Пограймося в отруту!

Морська мушля

Він хотів вискочити з дому і побігти, перестрибуючи через паркани, копаючи бляшанки вздовж алеї та кричачи в усі вікна, аби друзі виходили гратися. Сонце стояло високо вгорі, день був ясний, а він, закутаний у постільну білизну, пітнів, злився, і це все йому аж ніяк не подобалося.

Джонні Бішоп сів у ліжку, шморгаючи носом. Апельсиновий сік, ліки від кашлю і парфуми його мами, яка нещодавно вийшла з кімнати, повисли у сонячних променях, що вже встигли спуститися вниз, аби зігріти його пальці на ногах. Вся нижня половина його стебнованої ковдри була схожа на циркову афішу: червона, зелена, пурпурова і блакитна, вона своїми кольорами буквально впивалася в його очі. Джонні засовався.

— Я хочу надвір, — тихо пожалівся він. — Чорт забирай. Чорт забирай.

Задзижчала муха, знову і знову вдаряючись у віконну шибку сухим стакато[6]своїх прозорих крилець.

Джонні поглянув на неї, розуміючи, як сильно вона також хоче надвір.

Він кілька разів покашляв і вирішив, що це кашель не геть підтоптаного старого, а одинадцятирічного хлопчика, котрий уже через тиждень зможе знову цупити яблука з фруктових садів і стріляти в учителя кульками з пожованого паперу.

Із коридору донеслися чиїсь швидкі кроки, під якими свіжо натерта підлога аж порипувала, а тоді двері відчинилися і на порозі з’явилася мати.

— Юначе, — сказала вона, — чому це ти сидиш у ліжку? Ану лягай.

— Я уже почуваюся краще. Чесно.

— Лікар сказав: ще два дні.

— Два! — Саме настала мить для заціпеніння. — То я повинен хворіти так довго?

Мама засміялася.

— Ну, не так уже аж хворіти, але полежати в ліжку треба. — Вона легенько поплескала його по лівій щоці. — Хочеш ще апельсинового соку?

— З ліками чи без них?

— З ліками?

— Я тебе знаю. Ти додаєш в мій апельсиновий сік ліки, аби я не розкуштував їх. Але я все одно їх відчуваю.

— Цього разу — жодних ліків.

— А що це у тебе в руці?

— О, це?

Мама простягнула йому якийсь круглий сяючий предмет. Джонні узяв його.

Він був твердий, блискучий і… гарний.

— Лікар Галл заходив кілька хвилин тому і залишив його. Він гадав, що ти зможеш ним розважитися.

Джонні зблід, засумнівавшись у цьому. Його маленькі руки легенько торкнулися гладенької поверхні.

— Як я можу розважитися цим? Я навіть не знаю, що це таке!

Мамина усмішка освітила його, наче сонце.

— Це мушля з моря, Джонні. Лікар Галл підійняв її на тихоокеанському узбережжі, коли був там минулого року.

— Що ж, гаразд. А що це за мушля?

— О, я не знаю. Якась форма морського життя, мабуть, колись замешкувала в ній, багато років тому.

Брови Джонні звелися.

— Замешкувала в цьому? Це була її домівка?

— Так.

— О, справді?

Мама поправила мушлю на його долоні.

— Якщо ти не віриш мені, то послухай сам, юначе. Приклади оцей кінець — отак — до свого вуха.

— Ось так? — він підняв мушлю до свого маленького рожевого вушка і міцно притиснув. — А тепер що робити?

Мати посміхнулася.

— А тепер, якщо ти помовчиш і добре прислухаєшся, то почуєш щось дуже-дуже знайоме.

Джонні слухав. Його вухо непомітно відкрилося в очікуванні, як відкривається маленька квіточка.

Гігантська хвиля накотилася на скелястий берег і з гуркотом понеслася вниз.

— Море, — вигукнув Джонні Бішоп. — О, мамо! Це океан! Хвилі! Море!

Хвиля за хвилею накочувалися на цей далекий скелястий берег. Джонні міцно заплющив очі, його змарніле личко прорізала усмішка. Хвиля за хвилею, розбиваючись, вривались у його маленьке рожеве сторожке вушко.

— Так, Джонні, — сказала мама, — море.

Було вже далеко за полудень. Джонні знову лежав на своїй подушці, колихаючи морську мушлю у своїх маленьких ручках і дивлячись крізь велике вікно справа від ліжка. Йому було добре видно пустир через дорогу. Наче зграйка обурених жуків, там гасали діти, і чи не кожен із них викрикував: «Ей, це я убив тебе перший! А тепер я тебе перший! Ай, ти граєш нечесно! Я не гратиму, якщо не буду капітаном!»

