Порожнє небо

1. Перший кінець світу

Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.

Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.

Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.

Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.

Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття.

Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села:

— Війна! Війна-а-а-а!!!

Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього.

Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди.

— Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника.

— А на сході? Чи сі видіт?

— Ніт, неньо.

— На заході сі видіт?

— Не видіт сі.

— То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища.

Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці.

— Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи.

Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом.

Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4].

— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?

— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.

Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.

— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.

— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].

Іван кивнув, хоча анітрохи слів Максимових не розумів. Застрелили — то й застрелили, Іванову матір також ляський пан на полюванні застрелив. Пан спадкоємець п’яний були, взяли Мровліху за якогось звіра, бо та саме малину в кущах збирала. Вистрелили із штуцера, а як баба вереску наробила та вихопилася з кущів, бризкаючи кров’ю, вистрелили другий та третій раз, а потім ще й конем її стоптали, бо перелякалися й від нервів були заслабли. Так потім пан хазяїн казали, принаймні, так казали двірські пахолки, якими пан прислали Сємьонові на перепросини три срібні рейнські[6], а дітям трохи твердих карамельок з міста.

Тож якщо Іванову матір застрелили неподалік власної хати, то чому дивуватися, що й ясновельможного така ж само доля спіткала в якихось далеких краях, де лише змій та скорпіон.

Тож мовчить Іван, мовчить Максим, але це мовчання не є незручним, бо полуденна тиша вже облягла світ, і лише коники польові сюрчать. Літо.

Парох Сандович витягає з-за пазухи яблуко, а одразу потому — друге. Вкриті дрібними темними цяточками, з одного боку червоні, з другого — ще зелені. Кидає їх Іванові та сміється, коли одне випадає в хлопця з рук і котиться у траву.

— Обережно, Іване, обережно. Яблука — наче перса дівочі, рви парами та обома руками тримай, міцно, аби ніхто в тебе їх не відібрав.

У Івана спаленіли щоки і шия, а Максим вибухає ще гучнішим сміхом, гладить себе по бороді, чорній, наче сажа, по пузатому череву, очі його блищать змовницьки. Нічого дивного, що зітхають по ньому всі дівки від Цергової до Магури[7], та й старші баби, що вже в головах повинні все поскладаним мати, хихотять коло нього, наче молоді кізки.

Яблука тверді, чудово кислі, бризкають липким соком. Із саду святої Параскеви[8], говорить Максим. Дозрівають під сонцем швидше, ніж тут, на землі, бо літо на небі довше і спекотніше. А в Параскевиному вирію, в тіні глибокій, наче море, але позначеній сонячними цяточками, вигріваються святі дівчата.

— Дівчата? — дивується Іван.

Ага, дівчата. Ті, що цнотливими паннами померли. Лежать там голісінькі, наче лісові мавки, а сонце пестить їхні молоді перса, аби ті дозрівали, як належить. Так говорить Максим, а Іван палає сильніше, ніж ті яблука, тож парох шкірить зуби: гей, малий, малий, не про те йдеться, щоб споглядати на тих панн жадібним оком, але про те, щоб красі дивуватися й Божому промислу в тих вустах, грудях та стегнах. Бо тіло дівки нагадує про Господа.

Іван киває головою — і що більше він не розуміє, то сильніше киває. Але Максим Сандович за життя небом ходить і зі святими Божими розмови веде, тож, напевне, краще відає.

— А чи малював ти що останнім часом? — змінює тему чорнобородий ксьондз.

— Та небагато. Татусеві тре’ допомагати, худобу доглядати…

— Татусеві допомагати! Четверо вас удома, хлопці як дубці.

— Крейди та фарбок немає…

— Зайди до мене у парафію, то я тобі знайду. Крутиш, Іване. До видіння справ та до писання ікон дав тобі таланти Спас, Господь. Як хочеш, то таланти примножуй; не хочеш — то в землю зарий. Між тобою та Богом це справа, й зась Максимові до цього. Ну, зостань здрави[9]. З Богом, — плескає хлопця по плечу, встає, клацає пальцями, із хрускотом розпрямляє спину та йде собі геть. Іван проводжає очима його темну згорблену постать, що простує широкою полониною, а потім зникає в гущавині лісу.

Над світом витає запах сонця, трав та сухого коров’ячого кізяка. Небо широке, наче церковна баня.

Іван познайомився з Максимом минулої зими, коли той прийшов у дім Мровлів на коляду. Бо попередній парох під час душопастирського візиту в один із заїздів перебрав із паленкою, і знайшли його лише вранці в рові, штивного та такого промерзлого, що коли поставили його сторч у бабинці церкви, то танув він зо два дні. Тільки після того його і поклали в домовину.

Старий Сємьон Мровля спочатку вовком споглядав на нового молодого ксьондза, чорнявого, наче циган: чи не стане він дівок баламутити, бо мужик — це, звісно, мужик, мусить, а в Сємьона окрім чотирьох синів було ще три доньки. Але швидко виявилося, що на волоокі погляди Мровлянок Максим уваги не звертає. До того ж ґречний він і пошани сповнений до сивої голови, а випити вміє й при тому не напивається, не вариводить та підлоги не заригує, що часом ставалося з його попередником. А підкорив він старого Мровлю, коли, як освятив кожен куток хати, взяв від Сємьона мішечок крейцарів, перерахував, вийняв два грошика та сховав у капшук, а решту віддав господареві.

— Спасу Богу аж стільки не треба, а у вас, батьку, доньки на виданні.

Сємьонові аж заціпило, бо старий парох, хай би скільки отримував, завжди бідкався, що мало.

Наприкінці священник обмінявся з кожним словом, навіть з Іваном, який був найдурнішим.

— А ти? Як сі звеш? — спитав, сідаючи на ослінчик.

— Ім’я маю Іван Сємьонович Мровля, — швидко вичавив із себе хлопець, стаючи струнко й нервово споглядаючи на Сємьона, який грізно супив брови.

— До школи ходиш?

— Не ходжу.

— Задурний він для школи, — буркнув Сємьон.

— Молишся, Іванку?

— Молюся. Отіче наші, іже єсі на небесіхи…

— Досить, досить. Що любиш робити, Іванку?

— Пасти корівок люблю, — Іван дивився не на священника, а вглиб кімнати, де над головою Сємьона збиралася грозова хмара.

— А ще що?

— І кізок, і гусей пасти люблю. У полі люблю допомагати. Сіно на луках згрібати. Гній вивозити люблю, — перераховував хлопець. Піт стікав йому обличчям та скрапував з довгого носа.

— А образи? — Максим вказав на вервечку невеличких малюнків на припічку: одні на дощечках, інші на сірому пакувальному папері. Були там пейзажі з коровами та конями, і хатки, і Богоматір з Дитинкою, і святий Юр, який топтав дракона.

— Мої, мої, — Іван гордовито, півником, випнув груди, незважаючи на те, що батьківські очі починали метати блискавки.

— І ти сам оте все намалював?

— А сам. Найбільше на папері люблю малювати або на полотні, лем оте полотно тре’ спочатку вимочити та свинячим салом нашмарувати з крейдою. Як висохне, то кольори так краще тримаються й повільніше блякнуть. Іно зара’, зимою, малювати нема як.

— Та закрий пащеку, не мороч голови отцю Максимові! — розсердився Сємьон.

— Тихіше, Сємьоне. А чому ж зимою малювати нема як?

— Бо фарбок нема, — Іван заблимав здивовано. — Літом є жовта з шафрану та синя з волошок, лем тре’ добре висушити. Як змішаєш, виходить зелена. Спершу я намагався зелень із різних трав витискати, але завжди жовкне. Іно не знаю, звідки червону брати, бо червінь з буряків блякне, з пелюсток маку стає фіолетовою, а з вишні — чорніє. А зимою нічого не росте. А що висохле — те тьмяніє. Ну і немає фарбок. Вугликом лише мазати можна, лем не все вдасться вугликом намазати.

— А чому ні?

— Як це чому? Вуглик чорний. Дерево можна без листя намалювати або коня вороного. Але людину вже не можна, бо навіть циган не зовсім чорний. Вугликом ніч можна намалювати. Останнього разу я ніч кавою малював.

— Кавою?

— Ано, кавою. На папері свічкою ялинки накреслив, а потім на те кави з цикорію вилив. І та кава по всій картинці сі розлила, лем не там, де я спершу свічкою мазав. Отаке вийшло, ось.

Максим узяв Іванів малюнок та якусь мить крутив його в руках.

— Прийдеш, Іване, до мене відразу після Нового року, — промовив нарешті. — Не станеш вже варити фарбу з трави.

— Не станеш варити фарбу з трави. Будеш ікони писати.

Так сказав Іванові Максим Сандович. Рано навесні, ледве зелень торкнулася полів, узяв він хлопця у свою парафію в Грабі, дав фарби — жовту, блакитну, кармазинову та коричневу, дав полотно та липові дошки й відвів до церкви, де сяяв барвами іконостас. Пиши, Іване. Малюй.

Іван малював, спершу темне обличчя святого, імені якого він не знав: обличчя бородате та позбавлене виразу. Малював його худі долоні — ліву, в якій той тримав книгу з ламаним хрестом, і другу, піднесену в дивному жесті. І ореол двобарвний, і янголів ліворуч та праворуч, усе точнісінько. Під кінець старанно переніс літери, що вставали навколо скроні святого, наче грізні з’яви. Риска за рискою, лінія за лінією, аби не помилитися навіть на товщину волосини й не змінити тим значення слова, не образити постаті з ікони, не викликати на себе її гніву. Усе ж це були літери, а в літерах може вміститися весь світ і навіть засвіт. Іван тремтів на цю думку, а серце його калатало швидко, наче в миші.

Нарешті Максим Сандович узяв Іванів твір в обидві руки, глянув уважно й сказав:

— Це — малюнок, а не ікона.

Іванові аж заціпило — від жалю та злості. Але Максим сів поруч на церковну підлогу, поплескав хлопця по худих плечах: важко, по-батьківському.

— Маєш, Іване, талант. Але ікона — це не лише барви. Ікона — це молитва. Кожна риска, кожний дотик пензля. Ти сам, Іване, повинен стати молитвою. Не вдасться написати ікону брудними руками і з брудним серцем. Ікона — це вікно, крізь яке ти дивишся у засвіт. Крізь яке засвіт дивиться в тебе. Це одне. Друге — це знання. Без знання немає віри, віру без знання біси, наче мошка, обліплюють. Тож чи знаєш, Іванку, що воно за світи на твоєму малюнку? Отож бо, що не знаєш.

Весна потроху розквітала. Іван вчився виводити літери святої кирилиці й змішувати фарби. У цей час він вперше помітив біля скроні Максима ореол. Спочатку той був наче трохи скужелений та тьмяний, наче дим вогнища, але із плином днів набував барви крові.

Якось Максим розповів Іванові про Святу Русь.

— Свята Русь — це величезна зелень далеко-далеко на сході, під небом, що розлогіше та вище за наше. У Святій Русі все вище та правдивіше: річки широкі, наче моря, узгір’я вищі за скелі Татр, хоча із схилами лагідними та м’якими, мов хвилі на озері. І хоч би ти й тиждень йшов, хоч би й два йшов, до верхівки не дістанешся, бо це такі узгір’я, що й їхні підошви тонуть у хмарах. Свята Русь лежить ближче до сонця, літо там довше та сповнене світла, горілка чистіша та міцніша, чоловіки багато сміються, а жінки гарні, світловолосі, із шкірою як молоко. Колись Свята Русь прибуде й до нас. Я знаю це, Іване. Авжеж, прибуде.

Іван ніколи не питав, де лежить ця Свята Русь. З того, що говорив парох, була вона, скоріш за все, десь на небі. Сам Спас Пантократор[10], напевне, проходжувався там полями, наче гарний господар, а на небосяжних горах галопував на своєму коні святий Юра.

Прибули вони незадовго до дня святого Івана Купали, на крилах з шифону та тюлю. Метелики, як подумки називав їх Іван Мровля. Бачив, як парадна бричка привозить їх до заїзду в Ожежній. Блакить, білість та рожевість.

У селі не було заїзду, тож Іван уперше побачив міських жінок тільки під час ярмарку на Великдень у Горліхах, куди взяв його Максим Сандович. Парох наказав Іванові уважно придивлятися до ікон у міській церкві; сам зник у натовпі, аби зайнятися таємними справами, над якими здіймався весняний запах Святої Руси.

Там, у місті, кольорові дами із порцеляновими личками, прихованими під балдахінами капелюхів та парасольок, здавалися доладними. Це був інший світ, гамірний та рухливий, світ високих будинків із каменю та цегли, світ кінських копит, що б’ють у бруківку, людей, які перегукуються навзаєм, слів, що пливуть каскадами, розбиваючись одне об одне. Брудні перекупки із задами, наче стоги сіна, гебреї, що глипали з-під своїх кучерів, елегантні пани і дами в чорних блискотливих дрожках.

Але тут, на гірських луках, панянки на дорозі до заїзду скидаються на душі з іншого світу. Тож коли Іван якось зустрів панн на полонині, порослій густою травою, здається йому, що він поринув у полудневий сон. Бо дні в червні такі довгі, такі нескінченні, що в їхніх сповнених світла безоднях пурхають сни. Літають такі ось мари, такі видіння — полями, луками, ледве помітні, наче павутиння. Тож Іван сідає в траву, занурюється в нудні та липкі від спеки години полудня.

Панни приходять щоденно, навіть у неділю. Вдвох, утрьох, учотирьох, по-різному. Приносять книжки, смаколики в кошику, розстеляють ковдру; лягають тоді долілиць, вимахують литками в білих панчішках. Але найчастіше вони приносять пляшку — може, вина, а може, малинового соку, й передаючи її з рук в руки, з уст в уста, шепотять про щось та хихотять. У Івана тоді аж сироти повзуть попереком, бо хтозна, чи не з нього вони насміхаються, бо з кого ж, як не з нього, якщо видивилися його в лопухах та золотушнику. Але ж ці сироти не такі вже й неприємні, тож хлопець не рушає з місця; панночки хихотять собі далі.

