Привид часу

4. КОНЦЕРТ ГРІГА

— А «Ластівка» там пролетить, — зауважив Тоні.

Вони втрьох магнітними маніпуляторами заводили конічне тіло розвідувальної ракети в гніздо на носі «Буревісника». Корнєв мовчки орудував рукоятками. Гуділи моторчики, пересуваючи у вакуумі суглобисті штанги, що обхопили сріблястий корпус ракети.

— Є! — сказав Бруно, коли засвітились усі п’ять лампочок на контрольному щитку. — Стоїть на місці.

— А ракета зможе пролетіти, — вперто повторив Летьє.

Корнєв мовчав. Бруно — теж. Вони коридором вернулись у рубку, кожен став до своєї роботи. Іван зійшов на місток — уточнити з допомогою приладів місцезнаходження корабля після метеорної атаки. Бруно засів коло астронавігатора, програмував його на розв’язання контрольної задачі, щоб перевірити, чи не збільшилась похибка в напрямі курсу.

Тоні записував у вахтовий журнал про розвідувальний політ. Він закінчив писати і знову вперто сказав:

— Дуже просто! Треба обігнути пояс по гіперболічній траєкторії. Туди дві доби польоту. Назад дві, навіть менше — зоря відштовхуватиме і планета теж… Та ви поглухли, чи що?

Корнєв і Аскер мовчали.

— Чого це ви прикидаєтесь глухонімими?! Всю дорогу базікали про час і антимасу… А як до діла, коли все це можна перевірити, — в кущі!

— Ну й демагог же ти! — буркнув Бруно, не повертаючись.

— То як усе-таки відносно часу, професоре? — не вгавав Тоні. — Що існує: біг часу чи перебіг різноманітних причинних зв’язків? У тутешньому світі: біля зорі Г-1920 та її планети зворотний біг часу чи ні? З того, що ми спостерігали досі: антитяжіння, зворотний хід променів світла, розпад метеоритів — нічого сказати не можна. Все це пояснюється і так і сяк. Вирішальних фактів нема. Вони там, на планеті!

Він замовк, підвівся і сердито почав ходити по рубці.

— А що ти там побачиш? — Корнєв схилився з містка. — Близько підлетіти не можна — атмосфера не пустить. Здалеку? В ракеті телескоп слабенький, нічого не розгледиш. Для цього польоту треба переобладнати ракету. А де тут нам її тепер переобладнати? От і виходить, що політ до планети слід відкласти до наступної експедиції.

— Яку буде споряджено через сто років! — обурено додав Тоні.

«А може, справді послати туди розвідувальну ракету? — закрався в Корнєва сумнів. — Зрештою ж система як система: зоря, планета, метеорний пояс, наче в Сонячної, тільки з негативною масою. Ніяких фокусів… Здогади наші підтверджуються. Чому б не послати? Метеори тут невинніші, ніж ті, що між Марсом і Сатурном. Наш метеор таких розмірів геть чисто змів би обсерваторію… А те, що їх не руйнують імпульси електромагнітної гармати? А лжезоря? Ні. Все не так просто…»

— Я певен, що пролетіти можна, — вперто повторив Тоні.

«Він, мабуть, таки має рацію. Коли вже ми прилетіли сюди, смішно не побувати коло планети», — думав Корнєв.

— Треба до неї ближче підійти, щоб роздивитися і сфотографувати!

— Ну, це так, але ж… — зам’явся Бруно.

— Що саме?!

— Небезпечно! — розсердившись, гаркнув фізик. — Небезпечно! З чотирнадцяти астродатчиків жоден не повернувся. Жоден! Очевидно, там, крім пояса метеорів, є ще щось таке… — Бруно занепокоєно нахмурився, — що поглинає кулі. З чотирнадцяти куль хоч би одна уціліла. Всі загинули від метеорів.

— Зовсім не обов’язково, щоб усі кулі зіткнулися з метеорами, — замислено промовив Корнєв. — Вони могли розсіятись, змінити траєкторії через взаємне відштовхування…

— Я нічого категорично не стверджую, — здався Бруно, — але…

— Мені подобається твоє «але»! — нападав Летьє на фізика. — А хто це зовсім недавно базікав про мужність дослідників?

— Я мав на увазі зовсім іншу мужність, пілоте, — мужність мислення! При цьому голова дослідника лишається на плечах.

— А звичайний риск у цей високий кодекс не входить? Певна річ, це занадто примітивно! Хоч… стривай! — Тоні потер чоло. — Я якось читав потішний некролог на смерть одного дослідника… «Визначний учений в галузі теоретичної і експериментальної фізики передчасно загинув, випробовуючи нову ядерну установку для синтезу нейтроніту…» Не пригадуєш?

