Повна темрява. Без зірок

Справедливе подовження

Стрітер побачив той плакатик тільки тому, що мусив зупинитися, аби поблювати. Він часто тепер блював, а попереджувальні ознаки були непевні — подеколи тремтіння нудоти, подеколи мідний присмак у роті, а подеколи й нічого; просто бовть — і вихлюпнулося, здрастуйте, з приїздом. Через це їзда машиною стала для нього ризикованою справою, а йому ж останнім часом доводилося багато сидіти за кермом, почасти тому, що восени він на це вже не буде здатний, почасти тому, що він ще мусить чимало всього обміркувати. Йому завжди найкраще думалося за кермом.

Він їхав подовженням[192] Гаррис-авеню, широкою автомагістраллю, яка дві милі тягнеться повз окружний аеропорт Деррі та притаманні йому заклади: здебільшого то мотелі та склади. Денний рух тут завжди був напруженим, бо, окрім обслуговування аеропорту, ця магістраль ще й поєднувала східну та західну частини Деррі, натомість увечері на цьому Подовженні було майже порожньо. Стрітер з’їхав на велосипедну доріжку, вихопив один пластиковий блювальний пакет з пачки, що лежала напоготові поряд, на пасажирському сидінні, нахилив до нього обличчя й полегшився. Обід явив себе на біс. Він цього номера не дивився, бо очі мав заплющені. Навіщо? Якщо ти колись бачив бодай одну купку риговини, значить, бачив їх усі.

З початком фази блювання зникав біль. Доктор Гендерсон попереджав його, що так триватиме не завжди, і на останньому тижні почалися зміни. Поки що не вкрай болючі, просто миттєвий удар блискавки зі стравоходу в горло, схоже на викид кислоти при розладі шлунку. Це відчуття з’являлося, а тоді щезало. Але далі все гіршатиме, про це йому доктор Гендерсон казав також.

Він підвів голову від пакета, відчинив скриньку під приладовою панеллю, дістав звідти дротяний зажим і запечатав ним пакет зі своїм обідом, поки сморід не встиг розповзтися по салону. Подивився праворуч і побачив благословенну урну з забавним собакою, намальованим у неї на боці, й трафаретним написом: ПЕС ДЕРРІ ГОВОРЕ: «КИДАЙ СМІТТЯ В ГОДНЕ МІСЦЕ!».

Стрітер виліз із машини, рушив до ПСОВОЇ УРНИ, де й позбавився найсвіжішого з викидів свого несправного організму. Схиляючись до заходу, літнє сонце забарвлювало в червоний колір пласке (і наразі безлюдне) довкілля аеропорту, а тінь, притулена до п’ят Стрітера, була довгою й гротескно худою. Ніби випереджаючи на чотири місяці його тіло, вона мемов уже була зруйнована тим раком, котрий невдовзі почне можирати його живцем.

Він повернувся йти назад до машини і тоді побачив плакатик по той бік дороги. Спершу — можливо, через те, що очі в нього ще сльозилися, він прочитав напис на ньому як: ПОДОВЖЕННЯ ВОЛОССЯ. Потім проморгався й побачив, що насправді там написано: ПОДОВЖЕННЯ ВИПЛАТНЕ. А нижче, дрібнішими літерами: справедлива ціна.

Подовження виплатне, ціна справедлива. Звучить гарно і навіть має якийсь сенс.

На протилежному боці магістралі, перед сітчастим парканом, що огороджував територію окружного аеропорту, лежав гравійний майданчик. У годину пік там виставляли свої придорожні ятки чимало людей, бо там таки існувала можливість покупцеві з’їхати на узбіччя без того, щоб його дзьобнули в хвіст (тобто, якщо той діяв швидко і не забував при цім увімкнути сигнал повороту). Стрітер усе своє життя прожив у цьому маленькому мейнському містечку Деррі й упродовж багатьох років міг бачити, як люди тут продають свіжу городину навесні, качани кукурудзи й свіжі ягоди влітку та лобстерів майже цілорічно. Один божевільний стариган, знаний на прізвисько Сніговик, завжди тут панує рано навесні, продаючи загублені кимсь узимку і знайдені ним під час відлиг різні цяцьки. Багато років тому Стрітер був купив у того старого цілком пристойну на вигляд м’яку ляльку, з наміром подарувати її своїй доні Мей, котрій тоді було чи то два, чи три рочки. Тоді він зробив помилку, розповівши Дженет, що придбав її у Сніговика, і дружина змусила його викинути ту ляльку геть.

— Ти гадаєш, ніби ми можемо просто прокип’ятити цю річ і таким чином знищимо всіх мікробів? — запитала вона. — Іноді я дивуюся, як може в цілому розумний чоловік бути таким дурником.

Авжеж, рак нікого не дискримінує, коли дістається до мозку. Хай хоч розумний, хоч дурний, а він уже був майже готовий, скинувши з себе спортивну форму, вийти з цієї гри.

На тому місці, де зазвичай колись був розкладав свої скарби Сніговик, зараз стояв ломберний столик. Опецькуватого чоловічка, що сидів за ним, притіняла від надвечірнього сонця велика, жовта, якось так, ніби хтиво, скособочена парасоля.