Коли настає день святого Купали й увесь світ наповнюється спекою, наче небо мало б тріснути та залити світ білим жаром, приходять лише дві панянки. Одна м’ясиста, темнолиця, наче вірменка, а друга світла та молодша, зовсім молодесенька, може навіть у віці Івана. Гудуть ґедзі, мухи повзають по шкірі хлопця, а той визирає з високих трав, дивиться, як дівчата виймають з кошика вино — напевне вино. П’ють швидко, надто швидко, розмовляють надто голосно. Нарешті та, що світліша, починає розстібати гачки на сукні. Темна щось сопе з обуренням, але перша повалила вже її на землю, й ось уже обидві скидають шкарлупу своїх вбрань, виринають з мережив та китайки, перетворюються в рожеву м’якість, наче таємничі створіння морських глибин.

Іванова сорочка липне до спини, тож він здирає її з себе, різко, нервово, здирає й штани, плутаючись у рукавах, плутаючись у холошах. Коли йому, нарешті, це вдається, світла ллє вино на своє тіло, іржаві струмочки стікають ключицями, ямкою між ними, скрапують з поцяткованих ластовинням грудей, невеличких, наче цитринки, а вуста темної панни випивають кожну краплю, і тут, і там, і ще там. І не знає Іван, чи це кисле вино панів, чи, скоріше, густе від яблучної чи малинової солодкості щире вино селян, і боїться навіть уявити собі, як одне та інше можуть смакувати, якщо злизувати його з тих грудей, з того живота. Боїться, а від цього солодкого страху робиться таким твердим та прямим, що достатньо трьох рухів — і світ вибухає розкішшю, а розжарене небо падає йому на голову.

Іван виринає на поверхню, відсапується і помічає, як темна панна раптом відпихає світлу, а та падає навзнак і вибухає сміхом, і сміх той бере в дужки все, що оце сталося. Дурня, жартик, марниця. За мить сміються обидві. Лише в Івана залишається на губах смак попелу.

Коли дівчата йдуть собі геть, він крадькома лягає на їхнє місце, на прим’яту траву. Заплющує очі. Тут усе ще відчувається їхня присутність, їхній запах. Земля, трави, літо. Іван збирає долонями сік поламаних стебел, облизує пальці; хоча, може, це й не сік, а волога жіночих тіл. Як воно насправді, знає хіба що один святий Купала, який ллє з неба спеку та літні марення.

Ніч не приносить справжньої темряви. Є лише напівморок, що розпливається у співі цвіркунів, блідий відсвіт над горизонтом, одноманітний зі сходу та заходу, наче землю від неба відділяє кільце вогню. Вечір переливається в зорю, й темрява сповнена світла.

Іван крутиться й удає перед самим собою, що спить або ж сниться йому, що він не може заснути. Може, сниться йому й повив нічного вітру, й панна на його горищі. Вітер несе із собою спеку, дихання пустелі. Тіло дівчини в напівмороці має барву смоли, і це єдина справжня чорнота цієї ночі, бо на дівчині немає нічого. Нічого, крім ореолу, золотистого сяйва, яке надає її волоссю мідяного полиску. Вона наближається поволі, вже можна відчути її запах, запах розкопаної землі, трав та літа. Дошки підлоги скриплять, коли вона ступає по них.

— Укохай мене, — шепоче вона, її губи майже торкаються Іванових губ, волосся лоскоче його обличчя.

Тож Іван укохує якомога краще: не дивлячись дістає з-під сінника приготовану липову дошку, навпомацки шукає фарби.

— Нічого не бачу, — хрипить, і власний голос здається йому дерев’яним та глухим.

А свята бере долоні Івана у свої й торкається ними своїх шиї, рук, грудей, вплітає пальці у своє волосся. Тож шия, руки, груди, волосся — але Іван найкраще запам’ятав ці долоні: сухі, гладкі та по-жіночому сильні.

Так воно повторюється кілька ночей поспіль. Іван пише святу із ебеновою шкірою, пише ікону в темряві, не бачачи майже нічого. Не спить; неможливо спати ночами, які ночами не є, не тоді, коли жадання згущується на його горищі. Вдень усе валиться з Іванових рук, навіть сіно не вдається в’язати у снопики, конопляне стебло плутається в його пальцях. У батька вже зникло бажання лупцювати його по лобі, він лише махає на Івана рукою: а роби собі, що хочеш, а не хочеш — не роби, користі з тебе — жодної.

Уранці сьомої ночі Іван закінчує ікону. Образ лежить на горищі кілька днів. Дозріває. Лише того дня, коли повстав перед ним світ, що осипався порохом, хлопець наважився глянути на ікону при світлі сонця.

Свята — чарівна, чарівніша за панянок із заїзду, із зірками у волоссі, а очам її — тисячі років. Благословляє вона правицею, благословляє лівицею, відкриваючи перса гожі та м’які, наче гори Бескидів, а від пояса униз вона тоне у мальвах, у морі квітів усіх кольорів сутінків. Іван не замислюється; червоною фарбою наносить на старе коричневе небо напис: «Сад Святий Параскевий».

Увечері він приносить ікону Максимові, а той бере її обіруч, приглядається уважно й мовчить. У його очах відбивається темрява ікони, й на мить вони стають безоднею тисяч років.

Перед самою Першою Пречистою[11] цісарські жандарми в сірих одностроях прийшли по Максима Сандовича. Надвечір виринули з імли, з димів, що пахли паленим листям. Удесятьох, озброєні, наче когось остерігалися.

— Чи ви — Максим Сандович, святий? — запитав вусатий офіцер, вдаряючи себе по стегну шпіцрутеном.

— Ти сказав, — відповів парох.

— Підете із нами. Ви звинувачені в шпигунстві та сприянні ворогам Його Імператорської Величності.

Звалили тоді Максимові на спину хреста з трьох колод та погнали битим шляхом у бік Горлиць. Там з нього здерли одяг і розіп’яли. У жандармів, які вганяли в його тіло цвяхи, всохли та повідпадали руки. Максим висів на хресті три дні та три ночі, насміхаючись з австрійських пахолків та погрожуючи кайзеру-падальнику, що сидів у Відні. Нарешті його вирішили розстріляти, але коли розстрільний взвод мав вистрелити у святого, всі карабіни дали осічку. За другим разом кулі продірявили тіло приреченого, кров бризнула додолу, але Максим і далі не хотів помирати. Тож стріляли в нього і стріляли, аж ребра та хребет почали світитися поміж клаптями м’яса, мозок витікав з-під відстреленого шматка черепа, а святий лише кепкував та сміявся, сміявся хрипло та грізно, наче дрімлюга в сутінках.

— Захотілося кайзерові на Боже накласти лапу, егеж? Відсохне в нього лапа разом із кігтями, як і у вас. Слався, Русь!

Замовкнув він, лише коли голова його розпалася надвоє.

Того вечора кілька русинів прийшли за тілом Максима, аби поховати його в могилі. Більшість жандармів висіли на власних поясах під лампами, на ручках та в’язничних ґратах. Ті, хто залишився живий, заламував пальці та белькотів, наче недоумок. Усі були сиві-сивісінькі.

Того дня розпочався кінець світу.

2. Другий кінець світу

Після арешту та смерті Максима Сандовича осінь спохмурніла. Війна висіла у повітрі, наче далеке гримотіння грози, хоча ніхто вже не пам’ятав про видіння Івана Мровлі на початку літа. А якщо навіть хто й пам’ятав, то не згадував про це вголос у Мровлевій хаті. Бо відтоді, як Василя Сємьоновича взяли у призов, аби той бився за кайзера, старий потемнів на виду і почав пити. Цілими днями просиджував на призьбі та порожнім поглядом водив по далекому горизонті, наче хотів десь там видивитися свого первородного. Коли ж хтось йому перешкоджав, то лупцював того без застереження.

Сина він не видивився. Зате першим видивився Росію, що сунула з-за гір.

Росіяни прийшли із бабиним літом. Тут, у горах, не було битв. Як же битися, коли ці темні, неосвічені юнаки говорили тою самою мовою, що й бескидські русняки, так само молилися і так само хрестилися. Вітали їх, наче були ті давно не баченими синами та братами, що раптом повернулися додому. Не бракувало хліба, місця для спання та прихильних дівчат. Русняки раділи та гнали геть думку, що ці годящі солдати, може кількома днями перед тим, зустріли їхніх справжніх синів, братів та наречених, що вони увійшли в гори по їхніх трупах. Одразу питали про своїх близьких, тож запитав і Сємьон Мровля про Василька, чи його хто не бачив, але росіяни відповідали лишень:

— Знайдеться, знайдеться. Якщо має розум, то напевне втік з-під штандарту віденського стерв’ятника. Скоро вже додому повернеться. Може, завтра, а може, в неділю. Війні вже кінець. Тепер всюди Росія.

Але Василько не повернувся ані днем пізніше, ані в неділю. Сємьон приймав у себе царських солдатів — чи, радше, приймали їх його доньки, бо старий Мровля повернувся до споглядання виднокраю. Лише час від часу заходив він у хату, аби пильнувати молодих, бо дівки, певна річ, дурнуваті й на баламутство піддатливі, а навіщо, аби люди потім плескали язиками; але майже одразу він повертався до споглядання, дивлячись у пустку, в далечінь.

Сидів у хаті й молодий Іван, особливо коли приходив рядовой Дмитрій. Іван швидко спобратимився із Дмитрієм, бо той сприймав його мало не як рівню та вчив скручувати цигарки, плювати й чорнити вуса. Тож вони разом сідали на порозі, палили та дивилися і шлях, росіянин розповідав жовнірські дотепи, які Іван не зажди розумів, але завжди сміявся. Також інколи вони говорили про Когоричку, Василькову наречену, яка часто приходила до Мровлів, і від тих розмов обличчя їхні бралися рум’янцем.

У Когоричку закохувався багато хто, і, мабуть, саме тому говорили, що й вона багатьох кохала. Баби — як баби, заздрі та до вроди ревниві, але про Когоричку навіть хлопці вели між собою мову. Лише балакали про неї, бо іншим чином мати її не могли. Бо краса її була того роду, що не дозволяла навіть марити про неї із руками під периною — зі страху, що наступного дня вона дізнається про ті нічні фантазії по їхніх обличчях. Один лише Василь Мровля простягав до неї руку; і хоча насправді був Василько вродливий юнак, але ніякий там не ясний пан чи принц. Тож, може, із вродливими жінками не настільки й важко.

Росіяни ж нічого про Когоричку не знали і не мали навіть часу замислюватися, чи вона із кожним — чи ні з ким. Бо на війні так воно є, що ані ворога, ані дівчину пропустити не можна. Тож від Дмитрія й довідався Іван, що Когоричка курвиться.

Скоро по світанку на Богоматері Покрови настав такий день, що війська царя знову відкотилися униз. Відійшов із ними й радісний гомін, і за однісіньку ніч з гір сповзла осінь, холодна та мрячна. Іван на прощання викурив цигарку із Дмитрієм, знаючи, що більше вони не побачаться. Дивлячись на темного, неосвіченого рядового, він бачив того замерзлим у лісі під якимось Грибовим чи Бехеровим, у скроні в нього зяяла дірка від цісарської кулі; ворони клювали його труп. Так бачив Іван, але нічого не сказав.

Після відходу росіян село залишилося смутним та мовчазним, мовби солдати не пішли геть, а померли. Лише щоденні візити Когорички в будинок Мровлів розбивали порожнечу осінніх днів.

Когоричка входила до хати без стуку. Хай там як, але вона все ще мала стати дружиною Василька, а отже — Мровлевою ґаздинею. Коли дощило, вона викручувала від вологи русяву косу, й тоді Іванові здавалося, що вся хата наповнюється запахом її волосся.

— Є вісті від Василька? — питала вона ще з порога, але було відомо, що вістей немає. Навіть друкованої листівки, однакової для усіх солдатів, де писалося: «Jestem zdrów і powodzi mi się dobrze» — «Ich bin gesund und es geht mir gut» — «Я є здоров і мені веде сє добре» — і так само на всіх мовах габсбурзького цісарства. Перш ніж прийшли росіяни, такі листівки приходили в ту чи ту хату, але від Василя не надійшло навіть такої.

Тож Когоричка йшла до Сємьона Мровлі, й вони разом споглядали далечінь, чекаючи, чи не надійде Василько. А коли той не надходив, Когоричка поверталася до хати, гомоніла якусь хвильку з Івановими сестрами, а він сидів собі біля пічки та слухав. Бабська балаканина — вона і є бабська: слова порожні та легкі, мов пух кульбаби, але робилося йому від тих слів якось тепліше в грудях. Тоді він починав видивлятися на Когоричку сміливіше, розглядав її риси, вигострені за останні тижні, на бридкі тіні та зморшки під очима, а раз йому навіть здалося, що він помітив у її косі срібну нитку — але, може, це була лише гра світла від лойового каганця, бо Когоричка ж лише на дві зими від нього старша. Ця худина, ця зморшкуватість, ця сива волосина, яка, може, й не була сивою волосиною, — все це призвело до того, що дівчина почала здаватися приступнішою, а приступність ця здиблювала волосся на Іванових руках і потилиці. Тож якогось вечора він сказав Когоричці:

— Проведу тебе додому.

— Ет, я сама піду. Недалеко.

— Проведу, бо пізно й на полонині темінь.

І так воно сталося, що він став проводжати її щовечора. Крізь баговиння, крізь морок, бо осінь загорнулася в сльоту, й повітря було холодним і вологим. Вони багато не розмовляли, бо всі слова звучали глухо та дерев’яно, падали в темряву, наче у воду, так, немов їх взагалі не вимовляли.