Аскер невдоволено скривився, засовався в кріслі.

— Правда, та газетка поквапилась з некрологом: дослідника через п’ять днів одкопали з-під руїн установки. Він тільки переніс променеву хворобу і полисів. Тоді він ще в інтерв’ю сказав, що в некролозі його нарешті оцінили по заслузі. Не знаю, як від радіації, а от від скромності цей дослідник ніколи не вмре, навіть не захворіє.

— Ой, я більше не можу, — фізик промокнув хусточкою лоба, глянув на капітана.

Той реготав.

— Пусти його, Іване! Відпусти його. Хай летить хоч у самісіньке пекло!

Корнєв ляснув по столу долонею.

— Ну, що ж, — подивився на пілота. — Добу відпочивати. Ми поки що заправимо ракету і перевіримо керування…

Іван і Бруно ще повзали у вакуумі по рибоподібному сріблястому тілу сповитої тяжами ракети, перевіряючи кріплення антени, а Летьє уже надів скафандр і влаштовувався в малесенькій кабіні на носі під ковпаком із прозорої броні. Потім капітан і фізик сповзли з корпусу на перехідний місток. Летьє подивився на них.

— Усе гаразд? — почув Корнєв його голос у навушниках.

Капітан кивнув головою і досадливо подумав, як він усе-таки погано розбирається в людях! Адже він зовсім не знав справжнього Антона Летьє — астронавта, дослідника, бійця. Так, зараз за кермом ракети сидів боєць, що зібрав у єдиний згусток волю, енергію думки і вміння для сутички з невідомим. Навіть обличчя у Тоні стало інше: воно ніби затверділо, зник вираз іронії, губи стиснулися. Тільки очі світились зухвалою веселістю, коли він дивився вперед, туди, де серед розсипища зірок чорнів згусток Г-1920…

Аскер і Корнєв прощаючись підняли руки. Пілот відповів їм таким самим жестом.

— Від борту! — почули Корнєв і Бруно його голос.

— Єсть від борту!

Вони втягли в люк відкидний місток, увійшли в зореліт, задраїли люк. Корнєв узявся за рукоятку маніпуляторів. Незабаром майже одночасно почулися голоси Тоні і Бруно:

— Єсть!

— Ракета вільна!

Тепер ракета вільно висіла в гнізді. Крізь перископічний ілюмінатор астронавти 6ачи\и кабіну і в ній Тоні. Ось він точним рухом пристебнув до кистей пояски командних біоелектричних датчиків, зручно вмостився в кріслі, відкинувся і потилицею виштовхнув атомне зчеплення. Десь на другому кінці ракети з отворів у сірих уранових циліндрах висунулись графітові стержні; почалась ланцюгова реакція. Двигуни ракети тонко заспівали, сама вона рухнулась у стримуваному пориві.

— Пілоте Летьє? — обізвався Корнєв.

— Готовий!

— Дозволяю старт.

М’який поштовх, здригнулась під ногами підлога, ілюмінатор заволокло світною пилюгою. «Ластівка» вирвалась у простір…

— «Буревісник»! Як чуєте мене, земляни? Прийом! — долинув трохи спотворений мікрофоном голос Летьє.

— Чудово, Тоні. Як ти? Прийом!

Пауза, під час якої радіосигнал робив мільйони кілометрів — до ракети і від неї.

Корнєв і Бруно стояли біля динаміка.

— Усе нормально, — через кілька секунд знову почули вони голос із динаміка. — Швидкість — 1200 кілометрів за секунду. Закінчив перший розгін. Іду по дотичній до краю метеорного пояса. Чую вас добре. Локатор показує безпечну пустоту. Прийом.

Заговорив Корнєв.

— Антени автоматично стежать за ракетою. Не вимикай передавач — інакше можемо втратити тебе з поля зору. Визнач і повідом відстань до планети. Прийом.

Знову мертва пауза, ще довша.

— Добре. Час від часу посилайте сигнали чутності. Краще — телеграфним кодом… А взагалі, нудна це справа — діалог на відстані в мільйони кілометрів. Наче розмовляєш з важкодумом. Доведеться перейти на монологи… Визначаю паралакс планети. Про відстань скажу через три хвилини… — Після паузи Летьє доповів: — По прямій — п’ятдесят вісім мільйонів кілометрів. По моїй траєкторії — близько ста десяти мільйонів, майже доба польоту. Під впливом антитяжіння зорі ракету трохи відносить з розрахункової траєкторії. Попереду, як і раніше, пустота і простір. Передачу кінчаю, нічого нового більше нема. Наступна через три години. Кінець.

