Пограймося в отруту!

Ще один прекрасний безлад

Ці звуки пролунали посеред літа, посеред ночі.

Біля третьої години ночі Белла Вінтерс сіла на ліжку і прислухалася, а потім знову лягла. Через десять хвилин вона знову почула шум, що доносився з пітьми, від підніжжя пагорба.

Белла Вінтерс жила в квартирі на першому поверсі, яка знаходилася на Вандомському пагорбі, неподалік від Еффі-Стріт в Лос-Анджелесі, мешкала тут всього кілька днів, тому поки що все було їй невідоме: цей старий будинок, стара вуличка, старі бетонні сходи, що круто піднімалися вгору від самого підніжжя — рівно сто двадцять сходинок. І саме зараз…

— На сходах хтось є, — сказала Белла сама до себе.

— Що? — спросоння перепитав Сем, її чоловік.

— На сходах якісь люди, — відповіла Белла. — Розмовляють, кричать, ледь не доходить до бійки. Минулої ночі я теж їх чула, і позаминулої, але…

— Кого? — пробубнів Сем.

— Тихо, спи. Я сама подивлюся.

В пітьмі вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна, — і справді побачила двох людей, які сварилися, бурчали, кректали — то голосно, то приглушено. Лунали й інші звуки: глухі удари, стукіт, скрегіт, ніби хтось тягнув угору якийсь громіздкий предмет.

— Невже в такий час хтось може переїжджати? — запитала Белла, звертаючись до темряви, до вікна і до себе.

— Сумніваюсь, — пробурчав Сем.

— А схоже…

— На що схоже? — тепер Сем прокинувся остаточно.

— Наче двоє тягнуть…

— Господи, хто і що тягне?

— Тягнуть рояль. По сходах.

— О третій годині ночі?

— Двоє людей і рояль. Прислухайся.

Закліпавши очима, чоловік сів і насторожився.

На віддалі, десь на середині схилу, пролунав протяжний звук, який видають рояльні струни від різкого поштовху.

— Почув?

— Боже милостивий, ти права. Але навіщо комусь красти…

— Вони не крадуть, вони доставляють.

— Рояль?

— Я тут ні при чому, Семе. Вийди і сам запитай. Ні, постривай, я сама.

Закутавшись у халат, вона вискочила за двері і пішла по тротуару.

— Белло, — відчайдушно прошипів Сем їй услід. — Збожеволіла?!

— Що може трапитися вночі з товстою і страшною жінкою п’ятдесяти п’яти років? — кинула вона.

На це Сем нічого не відповів.

Вона безшумно дісталася до краю схилу. Десь внизу чула, як двоє орудували громіздким вантажем. Коли-не-коли він видавав протяжний гул і змовкав. Іноді один із чоловіків щось кричав чи віддавав наказ.

— Ці голоси… — прошепотіла Белла. — Звідкись вони мені знайомі.

У непроглядній пітьмі вона ступила на сходи, які блідою смугою спускалися вниз. Голоси віддавали луною:

— Знову ти втягнув нас у халепу.

Белла завмерла. Де ж, дивувалася вона, я чула цей голос тисячу разів!

— Агов! — гукнула вона.

Відраховуючи сходинки, Белла рушила вниз, потім зупинилася.

І нікого не побачила.

Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?

«Чому я вирішила, що це рояль? — здивувалася вона. — Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».

Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.

— Що ти робиш? — обурювався один голос.

— Та я тільки… — відказав інший.

— Штовхай на мене! — закричав перший.

Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.

— Гей, ти, — сказало нічне відлуння далеко внизу, — не стій там, поможи мені!

— Гаразд! — Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри, вона завмирає, потім сміється, потім знову завмирає і знову сміється.

Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.

Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!

Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.

— Зельдо, це Белла!

— Сем щойно помер?

— Ні, ні. Я перепрошую…

— Ти перепрошуєш?

— Зельдо, ти, напевно, гадаєш, що я божевільна, але…

— Ну, божевільна, і що далі?