— Уважай, тут багнюка.

— Ходімо верхом, біля потоку її ще більше.

— На місяці капелюх, буде вітер.

— Ага.

Такими були ці розмови. Коли ж подув осінній хальний[12], то вони вже й зовсім не розмовляли, бо вихор запихав слова назад до рота, наче ті не варто було вимовляти. Зате, йдучи по трав’янистому пагорбу над долиною, можна було навіть лягати на вітер. Досить було розкинути вбік руки та довіритися хальному, нахилитися вперед так, щоб ледь не падати. Тіла охоче піддавалися повітрю, Іван та Когоричка не раз стояли так і стояли, хвилина за хвилиною, вітер та кров шуміли у вухах.

Якось, коли хальний стих, Когоричка сказала:

— Василько, мабуть, не повернеться з цієї війни.

У Івана аж морозом сипнуло поза спиною — як можна таке казати, таких речей вголос промовляти не слід, раз промовлене, воно стає реальністю, бо слово світ заклинає. Тож він нічого не відповів, але обидвоє вони вже знали, що Василь Мровля не повернеться додому, що він, либонь, лежить десь там, унизу, в багнюці, і що його тіло клюють ворони. Решту шляху Когоричка та Іван не озивалися один до одного. Місяць кидав мертвотне світло, і тіні були дуже-дуже чорними.

Мовчали вони також і наступного вечора, коли Когоричка затягнула Івана в голчастий молодий ліс. Перший мороз скував трави, стебла лускотіли, мов облатки. Вони не озивалися, коли дівчина різкими рухами розв’язувала Іванову сорочку. Судомне дихання виривалося клубами пари. І коли нігтями дряпала йому спину та плечі, а він шукав під спідницями та спіднім пульсуючий жар, шукав долонями та вустами, хтиво пив її соки, її росу — і навіть тоді не було промовлено жодного слова.

Повертаючись додому, Іван усе ще відчував на губах смак Когорички. Той нагадував смак яблук із саду святої Параскеви.

Вони не розмовляли про це ані наступного дня, ані будь-якого іншого. Може, це було схоже на те кохання, яке виникає поза словами. Вони й надалі виходили разом увечері, а по дорозі заходили в ялинник, бо хвоя була сухою, а ще тут пахло, ох, як тут пахло! Таємниця розросталася, розбухала та збільшувалася поміж ними, із кожним днем стаючи все більшою та більшою.

Лише раз Когоричка урвала мовчанку. Того вечора вони скинули із себе весь одяг, їхні вкриті сиротами тіла були в темряві кольору смоли, чорнота в чорноті. Іван відчував себе таким великим і таким напруженим, як ніколи досі, ніби він от-от мав луснути, жар дівчини вабив його. Але коли він спробував у неї увійти, вона прошепотіла:

— Залиш. Це для Василька.

Йому раптом зробилося холодно. Це було гірше, ніж якби Когоричка влупила його по пиці; але, схоже, вона знала чоловічі серця, бо взяла його в руку та дозволила пролитися на себе. Тож вранці Іван уже не думав про це, бо світ дня відрізняється від світу ночі, й у кожному із цих світів закони панують різні. Так, наче було двоє Іванів: один денний, другий нічний. Може, були й дві Когорички, але це достоту невідомо, бо хто може зрозумів, що там усередині баби сидить.

Денний Іван небагато думав про нічного. Доглядав за худобою, обкладав на зиму соломою дерева в садку, латав стріху мохом, крав дерево з лісу — все, що повинен робити чоловік. Бо його брати одружилися та переїхали, а старий Мровля майже не сходив зі свого місця перед хатою. Сємьон постійно дивився на горизонт. Наче западав сам у себе і зсихався, заріс пухнастою, схожою на плісняву, бородою, мовчав і часто не повертався до хати навіть уночі. Отак і став Іван хазяїном у господі, йому навіть борода почала рости та вус погустішав.

У ті дні ніхто не знав, чи Бескиди ще цісарські, чи, може, вже російські. Поліцейські дільниці спорожніли ще до того, як у гори прийшли росіяни, ляські чиновники повтікали із садиб, дезертири знали небагато, а свящєннік, який посів місце Максима Сандовича, був тупий та важкий на підйом. Іван інколи думав, що сповнилося його видіння від початку літа і що кінець світу настав — і мав щиро визнати, що був це не найгірший кінець. Гори залишилися поза світом, самі для себе, ніхто не оголошував тут рекрутування в армію, ніхто не тягав людей по судах за кілька рябчиків, убитих у лісі. Вечорами раз у раз згадували про старі гірські свободи, про свободи з часів до панів та кайзерів. Хтозна, може, це сам святий Максим Сандович з неба знову посилав їм цю свободу?

Один лише Іванів батько, здавалося, не помічав свободи, яка прийшла так неочікувано. Припинив їсти та пити. День у день скручувався, морщився та бурів, наче лежалий горіх. Щоранку Іван або котрась із його сестер приходили хвильку посидіти поряд із батьком, відгорнути з його обличчя павутиння. Раз на тиждень вискубували йому мох з волосся та відламували гриби, якими поростав згорблений хребет Сємьона.

Перед самим Божим Різдвом під час тих операцій у старого Мровлі відпала голова, а груди тріснули навпіл і з них посипався порох. Денний Іван турботливо позбирав усі спорохнявілі частини батькового тіла, заніс їх до хати, загорнув у біле простирадло та доручив сестрам запалити свічки і погасити вогонь у пічці, аби смерть не загостила в хаті надовго. Сам поспішив до церкви, до нового свящєнніка, але той лише скривив товсті губи в насмішкуватій гримасі.

— У тебе в голові щось помакітрилося, Іване Сємьоновичу. Батько на порох розсипався, ти ба! А я тобі кажу, що не далі як годину тому я бачив твого батька, як той із жебрацьким кийком вирушив у світ, шукати свого первородного Василька. Про благословення просив і навіть грошик реньський залишив. Як хочеш, то сам ту спорохнявілу ляльку в землі ховай, аби лише не на цвинтарі. Тьфу! Де це бачено, ідола при церкві упокоювати!

Іван не надто здивувався. Якщо вже він сам міг бути і денним, і нічним, то, напевне, і його батько однією своєю натурою міг зогнити та спорохнявіти, а другою вирушити за Васильком у світ чи засвіт.

Повернувшись додому, Іван ніде не міг знайти батьківського праху.

— Зорко, де татко? — запитав він нарешті одну із сестер.

— Як це? Не знаєш? Він сьогодні вранці вирушив у світ шукати Василька. Може, до весни повернеться.

До ранку виросла в Івана борода — довга, жорстка і чорна, наче в руського святого. Тієї ночі став Іван справжнім ґаздою та патріархом Мровльового роду. Не було вже Сємьона, не було Василька, інші ж брати поодружувалися незадовго перед тим й одразу пішли під оруду своїх дружин, а такі чоловіки на голову родини не надаються.

Одразу по Божому Різдву Іван влаштував для батька символічне погребіння. Зробив це вночі із святим Максимом Сандовичем, який для такої оказії зійшов з неба, а розбиту кулями голову зв’язав докупи ременями. Святий проказав молитву над порожнім гробом із красивим надгробком з жорняка, який Іван замовив аж у Вартному. Новий парох бачив усе те у вікно свого будинку та клацав зубами зі страху. А Іван до світанку пив із Максимом сливовицю, різку та палючу, як грудневий мороз.

На свято Йордані, шість днів по Новому року, світ денного Івана тісно переплівся із світом Івана нічного.

Йордань — це день, коли святять воду. Мороз тоді сковує навіть найшвидші потоки, й вода веде під льодом своє приховане життя. Тож вирізають ополонку у формі хреста, а свящєннік виконує посвячення. Потім старі повертаються розігріватися горілкою, а хлопцям інколи вдається вкинути до ополонки котрусь із дівчат.

Того року вкинули Когоричку. Всі сміялися, завжди сміються, Іван також сміявся. І ніхто не подумав, що потік по дощах минулої весни поглибив русло. Ніхто про це не пам’ятав — аж доки Когоричка не зникла під кригою. Якусь мить її навіть було видно крізь прозорий лід, наче крізь товсте скло; своєю шарпаниною вона трохи нагадувала велику рибину. Над натовпом повисла тиша, яка одразу вибухнула криком, чоловіки бігали обома берегами, вимахували руками та нічого не робили, жінки нахилялися, аби краще бачити.

Річка виплюнула Когоричку там, де впадає у глибоку ковбаню: спінена та кипляча, та ніколи не замерзала. Гримуча білість молотила дівчину по дну, по камінню, поки батько Когорички не кинувся вниз та не виніс доньку на руках.

Як не дивно, але вона була живою. Вона дивилася на людей, але очі мала порожні, а погляд її не затримувався ні на кому, ні на чому, наче світ став для неї зі скла, або ж і зовсім його не стало. Одразу той чи той кинулися закутувати Когоричку в куфайку чи кожух, що хто мав. Іван почав турботливо викручувати та сушити її волосся. А дівчина лише розтулила посинілі вуста та промовила голосно, виразно:

— Там є цілі світи з льоду та світла.

Так сказала і заснула. Не прокинулася, коли несли її додому, не прокинулася ані до вечора, ані до півночі, ані пізніше.

Дні сиплються, наче сухе горохове лушпиння, лежалі, однакові та без вмісту. Когоричка спить, але це дивний сон, бо дівчина часто розплющує очі, водить руками перед обличчям і нікого не впізнає. Інколи щось белькоче, змелює в роті пустопорожні слова та пускає слину, наче кретинка. Її батько, мати, Іван та інші спочатку вичікували найменшого руху, погляду, слова — але швидко зрозуміли, що це ніяка не ознака одужання, що дівчина застрягла в тих дивних світах з льоду та світла.

Іван приходить щоденно тієї години, коли надворі починає густішати зимова ніч. Залишається допізна, до майже повного згоряння свічок, аж тіні починають роїтися по кутках та під стріхою. Він сидить коло Когорички, поїть її теплим молоком, сироваткою та паленкою, розведеною водою; лише це й може дівчина проковтнути, а навіть кашкою з гороху давиться. Ніхто не жене Івана, бо кожен знає про нього та Когоричку, про Василька вже й не згадують. Мати дівчини просить його вийти з хати, лише коли та посікається й треба її перепеленяти, наче дитину. Іван протестує, але стара його ганить:

— Ви, молоді, сорому не маєте. Я не знаю, що ви наодинці робите, але під моїм дахом ти її, Іване, торкатися не будеш.

Але одного разу йому вдається поцілувати Когоричку в уста. Вони холодні, тверді, наче у трупа, а дівчина не реагує, тільки водить поглядом за іншим світом, куди ніхто, крім неї, не може увійти. Іван не здається, крадькома засовує руку під мокрі від поту ковдри та простирадла, веде по м’якій гладкості стегна вище й вище, легенько масажує купку її моху, потім сильніше, швидше, так, як вона любила, — і нічого, Когоричка суха, замкнена, тверда.

— Бачиш? Немає вже її в ній. Річка до денця вимила з неї душу, — озивається раптом з-за Іванової спини батько Когорички, тож хлопець різко висмикує з-під покривала руку, рум’янець заливає йому обличчя. Старий на це лише форкає дерев’яним неприємним сміхом, похоронним, наче стукіт клепала.

Надворі січень кусає холодом. Іван човгає додому крізь сніги, крізь ніч, порожній, наче шкарлупа від горіха, засохлі жалі регочуть на дні його душі, й Іван не знає вже, чи він денний, чи нічний. Йому чорно, так чорно, що він хотів би виплюнути, виригати з себе ту чорноту просто в гладке обличчя Бога, який розсівся собі на небі величезною глибою.

Іван дивиться на небо, але там немає Бога. Зірки тріщать від морозу.

Невідомо звідки Іван довідався про босоркиню. Невідомо хто підказав йому, що босоркиня живе в скельних ущелинах на Корнутах, на горбі Магури, і що для того, аби її прикликати, треба на пласкому камені відтяти голову дволітньому когутові, бо босоркині до крові дуже ласі. Відомо, що як увійти до укладу із відьмою — такою, що в майбутнє зазирає, такою, що небажані плоди скидає, такою, що молоко в корів та жінок краде, — то це те саме, що підписати угоду із чортами: наприкінці матимеш лише смуток та страх. Але коли Когоричка з дня на день бліднішає, гасне, коли витікає з неї життя, коли Бог-Спаситель мовчить на темному небі й не відповідає на молитви, Іван вибирає найгарнішого півня та в морозний вечір іде на Корнути.

Коли він доходить до лісу на магурському стоку, поміж рогатими скелями, від яких Корнути беруть свою назву[13], півень починає кукурікати та неспокійно вертітися, ніби щось передчуваючи. Хлопець тулить його до себе, шепоче та гладить, мовби це Когоричка в його обіймах. Ліс спить під сніговим капелюхом, і лише рипіння снігу під валянками Івана будить тишу.

Плаский камінь на верхівці гори позначений темними смугами та патьоками. Іван обережно кладе когута на скелю та — хрррах — одним рухом відтинає йому голову. Тулуб відстрибує, тріпочучи крилами, прискає кров’ю, булькотить ґелґанням з нижнього горла, а очі голови кілька разів ще блимають, перш ніж у них гасне життя.

Коли Іван підводить погляд, босоркиня вже сидить по той бік каменя, зігнута, в якомусь лахмітті, схожа на сову й напевне не більша за ту. Хапає півнячу голову сукатими пальцями, вгризається у неї, аж хрускотять пташині кістки. Коли закінчує, облизує губи собачим язиком та втуплює в Івана колючий погляд.

— І що такого має стара босоркиня, чого хоче Іван? — питає. Голос у неї скреготливий, неприємний, наче шкрябання нігтем по шибці.

— Поверніть мені Когоричку, добра бабцю.