Корнєв і Аскер ці три години по одному чергували біля динаміка. Час від часу Тоні насвистував, потім став декламувати вірші:

— Чиї це вірші? — поцікавився Бруно. Відповідь прийшла через хвилину:

— Володимира Маяковського, фізику. Не знати такого поета!..

— Ні, чому ж! «…співець кип’яченої і лютий ворог води сирої» — процитував Бруно.

— «Професоре! Зніміть окуляри-велосипед! Я сам розповім про час і про себе!» Прямо про тебе сказано! — долинуло через хвилину і десять секунд. — Про час і я тобі ще розповім, почекай. І про античас… Ох, чорт! Брила! — настала пауза. Потім почулось і стихло різке шипіння двигуна. А ще за хвилину пролунав спокійний голос Летьє: — «Ластівка» — просто молодчина. Тільки що ми з нею ухилились від боліда завбільшки з хмарочос. І де він узявся? До зони, по-моєму, ще мільйона півтора кілометрів… Після паузи почулося: — Віртемолік аротвіп анойьлім… — голос плавно затих.

— Що? Що? — насторожився Бруно. — Повтори. Прийом!

— Погано чути? — після паузи знову залунав голос пілота. — Я сказав, що ухилився від боліда. До речі, схоже, що він — перша ластівка, точніше — перший літаючий слон. Радіолокатор обіцяє ще. Передачу припиняю. Буде ніколи. Кінець!

З динаміка почулось несамовите шипіння: це Тоні увімкнув двигун. Шипіння то стихало, то ставало гучнішим. Подеколи долинало клацання — то переключалося реле. Ракета маневрувала десь там, за двадцять з гаком мільйонів кілометрів од «Буревісника», пробираючись через пояс метеорів.

Корнєв і Бруно напружені стояли біля динаміка.

Минуло понад дві години. Шипіння нарешті припинилось.

— «Буревісник»! — пролунав бадьорий голос Летьє. — Як чуєте? Пояс пройшов. До планети сімдесят мільйонів кілометрів по моїй траєкторії. Попереду — пустота…

— Молодець, Тоні! Чуємо добре! Відпочинь тепер, переключи керування на автопілот! — полегшено зітхнувши, закричав у мікрофон Іван.

«А чуємо не завжди добре… — Бруно згадав недавнє невиразне бурмотіння. — Треба увімкнути магнітний запис». Він вставив у магнітофон, вмонтований у стіні, бобіну з чистою плівкою і підімкнув його до приймача.

— До планети 56 мільйонів кілометрів по моїй траєкторії, — повідомив Летьє через вісім годин польоту. — Іду по прямій. Трохи відносить антитяжіння зорі. Бачу майже весь диск планети, тільки верхня частина ще в ночі. Алло, земляни! Вимкніть, ради бога, свої позивні. Здуріти можна. Дайте краще музику! Ефір чистий, я й так вас ні з ким не переплутаю. Прийом!

Екран телескопа ракети «Ластівка» показував приплюснуту зверху мутно-оранжеву кульку. По ній плавали розмиті бурями плями. Летьє подумав: «Майже як Марс, коли до нього летіти від Землі. Від Землі, — повторив він самими губами. — Яка ти там тепер стала, плането Земля?»

Пілот відкинувся на спинку крісла, ліг зручніше. Тіло не стомилось — невагомість не напружувала м’язів. Стомився мозок, стомилися нерви, трохи тремтіли руки. «Це після проходження пояса», — мляво подумав Тоні. Тепер попереду були десятки мільйонів кілометрів пустоти. Можна відпочити. «Еге ж, у поясі довелося попрацювати. Я трохи прибрехав, метеори і тут ішли досить густо. Добре, що все обійшлось. Коли полечу назад, доведеться вибрати якусь обхідну траєкторію, хоч і не хочеться. Скоріше б у зореліт і — додому, на Землю. Вони теж, мабуть, ждуть не діждуться. Стомилися всі…»

У цю хвилину в слуховій капсулі припинився розмірений писк позивних «Буревісника». Отже, прохання його дійшло і прийнято. Кілька секунд поклацування, легеньке шипіння і раптом грянув драматичний акорд фортепіано. Концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Летьє усміхнувся. «Іван знає, що для мене поставити».

Пілот одстебнув пояски біодатчиків, закинув руки за голову, заплющив очі і згадав останню годину перед стартом в Астрограді…

Він вирішив дійти до космодрому пішки, щоб не бути присутнім на пишній і обтяжливій, мов похорон, церемонії прощання. Була осінь. З річки дув вологий вітер. Небо заволоклося сірими хмарами, що тільки подекуди відкривали клаптики холодної блакиті. Тоні бродив у парку. Було похмуро, урочисто, журно. Голі лави, внизу сіра річка, жовте листя на деревах і чорному асфальті доріжок…

Зненацька з алюмінієвих, обліплених мокрим листям динаміків, що ховались у вітах, почувся далекий наростаючий гул оркестру, потім пролунав акорд фортепіано — сильний, тужний і гнівний. Він був схожий на відчайдушно сміливий сплеск людських бажань, думок, мрій. Тоні впізнав концерт Гріга і в думці подякував людям, що послали йому цю музику в його останню годину на Землі. Вона дуже імпонувала його настрою.

