Пограймося в отруту!

Сортувальник

Містер Бенедікт вийшов зі свого маленького будиночка. Він постояв на ґанку, болісно соромлячись сонця і почуваючись приниженим перед людьми. Мимо пробіг собака із розумними очима — настільки розумними, що містер Бенедікт не міг поглянути йому в очі. Маленька дитина заглянула крізь куту залізну браму цвинтаря, що біля церкви, і містер Бенедікт здригнувся від розпорошено-проникливої цікавості дитини.

— Ви — поховальник, — сказало дитя.

Увесь зіщулившись усередині, містер Бенедікт не відповідав.

— Ви — власник церкви? — нарешті запитала дитина.

— Так, — відповів містер Бенедікт.

— І місця для поховань?

— Так, — сказав спантеличено містер Бенедікт.

— І дворів, і надмогильних плит, і могил? — поцікавилася дитина.

— Так, — відповів Бенедікт з певним виявом гордості.

І це була правда. І це була дивовижна річ. Після важкої нічної праці впродовж багатьох років до нього прийшов справжній успіх у цьому бізнесі. Спершу він купив церкву і цвинтар з кількома могилами, що вкрилися зеленим мохом після переїзду баптистів на околицю міста. Потім побудував гарний невеличкий морг у готичному стилі, звісно, що й обсадив його плющем, а потім позаду добудував ще й маленький будиночок для себе. Помирати з містером Бенедіктом було дуже зручно. Він заносив і виносив тебе із будинку із мінімальними незручностями і максимальним позірним благословенням. «Немає потреби у траурній процесії, — нахвалювали його набрані крупним шрифтом оголошення у ранковій газеті. — Із церкви прямо в землю, — швидко і вправно. Використовуються найбільш високоякісні консервуючі препарати».

Дитина продовжувала дивитися на нього, і він почувався наче згасла на вітрі свічка. Він відчував власну зневаженість. Все, що жило чи рухалося, змушувало його впадати у відчай і печаль. Він завжди погоджувався з людьми, ніколи не насмілюючись заперечити, прикрикнути чи сказати «ні». Ким би ви не були, зустрівши вас на вулиці, містер Бенедікт дивився на ваші ніздрі, розглядав ваші вуха або вивчав лінію росту вашого волосся своїми маленькими лякливими дикими очима, проте ніколи не дивився вам прямо у вічі, і тримав вашу руку своїми холодними руками так, наче вона — дорогоцінний подарунок, і торочив одне лише:

— Ви безсумнівно, безумовно і беззаперечно праві.

Але розмовляючи з ним, ви завжди розуміли, що він не чує жодного вашого слова.

Тепер, стоячи на своєму ґанку, він сказав маленькій дитині, яка пильно дивилася на нього, побоюючись, що він їй не сподобається:

— Ти — мила маленька дитина.

Містер Бенедікт спустився східцями і вийшов за браму, жодного разу не поглянувши на невелику трупарню. Він відклав це задоволення на пізніше. Було дуже важливо, щоб усе відбувалося у правильній послідовності. Поки що не варт з радістю думати про тіла, які чекають на застосування його талантів у трупарні. Ні, йому краще зайнятися звичною щоденною рутиною. Спершу треба добряче накрутити собі нерви.

Він знав, куди слід піти, щоби довести себе до шаленства. Півдня він тинявся крихітним містечком, дозволяючи своїм живим співгромадянам пригнічувати його своєю зверхністю, а власній меншовартості розчиняти його, купати у поті, зав’язувати серце і розум у тремтячі вузли.

Він поговорив з містером Роджерсом, аптекарем: марна, беззмістовна ранкова розмова. І він зберіг і затаїв у собі дріб’язкові приниження, зневажливий тон і образи, спрямовані в його бік. У містера Роджерса завжди знаходилися якісь уїдливі словечка про людей поховальної професії.

— Ха-ха, — сміявся містер Бенедікт над черговим жартом, насправді прагнучи закричати у своїй жалюгідній люті.

— А, от і ви, мабуть, геть закоцюблий, — поцікавився містер Роджерс цього ранку.

