Повна темрява. Без зірок

— 1 —

Щороку Тесс відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот»[80]? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.

Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесс щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумління. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.

Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, вона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й назад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. Це означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фрітці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, коли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, найближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесс не поверталась додому.

Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи остерігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикарні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе сканування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім часом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от їй вже й віддав найціннішу зі своїх цінностей — власне життя — в чужі руки.

Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та федеральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у своїх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, перескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити з твоїм життям (самі-то вони виживають зазвичай; скидається на те, що п’яні завжди виживають), але, сидячи за кермом власної машини, вона принаймні мала ілюзію самостійності. А ще їй просто подобалося кермувати. Це заспокоювало. Деякі з найкращих її ідей народилися, саме коли вона мчала на круїз-контролі, і з увімкнутим радіо.

— Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.

Тесс не вірила в минулі життя, та й у майбутні теж, як на те пішлося — в метафоричному сенсі вона вважала: що людина бачить, те вона й має, — але їй подобалася сама ідея такого життя, де вона не маленька жіночка з личком феї й сором’язливою усмішкою, котра заробляє собі на хліб писанням затишних детективчиків, а дебелий парубок у крислатому капелюсі, який притіняє йому засмаглого лоба й сивіючу щетину на щоках, парубок, що дає волю бульдогові[81] на своєму капоті вести себе мільйонами шляхів, котрими помережана ця країна. І без усякої в такому житті потреби прискіпливо аранжувати деталі туалету перед виходами на публіку; достатньо линялих джинсів і чобіт з пряжками збоку на халявках. Їй подобалося писати книжки, і виступати перед аудиторією їй було легко, але насправді найбільше їй подобалося кермувати машиною. Після виступу в Чикапі[82] це вражало її забавністю... проте не того типу забавністю, що підбурює розсміятися. Аж ніяк, зовсім іншого ґатунку забавністю.

— 2 —

Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі — це на відстані якихось шістдесяти миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімальні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн»[83]. Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча вона й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесс як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній денній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На 12-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович[84], але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні обставини — чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності.

«Я розумію, що звертаюся до вас із надто терміновою пропозицією, — писала міс Норвілл у дещо підлесливому останньому абзаці, — але у Вікіпедії повідомляється, що ви живете по сусідству, в Коннектикуті, а наші книгогризи тут, у Чикапі, всі такі щирі шанувальниці ваших панн із В’язального товариства. Ви отримаєте нашу невмирущу вдячність, звісно ж, разом зі згадуваним вище гонораром».

Тесс сумнівалася, що вдячність протриває довше від пари днів, крім того, вона вже мала домовлений виступ у жовтні («Тиждень літературної кавалькади» у Гемптонах[85]), але ж траса І-84 виведе її на 1-90, а там і до Чикапі зовсім близесенько. Легко підскочити, легко вискочити. Фрітці навіть не зрозуміє, що вона кудись з’їздила.

Звичайно, Рамона Норвілл подавала в листі свою електронну адресу, і Тесс тут же їй відписала, що погоджується з датою й сумою гонорару. А також уточнила — як вона це зазвичай завжди робила, — що підписуватиме автографи не довше ніж годину.

«Маю кота, котрий виказує мені свою зневагу, якщо я не нагодую його вечерею особисто», — додала вона. Поставила запитання про ймовірність якихось додаткових побажань, хоча й без того знала, що там на неї може очікувати; такі читання вона регулярно відбувала відтоді, як їй виповнилося тридцять. Утім, заповзяті організаторки, до типу яких, певне, належала й Рамона, самі очікували на подібні запитання, і якщо ти їх не ставив, вони починали нервуватися, загадуючись, чи не з’явиться ця запрошена письменниця до них без ліфчика й нетверезою.

Тесс навернулося на думку написати, що, либонь, гонорар дві тисяч доларів був би адекватнішим за виконання нею такої незапланованої заздалегідь місії, але вона відкинула цей намір. Не варто зловживати. До того ж вона мала сумніви, щоби всі її, навіть разом узяті, книжки про В’язальне товариство (а їх опубліковано вже ціла дюжина) продалися накладом, що дорівнював би продажам бодай якоїсь одної книжки про пригоди Стефані Плам. Подобається це комусь чи ні, — хоча по правді, Тесс від цього було ні холодно, ні жарко, — але Рамона Норвілл звернулася до неї як до запасного варіанта. Завищення ціни відгонитиме шантажем. П’ятнадцять сотень — більш ніж справедливий гонорар. Авжеж, коли вона лежала в тому кульверті, спльовуючи кров з розбитого рота й сякаючись кривавими шмарклями з розпухлого носа, він їй зовсім не здавався справедливим. Та чи здалися б їй тоді справедливішими дві тисячі? Або й два мільйони?

Чи можливо повісити бірку з ціною на біль, зґвалтування й жах — такими питаннями її леді з В’язального товариства ніколи не переймались. Розслідувані ними злочини насправді були чимось не більшим за ідеї злочинів. А проте, коли це питання силоміць постало перед Тесс, вона вирішила, що відповіддю її буде — ні. Їй подумалося, що за такого роду злочин відплата, либонь, мусить бути однозначна. З нею погодились обидва: і Том, і Фрітці.

— 3 —

Рамона Норвілл виявилася життєрадісною, широкоплечою, з важким бюстом жінкою років шістдесяти, з рум’яними щоками, стрижкою морського піхотинця і рукостисканням типу «полонених не беремо». Вона чекала на Тесс надворі перед бібліотекою, стоячи посеред місця на парковці, зарезервованого для Сьогоднішньої Знаменитої Письменниці. Не привітавши Тесс побажанням «доброго ранку» (а було чверть на одинадцяту), не звернувши компліментарної уваги на її сережки (діамантові «крапельки», котрі Тесс вдягала тільки на рідкісні в її житті формальні вечері та на такі події, як сьогоднішня), вона поставила суто чоловіче запитання: чи їхала Тесс сюди трасою № 84?

Коли Тесс відповіла, що саме так, міс Норвілл вибалушила очі й надула щоки.

— Рада, що ви безпечно сюди дісталися. Вісімдесят четверга найпаскудніша траса в Америці, як на мою скромну думку. До того ж це кружний, довгий шлях. Ми виправимо цю ситуацію на зворотному шляху, якщо інтернет має рацію і ви дійсно живете в Сток-віліджі.

Тесс підтвердила, що саме там вона й живе, хоча не мала певності, чи їй подобається, коли чужі люди — наразі хай навіть ця приємна бібліотекарка — знають, де те місце, куди вона ховається, аби свою втомлену голову прихилити. А втім, на що тут можна нарікати; в наш час усе відомо інтернету.

— Я можу зекономити вам десять миль, — повідомила міс Норвілл. — Ви маєте GPS? З цими штуковинами простіше орієнтуватися, ніж по напрямках, накреслених на зворотному боці поштового конверта. Чудові прилади.

Тесс, котра дійсно була додала Джі-Пі-Ес до оснащення панелі свого «Експідішена»[86] (прилад називався «ТомТом»[87] і вмикався в гніздо запальнички), відповіла, що їй було б вельми приємно скоротити собі шлях додому на десять миль.

— «Пряма стріла додому довела», як казав Робін Гуд, — кивнула міс Норвілл, легенько плескаючи Тесс по спині. — Я права, чи права я?

— Абсолютно, — погодилася Тесс, таким простим чином визначивши собі подальшу долю. Вона завжди купувалася на швидші рішення.

— 4 —

Le affaires du livre[88] завжди складаються з чітко усталених чотирьох частин, і з’явлення Тесс перед щомісячним духовним собором товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни» могло б слугувати зразковим прикладом генерального стандарту. Єдиним відступом від норми прозвучала вступна промова Рамони Норвілл, лаконічна до афористичності. На подіум вона піднялася, не обтяжена якимись обіцяючими нудьгу нотатками, не вбачала вона також потреби вдаватися до переказів про дитинство Тесс, яке в неї пройшло на фермі в Небрасці, і не закидала аудиторію букетами схвальних рецензій на її книжки про В’язальне товариство Вербового Гаю. (І це добре, бо критики писали про них рідко, а коли таке траплялося, в їхніх рецензіях зазвичай вигулькувало ім’я міс Марпл[89], і то не завжди в позитивному для Тесс сенсі). Міс Норвілл просто сказала, що книжки надзвичайно популярні (пробачне перебільшення) і що авторка виказала нам шляхетність тим, що відгукнулась на термінове запрошення, подарувала нам свій час (хоча за півтори тисячі доларів це важко було вважати дарунком). І зразу ж після цього вона зійшла з подіуму під завзяті аплодисменти близько чотирьох сотень гостей, що зібралися в невеличкій, проте цілком адекватній бібліотечній аудиторії. Здебільшого тут присутні були леді того ґатунку, котрі не відвідують жодних публічних імпрез без того, щоб не одягти перед тим на себе капелюшка.

Але вступне слово було радше чимось на кшталт entr’acte[90]. Дія перша розпочалася раніше, з фуршету об одинадцятій, де наймарнотратніші мали можливість познайомитися з Тесс персонально за сиром з крекерами і гидотною кавою в чашках (вечірні імпрези забезпечувалися пластиковими стаканчиками з гидотним вином). Дехто просив автографи, більшість питалися дозволу сфотографуватися з нею, знімаючи переважно мобільними телефонами. Питали в неї також, звідки вона бере свої ідеї, на що вона відповідала звичними делікатно-гумористичними нісенітницями. Близько півдюжини людей поцікавилися, як вона зав’язала контакти з літературним агентом, блиск у їх очах дозволяв зрозуміти, що додаткові двадцять доларів вони заплатили тільки заради того, щоб поставити саме це запитання. Тесс пояснювала, що треба вперто писати листи, допоки хтось із найголодніших агентів не погодиться проглянути твої тексти. Це була не вся правда — коли йдеться про літературних агентів, усієї правди не існує, — але це лежало близько до істини.

Дією другою була власне лекція, котра тривала близько сорока п’яти хвилин. Складалася вона більшим чином з анекдотичних історій (жодної автобіографічної) і пояснень щодо того, яким чином вона розробляє свої сюжети (ззаду наперед). У лекції важливо щонайменше три рази згадати назву найновішої книги, котра цієї осені у Тесс, до речі, називалася «В’язальне товариство займається спелеологією» (вона пояснила, що означає цей термін, для тих, хто ще не був у курсі).

Дією третьою йшов Час Запитань, впродовж якого вона відповідала, звідки в неї беруться ідеї (гумористично-туманно) та чи знаходить вона своїх персонажів у реальному житті («мої тіточки») і як можна знайти такого агента, щоби він проглянув твої тексти. Сьогодні в неї, крім того, ще спитали, де вона купує еластичні вінчики для волосся. (Відповідь: «У “Джей-Сі-Пенні”»[91] чомусь викликала незрозумілу хвилю оплесків.)

Останньою дією був Час Автографів, упродовж якого вона безвідмовно виконувала прохання написати поздоровлення з днем народження, чи привітання зі щасливою річницею, чи надписати книжку: «Для Дженет, шанувальниці всіх моїх книжок» або «Для Лі — сподіваюся знову побачитись з тобою на озері Токсевей[92] наступного літа!» — дещо некоректне побажання, оскільки Тесс узагалі ніколи там не була, але ж, очевидно, колекціонерка автографів туди вчащала.

Коли врешті вже всі книги було підписано, а кілька останніх забар задовольнилися останніми знятими телефонами кадрами, Рамона Норвілл провела Тесс до свого кабінету на горнятко справжньої кави. Міс Норвілл пила чорну, що Тесс зовсім не здивувало. Якщо взагалі цю грішну землю ще топчуть дівулі суто «чорнокавного» типу, то її господиня належала саме до них (і ходить вона, либонь, у свої вихідні дні тільки в «Док Мартенсах»[93]). Єдиною неочікуваною для неї річчю в цьому кабінеті була обрамлена фотографія з автографом на стіні. Обличчя здалося знайомим, а за якусь хвильку Тесс зі сміттєзвалища своєї пам’яті, котре є найціннішим майном будь-якого письменника, спромоглася видобути й ім’я людини на фото.

— Ричард Відмарк[94]?

Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсміялася.

— Мій улюблений актор. Була навіть западала на нього ще дівчинкою, якщо вас цікавить вся правда. А підписати мені це фото я його змусила за десять років до його смерті. Він уже був дуже старий, навіть тоді, але це справжній автограф, не факсиміле. А це вам. — На якусь коротесеньку безглузду мить Тесс було вирішила, що міс Норвілл має на увазі цей портрет з автографом. А тоді помітила конверт у тих її опецькуватих пальцях. Того штибу конверт, з віконцем, крізь яке можна узріти, що всередині лежить чек.

— Дякую вам, — промовила Тесс, приймаючи конверт.

— Нема за що. Ви чесно заробили все до останнього пенні.

Тесс щодо цього не мала заперечень.

— Отже, тепер про короткий шлях.

Тесс уважно нахилилася вперед. В одній з її книжок про В’язальне товариство Дорін Маркіз каже: «Дві найприємніші в світі речі — це гарячі круасани та близький шлях додому». Це був саме той випадок, коли письменник для оживлення художньої вигадки використовує найдорожчі з власних переконань.

— Ви можете у своєму Джі-Пі-Ес запрограмувати перепуття?

— Так, мій Том дуже мудрий.

Міс Норвілл усміхнулася.

— Тоді введіть Стаґґ-роуд[95] і міжштатне шосе №47. У наші модерні часи Стаґґ-роуд користуються дуже нечасто — про цю дорогу всі майже забули після появи тієї клятої федеральної автомагістралі №84, — але вона вельми мальовнича. Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того — суща прогулянка. Авжеж, асфальт там латаний, але дорога не дуже вибоїста, принаймні такою вона була, коли я їздила там останній раз, а це було навесні, коли проявляються найгірші ями. Так говорить мені мій досвід.

— Мій теж, — промовила Тесс.

— А коли дістанетеся 47-го шосе, побачите вказівник на магістраль І-84, проте ласа штучка полягає в тім, що вам по ній доведеться їхати всього миль дванадцять, приблизно так. До всього, ви ще й заощадите тонни часу і роздратування.

— Це теж ласа штучка, — сказала Тесс, і вони одночасно розсміялися, дві жінки-однодумниці, на котрих з усмішкою дивився зі стіни Ричард Відмарк. До покинутої крамниці з цокотливою рекламною вивіскою над нею тоді ще залишалося дев’яносто хвилин, щільно увібганих у майбутньому, немов змія в своїй норі. І до кульверта, звісно.

— 5 —

Тесс мала не простий Джі-Пі-Ес — вона додатково витратилася на індивідуально скомпоновану для неї модель. Бо любила іграшки. Отримавши дані про перехрестя (Рамона Норвілл нахилилася, дивлячись крізь вікно із зазвичай притаманним чоловікам інтересом, як вона їх вводить), прилад кілька секунд подумав, а потім промовив: «Тесс, я вираховую твій маршрут».

— Вау, ти диви, який! — вигукнула Норвілл, розсміявшись, як ото сміються люди, стикнувшись з якимсь симпатичним дивацтвом.

Тесс усміхнулася, хоча до себе подумала, що запрограмувати GPS, щоб він називав тебе на ім’я, є не більшим дивацтвом, ніж тримати на стіні свого кабінету фанатське фото померлого актора.

— Дякую вам за все, Рамоно. Все було дуже професійно.

— Ми тут, у «КБ&Л», завжди намагаємося все робити якнайкраще. Ну, вам уже час їхати. З усією моєю вдячністю.

— Уже час, — погодилась Тесс. — І вам спасибі. Я отримала задоволення. Це й справді було так; їй зазвичай подобалися такі оказії, у стилі окей-давайте-все-влаштуємо. Заразом і її пенсійний фонд отримав задоволення від нежданого припливу готівки.

— Безпечної вам дороги додому, — попрощалася Норвілл, і Тесс відповіла їй задертим великим пальцем.

Вона вирушила, і навігатор Том промовив:

— Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

— Авжеж, так і є, — відгукнулась вона. — І день для поїздки гарний, як вважаєш?

На відміну від комп’ютерів у науково-фантастичних фільмах, Тому не вистачало розуму для легкої бесіди, а втім, іноді Тесс допомагала йому сама. Він підказав їй через сто ярдів зробити правий поворот, а потім перший поворот ліворуч. Висмоктуючи інформацію з якоїсь нашпигованої технологіями металевої кулі, що оберталася десь високо вгорі, ТомТом у себе на екрані показував їй мапу з зеленими стрілочками й назвами вулиць.

Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу І-84 прямісінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:

— За одну милю поворот направо.

І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребував дороговказів; говорячи соціологічними термінами (Тесс захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі талант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективів), він був «запрограмований на віддалене скеровування».

«Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того», — сказала їй Рамона Норвілл, але Тесс прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, вона зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска понад давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»[96]), а вже потім — надто пізно — помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її трясонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення вантажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощене узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесс вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: «Ох-ох»?

Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» почав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала його стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, воліючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсивного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами.

— Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапійської філії «Асоціації правовірних фанатів Ричарда Відмарка», вона всього лише бажала допомогти, але ж Тесс не було відоме ім’я того довбодзьоба, котрий скинув посеред дороги це настовбурчене цвяхами лайно, а сам весело вшився геть; тож і прийшлася на язик Рамона.

— Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.

Тесс вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння старовинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим знаком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито лише одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА»[97].

Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесс кидала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесс розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на І-84.

Ситуація з містичних чи кримінальних історій — навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають перевагу її шанувальниці, — вимальовувалася наразі на диво виразно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітувало мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скористатися зараз телефоном — це було б занадто просто.

Вона почула неголосний, безтурботний звук над’їжджаючою двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки якому її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установкою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричарда Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесс ще залишалася надто здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона почала махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз заклопотано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її.

Він вискочив на узбія швидше, ніж це було вдалося Тесс, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експідішена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз перекинеться боком у рівчак. Він утримався — ледь-ледь — і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі синю хмару вихлопу і запах гарячого мастила.

— Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесс і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити.

Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, вона вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Великими, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, їй не хотілося поранитись, а з іншого — хотілося перебувати якраз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, коми над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і звалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’явилося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті «Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й тепер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки в одвічно популярних Пирогах з Людятиною.

Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку біля покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, повний привод, незалежні дискові гальма, Балакучий ТомТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, щоби застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині.

«Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, — подумала вона. — У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка».

— Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, — промовила вона, цитуючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що власне уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не кажучи вже про той дім у Дейтона Біч[98], в якому її мати провела останні шість років свого життя.

Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстяного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечасто побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лівий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж так, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехаяності. Можливо, саме через його занехаяність. Тесс подумала, що ґанки при універсамах пощезли, бо вабили людей на них присісти, відпочити, потеревенити про бейсбол або про погоду, замість того, щоби просто заплатити і, поспішливо ховаючи кредитні картки, летіти далі дорогою до якогось новою місця, де їх можна знову дістати й просмикнути крізь контрольний термінал. Покривлена жерстяна вивіска на піддашку. Ще дужче вицвіла, ніж емблема «Ессо». Піднявши руку до лоба, прикриваючи долонею собі очі, вона підступила на кілька кроків ближче. «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ». Цікаво, чого саме стосується це гасло?

Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обертаючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт назад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почула також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо»[99]. За його кермом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сіточкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний непотріб у рівчаку.

— Агов! — гукнула Тесс. — Перепрошую, сер!..

Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експідішеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.

— Привіт, привіт, — промовив він. — Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?

— Так, геть усе, окрім тієї дошки, що вп’ялася цвяхом у моє ліве переднє колесо. І... «і ще й телефон у мене тут не працює», — ледь не додала вона, але утрималася. Тесс була жіночкою під сорок, важила сто двадцять фунтів[100] (у добряче намоченому стані), а перед нею зараз незнайомець. До того ж великий. — ... і ось я тут, — завершила вона дещо недорікувато.

— Я вам йо’ поміняю, коли запаску маєте, — сказав він, вибираючись зі свого пікапа. — То є?

На якусь мить вона заніміла. Цей парубок був не великим, тут вона помилилася. Цей парубок був велетнем. Високий, десь на шість футів, шість дюймів[101], але ж у зрості не вміщувалася вся його велич. З масивним черевом і важкими клубами, він був ще й широкий, як двері. Вона розуміла, що витріщатися на людей нечемно (черговий з усесвітньої важливості фактів, завчений нею ще на руках у матері), але втриматися було несила. Дебелий, скажімо, жіночий екземпляр Рамона Норвілл, але поряд з цим парубком вона була б, як та балерина.

— Знаю, знаю, — промовив він явно задоволено. — Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня[102] тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?

От лише не був він зеленим; він був засмаглим, ледь не гнідої масті. І очі також мав карі. Навіть картуз на ньому був коричневий, хоча й вицвілий, аж білий у кількох місцях, ніби в якийсь момент його довгого життя цей картуз хтось був обляпав відбілювачем.

— Перепрошую, — промовила Тесс. — Мені просто подумалося, що ви не їздите в своєму пікапі, а носите його на собі, як піджак.

Парубок, упершись долонями собі в коліна, заіржав просто до неба.

— Ніколи в житті не чув нічого подібного, але ви таки маєте рацію. Ось виграю в лотерею, куплю собі «Гаммера».

— Ну, цього я вам купити не змогла б, але якщо ви поміняєте мені колесо, я залюбки заплачу вам п’ятдесят доларів.

— Та ви смієтеся? Я це задарма зроблю. Ви ж уже мене врятували від халепи, коли самі прибрали з дороги ті дровиняки.

— Тут до вас промчав такий забавний фургон зі скелетом на борту, але його водій оминув ці дошки.

Дебелий парубок уже було рушив до спущеного переднього колеса Тесс, але тут обернувся, насуплений.

— Проїхав хтось і не запропонував вам допомогу?

— Не думаю, щоб він мене помітив.

— Не зупинився, щоб прибрати той непотріб заради когось, хто їхатиме за ним слідом, авжеж?

— Ні. Не зупинився.

— Отак собі просто взяв та й поїхав далі?

— Так.

Було в цих запитаннях щось таке, що їй не зовсім подобалося. Але цей дебелий парубок посміхнувся, і Тесс тут же заспокоїла себе: «Яка я дурненька».

— Запаска під кришкою дна багажника, я гадаю?

— Так. Там, здається, там. Вам тільки треба...

— Потягнути за важіль, атож, атож. Різного ми виділи, усякого робили.

Із глибоко зануреними в кишені руками він почимчикував до заду її «Експідішена», а тим часом Тесс звернула увагу на те, що через нещільно причинені дверцята пікапа в його кабіні не вимкнулося верхнє світло. Певна, що акумулятор у цього «Ф-150» не менш зношений за сам живлений ним автомобіль, вона ширше прочинила дверцята (їхні завіси гучно зарипіли, мало не як гальма) і з грюком їх затріснула. При цьому вона встигла кинути погляд крізь заднє вікно кабіни в кузов пікапа. Там, поперек ребер іржавого металевого дна, валялося кілька дощок. Вони були пофарбовані на біле, і з них стирчали цвяхи.

На мить Тесс охопило відчуття, ніби вона переживає якусь ірреальну пригоду. Цокіт вивіски СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ зазвучав для неї не старосвітським будильником, а часовою бомбою.

Вона намагалася запевняти себе, що ці старі дошки нічого не означають, такі речі мають значення тільки в книжках того жанру, в якому сама вона не працює, і того сорту кінофільмах, які вона дуже рідко дивилася: в осоружних, кривавих вигадках. Це не допомогло. Таким чином їй залишився вибір з двох варіантів. Можна продовжувати прикидатися, бо робити щось протилежне дуже лячно, або кинутися навтьоки в ліс по інший бік дороги.

Перш ніж встигнути на щось наважитися, вона відчула грандіозний сморід мужицького поту. Обернулася, а тут і він, дибиться горою понад нею, з руками в кишенях штанів комбінезона.

— Може, замість того, щоб міняти колесо, — промовив він приязно, — краще я тебе виїбу? Як ти на це?

І тоді Тесс побігла, проте лише подумки. У реальному світі вона так і стояла, притиснувшись до пікапа, дивилася вгору на нього, такого височенного, що геть затуляв їй сонце, цілком покривав її своєю тінню. Забриніла думка, що всього якихось дві години тому чотири сотні людей — переважно леді в капелюшках — аплодували їй у невеличкій, проте абсолютно адекватній аудиторії. І що десь південніше звідси на неї чекає Фрітці. Спливло у голові — тяжко, немов вона підтягала щось громіздке, — що їй, може, більше ніколи не доведеться побачити свого котика.

— Прошу, не вбивайте мене, будь ласка, — промовила якась жінка дуже ніяковим, дуже нікчемним голосом.

— Ти курва.

Він промовив це буденним тоном людини, котра робить зауваження про погоду. Стукаючись об піддашок, продовжувала цокотіти вивіска.

— Ти блядьська, плаксива сука. Баче бох.

Права рука його виринула з кишені. Величезна долоня. На мізинці каблучка з червоним каменем. Схожим на рубін, але занадто великим для справжнього рубіна. Тесс подумалось, що, мабуть, це просте скло. Вивіска цокотіла. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ. А тоді долоня перетворилася на кулак і помчала на неї, зростаючи, і світ зник з її очей.

Десь глухо бевкнуло металом. Вона подумала, що то, либонь, її голова вдарилась об кабіну пікапа. Згадалося: «Зомбі пекарі». А далі настала темрява на якийсь час.

— 6 —

Вона опритомніла у великому напівтемному приміщенні, де пахло пліснявою деревиною, віджилою кавою й доісторичним розсолом. Прямо над нею зі стелі криво звисав старий вентилятор із широкими лопатями. Чимось він був схожий на ту зламану карусель у фільмі Гічкока «Незнайомці в потязі»[103]. Вона лежала на підлозі, гола від талії до п’ят, і він її ґвалтував. Ґвалтування здавалося їй другорядним, порівняно з його вагою: він її ледь не розчавлював. Годі й вдихнути. Мабуть, це сон. Але ж ніс у неї розпух, якась перепічка, розміром як невеличка гора, виросла в неї при основі черепа, а в сідниці їй вганялися скабки. Таких подробиць не зауважуєш у снах. І справжнього болю в снах не відчуваєш; завжди прокидаєшся перед тим, як початися справжньому болю. Це відбувається насправді. Він її ґвалтує. Затяг до старої крамниці і ґвалтує її, а золотаві порошинки ліниво кружляють у косих променях надвечірнього сонця. Десь люди слухають музику, і купують різні речі в онлайні, і дрімають після обіду, і балакають по телефонах, а тим часом тут якусь жінку ґвалтують, і ця жінка — вона. Він забрав собі її трусики; вона помітила: крайчик їх теліпається з нагрудної кишені його комбінезона. Це наштовхнуло її на думку про «Порятунок»[104], який вона колись бачила на ретроспективному кінопоказі в коледжі, давно, ще у ті часи, коли була трохи авантюрнішою у виборі фільмів. «Знімай з себе штани», — гукає там один із селюків, перед тим як почати ґвалтувати міського гладуна. Дивні речі рояться в голові, коли лежиш під трьома сотнями фунтів мужицького м’яса, а член ґвалтівника рипить у тобі туди-сюди, немов незмазана завіса.

— Благаю, — спромоглася вона. — Не треба більше.

— Треба-треба, і ще й ще, — відгукнувся він і знову наплив ного кулак, заповнюючи її поле зору. Половина обличчя в неї зайнялася вогнем, щось клацнуло всередині її голови, і вона знову знепритомніла.

— 7 —

Коли вона опритомніла наступного разу, він у своєму комбінезоні, махаючи руками на всі боки, танцював навкруг неї і співав «Брунатний цукор»[105] верескливим, безладним голосом. Сідало сонце, і два західних вікна покинутої крамниці — вкрите шаром пилу скло, якимсь дивом дивним не розтрощене вандалами, — повнилися вогнем. Позаду нього танцювала його тінь, скачучи то вниз на дощану підлогу, то вгору на стіну, де світліші прямокутники позначали місця колись було завішані рекламними плакатами. Грюкання його робочих берців звучало апокаліптично.

Вона помітила свої костюмні слакси, котрі було жужмом запхано під прилавок, на якому раніше мусив був стояти касовий апарат (а поряд, либонь, джбаник варених яєць та інший, з вудженими й замаринованими свинячими ніжками). Вона чула запах цвілі. І, о Господи, як їй боліло. Обличчя, груди і там, нижче, де за її відчуттям все в неї було немовбито розірване й вивернуте назовні.

«Прикинься мертвою. Це твій єдиний шанс».

Вона заплющила очі. Спів припинився, і вона почула наближення мужицького поту Тепер різкішого.

«Це після фізичних вправ», — подумала вона. Забула, що треба грати мертву, й хотіла закричати. Перш ніж вона встигла почати, величезні долоні обхопили їй горло і почали душити. Вона подумала: «Це кінець. Це мені кінець». Думки були спокійними, сповненими полегшення. Принаймні не буде більше тортур, ані очунювань під танці цього чоловіка-монстра у вогненному світлі сідаючого сонця.

Вона знепритомніла.

— 8 —

Коли Тесс утретє виринула з непритомності, світ був чорно-сріблястим, а вона пливла.

«Ось воно як, бути мертвою».

Тоді вона зауважила під собою руки — великі долоні, його долоні — і болючу петлю з колючого дроту в себе на горлі. Він не зміг задавити її до смерті, але відтиски його пальців залишилися на її шиї, як намисто — великі спереду, решта з боків і ззаду на карку.

Вже настала ніч. Місяць висів високо вгорі. Повня. Він ніс її через стоянку перед покинутою крамницею. Проніс повз свій пікап. Власного «Експідішена» вона не побачила. Її «Експідішен» пропав.