Вступив оркестр — неголосно, м’яко, заспокійливо, наче умовляв не сумувати. Фортепіано ніби погодилось і стало повторювати фразу, сповнену красивої безнадії і якоїсь по-жіночому чарівливої безпорадності.

Тоні простував доріжками, засунувши руки в кишені плаща, розкидав ногами купи опалого листя, слухав і думав. Можливо, коли б у нього був інший настрій, йому привиділися б під цю музику картини природи — норвезькі фіорди, прибій, згадалися б давні ліричні переживання. А тепер думки були зайняті іншим — і музика сприймалась по-іншому. «Нічого не поробиш, — повторював він. — Сорок років летіти туди і стільки ж назад. А того діла там усього на два-три місяці. Безглуздо! Навіть світло летить до Г-1920 тридцять два роки… Отже, нічого не вдієш… Природа!..»

Мелодія наростала в оркестрі: вона вже не умовляла — диктувала. Сміливі людські поривання гасилися, розбивались об скелю законів світу. А фортепіано ронило звуки, тягучі, прозорі і круглі, мов сльози, — красиво оплакувало своє безсилля… Мелодія перекидалася від динаміка до динаміка. Різкі пориви вітру, що свистів у вітах, немов колихали її.

Ось, наперекір усьому, рвонулися сигнали труб — закличні, бентежні. Їх, було, підхопив оркестр… І знову все зійшло нанівець, знову заполонило парк лагідне мелодійне заспокоєння.

«Нічого, видно, не зробиш, — розмірковував Тоні. — Абстрактний факт із теоретичної фізики: неможливо рухатись із швидкістю, більшою від швидкості світла в пустоті… Тепер цей факт повертається до нас своєю драматичною стороною». От вони полетять за десять парсеків. Коли повернуться, не буде ні цих дерев, ні теперішніх людей, ні динаміків. Зміниться місто, зміниться земля. Вісімдесят років, ціле життя… А вони ж і самі ще не знають, чи привезуть цінні знання, відкриття. Може, варто було б почекати з такими подорожами, поки люди відкриють принцип понадшвидкісних перельотів? Аякже, відкриєш його, сидячи на землі! Жди…

Летьє вийшов із парку і попростував безлюдними вулицями в місто. Алея, динаміки, концерт Гріга — все лишилось позаду. Почав накрапати дощ. Тоні підняв комір плаща.

Вулиці ставали ширші й жвавіші, будинки — вищі. Вітер, що налетів з-за рогу, сіяв за комір дощовий пил, дув то в обличчя, то в потилицю. Дощ не вщухав.

«Чим далі заглядаєш у майбутнє — тим більша імовірність помилитися, — міркував Тоні, простуючи вулицею. — Так чи варто рипатись? — знову заговорив у ньому сумнів. — Може, ми, шість дослідників, досягнемо більшого, якщо витратимо вісімдесят років не на політ, а, припустімо, на створення в навколоземному просторі величезного телескопа, в який можна буде розглядати Г-1920 так, як ми розглядаємо, наприклад, Місяць? І це ж буде життя, а не нидіння в космосі!»

Провулок вивів на центральну вулицю Астрограда. Розділені смугою жовтих кленів і каштанів, мчали два зустрічні потоки машин; гуркотіння моторів зливалось у гарячковий рокіт; скати шурхотіли по блискучому мокрому асфальту. Двосхідчасті тротуари теж розділені трав’янистим укосом; далі височіли ряди будинків, гармонійно складених з бетону, кераміки, скла, алюмінію, пластмас. Останні поверхи найвищих будинків зникали в тумані.

«Ну й нехай сьогодні дощ, сльота, туман! Зате завтра буде сонячно. А потім злива — весела, грозова. Зима. Весняна зелень. Літня спека… А там, у космосі, — чорно і пусто завжди».

Тоні простував вулицею, розтривожений думками. Мимо нього йшли люди. Одні поспішали, ховаючи обличчя від дощу, інші прогулювалися, нехтуючи негоду. Тоні обігнали дівчата під спільною прозорою накидкою.