Стрітер цілу хвилину простояв перед своєю машиною, він уже ледь було знову не сів за кермо (опецькуватий чоловічок його не помічав; схоже було, той задивився на екран маленького портативного телевізора), а тоді в ньому пересилила цікавість. Він поглянув в обидва боки на дорогу, жодної машини не побачив — Подовження Гаррис-авеню, як і годилося, було мертвим цієї години, усі постійні пасажири місцевих авіаліній уже обідають по домівках, сприймаючи власний позараковий стан як щось гарантовано забезпечене — і перейшов чотири порожні смуги магістралі. Його худюща тінь, Привид Майбутнього Стрітера, сунула за ним.

Опецькуватий чоловічок звів на нього очі.

— О, вітаю, — промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаштунками»[193]. — Як наші справи цього вечора?

— Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, — відповів Стрітер. — Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вельми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рідких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит[194].

— Авжеж, — кивнув опецькуватий чоловічок, — але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. — Він ще похитав головою на несправедливість цього світу. — Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі додому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.

Стрітер подивися на столик, не побачив там жодної речі на продаж (якщо в пропозицію не входив телевізор) і усміхнувся.

— Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...

— Джордж Лядвио, — назвався опецьок, підводячись, і простягнув відповідно пухку долоню.

Стрітер з ним поручкався.

— Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієнтом, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спершу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».

— Ви бажаєте подовжити собі волосся? — перепитав Лядвио, критично його оглядаючи. — Я питаюся, бо, здається, воно у вас насправді починає рідшати.

— А невдовзі й зовсім вилізе, — зауважив Стрітер. — Я на хіміотерапії.

— Ой, пане. Вибачаюся.

— Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...

Він знизав плечима. Як дивно легко розповідати про такі речі незнайомцеві, чудувався він. Навіть власним дітям він не міг цього розказати, хоча Дженет усе знала, звісно.

— Шансів небагато? — спитав Лядвио. У його голосі звучало щире співчуття — не більше й не менше, — і Стрітер відчув, як на очі йому навертаються сльози. Він жахливо соромився плакати перед Дженет, і траплялося таке з ним усього двічі. Тут же, перед незнайомцем, це здавалося цілком нормальним. Однак він витяг із задньої кишені хустинку й утер нею сльози. Невеличкий літак заходив на посадку. Його силует проти призахідного сонця скидався на рухоме розп’яття.

— Шансів ніяких, судячи з того, що я чую, — промовив Стрітер. — Тож я й гадаю, що хіміотерапія, це як... ну, не знаю...

— Перевірка колінного рефлексу?

Стрітер розсміявся.

— Точно, саме так.

— Можливо, вам варто було б зважити, чи не відмовитися зовсім від хіміотерапії на користь якихось потужніших болетамівних засобів. Або ви могли б укласти бізнесову угоду зі мною.

— Як я вже було почав говорити, я не можу бути вашим перспективним клієнтом, не знаючи, чим саме ви торгуєте.

— О, авжеж, більшість людей назвали б це зіллям від усіх хвороб, — сказав з усмішкою, похитуючись навшпиньках за своїм столиком, Лядвио. З якимсь зачудуванням Стрітер собі відзначив, що, хоча Джордж Лядвио і був опецькуватим, тінь у нього була такою ж тонкою й хворобливою на вигляд, як і власна тінь Стрітера. Подумалося, що будь-чия тінь починає здаватися хворобливою з наближенням сонця до заходу, особливо в серпні, коли кінець дня тягнеться надто довго і якось так, не вельми приємно.

— Я не бачу тут ніяких слоїків з медикаментами, — сказав Стрітер.

Лядвио склав пальці будиночком на своєму столику, раптом умент набувши ділового вигляду.

— Я продаю подовження, — сказав він.

— Що цілком вдало збігається з офіційним статусом цієї дороги.

— Ніколи не думав про це в такому сенсі, але ви, либонь, маєте рацію. Хоча подеколи сигара слугує лише для продукування диму, а випадковий збіг є випадковим збігом. Будь-хто воліє якогось подовження, містере Стрітер. Якби ви були молодою жінкою, закоханою в шопінг, я запропонував би вам подовження кредиту. Були б ви чоловіком з маленьким пенісом — генетика іноді така жорстока штука — я запропонував би вам подовження члена.

Стрітер був і здивований, і разом з тим зачудований таким нахабством. Вперше за цілий місяць — відтоді, як дізнався про свій діагноз, — він забув, що слабує на агресивну й надзвичайно швидко прогресуючу форму раку.

— Ви жартуєте.

— О, я великий штукар, але я ніколи не жартую щодо бізнесу. Свого часу я продав десятки подовжень члена і був відомий в Аризоні під прізвиськом Ель Пене Ґранде. Я з вами цілком щирий, проте, на моє щастя, не вимагаю й не очікую від вас, щоб ви мені вірили просто так. Чоловіки-коротуни часто бажають подовження всього тіла. Якби вам захотілося кращої шевелюри, я був би щасливий продати вам подовження волосся.

— А може людина з довгим носом — ну, знаєте, як в Джиммі Дуранті[195] — отримати коротший ніс?

Лядвио усміхнувся й похитав головою.

