Повна темрява. Без зірок

1922

Моє ім’я Вілфред Ліланд Джеймс, і це моя сповідь. У червні 1922 року я замордував свою дружину — Арлетт Кристину Вінтерс Джеймс — і схоронив її тіло, запроторивши його у старий колодязь. У скоєнні цього злочину мені допомагав мій син Генрі Фрімен Джеймс, хоча, бувши віком 14 років, відповідальності він не підлягає; це я хитрістю вплутав його в цю справу, граючи на його страхах та перебиваючи впродовж двох місяців його цілком нормальні заперечення. За це мене бере жаль навіть більший, ніж за скоєним злочином, з причин, які висвітлить цей документ.

Мотивом, що призвів до мого злочину й прокляття, були 100 акрів доброї землі неподалік Гемінгфорд-Хоум[1] у штаті Небраска. Цю землю заповів моїй дружині Джон Генрі Вінтерс, її батько. Я прагнув додати цю землю до моєї спадкової ферми, площа якої у 1922 році становила 80 акрів. Моя дружина, котра ніколи не тішилася з фермерського життя (чи з ролі дружини фермера), воліла продати ту землю за готівку компанії «Фаррингтон». Коли я спитав у неї, чи дійсно вона хоче жити з навітряного боку свинобійні Фаррингтонів, вона сказала мені, що разом із її батьківською спадщиною ми можемо продати також усю ферму — ферму ще мого батька й діда! Коли я запитав її, що ж ми робитимемо з грошима й без землі, вона відповіла, що ми можемо переїхати до Омахи або навіть до Сент-Луїса[2] й відкрити крамницю.

— Я ніколи не житиму в Омасі, — заявив я їй. — Міста, вони для дурнів.

У тому-то й полягає вся іронія, якщо зважати на те, де я зараз живу, але довго я тут не житиму; я знаю це так само точно, як знаю, що то за звуки я чую в стінах. І ще знаю, де я опинюся після того, як завершиться моє земне життя. Цікаво мені, чи може Пекло виявитися гіршим за місто Омаха. Можливо, воно й є містом Омаха, лише без гарного сільського краєвиду навкруги; сама лише задимлена, засмерджена сіркою порожнеча, повна погублених душ на кшталт моєї.

Ми затято сперечалися щодо тих 100 акрів упродовж усієї зими й весни 1922 року. Генрі, хоч і схилявся на мій бік, застряг десь посередині; він завдячував матері зовнішністю, але був схожий на мене своєю любов’ю до землі. Він був слухняним хлопчиком, без сліду пихатості, притаманної його матері. Знову й знову він повторював їй, що не має ніякого бажання жити в Омасі чи в будь-якому іншому місті і поїде туди, тільки якщо ми з нєю дійдемо якоїсь згоди, чого досягти нам так і не вдалося.

Я вже гадав, чи не звернутися по допомогу до Закону, маючи певність, що будь-який суд у країні підтримає у цій справі мою прерогативу її Чоловіка вирішувати питання використання й призначення тієї землі. Проте щось мене утримувало. Се не був острах перед пересудами сусідів, мені байдужі були сільські плітки, се було щось інше. Я дійшов до того, що почав ненавидіти її, розумієте? Я дожився до того, що бажав їй смерті, отже, саме це мене й стримувало.

Я вважаю, що всередині себе кожна людина має ще й іншу людину, чужака, Підступника. Я певен, що під березень 1922 року, коли небо над округом Гемінгфорд засиніло і кожне поле перетворилося на поплямоване снігом грузьке болото, Підступник усередині фермера Вілфреда Джеймса вже ухвалив вирок моїй жінці, тим самим вирішивши її долю. Се також є різновидом найвищої міри правосуддя. Біблія каже, що невдячна дитина подібна зміїному зубу, а гаркітлива й невдячна Дружина набагато за те дошкульніша.

Я не якийсь там монстр; я намагався врятувати її від Підступника. Я їй пояснював, що, якщо ми не зможемо дійти згоди, їй доведеться переїхати до своєї матері у Лінкольн[3], це за шістдесят миль на захід — добра відстань для відокремлення, котре не є справжнім розлученням, хоча й означає руйнацію подружнього союзу.

— І залишити тобі мою батьківську землю, звичайно? — перепитала вона, підсмикнувши головою. Як же я на той час уже зненавидів оте її зухвале смикання головою вгору, наче в погано видресуваного поні, і те її коротке форкання, що завжди цьому руху акомпанувало. — Цього не буде ніколи, Вілфе.

Я сказав, що відкуплю в неї ту землю, якщо вона наполягає. Це забере якийсь період часу — років вісім, можливо, десять, — але я виплачу їй усе до останнього цента.

— Гроші потроху — це гірше, ніж зовсім ніякі, — відповіла вона (з черговим посмиком голови й форканням). — Про це кожна жінка знає. Компанія «Фаррингтон» заплатить усе одразу, і їхнє уявлення про високу ціну мусить бути безмірно щедрішим за твоє. І в Лінкольні я ніколи не житиму. Се навіть не місто, а всього лише звичайне село, де церков більше, ніж нормальних будинків.

Ви розумієте мою ситуацію? Чи ви не бачите той «глухий кут», куди вона мене загнала? Хіба я не можу розраховувати принаймні на крихту вашого співчуття? Ні? Тоді слухайте оце.

На початку квітня того року — рівно за вісім років до сьогоднішнього числа, наскільки я пам’ятаю — вона підійшла до мене вся така превесела й сяюча. Більшу частину того дня вона провела у «салоні краси» в Мак-Куку[4] і волосся обрамлювало їй щоки товстенькими буклями, які нагадали мені ті рулончики туалетного паперу, що їх можна побачити в клозетах готелів та заїзних дворів. Вона сказала, що має якусь ідею. Ідея полягала в тім, що нам варто було б продати компанії «Фаррингтон» заразом і ті 100 акрів, і всю ферму. Вона вважала, що вони куплять усе, аби лиш отримати ту ділянку її батька, котра лежала близько до залізниці (і, мабуть, вона мала рацію).

— А тоді, — промовила та зухвала мегера, — ми можемо поділити гроші, розлучитися й розпочати нові життя окремо одне від одного. Нам обом зрозуміло, що саме цього тобі хочеться. — Ніби їй самій не хтілося того ж самого.

— Ага, — сказав я (мовби всерйоз обмірковуючи ту її ідею). — А з ким із нас залишиться хлопець?

— Звісно ж, зі мною, — відповіла вона, витріщившись. — Чотирнадцятирічний хлопчик потребує матері.

Того ж дня, з розповіді про найновіший план його матері, я почав «обробляти» Генрі. Ми з ним сиділи в повітці на сіннику. Я утримував на лиці щонайсумніший вираз і промовляв із найсумнішими інтонаціями, малюючи картини того, на що скидатиметься його життя, якщо його матері дозволити впровадити цей план: як він не матиме ані ферми, ані батька, як він потрапить до набагато більшої школи, позбавлений усіх своїх друзів (більшість котрих він знає змалку), як, щойно опинившись у тій новій школі, він буде змушений битися за гідне собі місце серед незнайомців, котрі сміятимуться з нього, називаючи сільським телепнем. З іншого боку, говорив я, якщо б нам вдалося утримати всю землю, я певен, ми могли б розрахуватися за всіма нашими зобов’язаннями перед банком ще до настання 1925 року і щасливо жити без боргів, дихаючи свіжим повітрям, замість того, аби бачити, як нашим чистесеньким колись струмком від світанку й до заходу сонця спливають свинячі тельбухи.

— Отже, що тобі більше подобається? — спитав я після того, як змалював йому цю картину у таких яскравих подробицях, на які лишень тільки був здатний.

— Залишитися з тобою, татуню, — відповів він. І сльози струменіли йому по щоках. — Але чому ж їй треба бути такою... такою...

— Продовжуй, — заохотив я. — Правда ніяк не може бути лайливою.

— Такою курвою.

— Бо більшість жінок ними й є, — сказав я. — Це невитравна частина їхньої натури. Питання в тім, що нам з цим робити.

Проте Підступник усередині мене вже подумав про старий колодязь позаду корівника, той, воду з якого ми використовували лише для змиву, бо він став такий мілкий і замулений — усього 20 футів завглибшки, лише трохи більший за дренажну яму. Залишалося одне питання: як до цього підвести його. А я мусив, ви, безумовно, це розумієте; я міг убити мою дружину, але мусив урятувати мого чудового сина. Який сенс у володінні 180 акрами землі — чи хоч би й тисячею, — якщо у вас нема нікого, з ким цьому порадіти і кому їх потім заповідати.

Я прикинувся, ніби обмірковую безумний план Арлетт з перетворення доброї ріллі на свинобійню. Я попрохав її дати мені час звикнути до цієї думки. Вона дозволила. А впродовж наступних двох місяців я обробляв Генрі, призвичаюючи його до зовсім протилежної ідеї. Се виявилося не таким важким, як могло бути; він мав зовнішні риси своєї матері (самі знаєте, зовнішність жінки — це мед, яким чоловіків заманюють до жалливого вулика), але не її Богом прокляту впертість. Необхідно було лише домальовувати картину, яким буде його життя в Омасі або у Сент-Луїсі. Я висунув припущення, що навіть ці два переповнені людом мурашники можуть її не вдовольнити; вона може вирішити, що їй годиться тільки Чикаго.

— А тоді, — повідомив я, — може так трапитися, що у старших класах ти вчитимешся разом із чорними нігерами.

Він почав прохолодно ставитися до своєї матері; а після кількох спроб відновити його приязність — усі були недолугі, всі відкинуті ним геть — вона теж почала відповідати йому холодністю. Я (чи радше Підступник) торжествував. На початку червня я сказав їй, що, серйозно все обміркувавши, я вирішив, що ніколи не дозволю їй продати ті 100 акрів без боротьби; натомість я радше доведу нас усіх до руйнації й зубожіння, якщо постане така потреба.

Вона сприйняла це спокійно. Вирішила самостійно пошукати юридичних порад (а Закон, як ми знаємо, стає другом будь-кому, хто йому за це платить). Я таке передбачав. І посміювався! Бо їй нічим було заплатити за такі поради. На той час я вже міцно тримав у руках всю невеличку готівку, яку ми мали. Генрі навіть віддав мені свої заощадження з глиняної скарбнички, коли я його про це попросив, тож вона не могла поцупити й звідти, хай хоч яким нікчемним було те джерело.

Звісно, вона поїхала до офісу компанії «Фаррингтон» у Деланді, майже певна (як і я), що ті, хто очікують собі такого прибутку, забезпечать її юридичні витрати.

— Вони її підтримають, і вона переможе, — втокмачував я Генрі в повітці на сіннику, де ми з ним уже звикли вести наші розмови. Я не був іще цілком певний, але вже прийняв рішення, яке я поки що наважуся назвати хіба що «планом».

— Але ж, татуню, це несправедливо! — схлипнув він. Сидячи там, на сіні, він виглядав дуже юним, радше десятирічним, аніж хлопцем чотирнадцяти років.

— Життя саме таким і є, — відповів я. — Іноді єдине, що залишається, це самому брати те, що мусить тобі належати. Навіть якщо від цього хтось постраждає. — Я помовчав, спостерігаючи за його обличчям. — Навіть якщо хтось помре.

Він зблід.

— Татуню!

— Якщо її не стане, — сказав я, — все залишиться так, як було. Всі скандали припиняться. Ми могли б тут мирно жити. Я запропонував їй усе, що можу, хай би вона собі сама їхала, але вона не схотіла. Лишилося єдине, що я можу зробити. Що ми можемо зробити.

— Але ж я люблю її!

— Я теж її люблю, — сказав я. І це, попри всю вашу ймовірну недовіру, було правдою. Та ненависть, яку я відчував до неї тоді, у 1922 році, була більшою за будь-яку з тих, що їх може відчувати чоловік до будь-якої жінки, бо в моїй ненависті присутня була частка любові. І хоч би якою прикрою й упертою не вбачалася Арлетт, усе ж таки вона була добросердою жінкою. Наші «подружні стосунки» ніколи не припинялися, хоча, після того як почалися суперечки щодо тих 100 акрів, наші злягання в темряві чимдалі більше ставали схожими на парування тварин.

— Це не мусить бути болячим, — сказав я. — А коли все закінчиться... тоді...

Я повів його поза корівник і показав той колодязь, і там він вибухнув гіркими слізьми.

— Ні, татуню. Тільки не це. Хоч би щось інше.

Але коли вона повернулася з Деланда (Гарлен Коттері, наш найближчий сусіда підвіз її більшу частину шляху у своєму «Форді», висадивши там, де їй залишилося пройти пішки лише дві милі) і Генрі почав благати її «відступитися, щоби ми могли стати знову нормальною родиною», їй урвався терпець і вона ляснула йому по губах, наказавши перестати скиглити, наче цуценя.

— Твій батько заразив тебе своєю боязливістю. Гірше того, він заразив тебе своєю захланністю.

Ніби вона сама була вільна від цього гріха!

— Юрист запевнив мене, що земля моя і я можу робити з нею все, що мені заманеться, а я бажаю її продати. А щодо вас двох, ви можете залишатися сидьма сидіти тут, щоб разом нюхати запах смалених свиней, самим собі готувати їжу, самим собі стелити ліжка. Будеш, сину мій, тягти плуга цілими днями, а ночами читати його безкінечні книжки. Йому вони небагато користі принесли, але тобі, можливо, краще зарадять. Хтозна?

— Мамуню, це несправедливо!

Вона поглянула на власного сина так, як жінка може поглянути на незнайомця, котрий наважився торкнутися її руки. І як же втішилася моя душа, коли я побачив, що він також дивиться на неї так само прохолодно.

— Можете йти собі до дідька обоє. А щодо мене, я поїду в Омаху й відкрию магазин одягу. Отак я собі уявляю справедливість.

Ця розмова мала місце у запилюженому палісаднику між будинком та корівником, і ті її слова про те, якою вона уявляє собі справедливість, були останніми. Здіймаючи куряву своїми елегантними міськими туфлями, вона гордо рушила подвір’ям до будинку, зайшла всередину і пристукнула за собою двері.

Генрі обернувся, дивлячись на мене. У нього в кутику рота показалася кров і нижня губа напухала. Лють у його очах була тієї дикої, бездомішкової природи, яку можуть відчувати лише підлітки. Це та лють, що не зважає на ціну. Він кивнув головою. Я кивнув у відповідь, так само похмуро, хоча всередині мене скалився Підступник.

Той ляпас став підписом під її смертним вироком.

Через два дні, коли Генрі знайшов мене серед молодої кукурудзи, я побачив, що він знову послабшав. Мене це не стривожило і не здивувало; роки між дитинством і дорослістю сповнені поривів, і ті, хто їх проживають, вертяться, немов оті флюгери, що їх дехто з фермерів тут, на Середньому Заході полюбляють встановлювати на своїх силосних вежах.

— Не можна нам, татуню, — мовив він. — Вона перебуває в Облуді. А Шеннон каже, що всі, хто помирають в облуді, потрапляють до Пекла.

«Клята Методистська церква з її клятим Методистським юнацьким братством»[5], — подумав я... проте Підступник тільки усміхнувся. Наступні десять хвилин ми балакали на теологічні теми серед зеленої кукурудзи, а над нами повільно сунули хмарки раннього літа, найкращі хмарки — ті, що плинуть, наче шхуни, тягнучи за собою кільватерні струмені тіней.

Я пояснив йому, що якраз навпаки: замість послати Арлетт до Пекла, ми пошлемо її на Небеса.

— Бо замордований чоловік або жінка помирає не в Божий час, а в Людський, — говорив я. — Він... або вона... втрачає життя до того, як він... або вона... зможе спокутувати свої гріхи, отже, всі облуди мусять бути прощеними. Якщо роздивлятися на це під таким кутом зору, то кожен убивця є свого роду Воротами до Неба.

— Але як щодо нас, татуню? Хіба ми не потрапимо до Пекла?

Я повів рукою довкола, показуючи на поля, що буяли свіжою зеленню.

— Як ти можеш таке казати, коли бачиш Рай навкруг нас? А вона ж воліє прогнати нас звідси точно так само, як янгол з палаючим мечем прогнав колись Адама й Єву з їхнього саду.

Він вдивлявся у мене, занепокоєний. Сумний. Мені ненависно було морочити власного сина у такий спосіб, але в глибині душі я вірив тоді й продовжую вірити в це по тепер, що не я наробив йому всього того, але вона.

— І ще подумай, — продовжив я, — якщо вона поїде в Омаху, вона ще глибше закопається у Прірву-Пресподницю. Якщо вона забере тебе з собою, ти станеш міським хлопцем...

— Ніколи не стану! — він вигукнув це так голосно, що аж ворони на огорожі змахнули крилами і, здійнявшись, майнули вихором вгору, у синє небо, немов шматки копіювального паперу.

— Ти юний, отже, станеш, — сказав я. — Ти забудеш все оце... навчишся жити по-міському... і почнеш викопувати собі власну яму.

Якби він мені закинув, що вбивці не мають надії на возз’єднання зі своїми жертвами на Небесах, мене б це могло загнати в кут. Проте або його теологія не простягалася аж так далеко або він не бажав міркувати про такі речі. А й чи існує Пекло, чи ми створюємо його самотужки тут, на землі? Думаючи про перебуті вісім років мого життя, я схиляюся до останнього.

— Як? — спитав він. — Коли?

Я йому розповів.

— І ми зможемо після всього жити тут?

Я сказав, що так, зможемо.

— А їй не буде боляче?

— Ні, — запевнив я. — Все відбудеться швидко.

Здавалося, його це задовольнило. Та все одно нічого могло не відбутися, якби не сама Арлетт.

Ми домовилися зробити це в якусь із суботніх ночей у середині місяця червня, котрий був тоді так само гарним, як і всі, які я пам’ятаю. Літніми вечорами Арлетт іноді випивала склянку вина — хоча рідко більше. На це існувала поважна причина. Вона належала до тих людей, котрі ніколи не вип’ють дві склянки без того, щоб далі не випити четверту, а тоді й шосту, а потім і цілу пляшку. А тоді й іще пляшку, якщо та є.

— Я мушу бути дуже обережною, Вілфе. Мені це надто сильно подобається. На моє щастя, я маю сильну волю.

Того вечора ми сиділи на ґанку, дивлячись, як над полями завмирає останнє світло, слухаючи дрімотливе ріііііі цвіркунів. Генрі перебував у своїй кімнаті. Він майже не торкнувся вечері, а коли ми з Арлетт усілися на ґанку в наші крісла-гойдалки з подушками на сидіннях, відповідно позначеними літерами МА і ТА, мені здалося, ніби я чую звіддаля щось схоже на звуки блювання. Пам’ятаю, я подумав, що, коли надійде час, він нездатен буде зважитись піти до кінця. Його мати прокинеться наступного ранку в поганому гуморі, з «похміллям» і без знаття, як близько вона була від того, щоб ніколи більше не побачити чергового світанку в Небрасці. Одначе я почав діяти за планом. Бо я був якимсь таким, як оті російські ляльки, що вкладаються одна в одну? Можливо. Можливо кожна людина є такою. Усередині мене перебував Підступник, але всередині Підступника сидів сповнений надій Уповальник.Той парубок помер десь між 1922 і 1930 роками. Підступник, зробивши свою шкоду, зник. А без його схем і амбіцій життя перетворилося на порожнечу.

На ґанок я прихопив із собою пляшку, проте, коли я спробував наповнити її порожню склянку, вона прикрила її долонею.

— Тобі нема потреби робити мене п’яною, щоб отримати те чого ти бажаєш. Я теж того хочу. Мені аж свербить.

Вона розсунула ноги й поклала руку собі на промежину, показуючи, де їй свербить. Усередині неї перебувала Соромітниця — можливо, навіть Хвойда — і вино завжди її вивільнювало.

— Та випий все одно ще склянку, — промовив я. — Маємо дещо відсвяткувати.

Вона з осторогою подивилася на мене. Навіть від одної склянки вина очі в неї зволожились (немов душа її ридала за всім тим вином, яке вона хотіла б, та не могла випити) і в світлі призахідного сонця здавалися помаранчевими, як очі гелловінської маски з гарбуза зі свічкою всередині.

— Не буде судового позову, — повідомив я їй. — І розлучення не буде. Якщо компанія «Фаррингтон» зможе собі дозволити заплатити нам за мої вісімдесят акрів разом з твоєю сотнею, нашим суперечкам кінець.

Перший і єдиний раз за весь час нашого поривчастого подружнього життя в неї буквально відпала щелепа.

— Що ти кажеш? Що це я таке від тебе чую? Не мороч мені гоолову, Вілфе!

— Я не морочу, — промовив Підступник. Говорив він із чистосердечною щирістю. — Ми з Генрі багато балакали на цю тему...

— Останнім часом ви обидва таємничі, як ті злодії, це правда, — сказала Арлетт, прибравши долоню зі своєї склянки і я скористався можливістю її наповнити. — Завжди у сіннику, або у дровітні, або сидите, схиливши голови один до одного, на дальнім полі. Я гадала, ви теревените про Шеннон Коттері, — форкнула вона, смикнувши головою.

Але мені здалося, що її обличчям також промайнула якась мрійливість. Вона сьорбнула вина зі своєї другої склянки. Два ковтки з другої склянки, і вона все ще могла б її поставити долі й піти до ліжка. Чотири, і я вже міг вручати їй цілу пляшку.

Не кажучи вже про ще пару пляшок, котрі стояли в мене напоготові.

— Ні, — мовив я. — Ми балакали не про Шеннон. Хоча я дійсно примітив, як Генрі тримає її за руку, поки вони удвох проходять ті дві милі шляху, що ведуть до школи у Гемінгфорд-Хоум. Ми балакали про Омаху. Він хоче туди їхати, гадаю я, — мені не варто було намазувати їй занадто жирно, не після єдиної склянки вина і двох ковтків з другої. Вона була підозріливою по натурі, моя Арлетт, завжди вишукуючи глибинні мотиви. Ну, й звісно, наразі я їх дійсно мав. — Принаймні поміряти це на себе. Та й Омаха не так вже й далеко від Гемінгфорда...

— Так. Недалеко. Я казала вам це обом тисячу разів, — вона ковтнула вина і, замість того щоб поставити склянку долі, як робила це перед тим, затримала її в руках. Помаранчеве світло над західним обрієм поглибшало до потойбічного зелено-пурпурового сяйва, яке, здавалося, запалало в її склянці.

— Якби йшлося про Сент-Луїс, то була б інша справа.

— Я відмовилася від цієї ідеї, — сказала вона. Авжеж, звісно, це означало, що вона дослідила тамтешні перспективи й оцінила їх для себе як проблематичні. У мене за спиною, звичайно. Все за моєю спиною, окрім юриста тієї компанії. Та й з ним вона б зробила все також у мене за спиною, якби не хотіла використати цей факт як дрючок для мого побиття.

— Вони куплять усе разом, як ти гадаєш? — спитав я. — Всі 180 акрів?

— Звідки мені знати? — ковток; друга склянка спорожніла наполовину. Якби я зараз сказав їй, що вже досить і спробував забрати в неї вино, вона б відмовилася віддати склянку.

— Ти знаєш, я не маю в цьому сумнівів, — сказав я. — Щодо цих ста вісімдесяти акрів, як і щодо твого Сент-Луїса. Ти вже все з’ясувала.

Вона скоса кинула на мене хитрий погляд... а тоді вибухнула брутальним реготом.

— Мож’иво, й так.

— Сподіваюсь, ми могли б підшукати для нас якийсь дім на околиці міста, — сказав я, — звідки принаймні відкривається вид хоч на пару полів.

— Де ти міг би сидіти цілісінький день, не відриваючи гузна від крісла на ґанку, заради різноманітності дозволивши всю роботу робити твоїй дружині? Давай, наливай. Якщо ми вже святкуємо, то давай святкувати.

Я наповнив обидві склянки. У мою вистачило лише трохи хлюпнути, оскільки я встиг зробити з неї тільки один ковток.

— Гадаю, я міг би знайти собі місце механіка. Легковики й вантажівки, але здебільшого сільськогосподарська машинерія.

Якщо я можу підтримувати в робочому стані цей старий «Фармолл»[6]... — я скинув рукою в бік темного силуету трактора що стояв біля корівника, — то й будь-що змушу працювати.

— Це Генрі тебе намовив.

— Він переконав мене, що краще скористатися можливістю стати щасливим у місті, аніж залишитися тут самому серед зубожіння, що безумовно очікує на мене.

— Хлопець виявляє здоровий глузд, і дорослий чоловік дослухається! Нарешті дочекалися! Алілуя!

Вона осушила склянку і простягнула її по добавку. Вхопивши мене за руку, вона прихилилася так близько, що я дочув кислий запах винограду в її віддиху.

— Вілфе, цієї ночі ти можеш отримати й те, що тобі найбільше подобається, — торкнулася вона тепер уже пурпуровим язиком собі середини верхньої губи. — Оте непристойне.

— Смакую наперед, — відповів я.

Якщо все йтиме по-моєму, цієї ночі дещо значно непристойніше мусить трапитись у ліжку, яке ми ділили з нею впродовж 15 років.

— Давай пок’ичемо Генрі, — мовила вона, починаючи вже ковтати слова. — Я бажаю поздоровити його з тим, що йому врешті розвиднилося.

(Чи я згадував про те, що дієслово дякувати було цілком відсутнє у вокабулярі моєї дружини? Напевне, ні. Мабуть, тепер це взагалі зайве робити.) Її очі спалахнули від якоїсь нової думки.

— Ми наллємо йому склянку вина! Він уже достатньо дорослий!

Вона стусонула мене ліктем, як це роблять оті перестарілі чоловіки, що їх можна побачити на лавах обабіч ґанку суду, котрі сидять там і розповідають один одному брудні анекдоти.

— Якщо в нього трохи розв’яжеться язик, ми навіть дізнаємося, чи не дарма витрачав він свій час з Шеннон Коттері...мала хвойда, хоча волосся має гарне, тут ніде правди діти.

— Випий спершу ще склянку вина, — промовив Підступник.

Вона випила ще дві, таким чином покінчивши з пляшкою. (Першою.) На той час вона вже співала «Авалон»[7] найкращим зі своїх фіглярських голосів, підкочуючи очі своїм найефектнішим фіглярським манером. Це було боляче бачити, а ще б о лючіше чути.

Я пішов до кухні по нову пляшку вина і вирішив, що вже й справді час покликати Генрі. Хоча, як уже було сказано, великих надій я не мав. Я міг зробити все, лише якщо він виступить моїм добровільним співучасником, але в глибині душі я вважав що він збентежиться, щойно спливе час балачок і настане час діяти. Ну, якщо й так, тоді ми просто покладемо її до ліжка.

Вранці я їй скажу, що передумав продавати мою отчу ферму.

Прийшов Генрі й ніщо в його блідому, скорбному обличчі не спонукувало до надії на успіх.

— Татуню, — шепнув він, — гадаю, я не зможу. Це ж мама.

— Ну, як не зможеш, то й не зможеш, — погодився я, і в цих моїх словах і зблизька не було Підступника. Я змирився; що буде, те й буде. — У будь-якому разі, вона щаслива уперше за багато місяців. П’яна, але щаслива.

— Не просто напідпитку, а насправді п’яна?

— Не дивуйся; робити все по-своєму для неї єдиний спосіб відчувати себе щасливою. Ти за свої 14 років життя з нею мусив би про це вже знати.