— Закоцюблий, — відповів містер Бенедікт. — Ха-ха!

Вийшовши з аптеки, містер Бенедікт зустрівся з містером Стайвзентом, підрядником. Містер Стайвзент поглянув на годинник — оцінити, скільки часу він може витратити на Бенедікта, перш ніж вигадати якусь зустріч.

— О, привіт, Бенедікте, — вигукнув Стайвзент. — Як там ваш бізнес? Закладаюся, що ви чіпляєтеся за нього зубами і нігтями? Справи йдуть? Я кажу, що зубами та нігтями…

— Так, так, — нерозбірливо хихикнув містер Бенедікт. — А як ваш бізнес, містере Стайвзент?

— Послухай, Бенні, старий, а чому у тебе такі холодні руки? У тебе такий крижаний потиск. Ти щойно бальзамував фригідну жінку! Гей, це непогано. Ти чув, що я сказав? — прогуркотів містер Стайвзент, ляснувши його по спині.

— Добре, добре! — сказав містер Бенедікт, силувано шкірячись. — Гарного дня.

І так без кінця… Містер Бенедікт, котрого штовхали від одного знайомого до іншого, видавався таким собі озерцем, куди жбурляли всяке сміття. Починалось усе з невеликих камінчиків-плесканців, а потім, оскільки містер Бенедікт не вкривався брижами і не протестував, вони жбурляли камінь, цеглу, брили. Але містер Бенедікт не відав про дно: жодного сплеску, жодних кіл на воді. Озеро не відповідало.

Наприкінці дня він ставав усе безпораднішим і лютішим, але продовжував іти від будинку до будинку задля ще декількох коротких зустрічей і розмов, ненавидячи себе зі справжнісіньким мазохістським задоволенням. Але найбільше його змушувала продовжувати свій шлях думка про прийдешні нічні втіхи. Тож він знову і знову завдавав собі страждань через цих тупих, пихатих задирак, кланявся їм, бережно тримаючи їхні руки перед собою, наче печеньки, і не просячи нічого, крім глузувань.

— А ось і ти, сікачу, — сказав містер Флінґер з гастрономічного магазину. — Як там твоя солонина і маринований мозок?

Все це створювало крещендо[8] меншовартості. Після фінального удару литавр і нестерпного самоприниження містер Бенедікт, з шаленством глянувши на циферблат наручного годинника, повернувся і побіг назад через місто. Він досяг своєї вершини, тепер він був готовий, готовий працювати, готовий робити те, що має бути зробленим, і насолоджуватися собою. Огидна частина дня закінчилася, а хороша частина саме мала розпочатися!

Він енергійно вибіг по сходах трупарки.

Кімната чекала на нього, наче сніг, що саме випав. Там були білі пагорби і тьмяні обриси чогось, що покоїлось у сутінках під простирадлами.

Двері різко відчинилися.

Містер Бенедікт, обрамлений потоком світла, постав на порозі: голова відкинута назад, одна рука піднята у театральному привітанні, інша — із неприродною твердістю спиралася на дверну ручку.

Господар ляльок повернувся додому.

Довгу хвилину він стояв у самому центрі свого театру. В його голові, вочевидь, гриміли овації. Він не рухався, однак схилив голову з ницою вдячністю до цієї люб’язної, аплодуючої аудиторії.

Він обережно зняв і повісив піджак, одягнув свіжий білий халат, з професійною чіткістю застебнув манжети, а потім вимив руки, водночас поглядаючи на своїх найкращих друзів.

Тиждень виявився непоганий: родинних реліквій під простирадлами покоїлося достатньо, і, стоячи перед ними, містер Бенедікт відчував, як він росте, височіє і возвеличується над ними.

— Наче Аліса! — здивовано вигукнув він самому собі. — Вище і вище. Дивніше і дивніше! — Він здіймав руки вперед і вгору.