— От тепер ви самі жартуєте. Бо відповіддю на це буде — ні. Якщо вам потрібне скорочення, мусите шукати деінде. Я спеціалізуюся лише на подовженнях, це суто американська послуга. Я продавав подовження кохання (подеколи їх називають «приворотним зіллям») безнадійно закоханим, подовження кредитів тим, хто опинилися в скрутному фінансовому стані — таких безліч за сьогоднішньої економіки, — подовження часу тим, у кого якісь термінові справи, а одного разу подовження зору хлопцю, котрий бажав стати пілотом військовоповітряних сил, але знав, що не пройде тест, бо був короткозорим.

Стрітер щасливо шкірився, отримуючи насолоду від такої забавки. Ще недавно він сказав би, що насолода від гри йому тепер недосяжна, але життя сповнене сюрпризів.

Лядвио також усміхався, немов їх обох щойно розвеселив почутий анекдот.

— А раз, — сказав він, — я замахнувся на подовження реальності для одного художника — вельми талановитий був чоловік, — котрий тоді чимдалі вже занурювався у параноїдальну шизофренію. Ото таки коштувало дуже недешево.

— Скільки? Можна мені поцікавитися?

— Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо брали курс сприйняття мистецтва у коледжі.

Стрітер не перестав посміхатися, але зробив крок назад, на трохи безпечнішу відстань. Він змирився з тим фактом, що мусить померти, але це не означало, що він бажає, аби це трапилося сьогодні, та ще й від руки можливого втікача із закритого закладу для кримінальних божевільних «Джуніпер Гілл» в Агасті[196].

— Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?

— Вельми довго живучого, якщо точніше, — сказав Лядвио. — Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що я можу зробити для вас. Вам, певне, сподобалося б подовження життя.

— Чого досягти неможливо, я гадаю? — спитав Стрітер. Подумки він вираховував відстань до своєї машини, та як швидко він туди зможе добігти.

— Звісно, що можливо... за деяку ціну.

Стрітер, котрий свого часу чимало награвся в скребл, уже уявив собі літери прізвища Лядвио на фішках і встиг перетасувати їх.

— Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?

Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив угору очі.

— Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона мене не вкусить за гузно[197]. Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влаштують. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.

— Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щемкою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне посилення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у якому обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайнфельді».

Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ніби казав: «Хтозна?»

— Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очікуєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу запропонувати.

— Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його розрадив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, то й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад ломберними столиком.

— П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу вас попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні помічника менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кермом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео»[198] та й то...

— Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.

— Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно було з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...

— Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три щонайменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.

«Це все освітлення, — подумав Стрітер. — Надвечірне світло здатне на такі трюки». А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви згорілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравійний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.

— Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

— Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

— Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

— Йо, такий цей куцохвостий світ.

— Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою магу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізики. Психогенної фізики, так би мовити.

Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло дещо забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низенький, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуніпер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точно. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.

— Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, містере Стрітер?

— Прошу.

— Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб погане прибралося з вас.

— Розумію.

І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його просторікувань була класичною.

— Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже давно доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненавидите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?

— Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул»[199], але не віриться мені, щоби їм таке...

— Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.

Стрітер подумав здивовано, чи це, бува, не побічний ефект тих медикаментів, що він їх зараз приймає.

— Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мені не подобаються — от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміттєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...

— Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я процитую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу»[200].

— А от Вілл Роджерс[201] казав...

— Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носив капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що грається в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого ненависного, ми з вами не робимо бізнесу.

Стрітер задумався. А потім, дивлячись собі на носки черевиків, він нарешті заговорив таким зніченим голосом, котрого в себе й сам ледь годен був упізнати:

— Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.

— Хто він за такий у вашому житті?

Стрітер зітхнув.

— Мій найкращий друг ще з першого класу школи.

Запала мить тиші перед тим, як Лядвио вибухнув сміхом.

Він швидко обійшов свій столик і ляснув Стрітера по спині (рукою дивно холодною, пальці якої замість опецькуватих і коротких відчувалися довгими й тонкими), а тоді так само швидко знов повернувся до свого складаного стільця. І гепнувся на нього, не перестаючи форкати й пирскати сміхом. Обличчя в нього почервоніло, навіть сльози, що котилися йому по щоках, були на вигляд червоними — кривавими фактично — у світлі призахідного сонця.

— Ваш кращий... з першого класу... оху як же це...

Лядвио не міг більше стримуватися. Він заходився реготом, він підвивав й утробно булькотав, його підборіддя (дивно гостре для такого повновидого обличчя) кивало, раз у раз задираючись до цнотливо чистого (хоча вже й темніючого) літнього неба. Врешті-решт він себе опанував. Стрітер подумав було, чи не запропонувати йому свою хустинку, але потім вирішив, що йому не хочеться, аби та торкалася шкіри придорожнього торговця з майданчика при Подовженні Гаррис-авеню.

— Це пречудово, містере Стрітер, — промовив він. — Ми з вами можемо робити бізнес.

— Отакої, то й гаразд, — відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. — Я вже почав насолоджуватися додатковими п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив машину на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорожнього руху. Можу собі заробити штраф.

— Я б на вашому місці не переймався цим, — сказав Лядвио. — Як ви могли б помітити, жодної цивільної машини не проїхало повз нас із того моменту, як ми з вами почали торгуватися, не кажучи вже про якийсь крузер із департаменту поліції Деррі. Дорожній рух ніколи мені не заважає, щойно я почав домовлятися про серйозну справу з серйозним чоловіком або жінкою. Я про це дбаю.