Суплячись, він нашорошив вуха туди, де на ґанку жінка, котра його народила, завела незграйно, проте слово в слово «Брудного Мак-Гі»[8]. Генрі геть спохмурнів, почувши цю бурдсйну баладу, можливо, через її приспів («Вона воліла помогти йому запхнути/ Бо то ж був знову той Брудний МакГі»), хоча радше через те, яким манером випльовувала ці слова його маги. Лишень минулого року Генрі склав Присягу в таборі Методистського юнацького братства в День праці[9]. Я стиха радів його шоку. Якщо підлітки не вертяться на всі боки, як флюгери на потужному вітрі, вони стають закостенілими, мов Пуритани.

— Вона хоче, щоб ти приєднався до нас, випив склянку вина.

— Татуню, ти ж знаєш, я пообіцяв Господу, що ніколи не питиму.

— Ти вирішиш це з нею, вона хоче відсвяткувати. Ми продаємо ферму й переїздимо до Омахи.

— Ні!

— Ну... побачимо. Все залежить від тебе, синку. Виходь на ґанок.

Побачивши Генрі, його мати п’яно підвелася на рівні, обхопила руками сина за поперек, якось аж занадто притискаючись до нього своїм тілом, і почала покривати його обличчя екстравагантними поцілунками. Неприємно смердючими, судячи з його гримас. Тим часом Підступник знову наповнив її спорожнілу склянку.

— Нарешті ми всі разом! Мої чоловіки набралися глузду! — Вона підняла склянку, вітаючи нас, і вихлюпнула добрячу порцію собі на груди. Розсміялася, підморгуючи мені. — Якщо твоя ласка, Вілфе, можеш злизати вино з мене трішки пізніше.

Генрі дивився на неї з відразливим замішанням, тимчасом як вона гепнулася назад у крісло, задрала свої спідниці й заштовхала їх собі між ноги. Вона помітила його погляд і розреготалася.

— Не треба нам тут святенництва. Я бачила тебе з Шеннон Коттері. Маленька хвойдочка, але має гарне волосся, та й фігурку показну. — Вона допила вино і зригнула. — Якщо ти ще не обмацав її всю, ти просто дурень. Але треба бути обережним. Чотирнадцять — не замалий вік для одруження. Тут у нас, на серединних рівнинах, чотирнадцять — не замалий рік для одруження навіть на власній кузині.

Нареготавшись, вона знову простягнула свою склянку. Я наповнив її з другої пляшки.

— Татуню, їй уже достатньо, — мовив Генрі несхвально, незгірш за якогось проповідника. Над головами з’явилися перші зірки, підморгуючи згори неозорій пласкій порожнечі, яку я так любив усе життя.

— Ой, ну, я не знаю, — відповів я. — In vino veritas, як пише Пліній Старший... в одній з тих книг, з яких завжди так іронічно глузує твоя мати.

— Рука на плузі цілий деньу, а ніс у книзі всеньку ніч, — проспівала Арлетт. — Окрім, коли він порається дечим у мені.

— Мамуню!

— Мамуню! — перекривила вона і простягнула руку зі склянкою в напрямку ферми Коттері, хоча та стояла надто далеко від нас, щоб бачити тамтешні вогні. Нам їх не було б видно маніть якби вони жили на милю ближче, оскільки кукурудза ми гналася вже високо. Коли в Небраску приходить літо, кожен фермерський дім перетворюється на корабель, що пливе у безбережному зеленому океані. — За Шеннон Коттері і її новісінькі цицечки, а якщо мій син ще не знає, якого кольору и неї пипки, він просто телепень.

Мій син не відповів на це, але те, що я міг зрозуміти з його потемнілого обличчя, змусило Підступника втішитися.

Вона обернулася до Генрі і вхопила його за руку, обливши вином йому зап’ясток. Ігноруючи його кволе заперечливе нявчання, подивилася неочікувано жорстко йому у вічі й промовила:

— Тільки запам’ятай, коли злягатимешся з нею в кукурудзі або поза корівником, не шуруй в неї. — Вільну руку вона стиснула в кулак, виставивши середній палець і потикала ним собі навкруг промежини, означивши коло: ліве стегно, праве стегно, живіт справа, пупок, живіт зліва і знову ліве стегно. — Розвідай її всю і всюди, як тільки тобі схочеться, своїм Джонні Маком, аж поки йому не стане так гарно, що почне плюватися, але тримайся подалі від самого гнізда, якщо не хочеш опинитися в кайданах на все життя, як твої мамуня з татусем.

Він підвівся й пішов, так само не промовивши й слова, і я його не засуджую. Це була вкрай вульгарна вистава, навіть для Арлетт. Напевне, він побачив, як прямо в нього на очах вона перемінилася з його матері — важкої жінки, але іноді любимої — на смердючу бурдейну мадам, що настановляє юного-зеленого клієнта. Само по собі це гидотно, а він же ще з такою ніжністю ставився до дівчини Коттері, й від того йому було значно гірше. Зовсім юні хлопці не можуть не підносити своїх перших коханих на п’єдестал, і якщо трапляється хтось, хто плює па їхнє божество... навіть якщо тим хтось є рідна мати...

Я дочув здаля, як він затріснув свої двері. А потім почулися також неголосні, проте явні схлипи.

— Ти поранила його почуття, — сказав я.

Вона висловила свою думку, що почуття, як і справедливість — це також останні притулки для слабаків. А тоді простягнула до мене склянку. Я її наповнив, розуміючи, що нічого зі сказаного зараз нею сама вона вранці не пам’ятатиме (повсякчас маючи на увазі, що вона й завтра буде тут і привітає наступний ранок) і все заперечуватиме — аж пінитиметься, — якщо я їй розповім. Я бачив її в п’яному стані й раніше але аж такого вже давно не траплялося.

Ми закінчили другу пляшку (вона закінчила) і половину третьої, перш ніж її щелепа відпала на залиті вином груди і вона захропла. Проходячи через її здавлене таким чином горло те хропіння нагадувало гарчання якоїсь злющої собаки.

Я обійняв її за спину і, підчепивши долонею під пахву, звів на ноги. Вона щось протестуюче промурмотіла і слабенько ляснула мене смердючою рукою.

— О’лиш ме’е с’о’ої. Я спа... хо...

— Зараз спатимеш, — сказав я, — але в ліжку, а не тут, не на ґанку.

Я повів її — вона спотикалася й хропла, одне око заплющене, а друге, хоч і затуманене, дивиться — через вітальню. Відчинилися двері кімнати Генрі. Він став в одвірку, з безвиразним, набагато старшим за його справжній вік лицем. Кивнув мені. Лише один короткий порух голови, але він сказав усе що мені потрібно було знати.

Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца додолу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий стояв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене придбати за рік до того.

— Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — прошепотів він.

— Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така якою її сотворив Господь.

— І вона не має права забирати мене від Шеннон.

І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.

— А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адвоката?

— Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я можу розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єдиний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?

Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову і я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гачком килим-хідник. А потім він прошепотів:

— Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді зможу...

— Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. Сходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.

Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгостріший з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло.

— Це конче мусить бути зроблено цим? А ти не міг би... подушкою...

— Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.

Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій справі. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх моїх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як я її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз тримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.

Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд-Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 року, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну тишу, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний звук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жінки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім років, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привиддя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.

— Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — обличчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.

— Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.

Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.

Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена»[10], будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.

«Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мішок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в останню хвилину».

Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зненавиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється на Небеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини.

Я не знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.

Вона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що засуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому доводилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зумів. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на його обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.

Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий і пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала назад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву смугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком з голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.

Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки першим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихального горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так глибоко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся їй від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне здавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годівлі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я подумав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона тримала проти останнього світла дня.

Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і навіть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла наперекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?

— Ой, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.

Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глибини її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, розбризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, відсмикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вловивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапувала в мене з підборіддя, з носа, з брів.

Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і побачив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирнішала... але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ковдрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через тридцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу вигнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. «Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, навіть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.

Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.

— Генрі? — погукав я.

Ані знаку від скорченої фігури в кутку.

— Генрі, вона мертва. Вона мертва, і я потребую допомоги.

Так само нічого.

— Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти не хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на електричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.

Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував собі губи.

— Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бруду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.

— А я мушу на неї дивитися? Татуню, чи мушу я подивитися?

— Ні. Ні ти, ні я.

Ми загорнули її в ковдру, перетворивши постіль на саван.

Щойно це було зроблено, як я усвідомив, що ми не зможемо мронести її таким чином через дім; у своїх напівпланах і мареннях я бачив не більше, як скромну цівочку крові, яка забруднить край ковдри прямо під її горлом (її акуратно перерізаним горлом). Я не передбачав, ба навіть не уявляв реальності: біла стьобана ковдра виглядала пурпурово-чорною у притемненій кімнаті, насичена кров’ю, немов розпухла від води губка.

У шафі лежало клаптикове покривало. Я не зміг задавити коротку думку: що могла б подумати моя мати, якби вона побачила, яким чином я використовую цей з любов’ю вишитий нею весільний подарунок. Я розстелив покривало на підлозі.

Ми скинули на нього Арлетт. І загорнули її в нього.

— Швидко, — сказав я. — Поки й це також не почало протікати. Ні... зачекай... сходи по лампу.

Він ходив так довго, що я вже почав боятися, що він утік.

Потім побачив світло, воно дрижало, наближаючись коротким коридором повз його спальню до тієї, яку ми ділили з Арлетт. Були ділили. Я побачив сльози, що ручаями стікали по його восково-блідому обличчю.

— Постав її на комод.

Він поставив лампу поряд з книгою, яку я тоді читав: Сінклер Люїс «Головна вулиця»[11]. Я її так ніколи й не закінчив; мені нестерпно було дочитувати цей роман. При світлі лампи я показав на бризки крові на підлозі і калюжу прямо під ліжком.

— Протікає навіть крізь покривало, — промовив він. — Якби я знав, як багато в ній крові...

Я витряс подушку з наволочки і натягнув наволочку на торець покривала, наче шкарпетку на кровоточиву ступню.

— Тримай її ноги, — сказав я, — нам треба це зробити зараз же. І не зомлій знову, Генрі, бо я сам не впораюсь.

— Хотілося б мені, щоб це було сном, — промовив він, проте нахилився й обхопив руками протилежний кінець покривала. — Як ти гадаєш, татуню, це може виявитися сном?

— Ми будемо вважати це сном десь за рік від сьогодні, коли все вже буде далеко позаду, — у глибині душі я почасти в це вірив. — А тепер давай швиденько. Поки наволочка не почала протікати. Чи заразом і все покривало.

Ми понесли її по коридору, через вітальню і крізь передні двері, як ото бува переносять якийсь предмет з меблів, загорнутий у чохол для відвезення деінде. Опинившись на сходах ґанку, я врешті почав дихати вільніше; кров надворі легко можна буде присипати.

З Генрі було все гаразд, поки ми не зайшли за ріг корівника, звідки вже видно стало старий колодязь. Його колом оточували дерев’яні кілки, щоб ніхто випадково не наступив на дерев’яну ляду, якою він був накритий. Кілки ті виглядали похмуро й лячно в зоряному світлі, Генрі, побачивши їх, видав задавлений скрик.

— Це не могила для ма... ма... — тільки й спромігся він, а відтак зомлів і впав у бур’ян, що буяв позаду корівника. Раптом я опинився сам на сам з мертвою вагою моєї замордованої дружини. Я подумав, чи не опустити на землю цей гротескний сувій — він уже місцями розгорнувся, і звідти стирчала порізана рука, — почекати, поки він очуняє. Я вирішив, що гуманніше буде залишити сина лежати. Я потягнув її до краю колодязя, поклав на землю і підняв дерев’яну ляду. Приставляючи ляду до кілків, я відчув, як колодязь дихнув мені в обличчя: сморід застояної води і гнилого бур’яну. Я спробував придушити нудоту, але програв. Ухопившись за два кілки щоб утримати рівновагу, я переломився в поясі і виригав свою вечерю і ту дещицю вина, що встиг випити. Почувся лункий сплеск, коли воно впало у темну воду на дні колодязя. Цей сплеск, як і та думка: «Тримайся верхи, ковбою», — перебуватимуть на відстані руки в моїй пам’яті всі наступні вісім років. Я буду прокидатися серед ночі з цим відлунням у голові, відчуваючи, як скалки з тих кілків впиваються мені в долоні, як відчайдушно я тримаюся за них заради життя свого.

Я порачкував від колодязя й перечепився об сувій із загорнутою в нім Арлетт. І впав. Її сполосована ножем рука була за пару дюймів від моїх очей. Я заштовхав її назад у покривало а тоді поплескав дружину, немовби втішаючи. Генрі так і лежав у бур’яні з головою, покладеною собі на руку, наче на подушку. Схожий на дитину, що заснула в жнива після виснажливого дня. Згори до нас сяяли тисячі й десятки тисяч зірок.

Я бачив сузір’я — Оріон, Кассіопею і Ківш, які мені колись уперше показав мій батько. Далеко був гавкнув Рекс, собака Коттері, і знову замовк. Пригадую, я тоді подумав: «Ця ніч ніколи не скінчиться». І це було слушно. В усіх важливих сенсах вона так відтоді й не скінчилася ніколи.

Я взяв сувій у руки, а він смикнувся.

Я застиг, затамував подих, попри бухкаюче серце. «Насправді мені це здалося», — подумав я. Я чекав нового ворушіння.

Чи, може, що з покривала виповзе її рука і спробує вхопити мене за зап’ясток своїми порізаними пальцями.

Нічого такого не було. Я собі все уявив. Звісно, що так. Отже, я угніздив її в колодязь. Я побачив, як розвернулося покривало з того кінця, що не був прихоплений наволочкою а тоді почув сплеск. Набагато голосніший за той, коли я зблював, але тепер разом з хлюпом прозвучало також глухе «гуп».

Я знав, що там мілко, але сподівався, що води в колодязі достатньо, щоб її покрити. Той гуп повідомив мені, що я помилявся.

Вересклива сирена реготу завелася позаду мене, звук настільки близький до безумства, що мені приском обсипало шкіру від улоговини сідниць до потилиці. Очуняв і звівся на ноги Генрі. Ні, навіть більше того. Він скакав під корівником розмахуючи руками в бік усіяного зірками неба, і реготав.

— Мама в колодязі, а мені байдуже! — виспівував він. — Мама в колодязі, а мені байдуже, бо властителька моя відійшла ге-е-е-ть.

Я підхопився до нього за три стрибки і ляснув з усією можливою силою, залишивши криваві відбитки пальців на покритій пушком щоці, котра ще ніколи не відчувала доторку бритвеного леза.

— Замовкни! Зараз далеко чути! Ти... дурний хлопчисько ти знову розбудив того клятого собаку.

Рекс гавкнув раз, потім другий, загалом тільки три рази. А тоді знову тиша. Ми так і стояли: я вчепився руками Генрі в плечі, дослухаючись, схиливши набік голову. Піт стікав мені по потилиці. Рекс знову гавкнув і замовк. Якщо хтось із Коттері й прокинувся, вони, либонь, подумали, що пес гавкав на якогось єнота. Принаймні я на це сподівався.

— Іди в дім, — сказав я. — Найгірше вже закінчилося.

— А чи так, татуню? — він серйозно подивився на мене. — Чи справді так?

— Так. З тобою все гаразд? Ти не збираєшся знову зо мліти?

— А я був зомлів?

— Так.

— Я в порядку. Я просто... я не знаю, чому це я так реготав. Я був збентежений. Бо відчув полегшення, гадаю, так. Усе скінчилося!

З нього вирвалося хихотіння, і він ляснув себе по губах, затуляючи рота, немов маленький хлопчик, котрий випадково промовив погане слово перед своєю бабцею.

— Так, — кивнув я, — все скінчилося. Ми залишаємося тут. Твоя мати втекла до Сент-Луїса... або, можливо, до Чикаго... але ми залишаємось тут.

— Втекла?.. — поглядом він поплив до колодязя, до ляди притуленої до трьох кілків, від яких чомусь віяло такою похмурістю в зоряному світлі.

— Так, Генку, вона втекла, — його мати не терпіла, коли я називав його Генком, казала, що це простолюд так називається, але тепер вона вже нічого проти цього не могла зробити. — Вшилася, залишивши нас напризволяще. І ми, звісно, дуже журимося, але наразі робота не може чекати. І школа теж.

— І я, як і раніше, можу... дружити з Шеннон?

— Звичайно, — підтвердив я, внутрішнім зором побачивши той середній палець, котрим Арлетт тицяла собі навкруг промежини, позначаючи хтиве коло. — Звісно, що можеш. Але якщо в тебе з’явиться щонайменше бажання сповідатися перед Шеннон...

Жахом спалахнуло його обличчя.

— Ніколи!

— Це зараз ти так думаєш, і я радий цьому. Але якщо таке бажання з’явиться коли-небудь, запам’ятай: вона від тебе втече.

— Афшеш, втече.

— А тепер іди до хати і дістань з комори обидва відра для прання. А краще, принеси ще й два молочних відра з корівника. Налий води в них з кухонного насоса та намішай туди отого пінявого, що вона його тримає під рукомийником.

— Мені нагріти воду?

Я почув слова моєї матері: «Для крові тільки холодна вода, запам’ятай це».

— Нема потреби, — сказав я йому. — Я прийду слідом, лишень тільки накрию колодязь знову лядою.

Він уже було майже відвернувся, та раптом вхопив мене за руку. Пальці в нього були жахливо холодними.

— Ніхто ніколи не мусить дізнатися про те, що ми зробили! — хрипло прошепотів він мені в обличчя.

— Ніхто й не дізнається, — відповів я набагато впевненіше ніж почувався насправді. Все від початку пішло неправильно і я починав розуміти, що справа ніколи не буває такою, як мрія про справу.

— Вона ж не повернеться, правда?

— Що?

— Вона не буде навідувати нас привиддям?

От тільки вимовив він «наавид’уити» тією сільською говіркою, почувши яку, Арлетт завжди смикала головою, пускаючи собі під лоба очі. І тільки тепер, через вісім років, я дійшов розуміння, як те його «наавид’уити» тоді прозвучало схожим на «ненавидіти».

— Ні, — запевнив я.

І виявився неправим.

Я зазирнув у колодязь, і хоча глибини його було лише 20 футів, у безмісячну ніч роздивився тільки білу пляму покривала. А може, то була наволочка. Я опустив на місце ляду, трохи її вирівняв і вже тоді вирушив до хати. Старався йти саме тим шляхом, яким ми несли наш жахливий сувій, навмисно тягнучи ноги, намагаючись заразом стерти випадкові сліди крові. Вранці вже зроблю це як слід.

Я відкрив для себе тієї ночі дещо таке, чого не варто знати більшості людей: убивство — це гріх, убивство — це прокляття (звісно, власного розуму і душі, навіть якщо мають рацію атеїсти і загробного життя не існує), але вбивство — це також робота. Ми відчищали спальню, аж поки спини нам не подерев’яніли, потім пересунулися в коридор, далі до вітальні і нарешті на ґанок. Кожного разу, як нам здавалося, що ми вже закінчили, хтось із нас знаходив нову плямку. Коли світанок почав висвітлювати східний край неба, Генрі навколішки шкрябав щілини між дошками підлоги спальні, а я теж рачки у вітальні дюйм за дюймом досліджував сплетений Арлетт килим-хідник, вишукуючи ту єдину краплину крові, котра могла нас зрадити. Там не виявилося жодної — в цьому сенсі нам пощастило, — окрім одної краплі поряд, розміром, як десятицентова монета. Вона скидалася на краплю від порізу під час гоління. Я її відчистив, а тоді повернувся до нашої спальні, подивитися, як там Генрі. Йому на вигляд вже покращало, і сам я теж почувався краще. Гадаю, це завдяки приходу денного світла, котре, здається, завжди розвіює найгірші з наших страхів. Але коли Джордж, наш півень, видав своє перше бадьоре кукуріку, Генрі здригнувся. А відтак засміявся. Коротко, ніби в тім сміху було щось негідне, але це мене не злякало так, як той його регіт, коли він опритомнів між корівником і старим колодязем для худоби.

— Я не можу йти сьогодні до школи, татуню, я дуже втомився. І... я гадаю, люди можуть про щось здогадатися з мого обличчя, особливо Шеннон.

Я про школу навіть і не подумав, що вкотре вказало мені на моє напівпланування. На моє через-гузно-напівтупування.

Я мусив би відсунути цю справу на той час, коли наша окружна школа розпустить учнів на канікули. Це означало, зачекати усього лиш якийсь тиждень.

— Ти можеш залишатися вдома до понеділка, а потім скажеш учителеві, що в тебе був грип і ти не хотів поширювати його на решту вашого класу.

— Це не грип, але я дійсно хворий.

І я теж почувався хворим.

Ми розстелили чисте простирадло, діставши його з її шафи для білизни (так багато речей в тому домі були її... але перестали бути), і звалили на нього закривавлену постіль з ліжка. Звісно, матрац теж був у крові і тому також мусив зникнути. Ми мали інший, не такий хороший, у задній повітці. Я зав’язав у вузол постіль, а Генрі поніс матрац. До колодязя ми підійшли якраз перед тим, як настав час над обрієм вигулькнути сонцю. Небо вгорі було ідеально чистим. Гарним обіцяв бути день для кукурудзи.

— Я не можу туди дивитися, татуню.

— Тобі й не треба, — відповів я і вкотре підняв дерев’яну ляду. Я подумав, що мусив би перш за все залишити її відкритою — думай наперед, економ зусилля, любив повторювати мій татусь, — але зрозумів, що ні за що не зміг би. Ніколи, після того як відчув (чи подумав, ніби відчув) той її останній слабенький смик.

Зараз мені вже видно було до дна, і те, що я побачив, було жахливим. Вона приземлилася сидячи, з підломленими під себе ногами. Наволочка цілком розірвалася й лежала в неї на колінах, ковдра і покривало розгорнулися, розлігшись їй по плечах, мов якийсь хитромудрий палантин пані-леді. Джутовий мішок, що утримався в неї на голові на кшталт сітчастого чепчика, довершував картину: вона виглядала майже так, ніби вбралася, щоб провести вечір у місті.

«Так! Вечір у місті! Саме тому я така щаслива! Саме тому в мене усмішка від вуха до вуха! А ти звернув увагу, яка червона в мене помада на губах, Вілфе? Я ніколи не дозволяла собі цей тон до церкви, хіба ні? Ні, це той тон, що його накладає жінка, коли хоче зробити своєму чоловіку оте непристойне. Спускайся сюди, Вілфе чого ти соромишся? Не марнуй часу з драбиною, просто плигай! Покажи, як шалено ти хочеш мене! Ти ж уже зробив мені непристойність, дозволь тепер і мені тобі зробити!»

— Татуню? — Генрі стояв лицем до корівника, зсутулений наче хлопчик, котрий чекає, що його ось-ось почнуть бити. — Чи все гаразд?

— Так.

Я ривком зсипав із вузла всю білизну, сподіваючись, що та потрапить прямо на неї і сховає той її жахливий, задертий угору вищир, але натомість примха протягу спрямувала все їй на коліна. Тепер вона вже сиділа в якихось дивних, заплямованих кров’ю покровах.

— Вона прикрита? Вона прикрита, татуню?

Я вхопив матрац і теж угніздив його туди. Він спершу упав одним кінцем у темну воду, а тоді нахилився до круглої, викладеної каменем стіни, утворивши щось на зразок балдахіна над нею, приховавши нарешті її відкинуту назад голову з кривавою усмішкою.

— Тепер так.

Я опустив стару дерев’яну ляду на її місце, розуміючи, що попереду ще багато роботи: колодязь мусить бути засипаний. Ах, я й так припізнився з цим, взагалі. Він давно становив небезпеку, тому-то я й обгородив його колом з кілків.

— Ходімо до хати, поснідаємо.

— Я не зможу і крихти проковтнути.

А проте він зміг. Обидва ми змогли. Я насмажив яєць з беконом і картоплею, і ми з’їли все до останньої крихти. Важка праця робить людину голодною. Це кожен знає.

Генрі спав до надвечір’я. Я не лягав. Деякий час просидів у кухні за столом, чашку за чашкою п’ючи чорну каву. Деякий час провів у полі серед кукурудзи, ходячи між рядами, слухаючи, як лопотить під легким бризом її подібне до мечів листя. У червні коли кукурудза зростає, вона балакає, це так схоже, ледь не людською мовою. Декого це бентежить (є такі дурні, котрі кажуть що це саме звук зростання кукурудзи), а для мене завжди це тихе лопотання було втішливим. Воно прочищало мені розум. Тепер, сидячи в місті, у готельному номері, я журюся за ним. Міське життя — не життя для сільської людини; для такої людини таке життя само по собі є різновидом прокляття.

Сповідь, я вважаю, це теж важка робота.

Я ходив, слухав кукурудзу, намагався планувати, і нарешті я придумав план. Бо мусив, і не тільки заради себе.

Були часи, якихось років двадцять тому, коли чоловік у моєму становищі не мав би причин для неспокою; в ті дні чиїсь справи були тільки його справами, особливо, якщо це поважаний фермер: людина, котра сплачує всі податки, ходить до церкви в неділю, підтримує бейсбольну команду «Зірки Гемінгфорда» і голосує просто — за весь список Республіканської партії.

Мені здається, в ті часи всякі речі траплялися на фермах у нашому краї, який ми звемо «серединним». Речі, які проходили не зауваженими, не кажучи вже про те, щоби про них кудись там доповідалося. У ті дні дружина чоловіка вважалася винятково його власною справою, і якщо вона зникала, по тому й кінець.

Але ті часи відійшли, ба навіть якби вони й затрималися... існувала ж іще земля. Сто акрів. Компанія «Фаррингтон» бажала тієї землі під свою Богом прокляту свинобійню, а Арлетт підвела їх до думки, що вони її дійсно отримають. Це означало небезпеку, а небезпека означала, що марення й напівплани більше не годяться.

Коли я після полудня повернувся до хати, я почувався втомленим, але нарешті був з ясною головою і заспокоєний. Наші кілька корів ревли, пропущено бо було вранішнє доїння. Я виконав цю роботу, а потім вигнав їх на пасовище, де й залишив до заходу сонця, замість того щоби приганяти назад для доїння зразу після вечері. Їм було байдуже — корови сприймають усе таким, яким воно надається. Якби ж то Арлетт була хоч трохи схожою на якусь із наших корівок, міркував я, вона й зараз була б живою і мукала мені про купівлю нової пральної машини з каталогу «Мавпячий Ворд»[12]. І я, очевидно, їй її купив би. Вона завжди вміла мене вмовити. Окрім, коли зайшлося про землю. З цим вона мала б бути розумнішою. Земля — чоловіча справа.

Генрі все ще спав. У наступні тижні він узагалі багато спав і я йому дозволяв, хоча будь-якого іншого літа я заповнив би його дні вщент роботою зразу після закінчення занять у школі. А свої вечори він заповнював би навідуванням Коттері або прогулянками степовим путівцем із Шеннон, вони тримали б одне одного за руки, дивлячись на схід місяця. У вільні від поцілунків моменти, тобто. Я мав надію, що зроблене нами не зіпсує йому цієї солодкої розради, але боявся, що виявиться навпаки. Що я все зіпсував. І звісно ж, я виявився правий.

Викинувши з голови ці думки, я сказав собі, що наразі достатньо вже й того, що він зараз спить. Мені треба знову навідатися до колодязя, і краще зробити це самому. Наше голе ліжко, здавалося, просто волає про вбивство. Я підійшов до шафи роздивитися на її одяг. У жінок його завжди так багато, еге ж? Спідниці, і сукні, і блузи, і кофти, і спідня білизна — дещо з останньої таке складне й дивне, чоловікові навіть не розібратись, де там перед, де зад. Прибрати все звідти було б помилкою, бо пікап так і стояв у сараї, і «Модель-Т»[13] під в’язом. Вона пішла пішки, взявши з собою тільки те, що могла понести. Чому вона не поїхала на «Т»? Бо я почув би, як заводиться мотор і зупинив її. Це виглядало доволі правдоподібним. Отже... одна валізка.