Йому ніколи не вдавалося подолати власну полохливість, аж поки він не опинявся у кімнаті з мерцями. Його охоплювало щастя і водночас збентеження від усвідомлення того, що тут він — повелитель народів, що він може робити з людьми все, що лише заманеться, а вони неодмінно мусять бути ввічливими і співпрацювати з ним. Вони не можуть утекти. І зараз, як і в інші дні, він почувався вільним і сповненим сил, він ріс і ріс, наче Аліса.

— О, так високо, так високо, аж так високо… допоки моя голова… не вдариться… об стелю.

Він пройшовся поміж накритими простирадлами столами. Почувався так, наче повертався з кіносеансу пізно вночі: дуже сильний, дуже бадьорий, дуже впевнений у собі. Він знав, що всі поглядають на нього після кіно — такого симпатичного, вихованого і сміливого, достоту схожого на кіногероя… а який дзвінкий і вабливий у нього голос! а як артистично він здіймає ліву брову! а як вправно постукує своєю тростиною! Іноді цей викликаний фільмом гіпноз тривав упродовж усього шляху додому й уривався разом зі сном. У житті настільки дивовижно і чудово він почувався лише у кіно і тут — у своєму приватному маленькому театрі холоду.

Він ішов уздовж завмерлих рядів, звертаючи увагу на кожне ім’я на білій карточці.

— Місіс Валтерс, містер Сміт. Міс Браун. Містер Ендрюс. О, доброго вечора усім! Як ви сьогодні почуваєтесь, місіс Шелмунд? — запитував він, піднімаючи простирадло і нахилившись наче над сплячою дитиною. — Ви чудово виглядаєте, люба.

За життя місіс Шелмунд жодного разу не заговорила з ним, вона завжди проходила мимо, схожа на велику білу статую, під спідницею якої ховалися роликові ковзани, через що її хода була елегантна, плавна і спокійна.

— Моя люба місіс Шелмунд, — сказав він, притягнувши до себе стілець і дивлячись на неї крізь лупу. — Чи розумієте ви, моя люба, що у вас закупорення сальних залоз? За життя ви виглядали наче воскова лялька. Захворювання пор, жир і вугрі. Жирна їжа, місіс Шелмунд, — ось у чому була ваша проблема. Занадто багато кукурудзяних пластівців, бісквітних тортів і кремових цукерок. Ви завжди пишалися своїм розумом, місіс Шелмунд, і вважали мене нікчемною порошинкою під великим пальцем своєї ноги, а то й узагалі ніщотою. І водночас ви купали ваш дивовижний і безцінний розум у парфе,[9] шипучках, лаймаді[10] і газованих напоях; ви з такою погордою ставилися до мене, місіс Шелмунд, і ось тепер дочекалися…

Він узявся до операції: зробивши надріз по колу, підняв черепне склепіння і витягнув мозок. Потім із приготовленої заздалегідь цукерниці наповнив порожній череп збитими вершками та льодяниками у вигляді стрічок, зірочок і ромбиків рожевого, білого і зеленого кольорів, а зверху старанно вивів рожевим кольором вигадливий напис: «СОЛОДКІ СНИ», поставив черепне склепіння на місце, зашив усе і замаскував сліди гримом і пудрою.

— Ось так! — сказав він, закінчивши.

Він підійшов до наступного стола.

— Доброго дня, містере Рен. Доброго дня. І як сьогодні почувається проповідник расової ворожнечі, містере Рен? Чистий, білий, випраний містер Рен. Чистенький, наче сніг, біленький, наче лляне полотно — от які ви, містере Рен. Людина, котра ненавидить євреїв і негрів. Меншини, містере Рен, меншини… — Він стягнув простирадло. Містер Рен дивився вгору скляними холодними очима. — Містере Рен, погляньте на представника меншини. На мене. Із меншини нижчих осіб, чиє мовлення тихіше від шепоту, котрі бояться зайвий раз сказати щось уголос, тих переляканих маленьких нікчем, оту мишву. Знаєте, що я зроблю з вами, містере Рен? Спершу давайте вицідимо з вас усю кров, нетерпимий друже. — Кров було спущено. — А тепер ін’єкція, скажімо так, бальзамуючої рідини.

По судинах містера Рена, котрий лежав чистенький, наче сніг, і біленький, наче лляне полотно, потекла рідина.