— Не я її в тебе забрала.

— Але можете зробити так, аби вона вже не спала, аби її душа не блукала невідь де.

Босоркиня мружить одне око, витріщає інше — вибалушене, затягнене мутним більмом, — і міряє Івана поглядом від голови до ніг.

— Може, й можу, а може, й ні. Вчора був тут батько Когорички, і я з нічим відправила його геть. Чому Іванові маю допомагати, якщо батькові не допомогла?

— Одна любов до доньки — зовсім інша до дівчини.

— А Іван відає, яка з них більша?

— Не знаю, яка більша, але знаю, яка палкіша.

Босоркиня кривиться в посмішці.

— Тоді скажу тобі, бо ти молодий та гожий, а молодість і врода завжди пестять серце босоркині. Цієї ночі вдосвіта ти вкрадеш з будинку дівки курку, найбілішу. Тричі обійдеш свою хату з тією куркою в руках: раз на світанку, раз опівдні і раз у сутінках, а йти будеш навспак до ходу сонця на небі. І весь день до дівки своєї не заходь, навіть не думай багато про неї. Коли вже зовсім посутеніє, скрути курці голову на цвинтарі біля церкви, а тоді чимшвидше повертайся додому та чекай. Дівка прийде до тебе здорова та гарна, вже не блукатиме її душа поміж світом та засвітом. Отак зроби.

Босоркиня розпростує брунатні крила та безшелесно злітає, погукує, бекає, випльовує з горлянки грудку пташиних пер та дрібних кісточок, а потім зникає в поганській темряві лісу. На кам’яному столі сохне куряча кров. Лише вона й свідчить про те, що відьма колись тут була: кров і те, що відьма виплюнула.

В Іванових вухах дудонить, коли він повертається до села, потилицею відчуває темне дихання лісу. Йде Іван поволі, крок за кроком, і не думає про те, що чаїться поміж деревами та здіймає сторчма кожну волосину на його карку. Йти та йти не думаючи, аби поволі — якщо побіжить, то буде йому кінець, чорне дожене його і відгризе голову. Тож — іти.

Чорне слідкує за Іваном, навіть коли той прокрадається до курника біля хати Когорички. Слідкує, коли хлопець обходить свою хату з вкраденою квочкою й коли минають порожні, бездумні години зимового дня. Навіть коли ранні сутінки перетворюються на темряву, що наповзає з лісу, а Іван скручує тонку курячу шийку, коли тріскаються хребці, а пташині очі занурюються в синю блакить — навіть тоді чорне глипає з-під стріхи, поміж галузками хрусткого тину, з-за вкритого мохом рогу хати, звідусіль. Небо стає залізистим, збитим від хмар, і не видно на ньому Бога. Іван втішається з цього, коли крадькома закопує курку в замерзлій землі цвинтаря — бо Бог це Бог, але що було б, якби за цією справою його помітив святий Максим Сандович?

Тож — ніч, густішає темрява за вікном Іванової хати, хисткий вогник свічки виганяє тіні із закутків. Шибки вкриває папоротеве мереживо морозу. Прийде? Не прийде? Ззовні чути тріск та шелест зимової ночі. Що воно так ходить, ходить та шурхотить навколо будинку?

Вітер та істоти, що мешкають у темряві. Аж на столі тремтить та подзвякує пляшечка паленки зі слив.

— Когоричка… — шепоче Іван, шепоче безголосо, самими лише губами, наче в молитві. Горілка палить горло, чарка за чаркою, але в грудях холодно, шлунок немов чимось стиснуло. Ніч.

Крізь шпарину під вікном вривається подмух — не дихання зими, але запах черемші, запах молодого літа.

— Іванко? Іванку, відчини!

Іван тремтливими пальцями піднімає засув та відчиняє двері, що ведуть з його закутка назовні. Когоричка чарівна та світла, боса, в самій лише білесенькій нічній сорочці, його Когоричка, одна-єдина, найдорожча, позад неї лука під запашною від роси червневою ніччю. Під її ногами глинобитна підлога розквітає маками, молочаєм та свіжою кропивою, насіння кульбаби залітає до його хати, й скоро все тут вкрите пухом: і ліжко, і стіл, і вуста, й волосся.

— Ти. Це насправді ти, — Іван торкається обличчя Когорички, рук таких гарячих, що вони аж обпалюють. Справжня.

Найсправжнісінька. Іван падає на коліна, під повіками тепло, так тепло, що лише б затиснути їх сильно-сильно та втулити обличчя у живіт дівчини, сильно, сильніше, аби не помічати, як здригається від плачу все його тіло.

А Когоричка підводить його з колін, зціловує кожну сльозинку, кожну-кожнісіньку, бо зараз не час соромитися плачу. Її вуста м’які та гарячі, в голові Івана гудуть дзвони. За вікном цвіркуни, за вікном флейтовий спів коси. Іван не може припинити плакати, мав би тоді вирвати собі серце. Сльози течуть, навіть коли Когоричка підштовхує його до ліжка, коли розпинає його сорочку, гачок за гачком, коли тулиться до його кудлатих грудей, робить маленький ковток паленки просто з пляшки, а потім цілує Івана в губи — і палаючий струмочок тече йому по щоці. Нарешті й він допомагає дівчині звільнитися від нічної сорочки, ллє сливовицю на її тіло, горілка стікає між грудьми на живіт, утворюючи чарівний ставочок у пупку, і далі, і нижче, а Іван хтиво п’є її, злизує разом із мокрим насінням кульбаби.

І коли Когоричка ніжками стягує йому штани та, зітхаючи, бере його всього у себе, коли поміж тріщинками на стелі проростає гілля, поросле зеленим листям, і немає вже закутку, а є лука, — навіть тоді обличчям Івана котяться сльози.

Нарешті він засинає, стомлений насолодою, із пульсуючою від плачу головою. Над лукою співають нічні птахи.

Уранці в закутку душно. Іван розплющує очі, водить поглядом по стінах. Все вікно запітніло.

— Іванку, м-м-м, мій чудовий Іванку, — муркотить босоркиня, проводячи язиком по спітнілому боку юнака. Іван лише тепер помічає її, відпихає з відразою, скидає з ліжка, кричить. А босоркиня підводиться, вся зморщена, наче лежале яблуко, й хихотить, хихотить різко, пронизливо, аж болять зуби, зів’ялі цицьки здригаються на роздутому череві.

— І чого ми кричимо? Я ж тобі не набрехала, брехня — не в природі босоркинь. Дух Когорички вже не блукає тими дивними дорогами поміж світами. А якщо і я при цьому скуштувала трохи меду… — босоркиня підтирає обвислий сором віхтем соломи — …то чи сталося щось тобі? Чи тому, що я стара, або тому, що босоркиня, то повинна відмовлятися від молодих юнаків?

— Геть!!! — репетує Іван, мозок у нього мало не кипить від люті й витікає крізь вуха. Він хапає за ніжку табуретку, кидає у відьму, але та ухиляється із хихотінням, закидає цицьки за спину та вихоплюється надвір, блискаючи голим задом, дивно скручуючись, аж раптом поростає білястим пір’ям і, як сова, безшелесно летить у сторону лісу.

Того дня Іван довідався, що Когоричка померла напередодні ввечері, коли він закопував на цвинтарі вкрадену курку.

3. Третій кінець світу

Світ закінчувався невблаганно. Йшла холодна, голодна весна, дохла худоба й мерли від голоду діти, що послабше. Минулорічна картопля погнила, а чого не сточила пліснява, те забрали німці, які під знаменом двоголового стерв’ятника знову увійшли в гори та пролили в травні море крові під Горлицями[14].

Того літа Іван Мровля взяв собі за дружину дівчину з Кремпної. Навзамін видав за її брата одну зі своїх сестер. Зробив так, бо Бескидами ширилася чутка, що, незважаючи на повернення їм гір та відступ росіян на схід, німцям на цій війні погано ведеться і готують вони новий призов. Тож Іван оженився на Благосик, чи то на свято Івана Хрестителя, двадцять восьмого серпня за старим стилем. Одразу ж сумлінно взявся за зачинання сина. Але для впевненості вдень він утікав у ліси, ховався у лисячих ямах та вовчих норах, аби цісарські жовніри не здибали його на полі чи в халупі. Більш-менш довго почав він гостювати вдома лише пізньою весною, коли на світ прийшов його син, Григор.

Дружина Івана була доброю жінкою, й не її вина, що Іван її не кохав та снив ночами про Когоричку. Бо ж Бог Спаситель часто так укладає, що зв’язує нас не з тою людиною, яку ми кохаємо найбільше. Часом Він має слушність у своєму виборі, а часом — ні.

Роки летіли, наче осіннє листя. Іванові народилося ще двійко синів та донька, яка незабаром померла від тифу; Мровлева баба погладшала, у неї повипадали зуби. Іван, як мужик, працював багато й багато пив. По війні двоголовий чорний орел кайзера змінився ляським білим орлом, і ніби змінилося все, а насправді все продовжувалося по-старому. От тільки Іван не писав уже ікон.

Інколи, коли в порожні та ялові осінні вечори він повертався з корчми, а горілка занурювала його думки в теплий пух, дивився Іван кудись у далечінь та пригадував:

— А колись я писав ікони.

А баба його — незмінно на те:

— І де вони тепер, ті ікони? В якій церкві? Ти, мабуть, зовсім глузду від горілки позбувся. Ти ж не посвячений, ані піп, ані дяк. Як тобі ікони писати?

Так приказувала вона, бо була доброю жінкою і знала, що мужик повинен про дім дбати і про родину, а не блукати думками по небесних полонинах. І зрештою повірив Іван, що ніяких ікон ніколи не писав, що він собі їх вигадав. Ікони, приязнь із Максимом Сандовичем — геть усе. Тож не було вже ані Івана денного, ані нічного. Хтозна, може й взагалі вже не було жодного Івана.

Якось довідався він у корчмі, що ген на сході виникла потвора, названа Союзом, і пожерла Святу Русь. Ніхто про ту потвору не знав майже нічого: лише те, що вся вона червона та що щелепи має залізні, та що валить з них густий і чорний, наче смола, дим. До того ж цей Союз, схоже, потвора ненаситна, бо через неї на руський люд упав голодомор. Союз за п’ять років обгриз землю до самого каміння, так що вона й найлихішої трави родити не хоче, — а людей об’їв до голих ребер. А найбільше ця потвора ненавидить святу церкву. Все це Іван вислухав мовчки, дивлячись у кухоль зі сливовицею й не підводячи очей.

Увечері він сів на призьбі своєї хати та дивився на олійну лампу, що гойдалася на гачку. Нічні метелики билися об скло. Інколи якомусь вдавалося влетіти всередину крізь шпарину; бився тоді там, доки не гинув у полум’ї. А полум’я хилиталося та мигтіло, й Іван зрозумів, що вогонь уже не дає стільки світла, як колись, що кольори останніми роками поблідли і що менше на світі стало світла, все здається придимленим та вигаслим. Згадав він видіння, що сталося роки тому, і перелякано поглянув на схід. Гори стояли під зорями мовчазні та чорні, як завжди. Виднокрай здавався спокійним, і ніщо не вказувало, аби мав з-за нього виринути Союз.

Тієї ночі Іван Мровля не міг заснути. Вдосвіта виліз він з-під перини та тихенько вдягнувся. Взяв у коморі п’ять білих хлібин і три в’ялені пестрюги. Хвильку дослухався до дихання дружини та синів, що долинало з хати.

А потім перехрестився тричі справа наліво та вирушив у світ.

Бескидами котилася осінь, золотиста, у розквіті сил. Іван уникав людських осель. Живився терниною та дикою шипшиною, пив воду зі струмків та джерел, що клекотіли під скелями, спав у старих капличках, де молився лишень вітер, або в лісі, в ямах з-під повалених дерев чи в дуплах, по вуха зарившись у порох та минулорічне листя.

Що далі на схід, то вищими ставали гори. Іван мандрував відкритими полонинами, по пояс у чесаних вітром рудих травах. Біля підніжжя широких хребтів клубочилися хмари, з цієї висоти не більші за баранячі спини. Тут, високо, небо було розлогішим — велика, нескаламучена блакить, наче на іконі. Притиснений хмарами світ унизу здавався сірим та похмурим.

Вище й вище спинався Іван, аж доки якогось поранку на високій полонині помітив перед собою сліпуче сяйво. Він наблизився до нього, вважаючи, що дістався кінця світу, місця, де народжується сонце.

— Це не сонце, лем церков.

Іван здригнувся, коли поміж випалених сонцем та вишмаганих вітром скель звівся чоловік у чернечій рясі, рясі великого схимника.

— Слава Богу! — вигукнув русняк. — А хто ви такі?

Чужинець у відповідь зсунув каптур та відгорнув скривавлену гриву. Вогнистий ореол засяяв навколо його голови, розваленої навпіл і вкритої засохлою кров’ю.

— Господи помилуй… — Іван осунувся на коліна, але чоловік схопив його за карк та підніс угору, наче щеня.

— Не час зараз падати на коліна чи згинати карк, — гарикнув Максим Сандович. — Настав час битви.

Разом вони дісталися вершини, до церкви зі світлої деревини під трьома куполами, звідки було видно весь світ. Там, звідкіль прибув Іван, — на заході — сонячний блиск лягав на Бескидах теплим золотом осені. Але на сході клубочився дим, величезні птахи кружляли в небі, наче ліниві мухи. З долин тягнулися натовпи обірванців — чоловіків та жінок, дітей і старих, здебільшого в лахмітті, дехто був зовсім голий. Крутою стежиною два костисті воли мозольно тягли віз, повний трупів. Усіх вітали та благословляли на порозі церкви святий Юр та святий Димитрій Мегаломартир[15]: перший — бородатий, плечистий, із діадемою ореолу замість шолому, другий — ще головус, із увіткнутим в самий центр наперсника уламком списа, по якому стікала кров. Обидва верхи та озброєні до зубів. На камені неподалік, склавши всі чотири крила, сидів Михаїл Архангел та гострив меч точилом, час від часу на пробу махаючи клинком; тоді здавалося, що лезо перетинає навпіл вітер та світло, а від погляду на нього боліли очі.