Я напакував до неї все, що, як я гадав, необхідне жінці, чого вона нізащо не полишила б. Поклав туди дещо найкраще з її біжутерії та фотокарточку її тата і мами в золоченій рамці. Я завагався перед туалетним причандаллям у ванній кімнаті, та вирішив полишити все на місці, окрім флакончика парфумів «Флоріент»[14] з пульверизатором і її щітки для волосся з роговим держалном. На її нічній тумбочці лежав колись подарований їй пастором Гокінсом Новий Заповіт, але я ніколи не бачив, щоб нона його читала, отже, залишив його на місці. Зате взяв слоїк із пігулками вуглекислого заліза, котрі вона приймала під час місячних.

Генрі все ще спав, хоча тепер тіпався з боку в бік, наче вириваючись з обіймів поганих сновидінь. Я поспішив якомога швидше завершити свої справи, маючи на меті повернутися в хату до того, як він прокинеться. Я пішов за корівник до колодязя, поставив валізку і втретє відчинив стару потріскану ляду. Слава Богу, не було поряд зі мною Генрі. Дякувати Богу, він не побачив того, що побачив я. Боюся, він міг би збожеволіти. Мене самого це видовище ледь не позбавило глузду.

Матрац виявився відкинутим убік. Перша думка моя булла, це вона його відсунула, намагаючись вилізти назовні. Бо вона все ще жива. Вона дихала. Чи то так мені здалося спочатку. А далі, щойно крізь перший шок почала вигулькувати здатність мислити логічно — коли я запитав себе, від якого ж це дихання може здійматися й опадати жіноча сукня не лише на грудях, а вся, від шиї до окрайки подолу, — заворушилися її щелепи, немов вона намагалася заговорити. Втім, не слова виринули з її значно збільшеного рота, а пацюк, що ласував там її делікатесним язиком. Хвіст з’явився першим. А далі її нижня щелепа відслонилася ще ширше і він виліз задом, шукаючи собі пазурами задніх лап опору на її підборідді.

Пацюк ляпнувся їй у пелену, й відразу ж по цьому з-під її сукні потоком ринули його брати і сестри. В одного щось біле застрягло у вусах — шматочок її комбіне або, може, трусів. Я пожбурив на них валізу. Не міркував про це — в голові у мене гуло від жаху й огиди, — а просто кинув. Валіза потрапила їй на коліна. Більшість пацюків, та, либонь, усі доволі легко її уникнули. А тоді кинулися до круглої чорної діри, котру до того був прикривав матрац (вони його, мабуть і відвалили своєю масовою вагою), і вмент зникли. Я добре знав, що то за діра: жерло труби, по якій подавалася вода до лотків у корівнику, поки її рівень зовсім не впав і колодязь став зайвим.

Сукня на ній заспокоїлася, вляглася. Фальшиве дихання припинилося. Але вона дивилася на мене, а те, що здавалося клоунською усмішкою, тепер виглядало жахливим вищиром Медузи Горгони. Я помітив сліди пацючих укусів на її щоках, мочка з одного вуха пропала.

— Боже правий, — прошепотів я. — Арлетт, мені так жаль.

«Твої вибачення не приймаються, — здавалося, говорить її погляд. — А коли мене знайдуть отаку-от, з погризеним пацюками мертвим лицем і зжованою в мене під сукнею білизною, ти відразу ж блискавкою відлетиш до Лінкольна. І останнє, що ти побачиш, буде моє обличчя. Ти бачитимеш мене, коли електрика буде смажити тобі печінку і вогнем палитиме твоє серце, а я усміхатимусь».

Я поклав на місце ляду і поплентався до корівника. Там ноги мене зрадили і, якби був на сонці, я майже напевне зомлів, як Генрі минулої ночі. Але я досяг тіні, і після того як посидів хвилин п’ять, похиливши голову майже до колін, я знову відчув себе самим собою. Пацюки дісталися до неї — ну то й що? Хіба не до всіх нас вони дістаються кінець-кінцем? Пацюки й хробаки? Рано чи пізно найміцніша домовина розвалюється і впускає життя живитися смертю. Такий у світі закон, тож яка різниця? Коли зупиняється серце й задихається мозок, наші душі або відлітають десь деінде, або просто мерхнуть. Як би воно не було, нас вже нема на місці, нікому відчувати, як обгризається з кісток, як пожирається наша плоть.

Я вирушив до будинку і вже дійшов до ґанку, коли раптом мене зупинила думка: а як же те смикання? Що, як вона була жива, коли я закинув її у колодязь? Що, як вона була все ще жива, паралізована, нездатна поворушити нічим, окрім порізаних пальців, коли пацюки вилізли з труби і розпочали своє мародерство? Що, як вона відчувала того, котрий пробрався до її вигідно збільшеного рота і взявся...

— Ні, — прошепотів я. — Нічого вона не відчувала, бо ніякого смикання не було. Не смикалася вона. Вона була вже мертва, коли я її туди вкинув.

— Татуню? — погукав Генрі заспаним голосом. — Тату, це ти?

— Так.

— З ким ти балакаєш?

— Ні з ким. Сам до себе.

Я увійшов у дім. Він у спідній сорочці й трусах сидів біля кухонного столу зі збентеженим, нещасним виглядом. Волосся в нього стирчало вихорами, це нагадало мені, яким він був колись пуцьвірінком, як, регочучи, ганявся за курчатами по двору, а його песик Бу (тепер давно вже померлий) за ним по п’ятах.

— Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, — промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

— Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, — відповів я. — Скільки разів я тобі це повторював, синку?

— Та, либонь, мільйон, — він посидів кілька секунд із похиленою головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. — Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

— Ні. Я маю план.

— Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були взаємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все пішло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, — подумалось мені. — Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Мабуть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там, у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, — прошепотів голос у глибинах мого мозку. — їдять її. Закінчать м’які частини смачні, делікатесні, а потім...»

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

— Вибач, — промовив він. — Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

— Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залишатимуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Він вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я закінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо засипати колодязь?

— Поки ще рано, — відповів я.

— А це не ризиковано?

— Так, — кивнув я.

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочилася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха — Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого так пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс молоток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до хати. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався двору і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за собою півнячий хвіст: «Червона Бейбі»[15], вантажівка Ларса Ольсена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь дорідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

— Вілфред Джеймс?

— До ваших послуг, — відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. — Ну, а ви?..

— Ендрю Лестер, — назвався він. — Юрист.

Він простягнув руку. Я свою не подав.

— Перш ніж ручкатися, ви би краще сказали мені, чий ви юрист, містере Лестер.

— На даний час я є найнятий тваринницькою компанією «Фаррингтон» з філіями в Чикаго, Омасі та Де-Мойні[16].

«Так, — подумав я. — Хто б мав сумніви. Але можу закластися, твого імені нема навіть на офісних дверях. Великі хлопці з Омахи не ковтають сільську пилюку заради заробітку собі на хліб насущний, авжеж? Великі хлопці сидять по кабінетах задерши ноги на стіл, попивають каву, захоплюючись видом гарненьких щиколоток своїх секретарок».

А вголос я промовив:

— В такому разі, сер, чому б вам не прибрати вашу руку і перейти до діла? Без образ.

Він так і зробив, і зробив це з посмішкою юриста. Стікаючи по його пухких щоках, піт прорізав на них чисті риски, а волосся після поїздки в нього було геть зваляне, сплутане. Я пройшов повз нього до Ларса, котрий, відкинувши крило капота, відкрив мотор і колупався з чимось усередині. І щось собі насвистував, щасливий, як та пташка на дроті. Я йому позаздрив. Подумав, що ми з Генрі теж могли б мати звичайний щасливий день — у такому мінливому світі, як цей, будь-що можливе, — проте жодного такого дня нам не трапилося влітку 1922 року. І восени теж.

Я потис Ларсові руку і спитав, як справи.

— Терпимі доволі, — відповів він, — але сушить, я б охоче попив.

Я кивнув на східний ріг будинку.

— Ти знаєш де.

— Атож, — підтвердив він, закляпнувши крило капота з металевим брязком, від якого кури, котрі вже крадькома були сюди підібралися, знову розлетілися навсібіч. — Смачна й холодна, як завжди, я гадаю?

— Авжеж, мусить бути, — погодився я, гадаючи собі: «От якби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». — Піди скуштуй і побачиш.

Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстебнув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чистки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесовими питаннями Кола Фаррингтона.

— Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.

— Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, — я озирнув його з голови до ніг. — Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.

Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юриста. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось може йому наказати в спекотний літній день проторохтіти двадцять миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не варто було розслаблятися.

— Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.

На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.

— Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Мабуть, там трохи прохолодніше.

— Мабуть, — погодився я, — але в дім я вас хочу запрошувати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.

Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, повернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, знову ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, здавалося, зовсім байдужий — гарний хлопчик! — та й рушив собі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подивитися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить то й повчитися чогось.

Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.

— Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.

— Так і є.

— Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя після полудня.

— Від світанку до заходу сонця. Фермерство — тяжкий труд, — зітхнув він, ніби розумівся.

— Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо — якби це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.

Він подивився на мене зі здивуванням.

— Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фактично, я приїхав сюди, щоби знайти її.

Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.

— Це тільки зайвий доказ.

— Доказ чого?

— Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі[17], у нас був сусід — нахабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.

— Містере Джеймс...

— Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від часу й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їздили возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони здебільшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.

— Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...

— І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. — Я вже почав отримувати якусь гірку насолоду від того, що відбувається. — Тож, натурально, я дослухався до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених приказок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».

— Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?

— У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, містере Лестер?

— Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...

— Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся термінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс — і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це пошириться навкруги, — скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свинолюбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка дісталася їй від батька.

— Це вона й збиралася зробити.

— Вона вже все підписала, що треба? Тому що, гадаю, мені й самому треба звертатися до законників, якщо так.

— Фактично, вона цього поки ще не зробила. Я радив би вам утриматися від витрат на юридичні дії у справі, яку ви напевне програєте.

Я підвівся. Одна з лямок комбінезона спала мені з плеча, і я підчепивши великим пальцем, повернув ту лямку на місце.

— Ну, оскільки її тут немає, наразі перед нами «діло спірне», як то кажуть правники, як ви гадаєте? На вашому місці я пошукав би її в Омасі, — я усміхнувся, — або в Сент-Луїсі. Вона завжди багато говорила про Сент-Лу. Чомусь мені так здається, що вона втомилася від вас, хлопці, так само як і від мене з нашим сином, якого сама ж і народила. Сказано: баба з воза — коням легше. Чума на обидва ваші доми. До речі, це Шекспір. «Ромео і Джульєтта». Така собі п’єса про кохання.

— Вибачте за те, що я вам скажу, але все це здається мені вельми дивним, містере Джеймс, — з якоїсь із кишень свого костюма він видобув шовкову хустину (їй-бо, роз’їзні юристи на кшталт нього, мають багацько кишень) і почав витирати нею собі обличчя. Щоки в нього вже не просто рум’янилися, а були яскраво-червоними. Не спека того дня призвела його лице до такого кольору. — Так-так, вельми дивним, зважаючи на ту суму грошей, що її згоден заплатити мій клієнт за цей шматок нерухомості, котрий межує з Гемінгфордським ручаєм і близько розташований до гілки Великої Західної залізниці[18].

— Мені також потрібен час, щоби до цього звикнути, але маю деяку перевагу перед вами.

— А саме?

— Я її знаю. Я певен, що ви з вашими клієнтами гадали, що оборудка цілком домовлена, проте Арлетт Джеймс... ну, скажімо так, довіряти її слову — це все одно, що покладатися на стійкість холодцю, прибитого цвяхами до підлоги. Варто згадати те, що говорив Поп Бредлі, містере Лестер. Аякже, той чолов’яга був хоча й селюк, проте геніальний.

— Я можу роздивитися в будинку?

Я знову розсміявся, і цього разу не через силу. Цей чоловік мав-таки нахабство, мушу визнати, і його небажання повертатися з порожніми руками було цілком зрозумілим. Він уже проїхав двадцять миль у запилюженій вантажівці без дверцят, і ще двадцять буде трястися назад, перш ніж дістанеться до Гемінгфорд-Сіті (а потім, без усяких сумнівів, ще й залізницею), гузно він собі вже намуляв, а люди, котрі його послали сюди, безрадісно сприймуть його рапорт, коли він нарешті дістанеться кінця своєї важкої подорожі. Бідний парубок.

— Я поставлю вам зустрічне запитання: ви можете зняти штани, щоб я подивився на ваші койла?

— Вважаю ваші слова образливими.

— Я вас не ганю. Сприймайте це не як... simile, це неправильно, а як parable[19].

— Не розумію, про що ви.

— Ну, у вас попереду ще година їзди до міста, є час подумати, а може, й дві, якщо у «Червоного Бейбі» зіскочить шина. І можу вас запевнити, містере Лестер, що, якби я дозволив вам нишпорити в моєму домі — моїй приватній оселі, моєму замку, у моєму інтимному просторі, — ви б не знайшли тіла моєї дружини в коморі або... — тут трапився жахливий момент я ледь не вимовив «у колодязі». Потом взялося моє чоло. — ...або під ліжком.

— Я нічого такого не мав на увазі...

— Генрі! — гукнув я. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Генрі підійшов з похиленою головою, тягнучи ноги по пилюці. З виглядом занепокоєним, либонь, навіть винуватим, але це було добре.

— Що, сер?

— Скажи цьому чоловікові, де твоя мама.

— Я не знаю. Коли ти покликав мене до сніданку в п’ятницю вранці, її вже не було. Вона спакувалася і щезла.

Лестер дивився на нього прискіпливо.

— Це правда, синку?

— Так, сер.

— Чиста правда й нічого, окрім правди, і хай допоможе тобі Господь?

— Татуню, можна я піду в хату? Мені треба робити домашні завдання, щоб надолужити пропущене, поки я хворів.

— Іди, авжеж, — сказав я, — але не барися. Пам’ятай, сьогодні твоя черга доїти.

— Так, сер.

Він важко поплентався вгору сходами і зайшов до будинку. Лестер дивився вслід, поки він не зник, а потім знов обернувся до мене.

— У цьому ховається щось більше за те, що бачить око.

— Я бачу, на вас нема обручки, містере Лестер. Якщо надійде такий час, коли ви проносите її стільки ж часу, скільки ношу я, ви зрозумієте, що в родинах завжди є щось більше за те, що бачить око. І ще дещо ви також зрозумієте: ніколи не вгадаєш, куди курву понесе.

Він підвівся.

— Це ще не кінець.

— Кінець, — промовив я. Розуміючи, що це не так. Але якщо все пішло як слід, ми вже трохи наблизилися до кінця. Якщо.

Він вирушив через двір, та раптом розвернувся. Знову дістав ту шовкову хустинку і, витираючи собі обличчя, сказав:

— Якщо ви гадаєте, що ті 100 акрів тепер ваші тільки тому, що ви залякали дружину і вона втекла... зібрала свої речі і втекла до своєї тітки в Де-Мойн або до сестри в Міннесоту...

— Пошукайте в Омасі, — перебив його я, усміхаючись, — або в Сент-Лу. Вона терпіти не могла своїх родичів, але шалено мріяла жити в Сент-Лу. Бозна-чому.

— Якщо ви гадаєте, ніби якщо посієте там, то й пожнете, подумайте краще наперед. Земля не ваша. Якщо ви там вкинете хоча б єдину зернину, ми з вами побачимося в суді.

І я йому відповів:

— Я певен, що ви отримаєте від неї звістку, щойно в неї трапиться напад безгрошів’я.

Насправді ж мені хотілося сказати: «Так, земля та не моя... але вона й не ваша також. Вона лежатиме на своєму місці. І з цим усе гаразд, бо вона стане моєю через сім років, коли я звернуся до суду, щоби мою дружину на законних підставах оголосили мертвою. Я можу почекати. Сім років без того, щоби нюхати свиняче лайно, коли вітер дме з заходу? Сім років без того, щоби чути верещання гинучих свиней (таке схоже на вереск помираючої жінки) чи бачити, як їхні тельбухи спливають ручаєм, червоним від крові? Для мене таких сім років — просто пречудові».

— Гарного вам дня, містере Лестер, зважайте, сонце вже повернуло. Воно нещадно палить після полудня і на зворотнім шляху світитиме вам просто в очі.

Він заліз до машини, не відповівши. Ларс мені помахав і Лестер на нього прикрикнув, підганяючи. Ларс кинув на нього погляд, що міг означати: «Лайся й гавкай скільки тобі завгодно, все одно не стануть коротшими двадцять миль назад до Гемінгфорд-Сіті».

Коли вони зникли, потягнувши за собою півнячий хвіст куряви, на ґанок вийшов Генрі і спитав:

— Татуню, я все правильно зробив?

Я взяв його за зап’ясток і потиснув, прикинувшись, що не відчув, як його рука вмить напружилася, ніби він ледве стримується, щоб її не відсмикнути.

— Все правильно. Просто перфектно.

— То завтра ми почнемо засипати колодязь?

Я міркував про це напружено, бо наші життя могли залежати від того, що я вирішу. З роками Шериф Джонс набрався і віку, й ваги. Лінивим він не був, але, щоб зрушити його з місця, потрібна була поважна причина. Лестер врешті-решт умовить Джонса приїхати сюди, проте, мабуть, не раніше, ніж Лестер намовить когось із тих двох нарваних синів Кола Фаррингтона зателефонувати й нагадати шерифові, яка компанія є найбільшим платником податків в окрузі Гемінгфорд (не кажучи вже про сусідні округи Клей, Філлмор, Йорк і Сьюард). Отже, я гадав, ми маємо два дні.

— Не завтра, — сказав я. — Післязавтра.

— Татуню, чому?

— Бо сюди приїде Шериф округу, і хоча цей наш Шериф Джонс вже старий, він аж ніяк не тупий. Засипаний колодязь може викликати в нього підозри, чому його засипали, та ще й так недавно, і все таке. Але колодязь, який саме засипають... і через серйозну причину...

— Яку причину? Скажи мені!

— Скоро, — відповів я. — Скоро.

Весь наступний день ми чекали, що побачимо, як над шляхом у наш бік суне курява, і не від Ларсового ваговоза, а від легковика Окружного Шерифа. Він не з’явився. А хто з’явився, так це Шеннон Коттері, така гарненька у бавовняній блузці і картатій спідничці, вона прийшла спитати, чи все гаразд із Генрі, і якщо все гаразд, то чи він повечеряє з нею і її мамою й татом?

Генрі сказав, що з ним усе в порядку, і я дивився, як вони, рука в руці, пішли по шляху, і дивився я на те з великим побоюванням. Він ніс у собі жахливу таємницю, а жахливі таємниці вельми важкі. Потреба ними поділитися — найприродніша річ у світі. І він кохав цю дівчину (чи гадав, що кохає, що одне й те саме, коли тобі лише мусить виповнитися п’ятнадцять років). Що іще гірше, він мусить брехати, і вона може відчути, що він бреше. Кажуть, ніби закохані очі нічого не бачать, але це аксіома для дурнів. Іноді вони бачать аж занадто багато.

Я посапав у городі (відкидаючи більше гороху, ніж бур’яну) потім сів на ґанку, запалив люльку і чекав на його повернення. Він повернувся перед тим, як зійти місяцю. Голова похилена плечі опущені, не йде, а плентається. Мені гірко було бачити його таким, проте разом з тим і втішно. Якби він поділився своєю таємницею — або хоча б частиною її, — йшов би він інакше. Якби він поділився своєю таємницею, він міг би взагалі не повернутися додому.

— Ти розповів так, як ми вирішили? — запитав я в нього, коли він сів.

— Як ти вирішив. Так.

— І вона пообіцяла не переказувати своїм?

— Так.

— Але розкаже?

Він зітхнув.

— Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все з неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.

— Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкатиме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкатиме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться нікому не вгадати.

— Краще б ми цього ніколи не робили, — він ненадовго задумався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.

Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, череватий.

— Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?

Я подивився на нього, здивований і водночас не здивований. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:

— Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.

— Авжеж, — він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув знову. — Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цього стосується, таке брудне.

— Бруд змивається.

— Не такий, — промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.

Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполовину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він приказує у корівнику:

— Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.

Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кінець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому — якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, — тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.

Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолугим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, богиня надії[20]. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока достатньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видоювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а вона зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різницьких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерністю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене самооцінка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.

— Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.

Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, такий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.

Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.

— Татуню! Я чую її запах!

— Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.

Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».

Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.

Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стовпа, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріщала під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впертим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.

— Що тепер? — запитав Генрі.

Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гучно тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмикне в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Оброть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.

— Татусеньку! — закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню губу. — Зроби щось, щоб вона перестала!

Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переставали гатити в камінь.

Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по нього не прийду.

— І пам’ятай: все вже майже скінчилося.

— Це ніколи не скінчиться, — відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Генрі все одно чув його, так само, як і я.

З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо попри акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Якщо Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.

Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха — нічого гіршого вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше таки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш далі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла, що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отримати, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї людини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жеврієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.

Елфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене обличчя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього світу вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух свіжого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один сидів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь потойбічним вінцем. Він продер джутовий мішок і витяг пучок її волосся своїми спритними лапками. Щоки Арлетт колись круглі й гарненькі, тепер звисали клоччям.

«Нічого не може бути гіршим за це, — подумав я. — Однозначно, я дійшов до кінцевого жаху».

Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що було нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від вуха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася з очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, замість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунувся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за матрац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повернувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.

Частина ляди впала у колодязь; частина все ще трималася, зависнувши. Я зарядив рушницю, сперся дулом на цю похилу половину і прицілився в Елфіс, котра лежала зі зламаною шиєю, з головою, вивернутою проти кам’яної стінки. Я дочекався, поки в мене перестали тремтіти руки, а тоді вже натиснув на гачок.

Вистачило одного пострілу.

Повернувшись до хати, я знайшов Генрі там само, на дивані він заснув. Я сам був занадто шокований, щоб вважати це дивним. Тієї миті син здавався мені єдиним джерелом надії в цілому світі: забруднений, проте не до такого ступеня, щоб ніколи не очиститися. Я нахилився й поцілував його в щоку. Він застогнав і відвернув голову. Я полишив його і пішов до повітки по інструменти. Коли за три години син приєднався до мене, я вже встиг витягти ту, завислу було, половину розваленої ляди і почав засипати колодязь.

— Я допоможу, — промовив він понуро, безбарвно.

— Добре. Бери пікап і їдь до тієї купи землі, що біля західної огорож і...

— Що, я сам? — недовіра в його голосі ледь вчувалася, але я зрадів, що проклюнулася хоч якась емоція.

— Всі передні передачі ти знаєш, а задню знайдеш, хіба ні?

— Так...

— Ну тоді все гаразд. Мені поки що тут вистачить роботи, а коли ти повернешся, з найгіршим буде покінчено.

Я очікував, що він знову мені скаже, що найгірше не скінчиться ніколи, але він промовчав. Я знову взявся за лопату.Я все ще бачив верхівку голови Арлетт і мішковину з тим моторошним настовбурченим пасмом волосся, що стирчало звідти. А в колисці між стегон моєї мертвої дружини, либонь, уже борсається виводок новонароджених щурят.

Я почув, як кашлянув мотор: раз, другий. Я сподівався, що пускова корба не зламає, відскочивши назад, Генрі руку.

З третім поворотом корби наш старий ваговозик загарчав ожив. Він зменшив випередження запалювання, газонув пару разів і поїхав. Його не було майже годину, але, коли він повернувся, у кузові було повно землі й каміння. Під’їхавши до самого краю колодязя, він заглушив двигун і зняв із себе сорочку. Сяючий від поту торс виглядав занадто худеньким; на ньому можна було порахувати всі ребра. Я намагався пригадати, коли я востаннє бачив, щоб він з’їв повний обід, але не зміг. Потім мені дійшло, що це, мабуть, був сніданок уранці після тієї ночі, коли ми покінчили з нею.

«Треба мені попіклуватися, щоб він мав гарну вечерю сьогодні, — подумав я. — Щоб ми обидва добре поїли. Яловичини нема, зате є свинина в льодовниці...»

— Поглянь-но онде, — промовив він тим своїм новим безбарвним голосом і показав.

Я побачив півнячий хвіст куряви, що наближався до нас. Подивився в колодязь. Там поки що не все було гаразд, поки ще ні. Половина Елфіс усе ще стирчала догори. Це, звісно, було добре, але з землі стирчав також і кут закаляного кров’ю матраца.

— Допоможи мені, — сказав я.

— А нам вистачить часу, татуню? — він промовив це всього лиш із ледь чутним інтересом.

— Не знаю. Можливо. Не стій стовпом, допомагай.

Інша лопата стояла притулена до стіни корівника поряд із рештками розламаної колодязної ляди. Генрі її вхопив, і ми почали якомога швидше скидати з кузова пікапа каміння і ґрунт.

Коли автомобіль Окружного Шерифа із золотою зіркою на дверцятах і прожектором на даху зупинився біля дровітні (Джордж зі своїми курми знов розлетілися), ми з Генрі сиділи на сходинках ґанку, без сорочок, насолоджуючись останнім із того, що встигла приготувати Арлетт: лимонадом. Шериф Джонс виліз, підсмикнув пояс, зняв з голови стетсон[21], пригладив рукою своє сивіюче волосся і знову насадив капелюха точно по тій лінії, де в нього на лобі закінчувалася біла шкіра, поступаючись червоній. Він приїхав сам-один. Я сприйняв це як гарний знак.

— Доброго дня, джент’мени, — він зауважив наші голі торси, брудні руки й спітнілі обличчя. — Важку роботу сьо’дні маєте, чи не так?

Я сплюнув.

— Та, чорт забирай, з моєї власної вини.

— Невже так?

— Одна з наших корів упала у старий колодязь, — відповів Генрі.

Джонс знову перепитав:

— Невже так?

— Та так, — підтвердив я. — Шерифе, чи не бажаєте склянку лимонаду? Арлетт робила.

— Арлетт, справді? Вона вирішила повернутися, хіба ні?

— Ні, — сказав я. — Вона забрала свій улюблений одяг, але лимонад залишила. Випийте.

— Вип’ю. Але спершу мені треба скористатися вашим нужником. З того часу, як мені стукнуло п’ятдесят п’ять, чи десь коло того, здається, я тепер мушу відливати ледь не під кожним кущем. Отака-от Богом проклята незручність.

— Це позаду будинку. Ідіть просто по стежині, а там побачите півмісяць на дверцятах.

Він зареготав так, ніби щойно почув найсмішніший за весь цей рік жарт, і вирушив за хату. Чи зупинятиметься він по дорозі, щоб зазирнути у вікна? Напевне, якщо він розуміється на своїй роботі, а я чув, що так воно й є. Принаймні розумівся, коли був молодшим.

— Татуню, — озвався Генрі. Говорив він стиха.

Я подивився на нього.

— Якщо він дізнається, ми більше нічого не зможемо зробити. Брехати я можу, але нового вбивства не мусить трапитися.

— Добре, — відповів я. Короткою була та розмова, проте такою, що впродовж наступних восьми років я часто повертався до неї подумки.

Шериф Джонс повернувся, застібуючи ширінку.

— Катай, принеси склянку для Шерифа, — наказав я Генрі.

Генрі пішов. Джонс упорався зі своєю ширінкою, зняв капелюх, ще трохи пригладив волосся і встановив капелюха назад. Його значок сяяв у променях післяполуденного сонця. Револьвер у нього при стегні висів величезний і, хоча Джонс був надто старий, щоби брати участь у Великій війні[22], кобура скидалася на ті, що були у вояків Американського експедиційного корпусу. Може, вона належала його синові. Його син загинув у Європі.

— Гарно пахне у вбиральні, — сказав він. — Це завжди приємно в спекотний день.