Стрітер тривожно роззирнувся навкруги. Ба насправді. Він чув віддалені звуки машин, що їдуть по Вітчем-стрит, прямуючи в бік узвозу Апмайл, але в цьому кутку Деррі було абсолютно порожньо. «Звичайно, — подумав він, — після закінчення робочого дня рух тут завжди слабенький».

Але щоб взагалі ніякого? Щоб цілком відсутній? Такого можна було б очікувати опівночі, але ж не о сьомій тридцять вечора.

— Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого друга, — заохотив його Лядвио.

Стрітер знову нагадав собі, що цей чоловік божевільний. Що він не викладе цьому Лядвио, все йому згодиться. Думка ця виявилася звільняючою.

— Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагато гарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай наполовину, так це хіба що в міні-гольфі.

— Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупувань чір-лідерок, — зауважив Лядвио.

Стрітер похмуро усміхнувся, дедалі розпаляючись думками.

— Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові амбіції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поставивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?

— До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Відповідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, завжди робив помилки Том?

— Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому курсі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досягнення в спорті, я був одночасно двома студентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.

— Круто.

— А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, карі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...

— Цицьки такі, що аж не вмі...

— Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...

— Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...

— Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?

— Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.

— Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.

— Шляхетно!

— Пояснили, що не спроможні були утриматися.

— Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.

— Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.

— Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.

— Дійсно, так і було.

Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викликав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нормою він ніколи не кохався — ну, принаймні не по повній програмі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Либонь, перший же раз, як він її попросив».

— І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?

— Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.

— А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцював її ні за що.

— Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не побачиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають одне одного за руки.

— Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелося вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... — з-під своїх кущастих брів Лядвио кинув на Стрітера проникливий погляд, — ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.

— Зовсім ні, — здивований таким припущенням, заперечив Стрітер. — Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохас. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх проблем з раком, — це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті взагалі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали саме правильних дружин. Абсолютно. Але...

— Але? — Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом,

Стрітер усвідомив, що вп’явся собі нігтями в долоні. І замість того щоби розслабитись, він ввігнав їх ще глибше. Ввігнав так сильно, що аж відчув, як там почала виступати кров.

— Але ж цей курваль її в мене вкрав!

Ця думка гризла його впродовж усіх цих років, і так приємно було виплюнути її зараз уголос.

— Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?

Стрітер не відповів. Він важко дихав, немов щойно був зробив ривок на п’ятдесят ярдів або виборсався з вуличної бійки. Його лишень недавно бліді щоки напухли яскравими жорстокими плямами.

— Отже, це все? — спитав Лядвио лагідним тоном парафіяльного душпастира.

— Ні.

— Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.

— Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Наприкінці вісімдесятих — невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто[202] — він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна компанія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.

— Не так тхне.

— Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вважали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здогадайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?

— Звичайно! Бо він ваш друг!

— Спробуйте знову.

— Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.

— Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок землі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під звалище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утримують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?

— Повідайте мені.

— Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, якщо вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацючий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!

Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...

«In cancer veritas»[203], — подумав Стрітер.

— Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кінчиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коротесенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Був обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам залишалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?

— Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Одна виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу. І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, таке, курва, й насіння!

— Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з нікчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.

— Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення.

— А насправді ви тоді мріяли про підвищення.

— Звідки вам це відомо?

— Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.

— Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»[204]! — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензійного лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!

— А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.

— Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу[205]. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»[206].

— Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.

— У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошепки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... як якийсь, блядь... кінь.

— Ви також.

— Що?

— Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?

— Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.

— Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...

— Якщо що?

Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.

— Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазвичай о цій порі дня.

— Перед самим заходом сонця.

— Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляться крізь мене, немов крізь порожнечу, — але ж ви мене видивлятиметеся. Хіба не так?

— Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.

— І ви привезете мені дещо.

Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовижну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й величезні. Вони в нього були гострющі.

Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.

— Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?

— Так, — відповів Стрітер.

Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлікарні «Акадія».

Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. Їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.

— Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя явно посвіжішало.

— Справді?

— Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.

Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.

— Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.

— Чудово.

— Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.

— Вперше за все наше подружнє життя.

Вона наморщила носик.

— Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про все зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірзпорту[207] на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі.

Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.

— Побачимо, — відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це їсти. Вперше за багато днів.

«Нічого такого там не було — ти ж це чудово розумієш, правда? Це просто коротка психосоматична релаксація. Все сунутиметься в тім же напрямку».

— Як і мої залисини.

— Що, коханий?

— Нічого.

— О, зайшлося про Ґрейсі, а мені ж телефонувала Норма. Нагадала, що тепер їхня черга запросити нас до себе на вечерю, увечері в четвер. Я їй сказала, що спитаю в тебе, але попередила, що ти дуже зайнятий у себе в банку, працюєш допізна, мовляв, ненадійні закладні і все таке подібне. Я вирішили, що ти не захочеш з ними бачитися.

Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але водночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої казки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз по щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітилося ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит[208], кохаючись там іноді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до пральні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й обняв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,

— Це так жорстоко, так несправедливо, — промовила вона. — Ми проб’ємося крізь це. Не знаю як, але ми впораємося,

— Все правильно. І почнемо з того, що повечеряємо разом з Томом і Нормою в четвер, як ми це завжди робили.

Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.

— Ти хочеш їм розказати?

— І зіпсувати вечір? Авжеж, що ні.