«Чого ж це так, Томе?»[106]

Він зупинився перед дорогою. Вона чула сморід його поту, відчувала, як здіймаються й опадають його груди. Вона відчувала нічне повітря, його прохолодність своїми босими ногами. Вона чула цокотіння вивіски позаду: СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ.

«Чи він вважає, що я мертва? Не може він вважати мене мертвою. З мене ж усе ще ллється кров».

Чи, може, й насправді вона мертва? Важко було це зрозуміти напевне. Вона розслаблено лежала в нього на руках, почуваючи себе дівчиною-героїнею якогось фільму жахів, котру тягне кудись Джейсон, або Майкл, або Фредді[107], чи яке там в нього тепер ім’я після тих усіх інших, кого він уже встиг замордувати. Віднесе до якогось гидкого схрону глибоко в лісі, де прикує на ланцюгу до гака в стелі? У тих фільмах завжди ланцюги й гаки в стелях.

Він знову вирушив. Вона чула чалапання підошов його чобіт по залатаному асфальту Стаґґ-роуд: чалап-чалап-чалап. А потім, по інший бік дороги, скрегіт і тріск. Він ногами відкидав той дерев’яний непотріб, що вона його так ретельно була поприбирала сюди, до рівчака. Їй більше не було чути цокотіння вивіски, натомість вона почула звуки біжучої води. Не бурхливий потік, ні, усього лише дзюркіт. Він опустився навколішки. Видавши беззлобне гарчання.

«От тепер він уб’є мене вже напевне. Зате я принаймні більше ніколи не буду змушена чути його жахливий спів. У тому-то й полягає ласа штучка, як сказала б Рамона Норвілл».

— Агов, дівчино, — промовив він ласкавим голосом.

Вона не відгукнулася, але крізь нещільно стулені вії побачила, як він нахилився. Вона з усієї сили намагалася утримати повіки нерухомими. Якщо він помітить бодай щонайменший порух... чи зблиск сльозинки...

— Агов, — він плеснув розкритою долонею їй по щоці. Вона дозволила своїй голові завалитися набік.

— Агов! — цього разу він по-справжньому її ляснув, але вже по іншій щоці. Тесс дозволила своїй голові перекотитися в протилежний бік.

Він ущипнув її за сосок, але до того він не завдав собі труду зняти з неї блузу і ліфчик, тож їй не було дуже боляче. Вона залишилася розслабленою.

— Я вибачаюся, що називав тебе курвою, — промовив він, усе ще дотримуючись добродушного тону. — Ти подарувала мені гарну єблю. Хоч мені до вподоби трошка старші.

Тесс усвідомила, що він дійсно, мабуть, вважає її мертвою. Це ж пречудово, аби лиш було правдою. І раптом їй відчайдушно схотілося жити.

Він знову її підважив. Сморід поту раптом став зовсім нестерпним. Його щетина дряпнула їй скроню, вона ледь утрималася, щоб не відсахнутися від нього. Він поцілував її в кутик губ.

— Пробач, я був трошка грубий.

Тоді вів потаскав її далі. Звук біжучої води поголоснішав. Зникло місячне світло. З’явився запах — ні, сморід — гниючого листя. Він поклав її у воду дюймів п’ять завглибшки. Вода була дуже холодною, і Тесс ледь не скрикнула. Він натиснув їй на ступні, і вона дозволила підігнутися своїм колінам. «Безкоста, — подумала вона. — Мушу залишатися безкостою». Коліна не задерлись високо, стукнувшись об якусь металеву, рифлену поверхню.

— Курва, — промовив він, але наразі задумливим голосом. А тоді він її попхнув.

Тесс залишалася безвільно розслабленою, навіть коли щось — якась гілка — проорала їй пекучу риску вздовж хребта. Коліна стукалися об рифлену поверхню вгорі понад нею. Сідницями вона посувала якусь рихлу масу, а запах гниючої зелені вельми подужчав. Він тепер став цупким, як м’ясо. Вона вгамувала нестерпне бажання викашляти цей запах. Вона відчувала купу мокрого листя, що збилося в неї під крижами, немов просякла водою диванна подушка.

«Якщо він зараз мене викриє, я буду з ним битися. Копатиму його ногами, і копатиму, і копатиму...»

Але нічого такого не трапилось. Довший час вона боялася розплющити очі бодай трішечки понад те, що дозволяла собі до цього. Уявляла, що він присів там, заглядає до труби, в яку щойно її запхнув, нахиливши зацікавлено голову набік, чекає на її найменший порух. Як це він не второпав, що вона жива? Він же напевно міг відчувати биття її серця. Та хіба їй відбитися ногами від цього велетня з пікапа? Він однією рукою вхопить її за босу ногу, висмикне звідси й знову почне душити. Тільки цього разу задушить до кінця.

Вона лежала серед гнилого листя у ліниво пливучій воді, дивлячись в нікуди своїми примруженими очима, цілком зосереджена на тому, щоби вдавати мертву. Вона запала у сіре запаморочення, яке не зовсім було непритомністю, і там вона й залишалася протягом якогось часу, котрий здався їй довгим, хоча навряд чи таким був насправді. Почувши гудіння мотора — це його ваговозик, безсумнівно, це його пікап — Тесс подумала: «Я собі уявляю цей звук. Або він мені сниться. Він усе ще тут».

Проте переривчасте стугоніння мотора спершу зросло, а потім віддалилось по Стаґґ-роуд.

«Це так а хитрість».

У неї чи не справжня істерика. Ба навіть якщо й ні, не може вона тут залишатися цілу ніч. Тож, підвівши голову (здригнувшись від болю, що штиком прохромив її збезчещене горло), вона спрямувала погляд на гирло труби і побачила там нічим не застуване коло місячного світла. Тесс почала виборсуватися до діри, але раптом зупинилась.

«Це хитрість. Мені байдуже, що ти чула. Він усе ще тут». Цього разу її пойняло ще потужнішою недовірою. Якраз те, що на виході з кульверта нічого не було видно, додавало потужності цій думці. У психологічному трилері це був би момент релаксації перед шоковою кульмінацією. Або, скажімо, в якомусь фільмі жахів. У «Порятунку» з озера виринає біла долоня. У «Зачекай до темряви»[108] Ален Аркін раптом наскакує на Одрі Хепберн. Вона не любила лячних книжок і кінофільмів, але попри то, після того як її зґвалтували і ледь не позбавили життя, в її пам’яті, схоже, розпечаталося ціле сховище спогадів про них. Так, ніби всі вони оприявнилися просто тут, серед пустки.

Він міг підстерігати. Якщо, наприклад, у нього був спільник, котрий оце щойно й від’їхав його пікапом. Він може сидіти навпочіпки зразу біля виходу з цієї труби і терпляче чекати, як це вміють селюки.

— «Знімай з себе штани», — прошепотіла вона, відразу ж прикривши собі рота. А що, як він зараз її почув?

Минуло п’ять хвилин. Тобто, либонь, що п’ять. Вода була холодною, і Тесс почала тремтіти. Невдовзі в неї вже й зуби почнуть цокотіти. Якщо він там, близько, напевне ж почує.

«Він поїхав геть. Ти ж сама чула».

«Може, і так. А може, й ні».

А може, їй не варто вилазити з труби з того боку, з якого вона до неї потрапила. Це ж дренажний кульверт, він мусить тягнутися наскрізь під дорогою, а оскільки вона відчуває, як під нею тече вода, значить, його протилежний бік не заблокований. Вона зможе проповзти всю цю трубу і визирнути на стоянку біля покинутої крамниці. Пересвідчитися, що його старого пікапа там нема. Все одно залишається небезпека, якщо в нього є спільник, але Тесс відчувала певність, глибоко всередині себе, там, де сховалося й залягло її раціональне мислення, що ніякого спільника він не має. До того ж велетні завжди працюють самостійно.

«А якщо він таки поїхав? Що далі?»

Вона не знала. Не могла уявити свого життя після цього вечора у покинутій крамниці і ночі у трубі з гнилим листям, що набилося їй під поперек, але, може, вона й не мусить думати в цей бік. Може, їй сконцентруватися на тому, щоб дістатися додому, до Фрітці, і згодувати йому цілий пакет «Вишуканого бенкету»[109]. Вона ясно побачила коробку з кормом. Як та мирно стоїть на полиці в її затишній коморі.

Тесс перевернулася на живіт і почала підводитися на ліктях, збираючись проповзти всю трубу. І тут же побачила, з чим вона сусідить у цьому кульверті. Один з трупів уже майже перетворився на скелет (з витягнутими, немов у благанні, кістлявими руками), але на голові ще залишалося достатньо волосся, щоб Тесс упевнилася, що це труп жінки. Іншу фігуру можна було б сприйняти за магазинний манекен із дуже понівеченим лицем, якби не вирячені очі й висолоплений язик. Цей труп був свіжішим, але його вже покуштували тварини, тож навіть у темряві Тесс змогла розгледіти оскал зубів мертвої жінки.

Якийсь жучок виплутався з волосся манекена і скотився долі по містку мертвого носа.

Тесс хрипло заверещала, рачкуючи геть із кульверта, і підхопилася на рівні, вимоклий одяг прилип їй до тіла вище талії. Нижче талії вона була гола. Хоча вона й не зомліла (принаймні сама гадала, що ні), якийсь час її притомність перебувала в дивакуватому стані розбалансованості. Озираючись на наступну годину з відстані в часі, вона думатиме про неї, як період затемнення, освітлюваний спорадичними спалахами. І в кожному з тих іррегулярних спалахів ходитиме понівечена жінка зі зламаним носом і кров’ю на стегнах. І знову зникатиме в темряві.

— 9 —

Вона перебувала у крамниці, у великому порожньому центральному приміщенні, котре колись було поділене проходами між полицями, під задньою стіною (либонь) заморожені продукти, а пивний кулер (напевне) тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Вона перебувала серед запахів покійних маринадів і кави. Він чи то забув її костюмні слакси — мабуть, коли підбирав свої цвяховані дровиняки, — чи збирався повернутися по них пізніше. Вона витягла їх з-під прилавка. Під ними знайшлися її туфлі і телефон — розтрощений. Авжеж, він мусить колись повернутися. Десь з неї спав той еластичний вінчик, яким було стягнуто її волосся. Згадала (непевно), як ото згадується щось, що було в ранньому дитинстві, про якусь жінку, котра на початку цього дня нібито питала в неї, де вона їх купує, і неочікувані аплодисменти, коли вона відповіла, що в «Джей-Сі-Пенні». Подумала про велетня, як він співав «Брунатний цукор», — той його верескливий монотонний дитячий голос — і знову зомліла.

— 10 —

Вона йшла у місячному світлі поза крамницею. Її тремтячі плечі покривав якийсь рваний шматок килима, хоча вона й не пам’ятала, звідки його дістала. Килим був брудний, проте теплий, і вона закуталася в нього щільніше. У голові їй зринуло — вона кружляє навкруг крамниці, і це може бути її друге, третє або навіть і четверте коло. Їй зринуло, що шукає вона свій «Експідішен», але кожного разу, не знаходячи його поза крамницею, вона забуває, що вже дивилася там, і починає нове коло. Забуває, бо її били в голову, і ґвалтували, і душили, і в неї шок. Їй зринуло, що в неї може статися крововилив у мозок — звідки знати, поки не прокинешся серед янголів, котрі тобі про це повідомлять? Легкий бриз, що був віяв надвечір, тепер трохи подужчав, і цокотіння жерстяної вивіски теж поголоснішало. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ.

— «Севен Ап»[110], — промовила вона; голос прозвучав хрипло, але виявився цілком керованим. — Ось що це таке. Він сподобається тобі, а ти йому сподобаєшся.

Вона почула власний голос, як той здіймається в пісні. Вона мала гарний співочий голос, а після придушення він набув якоїсь неочікувано приємної надірваності. Це звучало так, ніби тут, у місячному сяйві, зараз заспівала Бонні Тайлер[111].

— «Севен Ап» смакує добре... як і мусить сигарета![112]

Їй дійшло, що це неправильно, а якщо навіть і навпаки, вона мусить співати щось краще за довбані рекламні джингли, поки в її голосі зберігається ця приємна надірваність; якщо тобі випало бути зґвалтованою й покинутою нібито мертвою поряд з двома гниючими трупами, з цього мусить народитися хоч щось гарне.

«Я заспіваю хіт Бонні Тайлер. Я співатиму «Це сердечний біль». Я пам’ятаю слова, я певна цього. Я певна, що вони є десь у тій купі мотлоху, яку кожна письменниця тримає на задвірках своєї...»

Але тут вона знову знепритомніла.

— 11 —

Вона сиділа на камені й гірко ридала. Брудний уривок килима все ще покривав її плечі. В промежині їй боліло і пекло. Кислий смак у роті говорив про те, що десь між ходінням навкруг крамниці й сидінням на цьому камені вона блювала, але цієї дії вона не пам’ятала. Пам’ятала лише, що...

«Мене зґвалтували, я була зґвалтована, я зґвалтована!»

— Не ти перша, не ти остання, — промовила вона, проте ця жорстоко втішлива банальність, що пролунала крізь серію придушуваних схлипів, мало їй допомогла.

«Він намагався вбити мене, він мене насправді майже убив».

Так, так. Та наразі його в цій справі невдача не задавалася аж занадто втішливою. Вона подивилася ліворуч і побачили ярдів за шістдесят від себе ту саму придорожню крамницю.

«Інших він убив! Вони там, у трубі! Комахи повзають по них, а їм все одно!»

— Так, так, — промовила вона надірваним голосом Бонні Тайлер і знову знепритомніла.

— 12 —

Вона йшла серединою Стаґґ-роуд і співала «Це сердечний біль», коли почула, що ззаду наближається звук двигуна. Вона крутнулася вихором, ледь не впала, побачила промені фар, що висвітили верхівку пагорба, через який вона, мабуть, перед цим перейшла. Це він. Велетень. Він повернувся, зазирнув до кульверта, після того як побачив, що щез її одяг, і впевнився, що її в трубі нема. Він шукає її.

Тесс стрибнула до рівчака, впала на одне коліно, не втримала на плечах свою імпровізовану шаль, підхопилася й наосліп шугонула в чагарі. Випадкова гілка пустила їй кров зі щоки. Вона чула, як від жаху схлипує якась жінка. Вона впала рачки, волосся повисло перед очима. Фари подолали пагорб, і вся дорога освітилася. Вона дуже ясно побачила загублений нею шматок килима і зрозуміла, що велетень його теж помітить. Зупиниться й вилізе. Вона намагатиметься тікати, але він її наздожене. Вона кричатиме, але ніхто її не почує. В історіях такого ґатунку завжди ніхто не чує. Він її замордує, але спершу ще раз зґвалтує.

Автомобіль — це був легковик, не ваговоз-пікап — проїхав, не зменшуючи швидкості. Зсередини нього долинула ввімкнута на повну потужність пісня гурту «Бахман-Тернер Овердрайв»: «Б-б-бе-бейбі, ти просто нічогісінько ще не бачив»[113]. Вона дивилася на хвостові вогні машини, поки вони не блимнули востаннє й зникли. Відчувши, що знову готова знепритомніти, вона ляснула себе одночасно долонями по обох щоках.

— Ні! — гаркнула вона голосом Бонні Тайлер. — Ні!

Їй трохи прояснішало в голові. Вона відчула потужне бажання залишитися тут, зачаєною навкарачки у кущах, але нічого хорошого в цьому не було. Задовго чекати настання світлого дня, ба зараз, либонь, ще й до півночі неблизько. Місяць у небі висів низенько. Вона не може залишатися тут, і понад те, вона не може тут отак просто... лупати очима. Вона мусить думати.

Тесс підібрала з рівчака шматок килима, накинула на плечі, почала загортатися в нього і заразом торкнулася собі вух, уже знаючи, що вона там знайде. Діамантові сережки-крапель- ки — не в її характері, дійсно винятково екстравагантне надбання — пропали. Вона знову вдарилася в сльози, проте цей сеанс плачу виявився коротшим, і коли він закінчився, вона почувалася більше собою. Хоча правильніше було б сказати «в собі», почувалася насельницею власного тіла й голови, аніж плаваючою довкола споглядальницею.

«Думай, Тессо Джин!»

Окей, вона спробує. Але буде при цім рухатися далі. Ніяких більше співів. Від її зміненого голосу її саму брали дрижаки. Немов, зґвалтувавши її, велетень сотворив нову жінку. Вона не бажала бути новою жінкою. Їй подобалася колишня.

Вперед. Вперед у місячному світлі, поряд із власною тінню, що теж крокує по дорозі. По якій дорозі? Стаґґ-роуд. Згідно з Томом, їй залишалося трохи менше чотирьох миль до перехрестя Стаґґ-роуд з шосе №47, коли вона потрапила у влаштовану тим велетнем пастку. Це вже непогано; для дотримання фізичної форми вона мала звичку щодня проходити щонайменше три милі, роблячи це на тренажері, коли дощило та сипався сніг. Звісно, це була її перша піша прогулянка в образі Нової Тесс, жінки зі стражденною, кровоточивою піхвою й надірваним голосом. З іншого боку, були й очевидні козирі: вона розігрілася, верхня частина тіла в неї висихала, а на ногах вона мала пласкі туфлі. А вона ж була ледь не взула туфлі на високих підборах, тоді ця вечірня прогулянка могла б виявитися вельми неприємною. Не те щоб вона отримувала від ходіння в них якесь задоволення за інших обставин, ні-ні-ні...

«Думай!»

Але перш ніж вона взялася за цю справу, освітилася дорога попереду. Тесс знову рвонула у підлісок, зумівши цього разу втримати на собі килимок. Ще один легковик, слава Богу, не його пікап, і цей теж не стишив швидкості.

«А все одно це може бути він. Він міг поміняти машину. З’їздити додому до свого барлогу, і там пересісти в легковик. Думаючи собі: “Ось вона побачить, що це не ваговоз, і вийде на дорогу звідкілясь, де там вона ховається. Помахає мені, щоб я зупинився, тут-то я її і вхоплю”».

Так, так. Саме так і відбувалося б у якомусь фільмі жахів, хіба ні? В якихось «Благаючих жертвах-4» чи в «Кошмарі Стаґґ-роуд-2», або...

Вона вже було схилялася до того, щоби вкотре відчалити у забуття, тож знову ляснула собі по щоках. Коли вона врешті потрапить додому, нагодує Фрітці й ляже в своє ліжечко (всі двері замкнені, все світло ввімкнуте), от тоді вже можна буде непритомніти досхочу. Але не зараз. Ні-ні-ні. Зараз вона мусить рухатися, а коли з’являтимуться машини, ховатися. Якщо зможе дотримуватися обох цих умов, вона кінець-кінцем дійде до шосе №47, а там і якась крамниця трапиться. Справжня крамниця, така, де є телефон-автомат, якщо їй пощастить... а вона ж заслуговує бодай на крихту удачі. Гаманця в неї більше нема, гаманець залишився в її «Експідішені» (хтозна, де той тепер), але вона добре пам’ятала номер своєї картки «АТ&Т»[114]; він складався з номера її домашнього телефону плюс 9712. Легко, як з гори котитися.

Край дороги з’явився щит. У місячному світлі Тесс легко прочитала напис на ньому: ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!

— Сподобається тобі Свебрідж — сподобаєшся ти, — прошепотіла вона.

Їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Новій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети створюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, котрі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.

«А тоді що?»

Тоді вона... тоді...

— Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея загорілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бредлі Інтернешнл» або у Гартфорд[115] чи в Нью-Йорк (сама Тесс уникала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому зарадити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням. А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.

Тесс повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освітили дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перелякана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли роздивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі старим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона присилувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо вона попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморочення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.

Тесс примусила себе думати про те, як віддячить водієві лімузина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона повільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх передніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.

Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тільки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б написати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесс побачила палаючий заголовок, набраний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»: АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ.

Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зробленою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про В’язальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто-біляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гарні ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важча і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати в таблоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».

Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховатися в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з цією дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і повернутися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так прагне кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покинули, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?».

Це нонсенс, навіть у своєму теперішньому стані Тесс це розуміла... проте вона також розуміла, що, якщо ця історія випливе, хтось — якийсь він чи вона — десь, колись обов’язково піднімуть руку і запитають: «А ви збираєтеся про це написати?».

І що їй тоді відповідати? Що вона зможе на це відповісти?

«Нічого, — подумала Тесс. — Я втечу зі сцени, затупивши руками вуха».

Але ні.

Ні, ні, ні.

Правда полягає в тім, що перш за все ні на якій сцені вона не стоятиме. Хіба зможе вона знову проводити читання, давати лекції, підписувати на книжках автографи, пам’ятаючи про те, що там може з’явитися він, усміхаючись їй із задніх рядів? Усміхатиметься з-під того свого дикого картуза, поплямованого білими підпалинами? Імовірно, з її сережками в кишені. Перебиратиме їх пальцями.

Від думки про заяву до поліції в неї запалала шкіра, вона відчула, як її обличчя навіть серед цієї пустки, на самоті з темрявою, буквально перекосило від сорому. Нехай вона не Су Графтон[116] і не Дженет Іванович, але, говорячи прямо, вона й не якась там пересічна персона. День або й два про неї говоритимуть навіть на Сі-Ен-Ен. Світ дізнається, що якийсь скажений, усміхнений велетень забив заряд авторці «Вербового Гаю». Навіть той факт, що він прихопив із собою сувенір — її трусики — може зринути. На Сі-Ен-Ен про це промовчать, але ж «Націонапьний дознавач»[117] та «Погляд усередину» подібної цнотливості позбавлені.

«Джерела зі спідства повідомляють, що в шухляді звинуваченого у зґвалтуванні письменниці знайдено її трусики: голубі, облягаючі стегна, бренд «Вікторія Сікрет»[118], з мереживними окрайками».

— Я не подаватиму заяви, — промовила вона. — Я не можу про таке повідомляти.

«Але там були інші, до тебе, можуть бути й нові, після те...»

Цю думку вона відштовхнула геть. Занадто вона була змореною, щоб іще думати про те, яких меж може сягати її моральна відповідальність. Про це вона поміркує потім, якщо Бог нагородить її цим «потім»... а схоже, що Він таки має це на увазі. Але не тут, не посеред порожньої дороги, де за кожним зблиском рухомого світла може критися її ґвалтівник. Їхній. Він тепер став їхнім.

— 13 —

Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесс почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса[119], котрі пораються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але протягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояснилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі»[120], а ще вона розчула сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навернулося їй на очі.

Придорожній клуб — велика, схожа на старий сарай будівля з широченною, брудною і, здавалося, забитою під зав’язку парковкою — називався «Стаґґер-Інн». Вона зупинилася на межі світла ліхтарів, що горіли над парковкою, насуплена. Чому тут так багато легковиків? А потім згадала, що зараз п’ятничний вечір. Очевидно, «Стаґґер-Інн» — це саме те місце, котре варто відвідувати у п’ятницю, якщо живеш у Свебріджі або в якомусь іншому з довколишніх містечок. Тут напевне є телефон, але тут забагато людей. Вони побачать її побите обличчя, покривлений ніс. Захочуть дізнатися, що з нею трапилось, а вона зараз не в тому стані, щоби вигадувати якусь пристойну історію. Поки що принаймні. Навіть надвірним телефоном-автоматом не скористатися, бо й там вона побачила людей. Багацько. У наші дні ти мусиш виходити надвір, якщо захочеться викурити сигарету. А також...

Він може бути тут. Хіба він не скакав навкруг неї, волаючи пісню «Роллінг Стонз» тим своїм жахливим, незграйним голосом? Тесс припускала, що їй могло і наверзтися це видовище — така галюцинація, — але вважала, що це навряд. Хіба не ймовірно, що, сховавши її машину, він міг попрямувати просто сюди, в «Стаґґер-Інн», труби має прочищені, чом йому не погуляти до ранку?

Бенд перейшов до перфектно адекватного виконання давньої пісні гурту «Кремпс» «А чи зможе твоя кицька подолати цього пса?»[121].

«Ні, — мовила до себе Тесс, — натомість сьогодні один псюра брутально подолав мою кицьку». Колишня Тесс не схвалила б такого жарту, проте Нова Тесс вважала, що це диявольськи смішно. Вона хрипло реготнула, немов гавкнула, й вирушила далі, перейшовши на інше узбіччя, куди майже не сягало світло ліхтарів з парковки біля придорожнього клубу.

Проминувши дальній ріг будівлі, вона побачила там якийсь пошарпаний білий фургон, що стояв задом до вантажного дебаркадера. На цьому боці «Стаґґер-Інн» не було дугових ліхтарів, але й місячного світла вистачило, щоб вона роздивилася скелет за барабанною установкою з кексів. Не дивно, що цей фургон не зупинився, щоб підібрати розкидане на дорозі те оскалене цвяхами дерев’яне лайно. «Зомбі пекарі» поспішали вивантажити свій товар, запізнитися з початком виступу було б негарно, бо в п’ятничні вечори у «Стаґґер-Інн» усе крутиться і вертиться, клекоче і вирує, буруниться і піниться, гуде й перекидається, одне слово — сущий рок-н-рол.

— А чи зможе твоя кицька подолати цього пса? — підспівала Тесс і щільніше закуталася в брудну килимову шматину.

Не норковий палантин, але вже й це краще у холодну жовтневу ніч, аніж нічого

— 14 —

Наблизившись до перехрестя Стаґґ-роуд та шосе №47, Тесс побачила дещо гарне: вивіску «Заправся & мчи», заклад із двома телефонами-автоматами на шлакоблочній стіні між входами до туалетів.

Спершу вона завітала до жіночого, де змушена була прикрити собі рота долонею, щоби пригасити зойк, коли з неї почала виливатися сеча; відчуття було, ніби хтось там у неї всередині запалив разом цілу коробку сірників. Підводилася з унітаза вона вся у свіжих сльозах, що котилися її обличчям. Вода в раковині була блідо-червоного кольору. Вона підтерлася — вельми ніжно себе промокнула — складеним в подушечку туалетним папером, а вже тоді змила. Варто було б іще вкласти папір собі в трусики, але ж цього вона, звісно, зробити не могла. Велетень забрав її трусики собі на сувенір.

— Сучий виблядок, — промовила вона.

Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивившись на побиту жінку з широко розплющеними очима у забризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником. А потім уже вийшла.

— 15 —

Їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, натомість операторка довідкової служби її не чула, тож і перервала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні — це не надихало, — проте він працював. У ньому безперервно щось дражливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесс не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.

— А ви не можете мене просто з’єднати? — спитала вона в операторки.

— Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.

Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесс це не розсердило, вона й почувалася, немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку продиктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесс записала його по пилюці пальцем.

Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку заїхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою беззастережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло. Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напевне звідти б вирвався.

Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющила очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в кишенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стінній пилюці номер.

Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідомить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звідки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою тупою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесс і сказала, що вони зараз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає звідки телефонує Тесс, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».

— Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехресті, десь за півмилі від...

— Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.

— Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.

«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».

Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.

— «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.

— Так, мем, ви тут є. Дякую за дзвінок до «Роял Лімузин», де до кожного клієнта ставляться, як до особи королівського роду.

Ендрія відімкнулася раніше, ніж Тесс встигла промовити свої слова подяки.

Вона почала відвертатися від телефону, і тут раптом якийсь чоловік — він, це він — вибіг з-за рогу крамниці, прямуючи просто на неї. Цього разу ніяких шансів закричати вона не мала; її паралізувало жахом.

То був один з тих підлітків. Він проминув Тесс, навіть не поглянувши на неї, і рвонув ліворуч, до чоловічого туалету. Бахнули двері. За мить вона почула оптимістичний, ледь не конячий звук, юнак почав полегшувати свій надзвичайно здоровий сечовий міхур.

Тесс пройшла повз стіну будівлі, завернула за ріг. Там вона й стала біля смердючого сміттєвого контейнера («Ні, — подумала вона, — я не стою тут, я чатую»), чекаю, поки юнак закінчить і піде геть. Коли він пішов, вона повернулася до телефонів, щоб звідти спостерігати за дорогою. Незважаючи на чимало болючих місць на її тілі, шлунок у неї бурчав від голоду. Обід і вечерю вона пропустила, була надто зайнята, поки її ґвалтували і мало не вбили, де там було їй щось їсти. Вона б зараз зраділа будь-яким наїдкам з тих, що їх продають у закладах на кшталт цього — навіть ті підозрілі, дикого жовтого кольору крекери з арахісовим маслом ковтала б, як смаколики, — але не мала грошей. Та хоч би й мала, вона б туди не увійшла. Знає вона, яке освітлення там, у цих придорожніх «Заправся & мчи», оті їхні безсердечні флуоресцентні лампи, що навіть здоровим людям надають такого вигляду, ніби вони страждають на рак підшлункової залози. Людина з-за прилавка погляне на її щоки в саднах і лоб, на її зламаний ніс і напухлі губи, і не скаже нічого, але Тесс побачить, як розширяться очі того продавця або продавчині. І можливо, його чи її короткий, швидко вгамований пересмик губ. Тому що, будьмо чесними, людям побита жінка часто здається смішною. Особливо у п’ятничний вечір.

«Хто це наїхав на вас, леді, що ви такого зробили, щоб на таке заслужити? Ви наштовхнулись на щось після того, як котрийсь парубок марно витратив на вас свій нас?»

Це привело їй на пам’ять старий анекдот, який вона десь колись чула: «Чому в Америці щороку нараховують триста тисяч побитих жінок? Бо вони... курви... неслухняні».

— Не зважаймо, — прошепотіла вона. — Поїм чогось, коли вже потраплю додому. Салату з тунця, мабуть.

Звучало гарно, але в ній жевріла певність, що її дні поїдання тунцевих салатів — чи, скажімо, навіть підозрілих крекерів з арахісовим маслом у таких ось крамничках — минулися назавжди. Сама думка про те, що по неї приїде лімузин і вивезе з цього кошмару, тепер здавалася їй божевільним міражем.