— Арлетт зазвичай доволі часто засипала туди вапно, — пояснив я. — Намагатимуся підтримувати цей порядок, якщо вона не повернеться. Ходімо на ґанок, посидимо у холодку.

— Холодок звучить гарно, але я краще постою. Треба хребет попотягувати.

Я сів у своє крісло-гойдалку, на подушку з літерами ТА. Він став поряд, дивлячись на мене згори. Мені не подобалась така диспозиція, але я намагався поводитися терпляче. Вийшов Генрі зі склянкою. Шериф Джонс налив собі лимонаду, покуштував, а потім лигнув більшу частину склянки одним ковтком і прицмокнув губами.

— Смачний, що тут скажеш. Не надто кислий і не надто солодкий, саме такий, як годиться. — Він розсміявся. — Я, мов та Золотоволоска[23], чи не так? — Він допив решту, але похитав головою, коли Генрі запропонував знову наповнити йому склянку. — Ти хочеш, аби я обмочив усі стовпи в парканах по дорозі звідси до Гемінгфорд-Хоум? А потім ще й по дорозі до Гемінгфорд-Сіті?

— Ви переїхали? — спитав я. — Я гадав, ваша резиденція все ще там само, у Гемінгфорд-Хоум.

— Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання.

Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не знаєте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, його роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеться лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.

Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на людину, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.

Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цього разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на мене серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.

— Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і його дружиною, то їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік — голова жінки, і якщо жінка потребує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послання коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би провадив справи по-біблійному і життя було б простішим.

— Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, — сказав я.

— О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздивитися, або ні, — знизав він плечима. Обличчя при цім мав безтурботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.

Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати такими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ризикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притримаю язика за зубами».

Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помітивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим пальцем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.

— Що він собі гадає, той Лестер? — спитав Генрі обуреним тоном. — Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? — руки и нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.

Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилиталося його велике черево.

— Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи — це блохи на шкурі людських вад. Я можу так говорити, бо працюю на них — і проти них, це теж — усе моє доросле життя. Проте... — він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. — Я був би не проти й роздивитися просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.

Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши великим пальцем.

— Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, — пояснив я. — Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурився б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди теліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.

На ці мої слова Шериф Джонс зареготав ще дужче: «Га-гага!». Але очі його не сміялися.

Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.

— Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.

— Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хіба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків-правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зарадити.

Ми зайшли в будинок — я попереду, а Генрі замикав процесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кухні, ми пішли коридором. Шериф Джонс суто формально зазирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним відчуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підлога, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джонс зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від револьвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Арлетт Джеймс, чи не так?».

Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.

— Прегарна кімната, — зауважив Шериф Джонс. — Вранішнє сонце сюди світить, чи не так?

— Так, — підтвердив я. — А після полудня вона залишається прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. — Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося відчуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало? — зараз запитає він, — те, що мусить лежати посередині, на верхній полиці?»

Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йому запропонував подивитися. Його чіпкі очі — яскраво-зелені ледь не котячі — нишпорили і там, і сям, і повсюди.

— Чима’енько ганчір’я, — зауважив він.

— Так, — погодився я. — Арлетт любила одяг і любила поштові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валізку — у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть в кутку? — мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які любила найбільше. І найпрактичніші, як мені здається. У неї було дві пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани вона не вельми полюбляла.

— Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, й жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.

— Либонь, що так.

— Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фотокарточку своїх татуся й мамуні, — промовив позаду нас Генрі.

Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.

— Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.

Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.

— Гарна кімната, — промовив він, посунувши назад у напрямку коридору зі своїм стетсоном у руках. — Гарний дім. Жінка мусила б здуріти, щоби покинути таку гарну кімнату, такий гарний дім.

— Мама повсякчас говорила про місто, — сказав Генрі й зітхнув. — Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю.

— Справді? — Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. — Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні?

— Вона отримала ті сто акрів від свого батька, — сказав я.

— Так, так, — з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. — А може, воно й на краще. «Краще жити серед пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Приповісток. Ти радий, що вона втекла, синку?

— Ні, — відповів Генрі, і з його очей покотилися сльози.

Я благословляв кожну з тих слізок.

Шериф Джонс теж їх зауважив.

— Ну-ну, — а висловивши це неуважливе співчуття, він нахилився, упершись долонями в свої пухкі коліна, і зазирнув під ліжко. — Здається, там стоїть пара жіночих черевиків. Розношених, до того ж. Таких, що зручні для ходіння. Ви ж не вважаєте, що вона втекла боса, чи як?

— Вона пішла у своїх парусинових туфлях, — пояснив я. — Саме їх і нема.

Авжеж, нема. Колись зелені, а тепер вилинялі, котрі вона любила називати своїми городніми туфлями. Я згадав про них вже коли мало не почав засипати колодязь.

— Ага, — кивнув він. — Чергова загадка розрішилася. — З жилетної кишені він дістав посріблений годинник і звірився з ним. — Ну, мені вже варто відчалювати. Бо час збігає невблаганно.

Ми пройшли назад через дім, Генрі замикав процесію, либонь, так він міг приватно витерти собі заплакані очі. Разом із Шерифом ми промаршували до його седана «Максвелл»[24] із зіркою на дверцятах. Я вже ледь було не спитав його, чи не бажає він побачити колодязь — я навіть знав, як до цього підведу, — коли він раптом подарував моєму сину навдивовижу лагідний погляд.

— Я зупинявся у Коттері, — сказав він.

— О? — промовив Генрі. — Справді?

— Я вже казав, що тепер я мушу відливати ледь не під кож ним кущем, але використовую для цього туалет кожного разу коли є така можливість, маючи завжди на увазі, щоб хазяї тримали його в чистоті і щоб оси мене не дратували, коли я чекаю, поки з мого цюцюрка скрапне дещиця рідини. А Коттері чистоплотні люди. Гарна дочка в них, атож. Десь твого віку, хіба ні?

— Так, сер, — відповів Генрі, лише трішечки інтонаційно підкресливши слово сер.

— Маєш ласку до неї, еге ж? А вона до тебе, судячи з того що її мама каже.

— Вона таке каже? — перепитав Генрі здивовано, але разом з тим і задоволено.

— Так, місіс Коттері сказала, що ти занепокоєний щодо твоєї мами, що Шеннон розповідала їй щось, що ти їй казав на рахунок цього. Я спитав у неї, що саме, а вона мені відповіла, що не в її праві мені переказувати, але я можу спитати в самої Шеннон. Так я й зробив.

Генрі дивився на свої ступні.

— Я їй наказував тримати це при собі.

— Ти ж не станеш її за це ганити, авжеж? — спитав Шериф Джонс. — Я маю на увазі, коли такий великий дядько, як я, ще й із зіркою на грудях питається в такої манюні, як вона, про те, що вона знає, це доволі важкувато для манюні тримати мовчанку, хіба ні? Вона не може не відповісти, чи не так?

— Я не знаю, — промовив Генрі, так само не піднімаючи очей. — Мабуть.

Він не грав нещасного; він був нещасним. Хоча все йшло саме так, як ми сподівалися, воно й мусило піти.

— Шеннон сказала, що твої тато з мамою мали велику суперечку щодо продажу тих сотні акрів землі, а коли ти став на бік свого татуся, місіс Джеймс дала тобі добрячого ляпаса.

— Так, — промовив Генрі безвиразно. — Либонь, вона забагато випила тоді.

Шериф Джонс обернувся до мене:

— Вона була напідпитку чи справді п’яна?

— Десь між тим й іншим, — сказав я. — Якби вона добряче напилася, проспала би собі всю ніч, замість того щоби встати смакуватися поспіхом і потай накивати п’ятами, немов якась злодійка.

— Гадали, вона повернеться, коли протверезіє?

— Гадав. Звідси більше чотирьох миль до асфальтівки. Я був певен, що вона повернеться. Та хтось, либонь, підібрав її й повіз далі раніше, ніж у неї в голові розвиднилося. Якийсь водій вантажівки на трасі Лінкольн — Омаха, про що я можу тільки здогадуватися.

— Йо-йо, і в мене така ж думка. Ви про неї почуєте, коли вона сконтактує з містером Лестером, я певен. Якщо вона прагне жити сама, якщо вона вбила собі це в голову, тоді їй для цього потрібні гроші.

Отже, він і про це знав.

Він гостро глянув.

— А чи були в неї взагалі якісь гроші, містере Джеймс?

— Ну...

— Не соромтеся. Сповідь корисна для душі. Католики тут мають-таки рацію, хіба ні?

— Я в себе в комоді тримав коробку. Там лежало 200 доларів, що я їх приготував, аби заплатити збирачам, коли наступного місяця почнуться жнива.

— І містерові Коттері, — нагадав Генрі, слідом пояснивши Шерифу Джонсу: — Містер Коттері має зернозбиральний комбайн. «Гаррис Гігант»[25]. Майже новий.

— Йо-йо, бачив його в нього на подвір’ї. Великий сучий син авжеж? Перепрошую за мою польську. Гроші з тієї коробки всі пропали, чи не так?

Я кисло усміхнувся — тільки насправді не я скорчив ту гримасу; всім керував Підступник з того моменту, як Шериф Джонс підкотив до нашої дровітні.

— Вона залишила двадцятку. Вельми шляхетно з її боку. Проте Гарлен Коттері більше двадцятки й не візьме за використання його комбайна, отже, з цим усе гаразд. А щодо збирачів, гадаю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене.

Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.

— Ну, тепер я маю гарний запас новин, буде що доповісти містеру Лестеру, чи не так? Жодна з них йому не сподобається, але якщо він дійсно такий розумака, яким себе вважає, гадаю, йому вистачить цього, щоби чекати її в своєму офісі, і то не пізно, а рано. Люди мають моду звідкілясь вигулькувати, коли в них починає бракувати паперової зелені, хіба ні?

— Мій досвід теж підказує мені те саме, — сказав я. — Шерифе, якщо ми все з цим з’ясували, то краще ми з сином повернемося до своєї роботи. Той марний колодязь треба було засипати ще три роки тому. Моя стара корова...

— Елфіс, — промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. — Її ім’я було Елфіс.

— Елфіс, — підтвердив я. — Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь — Вілфредове Недоумство.

— Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.

— Та все гаразд, — кивнув я. — Кожен робить свою роботу.

— І несе свій власний хрест, — він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. — Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?

— Так, сер, — відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.

— Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, — повідомив Шериф. — Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. — Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі S і вручив її Генрі. — Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?

— Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».

— Бережи зап’ясток! — гукнув Джонс. — Вона буцається незгірше за бугая!

Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.

— Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.

— Гаразд, — кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?». Але я помилявся.

— Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.

— Щедра пропозиція, проте...

Тьмяно-сірі очі вивчали мене.

— Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.

— Я подумаю.

Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джонс її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.

За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви що меншав у далині польового путівця.

— А він так і не схотів подивитися, — здивовано промовив Генрі.

— Так.

Як виявилося, на щастя.

Помітивши, що до нас хтось їде, ми почали закидати колодязь якомога швидше, отже, там тепер нічого не стирчало поверх фунту, окрім однієї із задніх ніг Елфіс. З копитом фути за чотири від верхнього краю колодязя. Навкруг копита кружляла хмара мух. Шериф подивувався б, проте він, безперечно, здивувався б іще дужче, коли перед тим здибленим копитом заворушилася, запульсувала земля.

Кинувши лопату, Генрі вхопив мене за руку. День стояв спекотний, але пальці в нього були крижані.

— Це вона! — прошепотів він. Обличчя в нього перетворилося на суцільні очі. — Вона намагається вилізти звідти!

— Перестань бути таким Богом проклятим нюнею! — гримнув я, сам не відриваючись очима від кола дихаючої землі. Здавалося, це колодязь ожив і ми бачимо биття його прихованого серця.

Потім порснули врізнобіч камінці й земля і вигулькнув пацюк, кліпаючи на сонці чорними, мов краплини нафти, очима.

Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.

— Ах ти ж уйобок! — вискнув Генрі.

Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.

— Це вона його послала, — мовив Генрі, шкірячись. — Пацюки тепер коряться їй.

— Нічого подібного. У тебе просто шок.

Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.

— Ти певен? Ти цілком певний, що її привиддя не переслідує нас? Люди кажуть, що вбиті повертаються, щоб являтися тим...

— Люди багато всякого кажуть. Блискавка ніколи не б’є двічі в те саме місце, розбите дзеркало спричиняє сім років невдач, якщо пугач кричить на будинку вночі, це значить хтось в родині помре.

Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини.

З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», — майнула мені думка.

— Коли я був малим, я серйозно вірив, що, «як на тріщинки наступати — мамі спину зламати», — промовив Генрі задумливо.

— Ну от... а тепер же ти розумієш?

Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.

— А я його таки дістав, дістав цього уйобка, хіба ні?

— Атож, дістав! — і оскільки мені зовсім не подобалася така його балачка, абсолютно не подобалася, я поплескав його по спині.

Генрі все ще шкірився.

— Якби Шериф підійшов сюди подивитися, коли ти його запросив, і побачив, як цей пацюк проривається нагору, у нього б могло з’явитися ще кілька запитань, як ти вважаєш?

Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу.

Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши зграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.

— Як ти щодо ковбаси з бобами й кукурудзяним хлібом? — запитав я в нього.

— А можна я заведу генератор і послухаю «Катання на сінному возі»[26] по радіо?

— Йо, сер, звісно, що можна.

Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.

— Дякую, татуню.

Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все.

За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер»[27], зі своєї кімнати, одягнений тільки у літні кальсони, з’явився Генрі. Він подивився на мене серйозно і сором’язливо повідомив:

— Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?

— Справді? Досі? Ні, я не знав.

— Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.

— Якщо Він десь існує, — сказав я.

— Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.

— Синку, це я її вбив.

— Ні... ми зробили це разом.

Неправда — він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, — але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.

— Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.

Певна річ, такі думки зринали мені в голові.

Генрі похитав головою, повільно, категорично.

— Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі?.

— Так.

— Він постарався б усадовити нас обох на ‘лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...

— Перестань, Генку, досить вже.

Ні, ще не було досить, принаймні йому.

— ...ввімкнуть струм. Я ніколи не дозволю, щоб таке трапилося, якщо зможу цьому запобігти. Ті його очі ніколи не мусять стати останнім, що я побачу в житті. — Він замислився над словами, які сам щойно промовив. — Тобто я хотів сказати, що ніколи не стануть. Ніколи.

— Іди спати, Генрі.

— Я Генк.

— Генку, лягай спати. Я тебе люблю.

Він усміхнувся.

— Я знаю, хоча й не заслуговую на це.

Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти.

Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс[28]. Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою.

Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик.

З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося:

Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт.

Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи — Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять — тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували блискавки, але жодного разу не трапилося того згубного для врожаю вітру, якого так бояться фермери на Середньому Заході. Прибув Гарлен Коттері зі своїм «Гаррисом Гігантом», і той ані разу не зламався. Побоювання щодо можливого втручання в мої справи компанії «Фаррингтон» виявилися марними. Я без проблем отримав позику в банку і виплатив її цілком у жовтні, бо того року ціни на кукурудзу злетіли до небес, а тарифи вантажних перевезень на Великій Західній залізниці впали нижче нікуди. Якщо ви добре знаєте історію, то мусите також знати, що ці дві речі — ціна продукції й ціна за доставку — помінялися місцями вже в 1923 році, і ця зміна залишилася відтоді назавжди. Для фермерів, у першу чергу, Велика Депресія розпочалася тоді, коли наступного літа обвалилася Чиказька сільськогосподарська біржа.

Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою-богинею, про який я вам незабаром розповім.

Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсинуаціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?

Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі?

Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?

— Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.

— Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?

— Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.

— Ви потрапите до в’язниці за напад!

Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.

— Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.

Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути.

Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.

— Я думаю, ви її замордували! І рано чи пізно це вбивство спливе на поверхню!

Генрі — чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, — вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».

— А я думаю, вам краще вшиватися звідси, поки вас тут не об’юшили, — пригрозив він. Тихий і радше сором’язливий хлопчик, котрого я знав до літа 1922 року, ніколи такого б не промовив, а от цей сказав, і Лестер побачив, що погроза не безпредметна. Він сів до машини. Не маючи дверей, щоби ними хряснути, він вдовольнився тим, що склав на грудях руки.

— Ларсе, ти приїзди будь-коли, — промовив я приязно, — але цього не привозь, скільки б він тобі не платив за катання його дурної сраки.

— Авжеж, сер, містере Джеймс, — кивнув Ларс, і вони від’їхали.

Я обернувся до Генрі.

— Ти дійсно встромив би в нього вила?

— Так, сер. Щоб аж заверещав.

І він, неусміхнений, пішов назад до корівника.

Проте він не завжди залишався неусміхненим того літа, і причиною цьому була Шеннон Коттері. Він бачився з нею часто (частіше, ніж їм обом було на добро; це мені відкрилося восени). Надвечір щовівторка та щочетверга вона — у довгій спідниці й акуратному капелюшку — почала приходити в наш дім, приносити у наплічній торбі щось смачненьке. Казала: «Знаю я, як готують чоловіки», — немовби їй було не п’ятнадцять, а всі тридцять, і ще казала, що хоче, аби ми принаймні двічі на тиждень мали пристойну вечерю. І хоча я міг порівнювати лише з тим одним горщиком, що був отримав від її матері, мушу визнати, що навіть у свої п’ятнадцять вона була пречудовою куховаркою. Ми з Генрі просто кидали шматки на пательню і ставили на плиту; вона ж обробляла звичайне старе жорстке м’ясиво якимись спеціями так, що воно перетворювалося на делікатес. У своїй наплічній торбі вона приносила свіжу зелень — не тільки моркву та горошок, але також екзотичні (для нас) речі, на кшталт аспарагуса і зелених соєвих бобів, котрі вона тушкувала з цілими дрібними цибулинками й беконом. Був навіть десерт. Я просто зараз можу заплющити очі в цій убогій готельній кімнаті й відчути аромат її печені. Можу побачити, як вона стоїть у нашій кухні біля столу, похитує задком, сколочуючи яйця або крем.

Розкішна, ось те слово, що підходить Шеннон: станом, бюстом, душею. Вона була ніжною з Генрі й опікувалася ним. Саме це й спонукувало мене до опікування нею... хоча це кволе слово, читачу. Я любив її, і ми обоє любили Генрі. Після тих вівторкових і четвергових обідів я наполягав, що сам усе помию, а їх відсилав на ґанок. Інколи чув звідти їхнє перешіптування й дозволяв собі визирнути крадькома, щоби побачити, як вони сидять поряд у плетених кріслах, дивляться на наше західне поле тримаючись за руки, мов стара подружня пара. Іншим разом я підстерігав, як вони цілуються, і тоді в них зовсім не було нічого схожого на стару подружню пару. Ніжна нетерплячість була в тих поцілунках — та, що притаманна тільки юності, і я зникав з болем у серці.

Одного спекотного надвечір’я у вівторок вона прийшла ранувато. Її батько працював на нашому північному полі своїм комбайном, Генрі їздив з ним, а індіанці з резервації шошонів[29] у Лайм Біска ходили невеличким гуртом позаду них... а вже за ними їхав збиральним пікапом Старий Сорока. Шеннон попросила кухлик холодної води, котрою я радо її пригостив. Вона стояла там, на тінявому боці будинку, надзвичайно приваблива у своїй рясній сукні, котра закривала її від шиї до литок і від плечей до зап’ястків — суто квакерське вбрання, ну, хіба майже квакерське.

У її поводженні проглядала похмурість, либонь, навіть переляк і на мить я й сам був перелякався. «Він їй усе розповів», — подумав я. Виявилося, що це не так. Хоча в якомусь сенсі — так.

— Містере Джеймс, скажіть, Генрі часом не хворий?

— Хворий? З якого дива? Ні. Я сказав би, він здоровий, як кінь. І їсть, як кінь, також. Ти ж сама бачиш. Хоча навіть будь-який справді хворий чоловік не зміг би відмовитися від того, що готуєш ти, Шеннон.

Цим я заробив у неї посмішку, проте була вона якогось бентежного ґатунку.

— Цього літа він інший. Зазвичай я завжди знала, про що він думає, а тепер не розумію. Він зажурений.

— Хіба? — перепитав я (надто завзято).

— Ви цього не помічали?

— Ні, мем, — збрехав я. — Мені він здається таким, як завжди. Але він багато думає про тебе, Шен. Можливо, те, що тобі видається зажуреністю, сам він відчуває, як любовну тугу.

Я гадав, що цими словами здобуду собі справжню посмішку, але марно. Вона торкнулася мого зап’ястка. Після вушка кухля пальці в неї були холодні.

— Я думала про це, але... — решту вона буквально вистрелила. — Містере Джеймс, якби він закохався в когось іншого — якусь дівчину в школі — ви б мені сказали, правда ж? Ви б не намагалися... пощадити мої почуття?

На це я розсміявся, побачивши, як полегшено розквітло її гарненьке личко.

— Шен, послухай-но мене. Бо я тобі справжній друг. Літо — завжди такий час, багато важкої роботи, а після того як пішла Арлетт, у нас з Генком клопоту більше, ніж в одноруких шпалерників. Коли ми пізно ввечері заходимо в хату, ми їмо — чудову вечерю, якщо того дня у нас побувала ти, — а потім з годинку читаємо. Іноді він говорить про те, як сумує за мамою. А потім ми лягаємо спати, щоби наступного дня прокинутися й знову займатися тим самим. У нього ледь вистачає часу, щоб біля тебе упадати, куди там йому ще думати про якусь іншу дівчину.

— Він упадав біля мене, авжеж, — кивнула вона і подивилася в той бік, де гуркотів на тлі обрію комбайн її батька.

— Ну... це ж добре, хіба ні?

— Я просто подумала... він став тепер таким тихим... таким задумливим... іноді він дивиться кудись удалечінь, поза мене і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. — Лице її спалахнуло. — Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.

— Ніколи, — пообіцяв я. — Друзі не пліткують про друзів.

— Либонь, я просто дурепа дурненька. Та й звісно ж, він скучає за своєю мамою, я це точно знаю. Але в школі багато дівчат гарніших за мене... гарніших за мене...

Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.

— Шеннон Коттері, коли мій син дивиться на тебе, він бачить найгарнішу дівчину в світі. І він правий. Та що там казати, якби я мав його вік, я сам би упадав біля тебе.

— Дякую вам, — знітилася вона. Сльози крихітними діамантами застигли в кутиках її очей.

— Єдине, про що тобі варто непокоїтися, це повертати його на місце, якщо він занадто далеко заходитиме. Знаєш, хлопці можуть дуже розпалятися. І я, якщо я раптом робитиму щось не те, ти просто бери і кажи мені все, як є. Це цілком нормально, коли йдеться про порозуміння між друзями.

Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по-доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.

Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя.

Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік[30] уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику.

Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», — подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю.

Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа — без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном.

Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало їй болю. То була Ахелоїс[31]. Коли очі в мене трохи призвичаїлися, я побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла — третього по праву руку, якщо йти проходом, — а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки.

Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла з дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка[32], що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Арлетт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».

Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважнювач на кінці вагадла?

Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу, котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної[33], як Ахелоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено замукала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут , котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?». Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд — і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі — наповнив мене люттю.

Я так в нього й не стрельнув, почасти через те, що побоювався пожежі, але головним чином тому, що, так і тримаючи у руці дугову лампу, боявся промазати. Натомість я вдарив прикладом рушниці, сподіваючись убити цього пролазу так само, як Генрі був убив лопатою того, що вигулькнув з колодязя. Та юний Генрі мав швидкі рефлекси, а я був чоловіком середнього віку, та ще й щойно пробуджений з міцного сну. Пацюк легко ухилився і подріботів геть центральним проходом. Відірвана дійка в його пащі метлялася вгору-вниз, і я зрозумів, що пацюк її жере — теплу й, безсумнівно, все ще повну молока — навіть на бігу. Я кинувся навздогін, гепнув прикладом ще пару разів, знову промазавши. А відтак побачив, куди він тікає: до труби, що пролягала від недіючого колодязя для худоби. Та звісно ж! Пацючий бульвар! Після того як ми колодязь засипали, труба слугувала для них єдиним виходом. Без неї вони залишилися б поховані живцем. Поховані разом з нею.

«Але ж стривай, — подумав я, — ця твар завелика для цієї труби. Цей пацюк мусив залізти сюди знадвору, він, либонь, із якогось гнізда в купі гною».

Він стрибнув у отвір, причому вмент видовжився, його тіло дивовижним чином стоншилося. Я ще раз змахнув своєю дрібнокаліберкою, розтрощивши об край труби її приклад. По пацюку не поцілив зовсім. Нахиливши до отвору труби вугільну лампу, я встиг побачити, як тягнеться у темряву його безволосий хвіст, і почути, як маленькі пазурі дряпають оцинкований метал. А потім він зник. Серце в мене гупало так потужно, що аж білі плямки танцювали перед очима. Я глибоко втягнув у себе повітря, але разом з ним прийшов також такий міцний сморід сирого гниття, що я, затискуючи собі носа, зразу ж відскочив назад. Бажання закричати було придушене потребою блювати.

З тим смородом у себе в носі я ледь не наяву побачив Арлетт на протилежному кінці труби: її плоть, уже обсаджену червами й хробаками, як вона обтікає; побачив її обличчя, що починає відставати від черепа, як усмішка її губ поступається місцем тій, що залягає глибше, її більш тривкій, кістяній усмішці.

Плюючись блювотинням спершу ліворуч, а потім праворуч, я рачки поповз геть від тієї жахливої труби, а коли вся вечеря з мене вийшла, я ще продовжував ригати довгим прядивом жовчі. Крізь сльози в очах я побачив, що Ахелоїс зайшла назад до свого стійла. Хоч це вже добре. Мені принаймні не треба ганятися за нею по кукурудзі, не доведеться одягати вузду на морду, щоб привести її назад у корівник.

Першим чином я хотів забити трубу — я волів зробити це щонайперше, — але коли врешті напади блювання стишилися, до мене повернулася ясність думки. Ахелоїс — ось мій пріоритет. Вона була вельми удійною. Що ще важливіше, я відповідав за неї. Шафка з медикаментами стояла у маленькому кабінеті при корівнику, де я вів свою бухгалтерію. У шафці я знайшов велику банку антисептичної мазі Ролі[34]. У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до стійла Ахелоїс. Дверцята стійла я знову закрив, щоби мінімізувати ризик від її хвицання, і сів на доїльну лавку. Гадаю в глибині душі я відчував, що заслужив на те, аби вона мене хвицнула. Але варто мені було лиш погладити їй бік і прошепотіти: «Заспокойся, муню, тихо, мила, тихо», як Ахелоїс, наша стара добра корівка, застигла і, хоча й здригалася, коли я мастив їй болюче місце, стояла спокійно.

Після виконання заходів, що мусили запобігти інфекції, я витер ганчір’ям своє блювотиння. Дуже важливо було добре зробити цю роботу, бо кожний фермер вам скаже, що людське блювотиння приманює тварин-розбіяк ще краще, аніж як слід не прикрита діра ями з покиддю. Єнотів та байбаків, звісно, але найбільше пацюків. Пацюки полюбляють людські рештки.

У мене залишилося кілька ганчірок, проте то були кухонні обрізки з запасів Арлетт, а отже, занадто тонкі для наступного діла. Я зняв з гачка серп, присвітив собі на шляху до повітки і з важкого брезенту, яким було накрито дрова, вирубав квадрат із рваними краями. Повернувшись до корівника, я нахилився і посвітив у отвір труби, щоб упевнитися, що там не никається якийсь пацюк (або пара — де бачили одного, там їх завжди є більше), готовий захищати свою територію, але труба було порожньою на всю відстань, яку я міг бачити, а це десь фути чотири. Лайна там теж не було, і це мене не здивувало. Це була жвава магістраль — зараз їхня єдина дорога — і вони її не загиджували, оскільки всі свої справи могли робити ззовні.