Віз із трупами нарешті піднявся на гору, й померлі почали підводитися, штовхатися, злазити один по одному на землю. Ті, що лежали зверху, були висушені, прожарені сонцем, із очними западинами, що зяяли пусткою. З тих, що були насподі, роздутих надлишком газів, стікали трупні соки, які позначали кожен їхній крок слимачим слизом. Більшість була ще свіжою, із виразними плямами застійної крові, але виднілося й кілька зовсім голих скелетів.

Усі як один посунули у відчинені двері церкви.

— Ходімо й ми, — сказав Максим Сандович. — Бо нам може забракнути місця.

Але здавалося, що, незважаючи на юрбу живих та мертвих, що клубочилася за дверима, місця вистачить для всіх. Вони проминули жінок та дітей у бабинці[16], зупинилися посеред нефу. Під ногами шелестіло сухе листя, сонце дерлося між гіллям могутніх буків, що створювали стіни та стропила церкви. Іванові здалося, що буки глипали на вірних суччям, яке нагадувало Боже око. Іконостас червонів горобиною.

Вірних прибувало та прибувало; либонь, сходилися вони з усього світу та з усіх часів. І всі вони купчилися всередині церкви, а місця все ще було вдосталь. Коли ж нарешті з дияконських воріт[17] у диму сандалових пахощів вийшли святі Кирило та Мефодій, Максим Сандович взяв у Івана п’ять хлібин та три в’ялені рибини і роздав усім як проскуру[18].

— Благославен Бог наш, — заспівав святий Мефодій дерев’яним, стукітливим голосом. — Ныне и присно и во веки веков.

— Амінь! — вихопилося з тисяч горлянок, як живих, так і тих, що були пожерті гниллю.

Усю літургію Іван дивився в листя під ногами, не насмілюючись підвести погляду. Бо здавалося йому, що Спас Нерукотворний підморгує йому з мандиліону[19], розтягнутому поміж гіллям горобиного іконостасу.

Коли святий Кирило почав проголошувати гомілію[20], Іван зрозумів, що зібралися вони тут перед суворою битвою із Союзом. Страх поповз йому вздовж хребта, а ноги зробилися м’якими, наче замість кісток він мав віхті сіна. Бо хоча він прагнув Святої Руси, війна все ж таки була доменом панів та цісарів; русняки з гір завжди у війні втрачали, і хай би хто виграв — вони завжди програвали. Але навіть якщо б він і хотів утекти звідси, натовп навколо був таким щільним, що Іван навіть озирнутися не міг. Втім, Максим Сандович щось відчув, бо поклав важку долоню на плече Івана, а губи його скривилися посмішкою — жорстокою та злою. Тож Іван, хотів він того чи ні, мав слухати слова Кирила, а коли їх слухав, струмочок надії проник у його серце, й він помислив, що, може, цього разу, одного-єдиного разу руснякам усе вдасться.

Коли ж сивий святий сказав: «І я боюся. Коли за нас Бог, то хто проти нас[21]?», Іван відчув, як на його згорбленому хребті тріскається шкіра і як ростуть з-під неї крила, світлі та пір’ясті, як стягує йому болісно лопатки, змушуючи випрямитися. Бо не можна одночасно носити крила і горбитися. Зрештою, відбувалося таке не лише з Іваном: крила виростали в того й у тамтого, навіть у кількох скелетів, які невпевнено тулилися на порозі бабинця. Шум та тріпотіння розійшлися нефом, наче то була це не церква, а голуб’ятня.

Наприкінці роздали зброю: одним Михайло Архангел вручав мечі, іншим святий Юр — списи, а третім святий Димитрій давав луки та сагайдаки, повні стріл. Не проминули жодного чоловіка, живого чи мертвого, ані головусів, ані старезних старців.

Коли по літургії вони висипали надвір, Союз уже чекав на них.

Виглядав він так, наче стояв на полонині століттями, увесь червоний від іржі, відгонив залізом — наче гроза чи кров. Тягнувся кілометрами, з півночі на південь, їжачився трубами, що пахкали димом, та сталевими дулами танків. Жовніри, наче мурашки, роїлися попереду. А Союз повз поволі, потроху та без милосердя. Земля тремтіла від мільйонів його ніг, гусениць, коліс, у повітрі відлунювало машинне дудніння його серця. Крізь хмари диму неможливо було розгледіти світ поза ним, і невідомо було, чи залишався взагалі якийсь світ після проходження там Союзу.

Один із танків ригнув вогнем, вирвавши чималий шмат схилу нижче церкви. Іван був би впав від струсу, якби не підперся мечем. Чорнота зі сходу тріумфально завила сиренами.

— Славься, Рууууусь!!! — гарикнув у відповідь святий Максим Сандович і з піднесеним мечем перший побіг уперед. За ним рушили верхи святі Димитрій та Юр, і Архангел Михаїл із мечем гострим, наче сам мороз, і слов’янські апостоли під штандартом із мандиліоном — рушила вся Русь.

— Слааааавься-аааа!!!

Русь ринула, наче лавина. Союз плював з кулеметів так, що аж кипіла земля, снаряд з «катюші» вдарив прямо в лівий фланг русняків, трррух, у повітря злетіли шматки тіл та грудки землі — Іван краєм ока помітив це за мить до того, як руське військо вдарило у тіло Союзу. Крик, скрегіт сталі об сталь, гримотіння таке потужне, що майже нечутне: воно відчувалося радше як тягар, що тисне на скроні. Іван кричить та рубає, січе мордяки червоних солдатів, бо навкруги нічого, лем ці мордяки, мордяки та сталь, смердить стоптана земля, гуп, гуп, стугонить у скронях кров. Славься, Русь! Січена вогнистими мечами, колота розжареними списами, потвора здригається, вгору летить сталева луска, відкривається голе нутро, повне кабелів, трубок і дротів, сморід горілої міді лоскоче ніздрі. Неподалік Максим Сандович божевільно сміється та рубає мечем дула танків, стинає голови червоних солдатів.

Союз відступає, крок за кроком, дряпаючи землю іржавими пазурами, тріщить, скреготить. Русняки кусають, наче змії. Забруднений пилом та кров’ю мандиліон в’ється над їхніми головами.

Аж тут якоїсь миті голова старого Юра вибухає кривавою хмарою, переляканий кінь стає дибки, топче ворогів і своїх, рука безголового тіла все ще стискає семистопний спис. Інший снаряд розвалює Мефодія, Кирилу відриває руки, прострелений мандиліон на розтоптаній землі, в крові та гною. Іван бачить усе те, бо воно недалеко, а за мить до нього доходить, що русняків залишилася ледве жменька, решту Союз розчавив, розніс багнетами, втоптав у багнюку.

— До церквииии!!! — виє Архангел Михаїл. — Відступаємо! До цееерквиии!!!

Кігтиста лапа однієї з машин Союзу, тих, що плювалася димом, от-от і дотягнулася б до мандиліону, який лежить у болоті, коли це Іван замахується мечем, рубає сталеву руку та підносить ікону із обличчям Нерукотворного Спаса, із обличчям білим, переляканим та продірявленим кулями. Поряд Максим Сандович підхоплює святого Кирила, перев’язує шматками своєї мантії кукси, з яких ллється кров. До церкви, далі, до церкви, Архангел Михаїл закриває їх крилами — трьома, бо четверте відрубав вражий багнет. Іван суне багнюкою, землею, зрешеченою кулеметними кулями, грузне, наче в кротовиннях.

Нарешті вони дістаються бабинця храму, де у страху збилися докупи жінки та діти. Архангел зачиняє двері, в які відразу із гримотінням б’є Союз: так, що аж стогнуть завіси. Баби з тих, що притомніші, кидаються перев’язувати поранених, особливо святого Кирила, який, незважаючи на те, що кукси його туго перебинтовані, все ще стікає кров’ю.

Тоді озивається хтось із беззубих дідів, дивлячись на мандиліон в руках Івана:

— Господи помилуй! Бога нам убили.

Бо обличчя Нерукотворного зім’яте та посіріле, рот розтулений, очі затягнені імлою та закочуються кудись під повіки. Всі замовкають. Чути, як Союз добувається до церкви, як впинається пазурами в дерев’яні стіни. Аж нарешті ворог відступає, й западає могильна тиша.

— Він пішов геть? — тихесенько питаєть хтось із дітей. І кожен сам собі ставить те саме запитання та молиться подумки, аби Союз наситився Богом, бо ж це Божа справа — помирати за людей. І чому потвора не змела церкву одним снарядом з «катюші», га? Мовчання таке напружене, що від нього аж боляче.

Звідкись запахло осінню — паленим листям та дровами, й перед Івановими очима постав батько, Сємьон Мровля, який впорядковує на зиму сад. На мить Іван відступає вглиб себе та повертається у дитинство, наче все життя йому лише наснилося або наче було воно життям іншої людини, далекої та чужої.

Отакий цей дим. І лише коли він починає клубочитися за вікнами та просочуватися крізь щілини в букових стінах, русняки розуміють, що відбувається.

— Живцем нас хоче спалитити, сучий син!!!

— Господи, помилуй!…

— Рятуйте нас, добрі Божі святі! — стогне стара баба у квітчастій хустці й падає до ніг святого Кирила, але відразу відстрибує, наче ошпарена, бо слов’янський апостол уже холодний, непорушний та сірий.

Дим густішає та густішає, страх розходиться людьми, наче пожежа полониною, плач, крики, завивання. Хтось відчиняє двері, жар вривається досередини, вогонь тріскотить, шпаркий вогонь минулорічної трави, якою, схоже, обклали церков. Неможливо прорватися, дехто намагається, але відступає на крок від полум’я, навіть ті, хто вже мертвий, бо смерть від вогню найстрашніша, немає гіршої. Все важче дихати, за кілька кроків нічого не видно, вірні чавлять один одного, під ногами валяються тіла, наче на полі битви. Іван ледве помічає все це, у голові йому паморочиться від диму.

Коли вогонь вдирається до церкви, жеручи листя на підлозі, коли дим виїдає очі, а пустельний жар спопеляє легені, Іван, мнучи в руках мандиліон, хрипить з дна пересохлого горла:

— Отче наш, що єси на небесах…

Немає поруч Максима Сандовича, немає Архангела Михаїла, немає нікого, бо помираєш ти завжди на самоті.

Йдучи геть, він не може не озирнутися. Озиратися — це частина буття людиною.

Руїни церкви курилися димом. Кілька букових стовбурів, звуглених та потрісканих, стриміли догори, наче ребра прадавньої потвори. Вціліла лише дзвіниця, що стояла оддалік, вогонь ледве обсмалив її. Лише це й залишилося.

Іван Мровля нишком повернувся до світу. Нікому не зізнався, що бачив і свідком чого став. Навіть дружині, яка привітала його:

— І де ти лазив? Усе сама маю робити.

Саме палила листя на городі.

4. Четвертий кінець світу

Відтоді як Іван Мровля повернувся додому, світ цілком змінився.

Почалося з того, що першої зими по смерті Івана в його первородного сина, Григора, висипало вуса. Сталося це на святого Миколая, коли мороз почав пробиратися в хату крізь шпарини під вікном, а Григор взявся латати діри глиною та соломою.

— Мохом тре’ було запихати, — буркнув Іван.

— Одразу в лютому викришиться, на Масницю навіть купки його не залишиться. Та від моху ще й дерево гниє і розбухає.

— Кажу тобі, мохом напихай. Ніц краще тепла в хаті не тримає. А цим ось можеш собі дірку в дупі заткнути. Я все життя мохом вікна латав.

— Ну, тож цього року буде залатане як слід, — Григор стиснув губи у вузьку смужку і навіть не глянув на батька; лише м’язи на щелепах грали. От саме тоді Іван уперше й помітив темний мох над губою сина.

Ночами Григор хропів, наче старий чолов’яга. Іван добре це чув, бо по смерті майже не спав. Лежав годинами під боком у дружини, вслухався у дихання близьких, у тихі похропування, свисти та попірдування і вдивлявся у павутинний морок під стелею.

Схоже, темрява добряче налягла йому на очі, бо бачив він усе гірше й гірше. Помітив це одного разу, палячи під хатою цигарку. Було це в січні, коли брудно-біла земля, здається, зливається із розтрісканим небом кольору вапна, й немає між ними чіткої межі. На небі Іван побачив ледве помітні вируючі плямки, мов напівпрозорі пуголовки в каламутній воді; серединою ж неба пливла розмита темна цятка. Іван повів поглядом, а крапка подужала за ним — світ навколо плямки деформувався, краї його викривлялися, наче при погляді крізь товсте скло. Прикриєш одне око: літає. Прикриєш інше — також літає, хоча й не так виразно. Простягнеш руку, аби схопити, але не зумієш: плямки літають та літають, ніби перед обличчям, але ніби й нескінченно віддалені, а реальність навколо них зміщується.

З того самого дня темрява товаришувала Іванові крок за кроком, вдень і вночі. Бувало й таке, що годинами він вдивлявся у той рухомий шматочок ночі. Хтозна, може, це була діра в світі, що залишилася після Бога, який загинув на високій полонині?

З часом плямка збільшилася настільки, що Іванові доводилося дивитися краєм ока та по-пташиному нахиляти голову, за що багато хто із співрозмовників на нього ображався, бо здавалося, що Мровля їх зовсім не слухає.

Ранньою весною, коли Іван орав волом довгу смужку землі, Григор підійшов до батька, глянув на нього згори та обережно забрав плуг з його рук.

— Дайте, отцю. Криво щось йдете, на зріст людини вбік з’їжджаєте.