Звідкись зліва до Тесс долітали звуки машин, котрі мчали по І-84 — трасі, якою б їхала й сама Тесс, аби не спокусилася радісно на запропонований їй коротший шлях додому. Там, на тій трасі, люди, котрих ніколи не було зґвалтовано й заштовхано до труби, їхали у своїх напрямах. Тесс подумалось, що безжурний шелест цих автомобілів — це найсумніші звуки з усіх, які вона будь-коли чула в своєму житті.

— 16 —

Лімузин приїхав. «Лінкольн Таун Кар»[122]. Шофер вийшов і озирнувся навкруги. Тесс уважно за ним стежила з-за рогу крамниці. Одягнений у темний костюм. Маленький чоловічок в окулярах, не схожий на ґвалтівника... авжеж, не всі велетні ґвалтівники і не всі ґвалтівники велетні. Але ж вона мусить йому довіритися. Якщо їй треба швидше додому, нагодувати Фрітці, іншого вибору нема. Отже, скинувши з себе тимчасовий брудний палантин біля того телефону, що так був їй допоміг, вона повільно, проте невідворотно вирушила в бік машини. Світло, яке лилося з вікон крамниці, здавалося їй сліпуче-яскравим після темряви по інший бік будівлі, вона розуміла, як виглядає в ньому її обличчя.

«Він спитає, що зі мною сталося, а наступним його запитанням буде, чи не бажаю я поїхати до шпиталю».

Проте Мануель (котрий, напевно, бачив і дещо гірше, що тут неможливого) просто відкрив перед нею двері і промовив:

— Вітаю, мем, «Роял Лімузин» до ваших послуг.

Він мав м’який іспанський акцент, що гармонійно доповнював його оливкову шкіру й темні очі.

— І до мене ставитимуться, як до особи королівського роду, — відгукнулася Тесс. Вона хотіла посміхнутися. Але стало боляче її розпухлим губам.

— Так, мем.

І більше ні слова. Благослови Господи, Мануеля, котрий, либонь, бачив і дещо гірше — можливо, там, далеко, звідки він сюди переїхав, а можливо, тут, на задньому сидінні саме цього автомобіля. Хтозна, які секрети доводиться зберігати шоферам лімузинів. Це те питання, в якому могла таїтися гарна книжка. Не того штибу, які вона пише, звісно... хоча хтозна, якого штибу книжки вона зможе писати після всього цього? А чи й зможе вона взагалі хоч щось знову написати? Сьогоднішня пригода може відвернути її від цієї одинокої радості на якийсь час. А може, й назавжди. Зараз ще неможливо це точно знати.

Вона залізла на заднє сидіння машини, рухаючись, немов старенька бабця з прогресуючим остеопорозом. Уже всівшись, вже після того, як шофер зачинив за нею двері, вона вхопилася пальцями за їх ручку й уважно дивилася, чи дійсно там Мануель сідає за кермо, а не той велетень у робочому комбінезоні. У «Кошмарі Стаґґ-роуд-2» сідати мусив би велетень: ще один оберт викрутки перед фінальними титрами. «Стався до цього з іронією, це тобі корисно для крові».

Але до машини сів Мануель. Звісно, що він. Вона розслабилася.

— Я отримав адресу: номер 19 на Примроз-лейн, у Сток-віліджі. Вона правильна?

Якусь мить пам’ять у Тесс не діяла; номер своєї телефонної картки вона перед тим набрала автоматично, без пауз, а от із власною адресою її заціпило.

«Розслабся, — наказала вона собі. — Усе позаду. Це не фільм жахів, це твоє реальне життя. Ти пережила жахливий випадок, але тепер усе вже минулося. Отже, розслабся».

— Так, Мануеле, правильна.

— Ви хочете ще кудись заїхати, чи ми поїдемо без зупинок прямо до вашого дому?

Таким чином він найближче торкнувся натяком того, що відкрилося йому у вітринному світлі крамнички «Заправся & мчи», коли вона йшла до лімузина.

Їй просто пощастило, що вона все ще приймає ті оральні контрацептивні пігулки — це її удача і, либонь, оптимізм, бо за останні три роки вона мала всього один разовий сексуальний контакт, якщо не рахувати сьогоднішнього вечора, — проте щастя тепер взагалі перебуває в дефіциті, тож вона була йому вдячна вже й за таку куцу ласку. Вона не мала сумнівів, що Мануелю було б не складно знайти цілодобово працюючу аптеку десь по дорозі, шофери лімузинів, схоже, знають усі такі заклади, але не вважала себе спроможною на те, щоб увійти туди й попрохати собі якихось ліків від похмілля. Усе надто очевидно написано на її обличчі, ясно, навіщо їй ті пігулки. До того ж залишалася проблема з грошима.

— Ніяких зупинок, відвезіть мене прямо додому, будь ласка.

Невдовзі вони вже мчали трасою І-84 з її, як воно й годиться у вечір п’ятниці, жвавим автомобільним рухом. Стаґґ-роуд і та покинута крамниця залишилися позаду. Попереду її чекав власний будинок з системою безпеки і замками на всіх дверях. І це було гарно.

— 17 —

Усе відбулося саме так, як вона собі уявляла: прибуття, додані до карткового рахунку чайові, прохід крізь квітник доріжкою (Тесс попрохала Мануеля постояти, посвітити їй фарами, поки вона зайде всередину), нявчання Фрітці, поки вона відхиляла поштову скриньку, дістаючи з гачка запасний ключ. А тоді вже вона і всередині опинилася, і Фрітці увивався їй між ніг, воліючи, щоби його взяли на руки й погладили, жадаючи, щоби його нагодували. Все це Тесс виконала, але спершу замкнула за собою передні двері і вперше за багато місяців увімкнула охоронну сигналізацію. Тільки побачивши, як на зеленому екранчику над клавіатурою спалахнули літери НА ВАРТІ, вона нарешті почала дійсно відчувати себе бодай трохи самою собою. Кинула погляд на кухонний годинник і здивувалася, що зараз усього лише чверть на дванадцяту.

Поки Фрітці займався своїм «Вишуканим бенкетом», вона перевірила двері, що виходили на задній двір, і ті, що вели до бічного патіо, пересвідчившись, що обоє замкнені. Потім вікна. Припускалося, що охоронна система мусить повідомляти, якщо десь щось відчинене, але вона не довіряла автоматиці. Нарешті впевнившись, що все безпечно, вона пішла до стінної шафи у передньому коридорі й дістала коробку, котра простояла там на верхній полиці так довго, що аж припала зверху щільним шаром пилу.

П’ять років тому північним Коннектикутом і південним Массачусетсом прокотилася хвиля пограбувань і вламувань до домівок. Поганці здебільшого були наркоманами, присадженими на вісімдесятки, як називають у Новій Англії оксиконтин[123] чимало його фанатів. Мешканців закликали до обережності, рекомендувалося «вдатися до розумних заходів безпеки». Тесс не мала чітких переконань — «за» вона чи «проти» приватної вогнепальної зброї, і не те щоб її надто лякала перспектива проникнення до неї в дім серед ночі якихось незнайомців (тоді ні), але револьвер здавався їй тим знаряддям, яке підпадало під означення «розумні заходи», та й все одно вона збиралася просвітити себе щодо револьверів перед написанням наступної книжки про Вербовий Гай. Тодішня тривога у зв’язку з пограбуваннями здалася їй для цього чудовою нагодою.

Вона поїхала до збройової крамниці у Гартфорді, бо та мала найкращий рейтинг в інтернеті, і там клерк порекомендував їй «Сміт & Вессон» 38-го калібру, чи як він його назвав — «Лимоночавильник». Його вона й купила, і головним чином саме через те, що їй сподобалася ця назва. Продавець також розповів їй про гарне стрільбище біля Сток-віліджа. Тесс слухняно почала їздити туди зі своїм револьвером, щойно минувся сорокавосьмигодинний контрольний період, після якого вона вже могла легально тримати зброю в руках[124]. Вона відстріляла близько чотирьохсот набоїв упродовж тижневого курсу, спершу насолоджуючись збудженням, яке дарувала їй стрільба, та швидко знудилась. З того часу револьвер так і лежав у шафі, захований у коробці разом з п’ятдесятьма набоями і її дозволом на його носіння.

Тесс його зарядила, відчуваючи себе краще — безпечніше — з кожним вставленим набоєм. Поклала його на кухонний робочий стіл, а потім перевірила автовідповідач. Там було єдине повідомлення. Від Петсі Макклейн, її сусідки: «Я не побачила ніякого світла сьогодні ввечері, тож гадаю, ти вирішила заночувати у Чикапі. А може, поїхала до Бостона? Ну, хай там як, а я дістала ключ з-за поштової скриньки і нагодувала Фрітці. Ага, твою пошту я поклала на столик у холі. Вибач, там самі лиш рекламні буклети. Зателефонуй мені вранці, якщо повернешся, перш ніж я піду на роботу. Просто хочу знати, що ти безпечно доїхала».

— Агов, Фрітці, — погукала Тесс, нахиляючись погладити кота. — Я так розумію, ти отримав подвійну порцію цього вечора. Ти в мене розумне...

Сірі крила затулили їй поле зору, і якби Тесс не вхопилася за край стола, то напевне розпласталася б на лінолеумі. Вона видала здивований скрик, що прозвучав десь далеко, ледь чутно. Фрітці прищулив вуха, подарував їй оцінюючий погляд примружених очей, а потім, вирішивши, що вона не збирається беркицьнутись (принаймні не на нього), знов повернувся до своєї другої вечері.

Тесс випросталась повільно, все ще тримаючись за стіл про всяк випадок, а потім відкрила холодильник. Тунцевого салату там не було, але лежав м’який сир з полуничним джемом. Вона жадібно його з’їла і вишкребла ложкою пластикову коробочку до останньої крихти. Прохолодний, м’який сир добре пішов крізь її поранене горло. Вона аж ніяк не була певна, що змогла б з’їсти бодай шматочок м’яса. Навіть тунця з бляшанки.

Яблучний сік вона випила просто з пляшки, відригнула, а потім важко попленталася до ванни на нижньому поверсі. Револьвер взяла з собою, обхопивши вказівним пальцем спускову скобу, як її колись були навчали.

На полиці над умивальником стояло овальне збільшувальне дзеркало, різдвяний подарунок від її брата з Нью-Мексико. Згори по дзеркалу йшов напис золоченою в’яззю: ГАРНЕНЬКА Я. Колишня Тесс зазвичай користувалася цим дзеркалом, коли вищипувала собі брови або нашвидкуруч поправляла макіяж. Тепер уже Нова Тесс роздивлялася в ньому свої очі. Звісно, заплилі кров’ю, але зіниці начебто були однакового розміру. Вона вимкнула у ванній світло, порахувала до двадцяти, а тоді знову ввімкнула світло і дивилася, як звужуються в неї зіниці. І з цим також все було наче гаразд. Отже, ніяких серйозних уражень черепа, мабуть, нема. Можливо, струс, всього лише легкий струс, але...

«Ніби я на цьому розуміюся. У мене диплом бакалавра мистецтв університету штату Коннектикут і вчений ступінь з науки про літніх леді-детективів, котрі щонайменше половину кожної книжки обмінюються рецептами, які я визбирую з інтернету, а потім трішки змінюю, аби не отримати судових позовів за плагіат. Я можу запасти в кому або померти від крововиливу в мозок уночі. Мене знайде Петсі, коли прийде наступного разу погодувати кота. Ти мусиш зробити візит до лікаря, Тессо Джин. Ти сама це чудово знаєш».

Одне Тесс знала напевне: якщо вона звернеться до свого лікаря, її нещасна пригода точно стане публічним надбанням. Лікарі гарантують конфіденційність, це є в їхній клятві, і жінка, яка заробляє собі на життя адвокатурою чи прибиранням, або, скажімо, навіть ріелторка, либонь, можуть на них покладатися. Тесс теж могла б спробувати, дотримання конфіденційності цілком імовірне. Навіть можливе. А з іншого боку, лишень тільки згадати, що трапилося з Фаррою Фосет[125]: пішла на корм таблоїдам, варто було лишень якійсь працівниці лікарні розпустити свого язика. Тесс сама чула пересуди про психіатричні злигодні одного романіста, котрий зі своїми історіями про геройкуватих здорованів роками займав верхні позиції в списках бестселерів. Наймасніші з цих пліток доповідала Тесс її літагентка за ланчем не далі як два місяці тому... і Тесс зацікавлено слухала.

«Я тоді не просто слухала, — подумала вона, дивлячись на себе збільшену, побиту. — Я передала ту плітку далі, щойно лиш трапилася нагода».

Навіть якщо лікар і його персонал мовчатимуть про авторку дамських детективів, котру було побито, зґвалтовано й пограбовано по дорозі додому з публічної лекції, що собі уявлятимуть інші пацієнти, котрі можуть побачити її в почекальні? Для деяких із них вона не просто жінка з лицем у саднах того ґатунку, що фактично волають про побиття; її впізнають як місцеву жительку, романістку зі Сток-віліджа; ну, знаєте, ота, за її книжкою про літніх леді-детективів ще зробили телефільм роки півтора-два тому, його показували по каналу «Лайфтайм»[126], о Боже мій, та ви самі мусили його бачити.

Ніс принаймні в неї не зламаний. Важко повірити, що щось не зламане може так боліти, але вже як є. Розпухлий (звісно, бідненький) і вогнем пече, але вона крізь нього може дихати, а в спальні в неї є вікодин, котрий допоможе їй притлумити біль цієї ночі. Але куди діти пару осяйних лампад під очима, подряпану й опухлу щоку й намисто з синців навкруг горла. Найгірше якраз це намисто, воно таке, що люди його сприйматимуть тільки однозначно. Є ще й інші різні садна, синці та подряпини в неї на спині, на сідницях і на стегнах. Але у щільній сукні і в панчохах на ногах ніхто не зауважить весь цей страх.

«Прекрасно. Я, виявляється, поетка, а сама про це навіть не підозрювала».

— Шия... я можу одягти светра з високим коміром «хомутом»...

Беззаперечно. Саме сезон, жовтень. А щодо Петсі, їй вона могла б сказати, ніби впала зі сходів уночі і вдарилася обличчям. Сказати, що...

— Що я почула якийсь шум, а Фрітці плутався у мене під ногами, коли я спускалася донизу перевірити.

Фрітці почув своє ім’я і нявкнув за дверима ванної кімнати.

— Скажу, що вдарилася своєю дурною головою об балясину в самому низу сходів. Я можу навіть...

Навіть зробити якусь відмітину на тій балясині, звісно, їй запросто це зробити. Наприклад, молотком для відбивання м’яса, що лежить у якійсь із її кухонних шухляд. Нічого особливо патетичного, один-два удари, лише щоб сколупнути фарбу. Такою історією не надуриш лікаря (чи таку кмітливу леді, як Дорін Маркіз, дуаєнку В’язального товариства), але милу сусідоньку Петсі Макклейн, чий чоловік абсолютно ніколи, жодного разу за всі двадцять років, які вони разом, не підняв на неї руку, надурити можна.

— Зовсім не в тім справа, що я нібито мушу чогось соромитись, — прошепотіла вона жінці у дзеркалі. Новій Жінці, кривоносій, з пухлими губами. — Зовсім не в тім.

Це було правдою, але публічна увага таки змусила б її соромитися. Вона почувалась би, мов гола. Гола жертва.

«А як же щодо тих жінок, Тесс Джин? Тих жінок у трубі?»

Вона про них подумає, але не сьогодні. Зараз вона така втомлена, їй боляче, вона змучена до глибини душі.

Глибоко в собі (у глибині своєї душі) вона відчула, як розгоряється приск люті проти чоловіка, котрий у цьому винен. Чоловіка, котрий призвів її до цього стану. Вона подивилася на револьвер, який лежав поряд з умивальником, і зрозуміла, що якби він опинився тут, вона жодної миті не вагалася б, а зразу використала цей револьвер проти нього. Усвідомлення цього змусило її засоромитися себе. А також змусило її відчути себе трохи сильнішою.

— 18 —

Вона дзьобнула балясину м’ясовідбійним молотком, хоча на той момент була вже такою втомленою, що здавалася сама собі маренням у голові якоїсь іншої жінки. Придивилася до цятки, вирішила, що та виглядає ненатуральною, і ще поцюкала навкруг місця першого удару. Вирішивши, що тепер це вже певною мірою схоже на те, що вона могла зробити власною головою — тим, найдужче ушкодженим боком свого обличчя, — Тесс повільно піднялася по сходах і вирушила коридором, тримаючи в руці револьвер.

На мить вона завагалася перед відкритими навстіж дверима власної спальні. А що, як він там? Якщо він забрав її сумочку, значить, має її адресу. Система безпеки не була ввімкнута, аж поки вона не повернулася додому (от таке нехлюйство). Свій старий «Ф-150» він міг поставити неподалік, десь за рогом. Міг виламати замок на дверях, що ведуть знадвору до кухні. Для цього, либонь, вистачило б і стамески.

«Якби він був тут, я б почула його запах. Той його мужицький піт. І застрелила б його. Ніяких «На підлогу», чи там «Руки вгору; я набираю 911», ні-ні, ніякого того лайна з кіно. Я би в нього зразу вистрелила. Проте знаєте, що я спершу б сказала?»

— Сподобається тобі — сподобаєшся ти, — промовила вона тим своїм низьким, хрипким голосом. Так. Саме так. Він би не зрозумів, зате вона — цілком.

Тесс усвідомила, що їй навіть хочеться, аби він зараз опинився в її кімнаті. Напевне, ця Нова Жінка дещо сильніше, ніж просто трішечки, навіжена, ну то й що? Якби потім усе й випливло, воно було б того варте. Із ним, підстреленим, її публічне приниження було б стерпнішим. А якщо поглянути на яскравий бік цієї справи! Напевне, це стимулювало б продажі її книжок!

«Я би хотіла побачити жах у його очах, коли він зрозуміє, що я дійсно збираюся це зробити. Той виграє, у кого зброя є: така-от справедливість, бодай почасти».

Їй здалося, що минула ціла вічність, поки вона налапала рукою в темряві спальні вмикач, і, звісно ж, поки мацала, вона не переставала очікувати, що ось-ось щось вхопить її за пальці. Роздягалася вона повільно, видавши тільки один жалюгідний, сльозливий схлип, коли розстебнула зіпер і побачила висохлу кров у себе на лобку.

Воду вона ввімкнула таку гарячу, яку тільки могла витримати, намилюючи ті місцини, миття котрих було стерпним, а решту місць дозволяла просто споліскувати біжучій воді. Чистій, гарячій воді. Вона воліла змити з себе його сморід, а також прілий запах того килимка. Потім вона присіла на унітаз. Цього разу сечовипускання було менш болючим, натомість різким болем їй прохромило голову, коли вона спробувала — дуже делікатно — виправити собі покривлений ніс, так, що аж вона скрикнула при цім. Ну, то й що? Нелл Гвін[127], знаменита актриса Єлизаветинської епохи, мала кривий ніс. Тесс була певна, що читала десь про це.

Одягнувши фланелеву піжаму, вона посунула до ліжка, де й вляглася з усім увімкнутим світлом, поклавши біля себе на нічному столику «Лимоночавильник» 38-го калібру, впевнена, що аж ніяк не засне, гадаючи, що її запалена уява кожен звук з вулиці перетворюватиме на близькі кроки велетня. Але потім на ліжко стрибнув Фрітці, пригорнувся до неї і почав муркотіти. І зразу покращало.

«Я вдома, — подумала вона. — Я вдома, вдома, вдома».

— 19 —

Прокинувшись, вона побачила, що крізь вікна ллється беззастережно тверезе світло шостої години ранку. Попереду були рішення та справи, котрі ще треба прийняти й зробити, але наразі їй достатньо було почуватися живою й лежати у своєму ліжку, а не запханою до кульверта.

Цього разу пісяння пройшло майже нормально і крові не було. Вона знову стала під душ, знову пустила максимально стерпну гарячу воду, заплющила очі й дозволила воді лупити себе по брезклому, болючому обличчю. Проробивши з ним все, чого можливо було досягти, вона напустила шампуню у волосся і почала повільно, методично масажувати пальцями собі скальп, уникаючи тієї болючої точки, куди він її напевне бив. Спершу щемила глибока подряпина на спині, але це минулося і вона почала відчувати щось на кшталт блаженства. Згадка про ту сцену з «Психо»[128] навіть не промайнула в її голові.

Їй завжди найкраще думалося під душем, у стані, схожому на перебування в материнській утробі, а якщо в неї взагалі бодай колись могла виникнути потреба поміркувати про щось наполегливо й водночас ефективно, то зараз був саме той випадок,

«Я не хочу звертатися до доктора Гедстрома, і не треба мені звертатися до доктора Гедстрома. Отже, з цим вирішено, хоча перегодом — можливо, тижнів за два відсьогодні, коли обличчн в мене знову повернеться до більш-менш нормального вигляду варто буде здати аналізи на венеричні захворювання...»

— Не забудь про тест на СНІД, — промовила вона, і ця думка змусила її так різко скривитися, що аж губам стало боляче. Лячна ця думка була. А проте перевірки не уникнути. Задля власного спокою. Однак нічого з цього не стосувалося того, що вона сьогодні визнала за головну ранкову тему. Робитиме вона чи взагалі нічого не робитиме з приводу вчиненого їй насильства, то її особиста справа, але ця проста істина зовсім не поширюється на тих жінок у трубі. Вони втратили набагато більше за неї. А як щодо наступної жінки, на котру нападе той велетень? Сумнівів щодо того, що буде якась наступна, вона не мала. Можливо, не через місяць і навіть не через рік, але вона буде обов’язково. Вимкнувши душ, Тесс зрозуміла (знову), що нею може стати навіть вона сама, якщо він повернеться перевірити кульверт і з’ясує, що вона звідти зникла. І її одяг зник з крамниці також. Якщо він порився в її сумочці, а він, звісно, порився, значить має її адресу.

— А також мої діамантові сережки, — промовила вона. — Йобаний збоченець, цей сучий син поцупив мої сережки.

Навіть якщо він і триматиметься якийсь час подалі від тієї крамниці й кульверта, ті жінки відтепер її. Вони лежать на її відповідальності, і їй від цього не ухилитися тільки під тим приводом, що її фото може з’явитися на обкладинці «Погляду всередину».

У спокійному ранковому світлі коннектикутського містечка рішення їй прийшло до смішного просте: анонімний дзвінок до поліції. Той факт, що професійна романістка з десятирічним досвідом не додумалася до цього відразу, заслуговував мало не на штрафну жовту картку. Вона повідомить прикмети того місця — покинута крамниця на Стаґґ-роуд, вивіска «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ» — і опише їм прикмети велетня. Чи важко їм буде вирахувати таку людину? Або синій «Форд Ф-150» з ґрунтовкою навкруг фар?

Нема нічого легшого.

Але коли вона вже сушила волосся, на очі їй трапився її «Лимоночавильник» 38-го калібру і вона подумала: «Нема нічого легшого. Тому що...»

— А яка з цього мені користь? — звернулася вона до Фрітці, котрий сидів в одвірку і дивився на неї своїми сяйливими зеленими очима. — Питається, що з цього матиму я?

— 20 —

Через півтори години вона стоїть у кухні. Мисочка з-під пластівців мокне у мийці. Друга чашка кави холоне на робочій стійці. Вона балакає по телефону.

— О, Боже мій! — жахається Петсі. — Я зараз же прибіжу!

— Ні, ні, не треба, Петс, зі мною все гаразд. А ти запізнишся на роботу.

— Суботніми ранками в нас вчасно з’являтися не обов’язково, а тобі треба до лікаря! А якщо в тебе струс мозку чи ще щось?

— В мене нема струсу, я просто поцяцькована саднами. Та й соромно мені звертатися до лікаря, бо я перед тим випила на три порції більше норми. Щонайменше їх було три. Єдине, що я зробила розумного за вчорашній вечір, це викликала по телефону лімузин, щоби мене доставили додому.

— Ти впевнена, що в тебе ніс не зламано?

— Абсолютно... Ну, майже абсолютно.

— А Фрітці в порядку?

Тесс вибухнула абсолютно щирим сміхом.

— Я встигла спуститися сходами наполовину, бо бібікав детектор диму, спіткнулася об нього і ледь не вбилася, а твої симпатії спрямовані на цього котиська. Чудово.

— Мила, не тре...

— Та я жартую, — заспокоїла її Тесс. — Іди на роботу і припини хвилюватися. Я просто не хочу чути, як ти почнеш ойкати, побачивши мене. Маю парочку геть-чисто прекрасних синців. Якби я мала колишнього чоловіка, ти, либонь, подумала б, що це він зробив мені візит.

— Ніхто не відважився б торкнутися тебе рукою, — сказала Петсі. — Ти крута, дівчинко.

— Авжеж, правильно, — погодилась Тесс. — Лайна я нікому не пробачу.

— У тебе голос чогось хрипко звучить.

— До всього іншого, я ще й застудилася.

— Ну... якщо тобі щось буде треба ввечері... курячий бульйон... парочка несвіжих пігулок перкоцету... DVD з Джонні Деппом[129]...

— Я зателефоную, якщо буде треба. А зараз іди. Свідомі модниці, котрі з ніг збилися, шукаючи невловимий шостий розмір «Енн Тейлор»[130], розраховують на тебе.

— Жінко, та ну тебе к чорту, — розсміялася Петсі й повісила слухавку.

Тесс переставила чашку з кавою на кухонний стіл. Там же лежав револьвер, поряд з цукерницею: не пряма копія якоїсь картини Далі[131], але збіса близький образ. А далі цей образ подвоївся, бо вона залилася сльозами. То згадка про власний бадьорий тон спровокувала її. Голос брехні, з якою їй відтепер доведеться жити, допоки вона не звикне сама ставитися до неї, як до правди.

— Ти, сучий син! — закричала вона. — Ти йобаний сучий син! Я тебе ненавиджу!

За минулі менш ніж сім годин вона вже двічі приймала душ, але все ще почувалася брудною. Як вона не намивалася, а все ще відчувала його там, отой його...

— Слиз його хера.

Підхопившись на рівні, вона краєм ока зауважила, як помчав геть коридором наляканий кіт, і якраз вчасно встигла до мийки, щоб не забруднити підлогу. Кава і «Чіріоз»[132] — усе з неї вихлюпнулося в єдиному спазмі. Переконавшись, що все минулося, вона вхопила зі стола револьвер і пішла нагору, знову постояти під душем.

— 21 —

Закінчивши з душем, вона загорнулася у м’який махровий халат і лягла в ліжко, подумати, куди б їй податися, щоб зробити звідти той анонімний дзвінок. Найкраще, до якогось великого, залюдненого місця. Якогось місця з парковкою, щоб повісити слухавку й відразу звідти забратися. Місцевий мол у Сток-віліджі здався їй найзручнішим. Поставало ще питання, до яких саме правоохоронців їй телефонувати. У місцеву поліцію Свебріджа, чи це все одно, що до Псюри Депутатського[133]? Може, краще до поліції штату? І треба заздалегідь записати все, що вона збирається їм розповісти... розмова мусить бути швидкою... так менше шансів, що вона про щось забуде розказа...

Лежачи в пасмі сонячного світла, Тесс відпливла у сон.

— 22 —

Десь далеко, в якомусь сусідньому всесвіті дзвенів телефон. Потім перестав, Тесс почула, як її власний голос, приємно безособовий, почав: «Ви подзвонили до... Слідом за цим хтось почав наговорювати повідомлення. Якась жінка. На той момент, коли Тесс цілком виборсалася зі сну, телефон уже відімкнувся.

Вона поглянула на годинник на нічному столику і побачила, що той показує чверть на десяту. Вона проспала зайві дві години. На мить вона стривожилася: може, в неї все-таки струс або перелом основи черепа? Та відразу ж і заспокоїлася. Минулого вечора їй довелося багато фізично потрудитися. Більшість тих вправ були вельми неприємними, але заняття є заняттями. Те, що вона знову заснула, цілком природно. Вона, може, ще й вдень сьогодні подрімає (і душ іще прийме, це беззаперечно), але спершу мусить зробити справу. Виконати свій обов’язок.

Вона одягла довгу спідницю і светр із високою горловиною, котрий насправді був їй завеликим; комір сягав аж під підборіддя. Але Тесс вважала, що це до ладу. Садна на щоці вона замазала тональним кремом. Крем їх не вельми-то маскував, навіть її найбільші сонячні окуляри не зовсім приховували синці навкруг очей (напухлим губам взагалі ніяк не зарадити), але все одно макіяж допоміг. Сам процес його накладання допоміг їй відчути себе грунтовніше зануреною у власне життя. Додав відчуття самоконтролю.

Спустившись униз, вона натиснула на автовідповідачі кнопку «грай», гадаючи, що телефонувала, можливо, Рамона Норвілл, виконуючи стандартний обряд «дзвінка наступного дня»: ми отримали задоволення, сподіваємося, ви також, пройшло все чудово, раді будемо бачити вас у нас знову (збіса малоймовірно) і всяке таке бла-бла-бла. Але з запису заговорила не Рамона. Повідомлення залишила жінка, котра назвалася Бетсі Ніл. Сказала, що вона дзвонить зі «Стаґґер-Інн».

— Згідно з нашою політикою відохочування людей від кермування в п’яному стані, ми взяли собі за правило телефонувати тим, чиї машини залишилися на нашій парковці після закриття закладу, — розпочала Бетсі. — Ваш «Форд Експідішен», номер штату Коннектикут 775NSD можна забрати до п’ятої години цього вечора. Після п’ятої його буде відбуксировано до авторемонтного салону «Екселент» за адресою: вулиця Джона Гіґґінса[134] 1500, у Північному Свебріджі, буксировку буде проведено за ваш рахунок. Будь ласка, зверніть увагу на те, мем, що ми не маємо ваших ключів. Ви мусите взяти їх з собою. — Бетсі Ніл зробила паузу. — У нас також зберігається ще дещо з ваших речей, тож зайдіть до нашого офісу. Пам’ятайте, мені потрібно побачити якесь ваше посвідчення особи. Дякую, приємного вам дня.