Я запхав брезент у трубу. Той був жорсткий, непіддатливий і наприкінці мені довелося скористатися держаком мітли, щоб засунути його весь, але це таки вдалося.

— Ось вам, — промовив я. — Побачимо, чи вам це сподобається. Щоб ви вдавилися.

Я пішов знову поглянути на Ахелоїс. Вона стояла спокійно даруючи мені лагідний погляд через плече, поки я її гладив. Я розумів тоді й зараз розумію, що вона була усього лиш коровою — у фермерів зберігається небагато романтичних уявлень стосовно світу природи — але згадка про той погляд усе ще зволожує мені очі, я мушу стримувати плач. «Я знаю, ти зробив усе, що міг, — говорив мені той погляд. — Я розумію, твоєї вини тут нема».

Проте вина була.

Я чув, як хропе Генрі, і гадав, що довго ще лежатиму без сну, а коли засну, мені снитиметься пацюк, що біжить по притрушених сіном дошках долівки корівника до люку своєї рятувальної камери з відгризеною дійкою в зубах, але я заснув моментально і сон мій був без сновидінь, глибокий, оздоровлюючий. Прокинувся я, коли ранкове світло вже затопило кімнату, а мої руки, простирадла і наволочка густо тхнули смородом гниючого тіла моєї дружини. Я різко сів прямо, хапаючи ротом повітря, і тоді вже зрозумів, що цей запах — усього лиш ілюзія. Цей запах був моїм кошмаром. Я вперше пережив його не серед ночі, а вранці при цілком тверезому світлі і з широко розплющеними очима.

Незважаючи на мазь, я боявся, що від укусу пацюка розвинеться інфекція, але нічого такого не трапилося. Ахелоїс померла наприкінці того року, але не від цього. Утім, вона більше ніколи не давала молока, ні краплі. Мені варто було б її зарізати, але на це мені не вистачило духу. Вона так багато пережила з моєї вини.

Наступного дня я вручив Генрі список потрібного і наказав йому поїхати пікапом до Хоума та все там придбати. Його обличчя розпливлося в широку сяйливу посмішку.

— Мені? Пікапом? Самому?

— Ти ж іще пам’ятаєш передні передачі? І все ще зможеш намацати задню?

— Їй-бо, звісно!

— Тоді, я вважаю, ти готовий. Либонь, до Омахи поки ще зарано — чи навіть до Лінкольна, — але, якщо не гнатимеш, то до Гемінгфорд-Хоум доїдеш залюбки.

— Дякую, — він обхопив мене руками і поцілував у щоку.

Цілу мить здавалося, що ми з ним знову стали друзями. Я навіть дозволив собі в це повірити, хоча глибоко в своєму серці знав правду. Нехай доказ був похований під землею, але та правда перебувала і завжди залишатиметься між нами.

Я подав йому шкіряний гаманець із грошима.

— Він належав твоєму діду. Тепер його отримав ти; я й так збирався подарувати його тобі на день народження цієї осені. У гаманці гроші. Можеш решту залишити собі, якщо щось зостанеться після покупок, — я мало не додав: «І не привозь додому ніяких бродячих собак», — та вчасно прикусив язик. То була традиційна настанова його матері.

Він намагався знову мені подякувати, проте не зміг. І без того вже було занадто.

— Зупинися біля кузні Ларса Ольсена по дорозі назад і заправся. Дивись, не забудь, бо інакше додому тобі доведеться повертатися не за кермом, а пішки.

— Я не забуду. Можна спитати, татуню?

— Так.

Він човгнув підошвою, потім сором’язливо глянув на мене.

— Можна, я зупинюся біля Коттері і запрошу Шеннон покататися?

— Ні, — відповів я, але не встигло його обличчя затьмаритися, як я додав: — Ти спитаєш у Саллі або Гарлена, чи дозволять вони Шеннон з тобою проїхатися. І обов’язково не забудеш сказати їм, що ніколи раніше ще не їздив сам машиною до міста. Я покладаюся на твою честь, синку.

Ніби в нас із ним її бодай трохи залишалося.

Я стояв біля воріт і дивився, поки старий пікап не зник за хмарою ним же здійнятої куряви. Клубок став мені в горлі, котрого я не міг проковтнути. Мене охопило дурне, але дуже потужне передчуття, що я більше ніколи не побачу сина знову. Гадаю, це відчуття переживають більшість батьків, коли вперше бачать, як їхня дитина кудись від’їжджає сама, розуміючи, що якщо дитя вже достатньо доросле для виконання без нагляду якихось доручень, воно тепер уже не зовсім і дитя. А втім, я не міг витрачати забагато часу на занурення у власні почуття; мав-бо важливу роботу, та й Генрі я відіслав геть саме тому, щоби зробити її наодинці. Він, звісно, побачить, що трапилося з коровою і, можливо, здогадається, хто їй такого наробив, але я сподівався, що зможу трохи полегшити йому це знаття.

Першим чином я пішов подивитися на Ахелоїс, котра мала вигляд апатичний, проте загалом нормальний. Потім я перевірив трубу. Вона поки ще залишалася запечатаною, хоча я не плекав ілюзій; нехай на це піде якийсь час, але пацюки врешті-решт прогризуть брезент. Я мусив зробити краще. Я відніс мішок портланд-цементу за дім, до колодязя з питною водою, і там у старій діжці зробив заміс. Повернувшись до корівника, чекаючи, поки цемент затужавіє, я спромігся ще глибше заштовхати брезент у трубу. Принаймні на пару футів, і ті останні два фути я забив цементом. На той час, як повернувся Генрі (між іншим, у чудовому гуморі; він дійсно взяв із собою Шеннон, і вони поласували морозивом із содовою, купленими на решту з виданих йому грошей), все вже затвердло. Я припускав, що кілька пацюків можуть рискати десь зовні в пошуках здобичі, але не сумнівався, що більшість їх я замурував — включно з тим, що погриз бідолашну Ахелоїс, — там, у темряві. І там, у темряві, вони й подохнуть. Якщо не задихнуться, то вже напевне від голоду, коли той їхній невимовний харчовий припас закінчиться.

Так я думав тоді.

У період між 1916 і 1922 роками навіть найтупіші фермери в Небрасці процвітали. Гарлен Коттері, далебі не дурний чоловік, процвітав краще за інших. Це було видно з його ферми. У 1919-му він додав до свого обійстя стодолу й зерносховище, а у 1920 році вирив глибокий колодязь, що постачав неймовірні шість галонів води за хвилину. Через рік він встановив водогінну систему в будинку (хоча розумно залишив і вбиральню на задньому дворі). Відтоді тричі на тиждень він і його родина могли насолоджуватися тим, що у глибоко сільській місцевості було неймовірною розкішшю: гарячою ванною й душем, які забезпечувалися не нагрітою у каструлях на кухонній плиті водою, а прямо з труб: свіжа вода постачалася прямо з колодязя, а брудна зливалася до вигрібної ями. Тож саме у ванній кімнаті з душем і відкрився той секрет, котрий приховувала Шеннон Коттері, хоча, мені здається, сам я про нього вже знав, знав з того дня коли вона сказала мені: «Він упадав біля мене, авжеж» — тим тьмяним, безживним голосом, котрий був таким несхожим на її звичайний, і дивилася вона тоді не на мене, а на силуети батькового комбайна й збирачів, що брели позаду нього.

Сталося це наприкінці вересня, коли вже було зібрано всю кукурудзу, до наступного року, але ще чимало чого залишалося збирати в саду й городі. Одного суботнього дня, якраз коли Шеннон насолоджувалася душем, з заднього подвір’я до коридору з паком, зважаючи на можливий дощ, запобігливо знятої з линви білизни увійшла її мати.

Шеннон, мабуть, вважала, що як слід замкнула двері ванної кімнати — більшість леді ревно дбають про власну приватність під час миття, а на той час, коли літо 1922 року поступалося місцем осені, Шеннон Коттері мала для цього особливу причину, — проте клямка, можливо, зіскочила, тож двері частково прочинилися. Туди випадково позирнула її мати, і хоча старе простирадло, що висіло на U-подібній рейці, слугуючи шторою ванни, було щільно затулене, від бризок води воно зробилося напівпрозорим. Саллі не конче потрібно було бачити саму дівчину; вона побачила силует дівчини, наразі не прихований під однією з тих її рясних, квакерського фасону суконь. І цього вистачило. Дівчина була на п’ятому місяці чи близько того; мабуть, вона все одно не змогла б ще довго приховувати цю таємницю.

Через два дні Генрі повернувся додому зі школи (він тепер їздив туди пікапом) з наляканим, винуватим обличчям.

— Шен не з’являлася у школі вже два дні, — повідомив він, — тому я заїхав до Коттері спитати, чи все з нею гаразд. Думав, чи не злягла вона з іспанкою. А мене до неї не пустили. Місіс Коттері сказала, щоб я собі їхав геть і що сьогодні ввечері до тебе прийде побалакати її чоловік після того, як переробить усю роботу.

Я запитав, чи не можу їм чимось допомогти, щось зробити, а вона мені відповіла: «Ти вже й так достатньо наробив, Генрі».

От тоді-то й згадалися мені слова, сказані Шен. Генрі заховав обличчя в долонях і промовив:

— Вона вагітна, татуню, і вони тепер взнали про це. Я знаю, ось в чім причина. Ми хочемо побратися, але я боюся, вони нам не дозволять.

— Не зважай на них, — промовив я. — Я й сам тобі не дозволю.

Він кинув спідлоба на мене мученицький погляд своїх заплаканих очей.

— Чому так?

Я подумав: «Ти ж бачив, до чого дійшло між мною і твоєю матір’ю, і після всього ти ще запитуєш». Проте промовив я інше:

— Їй усього лиш п’ятнадцять років, а тобі й стільки виповниться тільки за два тижні.

— Але ж ми кохаємо одне одного!

О, цей юнацький плач. Це безхарактерне скиглення. Мої опущені вздовж комбінезона руки були стиснуті в кулаки, мені довелося зробити зусилля, щоби їх розтиснути. Сердитися тут без усякої користі. Хлопцеві потрібна мати, щоб обговорювати такі речі, та його мати сиділа на дні засипаного колодязя, безсумнівно, в оточенні почту з мертвих пацюків.

— Я тебе розумію, Генрі...

— Зви мене Генком! А інші ж одружувалися такими ж молодими!

Авжеж, колись; проте не так вже й часто від кінця минулого століття і ліквідації фронтиру[35]. Проте цих слів я не промовив. Натомість я сказав, що не маю грошей, аби допомогти їм розпочати родинне життя. Можливо, десь у 1925-му, якщо врожаї і ціни залишаться сприятливими, але зараз нема нічого. А ще й коли дитина на підході...

— Їх могло з’явитися цілком достатньо! — скрикнув він. — Якби ти не був такою падлюкою щодо тієї сотні акрів, грошей було би повно! От вона б мені дала! І вона б не розказувала мені такого!

Спершу я був настільки шокований, що не міг вимовити й слова. Минуло тижнів шість чи й більше відтоді, як ім’я Арлетт — ба навіть обтічне займенникове прізвисько вона — востаннє прозвучало між нами.

Він дивився на мене зухвало. А тоді вдалині, на нашому відтинку шляху, я побачив, що сюди їде Гарлен Коттері. Я завжди вважав його своїм другом, але дочка, що виявляється раптом вагітною, має здатність перемінювати звичний хід речей.

— Авжеж, вона б тобі такого не розказувала, — погодився я, змусивши себе подивитися йому прямо в очі. — Вона б наговорила тобі дечого набагато гіршого. Та ще й насміхалася б радше за все. Якщо ти спитаєш у свого серця, синку, ти сам це зрозумієш.

— Ні!

— Твоя мати називала Шеннон маленькою хвойдочкою і наказувала тобі тримати твого пуцька в штанях. То була її остання порада, і хоча вона була такою ж хамською і образливою як більшість з того, що вона говорила, тобі варто було б до неї дослухатися.

Гнів Генрі розтанув.

— То тільки після того... після того вечора... ми... Шен не хотіла, це я її вмовив. А щойно ми почали, їй це сподобалося не менше, як мені. Після першого разу вона вже сама про це прохала, — проговорив він з дивною, якоюсь хворобливою гордістю, а відтак втомлено похитав головою. — Тепер ті сто акрів заростають бур’янами, а я в халепі. Якби мама була з нами, вона б допомогла мені все це залагодити. Гроші ладнають все. Так він каже, — кивнув Генрі на клуб куряви, що наближався.

— Якщо ти не пам’ятаєш, як твоя мама чіплялася за кожний долар, значить, швидке забуття тобі ж на благо, промовив я. — Але якщо ти забув, як вона ляснула тебе по губах того разу...

— Я не забув, — відповів він похмуро. А тоді ще більш похмуро додав: — Я сподівався, що ти мені допоможеш.

— Я й збираюся спробувати. А саме зараз я хочу, щоб ти геть кудись зник. Твоя присутність тут, коли з’явиться батько Шеннон, буде не кориснішою за розмахування червоною ганчіркою перед биком. Дозволь мені розібратися, на якому ми зараз світі і як він ставиться до всього цього, — можливо потім я покличу тебе на ґанок. — Я стиснув його зап’ясток. — Я постараюся зробити все, що тільки зможу, для тебе, синку.

Він висмикнув руку.

— Та вже ж постарайся.

Він пішов у дім, і в ту саму мить, як Гарлен підкотив на своєму новенькому легковику («Неш»[36] зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спиною грюк хатніх дверей.

«Неш» стрельнув глушником, чхнув і затих. Гарлен виліз, зняв з себе пильник, склав його і поклав на сидіння. Він приїхав у пильнику, бо одягнений був відповідно до оказії: біла сорочка, краватка-тасьма і добрі недільні штани, які підтримував пояс зі срібною пряжкою. Він обсмикався, поправив на собі штани, щоб вони сиділи саме так, як йому хотілося, відразу нижче його невеличкого акуратного черевця. Він завжди гарно ставився до мене, і я завжди вважав нас з ним не просто друзями, а добрими друзями, проте в ту мить я його ненавидів. Не через те, що він приїхав мені дорікати моїм сином — бачить Бог, я зробив би те саме, якби ми опинилися у протилежних ролях. Ні, то той новесенький, сяючий «Неш». Та срібна пряжка на ремені, у формі дельфіна. Та пофарбована яскраво-червоним кольором новенька силосна вежа і водопровід у хаті. А більш за все та його простакувата, покірна дружина, котру він залишив на своїй фермі й котра, поза всякими сумнівами, незважаючи на всі їхні печалі, готує зараз вечерю.

Дружина, чиєю ніжно промовленою відповіддю перед лицем будь-яких проблем завжди буде: «Як ти вважаєш за краще дорогий». Жінки, зважайте: такій дружині нема ніякої потреби боятися, що життя з неї випузириться крізь перерізане горло.

Він рушив до ґанку. Я стояв, простягнувши йому назустрі руку, чекаючи, чи потисне він її, чи проігнорує. Він завагався, вираховуючи всі за і проти, але кінець-кінцем узяв мою долоню, коротко потиснув і зразу ж відпустив.

— Маємо значну проблему, Вілфе, — сказав він.

— Я знаю. Генрі мені щойно розповів. Краще пізно, ніж ніколи.

— Краще б взагалі ніколи, — відгукнувся він похмуро.

— Може, сядеш?

Він зважив і цю пропозицію, перш ніж сісти у те крісло, що завжди було місцем Арлетт. Я розумів, йому не хотілося сідати — людина в розбурханому, збентеженому стані недобре почувається сидячи, — але він все одно сів.

— Може, хочеш холодного чаю? Лимонаду в нас нема, фахівцем з лимонаду була Арлетт, але...

Він заспокоїв мене змахом своєї пухкенької руки. Пухкенької, проте твердої. Гарлен був одним з найбагатших фермерів в окрузі Гемінгфорд, але не солом’яним босом — коли доходило до сінокосу чи жнив, він і сам працював у полі, поряд зі своїми наймитами.

— Я хочу повернутися до заходу сонця. На мій погляд, ті фари лайна варті. Моя дівчина має пиріг у себе в духовці і, я гадаю, ти знаєш, хто за чорт їй його спік.

— Тобі полегшає, якщо я скажу, що мені жаль?

— Ні, — губи в нього були міцно стиснуті, я бачив, як гаряча кров б’ється в жилах по обох боках його шиї. — Я розлючений, як той шершень, і що робить ситуацію ще гіршою, я не маю нікого, на кого міг би лютитися. На дітей я не можу лютитися, бо вони всього лише діти, хоча, якби Шеннон не була з малям у животі, я кинув би її собі поперек коліна й відгамселив би ломакою за те, що вона якнайкраще не стереглася, попри те що чудово розуміла, що слід стерегтися. Її виховували якнайкраще, і до церкви водили якнайкраще також.

Я було хотів його запитати, чи не вважає він, що Генрі виховували погано. Натомість утримав рот на замку, дозволивши йому виговорити все, чим він пінився, поки їхав до нас.

Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можливо, з ним легше буде вести справу.

— Мені хотілося б звинуватити Саллі за те, що вона раніше не помітила, в якому стані наша дівчина, але первістків завжди виношують легко, усім це відомо... і, Боже мій, ти ж знаєш якого фасону сукні носить Шеннон. І тут теж не було нічого нового. Вона з дванадцяти років вбирається у ці плаття типу «бабуся йде на прощу», а оце в неї почало рости...

Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.

— Я також хотів би звинуватити тебе, бо, здається, ти полінувався на ту розмову, що її батьки зазвичай проводять зі своїми синами. — «Так, ніби ти щось знаєш про виховування синів», — подумав я. — Про те, як важливо тримати свій пістолет у штанях з увімкнутим запобіжником, — горло йому перехопило схлипами, він заплакав. — Моя... маленька... дівчинка... занадто юна, щоб ставати матір’ю!

Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно потребував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.

— От лишень тебе я теж не можу звинувачувати, бо від тебе пішла, втекла навесні дружина, тож природно, що в той час твоя пильність притупилася. Отже, я пішов на задній двір і перерубав, либонь, з півтори сотні кубофутів дров, перш ніж поїхати сюди, намагався вигнати з себе геть те оскаженіння, і це, схоже допомогло. Я потис тобі руку, чи не так?

Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені засвербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:

— Так, ти потиснув, — і по тому замовк.

— Ну от, ми й підходимо до того, що ти думаєш робити з цим ділом. Ти і той хлопець, що сидів за моїм столом і їв їжу, яку готувала йому моя дружина.

Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:

— Генрі хоче на ній одружитися і дати дитині своє прізвище.

— Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й вікна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову прийдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — вільні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, — але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.

На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».

Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.

— Гаразд, ну, а що ти збираєшся робити? — запитав я. — Сумніваюся, щоб ти вирушив у подорож сюди без чогось на думці.

Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії височіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922-й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив мене на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.

— Вона тямуща, — озвався Гарлен. — Місіс Мак-Реді каже, що Шен найрозумніша учениця за всю її кар’єру в школі, а це вже майже сорок років. Вона добре розуміється на мові й літературі, а ще краще на математиці, що, як каже місіс Мак-Реді, рідко трапляється серед дівчат. Вілфе, вона знається на триггерономії. Ти це знав? Місіс Мак-Реді сама не вміє розв’язувати задачі з триггерономії.

Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.

— Саллі хотіла послати її до вчительського училища в Омасі. Вони з 1918 року приймають разом із хлопцями й дівчат, хоча поки що жодна з жінок його не закінчила. — Він подарував мені погляд, що був дуже важким для сприйняття: суміш відрази й ворожості. — Жінки завжди воліють вийти заміж, розумієш. І народжувати дітей. Вступити до ордену Східної Зірки[37] і замітати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла б стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так?

Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих 6агатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися помилковими, — що вона була заготовкою під дружину фермера, і не більше.

— Вона могла б навіть викладати у коледжі. Ми планували послати її до того училища, щойно їй виповниться сімнадцять.

«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не зайшло в твою фермерську голову».

— Шен сама мріяла, і гроші на це відкладалися. Все було готове, — він обернувся поглянути на мене, і я почув, як рипнули жили його шиї. — Все й зараз залишається готовим. Але спершу — і то невідкладно — вона поїде до школи Святої Евсебії, католицького пансіону для дівчат в Омасі. Сама вона про це поки ще не знає, але станеться саме так. Саллі гомоніла про те, щоби відправити її у Деланд — там у Саллі сестра живе — або до моєї тітки з дядьком у Лайм Біска, але я не вірю, щоби хтось із тих людей довів до кінця те, про що ми вирішили. Також і дівчина, котра створює проблему такого штибу, не заслуговує на те, щоб поїхати до людей, котрих вона знає і любить.

— А що це таке, про що ви вирішили, Гарле? Окрім того, щоби відіслати вашу дочку до якогось... ну, я не знаю... сиротинця?

Він наїжачився.

— То не сиротинець. Це чистий, здоровий і популярний заклад. Так мені розповідали. Я комутувався з деким, і всі відгуки, що я отримав, були одностайно гарними. Вона там виконуватиме якусь роботу, навчатиметься за шкільною программою, а за чотири місяці народить. Коли це відбудеться, дитину віддадуть комусь на всиновлення. Цим заопікуються сестри Святої Евсебії. Тоді вона вже зможе повернутися додому, а ще через півтора року зможе вступити до вчительського колледжу, як і хотіла Саллі. Та й я, звісно. Саллі і я.

— А яка моя роль у цьому? Я так міркую, у мене вона є?

— Чи ти знущаєшся з мене, Вілфе? Я розумію, для тебе цей рік був важким, але я не потерплю, щоби ти мене ображав.

— Я тебе не ображаю, але ти мусиш знати, що не один ти почуваєшся очманілим і знеславленим. Просто скажи мені, чого ти хочеш, і, можливо, ми залишимося друзями.

Надзвичайно холодна усмішка, котрою він відреагував на ці мої слова — всього лиш короткий смик губ, поява миттєвих складок у кутиках його рота, — ясно повідомила мені, як мало надії він покладав на це.

— Я знаю, що ти не багатій, проте все одно ти мусиш зробити крок і прийняти на себе частку відповідальності. Її перебування в пансіоні — сестри називають це пренатальним доглядом — буде коштувати приблизно 300 доларів. Сестра Камілла називала це пожертвою, коли я балакав з нею по телефону, та я завжди можу зрозуміти, коли йдеться про платню.

— Якщо ти хочеш, щоби я вніс половину...

— Я розумію, що ти не потягнеш 150 доларів, але 75 цілком можеш, саме стільки коштуватиме вчителька. Та, що допомагатиме їй не відставати від школи.

— Я не можу цього зробити. Арлетт вичистила геть усе, коли тікала, — і тут мені вперше спало на думку: а чи не було в неї десь чогось захованого? Авжеж, оповідка про ті двісті доларів, котрі вона нібито прихопила, тікаючи, була чистою брехнею, проте навіть її можлива заничка на стрічки-шпильки могла б допомогти в такій ситуації. Я собі відзначив в умі, що треба пошукати по полицях у шафках і в коробках на кухні.

— Візьми ще одну короткотермінову позику в банку, — сказав він. — Останню ти вже виплатив, як я чув.

Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять залишатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він позичив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорогоцінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказуючи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».

— Я мав гроші за врожай на сплату боргу, — сказав я. — А тепер їх нема. Маю землю, маю дім, оце і все.

— Ти знайдеш спосіб, — сказав він. — Застав дім, якщо потрібно. Сімдесят п’ять доларів — твоя частка, і якщо порівняти це з тим, що твоєму хлопцеві у п’ятнадцять років довелося б міняти пелюшки, гадаю, ти ще дешево спекався.

Він підвівся, я встав теж.

— А якщо я не знайду способу? Що тоді, Гарле? Викличеш Шерифа?

Губи його скривилися, демонструючи презирство, що перетворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.

— Я ніколи не звернуся по допомогу до закону в такій справі. Але якщо ти не внесеш свою відповідальну частку, між нами все закінчено, — він примружив очі на згасаюче світло дня. — Я їду. Хочу повернутися додому до темряви. Пару тижнів мені ще не потрібні будуть 75 доларів, тож час у тебе є. І я не буду тобі про них нагадувати. Не даси, то й не даси. Тільки не кажи, ніби ти не маєш змоги, бо мене не надуриш. Ти б краще дозволив їй продати ту ділянку Фаррингтонам, Вілфе. Якби зробив так, то й вона була б тут зараз, і ти мав би в руках живі гроші. І моя дочка могла б не увійти в тяж.

У своїй уяві я зіштовхнув його з ґанку, а коли він спробував підвестися, стрибнув обома ногами прямо на його кругле черевце. А тоді приніс з корівника серп і видовбав йому одне око. У дійсності ж я стояв, поклавши одну руку на перила, і дивився, як він дріботить униз сходами.

— А з Генрі ти не хочеш побалакати? — спитав я. — Я можу його покликати. Він переживає все це так само важко, як і я.

Гарлен не стишив своєї ходи.

— Вона була чистою, а твій хлопець її забруднив. Якщо ти викличеш його сюди, я можу його покалічити. Можу не стримати себе.

Щодо цього я мав сумніви. Генрі останнім часом підріс, він входив у силу, і що, либонь, було найважливішим, він мав досвід убивства. А Гарл Коттері ні.

Йому не треба було крутити пускову корбу, в його «Неші» достатньо було натиснути кнопку. Багатство забезпечувало йому різноманітні приємності.

— Сімдесят п’ять я потребую, аби закрити цю справу, — прокричав він крізь стукіт і грюкіт двигуна.

А потім об’їхав дровітню, розполохавши Джорджа з його почтом, і попрямував до своєї ферми з великим генератором і внутрішнім водогоном.

Розвертаючись, я побачив, що Генрі стоїть поряд зі мною із землистим, лютим обличчям.

— Вони не мають права відсилати її таким чином.

Отже, він підслуховував. Не скажу, ніби мене це здивувало.

— Мають і відішлють, — запевнив я. — А якщо ти наважишся на щось дурне й зухвале, перетвориш паскудну ситуацію на ще гіршу.

— Ми могли б утекти. Нас не зловили б. Якщо ми зуміли потай робити те... те, що ми робили... гадаю, я впорався б і з тим, щоби нишком чкурнути в Колорадо з моєю дівчиною.

— Не впорався б, — сказав я, — бо ти не маєш грошей. Гроші ладнають усе, так він каже. Ну, а я скажу інакше: безгрошів’я псує все. Я це добре розумію, і Шеннон швидко зрозуміє також. Наразі їй треба виносити дитину...

— Навіщо, якщо вони збираються її комусь віддати!

— Це не впливає на почуття жінок, котрі виношують у себе в череві дитя. Дитя робить їх мудрими в таких сенсах, яких чоловікам ніколи не зрозуміти. Я аніскільки не втратив поваги ні до тебе, ні до неї тільки через те, що вона завагітніла — ви тут не перші й не останні, навіть якщо б сам містер Всевишній і Всемогутній мав на увазі, ніби вона мусить користатися тим, що в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.

— Що ти розумієш? — промовив він з безмірним презирством. — Ти навіть горло не зумів перерізати без того, щоб не утворити з цього гармидеру.

Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в такому стані.

Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хоча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йому взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звісно ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко витирається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка.

Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстяних коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не знайшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знайшов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зростала впевненість, що десь щось мусить-таки бути.

Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий колодязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава[38] та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Елфіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Арлетт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.

— Ну, де вони, ти, вперта курво? — спитав я в неї. — Де ти їх заховала?

Я намагався спустошити собі розум, так радив мені робити батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або одну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в хату, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що вона вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у другій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидячи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у стінах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут) я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття.

Бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розумієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зрозуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отримати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два місяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Ольсена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакраменто[39]... як я іноді шкодую, що цього не зробив.

35.

Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все одно намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як кожен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенгаузер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено.

Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбувалося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати розмову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наробив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися.

Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив сина, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую?

Арлетт.

Так.

Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюшку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по-людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його вагітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання латині і поглиблення знань з триггерономії.

35, 35, 35.

Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упродовж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір у неділю я прийняв рішення. Генрі я сказав, що в понеділок він мусить їхати до школи на «Моделі Т»; мені треба з’їздити у Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером щодо короткотермінової позики. Невеличкої. Всього 35 доларів.

— Для чого? — Генрі сидів біля вікна, сумно дивлячись на присмеркове західне поле.

Я йому пояснив. Гадав, що зараз же розпочнеться чергова дискусія про Шеннон, і певною мірою я її навіть бажав. Він упродовж усього тижня не згадував про неї жодним словом, хоча я знав, що Шен уже поїхала. Мені розповів про це Мерт Донован, коли приїздив по партію кукурудзяного насіння.

— Відправили до якоїсь шикарної школи аж в Омаху, — казав він. — Тим краще для неї, так я собі думаю. Якщо вони бажають голосувати[40], то хай вже краще навчаються. Хоча, — додав він, хвильку поміркувавши, — моя все робить, як я їй кажу. Ото й нехай слухається, якщо не бажає неприємностей.

Якщо мені було відомо, що Шеннон поїхала, то й Генрі про це, звісно, знав, либонь, навіть раніше за мене — школярі невтомні пліткарі. Але не казав він з цього приводу нічого. Гадаю, я намагався надати йому можливість вилити свій біль у докорах. Це неприємна процедура, але в довготерміновому вимірі цілюща. Не можна дозволяти гноїтися рані ні на лобі, ні в мозку під поверхнею лоба. Бо якщо все залишити неторкнутим, інфекція радше за все поширюватиметься[41].

Проте на моє повідомлення він тільки коротко буркнув, тож я вирішив колупнути сильніше.

— Ми з тобою поділимо виплату навпіл, — сказав я. — Борг становитиме не більш ніж 38 доларів, якщо ми повернемо його до Різдва. Отже, з нас по дев’ятнадцять доларів. Твою частку я візьму з твоєї поденної платні.

Звісно, я очікував на зливу гніву... але знову отримав лише невиразне бурчання. Він навіть не заперечував проти того, щоб їхати до школи на «Моделі Т», хоча був якось мені розказував, що інші хлопці сміються з цієї автівки, обзиваючи її «Генковою сракокалатайкою».

— Синку?

— Що?

— З тобою все гаразд?

Він обернувся до мене й посміхнувся — принаймні ворухнув губами.

— Я в нормі, татуню. Піду спати.

Він уже підвівся, коли я попрохав:

— Ти мене поцілуєш на прощання?

Він поцілував мене в щоку. То був мені останній його цілунок.

Він поїхав на «Т» до школи, а я пікапом у Гемінгфорд-Хоум, де містер Стоппенгаузер усього після якихось п’яти хвилин чекання запросив мене до свого кабінету. Я пояснив, що мені потрібно, проте відмовився пояснювати, навіщо це мені, лише послався на приватні причини. Я гадав, що заради такої мізерної суми нема сенсу щось уточнювати, і виявився правим. Але коли я закінчив, він, склавши руки домком на столі, подарував мені погляд ледь не батьківської суворості. У кутку нарізав маятником чіткі проміжки часу великий годинник. На вулиці — набагато голосніше — заторохтів якийсь двигун. Замовк, настала тиша а потім завівся інший двигун. Чи то не мій син спершу під’їхав на «Моделі Т», а потім вкрав мій пікап? Я ніяк не міг знати цього напевне, але гадав, що так воно й є.

— Вілфе, — промовив містер Стоппенгаузер, — минуло ще замало часу, щоби ти цілком оговтався після того, що вчинила твоя дружина, покинувши тебе таким чином — вибач мені, що піднімаю цю болючу тему, проте вона здається доречною, і крім того, кабінет банкіра деякою мірою має схожість зі сповідальнею священика — тож я хочу побалакати з тобою «як голландський дядечко»[42]. Що цілком слушно, бо мої мати з батьком походять саме звідти.

Про це я вже колись чув — гадаю, більшість відвідувачів його кабінету також чули — і відповів на його слова поштивою посмішкою, якої він і мусив очікувати.

— Чи надасть тобі позику 35 доларів «Хоум Банк & Траст»? Безсумнівно. Мене спокушає бажання перевести справу на персональний рівень і викласти тобі гроші з власного гаманця, от лишень я не ношу їх більше, ніж мені потрібно для того, щоб заплатити за ланч у ресторані «Сплендид» та за чистку черевиків у перукарні. Багато грошей — це постійна спокуса, навіть для такого мудрого старого зуха, як я, а крім того, бізнес є бізнесом. Проте! — він підняв палець. — Ти не потребуєш тридцяти п’яти доларів!

— Як не печально це казати, але вони мені потрібні, — я загадувався, чи знає він навіщо. Міг знати; він дійсно був лукавим старим зухом. Але таким же був і Гарл Коттері, хоча Гарл тієї осені став також і зганьбленим зухом.

— Ні, не потрібні. Ти потребуєш 750 доларів, ось скільки тобі потрібно, і ти можеш їх отримати сьогодні ж. Хочеш — поклади їх у банк, хочеш — іди звідси з ними у своїй кишені, мені це без різниці. Ти цілком виплатив заставний кредит під твою нерухомість три роки тому. Обійстя вільне й чисте. Отже, нема абсолютно жодної причини, чому б тобі не звернутися по новий кредит. Так постійно робиться, хлопчику мій, і то найкращими людьми. Ти був би здивований, побачивши деякі з тих паперів, що ми тримаємо. Усі від найкращих людей. Так-то, сер.

— Я вам щиро вдячний, містере Стоппенгаузер, проте я так не думаю. Та застава весь час, поки вона діяла, висіла наді мною, мов якась сіра хмара, і...

— У тому-то й весь сенс, Вілфе! — палець банкіра знову стирчав угору. Цього разу похитуючись туди-сюди, мов маятник у його годиннику. — У тому-то й весь сенс і головна проблема всяких крутіїв-дурисвітів-гультяїв-ковбоїв! Такі хлопці беруть позику під заставу, а потім почуваються так, ніби їм безперемінно світить гуляти під ясним сонечком, що закінчується невиконанням боргових зобов’язань і втратою ними їхнього цінного майна! Хлопці ж, такі, як ти, котрі тягнуть векселя, як у похмурий день навантажені камінням тачки, такі хлопці завжди все сплачують! Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах? Прикупити трохи тварин? — він кинув на мене лукавий змовницький погляд. — Можливо, навіть завести водогін у будинок, як той твій сусіда? Такі речі скуповуються, сам знаєш. Ти можеш запровадити поліпшення, які перевищать ціну застави. Цінність за гроші, Вілфе? Вигідна оборудка!

Я ще раз усе обміркував. І нарешті промовив:

— Це для мене вельми спокусливо, сер. Не буду брехати...

— І не треба. Кабінет банкіра, сповідальня священика — вельми мало різниці. Кращі люди нашої країни сиділи в цьому кріслі, Вілфе. Найкращі.

— Але я прийшов усього лише за короткотерміновою позикою — яку ви мені люб’язно пообіцяли надати, а цю нову пропозицію треба трохи обміркувати. — У голові мені зринула нова ідея, на диво приємна. — До того ж я мушу обговорити справу з моїм сином, з Генрі — з Генком, йому подобається, щоб так тепер до нього зверталися. Він входить у той вік, коли має право на те, щоб із ним радилися, бо все, що я зараз маю, одного дня належатиме йому.

— Зрозуміло, це цілком зрозуміло. І це справедливо, повір мені, — він підвівся і простягнув мені руку. Я тут же її потиснув. — Вілфе, ти прийшов сюди по рибу. Я ж пропоную тобі купити довгу вудку. Набагато вигідніша оборудка.

— Дякую. — А покидаючи банк, я подумав: «Я обговорю це з сином». Це була гарна думка. Тепла думка, що зігріла серце, котре вже кілька місяців залишалося крижаним.

Розум — дивна штука, чи не правда? Заклопотаний думками про непрохану позику, запропоновану мені містером Стоппенгаузером, я зовсім не звернув уваги на те, що автомобіль у якому я приїхав, було замінено тим, у якому був поїхав до школи Генрі. Не певен, що я це відразу помітив би, навіть якби мав у голові менш важливі питання. Врешті-решт, обидві машини були добре мені знайомими; обидві були моїми.

Я усвідомив різницю, лише потягнувшись по пускову корбу, коли побачив на сидінні придавлений камінцем складений аркушик паперу.

Я застиг на хвилину, стоячи наполовину занурений у «Т», одною рукою тримаючись за борт кабіни, а другою тягнучись під сидіння, куди ми завжди клали корбу. Мені здається, я зрозумів, навіщо Генрі кинув школу і зробив цю підміну, навіть раніше, ніж витяг його записку з-під принагідного прес-пап’є і розгорнув її. Пікап був надійнішим у довгій подорожі. Наприклад, якщо їхати в Омаху.

Назад до ферми я їхав, немов у тумані. Здається, якісь люди мені махали — гадаю, навіть Саллі Коттері, котра поралася біля їхньої придорожньої ятки з овочами — і я, ймовірно, теж комусь махав у відповідь, але в пам’яті нічого з цього не залишилося. Вперше з того дня, коли на ферму приїздив Шериф Джонс і ставив свої хвацькі запитання, що не потребували відповідей, пронизуючи геть усе своїми холодними, допитливими очима, електричний стілець здався мені цілком реальною перспективою, настільки реальною, що я практично шкірою відчував, як на зап’ястках і вище ліктів у мене пряжками затягують шкіряні ремені.

Його можуть спіймати, хоч триматиму я язика за зубами, хоч ні. Мені це здавалося неминучим. Він не мав грошей, навіть сімдесяти п’яти центів, щоб заправити бак машини, от же, він навіть до Елкгорна[43] не встигне доїхати, як далі вже йому доведеться йти пішки. Якщо він спроможеться десь украсти пального, його схоплять, коли він наблизиться до того місця, де зараз живе вона (Генрі вважав, що Шен там ув’язнена, йому ніколи не спадало в його недозрілу голову, що вона там може бути бажаною гостею). Гарлен напевне дав опис Генрі тамтешній наставниці — сестрі Каміллі. Та навіть якщо він і не припускав можливості того, що палкий кавалер опиниться біля того місця, де тримають у неволі його кохану леді, сестра Камілла сама попіклувалася. У своєму бізнесі вона безумовно вже не раз мала справу з палкими кавалерами.

Єдиною моєю надією залишалось те, що зловлений і вперше допитуваний правоохоронцями Генрі мовчатиме достатньо довго для усвідомлення того, що в пастку його завели його власні дурні романтичні прагнення, а не моє втручання. Надія на здоровий глузд підлітка — це як ставка на малознаного коника на перегонах, та що інше я міг тут зробити?

Коли я вже заїхав у двір, голову мені прохромила дика думка: не вимикати мотор «Т», спакувати торбу і мчати в Колорадо. Ця ідея прожила не довше кількох секунд. Я мав гроші — фактично 75 доларів, — проте моя «Т» завмре задовго до того, як я перетну кордон штату біля Джулзберга[44]. Та не це було важливим; якби тільки це, я завжди зміг би доїхати до Лінкольна, щоб там обміняти мою «Т» і 60 доларів на якесь надійніше авто. Ні, справа була в місці. У домі. У моєму рідному обійсті. Я замордував власну дружину, щоби його утримати і не збирався зараз усе кидати тільки тому, що мій дурний, незрілий поплічник забрав собі в голову вирядитися у романтичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж вирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І понесуть мене туди в кайданах.

То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Камілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки.

На фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі.

Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.

— Зараз деяке... деякі внутрішні розлади поширилися навкруги, — сказала вона. — Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.

— Так і є, в нього розлад, — підтвердив я. — Тільки не черевний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.

Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.

Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак-Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі.

— Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, — вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигунами. — Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жорсткий.

— Знаю, — відповів я. — І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.

Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.

— Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попрохати, щоб усе залишилося між нами?

— Звичайно... хоча діти вже шепочуться.

Так. Цього слід було очікувати.

— А ви на комутації, містере Джеймс? — вона пошукала очима телефонні дроти. — Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.

— Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Коттері або Шерифа Джонса?

— Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Подеколи квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шкода. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.

Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.

У п’ятницю з’явився й Шериф Джонс за кермом машини з золотою зіркою на дверцятах. Та й не сам. Слідом за ним їхав мій пікап. У мене серце підстрибнуло, коли я його побачив; а потім обірвалося, коли я роздивився, хто ним кермує: Ларс Ольсен.

Я намагався спокійно чекати, поки Джонс справить ритуал свого прибуття: підсмикування ременя, витирання лоба (хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування волосся. Я не зміг утерпіти.

— З ним усе гаразд? Ви його знайшли?

— Ба ні, поки що нам не вдалося, — він піднявся по сходах ганку. — Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біска, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз його здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це трапилось. Хіба ні?

— Я сподівався, що він повернеться сам, — мовив я глухо. — Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розповідати детально, Шерифе...

На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.

— Ольсене, піди посидь у моїй машині, — наказав Джонс. — Тут приватна розмова.

Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. Джонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.

— Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, певне, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у поле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?

Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.

— Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, — продовжив Джонс. — Це його також може вберегти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подорож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічому було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після такого присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.

— Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?

Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плювати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник-юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі[45], а Гарл мав проти мого сина зуб.

— Делікатна ситуація, як ви гадаєте? — він знову втер собі лоба і надів стетсон. — Авжеж, я теж потрапив би в делікатну ситуацію, аби це був мій син. Та знаєте, що? Аби це був мій син, а Гарл Коттері був моїм сусідом — моїм добрим сусідом, — я би, мабуть, бігма побіг до нього і сказав: «Гарле! А знаєш що? Здається, мій син збирається поїхати побачитися з твоєю дочкою. Чи не хочеш ти попередити там когось, щоб назирали?». Та авжеж, ви цього не зробили, хіба ні?

Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кращою, і вже майже настав час її застосувати.

— Він не з’являвся там, де вона зараз, так?

— Поки ще ні, він, може, поки що шукає те місце.

— Я не думаю, що він утік, аби розшукати Шеннон, — сказав я.

— А навіщо ж тоді? Чи там, в Омасі, кращий сорт морозива? Бо саме туди він прямував, це ясно, як світло.

— Я гадаю, він вирушив на пошуки своєї матері. Гадаю, вона могла якось дати йому про себе знати.

Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:

— Яким таким чином вона могла б це зробити?

— Листом, отака моя перша здогадка.

Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою конторою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання».

— Йому могли вручити листа, коли він зайшов по цукерку або пакетик арахісу, як він це часто робив по дорозі зі школи. Шерифе, напевне я нічого не знаю, я знаю не більше, ніж того разу, коли ви приїхали сюди й поводилися так, ніби я скоїв бозна-який злочин. Я не той, хто упушив їй живіт.

— Вам краще б припинити таке казати про добру дівчину!

— Може, так, може, й ні, але для мене це виявилося таким самим сюрпризом, як і для Коттері. А тепер ще й мій син зник. Вони принаймні знають, де їхня дочка.

І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його назад і запитав мене:

— Ви не знаєте напевне, що ваша дружина зв’язувалася з вашим сином — саме це ви мені сказали? Це просто припущення?

— Я знаю, що після того, як його мати втекла, він багато балакав про неї, а потім перестав. І тепер ще знаю, що він не об’являвся біля того дому, куди Гарлен із його дружиною запроторили Шеннон, — щодо цього я був здивований не менше за Шерифа Джонса... і вельми вдячний. — Складіть ці два факти разом, і що ви отримаєте?

— Ну, не знаю, — насуплено відповів Джонс. — Справді не знаю. Я гадав, що все вирахував, але виходить, що помилявся, чи не так? Так, і знову помилятимусь. «Усі ми ходимо манівцями», — так каже Біблія. Але, святий Боже, діти утруднюють мені життя. Якщо отримаєте звістку від вашого сина, Вілфреде, я б на вашому місці порадив вертати йому його худу сраку додому і триматися подалі від Шеннон Коттері, якщо він знає, де вона зараз перебуває. Вона не захоче з ним побачитись, це я вам гарантую. Добре вже те, що не трапилося пожежі в прерії і ми не можемо заарештувати його за викрадення батьківського пікапа.

— Угу, — кивнув я понуро. — Вам би ніколи не вдалось змусити мене підтримати таке звинувачення.

— Проте, — він задер палець, нагадавши мені містера Стоппенгаузера в банку, — три дні тому в Лайм Біска, неподалік від того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограбував бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Чи не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику»[46] на даху? Забрав 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був молодим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермерському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той парубок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім — хтозна. Їй близько вісімдесяти, і вона майже сліпа.

Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. Нарешті я промовив.

— Генрі поїхав прямо зі школи, Шерифе, і, наскільки я пам’я таю, на ньому була фланелева сорочка і вельветові штани того дня. Він не забрав з собою нічого зі свого одягу, і в будь-якому випадку він ніколи не мав ніякого ковбойського вбрання, якщо ви маєте на увазі чоботи і все таке. І фермерського капелюха в нього не було.

— Ці речі він теж міг десь украсти, хіба ні?

— Якщо вам не відомо більше за те, що ви мені зараз розповіли, вам краще припинити ці балачки. Я знаю, що ви з Гарленом друзі...

— Стоп-стоп-стоп, це до справи не має ніякого стосунку.

Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу заходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже високо стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все-таки був землевласником і платником податків, і я не бажав щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.

— Мій син не грабіжник, і він не погрожує жінкам. Це не його спосіб дій, не так його виховували.

«До недавнього часу принаймні», — прошепотів голос всередині мене.

— Можливо, просто якийсь волоцюга шукав швидкої здобичі, — промовив Джонс. — Але мені здавалося, я мушу про це згадати, тож я вам і розповів. І ми не знаємо, що люди казатимуть, хіба ні? Чутки ширяться. Усі пліткують, чи не так? Балачка — дешева річ. Справу, наскільки я розумію, закрито — нехай Шериф Лайм Біска клопочеться тим, що відбувається в Лайм Біска, таке моє гасло, — а проте ви мусите знати, що поліція в Омасі має на оці те місце, де перебуває Шеннон Коттері. Про всяк випадок — просто, а раптом ваш син там з’явиться.

Він пригладив собі волосся, потім востаннє утвердив на голові капелюха.

— Можливо, він самостійно повернеться додому, не завдавши нікому зла, тоді ми зможемо списати всю цю справу, як ну, я не знаю, як безнадійний борг.

— Добре. Просто не називайте його поганим сином, поки нам не заманеться називати Шеннон Коттері поганою дочкою.

Те, як роздулися його ніздрі, дало мені зрозуміти, наскільки йому це не сподобалося, але відповіді на це від нього я не почув. Натомість він сказав:

— Якщо він повернеться і розповість, що бачився з матір’ю, дасте мені знати, гаразд? Вона офіційно значиться у нас в паперах безвісти зниклою особою. Дурня це, я розумію, проте закон є закон.

— Я так і зроблю, звичайно.

Він кивнув і вирушив до своєї машини. Ларс сидів за кермом. Джонс його шугонув — цей Шериф був того складу людиною, що возить себе сама. Я згадав про юнака, котрий пограбував крамничку, намагаючись запевнити себе, що мій Генрі ніколи б на таке не пішов, а навіть якби був змушений це зробити, йому б не вистачило хитрості перевдягтися у щось, вкрадене з чужої повітки чи куреня. Але Генрі став тепер іншим, а вбивці навчаються хитрощів, хіба ні? Це їх спосіб виживання. Я подумав, а що як...

Та ні. Не маневруватиму. То була б суща слабкість. Це моє останнє слово, моя повна сповідь, і якщо я не зможу говорити правду, цілковиту правду, і нічого окрім правди, який тоді в цьому сенс? Який сенс у всьому?

То був він. То Генрі там був. Я бачив по очах Шерифа Джонса, що він витяг те придорожнє пограбування тільки тому, що я не стелився перед ним так, як він на те очікував, але сам я повірив у ту історію. Бо знав більше за Шерифа Джонса. Після того як ти допоміг власному батькові замордувати власну матір, що може значити помахати ломом перед обличчям якоїсь старенької бабусі? Дріб’язок. І якщо він спробував один раз, він спробує ще, лишень тільки закінчаться ті 23 долари. Можливо, в Омасі. Де його і схоплять. А тоді й решта всього може відкритися. Майже напевне відкриється.

Я важко виліз на ґанок, сів і сховав обличчя в долонях.

Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота надворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвірних будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я намагався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали.

Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова.

Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загорнувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в мене над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає пальчиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаючи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням.

«Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? — запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала). — Було воно того варте? Що скажеш?»

Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів»[47], Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним вогким пальцем.

Я впустив книжку на плетений килим вітальні і скрикнув скочивши на рівні. У цей же час холодний палець збіг мені в куточок рота. А відтак він знову мене торкнувся, мого тімені, де волосся вже було ріденьким. Тут я вже розсміявся — сердитим, непевним сміхом — і нахилився підняти книгу. Цієї миті палець ляснув мене втретє, цього разу по зашийку, так ніби моя мертва жінка проказувала: «Я дочекалася твоєї уваги, Вілфе?». Я відступив убік — щоб четвертий ляп не потрапив мені в око — і подивився вгору. Стеля над головою посірішала, з неї скрапувало. Тиньк поки ще не почав братися пузирями, але якщо дощ не перестане, то почне. Тоді вже він може потріскатися і спадати пластами. Протекло якраз над моїм звичайним місцем для читання. Аякже. Решта стелі була на вигляд цілком нормальна, поки що принаймні.

Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах?». І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно.

«Не бери таких речей собі в голову, — переконував я себе. — Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи зжерли черви вже її гострий язик чи принаймні бодай затупили його?»

Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляшку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі[48]. Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло, якщо таке пиття перетвориться на звичку, але ж не кожної ночі чоловік відчуває, як його мертва дружина ляскає його по носі. А від самогону мені покращало. Я почувався більш певним себе. Мені не було потреби брати позику 750 доларів, щоби полагодити дах. Я міг зашити його обрізками дощок, коли припиниться дощ. Але ремонт виглядатиме негарно; все обійстя набуде вигляду, як ото казала моя мати, «біднота-голота». Та й не це було головним. Залатати дірку — це забере хіба що пару днів. Мені потрібна робота, котра зайняла б мене на всю зиму. Важка робота прожене геть думки про Арлетт на її підземному троні, Арлетт у чепчику з мішковини. Мені потрібні такі ремонтні роботи, які б заганяли мене в ліжко таким утомленим, щоб я вмент засинав, а не лежав, слухаючи лопотіння дощу і загадуючись, чи Генрі зараз не мокне десь під цим дощем, чи не грипує він там, не кашляє. Іноді робота є єдиним засобом, єдиним рішенням.

Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чого ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кредит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ловимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.

Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив нікельований пістолет 32-го калібру[49]. Поза всякими сумнівами він заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала в крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Омасі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я Рода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.

Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:

— Синку, не варто тобі цього робити.

Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.

— Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.

Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.

Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати, котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг.

З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене залишилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки готівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлетт. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.

Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.

Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдівський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.

Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою.

Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й відразу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою — ніби замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина — а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був такий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стрічку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній сидів норвезький пацюк, що здався мені вельми знайомим на вигляд.

Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою и пащі, немов із сигарою?

Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову втік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-яка людина, коли бачить, як дзюрить кров із частини її тіла котра ще кілька секунд тому була цілою. Я навіть не пам’ятав що стою голий, як у час свого народження, я просто наступив правою ногою на пацюка. Почув, як тріснули його кості, відчув, як чвакнули його нутрощі. Кров разом з розчавленими кишками порснула в нього з-під хвоста, забризкавши мені ліву щиколотку теплим. Він намагався вивернутись і вкусити мене знову; я побачив, як клацають його великі передні зуби, але дістати мене йому не вдавалося. Тобто поки я тримав ступню на ньому. Тож я її і тримав. Я придавив його ще дужче, притискаючи поранену руку собі до грудей, відчуваючи, як тепла кров зволожує мені там густі зарості волосся. Пацюк вигинався й бився. Хвіст його спершу хльоснув мене по литці, потім обвив щиколотку, ніби вуж. Кров ринула в нього з рота. Чорні очиці вибалушилися, мов скляні кульки.

Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступнею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі перетворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикидасться мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума — ха!), і тільки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про пророцтво, котре колись отримав Пелій[50]: остерігатися чоловіка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном — я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схоже, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю.

Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То промовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця.

Я пам’ятаю решту тієї ночі, але це, немов розглядання старих фотографічних карток у запліснявілому альбомі. Пацюк цілком прогриз мені перетинку між великим і вказівним пальцями на лівій руці — гидотний укус, але в якомусь сенсі й щасливий. Якби він вкусив мене за той палець, яким я був підчепив еластичну стрічку, він би його геть відгриз. Я збагнув це, коли повернувся до спальні і вхопив мого супротивника за хвіст (правою рукою, ліва в мене боліла й задубла так, що не поворухнути). Звір виявився два фути завдовжки і важив щонайменше шість фунтів.

«Значить, це не той був пацюк, що втік тоді у трубу, — чую я ваше зауваження. — Це не міг бути він». Але ж він, то був він, я вам кажу. На ньому не було якоїсь явної позначки — ані білого пасма хутра, ні впізнавано погризеного вушка, — а проте я знав, що то він, той самий, що познущався з Ахелоїс. Так само, як знав, що не випадково він там був чаївся.

Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужелицею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним дощем, майже його не зауважуючи. Що я дійсно відчував, так це свою ліву руку, в якій смикався біль такий потужний, що він здатен був підмінити собою геть усі думки.

З гачка в сінях я зняв плащ (це все, на що я спромігся), нацупив його на плечі і знову вийшов надвір, цього разу прямуючи до корівника. Там я намазав собі поранену руку маззю Ролі. Мазь вберегла вим’я Ахелоїс від інфекції, отже вбереже й мою руку. Я вже хотів було йти звідти, але згадав як пацюк утік від мене попереднього разу. Труба! Я підійшов до неї і нахилився, очікуючи побачити цемент погризеним на шматки або й зовсім зжованим нанівець, але він був цілим. Ну аякже. Навіть шестифунтові пацюки з величезними зубами не здатні прогризтися крізь цемент. Те, що така думка взагалі спливла мені до голови, показує, в якому я перебував стані. На якусь мить я немов побачив самого себе збоку: голий чоловік, хіба що в незастебнутому плащі, шерсть у нього на грудях просякла кров’ю аж до паху, порвана ліва рука блищить під товстим, схожим на шмарклі, шаром коров’ячої мазі, очі вибалушені від збентеження. Схоже, як у того пацюка, коли я його розчавив.

«Це був не той самий пацюк, — запевнив я себе. — Той, що вкусив Ахелоїс, або лежить здохлий в трубі, або на колінах у Арлетт».

Проте я знав, що це був він. І тоді знав, і зараз це знаю.

То був він.

Повернувшись до спальні, я опустився навколішки і позбирав заляпані кров’ю гроші. Однією рукою це робилося повільно. Раз я стукнувся пораненою рукою об край ліжка і завив від болю. Побачив, як крізь мазь, зробивши її рожевою, проступила свіжа кров. Гроші я поклав на комод, не переймаючись навіть тим, щоб прикрити їх книжкою чи якоюсь із тих клятих декоративних тарілочок Арлетт. Я навіть не пам’ятав чому це здавалося таким важливим: передусім заховати банкноти. Шабатурку з червоним капелюшком я швиргонув у шафу й затріснув двері. Хай залишається там до кінця світу, як на мене.