Їхні голоси, здавалося, звучать десь дуже далеко, ліниво пливучи на хвилях сонячного світла. Те світло було схоже на глибоку жовту сяючу воду, що огортала літо величезним припливом. Воду повільну, млосну, теплу, мляву. Увесь світ поринув у цей приплив, і все сповільнилося. Годинник цокав повільніше. Трамвай спроквола рухався вниз по вулиці, дзеленькочучи прогрітим металом. Це наче дивишся фільм, коли кадри сповільнюються і звук затихає. Все стало м’якшим. Здавалося, вже ніщо більше не має значення.

Він із жалем думав, як же йому хочеться вийти і погратися. І продовжував дивитися, як діти у теплій млості перелазять через паркани, грають у м’яча, катаються на роликах. Його голова все важчала, важчала і важчала. Повіки, наче віконні рами, все закривалися і закривалися. Морська мушля лежала коло вуха. Він притиснув її сильніше.

Хвилі розбивалися об берег із барабанними ударами. Об жовтий піщаний берег. А коли відкочувалися назад, вони залишали на піску шумовиння, схоже на пивне. Шумовиння лускало і зникало, наче сни. А тоді ринуло ще більше хвиль, які залишали ще більше шумовиння. І піщані краби, солоно-вологі, коричневі, безладно переверталися і тікали врозтіч у довколишні брижі. Гупання прохолодної зеленої води об пісок. Кожен її звук утворював картини, океанський бриз охолоджував маленьке тільце Джонні Бішопа. Спекотне пообіддя вже не було таким гарячим і гнітючим. Годинник зацокав швидше. Металевий брязкіт трамваїв почастішав. Удари хвиль по невидимому і сяючому пляжу підхльоснули цей неспішний світ літа, і він ожив.

Без цієї мушлі йому вже не обійтися. Коли пообідній час тягнутиметься довго і втомливо, він притисне її до вуха — і от він уже на канікулах на далекому, обвіюваному всіма вітрами півострові.

Пів на п’яту, сказав годинник. Час приймати ліки, сказали мамині чіткі кроки по сяючій підлозі.

Вона піднесла до його рота срібну ложку з мікстурою. На смак вона була, на жаль, як ліки. На обличчі Джонні з’явилася доцільна в даному випадку гидлива гримаса. Коли він пом’якшив гіркоту ковтком охолодженого молока, то поглянув угору на вродливе, ніжне, незасмагле мамине обличчя і сказав:

— А ми коли-небудь поїдемо до моря, га?

— А чому б і ні? Може, Четвертого липня, коли твій тато візьме двотижневу відпустку. Ми можемо доїхати до узбережжя за два дні, побути там тиждень і повернутися назад.

Джонні влаштувався зручніше, в очах сяйнуло щось чудернацьке.

— Я ніколи не бачив моря, лише у фільмах. Закладаюся: воно виглядає і пахне не так, як озеро Фокс. Воно більше і в сотню разів краще. От би поїхати туди вже зараз.

— Це не займе багато часу. Ви, діти, такі нетерплячі.

— Дуже вже хочеться.

Мати сіла на ліжко і взяла сина за руку. Не все, що вона сказала, він зрозумів, та все ж дещо зі сказаного до нього дійшло.

— Якби мені довелося писати книжку про філософію дітей, гадаю, я би назвала її «Нетерплячість». Нетерплячість до всього у житті. Вам потрібно все — саме зараз — інакше буде кінець світу! До завтра ще вічність, а вчора вже немає жодного значення. Ви плем’я потенційних Омар Хайямів, — ось хто ви. Коли ви подорослішаєте, то зрозумієте: очікування, планування, вміння бути терплячим — ознаки зрілості, тобто того, що ти виріс.

— Я не хочу бути терплячим. Мені не подобається лежати в ліжку. Я хочу поїхати на море.

— А минулого тижня ти хотів рукавичку кетчера — негайно. «Будь ласочка, ну, будь ласочка, — просив ти. — Боже, мамо, вона чудова. Вона залишилась остання у магазині».

Яка ж вона все ж таки дивна, ця мама! Ось і зараз вона провадила своє:

— Пригадую, коли я була маленькою дівчинкою, то якось побачила ляльку. Я розповіла про неї мамі, сказала, що вона остання в магазині. Я боялася, що її продадуть, якщо її не купити негайно. Насправді ж у магазині була ще ціла дюжина таких же ляльок. Але я не могла чекати. Я теж була нетерплячою.

Джонні повернувся на бік. Його очі розширилися і сповнилися блакитним світлом.

— Але, мамо, я не хочу чекати. Якщо я чекатиму занадто довго, то виросту і мені вже не буде цікаво.