Пройшов назустріч чоловік з сивим мокрим волоссям і товстим заклопотаним обличчям, схожий на Корнєва. Тоні подивився йому вслід, і його обпекла думка: «А що коли не тільки я так думаю?! Що як інші? Тільки кожен приховує свої думки, соромиться їх? Може, не летіти справді мудріше? Треба негайно поговорити з товаришами! Якщо такі сумніви виникнуть у нас в польоті… Не можна ж літати вісімдесят років тільки на злість скептикам і консерваторам… — Він пішов швидше, але одразу ж і сповільнив ходу. — Стривай. Та що це я? Ми ж летимо до зорі чужої галактики по знання, які на Землі ніколи не здобудеш. Знання про Всесвіт можна добути тільки у Всесвіті. Які ж тут можуть бути сумніви? Дивак!»

І раптом сталося щось таке, від чого серце Тоні сповнилося буйною радістю. Наче якась чудодійна сила підхопила його і понесла вперед. Тоні не відразу зрозумів, що це музика. Концерт Гріга, фінал… Фортепіано і оркестр вивергали такі самі каскади звуків, як і на початку. Тільки тепер лунала гнівна і горда мелодія, не було гіркої приреченості, не було красивої розсудливої слабості. Бентежний бурхливий ритм крушив усе в нестерпному пориванні вперед!

Здавалося, люди вивертають ліхтарі, ламають будки і лабази, котять бочки, споруджують барикаду впоперек вулиці, втикають у ящик з-під оселедців тріпотливий червоний прапор повстання! А може, це трощать скелі — вибух за вибухом, удар за ударом! — прокладають пряму дорогу через синій гранітний хребет. Здіймається пилюка, летять уламки, двигтить Земля — і гори розсуваються, поступаючись перед упертим генієм людей! Може, це інженер бігає по прокуреній кімнатці, перекидаючи стільці, розмахуючи в такт музиці лічильною лінійкою, скуйовджений, щасливий і гордий. Не виходило, здавалось безнадійно трудним — а от вийшло! Він знає, що попереду ще багато праці, помилок і розчарувань, зате — вийде, буде!

От знову залунали переможні сигнали труб. Їм стиха вторив оркестр. Вдарили пружні і сильні акорди фортепіано, і полилася прекрасна пісня нестримного руху вперед.

«Вперед, людино! — Тоні йшов по калюжах назустріч дощу і вітру. — Ворушись, повертайся, білковий тюхтію! Берися за всяку справу: посильну і непосильну, яку зробити можливо і неможливо, сумнівайся, шукай, помиляйся, прозрівай, але йди вперед! Перед тобою величезний, складний і могутній Всесвіт. Укріпися в ньому! Ти придумав машини: швидкі, точні, розумні, вони не бояться ні пустоти, ні часу, ні спеки, ні холоду… Ану, доведи, що ти сильніший і розумніший за них, що світ підвладний тобі, твоєму розуму, твоїм прагненням!»

Тоні майже летів, обганяючи перехожих. Обличчя його пашіло. Музика з динаміків, човгання ніг по мокрому асфальту, гомін, сміх перехожих, рокіт автомашин, шипіння скатів, мокре листя, що налетіло на бульварні лави, різкі пориви вітру, краплі дощу, туман над будинками, ясні і гарячі думки в голові, — усе злилося в складну, навальну і горду симфонію людського руху… Вони полетять, неодмінно! І ті, кому доведеться мчати за сотні парсеків, повертатись через тисячоліття, — теж полетять. А інші думатимуть над тим, як літати до далеких світів не за тисячоліття, а за дні — і відкриють цю таємницю. Усе залежить від людей!

…Тоні розплющив очі. Розсипи зірок, червоне око Антареса, чорна дірка Г-1920, оранжева щербата пляма планети, жовте кудлате лжесонце позаду…

«Неймовірний світ. Ну й занесло ж нас!» — подумав Тоні.

Бентежна і заклична музика фіналу Грігового концерту ще лунала в кабіні ракети. Тоні тихо підспівував мелодії. Ні, нікому він не розповість про свою слабість, нерішучість в останню годину на Землі, про свої мудрі і обережні сумніви. Вперед, людино! Вперед, розумний трудівнику, бійцю, неспокійний шукачу, який ніколи не задовольняє ні своєї цікавості, ні прагнення підкоряти і створювати. Вперед, неспокійний і веселий, гнівний і гордий, наполегливий і сильний! І хіба не найбільше щастя для людини — важкий, але самостверджуючий рух уперед?

— До планети півмільйона кілометрів, — доповів Летьє ще через 19 годин. — Погасив швидкість до 50 кілометрів за секунду. Решту погашу біля самої Марини. Прилади показують невелику перевитрату пального внаслідок гравітаційного відштовхування. Курс — прямо до центра планети, інакше — відносить убік.