— Зельдо, за давніх часів, коли в околицях Лос-Анджелеса знімали кіно, тут проходили зйомки в різних місцях, правда ж?

У Венеції,[14] в Оушен-Парку…

— Чаплій знімався, Ленґдон знімався, і Гарольд Ллойд,[15] звичайно.

— А Лорел і Гарді?[16]

— Що?

— Лорел і Гарді — у них часто були тут зйомки?

— Палме, вони частенько знімались у Палмсі, і на Мейн-стріт у Калвер-Сіті, і на Еффі-стріт.

— Еффі-стріт!

— Не кричи, Белло!

— Ти сказала — на Еффі-стріт?

— Звичайно, о Господи, і це о третій ночі!

— На самому верху Еффі-стріт?

— Так, правильно — там, де сходи. Це знане місце. Там ще Гарді втікав від музичного ящика, який врешті-решт його наздогнав і перегнав.[17]

— Звичайно, Зельдо, звичайно! Боже мій, Зельдо, якби ти могла бачити і чути те, що чую я!

Зельда нарешті зовсім прокинулася.

— Що відбувається? Ти всерйоз?

— О Господи, так! На сходах зараз, і вчора вночі, і начебто позаминулої ночі, я чула та й зараз чую — двоє чоловіків тягнуть догори… цей рояль.

— Хтось тебе розігрує.

— Ні-ні, вони там. Я виходжу — і ні душі! Проте кроки відлунюють, Зельдо! Чийсь голос каже: «Ще один прекрасний безлад».[18] Це треба було чути!

— Ти п’яна і вирішила мене подратувати, тому що я від них сходжу з розуму.

— Ні-ні! Перестань, Зельдо. Ось послухай. Як тобі?

Десь через тридцять хвилин Белла почула деренчання допотопового фордика, що пригальмував на задньому дворі. Цей тарантас Зельда купила через любов до старого кінематографу, щоби можна було возити себе по різних місцях, надихаючись для писання статей про минуле німого кіно, і лише про минуле: під’їхати туди, де перебував Сесіль Де Мілль,[19] покружляти навколо володінь Гарольда Ллойда, чи з тріском і гуркотом колувати по знімальних майданчиках «Юніверсалу»,[20] віддати шану кону із «Привиду Опери»,[21] чи посмакувати сендвічем у відкритому кафе матусі і татуся Кеттл.[22] Такою була Зельда, яка колись писала у німому світі, в німому часі для «Сільвер скрін».[23]

Вона незграбно пройшла через парадові двері: над неосяжним тулубом, що підтримували ноги, немов колони, виліплені самим Берніні для собору Святого Петра в Римі,[24] — обличчя на подобу місяця вповні.

На даний час на цьому круглому обличчі були однаково розпайовані підозра, сарказм і скептицизм. Але помітивши бліде обличчя і відчужений погляд Белли, вона вигукнула:

— Белло!

— Ти бачиш, я не брешу! — сказала Белла.

— Я бачу!

— Не кричи, Зельдо. Мені й без того страшно і цікаво, страшно і радісно. Ходімо.

І обидві жінки попрямували доріжкою туди, де старий схил спускався старими сходинками вниз, у старий Голівуд, і раптом відчули, як навколо них час зробив півколо — і ось уже зовсім інший рік, тому що поруч нічого не змінилося, всі будівлі були такими, якими вони були у 1928 році, і пагорби — якими вони були у 1926 році, і сходи — саме такими, якими їх вилили із цементу у 1921 році.

— Прислухайся, Зельдо. Там!

Зельда прислухалася, але спочатку розчула у темряві тільки скрип коліс, схожий на тріщання цвіркуна, потім стогін деревини та гул фортепіанних струн, а відтак один голос почав бідкатися з приводу тієї біди, а інший твердив, що він тут узагалі ні при чому, потім по сходах з глухим стуком упали два капелюхи-котелки, і роздратований голос заявив: «Ще один прекрасний безлад».

