теплоти. Але блукання по життю туди й назад… — він закрутив головою. — Це не життя, а якийсь містичний інтелігентський міраж! Треба мати мужність жити і діяти саме так, а не інакше, знаючи, що зробленого не повернеш!..

Аскер враз замовк, прислухався. Тоні птахом злетів на місток, завмер біля динаміка відкритого радіозв’язку. Астронавти затихли. Досі антени уловлювали зовні тільки шумові радіовипромінювання Всесвіту — шурхіт хмар міжзоряного іонізованого водню, невиразний шепіт згасаючих зірок, випромінювання далеких галактик. Тепер крізь цей фон, схожий на віддалений шелест морського прибою, пробивались розмірені тонкі звуки: «Пі-і… пі-пі-пі… Пі-і… пі-пі-пі…» Ось «пікання» припинилось, а через хвилину почулося знову.

— Привідний радіомаяк, — прошепотів Корнєв. — Увімкни протиобертання, Тоні.

Невагомість. «Буревісник» нерухомо завис у пустоті, спрямувавши, як вуха, параболоїди антен до Сонця. Сигнали надходили безперервно.

— Привідний. Номер 186, — розшифрував морзянку Летьє.

Бруно обережно поліз по скобах до полиці на протилежній стіні, взяв з неї «Каталог штучних небесних тіл», погортав.

— Приймач маяка працює в смузі 4500–4501 мегагерц. Чутливість — тисячна піковольта. Це малувато, щоб почути нас. Далеко проходимо. Він зв’язаний через проміжний астромаяк з навігаційним пунктом на Плутоні.

— Плутон, — Тоні дивився на динамік, мов на чудо. — Це ж майже Земля! Я там два роки працював!

— Летьє, візьми точний пеленг маяка! — наказав Корнєв. — Аскер, визнач поправку частоти передавача на швидкість віднесення. Готую радіограму. Корнєв розкрив блокнота, накидав текст:

«Увага, Сонячна! Увага, Сонячна! Говорить зореліт «Буревісник»! Говорить «Буревісник»! Ідемо на швидкості 0,91 c повз Систему. Курс — 268 градусів 35 мінут галактичної довготи, 14 градусів 15 мінут північної галактичної широти. Орієнтир: альфа Скорпіона Антарес. Летимо до справжнього місцезнаходження зорі Г-1920. Три наших астронавти летять в анабіозних контейнерах до Сонця. Їх швидкість 0,3 світлової. Стежте за простором у напрямі сузір’я Тельця.

Капітан «Буревісника» Іван Корнєв»

Через кілька хвилин сконцентрований параболічними антенами радіопромінь помчав повідомлення до невидимого, далекого астромаяка. Радіограму передали чотири рази: двічі відкритим текстом і двічі для надійності — телеграфною морзянкою.

Але до радіомаяка, повз який майже з швидкістю променя мчав зореліт, було все-таки дуже далеко…

Астронавти пообідали, відпочили. Капітан оголосив про регламентні роботи і генеральне прибирання зорельота. Вони втрьох методично перевірили механізми і прилади, заново підстроїли їх, підчистили контакти, замінили спрацьовані деталі. Потім шлангами пилососів висмоктали пилюку із закамарків, вимили до блиску пластмасові стіни, підлогу, трапи, двері у відсіках… Через чотири дні зореліт сяяв стерильною чистотою.

Тепер астронавти майже весь вільний час проводили в обсерваторії. У телескоп можна було розгледіти малесенький диск яскраво-жовтої зорі. Над ним зметнув вогненну голку протуберанець. Сонце. Воно збудило у всіх спогади про одне і те ж. У кромішній тьмі пустоти загубились малюсінькі кульки планет. Одна з них — Земля. Голубі річки, зелені ліси, могутні теплі океани… Міста, дороги, вітер, синє небо. І люди, багато людей — незнайомих, різних, але однаково дорогих.

Ідеально чисте кондиціоноване повітря зорельота з потрібним процентом вологості і хвойного запаху раптом здалося кожному нестерпно задушливим, обличчя товаришів — сірими…

Сонячне проміння насилу доганяло корабель, що рухався з навальною швидкістю. Сонце заволоклося легеньким червонястим серпанком. Сумно було усвідомлювати, що Сонце — така сама зоря, як і інші. Ніколи воно не стане для людини просто зорею. Збурюючи простір електричними і магнітними вихорами, лине до нього комарине попискування телеграфних сигналів. Чи дійдуть? Повинні дійти.

— Через місяць радіограма буде на Землі, — промовив Корнєв. — День мине, поки там придумають, що відповісти. Місяць — назад. Не дожене нас відповідь…

— Ех, під дощ би оце, — несподівано сказав Тоні. — Босоніж по калюжах, як у дитинстві. «Дощику, дощику, припусти, припусти!»

— Еге ж. А на калюжах від крапель бульбашки вискакують, — підтримав пілота Бруно. — Веселі такі. І лопаються…

— Ну, досить! — обірвав капітан. У нього заграли жовна. — Готуватись до засинання!

І знову «Буревісник» на тридцять шість земних років поринув у мовчання і пустоту…