— Ти чуєш? Чуєш? — пошепки видихнув Бруно, до болю стиснувши капітанові плече. — Накладається щось… Це не перешкоди!

— Чую, — прошепотів у відповідь Іван. Він слухав і не вірив собі: до голосу Тоні домішувалось ледве вловне, але чітке бурмотіння незрозумілою мовою. Начебто дві радіомовні станції працювали на близьких хвилях. — Увімкни дублюючий приймач, пошукай хвилю другого передавача. «Невже там якісь істоти?»

— Планета зараз освітлена на три чверті. Візуально вона завбільшки така, як Місяць, коли на нього дивитися з Землі. В телескоп нічого не розбереш. Оранжеві хмари, якась непроникна червона каламуть.

— Тумалак ановреч анкинорпен сакя ирамх івежнаро… шеребзор ен огочін покселет в… — виразно вклинився в паузу тихий чужий голос.

— У сусідніх діапазонах нічого нема. Тільки на частоті передавача ракети, — мовив Бруно. — Тоді що ж це?!

— Тоні, увага! — голосно сказав у мікрофон Корнєв. — На твоїй хвилі приплутується якась передача. Її напрям — теж від планети. Уважно стеж за нашими повідомленнями. Прийом.

«До нього шістдесят мільйонів кілометрів. Моя порада дійде через три з чимось хвилини. За цей час він пролетить ще десять тисяч кілометрів».

— Не планета, а справжнісінький апельсин! — передавав далі Летьє. — Суцільна оранжева хмарність. Хоч би якийсь просвіток! Спробую через інфрачервону насадку, може, знайду прозору зону.

Якийсь час у динаміку було чути стук і побрязкування: Тоні возився з насадкою. В ці секунди астронавти знову почули виразні фрази чужого шепоту:

— …уноз урозорп удйанз ежом укдасан уновречарфні зереч…

Потім знову голосно заговорив пілот:

— Еге! Боюсь, що ми не дуже полестили Марині, коли назвали її іменем оце неподобство. То ж вогненний вир! Імовірність побачити стариків, що перетворюються в немовлят, дорівнює нулю, земляни! Планета ще не охолола. В інфрапромінні можна побачити лавові моря… Якісь вихори. Бушує планета. Помітно, що лава рухається: воронки, якісь вали переміщаються… От і догадайся, в якому перебігу часу це відбувається — в нашому, протилежному чи під кутом? Може, коли підлечу ближче, роздивлюсь тоді… Ага! Бачу острови. Вони розжарені, температура поверхні — градусів сімсот. Схоже, що вони плавають у лавовому морі. Що?! — нарешті Тоні почув голос Корнєва. — Дурниця якась! Я ж чую тільки вас — і без накладки, зовсім чисто…

— …місвоз икдалкан зеб і сав икьліт юуч… — влізло в паузу бурмотіння. Воно стало голосніше.

— Передавач з планети я б чув набагато краще, ніж вас! — дзвінко вів далі Летьє. — Та й де б тут узявся передавач і взагалі, хто б говорив, кому? Планета розпечена. Тут явно немає жодної істоти, яка б хоч квакала, не те що говорила…

— …алировог ощ ет ен алакавк чох… — ніби перекривляючи, пробурмотів чужий голос.

Бруно подивився на Корнєва переляканими очима.

— Таке саме було, коли ракета пролітала повз великий болід «завбільшки з хмарочос», як сказав Тоні. — Фізик потер лисину. — Там — болід, тут — планета… Згустки антимас…

«Ластівка» трохи помовчала. Потім Тоні знову заговорив:

— До планети триста дев’яносто тисяч кілометрів. Трохи відносить убік. Мабуть, пройду мимо неї по дотичній до атмосфери…

— …ирефсомта од йінчитод оп їен омим… — знову увірвався голос, тепер уже гучний.

Корнєву здалося, що він його вже десь чув…

Бруно в окулярах, зсунутих на лоба, присів біля динаміка. Напружено ворушачи губами, він водив пальцем по підлозі. Від неймовірно інтенсивної роботи мозку обличчя його побагровіло, на голові виступив рясний піт. Раптом фізик схопився, вибухнувши криком:

— Тоні, гальмуй! Це дзеркальна луна! Не наближайся до планети, гальмуй і повертай від неї. Попереду — шар дзеркальної луни! Це дуже небезпечно! Тікай від планети, чуєш?!

— Летьє! — приєднав і свій голос Корнєв. — Негайно гальмуй з максимальним перевантаженням. Відійди вбік! Прийом!

— Пізно! — Фізик у відчаї схопився за голову, забігав по відсіку. — Пізно! Не встигне, не почує… Три хвилини, поки дійде сигнал та поки ще Тоні почне гальмувати! Швидкість, інерція, простір — усе проти нього.