Тесс сіла на диван і розсміялася. Перед тим як вислухати консервовану промову панянки Ніл, вона планувала їхати до молу своїм «Експідішеном». Вона не мала сумочки, не мала ключів, вона, чорти її забирай, не мала машини, та все одно уявляла собі, як вийде на алею, сяде за кермо і...

Відкинувшись на подушку, вона заливалася реготом, гамселячи себе кулаком по коліну. Фрітці сидів під м’яким стільцем по інший бік кімнати й дивився на неї, як на божевільну. «Ми тут усі божевільні, отже, вип’ємо ще чашечку чаю»[135], — подумала вона і засміялася з новою силою.

Нарешті вгамувавшись (от тільки це було більше схоже на виснаження), вона ще раз програла повідомлення. Цього разу приділивши особливу увагу тому місцю, де пані Ніл каже про деякі інші її речі. Її сумочка? Може, навіть діамантові сережки? Але це було б надто гарно, щоби бути правдою. Хіба не так?

Приїзд до «Стаґґер-Інн» на чорному лімузині з «Роял Лімо» занадто там запам’ятається, тому вона викликала місцеве таксі. Диспетчер сказав, що вони радо відвезуть її до, як він це назвав, «Стаґґера» за п’ятдесят доларів готівкою.

— Вибачте, що призначаю таку високу ціну, але водієві доведеться повертатися звідти порожнім.

— Звідки ви можете це знати? — запитала Тесс, дивуючись.

— Покинули там свою машину, авжеж? Це трапляється регулярно, ‘собливо по вікендах. Хоча нам дзвонять й у будні після вечорів караоке. Машина під’їде до вас за п’ятнадцять хвилин, а то й раніше.

Тесс поїла «Поп-Тартів»[136] (ковтати було боляче, але перший свій сніданок вона втратила і почувалася голодною), а потім стала біля вікна вітальні й почала, підкидаючи на долоні запасний ключ до «Експідішена», виглядати таксі. Вона вирішила змінити свій план. Ніякого молу у Сток-віліджі; тільки-но забере машину (і всі свої речі, які зберігаються у Бетсі Ніл), вона проїде ті півмилі, чи скільки там, до «Заправся & мчи» і зателефонує в поліцію звідти.

Це здавалося ще зручнішим.

— 23 —

У Тесс почав пришвидшуватися пульс, коли її таксі повернуло на Стаґґ-роуд. На той момент, як вони дісталися «Стаґґер-Інн», пульс, за її відчуттями, уже тіпався десь зі швидкістю близько ста п’ятдесяти ударів за хвилину. Таксист, либонь, щось помітив у люстерко заднього огляду... а може, просто то видимі сліди побиття на її обличчі спонукали його до запитання.

— З вами все гаразд, мем?

— Пречудово, — відповіла вона. — Просто в моїх планах не було поїздки сюди сьогодні вранці.

— Майже завжди так, — сказав таксист. Він смоктав зубочистку, котра робила довгі, філософські подорожі з одного кута його рота до іншого. — Ваші ключі в них, я гадаю? Залишили їх барменові?

— О, тут без проблем, — весело відповіла вона. — Але в них деякі інші мої речі, пані, котра мені телефонувала, не змогла сказати, що саме, а самій мені нізащо в світі не здогадатися, що там таке може бути.

«Боже правий, я балакаю, як якась із моїх літніх леді-детективів».

Таксист перекотив зубочистку на її вихідну позицію. Такою була його єдина відповідь.

— Я заплачу вам десять доларів зверху, щоб зачекали, поки я звідти вийду.

— Без проблемів, — кивнув таксист.

«А якщо я заверещу, бо там мене підстерігає він, біжіть до мене мерщій, гаразд?»

Але цих слів вона не сказала б, навіть якби могла вимовити їх тоном, абсолютно не схожим на тон явно схибленої особи. Шофер таксі був товстим, під п’ятдесят і страждав на задишку. Для велетня він не перешкода, якби до цього дійшло... як воно зазвичай буває у фільмах жахів.

«Заманили, — майнула Тесс зловісна думка. — Мене заманила сюди телефонним дзвінком якась подружка велетня, така ж навіжена, як і він».

Дурна, параноїдальна думка, проте до дверей «Стаґґер-Інн» ішла вона, як їй здалося, невимовно довго, а стукіт її прогулянкових туфель по добряче утрамбованому ґрунту парковки звучав надто голосно: тупу-тупу-туп. Парковка, що минулої ночі являла собою море машин, зараз була порожньою, хіба що стирчали острівцями окремі автомобілі, одним з яких був її «Експідішен». Він стояв у найдальшому кінці — звісно, велетень не бажав бути поміченим, коли ставив його тут, — але ліве переднє колесо їй було видно. Просте, старе, суцільно чорне, чим відрізнялося від решти трьох, але загалом воно виглядало нормальним. Отже, він таки поміняв їй колесо. Авжеж, а як інакше. Як інакше він міг би перегнати машину від свого... свого...

«Свого розважального закладу. Своєї вбивчої зони. Він приїхав сюди, поставив мою машину, потім пішки повернувся до покинутої крамниці, а тоді вже поїхав звідти своїм старим «Ф-150». Добре, що я не опритомніла занадто швидко; він би знайшов мене, коли я блукала там у безпам’ятстві, і мене отут зараз не було».

Вона кинула погляд через плече назад. У якомусь із фільмів, про котрі вона тепер не переставала думати, вона побачила б, як таксі раптом мчить геть (залишивши мене напризволяще), але машина так і стояла там, де вона з неї вийшла.

Вона махнула рукою шоферові, він махнув їй у відповідь. У неї все гаразд. Її машина тут, і велетня поряд нема. Велетень у себе вдома (у своєму барлозі), цілком імовірно, він ще спить після своїх учорашніх важких вправ.

Табличка на дверях повідомляла «У НАС ЗАЧИНЕНО». Тесс постукала, не отримавши відповіді. Взялася за клямку, а коли та піддалася, знову їй у мозку зринули погибельні кіносюжети. Найдурніші мізансцени, де клямка обертається, а героїня гукає (тремтячим голосом): «Є тут хто-небудь?». Кожен розуміє, що вона сказилася, щоб заходити всередину, але вона все одно заходить.

Тесс знову озирнулася на таксі, побачила, що воно все ще на місці, нагадала собі, що в сьогоднішній сумочці в неї лежить заряджена зброя, і попри все увійшла.

— 24 —

Вона опинилася в фойє, що тягнулося вздовж усієї будівлі з боку парковки. Стіни тут прикрашали рекламні знімки: рок-гурти в шкірі, гурти в джинсах і дівочі гурти в міні-спідничках. Поза шерегою вішаків тягнувся допоміжний шинквас; ніяких стільців, сама лише стійка, де ти міг хильнути скляночку, чекаючи на когось, або якщо головний бар усередині був переповнений. Понад вишикуваними пляшками горів єдиний червоний напис: «БАДВАЙЗЕР»[137].

«Сподобається тобі «Бад» — «Бад» вподобає тебе», — подумала Тесс.

Знявши окуляри, щоб ненароком об щось тут не перечепитися, вона перетнула фойє і зазирнула до головного приміщення. Воно було величезним і страшенно пропахлим пивом. Угорі висіла диско-куля, зараз темна, нерухома. Дерев’яна підлога нагадала їй той роликовий каток, на якому вони з подружками фактично безвилазно жили між восьмим і старшими класами. На сцені так і залишалися інструменти, говорячи про те, що «Зомбі пекарі» повернуться й цього вечора, щоби знову намісити тут повну діжку рок-н-ролу.

— Агов? — лунко прозвучав її голос.

— Я тут, — м’яко промовив хтось позаду неї.

— 25 —

Якби голос був чоловічим, Тесс певне заверещала б. Вона спромоглася утриматись, проте все одно обернулась так різко, що трохи аж поточилася. Жінка, котра стояла в гардеробній ніші — тендітна, мов пір’їна, не вища за метр шістдесят, — здивовано моргнула, зробивши крок назад.

— Агов, легше.

— Ви мене налякали, — сказала Тесс.

— Бачу.

Мініатюрне, ідеально овальне лице жінки обрамляла пишна хмара чорного волосся. Із зачіски в неї стирчав олівець. До цього образу дещо не пасували її вабливі сині очі.

«Дівчина Пікассо», — подумала Тесс.

— Я була в офісі. Ви та леді, чий «Експідішен» чи «Тойота»?

— «Експідішен».

— Маєте посвідчення?

— Так, два різних, але тільки в одному з них є моя фотографія. Це паспорт. Решта всього залишилася в моїй сумочці. В іншій сумочці. Гадаю, вона може бути у вас.

— Ні, вибачте. Може, ви запроторили її під сидіння чи ще десь? Ми заглядаємо лише до скриньки під панеллю, ну й, звичайно, навіть цього не можемо зробити, якщо машина замкнена. Ваша не була замкнена, і номер вашого телефону знайшовся на страховій карточці. Та ви, либонь, і самі про це здогадалися. Може, ваша сумочка знайдеться вдома, — голос пані Ніл натякав, що це малоймовірно. — Одного посвідчення з фото буде цілком достатньо, якщо людина там схожа на вас, я так гадаю.

Пані Ніл провела Тесс до дверей углибині гардероба, а далі вузьким, покривленим коридором, котрий ішов навкруг головної зали. Тут на стінах висіло ще більше фотографій рок-бендів. В одному місці вони пройшли крізь випари хлорки, від чого у Тесс запекло в очах і роз’ятреному горлі.

— Якщо ви гадаєте, ніби нужник зараз смердить, вам варто потрапити сюди, коли заклад гуде від гостей, — промовила пані Ніл, по ходу додавши: — Ой, забула, ви ж були в нас.

Тесс на це промовчала.

Наприкінці коридору знайшлися двері, позначені написом: «ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ ПЕРОСОНАЛУ ОФІСУ». За ними виявилася велика, приємна, заповнена вранішнім сонцем кімната. Тут на стіні, понад автомобільною наліпкою «ТАК, МИ МОЖЕМО»[138], висів обрамлений портрет Барака Обами. Тесс не бачила звідси свого таксі — будинок затуляв, — але бачила його тінь.

«Це добре. Залишайся на місці й отримаєш свої десять баксів. А якщо я не вийду, не входь сюди. Просто зателефонуй до поліції».

Пані Ніл підійшла до письмового столу в кутку і сіла.

— Ну, давайте подивимося ваше посвідчення.

Тесс відкрила сумочку, незграбно сягнула пальцями повз револьвер, видобула свій паспорт і картку «Гільдії письменників»[139]. На фото в паспорті пані Ніл кинула лише побіжний погляд, натомість очі в неї спалахнули, коли вона побачила картку «Гільдії».

— Ви та леді, що пише про Вербовий Гай!

Тесс мужньо усміхнулася. Зробивши боляче губам.

— Винна за всіма пунктами, — голос у неї звучав приглушено, так, ніби вона переживає сильну застуду.

— Моя бабця обожнює ваші книжки!

— Чимало інших бабусь також, — сказала Тесс. — Коли сьогоднішні шанувальниці врешті передадуть естафету наступному поколінню — тим, хто поки що не живе на фіксований прибуток, — я збираюся придбати собі шато у Франції.

Іноді цією фразою вона здобувала для себе усмішку. Проте не від пані Ніл.

— Я сподіваюся, це трапилося не тут, — вона не уточнювала, та в цьому й не було потреби. Тесс розуміла, про що йдеться, і Бетсі Ніл також розуміла, що вона розуміє.

Тесс подумала, чи не повторити їй і тут також історію, котру вона вже встигла розповісти Петсі — сигнал детектора диму, кіт під ногами, зіткнення з балясиною внизу сходів, — але вирішила не перейматися. Ця жінка мала вигляд такої, що цілком фахово займається денною роботою, хоча, мабуть, і з’являється ввечері у «Стаґґер-Інн» якомога рідше, але вона явно не мала ілюзій щодо подій, які тут відбуваються в пізній час, коли гості вже добряче напідпитку. Кінець-кінцем, це вона приїздить сюди рано-вранці щосуботи, аби благодійно обдзвонювати забудьків. Вона, напевне, вже стільки вислухала різноманітних похмільних історій, де фігурують опівнічні спотикання, ослизання в душі... тощо, тощо.

— Не тут, — відповіла Тесс. — Не переймайтесь.

— І навіть не на парковці? Якщо у вас трапилися неприємності біля нас, я мушу побалакати з містером Рамблом, щоби він поговорив зі службою безпеки. Містер Рамбл — це наш бос, а служба безпеки мусить регулярно переглядати відеомонітори, коли у нас повно гостей.

— Це трапилося, вже коли я поїхала звідси.

«Теперя точно мушу повідомляти поліцію анонімно, якщо взагалі зберуся це робити. Бо я брешу зараз, і вона це запам’ятає».

Якщо вона взагалі збереться повідомляти? Звісно, вона це зробить. Правильно?

— Мені дуже жаль, — пані Ніл затнулася, немов дебатуючи сама з собою. Але врешті продовжила: — Я не маю на думці вас ображати, але перш за все вам, мабуть, взагалі не варто було з’являтися в подібному закладі. Вам воно вже вийшло на зле, а якщо це потрапить у газети... ну, моя бабуся дуже засмутиться.

Тесс із цим погодилася. А оскільки мала здатність до переконливих вигадок (врешті-решт, саме цей талант сплачував її рахунки), вона додала:

— Поганий коханчик дошкульніший за зміїний зуб. Так, здається, в Біблії написано. А може, це доктор Філ[140] так казав. У всякому випадку, я розірвала з ним стосунки.

— Чимало жінок так говорять, а потім послабляються. А чоловік, котрий зробив таке один раз...

— Зробить колись знову. Так, я знаю, це було нерозумно з мого боку. Якщо у вас нема моєї сумочки, то що за речі ви хотіли мені віддати?

Пані Ніл крутнулася на своєму обертовому стільці (сонце бризнуло їй на лице, на мить запаливши ті її незвичайні сині очі), відсунула одну з шухляд і дістала звідти її Тома-ТомТома. Тесс зраділа, побачивши свого старого дорожнього компаньйона. Справи від цього загалом не покращали, але якийсь крок у правильному напрямку було зроблено.

— Ми зазвичай нічого не виймаємо з машин наших гостей, тільки добуваємо адресу і телефонний номер, якщо пощастить, а потім замикаємо машину, але залишати там цю річ мені здалося неправильним. Злодії недовго вагатимуться, швидко розіб’ють вікно, щоби здобути такий смачний прилад, а він лежав прямо на виду, на панелі.

— Я вам щиро вдячна, — Тесс відчула, як сльози набігли їй на очі під сонцезахисними окулярами, і наказала їм всотатись назад. — Це було дуже мудро з вашого боку.

Бетсі Ніл посміхнулась, усмішка вмить перетворила цю сувору міс Ділова Заклопотаність на жінку з осяйним лицем.

— Не варто подяки. А коли той ваш бойфренд раптом приповзе назад випрошувати другого шансу, згадайте про мою бабцю і всіх інших ваших вірних читачок і скажіть йому: «Аж ніяк, Хосе». — Вона подумала. — І зробіть це з дверима, замкненими на ланцюжок. Бо поганий бойфренд справді гірший за зміїний зуб.

— Це слушна порада. Послухайте, я мушу вже йти. Я попрохала таксиста почекати, поки я не переконаюся, що дійсно можу забрати мою машину.

На цьому мусив бути вже й кінець — ну дійсно ж, мусив, — але тоді пані Ніл спитала, враз ставши сором’язливою, чи не важко було б Тесс написати автограф для її бабусі. Тесс відповіла, що вона звісно ж залюбки це зробить, і попри все, що бачила до цього, тепер зі щирим зачудуванням спостерігала, як пані Ніл знайшла фірмовий бланк закладу, за допомогою лінійки відірвала згори логотип «Стаґґер-Інн», а потім посунула той аркуш паперу по столу до неї.

— Добре, аби там було написано «для Мері, правдивої шанувальниці». Ви можете так написати?

Тесс могла. А коли вона вже ставила дату, у голові їй зринула нова фантазія.

— Один незнайомець допоміг мені, коли ми з бойфрендом, ну, ви розумієте, зчепилися. Якби не він, я б могла постраждати набагато гірше. — «Так! Мене навіть могли б згвалтувати!» — Хотіла б йому подякувати, але не знаю його імені.

— Я сумніваюсь, що можу вам тут чимось допомогти. Я займаюся тут лише офісними справами.

— Але ж ви місцева, так?

— Так...

— Я зустріла його біля невеличкої крамниці, там, далі по дорозі.

— «Заправся & мчи»?

— Здається, саме так вона називається. Це якраз там у мене з бойфрендом трапився скандал. Усе почалося через машину. Сама я не хотіла кермувати, і йому не дозволяла. Ми лаялися про це всю дорогу, поки йшли туди... поки брели в стагнації по Стаґґ-роуд...

Пані Ніл усміхнулася так, як це роблять люди, почувши старий-престарий жарт.

— Ну, словом, тоді й під’їхав той чоловік у старому синьому пікапі з такою, знаєте, пластичною замазкою проти іржі навкруг фар...

— «Бондо»?

— Гадаю, така в неї назва, — кивнула вона, збіса чудово пам’ятаючи, що саме так та й називається. У неї самої батько ледь не самотужки утримував фірму. — Ага, ще пригадала, коли він вийшов зі свого пікапа, я подумала, що він у ньому не так їздить, як носить на собі, немов одяг.

Посунувши по столу підписаний аркуш назад до пані Ніл, Тесс побачила, що вона вже буквально шкіриться на всі зуби.

— Боже мій, схоже на те, що я здогадуюсь, про кого йдеться.

— Справді?

— Він великий, чи дуже великий?

— Дуже великий, — сказала Тесс. Не в голові, а, здалося, у центрі її грудей забриніло те дивовижне відчуття сторожкої радості. Так вона зазвичай почувалася, коли окремі нитки якогось чудернацького сюжету нарешті починали сплітатися в один, пружинячи, немов мотузяні ручки добряче навантаженої господарської торби. Коли таке з нею траплялося, вона завжди почувалася здивованою й водночас зовсім не дивувалася. Не існувало задоволення, кращого за це.

— А ви часом не помітили, чи не було в нього персня на мізинці? З червоним каменем?

— Так! Схожий на рубін! Тільки занадто великий для справжнього рубіна. А ще коричневий картуз...

Пані Ніл закивала.

— Поплямований білим. Він носить цей чортів картуз уже років із десять. Ви говорите про Великого Водія. Я не знаю, де він живе, але він місцевий, або зі Свебріджа, або з Нестор Фоллз. Я його часто зустрічаю — то в супермаркеті, то в тій крамниці, де продається різне обладнання, то у «Волмарті», словом, у подібних місцях. Варто його раз побачити, і ви його ніколи більше не забудете. Його справжнє ім’я Ел, а прізвище якесь польське. Знаєте, того типу, що важко вимовити. Стжелкович, Станкович, щось таке. Я певна, що зможу знайти його у телефонному довіднику, бо вони з братом володіють компанією, яка займається вантажоперевезеннями. Здається, вона називається «Яструб». А може, «Орел». У кожному разі, щось пташине точно є в їхній назві. Бажаєте, щоб я зараз пошукала?

— Ні, дякую, — делікатно заперечила Тесс. — Ви мені й так надзвичайно допомогли, а таксист мене все ще чекає.

— Гаразд. Зробіть собі ласку, тримайтеся подалі від того вашого бойфренда. І від «Стаґґера» теж. Звісно, якщо ви комусь розповісте, що я вам таке казала, я вас розшукаю і вб’ю.

— Цілком справедливо, — погодилася Тесс, усміхнувшись. — І буде по заслузі. — Вже стоячи в одвірку, вона обернулася. — На вашу ласку?

— За можливістю.

— Якщо ви десь у місті раптом зустрінете Ела як-там-його-по-польському, не згадуйте, що ви зі мною балакали. — Вона усміхнулася ще ширше. Губам було боляче, але вона терпіла. — Я хочу зробити йому невеличкий сюрприз. Подарувати щось, чи якось так.

— Без проблем.

Тесс іще трохи забарилася.

— У вас чудові очі.

Пані Ніл знизала плечима й посміхнулась.

— Дякую. Вони не зовсім гармоніюють із рештою мене, чи не так? Я через це довго залишалася сором’язливою, але тепер...

— Тепер вони вам пасують, — уточнила Тесс. — Ви з ними зрослися.

— Авжеж, гадаю, саме так. Я навіть трохи працювала моделлю, коли мені було двадцять. Проте час від часу, знаєте що? Краще дещо переростати. Як, наприклад, цікавість до дратівливих чоловіків.

Схоже, що на це відповісти їй було нічого.

— 26 —

Вона перевірила, чи заводиться її «Експідішен», а потім вручила шоферу таксі замість десятки двадцятку. Він щиро їй подякував і поїхав у бік траси І-84. Тесс поїхала слідом, але тільки після того, як підключила Тома до гнізда запальнички і ввімкнула його.

— Вітаю, Тесс, — поздоровкався Том. — Схоже, ми вирушаємо в подорож.

— Просто прямуємо додому, Томмі-бой, — відгукнулася вона і рушила з парковки, ні на секунду не забуваючи, що їде на колесі, яке змонтував чоловік, котрий її мало не замордував на смерть. Ел якось-там-його-по-польському. Сучий виродок з пікапа. — Зробимо лиш одну зупинку по дорозі.

— Не знаю, що ти собі думаєш, Тесс, але тобі варто бути обережнішою.

Якби вона зараз перебувала у себе вдома, а не в машині, це міг би так само сказати Фрітці, і Тесс однаково не здивувалася б. Вона з дитинства вміла говорити на різні голоси, імітувати когось, хоча вже восьми- чи дев’ятирічною припинила демонструвати це своє вміння в присутності чужих людей, хіба що заради комічного ефекту.

— Я й сама не знаю, що я думаю, — промовила вона, але це не було щирою правдою.

Попереду були «Заправся & мчи» і перехрестя з шосе №47. Вона посигналила, звернула до крамнички і зупинила «Експідішен» перед стіною з двома телефонами-автоматами. Побачила на запилюженому шлакобетоні між ними номер «Роял Лімузин». Криві, незграбні цифри, написані пальцем, що не був спроможним не тремтіти. Обсипало морозом спину, вона обхопила себе руками, забрала у міцні обійми. Потім вилізла і пішла до того телефону, котрий ще не доламали.

Шильдик з інструкцією хтось подряпав, мабуть, якийсь п’яниця ключем від машини, але вона все одно зуміла прочитати головну інформацію: дзвінки по №911 безкоштовні, просто зніміть слухавку і наберіть цифри. Легко, як з гори котитися.

Вона натиснула 9, завагалася, натиснула 1, а тоді знову завагалася. Уявила собі піняту[141] і якусь жінку, що замахнулася ломакою, щоби по ній вдарити. Ось-ось усі сюрпризи покотяться з розбитої забавки. Друзі й колеги дізнаються, що її було зґвалтовано. Петсі Макклейн зрозуміє, що історія про те, як вона в темряві перечепилася об Фрітці, це породжена соромом брехня... і що Тесс їй насправді не довіряє, бо інакше б розповіла правду. Проте істина полягала в тім, що не це було головним. Вона вірила, що змогла б витримати публічну прискіпливість, особливо якщо це покладе край ґвалтуванням і вбивствам інших жінок чоловіком, якого Бетсі Ніл назвала Великим Водієм. Навернулася думка, що її можуть навіть сприймати героїнею, думка, котрої учора ввечері навіть побіжно неможливо було припустити, коли так боляче, до сліз, їй було пісяти, а розум повсякчас повертався до картинки, де вкрадені в неї трусики стирчать із нагрудної кишені комбінезона велетня.

От тільки...

— А що я сама з цього матиму? — спитала вона знову. Говорила вона дуже тихо, спокійно, дивлячись на телефонний номер, написаний на стінній пилюці. — Яка з цього мені користь?

А собі подумала: «Я маю зброю і знаю, як нею користуватися».

Вона повісила слухавку й повернулась до машини. Поглянула на екран Тома, де показувалося перехрестя Стаґґ-роуд та шосе №47.

— Треба мені про це ще трохи поміркувати, — промовила вона.

— Про що міркувати? — запитав Том. — Якщо ти готова його вбити, щоби потім тебе впіймали, ти потрапиш до в’язниці. Тут не важить, ґвалтували тебе чи ні.

— От саме про це я й мушу поміркувати, — сказала вона і повернула в бік 47-го шосе, котре виведе її на трасу І-84.

Рух на великій автомагістралі, як зазвичай суботніми ранками, був нежвавий, і сидіти за кермом «Експідішена» було приємно. Гойно. Нормально. Том не подавав голосу, поки вона не проїхала повз знак із написом: «З’ЇЗД №9. СТОК-ВІЛІДЖ ЗА 2 МИЛІ». А тоді промовив:

— А ти певна, що то була випадковість?

— Що? — здригнулася вона злякано. Тесс чула, що слова з’являються з її власного рота, вимовлювані глибоким голосом, котрим вона завжди наділяла уявних співрозмовників у своїх уявних діалогах із ними (цей голос вельми мало нагадував електронний голос робота Тома-ТомТома), але все одно вона не відчувала його своїм. — Ти хочеш сказати, що той курваль зґвалтував мене не випадково?

— Так, — відповів Том. — Я хочу сказати, що якби все залежало тільки від тебе, ти поверталася б назад тим же шляхом, яким приїхала туди. По оцій дорозі. І-84. Але дехто запропонував тобі кращу ідею, хіба не так? Дехто, хто знав коротший шлях.

— Так, — погодилася вона. — То була Рамона Норвілл. — Вона поміркувала про це, а потім заперечливо похитала головою. — Друже мій, твоє припущення абсолютно притягнуте за вуха.

Том на це нічого не відповів.

— 27 —

Від’їжджаючи від «Заправся & мчи», вона запланувала собі увійти в мережу й подивитися, чи зможе вона вирахувати автотранспортну компанію, радше за все невеличку, незалежну, офіс якої міститься у Свебріджі або в якомусь іншому сусідньому з ним містечку. Компанію з пташиною назвою, де може фігурувати яструб, а може, орел. Саме так діяли б леді з Вербового Гаю; вони обожнювали свої комп’ютери і безперервно контактували між собою в мережі, немов якісь дівчатка-підлітки. Навіть відкинувши інші причини, цікаво буде подивитися, чи подіють її методи аматорського детективного розшуку в реальному житті.

З’їхавши з І-84 по естакаді за півтори милі від свого дому, вона вирішила, що спершу пошукає інформацію про Рамону Норвілл. Хтозна, може, окрім президентської посади в товаристві «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів», Рамона заразом очолює в Чикапі ще й якесь «Товариство запобігання ґвалтуванням». Вельми правдоподібна версія. Леді, котра була запросила Тесс, не просто лесбійка, а мужикувата активна лесбійка, а жінки з такими переконаннями доволі часто не полюбляють чоловіків не-ґвалтівників.

— Чимало підпалювачів беруть участь у своїх місцевих пожежних бригадах, — зауважив Том, коли вона вже завертала на свою вулицю.

— Що це мусить означати? — спитала Тесс.

— Те, що ти не мусиш відкидати жодної особи, орієнтуючись лише на їхні публічні репутації. Леді з В’язального товариства ніколи б так не робили. Проте в будь-якому випадку пошукай про неї в інтернеті. — Том говорив ухильним голосом, котрого Тесс від нього аж ніяк не очікувала. Це трохи дратувало.

—Як люб’язно з твого боку, Томасе, що ти мені це дозволяєш, — мовила вона.

— 28 —

Але, сидячи в своєму кабінеті, коли вже завантажився комп’ютер, перші п’ять хвилин вона просто тупилася на заставку-привітання «Яблука»[142] на моніторі, зачудована: невже вона дійсно думає про те, щоб розшукати і застрелити велетня, чи це якийсь різновид фантазування, до якого схильна вона й усі подібні їй вигадники історій заради прибутку. У даному випадку фантазування про помсту. Цього сорту фільми вона також не дивилась, хоча й знала про їх існування; неможливо уникнути вібрацій культури, що оточує тебе, якщо ти не переконаний аскет, а Тесс аскеткою не була. У фільмах про помсту чарівливо м’язисті парубки на кшталт Чарлза Бронсона чи Сильвестра Сталлоне[143] не звертаються до поліції, поганців вони карають самотужки. Правосуддя фронтиру. Здобув собі щастя, мерзотнику? Їй пригадувалося, що навіть Джоді Фостер[144], одна з найзнаменитіших випускниць Єйльського університету, знялася у фільмі цього жанру. Тесс не пам’ятала точно його назви. Може, «Відчайдушна жінка»? Ну, у всякому разі, якось схоже.

Її комп’ютер перемкнувся на скрінсейвер, показавши «слово дня». Сьогоднішнє слово виявилося — «баклан», що чисто випадково було ще й назвою птаха.

— Відправляючи ваш вантаж автотранспортною компанією «Баклан», ви почуваєтесь ніби в польоті, — промовила Тесс тим своїм глибоким, уявним голосом Тома.

Нарешті вона стукнула по клавіші і скрінсейвер зник. Вона увійшла в інтернет, але до жодного з пошукових сервісів звертатися не стала, у всякому разі поки що. Спершу вона зайшла на «Трубу»[145] і надрукувала РИЧАРД ВІДМАРК, сама не маючи зеленого поняття, навіщо це робить. Усвідомленого принаймні.