І так сталося, що чорна плямка відгородила Івана від людей та від світу, бо немає світу поза людьми. З того часу він сидів біля пічки та спостерігав. Спочатку людей. Свою бабу, яка щоденно виконувала той самий набір рухів та справ, ритуали готування журеку, чищення картоплі, годування курей і собаки, замітання підлоги завжди за рухом сонця, про що вона, напевне, навіть не замислювалася, й навіть дихання її в ці хвилини мало чітку довжину: від сімнадцяти до двадцяти трьох вдихів, що посвистували десь у глибині грудей. Григора, який завжди виходив з хати по сніданню та повертався перед сутінками, трохи пахнучи горілкою, і глиняна підлога похрустувала під його ведмежими кроками. Швидкі, нервові рухи двох молодших синів, Сємьона та Фейки, які ніколи не ставали до розмови, не бувши питані, а коли вже мовили, то слова в них обривалися та висіли десь у повітрі; нагадували вони Івану малих, полохливих створінь, що живуть у заростях чи в підліску.

Іван і сам майже припинив озиватися. До корчми заходив зрідка: люди уникали його, а горілка була й вдома, та й не мав він потреби багато пити, аби упитися. Траплялися й такі дні, коли він не промовляв ані слова. Це мало що змінювало, і, здається, ніхто з рідних цього не помічав; можливо, люди взагалі небагато що можуть одне одному сказати.

Пізніше надійшов час на справи.

Найбільше вабило його світло. Іван міг споглядати на нього годинами, і ніхто навіть не здогадувався, на що він дивиться насправді. У хаті, в коморі чи в стодолі світло мало колір меду, золоті цяточки пересувалися підлогою, крихти куряви вирували в його снопах. Набувало воно барви лише в замкнених приміщеннях — на відкритому просторі було прозорим та яскравим аж до головного болю. Таким світло буває ранньою весною. Іван шукав на небі його джерело, бо те сяйво, здавалося, йшло не від сонця, але звідкись з-поза нього. У безхмарні дні це було особливо помітно: блакить навколо сонця завжди біліша, випаленіша, але такий самий відтінок прибирає і небо біля самого горизонту, чи від сходу, чи від заходу, півночі чи півдня. Здається, ніби світ підводиться у світлі.

Тож, може, через темряву, що оселилася в його очах, а може, через довге вдивляння у світло Іван не помітив настання чергової весни. Навіть про призов Григора до війська він довідався випадково.

— Заховайся десь у горах, — казала Мровлиха. — Батько в попередню війну пів року на Магурі сидів.

— Я не стану ховатися по лісах, — Григор зручніше вмостився на лавці. — Я вже майже ґазда. Не хочу в армії прислужником бути. Силою мене не візьмуть.

Ніхто не встиг згадати про Григора, бо ледве за тиждень небо загуло похмурим басом «Мессершміттів». По тому з’явилися чорні німці на панцерних возах, схожих на сталевих жуків, та зігнали русняків під церкву. З того дня почалося реквізування живності та збіжжя, чи хто мав, чи не мав — звичайне солдатське злодійство, як на будь-якій війні. Начебто тому та тому в сусідніх селах німці прострелили голову позаду хати, десь хапали хлопців та вивозили невідь куди й навіщо. А у містах німці начебто погрожували, що всіх жидів переловлять і як вошей повинищують — і мали б тоді скористатися якимсь чортячим способом, бо не стане людських сил на таке, немає в людині аж стільки гніву та злості.

Так ішла війна в Івановому селі. Не було пострілів, не було крові, але світ навколо стогнав від бурі, й страх стискав горло. Страх і голод, бо чорні німці точно вираховували, хто скільки має дати зерна та сала, скількох курей і скількох свиней. Влітку та восени воно було ще сяк-так, але весна по зимі йшла важка; в будинку Мровлів тоді їли дику моркву та заячу капусту.

На четверту чи п’яту зиму війни скрута настала сильніша, ніж раніше. Німцям, схоже, погано велося, тож вони грабували села, наче шершні бджолині вулики. Мізерні запаси швидко скінчилися, й дном комори засвітили вже по Йордані. Лютий прийшов, скутий морозом таким сильним, що земля схопилася на пів метра вглиб — неможливо було дістати навіть тих припасів, які Григор під загрозою смертної кари сховав від німців у лісі. Найстарший Іванів син намагався ставити тенета, але в ті нічого не потрапляло. На запусти[22] Мровлі їли відвар з кори та трутовики.

Трутовик — губчастий та нудотний, а варити його треба довго, інакше приносить він гарячку та сни наяву, і це не спокійні та лагідні видіння, як після маку, а сни чорні та пошарпані, наче вихоплені звідкись з-поміж чистилища та пекла. Росте він у серці лісу, в найтемніших ярах і урвищах, там, де навіть у найлютіший мороз із тихим плюскотом дзюркотять струмочки. Ліс у лютому скутий білою, злою та зрадливою тишею. Ніколи не знати, чи не блисне зненацька ця тиша вовчими іклами. Тому Мровлі ходили до лісу завжди разом — Іван, Григор, Сємьон та Фейка. У кожного була сокира або оскард, а на грудях носили вони іконку святих Косьми та Даміана, які охороняють від вовчої погибелі.

У середині лютого у відомих Іванові закамарках не стало навіть і гриба. Молодші сини похворіли: схоже, рештки трутовика або ж погано відварили, або ж потрапив між ними інший, отруйніший гриб. Била їх пропасниця, хоча батько клав їх на пічку та ще й прикривав периною; коли ж вони починали слинити та маячити, мати давала кожному на язик по краплі витяжки з ягід блекоти.

Якось уночі Іван почув, як Григор та мати перешіптуються поміж собою. Обоє сиділи біля пічки та, напевне, думали, що старий уже спить. Іван виразно не почув ані слова, але й так відав, про що вони радяться. Тож не надто здивувався, коли ранком наступного дня Григор устав над ним і сказав:

— Підемо, батьку, на Помирки.

Вийшли вони з хати. Сємьон та Фейка й далі марили, а Іванова баба стояла, згорблена, спиною до них.

Холод надворі проникав у кістки та заморожував дихання в легенях. Долина лежала в сніжній білості, наче небіжчик у савані. Небо над ними було розтрісканим та сірим, сніг сипався з нього, наче вапно зі стелі. Іван та Григор брели по снігу, що сягав вище колін: попереду син, вищий на голову, а його слідами — батько. Йшли вони швидко, так швидко, як тільки могли, бо Помирки були далеко, а зупинитися — означало померти. Під гору, лісом, а потім до Холодної Води, в голу, похмуру долину, що зусібіч оточена горами. Швидко, поки сонце ще на небі. Взимку сутінки в горах несуть погибель.

Зупинилися вони в долині біля самотнього бука з двома стовбурами, кострубатого від грибних наростів. Григор якусь хвильку топтався на місці, водив поглядом по землі. Не дивився на батька.

— Дайте руки, батьку, — нарешті вичавив із себе син.

— Спершу дай мені горілки, — прохрипів Іван. Сам здивувався, наскільки твердо звучав його голос. Були це перші віддавна, дуже віддавна слова, які він промовив до сина.

Григор аж здригнувся. Вийняв з-за пазухи військову фляжку. Іван жадібно все вижлуктив. Тепло розтеклося його тілом.

Світ потроху затягувало імлою, він темнішав по боках. Горілка неспішно йшла до голови. У той час Григор прив’язав батька до дерева конопляною мотузкою; старий відчував, як у сина тремтять руки.

— Та в’яжи як слід!

— Батьку…

— Не «батькуй» мені. Дай краще горілки.

— Та ви ж уже випили. Чекайте, от-от в голову вдарить.

— Кажу — давай. Ту, що за пазухою ховаєш. Я тебе, шельмо, знаю. І знаю, що маєш її. Тверезим додому повернешся, про все добряче подумавши. П’яний замерз би — і було б два трупи. Сумління іншим разом заллєш. Ну, давай уже.

Григор неохоче дістав з-під кожуха другу пляшку, приклав батькові до рота. Іван ковтав голосно, наче индик, паленка текла йому бородою.

— Досить, батьку, ригати будете.

— Я звуся Іваном Мровлею, — швидко виплюнув із себе старий, бо язик у нього ставав уже кілком. — Я не ригаю від горілки. До дна.

І пив. Думки в його голові спліталися в безладну купу, серце калатало швидко, надто швидко, а картинка перед очима Івана темнішала та хилиталася з боку на бік.

— Скажи матері, що добра з неї баба, — пробелькотів Іван. — От тільки страшна курва.

Не помітив того, як Григор пішов. У голові шуміло, хоча, може, це шуміла тиша в долині Помирок.

— Я звуся Іваном Мровлею. Я писав ікони та бився у тій битві, в якій Бог загинув від Союзу, — він звісив голову, наче загнаний кінь. Щось лупало в ній, билося зсередини в череп. Може, думки. Може, страх. Може, життя Івана, мале й тверде, наче горіх. — Страшна курва. А хуй там їй в сраку. В сраку, Боже. Я звуся Іваном Сємьоновичем Мровлею.

Мороз пахнув сіллю та свіжою постіллю.

Іван падав. Котився, летів у чорноту. Відчував запах очерету та гіркої домашньої горілки, шлунок підступав до горла. Щось стискало скроні, наче ковальські кліщі, ще трохи — і голова розколеться, ніби зотліла маківка. І щоразу, коли чорнота от-от уже мала поглинути його, щось знову шарпало його вгору і у світлість, на поверхню. Під сіре небо, в білу смерть Помирок. Іван тоді водив навколо непритомним поглядом, белькотів, лускали на губах пухирці слини. Страх стискав нутрощі залізною долонею.

Тоді він відпускав світ із рук і знову провалювався в ніч. За якимось разом з глибини Помирок вийшла до нього Когоричка. Торкнулася долонею щоки Івана; дотик її палив, наче вогонь.

— Іванку, Іванку, — прошепотіла дівчина мало не уста в уста.

— Геть, відьмо, — прохрипів він. — Вона мертва. А я маю дружину. Курву, бо що ж. Але — дружину.

Когоричка злетіла в тріпотінні своїх крил, а Іван знову поринув у темряву.

Пізніше прийшов біль вух, долонь та стоп. Не свербіло, не пекло, біль приходив без жодного попередження. Спочатку він з’являвся, лише коли Іван повертався у світ; пізніше дотягувався до Івана навіть на дні несвідомості, там, звідки немає вже куди втікати.

Я помру, думав старий, і страх заморожував йому кров та вагарем лягав на груди. Нічим не допомагало те, що одного разу він уже помирав. Помирання завжди страшне, і цього не можна навчитися. Він намагався шарпатися, рвати мотузку, але тіло вже не було до кінця його тілом і не хотіло слухатися. Рухалося ліниво, важко та інколи — наче проти волі, як уперта велика тварина, яка не бажає коритися людині. Дурнувате, нерозумне тіло навіть не намагалося кричати та гукати на допомогу.

— Його ніде немає.

Коли Іван Мровля розплющив заліплені льодом очі, то помітив біля себе старця в лахмітті, із порослою мохом бородою, що сягала мало не до землі.

— Його ніде немає. У світі, в засвіті. Ніде, — повторив той.

— Батьку…

— А ти, Іване, дурнуватий, як завжди. Голова в тебе посивіла, а розуму як не було, так і немає. Мабуть, це в тебе від старої, бо точно не від мене. Ніхто в Мровлему роду ніколи на Помирки нікого не водив, важко чи ні нам велося, але якось ми виживали. Один дурнуватий Іванко дав себе сюди затягнути, наче цап.

Сємьон Мровля видобув з-за пояса кривий цизорик та перетяв мотузки. Іван був такий задерев’янілий, що лише по якомусь часі підігнулися під ним коліна і він впав обличчям у сніг. Батько присів над сином та взявся поволеньки розтирати змертвілі ноги і руки. Коли відпали два почорнілі пальці та шматок вуха, Іван не відчув болю; було в цьому навіть щось близьке до полегшення, наче він позбавлявся непотрібного тягаря. Коли ж батько укрив обох їх важким платтяним плащем, коли глитнули вони сливовиці з однієї пляшки, наповнила Івана така благодать, що він не мав би нічого проти, якби відрізали йому до решти руки та ноги, а наостанок ще й голову.

— Але ж ви, тату, померли.

— І що з того? Ти також помер, — відповів Сємьон, а Іван не мав відваги запитати, чи йдеться тому про смерть у палаючій церкві, чи, може, він помер ще й вдруге, тут, на Помирках.

— Я поховав вас біля мами. Але домовину зробив нову.

— Зух хлопець. Веди до тієї могили. Треба вже мені спочити.

Тож вони пішли через ліс, надалі накриті одним плащем. Сємьон горбився так, що виглядало, наче вони одного зросту. Здавалися братами, а не батьком із сином, неможливо було сказати, хто із них старший. Ніч висіла над світом похмура та цупка. Вдалині вили вовки, але жоден із них не наближався до Мровлів. Може, лякалися запаху плісняви та смерті, що тягнувся за ними, а може, шкода їм було сил на такі неласі шматки.

На цвинтар вони дісталися вже вдосвіта. Разом відхилили двері з жорняку й кількома сходинками зійшли на дно могили. Сємьон зітхнув, погладив зотлілу домовину, в якій лежала його дружина, а тоді відчинив свою, вмостився зручніше, клунок із власним прахом поклав собі під голову.

— Зачини, Іванку, вхід, бо тягне. Спимо! — сказав так і опустив над собою віко домовини.

Тож Іван зачинив могилу зсередини, а потім закутався в батьків плащ та вклався спати попід стіною.

У могилі чути все. Кожен спокійний подих землі, кожний удар її темного серця. Коріння дерев та трав, що повзуть до води. І те особливе, таємниче тремтіння, коли земля розігрівається весняним сонцем, коли тягнеться до того чарівного тепла. Власне, саме ця земля пробудила Івана Мровлю.