Приголомшена Зельда ледве не зірвалася вниз. Вхопившись за лікоть Белли, вона схлипнула.

— Це розіграш. Хтось встановив магнітофон або…

— Ні, я перевіряла. Тут тільки сходинки, Зельдо, тільки сходинки!

Сльози котилися по пухкеньких щічках Зельди.

— О Боже, це ж його голос! Я експерт, я божевільна фанатичка, Белло. Це Оллі. Інший голос — Стен. А ти, як не дивно, при своєму розумі!

Голоси внизу звучали то голосніше, то тихіше, і нарешті один із них вигукнув:

— Гей, чому б тобі не допомогти?!

— Боже мій, яке диво! — застогнала Зельда.

— Що це означає? — запитала Белла. — Чому вони тут? Це справді привиди? Чого б це привидам щоночі пертися вгору, штовхати перед собою цей ящик, кожнісінької ночі? Поясни мені, Зельдо, чому?

Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.

— А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?

Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:

— Може, їм ніхто не сказав.

— Про що ти?

— А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.

— Що забувається?

— Як ми їх любили.

— Вони це знали.

— Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?

— До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!

— Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?

— Справді, чому? — Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. — Ти права!

— Якщо я права, — обізвалася Белла, — і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…

— Нам з тобою?

— А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.

Вони зійшли на сходинку нижче. Тієї ж миті тут і там у вікнах почало спалахувати світло. Десь розсунулись сітчасті двері і голос обурено закричав у ніч:

— Гей, що відбувається?

— Що за шум?

— Ви знаєте, котра година?

— Господи, — зашепотіла Белла, — тепер їх почули всі!

— Ні, ні! — Зельда почала перелякано озиратися. — Вони все зіпсують!

— Я викликаю поліцію! — І вікно із грюкотом зачинилося.

— Господи, — видихнула Белла, — якщо нагряне поліція…

— То що?

— Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?

— Гадаю, ні, але…

— Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.

Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів — єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.

Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.

З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.

— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.

— Що?

— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…

— Вони?

— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.

— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.

— Голосніше.

— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.

У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.

— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.

— Добре. Давай далі.

— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?

Морок вичікував, причаївшись внизу.

Зельда тицьнула Беллу в плече.

— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.

— Не знаємо, що ще сказати.

— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?

Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.

— Отож тепер, — сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.

— О ти, Оллі, — додала Белла сумним-пресумним шепотом. — О Стен, Стенлі.

Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.

А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.

Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти — і майже вірили, що розгледіли — як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.

Залишившись удвох, жінки дивилися вслід і захлиналися сміхом, поки не заплакали, і ридали, поки знову не сміялися, аж раптом обличчя Зельди пройняв страх, немовби поряд прогримів постріл.

— Господи! — закричала вона розпачливо, кинувшись вперед. — Почекайте, ми не те сказали, ми не хотіли… не зникайте назавжди! Ах, звичайно, йдіть, щоби сусіди могли виспатися. Але раз на рік… чуєте? Раз на рік, вночі, рівно через рік і потім щороку, неодмінно повертайтеся сюди. Це нікому не завдасть клопоту. А ми говоритимемо вам знову й знову. І не забудьте свій ящик, а ми з Беллою будемо чекати вас на цьому місці, правда, Белло?

— Еге ж, чекатимемо!

На сходах, що вели у чорно-білий німий Лос-Анджелес, запало тривале мовчання.

— Гадаєш, вони почули?

Жінки прислухались.

І тут звідкись далеко внизу пролунав ледь чутний звук двигуна, ніби прокинулась старовинна автівка, а потім промайнула якась химерна музика, яку вони чули в дитинстві на денному сеансі. Але відразу ж змовкла.

Через якийсь час вони попленталися вгору по сходах, витираючи сльози паперовими носовичками. Потім обернулися, щоби наостанок вдивитися у темінь.

— Знаєш, що я скажу? — промовила Зельда. — Я гадаю, що вони почули.