Кожен, хто мав ферму або працював на фермі, скаже вам, що травми там звичайна річ і до них треба бути готовим. У скринь ці біля кухонної помпи я тримав великий рулон бинта у скриньці, котру Арлетт завжди називала «біль-яткою». Я потягнувся рукою по бинт, та тут мені в око впав великий казан, що парував на плиті. Вода, яку я поставив грітися, щоб скупатись, коли був іще цілим-неушкодженим, коли цей монструозний біль, котрий, здавалося, зараз мене живцем пожирає ще перебував у теорії. Мені майнуло, що гаряча вода з милом може стати саме тим, що зараз потрібно моїй пораненій руці.

Гірше боліти рана просто не може, міркував я, а занурювання в окріп може її очистити. Судження було помилковим в обох сенсах, але звідки ж мені було це знати? Скільки років минуло, а та думка все ще здається мені слушною. Гадаю, все могло б спрацювати, якби мене вкусив ординарний пацюк.

За допомогою здорової руки я черпав ківшиком гарячу воду і виливав у миску (намір перехилити казан, щоби просто налити з нього, навіть не розглядався), потім я вкинув туди брикет жорсткого коричневого прального мила Арлетт. Останній брикет, як з’ясувалося; є так багато речей, про поновлювання кількості яких у хаті не замислюється непризвичаєний до цього чоловік. Я взяв ганчірку, потім пішов у спальню, знову опустився там навколішки і почав збирати кров і тельбухи.

Весь час пам’ятаючи (аякже) про той попередній раз, коли я змивав кров з підлоги цієї проклятої спальні. Того разу зі мною хоча б Генрі ділив цей жах. Займатися цим самому, та ще й перемагаючи біль, то була жахлива робота. Моя тінь скакала і пурхала по стіні, змушуючи мене згадувати Квазімодо з роману Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Коли робота вже добігала кінця, я зупинився, задерши голову, затримавши віддих, із широко розплющеними очима, моє серце, здавалося, б’ється в покусаній лівій руці. Я почув звук, ніби щось шмигає, і, здавалося, цей звук надходить звідусіль. Звук, ніби бігають пацюки. Тієї миті я був цілком цього певен. Пацюки з колодязя. Її вірний почет. Вони знайшли інший шлях на волю. Той, що був чаївся на кришці шабатурки з червоним капелюшком, просто виявився першим і найнахабнішим. Вони вдерлися в хату, вони в стінах, ось уже скоро вони повискакують і гуртом накинуться на мене. Вона помститься. Я чутиму її сміх, коли вони мене шматуватимуть.

Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім трохи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило таким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настанням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток.

Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар мазі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розірвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сержантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і побрів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча б уже чиста рана, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагався собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожежників у червоних касках і довгих брезентових балахонах.

На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шовку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знайшов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирними літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1-2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих пігулках — морфій, гадаю, — але вони подіяли чудово. Біль нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредові Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рівні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежників, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притуманеному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все розумію, Арлетт, ти мене не обдуриш».

Свідомість стоншувалася, я почав потроху відпливати, я зрозумів, що можу таким чином відплисти назавжди: комбінація з шоку, самогону і морфіну може покласти край моєму життю. Мене знайдуть на захололій фермі, зі шкірою синьо-сірого кольору, зі спочилою на череві погризеною рукою. Уявлена картина мене не налякала; навпаки, вона мене заспокоїла.

Поки я спав, сльота перетворилася на снігопад.

Коли я прокинувся на світанку наступного дня, в будинку було зимно, як у могилі, а рука в мене розпухла вдвічі проти свого нормального розміру. Плоть навкруг рани набула попелясто-сірого відтінку, хоча три перші пальці були темно-рожевими, але вже під кінець того ж дня вони почервоніли. Доторк до будь-якого місця на цій руці, окрім мізинця, спричиняв мені пекельний біль. Проте я забинтував руку якомога тугіше, таким чином пригасивши в ній стугоніння. Розпалив у кухонній печі вогонь — для однорукого це нелегка праця, але я впорався — і притулився ближче, щоб зігрітися. Тобто цілком, бо в моїй покусаній руці й без того тепла вистачало. Тепла й сіпання, ніби то була рукавиця з пацюком усередині неї.

Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило ще дужче і я не зміг би дістатися навіть до Коттері, не кажучи вже про Гемінгфорд-Хоум. Та навіть аби день був сухий і ясний, як би я зумів завести пікап чи «Т» лише однією рукою?

Я сидів у кухні, все підкидаючи дрова у піч, котра й так уже ревла, мов той дракон, стікав потом і трусився в пропасниці, притискаючи собі до грудей понівечену, забинтовану руку і згадуючи, як роззиралася по моєму далебі не заможному двору місіс Мак-Реді: «Ви на комутації, містере Джеймс? Бачу, що ні».

Ні. Я не мав телефону[51]. Я був сам-один на фермі, заради котрої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допомогу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежники не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи голови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнятними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці.

Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль-ятки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав вогонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від пацючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на наших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми всі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джонс, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом проклятою сотнею акрів.

Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повернутися Генрі. Втім, він цього не зробив.

Це зробила Арлетт.

Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той пістолет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про пограбування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930 роками; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотеці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд»[52].

Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Більшість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвідки почалися кількома роками пізніше, після того, як я покинув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав.

«Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принаймні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню частину».

Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла.

Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жодна при здоровому глузді людина такому не повірить. От тільки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим.

Я прийшов до тями перед піччю того вечора (чи наступного відтоді, як почалася гарячка, я втратив лік часу) і знову почув шарудіння, ніби щось шастає. Спершу я вирішив, що знову почалася сльота, але, підвівшись відломити собі скибку хліба від зачерствілого буханця на кухонному столі, я побачив на обрії тоненьку помаранчеву смужку вечірньої зорі й яскраво сяючу Венеру в небі. Хуртовина вляглася, але шаруділо голосніше, ніж до того. Проте ці звуки доносилися тепер не зі стін, а із заднього ґанку.

Поворухнулася клямка. Спершу вона тільки здригнулася так, ніби рука, що намагалася з нею впоратися, була заслабка, щоб за раз відчинити двері. Рух припинився, але тільки-но я вирішив, що насправді нічого такого я не бачив — що то було марення, породжене гарячкою, — як клямка підстрибнула вгору з неголосним «клац» і двері прочинилися навстіж, пустивши всередину подих холодного повітря. На ґанку стояла моя дружина. На голові в неї все ще сидів джутовий чепчик тепер притрушений снігом; мабуть, то була повільна й болюча подорож від того місця, що стало для неї останнім прихистком. Зогниле обличчя в неї розпливлося, його нижня половина з’їхала набік, усмішка була ще ширшою, ніж колись. То була розуміюча усмішка, а чом би й ні? Мертві розуміють усе.

Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її з колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але вони її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона також була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похитуючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходячи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпадали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду), а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз вона навіть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на попереднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.

Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже порожній.

— Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут навіть нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, навіть якби не була мертвою.

Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвучало так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинили наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А ще я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засовувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти. Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почет. Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до долішніх кінцівок моїх кальсонів.

П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухилитися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударився об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль.

Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалося. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальоване на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й понюхав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід моїми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не кусали. Це конкретне завдання вже було виконано.

Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я наказував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А тоді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, палаючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я заверещав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки вона перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають.

Це те, що я знаю тепер.

Після того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарського банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, там було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як то кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гордості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він був закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала вина і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважаючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син продемонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьома загубленими життями, — я не маю права забувати про бідолашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці.

Арлетт показала мені хижку, де він заліг на дно, і велосипед, приткнутий під її задньою стіною — той велосипед був першою річчю, яку він купив за вкрадені гроші. Тоді я не зміг би розповісти вам, де була його схованка, але з роками я з’ясував її місцезнаходження і навіть побував там: проста халабуда при дорозі з вицвілою, намальованою фарбами рекламою коли «Королівська Корона»[53]. Вона містилася за кілька миль від західної межі Омахи, і звідти було видно Бойз-Таун[54], котрий почав працювати за рік до того. Одна кімнатка, єдине віконце без скла і нема пічки. Він замаскував велосипед бадиллям та сіном і почав розробляти план. Тоді, приблизно через тиждень після того як пограбував «Перший сільськогосподарський банк», — на той час цікавість поліції до вельми дрібного пограбування мусила вщухнути, — він почав наїжджати велосипедом до Омахи.

Тупий хлопець відразу ж попрямував би до католицького пансіону Святої Евсебії, де й потрапив би в розставлену омаськими копами пастку (Шериф Джонс, безсумнівно, сподівався, що він так і зробить), але Генрі Фрімен Джеймс був занадто розумним для їхньої схеми. Він розвідав, де знаходиться пансіон, але до нього не наближався. Натомість він пошукав найближчу до нього цукерню, де подавали содову. Він правильно припустив, що дівчата вчащають туди завжди, коли мають нагоду (це траплялося, коли котрась своєю поведінкою заслуговувала на вільну прогулянку після уроків і мала хоч скількись грошей у сумочці), і хоча від дівчат Святої Евсебії не вимагалося обов’язкове носіння уніформи, їх доволі легко було відрізнити завдяки старомодним сукням, опущеним додолу очам та їхній поведінці — кокетливій і разом з тим боязкій. Ті, що не мали обручок на пальцях, але з великими черевами, найбільше впадали в очі.

Тупий хлопець спробував би зав’язати розмову з якоюсь із цих нещасних дочок Єви просто там, біля стійки з содовою, таким чином привернувши до себе увагу. Генрі натомість вибрав собі позицію надворі, в гирлі провулка між цукернею та сусідньою з нею галантерейною крамничкою, де він сидів собі на ящику, читав газету, а його велосипед стояв поряд, приставлений до цегляної стіни. Він чекав на дівчину, авантюрнішу за інших дівчат, чиї задоволення обмежувалися лише тим, щоб з’їсти морозива, посьорбати содової і поспіхом повернутись назад до сестер. Це значило — дівчину, котра палить. На третій день його висиджування в провулку така дівчина з’явилася.

Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребувало надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шеннон Омаха виглядала метрополісом, але 1922 року вона насправді була лише трохи більшою за середнє містечко на Середньому Заході, хоча й із претензіями на великий центр. Вікторія Галлет тепер поважна заміжня жінка з трьома дітьми, проте восени 1922 року вона була ще Вікторією Стівенсон: юною, незалежною духом дівчиною на шостому місяці вагітності, котра вельми полюбляла «Духмяні махорочні»[55]. Вона радо відгукнулася на пропозицію пригоститися із запропонованої їй Генрі пачки.

— Візьми собі ще пару на потім, — запропонував він.

Вона засміялася.

— Дурна дурепа була б я, аби взяла! Сестри нишпорять у наших сумочках і вивертають нам кишені, коли ми повертаємось.

Мені, щоби прибрати з віддиху запах однієї цієї труїлки, треба буде зжувати три пластинки «Блек Джек»[56]. — Вона з веселою задирикуватістю поплескала себе по випнутому череву. — Я в тяжі, якщо ти цього ще не помітив. Погана дівчинка! А мій любчик від мене втік. Поганий хлопчик, але світу на це начхати! Тож тоді дяпан запроторив мене у темницю з пінгвінами на сторожі...

— Я щось тебе не розумію.

— Та хай йому чорт! Дяпан — це мій татусь! А пінгвінами ми називаємо сестер! — вона засміялася. — Ти, видко, звідкись із села чувачок! Авжеж! До речі, темниця, де я мотаю строк, називається...

— Святої Евсебії.

— О, ось тепер ти газуєш наввипередки, Джексоне, — вона пихнула сигаретою і примружилась. — Слухай-но, їй-бо, я вже знаю, хто ти, ти — дружок Шен Коттері.

— Тобі приз за надзвичайну здогадливість.

— Ага, я б не радила тобі підходити ближче, ніж на два квартали до нашого пансіону. Копи мають опис тебе, — вона щиро розреготалася. — Тебе, та плюс іще з півдюжини Осамотілих Ідальго, проте жоден з них не зеленоокий селюк, як ти, і жоден не мав і зблизька такої гарної дівчини, як Шеннон! Вона справжня суперзірка! Йо!

— А чому, ти думаєш, я сиджу тут, а не ошиваюся там?

— Ну, от питаюся — чому ти тут?

— Я бажаю з нею побачитися, але, щоб мене схопили під час побачення, не бажаю. Я дам тобі два бакси за те, що передаси їй записку.

Очі Вікторії широко розчахнулися.

— Друже, за двійку доларів я з сурмою під пахвою доставлю послання Гарсіа[57]. В отакому я безгрошів’ї. Давай записку!

— І ще два долари, якщо про це діло ти триматимеш рота на замку. Зараз і потім.

— За це тобі не треба переплачувати, — сказала вона. — Мені приємно буде наставити носа нашим святішим за Всевишнього сучкам. Ага, вони тебе ляскають по руці, коли захочеш взяти за обідом другу булочку! Неначе в часи Гуллівера Твіста!

Він віддав їй записку, а Вікторія передала її Шеннон. Записка так і лежала в її маленькій сумочці, коли поліція врешті запопала її з Генрі в Елко[58] у штаті Невада, і я бачив фотографію тієї записки, зроблену поліцейським фотографом. Але Арлетт розказала мені, що там було написано задовго до того, і її розповідь зійшлася слово в слово з тим, що було в знайденій записці.

«Я чекатиму від півночі до світанку позаду твого пансіону кожної ночі впродовж 2 тижнів, — ішлося в записці. — Якщо ти не з’явишся, я зрозумію, що між нами все скінчено & повернуся назад у Гемінгфорд & ніколи більше тебе не турбуватиму, хоч і кохатиму тебе довічно. Ми молоді, але ми могли б прибрехати собі віку & розпочати хороше життя в іншому місці (Каліфорнії). Я маю трохи грошей &знаю, як добути ще.Вікторія знає, як мене знайти, якщо ти захочеш послати мені записку, але тільки одну. Більше небезпечно».

Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Коттері. Якщо так, вони бачили, що мій син обвів свій підпис сердечком. Я гадаю, можливо, саме це переконало Шеннон. Я загадуюся, чи потребувала вона взагалі якихось умовлянь. Цілком можливо, що все, чого вона бажала на землі, було зберегти (і узаконити) ту її дитину, яку вона вже встигла душевно полюбити. Цього питання моторошний шепіт Арлетт так і не торкався. Можливо, їй самій це було нецікавим так чи інакше.

Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що немає іншого вибору. На третій день його чергування вона прийшла.

— Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не могла ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із травою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музичною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни.

Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година».

Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсміялася від задоволення, очі засяяли.

— От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя.

Звісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вікторії дістався чоловік, троє дітей і гарний будинок на Кленовій вулиці в найкращому районі Омахи, а Шеннон Коттері не пережила того року... кому, як ви вважаєте, дісталося щастя?

«Я маю трохи грошей & знаю, як добути ще», — писав Генрі і так воно й було. Всього лише через кілька годин після того як він розцілував життєрадісну Вікторію (котра повернулася до Шеннон із відповіддю: «Він сказав, що чекатиме при повнім параді»), юнак у натягнутому низько на очі кашкеті та із зав’язаними банданою ротом і носом пограбував «Перший національний банк» Омахи. Цього разу грабіжник здобув 800 доларів, що було гарним уловом. Але тутешній охоронець буй молодшим і більш завзятим щодо власних обов’язків, що гарним аж ніяк не було. Злодію довелося вистрелити йому в стегно, аби розчистити собі дорогу до втечі і, хоч Чарлз Ґрайнер вижив, причепилася якась інфекція (тут я йому співчуваю) і ногу він втратив. Коли я познайомився з ним у будинку його батьків навесні 1925 року, Ґрайнер міркував філософськи.

«Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказам він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Либонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта»[59], щоби змити всю ту брудоту.

Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.

— Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був натягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ніяк, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встигнути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розумієте? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому синові. Я співчуваю вам через вашу втрату.

Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був розумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: негідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд такого, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже нового «Олдса»[60]. Це, безперечно, викликало б увагу до нього поліціянтів.

Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задовольнився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому автомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла Шеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, прокралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на один поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися у тім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати.

Почалося їхнє життя втікачів.

Арлетт нашептала мені про це життя більше, ніж я бажав би знати, але в мене не вистачає мужності викласти тут щось більше за кілька окремих фактів. Якщо ви бажаєте взнати більше, напишіть до Публічної бібліотеки Омахи. За якусь невеличку плату вони надішлють вам зроблені на гектографі копії статей, що мають стосунок до «Закоханих бандитів», як їх тоді прозвали (і як вони самі себе називали). Вам, можливо, навіть вдасться розшукати статті у вашій місцевій пресі, якщо ви живете не в Омасі; завершення їхньої історії виявилося таким трагічно зворушливим, що забезпечило увагу загальнонаціональної преси.

Красунчик Генк і Ніжна Шеннон, називали їх у «Ворлд Гералд». На фотографіях вони виглядають неймовірно юними. (Та, звісно, вони такими й були.) Я не хотів дивитися на ті фотографії, але мусив. Існує більш ніж один спосіб бути вкушеним пацюками, хіба ні?

У вкраденої машини лопнуло колесо серед Піщаних пагорбів[61] Небраски. Коли Генрі монтував запасне колесо, звідкись надійшло двоє чолов’яг. Один із них висмикнув з петельки в себе під плащем дробовик — клепач, як називали його в часи Дикого Заходу, — і наставив на закоханих утікачів. Генрі не мав ніякої можливості дістати свій пістолет; той лежав у кишені плаща і якби він туди поліз рукою, його б майже напевне застрелили.

Отак було пограбовано грабіжника. Тримаючись за руки, Генрі з Шеннон дійшли під холодним осіннім небом до найближчої ферми, а коли фермер відчинив їм двері, щоб спитати, чим він може допомогти, Генрі приставив йому до грудей дуло пістолета і сказав, що йому потрібна машина і вся готівка того чоловіка.

Та дівчина, що з ним була, розповідав фермер репортеру стояла на ґанку, дивлячись удалечінь. Фермер сказав, що йому здалося, ніби вона плаче. Він сказав, що йому її було жаль, бо вона була зовсім мацюпуня, от лише вагітна, як та старенька жінка, що жила була в черевику[62], а мандри з юним відчайдухом доведуть її до сумного кінця.

Чи намагалася вона його зупинити? — запитав репортер.

Намагалася вмовити того не робити?

Ні, відповів фермер. Просто стояла спиною, так, немов вважала, якщо вона цього не бачить, значить, цього й не відбувається. Стару таратайку «Рео»[63] того фермера знайшли покинутою неподалік паровозного депо в Мак-Куку[64] з запискою на сидінні.

«Повертаємо вам вашу машину, гроші, котрі ми в вас забрали, надішлемо при першій можливості. Ми їх узяли у вас тільки тому, що перебували в скруті. Щиро ваші, Закохані бандити».

Хто з них вигадав цю назву? Шеннон, можливо; записка була написана її рукою. Вони використали її тільки тому, що не хотіли відкривати свої справжні імена, але саме з таких випадковостей народжуються легенди.

Через день, а може, два, трапилося пограбування крихітного «Фронтир-Банку» в Арапахо[65], в Колорадо. Злодій — у низько насунутому на очі кашкеті й високо пов’язаній бандані — був один. Дісталося йому менше сотні доларів, утік він на «Гапмобілі»[66], котрий був украдений і оголошений у розшук в Мак-Куку. Наступного дня в «Першому Банку» Шаєн-Веллс[67] (котрий був єдиним банком у Шаєн-Веллс), разом із юнаком була також молода жінка. Лице собі вона теж замаскувала хустиною, проте її вагітний стан приховати було неможливо. Вони здобули $400 і погнали з міста на шаленій швидкості, прямуючи на захід. На шосе, що вело на Денвер, було встановлено дорожній блок, але Генрі схитрував і йому пощастило. Невдоззі по тому, як виїхали з Шаєн-Веллс, вони повернули на південь де й почали пробиватися крізь плетиво польових шляхів та коров’ячих стежин.

Через тиждень молода пара, що називала себе Гаррі й Сюзен Фрімен, сіла у Колорадо-Спрингс[68] на потяг до Сан-Франциско. Чому вони раптом зійшли у Гранд-Джанкшен[69], я не знаю, а Арлетт мені не сказала — помітили щось, що змусило їх ушитися, я гадаю. Я знаю лише, що вони й там пограбували банк, і ще один, в Огдені[70], в Юті. Либонь, у такий спосіб вони накопичували гроші для свого нового життя. Ну, а ще в Огдені якийсь чоловік намагався заступити дорогу Генрі, коли той виходив з банку, і Генрі вистрелив йому в груди. Попри це, той чоловік все одно зчепився з Генрі, і Шеннон штовхнула його, він покотився вниз по величезних гранітних сходах. Вони втекли. Той чоловік, котрого підстрелив Генрі, помер у шпиталі за два дні. «Закохані бандити» перетворилися на вбивць. У Юті визнані судом винними у вбивстві отримували мотузку.

Було це десь біля Дня подяки, хоча по який саме бік свята я не знаю. Поліція західніше Скелястих гір отримала їхній опис і вела пошуки. Мене тоді вже вкусив пацюк, що чаївся в шафі — я так гадаю — або тільки збирався. Арлетт розповідала мені, що вони мертві, але тоді вони ще не померли; ні, тоді, коли вона завітала до мене зі своїм королівським почтом, це ще не трапилося. Вона або брехала, або провіщала. Як на мене, це те саме.

Їхня передостання зупинка відбулася в містечку Діт[71], у Неваді. Був страшенно морозний день наприкінці листопада чи на початку грудня, з сірого неба починав сіятися сніг. Вони хотіли тільки з’їсти яєчню й випити кави у єдиному в місті салуні, але удача їх вже майже покинула. Чоловік за шинквасом був родом з Елкгорна, що в Небрасці, і хоча додому він не навідувався роками, його мати самовіддано надсилала йому числа «Ворлд-Гералд» цілими пачками. Він отримав одну з таких пачок лише за кілька днів до цього і впізнав «Закоханих бандитів» з Омахи, котрі сиділи в одній із кабінок.

Замість того щоб зателефонувати до поліції (або до служби безпеки сусідньої міднорудної шахти, що було б і швидше і надійніше), він вирішив провести громадянський арешт. Він дістав з-під шинкваса старий іржавий ковбойський револьвер, наставив на них і наказав — у найчудовіших традиціях вестернів — підняти руки. Генрі й зблизька не послухався. Він вислизнув із кабінки і пішов до того парубка зі словами: «Не робіть цього, друже мій, ми не збираємося завдавати вам прикрощів, ми просто заплатимо й підемо звідси».

Бармен натиснув на спусковий гачок, і старий револьвер дав осічку. Генрі забрав його в того з руки, відкинув циліндр, зазирнув і розсміявся.

— Гарна новина! — гукнув він Шеннон. — Набої сиділи тут гак довго, що аж позеленіли.

Він поклав на стійку два долари — за з’їдене, — а тоді зробив жахливу помилку. До сього дня я вірю, що все могло закінчитися погано для них, неважливо як, але як би мені хотілося мати змогу гукнути йому крізь роки: «Не залишай на стійці зарядженого револьвера. Не роби цього, синку! Нехай хоч зелені ті набої, хоч ні, поклади їх собі до кишені!». Але тільки мертві можуть гукати крізь час; тепер я це знаю, і то з власного досвіду.

Коли вони вже виходили (попідручки, прошепотіла Арлетт в моє палаюче вухо), бармен вхопив зі стійки той конячий пістоль і знову натиснув гачок. Цього разу воно вистрелило, і хоча він, либонь, гадав, що цілився в Генрі, куля вдарила у поперек Шеннон Коттері. Вона скрикнула й поточилася з дверей уперед, у снігову завірюху. Генрі встиг її підхопити, не давши впасти, і допоміг сісти до останньої вкраденої ними машини, чергового «Форда». Бармен намагався підстрелити його крізь вікно, і цього разу старий револьвер вибухнув у нього в руках. Шматком металу йому вирвало ліве око. Мені ніколи аніскілечки не було його жаль. Я не такий всепрощальник, як Чарлз Ґрайнер.

У серйозно пораненої — либонь, уже помираючої — Шеннон почалися перейми, коли Генрі вів машину крізь рясну сніговицю в бік Елко, за тридцять миль звідти на південний захід, мабуть він гадав, що там зможе знайти лікаря. Я не знаю, чи був там лікар, чи ні, але там точно була поліцейська дільниця, і бармен, із рештками свого очного яблука, що підсихало в нього на щоці туди зателефонував. Два місцеві копи і чотири офіцери патрульної служби штату Невада чекали на Генрі й Шеннон на краю міста, але Генрі і Шеннон так їх і не побачили. Між Дітом і Елко тридцять миль, проте Генрі подолав з них лише двадцять вісім.

Вже коли Генрі перетнув офіційну межу міста (хоча ще поза його околицею), мого сина полишила його остання удача. Із Шеннон, котра кричала, обхопивши собі черево, спливаючи кров’ю на сидіння, він мусив їхати швидко — занадто швидко. А може, він потрапив у вибоїну на дорозі. Як воно там не було, а «Форд» зіскочив у рівчак і застигнув. Там вони і сиділи посеред відлюддя гірської пустелі, а вітер посилювався, намітаючи навкруг них сніг. І про що ж тоді думав Генрі? Про те, що ми з ним наробили, що це воно привело його і дівчину, котру він кохав, у це місце в Неваді. Арлетт мені цього не казала, але в цьому й не було потреби. Я знав.

Крізь густу завірюху він зауважив примарні обриси якоїсь будівлі і витяг Шеннон із машини. Вона спромоглася на кілька кроків проти вітру, але більше зробити не змогла. Дівчина, котра розв’язувала задачі з триггерономії, котра могла стати першою випускницею учительського коледжу в Омасі, поклала голову на плече свого юного коханого і сказала:

— Далі я йти не можу, любий, поклади мене на землю.

— А як же дитина? — спитав він.

— Дитина померла, і я теж хочу померти, —сказала вона. — Я не можу терпіти цей біль. Він жахливий. Я кохаю тебе, любий, але поклади мене на землю.

Натомість він доніс її до тієї примарної будівлі, яка виявилась польовою ковбойською хижкою, вельми схожою на ту халабуду біля Бойз-Тауну, ту, що з вицвілою пляшкою коли «Королівська Корона», намальованою на стіні. Тут була піч, але не було дров.

Він походив навкруги й насмикав трохи уламків, поки їх зовсім не позасипало снігом, а коли ввійшов назад до хижки, Шеннон була непритомною. Генрі розпалив піч, потім поклав голову дівчини собі на коліна. Шеннон Коттері померла раніше, ніж розпалений ним маленький вогонь перегорів на присок, а тоді там залишився сам Генрі, він сидів на мерзенному польовому тапчані, де десятки брудних ковбоїв вилежувалися до нього, частіше п’яні, ніж тверезі. Він сидів там і гладив голову Шеннон, а вітер лементував надворі і тріпотів жерстяний дах халупчини.

Усе це мені розповіла Арлетт ще тоді, коли двоє тих дітей 6ули ще живими. Все це вона мені розповідала в той час, як пацюки шастали навкруг мене, а ніс мій наповнював її сморід, а моя заражена, розпухла рука палала пекельним болем.

Я благав її вбити мене, розкраяти мені горло, як я був розкраяв їй, але вона не схотіла.

Такою була її помста.