«Може, я хочу з’ясувати, чи дійсно цей парубок вартий фанатського поклоніння, — подумала вона. — Рамона ж точно в цьому впевнена».

На сайті було повно кліпів. Найвище в рейтингу стояла шестихвилинна компіляція із заголовком: «ВІН МЕРЗОТНИК, ВІН РЕАЛЬНО МЕРЗОТНИК». Це відео передивилося вже кілька сотень тисяч людей. Там були сцени з трьох фільмів, але та, що вразила Тесс, ішла першою. Чорно-білий фрагмент, на вигляд убога дешевка... але безумовно це був один з тих фільмів. Навіть його назва це стверджувала: «Поцілунок смерті»[146].

Тесс переглянула цілком усе відео, а потім знову двічі передивилася той фрагмент із «Поцілунку смерті». Відмарк грав злочинця, котрий, гигочучи, мучив стареньку леді в інвалідному візку. Вимагав від неї інформації: «Де твій синок-донощик?».

А коли старенька леді йому не виказала сина: «Ти знаєш, що я роблю з донощиками? Я стріляю їм у живіт, і тоді вони ще довго смикаються, мріючи, щоби все для них скоріше закінчилося».

А проте старенькій леді в живіт він не вистрелив. Він прив’язав її дротом від лампи до візка і зіштовхнув униз по сходах.

Тесс вийшла з «Труби», набрала в пошуковику «Бінг»[147] Ричард Відмарк і, зважаючи на потужне враження від того кліпу, знайшла саме те, на що й очікувала. Хоча він грав у численних фільмах, і чимдалі, то здебільшого позитивних героїв, найкраще його пам’ятали за роллю глузливого психопата Томмі Удо в «Поцілунку смерті».

— Велике діло, — пхикнула Тесс. — Подеколи сигара є просто сигарою[148].

— Це означає?.. — запитав у неї з підвіконня, де він грівся на сонечку, Фрітці.

— Це означає те, що Рамона найімовірніше могла закохатися в нього після того, як побачила його в ролі героїчного шерифа, або відважного командира лінкора, або ще когось подібного.

— Авжеж, могла, — погодився Фрітці, — бо якщо ти маєш рацію щодо її сексуальної орієнтації, вона навряд чи ідеалізувала б чоловіка, котрий мордує стареньких леді в інвалідних візках.

— Звичайно, це й справді так. Слушна думка, Фрітці.

Кіт подарував Тесс скептичний погляд і сказав:

— Але, можливо, ти щодо цього не маєш рації.

— Якщо навіть і так, — сказала Тесс, — ніхто не западає на мерзотників-психопатів.

Щойно ця сентенція зіскочила з її губ, як вона тут же зрозуміла, наскільки це тупе зауваження. Якби люди не западали на психопатів, ніхто б давно не створював фільмів про придурка в хокейній масці або про того смаленого з ножицями замість пальців[149]. Але шляхетний Фрітці утримався від того, щоб з неї насміятися.

— І не здумай, — попередила його Тесс. — Якщо маєш таку спокусу, краще згадай, хто постачає їжу до твоєї миски.

Вона набрала в «Гуглі» Рамона Норвілл і отримала результат із сорока чотирьох тисяч позицій, додала до запиту Чикапі й отримала легший набір — одна тисяча двісті статей (хоча більшість з них, як вона розуміла, виявляться випадковим відстоєм). Перша релевантна інформація була з тамтешнього тижневика «Віклі Рімайндер» і стосувалася вона самої Тесс: «БІБЛІОТЕКАРКА РАМОНА НОРВІЛЛ ОГОЛОШУЄ П’ЯТНИЦЮ ВЕРБОВОГО ГАЮ».

— А ось і я тутечки, зірка атракціону, — мугикнула Тесс. — Салют тобі, Тессо Джин. А тепер давай-но подивимося на мою партнерку, актрису другого плану.

Проте, протягнувши сторінку до низу, Тесс переконалася, що єдина на ній фотографія належить їй. Це був фотопортрет Тесс по оголені плечі, знімок, який стандартно розсилала її асистентка за сумісництвом. Вона наморщила носа і повернулася назад на «Гугл», не дуже собі уявляючи, навіщо їй так хочеться знову побачити Рамону, але певна, що це чомусь потрібно. Коли вона нарешті знайшла фото бібліотекарки, то побачила те, що напевне вже підозрювала її підсвідомість, принаймні судячи з того зауваження, що зробив Том, коли вона поверталася машиною додому.

Це знайшлося в номері «Віклі Рімайндер» за 3 серпня. «“БУКВОЇДИ & ЛАСУНИ” ОГОЛОШУЮТЬ ЦИКЛ ЛІТЕРАТУРНИХ ЗУСТРІЧЕЙ НА ОСІНЬ» ішлося в заголовку. А під ним на ганку своєї бібліотеки, мружачись від сонця, стояла усміхнена Рамона Норвілл. Неякісний знімок, зроблений нікудишнім фотографом-аматором, і кепський (хоча, скоріш за все, типовий) вибір одягу з боку Рамони. У чоловічого крою блейзері, що робив їй занадто широкими груди, вона скидалася на гравця лінії захисту в професійному футболі. На ногах у неї були потворні черевики з абсолютно пласкими підошвами. Сірі, занадто тісні слакси демонстрували те, що Тесс зі своїми шкільними подружками колись були називали «громовими культами».

— Ой, бля, Фрітці, та нехай їй грець, — вигукнула Тесс. Голос у неї звучав розпачливо від огиди. — Іди-но, тільки поглянь на це.

Фрітці не підійшов подивитися і не відповів — та й якби він спромігся на останнє, вона була зараз надто вражена, щоби відтворювати його голос.

«Переконайся, що ти бачиш саме те, що бачиш, — наказала вона собі. — Ти пережила жахливе потрясіння, Тессо Джин, либонь, найбільше з усіх, які тільки може отримати жінка за винятком смертельного діагнозу в кабінеті лікаря. Тому переконайся напевне».

Вона заплющила очі й викликала в уяві образ чоловіка зі старого фордівського пікапа з антикорозійною мастикою навкруг фар. Спершу він здався їй таким дружелюбним.

«Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?»

От тільки він був не зеленим, він був засмаглим здорованем, котрий не їздив у своєму пікапі, а носив його на собі.

Рамона Норвілл — авжеж, не Велика Водійка, хоча беззаперечно Велика Бібліотекарка — надто стара, щоби бути його сестрою. І якщо зараз вона й лесбійка, то не завжди такою була, бо їхня природна схожість вражала.

«Якщо я катастрофічно не помиляюся, то зараз я дивлюся на фото матері мого ґвалтівника».

— 29 —

Вона пішла на кухню й випила води, але вода не допомогла. Напівпорожня пляшка текіли мафусаїлового віку віддавна спала в найдальшому кутку кухонного буфету. Тесс дістала її, подумала про склянку, та потім зробила ковточок просто з пляшки. Їй обпекло рот і горло, але позитивного ефекту було досягнуто. Вона приклалася ще — цього разу вже радше лигнула, ніж сьорбнула — і поставила пляшку назад. Вона не мала наміру сп’яніти. Якщо в неї хоч колись могла з’явитися потреба присутності здорового глузду, то сьогодні вона потребувала його найбільше.

Лють — найправдивіша, найпотужніша лють за все її доросле життя — затопила її, немов гарячка, от тільки ця гарячка не була схожою ні на що знайоме їй дотепер. Вона нуртувала в Тесс дикою кров’яною плазмою, вона захолодила їй праву половину тіла, потім розжарила ліву, разом із серцем. Проте вона й зблизька не піднімалася до її голови, голова залишалася ясною. Яснішою, фактично, після того як вона випила текіли.

Тесс швидко заходила колами по кухні, з опущеною головою, рукою масажуючи собі підпухлості на горлі. Їй навіть невтямки було, що вона зараз кружляє кухнею, як кружляла тоді навкруг покинутої крамниці, коли виповзла з тієї труби, котру Великий Водій призначив їй могилою. Невже вона й справді вірить у те, що Рамона Норвілл послала її, Тесс, до свого сина-психопата, як якусь пожертву? Хіба в таке можливо повірити? Авжеж, ні. Та хіба вона може бути навіть цілком певною того, що вони мати й син, покладаючись на одну-єдину фотографію поганої якості та на власну пам’ять?

«Але в мене добра пам’ять. Особливо пам’ять на лиця».

Ну, це вона так вважала, але ж так думає про себе кожний.

Правильно?

«Авжеж, але сама ця ідея цілком божевільна. Ти мусиш це визнати».

Це вона визнавала, проте бачила вона й божевільніші речі у документальних передачах по телевізору (це вона таки дивилася). Дами з багатоквартирного будинку в Сан-Франциско, які роками вбивали й закопували на задньому дворі своїх літніх сусідів заради їхніх пенсійних чеків. Пілот авіалайнера, котрий замордував свою дружину, а потім заморозив її тіло, щоби мати змогу прогнати його крізь дроводробарку в себе за гаражем. Чоловік, що облив власних дітей бензином, і засмажим їх, як курчат корнвольської породи, аби лише його дружина не вступила в опікунські права, призначені їй судом. А якась жінка, котра посилає жертв своєму сину, це, звичайно, шокуюче і малоймовірно... проте, нічого неможливого тут нема. Коли доходить до найглибиннішого лайна в людській душі, здається, там уже ніяких меж не існує.

— Ой леле, — почула вона власний голос, у якому змішалися огида і гнів. — Ой леле-лелечко.

«З’ясуй. З’ясуй усе достеменно. Якщо зможеш».

Вона повернулася до свого вірного комп’ютера. Руки в неї дико тремтіли, тож лише з третього разу їй вдалося в пошуковому полі у верхній ділянці сторінки «Гугла» надрукувати свій запит: АВТОТРАНСПОРТНІ КОМПАНІЇ СВЕБРІДЖ. Нарешті впоравшись, вона клацнула по клавіші «ентер», і ось є компанія, яка очолює список: «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ». ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ. Звідти вона зразу ж перейшла прямо на веб-сайт «Червоного яструба», де побачила погано виконану анімацію з автопоїздом, на борту якого було намальовано щось приблизно схоже на яструба, а за кермом сидів водій з ідіотською усмішкою на обличчі. Автопоїзд перетинам екран справа наліво, миттєва транспозиція, і тут же він їде назад зліва направо, і знову транспозиція. Безкінечна подорож туди-сюди. Понад невгамовним автопоїздом блимало червоним, білим і синім гасло компанії: ПОСМІШКИ ВХОДЯТЬ У КОМПЛЕКТ НАШ ИХ ПОСЛУГ!

Для тих, хто бажав зазирнути глибше парадної сторінки, пропонувалися десь чотири-п’ять опцій, включно з телефонними номерами, тарифами та відгуками задоволених клієнтів. Це Тесс оминула і клікнула на останній опцій під назвою: ПОГЛЯНЬТЕ НА НАЙНОВІШЕ ПОПОВНЕННЯ НАШОЇ ФЛОТИЛІЇ! А коли відкрилася картинка, стала на своє місце остання деталь.

Ця фотографія була набагато кращою за знімок Рамони Норвілл на ґанку бібліотеки. На ній ґвалтівник Тесс сидів за кермом сяючого безкапотного тягача «Піт»[150], на дверях якого йшов напис примхливим шрифтом: «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ».ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. МАССАЧУСЕТС. На ньому не було того заляпаного білилами картуза, тож виявлена його відсутністю білява щетина на голові цього чоловіка робила його ще більше схожим на рідну матір, ледь не до заціпеніння крові в жилах. Не далі як учора Тесс бачила цей його життєрадісний усміх: «Мені ви цілком можете довіряти». Ту саму посмішку, що не покинула його обличчя й коли він промовив: «Може, замість того, щоби міняти колесо, краще я тебе виїбу? Як ти на це?».

Споглядання цієї фотографії прискорило циркуляцію кров’яної плазми в її організмі. Їй гатило в скроні, але болем це відчуття не можна було назвати: воно було майже приємним.

На пальці в нього був перстень із червоним склом.

Підпис під знімком повідомляв: Ел Стжельке, Президент Автотранспортної компанії «Червоний яструб», за кермом нашого найновішого придбання, «Літербілта-389», модель 2008 року. Цей жеребчик-ваговоз доступний тепер нашим клієнтам — НАЙКРАЩИМ В УСЬОМУ СВІТІ. Нумо! Хіба Ел не схожий тут на щасливого татуся?».

У її голові зазвучав його голос, як він обзиває її курвою, плаксивою блядьською сукою, і пальці в неї стиснулися в кулаки. Вона відчула, як нігті вганяються їй у долоні, і стиснула кулаки ще міцніше, смакуючи цей біль.

«Щасливий татусь». — Ось на це повсякчас повертався її погляд. — «Щасливий татусь». — Лють нуртувала в ній дедалі швидше й швидше, крутячись усередині її тіла достоту так, як нещодавно сама Тесс була кружляла по кухні. Як вона вчора кружляла навколо крамниці, то оприявнена, то знову геть зникла, мов якась актриса в новинних медіях і суспільній свідомості.

«Ти заплатиш за все, Еле. І к чорту копів. Я сама прийду по борг».

А є ж іще Рамона Норвілл. Щаслива мамуня щасливого татуся. Хоча щодо неї Тесс поки не мала цілковитої певності. Почасти тому, що не бажала вірити в те, що жінка може дозволити зробити настільки жахливе з іншою жінкою, але крім того, вбачала тут і доволі невинне пояснення. Чикапі недалеко від Свебріджа, і Рамона, їздячи туди, сама могла іноді користуватися коротшим шляхом по Стаґґ-роуд.

— У гості до сина, — мовила, кивнувши, Тесс. — Відвідати щасливого татуся з його новеньким пласконосим «Літом». Наскільки я здогадуюсь, це саме вона сфотографувала синочка за його кермом.

То чому б їй і не порекомендувати було запрошеній письменниці свою улюблену дорогу?

«Чому ж тоді вона не сказала: «Я нею завжди користуюся, коли їжджу відвідати сина»? Хіба це не природно?»

— Можливо, вона не любить згадувати при чужих про ту фазу свого життя, коли мала прізвище Стжельке, — промовила Тесс. — Ту фазу, що відбувалась до того, як вона відкрила для себе коротку стрижку і зручне взуття.

Така ймовірність є, проте не варто забувати про розкидані на дорозі дошки з цвяхами. Це ж була пастка. Норвілл послала її по цій дорозі, а пастку було влаштовано заздалегідь. Вона попередила його по телефону? Подзвонила і повідомила: «Я посилаю тобі смачненьку штучку, диви, не прогав».

«Це все одно не доводить, що вона з цим пов’язана... або те, що вона свідомо пов’язана. Щасливий татусь може й сам відстежувати маминих гостьових лекторок невже це так важко?»

— Зовсім неважко, — сказав Фрітці, спершу стрибнувши на картотечну шафку. А вже потім заходився вилизувати собі лапку.

— І якщо він бачив на фотографії якусь таку, котра йому подобалася... таку, доволі привабливу... я гадаю, він розумів, що мати підкаже їй зворотний шлях по...

Вона зупинилася.

— Ні, тут не зростається. Без якогось сигналу від мамуні звідки він міг знати, що я не поїду до себе додому, скажімо, в Бостон? Або не полечу додому в Нью-Йорк?

— Ти знайшла його через «Гугл», — нагадав Фрітці, — можливо, й він тебе погуглив. Так само, як і вона. В наш час усе відомо інтернету; ти сама так кажеш.

Отак уже сплітається бодай пара ниточок.

Вона подумала, що існує єдиний спосіб, яким можна з’ясувати все напевне, і цей спосіб полягає в тім, щоб зробити до міс Норвілл несподіваний візит. Подивитися їй в очі, коли вона побачить Тесс. Якщо в них не буде нічого, окрім зацікавленого здивування Поверненням авторки «Вербового Гаю»... тільки до Рамони додому, а не в бібліотеку... то одна справа. Але якщо вона в них побачить також страх, наприклад, викликаний думкою «чому ти тут, а не лежиш в іржавому кульверті під Стаґґ-роуд»... от тоді...

— Тоді зовсім інша справа. Правда ж, Фрітці?

Фрітці, не перестаючи вилизувати лапку, подивився на неї своїми лукавими зеленими очима. Така безневинна на вигляд ця лапка, але в ній ховаються пазурі. Тесс їх бачила, а подеколи й потерпала від них.

«Вона дізналася, де живу я, давай-но подивимося, чи зможу я відплатити їй люб’язністю за люб’язність».

Тесс знову повернулася до комп’ютера, цього разу пошукати веб-сайт «Буквоїдів & Ласунів». Вона не мала сумнівів, що такий існує — в наш час кожен має власний сайт, є навіть засуджені, які відбувають довічні ув’язнення за вбивства, котрі мають свої сайти, — і вона його знайшла. На сайті «Буквоїдів & Ласунів» подавалися новини з життя членів товариства, книжкові огляди та неформальні звіти — не зовсім протокольні — про їхні засідання. Тесс вибрала цю сторінку і почала її прокручувати. Не забрало багато часу, щоб дізнатися, що одне з їх засідань відбувалося 10 червня в будинку Рамони Норвілл у Брустері. Тесс ніколи не бувала в цьому містечку, але знала, де воно знаходиться, бо, коли їхала трасою на вчорашній виступ, проїжджала зелений дороговказ, що спрямовував до нього. Брустер лежав усього за два чи три з’їзди південніше від Чикапі.

Потім вона зайшла на податковий ресурс Брустера і прокручувала його, поки не наштовхнулася на ім’я Рамони. Минулого року вона заплатила 913 доларів і шість центів податку на нерухомість; означена нерухомість містилася на Ажур-лейн №75.

— Ось я й знайшла тебе, милочко, — промурмотіла Тесс.

— Ти мусиш поміркувати, яким чином ти збираєшся з цим упоратися, — сказав Фрітці. — І як далеко ти бажаєш зайти.

— Якщо я на правильному шляху, — відповіла Тесс, — то, мабуть, достатньо далеко.

Вона вже хотіла було вимкнути комп’ютер, та тут згадала ще про одну річ, яку варто було перевірити, хоча й розуміла, що це їй може нічого не дати. Зайшла на головну сторінку «Віклі Рімайндер» і клікнула на рубриці «НЕКРОЛОГИ». Там було віконце для вводу прізвища того, хто тебе цікавить, і Тесс надрукувала: «СТЖЕЛЬКЕ». Один клац клавішею — і ось він, Роско Стжельке. Судячи з некролога від 1999 року, він помер раптово у себе вдома у віці сорока восьми років. Залишив по собі дружину Рамону та двох синів: Елвіна (23) і Лестера (17). Будь-яка авторка, котра пише історії з таємницями, навіть того безкровного сорту, що називаються «диванними», слова «помер раптово» сприйняла б як тривожний дзвінок. Тесс пошукала в загальній базі даних «Рімайндера», але більше не знайшлося нічого.

Хвилину вона просиділа нерухомо, нервово барабанячи пальцями по підлокітниках крісла, як робила це зазвичай під час роботи, коли напружено пригадувала підходяще слово, придумувала якусь фразу або міркувала, як подати опис чого-небудь. А тоді знайшла список газет західного й південного Массачусетсу і зупинилася на Спрингфілдській «Ріпаблікен». На введений нею там запит з іменем чоловіка Рамони вискочив різкий, гранично ясний заголовок: «БІЗНЕСМЕН ІЗ ЧИКАПІ ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ».

Стжельке було знайдено в його гаражі, повислим зі сволока. Про ніяку записку не йшлося, і Рамони в статті не цитували, тільки хтось із сусідів повідав кореспонденту, що містер Стжельке перебував у сильному збентеженні через «якісь неприємності, в котрі утрапив його старший син».

— У якого ж це ґатунку неприємності міг потрапити Ел, що це тебе так шокувало? — запитала Тесс у комп’ютерного монітора. — Щось, у чому замішана якась дівчина? Може, замах на зґвалтування? Сексуальне насильство? Він уже тоді готував себе до великих подвигів? Це ж ти тому повісився, бо виявився татусем справжнього гівнюка.

— А може, Роско хтось допоміг, — зауважив Фрітці, — скажімо, Рамона. Велика, дужа жінка, сама розумієш. Ти мусиш розуміти, ти ж бачила її на власні очі.

І знову цей голос не був схожим на той, яким вона зазвичай розмовляла сама з собою. Вона подивилася на Фрітці, злякано подивилася. Фрітці зустрів її погляд, зелені очі питали: «Хто, я?»

Що хотілося зробити Тесс, так це просто зараз же поїхати на Ажур-лейн із револьвером у сумочці. Що вона мусила зробити, так це перестати гратися в детектива і зателефонувати до поліції. Нехай вони цим займаються. Саме так і зробила б Колишня Тесс, але вона вже була іншою жінкою. Та, колишня, здавалася їй тепер якоюсь далекою родичкою, на кшталт тих, котрим посилаєш привітання з Різдвом і знову забуваєш про них до кінця наступного року.

Тому що вона не могла вирішити — і тому що в неї все боліло, — вона піднялась нагору і лягла в ліжко. Проспала чотири години і прокинулася такою задерев’янілою, що ледь могла ходити. Вона випила пару пігулок екстрапотужного тайленолу[151].

Почекала, поки вони покращили їй світосприйняття, а тоді сіла в машину і поїхала до відеосалону «Блокбастер». «Лимоночавильника» мала при собі, в сумочці. Подумала, що тепер вона завжди мусить його мати поряд, коли їздитиме самотою.

До «Блокбастера» вона дісталася перед самим закриттям і спитала про фільм з Джоді Фостер «Відчайдушна жінка». Тамтешній клерк (із зеленим волоссям, англійською шпилькою в одному вусі і на вигляд щонайбільше років вісімнадцяти) зверхньо усміхнувся і просвітив її, що фільм називається «Хоробра». А ще цей містер Ретро Панк повідомив, що за додаткові п’ятдесят центів вона також може отримати пакет поп-корну для мікрохвильовки. Тесс ледь не сказала «ні», та вчасно передумала.

— А чом би, курва, й ні? — втупилася вона у містера Ретро Панка. — Ти ж тільки один раз живеш, авжеж?

Він кинув на неї зляканий, переоцінюючий погляд, та врешті посміхнувся, погодившись із тим, що йшлося не про його, а про життя цієї клієнтки.

Вдома вона підсмажила кукурудзу, вставила і всілася на диван, підклавши подушечку під поперек, щоб не ятрити собі там подерте місце. До неї приєднався Фрітці й вони разом дивилися, як Джоді Фостер карає покидьків (мерзотників, як ото «Здобув собі щастя, мерзотнику?»[152]), котрі вбили її бойфренда. По ходу справи Фостер розбирається й з іншими мерзотниками, і саме за допомогою пістолета. «Хоробра» — це був великою мірою фільм саме того типу, проте Тесс все одно отримала від нього задоволення. Подумала, що в ньому закладено глибокий сенс. А ще вона подумала, що всі ці роки вона чогось себе позбавляла: брутальних, проте даруючих катарсис фільмів, як от «Хоробра». Коли кіно закінчилося, вона обернулася до Фрітці зі словами:

— Як на мене, то добре було б, аби Ричард Відмарк тоді наштовхнувся на Джоді Фостер, замість старенької леді в інвалідному візку, а ти як вважаєш?

Фрітці з цим погоджувався на тисячу відсотків.

— 30 —

Лежачи тієї ночі в ліжку, в той час як жовтневий вітер чортом вибрикував навкруг будинку, а Фрітці скрутився в неї під боком, ховаючи носа у себе в хвості, Тесс уклала сама з собою угоду: якщо вона завтра вранці прокинеться в тому ж емоційному стані, який має зараз, то поїде з візитом до Рамони Норвілл, а після Рамони, можливо, — залежить від того, яким боком обернуться там справи, — навідає Елвіна «Великого Водія» Стжельке. Хоча, скоріш за все, прокинеться вона з відновленим, принаймні на позір, здоровим глуздом і зателефонує до поліції. І знову ж таки, ніяких анонімних дзвінків; сама собі накришить, сама й сповна сьорбатиме. Довести зґвалтування через сорок годин і невідомо скількох душів після самого факту — мабуть, нелегка справа, але ознак сексуального характеру побоїв повно по всьому її тілу.

І ті жінки в трубі: вона їхня заступниця, подобається їй це чи ні.

«Завтра всі ці думки про помсту здаватимуться мені дурницями. На кшталт тих марень, що їх переживають люди з високою температурою».

Але, прокинувшись у неділю, вона зрозуміла, що так і перебуває повністю у стані Нової Тесс. Подивилася на револьвер на нічному столику й подумала: «Я хочу ним скористатися. Я хочу розібратися з цим особисто, і зважаючи на те через що я пройшла, я заслуговую на те, щоб розібратися з цим особисто».

— Але мені потрібно все з’ясувати, і я не бажаю, щоб мене впіймали, — пояснила вона Фрітці, котрий стояв уже на всіх чотирьох лапах і потягувався, готуючись до чергового виснажливого дня, заповненого вилежуванням-вилизуванням та поїданням корму з персональної миски.

Тесс постояла під душем, одяглася, а тоді вийшла на засклену веранду, прихопивши з собою лінійований жовтий блокнот[153]. Потрошку сьорбаючи з чашки холодіючий чай, вона хвилин п’ятнадцять просто дивилася на свою задню галявину. А потім нарешті вгорі першої сторінки написала «НЕ ДАТИ СЕБЕ ЗЛОВИТИ». Оцінила заголовок тверезим оком і почала робити нотатки. Як і в своїй повсякденній роботі, під час написання книжки, розпочала вона поволі, але невдовзі набрала швидкості.

— 31 —

На десяту годину ранку вона відчула, що сильно зголодніла. Приготувала собі величезний сніданок і з’їла все до останньої крихти. Потім відвезла до «Блокбастера» диск із фільмом і спитала там, чи мають вони «Поцілунок смерті». Вони його не мали, проте після десятихвилинного перегляду «Останнього будинку ліворуч»[154] Тесс вирішила орендувати цей фільм. Приїхавши додому, вона його вже уважно подивилася. Там кілька чоловіків зґвалтували дівчину й покинули її, вважаючи мертвою. Це було настільки схоже на те, що трапилося з самою Тесс, що вона вдарилася в сльози, ридаючи так голосно, що аж Фрітці втік із кімнати. Сяк-так вона дала собі раду й була винагороджена щасливим фіналом: батьки юної дівчини повбивали ґвалтівників.

Тесс віднесла диск у коридор і поклала до футляра, який була залишила там на столику. До салону вона поверне його завтра, якщо завтра ще залишатиметься живою. Вона розраховувала на те, що залишиться, але нічого не можна вгадати напевне; так багато дивних закрутів та хитрих поворотів, тільки-но почнеш стрибати зайчиком по забур’яненій стежці власного життя[155]. Тесс уже сама встигла в цьому переконатися.

Аби лише вбити час — денні години, здавалося, тягнуться так повільно, — вона знову ввійшла онлайн і почала шукати інформацію про проблеми Ела Стжельке, котрі він міг мати перед тим, як його батько вчинив самогубство. Не знайшла нічого. Цілком можливо, що той невідомий сусіда просто намерз дурниць (сусіди незрідка на таке здатні), але Тесс уявила собі інший сценарій: проблеми могли трапитися в той час, коли Стжельке був ще неповнолітнім. У таких випадках пресі не повідомляють імена, а матеріали суду (якщо справа взагалі доходить до суду) опечатуються.

— Але можливо, далі він іще дужче споганів, — звернулася вона до Фрітці.

— Такі хлопці завжди поганіють, — погодився Фрітці. (Це була велика рідкість; підтакував завжди Том, Фрітці частіше виступав у ролі адвоката диявола.)

— А тоді, через кілька років, трапилося щось інше. Щось іще гірше. Скажімо, мамуня допомогла йому це прихо...

— Не забувай, там є й молодший братик, — нагадав їй Фрітці. — Лестер. Він теж міг бути в цьому задіяний.

— Не збивай мене з пантелику такою кількістю персонажів, Фрітці. Я знаю точно, що цей Ел, цей йобаний Великий Водій зґвалтував мене, а його мати могла діяти як його співучасниця. Мені вже одного цього достатньо.

— Можливо, Рамона його тітонька, — не припиняв свої міркування Фрітці.

— Ох, замовкни вже, — попрохала Тесс, і Фрітці її послухався.

— 32 —

Вона лягла о четвертій, зовсім не сподіваючись спати, але її налаштоване на зцілення тіло мало власні пріоритети. Вирубилася вона майже миттєво, а прокинувшись від настирливого да-да-да будильника на нічному столику, зраділа, що була його завела. Надворі поривчастий жовтневий вітер вичісував яскраве листя з дерев, жбурляючи їх жменями через її заднє подвір’я. Світло набуло тієї дивної, бездонної золотавості, котра виглядає ексклюзивною власністю надвечір’їв у Новій Англії, коли надворі панує пізня осінь.

З носом їй покращало — біль перейшов у тупе ниття, — але горлу ще було боляче, і до ванної вона радше пошкутильгала, ніж пішла. Вона стала під душ і стояла там, поки у ванній не набралося стільки туману, що його вистачило би для будь-якого англійського болота з оповідань про Шерлока Голмса. Душ допоміг. А пара пігулок тайленолу з аптечної шафки допоможе ще більше.

Вона висушила волосся, а потім протерла від пари місцинку на дзеркалі. Жінка, що подивилася на неї звідти, мала очі, сповнені здорового глузду й люті. Дзеркало недовго залишалося чистим, але достатньо для того, щоб Тесс усвідомила, що вона дійсно збирається це зробити, незважаючи на наслідки.