Містер Бенедікт сміявся.

Містер Рен почорнів, ставши чорним, як бруд, чорним, як ніч.

Бальзамуючою рідиною було… чорнило.

— І привіт тобі, Едмунде Борт!

Яке ж гарне тіло було у Борта! Сильне, м’язисте, кість широка, груди наче валун. Коли він проходив мимо, жінки німіли, а чоловіки лише заздрісно витріщалися, сподіваючись, що якоїсь ночі вони зможуть позичити це тіло, поїхати в ньому додому і потішити дружину. Проте тіло Борта завжди належало лише йому, і він використовував його для таких розваг, завдяки яким постійно слугував темою для розмов поміж міських гріхолюбів.

— І ось ти тут, — сказав містер Бенедікт, задоволено роздивляючись красиве тіло.

На мить він занурився у спогади про минуле свого власного тіла.

Якось він ледь не задушився одним із тих механізмів, що його прибивають до одвірка, відтак затискають тримач під щелепою і тягнуть себе вгору, сподіваючись додати хоч би дюйм до свого сміховинно куцого кістяка. Аби подолати свою мертвотну блідість, він годинами засмагав на сонці, проте лише обпікався, і коли струп’я злазило, то залишалася тільки волога рожева, болісно чутлива плівка. А що він міг зробити зі своїми осклілими крихітними, близько настромленими очками, хоча з них і визирав розум, чи з маленьким і кривим ротом?! Можна перефарбувати будинки, спалити сміття, переїхати з нетрів, застрелити свою матір, купити новий одяг, придбати машину, заробити грошей, замінити усі ці зовнішні навколишні чинники на щось нове. Та що робити розуму, ув’язненому, наче сир у горлі миші. Його зовнішність була його зрадником: шкіра, тіло, колір обличчя, голос не дали йому жодного шансу потрапити у той великий яскравий світ, де чоловіки можуть поторгати за підборіддя дам, і цілувати їх у губи, і тиснути руки друзям, і пригощати один одного запашними сигарами.

Міркуючи так, містер Бенедікт стояв над величним тілом Едмунда Борта.

Він відрізав Бортову голову, прилаштував її у труні на невеличку атласну подушечку обличчям догори, тоді поклав у труну сто дев’яносто фунтів цегли і засунув кілька подушок всередину чорного піджака та білої сорочки з краваткою, щоби надати цьому схожості із тілом, і накрив його, аж до підборіддя, блакитним оксамитовим покрівцем. Це була вишукана омана.

Саме ж тіло він помістив у холодильну камеру.

— Коли я помру, то залишу особливі вказівки, містере Борт, аби мою голову відрізали і поховали прикріпленою до вашого тіла. До того часу я знайду помічника, який за гроші згодиться на такий халамидницький вчинок. Якщо у когось немає тіла, яке б вартувало любові за життя, то він принаймні може отримати його після смерті. Дякую вам.

Він закрив віко над Едмундом Бортом.

Оскільки у місті все популярнішим ставав звичай ховати людей у закритих трунах, з яких під час служби вік не знімали, то містер Бенедікт мав щонайширші повноваження для вчинення репресій над своїми безталанними гостями. Деяких він закривав у їхніх трунах догори ногами, декотрих обличчям униз, чи навіть у непристойних позах. Абсолютно небачених веселощів він зазнав, коли ховали компанію старих дів, яких приплющило у машині, коли вони їхали на пообіднє чаювання. Вони були знаними пліткарками, які, нахилившись одна до одної головами, завжди комусь перемивали кісточки. Про що не могли навіть здогадуватися учасники поховальної процесії (всі три віка трун були закриті), то це те, що ця трійця навіть після смерті зосталася нерозлучною, позаяк усі три були впхані в одну труну, тісно притиснувшись головами, з тепер уже вічною, холодною, завмерлою пліткою на губах. Інші дві труни були наповнені галькою, мушлями і жмутами бавовняної тканини. Відспівування було прегарним. Усі плакали.

— І смерть розлучила цих трьох нерозлучниць.

Люди ридали.