Корнєв у бурмотінні дивною мовою впізнав раптом голос Тоні Летьє. «Дзеркальна луна!? Що це?» Але питати в Бруно було ніколи.

— На лавових морях планети бачу якісь спучення, — доповідав тим часом Тоні. Бурмотіння тепер весь час супроводжувало його слова. — Нібито надимаються і опускаються величезні пухирі… Однак з цього не можу зробити ніяких висновків… Потрібні подробиці, деталі, а я їх поки що не бачу. Нічого, потерпіть трохи, ось підлечу ще тисяч на сто кілометрів ближче, будуть і подробиці…

— іцибордоп і тудуб… — повторив його голос.

— Хлопчик… Зухвалий хлопчисько з гарячим серцем. Невже не почує? Не встигне? — Бруно сидів на підлозі, тер долонею груди коло серця. Обличчя його було бліде. Інтуїцією досвідченого дослідника він зрозумів: дзеркальна луна, яка глузливо перевертає фрази Тоні, — відгомін якогось могутнього і незрозумілого явища, що відбувається в просторі поблизу планети. Туди, як метелик на вогонь, мчала «Ластівка». Фізик зрозумів і схопив тільки дуже поверхово закономірність явища. Інтуїція підказала, що воно ховає в собі смертельну небезпеку. Як і багато інших процесів у Космосі, це явище з байдужою непохитністю може поглинути, розчавити, зруйнувати крихту матерії, що наблизилася до меж його впливу, — розвідувальну ракету з мешканцем іншого світу — людиною, тендітною істотою з сміливим, допитливим розумом і полум’яним серцем дослідника.

— Невже не встигне?

Корнєв подивився на нього, хотів заспокоїти. Але сказати було нічого — зціпив зуби, промовчав.

— Ага! — переможно залунав у динаміку голос Летьє. — На острові бачу вулкані

— …наклув учаб івортсо ан… — луна була така ж гучна, як і голос пілота.

— Оце так вулканисько! Скоріше навіть гігантський гейзер лави. Б’є на десятки кілометрів угору. Викидає лаву і розпечене каміння…

— …яннімак енечепзор і увал єадик…

— Ти правий, старий Бруно! Радуйся і кричи «ура». Ніякого античасу нема! Все… — Голос Тоні став швидко стихати, немов пілот віддалявся од мікрофона. Зате дзеркальна луна гриміла тепер наче грім:

— …іцсім ан есв… икділсан і иничирп… єувоьлпив наклув яннімак і увал…

І враз усе стихло.

Капітан ще довго гукав у тихий простір: «Алло, Тоні! Алло, «Ластівко»! Викликає зореліт. Прийом!»

Марно.

Бруно сидів на підлозі і плакав. Дивитись, як літній дужий чоловік плаче, було нестерпно важко. На червоні очі Аскера набігали сльози, тоді він скреготав зубами, гримаса спотворювала його товсте обличчя. Неймовірним зусиллям волі і м’язів він намагався не дати сльозам скотитись.

Та ось Бруно підвівся і почав прослухувати магнітний запис передачі з ракети. Ті місця, де було чути бурмотіння дзеркальної луни, він обводив на бобіні магнітофона олівцем. Останній шматок стрічки, де луна зовсім забила слова Летьє, фізик одрізав, розділив по паузах на маленькі шматки і склеїв їх у зворотному порядку. Потім змотав плівку знову на бобіну.

— Слухай, Іване!

Шипіння, і з динаміка полилася збуджена, трохи плутана мова Тоні:

— Все на місці — причини і наслідки. Спочатку вулкан випльовує лаву і каміння, потім вони підіймаються вгору. Далі втрачають швидкість і падають на вишневі схили вулкана. Словом, усе як на Землі, як і повинно бути. А шкода… — голос Летьє затих.

Кілька секунд астронавти дивились, як крутяться бобіни. Бруно увімкнув магнітофон.

— «Радуйся, старий Бруно…» Наче в цьому вся справа, — голос фізика затремтів, однак Аскер поборов себе. — Та я не такий уже й правий. Усе значно складніше. Який великий і розмаїтий світ! Як мало ми ще знаємо про нього…

— Це… дзеркальна луна? — спитав Корнєв. — Що ти думаєш про неї?

— Уперше я її почув, коли ракета Тоні промчала повз величезний болід, мабуть, дуже близько. Я тоді приймав сам і думав, що мені приверзлося… Потім ніякої луни не було. А коли він підлетів до планети, знову з’явилась. Певно, великі скупчення речовини з антимасою оточені зоною простору з особливими властивостями. Якими? Хтозна. Це дослідять ті, що прилетять сюди після нас. Одна з властивостей такої зони — дзеркальна радіолуна. Дзеркальна — ось що важливо: радіохвилі не просто відбиваються, а й послідовність сигналів змінюється на зворотну…

— Це можна розуміти як античас? — поцікавився Корнєв.