— А чи ти зможеш узагалі там їсти? Без того, щоб...

Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.

— Не знаю, як воно буде у четвер, але я міг би щось з’їсти зараз, — сказав він. — Ти не проти, якщо я нашукаю собі гамбургер? Або я міг би сходити в «Макдоналдс»... принесу тобі звідти шоколадний коктейль...

— Боже правий, — вигукнула вона, витираючи собі очі. — Це справжнє чудо.

— Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, — сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. — Проте...

Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював проблеми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, котра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудувало Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендерсона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клінічної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не покриє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нерадісними. Стрітер наполіг.

— А що ж тоді, Родді?

— Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе виглядають чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з таким не стикалися. Більше того — але це суто між нами — технік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.

— А проте сам я почуваюся добре, — сказав Стрітер, — тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?

— Ти блюєш?

— Було пару разів, — визнав Стрітер, — проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.

Родді Гендерсон насупився.

— Це вельми нерозумно з твого боку.

— Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погноїмо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі звалища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, погоджуюся.

Гендерсон явно образився.

— Хіміотерапія — це найкраще, що існує з останніх надій для...

— Не бреши підбріхувачу, — перебив його Стрітер з добродушною посмішкою. Він зробив глибокий вдих, що заповнив повітрям весь простір його легень, аж до самісінького дна. Відчуття було фантастично чудовим! — При агресивному раку хімія робиться не для пацієнта. Це просто додатковий податок на агонію, який сплачує пацієнт, щоб, коли він помре, лікарі й родичі могли обійнятися над труною і сказати: «Ми робили все, що могли».

— Це брутально, — промовив доктор Гендерсон. — Ти сам розумієш, що ремісія може в будь-який момент припинитися, розумієш же, так?

— Розкажи про це бластомам, — відповів Стрітер. — Тим, яких там більше немає.

Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Стрітерових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять секунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Картинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.

— Розслабся, Родді, — Стрітер заговорив делікатно, тим тоном, яким, мабуть, заспокоював колись Мей або Джастіна, коли губилася або ламалася їхня улюблена іграшка. — Лайно трапляється; чудо також трапляється, вряди-годи. Я читав про це в «Рідерз Дайджест».

— У моєму досвіді його ніколи не траплялося в трубі МРТ, — Гендерсон узяв авторучку й постукав нею по медичній картці Стрітера, котра значно розпухла за останні три місяці.

— Все коли-небудь трапляється вперше, — промовив Стрітер.

Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахідне сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три сплановані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зволожені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед патіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нормою, котрі завантажують посудомийну машину.

«Дворик? Який це дворик, це образ раю для фанатів «шопінг-каналів».

Тут був навіть фонтан із мармуровим хлопчиком. Чомусь цей голозадий херувим (звісно ж, пісяючий) дратував Стрітера найбільше. Він майже не сумнівався, що це ідея Норми — вона була якось знову повернулася до коледжу, аби отримати диплом з мистецтвознавства, тож тепер мала голозаді претензії на класицизм, — але все одно, бачити цю річ тут, посеред згасаючого сяйва перфектного мейнського вечора, і знати, що це — результат сміттєвої монополії Тома...

Ну, й варто було лишень згадати про диявола (або Лядвио, якщо тобі так більше подобається, подумав Стрітер), як у патіо з’явився особисто Сміттєвий Король з затиснутими між пальцями лівої руки шийками запотілих пляшок мікроброварної «Старої рябенької курочки». Виразно стрункий у своїй простій сорочці й линялих джинсах, з ефектно підсвіченим призахідним сонцем обличчям, Том Ґудх’ю мав вигляд фотомоделі з журнальної реклами пива. Стрітер навіть уявив собі гасло: «Живи гарним життям, тримайся “Рябенької курочки”».

— Я собі так подумав, що ти, либонь, захочеш освіжитися, оскільки твоя красуня-дружина сказала, що за кермо сяде вона.

— Дякую, — Стрітер взяв одну із пляшок, підніс до рота і почав пити. Претензійне чи ні, але пиво таки було добрим.

Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів вийшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, — подумав Стрітер. — Мабуть, стільки їх, що він києм відбивається».

— Мама сказала, що вам, либонь, оце смакуватиме, — сказав Джейкоб.

— Дякую, Джейку. Ти кудись збираєшся?

— Ненадовго. Просто покидаю фрізбі з хлопцями на Пустовщині[209], поки зовсім не стемніє, а потім уроки вчити.

— Залишайтеся на ближньому боці. Відтоді, як все те лайно знову заросло, там тепер багато отруйного плюща.

— Йо, ми знаємо. Денні був обпікся у восьмому класі, та так зле, що аж його мати злякалася, подумала, що в нього рак.

— Овва! — не втримався Стрітер.

— Вертатимешся додому, кермуй обережно, синку. Без усяких там трюків.

— Авжеж.

Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у щоку, абсолютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригніченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродливу дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.

— Він хороший хлопець, — промовив Ґудх’ю ніжно, дивлячись услід Джейкобу, котрий піднявся сходами і зник у будинку. — Наполегливо вчиться, оцінки має добрі, несхоже на його старого. На моє щастя, в мене був ти.

— На обопільне нам з тобою щастя, — усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт»[210]. І відправив їжу собі до рота.

— Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, — сказав Ґудх’ю. — Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з тобою все гаразд.