Вона одягла на себе светр із високою горловиною, чорні карґо-штани з великими накладними кишенями з клапанами. Волосся вона зав’язала у ґульку, а тоді нацупила на голову великий чорний картуз із застібкою на потилиці. Ґулька трохи напинала картуз ззаду, проте жодний потенціальний свідок не зможе сказати: «Обличчя я її, як слід, не роздивився, але в неї було довге біляве волосся. Воно було стягнуте на потилиці отою штукою, таким пружним вінчиком. Ну, ви знаєте, такі штучки продаються у «Джей-Сі-Пенні».

Вона спустилася до підвалу, де після Дня праці стояв її каяк, і дістала з полиці понад ним бухту жовтого човнярського тросика. Ножицями для підстригання кущів вона відрізала чотири фути, намотала тросик собі на передпліччя, а потім зсунула його з руки до одної з кишень своїх просторих штанів. Повернувшись знову нагору, до кухні, вона поклала свій швейцарський армійський ножик у ту саму кишеню — ліву. Права кишеня була зарезервована для «Лимоночавильника» 38-го калібру... та ще однієї речі, котру вона дістала з шухляди поряд з плитою. Наостанок Тесс насипала подвійну порцію корму в миску Фрітці, але перш ніж дозволити йому їсти, обняла його й поцілувала в тім’я. Старий кіт прищулив вуха (либонь, більше від здивування, аніж від незадоволення; вона не належала до тих шанувальниць котів, що повсякчас лізуть до них із поцілунками), і поспішив до своєї миски, щойно вона його відпустила.

— Намагайся розтягнути запас, — сказала йому Тесс. — Петсі потім зайде перевірити, як ти тут, якщо я не повернуся, але навідається вона лише за кілька днів. — Вона злегка усміхнулась і додала: — Я люблю тебе, нечесаний ти мій старий друзяко.

— Авжеж, авжеж, — відповів Фрітці і знову заходився їсти.

Тесс ще раз перечитала все, що перед тим занотувала під заголовком «НЕ ДАТИ СЕБЕ ЗЛОВИТИ», одночасно подумки перевіряючи заготовлене спорядження і проходячи ментально крізь дії, які вона збиралася вчинити, щойно приїде на Ажур-лейн. Тесс подумала, що найважливіше, що вона мусить постійно тримати в голові, це те, що все там може піти зовсім не так, як вона оце зараз собі вимірковує. Коли доходить до таких справ, завжди знайдеться якийсь джокер у колоді. Рамони може не виявитися вдома. Або вона буде вдома, але зі своїм сином-ґвалтівником, сидять солодкою парочкою у вітальні й дивляться що-небудь надихаюче з «Блокбастера». «Пилку»[156], наприклад. Молодший братик — майже напевне, знаний у Свебріджі як Малий Водій — також може бути там, разом з ними. Та звідки Тесс знати, Рамона може проводити зараз планову вечірку розповсюдниці «Таппервер»[157] або збори головки читацького товариства. Важливо не дозволити собі спантеличитися непередбаченим розвитком подій. Якщо вона не спроможеться на імпровізацію, подумала Тесс, цілком імовірно, що зараз вона дійсно їде із Сток-віліджа, зі свого дому, востаннє.

Пам’ятку «НЕ ДАТИ СЕБЕ ЗЛОВИТИ» вона спалила в каміні, розворушила попіл коцюбою, а вже тоді одяглася в шкіряну куртку і натягнула на руки пару рукавичок з тонкої шкіри. В підкладці куртки малася глибока внутрішня кишеня. Туди сковзнув один з різницьких ножів з кухні Тесс, просто на удачу, і Тесс нагадала собі не забувати, що він там хорониться. Останнє, чого вона потребувала у цей вікенд, так це випадкової мастектомії.

Перш ніж зробити крок за поріг, вона ввімкнула охоронну систему.

Вітер умить вхопив її в роботу, шарпаючи за комір куртки, смикаючи за просторі холоші карґо-штанів. Листя вирувало мініциклонами. У не те щоб зовсім темному небі над дорогим їй куточком коннектикутського передмістя хмари стрімко перебігали лицем місяця-щербаня. Тесс подумала, що ця ніч доволі підходяща для фільму жахів.

Вона сіла в «Експідішен» і зачинила дверцята. Самотній листок присів на лобове скло, та зразу ж і рвонув десь геть.

— Я втратила глузд, — промовила вона нейтрально. — Він загубився й помер у тому кульверті, або коли я ходила навкруг крамниці. Це єдине можливе пояснення.

Вона завела двигун. Том-ТомТом засвітився й промовив:

— Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

— Ти правий, друже мій.

Тесс нахилилася до нього і запрограмувала в меткому маленькому механічному розумі Тома садибу №75 на Ажур-лейн.

— 33 —

Район, де жила Рамона, вона роздивлялася в інтернеті через «Гугл Земля»[158] і, приїхавши туди, Тесс побачила, що він саме так і виглядає. Поки що все йшло добре. Маленьке ново-англійське містечко Брустер, Ажур-лейн лежала майже на його околиці, доми тут стояли далеко один від іншого. Тесс проїхала повз №75 із поміркованою приміською швидкістю двадцять миль за годину, з’ясувавши, що світло в будинку горить, і лише одна машина — якась з останніх моделей «Субару», котра ледь не кричала, що вона належить якійсь бібліотекарці — стоїть на під’їзній алеї. Ніяких ознак пласконосого «Піта» чи ще якогось великого ваговоза. Ну, й старого пікапа з обмазаними мастикою «Бондо» фарами нема також.

Вулиця закінчувалася розворотним майданчиком. Тесс ним скористалася, поїхала назад і, не даючи собі часу на вагання, завернула на під’їзну алею садиби Норвілл. Вимкнула фари й двигун, а тоді вже зробила довгий, глибокий вдих.

— Повертайся цілою, Тесс, — промовив Том зі свого місця на контрольній панелі. — Повертайся цілою, і я проведу тебе до твоєї наступної зупинки.

— Я намагатимуся з усіх моїх сил.

Вона взяла свій жовтий блокнот (тепер у ньому не було ніяких записів) і вилізла з машини. Ідучи до дверей Рамони Норвілл, блокнот вона тримала перед собою, притискаючи його до куртки. У місячному світлі її тінь — мабуть, єдине, що залишилося від Колишньої Тесс — ішла поряд з нею.

— 34 —

Передні двері Рамони Норвілл були обрамлені смугами фасонного скла. Товсте скло викривлювало перспективу, але Тесс змогла розгледіти красиві шпалери і коридор з полірованим паркетом. Там стояв приставний столик, на якому лежало кілька журналів. А може, каталогів. У кінці коридору виднілася велика кімната. Звідти доносився звук телевізора. Вона дочула спів, отже, Рамона, либонь, не дивиться «Пилку». Фактично, якщо Тесс права і там звучить пісня «Підкорюй кожну гору», Рамона зараз дивиться «Звуки музики»[159].

Тесс натиснула кнопку дверного дзвінка. Зсередини долетів передзвін, схожий на вступні ноти «Діксі»[160] — дивний вибір для Нової Англії, хоча з іншого боку, якщо Тесс має щодо неї рацію, Рамона Норвілл дивакувата жінка.

Тесс почула гупання великих підошов і напіввідвернулася, щоби світло, яке линуло крізь фасонне скло, торкалося лише краю її обличчя. Відтуливши від грудей жовтий блокнот, вона виставила його перед собою і почала ворушити рукою в рукавичці, ніби щось у ньому записує. І ще дозволила трохи похилитися своїм плечам. Тепер вона просто якась собі жінка, котра проводить якесь опитування. Вечір неділі, вона втомлена, їй усього лиш треба дізнатися назву улюбленої зубної пасти цієї господині (або бодай її запитати, чи курить вона тютюн «Принц Альберт»), а потім уже їхати додому.

«Не тривожся, Рамоно, можеш сміливо відчиняти двері, всякому ж видно, що я тиха, невинна жіночка з тих, що не неспроможні й гусака настрахати».

Боковим зором вона побачила, як за дверима зринуло спотворене фасонним склом, ніби риб’яче, обличчя. Далі повисла пауза, яка, як їй здалося, тривала аж занадто довго, а тоді Рамона Норвілл прочинила двері.

— Так? Чим можу допомо...

Тесс обернулася до неї. Світло з прочинених дверей упало на її обличчя. А потрясіння, побачене нею на обличчі Рамони Норвілл, нищівне потрясіння, з відпалою щелепою, сказало їй все, що їй хотілося взнати.

— Ви? Що ви тут роби...

З правої передньої кишені Тесс видобула «Лимоночавильника» 38-го калібру. По дорозі сюди зі Сток-віліджа вона була уявила собі, як він там застрягне — уявила це з кошмарною яскравістю, — але револьвер витягся безперешкодно.

— Відійди від дверей. Спробуєш їх зачинити, я тебе застрелю.

— Ви цього не зробите, — промовила Норвілл. Від дверей вона не відступила, але й не затріснула їх також. — А чи ви здуріли?

— Рушай у дім.

Норвілл була одягнена в просторий домашній халат блакитного кольору, і, помітивши, як той нап’явся в неї на грудях, Тесс націлила туди револьвер.

— Спробуй лишень крикнути, і я тут же стріляю. Навіть не сумнівайся, курво, я анітрохи не жартую.

Великі груди Норвілл опали. Губи в неї відсмикнулись назад, оголивши зуби, а очі в орбітах бігали туди-сюди. Не скидалася вона зараз на бібліотекарку, тим паче на гостинну й життєрадісну. Тесс бачила в ній пацюка, застуканого біля його нори.

— Якщо ви вистрелите з цього револьвера, всі сусіди почують.

Тесс щодо цього мала сумніви, але не сперечалася.

— Для тебе це не матиме значення, ти вже будеш мертвою. Давай, заходь усередину. Якщо гарно поводитимешся й відповіси на мої запитання, можливо, будеш усе ще живою завтра вранці.

Норвілл позадкувала, і Тесс увійшла крізь прочинені двері, міцно тримаючи перед собою револьвер. Щойно Тесс зачинила за собою двері — зробила це ногою, — як Норвілл тут же зупинилася. Застигла біля столика з каталогами.

— Нічого не хапай, не кидай, — попередила Тесс, побачивши по тому, як смикнувся рот жінки, що хапання й кидання дійсно було на думці в Рамони. — Я тебе читаю, як книжку. Як би інакше я тут опинилася? Давай, рушай далі. Туди, аж до вітальні. Я просто в захваті від співочого сімейства Траппів[161], коли вони в гарному гуморі.

— Ви божевільна, — промовила Рамона, та проте знов почала задкувати. Взута вона була в черевики. Навіть перевдягаючись у домашній халат, вона залишала на ногах ті свої великі, потворні черевики. Шнуровані, вочевидь, від «Men’s»[162]. — Я поняття не маю, навіщо ви сюди заявилися, але...

— Не жени мені тут лайно, матусенько. Навіть не ризикуй цього робити. Все було написано в тебе на обличчі, тільки-но ти відкрила двері. Все, до останньої рисочки. Ти гадала, що я мертва, авжеж, кажи?

— Я не розумію, про що ви...

— Нас же тут лише двоє, дівчаток, тож давай, признавайся.

Вони вже опинилися у вітальні. На стінах сентиментальні малюнки — клоуни, сирітки з великими очима — а навкруги купа полиць та столиків, заставлених різним безділлям: сувеніри у вигляді снігових кульок та тролів-дитинчат, статуетки Берти Гуммель[163], Дбайливі Ведмедики[164], керамічний цукерковий будиночок а-ля Гензель і Гретель. Хоч Норвілл і була бібліотекаркою, жодної книжки тут не вбачалося. На телевізор дивилося крісло «Лей-зі-бой»[165] з подушечкою для ніг перед ним. Поряд з цим фотелем стояв столик-таця. На ньому містилися пакет сирних «Дудлів»[166], велика пляшка дієтичної коли, телевізійний пульт і свіжий «Телегід»[167]. На телевізорі стояла фотографія в рамочці, на якій Рамона обнімалася з якоюсь іншою жінкою, дами притискались щоками одна до одної. Фото виглядало на те, що його було зроблено десь у парку розваг або на якомусь сільському ярмарку. Перед ним в світлі верхньої люстри променисто іскрилася кришталева цукерниця.

— Ну, й давно ти цим займаєшся?

— Я не розумію, про що ви говорите?

— Як давно ти постачаєш клієнток своєму синочку, ґвалтівникові і вбивці?

Стрепенулися вії Норвілл, але вона знову нічого не визнала... чим створила для Тесс проблему. Коли вона сюди їхала, вбивство Рамони Норвілл здавалося їй не просто однією з можливостей, а найбільш імовірним наслідком. Тесс була майже цілком певна, що зможе це зробити, і човнярський тросик, що лежав у лівій передній кишені її штанів, так там і залишиться, невикористаний. Втім, тепер уже їй стало зрозуміло, що вона не зможе довести справу до кінця, якщо ця жінка не визнає своєї співучасті. Бо того, що було на ній написано, коли вона побачила в себе перед дверми Тесс — у синцях і саднах, але загалом цілком живу й здорову, — було недостатньо.

Не зовсім достатньо.

— Коли це почалося? Скільки йому тоді було? П’ятнадцять? Він тоді сказав, що просто «трохи пожартував»? Чимало їх так кажуть на самому початку.

— Я не маю поняття, що ви маєте на увазі. Ви приїхали в бібліотеку і провели цілком пристойну презентацію — неблискучу, зрозуміло, що ви приїхали виступити лише заради грошей, але принаймні заповнили порожню дату в нашому календарі, — а наступного разу я бачу вас у себе на порозі, з револьвером, з якимись дикими звинуваченнями, котрі ви...

— Це нікуди не годиться, Рамоно. Я бачила його фото на веб-сайті компанії «Червоний яструб». Каблучка, все таке. Він мене зґвалтував і намагався вбити. Він вирішив, що таки насправді мене вбив. І це саме ти підіслала його до мене.

Щелепа в Норвілл відпала, продемонструвавши огидну комбінацію з шоку, відрази й винуватості.

— Це неправда! Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш! — зробила вона крок уперед.

Тесс хитнула револьвером.

— Ну-ну-ну, не роби цього. Стоп.

Норвілл застигла. Але Тесс не вірилося, що вона зупинилася надовго. Вона набирається духу, зважуючись, чи їй битися, чи тікати. А оскільки мусить розуміти, що Тесс поженеться за нею, якщо вона кинеться в глиб будинку, то попереду скоріш за все бійка.

Знову заспівало сімейство фон Траппів. Зважаючи на ситуацію, в якій опинилася Тесс, — до якої вона себе ввігнала, — ці життєрадісні хорові шмарклі її буквально бісили. Тримаючи в правій руці «Лимоночавильника» націленим на Норвілл, Тесс лівою рукою підібрала пульт і заглушила в телевізорі звук. Вона вже почала опускати пульт назад, на столик, та раптом завмерла. На телевізорі стояло дві речі, але спершу вона звернула увагу лише на фото Рамони з її подружкою; цукерниця заслужила лише на побіжний погляд.

Тільки тепер вона побачила, що промінчики, котрими, як вона гадала, іскриться ваза, породжуються зовсім не її гранями. Ними виграє щось інше, що лежить усередині. Це ж її сережки лежать у цукерниці. Її діамантові сережки.

Норвілл ухопила з полички будиночок Гензеля й Гретель і пожбурила в неї. Різко жбурнула. Тесс пригнулася, і цукерковий будиночок, пролетівши за якийсь дюйм від її голови, розбився об стіну позаду неї. Вона зробила крок назад, перечепилася об підніжну подушечку й розпласталася на підлозі. Револьвер випав у неї з пальців.

Кинулися по нього обидві, Норвілл, упавши на коліна, навалилася плечем на руку й плече Тесс, мов якийсь футбольний стопер з наміром вивести з гри центрального нападаючого. Вона ж і вхопила револьвер, спершу незграбно, ледь не впустивши, але потім міцно затиснула його в руці. Тесс сягнула рукою собі під куртку і стиснула в долоні руків’я сікача, взятого про всяк випадок, розуміючи, що вона вже, либонь, запізнилася. Норвілл була такою великою... і такою сповненою потужного материнства. Так, саме це. Вона роками захищала свого негідника сина і готова захистити його й зараз. Тесс треба було застрелити її ще в коридорі, в ту ж мить, як за нею зачинилися двері.

«Але ж я не могла», — подумала вона, і навіть у таку мить розуміння того, що це правда, подарувало їй невеличку втіху. Вона звелася навколішки, з рукою все ще у внутрішній кишені куртки, лицем до Рамони Норвілл.

— Ти гівняна писака, і виступ твій у нас був гівняний, — промовила Норвілл. Вона усміхалася, проговорюючи слова дедалі швидше й швидше. Голос її набув гугнявого прононсу, немов забалакав якийсь аукціоніст. — Ти лепетала у своїй промові так самісінько, як лепечеш у своїх книжках. Ти йому перфектно пасувала, а він якраз мусив когось утрати, я розуміюся на таких ознаках. Я послала тебе тією дорогою, і це безпомилково спрацювало, я рада, що він тебе виїбав. Я не знаю, на що ти сподівалася наважитися, приїхавши до мене, але зараз ти маєш те, що маєш.

Вона натисла гачок, і з того не вийшло нічого, хіба що пролунало лише сухе «клац». Тесс, придбавши зброю, брала уроки, а найважливішим з стрілецьких правил було — не вставляти набою в гніздо, котре першим підкочується під бойок. Просто на той випадок, якщо натиснеш на гачок випадково.

На обличчі в Норвілл застиг вираз ледь не комічного здивування. Від цього вона аж ніби знову помолодшала. Вона опустила очі на револьвер, і цієї самої миті Тесс висмикнула ніж із внутрішньої кишені, поткнулася вперед і ввігнала ніж по саме руків’я Норвілл у живіт.

Жінка видала склянистий звук «УУУ-УУУУ», що намагався здатися криком, та враз обм’якла. Револьвер випав їй з руки, Рамона відхилилася спиною на стіну, дивлячись униз, на руків’я ножа. Змахом однієї руки вона штурхонула ряд статуеток фройляйн Гуммель. Вони посипалися з полиці, розбиваючись об підлогу. Вона знову видала той звук «УУУ-УУУУ». Перед її халата все ще залишався незаплямованим, але кров уже почала накрапувати з-під його подолу, на чоловічі черевики Рамони Норвілл. Вона вчепилася руками в ручку ножа, спробувала його витягти і втретє видала своє «УУУ-УУУУ».

Вона підвела на Тесс сповнений недовіри погляд. Тесс твердо його зустріла. Їй пригадалося дещо, що трапилося в її десятий день народження. Батько подарував їй тоді рогатку, вона вийшла надвір, шукаючи, у що б його стрелити. Нарешті, кварталів за півдесятка від свого дому, вона побачила бродячого собаку з обгризеними вухами, що рився у сміттєвому баку. Вона зарядила рогатку маленьким камінчиком й вистрелила в нього, з наміром лише налякати тварину (чи так вона сама себе запевняла), але натомість поцілила їй у гузно. Собака видав жалюгідне «айк-айк-айк» і кинувся навтьоки, але перед цим подарував Тесс такий докірливий погляд, якого вона ніколи не могла забути. Вона що завгодно віддала б, аби лише відмінити той випадковий постріл, і ніколи більше не стріляла зі своєї рогатки в жодну живу істоту. Вона розуміла, що вбивство — це частина життя, — її не мучили докори сумління щодо розчавлених москітів, вона спокійно ставила пастки, помітивши мишачий послід у погребі, і з’їла достатньо чвертьфунтових гамбургерів у «Мак-Д», — але щиро вірила, що не зможе знову сама завдати комусь болю без того, щоби потім про це не пошкодувати, не відчувати сорому. Жодне з цих почуттів не навідало її у вітальні будинку на Ажур-лейн. Імовірно, тому, що, кінець-кінцем, це був самозахист. А можливо, це був і зовсім не він.

— Рамоно, — погукала вона. — Я зараз відчуваю свого роду спорідненість із Ричардом Відмарком. Оце так ми робимо з донощиками, голубонько.

Норвілл уже стояла в калюжі власної крові, і її домашній халат нарешті почав розквітати криваво-червоними маками. Обличчя мала бліде. Її темні очі здавалися величезними й блищали від шоку. Язик висолопився з рота й повільно совався по нижній губі.

— Тепер ти можеш ще довгенько вихолоджуватися, гадаючи, коли ж це все закінчиться — як тобі це подобається?

Норвілл почала сунутися, її чоловічі черевики, переступаючи по крові, видавали якісь фекальні звуки. Ухопившись за одну з інших полиць, вона відірвала її від стіни. Чота Дбайливих Ведмедиків повалилася звідти в акті масового самогубства.

Хоча все ще не відчуваючи ані жалю, ні докорів сумління, Тесс усвідомила, що, попри свій крутий базар, усередині неї вельми мало від справжнього Томмі Удо; вона не мала снаги ні дивитися на тортури Норвілл, ані їх продовжувати. Вона нахилилася і підібрала револьвер. З правої передньої кишені своїх карґо-штанів вона видобула ту річ, котру перед тим дістала з шухляди біля плити. То була товста простьобана кухарська рукавиця. Ця річ цілком ефективно глушить одиночний револьверний постріл, якщо калібр не занадто великий. Про це вона дізналася, коли писала «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в таємничий круїз».

— Ти не розумієш, — хрипло прошепотіла Норвілл. — Ти не смієш цього робити. Це помилка. Відвези ме... ліка... йню.

— Помилку зробила ти, — Тримаючи револьвер у правій руці, Тесс натягнула на нього кухонну рукавицю. — Помилка полягає в тім, що ти не каструвала свого сина відразу, як тільки дізналася, що він за таке.

Приставивши рукавицю Рамоні до скроні, від чого голова в тієї трішки хитнулася набік, Тесс натиснула на гачок. Пролунав низький, категоричний звук «кгах», немов стиха кашлянув хтось дебелий.

І по всьому.

— 35 —

Вона не гуглила адресу Ела Стжельке; вона сподівалася отримати її від Норвілл. Але, як вона собі вже про це не раз нагадувала, такі справи ніколи не відбуваються відповідно до плану. Все, що їй треба зараз, це не втрачати глузду, не розгубитися, а довести справу до повного кінця.

Домашній кабінет Норвілл містився нагорі, в кімнаті, котра, либонь, колись планувалася як запасна спальня. Тут теж було повно Дбайливих Ведмедиків і Гуммелів. Також тут було з півдюжини фотографій у рамках, проте жодної ні з її сином, її головним скарбом, ані з покійним Роско Стжельке; самі лиш і портрети з автографами письменників, котрі виступали у «Ласих буквоїдів». Ця кімната нагадала Тесс фойє в «Стаґґер-Інн» із тамтешніми фотографіями рок-бендів.

«Вона не попросила мене поставити автограф на моєму фото, — подумала Тесс. — Авжеж, навіщо їй якась згадка про таку гівняну писательку, як я? Я ж просто прислужилася в ролі говорючої голови, аби лише заповнити діру в її календарі. Не кажучи вже про м’ясо для м’ясорубки її синочка. Як же їм пощастило, що я трапилася в правильний час».

Під стінним килимком із кишеньками, з котрих стирчали різноманітні циркуляри й бібліотечна кореспонденція, на письмовому столі Норвілл містився «Мак-Про», такий самий комп’ютер, як і в Тесс. Екран був темним, але жевріючий вогник центрального процесора підказав їй, що той перебуває лише в режимі сну. Пальцем у шкіряній рукавичці вона натисла одну з клавіш. Екран прокинувся, тепер вона дивилася на електронний робочий стіл Норвілл. От добре, без усяких марудних паролів.

Тесс клікнула на іконці адресної книжки, відразу прокрутила список до літери «Ч» і знайшла «Червоний яструб. Вантажні автоперевезення». Адреса: Транспорт-плаза №7, Тауншип-роуд,

Свебрідж. Вона прокрутила назад, на літеру «С», де знайшла обох — уже знайомого їй по п’ятничній зустрічі одоробала, і ще незнайомого їй його молодшого брата Лестера. Великий Водій і Малий Водій. Обидва жили на Тауншип-роуд, неподалік від офісу компанії, котру вони, мабуть, успадкували після смерті їхнього батька: Елвін у будинку №23, а Лестер у будинку №101.

«Якби вони мали ще й третього брата, — подумала вона, — були б вони Троє Поросяток-Перевізників. Один у солом’яній хатці, другий у хворостяній, а третій у цегляній. Шкода, що їх лише двійко».

Повернувшись знову до вітальні, вона виловила з кришталевої цукерниці свої сережки і поклала їх до кишені куртки. При цім дивилася на сидячу під стіною мертву жінку. Не було жалю в її погляді, тільки своєрідна відстороненість, притаманна будь-кому, хто усвідомлює, що ним уже виконано частину важкої роботи. Про можливі сліди непокоїтися не варто; Тесс була певна, що не залишила жодного, навіть випадкової волосинки. Кухонна рукавиця — тепер з пропаленою в ній діркою — повернулася назад до кишені. Ніж звичайний, такі продаються в будь-якій крамниці по всій Америці. Наскільки вона розуміла (а чи й взагалі думала про це), у Рамони точно такий кухонний набір. Отже, тут вона чиста, проте попереду її, либонь, чекає важча частина роботи. Вона вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала геть. Через п’ятнадцять хвилин вона зупинилася на порожній стоянці біля якоїсь крамниці рівно на стільки часу, щоб запрограмувати в своєму Джі-Пі-Ес напрямок: Тауншип-роуд, 23, Свебрідж.

— 36 —

Скеровувана Томом, Тесс опинилася біля пункту свого призначення невдовзі по дев’ятій годині. Щербатий місяць усе ще низенько висів у небі. Вітер подужчав.

Тауншип-роуд відгалужувалася від шосе №47, але починалася ця дорога щонайменше за сім миль від «Стаґґер-Інн» і ще далі від центру Свебріджа. На розгалуженні цих двох доріг і лежала Транспорт-плаза. Судячи з написів на щитах, тут базувалося три вантажні автотранспортні компанії плюс фірма, що спеціалізувалася суто на перевезенні меблів. Збірні будівлі, у яких вони містилися, виглядали потворно. Найменша з них належала «Червоному яструбу». Цього недільного вечора вікна в цих будівлях були темними. Поза ними тягнулася велика, огороджена парканом зі сталевої сітки й освітлена потужними дуговими ліхтарями парковка. У центрі її стояло повно машин таксі та ваговозів. На борту принаймні одного з безкапотників читався напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ», але Тесс сумнівалася, щоб це був той ваговоз, який вона бачила на їхньому сайті, той, за кермом якого сидів Щасливий Татусь.

До стоянки прилягала територія заправки для вантажних машин. Колонки з пальним — їх там було понад дюжину — освітлювалися такими ж потужними дуговими ліхтарями. Яскраве біле сяйво відбивалося від правої стіни будівлі, а ліва залишалася темною. Трохи вглибині там стояла також інша будівля, у форм літери її. Біля неї теж товпилося стадо різномастих легковиків та ваговозів. Величезний електронний екран при дорозі було заряджено яскраво-червоними оголошеннями:

А в самому низу, неграмотно, проте із запалом:

Коли в робочі дні тижня водії під’їжджають та від’їжджають, заправляють свої тягачі й заправляються самі (навіть у темному ресторані Тесс вгадала заклад того типу, де, коли він відчинений, у меню завжди є смажена курчатина, м’ясні рулети і матусин хлібний пудинг[168]), тут напевне велелюдно й гамірно, але в недільний вечір тут цвинтар, бо нічого тут нема, навіть придорожнього клубу такого, як «Стаґґер-Інн».

Біля заправки стояв єдиний автомобіль, передом у бік траси, в лючку його бензобака стирчав «пістолет» паливної колонки. Це був старий «Форд Ф-150» з обведеними мастикою «Бондо» фарами. Колір його неможливо було розпізнати в цьому різкому світлі, але Тесс не мала такої потреби. Їй вже якось було трапилося бачити цей пікап зблизька, тож вона знала, якого він кольору. Кабіна його була порожньою.

— Схоже, ти зовсім не здивована, — промовив Том, коли вона загальмувала й зупинилася на обочині дороги, крадькома позираючи в бік крамниці. Незважаючи на різке сяйво ззовні, всередині магазину вона помітила пару людей, і один з них був великим чоловіком. «Він великий чи дуже великий?» — перепитувала її Бетсі Ніл.

— Я абсолютно не здивована, — сказала Тесс. — Він живе поряд. Навіщо б йому кудись іще їхати заправлятися?

— Може, він збирається в рейс.

— Так пізно ввечері в неділю? Не думаю. Гадаю, він сидів собі вдома, дивився «Звуки музики». Гадаю, він випив усе, яке мав, пиво, отже, приїхав сюди прикупити ще. Ну, й заразом вирішив дозаправити бак, поки скуповується.

— Але ж ти можеш помилятися. Чи не краще тобі зараз заїхати за крамницю, а коли він звідси вирушатиме, поїхати слідом за ним?

Саме цього Тесс робити не хотілося. Уся передня стіна крамнички при заправці була скляною. Він може звідти глянути, коли вона під’їжджатиме, і впізнає її. Навіть якщо в яскравому світлі, що лупить згори на бензоколонки, важко розгледіти риси її обличчя, він може впізнати її машину. На дорогах повно фордівських джипів, але після п’ятничної пригоди Ел Стжельке може з особливою увагою реагувати зокрема на чорні «Форди Експідішени». А є ж іще її номер — звичайно, він помітив, що на її машині коннектикутський номер, коли в п’ятницю під’їхав і став біля неї на порослій бур’яном стоянці біля покинутої крамниці.

Було й ще дещо. Дещо набагато важливіше. Вона рушила й поїхала далі, заправка ваговозів з крамницею Річі на Тауншип-роуд зникала в люстерку заднього огляду.

— Я не хочу висіти в нього на хвості, — промовила вона. — Я хочу його випередити. Я хочу на нього чекати.

— Тесс, а якщо він одружений? — запитав Том. — Якщо на нього чекає дружина?