— Авжеж, — підтвердив містер Бенедікт, змушений ховати обличчя у це горе.

Не позбавлений почуття справедливості, містер Бенедікт поховав одного багатія голим-голісіньким. А бідняка натомість зодягнув у парчеві шати із п’ятидоларовими монетами замість ґудзиків і двадцятидоларовими — на повіках. Якогось юриста він не поховав узагалі, замість того спаливши його у сміттєспалювачі, а в труну запхавши мертвого тхора, який було потрапив у лісі якоїсь неділі в капкан.

Стара діва, похована якогось пообіддя, стала жертвою жахливого плану. Під шовковою підстилкою були поховані частини тіла якогось старого. Діва лежала там, терплячи наругу: холодні руки й інші холодні органи потай силували її до любові. Обличчя покійниці виглядало трохи приголомшеним.

Ось так містер Бенедікт тієї післяполудневої пори пересувався по трупарці від тіла до тіла, звертаючись до всіх накритих простирадлами тіл, розповідаючи їм усі свої таємниці. Останнім цього дня виявилося тіло такого собі Меррівела Блайта — старого чоловіка, схильного за життя до різних нападів і коматозних станів. Містера Блайта вже декілька разів вважали мертвим, однак він щоразу вчасно воскресав, уникаючи тим самим поховання живцем.

Містер Бенедікт стягнув простирадло з обличчя містера Блайта.

Очі містера Меррівелла Блайта метушливо заворушились.

— Ох! — містер Бенедікт упустив простирадло.

— Гей ви! — закричав голос під простирадлом.

Містер Бенедікт схилився на стіл, зненацька похитнувшись і відчуваючи нудоту.

— Випустіть мене звідси! — пролунав голос містера Меррівела Блайта.

— Ви живі?! — сказав містер Бенедікт, зісмикуючи простирадло.

— О, що я чув, що мені тільки не довелося вислухати впродовж останньої години! — простогнав старий на столі трупарки, крутячи зіницями по білковій оболонці. — Я лежав, не в змозі поворухнутися, і мусив усе це слухати! Ах ти ж негіднику, скверно, огидна мерзото, чорте проклятий, звільни мене звідси! Я розповім про все меру, і раді, і всім-всім, ох ти ж мерзото, срамото! Ах ти ж пройдисвіте, садисте, розбещений мерзотнику, покидьку, зажди-но, я все розкажу! — з піною на губах лементував старий. — Звільни мене звідси!

— Ні! — сказав містер Бенедікт, падаючи на коліна.

— Ах ти ж негіднику! — схлипував містер Меррівел Блайт. — Тільки подумати: все це відбувалося у нашому місті купу літ і ми навіть не здогадувалися, що ти витворяєш з людьми! Ах ти ж страхітна потворо!

— Ні, — шепотів паралізований і нажаханий містер Бенедікт, намагаючись підвестися і знову падаючи додолу.

— І чого ти тільки не наговорив, — звинувачував його старий із сухим презирством. — І чого тільки не наробив!

— Пробачте, — шепотів містер Бенедікт. Старий спробував підвестися.

— Ні, — сказав містер Бенедікт і вчепився в нього.

— Відпусти мене, — сказав старий.

— Ні, — відрізав містер Бенедікт.

Він дотягнувся до шприца і штрикнув ним старого в руку.

— Гей ви, — ошаліло закричав старий, звертаючись до всіх накритих простирадлами постатей. — Допоможіть! — Він кинув швидкий невидющий погляд у бік вікна, де виднівся цвинтар із похиленими надмогильними плитами. — І ви також, там — ззовні, під плитами, допоможіть! Слухайте! — Старий упав назад, зі свистом дихаючи і з піною на губах. Він знав, що помирає. — Ви всі, слухайте! — пробелькотів він. — Він зробив це зі мною, і з тобою, і з тобою, з усіма вами, він глумився надто страшно і надто довго. Не терпіть цього! Не дайте, не дайте йому більше глумитися ні над ким! — Геть ослаблий старий облизав піну зі своїх губ. — Зробіть щось із ним!