— Не в більшій мірі, ніж те, що античас міститься в магнітній стрічці, яку я переклеїв з кінця наперед, — знизав плечима фізик. — Ні, Іване, античас — надто примітивна гіпотеза для цього світу! Тут усе складніше, ніж нам хочеться.

— А як ти зрозумів, що зона цього проклятого простору близько від ракети? Адже до планети було ще далеко?

— Ніколи собі не прощу, що зрозумів це надто пізно, — голос Бруно знову затремтів. — Я пізно догадався, що це бурмотіння — перевернуті фрази Тоні. Було дві ознаки швидкого зближення. По-перше, дедалі меншою ставала пауза між словами і луною слів, причому дзеркальна луна відбивалася все коротшими уривками. По-друге, надто швидко луна гучнішала. Ракета наближалась до якоїсь незримої оболонки планети. Пауза між прямими радіосигналами ракети і дзеркальною луною від них дедалі зменшувалася, поки стала дорівнювати нулю. Ракета увійшла в заборонену зону і… Не уявляю, що і як там сталося, — Бруно замовк.

На «Ластівці» був п’ятнадцятиденний, за звичайним ліком часу, запас повітря…

Друзі чекали Тоні тридцять днів. У них ще жевріла надія: а може, тільки радіопередавач зіпсувався? Може, радіо і деякі двигуни? Можливо, ракету чи хоч її останки виштовхне сюди антитяжіння зорі…

Антитяжіння відносило зореліт, але Корнєв короткими поштовхами двигунів уперто повертав його на попереднє місце, в ту точку, з якої стартувала «Ластівка».

Настав тридцять перший день. Астронавти відкачали повітря з коридора, наділи скафандри. В телескоп нової обсерваторії наостанок ще обшарили околиці простору. Потім заходились розгвинчувати болти. Бронековпак з телескопом та іншими приладами відокремився од носа зорельота. Астронавти відіпхнули його ногами — він поплив у пустоті, повільно перекидаючись в оранжевому промінні лжезорі.

Після цього вони проробили те саме з кормовою обсерваторією і катапультою. Прогулялись по корпусу. Тепер від носу до чорних стільників анігіляційних камер було тільки сорок кроків.

— Поки долетимо до Землі, від «Буревісника» лишиться маленький недогризок, — обізвався Іван. — Метрів дванадцять…

Бруно не сказав нічого.

Спустились усередину, розляглися. Капітан піднявся по драбинці до пульта, ввімкнув маховики повороту. «Буревісник» схитнувся, почав поволі розвертатись у пустоті. Бруно важко зійшов на місток, став поруч капітана.

В овалі екрана пропливали сузір’я. Ось промайнув червоно-жовтий Альдебаран, за ним знизу зійшли купочкою сім неяскравих зірочок. Шість їх утворили знайомий ківшик Плеяд. Сьома, біло-жовта, яскравіша від інших, — розмістилась у центрі ковша.

— Сонце, — тихо промовив Бруно.

— Сонце…

Коли Сонце підійшло до середини овала, Корнєв переключив маховики. Зореліт захитався і завмер. Обидва мовчки сіли в стартові крісла. Капітан за звичкою хотів подати в мікрофон команду передстартової уваги, але вчасно спохватився. Досадливо скривившись, натиснув на кнопки двигунів. М’язи відчули вібрацію зорельота.

— Через шість релятивістських років будемо вдома, — сказав Корнєв.

— Тепер, мабуть, раніше. Через п’ять…

— Так, правильно, — швидко погодився Іван. — Долетимо за п’ять… А втім, для нас однаково: шість чи п’ять — у контейнерах сидіти. Справи не міняє. На Землі мине майже сто років.

Вони помовчали.

— Ну, з цим я ще поборюсь, — твердо промовив Бруно. — Хіба це діло — летіти від людей на цілі століття? Тепер я уявляю напрям пошуків: треба подолати енергію, скомпенсувати маси тіл… І знаєш, Іване: нам ще доведеться повернутися сюди. Неодмінно! Тоні хотів, та от… А він мав рацію: нову експедицію сюди повинні вести ті, хто вже тут побував.

Корнєв мовчки кивнув.

…Попереду, трохи праворуч по курсу, горіла в пустоті облудним оранжевим сяйвом неіснуюча зоря Г-1920. А справжню чорну кулю вже неможливо було побачити — білий стовп вогню, що виривався з зорельота, заслонив її.