— Якнайкраще, — запевнив його Стрітер і ще випив смачного (й безсумнівно дорогого) пива, — хоча от трохи почав лисіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.

— Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, — зауважив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Король виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмірно, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Європою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало — коштом Сміттєвого Короля.

«О чоловіче, котрий має все, ім.’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.

Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.

— Життя чудове, як ти вважаєш?

— Вельми чудове, — погодився Стрітер. — Довгих нам днів і приємних ночей.

Ґудх’ю звів угору брови:

— Де це ти підчепив таку фразу?

— Щойно придумав, гадаю[211], — відповів Стрітер, — а хіба вона не правдива?

— Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мірою завдячую тобі, — промовив Ґудх’ю. — Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. — Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи своєму безглуздому подвір’ю. — Принаймні найапетитнішою його складовою.

— Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.

Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:

— Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біблія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більша за перли»[212]. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.

Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання розбити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її ікласте, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому другу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.

— Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.

— Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

— Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.

— Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

— Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.

Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто і сенсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том від тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.

Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив в унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

Наступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекординговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

— Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

— Краще.

— Так?

— Так.

— Блювали?

— Сьогодні ні.

— Їли?

— Як кінь.

— Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.

— Звідки ви взнали?

— Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?

Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнуп.

— А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку собі до рота й проковтнув.

У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно закрився.

— Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Лядвио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відрижка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.

— А що буде далі? — запитав Стрітер. Він почувався змерзлим навіть у піджаку.

— Далі? — Лядвио зробив здивований вигляд. — Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним — хтозна.

— І щастям?

Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.

— Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої родини, звичайно — від Дженет, Мей і Джастіна.

Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.

— І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що діти — запорука нашого майбуття, проте фактично це діти беруть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалічитися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснажливої хвороби...

— Ви хочете сказати, що...

— Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Диявола й Деніела Вебстера»[213]. Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідніших людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він триватиме, шляху, аби списати вашу душу собі до запліснявілого гросбуха, краще поміркуйте краще. Людські душі знецінилися, стали безбарвними.

Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджування ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.

«Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».

Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так?

Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрітеру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.

— Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволеними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?

— Це... і не зовсім це.

— Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. — Якщо ви бажаєте отримати на нього відповідь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається на дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він розпочнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.

— А де ваша машина?

— О, так це те запитання, що вам муляє? — Лядвио відкрито з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зизуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної — так, насправді так — злоякісної чорноти. Він скидався на найнеприємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.

— Ваші зуби, — промовив дурнувато Стрітер, — вони ікласті.

— Ваше питання, містере Стрітер!

— Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?

Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним — як у здихаючої каліопи[214].

— Ні, Дейве, — промовив він. — В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.

— А що тоді? Що?

Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того відчути слабкість до глибини своїх кісток — так, ніби їх на дірки поточило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.

— А чому вас це так непокоїть? Ви ж його ненавидите, самі про це казали.

— Але...

— Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.

Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано: «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.

— Податковий рай, — пояснив Лядвио. — Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаюся. І горе тоді тобі, пестунчику.

— А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запитання?

— Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ніколи ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?

— Ну... — Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на руки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. — Так.

— Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з розчепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого друга. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.

— А якщо я захочу відіграти назад? — прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонструвавши гостроверху гряду канібальських зубів.

— Ти не зможеш, — сказав він.

Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж-близнюків.

У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер[215]) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом наших днів.

— Я не маю цьому пояснень, — сказав Гендерсон.

Стрітер мав, але тримав рот на замку.

Їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скани МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — якомога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це насправді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.

— Ситуація погана, проте не безнадійна, — казав лікар, тягнучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Вій усміхнувся. — Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хіміотерапії.

У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення. А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауї їм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.

— Ми прибудемо підтримати тебе, — пообіцяв Стрітер.

Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому дуже жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі подеколи бував просто вбивчим.

У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.

У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун[216] і — ніби жартома — створив відеогру під назвою «Проведи Файдо додому»[217]. Сенс гри полягав у тому, що собаку на повідку треба провести додому з торгівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних водіїв, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї скажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі». Стрітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв його, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорейтед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят тисяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і моїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»[218] — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпульcивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».

У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»[219] знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подорожував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на ледь човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролювати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав зі своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке був здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйона-доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусив його терпляче витирати вологими серветками.

Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,

— Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — це лише жарт.

Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.

Якщо добре про це поміркувати.

У 2004 році Мей Стрітер отримала роботу в газеті «Бостон Глоб» і оголосила себе найщасливішою дівчиною в США. Джастін Стрітер створив гру «Рок-Хата», котра стане бестселером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»[220] не зробить її застарілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну програму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»[221]. Старший Стрітер отримав підвищення і став керівником філії, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дженет до Канкуну[222], вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик».

Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було на те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.

«Надкушував? — подумав Стрітер, читаючи про це статтю в «Деррі Ньюз». — Це більше схоже на вигризання».

Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав підфарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що воно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; волосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волосся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ланах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів».

У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьора брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружиною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час упродовж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба навіть попри те, що найстарша з дітей Тома — Ґрейсі — наступила собі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зламала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх’ю виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він виглядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його невеличке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б заради того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невситимої спраги, коли вона опанує ними знову.