Вражений містер Бенедікт лише стояв і повторював:

— Вони не можуть мені нічого зробити. Вони не можуть. Кажу ж, що вони не можуть.

— Підійміться зі своїх могил! — прохрипів старий. — Допоможіть мені! Сьогодні, або завтра, або незабаром, але вистрибніть нагору і розправтеся з ним, із цим покидьком! — І після цього він ревно заплакав.

— Які дурниці! — оніміло сказав містер Бенедікт. — Ви помираєте і верзете дурниці. — Містер Бенедікт не міг поворухнути тубами. Його очі були широко розплющені. — Давайте зараз же помирайте, і то швидко.

— Всі нагору! — кричав старий. — Усі виходьте! Допоможіть!

— Будь ласка, не говоріть більше, — сказав містер Бенедікт. — Я справді не бажаю більше це слухати.

У кімнаті раптом потемніло. Сутінки густішали. Година була вже пізня. Старий втрачав останні сили. Врешті-решт, посміхнувшись, він сказав:

— Вони багато натерпілися від тебе, потворо! Сьогодні вночі вони тобі все згадають!

Старий помер.

Потім люди розповідали, що тієї ночі на цвинтарі стався вибух. Чи радше низка вибухів, а потім вчувся якийсь дивний запах, і метушня, і крик про допомогу, і якась примарна крутанина. І була тьма світла і блискавиць, і якась подоба дощу, і шалене калатання розгойданих церковних дзвонів на дзвіниці, і падіння надмогильних плит, і щось клялося і проклинало, і щось літало в повітрі, і вчувалась погоня, і вереск; у трупарці метлялися тіні, і сліпуче мерехтіли вогні, і якісь предмети, шаркаючи, швидкими ривками смикались то назовні, то всередину, шибки у вікнах повибивало, двері вирвало з петель, з дерев позривало все листя, вигрюкувала кута залізом брама, а насамкінець з’явився містер Бенедікт, котрий кудись мчав, а тоді зник, вогні погасли, і пролунав несамовитий крик, який міг належати лише містеру Бенедікту.

Після цього — нічого. Тиша.

Мешканці міста увійшли у морг наступного ранку. Вони обшукали і це приміщення, і церкву, а потім подалися на кладовище.

І не знайшли нічого, крім крові, достобіса крові, розбризканої, розлитої, розмащеної повсюди, куди не глянь, так наче з небес цілу ніч періщив кривавий дощ.

І жодного тобі сліду містера Бенедікта.

— Де він може бути? — запитували.

— Звідки ж нам знати? — збентежено відповідали.

Але відповідь знайшлася.

Йдучи кладовищем, вони зупинилися у густому затінку дерев, де ряди надмогильних плит від старості похилилися, а час постирав на них написи. Співоче птаство обминало тутешні дерева. Сонячне світло, якому нарешті вдалося пробитися крізь густе листя, було схоже на світло від електричної лампочки — слабке, тлінне, жалюгідне, театральне, ледве жевріюче.

Вони зупинилися біля одного із надгробків.

— Погляньте-но, — вигукнули вони.

Решта зупинилися і схилилися над посірілим, вкритим плямами каменем і не повірили власним очам.

Свіжий напис — наче хтось поспіхом, у нестямі, вивів зсудомленими пальцями (власне, видряпав нігтями — настільки свіжим був напис):

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

— Погляньте сюди! — вигукнув іще хтось.

Усі повернулися.

— Он тут, і он тут, он там, і он тут також! — кричав якийсь селянин, показуючи на п’ять інших надгробків.

Усі розбрелися навколо, дивилися і сахалися.

На кожній плиті був один і той самий, видряпаний нігтями напис:

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

Місцеві жителі були приголомшені.

— Але ж це неможливо, — заперечив ледь чутно один із них. — Він не може бути похований під усіма цими могильними плитами!

Вони стояли там одну довгу мить. Інстинктивно дивилися один на одного у знервованому мовчанні посеред тиші і темрявого затінку дерев. Вони всі чекали, поки хтось щось промовить у відповідь. Нарешті один із них неслухняними, онімілими губами просто запитав:

— Справді не може?