Могло минути два дні, перш ніж до мене на ферму завітав гість чи навіть три, але я так не думаю. Я думаю, пройшов тільки один день. Не віриться, щоби я зміг протриматися ще два чи три дні без допомоги. Я перестав їсти і майже перестав пити. А втім спромігся підвестися з ліжка і, хитаючись, добрести до дверей, коли розпочалося в них гепання. Якась частка душі в мені вірила, що то може бути Генрі, бо та частка все ще плекала надію, що візит Арлетт був галюцинацією, котра вилупилася з гарячки... а навіть якщо він був реальним, що вона мені брехала.

То був Шериф Джонс. Коліна в мене підкосилися, коли я його побачив, і я впав сторчголов. Якби він мене не підхопив, я б скотився з ґанку. Я намагався розповісти йому про Генрі й Шеннон — що Шеннон підстрелять, що вони заховаються у польовій хижці на околиці Елко, що він, Шериф Джонс, мусить комусь зателефонувати і зупинити все це, поки воно не трапилось. А виходило якесь белькотіння, проте він вловив імена.

— Він утік з нею, це так, — сказав Джонс. — Але якщо приїздив Гарл і розповів вам про це, чому він залишив вас у такому стані? Що вас вкусило?

— Пацюк, — спромігся я.

Обхопивши однією рукою, він майже зніс мене зі сходинок ґанку і дотягнув до своєї машини. Півень Джордж лежав замерзлий на камінь біля дровітні, а корови ревли. Коли ж я востаннє їх годував? Я не міг пригадати.

— Шерифе, ви мусите...

Але він мене обірвав. Він гадав, що я марю, а чом би й ні? Він відчув жар, яким я пашів, і бачив моє розчервоніле обличчя. Це було, мабуть, все одно, що нести пічку.

— Вам варто поберегти сили. І подякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона.

— Мертва, — спромігся я.

— Так. Вона мертва, авжеж.

От тоді я сказав йому, що я її вбив, і нарешті полегшення. Заткнута труба всередині моєї голови магічним чином відкупорилася, й інфікований привид, що був там ув’язнений, нарешті відлетів геть.

Він укинув мене до машини, мов мішок із борошном.

— Ми ще побалакаємо про Арлетт, але зараз я відвезу вас до «Милосердних янголів» і буду вдячний, якщо ви не заблюєте мені кабіну.

Коли він виїжджав з двору, покидаючи напризволяще мертвого півня і ревучих корів (і пацюків! Не забуваймо про них. Ха!), я намагався знову йому довести, що, либонь, іще не пізно для Генрі й Шеннон, що ще, либонь, можливо їх врятувати. Я чув власний голос, як той промовляє: «О такі-то речі мусять трапитися», немов я був Привидом майбутнього Різдва з історії Діккенса. Потім я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, було вже друге грудня, а західні газети повідомляли: «“ЗАКОХАНІ БАНДИТИ” ОБІЙШЛИ ПОЛІЦІЮ ЕЛКО. ВОНИ ЗНОВУ ВТЕКЛИ». Не втекли вони, але ніхто цього поки ще не знав. Окрім Арлетт, звісно. І мене.

Лікар вважав, що гангрена ще не просунулася вгору мені в передпліччя, і кинув на кін моє життя, ампутувавши мені тільки ліву кисть. Цю гру він виграв. Через п’ять днів після того, як шериф Джонс привіз мене до лікарні «Милосердні янголи» в Гемінгфорд-Сіті, я лежав змарнілий, схожий на привида в шпитальному ліжку, на двадцять п’ять фунтів легший і без лівої долоні, проте живий.

На мене приїхав поглянути Джонс, обличчя мав похмуре. Я очікував, він скаже, що прибув мене заарештувати за вбивство моєї дружини, а потім примкне мою цілу руку кайданками до бильця ліжка. Але нічого такого. Натомість він сказав, як йому жаль через мою втрату. Мою втрату! Що цей ідіот міг знати про втрати!

Чому я сиджу в цій гидотній готельній кімнаті (але не сам!), замість того щоб лежати в могилі вбивці? Я поясню це двома словами: моя мати.

Як і Шериф Джонс, вона мала звичку прикрашати свою розмову риторичними запитаннями. У нього це спеціальний засіб, котрий він виробив за довгі роки служби в поліції — він ставить свої ідіотські короткі запитання й примічає, як реагує людина, з котрою він наразі балакає, чи нема в неї якихось проявів винуватості: чи не моргає, не кривиться, чи не відводить нишком очі? У моєї матері це просто була така манера балачки, котру вона підчепила у своєї матері, котра була англійкою, і передала мені. Я втратив весь їхній легкий британський акцент, котрий міг колись мати, але так і не розлучився зі звичкою моєї матері обертати стверджувальні речення на запитальні. «Ви б заходили до нас частіше, хіба ні?» — проказувала вона. Або: «О, твій батько знову забув свій ланч, ти йому віднесеш, чи де там?». Навіть зауваження щодо погоди перетворювалися на запитання: «Знову дощить, а чи не так?».

Хоч я перебував у гарячці і дуже слабкий, коли Шериф Джонс постукав мені в двері того дня наприкінці листопада, я не марив. Я ясно пам’ятаю нашу розмову, так само, як якийсь чоловік або жінка можуть пам’ятати образи з особливо яскравих кошмарів.

«Ви мусите дякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона», — сказав він.

«Мертва», — відповів я.

Шериф Джонс: «Мертва, авжеж».

А тоді, говорячи так, як я колись навчився говорити, сидячи на руках у матері: «Я її вбив, хіба ні?».

Шериф Джонс сприйняв риторичну манеру моєї матері (і свою власну також, не забуваймо), як справжнє питання.

Набагато пізніше — це вже було на фабриці, де я знайшов собі роботу після того, як втратив ферму, — я почув, як начальник цеху лає клерка за те, що той послав якесь замовлення в Де-Мойн, замість Дейвенпорта[72], раніше, ніж той клерк отримав транспортний формуляр з головного офісу.

— Але ж по середах ми завжди надсилаємо замовлення до Де-Мойна, — захищався клерк-кандидат на вигнання, — я просто припустив, що...

— Припущеннями пошиваєш в дурні й себе, і мене, — відповів начальник цеху. Стара примовка, я гадаю, але тоді я почув її вперше. Тож хіба дивно, що саме тоді мені знову згадався Шериф Френк Джонс. Підхоплена від матері звичка обертати стверджувальні речення на запитальні врятувала мене від електричного стільця. Так мене ніколи й не притягли до суду присяжних за вбивство моєї дружини.

Тобто дотепер не притягали.

Вони тут, зі мною, і їх набагато більше за дванадцять осіб, вони сидять рядочками вздовж плінтусів і дивляться на мене своїми маслянистими очима. Якби увійшла покоївка зі свіжими простирадлами і побачила цих хутряних засідателів, вона вибігла б геть з дикими криками, але ніяка покоївка не зайде; я повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ два дні тому, і там вона й висить відтоді. Я не виходив. Гадаю, я міг би замовити собі щось поїсти з ресторану, що на тому боці вулиці, але, маю підозру, їжа їх може збурити. Втім, я не голодний, отже, з мого боку це не велика жертва. Вони залишались стійкими весь цей час, мої присяжні, проте я підозрюю, що довго це не триватиме. Як і всяке журі, вони нетерпляче очікують на завершення промови підсудного, щоби винести свій вердикт, отримати означену винагороду (цього випадку їм буде сплачено плоттю) і розійтися по домівках до своїх родин. Отже, я мушу закінчувати. Це не забере багато часу. Найважче вже зроблено.

Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

— Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

— Здогадався про що, Шерифе?

— Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.

— Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

— Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.

Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.

— Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову повторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.

Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерлоком Голмсом.

— У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, — почав він похмуро, — і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зваряться, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...

— Просто розкажіть мені, — попрохав я.

За два дні до його візиту — можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час — якийсь фермер віз до Лайм Біска залишки свого врожаю і побачив трійко койдогів[73], котрі за щось гризлися ярдів за двадцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський лакований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистрелив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздивитися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків плоті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого кольору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.

— Не вистачало пари задніх зубів, — розповідав Джонс. — Арлетт колись втратила задні зуби?

— Так, — збрехав я, — через запалення ясен.

— Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона втекла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкращі ювелірні прикраси.

— Так.

Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.

— Коли я питався у вас, чи могла вона прихопити з дому якісь гроші, ви згадували про двісті доларів. Хіба не так?

Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.

— Все правильно.

Він закивав.

— От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це-то й пояснює все, ви не вважаєте?

— Я не розумію, до чого...

— Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було пограбовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, посадив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикраси, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.

З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть добре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.

— Мабуть, так воно й було, — промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не могло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка — стара потворна, сварлива баба — і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Вона зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.

А ви хоч розумієте, чому я сміявся? Гадаєте, через Джонсове добромисне недоумство? Випадкове знайдення якоїсь мертвої мандрьохи, котру сп’яну міг убити її ж компаньйон-волоцюга?

Обидва ці мотиви присутні, проте найбільше мене розсмішив черевик. Той фермер зупинився подивитися, за що між собою гризуться койдоги, бо помітив у рівчаку дамський лакований черевичок. Але ж коли Шериф Джонс питав про взуття того дня, минулого літа, я йому розказував, що пропали парусинові туфлі Арлетт. Цей ідіот просто забув.

І так ніколи й не згадав.

Коли я повернувся на ферму, майже вся моя худоба вже загинула. Єдиною, хто вижив, залишалася Ахелоїс, вона подивилася на мене докірливими, голодними очима і жалібно заревла.

Я годував її з самовідданою любов’ю, як ви, мабуть, годуєте якогось свого хатнього звірка, та й справді, саме такою вона й стала. Бо як інакше можна назвати тварину, котра більше не робить ніяких внесків для життєзабезпечення родини?

Були колись часи, коли Гарлен, за допомогою своєї дружини, доглядав би за моїм обійстям, поки я лежав у шпиталі; так заведено між сусідами у нас на Середньому Заході. Але навіть коли мученицьке ревіння моїх умираючих корів почало долітати через поля до нього, він так і сидів біля своєї вечері, навіть не поворухнувся. Бувши на його місці, я, мабуть, зробив би так само. На думку Гарла Коттері (і всього світу), мій син не задовольнився просто тим, що спаплюжив його дочку; він переслідував її там, де, як гадалося, вона перебуватиме в безпеці, викрав її звідти і силою змусив її до кримінального життя. Як уся ця історія з «Закоханими бандитами» мусила угризати її батька! Як кислота! Ха!

Наступного тижня — близько того часу, коли різдвяні прикраси розвішувалися по фермерських хатах і вздовж Головної вулиці у Гемінгфорд-Хоум, — на ферму знову приїхав Шериф Джонс. Одного погляду на його обличчя мені вистачило, щоби зрозуміти, про що йтиметься, і я почав хилитати головою.

— Ні. Ні, не треба. Я більше не витримаю. Їдьте собі звідси.

Я заховався в хаті і намагався затріснути перед ним двері але ж був я слабкий і однорукий, тож він достатньо легко проклав собі шлях.

— Тримайтеся, Вілфе, — промовив він. — Ви мусите раз це пережити.

Так, ніби він розумів, про що він говорить.

Він зазирнув до буфета з декоративним керамічним кухликом нагорі, знайшов там мою сумно спорожнену пляшку віскі, вилив залишки (на палець) у той кухлик і вручив мені.

— Лікар би цього не схвалив, — промовив він, — але його тут нема, а у вас є в цьому потреба.

«Закоханих бандитів» знайшли в їхній останній схованці, Шеннон померла від кулі бармена, а Генрі від тієї, яку він сам пустив собі в мозок. Тіла перевезли до моргу в Елко, очікуючи подальших розпоряджень. Гарлен Коттері мусив заопікуватися своєю дочкою, але йому було байдуже до мого сина. Звісно, що так. Я все зробив сам. Вісімнадцятого грудня Генрі прибув у Гемінгфорд потягом, і я зустрічав його на станції з чорною шкапою з похоронного салону братів Кастингс. Мене безперервно фотографували. Мене закидали запитаннями, на які я навіть не намагався відповідати. Заголовки, що у «Ворлд Гералд», що у набагато скромнішій газеті «Гемінгфорд-Віклі» містили фразу: «ПРИГНІЧЕНИЙ ГОРЕМ БАТЬКО».

Проте, якби репортери побачили мене в похоронному салоні, коли відчинили дешевий сосновий ящик, от тоді-то вони були б свідками справжнього горя; вони б могли використати фразу «РИДАЮЧИЙ З ГОРЯ БАТЬКО». Куля, якою мій син вистрелив собі у скроню, сидячи з головою Шеннон у себе на колінах, пролітаючи крізь його мозок, розплющилась

і вирвала великий шмат черепа з лівого боку. Але не це було найгірше. Він не мав очей. Нижня губа в нього була погризена так, що зуби стирчали в якійсь зловісній усмішці. Від носа в нього залишився червоний корінець. Перш ніж якийсь коп або заступник шерифа знайшов там їхні тіла, пацюки справили веселу тризну по моєму сину і його милій коханій.

— Приведіть його в порядок, — сказав я Герберту Кастингсу, коли вже трохи опанував себе і міг раціонально мислити.

— Містере Джеймс... сер... ушкодження такі...

— Я бачу, які ушкодження. Поправте все. І вийміть його з цього ящика, на сральню схожого. Покладіть його в найкращу домовину з тих, які маєте. Мене не цікавить, скільки це коштуватиме. Гроші в мене є.

Я нахилився і поцілував його в розідрану щоку. Жодний батько не мусить цілувати свого сина востаннє, але якщо котрийсь батько і заслуговував будь-коли на таку долю, то це був саме я.

Шеннон і Генрі поховали на Гемінгфордському кладовищі методистської церкви «Слава Господня», Шеннон двадцять другого грудня, а Генрі під святвечір. У церкві було повно людей на панахиді по Шеннон, а голосіння лунало таке, що ледь дах не здіймався. Я знаю, бо був там, щоправда, недовго. Постояв позаду, непомічений, а потім вислизнув посеред надгробної проповіді преподобного Терсбі. Преподобний Терсбі також служив відправу по Генрі, але навряд чи мені потрібно вам казати, що людей там було набагато менше. Терсбі бачив лише одну людину, проте там була й інша. Арлетт там була також, сиділа поряд зі мною, невидима, вона усміхалася. Шепотіла мені у вухо: «Тобі подобається, як все обернулося, Вілфе? Варте воно цього було?».

Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.

1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.

Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.

Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.

Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.

Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.

— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.

— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.

— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.

— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.

Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.

— Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.

Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.

Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.

— Це неймовірно дешево, мало не задарма, — сказав він. А тоді, з явним задоволенням: — Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.

«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній», — подумав я.

— Чому ти усміхаєшся, Вілфе?

— Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.

— Навіть якщо ти втратиш свою ферму? — Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. — Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.

— Навіть якщо втрачу, — погодився я, — прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.

— Ні, — відказав він.

Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.

— Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, — він поміркував над своїми останніми словами. — Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку — маю вибір, якою з них це зробити.

— Що... чому вона так...

— Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива

і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.

Я потягнувся до нього своєю цілою рукою. Він її відштовхнув.

— Не торкайся мене, Вілфе. Попереджаю тебе перший і останній раз.

Моя рука впала і повисла біля тіла.

— Єдине я знаю напевне, — сказав він. — Якби я прийняв твою пропозицію, заманливу, авжеж, я би про це пошкодував. Бо та земля проклята. У чомусь ми можемо не погоджуватися між собою, але щодо цього не може бути сумнівів. Якщо бажаєш її продати, продай банкові. Отримаєш назад свою заставну і навіть трохи грошей зверху.

— Та вони ж миттю обернуться і продадуть її Фаррингтонам!

— Сутужна цицька — сказала кицька, — і це були його останні слова перед тим, як затріснути двері перед моїм обличчям.

В останній день року я поїхав до Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером. Я розповів йому, що вирішив, що не можу більше жити на фермі. Сказав йому, що я хотів би продати землю Арлетт банку, а прибуток використати на погашення позики. Як і Гарл Коттері, він відповів мені — ні. Якусь мить чи довше я сидів у кріслі перед його столом, не вірячи власним вухам.

— Чому ні? Це ж добра земля.

Містер Стоппенгаузер пояснив мені, що він працює в банку, а банк — це не агенція з нерухомості. Він звертався до мене як до містера Джеймса. Минулися ті дні, коли в цьому кабінеті мене називали Вілфом.

— Та це ж... — безглуздя, саме це слово спливло мені до голови, проте я не ризикнув так зневажливо висловлюватися допоки залишався хоч якийсь шанс на те, що він може передумати. Щойно я прийняв рішення продати землю (і корову мені доведеться знайти покупця й для Ахелоїс, можливо, якогось дивака з мішком чарівних бобів на обмін[74]), як ця думка заволоділа мною з силою манії. Тож я продовжив тихо і спокійно: — Це не зовсім правда, містере Стоппенгаузер. Минулого літа банк купив ферму «Витримка», коли її виставили на аукціон. А також «Потрійну М».

— То були інакші ситуації. Ми утримуємо заставу на ваші первинні 80 акрів, і нас це цілком задовольняє. Що ви робитимете з тими ста акрами пасовища, не становить для нас інтересу.

— Хто приходив до вас у цій справі? — запитав я, водночас розуміючи, що не варто цього робити. — Лестер, чи не так? Попихач Кола Фаррингтона?

— Я не маю уявлення, про що ви говорите, — сказав Стоппенгаузер, але я помітив іскру, що промайнула в його очах. — Гадаю, ваша скорбота... ваша... ваше каліцтво... тимчасово позбавили вас здатності ясно мислити.

— О, ні, — заперечив я, починаючи сміятися. Навіть для моїх власних вух цей сміх здався небезпечним, нездоровим. — Я в цілому своєму житті не мислив ясніше, ніж зараз, сер. Він приходив з вами побалакати — він або хтось інший, я певен що Кол Фаррингтон може найняти будь-яких крючкодерів, яких лише собі забажає — і ви домовилися про оборудку. Ви з-з-мовились! Я вже реготав на всі заставки.

— Містере Джеймс, боюся, я змушений попрохати вас піти звідси.

— Можливо, ви спланували все заздалегідь, — продовжував я. — Можливо, саме тому ви з самого початку так наполегливо умовляли мене взяти у вас ту кляту позику під заставу. А може, коли Лестер почув, що трапилося з моїм сином, він уздрів золоту можливість скористатися моїм нещастям і зразу ж прибіг до вас. Можливо, він сидів у цьому самому кріслі і проказував: «Тут світить вигода нам обом Стоппі, — ви отримуєте ферму, мій клієнт контролює ручай, а Вілф Джеймс хай котиться собі до Пекла». Чи не саме так усе відбувалося?

Він натиснув у себе на столі кнопку, і тут же прочинилися двері. Маленький то був банк, такий малесенький, що навіть охоронця вони не тримали, проте касир, котрий увійшов до кабінету, був кремезним парубком. Котрийсь із родини Рорбахерів, судячи з його подоби; я мусив ходити до школи з його батьком, а Генрі вчився з його меншою сестрою, Менді.

— Якісь проблеми, містере Стоппенгаузер? — спитав він.

— Ніяких, якщо містер Джеймс зараз же піде, — відповів той. — Ви його не проведете, Кевіне?

Кевін ступив до кабінету і, коли я не поспішив підвестися, він зімкнув пальці зразу ж над моїм лівим ліктем. Вбраний він був, як банкір, аж до шлейок і краватки-метелика на ньому, але мав справжню фермерську руку, міцну й мозолисту. Моя ще не загоєна кукса запульсувала попереджувальним болем

— Ходімо, сер, — промовив він.

— Не тягни мене, — озвався я. — Мені болить на місці втраченої долоні.

— Тоді самі йдіть.

— Я ходив до школи з твоїм батьком. Ми сиділи на одній парті, і він нишком списував у мене під час весняних іспитів.

Він висмикнув мене з крісла, в якому до мене колись зверталися як до Вілфа. Доброго старого приятеля Вілфа, котрий був би дурником, не взявши заставну позику. Крісло ледь не перекинулося.

— Щасливого вам Нового року, містере Джеймс, — попрощався Стоппенгаузер.

— І тобі також, шахрайський уйобку, — відповів я. Той шок, що я побачив на його обличчі, мабуть, став останньою приємністю, яку я отримав у моєму житті. От сиджу вже хвилин п’ять, гризу кінчик ручки і намагаюся щось пригадати — гарну книжку, смачний обід, приємний день — і не можу.

Кевін Рорбахер ескортував мене через фойє. Гадаю, це коректне дієслово; він мене не зовсім тягнув. Долівка там у них була мармурова, лунко звучали наші кроки. Стіни були обшиті темним дубом. Дві касирки за високими віконцями обслуговували купку передноворічних клієнтів. Одна касирка молода, а друга стара, але їхні лиця з витріщеними очима мали ідентичний вираз. Ні, не їхня перелякана, ледь не хтива цікавість впала мені у вічі; мою увагу захопило дещо зовсім інше. Понад касовими віконцями тягнувся полірований дубовий брус три дюйми завтовшки, і по ньому заклопотано чимчикував...

— Стережіться, там пацюк! — гукнув я, показуючи.

Молода касирка неголосно скрикнула, подивилася вгору, потім обмінялася поглядами зі старшою колегою. Не було там ніякого пацюка, лише пробігали тіні від підстельного вентилятора. Але тепер уже всі дивилися на мене.

— Витріщайтеся, скільки вам завгодно! — заявив я їм. — Нажирайтеся досхочу! Дивіться, допоки вам ваші Богом промиті очі не повилазять!

А далі я опинився на вулиці, пихкаючи парою на холодному повітрі, немов сигаретним димом.

— Не повертайтеся, допоки не матиме якогось серйозного до нас діла, — сказав Кевін. — І допоки не навчитеся пристойно балакати.

— Твій батько був найбільшим Богом клятим ледащем з усіх, з ким я ходив до школи, — заявив я йому.

Я хотів, щоб він мене вдарив, але він зайшов досередини, полишивши мене самого стояти на хіднику, перед моїм старим, трухлявим пікапом. Отаким чином закінчився візит до міста Вілфреда Ліланда Джеймса в останній день 1922 року.

Коли я повернувся додому, Ахелоїс уже була не в хаті. Вона перебувала надворі, лежала боком, і собі пихкаючи клубами білої пари.

Я побачив збитий сніг там, де вона зістрибнула з ґанку, і велику вибоїну, де вона невдало приземлилася, зламавши собі обидві передні ноги. Навіть абсолютно безгрішна корова не може вижити поряд зі мною, ось як воно мені здалося.

Я пішов у сіни по рушницю, та зайшов далі, до хати, бажаючи зрозуміти, якщо вдасться, що могло налякати її так сильно, що вона скаженим галопом втекла зі свого нового притулку. Звісно, пацюки. Трійко їх сиділи на дорогоцінному буфеті Арлетт, дивлячись на мене чорними, осудливими очима.

— Повертайтесь до неї і перекажіть, щоб залишила мене в спокої, — сказав я їм. — Скажіть, що вона вже достатньо завдала мені руйнувань. Бога ради, скажіть їй, щоб не чіпала мене.

Але вони так і сиділи, обернувши хвости навкруг своїх пухкеньких чорно-сірих тілець. Тож я підняв свою дрібнокаліберну рушницю і спершу вистрелив у середнього. Куля розірвала його на шматки, заляпавши його рештками шпалери, котрі так ретельно вибирала Арлетт років дев’ять чи десять тому. Коли Генрі ще був милим малюком і все між нами трьома йшло гарно.

Інші двоє втекли. Я не мав сумнівів, що у свій потаємний 11 ід земний лаз. Назад до своєї гниючої королеви. На буфеті моп мертвої дружини вони залишили по собі крихітні купки щуря чого лайна і кілька обривків від того джутового мішка, що йо го приніс Генрі з повітки тієї ночі на початку літа 1922 року. Пацюки приходили вбити мою останню корову і передати маленькі шматочки чепчика Арлетт.

Я вийшов надвір і погладив по голові Ахелоїс. Вона потягнулася мордою вгору і болісно заревла: «Припини це. Ти хазяїн, ти бог мого світу, тож припини це».

Так я й зробив.

Щасливого Нового року.

Таким був кінець 1922-го і кінець моєї історії; все решта — епілог. Емісарам, що товпляться в моїй кімнаті, — як кричав би менеджер цього гарного старого готелика, аби їх побачив! — не доведеться чекати задовго, щоб оголосити свій вердикт. Вона суддя, вони присяжні засідателі, але я сам буду власним катом.

Я втратив ферму, авжеж. Ніхто, включно з компанією «Фаррингтон», не хотів купувати ті 100 акрів, аж поки ферма не пішла прахом, а коли ті свинорізи врешті-решт налетіли, я був змушений продати ту землю за божевільно низькою ціною. План Лестера спрацював перфектно. Я певен, що це був його план, і певен, що він отримав бонус.

А втім, я все одно втратив би мою маленьку дідизну в окрузі Гемінгфорд, навіть аби мав вільні фінансові ресурси, і в цьому для мене є якесь збочене задоволення. От кажуть, що теперішня депресія почалася в Чорну п’ятницю[75] минулого року, але люди у таких штатах, як Канзас, Айова і Небраска, знають, що розпочалася вона у 1923 році, коли посіви, що пережили жахливі бурі тієї весни, вбила засуха, котра продовжувалася й наступні два роки. За залишки врожаю, які пробилися на ринки великих міст і сільськогосподарські біржі маленьких містечок, пропонували мізерні ціни. Гарл Коттері сяк-так перебивався до 1925 року, а потім банк забрав у нього ферму. Я натрапив на цю новину, коли вичитував розділ «Банківські продажі» у «Ворлд-Гералд». У 1925 році на цей розділ іноді перетворювалися ледь на всі шпальти цієї газети. Маленькі ферми почали щезати, і я вважаю, що років через сто — а можливо, й усього через сімдесят п’ять — вони зникнуть геть усі. Прийде 2030 рік (якщо такий колись настане), і вся Небраска на захід від Омахи буде однією величезною фермою. Можливо, володіти нею буде компанія «Фаррингтон», а ті зовсім нещасні, котрим доведеться існувати на тій землі, животітимуть під жовтим небом і носитимуть протигази, щоби не задихнутися від смороду мертвих свиней. А кожний ручай буде червоним від крові зі скотобоєнь.

Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.

«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник-юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд-Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Гарлена, чи, може, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив свою ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон поклала край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута розпливаеться, мов чорнило у воді.

Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, починаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкнуте коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що відбувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричневий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. Пістолет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки своєї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтуватися мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.

Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав землю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ») ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пенмарк.

— Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?

— Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.

Звичайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався потрапити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Коттері у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. То була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні стіни і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський клір ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хотів знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.

Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін-стрит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»[76] і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стояв дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи Галлатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Стівенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Коли тут з’явиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про Шен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».

Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній фабриці «Білт-Райт»[77] і знову познайомився з бритвеним лезом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховій респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно. Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схожість.

— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Вона була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?

Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?

Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті[78], знаному також як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами) я завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми, я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.

Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт-Райт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зарплатній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбиральному конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.

Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.

Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. Їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Вілф, я й це розумів. Я не тому звідти пішов.

Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.

Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, поки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити накопичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл-Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він мусив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомендації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим.

Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Ra-St, де, поза всяким сумнівами була стаття про Rattus norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я його впізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленої мішковини, застряг у нього в вусах.

Чепчик!

Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовила (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти геть. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не прийшов сюди, в готель «Магнолія»[79]. Із того часу я сиджу тут, витрачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше не має ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я...

Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.

А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?

Ні.

Хтось до мене з візитом.

Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи...

Три? Їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними?

Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови.

Знову куснуло мені щиколотку.

І знову.

Як це готельна обслуга...

О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери також не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і відчуваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, видають цей сморід скотобійні.

Бійні.

Пістолет.

Боже, де він.

Стоп.

О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ…

З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930