На медовий місяць пара вирушила до Белізу. «Можу закластися, що дощ періщитиме там весь цей час», — думав Стрітер. Дощу не було, але Джейкоб майже цілий тиждень провів у вбогому шпиталі, страждаючи від гострого гастроентериту й какаючи в паперові пелюшки. Він мусив би пити воду тільки з пляшок, але одного разу забув і почистив зуби водою з-під крана. «Сам винен», — казав він.

Понад вісімсот американських вояків загинуло в Іраку. Не поталанило тим хлопцям і дівчатам.

Тома Ґудх’ю взялася мучити подагра, далі найшла кульгавість, він почав ходити з ціпком.

Того року в чеку, виписаному «Позаконфесійному дитячому фонду», значилася дійсно велика сума, але Стрітер тим не переймався. Хто віддає, той більш благословенний за того, хто приймає. Усі найкращі люди так кажуть.

У 2006 році Томова дочка Ґрейсі пала жертвою пародонтозу і втратила всі зуби. Також вона втратила здатність відчувати запахи. Одного вечора невдовзі по тому Ґудх’ю зі Стрітером сиділи за їх традиційною щотижневою вечерею (тільки вдвох, доглядач Карла повів його на «прогулянку»), і раптом Том вдарився в сльози. Він давно попрощався з мікроброварним пивом на користь джину «Бомбей Сапфір» і був уже вельми напідпитку.

— Я не розумію, що зі мною відбулося! — рюмсав він. — Я почуваюся... я здаюся собі... тим сучим Йовом[223].

Стрітер пригорнув його до себе, втішав його. Казав своєму старому другові, що хмари завжди приходять, щоб рано чи пізно обов’язково розвіятись.

— Бігме, ці хмари, курва, висять наді мною казна-як довго! — ридав Ґудх’ю, б’ючи Стрітера по спині кулаком. Стрітер на це не зважав. Його старий друг уже не був таким дужим, як колись.

Розлучилися Чарлі Шин, Торі Спеллінг і Дейвід Хасселгоф[224], а в Деррі справляли тридцятирічний ювілей подружнього життя Дейвід і Дженет Стрітер. Була вечірка. Під її фінал Стрітер обруч зі своєю дружиною повів усіх гостей надвір. Він підготував феєрверк. Усі аплодували, окрім Карла Ґудх’ю. Він намагався, але не попадав собі долонею об долоню. Кінець-кінцем, колишній студент Емерсон-коледжу покинув намагатися плескати і, гугукаючи, став показувати пальцем в небо.

У 2007 році до в’язниці сів (не вперше) Кіфер Сазерленд[225] за керування автомобілем у нетверезому стані, а чоловік Ґрейсі Ґудх’ю-Дікерсон загинув у автокатастрофі. На його смугу винесло зустрічного п’яного водія, коли Енді Дікерсон повертався з роботи додому. Добра новина полягала в тім, що тим п’яницею за кермом був не Кіфер Сазерленд. А поганою стало те, що Ґрейс Дікерсон перебувала на четвертому місяці вагітності й без цента. Її чоловік заради економії був перестав сплачувати внески, перервавши дію своєї страхової угоди. Ґрейсі переїхала жити до батька й брата Карла.

— З їхнім щастям та дитина народиться калічною, — сказав Стрітер одного вечора, коли вони з дружиною, щойно покохавшись, лежали в ліжку.

— Замовкни! — скрикнула шокована Дженет.

— Коли про щось промовляєш, воно не здійснюється, — пояснив Стрітер, і невдовзі обидва зайчики-цьомчики заснули в ніжних обіймах.

Того року чек для «Дитячого фонду» був на тридцять тисяч доларів. Стрітер підписав його зі спокійною душею.

Дитя Ґрейсі народилося у розпал снігової бурі 2008 року. Добра новина полягала в тому, що на ньому не було ознак каліцтва. Поганою новиною стало те, що воно народилося мертвим. Той їхній клятий сімейний дефект серця. Ґрейсі — беззуба, безмужня й нездатна нічого унюхати носом — запала в глибоку депресію. Стрітер вважав, що це ознака загалом здорового розуму. Якби вона почала прогулюватись, насвистуючи «Не переймайся, будь щасливим»[226], він порадив би Томові замкнути на ключ всі, які є в їхній хаті, гострі предмети.

Розбився літак з двома членами рок-гурту «Blink-182»[227] на борту. Погана новина, загинуло чотири людини. Добра новина, натомість вижили рокери... хоча один з них невдовзі таки помре.

— Я образив Господа... — сказав Том Ґудх’ю під час однієї з вечер, котрі двоє друзів тепер називали «холостяцькими вечорницями». Стрітер сам приніс для них спагеті з «Кара Мама» і геть підчистив власну тарілку. Том Ґудх’ю ледь торкнувся своєї порції. В іншій кімнаті Ґрейсі з Карлом дивилися по телевізору «Американського ідола»[228], Ґрейсі мовчки, колишній студент Емерсон-коледжу гугукаючи й щось лепечучи. — Я не знаю, яким чином, але образив.

— Не говори так, бо це неправда.

— Ти цього знати не можеш.

— Я точно знаю, — співчутливо промовив Стрітер. — Це дурна балачка.