На якусь мить ця думка її налякала. Втім, вона зразу ж посміхнулась, і не лише тому, що єдина каблучка, яку він носив, мала камінь занадто великий, щоби бути справжнім рубіном.

— Парубки його ґатунку не мають дружин, — сказала вона. — Принаймні таких, що сидять і чекають на них. Була одна жінка в житті Ела, але вона тепер мертва.

— 37 —

Неподібно до Ажур-лейн, пейзаж обабіч Тауншип-роуд аж ніяк не нагадував передмістя; тут панував суто сільський, як у Тревіса Трітта[169], дух. У світлі висхідного місяця лише де-не-де електричними острівцями мерехтіли окремі садиби.

— Тесс, ти наближаєшся до пункту призначення, — повідомив Том своїм власним, не уявлюваним голосом.

Тесс подолала підйом, і ось вона, по ліву руку від неї, поштова скринька з написом: СТЖЕЛЬКЕ №23. Звідси ще вгору дугою вела довга під’їзна алея, покрита асфальтом, гладенька, як чорний лід. Тесс, не вагаючись, звернула на його алею, але щойно Тауншип-роуд залишилася позаду, як її охопив страх. Їй довелось присилувати себе, щоб не вдарити по гальмах, не виїхати звідси мерщій задом. Бо якщо їхати далі, вибору в неї не залишиться. Вона там опиниться, немов та мушка у пляшці. Ну, хай він навіть і неодружений, але якщо хтось інший сидить зараз у його будинку? Братик Лес, наприклад? Що, як Великий Водій купував там, у Томмі, пиво й закуски не для себе одного, а на двох?

Тесс вимкнула фари і далі вже їхала при світлі місяця.

У цьому її заведеному стані їй здавалося, що під’їзна алея тягнеться вічно, але, проїхавши не більше половини чверті милі, вона нарешті побачила вогні оселі Стжельке. Будинок стояв на вершині пагорба, акуратний на вигляд, більший за хатчину, але менший за фермерський дім. Не цегляна хатка, проте й не солом’яна. В історії про трьох поросяток і великого страшного вовка, міркувала Тесс, це була б хворостяна хатинка.

По лівий бік будинку стояв довгий трейлер із написом «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ» на борту. У кінці під’їзної алеї, перед гаражем, було припарковано безкапотний тягач «Піт» із веб-сайту компанії. У місячному напівсвітлі він мав доволі потойбічний вигляд. Наближаючись до нього, Тесс зменшила швидкість, і раптом її затопило білим, сліпучим сяйвом, яким накрило всю галявину і під’їзд до неї. Це зреагував на рух фотоелемент на ліхтарному стовпі, і якщо Стжельке зараз прямує додому, він запросто помітить це сяйво вже з підніжжя своєї під’їзної алеї. Ба, він може його побачити навіть із Тауншип-роуд.

Вона вдарила по гальмах, почуваючись немов у тому підлітковому кошмарі, коли їй наснилося, ніби вона опинилася в школі абсолютно без одягу. Почула стогін якоїсь жінки. Припустила, що це вона сама, хоча ні за звуком, ні за відчуттям цей стогін їй не належав.

— Ой, недобре, Тесс.

— Замовкни, Томе.

— Він може з’явитися будь-якої миті, а ти не знаєш, як довго діє таймер на цьому ліхтарі. Ти вже мала труднощі з його матір’ю, а він незмірно дебеліший за неї.

— Я наказала тобі: замовкни!

Вона намагалася думати, але це сліпуче світло ускладнювало роботу мозку. Тіні від тягача перед гаражем і трейлера ліворуч, здавалося, тягнуться до неї гострими чорними пальцями — почварними пазурами. Клятий ліхтар! Авжеж, така людина, як він, і мусить мати такий ліхтар! Їй терміново треба вшиватися звідси, розвернутися тут, на галявині, і мчати назад на дорогу якомога швидше, але ж він може її перестріти. Це вона розуміла. А оскільки елемент несподіванки втрачено, вона напевне загине.

«Думай, Тессо Джин! Думай!»

І, о Господи, не мала баба клопоту, так тут ще й собака почав гавкати. У будинку був собака. Вона уявила собі пітбуля з повною пащею гострих зубів.

— Якщо збираєшся залишитися тут, ти мусиш зникнути з виду, — промовив Том... та ні, цей голос не був схожим на його. Або не зовсім схожим на його голос. Либонь, це був голос, що належав її глибинній сутності, налаштованій на виживання. А також на вбивство — це теж є вглибині неї. Скільки негаданих «я», що ховаються в глибинах душі, може мати одна особистість? Їй почало здаватися, що кількість їх може бути безкінечною.

Вона глянула в люстерко заднього огляду, закусивши все ще пухлу губу. Поки що не видно наближення фар. Але чи може вона так упевнено про це судити в об’єднаному світлі місяця й цього чортячого ліхтаря?

— Він має таймер, — промовив Том, — але на твоєму місці я зробив би вже щось, поки він горить, Тесс. Бо якщо ти зрушиш машину після того, як цей ліхтар погасне, ти тільки ввімкнеш його знову.

Вона перемкнула «Експідішен» у повнопривідний режим, і вже почала об’їжджати тягач, але тут же й стала. З цього боку все поросло високою травою. У безжальному світлі ліхтаря він обов’язково помітить у траві колії, котрі залишаться після неї. Якщо цей чортів ліхтар зараз і погасне, то знову ввімкнеться, коли він під’їде, і тоді він усе побачить.

У будинку не переставав валувати собака: «Йавк! Йавк! Йавк! Йавк! Йавк!»

— Їдь прямо через галявину і стань поза трейлером, — підказав Том.

— Та сліди ж! Залишаться сдіди!

— Ти мусиш десь заховатися, — знову озвався Том. Балакав він вибачливо, проте твердо. — На цьому боці трава принаймні скошена. А більшість людей взагалі доволі неуважні, тобі ж це відомо. Дорін Маркіз весь час це повторює.

— Цей Стжельке, він тобі не якась там леді з В’язального товариства, він просто блядьський псих.

Проте, оскільки іншого вибору дійсно не було — взагалі ніякого вибору з тої миті, як вона опинилась тут, — Тесс виїхала на галявину, а потім і далі, до довгого сріблястого трейлера, крізь сяйво, яке, задавалося, не поступається яскравістю полуденному літньому сонцю. Вона кермувала, трішки підваживши гузно над сидінням, немов таким магічним чином могла зробити менш видимими сліди після проїзду «Експідішена».

— Навіть якщо ліхтар іще горітиме, коли він сюди наближатиметься, ніяких підозр у нього може й не з’явиться, — сказав Том. — Можу закластися, що олені його активують час від часу. Можливо, він навіть і поставив таке світло саме для того, аби відлякувати їх від свого городу.

В цьому був сенс (і голос в Тома звучав знову як та, її спеціальна Том-говірка), але великого заспокоєння їй це не подарувало.

«Йавк! Йавк! Йавкі Йавк!»

Що б воно там не гавкало, але чути, що воно психує, аж всирається.

Ґрунт поза сріблястим трейлером лежав голий і вибоїстий — поза всякими сумнівами, інші ваговози теж паркувалися тут час від часу, — зате достатньо твердий. Тесс загнала «Експідішен» якомога глибше в тінь трейлера і врешті вимкнула двигун. Уся мокра від поту, вона пашіла буйним ароматом, якого не в змозі був би подолати жодний дезодорант.

Тесс вилізла з машини і, одночасно з тим, як вона затріснула дверцята, погас ліхтар. Коротку марновірну мить Тесс була впевнена, що саме вона його й вимкнула. Та потім зрозуміла, що це таймер спрацював на тому блядьському лячному ліхтарі. Вона нахилилася над теплим капотом «Експідішена», роблячи глибокі вдихи й випускаючи повітря, немов спортсменка на останній чверті милі марафонської дистанції. Було б корисно знати, скільки часу він горить, але це те питання, відповіді на яке вона не мала. Занадто вона була налякана. Здавалося, минули цілі години.

Опанувавши себе знову, вона зробила ревізію, змушуючи себе рухатися повільно, методично. Револьвер і кухонна рукавиця. Обоє наявні на своїх місцях. Вона не вважала, що рукавиця заглушить наступний постріл, з діркою в ній ніяк; їй доведеться покладатись на віддалене розташування цього будиночка на пагорбі. То добре, що ніж вона залишила в череві у Рамони; якщо б їй не залишилося нічого іншого, як тільки спробувати порішити Великого Водія різницьким ножем, вона мала б серйозний клопіт.

«А в револьвері залишилося всього чотири набої, ти про це не забувай, не починай просто навмання поливати його вогнем. Чому ти не прихопила з собою більше набоїв, Тессо Джин? Ти думала, що займаєшся плануванням, але я не вважаю, що ти добре виконала цю роботу».

— Замовкни, — прошепотіла вона. — Том чи Фрітці, чи хто ти там є, просто замовкни.

Докірливий голос затих, а коли це сталося, Тесс усвідомила, що в реальному світі теж запанувала тиша. Пес припинив своє оскаженіле гавкання, коли вимкнувся ліхтар. Тепер єдиним звуком залишився вітер, а єдиним світлом місяць.

— 38 —

Після того як те жахливе сяйво вимкнулося, довгий трейлер перетворився на чудову схованку, але вона не могла залишатися тут. Ні, не могла, якщо збиралася зробити те, заради чого сюди приїхала. Тесс поспішно задріботіла поза будинок, боячись, що й там раптом спалахне автоматичне освітлення, але переконана, що іншого вибору вона не має. Ліхтаря, який би вона могла активізувати, там не виявилося, натомість місяць зайшов за хмару, і вона перечепилася через ляду льоху, мало не вдарившись головою об тачку, коли підводилася навколішки. На якусь мить, поки лежала там, Тесс знову зачудувалася, на кого вона тепер перетворилася. Вона, членкиня Письменницької Гільдії, котра зовсім недавно убила пострілом у голову іншу жінку. Вже після того, як увігнала їй у живіт ножа. «Я геть зірвалася з резервації». Потім вона згадала, як він обзивав її курвою, плаксивою блядьською сукою, і перестала перейматися, чи вона зірвалася чи не зірвалася з якоїсь там резервації. Крім того, це взагалі дурна фраза. І расистська на додачу.

У Стжельке дійсно був город позаду будинку, але маленький і вочевидь не вартий того, щоб захищати його від вторгнення оленів за допомогою ліхтаря, що реагує на рух. І взагалі, там уже майже нічого не залишилося, окрім кількох гарбузів, що догнивали собі на огудинах. Переступаючи через грядки, вона дісталася дальнього рогу будинку, й ось він поряд, тягач. Місяць виринув знову, перетворивши його хромовані частини на рідке срібло мечів із фантазійних романів.

Тесс наблизилась до тягача, промайнула повз його лівий бік і уклякла навколішках біля переднього колеса, що сягало (принаймні їй) по підборіддя. Витягла з кишені «Лимоночавильника». До гаража він заїхати не міг, бо перед ним стовбичив тягач. Та якби його навіть тут не стояло, гараж, либонь, був захаращений усяким холостяцьким знаряддям: інструменти, риболовецькі снасті, туристичне причандалля, автозапчастини, ящики з дисконтною содовою.

«Це просто припущення. Небезпечно покладатися на припущення. Дорін завдала й тобі за таке прочуханку».

Авжеж, завдала б, ніхто не знав тих леді з В’язального товариства краще за Тесс, але ці здитинілі любительки десертів рідко наважувалися на ризики. Коли ризикуєш, ти просто змушений робити деякі припущення.

Тесс подивилася на свій годинник і була вражена тим, що зараз тільки двадцять п’ять хвилин на десяту. Їй здавалося, що відтоді, як вона насипала Фрітці подвійну порцію корму і вийшла зі свого дому, минуло вже чотири роки. А то й п’ять. Вона вирішила, що чує звук двигуна, який наближається, але потім вирішила, що помилилася. Хотілося б їй, щоб вітер дув не так сильно, але хотіння лайна варте, ось дочекайся і взнаєш, що саме м’ятимеш у руці. Цієї приказки ніколи б не озвучила жодна леді з В’язального товариства — Дорін Маркіз із її колежанками тяжіли більше до афоризмів на кшталт «раніше розпочнеш, раніше закінчиш», — але ця приказка від того ніскільки не втрачала своєї істинності.

А може, він насправді вирушив у рейс, хай зараз і недільний иечір. Може, їй доведеться стирчати тут аж до сходу сонця, промерзнути до вже й без того ниючих кісток під невгамовним вітром, що так і вичісує верх цього самотнього пагорба, куди вона приперлася, немов якась скажена.

«Ні, це він скажений. Пам’ятаєш, як він танцював? Як поза ним і тінь його танцювала на стіні? Пам’ятаєш, як він співав? Отой його верескливий голос? Ти дочекаєшся його, Тессо Джин. Ти чекатимеш, бодай навіть і пекло геть замерзне. Ти надто далеко вже зайшла, щоб повертати назад».

Їй було страшно, і то направду.

«Тут уже не вийде благопристойного вбивства у вітальні. Хоча б це ти розумієш чи ні?»

Вона розуміла. Саме це вбивство, якщо вона спроможеться його виконати, буде більше схожим на «Жагу смерті»[170], аніж на «В’язальне товариство Вербового Гаю діє за лаштунками». Ось лишень він під’їде, та добре аби прямо до тягача, під яким нона ховається. Погасить фари пікапа, і перш ніж його очі встигнуть звикнути до темряви...

А тепер це вже не вітер. Вона впізнала гудіння того погано відрегульованого двигуна раніше, ніж з-за повороту алеї спалахнули фари. Тесс трохи підвелася на одному коліні і, смикнувши за козирок, натягнула щільніше картуза, щоб його не зірвало їй з голови вітром. Доведеться підбиратися до нього, а це означає, що вибір стартового моменту мусить бути перфектним. Вона майже напевне промаже, якщо спробує застрелити його з засідки, навіть так зблизька; інструктор їй казав, що на «Лимоночавильника» можна покладатися хіба що з відстані десяти футів, а краще зі ще меншої. Він порадив їй купити надійнішу зброю, але вона так і не зібралася. А підібратися, щоби застрелити його напевне, це далебі не все. Вона мусить упевнитися, що в пікапі саме Стжельке, а не його брат чи якийсь приятель.

«Я не маю ніякого плану».

Але планувати щось було вже пізно, бо ось він, пікап, а коли загорівся ліхтар, вона побачила й коричневий, з білими плямами, картуз. Також вона побачила, як він замружився проти сліпучого світла, як нещодавно це було трапилося й з нею, і зрозуміла, що на якусь мить він осліп. Вибір: зараз або ніколи.

«Я Відчайдушна Жінка».

Без усякого плану, ба навіть абсолютно бездумно, вона обійшла тягач ззаду, не бігом, лишень широкими, розміреними кроками. Вітер чортом вирував навкруг неї, шарпаючи за просторі карґо-штани. Вона відкрила пасажирські дверцята й побачила в нього на пальці каблучку з червоним каменем. Він якраз брався за паперовий пакет з чимось, судячи з форми, квадратним усередині. Пиво, скоріш за все, дванадцятизарядна коробка. Він обернувся до неї, і сталося дещо жахливе: вона розділилася надвоє. Відчайдушна Жінка побачила звіра, котрий її зґвалтував, придушив і запхав до труби з двома іншими зогнилими трупами. А Тесс побачила трохи ширше обличчя зі зморшками навкруг рота й очей, котрих не було тоді там, у вечір п’ятниці. Та попри всі ці відзначені нею дрібнички, «Лимоночавильник» у її руці двічі гавкнув. Перша куля пробила Стжельке горло, прямо під підборіддям. Друга утворила чорну діру в нього над кущастою правою бровою й висадила на друзки скло з водійського боку. Він завалився на дверцята, рука, що була хапалася за паперовий пакет, відсмикнулась. Він дико стрепенувся усім своїм монструозним тілом, і рука з каблучкою на ній вдарилась об середину керма, натиснувши на сигнал. У будинку знову почав гавкати собака.

«Ні, це він! — гадала вона перед відчиненими дверцятами, стискаючи в руці револьвер. — Це мусить бути він!»

Вона побігла навкруг передка пікапа, втратила рівновагу, впала на одне коліно, підхопилася і рвонула водійські дверцята. Стжельке вивалився з кабіни, вдарившись головою об гладенький асфальт своєї під’їзної алеї. Картуз із нього спав. Праве око, вивернуте з нормального положення кулею, що вдарила просто понад ним, тупилося на місяць. Ліве дивилося на Тесс. І зовсім не обличчя переконало її врешті-решт — обличчя зі зморшками, які вона побачила вперше, обличчя з давніми шрамами від акне, яких не було того п’ятничного надвечір’я.

«Він великий чи дуже великий?» — перепитувала в неї Бетсі Ніл.

«Дуже великий», — відповіла тоді Тесс, і таким той і був... але не таким великим, як цей чоловік. Її ґвалтівник мав зріст футів шість і шість дюймів, так вона подумала, коли він виліз із машини (саме з цієї машини, щодо цього вона не мала жодних сумнівів). Він мав масивне черево, важкі клуби і був широкий, як двері. Але цей чоловік був на зріст щонайменше шість футів і дев’ять дюймів. Вона приїхала сюди застрелити велетня, а вполювала якогось левіафана.

— Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?

— Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та іншу, у нього в горлі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.

Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього навколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.

— Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікап.

— Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полювання, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.

— Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чоловіка. — Ти ж його брат.

— Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.

— І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопоти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв самогубство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирався виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?

Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.

— Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.

Ел не промовив нічого.

Тесс подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявними голосами. Я здуріла, я втратила розум».

Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при здоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона оповіла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істинної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.

«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»

І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».

Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього вечора, обертається помилками.

«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».

— А ти знав? — спитала Тесс у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здаватись живим. — Так ти знав?

Він не відповів.

— Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделікатнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який завжди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?

— Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я взагалі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.

— А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?

— Мусив би, — відповів він, і Тесс здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хощось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?

— Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?

На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.

— Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.

Їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:

— Так. Ніяких доказів.

— А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?

Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там, серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як воні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на голову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вона зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлейку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на її розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, занадто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йому Відчайдушною Жінкою.

Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:

— Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.

Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.

— Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?

— Так, — відповів Стжельке.

— І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?

— Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.

— І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?

— Так. Коли він у рейсі, я працюю в офісі. Коли в рейсі я, він... ну... Я гадаю, ви самі знаєте, чим він займається, поки я у від’їзді.

— Ти мусив би про це доповісти куди слід! — крикнула Тесс. — Навіть якщо ти лише підозрював, ти мусив повідомити!

— Він боявся, — промовила Дорін своїм делікатним голосом. — Ви ж були налякані, так, дорогенький?

— Так, — сказав Ел. — Я боявся.

— Свого власного брата? — перепитала Тесс, чи то не вірячи, чи не бажаючи повірити. — Боявся свого меншого брата?

— Не його, — промовив Ел Стжельке. — Її.

— 39 —

Коли Тесс вже сіла до своєї машини і завела двигун, озвався Том.

— Ти ніяк не могла знати наперед, Тесс. А все трапилося так швидко.

Це правда, саме так і було, але ця правда ігнорувала той центральний факт, що вже вимальовувався: вирушивши, немов якась непримирима кіногероїня, на покарання свого ґвалтівника, вона тим самим запроторила себе до пекла.

Тесс приставила револьвер собі до скроні, але потім знову його опустила. Не могла вона цього зробити, не тепер. Вона ще мала зобов’язання щодо тих жінок у трубі, а також щодо будь-якої іншої жінки, котра може до них приєднатися, якщо Лестер Стжельке втече. А після того, що вона накоїла тут, зараз ще важливіше, ніж будь-коли, щоб він не зміг нікуди втекти.

Їй треба було ще деінде заїхати. Але не на своєму «Експідішені».

— 40 —

Під’їзна алея до номера 101 по Тауншип-роуд була недовгою і не замощеною. Усього лише пара колій між чагарями, котрі росли так близько, що дряпали борти синього «Ф-150», поки вона вела його до маленького подвір’я. Тут уже й не пахло акуратністю, цей дім був старою, покривленою, якоюсь цвинтарною будівлею, від вигляду якої морозом бралася шкіра, ніби її перенесли сюди прямо з «Техаської різанини бензопилою»[171]. Як же подеколи життя вміє імітувати мистецтво.

Тесс навіть не намагалася наближатися крадькома — навіщо вимикати фари, якщо Лестер Стжельке впізнає звук двигуна братового пікапа, либонь, так же безпомильно, як голос самого брата?

На ній усе ще був одягнений той коричневий, заплямований відбілювачем картуз, котрий Великий Водій носив, коли не перебував у рейсах, щасливий картуз, що обернувся наприкінці нещасливим. Каблучка з фальшивим рубіном була занадто великою для будь-якого з її пальців, тому вона поклала її собі до лівої передньої кишені карґо-штанів. Малий Водій, вирушаючи на полювання, сідав за кермо одягненим, як його брат, і хоча в нього аж ніяк не вистачить часу (або не стачить мозкових клітин), щоб усвідомити іронію в тому, що остання його жертва з’явилась по його душу в тому ж таки антуражі, Тесс саме так і зробила.

Вона припаркувался біля задніх дверей, вимкнула двигун і вилізла з машини. У руці вона тримала револьвер. Двері були незамкнені. Вона вступила в халупу, де смерділо пивом й зіпсованою їжею. Зі стелі на шматку брудного дроту звисала єдина лампочка на шістдесят ватів. Прямо попереду стояли чотири вщент заповнені сміттям пластикові баки, оті, на тридцять два галони, що продаються у «Волмарті». Поза ними під стіною тулилося щось, на вигляд мовби стос накопичених років за п’ять номерів довідника «Дядечка Генрі»[172]. Ліворуч виднілися наступні двері, з єдиною сходинкою. Вели вони, мабуть, до кухні. Замість поворотної ручки, клямка при них була зовсім старосвітська. Двері зарипіли на немазаних завісах, коли вона натисла ту клямку й штовхнула їх, прочиняючи навстіж. Ще якусь годину тому такого роду скрегіт налякав би її до заціпеніння. Зараз він не торкнув її ані найменшим чином. Вона тут по роботі, котру мусить виконати. Все тепер звелося тільки до досягнення мети, і це дарувало величезне полегшення — звільнення від усього того зайвого емоційного багажу. Вона вступила у сморід якогось жирного м’яса, яке Малий Водій певне був смажив собі на вечерю. Дочула звуки закадрового реготу з телевізора. Якийсь ситком. «Зайнфельд»[173], — подумала вона.

— Якого чорта ти тут робиш? — гукнув Лестер Стжельке крізь гогітливу фонограму. — В мене тільки півтора пива залишилось, якщо це те, по що ти приїхав. Ось лишень доп’ю та й лягаю спати.

Вона вирушила на звук його голосу.

— Якби ти мені та й був подзвонив, я б уберіг тебе від клопо...

Вона увійшла до кімнати. Він побачив її. Тесс, з револьвером в руці і в картузі, котрий зазвичай нацуплював сам Лестер, коли на нього навалювалася та його жага, не переймалася міркуваннями й припущенням про реакцію цього чоловіка на з’явище перед ним його останньої жертви. Ба навіть якби й навпаки, вона все одно ніколи не змогла б передбачити надмірності того, що наразі побачила. Щелепа в нього відпала, а потім усе його лице цілком застигло з роззявленим ротом. Бляшанка пива, котру він до того тримав, випала з пальців йому на коліна, виливаючи піну на той єдиний предмет одягу, що був на ньому, пожовклі труси «Жокей»[174].

«Він бачить примару, — подумала вона, підходячи до нього з націленим револьвером. — Це добре».

Хоча у вітальні панував холостяцький безлад і не було в ній ні снігових кульок, ні гарнюніх статуеток, Тесс вистачило часу роздивитися, що телеглядацький комплект тут був точнісінько такий самий, що і в будинку його матері на Ажур-лейн: крісло «Лей-зі-бой», столик-таця (тут, замість дієтичної коли та сирних «Дудлів», на ньому стояла остання, не відкупорена ще бляшанка «Синьої стрічки Пабста»[175] та пакет «Дорітос»[176]) та той самий номер «Телегіда» з тим самим Джорджем Констанса[177] на обкладинці.

— Ти ж мертва, — прошепотів він.

— Ні, — відповіла Тесс, приставляючи дуло «Лимоночавильника» йому до скроні. Він зробив єдину немічну спробу вхопити її за зап’ясток, але це йому допомогло, як сліпому дзеркало. — Це ти мертвий.

Вона натисла гачок. З вуха в нього вдарила кров, а голова різко шарпнулась набік. Він став схожим на людину, що намагається, вивертаючи голову, боротися зі спазмом в шиї. В телевізорі Джордж Констанса повідомив:

— Я плавав у басейні, я плавав у басейні.

Публіка зареготала.

— 41 —

Уже було близько півночі, і вітер дув ще сильніше. Під його поривами здригався цілком весь дім Лестера Стжельке, і за кожним таким разом Тесс згадувалося те поросятко, що збудувало собі солом’яну хатку.

Малому поросятку, котре жило в цій хатці, більше ніколи не доведеться боятися, що одного разу його гівняний будиночок здує геть на пси, бо у своєму фотелі «Лей-зі-бой» воно сиділо вже мертве. «Та й ніяким малим поросятком він не був, — подумала Тесс. — А був він великим поганим вовчиськом».

Вона сиділа на кухні, писала у шкільному зошиті «Синій коник»[178], який їй трапився нагорі, у спальні Стжельке. На другому поверсі було чотири кімнати, але тільки спальня залишалася не загаченою всяким мотлохом, від скелетів залізних ліжок до підвісного мотора «Евінруде»[179], котрий мав такий вигляд, ніби його скинули з даху п’ятиповерхового будинку. Оскільки, щоб розібратися серед тих завалів нікчемного, даремного і марного непотребу, знадобилися б тижні, а то й місяці, Тесс обернула всю свою увагу до спальні Стжельке і ретельно її обшукала. Зошит «Синій Коник» став просто бонусом. Вона знайшла те, що шукала, у старій дорожній сумці, яку було запхано в самісіньку глибину верхньої полиці шафи, та ще й замасковано — утім, безуспішно — старими журналами «Нешенел Джеографік». У сумці сплутаним жужмом лежала жіноча білизна. Її власні трусики були зверху. Тесс засунула їх собі до кишені і, на манер деревного щура[180], поклала на їх місце моток жовтого човнового троса. Нікого не здивує така знахідка в сумці з дамськими трофеями ґвалтівника і вбивці. Крім того, цей тросик їй уже не знадобиться.

«Тонто, — промовив Самотній Рейнджер. — Тут нашу роботу закінчено»[181].

А те, що вона писала, тимчасом як «Зайнфельд» поступився місцем «Фрейзеру», а «Фрейзер»[182] місцевим новинам (один мешканець Чикапі виграв у лотереї, а інший зламав собі хребет, упавши з риштовання, отакий-от баланс), було зізнанням у формі листа. Коли вона розпочала вже п’яту сторінку, новини по телевізору поступилися безкінечній рекламі «Всемогутнього очищення». Денні Віерра проголошував: «Деякі американці мають дефекацію лише раз на два-три дні, а оскільки це в них триває роками, вони вважають, що це нормально! Будь-який лікар, котрий не даремно їсть свій хліб, скаже вам, що це не так!»[183].

Лист мав заголовок: «ДО ВІДПОВІДНИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ», і перші його чотири сторінки містили один суцільний розділ. У її голові цей текст немов криком кричав. Рука в неї втомилася, а кулькова авторучка, яку вона знайшла в шухляді на кухні (по корпусу йшов золочений, уже майже затертий напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ»), подавала всі ознаки того, що ось-ось всохне, але Тесс уже, слава Богу, майже закінчила. Малий Водій так і сидів у своєму фотелі «Лей-зі-бой», не дивлячись уже телевізор, а вона згори п’ятої сторінки нарешті розпочала писати новий розділ.

А Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторювала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьому не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права.

На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна було б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кермом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спалити це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляної хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок на Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрітці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’язково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство.

Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овальним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарою темного волосся. Вона впізнала Тесс, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесс питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл.

Пані Ніл дізнається про цю історію з телевізора або прочитає в газеті — три трупи в одній родині, хіба можливо уникнути такої новини — і піде до поліції. А поліція приїде до Тесс. Вони, як годиться, перевірять списки зареєстрованої в Коннектикуті зброї і дізнаються, що Тесс володіє «Сміт & Вессоном» 38-го калібру, револьвером, відомим під прізвиськом «Лимоночавильник». Вони попросять віддати його для проведення стрілецької експертизи і порівняють результати зі знайденими в цих трьох жертвах кулями. І що їй тоді казати? Може, вона збирається дивитися на них своїми підбитими, в синцях, очима і голосом (все ще хрипким після удушення Лестером Стжельке) запевняти, що револьвер вона загубила? І вона зможе триматися цієї версії навіть після того, як у кульверті під дорогою знайдуть ті жіночі трупи?

Тесс узяла в пальці чужу ручку і знову заходилася писати.

Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесс почувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона все одно вже майже закінчує.

Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фінальний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відклала її вбік.

— Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.

Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.

Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесс дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.

— 42 —

Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде

Фрітці. Їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. Їм не дуже важливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповнювалась.

О цій порі до тієї крамниці доїхати можна швидко, але все одно це здавалося десь так далеко. Вона дуже втомилася. Вирішила, що сяде в старий пікап Ела Стжельке і в ньому вже все зробить. Але їй не хотілося заляпати своєю кров’ю так болісно писане нею зізнання, це здавалося їй дуже неправильним, зважаючи на всі ті криваві подробиці, що вона там...

Вона вирвала списані аркуші з «Синього коника» і понесла їх до вітальні, де так і продовжував працювати телевізор (тепер якийсь молодик на диво кримінального вигляду рекламував робота для миття підлоги), і там розсипала їх на колінах у Стжельке.