Світла він не побачив, але виразно відчув тепло. Тепло та молоде життя, швидке пульсування крові. Весну. Земля пробуджувалася, поверталася з країни смерті. Іван також повернувся; м’язи в нього боліли від надто довгої нерухомості. Він розпрямив спину: хребці із хрускотом повернулися на своє місце.

Іван Мровля штовхнув двері могили і вийшов на світло. Назовні весна дихала зеленню, цвинтарна трава була м’якою та пружною. Іван оглянув надгробок з жорняка: «Сємьон Мровля. Катя Мровля». А під ними — «Іван Мровля», із минулорічною датою смерті.

Іван спустився порослим живокостом схилом, перейшов убрід струмок, холодний, наче лід — але холод цей був живим, тремтливим і не мав у собі нічого від холоду могили. Далі — нагрітим шляхом. Ноги несуть його уперед, сильні, немов він користувався ними вперше у житті. Яблуні — всі білі, ніби на них впав теплий та пахкий сніг.

У будинку він нікого не застав. На столі, у глиняній мисці, був салат із кропиви, поряд із ним, під білою хусткою, лежав хліб із зерен грицика — хліб бідняків. Іван відрізав собі товстезний шмат. Під лавкою у керамічній пляшці він знайшов вино з молочаю: ще слабке та недозріле, але воно вже пахло сонцем. Нерухомість. Тимчасова нерухомість весняного дня, коли всі вийшли з будинку, але от-от хтось напевне повернеться. У сонячних променях рояться пилинки.

Скрипіння дверей, теплий повів. Чиїсь кроки в сінях. Іван припинив жувати хліб. Завмер. Чекав.

Коли йому нарешті вдалося кухлем холодної води та ляпасом привести до тями свою бабу, і коли та припинила белькотіти «Господи помилуй!», Іван спокійно заявив:

— Наступного року, матінко, тобі йти на Помирки.

Але голоду не заповідалося, бо весна йшла тепла та розкішна. До того ж до Мровлевої хати сходилися сусіди, ближчі та дальші, які пам’ятали зимовий похорон Івана — або ж, скоріше, порожньої домовини, бо тіла так і не знайшли. А кожен із гостей приносив мед, в’ялений сир чи перепічки.

Мровлиха та Григор дійшли висновку, що Іван розірвав мотузку та якимсь дивом пережив зиму в лісі, а тоді швендяв світом, один Бог відає, де та навіщо. Тож таку історію розповідав Іван і дітям. Починалася та звичайно, від вовків у лісі, від тріскучого нічного морозу та від схованок у лисячих норах та печерах. Коли слухачі знудилися тими звичайностями, він починав прикрашати свої пригоди аж до повної невірогідності. Мовляв, брав участь у битві десь на далекій полонині, де в одному ряду із Архангелом Михаїлом та Максимом Сандовичем стояв проти танків та залізних потвор. А ще, мовляв, у лісі його провідав святої пам’яті батько, і цілу зиму та половину весни Іван проспав у родинній могилі. Говорив він багато, бо йому подобалося, як його слухали. Нікому не заважало те, що він не дивиться у вічі та схиляє, наче птах, голову. Бо ж з того часу, як він вийшов з могили, чорна плямка перед очима поблідла та не дуже йому перешкоджала.

Лише про Помирки він нічого не згадував. Коли його запитували, як саме почалися його пригоди, він незмінно відповідав:

— Ет, пішов я по гриб та заблукав у лісі.

А той чи той русняк сміявся, доливав горілки та промовляв:

— А ми всім селом вважали, що вас баба із Григором на Помирки повели!

Іван пив і собі сміявся.

Це була добра весна. Німці відступили з гір та окопалися десь у долинах біля Дуклі. Руські Бескиди були вільні, без панів, цісарів та начальників. Лише інколи ночами, як вітер віяв зі сходу, до Івана приходили похмурі сни, сни, від яких відгонило металом та іржею.

5. П'ятий кінець світу

Восени в горах озвалися вовки. У паморозні вечори їхнє виття неслося від долини до долини. Люди казали, що вони нападають на села, загризають чоловіків, жінок, дітей, і що це дивні вовки, бо за їхніми зграями тягнеться жах та згарище. Але, схоже, мали б це бути руські вовки, бо палали виключно села ляські та словацькі. Не раз нічний виднокрай ярився загравою, особливо на сході, на Дукельському перевалі й далі. Червоне небо над чорною землею.

У цей час Григор почав зникати з дому. Повертався за кілька днів, зарослий, похмурий та брудний, пахнув кров’ю і лісом. Коли матір намагалася із ним заговорити, лише мовчки споглядав свої брудні нігті. Але завжди з тих походів він приносив м’ясо, багато м’яса, яке стара солила та в’ялила. Цієї зими голод Мровлям не загрожував.

Якоїсь ночі Іван раптом прокинувся із враженням, наче хтось ходить дахом. Спав він так сторожко, що прокинутися міг навіть від кроків кота, що заходить у хату, або від довгого бздьоху дружини. Іван сів на ліжку й подумав, що ті кроки йому наснилися. Тихо. Розмірене похропування Мровлихи, майже нечутне дихання Сємьона та Фейки. Григора вдома не було. Вікно деренчало від вітру, в дерев’яних стінах шаруділи короїди. Ніч.

І тоді він знову почув кроки. Швидкі, нервові. На стрісі. Ні, не на стрісі. Щось ходило по хребту даху. Іван звівся на ліжку, підійшов до вікна. Надворі темрява. Неподалік коливалися під вітром яблуні, черемшина, худі кущики порічок; їхнє гілля дибилося на тлі чорнильного неба.

Та ось за вікном промайнула велика кудлата почвара, що зістрибнула з даху, обтрусилася, пирхнула, підвела видовжену голову й завила. Звіддаля їй відповіло інше вовче виття. З гір, від лісу. Згорблене створіння чкурнуло в голий сад, де темрява спліталася із густим гіллям. Там на нього чекало кілька схожих постатей, або так лише здавалося; нічний морок, нічого більше.

За два-три дні, коли Григор повернувся із застряглим у волоссі листям та гілочками, з обличчям, подовженим тінями щетини на щоках, Іван сказав:

— Не напитай, дивись, якої собі біди.

Григор тихо загарчав у відповідь: глухо та протягло, із самої глибини грудей.

Почалося зі снів, від яких Іван прокидався, відчуваючи на вустах іржавий присмак, наче прикусивши собі губу. Від снів та тремтіння землі, наче щось рухалося в її глибинах.

Вони прийшли тією ж самою дорогою, що й німці кількома роками раніше. Зігнали русняків з усього села під церкву, геть усіх — старих і малих. Офіцер із втомленим квадратним обличчям, ніби вирізаним зі шматка деревини, говорив коротко та простими словами. Що німці, що вовки. Що скоро не буде в горах ані одних, ані інших. Що спокій та братерство, аби не дати себе звовчити. Отак. Бо вовки поміж нами. І тут, в цьому селі.

Коли він так говорив, кілька його солдатів витягнули зі сталевого фургона двох обшарпаних чоловіків, обох з Іванова села. Іван упізнав їх — з одним він пив ще перед битвою на високій полонині, інший був з роду Когорички, молодий, приятелював із Григором. Перш ніж хтось із селян бодай писнув, ці двоє повисли на гіллі розлогої груші, біля самої церкви. Той, що був молодший, сіпався та гарчав, напевне, погано зав’язали петлю; його мати завила та стрибнула вперед, пальці вигнулися шпонами, зараз розірве катів на шматочки — бо дружина та брати можуть злякатися, але мати не злякається ніколи. Гримнуло раз, другий, голова жінки бризнула кров’ю та мозком. Стара впала на дорозі. Руки та ноги її сіпалися довго, страшенно довго. Червінь всотувалася в багнюку.

Визволителі повели автоматами по русняках. Ніхто навіть звуку не зронив.

Добряче за полудень хтось загримав у двері Мровлевої хати.

Сини Івана — Сємьон та Фейка — завмерли, наче скам’яніли, а його баба впустила з рук тарілку. Іванові на думку спав Григор, який цими днями знову тинявся лісами. Григор та вовки. Але оскільки не було на те ради, то пішов і відчинив.

У дверях стояв офіцер, який командував загоном, що зайняв сьогодні село, а ще — двоє солдатів під червоними зірками, із автоматами, перекинутими через плече.

— Ви — Іван Сємьонович Мровля, — заявив старший. Якусь мить вони мірялися поглядами, наче шукали чогось у своїх обличчях: у запалому від бідності обличчі Івана та у змореному, обвислому — офіцера. Були вони однакового зросту і, здається, схожого віку. Очі одного і другого мали той самий колір бляклої блакиті.

— Заходь, — сказав Іван просто.

Офіцер залишив рядових на порозі, увійшов до хати та важко опустився на лавку. Повів поглядом навколо — по іконах, по давно не біленій пічці, по чорних від старості сволоках.

— Нічого не змінилося.

— Дім — це дім, — у відповідь Іван стенув плечима. — Не в природі дому змінюватися. А ти, стара, чого стоїш? — кинув він до остовпілої дружини. — Горілки принеси, але доброї. Гість у хаті.

— Ет, Іване. Вважаєш, що я після стількох років із порожніми руками прийшов? — командир вийняв з-за пазухи прозору пляшку, схоже, трофейну німецьку, а може, польську, бо вся вона була пописана латинськими літерами, яких Іван не знав, оскільки Максим Сандович вчив його лише святій кирилиці.

Була це добра горілка — прозора, без смаку, чистий вогонь. Вони мовчки хильнули по кухлю, по другому. Мровлиха в три миті поставила на стіл миску з гарячою картоплею, красиво обкладеною салом та грибами. І хліб, важкий темний хліб. Офіцер узяв буханець обома руками; поцілував, перш ніж покраяти.

Так вони сиділи, нічого не говорячи. Іван по один бік столу, солдат — по другий. Тридцять років — аж стільки минуло. Тридцять років, яких неможливо залити горілкою чи засипати словами. Тож вони мовчать. Солдат раз у раз відкриває рота, наче бажаючи щось сказати, але по такому часі важко знайти в голові щось осмислене для розмови. Усі слова бліді та дрібні. У комині виє вітер.

— Ти повернувся, — промовив нарешті Іван.

— Не надовго. На Берлін нам іти. Може, за тиждень наказ прийде, а може, завтра.

Ще кухоль.

— Батько?…

— Я проведу тебе до його могили.

Сутінки висіли над світом безгучні та поруділі. Повітря було сухе та шкарубке, наче сповнене сажею чи піском. Цвинтар спав під сивим підморозком. Вони стали над могилою Мровлів учотирьох: Іван, офіцер та двоє рядових.

— Залиште нас, — наказав командир солдатам. Клуби пари вирвалися з його рота при кожному слові.

Коли він залишився наодинці з братом, зняв кашкета та провів пальцями по врізаному в жорняк імені батька, по вкритій мохом даті смерті — першій, з попередньої війни.

— Він чекав тебе. Вдень, уночі, — сказав Іван. Стояв трохи позаду, дивлячись на широку спину брата, на його лису потилицю. Міг лише здогадуватися про вираз обличчя та про історії, що на ньому закарбовані. Роки війни та голоду, а ще — роки достатку та престижу, який дані були офіцерам сталевою армією Союзу. Історії настільки довгі та складні, що вони вгиналися під власним тягарем і замерзали у горлянці. Хтозна, може тоді, на високій полонині, вони навіть зіткнулися, брат із братом, не впізнавши один одного; а може, старший Мровля взагалі не вірив у ту битву, бо вони ж у такі речі не вірять. Оповістки, які неможливо розповісти, і слова, які неможливо вимовити.

— Тут є також і твоє ім’я, — зауважив офіцер.

— Про всяк випадок. Дешевше було. Навіщо каменяреві двічі платити. А померти може кожен.

Солдат кивнув. Випростався, надягнув кашкет. Вони вже мали йти, коли Іван сказав:

— Тут неподалік лежить ще й Когоричка.

— Хто? — командир заблимав важкими повіками.

— Ніхто.

Тихо. Мороз.

— А, вона. Вибач, брате, в житті було чимало доступних дівчат.

Вони мовчали, аж доки не вийшли із цвинтаря. За дерев’яним тином двоє рядових смалили одну цигарку. Побачивши офіцера, стали на бачність.

— Марю, брате, лише про одне, — відізвався несподівано старший Мровля. — Коли вже скінчиться війна, я хотів би, аби й мене тут поховали. Біля батька та матері. Тут, де й ти спочинеш. Але мене при церкві не поховають, — він стишив голос. — А синові скажи, щоб облишив ті вовчі ватаги. Сталін війну вже виграв. Якщо триматиметься із вовками, то тут каменя на камені не залишиться, і ніхто про вас не згадає. Ніхто й ніколи.

Він міцно обійняв Івана і пішов зі своїми солдатами в ніч.

Мабуть, наказ про вихід надійшов із самого ранку, бо ще до вечора загін вирушив із села тим самим шляхом, яким раніше прибув. Але солдатам не судилося залишити долину Віслоки. Їхні тіла, пошматовані вовками, знайшли за кілька кілометрів униз за течією річки.

І через кілька днів надійшла новина, що Григор загинув від совєцької кулі під час захисту таємного лісового шпиталю на західних Бескидах. Того самого вечора Іван узяв долото та молоток і власноручно висік на родинному надгробку імена брата і сина. Холод кусав за руки, й Іван відчував біль навіть у тих пальцях, які він втратив на Помирках.

Небо тріщало від морозу.

Знову Іван Мровля помер через два роки. Зайняло це стільки часу, скільки треба, щоб викурити цигарку.