Мати мовчала. Вона сиділа у тій самій позі, пальці її рук були міцно зчеплені, очі зволожніли, вочевидь, через те, про що вона думала. Вона заплющила очі, знову їх розплющила і сказала:

— Інколи мені здається, що діти знають життя краще за нас, дорослих. Іноді мені здається, що ти — правий. Але я не насмілююся сказати тобі про це. Адже це суперечить правилам…

— Яким правилам, мамо?

— Цивілізації. Насолоджуйся життям, поки ти молодий. Насолоджуйся життям, Джонні! — сказала вона якось переконливо і неочікувано.

Джонні приклав мушлю до вуха.

— Мамо, знаєш, чого би мені зараз хотілося? Я би хотів бути зараз на морському узбережжі, бігти до води, затиснути носа і кричати: «Хто останній — той мавпа!» — засміявся Джонні.

Внизу задзвонив телефон. Мати поспішила підняти слухавку.

Джонні лежав у тиші і наслухав мушлю.

Ще два дні. Джонні схилився вухом до мушлі і зітхнув. Цілих два дні. У його кімнаті було темно. У квадратних скляних загонах великого вікна мучилися поневолені зорі. Вітер колихав дерева. По тротуарах унизу скреготіли ролики.

Джонні заплющив очі. З їдальні долинав дзенькіт столового срібла. Мама і тато вечеряли. Хлопець чув, як батько сміється своїм басовитим сміхом.

Хвилі знову і знову накочувалися на берег всередині морської мушлі. І… було ще щось:

— Що це?

Джонні прислухався. Його тіло напружилося. Він закліпав очима.

Наче сотня голосів співала під скрип кочетів.[7]

А тоді ще один голос, окремо від усіх, ледь чутний у звуках хвиль й океанського вітру, проспівав:

Джонні відсмикнув мушлю від вуха і пильно подивився на неї.

Тремтячи, Джонні знову притиснув мушлю до вуха і сів у ліжку, важко дихаючи. Його маленьке серце несамовито гупало об стіну грудей.

Хвилі гуркотіли, розбиваючись об далекий берег.

Пальці Джонні стиснули круглі завитки мушлі. Це була правда. Мушля все закручується, закручується, закручується, аж поки ти більше не бачиш, як вона закручується.

Джонні стиснув губи. Про що це там говорила мама? Діти. Філософія — яке важке слово! Про дитячу… нетерплячість. Нетерплячість! Так, так, він був нетерплячим! Чому ж ні? Його вільна рука стиснулася у маленький твердий блідий кулачок і почала бити по стебнованій ковдрі.

— Джонні!

Джонні ривком відірвав мушлю від вуха і швидко заховав її під простирадло. Тато йшов коридором з боку сходів.

— Привіт, сину!

— Привіт, тату!

Мама і тато міцно спали. Було далеко за північ. Джонні тихо-тихо витягнув дорогоцінну мушлю з-під ковдри і підніс її до вуха.

Так. Хвилі все ще були там. І десь далеко скрип кочетів, ляскання вітру на грот-мачті і пісня човнярів, яка ледь-ледь пливе на солоному морському вітрі.

Він притис мушлю ближче, і ще ближче.

В коридорі почулися було мамині кроки. Вона завернула у кімнату Джонні.

— Доброго ранку, сину! Ще не прокинувся?

Ліжко було порожнє. У кімнаті — лише сонячне світло і тиша. Жмут проміння покоївся в узголів’ї ліжка, наче осяйний пацієнт, що схилив свою коштовну голову на подушку. Стебнована ковдра, ця червоно-синя циркова афіша, була відкинута. Зім’яте ліжко видавалося неймовірно порожнім — наче зблідле обличчя старого.

Побачивши це, мама нахмурилася і притупнула.

— От малий негідник! — вигукнула вона в нікуди. — Встиг гайнути надвір гратися із цими сусідськими шибениками, можу присягтися в цьому. Хай-но я його спіймаю, я… — Вона затнулася і всміхнулась: — …до смерті люблю цього малого негідника. Діти такі… нетерплячі.

Вона підійшла і поправила постіль, дала лад ковдрі… та от її пальці намацали під простирадлом щось тверде. Через мить вона витягнула з-під ковдри на світ Божий сяючий на сонці предмет.

Вона посміхнулася. Це була морська мушля.

Вона міцно стиснула її і з цікавості піднесла до вуха. Її очі широко розкрилися. Рот привідкрився.

Кімната закружляла і загойдалася яскравою каруселлю — лише миготіли яскраві клапті та віконні рами.

Морська мушля заревіла просто їй У вухо.

На далекий берег із туркотом упали хвилі. Після них на незнаному пляжі залишилося прохолодне шумовиння.

Аж ось почулося тихе поскрипування піску під чиїмись маленькими ніжками. Високий дитячий голос пронизливо закричав:

— Привіт! Гайда, друзі! Хто останній — той мавпа!

І — звук маленького тіла, що шубовснуло у ці хвилі…