— Побережи це заради мене, Лесе, — попрохала вона його.

— Без проблем, — відповів він.

Вона собі відзначила, що в нього на голому костистому плечі підсихає шматок його мертвого мозку. От і добре.

Тесс вийшла надвір, у вітряну темряву, й повільно залізла у пікап, вмостилася за кермом. Чудернацьки знайомим прозвучало рипіння завіс водійських дверей, коли вона їх прочинила, а потім затріснула. Проте ні, що тут дивного: хіба вона не чула цього звуку біля крамниці? Авжеж. Вона намагалася зробити йому послугу, бо він їй робив — збирався поміняти колесо, щоб вона могла доїхати додому і нагодувати свого кота.

— Я пожаліла його акумулятор, щоб він не виснажувався, — промовила вона і розсміялась.

Тесс приставила коротке дуло револьвера собі до скроні, та раптом передумала. Такий постріл не завжди ефективний. Їй хотілося, щоб її гроші пішли на допомогу потерпілим жінкам, а не на оплату догляду за нею, коли вона лежатиме роками непритомна в якомусь закладі для людей-овочів.

Рот, це буде краще. Надійніше.

Язик відчув маслянистість дула, а крихітний плужок прицільної мушки проорав їй піднебіння.

«В мене було гарне життя — ну, скажімо, доволі гарне — і хоча наприкінці його я зробила жахливу помилку, може, це не зіграє проти мене, якщо існує щось після цього».

Ах, а який же солодкий цей нічний вітер. І ці делікатні аромати, які він доносить крізь водійське вікно. Соромно йти отак, але хіба є якийсь інший вибір? Вже час вирушати.

Тесс заплющила очі, щільніше обхопила пальцем спусковий гачок, і саме в цю мить забалакав Том. Дивно взагалі, як він на це спромігся, бо Том залишився в «Експідішені», а «Експідішен» залишився на обійсті іншого брата, майже за милю звідси, якщо їхати по дорозі. Та й голос, який вона почула, зовсім не був тим, яким вона зазвичай наділяла Тома. І на її власний він не був схожим. Цей голос був якимсь прохолодним. Та й вона — у неї ж в роті стирчить дуло револьвера. Вона взагалі не може говорити.

— Вона ж ніколи не була добрим детективом, хіба ні?

Тесс вийняла револьвер.

— Хто? Дорін?

Попри все, це її збентежило.

— А хто ж іще, Тессо Джин? Та й звідки їй бути добрим детективом? Вона ж породження тебе колишньої. Хіба не так?

Тесс припустила, що так воно й є.

— Дорін упевнена, що Великий Водій не ґвалтував, не вбивав тих жінок. Чи це не ти саме так там написала?

— Я, — погодилась Тесс. — Це я впевнена. Та я просто втомлена. І збентежена, гадаю так.

— І ще ти також почуваєшся винною.

— Так. І винною також.

— А винні люди здатні на логічні міркування, як ти гадаєш?

Ні. Мабуть, не здатні.

— Що ти намагаєшся мені довести?

— Що ти розкрила лише частину таємниці. Але перш ніж ти спробувала розкрити її цілком — саме ти, а не напхана банальними кліше літня леді-детектив, — трапилося дещо, ну скажімо, прикре.

— Прикре? Так ти це називаєш?

Звідкілясь, із величезної відстані, Тесс почула свій сміх. Десь там вітер підбивав стукатися об піддашок розхитану ринву. Звук нагадував той, що його видавала рекламна вивіска «7Up» над покинутою крамницею.

— Перш ніж застрелитися, — продовжив новий, незнайомий Том (цей голос повсякчас ставав дедалі більш жіноцьким), — чом би тобі не подумати самостійно? Але не тут.

— А де ж тоді?

Том не відповів на це запитання, та й не було в тім потреби. Натомість він сказав таке:

— І забери з собою те сране зізнання.

Тесс вилізла з пікапа і пішла назад у дім Лестера Стжельке. Зупинилася посеред кухні померлого хазяїна й почала думати. Робила вона це вголос, тобто голосом Тома (котрий щоразу звучав все більше схожим на її власний). Схоже, що Дорін десь загуляла.

— Ключ від будинку Ела мусить бути на тому ж кільці, що її ключ від його машини, — промовив Том, — але там собака. Тобі варто не забувати про собаку.

Авжеж, це було б неприпустимо. Тесс зазирнула до Лесового холодильника. Після недовгого порпання в глибині нижньої полиці знайшлася упаковка м’ясного фаршу. Використавши каталог «Дядечка Генрі», вона загорнула м’ясо в подвійний шар паперу і вирушила до вітальні. Там вона позбирала своє зізнання з колін Стжельке, роблячи це обережно, цілком усвідомлюючи, що та частина його, що була скривдила її — та частина, що призвела до вбивства трьох людей цього вечора, — міститься прямо під цими аркушами.

— Я забрала твоє мелене м’ясиво, але не тримай на мене зла. Я роблю тобі послугу. Воно тхне так смачно, що вже ледь не геть протухло.

— Ще й крадійка, на додаток до того, що вбивця, — зауважив Малий Водій своїм монотонним голосом мертвяка. — Ви тільки подивіться на неї.

— Стули пельку, Лесе, — мовила вона й пішла звідти.

— 43 —

«Перш ніж застрелитися, чом би тобі не подумати самостійно?»

Саме це вона й намагалася робити, скеровуючи старий пікап по звивистій дорозі, що вела до обійстя Елвіна Стжельке. Вона починала вірити, що з Тома, навіть коли він не перебуває в одному з нею автомобілі, кращий детектив, аніж з Дорін Маркіз у найкращі її часи.

— Скажу коротко, — почав Том. — Якщо ти не вважаєш, що Ел Стжельке брав у всьому цьому участь — я маю на увазі серйозну участь, — ти здуріла.

— Звичайно, я здуріла, — відповіла вона. — Бо інакше чому б я намагалася запевняти себе, що я застрелила не безвинну людину, коли сама розумію, що саме це я й зробила?

— Це голос почуття вини, не голос логіки, — відповів Том. Тоном дратуюче-самовпевненим. — Ніяким пухнастим зайчиком він не був, навіть чорно-білим ягнятком він не був. Прокинься, Тессо Джин. Ці двоє були не просто братами, вони були партнерами.

— Партнерами по бізнесу.

— Брати ніколи не бувають просто бізнес-партнерами. Там завжди є щось набагато складніше. Особливо, коли за матір їм править така жінка, як Рамона.

Тесс звернула на гладенько заасфальтовану під’їзну алею Ела Стжельке. Їй подумалось, що Том у даному випадку таки може мати рацію. Точно знала вона одно: Дорін з її подругами по В’язальному товариству ніколи не стикалися з такою жінкою, як Рамона Норвілл.

Загорівся ліхтар. Завівся собака: «Йавк-йавк, йавк-йавк-йавк». Тесс чекала, поки ліхтар погасне і замовкне пес.

— Ніяк мені дізнатися про все напевне, Томе.

— Ти не матимеш певності, поки не роздивишся все на власні очі.

— Хай навіть він і все знав, це ж не він зґвалтував мене.

Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався.

Але тут він знову заговорив:

— Коли хтось робить щось зле, а другий про це знає й не зупиняє його, вони обидва однаково винні.

— В очах закону?

— А також у моїх очах. Скажімо, Лестер сам-один вистежував, ґвалтував і убивав. Я так не думаю, але припустімо, що було саме так. Якщо старший брат про все знав і мовчав, вже тільки за одне це його варто було вбити. Фактично, я сказав би, що кулі — для них занадто легкий кінець. Насадити на розпечену кочергу, оце було б ближче до торжества справедливості.

Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Якщо їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не збирається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й полягає ласа штука, як сказала б Рамона.

— Авжеж, це якщо він знав. Проте аж таке поважне «якщо» не виправдовує кулі в голову. З матір’ю, так, там все ясно, сережки стали тим доказом, якого я потребувала. Але ж тут ніяких доказів.

— Справді? — голос в Тома звучав так тихо, що Тесс його ледве дочула. — Ходімо подивимось.

— 44 —

Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесс собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскаленими іклами.

— Губере?[185] — а кий чорт, для сільського пса це ім’я нічим не гірше за будь-яке інше. — Мене звуть Тесс. У мене є для тебе гамбургер. А ще я маю револьвер з одним набоєм. Зараз я збираюся відчинити двері. На твоєму місці я б вибрала м’ясо. Гаразд? Домовилися?

Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або принишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесс спробувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, від офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернувся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесс була науявляла собі бульдога або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами. А побачила Джек-Рассел-тер’єра[186], котрий дивися на неї з надією, помахуючи хвостиком.

Тесс поклала револьвер до кишені куртки і погладила песика по голові.

— Боже милостивий, — мовила вона. — Лишень подумати, як ти мене був налякав.

— Не варто було лякатися, — сказав Губер. — Скажи мені, де Ел?

— Не питай, — відповіла вона. — Хочеш гамбургер? Тільки попереджаю: він, можливо, вже зіпсований.

— Давай його сюди, бейбі, — кивнув Губер.

Тесс спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всередину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером.

Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж його брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помітила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграйками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесс подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гідним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Губер. — Не бажаєш поділитися?

— Фактично ні, — відповіла Тесс. — Звідки почнемо?

— Я не знаю, — відповів Губер. — Я всього лише пес. А як щодо добавки тієї смачної телятини?

Тесс згодувала йому ще трохи м’яса. Пес звівся на задні лапи й двічі крутнувся на місці. Тесс зачудувалася, чи вона не божеволіє.

— Томе, ти маєш щось сказати?

— У хаті його брата ти знайшла свої трусики, правильно?

— Так, знайшла і забрала їх. Вони порвані... та я б ніколи й не одягла їх знову, навіть якби вони були цілими... але ж вони мої.

— А що ти ще там знайшла, окрім жмута дамської білизни?

— Що ти маєш на увазі під твоїм «ще»?

Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання полягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чого вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер Стжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його місці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд»[187], вельми дорога, і всередині неї було пристрочено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежало — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?

— Я голосую за цей дім, — промовив Том. — Давай-но роздивимося.

— М ‘яса! — дзявкнув Губер і зробив новий пірует.

— 45 —

— Звідки нам розпочати?

— Ходімо, — погукав Том. — Чоловіки більшість своїх секретів ховають в одному з двох місць: або у спальні, або в кабінеті. Дорін цього може й не знати, але ж ти знаєш. І в цьому будинку немає кабінету.

Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без витівок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді знову повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Минуло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:

— Джекпот.

На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той невеличкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесс упізнала б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічого, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесс все одно помітила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.

— Твоє? — запитав Том.

— Сам знаєш.

— А як щодо олівця для брів?

— Такі продаються в аптеках по всій Амери...

— А саме цей твій?

— Так. Мій.

— Ну, тепер ти вже переконалася?

— Я... — у Тесс клубок застряг у горлі. Вона відчувала щось, але не мала певності, що саме. Полегшення? Жах? — Так, гадаю, що так. Але чому? Чому обидва вони?

Том нічого не сказав. Бо не мусив. Дорін могла цього й не розуміти (або не бажала визнавати, якщо розуміла, бо літні леді, котрі зачитувалися її пригодами, не любили лячних вивертів), проте Тесс гадала, що сама вона все зрозуміла. Їхня Матінка трахала їх обох. Саме так сказав би психіатр. Лестер став ґвалтівником, а Ел фетишистом, котрий брав у цьому опосередковану участь. Він, імовірно, навіть допомагав запроторити одну або й обох тих жінок до труби. Цього їй ніколи не дізнатися напевне.

— Обшукувати весь дім часу займе аж до світанку, — сказав Том, — але ти можеш ретельніше обшукати цю спальню, Тессо Джин. Решту речей із сумочки він, можливо, знищив — порізав на шматочки кредитні картки і викинув їх у річку Свебрідж, як на мій здогад, — але тобі варто переконатися, бо будь-що, на чому може бути позначене твоє ім’я, приведе поліцію прямо до твоїх дверей. Почни з шафи.

Тесс не знайшла в шафі кредитних карток чи чогось іншого, що належало б їй, а втім, дещо там їй таки трапилося. Воно лежало на верхній полиці. Тесс зійшла зі стільця, на якому стояла, і розглядала цю річ зі зростаючою відразою: каченя, м’яка іграшка, либонь, улюблена колись іграшка якоїсь дитини. У цього каченяти не було одного ока, а його синтетичне хутро обвалялося. Воно було фактично здерте в кількох місцях так, ніби це каченя хтось запестив до смерті. Збоку на вицвілому жовтому дзьобі виднілася темно-бордова пляма.

— Це те, що я думаю? — спитав Том.

— О Томе, я гадаю, що так.

— Трупи, які ти бачила в кульверті... могло одне з тих тіл належати дитині?

Ні, жодне з тих тіл не було настільки маленьким. Проте, можливо, кульверт під Стаґґ-роуд не єдине місце, де ховали трупи брати Стжельке.

— Поклади іграшку назад на полицю. Залиш для поліції цю знахідку. Тобі треба перевірити, чи не має він комп’ютера з даними в ньому про тебе. А потім ти мусиш звідси к чорту вшиватися.

Щось холодне й вологе торкнулося руки Тесс. Вона ледь не заверещала. То був Губер, він дивився на неї своїми яскравими очима.

— Ще м’яса! — попросив Губер, і Тесс дала йому шматочок.

— Якщо в Ела Стжельке є комп’ютер, можеш бути певним, він захищений паролем. Та ще й таким, мабуть, що мені його нізащо не зламати клацанням навмання.

— Тоді забери його та закинь у ту бісову річку, коли їхатимеш додому. Хай спить собі там, разом з рибами.

Але в будинку не виявилося комп’ютера.

Уже в дверях Тесс згодувала Губеру рештки м’яса. Він, либонь, виригає потім все на килим, але Великому Водієві до того вже нема діла.

Том запитав:

— Ти задоволена, Тессо Джин? Ти задоволена тим, що вбила не безвинну людину?

Вона гадала, що мусила б, бо тепер її самогубство виглядало явно неслушним вибором.

— А як бути з Бетсі Ніл, Томе? Як щодо неї?

Том не відповів... і знову ж таки, бо не мусив. Бо він, врешті-решт, — це вона сама.

Чи не вона?

Щодо цього Тесс не мала цілковитої певності. Та й чи має це якесь значення, якщо вона знає, що їй робити далі? А щодо завтра, то завтра вже буде інший день. Скарлет О’Гара мала щодо цього рацію[188].

Що має значення, так це те, що поліція мусить дізнатися про тіла в кульверті. Хоча б тому, що десь можуть бути родичі і друзі, котрі їх усе ще шукають. А також тому...

— Тому що плюшеве каченя підказує, що десь можуть бути й інші.

Цей голос уже належав їй.

І це було добре.

— 46 —

О сьомій тридцять наступного ранку після менш як трьох годин рвучкого, насиченого кошмарами сну Тесс увімкнула свій кабінетний комп’ютер. Але не для того, щоб писати. Писання було найостаннішим з усього, що вона наразі мала на думці.

Чи заміжня Бетсі Ніл? Тесс гадала, що ні. Того дня, в її офісі, вона не бачила на Бетсі Ніл обручки, та навіть якщо її вона могла й не помітити, то сімейних фотографій там не було точно. Єдиний образ, який вона пригадувала, це фото Барака Обами в рамці... але той одружений з іншою. Отже, маємо — Бетсі, ймовірно, розлучена або самотня. І ймовірно ж, не зареєстрована на жодному ресурсі в інтернеті. Тож у такому випадку комп’ютерний пошук не дасть їй абсолютно нічого. Тесс припускала, що може знайти її у «Стаґґер-Інн», якщо знову туди з’їздить... але вона не хотіла знову з’являтися в «Стаґґер-Інн». Більше ніколи.

— Навіщо ти вигадуєш собі клопіт? — спитав з підвіконня Фрітці. — Перевірила б принаймні телефонні номери по Свебріджу. А чим це від тебе так тхне? Невже собакою?

— Так. Це Губер.

— Зрадниця, — зневажливо промовив Фрітці.

Пошук показав їй близько дюжини різних Ніл. Один номер належав Е. Ніл. Наразі «Е» означає Елізабет? Був лише один спосіб це з’ясувати.

Не відкладаючи — це майже напевне позбавило б її хоробрості — Тесс набрала номер. Її пройняло потом, серце колотилося, мов скажене.

Телефон прогудів раз. Другий.

«Це, мабуть, не її номер. Може, він належить якійсь Едіт Ніл. Ба навіть якійсь Ельвірі Ніл».

Три гудки.

«А якщо навіть це номер Бетсі Ніл, її, либонь, немає вдома. Вона може бути зараз у відпустці, десь у Кетскілах…[189]

Чотири гудки.

...або знялася та й завіялася з кимось із «Зомбі пекарів», що тут неможливого? З соло-гітаристом. Можливо, вони разом співають «А чи зуміє твоя кицька подолати цього пса?» в душі, після того як...»

На тому боці взяли слухавку, Тесс відразу ж упізнала голос.

— Вітаю, ви подзвонили до Бетсі, але наразі я не можу підійти до телефону. Далі прозвучить гудок, а після нього ви самі знаєте, що робити. Доброго вам дня.

«Дякую, день у мене був поганий, а минула ніч була іще набагато гі...»

У слухавці прогуло, і Тесс, раніше, ніж усвідомити, що вона збирається щось сказати, почула себе, як вона вже балакає.

— Вітаю, пані Ніл, це Тесса Джин вам телефонує — авторка В’язального товариства. Ми з вами познайомилися у «Стаґґер-Інн». Ви мені віддали мій ТомТом, а я написала автограф для вашої бабусі. Ви звернули увагу на садна в мене на обличчі, і я вам тоді дещо збрехала. Не було ніякого бойфренда, пані Ніл. — Тесс заговорила швидше, боячись, що стрічка в автовідповідачі закінчиться раніше, ніж вона все розповість... для неї стало відкриттям, що їй так нестерпно хочеться все розповісти. — Мене було зґвалтовано, це так жахливо, але потім я спробувала все виправити і... я... я мушу побалакати з вами про це, тому що...

У телефоні почулося «клац», а тоді Тесс знову почула голос Бетсі Ніл, тепер уже наживо.

— Почніть спочатку, — промовила та, — але не поспіхом. Я щойно прокинулася і все ще напівсонна.

— 47 —

Вони домовилися разом поснідати в міському парку Свебріджа. Сіли на лаві біля естради. Тесс не відчувала голоду, але Бетсі Ніл змусила її покуштувати сендвіч, і Тесс, на власний подив, почала відкушувати від нього великі шматки, згадуючи при цім Губера, як той пожадливо ковтав м’ясо Лестера Стжельке.

— Почніть від самого початку, — попрохала Бетсі. Вона була спокійна, Тесс подумала: майже позаприродно спокійна. — Почніть від початку і розкажіть мені все.

Тесс розпочала із запрошення від товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни». Сама Бетсі говорила мало, лише вряди-годи вставляючи «угу» або «гаразд», щоб дати Тесс зрозуміти, що вона слідкує за розвитком історії. Розповідання породжувало спрагу, добре, що Бетсі принесла з собою також дві бляшанки крем-соди «Доктор Браун»[190]. Тесс вхопила одну з них і пожадливо випила.

Закінчила вона, коли вже перейшло за першу годину дня. Ті небагато людей, котрі теж були поприходили зі своїми ланчами посидіти в міському парку, давно вже поїли й розійшлися. Тільки дві жіночки ще вигулювали там своїх малят у ходунках, але доволі віддалік.

— Дозвольте, я викладу все прямо, — промовила Бетсі Ніл. — Ви збиралися себе застрелити, але натомість потім якийсь фантомний голос наказав вам повернутися до будинку Елвіна Стжельке.

— Так, — відповіла Тесс. — Де я й знайшла свою сумочку. І каченя з плямою крові.

— Ваші трусики знайшлися в домі молодшого брата.

— У Малого Водія, так. Вони в моєму «Експідішені». І сумочка там. Хочете на них подивитися?

— Ні. А з револьвером як?

— Він теж у машині. З одним набоєм у барабані, — вона зачудовано подивилася на пані Ніл, думаючи: «Ця дівчина з очима немов з картини Пікассо». — Ви мене часом не боїтеся? Ви ж тепер слабка ланка. Єдина, принаймні з тих, що я можу собі уявити.

— Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесс. А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.

Тесс моргнула. От, про це вона зовсім й забула.

— Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...

— Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні деінде.

— Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер-Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.

— Авжеж, — кивнула Тесс, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?

— По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зробити, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гарненьке обличчя не почне знову добре виглядати.

— Мені здається, з цього боку я прикрилася, — сказала Тесс і розповіла про побрехеньку, яку вона вигадала, щоб задовольнити Петсі Макклейн.

— Це вже непогано.

— Пані Ніл... Бетсі... ви мені вірите?

— О, так, — відповіла та ледь не відмахнувшись. — А тепер слухайте. Ви мене слухаєте?

Тесс кивнула.

— Ми з вами, пара жіночок, домовилися про скромний пікнік у парку, і це чудово. Але від сьогодні ми з вами не бачитимемося. Правильно?

— Якщо ви наполягаєте, — погодилась Тесс. У її мозку було точно таке ж відчуття, як у щелепі після того, як дантист уколе туди добрячу порцію новокаїну.

— Наполягаю. І ви мусите вигадати якусь іншу достовірну історію на той випадок, якщо копи побалакають із шофером лімузина, котрий відвозив вас додому...

— Мануель. Його ім’я Мануель.

— ...або водієм таксі, котрий привозив вас у «Стаґґер-Інн» у суботу вранці. Я не думаю, щоби хтось угледів зв’язок між вами та сімейством Стжельке, якщо ніде не вирине жодне з ваших посвідчень, але коли ця історія дійде до преси, здійметься великий галас і ми не можемо покладатися на те, що розслідування якимсь чином не зачепить і вас. — Вона нахилилася до Тесс і один раз плеснула долонею їй понад лівою груддю. — Я покладаюся на вас, цілком вірячи, що це ніяким чином не торкнеться мене. Бо я на це не заслужила.

Так. Вона аж ніяк на таке не заслужила.

— То яку ж історію ви збираєтесь розповісти копам, мила? Щось гарне, без моєї там присутності. Нумо, давайте, ви ж письменниця.

Тесс міркувала цілу хвилину. Бетсі її не підганяла.

— Я б сказала, що Рамона Норвілл порадила мені після мого виступу короткий шлях по Стаґґ-роуд — що є правдою — і, проїжджаючи по ній, я звернула увагу на клуб «Стаґґер-Інн». Я скажу, що через кілька миль я зупинилася пообідати, а потім вирішила повернутися, щоб трохи випити там. Послухати гру живого бенду.

— Непогано. І той бенд називався...

— Я знаю, як він називався, — сказала Тесс. Мабуть, новокаїн уже почав розсмоктуватися. — Я скажу, що познайомилася з якимись парубками, випила зайвого і вирішила, що набралася занадто, аби вести машину. Вас у цій історії нема, бо ви не працюєте вечорами. Я також можу розказати...

— Не переймайтесь. Цього достатньо. У вас добре виходить таке вариво, щойно ви розігрієтеся. Тільки не розцяцьковуйте зайвого.

— Не буду, — сказала Тесс. — І взагалі це така історія, якої мені, либонь, ніколи не доведеться розповісти. Тільки-но вони знайдуть Стжельке і їхніх жертв, як почнуть шукати якогось убивцю, вельми відмінного від такої маленької жіночки, як я, котра тихо пише собі книжечки.

Бетсі Ніл усміхнулася.

— Маленька жіночка, котра тихо пише собі книжечки, та щоб мені всратися. Ви ж іще та крута курва, — раптом вона помітила тривожний, переляканий вираз на обличчі в Тесс. — Що? Що з вами тепер?

— А вони зможуть угледіти зв’язок між тими жінками в трубі і сімейством Стжельке, вони зможуть чи ні? Принаймні з Лестером?

— Він одягав на себе гумку перед тим, як вас зґвалтувати?

— Ні, Боже мій, ні. Його викиди ще залишалися в мене на стегнах, коли я дісталася додому. І всередині мене, — її аж пересмикнуло.

— Значить, він і на інших наїжджав незагнузданим. Доказів там повно. Вони все складуть докупи. Якщо ті парубки дійсно позбавилися ваших посвідчень, ви залишитеся недоторканною у своєму затишному гніздечку. А сенсу непокоїтися тим, чого ви не в змозі проконтролювати, нема, як гадаєте?

— Нема.

— А ви... ви часом не збираєтеся, приїхавши додому, перерізати собі зап’ястя у ванні? Чи скористатися тією останньою кулею?

— Ні, — Тесс згадала, як солодко пахло нічне повітря, коли вона сиділа в пікапі, приставивши тупорилого «Лимоночавильника» собі до скроні. — Ні, зі мною все гаразд.

— Тоді вам уже час іти звідси. А я ще посиджу тут трохи.

Тесс уже було почала підводитись з лави, та раптом сіла знов.

— Є ще дещо, що мені треба взнати. Ви з себе робите фактично співучасницю скоєного мною злочину. Чому ви робите це заради жінки, котрої навіть не знаєте? Жінки, котру до цього бачили лише раз у житті?

— Ви повірите, якщо я скажу, що роблю це заради моєї бабусі, котра любить ваші книжки і дуже розстроїться, якщо ви потрапите до в’язниці за потрійне вбивство?

— Ані на крихту.

Бетсі якусь мить не говорила нічого. Взялася за свою бляшанку «Доктора Брауна», потім знову її відпустила.

— Багатьох жінок ґвалтують, як ви гадаєте? Я хочу сказати, що ви в цьому сенсі не унікальна, розумієте?

Авжеж, Тесс розуміла, що в цьому сенсі вона не унікальна, але розуміння цього не робило меншим ні її біль, ні її сором. Не допоможе їй це також заспокоїти нерви в очікуванні результатів аналізів на СНІД, які вона невдовзі зробить.

Бетсі усміхнулася. Нічого приємного не проглядалося в тій усмішці. Ані гарного.

— Жінок в усьому світі ґвалтують, як то ми кажемо. І дівчаток також. Таких, що мають улюблені м’які іграшки. Деяких при цім убивають, а деякі виживають. З тих, що вижили, скільки подають заяви про те, що з ними трапилося, як ви гадаєте?

Тесс помотала головою.

— Я теж цього не знаю, — кивнула Бетсі, — але я знаю дані Національної служби дослідження кримінальної віктимності[191], бо гуглила на цю тему. Шістдесят відсотків зґвалтувань залишаються невідомими правоохоронцям, судячи з тих даних. Три з кожних п’яти випадків. Гадаю, це ще невеликий відсоток, проте хто може сказати напевне? Поза уроками з математики важко доводити від’ємні числа. А насправді, так і неможливо.

— Хто зґвалтував вас? — запитала Тесс.

— Мій вітчим. Мені було тоді дванадцять. Він тримав ніж для масла в мене перед обличчям, поки це робив. Я тримала рот на замку — страшенно перелякалася, — але ніж зісковзнув, коли він кінчав. Мабуть, це було ненавмисно, а втім, хтозна...

Бетсі пальцями лівої руки відтягнула собі донизу нижню повіку лівого ока. Праву долоню вона підставила човником під нього, і в ту долоню акуратно викотилося скляне око. Порожня очниця була трохи почервонілою й підведеною вгору, немов задивилася на світ у зачудуванні.

— Біль був... ну, нема способу, яким можна описати той біль, насправді нема таких слів. Для мене це було, немов світ скінчився. А крові було... Багато її було. Мати доправила мене до лікаря. Вона наказала мені розповісти, що я бігла в самих панчохах і послизнулася в кухні на лінолеумі, який вона якраз перед тим наваксувала. Що я упала вперед головою і вийняла собі око об кут кухонного столу. Вона сказала, що лікар захоче побалакати зі мною наодинці і що вона на мене покладається. «Я знаю, він поробив тобі жахливе, — казала вона, — але якщо про це дізнаються люди, вони звинувачуватимуть мене. Прошу, дитинко, зроби це заради мене, і я тебе запевняю, нічого поганого з тобою ніколи більше не трапиться». Тож так я й зробила.

— А таке потім траплялося знову?

— Ще три чи чотири рази. І завше я тримала рота на замку, бо в мене залишилося лише одне око, котре могло теж стати пожертвою у протилежному випадку. Слухайте, ми тут уже закінчили чи ще ні?

Тесс зробила порух, щоб її обняти, але Бетсі, зіщулившись, ухилилася від обіймів. «Немов вампір, побачивши хрест», — подумала Тесс.

— Не треба цього, — промовила Бетсі.

— Але ж ...

— Розумію, розумію, красно дякую, солідарність, сестерство навіки, бла-бла-бла. Я не люблю, коли мене обнімають, оце і все. То ми вже тут закінчили чи ні?

— Ми вже закінчили.

— Тоді йдіть. І я на вашому місці викинула б револьвер у річку по дорозі додому. Ви спалили те своє зізнання?

— Так. Авжеж.

Бетсі кивнула.

— А я зітру те повідомлення, що ви його залишили на моєму автовідповідачі.

Тесс пішла геть. Тільки раз озирнулася. Бетсі Ніл все ще сиділа на лаві. Око собі вона вже вставила назад.

— 48 —

Уже сидячи в «Експідішені», Тесс второпала, що вельми непогано було б видалити інформацію про кілька останніх поїздок зі свого Джі-Пі-Ес. Вона натисла кнопку ввімкнення, й екран загорівся. Том промовив:

— Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

Тесс закінчила процес видалення і знову вимкнула Джі-Пі-Ес.

Яка там подорож, фактично ніякої; вона всього лише повертається до себе додому. І дорогу туди, подумалось їй, вона сама знайде.