Повна темрява. Без зірок

Післямова

Історії в цій книзі брутальні. Можливо, вам місцями їх важко було читати. Якщо так, будьте певні, що й мені, відповідно, також місцями було важко їх писати. Коли люди питаються в мене про мою роботу, я давно виробив собі звичку ухилятися від теми за допомогою жартів та особистих гумористичних оповідок (котрим ви не мусите цілком довіряти; ніколи не вірте нічому з того, що автори художніх творів розповідають про себе). Це теж різновид ухиляння, лише трохи дипломатичніший за той спосіб, у який мої предки янкі мали звичку відповідати на такі запитання: «Це не твого розуму справа, приятелю». Але поза анекдотами до всього, що роблю, я ставлюся дуже серйозно, і то починаючи з мого першого роману «Довга прогулянка», написаного, коли мені було вісімнадцять років.

Я мало терплю письменників, котрі не ставляться до своєї роботи серйозно, і зовсім не терплю тих, що вважають мистецтво оповідання історій цілком зношеним. Воно не зношене, і це не просто якась там літературна гра. Це один із органічних способів, якими ми намагаємося додати сенсу в наше життя, і часто в той жорстокий світ, котрий ми бачимо навкруг нас. Це той спосіб, яким ми відповідаємо на питання «як таке можливе?». Історії показують, що інколи — не завжди, але інколи — для дечого існують причини.

Від початку — ще навіть до того, як юнак, котрого я тепер майже не в силах осягнути розумом, почав у себе в кімнаті гуртожитку писати «Довгу прогулянку» — я мав відчуття, що найкраща література є одночасно заохочувальною й агресивною. Вона на тебе пре. Іноді вона кричить просто тобі в обличчя. Я не проти літературних творів, в котрих описуються надзвичайні люди в звичайних ситуаціях, але, як читач і як письменник, я набагато більше цікавлюся звичайними людьми в надзвичайних ситуаціях.

Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні реакції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, — не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія достатньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде відкладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віці зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швидше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї історії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я думаю про Сару Пейлін[323] і її непристойні зауваження щодо «групи смерті») подеколи доволі успішно вміють переконувати публіку, називаючи біле чорним або навпаки.

Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце — як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», — ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс[324] завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я розповідав їм правду».

Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий постулат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу грошей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей — це шахрайство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального автора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не завжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда — якщо автор не жебрає, не підставляється з капелюхом під Моду — тоді все гаразд. Для письменників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють неймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за поганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазвичай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як насправді діють люди — скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.

У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Ба навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про те, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.

На «1922» мене надихнула документальна книга, яка називається «Смертельна подорож до Вісконсину»[325], написана Майклом Лесі й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені обличчя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це відчуття в свою історію.

У 2007 році, їдучи трасою №84 в Массачусетс на автограф-сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їсти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спустило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.

— Потрібна якась допомога? — спитав я.

— Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.

Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьома мушкетерами»[326] й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».

У Бенгорі, де я живу, жвава автомагістраль, що проходить повз аеропорт, називається подовженням Хаммонд-стрит. Щодня я проходжу по три-чотири милі, і якщо перебуваю в місті, то зазвичай гуляю вздовж цієї дороги. Десь на середині того подовження до сітчастого паркану аеропорту тулиться гравійний майданчик, на якому з року в рік ставлять свої ятки придорожні торговці. Серед них моїм улюбленцем є той, котрого місцеві називають Гольф-м’ячиком, він завжди з’являється там навесні. Гольф-м’ячик, коли тільки починає теплішати, ходить на Бенгорські муніципальні гольфові траси і виколупує зі снігу сотні покинутих і забутих там м’ячиків. Дуже попсовані він викидає, а решту виставляє на продаж на крихітному майданчику при Подовженні (і під лобовим склом його машини лежать викладені м’ячики для гольфу — гарна деталь). Отак одного дня, коли я за ним спостерігав, мені й спала на думку ідея «Справедливого подовження». Звісно, я переніс її до Деррі, рідного міста покійного, недоброї пам’яті клоуна Пеннівайза[327], бо Деррі — це той самий Бенгор, лише замаскований під іншою назвою.

Остання історія з цієї книги народилася в мене після прочитання статті про Денніса Рейдера, відомого вбивцю ЗТВ (зв’язування, тортури, вбивство), котрий приблизно за шістнадцять років встиг забрати життя десяти людей — переважно жінок, хоча серед його жертв було також двоє дітей. У багатьох випадках він надсилав до поліції якісь окремі документи своїх жертв. Пола Рейдер була тридцять чотири роки заміжньою за цим монстром, і багато хто в районі міста Вічита[328], де Рейдер коїв свої злочини, відмовлялися вірити, що вона могла з ним жити й не знати, чим він займається. Я повірив — я чесно вірю, — і написав цю повість, щоб з’ясувати, що могло трапитись у випадку, коли б дружина раптом дізналася про таке жахливе хобі свого чоловіка. А ще я написав цю історію, аби дослідити ту ідею, що нікого неможливо пізнати цілком, навіть людину, котру ми найбільше любимо.

Гаразд, я гадаю, ми вже достатньо довго набулися тут, у цьому мороці. Там, нагорі, зовсім інший світ. Давай свою руку, Постійний Читачу, я з дорогою душею виведу тебе назад, туди, де світить сонце. Я радо туди йду, бо вірю, що більшість людей по своїй суті добрі. Про себе я це точно знаю.

Це я в тобі не цілком певен.

Бенгор, Мейн

23 грудня 2009 року