— Як скажеш, друже. — Очі Тома наповнились сльозами. Сльози покотилися по щоках. Одна слізка зачепилася за зморшку на його неголеній щоці, повисіла там якусь мить, а тоді скрапнула в неторкнуте спагеті. — Дякувати Богу за Джейкоба. З ним усе гаразд. Працює зараз у Бостоні на якійсь телестанції, а дружина його бухгалтеркою в «Браямі й Жіночому шпиталі»[229]. Час від часу вони бачаться з Мей.

— Це просто чудово, — сердечно промовив Стрітер, сподіваючись, що Джейк своєю компанією ніяким чином не запаскудить життя його дочці.

— І ти ось усе ще навідуєш мене. Я розумію, чому не приходить Джен, і не тримаю образи на неї, але... я так чекаю цих вечорів. Вони, немов ниточка, що пов’язує мене з минулими часами.

«Авжеж, — подумав Стрітер, — минули ті часи, коли ти мав усе, а я мав рак».

— Ти завжди можеш розраховувати на мене, — відповів він, ховаючи в себе в долонях одну з дрібно тремтячих рук Тома. — Друзі до кінця.

Рік 2008, що то був за рік! От же курва! Китайці приймали олімпіаду! Кріс Браун і Ріанна стали парою зайчиків-цьомчиків! Руйнувалися банки! Упала фондова біржа! А в листопаді Агенція з захисту довкілля закрила Гору Еверпогань, останнє джерело заробітку Тома Ґудх’ю. Урядовці оголосили про намір скласти позов з приводу забруднення підземних вод і незаконного скидання медичних відходів. Газета «Деррі Ньюз» натякала, що там може бути навіть кримінальна відповідальність.

Стрітер часто проїжджав вечорами подовженням Гаррис-авеню, шукаючи очима пам’ятну жовту парасолю. Він не збирався ні про що торгуватися, йому просто хотілося побазікати. Але жодного разу він не бачив ні парасолі, ні її хазяїна. Він був розчарований, але не дивувався. Дилери, вони — як ті акули: мусять безперервно рухатися, бо інакше помруть.

Він підписав чек і послав його в банк на Кайманах.

У 2009 році Кріс Браун після церемонії «Греммі» віддубасив свою хітову цьомку-зайку[230], а кількома тижнями пізнішу Джейкоб Ґудх’ю, колишній футболіст, віддубасив свою бадьористу дружину Каммі, після того як Каммі знайшла в кишені Джейкобового піджака трусики якоїсь леді й півграма кокаїну. Лежачи на підлозі, плачучи, вона обізвала його сучим сином. Джейкоб відповів тим, що штрикнув її у живіт виделкою для м’яса. Він тут же пошкодував про зроблене і набрав 911, але шкода вже була заподіяна: дві пробоїни в її животі. Пізніше він казав поліцейським, що нічого з того не пам’ятає. Казав, що на нього найшло потьмарення.

Призначений судом адвокат виявився занадто тупим, щоби добитися знижки застави. Джейк Ґудх’ю звернувся до батька, котрий був ледь спроможний сплачувати власні рахунки за опалення, де там уже казати про коштовного бостонського юриста для свого жорстокого до власної дружини сина. Ґудх’ю звернувся до Стрітера, котрий не дав старому приятелю здобутися й на десяток слів з болісно репетируваної ним заздалегідь промови, як тут же відгукнувся: «Будь певен». Він усе ще пам’ятав, як Джейкоб тоді абсолютно невимушено поцілував свого старого в щоку. Крім того, сплата адвокатської винагороди дозволяла йому розпитати правника про ментальний стан Джейка, який був аж ніяк не добрим; змучений почуттям провини, той перебував у глибокій депресії. Адвокат сказав, що хлопець, мабуть, отримає п’ять років, добре, якщо три з них будуть умовно-відстрочені.

«Коли його випустять, він зможе повернутися до батьківського дому, — думав Стрітер. — Він дивитиметься «Американського ідола» разом з Ґрейсі й Карлом, якщо ця передача ще триватиме. А вона радше за все ще триватиме».

— У мене є страховка, — промовив одного вечора Том Гудх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.

— Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.

У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха[231] і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було те, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.

Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, тримаючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив напад великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерленда і послав йому «Велику книгу»[232]. Цей подарунок, либонь, відразу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», котрі надсилали її акторові впродовж останніх років), проте хтозна. Чудеса подеколи трапляються.

На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотного вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться поза технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив бізнесу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тож Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідопитом», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилялось до обрію червоною кулею.

Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торкнувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілунками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.

— Що з тобою, серденько?

— Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод. Знегод? — реготнула вона. — Чорних трагедій, ось точніше визначення.

— Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсякчас. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї[233], була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...

Вона приклала два пальці собі до губ.

— Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.

— Але ж ні, — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?

— Так, протее...

— І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?

Вона похитала головою. Він був правий.

— Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син у двадцять п’ять років уже медійний магнат.

Вона знову почала усміхатися. Стрітер зрадів. Він ненавидів бачити її сумною.

— Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.

Вона обхопила його руками.

— Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.

Стрітер скромно знизав плечима.

— Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь-який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.

Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.

— Загадай бажання! — скомандував Стрітер.

Дженет розсміялася і похитала головою.

— Чого мені бажати? Я маю все, що мені треба.

— Я теж, — промовив Стрітер, а тоді, чіпко уп’явшись очима в Венеру, зажадав ще.