Смерть прийшла під знаком білого орла із непокритою головою та з худою курячою шиєю. Прибула вона тим самим шляхом, що й усі попередні війська, хоча окрім солдатів цього розу були ще й міліціонери. Іван чув, що вони повинні приїхати, про це багато говорили і в кнайпі, і в церкві, але в обох тих місцях кажуть чимало речей, яким не можна йняти віри. Іван і не вірив. Повірив, коли село оточили залізним кордоном та почали стріляти під ноги кожному, хто намагався втекти в ліс.

Дали вони дві години. Дві години, ані хвилиною більше. Надто мало, аби зібрати бодай необхідне. Посеред села, над річкою, вже чекали вози. Ці вози мали відвезти русняків у долини, звідти ж міліцейськими машинами — на потяг, а потягом — хтозна, може, й до самого пекла. Кількома днями раніше хтось за кухлем сказав, що вивезуть їх до моря та й потоплять там.

Дві години і двадцять п’ять кілограмів. Що таке двадцять п’ять кілограмів? Стільки слабкий мужик підійме однією рукою. Сємьон та Фейка крутилися, наче два барани, хапали, що траплялося під руку. Подушки, перини, якісь миски та каструлі. А запаси? Тож — без подушок, важливіше хліб, борошно та сало, а може — квасоля краща від борошна, бо легша, а в животі потім розбухає, і на довше її вистачить. Якби була жива мати, вона б краще дала раду з тим усім, бо жінка — це жінка; але швидко по тому, як прийшла звістка про смерть Григора, Мровлиха скрутилася, посіріла, аж доки геть не зсохлася. Ввечері ще виходила з хати та кричала до первородного в ліс — таку вона мала звичку. Хтозна, може, Григор тоді з’являвся на мить із краю тіней, бо стара поверталася лише опівночі. Тож того вечора вона вийшла, як завжди, як завжди, повернулася, а коли Іван прокинувся біля неї на світанку, то вже й захолола. Залишилися вони втрьох — батько та двоє синів, усі в неспокої, бо без жінки немає справжнього дому.

Дві години, двадцять п’ять кілограмів.

— А ви, батьку, нічого не берете? — крикнув засапаний Фейко, витираючи спітніле чоло.

Іван лише стенув плечима. Спустився униз до села, до возів, до міліціонерів, що покрикували там, до солдатів, нерухомих, наче камені, та до баб, що лементували та голосили. Схоже було, що русняки програли війну. Він озирнувся лише раз. Раз, не більше. Знав, що якщо зупиниться на довший час, то не спроможеться зробити далі ані кроку. Але не озирнутися на власний будинок — таке не вдасться, просто не вдасться.

Він узяв із собою сірники та пачку цигарок.

— Прізвище? — гукнув чоловік з Управління Безпеки[23]. Був він лисий, із пористою шкірою, трохи нагадував Василя.

— Мровля.

— Ян Мровля? — кинув швидкий погляд у папери.

— Іван Мровля.

— Ну, тепер це Ян. Скінчилися Івани, жодних Іванів уже тут не буде. Сідай, дядьку, на воза. Не загороджуй дороги. Ну, гайда.

Старий дивився, як сини грузять на вози непоказні клунки. Сємьон щось доводив комусь у мундирі. Сонце припікало. Наче перед грозою.

Він запалив. Крізь цигарку, здавалося, пропливав увесь світ: подихи нагрітих сонцем лук; темні хмари з-над гір та самі гори; запах гною, дерева та поту, звичайний запах села; повітря нагріте, важке та нерухоме, прикрите церковною банею неба. Все це ластилося до грудей Івана із димом, змішувалося в легенях із спорохнявілими залишками його душі. З кожним вдихом душі цієї ставало все менше та менше, шматочок за шматочком вилітала вона із пахучим блакитним димом. І здіймалася вгору, вгору, до самого неба.

Коли жар почав уже обпікати губи, старий кинув недопалок в пил дороги та добряче його затоптав. Заліз на воза, був він уже лише порожньою шкарлупою, без сліду справжнього Івана всередині. Із тим само успіхом міг би він зараз бути Яном Мровлею.

Отак і сталося, що залізний потяг повіз його порожнє тіло на захід, де навіть трави шепочуть німецькою, а з талієвого неба глипає холодний та злий німецький Бог. Горизонт тут був плаский, і жахлива порожнеча котилася світом. Із тієї порожнечі виринали міста, все ще почорнілі від війни, і будинки із випаленими нутрощами та вибитими очима вікон, що нагадували трупи, виставлені на пожерту воронам. Це мало бути майбутнє. Це мав бути світ.

Але це вже не історія Івана Мровлі.

Справжній Іван Мровля залишився в Бескидах. Над спустошеними будинками, здичавілими садами та церквами із банями, що провалювалися всередину себе, все ще пурхали ластівки — майже чорні, вони краяли швидким польотом світ на шматочки. Може, бодай вони переживуть наступний кінець світу.

Епілог

Цей будинок сповнений світла. І кімнати, і засклена оранжерея, якою користуються як внутрішнім коридором. Білість, кремова білість, блиск пообіддя. Місцями — там, де його фільтрує листя саду, — світло насичується зеленковим або золотим кольором. Навіть пилинки, що вирують у ньому, іскряться, як повітря в січневий ранок. Здається, мов сам будинок сяє. За вікнами здіймаються гори, м’які та повні, як жіночі перса; якщо схопити їх поміцніше, можливо, застогнала б сама земля.

Стіни оранжереї прикрашені картинами, малюнками, вишиванками. Якісь натюрморти, квіти та квіти, якісь гірські краєвиди або польові дороги. Картини за картинами.

— Які тут його? — запитую я молоду жінку в білому та блакитному, яка веде всю нашу невелику групу. У жінки біляве волосся, стягнуте ґумкою, і в цьому всеохоплюючому сяйві вона нагадує янгола.

— О, жодні, — відповідає вона швидко.

— Я пам’ятаю, що раніше він гарно малював. Особливо людей.

— Так. Але це якісь страшні картини. Люди із половиною голови, зате з ореолом, або ж Господь Ісус із діркою в лобі. Ми показали їх нашій психологині. Та сказала, щоб ми не дозволяли йому малювати і щоб забрали фарби та крейду, бо це може погано вплинути на нього та інших пацієнтів. Якось я попросила його: намалюйте щось красиве. А він лише страшно розсміявся. Тож ми йому і не дозволяємо, розумієте.

Ми йдемо поволі, бо дідусь Сємьон після трьох операцій і тому не може ходити швидко. Повільні кроки породжують відлуння.

Нарешті ми по черзі заходимо до палати, що в кінці коридору: мати, батько, дідусь Сємьон, я. Білявий янгол — останньою. Палата як палата, майже клітка: два ліжка та дві шафки, і хрест на стіні; хрест має бути, бо в таких місцях, схоже, без Бога нічого не робиться, й немає чого вдавати, що справи йдуть якось інакше.

Він чекає нас усередині. Схиляє набік голову, коли ми входимо. Завжди, скільки себе пам’ятаю, він таким ось чином дивиться на світ, з цієї особливої пташиної перспективи. Дивиться на нас, але ніби не бачить, зморшки на його обличчі нерухомі, як розтріскана шкіра, очі, сповнені нерозумної, тваринної гідності, вдивляються кудись у далечину, крізь світи. Поплямовані долоні він спокійно тримає на колінах, наче придорожній святий.

— Пане Яне, до вас гості, — голосно каже янгол. Старий дивиться на неї, крізь неї, бурмоче собі під ніс безладні слова.

— Гості, пане Яне! — янгол нахиляється, мало не кричить чоловікові на вухо.

— Я звуся Іваном Мровлею, — заявляє той вагомо, зі злістю.

— Він завжди так відповідає, — янгол відступає в куток, а на мою пропозицію, що, може, краще називати прадіда Іваном, якщо він так себе відчуває, лише знизує плечима. У паперах, в медичній документації — всюди стоїть «Ян». Ян — то Ян, навіщо ця плутанина?

— Як дідусь себе почуває? — запитує мати, хоча він їй зовсім не дідусь. Сідає близенько біля нього, але прадід Мровля не відповідає і, здається, зовсім її не помічає. Батько і дід Сємьон горбляться на сусідньому ліжку, мовчать та дивляться на стіни, підвіконня та на власні нігті; але мати незломна у своїй лагідності. Як дідусь почувається та що відчуває, і так зо сім разів, аж нарешті старий повертається — може, з глибин у своїй голові, може, з пустки, небуття, хтозна — усміхається і говорить:

— Добре.

— Впізнаєте, дідуню, хто це? — мати вказує на мене.

— Григор, — відповідає старий без вагання.

— Ет, ніякий це не Григор, — мати вимовляє мої ім’я, але дідусь лише дивиться на неї лагідно, безтямно, наче терплячий віл. — Ну, діду, а це хто? — вказує на батька. — Ну? Впізнаєте?

— Григор.

Бо прадід Мровля загубився десь у минулому і досі не знайшовся. І ми, мабуть, не повинні намагатися його звідти витягнути. Так я думаю, але не говорю цього вголос, такі речі вголос не промовляють. Я сідаю поряд із батьком, поряд із дідом; я знаю, що горблюся, як вони, і що, як і вони, блукаю поглядом довкола, наче хочу з брудних патьоків на вікні або з тріщин на стелі вичитати якусь глибоку правду.

Нарешті дідусь Сємьон ляскає себе по колінах, важко підводиться та бурмоче під ніс:

— Лише Григора, розбійника, він любив. Я міг навіть не існувати. Брат, мати — всіх нас могло б і не бути. Все життя: Григор та Григор.

Отакі вони, візити в будинок, сповнений світла.

Я мешкаю неподалік, провідую прадіда Мровлю доволі часто, бо до нього лише година дороги. Хвилинку ми сидимо в мовчанні. Він не дивиться на мене, здається, я навіть не затримуюся в його пам’яті. Може, зрештою, я ніколи в ній і не затримувався, але не варто на це ображатися.

Потім я йду в гори, бо з будинку, сповненому світла, найкоротший шлях веде на Магуру, на Корнути. Інколи я йду в інший бік, і перед санаторієм у Бартнемі повертаю ліворуч. Ніби й не можна, бо то національний парк, але ж ніхто там не пильнує.

За кілька хвилин можна дійти до долини. На вершині віє вітер. Тут завжди віяло, так говорить дідусь Сємьон. Села вже немає, вся долина заросла терниною та глодом. Де-не-де із заростів стирчать здичавілі яблуні, черешні. Може, котрусь із них садила рука прадіда Івана або його батька. В руїнах церкви гніздяться ластівки.

Якось улітку я приїжджаю під будинок, сповнений світла, задовго до світанку. Ліс стоїть тихий, лише іволга озивається час від часу; і навіть тумани ще не встигли розповзтися від потоків. Бескиди найкрасивіші на сході сонця, і якщо я хочу встигнути на верхівку, то повинен поквапитися.

Прадіда Мровлю я помічаю останньої миті. Він сидить нерухомо, зігнутий, на лавочці під розлогим явором. Його обличчя та вбрання вже встигла зволожити роса. Спершу мені спадає на думку, що він мертвий, але коли я підходжу до нього, він непритомно дивиться на мене. Янголи з будинку, сповненого світлом, мабуть, забули про нього ввечері, тож він так і залишився тут. Може, якби його не забрати звідси, то сидів би так до кінця світу та вкривався мохом.

У мені щось аж скипає, бо як же це — залишити на ніч старого чоловіка самого, я вже наважився увірватися всередину та поставити весь цей будинок догори дриґом, коли мені в голову спадає одна думка.

Шкода сходу сонця.

Прадід Мровля легкий-легесенький. Я наче несу лантух з кількома кістками. Він здається легшим за наплічник, а я ж у короткі мандрівки беру лише воду, бутерброди, ну і якесь трохи тепліше вбрання, навіть улітку. А в прадідові — лише душа, стара та суха, вона регоче, коли я перестрибую через потоки чи вкриті мохом колоди. Небо поміж гіллям має блакитний відтінок і не дає багато світла, але ж дорогу я знаю майже напам’ять.

На вершину, а потім, за мить, одразу вниз, бо найкращий вид — з перевалу. Ліс оживає, ми по горло бредемо в пташиному співі. Прадід Мровля стає ніби ще легшим, а може, то мені так лише здається, бо вниз іти легше та швидше.

На перевал ми дістаємося, коли небо набухає багрянцем. Під нами — рідна долина прадіда. Трава пахне росою. Вітер віє, але це приємний вітер; у ньому відчувається молоде літо. Весь світ у червоному, брунастому та золотому, наче він — одна велика ікона.

Я саджаю прадіда на плаский камінь, підкладаю йому рюкзак, хоча камінь, здається, все ще зберігає в собі тепло вчорашнього дня. Підношу старому чоловікові до вуст пляшку з водою, але він не хоче пити, відпихає мене висхлими долонями, вертиться й роззирається навколо, очевидячки чимось перейнятий. Я на мить залишаю його, аби він побув наодинці із сонцем та минулим, бо де ще може дістатися до нього власна його пам’ять, як не тут.

Метрів за п’ятдесят нижче вирує білий від піни потік. Вода холодна, від неї зводить зуби, на них скреготять дрібні піщинки. Земля суха і тепла. Таким міг би бути вирій.

Коли я переводжу погляд на прадіда Мровлю, вже надто пізно його стримувати. Худими руками він тягнеться до сонця й накручує на криві пальці його проміння: випростаний та поважний, наче руський святий. Плете ореол, плете крила, а коли я наближаюся до нього, то здіймається в повітря, наче ластівка: різко, швидко. Розтинає повітря широкими дугами, зліва направо і навпаки, наче небо для нього затісне, вище та вище, аж нарешті зникає у бездонній блакиті.

Коли, повертаючись Магурою, я впіймав мережу, мені зателефонувала мати. Отримала дзвінок з будинку, сповненого світла: прадід Мровля під ранок помер.

Дембіца, православне Різдво 2014 року.